План
Вступ…………………………………………………………………………..
Особливості становлення та розвитку політичних ідей Київської Русі..
Особливості політичних поглядів мислителів Київської Русі………..
Висновки………………………………………………………………………
Список використаної літератури……………………………………………..
Вступ
Українська політична думка зародилась і розвивалась у контексті європейської політичної думки, яка справляла на неї визначальний вплив. Одним із важливих чинників розвитку української політичної думки були об'єктивні соціально-політичні процеси, що відбувалися в самій Україні. У центрі них перебувала проблема державності.
З'ясування передумов цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними українськими мислителями на стадії еволюції національної суспільно-політичної, морально-етичної традиції у період із Х до початку XX ст., має велике значення для з'ясування поступу національної духовної культури, процесу формування сучасних державотворчих орієнтацій.
У ІХ-X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.
Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.
Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією Х ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо.
Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать " митрополита Іларіона, “Руська Правда” Ярослава Мудрого, "Повчання дітям " Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, "Ізборник 1076p " та ін.
У Х-ХІІ ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів.
Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були :
погляди на походження держави і князівської влади ;
правове регулювання суспільних відносин;
стосунки між церквою і державою;
проблеми єдності та суверенності політичної влади;
об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського;
самостійності й незалежності Русі.
Особливості становлення та розвитку
політичних ідей Київської Русі
Істотне місце в українській історії належить княжій добі, що охоплює майже п’ять століть. Історики виділяють у ній два періоди від середини 9 ст.: Київський – до 1240 р. і Галицько – Волинський – до 1349 р.
Процес формування суспільно-політичної думки нашого народу розпочався в період Київської Русі (ІХ-ХІ ст.) і зміцнювався на соціально-економічному ґрунті переходу східнослов’янських племен від первіснообщинного ладу до феодального поза рабовласницькою формацією.
Політичною формою, в межах якої здійснювався перехід східних слов‘ян до феодального ладу, була Київська держава. У ІХ-ХІ ст. в Київські Русі відбувається надзвичайно бурхливе зростання матеріальної та духовної культури. Про це свідчать політичні, торгові та культурні зв’язки Київської Русі майже з усіма країнами Західної Європи.
Значним кроком у становленні політичної думки є період Київської Русі – першої східнослов’янської ранньофеодальної держави. Феодальні відносини, які активно формувалися на території східних слов’ян, уже в IX ст. були ( як і у германських та скандинавських племен ) першою класовою формою суспільних відносин. У  IX  - ХII ст. в Київській Русі відбулося формування феодального суспільства і стали розвиватися держава і право, політичні погляди, наука, література, філософія тощо.
Процес становлення і розвитку суспільно-політичної та філософської думки Київської Русі відбувався у складних історичних умовах. Теоретична думка того часу була спрямована головним чином на розв‘язання питань політики, соціології, релігії та моралі. Крізь релігійну оболонку пробивають собі дорогу прогресивні суспільно-політичні думки та ідеї, з яких провідною була ідея об‘єднання всього східного слов’янства в єдину державу, ідея єдності, незалежності та величі народу. Цю ідею викликала до життя насамперед боротьба Київської Русі проти зазіхань з боку Візантії на самостійність Київської держави. Особливої гостроти боротьба досягла при Ярославі Мудрому в першій половині ХІ століття.
Фактори, що сприяли формуванню української державності.
Перший – становлення державних структур. Державність тут виникає не на голому місті, оскільки будується на основі Антського союзу племен (шести племінних груп), які проживали на  території від Карпат до сьогоднішньої Чернігівщини та виявляли значну політичну активність. Другим важливим фактором, що сприяв як об’єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу, так і посиленню політичної влади володаря, було безперечно, введення християнства на Русі.
Найважливіші пам’ятки політичної думки Київської держави: «Повість временних літ» (кінець XII ст.), «Слово про закон і благодать» Іларіона (середина XI ст.), «Правда Руська» (XI ст.), «Повчання» своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.), «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.).
Найвидатнішими постатями, мислителями, політичними діячами і діячами культури Київської Русі були: Феодосій Печерський, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Митрополит Іларіон, літописці Никон, Нестор, Сильвестр та ін.
Розглянемо окремі найважливіші пам’ятки.
 а) Політичні погляди Митрополита Іларіона(«Слово про закон і благодать»). «Закон і благодать», стверджував Іларіон, суперечать одне одному. Закон роз’єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших, він свідчить про рабський стан людства. У закон Іларіон вкладав зміст вузьконаціональної норми, звичаю, а тому протиставив його євангельській істині, яка нероздільна з благодаттю. Закон – чуже уявлення про вище благо – свободу, оскільки він повністю заглиблений у побут, земні пристрасті. Істина ж є універсальною всеохоплюючою і тому тотожна благодаті, знімає однобічність закону, світить усім, як Сонце. Закон був власністю іудеїв, а благодать – подарована всьому людству. В цьому суть розвитку людської історії.
б) «Повість временних літ» - видатна пам’ятка літописання Київської Русі. Укладення її (на початку XII ст. ) пов’язане з іменем печерського ченця Нестора. Відомо три редакції. У «Повісті…» висвітлено історію східних слов’ян, утвердження християнства на Русі, історію князівської влади, відбито суперечності в ідеології різних соціальних верств, політичні тенденції кількох феодальних центрів. «Повість…» тісно пов’язана з історичною дійсністю, через неї наскрізь проходить релігійна концепція людини і світу, любов до рідної землі, яка «велика і багата, тільки ладу й нема», оскільки «Бог дає владу, кому хоче». Яка ж основна настанова церкви, яку не можна порушувати? Це принцип династичного князювання. Таким чином «Повість…» не лише санкціонування удільно – династичне князювання, а й оголосила його єдиною встановленою богом формою правління.
в) Ідеал політичного діяча в праці Володимира Мономаха «Повчання» (1096 р.). Визначна пам’ятка літератури Київської Русі. Сам В. Мономах був талановитим світським письменником. «Повчання своїм дітям» - оригінальний твір, де В. Мономах повчав дітей бути мудрими і діяльними правителями Русі, оберігати єдність держави, любити освіту. «Повчання» - це насамперед настанова голові держави, князю. Володар повинен пам’ятати, що з владою зростає й відповідальність.
г) «Слово о полку Ігоревім» (1187). По смерті Володимира Мономаха посилився процес роздрібненості, князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром, авторитет якого поступово занепадає. Удільні князі, воюючи один з одним, частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів – поляків, литовців, угорців, а найбільш небезпечними були набіги половців, яких ставили під загрозу саме існування держави.
Основні  ідеї мислителів Київської Русі. 
Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді на історію людського суспільства. Це знайшло свій вияв:
по-перше – в ідеї «богоданості» князівської влади, що осмислюється як об’єднуюче начало держави;
по-друге – в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не одно державності, а братерству, співпраці між князями;
по-третє – в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов’ян;
по-четверте – включення слов’ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.
Ідея універсалізму знаходить місце в ідеях книжників – літописців про рівність народів, спільності їх долі. Громадська думка (К. Р. Мислинов) стверджувала, що князі повинні суворо дотримуватися принципу феодальної ієрархії з підпорядкуванням «молодих» князів «старішим», виправдовується принцип суверенного існування кожного князівства, на яке опиралось феодальне дроблення.
У поглядах давньоруських мислителів тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов’янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності подій. Переважаючою тенденцією тут є те, що розвиток іде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами – провидінням (божественним), Богом. Вищою причиною всіх історичних подій є божественне провидіння, від яких залежить все буття.
Водночас слід наголосити, що серед мислителів і книжників Київської Русі були і відступили від ідеї провіденціоналізму. Вони ввели поняття самовладдя свободи волі людини, яка оголошується однією з головних властивостей душі. Проводилась думка, що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели – від бога і від сатани, і який нею буде керувати, зрештою залежить від самої людини. Отже, вирішальною причиною людських вчинків виступає самовладність за свої вчинки. Все це виходить уже за рамки класичного провіденціоналізму, руйнує релігійні догмати.
Особливості політичних поглядів мислителів Київської Русі
Як бачимо, суспільно-політична думка Київської Русі періоду її розквіту була досить багатогранною. Такий висновок має право на життя, незважаючи на те, що ще й досі в науковій літературі недостатньо висвітлена важлива ідея, яка, можливо, великою мірою характеризує наших далеких предків як людей, що вже тоді хотіли (і зберегли це бажання протягом тисячоліття до наших днів) жити в мирі й злагоді.
Йдеться про теорію “суспільного примирення і всезагальної злагоди”, або “теорію милостині”. Думка про необхідність будувати людські взаємостосунки на основі принципів милостині й любові, проголошувалась в Ізборнику Святослава 1073 р., вона наявна і в інших пам‘ятках Київської Русі, але подана в них не систематично, спорадично. В загальному обсягу текстів цих документів ця ідея навіть губиться і не проголошується так виразно й акцентовано, як в Ізборнику 1076 р. Принцип взаємної любові, доброти й милостині виступає в ньому універсальною і абсолютною умовою упорядкування всіх сфер і рівнів соціальних відносин, єдиним засобом гармонізації останніх, основним підґрунтям, на якому повинне бути засноване все, що відбувається в суспільному і особистому житті. Цей принцип, таким чином, враховував як соціальні відносини, так і соціальну структуру суспільства.
У кінці XI – на початку XII ст. відбувається розпад Київської Русі на самостійні князівства, розпочинається епоха феодальної роздробленості. Історія зберегла для нас кілька цікавих пам‘яток суспільно-політичної думки цього періоду (обов‘язкових для вивчення студентами для цілісного сприйняття ними тогочасних політичних проблем).
Логічним продовженням “Повісті временних літ” був Київський літопис, що охоплював події від 1117 по 1198 рік. У ньому відбито складні й суперечливі процеси суспільно-політичного розвитку Київської держави періоду феодальної роздробленості. Літописання тієї доби має виразний характер з осібного висвітлення історії давньоруських князівств, замкненого трактування місцевих подій, у ньому вже чітко переважають інтереси феодалів окремих земель над загальноруськими. Але, розуміючи, до чого це призведе, літописці висловлюються на підтримку монолітності Давньо­руської держави, закликають ворогуючих між собою князів схаменутися і відновити їхню єдність. “За що губим землю Руську?”, – так звертаються вони до можновладців.
На початку XIII ст. було написане “Слово Данили Заточника”, відоме ще як “Моління Данили Заточника”, або “Послання Данили Заточника”. В цьому творі сильно звучить соціальний мотив. Автор зазначає, що у суспільстві існує соціальна нерівність, що становище людини визначається не розумом, не здібностями, а багатством. Замислюючись над засобами усунення соціальної несправедливості. Заточник вважає, що для цього потрібна міцна князівська влада, бо тільки в ній – єдине спасіння від боярської сваволі удільних князів. Ще одна характерна особливість “Моління...” полягає в тому, що автор оспівує не стільки військову доблесть, скільки мудрість, яка дуже необхідна в політиці і при управлінні державою. В цьому творі, як бачимо, намітилися певні прогресивні риси критичного ставлення до існуючого ладу і його вад.
У ХІІ-ХІ1І ст. в умовах натиску ворогів як з Південного Сходу, так і Заходу, ідея єдності давньоруської землі і міцної держави знову яскраво виражається у ряді історичних документів. У цьому відношенні характерним є “Слово о полку Ігоревім”, яке було написане невідомим ав­тором приблизно в 1187 році.
У “Слові...” яскраво змальовується картина всенародного лиха, до якого призвела роздробленість держави. В жодному іншому документі тих часів зв‘язок між князівськими чварами і успіхами іноземних загарбників не розкритий з такою силою і пристрастю. Автор згадує ті часи, коли всі князі жили в єдності і держава була сильною, тому він як патріот і громадянин своєї вітчизни закликає до нового об‘єднання усіх земель, до згуртування усіх сил народу на боротьбу з ворогами.
“Слово о полку Ігоревім” – видатний твір суспільно-політичної думки Древньої Русі, провідна ідея якого – ідея патріотизму – подана не з позицій світогляду панівних класів, а крізь призму інтересів народних “низів”. Автор підкреслює, що саме ці “низи”, прості люди – землероби, які створюють усі блага, найбільше страждають від князівських міжусобиць і загарбницьких війн інших ворогів-сусідів. Епізод про невдалий похід Ігоря взятий автором не для того, щоб посіяти зневіру, а щоб довести на цьому прикладі необхідність єднання всіх сил народу у боротьбі проти іноземних загарбників. Створення “Слова...” було проявом активно­го політичного втручання поета-громадянина, виразника корінних, інтересів народу в події, які могли призвести до загибелі держави.
Монголо-татарська навала ХІІІ-ХІV ст. завдала страшного удару нашим пращурам. Але страхітливе лихоліття не спричинилося до остаточного занепаду культури Київської Русі. Її економічне й політичне життя не могли зупинити навіть такі руйнівники, якими були монголо-татарські і орди. Навіть у цей тяжкий період спостерігається дальший розвиток прогресивних напрямів суспільно-політичної думки, тісно пов‘язаний з політичним рухом народу за звільнення Русі від татаро-монгольського іга. Ініціатором цього руху були народні маси, бо феодальні “верхи” занадто часто раболіпно схилялися перед ханською ордою. Лише деякі далекоглядні князі зрозуміли прогресивність цього політичного руху і підтримали його.
Волелюбний дух нашого народу, високий рівень його національної свідомості донесла до наших днів чудова літописна пам‘ятка другої половини XIII ст. – Галицько-волинський літопис. Автори літопису передусім цікавляться справами державними. Вони були ідейними натхненниками сильної князівської влади, рішуче засуджували боярську анархію й виступали прибічниками зміцнення централізованої влади. Цей твір пройнятий ідеями єдності всіх земель Київської Русі, необхідності організації захисту її від експансії польських та литовських феодалів.
Висновки
Треба зазначити також, що народ наш у період Київської Русі створив не тільки видатні твори суспільно-політичної думки, а й передовий (як на той час) політичний і суспільний устрій держави, добре опрацьоване самобутнє законодавство, систему права, що відповідала вже розвиненому суспільству.
Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією Х ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо.
Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім " (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби, про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.
Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб'єкти політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.
Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Список використаної літератури
Політична історія України, посібник за ред. проф. В. І. Танцюри, Київ, 2001 р.
Політологія / Ф. М. Кирилюк, М. І. Обугиний, М. І. Хилько та ін.; за ред. Ф. М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2004 – 776 с.
Політологія / Шляхтун П. П. Київ: «Либідь», 2002 р.
Політологія. Навч. посібник. – Рівне: НУВГП, 2008. – 181с.
Політологія / Ф. Рудич – 2005 р.
Політологія / Глей С. «Рута», 1999 р.