1.Світогляд:сутність,структ. Типи. Світогляд-усвідомлення люд.навколишнього світу,свого місця в ньому,свого ставлення і відношення до цього світу й до себе. Світогляд являє собою структурну складність:вирізняють емоційно-психологічний рівеня-світовідчуття та світоспоглядання(тут фіксуються окремі,зовнішні прояви буття,світ явищ,а не сутностей). Наступні за глибиною відображення рівні-світосприйняття і світоуявлення. На цих рівнях форм. цілісна картина світу. Світог. на цьому рівні повяз. з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозуміння. Основні елементи всітогляду: знання, норми, оцінки, принципи, уявлення, переконання, настанови. Суспільно-історичний характер, форма і функції світобачення. Світобачення - це більш ніж менш цілісне уявлення про світ, про самих себе та своє місце у тому світі. Світобачення залежить від епохи, історичних подій, різних народів, соціальних груп, організацій. Компоненти світобачення: 1)Узагальнені знання людини про світ. Знання ставлять за мету істину, а вона має бути об'єктивною; 2)Прагнення до ідеалу - моральні цінності людини. Цінності полярні до знань; 3)На цих засадах формується програма поведінки людини. Отже, світобачення - це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають загальне бачення, розуміння світу, місця в ньому людини та життєвої позиції, дії, програми поведінки людей. Знання пізнавальне, ціннісне, поведінковий бік у їхньому взаємозв'язку. Історичні типи світобачення: міфологія, релігія, філософія. Історично першою формою суспільної свідомості є міфологія. Міфологія характерна для всіх народів періоду первіснообщинного ладу. Міфи розглядають світобудову, виникнення світу. Космос - це лад+краса, виникає з хаосу природи. Есхатологічні міфи розглядають загибель світу. Міфологія - синкретичне, єдине, неподільне світобачення первісних людей. Міфи піддані літературній обробці. Одна філософська проблема - самогубство. Камю поставив питання: чи варте життя того, щоби його прожити? Міфологія із розвитком суспільства та перетворення його у класове втрачає своє значення як цілісне, єдине неподільне світобачення, і заміняється релігією. Релігія - це віра у надприродні сили будь-якого виду. Вона подвоює світ: земний - перехідний, невічний, і потойбічний - вищий, надзвичайний. Особливість релігійного подвоєння світу полягає в тому, шо світ вищий, надзвичайний творить земний. Створюються особливі канони кожного вірування. Кожна з трьох світових релігій вважає, що вона спрямована на об'єднання народів, створення єдності людського роду. Але релігія ще й роз'єднує. Релігія як світобачення має багато спільних рис з філософією, бо філософія теж виступає як світобачення. Релігія тягне людину до Бога, а філософія заснована на розумі (інтелекті), у ній володарює вільнодумство. Філософія - "любов до мудрості" - виникла у 8-6 столітті до нашої ери, к Греції. Перші давньогрецькі філософи були і фізиками, природознавцями. У філософії створюються трактати, теорії, а не міфи. Мета філософії - пошук єдиного в усьому (філософська проблема).
2. Виникнення філософії:причини та передумови. Потрібно виділити 2 основні етапи розвитку філософії – докласичний і класичний.В докласичну добу виділ. такі етапи: -філософська культура Київ.Русі – розвивалася у вигляді однолінійного процесу, що розгортався під впливом християнського світогляду, а не взаємо перетином різних світоглядних моделей. - філософ. Ідеї в духовній к-рі 14-15ст. – Купріян, Цамблаків знайомлять освітчену публіку У-ни з новинками культурного життя. Філософ. думка розвивалася за такими напрямками: формується інтерес до дослідження історичної свідомості; засвідчені певні світогляди зрушення в колективній народній творчості. Пам’ятки народної епічної творчості проголошували віру в людину, закликали до боротьби за перемогу народних ідеалів; проникають ідеї вільнодумства. - гуманістичні і реформаційні ідеї в суспільно-філософській думці країни (16-17ст.) – велику роль відігравали церковні братства. Братства внесли світський струмінь у духовну культуру Ук-ни. - філософія Києво-Могил. Академії – програма академії передбачала знайомство з філософ. ідеями античності, схоластики, ідеями Відродження. Працювали там філософи Гізель (займався проблемами гносеології. Він вважав, що зн. Світ посилає нам чуттєві образи); Прокопович (сутність методу пізнання він визначає як спосіб знаходження невідомого через відоме).У добу класичної укр..філос. дали про себе знати: - філос.Сковороди. Укр..Просвітництво – саме в класичний період укр..філос. набували найб. вираження чітких ознак основні риси укр..філос. ментальності – антеїзм, екдистенціальність. Засновником нової класичної доби укр.. філос. ста Сковорода. - Університетсько філософ.19ст. набувають поширення ідеї Канта, Фіхте, Шеллінга. Серед університетських філософів були гегельянці:Новицький, Гогоцький – вони критикували Гегеля за раціоналістичне спрямування його філос. с-ми. - укр.. романтизм – помітний вклад в розробку філ.-світогл. Проблем внесли предст. Укр.. л-ри Франко. Він розробляв тему праці і труд. Моралі; стверджує, що праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати люд.душу. - натуралістично-позитивістські та соціалістичні мотиви в укр..філос. (кін19-поч.20ст) Проблема походження філософії непроста.Психологічною передумовами виникнення було усвідомлення того,що традиційні погляди(міфологічні,релігійні)виявилися неспро можними,що в свою чергу викликало здивування,а тому потребу нового пояснення. Формою такого пояснення і виступила філософія. ”Здивування і є початком філ-ї ” Платон. В момент виникнення філ-ї 7-6ст.до н.е.виникла1Розумова праця,як поштовх до виникнення філ-ї;2Поява грошових відносин;3Гносеологічні передумови-потяг,цікавість до реалій буття.Філ-ія як наука виникла в 15-18ст.разом з добою Відродження.Етапи становлення і розвитку філ. Думки:1.Філ.думка Давнього Сходу(кін.ІІ-поч.Ітис.до н.е.) 2.Антична філ. (6ст.до н.е.-поч.4ст.н.е.) 3.Філ.середніх віків (5-15ст.) 4.Філ. доби Відродження (15-16ст) 5.Філ.Нового часу (17-19) 6.Філ.погляди новітніх часів (2пол.19-20ст). На всіх етапах залишалася головна проблема”людина-світ”
3. Розкрийте структуру філософії як системи знань. В системі людської культури філософія пронизує всю систему знань людини. Система знань виділяє такі фнкції: -світоглядна –гносеологічна –прогностична -нормативна-сприяє формуванню певних норм за допомогою яких формує своє бачення про світ; -виховна –орієнтаційна -методологічна-полягає в тому, що філософія розробляє методику подальшого пізнання людиною світу, а також використанні цієї методики і методології, які будуть сприяти розвитку конкретної системи знань
4. Багатоманітність форм і способів буття філософії. Буття-загальний процес існування. Буття-це щось первинне,визначальне.В широкому діапазоні-від сутностей,які сприймаються органами чуття,до абстрактних сутностей,які організовують видиме буття світу. Основні форми буття. Форм буття є багато, оскільки філософія займається узагальненням. 4 основні форми буття: 1)Буття речей, тіл, процесів. Воно поділяється на 2 підформи: 1. Буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого; 2. Буття речей та процесів, вироблених людиною. 2)Буття людини, розділяється на дві частини: 1. Буття людини як тіла серед тіл природи, як речі серед речей природи; 2. Специфічне людське буття. 3)Буття духовного, ідеального: 1. Індивідуалізоване духовне; 2. Об'єктивізоване (позаіндивідуальне). 4)Буття соціального: 1. Індивідуальне буття (окремої людини в суспільстві та процесі історії); 2. Буття суспільства. 7. Буття речей і процесів природи, буття вироблених людиною речей (другої природи). Буття речей, процесів, станів природи - буття першої історичної передумови людської діяльності. Вони виникли і існували до людини, існують поза людиною, незалежно від її свідомих дій. У зв'язку із розвитком людини та виробництва виник та існує особливий вид речей та процесів, що вироблені людьми - "друга природа". Емануїл Кант вважав парадоксом те положення у філософії, що виникло у зв'язку з тим, що філософії не просто довести, що перша природа існує незалежно від людини. Людина сприймає світ через свої відчуття, не може від них відмовитися. Про буття першої природи можна стверджувати, що її цілісність, речі, стани існують до, поза та абсолютно незалежно від свідомості людини - в цьому відмінність природи її речей, процесів як форми буття. Відмінність другої природи від першої полягає в тому, що, з одного боку, втілений в неї матеріал належить до першої природи.Знання, труд людини - в них втілене те, що нерідко звуть соціальною душею, бо предмети, створені людьми, є результатом діяльності соціуму. Друга природа дана кожному окремому людському єству, поколінню людей, об'єктивно, реально вона існує незалежно від їхньої свідомості. Буття людини. Специфіка індивідуалізованих форм буття духу полягає в тому, що конкретні процеси свідомості виникають і зникають разом з людиною. Буття об'єктивного духовного. Результати свідомісної та духовної діяльності окремої людини можуть відокремлюватися від неї самої, тоді виникає духовне другого типу - об'єктивоване, позаіндивідуальне. Матеріалізація духовного відбувається в звуковій мові. Проявляється у штучних знаково-символічних системах. Неіндивідуальне духовне існує в свідомості людини. Індивідуалізм має свої гносеологічні корені.
5. Розкрийте сутність міфологічного і релігійного світогляду та їх відмінність від філософського світогляду. Міфологія(М.)Історично передує реліг. та філософ., в ній вони формувалися.М. – світогляд родового і нерозвиненого суспільства.Суб’єктом носієм є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилася особа.М. є синкретичною(нерозчленованою), цілісною формою свідомості.М. не знає трансцендентного(що існує поза реальним світом(простором та часом)), Бога. Релігія(Р.)Виникла як засіб тотального контролю за особою, після того як вона виокремилася з роду, усвідомила свою окремішність, зрозуміла що кожен має нести свій хрест сама.Р. виникла, де зовнішеій контроль(звичаї, табу) виявляється недостатнім, Р. створює в додаток мораль. Р. спрямована на особу.Р. постулює потойбічне життя як відплату за земне, віру і мораль.Бог – трансцендентний, всемогутній. Філософія(Ф.)Заснована на розумі(передбачає аргументи, сумніви, дискусії).Необхідним для виникнення Ф. є толерантність до інакомислення, частіше всього це забезпечується державним устроєм напр. демократією.Ф. – квазінаука. Історичними типами світогляду, які передують виникненню ф: міфологічний і релігійний. Міфологічний – первісна універсальна світоглядна форма, образно-фантастичне розуміння світу, спрямована на забезпечення умов існування людини світі, відчуття цілісності співіснування людини і світу. Міф – не стільки уявлення про світ, скільки спосіб констатування і організації людських сил і здібностей, доповнення і створення людиною або в бутті, в якому відсутні достатні природні основи для її існування. Осн риси: синкретизм – єдність світу і людини; антропоморфізм – “людиноподібність”, перенесення рис людини на весь природний світ; соціоморфізм – злитність людини і колективу; перевага емоційно-почуттєвого начала. Магія і ритуал виступали формами закріплення і передачі міф світогл. Форма передачі міфа – навіювання (сегустія). В міфі відсутній діалог. Міф – сис-ма нейтралізації опозиції “природа-культура” через співучасть людини у подіях світу, упорядкування хаосу. Релігійний виникає внаслідок переходу фетишизму, політеїзму до монотеїзму. Релігія (благочестя, святість) – тип світогл, в основі якого лежить віра в існування надприродних сил і їх головну роль в житті людини і світу. Релагія формується як соц організована віра людства, що виражає і закріпляє найважливіші для суспільства ціноості. Осн риси: основна опозиція “людина-Бог”(Бог антропоморфний, священняй, має абсолютну цінність і є творцем етичних принципів), подвоєння світу, віра, чудо і культ. Відмінності. В рамках релігійного світогляду форм певні моральні імперативи (абс заповіді), що надає людській діяльності етичної спрямованості. Релігійний виконує ф-цію регуляції людської поведінки. Існування групи служитилей.Релігія і міфологія заклали дійсне підґр для виникнення ф. Воно було обумовлене потребою цілісності розуміння світу, як єдиного і своїй основі і соц-культурн та визначення в ньому людини. Тому філософія виникає як принципово інший тип світовіднош, що базується на позиціях розуму, народжується з сумніву і здивування через переосмислення тих уявлень, що склались в міф і реліг. Ф з самого початку проблематизує світ. Ф виникає як рефлексія (здатність людської свідомості бути спрямованою на саму себе, аналізувати свій зміст, оцінюванні отриманих знань, тому рефлексія змінює безпосередньо-емпіричне ставлення до світу) Ф світогляд. Ф виникла водночас з релігією. Він заснований на розумінні. Ф оперує абстрактними поняттями, а міф і ріліг – чуттєвими. Ф позбавлена ф-ції соц контролю. Міф та реліг особа сприймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, а філософія ґрунт на засадах
6. Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії та світогляду. Будь-яка філософська система є світоглядним знанням, але не кожний світогляд є філософією. Поняття «світогляд» ширше, за поняття «філософія». Світогляд – це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і почуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої недосконалості. Тоді, коли відображення відбувається через поняття, формується світогляд, здатний розкрити закономірності та сутність явищ і процесів. Світогляд на цьому рівні пов»язується з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозумінням. Саме його і демонструє філософія. Світогляд – це систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини. Тим самим світогляд інтегрує пізнавальну і спонукально-діяльну настанову людської життєдіяльності. Філософія є найвищим рівнем і видом світогляду, його теоретичним оформленням. Головні принцими відношення до світу: любов, справедливість, доброзичливість, впевненість у своїх пізнавальних можливостях, сенс життя. Філософія – квінтесенція світогляду, концентрат найважливіших методів і принципів світо відношення. Передумовою філософського світогляду є міфологія і релігія.
7. Розкрийте зміст і сутність філософської культури. Багатозначність поняття "культура", на перший погляд, перешкоджає її визначенню як філософської категорії. Але спробувавши цілісно розглянути феномен культури з філософської точки зору можна дещо узагальнити визначення культури. Поняття культури тісно пов'язане з сутністю людини, людською діяльністю. Більше того, культура без людини просто не можлива. Незважаючи на різноаспектність визначення культури з філософської точки зору (природовідповідність, духовність, матеріальність, універсальність, індивідуальність, соціальність, історичність) можна виділити об'єднуючу їх особливість. Через перелічені аспекти культура висвітлюється як вираження суті людини у ставленні її до навколишнього світу. Це вираження сутності людини опредмечується в системі засобів культури. Таким чином культура є світом людини, в якому навколишня дійсність олюднюється, щоб бути зрозумілішою, а внутрішній світ людини трансформується в природу. Як філософська категорія "культура" є універсальною з тієї причини, що в понятті культури як діяльної сфери відносин людини і світу відображається зміст основного питання філософії, а також через культуру людина має можливість осмислити та вирішити його. Вивчаючи такі далекі від повсякденно-практичного життя речі, філософія на перший погляд, видається непотрібною у повсякденному житті. Адже, в основному, побутує думка, що для забезпечення умов нормального життя потрібне, насамперед, задоволення базових потреб у їжі, помешканні, безпеці, спілкуванні тощо. Однак, крім базових потреб, людина має і ряд інших - потреби у самоздійсненні, самоутвердженні, творчості, у реалізації свого потенціалу. Філософія, будучи основою світогляду, визначає світогляд людини, впливає на формування світоглядних ідеалів та шляхи їх становлення і втілення в реальне життя.
8. Охарактеризуйте роль особистості в філософії. Поняття «особистість» містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов’язку, а також до настанов суспільної моралі. Ці ролі і відносини здійснюються у певних межах; з одного боку, наприклад, конформізм, законослухняність, а з другого – анархізм, аморалізм. Поняття особистість визначає уявлення про людину, як істоту цілісну, яка об’єднує у собі особисті, соціальні і природні якості. Поняттю особистість передують такі поняття як індивід та індивідуальність. Поняття індивідуальності та особистості тісно зв’язані між собою. Індивідуальність виступає як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб’єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов’язані, а й взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв’язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, а й від особистого ставлення її до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.
9. Обгрунтуйте особливості філософії як типу духовності. Філософія як феномен духовної культури людства виникла пізніше від міфології і релігії й історично успадкувала від них певні світоглядні ідеї, схеми, а також ту сукупну кількість знань, шо стосувалися питань походження світу в цілому, його будови, місця людини у цьому світі. Виникнення філософії спричинили такі чинники:- психологічні (здивування, сумнів, рефлексія, самосвідомість);- духовні (міфологія, релігія, знання);- соціальні (розподіл праці, дозвілля).Філософія виникає з критичного ставлення до традиції, із сумніву щодо обгрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву перед здатністю звільненої думки охопити нескінченний світ.На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльністю, що піддас сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування. Спираючись на платонівську алегорію печери, можна сказати, що філософська активність і виводить людину з темної печери иерефлектованих стереотипів і традицій у справжній світ свободи від ілюзій, навіювань, неусвідомлюваних залежностей від різних авторитетів. Філософування, за Платоном, - це важка і відповідальна діяльність, мета якої – свобода. Сама ж філософія є активністю, спрямованою на критичне і раціональне випробування підвалин найфундаментальніших передумов людського буття і буття світу взагалі.Філософія - форма духовної діяльності, спрямована на постановку, аналіз і вирішення сутнісних світоглядних питань, пов'язаних з формуванням цілісного погляду на світ і на місце у ньому людиниУ житті бувають хвилини, коли людина ніби завмирає, перериваючи свій біг, щоб визначити подальший його напрям. Такі хвилини пов'язані і з ситуацією вибору. Вони, можна сказати, і є філософією, тому що сума всіх життєвих виборів людини і становить у кінцевому підсумку її життєву філософію. Саме моментами вибору і визначається, хто вона? що вона? яке її місце на цій землі? і нарешті, саме розуміння того, що вона - людина.
10. Філософія і релігія: особливості співвідношення. Якщо говорити про зв’язок східної філософії та релігії, то межі між ними практично не існує. Вони взаємозалежні і практично єдині. Якщо говорити про стосунки західної філософії і релігії, то слід зупинитися і на такому її напрямі, як релігійна філософія, для якої, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є проблема людського буття. Релігія, яка за тривалий період свого існування накопичила багато різноманітних способів осмислення природних і соціальних явищ, безумовно, є одним із фундаментальних джерел цінностей та орієнтирів для людини. Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Найпоширенішими серед них є "ілюзія позатілесності" та "містичне прозріння". Перший є спробою умоглядно вийти із свого індивідуального тіла, звільнитися від тілесності та побачити навколишній світ нібито збоку, відкриваючи тим самим причетність особистого буття до смислу всесвітньої цілісності. Другий — заглиблення у власне особисте "Я", подолання межі із зовнішнім світом, злиття з потоком світових подій. Зрозуміло, що осмислення цих методів потребує спеціальної підготовки та відповідних умов. Проте помилково вважати релігію цілком самостійною у формуванні життєво важливих цінностей. Жодна із форм суспільної свідомості не існує ізольовано від інших. У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, принципи має теологія як система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога, його якості, ознаки та властивості, а також комплекс доведень істинності догматики, релігійної моралі. Проблема співвідношення філософії і теології виникла в перші століття існування християнства і неспроможна своєї актуальності до наших днів. Відмінність філософії від теології, на думку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. Головне питання релігійної філософії — це питання про ставлення Бога до створеного ним світу та до людини і ставлення людини до Бога. Релігійна філософія дає своє вирішення онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем. В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для релігійно-філософської гносеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філософії — допомогти людині наблизитись до одкровення для укріплення віри.
11. Охарактеризуйте співвідношення філософії та моралі, філософії та мистецтва. Отже, якщо філософія не є наукою, то, можливо, вона є яким - те особова творчість? Тоді вона порівнянна з мистецтвом. Мистеитво (греч. їеНпе) - розуміється, як ремесло, уміння, професія, майстерність, твір, виріб. Кант в своїх роздумах прийшов до висновку, що філософія черпає свої ідеї (необхідний для роздуму матеріал) з усесвітньої історії, біографій, п'єс, романів і спостережень за життям людини. Шопенгауер же порівнював музику і філософію. За його словами, «композитор розкриває саме сокровенне єство миру і висловлює якнайглибшу мудрість на мові, якої його розум не розуміє». Поза сумнівом, філософія і мистецтво схожі тим, що і те і інше, є певною особовою творчістю, проте не можна приховати і їх відмінності, яка полягає в тому, що «філософія мислить в ідеях і поняттях, мистецтво ж реалізується в образах.
12. Філософія і наука: характер співвідношення. Взаємини філософії і науки. Співвідношення філософії та науки має свою історію. У Давній Греції виникнення філософії відбувалося разом із природознавством. Філософія була знаряддям світопізнання. Аристотель як систематик давньогрецької філософії вважав, що філософія - це особлива галузь знань, і філософія - цариця наук, а решта - її рабині. Ця лінія підтримувался до Гегеля (1831 рік). Гегель казав, що філософія - королева наук. Філософія намагається знайти останні причини існування та світу, тим часом як інші науки розглядають лише частини проблеми. У 19 столітті був розвинений позитивізм, коли вважалося, що справжнє знання про світ дають конкретні науки. Наука сама собою є філософією, а сама філософія непотрібна. Неопозитивізм 70-х років 19 століття продовжував заперечувати філософію. Постпозитивізм робить висновки, що прагнення до узагальнень, пошук останніз причин необхідні, і без них не обійдешся. Л. Вітгенштейн вважав, що мова, її побудова і роль і є вирішенням філософських проблем. У сучасному тлумаченні цієї проблеми філософія виступає як визначене знання і невідривно пов'язана з наукою, але їх не можна утотожнювати. Знання філософії і науки мають свої особливості, що витікають з особливостей філософського і наукового мислення. Філософське знання - знання єдиного в усьому, у відриві від конкретних речей, якими займається наука. Філософія прагне вивчити способи, яими людина засвоює світ, головним є дослідження свідомості та відношення її до буття. Філософія і наука мають спільне в тому, що обидва види знань складаються з певних елементів: понять, висновків, суджень, принципів,гіпотез, що організовані у сувору логічно побудовану кракозябру, і являють собою теоретично сконструйовану картину світу. У цьому аспекті та сенсі філософія може виступати як наука. Але вони відрізняються за предметом вивчення та функціями. Предметом вивчення науки є об'єкт, що виступає як природно-історичний феномен. Предмет вивчення філософії - теоретична модель, що показує відношення людини до світу. За своїми функціями філософія і наука характеризуються прагненням до раціонального пояснення світу, достовірності. В науці це виражається у прагнення до істини, а вона повинна бути об'єктивною.У філософії достовірність доповнюється переконаннями, цінностями, світоглядними принципами. Тому філософія як світогляд ширше, ніж наука, більше за обсягом. Крім того, вона виконує евристичну функцію, вказує напрям наукових пошуків - є теоретичною розвідкою.
13. Місце філософії в сучасній культурі. З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві. Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції. Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду.
14. Розкрийте сутність філософської проблематики. Філософська проблема - це утруднення,людина, що спостерігаєі осмислює життя, проблема не суто розумова або теоретична, а життєва, або, як ще кажуть: екзистенціальна. Проблема хвилює людину, тобто захоплює людину цілком та повністю, - її почуття, волю. А це означає, що людина включена у життєві ситуації, які спостерігає. Можна сказати, що людина спостерігає саму себе. Виходить, що філософія - зосереджене споглядання людиною її власного життя. Виникають питання з приводу трьох відносин: Я і Бог, Я та інша людина {суспільство), Я і природа. Отже, Людина, Природа, Суспільство - це головні проблеми філософії. Філософи різних епох незмінно зверталися до людини, її природи, сенсу, змісту її життя, смерті і безсмертя. Проблема Людини займає центральне місце в філософії. Століття філософи аналізували природу і можливості людського розуму, особливості її почуттів, співвідносини біологічного і соціального в людині, а також різні прояви її духовного світу: мову, пізнання, мислення, мистецтво та ін. Ці проблеми втілились, відобразились у ряді філософських творів: Арістотеля «Про душу», Рене Декарта «Пристрасті душі», Люд-віга Фейєрбаха «Проти дуалізму тіла і душі, плоті і духу», Володимира Соловйова «Читання про боголюдство», Альбера Камю «Людина бунтівна». Не обійшли її й українські філософи Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Іван Франко та ін. З моменту виникнення філософії вчених цікавить природа: як виникли Земля, Місяць та інші планети, які причини лежать в основі їх розвитку, чи можна існуючу різноманітність речей звести до початкових першоджерел та ін. Увага філософів зосереджувалась не на випадковостях, а на загальних принципах існування і розвитку природи.Матеріалістична культура цілковито обходиться без поняття Бог. Тут тріада гранично редукована, тобто спрощена, зведена до Природи. Тільки Природа по-справжньому реальна, усе інше - її продукти. Це означає, що матерія, розвиваючись, породила людину, а людина придумала Бога. Отже, відштовхуючись від Бога, отримуємо в завершення процесу творення людину. Відштовхуючись від Природи, отримуємо Бога. Зиову-таки на завершення, але в завершення процесу розвитку - як вигадку людини. Якщо відштовхуватись від Людини і нікуди не рухатися, то божественне і природне ~ суть її, корінні властивості, два нерозривних початки. Людина перебуває між Богом і Природою. Тут під природним розуміється не тільки обмежене у просторі матеріальне тіло людини, але й тваринне — її поведінка, взагалі її причетність до предметного світу або, образно кажучи, життя хлібом. Це життя спонукає людину опановувати Природу, створювати різні знаряддя, набувати необхідні знання. Божественне в Людині - це духовне. Християнське вчення символізує божественне і природне різними протилежностями, зокрема, небесне - земне, верх - низ. Як природна істота, Людина є сущою від землі, або народженою від плоті. Але, щоб стати справжньою Людиною, їй треба народитися згори, тобто набути духовності, сповнитися духом. Народжений від духу стає вільним.Отже, предметом розуміння філософії є Людина, Природа, Суспільство і Бог в усіх його іпостасях і у взаємодії всіх об'єктів. У процесі історичного розвитку філософії предметом її дослідження стала людина, її ставлення до природного і суспільного світу
15. Фснує точка зору, що філософія це мудрість і знання. Обгрунтуйте її зміст та своє ставлення до неї. Кожна людина, яка йде тернистим шляхом пізнання, прагне досягти найвищого ідеалу - мудрості. Як поняття і як ідеал мудрість традиційно асоціюється з таємничим і разом з тим привабливим словом «філософія». В повсякденному житті слово «філософія» використовується часто і по-різному, але в основному воно асоціюється з чимось розумним, якимось важкодоступним заняттям, на яке здатний далеко не кожний. У перекладі з давньогрецької «філософія» означає любов до мудрості (любомудрість). У VI ст. до н. є. Піфагор із Самоса на запитання тирана Полікрата про те, чим він займається, відповів: «Ні, я не мудрець (sophos), Я любитель мудрості (ph'riosophos)». Піфагор мотивує свою позицію тим, що людина через слабкість своєї натури не здатна володіти такою гідною якістю розуму, як мудрість. Критицизм щодо реальних можливостей людини виявився у Піфагора в розмежуванні понять «софія» і «філософія». Перше (мудрість) — прерогатива богів, друге (філософія) — покликання людини. Відповідно філософ - не мудрець, а любомудр - той, хто прагне до мудрості. Мудрецеві, як і Богу, вже немає до чого прагнути, його мудрість суверенна й абсолютна. Любитель же мудрості завжди динамічний, він рухається, йде до мудрості. Отже, філософствувати - це прагнути до мудрості, яка у повсякденному розумінні почасти замінює поняття філософія. Справді, вона має непересічне значення, тому що дає змогу приймати практичні рішення, служить засобом керування людською поведінкою, способом життя. Мудрість визначає міру в усіх справах, оскільки будь-яка крайність веде до непередбачуваних рішень. Вона дає можливість усвідомити власні помилки, робить людину обережною, обачливою, проте ці позитивні якості можуть перетворитися і на недоліки. Мудрість притаманна не всім людям, хоча потенційно властива кожному. Вона здобувається різними шляхами, виявляється у різноманітних сферах знань і діяльності, закріплюється у прислів'ях, притчах. Мудрість існує, тому що існують проблеми, які вимагають вирішення. І хоча вони не є остаточними вирішеннями, проте сприяють правильному спрямуванню людини. Мудрість - не наука, оскільки наука є системою понять, значення яких органічно пов'язано з її предметом. Мудрість не є системою понять, дослідженням, хоча, звичайно, є розумінням. Вона ґрунтується не стільки на даних науки, скільки на повсякденному та історичному досвіді. Мудрість не може стати наукою, як і наука - мудрістю. Філософія, як би високо вона не оцінювала мудрість, не повинна себе ототожнювати з нею.
16. Антична філософія: основні риси, проблематика та представники. Основні риси античної філософії. По-перше. Для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду; По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою; По-третє, для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика; По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі; По-п’яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні). Представники: Фалес (625-547 рр. до н.е.), Анаксiмандр (610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525 рр. до н.е.), (YI ст. до н.е.), Ксенофан, Парменiд, Зенон Елейський, Мелiсс Самоський, Горгiй, Сократ (469-399 рр. до н.е.), Платон (427-347 рр. до н.е.), Арiстотель (384-322 рр. до н.е.)
17. Порівняти східну і західну парадигми філософствування. Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних процесів суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не переривалися. Врешті-решт суть проблеми "Схід—Захід" полягає у тому, що людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах. Основні відмінності між: східними і та західними типами цивілізації:західна:1)Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.); 2)відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє(прогресизм);3)активізм, прагнення змінювати дійсність;4)домінування індивідуального над загальним; 5)раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення. Східна:1)наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери;2)відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле(традиціоналізм);3)самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей;4)домінування цілого(загального) над індивідуальним;5)образний, притчовий, афористичний стиль мислення. Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності приводять врешті до дещо іншої, а інколи - принципово іншої людської поведінки. Усі зазначені характеристики молена віднести і до особливостей західної і східної філософій. Так, східна філософія орієнтується =>на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, китайське П'ятикнижжя), =>цінує найбільше те, що освячене віками, =>намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне світовому цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особи-стісним засобом життєвого самоутвердження.
18.Порівняйте філософію Платона і Аристотеля й обґрунтуйте свої висновки. Платон. Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних фiлософiв, чиї працi збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афiнах фiлософську школу, вiдому пiд назвою Академiя (тому що вона знаходилась у парку, присвяченому мiфiчному героєвi Академу). Свої працi вiн писав у виглядi дiалогiв - ''Учта'', ''Гiппiй Бiльший'', ''Горгiй'', ''Держава'' та iн. Платон свої головнi зусилля зосереджує на вирiшеннi вiдкритої Сократом проблеми iснування загального (''краси'' взагалi, ''мужностi'', ''добра'' тощо). Вiн не мав сумнiвiв у iснуваннi загального реальним чином, а як воно саме iснує - нiкому ще не вiдомо. Тому Платон вiдшукує аргументи, котрi повиннi довести скептикам реальнiсть iснування загального. Так, вiн вiдзначає, що закони держави не iснують у виглядi конкретних речей ( текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспiльства. Платон розглядає загальне як iдеальний предмет, iдею. Iдеї, що внаслiдок своєї досконалостi виявляють себе як еталони, справжня реальнiсть, є дечим первинним вiдносно до конкретних речей як копiй iдей. А чуттєво даний свiт конкретно-iндивiдуальних речей є вiдбитком загальних речей. Отже, речi повсякденного свiту є спрощеним варiантом iншого свiту, бiльш досконалого - iдеального. Здатнiстю до безпосереднього контакту з iдеями надiлена людська душа, яка пiсля смертi тiла вiддiляється вiд нього i повертається до безтiлесного царства iдей, бо для iснування тiла i душi повинна бути вiдповiдна iдея, яка керує процесами в дiйсностi. Душа, з''єднуючись iз тiлом, втрачає свою iдеальнiсть (вiдповiднiсть iдеї), забуває все, що споглядала у свiтi iдей. Але у вiдповiдному станi ( у снi, коли душа не зале-жить вiд тiла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорiї Платона пiзнання, в ходi якого формуються загальнi поняття (про будинок взагалi, добро взагалi, трикутник взагалi), є процесом пригадування.Платон першим ввiв у фiлософiю поняття матерiї, яке в нього позначає небуття, нiщо. Матерiя - це те, чого не iснує. Вживаючи поняття ''матерiя'', Платон утримує в свiдомостi принцип, вiдкритий Гераклiтом: ''Iз нiчого може виникнути лише нiщо''. Все, що iснує, виникло iз чогось, але саме тепер того, iз чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно - матерiя. Цим поняттям знiмається проблема пiзнання того, що було: його вже немає. Ця властивiсть матерiї перетворюватись у небуття i перешкоджає створенню свiту, повнiстю вiдповiдного iдеальному царству. Взаємодiя матерiї та iдей призводить до пошкодження, деформування iдей, до втрати конкретними речами тiєї досконалостi, яку мала ''чиста'' iдея. Арiстотель.Арiстотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-рiчному вiцi прибув до Афiн, став учнем Платона. Згодом вiн стає учителем сина македонського царя Фiлiпа II Олександра. Його роботи - ''Метафiзика'', ''Топiка'', ''Етика Нiкомаха'', трактат ''Про душу'' та iншi. Арiстотель визнається першим, хто здiйснив систематичне дослiдження праць попереднiх мислителiв. Тому його називають першотворцем iсторiї фiлософiї. Найбiльшу частину своїх праць вiн присвячує проблемам метафiзики - науки про суще. Становлення Арiстотеля як фiлософа вiдбувалося шляхом вирiшення проблем, що виникали при осмисленнi надбання його вчителя Платона. Перш за все, це - проблема вiдношення ма-терiї та iдеї. Послiдовне продовження поглядiв Платона призводило до виникнення суперечностей, котрi ставили пiд сумнiв подiл дiйсностi на матерiальне та iдеальне. Зокрема, вiчне, незмiнне iдеальне, якому пiдкоряється кожна конкретна рiч, не пiдкорює собi матерiю-небуття. Отже, не повинне iснувати навiть уявлення про матерiю, якщо немає iдеї матерiї. Аналiзуючи проблеми платонiвської фiлософiї, вiн усвiдомлює, що причина, сутнiсть речей, загальне не може iснувати окремо вiд одиничних речей. Тому потрiбно, враховуючи цю обставину, вирiшити поставлену ще Сократом проблему неможливостi iснування загального як iндивiдуального, за умови, що загальне не може iснувати окремо вiд одиничного, iндивiдуального.Вирiшення цiєї фундаментальної проблеми здiйснене Арiстотелем шляхом розвитку поняття ''матерiя''. Вiн розумiє матерiю як пасивний ''матерiал'' буття i тому вона може тiльки мислитися. Матерiя безпосередньо причетна до спричинення кожної речi, дана в чуттях рiч завжди iснує в якомусь матерiалi, а iдеї, поняття не мають матерiальностi. Реальне ж iснування матерiалу дiйсностi вiдбувається тiльки у конкретних формах. Вирiшення проблеми загального i iндивiдуального породжує нову фiлософську проблему: яким чином матерiя i форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арiстотель вирiшує шляхом залучення понять ''можливiсть'' i ''дiйснiсть''. Матерiя постає носiєм можливостей, а форма - дiйсностi. Таким чином, матерiя у Арiстотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.В фiлософiї Арiстотеля вперше здiйснюється вирiзнення мiж дослiдженням причини усього сущого як такого, що притаманне всiм речам, та конкретними науками, якi не дослiджують загальну природу сущого. Саме останнi вважають, що причини конкретних речей i усього сущого - однi й тi ж самi. Виявлення причини усього сущого наводить Арiстотеля на думку, що iснує форма побудови усiх iнших форм. Форма, котра будує усi iншi форми, називається Арiстотелем ''формою форм''. Ця форма форм визначається як ''першодвигун'', незалежне вiд матерiї iснування форми, вона цiлком логiчно визначена ''божественною формою''.У розвиток свого вчення про форми Арiстотель робить висновок, що саме знання форм побудови iнших форм дає людинi знання сутностi речей.
19. Основні риси і особливості Середньовічної філософії. Риси можна звести до наступних:1. Засилля в усіх сферах життя релігії;2. Схоластика як спосіб філософствування;3. Теоцентризм;4. Геоцентризм;5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;6. Слабкі паростки матеріалізму. На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/ В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а бог.Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio" що означає творити.Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, тому що існує не завдяки собі, а завдяки богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення я денного писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра. Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них - це біблейське визначення сутності людини як "образу і подоби божої, існували й інші визначення: людина - це розумна тварина. В середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу - вона неначебто вирвана із космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя бога.
20. Основні риси і проблематика філософії Відродження. Починаючи з ХУ ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, котра увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації /звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів/ і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва "Ренесанс", тобто "Відродження". В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, котрі не були притаманними античності.Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була орієнтація його на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо середньовіччя було зорієнтоване на релігію тобто Відродження - це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки - бог і священна ідея спасіння то в епоху Відродження в центрі уваги - людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентрістським.
21.Проблема пізнання і субстанції у філософії XVIIст. Основний внесок у вчення про субстанцію в філософії Нового часу зробили нідерландський мислитель Б.Спіноза та німецький філософ Г.Лейбніц Б.Спіноза (1632-1677 рр). свої погляди виклав у таких творах: «Про Бога, людину та її щастя», «Етика». Саме в «Етиці» розвинуті і висвітлені основні його ідеї. Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними увтореннями, так водночас і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не є невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози. Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, в субстанції злиті необхідність і свобода. Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а свавілля. Бог (субстанція) вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його власної необхідності. В природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує детермінізм, тобто необхідність. Таким чином, весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людська воля нічого не здатна тут змінити. Спіноза взагалі не виділяєтакої людської властивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією; дух людини — це не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза вважає: «Воля і розум — одне і те ж». Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує нас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з такою ж неминучістю, як минуле. Ось чому надія і страх засуджуються Слінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось ненстановлене і тому виникають через недостаток мудрості. тНеобхідно звільнити людей від тиранії страху — вважав Спіноза, — тому що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя. Адже все одно, ніщо з того, що людина змогла б зробити, не зробить її безсмертною, і тому марно витрачати час на страх перед тим фактом, що >сі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, вважає, що всі неправильні дії пов'язані з пізнавальними помилками: людина яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, які живуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до згоди. ьГ.Лейбніц (1646-1716 pp.) — німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець. Головний філософський твір — «Монадологія». Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про «монади», безтілесні «прості субстанції», «істинні атоми природи», «речові елементи». «Монада» в перекладі з грецької означає «єдине» або «одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке, на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність. Він стверджує, що субстанцій існує нескінченна кількість. Монади не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність (є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від інших. Монади, пише Лейбніц, «не мають вікон», тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного, відокремленого Всесвіту. В цьому відношенні кожна із монад Лейбніца подібна до субстанції Спінози: вона є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створив весь світ монад. І водночас будь-яка монада сприймає, переживає в собі весь Космос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади мають світло розуму, щоб усвідомлювати це. Монади не мають ніяких просторових або будь-яких фізичних характеристик. їх, таким чином, не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони складаються. З основними ідеями монадології зв'язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на 2 види: «істини розуму» та «істини факту». До перших належать знання, одержані тільки з допомогою понять розуму, без звернення до досвіду: аксіоми математики, закон тотожності і суперечності. Навпаки, «істини факту» ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належить більша частина наших уявлень про світ. «Істини розуму» завжди мають необхідний і визначальний характер, тоді як «істини факту» — тільки ймовірний. Одну з найбільш характерних речей філософії Лейбніца складає ідея про велику кількість можливих світів. Світ «можливий», якщо він не суперечить законам логіки. Існує велика кількість можливих світів кожний з яких Бог споглядав перш, ніж створив дійсний світ. Будучи добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, а він вважав, що кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає зло. Він міг би створити світ, в якому немає зла, але він не був би настільки хорошим, як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро логічно пов'язане з деяким злом. Це можна зрозуміти на звичайному прикладі: ковток холодної води в спекотливий день, коли ви страждаєте від спраги, може дати вам таке велике задоволення, що ви подумаєте що варто було відчути спрагу, хоча вона й нестерпна, тому що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашому світі, хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючих світів.
22. Що означають поняття «теїзм», «деїзм», «пантеїзм» і як вони співвідносяться між собою. Назвіть філософів, що представляють ці позиції. Теїзм є релігійним або філософським переконанням існування найвищої, надсвітової істоти – Бога, яка створила світ, його підтримує та ним керує. Існують різні напрями теїзму:монотеїзм: єдинобожжя, віра в одного Бога,політеїзм: багатобожжя, віра в багатьох богів, які, в основному, усвідомлюються в якості внутрішньо-світових сил,генотеїзм й монолатрія: багатобожжя, віра в багатьох богів, але я поклоняюся тільки одному.Теїстичними релігіями є, зокрема, християнство, іслам, індуїзм та юдаїзм.Від теїзму відмежовуються наступні поняття:атеїзм: заперечення існування Бога або богів,агностицизм: неможливість відповіді на питання щодо існування або неіснування Бога/богів,деїзм: віра в Бога-творця світу, але невіра в його подальшу діяльність (тобто, в подальшому він не втручається),пантеїзм: природа та Бог є єдиним цілим,пандеїзм: віра в Бог-творця, але не в його подальшу діяльність, оскількиБог став природою (комбінація пантеїзму та деїзму),панентеїзм: світ є частиною божества, яке розвивається,теократизм: Бог є не тільки творцем, але й царемкосмотеїзм: світ є єдність, яка сама себе упорядковує без вольового акту Бога-творця. ТЕЇЗМ (греч. theos - бог) - релігійно-філософське вчення, яке визнає існування особистого бога як надприродної істоти, що володіє розумом і волею і таємничим образом впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Все що відбувається в світі теїзм розглядає як здійснення божественного промислу. Природна закономірність у Т. стає у  залежність від божественного провидіння. Навідміну  від деїзму, Т. затверджує безпосередню участь бога у всіх світових подіях, а на відміну від пантеїзму, відстоює існування бога поза світом і над ним. Т — ідеологічна основа клерикалізму, теології і фідеїзму. Т. ворожий науці і науковому світогляду. ДЕЇЗМ (лат. deus - бог) - вчення, яке визнає існування бога як безособову першопричину світу, що розвивається потім по своїх власних законах. Родоначальник деїзму -англ. філософ 17 століття. Г. Чербері. деїзм відмінний від теїзму тим. що визнає зв'язок бога зі світом і людиною, пантеїзму тим, що розчиняє бога в природі, і атеїзму що заперечує саме існування бога. В умовах панування феодально-церковного світогляду деїзм був нерідко прихованою формою атеїзму, зручним для матеріалістів способом відокремитись від релігії. Представниками деїзму у Франції були Вольтер, Руссо, в Англії - Локк, Ньютон, Толанд, Шефтсбери, у Росії - Радіщев, И. П. Пнін, И. Д. Ертов і ін. Під прапором деїзму виступали також ідеалісти (Лейбніц, Юм) і дуалісти. У сучачних умовах під деїзмом найчастіше ховається прагнення виправдати релігію. Пантеїзм (англ. Pantheism, грецьке: Pan = все і Theos = Бог) — доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це - вірування чи вчення представляюче природній світ, включаючи людину, частиною божества. Пантеїзм є пануючою тенденцією в індуїзмі і даосизмі. Традиційне християнство його відкидає. Фраза Спінози яка прирівняла Бога до всесвіту а саме - Бог чи природа (лат. Deus sive natura) була популярним формулюванням цієї ідеї, яка мала певне поширення серед філософів 19-го століття. Симпатиками пантеїзму були теж романтичні поети, особливо Вордсворт.
Термін "пантеїст" був введений англійским філософом Дж. Толандом (1705), а термін "пантеїзм"- його противником нідерландським теологом І. Фаем (1709)
23. Проблема методу пізнання у філософських поглядах Ф.Бекона, Р.Декарта. Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.Бекон обгрунтував , теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу вік виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему "ідолів", тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини /ідоли роду, печери, театру та ринкової площі/.дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Декарт вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію - Бога, який обумовлював їх єдність.Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують в розумі.Концепція раціоналізму включав в себе два елементи: це уявлення про розум як вищий спосіб досягнення істини /розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт/; і друге: правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеню, як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху вирішення питання про пізнання світу, що постійно розвивається.
24. Основні риси філософії просвітництва. Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації. 1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності.2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.
25. Основні ідеї філософії Канта. У філософській діяльності Канта виділяють три періоди: докритичний розробив космологічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини. У цей період намагається пояснити походження світів, виникнення небесних тіл та причин їх руху. Праця – «Загальна природна історія і теорія неба».Найважливіші ідеї були розроблені у критичний період творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790). Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе. Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Основним напрямком діяльності у цей період було досліджує «здібності розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути. В антропологічному періоді – з’ясувати питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення. Праця «Антропологія з прагматичного погляду».
26. Охарактеризуйте філософську систему і метод Гегеля. Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному — "світовим розумом", "світовим духом", "абсолютною ідеєю", які нібито існували ще до матеріального світу. У рідкісній за глибиною і складністю викладу думок праці "Феноменологія духу" духовна культура подається ним як поступове і послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї. У "Феноменології духу" обґрунтовується принцип абсолютного ідеалізму, дається зображення поступального руху свідомості від першої, безпосередньої суперечності між нею і предметом відображення аж до поняття науки, розглядається генезис філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, триразово проходить шлях від безпосередньої достовірної чуттєвості до філософського знання і кожний раз ніби в іншій площині. Відповідно до цього "Феноменологію духу" можна поділити на три розділи. У першому дається тлумачення свідомості, самосвідомості, розуму і розглядається рух індивідуальної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у другому дається характеристика духу; в третьому аналізується релігія і «абсолютне» знання, те, що марксистською термінологією називається формами суспільної свідомості. Центральною у "Феноменології духу" є багатозначна категорія "відчуження". Під "відчуженням" Гегель розумів, по-перше, опредметнення духу, породження ним природи і суспільства; по-друге, будь-яке складне відношення між суб'єктом і об'єктом, уся доцільна діяльність людини (історія виступає в нього як результат відчуження людської діяльності); по-третє, викривлене сприйняття людьми результатів їх власної діяльності, внаслідок чого вони здаються людям чужими силами, які живуть самостійним життям і панують над ними. Проблема відчуження залишається актуальною і в наш час. Метод Гегеля зв'язує з античним поняттям діалектики - таким розглядом речей, що охоплює всі нескінченні різноманіття, всі суперечності, що входять у визначення тієї чи іншої речі, включаючи і суперечності об'єктивного положення речей і їх суб'єктивного усвідомлення у людському розумі. Гегелівський діалектичний метод -це утримання в єдності всіх суперечливих моментів і, насамперед, суб'єктивне і об'єктивне пізнання. Основою такої єдності є уявлення про Абсолютний дух як логічний початок Всесвіту.
27. Зміст і сутність антропологічного матеріалізму Л. Феєрбахаю Людвіга Фейербаха — автора анонімного, надто сміливого памфлету «Думки про Смерть і Безсмертя». У 1841 р. виходить в світ основний твір Людвіга Фейербаха «Суть християнства», де родове мислення, родова свідомість визначаються як «антропологічний принцип», з позицій якого переосмислюється вся історико-філософська традиція і пропонується критичний аналіз християнського світогляду. Антропологічний принцип - це єдність людської природи, що протиставляється гегелівському духовно-розумовому визначенню людини. Не розум сам по собі, говорить Людвіг Фейербах, а єдність душі і тіла, розуму і тілесного організму - така суть людини. Звідки ж орган, тобто тіло, звідти і його функція, тобто Дух. Людина -частина природи і її продукт. А її особливість, «антропологія», тобто відмінність від тваринного, полягає у свідомості; в ній же корениться і релігія. Людина одночасно і Я, і Ти; людина може стати на місце іншої саме тому, що об'єктом її свідомості служить не її індивідуальність, але й її рід, її суть. Людвіг Фейербах, по суті, вперше дає визначення вже не розуму людини, а людській свідомості, основному поняттю антропологічної філософії. У Людвіга Фейербаха - це органічність, подібне породжується подібним і пізнається ним же. Об'єктом розуму стає об'єктивований Розум, об'єктом чуття - об'єктивоване чуття. Іншими словами, Бог - це потреба почуттів і свідомості в відповідному чутті і відповідній свідомості. Тому релігія є частина історії свідомості, втілення абсолютної потреби свідомості в іншій свідомості як адекватному йому об'єкті. Релігія антропологічна за природою, виникає не як усвідомлення людиною індивідуального чуття і індивідуальної свідомості (Я), а як усвідомлення чуття і свідомості родових характеристик Людини, тобто свідомість причетності Людини до людства.
28. Розкрийте основну проблематику та вихідні принципи філософії марксизму. Батьківщина марксизму — Німеччина. Його творці — Карл Маркс (Ш8-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 pp.); час створення — 40-і роки XIX ст.. Велику роль у формуванні марксистського філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства. Філософія марксизму чітко визначає своє ставлення до конкретних наук. Вона використовує знання цих наук, але кардинально відрізняється від них як предметом, так і методом пізнання. Це добре показано Ф.Енгельсом у праці "Діалектика природи" (1873-1886 pp.). Вся історія філософії почала розглядатись через призму боротьби матеріалізму та ідеалізму. Марксизм став на бік матеріалізму й піддавав нищівній критиці не тільки "чистий" ідеалізм а й будь-які щонайменші відхилення в його бік. Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Основоположники марксистської філософії прийшли до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. Серед послідовників вчення К. Маркса і Ф.Енгельса особливе місце належить В.І.Леніну. Ленін намагається максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Ленін називає діалектику теорією розвитку, найповнішим і всестороннім знанням про нього. Щільне місце у ленінській філософській спадщині посідають питання теорії пізнання. В своїй основній філософській праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1908 p.) він робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Обґрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення. Відображення — це атрибут матерії, одна з її найзагальніших і суттєвих характеристик. В.І.Ленін трактує пізнання як складний, суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики. Діалектичними є і процес пізнання, і його результат — знання, яке з певною мірою істинності чи хибності відображає реальну дійсність. Ленін формулює принцип єдності діалектики, теорії пізнання та логіки і проводить думку, що діалектика є водночас теорією пізнання і логікою Ідеї марксизму, в тому числі філософські, крім праць. В.І.Леніна, знайшли своє осмислення і подальший розвиток у роботах його сучасників, зокрема О.Бауера (1882-1932 pp.), М.І.Бухаріна (1888-1938 pp.), Р.Люксембург (1871-1917 pp.), Л.Д. Грецького (1879-1940 pp.). Непоодинокими є спроби синтезу філософських положень марксизму з фундаментальними положеннями інших філософських течій, наприклад, психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики, феноменології та ін.
29 Охарактеризуйте характерні риси та основні напрямки філософії 20 ст.Своїм розвитком філософія 20 ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів. Особливості філософії 20 ст.: - вийшла далеко за межі академічних аудиторій; - постала досить сильно інтегрованою у системі загальної освіти; - отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції та семінари, діяльність філософських товариств; - постала у своїх основних проявах неокласичного; - відчутно змінилася мова філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозуміло кожній людині; змінилися також її змістові та предметні орієнтації; - відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей, нарощувалось тенденції мінімалізму у філософії, тобто відновлення від абсолюті; - почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності. Основні напрямки у зарубіжній філософії 20 ст.: сцієнтичний ; антропологічний; культурологічний; «нова філософська хвиля» та постмодернізм; історіософський; релігійна філософія.
30 Сцієнтизм та антисцієнтизм у філософії 20 ст.У 20 ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. У своїй більшості напрямки всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони називаються сцієнтизм. Сцієнтичні напрямки у філософії 20 ст.: 1.логічний позитивізм або неопозитивізм—заслуги неопозитивізму: його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мов науки; під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку.2.аналітична та лінгвістична філософ; 3 поспозитивізм( пізній пост позитивізм) представники пост позитивізму доводили, що наука вона історично розвивається, що на неї чинять вплив соціальна істота, культура, особистості вчених.; 4 Марбузька школа неокантівська- представники Г. Кожен та Е. Кассірер досліджували засади наукового пізнання. Кожен виділяв три види інтелектуальної дійсності: теоретичну(наука), практичну(етика), естетичну (мистецтво). Е. Кассірер доводив, що самі пособі факти не вирішують долю наукової теорії. 5.Радикальна епістемологія( Е. Глазерсфельд, У. Мату рана) вважают, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представлені реальності, а у її творені на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Основні течії антропологічного напрямку філософії 20 ст. 1 Екзистенціалізм –феноменологія Е. Гуссерля. Ми завжди маємо справу з феноменом тобто з тим , що нам надано, що перед нами з’явилось. 2. Філософська антропологія засновник М. Шелер. За Шелером, найвищою любов’ю є любов до Бога. 3.Персоналізм наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості. А те, що вона є особа, точніше особистість. Представники Е. Муньє, М. Бердяєв. 4. Фрейдизм засновник З. Фрейд. Відкрив і докладно дослідив явище несвідомого в людській психіці. 5. Неофрейдизм
31 Філософія психоаналізу: основні представники та ідеї. Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд. Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик. Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей. Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу. Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З.Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875-1961). Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа.
32 Проблема людини в філософії XX ст: екзистенціалізм, філософська антропологія. Персоналізм. Екзистенціалі?зм — течія в літературі, що сформувалася в Європі у 30 —40-ві pp. XX ст., а найбільшого розвитку досягла в 50—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Визначальні риси екзистенціалізму:- на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; - особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; - поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; - вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; - існування людини тлумачиться як драма свободи; -найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Філософська антропологія (від філософія та антропологія) — у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що виходило з ідей філософії життя (Дильтей), феноменології Гусерля та інших, що відтворює цілісність поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук — біології, психології, етнології, соціології і так далі. Персоналізм – екзистенціалізький напрямок в філософії, призначений особисто творчій реальності і вищій духовній цінності, а весь мир проявляється творчою активністю – Бога. Персоналісти виступали з вимогами замінити пізнаного суб’єкта класичної філософії, то є «гносеологічного суб’єкта взагалі».
33 Основні особливості і етапи розвитку філософської думки в Україні. Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно - процесу розвитку європейської філософії: українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. І хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як українська філософія.Д. Чижевський слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філософами, які б набули визнання, прийняття та поширення як явища світової культури Українська філософія - це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців. У наш час питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу. Тому питання про український національний характер має своє виправдання як у плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасного звучання. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського національного характеру: емоційність, сентиментальність, психічна рухливість, вшанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою. Етапи розвитку: до класичний період; -класичний;- некласичний.
34 Філософські погляди Сковороди. Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито засновувалось на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Оцінка філософії Сковороди має декілька важливих моментів: по-перше, майже в усіх свої провідні ідеї він вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу. По-друге, його філософія – це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами , настроями та ідеями. По-третє він являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії. Філософські погляди: 1 найпершим предметом, гідним філософського осмислення є людина, оскільки, не знаючи , що таке людина, нам не має чим виміряти все інше; 2 найважливішим завданням людини є самопізнання, тому слід сповідувати гасло «Пізнай самого себе»; 3 людина як насіння містить в собі потенційно усі глибинні елементи світу; 4 у самопізнанні розкривається основне: людина, як мікросвіт, складається із двох натур-темної, поверхневої, мінливої та світлої, вічної, глибинної; 5 саме у людському пізнанні виявляються глибинні засади світу,; 6 через самопізнання людина входить у діалог із великим світом, а посередником постає особливий символічний світ або світ біблії, який так само мав зовнішню натуру та внутрішню; 7 матеріальна і духовні натури співвічні, тому між ними встановлюються напружені стосунки, адже жодні матеріальні форми не тотожні єдності та простоті духовної натури; 8 життєве завдання людини: проникати через матеріально споріднену тобі справу і в тому знайти своє життєве щастя.
35 Філософські ідеї Києво-Могилянської Академії. У Києво-Могилянській академії, заснованій П. Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Видатні професори К.-М. академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Професор академії І.Гізель описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів.гії. Здобуття істини мислилося викладачами К.-М. академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони вважали чуттєвий досвід. Аналогічно І.Пзелю і Г.Кониському уявляв собі процес здобуття істини Т. Прокопович. Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка..У філософському курсі Г. Щербацького простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах К.-М. академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. Професори К.-М. академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем, Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.
36 Українська філософська думка в контексті світової філософії. Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.
37 Проблема буття та її місце в філософії. Проблема буття є однією з найважливіших тем філософських роздумів і досліджень. Філософія на відміно від буденної свідомості, порушує проблему буття , намагається з’ясувати смисел, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення по буття називається онтологією . У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов’язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світо орієнтування, а буття – це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий , стратегічний людський орієнтир. Значення проблеми буття для філософії проявляються в тому, що: 1 Це проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та сутнісного розгляду будь-яких явищ реальності; 2 Від розв’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики. 3 Постаючи гранично можливим орієнтиром для людського само здійснення та філософствування проблеми буття стає фактором сенсоутворення та масштабом людських цінностей. 4 Проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.
38 Філософське осмислення світу6 вихідні категорії. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної. Німецькі класики не створювали філософію заради філософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та особистому житті. У Канта, наприклад, теоретична свідомість (розум), підпорядкована практичній, тобто моральній; у Шеллінга — естетичній; у Гегеля — осягненню епохи ("філософія є у думках схоплена доба"); у Фейербаха — антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що завданння філософії полягає в духовнопрактичному осягненні людиною світу, утвердженні гуманістичних цілей. Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії — у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості. Духовнопрактичне освоєння світу здійснюється в таких конкретних формах: релігія, мистецтво, міфологія, мораль, етична і мовна свідомість та ін. Серед найбільш загальних ознак, що властиві будьякому виду творчості в межах духовнопрактичного освоєння світу, є, поперше, виявлення органічного "сплаву" духовної і практичної діяльності. Творчий синтез має подвійну природу — є синтезом духовних видів діяльності та реалізацією духовного в предметнопрактичній сфері. Подруге, суб'єкт творчості в духовнопрактичній сфері постійно зазнає впливу об'єкта. Об'єкт щодо суб'єкта є активним началом, породжує відповідні підходи, напрямки, цілі і завдання творчого синтезу. Духовнопрактичне освоєння світу органічно включає в себе худохню творчість, тобто художнє освоєння людини, суспільства, природи. Воно реалізується через такі види творчості, як мистецтво (музика, театр, кіно, живопис, графіка, архітектура та ін.), літературу (проза, поезія). Художня творчість — це творення з допомогою синтетичних художніх образів, символів, в яких з особливою глибиною втілюються людські ідеали, соціокультурні цінності, моральні норми.
39 Філософське розуміння простору і часу. Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування - простором і часом. Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі. Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Сформувалися два основні підходи: субстанціальний і реляційний. Представники субстанціального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон) трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що відбуваються у них. Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована в працях Платона і Арістотеля, а в XX ст. у природознавстві набула явного наукового підтвердження. Прихильники реляційної концепції розуміють простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що утверджуються взаємодіючими матеріальними об'єктами. Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність. Час характеризується тривалістю, одномірністю, незворотністю, однорідністю. І простір і час всезагальні і об'єктивні. Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватись у просторі і існувати одне після іншого.
40. Який зміст поняття розвиток? З якими поняттями та як воно співвідноситься? Ідея розвитку та її філософське тлумачення. Зміст „розвитку”. Співвідношення з іншими поняттями? Розвиток–процес тривалих, накопичуваних необоротних якісних змін в бутті. Змістом процесу розвитку є формотворення нового на основі реалізації закладених раніше можливостей, перетворення їх на дійсність, а разом з тим і породження нових можливостей.Ознаки розвитку: структурність, поступальність, спрямованість(прогрес/регрес),циклічність.Розвиток співвідноситься з поняттям рух, так як рух–поняття для позначення будь-яких взаємодій, а також зміни станів об’єктів, що викликані цими взаємодіями, безвідносно до їхнього носія, способу та напрямку здійснення. Рух – вічний, абсолютний, нестворюваний. Також розв. Співвідносимо з поняттями прогресу та регресу. Прогрес – не лише зростання якості в результаті к-сних змін,а і здатність об’єктів до системного функціонування, що забезпе-чує збереження об’єктом осн. своїх визначальних хар-стик і властивостей. В межах міри розвиток відбувається пос-тупово(еволюційно), при переході міри – революційно.
41 Діалектика як вчення про розвиток. Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Діалектика як філософська теорія розвитку, що грунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну). Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або "консервативна") позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, "ліквідації" того, що є, для розвитку того, що буде. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки весь навколишній світ перебуває в русі, зміні і розвитку, діалектика у своїй основі неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює в мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, біжучості, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категорійний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають у мисленні зміни і взаємопереходи. оскільки самі є рухливими і змінними. Без розуміння цього, без врахування діалектики суперечностей і рушійних сил розвитку в будь-яких природних і суспільних системах об'єктивної дійсності істинне пізнання неможливе. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об'єктивних процесів. Вона дає змогу знаходити нові грані речей, нові повороти, зв'язки, способи усвідомлення дійсності, що розвиваються, і тим самим відтворювати її в усій складності, суперечливості, багатогранності, з безліччю відтінків підходу до буття, наближення до нього. Діалектика, на відміну від інших концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв'язку, а, отже, і у взаємодії, та суперечливості. Процес розвитку можна зрозуміти і відтворити у мисленні тільки з урахуванням цього. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій, вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об'єктивні принципи зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм, "негативна" діалектика.
42 Розкрийте зміст синергетики як концепції розвитку. Синергетика (від гр.. synergetikos – спільний, обопільно діючий) – напрям і загальнонаукова програма міждисциплінарних досліджень, котрі вивчають процес самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур у відкритих фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та інших системах. Виникла потреба осмислити і ввести в систему філософських категорій експлікованих синергетикою понять: не лінійність та багатоваріантність (альтернативність), стохастичність і непередбачуваність процесу розвитку, хаос і випадковість у виникненні нового. Наука кінця ХХ – початку ХХІ ст.. довела, що еволюційні зміни у складних відкритих системах недостатньо тлумачити як невпинну еволюцію в одному напрямку. Вона засвідчила безнадійну застарілість поділу вчених і філософів на прогресистів і редукціоністів (останні намагаються складні процеси, особливо це стосується живого, звести до найпростіших фізичних та хімічних процесів) у розумінні процесів розвитку, оскільки обидві ці позиції ґрунтуються на некоректних ньютонівсько-лапласовських уявленнях лінійної залежності причини і наслідку, минулого і майбутнього. Зміст причини не завжди повністю детермінує зміст наслідку, тому у світі стохастичних (випадкових, ймовірних) процесів однозначна лінія зв’язку між ними відсутня. Концепція нелінійного розвитку світу спонукає нас усвідомити відсутність жорсткої визначеності розвитку як природи, так і суспільства, відсутність єдиного еволюційного шляху розвитку, вона утверджує ідею багатоваріантності, альтернативності шляхів еволюції. Лінійна система не жорстко вписана у спектр можливих шляхів її розвитку, вона ніби блукає в полі можливого і щоразу випадково виводить на поверхню лише один із шляхів. Наприкінці ХХ ст.. у розумінні сутності випадковості та її ролі у з’ясуванні процесу виникнення нового зробила синергетика. Твердження синергетики про те, що фактично всі процеси у Всесвіті відбуваються під впливом випадкових факторів і певної міри невизначеності, дає можливість розкрити конструктивну роль випадковості у процесах самоорганізації, дослідити умови, в яких можуть привести до виникнення порядку чи нової просторово-часової структури. Синергетика свідчить про те, що саме випадковість визначає «блукання» системи по полю можливих шляхів розвитку.
43 Проблема духовності в філософії. До визначення поняття духовності у вчених немає одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття “духовність” по-різному. Поняття “духовність” завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому такі філософи: Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття "духовність" є похідним від слова "дух" (лат. “spirit” та грец. “pneuma”), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це поняття ще не розмежовувалось від тілесної суті. Проблема духовності стала провідною і в російській релігійній філософії кінця XIX початку XX ст. Її розробка пов'язана з іменами Федора Достоєвського, Володимира Соловйова, Івана Ільїна, Павла Флоренського, Миколи Федорова. Тут духовність розумілась подвійно. З одного боку: Духовність це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика людини, що виділяє її зі світу тварин. Інше розуміння: Духовність це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності.Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії, притаманний таким філософам, як Мартин Бубер, Макс Шелер, П`єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фром, Віктор Франкі. Провідною ідеєю цих вчених є: людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна. Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. В 90-ті роки після того як в Україні марксистські методологічні канони перестали бути “офіційними” і обов’язковими, дослідження духовності відбувається за такими основними напрямками:- релігієзнавчим, предметом якого є духовність, витлумачена богословськи, як досконалість віри в надприродні сили; -культурологічним, в контексті котрого духовність постає як спосіб самобудови особи в межах культурного світу через самовизначення і самоспрямування особи, що передбачає не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання; - філософсько–соціологічним, в якому духовність розглядається як багатомірний соціально – історичний феномен, специфічність виявів якого зумовлена своєрідністю всесвітньої історії як поліцентричного утворення.
44 Свідомість: сутність та властивості. Свідомість - це вища, властива тільки людині і зв'язана з мовою функція мозку, що полягає в узагальненому, оцінному і цілеспрямованому відображенні і конструктивно-творчому перетворенні дійсності, у попередній розумовій побудові дій і передбаченні їхніх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролюванні поводження людини». В даний час перелік емпіричних ознак свідомості є більш-менш сталим і співпадаючої в різних авторів. Якщо спробувати виділити то загальне, що найбільше часто вказується як особливості свідомості, то вони можуть бути представлені в такий спосіб: 1. Людина, що володіє свідомістю, виділяє себе з навколишнього світу, відокремлює себе, своє «я» від зовнішніх речей, а властивості речей - від них самих. 2. Здатний побачити себе, що знаходиться у визначеному місці простору й у визначеній крапці тимчасової осі, що зв'язує сьогодення, минуле і майбутнє. 3. Здатний побачити себе у визначеній системі відносин з іншими людьми. 4. Здатний встановлювати адекватні причинно-наслідкові відносини між явищами зовнішнього світу і між ними і своїми власними діями. 5. Віддає звіт у своїх відчуттях, думках, переживаннях, намірах і бажаннях. 6. Знає особливості своєї індивідуальності й особистості. 7. Здатний планувати свої дії, передбачати їхні результати й оцінювати їхнього наслідку, тобто здатний до здійснення навмисних довільних дій. Усі ці ознаки протиставляються протилежним рисам неусвідомлюваних і несвідомих психічних процесів і імпульсивних, автоматичних чи рефлекторних дій. Свідомість не дана людині від народження. Вона формується не природою, а суспільством. виникнення свідомості стало можливим, коли ставлення людини до природи було опосередковано її трудовими зв’язками з іншими людьми. Виникнувши у процесі суспільно-історичного розвитку людини, свідомість не є чимось незмінним. Вона являє собою форму психічного відображення. Яка набуває різних особливостей залежно від конкретно-історичних суспільних умов життя людей.
45 Свідомість як філософська проблема. Особливість філософського аналізу свідомості полягає у розкритті її буттєвих коренів, найважливіших ознак, властивостей та функцій. Всі ці проблеми досить часто ставляться в залежність від історичного аналізу свідомості, а останній передбачає визнання того, що свідомість колись виникає та зазнає певних змін в процесі розвитку суспільства. Тому до філософських проблем свідомості належить насамперед проблема її походження. Сучасна філософія (і наука) не може дати остаточного і безсумнівного розв'язання проблеми походження свідомості, але наявні на сьогодні авторитетні концепції походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти в її розв'язанні. До таких концепцій можна віднести: теологічну, дуалістичну, еволюційну, трудову, теорію єдиного інформаційного поля та субстанційну. Релігійна концепція стверджує, що свідомість людини є божим даром: створюючи людину, Бог “вдунув у неї дух живий”, наділивши, таким чином, людину часткою божественного світла. Дуалістична концепція наголошує на моментах радикальної відмінності між свідомістю та матеріально-чуттєвою реальністю, що відкрита людині, і робить звідси висновок про існування в світі двох родів явищ (або двох субстанцій) – матеріальних та ідеальних. Концепція єдиного інформаційного поля базується на тезі, яка не викликає серйозних заперечень: усі процеси світу супроводжуються обміном інформації. Концепцію еволюції можна представити в різних варіантах. Трудову концепцію або концепцію походження свідомості внаслідок розвитку праці враховують археологія та антропологія, і вона нібито має з їх боку численні підтвердження. Концепція намагається подати свідомість як конкретне, на рівні людини виявлення вихідної засади світу – духу, або ідеї, або світового розуму.
46 Свідомість як цілісна система. Перші уявлення про свідомість виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються е їхніх головах, відмінні від процесів природи, що їхнє бачення світу, а відповідно І місце в ньому, відрізняється від тваринного. Такі особливі властивості приписували душі як прояву чогось надприродного. Упродовж тисячоліть людство шукало відповідь на запитання, у чому полягає сутність свідомості, як вона виникає, від чого залежать її можливості і т. ін. У наш час свідому діяльність людини вивчають фізіологія, медицина, психологія, кібернетика та деякі інші науки. Найперші складності розуміння та вивчення свідомості пов 'язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явищ свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо їх вимірювати, досліджувати за допомогою різноманітних приладів. Свідомість як форму відображення дійсності наділяють здатністю лише відтворювати та перекомбіновуватн наявні форми буття. Слід визнати, то для деяких наук (біологія, психологія) теорія відображення виявилась результативною. Отже, свідомість має унікальні властивості, які зумовлюють неможливість її прямого вивчення та вимірювання; проте вихідні ознаки свідомості дозволяють стверджувати її реальне існування, але в особливих якостях та характеристиках. У самому загальному вигляді свідомість можна охарактеризувати як людську здатність суб’єктивного засвоєння зовнішнього світу і самого себе. Історія філософії демонструє два основних способи дослідження свідомості:а) опис феномену свідомості, тобто опис заходів, за допомогою яких предмети дані у свідомості;б) пояснення самого феномену свідомості, тобто того, як можлива сама свідомість .Визначальною умовою появи індивідуальної свідомості стає формування самосвідомості, тобто усвідомлення людиною самої себе як чуттєвої, мислячої і діючої істоти; розуміння власного “Я”. Таким чином людина виділяє себе зі світу природи та зі співтовариства інших людей. І завдяки цьому вона здатна пізнавати навколишній світ — “не-Я”. Питання про природу “Я” залишається відкритим. Відповіді на нього наведені у вигляді версій: природа “Я” божественна, соціальна та ін.Філософи оцінюють наявність феномену свідомості у людини суперечливо: як велике диво і як велике випробування. Справа в тому, що завдяки свідомості людині дані не тільки радощі, але й страждання її буття в цьому світі. Ця обставина спонукає деяких людей звертатися до спокуси підміни пошуків реальних рішень проблем свого буття штучно викликаними змінами станів своєї свідомості.
47 Проблема несвідомого. Яка роль несвідомого в людському бутті. Поняття несвідомого у психологічній науці дуже ретельно досліджене З.Фрейдом, у його "теорії несвідомого", яку він побудував на низці феноменів, що спостерігалися при проведенні сеансів гіпнозу. Ним була помічена неусвідомленість причини виконуваних дій; абсолютне виконання дій, прагнення знайти пояснення своїм діям: можливість шляхом довгих розпитувань довести людину до пригадування істинної причини її дій.На думку Фрейда, психічні; життя людини визначається його потягами, головне з яких сексуальне — лібідо. Ці потяги мають великий енергетичний заряд, але не можуть бути безпосередньо задоволені завдяки механізму "моральної цензури!" Не звертаючи уваги на це, вони періодично прориваються в свідоме життя людини, приймаючи потворні або символічні форми: сновидіння, помилкові дії, неврологічні симптоми. У своїх роботах Фрейд встановив, що несвідоме проявляється у витісненні інфантильних і заборонених переживань, що зберігають свій енергетичний потенціал і виявляються у вигляді психічних порушень. Загалом теорія Фрейда розкриває несвідоме, як дію природжених інстинктивних потягів в психічному житті людини, що в свою чергу ще й біологічно детермінуються, забуваючи при цьому про соціальні та природні чинники в детермінації людської життєдіяльності.До області несвідомого входять сновидіння, "субсенсорні" реакції, неусвідомлювані рухи, деякі безцільні спонукання до діяльності, марення, галюцинації тощо. Несвідоме не можна прирівнювати до тваринної психіки, тому що воно настільки ж специфічно людський прояв, як і свідомість, воно детерміноване суспільними умовами існування людини, виступаючи як часткове, недостатньо адекватне відбиття світу в мозку людини.У духовному світі несвідоме достатнього ступіня виражене у менталітеті — сукупності прийнятих і, в основному, ухвалених суспільством поглядів, форм та способів поведінки, яка відрізняє його від інших людських спільностей. Він має надсвідомий характер, тому що "не закріплений у матеріалізованих продуктах, а розчинений у атмосфері суспільства". Тут діє механізм установки, свою залежність від якої людина не усвідомлює, тому що установка склалася незалежно від її волі та діє на несвідомому рівні. Саме тому менталітет не дає можливості суб'єкту здійснити рефлексію. Носій його перебуває в переконанні, що він сам сформував свої позиції та погляди. У цій обставині полягають величезні труднощі перебудови свідомості людини у світі, що змінюється.Перехід від несвідомого до свідомого - інсайт - момент осяяння, в ході якого людина раптово приходить до рішення тієї чи іншої проблеми.
48 Самосвідомість: її природа і специфіка. Самосвідомість - це є певна форма реального явища - свідомості. Проблема самосвідомості завжди привертала пильну увагу філософів, тому що визначення місця і ролі людини у світі, специфіки її взаємин з навколишньою дійсністю припускає з'ясування природи людської самосвідомості. Для філософії ця проблема важлива і тому, що ті чи інші підходи до питання про сутність самосвідомості, про характер її відносин до буття торкають початкові світоглядні і методологічні установки будь-якого філософського напрямку. Природно, що підходи ці бувають різні, але усі вони, власне кажучи, завжди мають справу з єдиною проблемою: аналізом самосвідомості як специфічно людської форми регуляції взаємодії людини з дійсністю. Ця форма характеризується насамперед виділенням людини як своєрідної реальності, як носія особливих способів взаємодії з навколишнім світом, включаючи керування ним. Таке розуміння природи свідомості й самосвідомості припускає дуже широкий спектр питань, що є предметом дослідження не тільки філософії, але і спеціальних гуманітарних і природничих наук: соціології, психології, мовознавства, педагогіки, фізіології вищої нервової діяльності, а в даний час і інформатики, кібернетики. Розгляд окремих аспектів самосвідомості в рамках цих дисциплін завжди спирається на певну філолофсько-світоглядну позицію в трактуванні самосвідомості.Свідомість припускає виділення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції стосовно світу. Це виділення себе, ставлення до себе, оцінка своїх можливостей, що є необхідним компонентом усякої свідомості, і утворює різні форми тієї специфічної характеристики людини, що іменується самосвідомістю. Самосвідомість - це є певна форма реального явища - свідомості. Самосвідомість припускає виділення і розрізнення людиною самого себе, свого Я від усього, що його оточує. Самосвідомість - це усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого положення в суспільстві. У формуванні самосвідомості істотну роль грають відчуття людиною свого власного тіла, рухів, дій. Самосвідомість є свідомість, спрямована на самого себе: це — свідомість, що робить своїм предметом, об'єктом свідомість.
49.Пізнання та його філософське тлумачення. Види пізнання. Пізнання -процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Результатом взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції. Суб’єкт пізнання-людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об’єкт пізнання -фрагмент (частина) будь-якої реальності, який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові акценти: 1. Процес здобування знань, створення образів, моделей, теорій реальності .2. Прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини 3. Бажання досягти найважливішого, найзаповітнішого для людини стану досконалості Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить виявлення у різних видах пізнання, серед яких фігурують такі: - життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; - мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. -наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим.- екстрасенсивне пізнання.
50. Пізнання, як процес.Назвіть основні закономірності процесу пізнання. Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності — це процес творчого відображення її в свідомості людини. Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях. 1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існування дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта. 2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності; 3. Принцип активного творчого відображення, тобто цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. 4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики. 5. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини. 6. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні7. Принцип конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна.
51.Особливості чуттєвого і раціонального пізнання та їх роль у формуванні системи знань. Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.Чуттєве й раціональне є суттю єдності протилежностей: вони протилежні за рядом суттєвих ознак: як безпосереднє й опосередковане, інтуїтивне й дискусійне тощо, а їх взаємозв'язок і обумовлює безмежність пізнавальних можливостей людини. Чуттєве пізнання — необхідний початок, вихідний пункт пізнання. Проте лише в раціональному мисленні реалізується могутність пізнання. Насправді вони взаємопроникають одне в одне. З іншого боку, раціональне пізнання спирається на чуттєвий матеріал, відштовхуючись від нього. Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що вони розглядаються не просто як різні здатності суб'єкта, а й як відображення різних сторін об'єктивної дійсності, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Знання, пояснення та розуміння – це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику. Між законами природи і законами суспільного розвитку є багато спільного. Це насамперед об'єктивність. Суспільство є частиною природи. Все фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язане з природою. І соціальне пізнання підпорядковується загальним закономірностям пізнавального процесу.— у пізнанні соціальних явищ суспільство виступає одно часно і як об'єкт, і як суб'єкт пізнання. Люди самі створюють свою історію (правда, вони не можуть не рахуватися з об'єктивними законами), вони ж і пізнають її. Об'єктом пізнання суспільних наук є суспільні, соціальні відносини, а суб'єктом пізнання залишається людина.
52.ПізнанняІтеоріяІстини.Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності якДіалектичної єдності дійсності і можливості.З   характеристики  пізнавального  процесу  як   відображенняНавколишньої   реальності   випливає  характеристика   істини   якПравильного, адекватного її відображення. Якщо ж з якихось  причинАдекватність  відображення  порушується,  деформується,  результат пізнання  набуває протилежного характеру — заблудження.  Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.  Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-істина є об'єктивною істиною. Її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини. Пізнання – це процес, що здійснюється в поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин. Абсолюна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинних в інших.
53. Наука, як соціально-культурний феномен. Сьогодні наука розглядається насамперед як соціокультурний феномен. Це означає, що вона залежить від різноманітних сил, що діють у суспільстві, визначає свої пріоритети в соціальному контексті, тяжіє до компромісів і сама значною мірою детермінує суспільне життя, виникла як відповідь на потребу людства у виробництві й отриманні істинного, адекватного знання про світ, й існує, помітно впливаючи на розвиток усіх сфер суспільного життя. Наука, як соціокультурний феномен, вплетена усі сфери людських відносин, вона впроваджується й у базисні підвалини відносин самих людей, і в усі форми діяльності, пов'язані з виробництвом, обміном, розподілом і споживанням речей. Звідси стає зрозумілою культурно-технологічна функція науки, що пов'язана з обробкою людського матеріалу — суб'єкта пізнавальної діяльності, включення його в пізнавальний процес.Культурна функція науки припускає насамперед формування людини як суб'єкта діяльності й пізнання. Наука не може розвиватися поза освоєнням знань, що стали суспільним надбанням і зберігаються в соціальній пам'яті, виступає як фактор соціальної регуляції суспільних процесів,впливає на потреби суспільства, стає необхідною умовою раціонального управління. Складність пояснення науки як соціокультурного феномену полягає в тому, що наука все-таки не поступається своєю автономією і не розчиняється цілком у контексті соціальних відносин. Існує розподіл на “зовн.” і “вн.” соціальність науки.Вона припускає співвіднесення з типом цивілізаційного розвитку. Виступаючи в ролі соціокультурного феномену, починає більше піклуватися не про об'єктивну і безособистісну закономірність, а про коеволюційне вписування у світ усіх досягнень науково-технічного прогресу. основною функцією науки є виробництво істинного знання, яке досягається за допомогою опису, пояснення, прогнозу, але яке завжди здійснюється в чітко обумовленому соціокультурному просторі.
54.Форми та методи наукового пізнання. У науковому пізнанні виділяють такі форми і засоби: - Ідея – відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення - Проблема – відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні. -Гіпотеза – це форма наукового пізнання істинність якої ще не доведена, за допомогою Г. На основі цих трьох форм  формується наукова концепція, яка обгрунтовує основну ідею теорії. Методи наукового пізнання :- Спостереження – цілеспрямоване сприйняття предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих данних про об’єкт пізнання -Експеримент – це спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою спец. умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів.- Аналіз – розчленування предмета на його складові частини з метою їх всебічного вивчення- Синтез – об'єднання отриманних в результаті А. частин об'єктів, їх сторон або властивостей в єдине ціле- Абстрагування – відволікання від несуттєвих властивостй предмета, зосередження уваги на його глибинній сутності- Індукція – метод, коли на підставі про окреме робиться висновок про загальне-Дедукція – метод, коли на підставі про загальне робиться висновок про окреме. За ступенем загальності методи поділяються на філософські, загальнонаукові та методи окремих наук, а за сферою застосування - на емпіричні й теоретичні. Кожний з них відображає дійсність у певних формах. Методи: сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, аксіоматичний, системно-структурний, математичний та ін. моделювання, аналогія, порівняння, індукція, дедукція, аналіз-синтез, абстрагування опис, вимір, експеримент, спостереження. Рівні теоретичний емпіричний. Форми наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея; факт, гіпотеза, проблема, концепція; емпіричні закони, емпіричні поняття, факти.
55.Наука та основні закономірності її розвитку. В філософії під наукою розуміється соціальний інститут сучасного суспільства, у межах якого організується та здійснюється діяльність, спрямована на здобуття нових знань про навколишній світ. Для того, щоб у суспільстві виникла наука 1 необхідні певні умови, насамперед рівень матеріального розвитку. Під закономірностями розвитку науки розуміють тривалі традиції, що простежуються між етапами її розвитку. Розрізняють закономірності розвитку науки: акумуляція (нагромадження) знань, революційний характер розвитку, конкурентність науково-дослідних програм. Акумуляція знань відображає особливість розвитку науки, що означає узагальнення фактів, поступовий приріст знання, спадкоємний зв'язок між різними коріннями знань у становленні конкретної теорії, а також нагромадження і збереження знань базового характеру в розвитку концепції. Революційність розвитку науки обумовлюється науковими революціями, що відбуваються в системі наукового пізнання. Під науковою революцією розуміють такий стан у розвитку науки, який пов'язаний зломом фундаментальних понять і уявлень, методів і теоретичних ідей, з формулюванням нових концепцій, що радикально перетворюють уявлення людини про світ і відкривають новий світ наукових проблем. Конкуренція науково-дослідних програм - закономірність розвитку науки активно обмірковується в сучасній науці і філософії науки. На рівні масової рефлексії вчені під дослідною програмою розуміють ту дійсність, що підлягає вивченню, а також ті методи, що можуть використані. До змісту дослідних програм, отже, входять питання або завдання, що потребують розв'язання, і ті заходи і методи, за допомогою яких забезпечується рішення даних проблем. Крім трьох загальних закономірностей, притаманних сучасній науці існують закономірності, що стосуються окремих сфер знання - матемізація фізики, фізиколізація хімії і біології, розвиток системно-структурних уявлень в хімії та ін,
56. Розкрийте суть і співвідношення понять «парадигма» , «наукова революція».Парадигма виступає як сукупність знань, методів і цінностей, беззастережно поділюваних членами наукового співтовариства. Вона обумовлює спектр значимих наукових проблем і можливі способи їх розв’язання, одночасно іґноруючи ті факти і теорії, що з нею не узгоджуються. У рамках нормальної науки прогрес здійснюється за допомогою кумулятивного накопичення знань, теоретичного й експериментального удосконалення вихідних програмних установок.Процес прийняття нової парадигми являє собою своєрідне переключення гештальта на принципово іншу систему світобачення, зі своїми образами, принципами, мовою, неперекладними і непорівнянними з іншими змістовними моделями і мовами. Запропоноване Т.Куном поняття "парадигма" дуже близьке до поняття "iдеал науковостi знання". Воно дозволяє розумiти результати науково-дослiдницької дiяльностi як концептуальнi, iнструментальнi та методологiчнi моделi, що створюють передумови специфiчно-наукової дiяльностi членiв наукової спiльноти. У книзi "Структура наукових революцiй" виокремлюють бiльш нiж двадцять визначень поняття "парадигма. "Парадигма - це те, що об'єднує членiв наукової спiльноти, i, навпаки наукова спiльнота складається з людей, якi визнають певну парадигму".Властивiсть парадигми визначати проблеми, засоби їх вирiшення, критерiї оцiнок результатiв наукових дослiджень, залишає невизначеним лише пошук методiв та способiв вирiшення усвiдомлених науковцями проблем. Поняття "наукова революцiя" виконує в методологiї Куна конструктивне значення. Лише перехiд до нової парадигми дозволяє обгрунтовано фiксувати змiну в науковому знаннi. Якщо вважати, згiдно з пропозицiями К.Поппера, що змiст наукової дiяльностi зводиться до висування теорiй, їхнього заперечення, пiдтвердження i покращення, тодi наука становить безперервний процес змiни теорiй.
57.Охарактеризуйте зміст і особливості основних типів раціональності. Феномен філософської раціональності як предмет вивчення береться не у зв’язку з чимось сущим, що передбачає розгляд раціональності у вигляді атрибуту цього сущого,у зв’язку з іманентною філософії самокритичністю, самокорекцією, само рефлексією. Антропомірна складова філософської раціональності, представлена в сучасній філософії темами суб’єктивності, свободи, толерантності, ціннісного виміру буття. Ідея раціональності в системі гегелівської філософії включалась в феноменологію Духа, в марксизмі та неомарксизмі випробувалась через ідею відчуження, в екзистенціалізмі визначалась розрізненням суб’єкта та персони, в прагматизмі  оцінювалась адекватністю вчинків, в комунікативній традиції – ствердженням категоріальної загальності через співспілкування. Історико-генетичний метод виявив спільні витоки філософської проблеми людського буття та проблеми раціональності .Серед таких виявлених сутнісних характеристик філософської раціональності, як відкритість, очевидність і повсякденність, функція формотворчого принципу життєвого світу й діяльності людини, характеристика відкритості має для сучасної філософії особливу актуальність..“Раціональний – такий, що підпорядковується розумові, розумно обґрунтований, доцільний” Серед універсальних рис раціональності :– тип дискурсу визначається як понятійно-концептуальний;– критичність як функція раціонального знання;– рефлексивність;– підпорядкованість двом раціональним функціям мови – дескриптивній та аргументативній.Класифікацію відповідно до етапів розвитку філософського знання проводить В.В. Стьопін, який виділяє три основні історичні типи раціональності: класичну,некласичну та постнекласичну раціональність.“Лібералізацію”критеріїв раціональності, що може відбуватись одним із двох шляхів: 1) заміни вимоги емпіричної обґрунтованості теоретичної моделі “вимогою семантичної узгодженості”; 2) визнанням можливості фактів локальної непередбачуваності в наукових способах опису певних феноменів.
58.Особливості методологічного мислення сучасної науки. Методологія — це вчення про методи, принципи, підходи до пізнання й перетворення світу, сукупність прийомів дослідження у будь-якій науці. Методологія є спеціальною формою рефлексії над науковим пізнанням, особливий тип усвідомлення науки. Сучасна методологія не обмежується вивченням методів і прийомів наукового пізнання і дослідження. Вона досліджує також основу, структуру і властивості наукового пізнання, його генезис і функціональні закономірності розвитку і трансформації. Однією з найактуальніших проблем сучасного стану розвитку методології науки є проблема виділення поряд з емпіричними та теоретичними рівнями наукового пізнання ще й метатеоретичного рівня. Це насамперед поняття «парадигми», «стилю мислення», «картини світу», «архетипу наукового мислення».Парадигма (від грец.— приклад, взірець) — це інтегральна характеристика тієї чи іншої науки в певну епоху. Стиль мислення — це певний історично конкретний тип мислення, який будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій. Наукова картина світу (НКС) — це сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагмента об’єктивної реальності, що визначається даною наукою і лежить в основі теоретичної діяльності в даній науці. «сучасна загальнонаукова картина світу» (СЗНКС). До неї неодмінно включаються такі наукові відкриття, що докорінно змінюють наші уявлення про навколишній світ, розкривають нові закономірності його функціонування та еволюції. Архетипом теоретичного мислення називають сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної діяльності для пояснення явищ, визначають вибір засобів цієї діяльності, відбір її кінцевих результатів, певне бачення світу.
59.Діалектика і логіка: їх зміст і співвідношення. Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття "діалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не лише "абсолютної ідеї", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика — це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини. 8) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти; 9) діалектика — це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити у мисленні таку рухливість в об'єктивній дійсності. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності. Вона є логікою узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності більш високого і т. ін. Діалектика як логіка відтворює у мисленні процес пізнання в усій його складності і суперечливості, взаємопереходах протилежностей. Тому сама логіка не може не бути діалектикою.
60.Форми логічно-дискурсивного пізнання: поняття, судження та їх класифікація. Визначеність— характерна риса як теоретичного, так і досвідного знання. Проте якщо на рівні теоретичного пізнання необхідну визначеність знанню надає логіка, то на рівні досвідного пізнання ця визначеність досягається через інтуїціюЯк логіко-дискурсивний, так й інтуїтивний способи пізнавального осягнення реальності спрямовані на розкриття чогось «прихованого» від безпосереднього погляду, але розкриття здійснюється по-різному. Логічне передбачення є «аналітичним передбаченням». У його основі лежить аналіз, тобто розчленування «видимої» частини досліджуваного явища на складові елементи з метою встановлення їх тотожності (чи близької подоби) чомусь добре відомому. Говорячи про логіко-дискурсивне та інтуїтивне осягнення реального світу виявляють тенденцію до їх абсолютного протиставлення. «За допомогою логіки доводять, за допомогою інтуїції винаходять» Логіка розгортає з початкового знання низки висновків, роблячи явним те, що неявно, приховано вже містилося в цьому початковому знанні («доводить»),може обгрунтувати вихідні принципи попередніх теорій лише «заднім числом», при зворотному рухові — від теперішнього до минулого.Дискурсивне мислення - це розгорнуте в часі міркування за допомогою умовиводів - способів логічного зв'язку суджень. Останні складаються із засновків та висновку. Умовивід здійснюється шляхом індукції від менш загальних до більш загальних суджень або ж дедукції - застосування вже відомого до нових випадків.Проте і дискурсивне мислення має неусвідомлені компоненти. Коли ж такі компоненти домінують, воно набуває вигляду інтуїції Логічний метод — це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять. За допомогою логічного методу відображуються основні етапи історичного розвитку об'єкта, його якісні зміни, акцентується увага на основній тенденції процесу історичного розвитку.
61.Загальна характеристика законів логіки та особливості їх використання в мисленні. Мислення підпорядковується логічним законам мислення. Основними законами формальної логіки є: закон тотожності, закон достатньої підстави, закон суперечності, закон виключеного третього. Закони логіки виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивості мислення, як визначеність, несуперечність, послідовність і обґрунтованість.Закон мислення, чи логічний закон – це необхідний, суттєвий зв’язок думок в процесі міркування. Мислити логічно – це значить мислити точно і послідовно, не допускаючи протиріч в своїх міркуваннях, вміти викривати логічні помилки. Мислення людини відбувається не хаотично, а підлягає певним логічним законам. Закони логіки існують і діють незалежно від волі і бажання людей. Кожна людина незалежно від того, чи знає вона про існування законів логіки чи ні, мислить у відповідності до законів логіки. Закони логіки є знаряддям пізнання дійсності, необхідною умовою точного, адекватного відображення мисленням зовнішнього світу. Щоб мислення приводило нас до істини, воно має відповідати вимогам формально-логічних законів.Порушення вимог законів логіки призводить до того, що мислення стає неправильним, нелогічним. Закон тотожності: будь-яка думка про предмет у процесі даного міркування тотожна сама собі, скільки б разів вона не повторялась.Закон суперечності: два протилежні висловлювання не є одночасно істинними; в крайньому разі одне із них неодмінно хибне. Закон достатньої підстави: будь-яка істинна думка має достатню підставу. Закон виключеного третього: два суперечливих судження не можуть бути одночасно хибними, одне з них необхідно істинне.Закон несуперечності: два протилежні висловлювання не є одночасно істинними; в крайньому разі одне із них неодмінно хибне. Перелічені закони логіки назвали основними на тій підставі, що вони виражають такі корінні риси логічно правильного мислення, як визначеність, послідовність, несуперечливість і обґрунтованість думок. Закон мислення традиційна логіка визначає як внутрішній, необхідний, істотний зв'язок між думками.
62.Умовиводи: їх види та роль в процесі пізнання.
Умовивід – найбільш досконала логічна форма, яка дозволяє отримувати нове знання через певне поєднання думок, істинність яких відома. Об’єктивною підставою умовиводу є зв’язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності. Умовивід – форма мислення, в якій з одного, двох або більше суджень виводиться нове судження, логічно пов’язане з вихідними судженнями. В умовиводі є три елементи: *засновки, *висновок і *зв’язка. Судження, з яких робиться висновок, називають засновками .Висновок – це судження, що виводиться із засновків. Зв’язка виражає логічне відношення між засновками і висновком, Всі умовиводи поділимо в такий спосіб: дедуктивні та імовірні. Дедуктивні умовиводи базуються на русі думки від більш загального до часткового та одиничного. Імовірними є умовиводи, в яких зв’язок засновків і висновку не має необхідного характеру, а є вірогідним В індуктивних умовиводах думка рухається від одиничного до загального.У традуктивних умовиводах засновки і висновок мають однаковий ступінь загальності. В залежності від повноти і закінченості емпіричного дослідження розрізняють два види індуктивних умовиводів: повну і неповну індукцію. По способу відбору вихідного матеріалу розрізняють два види неповної індукції: 1) індукцію шляхом перерахування, яка отримала назву популярної індукції і 2) індукцію шляхом відбору – наукова індукція. Важливе значення індуктивні умовиводи посідають під час доведення тієї чи іншої гіпотези, велике значення їм належить в доведенні і спростуванні. Можливий і третій спосіб умовиводів – логічний перехід від відомого знання про окремий предмет або його групи до нового знання про другий окремий предмет або іншій його групі, який називається аналогією.Умовивід є пізнання опосередковане, до знання одних предметів ми  приходимо унаслідок пізнання інших предметів. Робити умовиводи означає  виводити  нове знання із наявних знань.  
63.Поняття доведення та спростування. Правила та помилки в доведення та спростуванні Доведення — це процес думки, що полягає в обгрунтуванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність котрих установлена раніше.Доведення є умовиводом. Вживається в кількох значеннях.1. розуміють факти, за допомогою котрих обгрунтовується істинність того чи іншого положення.2. позначають джерела даних про факти, наприклад, літописи, оповіді очевидців, мемуари тощо.3. це процес мислення, логічний процес обгрунтування істинності одного судження за допомогою інших суджень. Логіка вивчає доведення як мисленний процес.Спростуванням називається процес мислення, за допомогою якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення в цілому.Спростування може бути спрямоване проти тези, проти аргументів або проти способу доведення (міркування). Згідно з цим розрізняють такі способи спростування: -спростування тези; -спростування аргументів; - спростування зв'язку тези з аргументами.У процесі доведення і спростування необхідно дотримуватися правил стосовно тези, правил стосовно аргументів та правил стосовно демонстрації. 1) правила і помилки стосовно тези а) Теза має бути читко і ясно сформульована. б) Теза протягом доказу і спростування має залишатися однією й тією ж.. Різновидами помилки підміни тези є такі помилки у доведенні, як: 1. Доведення до публіки. 2. Хто занадто багато доводить, той нічого не доводить.2) правила і помилки стосовно аргументів а) Аргументи мають бути судженням істинним. Порушення веде: 1. Хибний аргумент або основна помилка. 2. Передбачення підстави. б) Аргументи мають бути достатньою основою для тези. Порушення: 1. Не випливає. 2. Від сказаного у відносному, умовному розумінні до сказаного безвідносно, абсолютному розумінні. в) Доведення не має заключатися в коло, тобто аргументи мають бути судженнями, істинність яких встановлена незалежно від тези. 3) правила і помилки у доведенні, пов’язаному з демонстрацією Демонстрацію здійснюється завжди у формі того чи іншого умовиводу
64.Сутність людини в історико-філософському контексті. Есенційний та екзистиційний підходи до тлумачення сутності людини. Три розуміння людини, які не стикуються між собою: релігійне, філософське і наукове. В релігії людина як деяка недосконала подоба Бога, яка усвідомлює і переживає свою недосконалість, і тому здатна пробачити недоліки та гріхи інших людей. Вихідним пунктом філософського осягнення людини стає пізнаюче “Я”, яке завдяки власній автономії, свободі та розумності. Наука характеризує людину як вершину еволюції живих істот. Філософія вбачає в ній духовну, розумну, діяльну істоту. Поняття “сутності людини” характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Религійно-філософьскі вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом .Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини.В наш час постмодернізм — заперечується реальність особистого “Я” і тому вважається дане поняття ілюзорним. Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням Бога із земного матеріалу.Натуралістична позиція - людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Соціокультурна версія визначається формуванням людини як символічної тварини. У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу.У V ст. до її. е. погляд на людину та бачення її як частки природи.У софістів людина — це розумна істота, яка твор¬чо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. В класичній філософії сутність людини: загальне,спільне,повторюване, притаманне всім людям (мислення, самосвідомість, духовність, соціальність…). Некласична на перше місце місце ставить безпосереднє існування людини, або людського екзистенцію, здатність людини до духовного самовизначення, до пошуку осмислення існування, віднайдення нею справжніх цінностей.
65.Проблемність людського буття : філософське осмислення. Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від сві-домості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне поняття, яке позначає існування що-небудь взагалі.Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кіль-кості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтоло-гії. Існує два заперечення доцільності введення в філос. категорії буття: - категорія буття не говорить нічо-го про конкретні ознаки речей і тому її слід вилучити з розгляду;- поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то і в цьому випадку вона теж непотрібна.Буття – це категорія, яка призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не кон-кретні ознаки речей. Філ.категорія буття включає в себе не тільки вка-зівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього іс-нування.Розрізняються основні форми буття:1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей, про-цесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблений людиною;2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і спе-цифічне людське буття;3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) ду-ховне;4) буття соціального, яке поділя-ється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в істор.процесі) і суспільне буття.Головні сфери буття – природі, сус-пільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднанні певною загаль-ною основою.Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа .Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.Отже,світ - це визначене буття, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб'єкт діяльності, котрий створює власний світ — світ людського буття.
66.Буття людини як буття можливого: творчість, свобода, вибір, відповідальність. Буття людини у світі не є чимось спостережуваним, речовинним, принципово вимірюваним. Наявність потреб — необхідний параметр людського буття. Для потреби найсуттєвішою характеристикою є можливість її задоволення. Тим самим відкривається вихід у новий вимір людського буття — можливісний. В кожній речі є можливість її зміни, в кожному процесі — можливість його згасання або перетворення на інший процес Причому можливості набагато менше пов'язані з конкретними властивостями речі або процесу, ніж їхні дійсні якості.Свобода є деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливісного виміру людського буття. Свобода живе й дихає вибором. Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Проблема свободи перетинається з проблемою відповідальності остільки, оскільки свобода без відповідальності перетворюється на сваволю. Темною тінню відповідальності є почуття провини, оскільки ми почуваємо себе винними через „невикористане”, „непрожите” життя. Проблема свободи через відповідальність породжує проблему вибору, яка, на думку екзистенціалістів, супроводжує нас аж до відходу з життя. А проблема вибору породжує проблему зречення від можливості: аби щось вибрати треба від чогось зректися. Отже, свобода – це можливість відмовитися від можливості, що на індивідуально-психологічному рівні переживається людиною як уміння відповісти на запропоноване «ні».До свободи дії щільно примикає свобода творчості – право людського суб'єкта втілювати свої мрії й задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам. Від свободи дії в ширшому розумінні свобода творчості відрізняється передусім неугилітарною спрямованістю (творчість переважно має на меті внутрішню досконалість свого предмета, а не задоволення нагальних життєвих потреб) – а відтак зосередженістю у сферах мистецтва, науки, філософії тощо.   
67.Проблема достотності людського буття.Відчуження: способи його осмислення і подолання.
    Ні буття, ні посідання не є для людини чимось зовнішнім, необов'язковим. Але ці модуси людського буття не однакові у смисловому відношенні. Якщо буття є дійсним виявом людської достотності, то посідання являє собою лишень уявну, позірну залученість людини до світу, ілюзорний спосіб її самопосвідчення. Якщо ж людина живе згідно з принципом "мати", то вона сама для себе стає чимось неістотним. Свідченням достотності буття для неї стає її стверджувальна експансія в світі — наполегливе розширення себе як певного смислового осереддя. Впродовж багатьох сторіч більшість людей була реально відлучена від маєтності, від влади, від надбань високої культури. Карл Маркс позначив такий стан людського буття поняттям "відчуження". Його постійно діючою умовою він вважав приватну власність. Причому потерпають від неї й самі власники, й ті, хто власності позбавлений. Це дві однобічності єдиного життєвого процесу. Й оскільки це однобічності, результати деформації людського буття, то вони однаково є формами вияву "негативно людського". Це егоїзм — і заздрість, насолода — і страждання, корисливий визиск — і непосильна праця тощо. Щоб повернути людське буття до стану достотності, слід відновити його цілісність, подолати відчуженість. Людські здатності, ладні породжувати, підтримувати й відновлювати достатність людського буття, не є якимись випадковими одна щодо одної. Відчувається їхня смислова спорідненість. Усі вони — вияви людської відкритості; всі означають різні способи руху людини в смисловому континуумі; всі засвідчують необхідність для людини й можливість для неї постійно перевершувати себе. Концепція відчуження суперечлива і методологічно. Поняття "відчуження" сутності людини має сенс за умови визнання певної незмінної сутності, "істинної природи" людини, яка викривляється певним " неістинним" суспільством. Іншими словами, поняття "відчуження" має сенс за антропологічної інтерпретації людини
68.Проблема сенсу життя і способи його філософського осмислення. У категорії “смисл життя” відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя. Потреба в сенсі — це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття. Вищою цінністю життя стародавні філософи вважали природу, але не ту природу, що оточує нас, не природне середовище, а істинну природу — споконвічний закон бутя. Людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. Сенс життя завжди повинен бути більшим за мету. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. У суб'єктивному сенсі - суб'єктивна насолода, радість, щастя - також не дарує сенсу, тому що навіть найбільш щасливе життя отруєне мукою питання «навіщо?» і не має сенсу в самому собі.. Вже наслідок того, що життя - це природію-історичпий факт, воно самоцішю само по собі і тим самим має сенс., сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити, аніж вигадати.
69.Проблема смерті та безсмертя в духовному досвіді людства. Людина - єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить її предметом обміркування. Саме усвідомлення ско-роминучості життя спонукає людину болісно розмірковувати над сенсом життя. Але усвідомлення надзвичайної скороплинності буття народжує ще одну особливість людини - прагнення до безсмертя. Свідомість людини тікає від думки про власне знищення і неминуче починає жадати наявності іншого життя, відмінного від життя у земному світі.Людина - єдина жива істота, яка хоронить власних мерців. Для життя люди будували житло, що легко руйнується з часом, а для мерців - вічне, багато з якого простояло віки (єгипетські піраміди). оскільки життя сприймалось як страждання, то людину більш лякала не смерть, а тягар нового втілення в нову тілесну оболонку з новим приреченням. Розуміння смерті як природного завершення життєвого шляху властиве стародавньоєврейському світогляду і знайшло відбиток у старозавітних джерелах. Тривалий період вважалося, що смерть - це зупинення трьох пульсацій життя: роботи серця, дихання, кровообігу. Смерть - природне продовження життя.. Виділяють такі основні стадії змін ставлення людини до власної смерті: первісне її заперечення («ні, тільки не я, це неправда»); але мірою усвідомлення реальності смерті, її заперечення змінюється гнівом («чому я, мені ж ще так багато треба зробити»); коли неминучість смерті повністю усвідомлюється, то настає період страху чи депресії (у тому разі, якщо є час для осмислення того, що відбувається) і, нарешті, якщо людина має час і сили подолати страх смерті, наступає стан спокою. Отже, ставлення до смерті змінювалось у різні історичні епохи. Знання про смерть, роздуми про неї необхідні для життя. Смерть - випробування будь-якого сенсу, перед нею людина повинна зрозуміти: навіщо живе, чи дійсно її існування є життям. Тільки пам'ятаючи про невідривність життя від смерті, можна прожити життя та зустріти смерть осмислено, гідно.Смерть не є просто зовнішньою протилежністю життя, вона — момент самого життя.
70. Природа - людина – суспільство: філософські аспекти взаємодії. Поняття «природа» багатозначне. В широкому значенні під природою розуміють весь об'єктивно існуючий матеріальний світ.Проте люди взаємодіютьлише з незначною частиною природи — середовищем життєдіяльності, яке називають природним. Об'єктивні ідеалісти ігнорують зв'язок суспільства з природою, розглядаючи історію людства не як розвиток матеріального виробництва на землі, а як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї. Суб'єктивні ідеалісти саму природу вважають комплексами людських відчуттів.Прихильники географічного детермінізму механічно переносили дію законів природи на розвиток суспільства, вважали вплив природи на суспільство запрограмованим, вирішальним фактором еволюції людства.Матеріалісти усіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшли людина, суспільство З кількісного боку суспільство визначається його чисельністю, а з якісного — характером стосунків між людьми. Суспільство — це сукупність людей, пов'язаних стійкими зв'язками. Природа і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху, яка (як і інші) підпорядковується дії законів діалектики. Залежність людини від природи існувала на всіх етапах історії. У системі "суспільство — природа" природа є колискою, середовищем життєдіяльності людини, єдиним джерелом, звідки вона черпає все необхідне для свого існування. Проте в системі «природа — суспільство» вирішальним фактором є суспільство. Напрями впливу його на природу:а) розширення меж освоєння космосу — використання нових регіонів земної поверхні, світового океану, польоти в космос;б) проникнення людини в мікросвіт, відкриття невідомих раніше властивостей і законів природи;в) інтенсифікація використання природних ресурсів;г) посилення впливу суспільства на структуру навколиш нього середовища — зміна біосфери, енергетичного і теплового балансу, втручання в біологічні й фізичні процеси тощо.Результати впливу людини на природу на сучасному етапі розвитку проявляються в наслідках науково-технічної революції (НТР).
71.Філософське розуміння суспільства. Суспільство - надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. В широкому розумінні - якісно відмінне від природи надскладне багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас - органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об'єднання діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання тощо, в яких знаходить своє виявлення всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. У вузькому розумінні - діахронічне чи синхронічно фіксований момент такого організму; спільна основа, поле перетину і накладання індивідуальних дій людей; корелят держави "Суспільство - найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни". Умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об'єднання можна було назвати суспільством: "(а) певна територія; (б) поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; (в) розвинута культура і (г)"політична" незалежність". Три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:- праця (специфічно людська доцільна діяльність);- спілкування (колективний характер діяльності і життя);- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності). Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття "суспільство" пов'язане з інформаційною революцією, з новим баченням світу. В розумінні поняття "суспільство" потрібно виділяти два аспекти, два виміри - індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство - це самі люди в їх суспільних відносинах. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції.
72.Суспільство як цілісна система. Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичйно важко. Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності — вторинності суспільних відносин, підкреслює 'їхній органічний взаємозв'язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми. Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією "спосіб життя", що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання. Поняття суспільства доцільно розглядати не як конгломерат сукупності людей та творених ними суспільних діянь, а як цілісну систему історично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності людей по приведенню природи і власного життя у відповідність до своїх потреб . Існують два підходи до розуміння суспільства - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння суспільства та його історії.. Ідеалістичний - вважатьи першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії людини, зв'язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства, соціуму.
73. Індивідуальне та соціальне в людському бутті: їх взаємозв’язок. Індивідуальне та соціальне - це ті полюси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Сам термін "індивід" буквально означає "неподільний", а "соціальне" можна перекласти як "сумісне". Поняття "індивідуальне" виражає окремішність людей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж "соціальне", навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на фунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі. В осмисленні проблем соціального буття людини впродовж тривалого часу діяли дві головні тенденції. Перша полягала в тому, що індивідуальне розглядалося як неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціальним началом. Індивідуальне витлумачувалось як похідне від соціального, а це останнє зводилося до окремих його виявів - до класового, національного, групового тощо. Друга тенденція визначала хід думки в протилежному напрямку: соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до природного як до свого безумовного базису. Й тоді індивіди ставали немовби трансляторами дії природних чинників у суспільне життя. Обидві зазначені лінії міркувань мають деякий "центр симетрії". Це - індивід. Більшість мислителів доби Просвітництва брали за вихідну точку своїх міркувань саме окремого індивіда, розглядаючи його як неподільну частку суспільного цілого. Але ж і Маркс теж виходив із реальних індивідів як дійсної передумови своїх міркувань, а дійшов ствердження пріоритету соціально-класового начала. Отже, багато що важить сама логіка міркування. Можна легко засвідчити ідентичність людини. Крім відбитків пальців, є ще десятки інших виявів нашої тілесної організації: форма вуха, будова волосся, імунна система, голос і запах. Але все це природні ознаки, й вони засвідчують індивідну, а не суто людську неповторність. У реальному житті соціальне та природно-неповторне взаємодіють у людині з перших днів її життя, а можливо, ще трохи раніше. Пожумки їх було розділено, щоб легше бачити, яким непростим є сам феномен індивідуального в людському бутті й яким непростим є саме відношення індивідуального та соціального. Це допомогло зрозуміти, що індивідуальність не дана людині від природи, а задана їй самим способом її буття як людини - соціальним. Саме соціалізація, здійснювана через наслідування, навіювання, через дію всієї системи виховання й освіти, - саме соціалізація уможливлює індивідуалізацію.
74. Історичність буття суспільства. Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального й соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні й духовні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, рішення, цілепокладання прилучається до майбутнього. Та й самі люди як приналежні до певної генерації уособлюють собою різні модуси часу: старші за віком - минуле, середнього віку - сьогочасне, молодь і діти - майбутнє. Таким чином, здійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність. З першого погляду, історичність людського буття не викликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має "позад себе" свою Історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуто ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Виходить, історія й позад мене, й у мені самому; історія - це мій життєвий грунт і моя внутрішня структура, яка забезпечує мені сталість у процесі життєвих змін. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової щільності, певною мірою відійти в історію, прилучитися до історії. Бо впевненості щодо майбутнього нам надають набутий досвід і результативні дії в реальній ситуації "ось тепер". Така історія, що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це й є історичність. Історичність людського буття вкорінена в сутнісній пов'язаності буття з часом, безпосереднім виявом якої є подія, що вона й становить "клітинку" історичность. За висловом Хайдеггера, в події буття збувається. Сама ж подія відбувається. Дослухаємося до самого слова: "від-був-а-ється". Ми вже знаємо, що мова - то особливий шар буття, й через те в ній саме буття промовляє до нас. А у слові, яке позначає здійснення буття через подію, корінь слова вказує на минуле, а суфікс - на теперішнє. Отже, в кожній події поєднуються історичне й те, що слідом за Хайдеггером почали називати" повсякденним.
75. Проблема сенсу історії. Проблема спрямованості і сенсу історії – суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створена людиною і має для неї значущість, цілісність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історій. Історія набуває певного сенсу , коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історій завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми – проблеми історичного прогресу. Ідея прогресу була пануючою протягом ХVІІІ-ХІХ ст.. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини. Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне обґрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння історії. Історія, за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу типу суспільно-економічної формації. В основі такого розвитку лежить закон розвитку способу виробництва. К.Марксом був запропонований об’єктивний критерій історичного розвитку – рівень розвитку продуктивності сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з ним головним, економічним показником, визнавався і інший – гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі в соціальній системі, у можливостях, які відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.
76. Проаналізуйте концепції періодизації та спрямованості історії. Теперішній глобальний характер взаємозв’язків держав і окремих суспільств особливо актуалізував проблему історії як світового історичного процесу, поставив питання про можливу спрямованість (вектор) суспільного розвитку. Це, однак, не означає, що про спрямованість історичного розвитку стали говорити лише віднедавна. Філософсько-історичні ідеї з цього приводу сягають глибин віків. За довгі часи склалися концепції, які або не визнають загальну спрямованість історії, або визнають. До перших можна віднести концепції локальних культур і цивілізацій. Так, Шпенглер у своїй роботі «Занепад Заходу» говорив, що нема ніякої однолінійної історії, а є тільки множина культур, кожна з яких має власну долю, і всі вони є закритими, непроникливими для інших. Тривалість життя культур близько тисячі років. Серед тих, що існували колись або існують зараз, він вказував на такі як єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, грецько-римська, візантійсько-арабська, західноєвропейська, майя і російсько-сибірська. Дещо схожої думки дотримувався і Тойнбі у своєму 12-томному «Дослідженні історії», тільки виділяв він уже 13 цивілізацій. Поняття цивілізації у нього має те ж значення, що й «культура» у О.Шпенглера, і у обох вони вживаються у значенні суспільства певного типу, що перебуває в якомусь часі й просторі і характеризується специфічними релігійними віруваннями, стилем життя, світосприйняттям тощо. Історія філософії має багато прикладів, які свідчать про поширеність скептичних висновків стосовно прокладання нових шляхів у історичному поступу. В епоху нового часу найбільш значним представником теорії історичного круговороту був раніше згадуваний Джамбатіста Віко, який вважав, що кожний народ протягом своєї історії проходить три стадії - «вік богів», «вік героїв», «вік людей». Послідовна зміна зазначених трьох стадій складає те, що Дж.Віко називає «Вічною Ідеальною Історією» і, згідно з її планом, «саме так повинна була минати раніше, так повинна минати тепер, і так повинна минати надалі історія націй”.Та були і є поширеними й інші точки зору на хід історії. Їх можна об’єднати спільною думкою про визнання направленості загальної історії людства. Але ця думка розподілялась на таку, що визнає тільки регрес у історії, і на таку, яка утверджує прогресивність розвитку. Що стосується першої, то вона має досить давні корені . Ще Гесіод (кінець VIII - початок VII ст. до нашої ери) вважав, що кращі часи людства - в минулому, і чим далі йде хід часу, тим більше віддаляються люди від епохи повного щастя, «золотого віку». За Гесіодом, людська історія уявляє собою послідовну зміну п’яти поколінь - золотого, срібного, мідного, героїв і залізного. Ця мінливість поколінь пов’язана з постійним погіршенням життя, з посилюванням зла; після тимчасового покращання у вік героїв, настає останній, п’ятий вік - залізний, вік насилля і неправди.
77. Проаналізуйте світоглядні засади сучасної екологічної ситуації. Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної ситуації, які виходять за межі власне науки, потреба узгодити метанаукові, етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики обумовлюють потребу створення загальної філософії екології. Особливий статус філософії екології – метаекології, пов`язаний з інтегральним характером проблем, трансдисциплінарними тенденціями, поєднанням разноманітних стилей, методів та інтерпретацій робить її, за висновком М. Кисельова, “постмодерністським” науковим напрямком, де долаються недоліки класичної науки. В.Хьослі підкреслює необхідність створення “філософії екологічної кризи”. В філософії екологічної кризи теоретична частина має доповнюватись практичною. Пріоритет в міркуваннях щодо практичного спрямування філософії екології віддається Х.Йонасу, який включає в спектр її проблем не лише етичні, а й політико-філософські. Необхідність практичної орієнтованості філософії екології підкреслюється в сучасних дослідженнях. Шляхами виходу з екологічної кризи вважаються цілеспрямовані зміни соціоекономічних і політичних вимірів людського буття, суттєві зміни людського буття в природі, а саме – гармонізація взаємовідносин суспільства з природою на підставі влючення всіх продуктів промислової діяльності людини в природний колообіг речовин. П.Водоп`янов і В.Крисаченко шляхом подолання екологічної кризи вважають методологію співвіднесення завдань НТП з закономірностями біосфери. Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є “останнім завданням” філософії по відношенню до екології, взагалі до сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином – про створення нової філософії науки, що здійснює синтез, як сучасних розділів природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики і філософії. Якщо, слідом за В.Хьослє погодитися з подібністю екології як науки про дім і “ідеальної домівки людства” – сукупності буття як предметом філософії, зрозуміло, що загроза руйнування нашого планетарного дому призведе і до руйнування дому ідеального. Значущість створення філософії сучасної екології виявляється не лише в теоретико-філософському, а й практико-соціальному смислі. Людина втратить своє пануюче положення. Вона не є “вінцем творіння”, а залежала і буде залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку ілюзій і утопічних надій, що “якось все обійдеться. Філософія екології залишається “відкритою системою”, елементи якої потребують означення і осмислення.
78. Техніка як соціокультурний феномен. У наші дні дослідження техніки розгортаються в різних напрямках, техніка показала свою фундаментальну роль у всім бутті людини, сформовані різні концепції філософії техніки. І все-таки багато філософів відзначають незначну роль, що до сьогоднішнього дня грає філософія техніки усередині самої філософії навіть при явному наростанні інтересу до цієї області останнім часом; неоднорідність філософії техніки, що включає в себе і філософію науки, і технологію, і соціологію техніки; незадовільність філософського осмислення техніки. Усе більш явним стає коло проблем філософії техніки, уточнюються і диференціюються позиції й установки філософів щодо техніки і технічного прогресу, формуються і розгортаються різні дослідницькі програми, а тим самим і різні традиції у філософії техніки. Техніка розглядається як складний соціокультурний феномен, причому усі філософи підкреслюють багатомірність техніки. Жоден великий мислитель ХХ т. не обійшов своєю увагою феномен техніки в процесі технізації сучасної культури. Серед найбільш значних філософів техніки слід зазначити культурно - історичну концепцію (Ф.Дессауэр, Т.Литт), феноменологію Э.Гуссерля, філософію життя(А.Бергсон, О.Шпенглер),екзистенціалізм (Х.Ортега-и-Гассет, М. Хайдеггер), філософську антропологію (А.Гелен, Г.Плеснер). При всім різноманітті філософських концепцій техніки слід зазначити одну особливість філософії техніки - у її формуванні поряд із професійними філософами величезну роль зіграли натуралісти й інженери. У ряді країн інженери були ініціаторами постановки питання про необхідність і важливість філософії техніки і формуванні перших дослідницьких програм у цій області. Труднощі філософського дослідження техніки зв'язані не тільки з тим, що воно далеко виходить за рамки вивчення методологічних проблем технічного знання і технічних наук, але і з тим, що воно повинно містити в собі величезний комплекс різнорідних проблем - відношення техніки і людини, техніки і природи, техніки і буття, місця техніки в соціокультурному світі, оцінки технічних інновацій і науково-технічного прогресу, соціологічних, економічних і соціально-психологічних умов і наслідків технічного прогресу, взаємовідносин техніки і праці, інженерної діяльності і техніки, техніки і навколишнього середовища, екологічних наслідків науково-технічного прогрессу та ін.
79. Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства. Феномен глобалізації. Останні роки були особливо багатими на інноваційні події. З появою всесвітньої мережі Інтернет посилилась відкритість та інтенсивність інформаційного обміну. Актуальною стає проблема адекватності та перспектив розвитку теорій глобалізації в нових соціально-історичних умовах, в яких для розвинених країн вже в найближчому майбутньому вимальовується ситуація, в якій глобалізація є, але вона не являє собою процес суспільних змін, а перетворюється на процес функціонування соціальної організації. Сучасний аналіз процесу глобалізації спирається на низку наукових робіт. Усвідомлення мінусів глобалізації підкріплюється реальними негативними наслідками, які впливають на широкі верстви людей. Глобалізація не зменшує, а підсилює світову нерівність. У рамках цього процесу існує ризик витіснення найбідніших країн на узбіччя світового господарства. Труднощі у пристосуванні до глобалізації держав, що розвиваються, та країн із перехідною економікою виникають через непідготовленість їх національних економічних, адміністративних та правових систем. “Різниця у добробуті може призвести до конфліктів між суспільствами, але, як показують факти, це відбувається в основному тоді, коли багаті та більш могутні країни намагаються завоювати або колонізувати бідні та більш патріархальні країни.” Парадокс сучасного етапу глобалізації полягає в тому, що на його тлі, паралельно з процесами глобальної інтеграції, інтенсивно йдуть процеси сучасної цивілізаційної диференціації та глобальної дезинтеграції, роз'єднання світу. Зіткнення західної та ісламської цивілізацій стало глобальною реальністю з важкою динамічною інерцією. Цей конфлікт став загрозою для всього людства. Глобалізація – це багатогранний і складний процес, який торкається всіх боків всесвітнього соціуму, людей різних цивілізацій, країн та континентів. Глобалізація трансформує не тільки об'єктивні суспільні відносини, соціальну і політичну структуру суспільств, їхні інститути, але й умови життя кожної окремої людини. Аналіз наслідків і перспектив глобалізації полягає в розгляданні впливу трансформацій світу на взаємини особистості і суспільства. Виходячи з цього, можна виділити завдання: визначити вплив цього процесу на людину і визначити особливості глобалізації як нової стадії розвитку людства.
80. Природа цінностей і ціннісних орієнтацій та способи їх обґрунтування та передачі. Людина як компонент цілісної системи - суспільства - в процесі своєї діяльності розкриває власні сутнісні сили, сприяє розвиткові суспільства. При цьому вона вступає у взаємні ціннісні відносини з окремими людьми і з суспільством в цілому. В суспільному оточенні вона виступає одночасно як діяльний суб'єкт і об'єкт оцінки. Зауважимо, що носієм і суб'єктом ціннісного відношення може бути тільки людина. Тому таке (ціннісне) відношення до дійсності передбачає наявність, присутність людини. Вона оцінює інших людей і сама ними оцінюється. Цінністю називається те, що здатне задовольняти людські потреби. Отже, цінність речі визначається як її властивостями, так і її відношенням до потреб та інтересів людини. Речі, явища стають цінностями, оскільки вони втягуються у сферу людського існування й діяльності. Цінності поділяються на матеріальні й духовні — так само, як і діяльність, культура, бо культура — це і є сукупність цінностей, створених самою людиною, людським співтовариством. Людину завжди щось приваблює більше, щось менше, а щось взагалі залишає її байдужою. Корисність може носити чисто утилітарний характер і стосуватися як матеріальних, так і духовних цінностей. Ціннісна орієнтація — це вибіркове ставлення до носія цінності, який може бути реальним предметом задоволення потреб окремої людини чи соціальної спільності. В ціннісній орієнтації акумулюється життєвий досвід людей. Наявність усталених ціннісних орієнтацій свідчить про зрілість людини як особистості. Проявляються вони в діяльності та поведінці людини. Вони є своєрідним індикатором ієрархій переваг, якілю-дина надає матеріальним чи духовним цінностям у процесі своєї життєдіяльності. Ціннісна орієнтація, сформована на рівні переконань, адекватно проявляється в реальній поведінці й діяльності людини. Діяльність людини невіддільна від ціннісної орієнтації, яка спирається на ціннісні уявлення. Ціннісна орієнтація завжди носить індивідуальний характер. На відміну від неї, ціннісні уявлення, хоч і здаються людині суто індивідуальними, насправді ж завжди є типовими уявленнями певних соціальних груп, представником яких даний індивід виступає. Вони є зовнішніми стосовно до конкретного індивіда і лише привласнюються ним у результаті їх засвоєння. У такий спосіб забезпечується механізм взаємозв'язку і взаємодії індивіда й суспільства, одиничного і загального, внутрішнього й зовнішнього. Ціннісна орієнтація формується на підґрунті базових цінностей, зміст і співвідношення яких в історії як окремої людини, так і людства в цілому надзвичайно різноманітні. Ціннісні орієнтації визначають смисл життя людини. У різні часи у різних адресатів цінностей — окремої людини чи соціальних спільностей орієнтації були різними. Вони спрямовували свого адресата або на потойбічний світ, або на особисте життя, або ж на суспільство, до якого він належав.
81. Базові життєві цінності, їх смисл і співвідношення. Формування ціннісних орієнтації, поза всяким сумнівом, є прерогативою цілеспрямованого формування особи, з т.ч. її навчання й виховання. Для ціннісних орієнтацій не досить одержати лише одні знання: суб'єкт повинен усвідомити їх людську значущість.Те, що цінності оновлюються за своїм змістом і навіть змінюють одна одну, вказує на їхню "нерівноцінність".В одних ситуаціях пріоритетною цінністю виступав сила, в інших - закон, ще в інших - добро, істина або справедливість. Але всі цінності як істотні надбання людського досвіду повинні бути присутніми у свідомості якщо й не кожної окремої людини, то принаймні кожної людської спільноти. Базові життєві цінності благо, життя, користь, краса, правда, правда, істина, святість, добро, співпрпичепність, свобода, творчість, здоров’я, мудрість, традиція.У давньогрецькій філософії поняття "благо" витлумачувалося як межа людських спрямувань, водночас їхня причина й мета. Й справді, для орієнтації серед різноманітних цінностей потрібна певна точка відліку, деяка "цінність цінностей". Життя, визнаване за цінність, являє собою ствердження блага в його безпосередності. Життя - це безумовна ствердність буття. Здоров'я - це життя в його вільному здійсненні, вільне від істотних перешкод і негативних можливостей. Це життя, сполучене із свободою.Красу можна схарак-теризувати як естетичне благо. Користь - це благо, як воно стверджується у царині практичних інтересів і практичних дій.Істина є узагальненням і каноном смислотворення скрізь, де здійснюються людиною пізнавальні зусилля. Це правильний образ пізнаваного, а разом і правильна позиція щодо пізнання конкретного об'єкта та життєвої ситуації загалом.Правда являє собою істину в її соціально-історичному бутті. Це істина у поєднанні із справедливістю.Добро - це моральне благо. Це граничний вияв усіх моральних цінностей — честі, гідності, обов'язку тощо. Святість являє собою форму ствердження блага, яка викликає безумовну пошану й довіру. Це безпосереднє самозасвідчення блага Свобода як цінність витлумачується найперше як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини. Співпричетність - це прилученість людини до якогось цілого, визнавана за благо. З першого погляду, співпричетність суперечить свободі, бо вимагає відмови від певних прав на індивідуальну самореалізацію. Творчість стверджує цінність нового. Це визнавана за благо зверненість буття в майбутнє. Традиція, навпаки, стверджує цінність усталеного. Це визнаване за благо минуле, засвідчене в своїй достатності колективним досвідом людей. Незважаючи на те, що всі перелічені цінності укорінені в людському досвіді, вони все ж вимагають від людей певних зусиль для їх підтримання й поширення. Іншими словами, вони потребують свого постійного обгрун-тування.Способи обгрунтування цінностей такі:1)міфологічний;2)релігійно-містичний; 3)раціонально-логічний (пояснення й доведення);4)емоційно-образний;5)життєво-практичний Найзагальнішим способом практичного втілення цінностей у людському бутті є обернення їх на норми.
82. Проблема свободи: філософський аналіз. Проблема свободи була завжди в центрі уваги філософів, теологів, політологів, правознавців та ін. Нині маємо близько двохсот визначень свободи, що засвідчує її багатовимірність та неоднозначність. А тому філософське осмислення свободи з початком нового тисячоліття не втратило своєї актуальності, а в деяких своїх аспектах навіть набуло особливої гостроти. Свобода людини як індивідуума розглядалась як свобода її духу або як свобода волі. Стосовно структури здійснення особистої свободи було б правомірним виділяти свободу жити (матеріальні умови особистої свободи), свободу мислити (проблеми духовної свободи особистості), свободу вирішувати (морально-психологічні аспекти вільного вчинку) і свободу діяти (політико-юридичний аспект здійснення свободи особистості). Визначальним є тлумачення поняття свободи в філософії основоположника екзистенціалізму — датського мислителя К’єркегора, який розуміє свободу як передумову і чинник духовного самоздійснення індивіда. Адже як тільки почуття стає абсолютно уявлюваним, позаособистісним, відтворюючим можливе, абстрактне існування, людина, на думку С. К’єркегора, «віддаляється від свого Я», ризикуючи втратити його остаточно. Свобода характеризується як «відображення можливості і тремтіння співучасті у всьому творінні людської істоти». В філософському, широному розумінні свобода це — можливість поступати так, як хочеться. Інколи під цим мається на увазі, що це — свобода волі. Проблема свободи в історії філософії ускладнюється тим, що багато мислителів намагалося вивести зі сутності свободи обов'язок людини, прагнули або взагалі не вживати поняття свободи, або вживати, обмеживши його певним чином. Будучи необмеженою за своєю сутністю, свобода як раз повинна мати на увазі етику, щоби зробити людей необмежно відповідальними за все те, що вони роблять і дозволяють робити іншим. Доказом реальності свободи як такої проводиться онтологією у вченні про шари, в психології — аналізом образливої для нормальної людини характеристики її як «безвідповідальної», тобто як такої людини, яка не може відповідати за наслідки своїх дій, так як вона не свободна. В історії розвитку поняття свободи поняття творчої свободи поступово витісняє поняття свободи від. В древній філософії мова йде перш за все про свободу в долі, потім про свободу від політичного деспотизму і про біди людського існування.
83. Філософське тлумачення техніки. Нині не існує чіткого та однозначного визначення поняття «техніка», хоча нібито всі розуміють його значення. Якщо під технікою розуміти штучно створені речі (артефакти), то виникає запитання: а як бути, приміром, з міськими забудовами, з картинами та скульптурами, з промисловими відходами? Крім того, нерідко йдеться про «техніку пілотування» у льотчиків, про «техніку гри» у музикантів, про «техніку читання» у школярів. Універсальне визначення техніки повинно охопити всі ці сутності. Можна спробувати виділити найсуттєвіші ознаки техніки й побудувати філософське визначення на їх основі. Німецькі філософи-техніки X. Ленк та Г. Рополь здійснили аналіз прикмет техніки, виявлених у німецькій філософській літературі, яких налічується більше десятка — від «прикладного природознавства» до «прагнення до влади і підкорення природи». Проблема ускладнюється й у зв'язку з розбіжностями у тлумаченні слів «техніка» і «технологія». Філософія техніки у західному її розумінні постає як «філософія неподільних техніки-технології». В іншому разі більшість контекстів західних авторів ризикують залишитися незрозумілими або зрозумілими неадекватно. Так, наприклад, французький філософ Ж. Еллюль трактував техніку як «суму раціонально напрацьованих методів, яким властива безумовна ефективність... у будь-якій сфері людської діяльності». Як бачимо, і тут йдеться про «техніку-технологію». Німецький філософ Ф. Раппе, аналізуючи існуючі у філософській літературі тлумачення поняття «техніка», також намагався створити універсальне визначення «техніки-технології. На його думку, техніка є сукупністю предметних артефактів, створених для здійснення інженерної перетворюючо-конструктивної діяльності. Техніка є тим, за допомогою чого людина перетворює природу, саму себе, суспільство. І головною соціальною функцією, культурним покликанням техніки є конструювання та реконструювання предметної реальності. Але техніка є й тим, як саме вона діє щодо цих об'єктів, однак при цьому виявляє себе як технологія. Розвиток техніки — об'єктивна передумова вдосконалення людської діяльності. Звісно, кам'яна індустрія первісної епохи, ремісницька майстерність багатьох тисячоліть та сучасне високотехнологічне виробництво — це різні етапи в бутті техніки та її ролі в людському житті. Сучасний світ — це технізований простір і технологізований час. Якщо раптом зникла б техніка, зникла б і людина. Людство існує і діє не в царині неполоханої природи, а в світі техніки — у техносфері. Сучасна філософія техніки не є завершеною, вона навіть не являє собою певної філософської цілісності. Переважно це зумовлено «дитячим» віком цієї філософії, відсутністю дослідницьких традицій, систематичності в накопиченому знанні, а також єдності щодо використання термінології.
84. Поняття ноосфери та його сучасне тлумачення. В процесі історичного розвитку суспільства постійно відбувається його взаємодія з природою. За Вернадським ноосфера - сфера свідомої діяльності людини в глобальному масштабі, взаємодії суспільства і природи, в межах якої розумна діяльність людини стає головним, вирішальним фактором розвитку. Ноосфера є новою, вищою стадією розвитку біосфери, пов'язаною з виникненням у ній людства. Пізнаючи закони природи і створюючи нові техніку й технології, людина справляє вирішальний вплив на процеси у земному і навколоземному середовищі її проживання, змінюючи і перетворюючи його своєю діяльністю. Ноосфера - це етап розвитку біосфери, на якому людина, свідомо використовуючи свої знання, буде підтримувати існування біосфери та сприяти її розвитку. В. І. Вернадський зазначав, що можливості людини з її розумом і технікою такі значні, що вона може втручатись в хід геолого-хімічних процесів Землі і навіть змінювати їх природний напрямок. Людство має усвідомити свою силу і роль у біосфері і тоді настане новий етап її розвитку. Вернадський передбачав перехід біосфери в новий стан, так звану сферу розуму ”ноосферу”, в якій людина стане основною геологічною силою. Ноосфера відрізняється від біосфери величезною швидкістю в розвитку. За концепцією ноосфери, людство перетворилося на найпотужнішу геологічну силу на планеті. Вернадський підкреслював, що протягом останніх років воно освоїло нові форми енергії - парову, електричну, атомну, й навчилося використовувати майже всі хімічні елем. Людство освоїло всю біосферу й одержало набагато більшу, порівняно з іншими організмами, незалежність від навколишнього середовища. Незаймана природа швидко зникає, з’являються нові екосистеми та ландшафти - міста, культурні землі, для яких характерні простіші угрупування організмів. Аналізуючи процеси у біосфері землі, В.І.Вернадський дійшов висновку, що еволюція видів переходить в еволюцію біосфери, і відзначив, що спостерігається перехід біосфери в якісно новий стан - ноосферу. Дійшовши висновку, що біосфера еволюціонує, Вернадський зазначив, що поява людини і зміни, внесені в біосферу людською діяльністю, є природним етапом цієї еволюції, внаслідок якого біосфера з необхідністю повинна докорінно змінитись і перейти у свій новий стан - ноосферу - сферу людського розуму, тобто в таку біосферу, в якій людська свідома діяльність стає визначальним фактором існування та розвитку.
85. Виникнення релігії. Назвіть та охарактеризуйте елементи первісних вірувань. Проблема виникнення релігії дуже важлива для повного розуміння її суті і значення. З точки зору переважної більшості віруючих і значної частини духовенства, яке не вдається у богословські тонкощі, питання про виникнення релігії не має сенсу: релігію Бог дарував людству, причому саме ту, яку сповідують ці віруючі, релігія вічна і незмінна, саме їх релігія істинна і не потребує пояснення її походження. Та вже існує загальновизнана історія релігій, яка фіксує початок кожної із них. Ми знаємо майже в дрібних деталях процес формування ісламу, який відбувався на початку XI І століття, коли вже історію записували. Докладно відомо і започаткування християнства, що завершує своє друге тисячоліття. Значно менше ми знаємо про виникнення буддизму, адже йому більш ніж дві з половиною тисячі років. З далеких століть доходить до нас звістки про стародавні релігії, про їх початок і кінець. Про релігійні уявлення людей на зорі, їх існування свідчать численні факти науки. Всі народи мали свою релігію. Релігії виникали, розвивалися, зникали, змінювалися іншими. Безперечно, релігія має історичний характер, вона має свою, дуже цікаву і повчальну історію. Елементами первісних вірувань були анімізм, міфологія, магія, фетишизм, які ніколи не існували поодинці, вони завжди існували в комплексі. Анімі?зм — віра в існування душі. У теорії релігії концепція духовного домінує над концепцією матеріального: наприклад, душа, як безтілесна копія тіла, може існувати самостійно як при житті, так і після нього. В антропології концепція душі властива всім природним феноменам і об'єктам. Міфоло?гія- казки, перекази, оповідання, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя. Магія - сукупність прийомів і обрядів, що мають чудодійну силу; дії і обряди, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на явища природи, тварин або людину. Фетиши?зм- одна із ранніх форм релігійних вірувань; поклоніння предметам неживої природи - фетишам, які є нібито наділені чудодійною силою. Яскравим прикладом фетишизму у сьогоденні є носіння різноманітних амулетів, оберегів тощо.
86. Релігія: сутність, структура та функції. В основі різних тлумачень поняття релігія - варіанти римського філософа й оратора Цицерона і раннього християнського мислителя Лактанція. Цицерон виводив згаданий термін від латинського слова relegere, що означало «йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися» і характеризувало релігію як «богобоязливість, страх і пошанування богів». Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означало «в'язати, зв'язувати, прив'язувати», а стосовно релігії — «зв'язок із Богом, служіння йому і покора через благочестя». Ця точка зору й закріпилася, принаймні у християнській культурі. Сучасні українські та російські словники латинське слово religio тлумачать як «набожність, святиня, предмет культу» або «совісність, добросовісність», «совісне ставлення до священного, яке охоплює релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, культ». Але є єдність у тому, що релігія як феномен нерозривно пов'язана із людським буттям, сутністю людини. Структура релігії: 1.релігійні уявлення-відчуття, за допомогою яких людина сприймає надприроднє;2. релігійна свідомість-2-х рівнів: a.релігійна психологія-це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, звичок, традицій, пов’язаних з певною системою релігійних ідей;b. релігійна ідеологія-це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу. 3. релігійний культ;4. релігійні організації-об’єднання послідовників тієї чи іншої релігії, що виникають на основі спільності вірувань та обрядів (церква, секта). 5. релігійна діяльність-особлива форма відношення людини до світу, в основі якої знаходиться віровчення. Компенсаторна (компенсаційна):компенсує негативні почуття, які виникають через залежність людини від об’єктивних обставин. Терапевтична(утішальна, лікувальна): релігія надає психологічну можливість нейтралізувати негативні емоції, полегшує емоційне сприйняття негативних життєвих обставин. Світоглядна: релігія як цілісна система світосприйняття дає осмислення навколишнього світу, людини, дає знання про історію людства. Регулятивна: полягає у здатності релігії бути регулятором відносин, поведінки, вчинків. Інтегративно-дезінтегративна. Ітегративна полягає в здатності релігії забезпечувати безконфліктний зв’язок соціальних та конфесійних груп, етносів. Але інтегративна функція проявляється як правило у внутріконфесійних відносинах, в поліконфесійному суспільстві релігія призводить до розколів, ворожнеч та війн, в чому проявляється її дезінтегруюча функція. Комунікативна: релігія забезпечує спілкування віруючих як у межах певної релігійної спільноти так і поза нею.Комунікативна функція має вертикальний (людина-Бог) і горизонтальний (між віруючими) зв’язок. Аксіологічна: тісно пов’язана з світоглядною, але зосереджується увага на тому, що релігійне вчення формує для віруючого шкалу цінностей. Культуроформуюча: релігія виступає як могутній засіб упорядкування та збереження традицій та звичаїв. Політико-ідеологічна функція: іноді релігія може використовуватись як державна ідеологія.
87.Охарактеризуйте основні філософські концепції релігії. Серед поширених сучасних концепцій релігій помітне місце посідає так звана біологічна, або натуралістична, концепція, прихильники якої шукають релігійну основу в біологічних або біофізіологічних процесах людини. На їхню думку, такою основою є «ген релігійності», «релігійний інстинкт», «релігійне почуття. Засновник концепції психології релігії В. Джемс трактував релігію як сукупність почуттів, дій і досвіду окремої особи, оскільки їхній зміст обумовлює її ставлення до Божества. «Релігійні почуття» не є автономно-специфічними і з психологічної точки зору за своєю природою не відрізняються від звичайних людських почуттів і емоцій (радості, любові, страху тощо). Засновник психоаналізу Фрейд вважав релігію природним феноменом, людським продуктом. Він пов'язував її походження з безпорадністю людей перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уявлень, які породжені потребою легше здолати людську безпомічність. Боги, зазначав учений, виконують своє триєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізним фатумом, що постає передусім в образі смерті, й винагороджують за страждання і поневіряння, які випадають на долю людини. Основоположник неофрейдизму Е. Фромм не заперечує природних основ релігії, але водночас звертає увагу на зв'язок індивіда із зовнішнім світом, суспільством, де ці потреби задовольняються чи притлумлюються орієнтація, опертя, якими і стала релігія. Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії виокремлюється точка зору засновника соціології релігії німецького філософа і соціолога Макса Вебера, який характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояснення світу та в повсякденну етику. Продукуючи певну картину світу, релігія концентрує сенси, на її основі переживання світу переростає у світоусвідомлення, в якому предметам і явищам надається певний сенс Дещо специфічно тлумачить релігію марксизм. Згідно з раціоналістичною парадигмою марксистської філософії релігія має винятково соціальну природу. Марксизм шукає джерела релігії не в глибинах внутрішньої природи окремого індивіда, а в суспільних формаціях, економічному житті та відповідних відносинах реального життя.
88. Національні релігії та їх особливості. Виникнення та розвиток релігії тісно пов’язані з історією зародження первісних родових общин, формування виробничої практики й суспільних відносин. Причина виникнення – високий рівень розвитку суспільства, здатний до абстрагування, фантазії. Потрібно усвідомлювати, що національні релігії виростають із суспільних умов існування будь-якого народу і тому вони не подібні між собою, але всіх їх єднає те, що вони сформувались саме серед одного народу, зрослися з ним. Індуїзм склалася на базі давнього брахмаїзму, точніше як підсумок суперництва, як результат його перемоги і виник індуїзм. Основи індуїзму походять від вед та пов‘язаних з ними легенд та текстів. Найважливішими з численних богів вважають трьох (тримурті) – Брахму, Шаву і Вішну. Як правило в системі індуїзму поділили між собою повні, властиві верховному богові функції: творчу, руйнівну, охоронну, хоча нерідко вони збігаються. Кожен з цієї трійці має власні обличчя, характер і сферу дії. Конфуціанство сформувалося на рубежі VI—V ст. до н.е. як філософське вчення, в якому домінував соціально-моральний аспект. Запропонував та обґрунтував його великий китайський мислитель Конфуцій. Конфуцій не змінив релігійних обрядів, а збирав, об'єднував обрядові правила і норми, шанував традиції, вважався знавцем культу, виконував усі обряди і привчав до цього інших. Даосизм виник приблизно одночасно з конфуціанством (VII ст. до н.е.), а як цілісна релігійно-філософська система склався в IV—III ст. до н.е. Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи. Провідна ідея його полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряються не Небу, а всезагальному закону- дао- не­видимому, всюдисущому закону природи, суспільства, по­ведінки людини, який є невіддільним від матеріального світу, управляє ним. Синтоїзм. Пантеон синтоїзму складається з великого числа богів і духів. Центральне місце займає концепція божественного походження імператорів. Ками, що нібито населяють і одухотворяють усю природу ,здатні втілитися в будь-який предмет, що став у наслідку об'єктом поклоніння ,що називали синтай, що з японського означає тіло бога. Згідно синтоїзму, людина веде своє походження від одного з незліченних парфумів. Юдаїзм, іудаїзм, «єврейська релігія»; від імені Іуди, сина біблійського патріарха Іакова )- одна з найстародавніших етнічних релігій, заснована, відповідно до Старого Заповіту, на заповітах Бога Аврааму близько 2000 до Р.Х. і поновлена заповітами Мойсея близько 1200 до Р.Х. Базується на концепті всюдисущого вічного бога, чия воля та особливе ставлення до єврейського народу відбиті в Торі. У Тору входять перші п'ять книг Біблії, що містять історію, закони і правила життя для гідної поведінки.
89. Християнство як світова релігія. Християнство зародилося в І ст. н. е. у Палестині як одна із сект іудаїзму. Це споконвічне споріднення з іудаїзмом — надзвичайно важливе для розуміння коренів християнської релігії — виявляється й у тому, що перша частина Біблії, Старий Завіт, — священна книга як іудеїв, так і християн. Друга ж частина Біблії, Новий завіт, визнається тільки християнами і є для них найголовнішою. Християнство як нова релігія виникло в східній частині Римської імперії і згодом розповсюдилося в усьому світі. Головною особливістю християнської моралі є те, що догмати християнського віровчення вважаються незмінними, а основні норми моралі зберігають свою силу в кожному новому поколінні віруючих людей. Християнська мораль містить у собі сукупність правил, які регулюють взаємини між людьми. Наступним кроком у розвитку поняття «церква» стала ідея її непогрішності: помилятися можуть окремі християни, але не церква. Пояснюється теза тим, що церква одержала Святий Дух від самого Христа через апостолів, які заснували перші християнські громади. Людина, відповідно до християнського вчення, створена «за образом і подобою» Бога. Однак гріхопадіння, вчинене першими людьми, наклало на людину пляму первородного гріха. Христос, прийнявши хресні муки і смерть, «спокутував» гріхи людей, постраждавши за весь рід людський. Тому християнство підкреслює, що страждання очищають людину, будь-які обмеження своїх бажань і пристрастей також призводять до очищення, «приймаючи свій хрест» людина може перемагати зло в собі самій і в навколишньому світі. У християнстві визнано сім таїнств — хрещення, причастя, сповідь, церковний шлюб, миропомазання, єлеєосвячення (соборування), священство. Спочатку християнство зазнавало гоніння. Окремим віруючим довелося пройти через важкі випробування: тюремні ув'язнення і катування («сповідники») або вони були засуджені до смерті. Ці особи почали шануватися в християнстві як святі. Згодом ідеал мученика стає в християнській етиці центральним. Ішов час. Умови епохи і культури змінювали політико-ідеологічний контекст християнства, в результаті чого воно розпалося на безліч різних течій, з'явилися різновиди християнства, які конкурують між собою, — «віросповідання». Так, у 311р. християнство стає офіційно дозволеною, а до кінця IV ст. при імператорі Костянтині — панівною релігією, що знаходиться під опікою державної влади. У цьому ж столітті між східним і західним християнством намічається розкол. У 1054 р. відбувся поділ православної і католицької церков, з'явилися римо-католицька і православна церкви. В основі розколу лежав конфлікт візантійської теології священної держави — підлеглого щодо монарха положення церковних ієрархів і латинської теології універсального папства, що прагнуло підкорити собі світську владу.
90. Буддизм як світова релігія. Найстарішою світовою релігією є буддизм, який виник понад 2,5 тис. р. тому в Індії й незабаром набув поширення у більшості регіонів Азії.Оскільки в цій релігії немає офіційної реєстрації прибічників, точно назвати кількість буддистів важко. Появу вчення буддизму пов'язують із іменем Шак'ямуні- він же Будда, він же Сіддхартха Гаутама. Згідно з буддійською міфологією. Будда після численних перероджень прийшов на землю, аби виконати місію порятунку, вказавши людству шлях до виходу зі страждань. В основу буддизму покладено вчення про «чотири благородні істини», що були проголошені Буддою під деревом Бодхі відразу після свого «пробудження».1)жити- означає страждати.Будь-яке існування є дукха (стражданням).2)причина страждання. Вона таїться в самій людині, яка має різні бажання.3)можна припинити страждання шляхом вивільнення від бажань. Повне викоренення і добрих, і поганих бажань відповідає стану нірвани, в якому сильних почуттів немає.4)є шлях до припинення страждань. Шлях до припинення страждань- це благородний серединний «шлях восьми сходинок»:1)праведне знання (правильне судження;2)праведне прагнення; 3) праведна мова (утвердження правди);4)праведна поведінка, що включає п'ять принципів: не вбивати, не красти, не торкатися чужої дружини, не обманювати, не пиячити;5)праведний спосіб життя; 6)праведні зусилля ; 7)праведна концентрація (самоаналіз;8)праведна техніка медитації (раджа-йога).Це таке опанування свого тіла і дихання, яке сприяє духовній концентрації; при цьому тіло невіддільне від духу.Єдиною формою організації буддистів є монастирі, де ченці зобов'язані дотримуватися певного статуту, підкорятися загальним зборам сангхи (чернечої громади) та обраному настоятелю. Для вирішення основоположних проблем віри буддисти збираються на сангіті (собори), яких за весь період існування цієї релігії було шість. Одним із основоположних напрямів буддизму, що оформився внаслідок його розколу на рубежі І-IIст. н. е. є хінаяна. Визначальний акцент у ньому ставиться на особистому спасінні, на особистих зусиллях людини задля звільнення від пут сансари. Послідовники хінаяни відмовляються від усього мирського, вважаючи, що досягти святості та нірвани можливо лише через чернецтво, шляхом багатьох перероджень.Архат- людина, яка досягла звільнення (нірвани) від ланцюга перероджень (сансари).Будда постає у цьому вченні як людина- носій виняткових моральних чеснот, великий учитель.Тому вся обрядовість хінаяни пов'язана з його культом, вшануванням місць його життя.Другим напрямом буддизму є вчення махаяна.Своїми витоками воно сягає раннього буддизму, зокрема махасангхіків («велика громада). На відміну від хінаяни з її визначальною ідеєю досягнення особистого порятунку, шлях бодхисатва в махаяні доступний усім.Досягти нірвани тут може не тільки чернець, а й мирянин. Бодхисатва — людина чи інша істота, яка прийняла рішення вийти з кола сансари і стати Буддою.
91. Основні віросповідні ідеї ісламу та його течії. Іслам — одне з трьох (нарівні з християнством та буддизмом) світових віросповідань. Людей, що сповідують іслам називають мусульманами. Основні догмати та культові особливості Ісламу:1.Всевишній один;2. Мухаммед- пророк, посланий Всевишнім;3. Доля кожного мусульманина вирішена на небесах; 4. Віра в рай та пекло; 5. Визнання священної книги Коран. Кожен мусульманин, якщо він здоровий, не має боргів і має достатньо коштів для мандрівки, хоча б один раз у житті повинен виконати Хадж - паломництво у Мекку до мечеті Аль-Харам, де знаходиться святилище Кааба. Це один із основних п'яти обов`язків мусульман. Чотири інших - сповідання віри, молитва, піст і діяння на користь бідних. Кожен мусульманин повинен молитися п'ять разів на день, тримати піст у місяць Рамадан (вдень утримуватися від їжі та не пити). П'ять стовпів ісламу - п'ять фундаментальних засад сунітського Ісламу. Мусульмани-шиїти послуговуються вісьмома пунктами, що сутнісно співпадають з п'ятьма стовпами. Салят або ритуальна молитва, яка повинна виконуватися п'ять разів на день. У багатьох ісламських країнах, нагадування,Азан (дзвонять до молитви), - передача йде публічно від місцевих мечетей у відповідний час. Молитви декламуються і складаються з віршів з Корану на арабській мові. Закят — або милостиня. Ця практика надання милостині заснована на накопиченому багатстві, і обов'язкова для всіх мусульман, які можуть надати її. Виправлена частина витрачається, щоб допомогти бідному або такому, що має потребу, а також, щоб допомогти розповсюдженню Ісламу. Зякат вважається релігійним зобов'язанням (в протилежність добродійності добровільної дії), тому що їх багатство вважається як "довіра від щедрості Богів". Саум. Мусульмани не повинні їсти або пити від світанку до сутенків протягом місяця, і повинні бути уважними від інших гріхів. Пост - заохочує відчуття близькості до Бога, і протягом нього мусульмани повинні принести свою подяку і залежність від нього, викупають їх минулі гріхи, і думають про тих, що мають потребу. Саум не обов'язковий для декількох груп для кого це невчасний тягар. Для інших гнучкість дозволяється залежно від обставин. Ритуали Хаджу включають обхід сім разів навколо Кааба, торкаючись Чорного каменя, семиразовий біг між холмами Сафа і Марва , і символічне побиття камінням диявола в Mіні. Паломник, або хаджа, шанується суспільством, хоча ісламські викладачі говорять, що Хадж повинен бути виразом відданості Богу замість засобу, щоб придбати соціальне положення. Течії ісламу: Сунізм, Шиїзм, Суфізм, Ваххабізм, Ісмаїлізм, Друзи, Алавіти, Салафія, Хариджизм.
92. Розкрийте сутність філософських підходів до проблеми буття Бога. До основоположних проблем філософії релігії, зокрема філософської теології (як конфесійної, так і позаконфесійної) належить також ідея Абсолюту, ідея Бога. Їхні функції спрямовані на створення такого філософського вчення, яке б давало змогу продемонструвати або підтвердити існування Бога, за можливості визначити його природу, охарактеризувати відносини між Богом і світом, Богом і людьми. Філософське обґрунтування існування Бога полягає в наданні філософських аргументів на користь реальності буття Бога. Засобами такого обґрунтування є логіка зв'язку раціонально-філософських суджень, що мають у своїй основі природно-космічні, соціально-історичні та індивідуально-життєві явища, втілені в людському досвіді. Тобто з трьох головних джерел релігійного вірування в існування Бога (прозріння, розуму і досвіду) філософсько-теологічні спроби засвідчити його існування ґрунтуються на досвіді й розумі. Для теоретичного обґрунтування існування Бога філософія релігії найчастіше використовує поняття «доказ» і «аргумент», які в цьому разі не слід розуміти ні у співвідношенні з класичною філософською теорією, ні за аналогією з природничо-науковим або математичним доведенням. Застереження, з якими вживаються ці поняття, покликані засвідчити певну проблематичність теоретичного обґрунтування Бога. Серед доказів, що демонструють історичну стійкість, чіткість аргументації та широке визнання, виокремлюються «онтологічний доказ», «космологічний доказ», «телеологічний доказ», які відповідають трьом традиційним теїстичним доказам — онтологічному, космологічному й телеологічному. В філ. Бог – це абсолют, початок; це створіння упорядковане, має свій сенс. Через Бога історія розуміється як ланцюг подій, автором яких є Бог. Бог – присутній в житті, він всюдисущій. З точки зору онтології(ontos – суще, logos – вчення) буття Бога розгл. як онтологічний початок, гносеологічний початок, етичний і естетичний початок. Бог – творець, моральний абсолют, Бог – істина, і Бог – краса – 4 виміри, в яких розгляд. буття Бога. Боже буття розглядається: - онтологічне чи космічне, тобто якщо існує світ, то існує причина світу, якщо причина світу в русі, то початок світу і початок руху – Бог (Арістотель, Лейбніц). - телеологічне: якщо існує цілісообразність (ціль) в світі, це свідчить про буття розумного творця (Платон, Цицерон, Сократ). - гносеологічне: якщо ми усвідомлюємо необхідність існування Бога, то значить він існує. -етичний (Кант).
93. Католицизм та православ’я як різновиди християнства.Католицизм є одним із напрямів у християнстві, який виник внаслідок першого великого розколу в християнстві в 1054 р. Католицизму притаманні догмати християнства, але він має й специфічні риси, особливості, котрих не знає православна церква. Основним догматом католицької церкви, що відрізняє її від інших течій у християнстві, є догмат про непогрішимість папи Римського. Папа Римський, який виступає з амвона з тих чи інших питань віри і моралі, є непогрішимим. Вчення про «чистилище» полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в «чистилище» - місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів і в подальшому переходити в пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних випробувань. Католицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є виключним правом духівництва. Пишність і урочистість притаманні католицькому культу, богослужіння супроводжується органною музикою, сольними та хоровими співами. Богослужіння в католицькому культі ведеться латинською мовою, незрозумілою більшості віруючих.Значного поширення в католицизмі поряд із вшануванням Богородиці набуває культ святих, поклоніння реліквіям та мощам.Православ’я.Своїми витоками православ'я сягає перших автокефальних християнських церков — Константинопольської, Александрійської, Антіохійської, Єрусалимської, що виникли у IV ст. на територіях східної частини Римської імперії і суміжних з нею держав. Вони почали називатися православними, тобто такими, що «правильно прославляють Бога». Разом ці церкви утворили Святу православну церкву. Аналогічно немає потреби у формальному проголошенні нових догматів. Православ'я не має єдиного світового адміністративного центру.Хоча у православних немає єдиного адміністративного центру на зразок Ватикану, у них є центр православного життя ченців. Він розташований на півострові Афон, що належить Греції Афону не допускаються жінки, діти, євнухи і безбороді чоловіки. Православні дотримуються юліанського календаря — всупереч католикам, які, починаючи з 1582 p., використовують григоріанський календар.Православне хрещення здійснюється потрійним зануренням у воду, а не простим нанесенням на лоб кількох крапель води, як це роблять католики.Православне богослужіння супроводжується хоровим співом, а не музичним супроводом, як це має місце у католиків.До духовного сану у православ'ї допускаються одружені чоловіки.Після того, як чоловік став священиком, його позбавляють права на шлюб.Ченці й єпископи обов'язково мусять бути неодруженими.
94. Протестантизм. Поява протестантизму пов'язана з Реформацією. В епоху Відродження католицька церква зіткнулась із багатьма проблемами: розпустою священиків, компромісами деяких єпископів із політичною владою, торгівлею індульгенціями, що стала джерелом фінансових махінацій. Два етапи в розвитку протестантизму: 1) ранній, пов'язаний із появою таких напрямів, як лютеранство, кальвінізм й англіканство; 2) пізній, пов'язаний з виникненням таких об'єднань, як методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники. Більшість церков і сект у протестантизмі поділяє спільні для всіх християн фундаментальні віросповідні принципи. Протестантизм оголосив Біблію єдиним джерелом одкровення, спростувавши священні перекази. Відкинуто інститут чернецтва, закладено основи демократизму церковного життя, зокрема впроваджено виборність і підзвітність священика. Протестантизм заперечує частину католицьких догматів. Із таїнств більшість протестантів визнають лише хрещення і євхаристію (причастя). Оздоблення церков спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу. Відкинуто поклоніння іконам, мощам та. Лютеранство. Принципи віровчення сформульовано М. Лютером. Людину рятує лише її особиста віра в Бога. Лютеранство заперечує духовенство як обдарованого благодаттю посередника між Богом і людиною, водночас проголошуючи загальне священство і рівність усіх віруючих перед Богом. Крім Біблії, для лютеран священною є «Книга згоди». Лютерани дотримуються трьох таїнств: хрещення, євхаристії, сповіді. Вони відкидають чернецтво, поклоніння мощам, святим (збереглося лише поклоніння хресту з Розп'яттям), заперечується католицька ієрархія, авторитет папських декретів, послань, рішень святих соборів. Кожний віруючий, за Лютером, має право сам тлумачити Святе Письмо. Баптизм. Виникає на початку XVII ст., відколовшись від кальвінізму. Баптисти найпослідовніші у втіленні в життя протестантських принципів, вимогливі щодо поглядів і поведінки своїх послідовників. Визнаючи загальнохристиянські догмати, зокрема Символ віри, баптисти заперечують роль церкви як посередника між Богом і людьми й проповідують принцип «Спасіння особистою вірою». На відміну від лютеранства, в баптизмі хрестять не дітей, а дорослих. Членами церкви вважаються «заново народжені» дорослі, які свідомо прийняли водне хрещення. Адвентизм Його засновник Вільям Міллер провіщав друге пришестя Ісуса Христа в 1844 р. Віра в близьке пришестя Христа і є основою віровчення адвентистів. Ця течія успадкувала від баптизму водне хрещення дорослих і омовіння ніг. Її прихильники заперечують рай і пекло, безсмертя душі. Вони вважають, що після смерті душа людини поринає в сон, аби пробудитися в Судний день, щоб отримати вічне блаженство або бути знищеною. Обов'язковою є сплата десятини, тобто десятої частини своїх доходів у касу громади.
95. Розкрийте взаємозв’язок моральних і релігійних цінностей. Одним з основних факторів, які спонукають людину до певних видів діяльності, виступають цінності. Це пояснюється тим, що вони у житті соціуму постають соціально значимими орієнтирами для індивіда, певною системою координат його життєдіяльності. Через це проблема виникнення та функціонування у соціумі цінностей, механізм їх реалізації завжди були у центрі філософських пошуків. Ця тема в тому чи іншому контексті розглядалася Платоном, Аристотелем, І. Кантом, Г. Лотцем, Г. Ріккертом, В. Віндельбандом, М. Шелером та іншими. Варто зазначити, що у загальній системі цінностей людства значне місце займають релігійні цінності. Протягом значного періоду в історії людства вони ототожнювалися із загальнолюдськими цінностями або поставали структуроутворюючим чинником означеної системи. Сутність релігійних цінностей, механізм їх взаємодії з нерелігійними, вплив на суспільство і особистість вивчалися російськими науковцями: В. Гараджею, Ю. Левадою, М. Пісманіком. Значний внесок у розвиток цього питання зробили українські релігієзнавці: В. Бондаренко, М. Закович, В. Зоц та ін. Релігійні цінності зумовлюються сакральним, котре постає унікальним і універсальним феноменом. В онтологічному плані його не можна віднести ні до сфери надприродного, ні до певної історичної форми релігії. Релігієзнавчі дослідження показують, що із сакральним явищем віруюча людина вже зіткнулась у первісних віруваннях. «Про священне люди почали розмірковувати, – зазначає Р. Белла, – вірогідно, з того самого часу, коли вони взагалі навчилися тільки мислити». Існує воно і в сучасних монотеїстичних релігіях, в яких Бог визнається як найвища цінність і має статус основоположного принципу буття. Проте для всіх історичних форм релігійних вірувань характерним є чітке розмежування світу та його виявів на сакральні і профанні явища. Са-ме тому «головною характеристикою інституціональної релігії виступає відмінність між священним і профанним». Однак при цьому потрібно не забувати, що священне має здатність бути прихованим, на крайній випадок замаскованим. Оскільки те, з чим ми зустрічаємося в реальному житті, має зовнішній, профанний характер, то тільки релігійна віра через символи, аналогії може виявити в них глибинне, сутнісне – священне. Слова мораль, етика сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «морально-трудове виховання», «моральна стійкість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій природі моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і найсуттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла».
96. Новітні релігійні течії та їх різновиди. Нові релігійні течії й рухи умовно поділяють на такі групи: неоорієнтальні (неоіндуїстські і течії буддійського коріння); неохристиянські (до цього класу належать релігійні течії, що виникли в рамках традиційного християнства з метою приведення його до вимог часу. Ці течії ґрунтуються на Біблії і на особі Ісуса Христа як на центральній постаті своїх релігійних доктрин. Їм притаманна критика ортодоксального християнства, оголошення своєї церкви виключно істинною у спасінні Христової віри.);синтетичні (догматиці та культовій практиці ці релігії спираються на поєднанні різних традиційних релігій, створюючи свої власні вчення, систему обрядових дійств, сильну церковну організацію, претендуючи при цьому на статус надрелігій. Такі релігійні утворення характеризує розвинутий культ лідера, ідея богообраності їхніх послідовників.); езотеричні (езотеричні об’єднання, як правило, поза віросповідні містичні течії, що виникли на межі ХІХ – ХХ ст.(теософія, антропософія, вчення Гурджієва, екстрасенсорика) як опозиція традиційним релігіям. Ці напрями включають в себе віру в існування надприродного світу, містичні уявлення про нього, магічні засоби спілкування з ним, підкорення його своїм інтересам. Всі засновники езотеричних течій переконані, що тільки вони дають надзвичайно глибокі позитивні знання про світ, приховані від „непосвячених”.);саєнтологічні; неоязичницькі (в Україні представлено течіями Рідної віри, РУНвіри, Ладовіри, Ягновіри, орантійців, Собору Рідної української віри, Великого Вогню та ін., всього близько 77 громад. Для всіх них притаманна ідея відродження праслов’янських вірувань, які вважаються єдино автентичними для українця. Неоязичницькі громади діють в інших країнах де компактно проживають українці. Неоязичників можна поділити на дві категорії: ті, які зберегли вірність пантеїзму, і ті, які сповідують монотеїзм на основі модернізації витокового українського язичництва. Як правило, цю течію сприймає частина національно орієнтованої інтелігенції, котра розглядає відродження язичництва як домінанту відродження українства); демоністичні.Новітні релігійні спільноти виконують такі функції: комунікатив-ну, гносеологічну, регулятивну, соціалізуючу, компенсаторну тощо. Відмітними рисами неорелігій є: толерантний підхід до світоглядних позицій інших релігій; відкритість послідовникам різних релігій і релігійно-філософських систем; ігнорування етнічної належності; універсалізм; прагнення жити тим, у що вірять.