. Поняття, склад і структура основних фондів
3.2. Оцінювання основних виробничих фондів
3.3. Амортизація основних фондів
3.4. Ремонт основних фондів
3.5. Виробничі потужності
3.6. Показники та основні шляхи поліпшення використання основних фондів
 
 
3.1. Поняття, склад і структура основних фондів
 
Процес виробництва здійснюється за умови поєднання робочої сили і засобів виробництва. Засоби виробництва; складаються із засобів праці та предметів праці. У вартісному виразі вони становлять виробничі фонди (виробничі засоби) підприємства, які поділяються на основні та 1 оборотні. Головними ознаками основних фондів є термін І їх експлуатації (більше одного календарного року), вартість і спосіб її перенесення. Основні фонди, у свою чергу, поділяються на основні виробничі та основні невиробничі фонди.
Доосновних виробничих фондіввідносять засоби праці, які беруть участь у процесі виробництва упродовж тривалого періоду, при цьому не змінюють своєї натурально-речової форми і переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції частинами.
Основні невиробничі фондиза тривалістю функціонування і втратою споживної вартості подібні до основних виробничих фондів, але між ними існує різниця. Основні невиробничі фонди не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва. Джерелом відтворення їх є прибуток підприємства, тоді як джерелом простого відтворення основних виробничих фондів є амортизаційні відрахування. До основних невиробничих фондів належать фонди житлово-комукальних господарств, будинки відпочинку, спортивні табори, дошкільні установи, об'єкти соціально-побутового призначення.
У промисловості залежно від сфери функціонування основні виробничі фонди поділяються на промислово-виробничі та непромислово-виробничі.
До промислово-виробничих фондів належать засоби праці підприємства, призначені для виробництва промислової продукції. Непромислово-виробничі фонди — це засоби праці непромислових підприємств (підприємства сільськогосподарського призначення, ремонтно-будівельні дільниці, транспортні цехи та ін.).
Основні фонди неоднорідні і різняться між собою натурально-речовим складом, термінами служби, призначенням і роллю у виробництві. Все це обумовлює необхідність їх класифікації.
Класифікують основні фонди за видами, функціональною ознакою, галузевою належністю, віковим складом.
Видова класифікація основних фондів, що застосовується в бухгалтерському обліку (згідно з П(С)БО 7), така:
•земельні ділянки;
•капітальні витрати на поліпшення земель;
•будинки, споруди та передавальні пристрої;
•машини та обладнання;
•транспортні засоби;
•інструменти, прилади, інвентар (меблі);
•робоча і продуктивна худоба;
•багаторічні насадження;
•інші основні фонди.
Група основних фондів "Земельні ділянки" відображає вартість земельних ділянок, які було придбано відповідно до Указу Президента від 19 січня 1999 р. № 32/99 "Про продаж земельних ділянок не-сільськогосподарського призначення".
До групи "Капітальні витрати на поліпшення земель" відносять витрати неінвентарного характеру (не пов'язані зі створенням споруд) на культурно-технічні заходи щодо поверхневого поліпшення земель для сільськогосподарського користування, здійснювані за рахунок капітальних вкладень (планування земельних ділянок, корчування площ під ріллю, очищення полів від каменів і валунів, зрізування купин, осушення та ін.).
Група "Будинки, споруди та передавальні пристрої' охоплює будинки і будови, у яких відбуваються основні "допоміжні" та обслуговуючі процеси, адміністративні будівлі та господарські споруди; житлові будинки; споруди (інженерно-будівельні об'єкти — нафтові та газові свердловини, стволи шахт, штольні, тунелі, мости, очисні споруди тощо); передавальні пристрої, лінії та мережі зв'язку, лінії електроживлення та ін.
До групи "Машини та обладнання" відносять насамперед робочі машини та устаткування, силові машини та устаткування (двигуни, генератори та трансформатори), пристрої розподілу електроенергії тощо.
До групи "Транспортні засоби"належать засоби пересування, призначені для переміщення людей та вантажів, а також магістральні трубопроводи, призначенням яких є транспортування рідких і газоподібних речовин від постачальника до місця їх перебування.
До групи "Інструменти, прилади та інвентар (меблі)"відносять: ріжучі, ударні, давлючі та ущільнюючі знаряддя праці, включаючи ручні механізовані знаряддя, які працюють за допомогою електроенергії, стисненого повітря тощо, а також будь-які пристрої для обробки матеріалу, здійснення монтажних робіт та ін. До виробничого інвентарю і приладдя належать предмети виробничого призначення, які використовуються для полегшення виробничих операцій під час роботи, обладнання для охорони праці, ємності для зберігання рідких та сипучих речовин. До цієї групи входять також меблі.
До групи "Робоча і продуктивна худоба"належать: робоча худоба — коні, воли, верблюди, віслюки та інші робочі тварини, продуктивна худоба — корови, бики-плідники, буйволи та яки, жеребці-плідники та племінні кобили та ін.
До групи "Багаторічні насадження"відносять усі штучні багаторічні насадження незалежно від їх віку.
До групи "Інші основні засоби"належать усі основні засоби, що не увійшли до зазначених вище груп.
Відповідно до податкового обліку основні фонди класифікують за функціональним призначенням на три групи (Державний класифікатор України "Класифікація основних фондів", який був затверджений 19 серпня 1997 р.).
До першої групивідносять будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої.
До другої групиналежать транспортні засоби, меблі, конторське (офісне) обладнання; побутові електромеханічні прилади та інструменти; інформаційні системи, включаючи електронно-обчислювальні та інші машини для автоматичної обробки інформації.
До третьої групи відносять інші основні фонди, що не увійшли до першої та другої груп, включаючи сільськогосподарські машини й знаряддя, робочу і продуктивну худобу та багаторічні насадження.
Згідно з наведеною вище класифікацією та роллю, яку відіграють у процесі виробництва ті чи інші види основних фондів, розрізняють активну та пасивну частини.
До активної частини відносять основні фонди що беруть безпосередню участь у процесі виробництва. Це машини та устаткування, інструменти, прилади та пристрої для вимірювання тощо. До пасивної частини (будівлі, споруди) належать основні фонди, що забезпечують нормальне функціонування виробничого процесу, створюють умови для цього.
Співвідношення різних груп основних фондів у загальній їх вартості становить функціональну (технологічну) структуру основних фондів.
Чим більша питома вага активної частини основних фондів, тим прогресивніша їх структура.
Технологічна структура основних фондів залежить від багатьох факторів, і передусім від таких, як виробничі та матеріально-технічні особливості галузі; технічний рівень виробництва; форми відтворення основних фондів, форми суспільної організації виробництва; географічне розташування підприємства.
Поліпшення структури основних фондів досягається за рахунок: оновлення та модернізації устаткування; механізації та автоматизації виробництва; правильного розроблення проектів будівництва та високоякісного виконання планів будівництва підприємств; ліквідації неви-користовуваного або маловикористовуваного устаткування та встановлення устаткування, що забезпечить правильніші пропорції між його окремими групами.
Галузева структура основних фондів характеризується співвідношенням величини основних фондів різних галузей у їх загальній вартості.
Вікова структура основних фондів являє собою співвідношення різних вікових груп основних фондів у їх загальній вартості.
 
3.2. Оцінювання основних виробничих фондів
 
Планування відтворення основних фондів, амортизації, використання резервів підвищення фондовіддачі зумовлюють необхідність організації обліку й оцінювання основних фондів. Облік основних фондів здійснюється у натуральних та вартісних показниках.
Кожний об'єкт основних фондів обчислюється у натуральних одиницях (штуках), які характеризують певні його параметри (продуктивність, вагу, габарити тощо). Натуральні показники основних фондів використовуються для розрахунку виробничих потужностей, складання балансів устаткування, визначення технічного стану основних фондів.
Вартісні показники основних фондів дають змогу визначити загальний їх обсяг, динаміку, знос, нарахувати амортизацію, розраховувати собівартість продукції, рентабельність підприємства.
Залежно від часу оцінювання, характеру і стану основних фондів розрізняють:
•балансову вартість основних фондів на рівні їх первісної (реальної) вартості;
•балансову вартість основних фондів на рівні їх первісної вартості.
Первісна вартість основних фондів — це фактична собівартість основних фондів, сплачена (передана) на дату їх придбання (створення). Первісна вартість складається з таких витрат:
•суми, що сплачують постачальникам засобів праці (продавцям) та підрядникам за виконання будівельно-монтажних робіт;
•реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, що здійснюються у зв'язку з придбанням (отриманням) прав на об'єкти основних фондів;
•суми ввізного мита;
•суми непрямих податків у зв'язку з придбанням (створенням) основних фондів (якщо вони не відшкодовуються підприємству);
•витрати зі страхування ризиків доставляння основних фондів;
•витрати на установлення, монтаж, налагодження основних фондів;
•інші витрати, безпосередньо пов'язані з доведенням основних фондів до стану, у якому вони придатні для використання із запланованою метою.
Первісна вартість основних фондів, придбана в обмін, дорівнює їх справедливій вартості.
Справедлива (реальна) вартість об'єкта основних фондів дорівнює сумі, за якою цей об'єкт може бути обмінений у разі здійснення угоди між компетентними, обізнаними, заінтересованими та незалежними сторонами. Справедлива вартість основних фондів визначається також при їх переоцінці.
Справедливою вартістю в більшості випадків є ринкова вартість за умови тривалого збереження способу господарського використання відповідних об'єктів, тобто використання для ведення одного й того самого або аналогічного виду діяльності. Ринкова вартість визначається професійними оцінювачами. У разі неможливості отримання інформації про ринкову вартість яких-небудь об'єктів через їх специфічний характер вони переоцінюються за відновленою вартістю з урахуванням фактичного зносу.
Сума коштів (їх еквівалентів) або інших форм компенсації, яку необхідно було б витратити для придбання (або створення) такого самого засобу праці на дату складення звітності, називається відновленою вартістю.
Залишкова вартість основних фондів визначається як різниця між вартістю, за якою об'єкт основних фондів був занесений на баланс підприємства, та сумою зносу, тобто тієї частини вартості основних фондів, яку вони в процесі виробництва перенесли на вартість готової продукції. Залишкова вартість основних фондів на час їх вибуття з експлуатації, обумовленого зношенням, називається ліквідаційною вартістю.
Ліквідаційна вартість — це сума коштів, яку підприємство має отримати від реалізації (ліквідації) основних фондів після закінчення періоду їх корисного використання (експлуатації) за вирахуванням витрат, пов'язаних із реалізацією (ліквідацією).
Показники ліквідаційної вартості є розрахунковими, оскільки вони визначаються на підставі приблизних розрахунків, а не за допомогою безпосереднього вимірювання. Використання показників ліквідаційної вартості дає змогу більш обгрунтовано визначити ту частину вартості об'єкта, яка має бути віднесена на витрати протягом періоду його використання підприємством (за умови достатньо точного визначення ліквідаційної вартості).
Підприємство здійснює переоцінку об'єктів основних фондів, якщо їх залишкова вартість значно (більше як на 10%) відрізняється від справедливої вартості на дату складення балансу. Під час переоцінки об'єкта основних фондів на ту саму дату здійснюється переоцінка всіх об'єктів групи основних фондів, до якої належить цей об'єкт.
Переоцінена первісна вартість та сума зносу об'єкта основних фондів визначаються множенням відповідно первісної вартості і суми зносу об'єкта основних фондів на індекс переоцінки. Індекс переоцінки обчислюється діленням справедливої вартості об'єкта, який переоцінюється, на його залишкову вартість.
 
3.3. Амортизація основних фондів
 
Основні фонди в процесі експлуатації піддаються зносу. Знос основних фондів — це втрата ними своєї вартості. Розрізняють два види зносу — фізичний та моральний.
Фізичний знос — це поступова втрата основними фондами своєї первісної споживної вартості, яка обумовлена не тільки їх функціонуванням, а й їх бездіяльністю (руйнування від зовнішнього, атмосферного впливу, корозії). Унаслідок фізичного зносу основних фондії погіршуються їх техніко-економічні та соціальні характеристики -знижується продуктивність, збільшуються експлуатаційні витрати, змінюється режим роботи тощо. На фізичний знос впливають якість основних фондів, їх технічна досконалість (конструкції, вид і якість матеріалів); особливості технологічного процесу (величина швидкості та сили різання, подання тощо), режим роботи, організація догляду, якісті і своєчасність ремонту, якість перероблюваної сировини, ступінь захи щеності від зовнішніх умов (вологості, кислотності, атмосферних опадів) тощо.
Розрізняють фізичний частковий та фізичний повний знос основних фондів. Частковий зносможна усунути. Це означає, що споживні вар тості основних фондів відновлюються за рахунок ремонту. Повний зносне можна усунути, він зумовлює необхідність ліквідації зношених фондівта заміни їх новими. Рівень зносу основних фондів та оцінку їхньої придатності визначають під час інвентаризації та переоцінки основних фондів. Мірилом фізичного зносу є коефіцієнт фізичного зносу, який обчислюється за формулою:
де A — сума амортизаційних відрахувань від початку експлуатації (сума зносу) основних фондів;
ОФп- первісна вартість основних фондів;
Вк.р— витрати на капітальний ремонт основних фондів від початку їх експлуатації.
Моральний знос, як правило, настає раніше фізичного зносу, тобто основні фонди, які ще можуть бути використані, економічно вже не ефективні. Моральний знос -це зменшення вартості основних фондів під впливом підвищення продуктивності праці в галузях, що виробляють засоби праці (скорочення суспільно необхідних витрат на їх відтворення), а також у результаті створення нових, більш продуктивних і економічно вигідних машин та устаткування, ніж ті, що перебувають в експлуатації.
Таким чином, моральний знос виявляється у двох формах. Перша полягає в обезціненні старих засобів у результаті зниження вартості їх відтворення, друга — як наслідок обезцінення старих основних фондів через створення нових, більш ефективних.
У сучасних умовах дедалі більшого значення набуває врахування морального зносу. Поява нових, досконаліших видів машин та устаткування з підвищеною продуктивністю, кращими умовами обслуговування та експлуатації обумовлює неефективність подальшого використання старих засобів праці, оскільки на них виробляється більш дорога і гіршої якості продукція (нижча продуктивність праці, більші амортизаційні відрахування). Тому застарілі засоби праці доцільно заміняти новими ще до закінчення їхнього фізичного строку служби.
Моральному зносу другої форми підлягає в основному активна частина основних фондів.
Вимірником морального зносу першої форми є коефіцієнт морального зносу першої форми,який обчислюється за формулою:
де СВ, СП — відповідно відновлена і первісна вартість основних фондів.
Коефіцієнт морального зносу другої формиобчислюється за формулою:
де ОФ3, ОФн -- повна вартість (ціна) відповідно застосовуваного і нового засобу праці;
Пз, Пн — продуктивність або інший пріоритетний техніко-експлу-атаційний показник тих самих засобів праці.
Характерною особливістю застосовуваних основних фондів у процесі виробництва є їх відновлення. Для відновлення засобів праці у натуральному виразі необхідне їх відшкодування у вартісній формі, яке здійснюється шляхом амортизації. Об'єктом амортизації є всі основні фонди (крім землі). Амортизація — це процес перенесення вартості основних фондів на вартість новоствореної продукції з метою їх повного відновлення.
Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів підприємства відраховують певні суми грошей відповідно до розмірів їх зносу (фізичного та морального), які включають до собівартості новоствореної продукції. Ці відрахування називаються амортизаційними. Після реалізації створеної продукції частина грошової суми, що відповідає перенесеній вартості основних фондів, відокремлюється і накопичується до повної величини, яка в основному відповідає первісній вартості основних фондів. Накопичені амортизаційні відрахування і є джерелом відновлення основних фондів
Амортизаційні відрахування здійснюють за певними нормами відносно балансової вартості об'єкта основних фондів. Норма амортизації — це встановлений річний відсоток відшкодування вартості зношеної частини основних фондів. Норма амортизації розраховується за формулою:
де ОФП — балансова (первісна) вартість об'єкта основних фондів, грн.;
Л — ліквідаційна вартість об'єкта основних фондів, гри.;
Тн -амортизаційний період (нормативний термін, або термін корисної експлуатації основних фондів).
Норми амортизації, які застосовуються на підприємстві, мають бути економічно обгрунтованими і спрямованими на своєчасне відшкодування основних фондів. Під час їх розрахунку дуже важливо правильно визначити термін використання (експлуатації) основних фондів, який установлюється підприємством при зарахуванні об'єктів основних фондів на баланс.
Термін використання (експлуатації) об'єкта основних фондів переглядається в разі зміни очікуваних підприємством економічних вигод від його експлуатації. У такому разі відповідно до нового терміну використання і будуть визначатись норми амортизації об'єкта основних фондів.
Важливими у системі амортизації є методи її нарахування, які дають змогу активно впливати на обсяг амортизаційних відрахувань, ступінь концентрації ресурсів у різні періоди функціонування фондів, що дає змогу динамічно підходити до створення основних фондів, ураховувати вплив чинника часу.
Вибір методу амортизації визначається низкою об'єктивних чинників залежно від специфіки виробництва, темпів технічного прогресу, складності та особливостей розрахунків тощо.
Відомі такі основні методи амортизації.
Прямолінійний (рівномірний) метод полягає в тому, що кожного року на собівартість виготовленої продукції переноситься однакова частина вартості основних фондів. За такого методу щорічні амортизаційні відрахування обчислюються за формулою:

де Ар - річні амортизаційні відрахування, гри.;
ОФп — балансова (первісна) вартість об'єкта основних фондів, грн.;
На — норма амортизації, %.
Прямолінійний метод амортизації є простим, наочним, забезпечує рівномірні, стабільні амортизаційні накопичення протягом усього терміну служби. Водночас цей метод має низку недоліків.
По-перше, цей метод передбачає рівномірний знос основних фондів протягом усього терміну їх використання, але в реальному виробництві устаткування зношується нерівномірно (простої, поломки, неповне завантаження за зміну) і вартість основних фондів на вартість продукції переноситься нерівномірно.
По-друге, прямолінійний метод амортизації не враховує морального зносу основних фондів, який зменшує вартість машин та устаткування або зменшує можливу їх вартість за рахунок введення в експлуатацію нових, більш досконалих, ефективних машин та устаткування. Це обумовлює дострокове виведення застарілої техніки з експлуатації, а значить, і недоамортизацію цієї техніки, величина якої обчислюється за такою формулою:

де Но.ф — недоамортизована частина основних фондів, грн.;
ОФз — залишкова вартість основних фондів, грн.;
Д — витрати, пов'язані з ліквідацією, демонтажем недоамортизованих фондів, грн.
Збитки від недоамортизації відбиваються на результатах діяльності підприємства.
Методи прискореної амортизації. Ці методи дають змогу протягом першої половини корисного строку використання основних фондів відшкодувати до 60—70% їх вартості завдяки застосуванню в цей період підвищених норм амортизації.
Прискорена амортизація означає щорічне зниження суми амортизаційних відрахувань, тому методи прискорення амортизації - це методи дегресивної амортизації.
Доцільність застосування методів прискорення амортизації пояснюються такими обставинами:
•найбільша інтенсивність використання основних фондів припадає на перші роки їх експлуатації, коли вони фізично і морально ще є новими;
•накопичуються кошти для заміни об'єкта, що амортизується, у разі його швидкого морального старіння та інфляції.
Найпоширенішими методами прискореної амортизації є метод зменшення залишкової вартості та методу суми чисел (кумулятивний метод).
Метод зменшення залишкової вартості передбачає визначення суми амортизаційних відрахувань множенням залишкової вартості об'єкта на початок звітного періоду або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації на річну норму амортизації (у відсотках), яка визначається за такою формулою:

де п — тривалість корисного використання об'єкта основних фондів, років.
Кумулятивний метод (метод суми чисел) характеризується також більш високими нормами амортизації в першій половині строку використання і поступовим їх зниженням у другій половині. Норма амортизації тут — величина змінна і розраховується діленням числа років (що залишились до кінця амортизаційного строку служби) на кумулятивне число, що являє собою суму чисел членів арифметичної прогресії (від 1 до 7, якщо строк служби сім років). Кумулятивне число розраховується як сума числових значень років служби устаткування. При семирічному терміні служби це дорівнюватиме:
1 + 2 + 3 + 4 + 5 +6 + 7 = 28,або (1 + 7) : 2 • 7 = 28.
Норма амортизації для першого року (коли залишилось сім років строку служби) дорівнюватиме
(7 : 28)100% = 25%,
для другого року (коли залишилось шість років служби)
(6:28)100% = 21,43%.
При використанні цього методу в перші три роки замортизовано буде понад 64% вартості основних фондів, а через п'ять років — майже 90%.
Досвід показує, що застосування методів прискореної амортизації основних фондів зумовлюється їх узгодженістю з конкретним механізмом ринкових відносин. Ці методи слугують для підприємств гарантією від втрат унаслідок знецінення основних фондів, посилюють роль амортизації як джерела нагромадження.
Виробничий метод амортизації грунтується на передбаченні, що функціональна корисність основних фондів залежить не від часу, а від результатів їх використання. При цьому термін корисної служби визначається кількістю продукції та обсягом послуг, які підприємство планує виготовити або надати, використовуючи наявні засоби праці. При використанні цього методу річна сума амортизації визначається множенням фактичного обсягу продукції (робіт, послуг) (Qp)на виробничу ставку амортизації (Aс):

Виборча вставка амортизації обчислюеться за формулою:

де Qпл - загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство планує виробити (виконати) з допомогою цих засобів.
Виробничий метод амортизації застосовується на промислових підприємствах з нерівномірним випуском продукції по періодах.
Підприємства України можуть застосовувати норми й методи нарахування амортизації основних фондів, передбачені податковим законодавством, згідно з яким амортизаційні відрахування обчислюються окремо за кожною з трьох груп основних фондів, визначених за функціональним призначенням. Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються множенням норми амортизації на балансову вартість групи основних фондів на початок звітного періоду:

де А — амортизаційні відрахування за звітний період, грн.;
Бв — балансова вартість групи основних фондів на початок звітного періоду, грн.
Річні норми амортизації для кожної з груп основних фондів установлені такі:
•група 1— 5% (квартальна 1,25%);
•група 2— 25% (квартальна 6,25%);
•група 3 —15% (квартальна 5,75%).
 
3.4. Ремонт основних фондів
 
У процесі використання основні фонди піддаються фізичному зносу. Різниця в умовах їх експлуатації призводить до того, що окремі об'єкти основних фондів, їх складові елементи зношуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення зношених конструктивних елементів засобів праці з метою відтворення їх споживних вартостей та підтримування у робочому стані до закінчення строку корисної експлуатації. Здійснюється все це за допомогою ремонтних робіт.
Ремонт це комплекс робіт щодо підтримування основних фондів у робочому стані протягом усього строку їх служби. Залежно від ролі у відтворенні та оновленні основних фондів усі види ремонту поділяються на поточні та капітальні. З допомогою поточного ремонтуусуваються дрібні неполадки, ушкодження, замінюються окремі деталі, попереджується прогресуючий фізичний знос. Отже, поточний ремонт не відновлює основних фондів, а лише підтримує їх у робочому стані.
Капітальний ремонтзумовлений нормальним закономірним зносом основних фондів. Під час капітального ремонту об'єкти основних фондів повністю демонтуються, замінюються або відновлюються зношені конструктивні елементи, вузли; максимально відновлюються їх первісні техніко-експлуатаційні параметри. Цей вид ремонту веде до оновлення основних фондів і на відміну від поточного набагато складніший за обсягом виконуваних робіт, потребує значних одноразових витрат і здійснюється один раз на кілька років.
Особливим видом найскладніших ремонтів є відновний ремонтосновних фондів, спричинений їх зруйнуванням унаслідок стихійних лих (пожежі, повені, землетрусу), досить тривалою бездіяльністю.
У міжремонтний період працездатність основних фондів підтримується за допомогою таких профілактичних заходів, як усунення незначних поломок, чищення, змащування, регулювання тощо. Усі організаційні та технічні заходи з догляду, обслуговування та ремонту здійснюються в певній послідовності відповідно до типових систем технічного обслуговування та ремонту основних фондів, що застосовуються на підприємствах.
Протягом усього фактичного періоду експлуатації устаткування капітально ремонтують кілька разів, у зв'язку з цим виникає необхідність економічної оцінки доцільності капітальних ремонтів, особливо наступних після першого.
Оцінюючи ефективність капітального ремонту, порівнюють два варіанти витрат: перший — капітальний ремонт зношеного устаткування, другий - придбання нового устаткування, що замінить старе, яке потребує ремонту. Витрати за першим варіантом будуть складатись: з витрат на ремонт (Рк) — вартість замінюваних елементів, витрати на заробітну плату при проведенні ремонтних робіт тощо та експлуатаційних витрат (Ср) протягом одного ремонтного циклу на капітально відремонтовану машину. Ремонтний цикл охоплює період від початку експлуатації до першого капітального ремонту або період між двома капітальними ремонтами.
Витрати за другим варіантом охоплюють вартість придбання та встановлення нової машини (К11),експлуатаційні витрати по новій машині (Сн) та втрати від недоамортизації діючої машини (Са). Крім цього, необхідно врахувати відмінність у продуктивності і тривалості ремонтного циклу капітально відремонтованого та нового устаткування.
Капітальний ремонт устаткування найчастіше поєднується з його модернізацією — удосконаленням засобів з метою повного або часткового усунення морального зносу (другої форми) та підвищенням тех-ніко-експлуатаційних параметрів до рівня сучасних вимог виробництва.
Витрати на поточний ремонт є постійними і відносно рівномірними протягом експлуатаційного періоду, а тому їх відносять до поточних витрат, що включаються до собівартості продукції (наданих послуг). Проведення капітального ремонту потребує значно більших одноразових витрат, які визначають заздалегідь і відносять на собівартість продукції рівномірно протягом ремонтного циклу. Витрати на капітальний ремонт, що забезпечують поліпшення стану основних фондів (продовжується строк корисного використання, підвищується продуктивність засобів праці), входять до балансової вартості основних фондів.
Відновний ремонт фінансується з державного резервного фонду. За характером та обсягом робіт, що виконуються, його відносять до капітального будівництва.
 
 
3.5. Виробничі потужності
 
Поняття, види та чинники формування виробничої потужності. Одним з найважливіших показників, що характеризують можливості підприємства, є його виробнича потужність — максимально можливий обсяг випуску продукції (видобутку і перероблення сировини або виконання певних робіт, послуг) за одиницю часу (зміна, доба, місяць, рік) у визначеній номенклатурі й асортименті при повному завантаженні устаткування і виробничих площ з урахуванням прогресивної технології та організації виробництва.
Потужність підприємства, як і план виробництва, визначається в одних і тих самих одиницях виміру. Одиниці виміру обумовлені характером виробництва, галузевою належністю. У більшості випадків застосовуються натуральні й вартісні вимірники. За широкого асортименту випуску продукції потужність може визначатись тільки вартісним показником. Як правило, потужність визначається двома вимірниками: у чисельнику - натуральні показники за видами продукції; у знаменнику — вартісний показник. Розрізняють такі види потужності підпри- ємства: проектну, поточну (планову) і резервну. Проектну потужність визначають у процесі проектування будівництва нового, реконструкції чи розширення діючого підприємства.
Поточна (планова) потужність визначається періодично відповідно до зміни умов виробництва (змінюється продуктивність устаткування, номенклатура випуску продукції).
Резервна потужністьповинна формуватись і постійно існувати в певних галузях економіки, таких як електроенергетика, газова промисловість, транспорт, у галузях з перероблення сільськогосподарської сировини.
Резервна потужність використовується у тому разі, коли виникає термінова додаткова потреба у продукції (роботах чи послугах) перелічених галузей.
Величина потужностіпідприємства формується під впливом багатьох чинників: склад устаткування, його кількість за видами та структура; техніко-економічні показники використання норми (продуктивності) устаткування, виробничих площ; номенклатура й асортимент продукції (послуг), їх трудомісткість за умови використання даного складу устаткування; фонд часу роботи устаткування (режим роботи підприємства) тощо.
Розрахунок виробничої потужності. Розрахунок потужності -важлива частина обгрунтування плану виробництва (надання послуг) підприємства. На його основі плануються обсяги випуску продукції (надання послуг), складаються баланси потужностей, визначаються обсяги капітальних вкладень.
Виробничі потужності розраховуються відповідно до галузевих основних положень, що відображають особливості конкретної галузі. Водночас існують загальні для більшості галузей економіки методичні принципи розрахунку виробничих потужностей діючих підприємств:
1)Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою профільної продукції. Якщо підприємство випускає кілька видів різної продукції, то виробнича потужність установлюється окремо за кожним видом продукції. Наприклад, на металургійних підприємствах (комбінатах) обчислюють окремо потужність доменного, сталеплавильного і прокатного виробництв.
2)Виробнича потужність підприємства визначається за показниками потужності провідних цехів основного виробництва, потужність цехів — за показниками потужності провідних дільниць (ліній). Потужність дільниць розраховується за даними пропускної спроможності провідних груп устаткування. Провідними є ті цехи (дільниці), які виконують головні технологічні процеси і мають найбільшу питому вагу в загальній трудомісткості виготовлення продукції. Наприклад, для підприємств чорної металургії до таких цехів відносять доменні, сталеплавильні, прокатні цехи; для машинобудівних та верстатобудівних - механічні, складальні; текстильної — прядильно-ткацькі.
3)У розрахунок виробничої потужності підприємства включається все діюче і недіюче устаткування, установлене на початок року; устаткування, що перебуває на складі і має бути введене в експлуатацію в основних цехах у плановому році; понаднормативне резервне устаткування; у розрахунок потужності не входить резервне устаткування, а також устаткування допоміжних цехів та технічних служб.
4)Виробнича потужність повинна розраховуватись на основі технічних або проектних норм продуктивності устаткування, виробничих площ з урахуванням застосування прогресивної технології та досконалої організації виробництва і праці.
При визначенні прогресивних норм використання устаткування необхідно враховувати, що можливості цього використання значною мірою залежать від номенклатури та трудомісткості продукції, яка виготовлятиметься на цьому устаткуванні, від якості перероблюваної сировини і матеріалів.
5)Для розрахунків виробничої потужності підприємства визначають фонди часу роботи устаткування:календарний,режимний і дійсний (максимально можливий).Для кожної одиниці устаткування календарний фондчасу (Фк) обчислюється як добуток числа календарних днів у розрахунковому періоді на кількість годин у добі.
Річний календарний фондстановить: Фк = 24 • 365 = 8760 год.
Режимний фонд(Фр) дорівнює календарному фонду за вирахуванням невідпрацьованого часу у вихідні, святкові, передсвяткові дні та у невідпрацьовані зміни:
фр = [Тзм (Дк -Дв- Дс) - ТН • Ди.с] Кзм ,
деТзм-- тривалість зміни;
Дк -- число календарних днів у періоді;
Дв — число вихідних днів у періоді;
Дс -- число святкових днів у періоді, що не збігаються за датою з вихідними днями;
ТН - кількість неробочих годин у передсвяткові дні;
Дпс. -- кількість передсвяткових днів;
Кзм-кількість змін роботи одиниці устаткування.
Для підприємств, яким властивий неперервний характер виробництва, режимний фонд роботи устаткування дорівнює календарному фонду.
Дійсний фонд часу (Фд) -- це максимально можливий фонд роботи устаткування при заданому режимі за вирахуванням планових витрат часу на капітальний та поточний ремонти.
Для підприємств з неперервним характером виробництва він становить:
Фд = Фк - (Рк + Рп);
для підприємств з дискретним характером виробництва:
Фд = Фр - (Рк + Рп),
де Рк, РП -- планові витрати часу відповідно на капітальний та поточний ремонти.
6)У загальному вигляді виробнича потужність групи однакового технологічного устаткування з виготовлення однорідної продукції розраховується за формулою
ВП = Пу Фл Куст
або

де ВП - виробнича потужність;
Пу - - продуктивність (норма виробітку) устаткування у відповідних одиницях виміру певної продукції;
Куст -- середньорічна кількість устаткування певного виду;
Т0трудомісткість виготовлення одиниці продукції (норма обробітку), надання послуг, перероблення сировини.
Виробнича потужність для потокової лінії визначається за такою формулою:

де Ч— такт потокової лінії (характеризує кількість часу на випуск одиниці продукції).
Завершується визначення потужності підприємства складанням балансу, для цього використовують такі поняття, як вхідна і вихідна виробнича потужність.
Вхідна виробнича потужність — це потужність на початок планового року, що є у розпорядженні підприємств.
Вихідна виробнича потужність — це величина потужності на кінець планового року. Складання балансу виробничої потужно зміни її величини, які відбуваються протягом року, і дає можливість визначити, з якою потужністю підприємство вийде на кінець року:сті відбиває усізміни її величини, які відбуваються протягом року, і дає можливість визначити, з якою потужністю підприємство вийде на кінець року:

деВПвих - вихідна виробнича потужність;
ВПвх - вхідна виробнича потужність;
ППГП - приріст потужності за рахунок технічного переозброєння та здійснення інших організаційних заходів;
ППрр — приріст потужності за рахунок реконструкції і розширення підприємства;
Я/7на — збільшення (+) або зменшення (-) потужності в результаті змін у номенклатурі та асортименті виготовлюваної продукції (зменшення або збільшення трудомісткості виробів);
ВПт6 — зменшення потужності внаслідок її вибуття.
Для визначення відповідності виробничої потужності виробничій програмі розраховують середньорічну потужність.
Середньорічна виробнича потужність розраховується за формулою:
 

де ВП -- середньорічнавиробнича потужність;
ВПв -- введена виробнича потужність у плановому році;
ВПвиб--виведена виробнича потужність у плановому році;
tв і tвиб кількість повних місяців використання відповідно введених і виведених потужностей у плановому році.
Важливим показником використання виробничого потенціалу підприємства є коефіцієнт використання виробничої потужності. Він визначається відношенням фактичного (планового) випуску продукції за рік до середньорічної виробничої потужності:

де Q- обсяг фактично виготовленої продукції за рік у натуральних чи вартісних показниках;
ВП - середньорічна виробнича потужність у тих самих одиницях виміру.
Величина коефіцієнта використання виробничої потужності залежить від ступеня використання основних фондів (зокрема, устаткування) підприємства.
 
3.6. Показники та основні шляхи поліпшення використання основних фондів
 
Для виявлення резервів поліпшення використання основних виробничих фондів й удосконалення планування капітальних вкладень необхідно проаналізувати показники, які характеризують використання засобів праці на підприємстві. Ці показники умовно можна поділити на дві групи: узагальнюючі й окремі (індивідуальні).
 
До узагальнюючих показників відносять фондовіддачу. Фондовіддача основних фондів визначається відношенням обсягу виготовленої продукції до середньорічної вартості основних фондів:

де Ф0— фондовіддача;
Q - обсяг виготовленої продукції;
ОФ` - середньорічна вартість основних фондів, гри.
Обсяг виробленої продукції визначається в натуральних або вартісних показниках. Найчастіше узагальнюючим вартісним показником обсягу виробництва є товарна або чиста продукція. Для зіставлення рівня і динаміки фондовіддачі обсяг продукції обчислюють у фіксованих цінах, а обсяг основних фондів — за відновленою вартістю, оскільки залишкова вартість змінюється непропорційно до зміни виробничої потужності.
Фондовіддача показує загальну віддачу від використання кожної гривні, витраченої на основні виробничі фонди, тобто ефективність цього вкладення коштів.
Оберненим до фондовіддачі показником є фондомісткість, яка визначається відношенням середньорічної вартості основних фондів до обсягу виготовленої продукції:

деФм - фондомісткість.
Незважаючи на те, що фондовіддача є узагальнюючим показником використання основних фондів, вона не може розкрити всіх потенційних можливостей поліпшення планування відтворення основних фондів та інтенсифікації виробництва. Тому при плануванні та обліку використовують систему окремих (індивідуальних) показників, кожний з яких відображає окремий бік ефективності використання основних фондів.
До системи окремих показників використання основних виробничих фондів відносять: показники їх екстенсивного та інтенсивного використання.
До показників екстенсивного використанняналежать такі: коефіцієнт залучення у виробництво устаткування; коефіцієнт використання устаткування в часі; коефіцієнт змінності режиму роботи устаткування.
Усе устаткування на виробництві поділяють на наявне, установлене та діюче. Наявнеустаткування — це устаткування, зараховане на баланс і внесене до інвентарних списків незалежно від стану і місцезнаходження. Установленеустаткування -це устаткування, яке змонтоване на місці його експлуатації. Діючимназивається устаткування, залучене до виробництва, незалежно від тривалості його роботи. Відношення встановленого та діючого устаткування до наявного і буде характеризувати коефіцієнт залучення устаткування до виробництва
Визначення коефіцієнтів використання устаткування в часі здійснюється за даними календарного, режимного, планового (максимально можливого) і фактично відпрацьованого (робочого) фонду часу. Коефіцієнт використання календарного (режимного, планового) фонду часурозраховується як відношення робочого фонду часу до календарного (режимного, планового) фонду часу.
Серед окремих показників екстенсивного використання засобів праці важливе значення має коефіцієнт змінності роботи устаткування. Він являє собою відношення загальної суми верстато-змін, відпрацьованих за добу всім устаткуванням, до загальної кількості устаткування. Коефіцієнт змінності можна обчислити за кількістю не лише працюючого, а й наявного устаткування, установленого, запланованого до роботи.
Приклад. На підприємстві працювало 200 одиниць устаткування, з яких в одну зміну — 40, у дві — 100, у три — 60. Коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнює:
Кз= (1 • 40 + 2 • 100 + 3 • 60) : 200 = 420 : 200 = 2,1зміни.
Коефіцієнт змінності, обчислений за кількістю не лише працюючого, а й установленого устаткування, більш повно відбиває резерви підвищення ефективності використання основних фондів підприємства.
Показники екстенсивного використання основних виробничих фондів, як правило, відображають внутрішньозмінні, цілодобові простої устаткування і не характеризують ефективності його використання під час його фактичного завантаження.
Устаткування може бути не повністю завантаженим або працювати, але не випускати продукцію, або випускати неякісну продукцію. Тому виникає необхідність показники екстенсивного використання доповнювати показниками інтенсивного використання основних фондів. Особливо важливим серед них є коефіцієнт інтенсивного завантаження устаткування.
Коефіцієнт інтенсивного завантаження устаткуваннявизначається відношенням фактичної продуктивності устаткування, що використовується на підприємстві, до його нормативної продуктивності, тобто технічно обгрунтованої, прогресивної:
або
деКек — коефіцієнт інтенсивного завантаження;
Оф — фактичний випуск продукції устаткування за одиницю часу у натуральному виразі, шт.;
Он — технічно обгрунтований випуск продукції за одиницю часу (цей показник визначається на основі паспортних даних устаткування), шт.;
tф — фактично витрачений час на виготовлення одиниці продукції, н-год;
tн- - технічно обгрунтована норма часу на одиницю продукції, н-год;
Кек – коефіціент екстенсивного використання.
Успішне функціонування основних фондів та виробничих потужностей залежить від того, якою мірою реалізуються екстенсивні та інтенсивні фактори кращого їх використання. Екстенсивне поліпшення використання основних фондів і виробничих потужностей означає: по-перше, збільшення часу функціонування основного устаткування і, по-друге, підвищення питомої ваги діючого устаткування в складі всього устаткування, наявного на підприємстві.
Основними напрямками збільшення часу функціонування устаткування є: скорочення та ліквідація внутрішньозмінних простоїв шляхом: підвищення рівня організації виробництва (повне і своєчасне забезпечення робочих місць інструментами, матеріалами, напівфабрикатами, деталями); підвищення якості ремонтного обслуговування устаткування; скорочення цілодобових простоїв устаткування, підвищення коефіцієнта змінності його роботи. На підприємствах України з дискретним характером виробництва кількість не працюючого впродовж доби устаткування нерідко досягає 15 — 20%, коефіцієнт змінності в середньому в промисловості становить 1,4 (з урахуванням внутрішньозмінних простоїв ще менше - 1,2) що свідчить про значні резерви кращого використання засобів праці.
Важливим напрямком підвищення ефективності використання основних фондів є зменшення кількості недіючого устаткування, виведення з експлуатації зайвого та швидке залучення у виробництво невстановлеиого устаткування, обсяги якого є досить значними.
Слід підкреслити, що екстенсивне поліпшення використання основних фондів та виробничих потужностей хоча повністю на сьогодні не реалізоване, все ж воно має межі.
Набагато ширші можливості має інтенсивне поліпшення використанняосновних фондів та виробничих потужностей, яке передбачає підвищення ступеня завантаження устаткування за одиницю часу. Підвищення інтенсивного завантаження устаткування може бути досягнуто шляхом модернізації діючого устаткування, машин та механізмів, установлення оптимального режиму їх роботи
Інтенсивне використання основних фондів підвищується також через технічне удосконалення засобів праці та технології виробництва, скорочення строків досягнення проектної продуктивності техніки, удосконалення наукової організації праці, виробництва й управління, підвищення кваліфікації та професійної майстерності робітників.
Досить значними резервами кращого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів і виробничих потужностей є удосконалення структури основних виробничих фондів. Оскільки збільшення випуску продукції досягається тільки у провідних основних цехах, то важливо підвищувати їх частку в загальному обсязі основних фондів. Збільшення основних фондів допоміжного виробництва веде до зростання фондомісткості продукції, оскільки безпосередньо обсяги продукції не збільшує, але і без пропорційно розвинутого допоміжного виробництва основні цехи з повною віддачею не можуть функціонувати. Тому необхідно встановлювати оптимальну виробничу структуру підприємства — важливий напрямок кращого використання основних фондів.
Важливий резерв кращого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів та виробничих потужностей — швидке освоєння проектних потужностей,введення в дію нових технологічних ліній, агрегатів, устаткування. Практика свідчить, що середній фактичний період освоєння виробничих потужностей становить п'ять-шість і більше років. Разом з тим технічно й економічно обгрунтовані розрахунки підтверджують реальну можливість досягнення проектних показників за один-два роки, залежно від галузі та виду підприємства.
Запитання і завдання для самоконтролю