Ще давно якось ми хотіли поїхати до Острога. Авжеж, ще з самого дитинства Остріг нам був знаменитий місцевою психлікарнею, а більше нас і не цікавило. Ось ми вирішили зруйнувати міфи про „єдину його цінність” і все-таки з’їздити до незнайомого нам досі міста.
З самого ранку Рівне нас не хотіло відпускати, засипавши все першим снігом, та це лише ще більше нас заохотило. Ну ось, я і мій друг Діма стоїмо з самого ранку за автовокзалі і чекаємо на маршрутне таксі, абсолютно не орієнтуючись в цінах, ми цупко тримали в руках по двадцять стипендіальних гривень, але проїзд нам обійшовся по 8 грн. Через 40-45 хвилин ми вже тупцяли по засніженому місту і розпитували в прохожих про тутешні архітектурні пам’ятки чи хоча б щось цікаве, бо окрім банальних магазинів і вищезгаданої психлікарні ми поки нічого не зустріли. Згодом зайшли на подвір’я знаменитої Острозької академії. Якось пригадується ще зі шкільного курсу історії, ім’я Костянтина (Василя) Острозького, але хто це такий, що за особа в історії ми взнали пізніше…
Львів мав найкращі умови для того, щоб бути місцем першого видавничого підприємства, розрахованого на прибутковість або хоча б на самоокупність. Натомість Остріг – родове гніздо князя Острозького, найвпливовішого магната України і головного на той час покровителя українсько-білоруської церкви, цілком природно став місцем освітнього закладу, науково-публіцистичного гуртка і друкарні, які запрацювали завдяки дотації щедрого мецената. Природно також, що не зумівши швидко повернути вкладені у власне підприємство кошти, друкар погодився піти на службу до магната, культурно-освітні плани якого не могли його не зацікавити. А з другого боку, для швидкої реалізації цих планів залучення до них досвідченого друкаря, яким був Іван Федоров, мало істотне значення.
Князь Василь Костянтинович Острозький (бл. 1514/5-1608) залюбки вживав ім’я Костянтин, очевидно, на знак пошани до свого батька, славетного полководця Костянтина Івановича Острозького. Це ім’я мало також засвідчити - про що писали панегіристи - намір українського князя бути охоронцем інтересів християнської церкви, яку колись утверджував імператор Константан Великий, і працювати для поширення християнського вчення через писемність, подібно до Константина-Кирила Філософа. Справді, Костянтин-Василь Острозький мав настільки великі заслуги перед православною церквою, що його як свої, так і чужі вважали її опікуном, оборонцем і охоронцем. Князь неодноразово захищав церкви, монастирі, а також православне духовенство й мирян від свавілля урядовців, власників і управителів маєтків, католицької адміністрації в повітах і містах. Він виступав також як фундатор церков та монастирів, виділяв великі кошти для пожертв церковним установам. Князя не могло не турбувати наболіле питання про церковну реформу: православ’я в тодішніх умовах не мало шансів вистояти, не позбувшись зловживань у церковному управлінні. Як видно з його діяльності, православний магнат розумів, що реформа церкви неможлива без оновлення й утвердження духовних цінностей, без кардинального підвищення рівня богословської і загальної освіти. Розумів він також, що для збереження традиційної для українського православ’я візантійсько-слов’янської спадщини потрібне освоєння надбань і здобутків західної культури, прийняття вироблених там форм та організаційних засад освіти.
Саме з такою метою в Острозі була створена школа, яку сучасники називали академією, колегіумом, або „тримовним” ліцеєм. Складовими частинами цього острозького освітнього осередку, поруч зі школою, стали гурток вчених богословів та філологів і при ньому друкарня, причому першочерговим завданням гуртка й друкарні князь поставив надрукування повної церковнослов’янської Біблії. Окреслення колегіуму як „тримовного” засвідчило, що князь Острозький і його вчені співробітники й помічники розглядали свій навчальний заклад і науковий гурток у контексті започаткованого Еразмом Роттердамським руху за створення навчально-наукових установ, спрямованих на глибоке вивчення сакральних мов і використання їх у текстологічному вивченні Біблії.
Західноєвропейська концепція гебрайсько-грецько-латинської освіти в Україні трансформувалася в засаду грецько-латинсько-слов’янської тримовності. Це засвідчило перехід до нового етапу культурного синтезу – усвідомленого прагнення поєднати слов’яно-грецьку спадщину з досягненнями „латинськими”, тобто з культурними надбаннями Західної і Центральної Європи.
Запрошення І.Федорова на службу до князя Острозького, напевно, пояснюється насамперед наміром видати Біблію, але, поки готувався її текст, друкар отримував інші доручення. Зокрема він став „справцею” (управителем маєтків) Дерманського монастиря. Втім, цілком ймовірно, що вже в Дермані були надруковані якісь малоформатні видання, які до нас не дійшли.
У 1576 р. князеві К.-В.Острозькому вдалося остаточно юридично закріпити за собою володіння містом Острогом. Мабуть, не випадково наприкінці того ж або на початку наступного року Іван Федоров переїхав до цього міста. Саме тоді в Острозі формувався культурно-освітній гурток, виник знаменитий „слов’яно-греко-латинський” колегіум, який сучасники часто називали академією - школою вищого рівня. Ймовірно, організація школи була тривалим процесом і не пізніше 1578 р. (як припускають, наприкінці 1576 р.) виникла школа для дітей, а не пізніше 1583 р. заклад вже функціонував як колегіум.
Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка був ректор Острізької академії Герасим Смотрицький, син відомого своєю літературно-книжною працею дяка і переписувача книг Данила зі Смотрича. Він відзначений в Острізькій Біблії як автор другої передмови і вірша, яким вона закінчується. Від імені Івана Федорова в Острізькій Біблії надруковано післямову (два варіанти в різних частинах тиражу). Згадка про Герасима Смотрицького й Івана Федорова в Біблії засвідчує їх провідне місце у літературних працях острозького культурно-освітнього осередку, повний склад якого невідомий. У фрагментарно збережених документах і листах згадуються такі його ймовірні члени, як Василь Андрійович Суразький (Малюшицький), Олексій (якому К.-В.Острозький давав для оцінки один з перекладів А.М.Курбського), протестантський публіцист Мотовило, вчені греки - архиєпископ Діонісій Палеолог-Раллі (Діонісій Тирновський), Євстафій Нафанаїл, Феофан, Емануїл Мосхопул. Імовірно, співпрацювали з ними протопіп Терентій Іванівський, лимар Антосько Сім’яшкович, Василь - писар острозький. Деякі з них, зокрема протопіп і писар, без сумніву, були знайомі з книжковою справою. Для потреб друкарні працювали талановитий художник і гравер Гринь Іванович із Заблудова, син Івана Федорова палітурник Іван Друкарович, можливо, також слуга Федорова Василь Лосятинський.
Як припускають дослідники, в Острозькій друкарні оволодів друкарським ремеслом українець з Волині Онисим Михайлович Радишевський, який наприкінці 1585 р. або на початку 1586 р. переїхав до Москви і став палітурником при Друкарському дворі, в 1605-1610 рр. був провідним майстром Друкарського двору, а пізніше – Пушкарського приказу . Без сумніву, Острозькому гурткові надавали допомогу літератори-перекладачі, що згуртувалися у Миляновичах навколо А.М. Курбського. Відомо, наприклад, що 1578 р., коли текст Біблії готувався до друку, до Острога з Миляновичів прибув перекладач Брум зі значним запасом паперу – 50 повних великоформатних аркушів. Якийсь час перебував в Острозі й Артемій, котрого у деяких пізніх списках послання до Симона Будного названо „старцем острожским”.
Не раз висловлювалося припущення, що друкарню було влаштовано в одному з приміщень князівського замку. 1821 р. англійському подорожникові Е.Гендерсону, який особливо цікавився перекладами Св. Письма, показали будинок у нижній частині міста, в якому друкувалася Біблія; там на той час мешкав якийсь єврей . Якщо вважати переказ про це вірогідним, залишається неясним, чи друкарня була весь час на одному місці.
До початку друкування в Острозі Біблії або під час роботи над нею вийшли друком Буквар („Азбука”) 1578 р., Книга Нового завіту 1580 р., предметний покажчик до Нового завіту — „Книжка собраніе вещей нужнійших”. У кожній з цих книг були вміщені герб видавця К.-В.Острозького і сиґнет друкаря Івана Федорова. Так само з гербом К.-В.Острозького та сиґнетом Івана Федорова надрукована Біблія. Без вказівки на друкаря в Острозі 5 травня 1581 р. було опубліковано листівку з текстом віршованої „Хронології” Андрія Римші. Це витвір друкарні, якою керував Іван Федоров, хоч безпосереднім виконавцем у цьому випадку міг бути не сам майстер, а хтось із його учнів. Не виключено, що тоді видруковано й інші невеликі видання, які не дійшли до наших днів.
Незабаром після опублікування повідомлення про наявність у Гарвардській бібліотеці львівського Букваря 1574 р., у копенгаґенській Королівській бібліотеці знайдено ще один стародрукований церковнослов’янський Буквар. Текст, сторінка за сторінкою, повторював 29 аркушів львівського Букваря, але наприкінці додано сказання Чорноризця Храбра „Про письмена” — визначну пам’ятку староболгарської літератури, спостерігалася також деяка відмінність в оформленні. Примірник не має вихідних даних, дехто із дослідників навіть вважав, що надрукований він раніше, ніж львівський Буквар 1574 р. Однак А.С. Зьорнова на підставі шрифту й оформлення визначила його як острозьке видання Івана Федорова, випущене близько 1580 р. Цей висновок підтвердився після того, як 1961 р. у каталозі славістичної літератури Краєвої бібліотеки в Ґоті (Німеччина) було опубліковано короткий опис і фоторепродукцію титульної сторінки Букваря, виданого Іваном Федоровим 18 червня 1578 р., найімовірніше в Острозі. Як з’ясувалося, це те саме видання, що й копенгагенський примірник, однак останній не повністю зберігся, без перших шістнадцяти сторінок (зате в копенгагенському є два останні аркуші третього зошита, втрачені в ґотському примірнику). Невеликий фрагмент (4 арк.) цього ж видання виявлено в 1984 р. Ю.А. Лабинцевим у Державній бібліотеці (тепер РДБ) у Москві.
Віднайдений у Ґоті Буквар не має пагінації. Першу його частину (арк. 1-8) відкривав титульний аркуш, де йшлося про заснування Острізької школи і видання для її потреб книги, яка називається „по греческій альфавита, а по рускій азбуки”, далі вміщені таблиця грецького алфавіту і молитви, надруковані паралельно двома шпальтами — зліва грецький текст, праворуч — церковнослов’янський. У кінці цієї частини надруковано сиґнет Івана Федорова. Друга частина Острозького Букваря (арк. 9 - 57) починається титульним аркушем з дереворитною заставкою і заголовком в’яззю "Начало оученія дЂтемь". Аркуші 9-47 повторюють текст львівського Букваря 1574 р., на останніх аркушах (4857) надруковано „Сказаніє како состави святыи Кирилъ Философъ азбуку” варіант відомого твору Чорноризця Храбра „Про письмена” . Свого часу Храбр присвятив твір апології саме глаголичного варіанта слов’янської писемності. Але наступні покоління сприймали його розповідь як прославлення усієї слов’янської писемності, на той час переважно кириличної.
„Першим овочем” Острізької друкарні сам Іван Федоров назвав Книгу Нового завіту – досить великого обсягу, але малого формату, надруковану дрібним шрифтом. Шрифт і формат свідчать про призначення книжки для домашнього читання, а не для літургічного вжитку, однак на практиці деякі примірники використовувалися й на богослужіннях, про що свідчать дописані на полях (нерідко циноброю) вказівки про призначення текстів для тих чи інших відправ.
В Івана Федорова титульні аркуші з’явилися вперше в обох заблудівських виданнях і в острозькому Букварі. Однак там вони складені таким самим шрифтом, як і вся книга, і лише в Букварі текст оточено скромним виливним орнаментом. Щойно у Книзі Нового завіту з’явиться титульний аркуш, набраний більшим шрифтом, ніж текст, і вміщений у дереворитну оздобну рамку. Таким чином, в українське друкарство проник той тип обрамлення титульного аркуша (т.зв. форта), який виник у контексті ренесансного мистецтва. Слово „форта” означало браму, двері (звідси, до речі, українська хвіртка). Брама, своєрідна тріумфальна арка на титульному аркуші, неначе відокремлює книгу від решти світу і запрошує читача увійти у світ образів та ідей книги. Гадаємо, що такий титул було запроваджено з ініціативи видавця або його вчених дорадників: у своїх самостійних львівських виданнях Іван Федоров повернувся до давньої традиції й відмовився від впроваджених у ходкевичівських виданнях титульних аркушів.
Рамку на титулі Нового завіту обрамляє архітектурний фронтон, що спирається на бічні опори, неначе складені з цоколів колон. Внизу, під заголовком, порожній гербовий щит, з-поза якого виглядають зображення однорога і оленя, їх намальовано досить реалістично, однак О.О. Сидоров справедливо підкреслює, що тваринам у тогочасній іконографії надавалося символічне значення, корені якого можна відшукати у пізньоантичному мистецтві. Прототипом рамки титульного аркуша Книги Нового завіту була рамка, що її вжито на титулах Лютерового перекладу Книги повчань Сірахових (Віттенберґ, у Ґеорґа Рау, 1533 р.) і у Книзі притч Соломонових (те саме видавництво, 1535 р.). Цю гравюру О.О. Сидоров пов’язує з школою Луки Кранаха.
Основну частину тому становлять традиційні тексти – Псалтир та новозавітні книги (Чотириєвангеліє, Апостольські діяння та послання, Апокаліпсис Іоана Хрестителя). У передмові Книги Нового завіту численні цитати з Євангелія, Апостола і Псалтиря позначені хрестиком або двома рисками, а на полях вказане їх джерело (назва відповідної книги, номери розділів і зачал). Як за своїм оформленням, так і за структурою тексту Книга Нового завіту становила значний крок вперед в утвердженні нових засад конструювання друкованої книжки.
До частини примірників Книги Нового завіту додано укладену Тимофієм Михайловичем „Книжку собраніе вещей нужнійших”, яка поєднувала риси предметно – тематичного покажчика до Нового завіту і збірки новозавітних афоризмів. Є.Л.Немировський ототожнює укладача з Тимофієм Анничем, який в 1584 р. разом з дерманським боярином Федором Наумовичем Гарабурдою придбав Євангеліє (надруковане Петром Мстиславцем у Вільні 1575 р.) для храму Дерманського монастиря . „Книжка” могла використовуватися для полегшення пошуку місць, на які можна було покликатися в усній чи літературній полеміці, використовувати їх як цитати, епіграфи тощо, її наслідуванням були допоміжні покажчики, вміщені у ряді пізніших видань, як наукових (історичних, філософських, літературознавчих), так і літературно-публіцистичних. Отже, видана Іваном Федоровим „Книжка” заклала підвалини для наступного розвитку бібліографії, в тому числі літературної.

За висловом І.Франка, ім’я Івана Федорова „нерозривно зв’язане з друком славної Острозької Біблії” . Без сумніву, ця книга – найвідоміше, а в багатьох відношеннях і найважливіше кириличне стародруковане видання. Зважаючи на значення Біблії як священної книги, принципового значення набирала правильність тексту, усунення помилок і необґрунтованих нашарувань.
Про цілеспрямовані пошуки біблійних книг для друку йдеться в першій передмові до видання. Тут підкреслено, що в жодній країні не знайдено повної старослов’янської Біблії, крім Росії. Повним („совершенним”) виявився список, який привіз з Москви від царя Івана Васильовича писар Великого князівства Литовського Михайло Гарабурда. До списку в Острозі поставилися з особливою пошаною, вважаючи, що це копія перекладу „еще за Великого Владимира, крестившаго землю Рискую”. Тепер ми знаємо, що з Москви були привезені не переклади доби Володимира Святославича, а один із списків Геннадіївської Біблії, опрацьованої наприкінці XV ст.
Не без драматизму в острозькій передмові розповідається, що при порівнянні Біблій „различных писмен и языков” виявилися „не токмо разньствія, но и развращенія” настільки великі, що виник сумнів у можливості здійснити слов’янське видання. Після додаткових пошуків текстів у Римі, Константинополі, в численних грецьких, сербських і болгарських монастирях князь К.-В. Острозький багато радився із зібраними в Острозі книжниками та іншими знавцями. Одностайно, мовляв, було вирішено „неизмЂнно и несуменно” слідувати традиційному грецькому перекладові „72 толковників” (Септуаґінта, скорочено LXX). Друкований текст цього перекладу роздобув у Римі Діонісій Палеолог (відомий і як Діонісій Раллі, Діонісій архиєпископ Кізікії, згодом Тирнова), і К.-В. Острозький стверджував пізніше, що видана в Острозі Біблія є „неначе дочкою” видання, привезеного Палеологом. Також на титульній сторінці підкреслено, що друкована Біблія слідує „єлико мощно” грецькій LXX. Застереження „єлико мощно” дуже істотне. Підкреслюючи з ідеологічних мотивів роль LXX як основи (зокрема, при виборі варіантів), Острозькі видавці все ж досить докладно слідували саме за Геннадіївською Біблією, у якій ряд книг перекладено з латинської Біблії — Вульґати. Проте до тих книг, які в Геннадіївській Біблії перекладені з Вульґати, в Острозькому варіанті внесено істотні виправлення на основі LXX. Це книги Ездри, Неемії, Есфір (розділи X-XVI), Параліпоменон, Мудрості Соломона, Єремії (розділи I-XXIV, XLVI-LI), перша і друга Маккавейські, Есфір (розділи I-IX). Третю Маккавейську книгу перероблено на основі грецького оригіналу.
Свідомо прагнучи до архаїзації церковнослов’янського тексту, острозькі видавці стали на шлях новаторства в галузі оформлення книги. Іван Федоров бажав навіть прикрасити її сюжетними гравюрами на міді, однак цей план не вдалося здійснити. Все ж загальна концепція художнього конструювання книги свідомо відмежовує її від рукописів і утверджує тип оформлення, що став потім властивий українській і білоруській стародрукованій книзі. Те саме можна сказати і про структуру додаткових статей. Очевидно, авторитет Острізької Біблії сприяв тому, що для всіх пізніших більш-менш "парадних" друків стала обов’язковою визначена послідовність елементів оформлення і додаткових статей: титул в орнаментованій рамці-порталі, герб видавця або мецената, вірш про герб, передмова, в кінці книги післямова, інколи також друкарська марка (сиґнет).
У вірші про герб князя Острозького видана в Острозі книга порівнюється зі зброєю („острЂйшее меча обоюдуострое слово” – цитата з Апостола), яка допоможе подолати „еретиков полки умовредная”. Далі єретики іменуються хижими вовками. Вірш про герб був своєрідною присвятою-зверненням до видавця. Цей вірш започаткував в українському книговиданні емблемну поезію, якій властива найтісніша взаємодія тексту і символічного зображення . Вірші „на гербі” та цілі збірки емблемних, зокрема геральдичних, поезій незабаром стали надзвичайно популярними. У більшості наступних видань після вірша вміщувалася прозова присвята меценатові, а тоді вже повчальна передмова до читача. Але в Острозі сам меценат був видавцем, тому замість присвяти йде передмовадекларація від імені видавця, а за нею ще „предсловіє”, яке закінчується віршем. Сама передмова від видавця чітко поділяється на дві, навіть три частини. Перша і друга надруковані паралельно грецькою та церковнослов’янською мовами. Перша частина — це молитва видавця, який дякує Богові, що дозволив завершити почату справу. „Предсловіє” Герасима Смотрицького має богословський характер і присвячене значенню Святого Письма. Заключний вірш повторює вже знайомі нам мотиви про роль "слова" у боротьбі з „хижими вовками”, просвітницький характер видавничої діяльності К.-В.Острозького, який проголошується продовжувачем князів Володимира і Ярослава Мудрого. Перший варіант післямови (1580 р.) складено лише церковнослов’янською мовою, другий (1581 р.) має паралельний грецький текст. За формою перша післямова – традиційний колофон. Підкреслено ініціативу князя К.-В. Острозького, названо його титули, після чого сказано про надрукування книги Іваном Федоровим. У другій післямові перша частина знову має форму молитви, У ній йдеться про „православного князя” (без прізвища і титулів), який дав змогу Іванові Федорову надрукувати писання. Як сам текст Острізької Біблії, так і літературні додатки мали значний резонанс у східнослов’янських літературах.
Острізьку Біблію часто називали „руською”, або „словенською”, хоча тексти її – на церковнослов’янській мові. Авторитетність Острозького видання сприяла прийняттю південними слов’янами саме східнослов’янської версії церковнослов’янщини. Для багатьох поколінь вона стала головним джерелом інформації про біблійну історію і засади християнського віровчення. Про це свідчать, зокрема, численні записи на примірниках цієї книжки .
Спершу тираж планували надрукувати до 12 липня 1580 р., і така дата подана в післямові у частині тиражу. Пізніше 12 серпня 1581 р. було визначено як остаточна дата надрукування Біблії, але, ймовірно, ще деякий час після того додруковувалися ті частини, тираж яких був меншим. Адже відомо, що й після смерті Івана Федорова залишалася певна кількість неповних примірників. Між 5 і 19 березня 1582 р. друкар переїхав до Львова. Напевне, після завершення Біблії в Острозі готових до друку текстів не було. Заснована для потреб школи і літературно-наукового гуртка друкарня не могла завантажити друкарів настільки, щоб забезпечити їм постійну інтенсивну працю. Біблію видрукували, публіцистичні твори Острозьких письменників-полемістів не були ще написані, отож не було й особливої потреби затримувати Івана Федорова при академії. Князь прийняв до відома прагнення друкаря повернутися до Львова, але не відмовляв йому й надалі у сприянні, не виключаючи можливості, що колись ще доведеться скористати з його послуг. Майстер готувався до відновлення самостійної видавничої діяльності, в цьому йому допомагав колишній співробітник і учень Гринь Іванович. Гринь повернувся з Вільна „і просив пана Івана перед добрими людьми, щоб йому пробачив його провини. І на прохання його і добрих людей пан Іван вибачив йому як молодій людині, а документи, які мав щодо нього, подер при них”. Так описано це в акті нової угоди між Іваном Федоровим і „малярем Гриньком”, укладеної 26 лютого 1583 р. у Львові .
Гринь знову зобов’язався, що без згоди Івана Федорова ніколи не робитиме „жодних літер для друку і друкарні ні собі, ні іншим стороннім людям”. Крім того, Гринь повинен був закінчити шрифт, який уже розпочав робити, а інший, вже зроблений ним, поправляти, коли буде треба. Навіть якщо б Іван Федоров доручив обидві ці роботи комусь іншому, він все одно зобов’язувався сплатити Гриневі 200 золотих. Якщо б Іван Федоров надалі „хотів би відновити якісь давні записи і зобов’язання і вимагав би чогось неслушного від Гринька Маляра”, то мав би виплатити 500 золотих судові, у якому буде порушена та справа, а інші 500 золотих самому Гриневі (стільки, скільки мусив би дати Гринь, коли б порушив угоду). Те, що Іван Федоров погодився сплачувати значний штраф у випадку невиконання своїх зобов’язань щодо Гриня, показує, наскільки високо він цінував працю свого учня.
Одночасно з підготовкою до видавничої діяльності Федоров займався винахідництвом в галузі артилерійського озброєння (спільно з львівським міським гармашем Данилом Кеніґом, який, мабуть, був виконавцем задумів Івана Федорова). Свої винаходи Іван Федоров особисто показував у Відні імператорові Рудольфу II та ерцгерцогам, прагнув зацікавити ними саксонського курфюста Августа II, якому послав з Відня до Дрездена листа латинською мовою. За влучним висловом Лева Біласа, „виняткова енергія та любов до справи, характерні для Федоровича.., відіграли немалу роль для пожвавлення друкарства на українських і білоруських землях”. Однак смерть не дозволила йому здійснити нові видавничі задуми. Останні дні свого життя друкар провів у хаті шевця Антоха Абрагамовича, парафіянина Миколаївської церкви, де й помер 5 (15 за новим стилем) грудня 1583 р. Поховали його на подвір’ї Онуфріївського монастиря. У написі на надгробку він був названий друкарем „книг пред тим невиданих”, який „друкованіє занедбалоє обновил” . Напис цей вказує також на те, що друки Федорова були продовженням, а не початком історії українсько-білоруського друкарства і на якісно вищий рівень цих друків порівняно з більшістю попередніх. Цілком слушно дослідники вважають Федорова-Хведоровича найвизначнішим репрезентантом раннього кириличного друкарства у Східній Європі .
Як бачимо, вже на той час книговидання і друкарство могли поєднуватися в особі одного підприємця, як у львівській друкарні Івана Федорова. Але так було не завжди: у Заблудові й Острозі видавцем був меценат, а друкарем – майстер-фахівець. Таку монументальну видавничо-редакторську працю, як підготовка Острізької Біблії, міг здійснити тільки колектив фахівців-книжників. Наявність середовища, зацікавленого книгою, як і наявність фахових редакторів тексту, були передумовами успіху ініціатив князя Острозького як видавця й Івана Федорова як друкаря.
Хотілось би розбавити реферативну розповідь наступною історію. Її правда не підтверджують і не всі екскурсоводи розповідають, та все ж якщо найняти екскурсовода ( вартує 30 грн) і гарно попросити, то він вам розповість про княжну Гальшку Острозьку. Вона певно найпопулярніша постать в історії Острога, фундаторка Острозької академії. Польські історики називали її найвродливішою нареченою у Східній Європі XVI століття. Волею її дядька, князя Костянтина Острозького, Гальшку силоміць віддали заміж за князя Дмитра Сангушка після того, як приступом було взято Острозький замок. Тихим було їхнє весілля. Легенда переповідає, що на вінчанні у Свято-Богоявленському соборі, коли молодята саме обмінювались обручками, налетів шалений вітер. Він загасив свічки, лампадки, примусив бити дзвони, віщуючи нещастя. Наляканий священик хотів припинити обряд, та князь Костянтин не дозволив. Гальшка не мала щастя з нелюбом.
Ще одна легенда розповідає про те, як жінка покінчила життя самогубством, викинувшись з високого балкона князівського замку. Але не розбилась, бо її підхопив вітер. У тихі місячні ночі Гальшка з розпущеним волоссям, молода і вродлива, сумно бродить Замковою горою. Багато очевидців розповідали, що коли місячної ночі дивитись на замок з моста, який веде на Нове містечко, можна помітити білу тінь княжни.


Звісно, це аматорське фото, зроблене мною в музеї. Справа портрет тої самої Гальшки Острозької. Зліва портрет невідомого автора, портрет Дмитра Федоровича Сангушка, старшого сина Федора Сангушка, маршалка Волинської землі. Здійснював важливі політичні та військові функції. Був Канівським та Черкаським старостою. Визначався відвагою у боях.
Далі ми побрели вуличкою вниз, вийшли до цікавого пам’ятника князям Острозьким. Тут люблять фотографуватися туристи та зупиняються наречені. Ми теж не обминули й сфотографували гарний пам’ятник.

Його віднайти неважко, тому що він розташований в самому центрі Острога.
Ставало холодніше і ми мусили пришвидшити крок і побрели кудись під гірку. А зацікавило нас те, що серед полисілих крон красувалося щось сіре і велике…

Так, щось облуплене і непривабливе, але нас запевнили, що на даний момент тут ведуться реконструкційні роботи і буквально через рік тут стане все гарним і заштукатуреним.
Це так звана Луцька вежа, на цей час, якщо я не помиляюся, це музей книги. Протягом довгих років слугувала вона як важливий захисний пункт в західній частині міських укріплень з сторони Луцька, одночасно виконуючи функції міських воріт та бойової башти. Остання обставина зумовила своєрідність її об‘ємної побудови. Внутрішня стіна з боку міста була з‘єднана з лінією оборонних стін, тоді як весь інший об‘єм виступав назовні, створюючи ідеальні умови для флангового обстрілу під час осади. Зараз тут - музей стародруків, колекція книжок вражає, як на масштаби міста. На табличці пише, що збудовано музей на кошти тамтешніх жителів.
Піднявшись від Луцької башти ще вище, до верхньої площадки Красної гори і потім звернувши направо по крутому спуску, можна вийти до Татарської башти – наступного важливого оборонного пункту міста. Назву башта отримала від сусідства з Татарським передмістям. Це був головний міський вхід з сторони Корця та Звягеля. Башта досить схожа на Луцьку браму, та збереглася до наших часів набагато гірше. Всередині - щось на зразок безкоштовного громадського туалету, жителі будинків, які розташовані біля вежі, використовують її за своїм призначенням, даху немає, споруда виглядає - і тхне - жахливо.

Історія не зберегла імен архітекторів, що звели Луцьку та Татарську браму, та безсумнівно те, що майстри ці наочно були знайомі з давньоримською архітектурою. Бо як інакше пояснити надзвичайну композиційно-пропорційну схожість острозьких будівель з величною спорудою гробівця Цецилії Метелли в римі (кінець І ст. до н. е.), що, мабуть, була прообразом острозьких твердинь. 
Не знаючи куди далі йти, та будучи впевненими, що не все ще ми побачили, ми підійшли до місцевої жительки, люб’язно попрохавши вказати нам дорогу до „ще чогось цікавого”, та махнула рукою кудись на північ. Ми подякували і „почимчикували” за вказаним напрямом. Перед нами наче виріс замок…
Замок розташований на відносно невеликому (0,7 га) овальному майданчику на пагорбі. Сама природа тут піклувалася про оборону місця: південна та східна сторони замку виходили на крутий схил більш як 20-метрової висоти, а північна та західна частини відділені від міста глибокими ровами на основі колись існуючого яру.
В ансамбль замку входять сьогодні чотири основних будівлі: житлова оборонна вежа – „Вежа мурована”, Богоявленська церква, башта Нова та дзвіниця більш пізньої забудови (1905 р.).

Найдавніша споруда фортеці – „Вежа мурована” (так її названо в акті від 1603 р. про розділ маєтків князя К.-В. Острозького поміж його синами). Перші камені в її фундамент поклав ще Даниїл Острозький. Розміщена вона біля південно-східного рогу замкового пагорба. Це досить рідкісний для України тип середньовічної башти-донжона. В нижньому ярусі споруди зберігалися різноманітні припаси, тут же було зроблено глибокий колодязь. Верня частини башти - результат пізніших перебудов ХІХ - початку ХХ століть.
Вже після ремонтних робіт в 1913 - 1915 рр. приміщення було пристосоване під музей з бібліотекою. Сьогодні в 9 залах музею - досить цікава експозиція Острозького краєзнавчого музею. Раджу завітати - там також є такі потрібні туристу речі, як буклети та книжки про історію міста та околиць.

В кількох десятках метрів від Вежі Мурованої - Богоявленський собор, типовий зразок хрестовокупольної системи, такої популярної в домонгольській Русі. Коли саме з'явився цей храм, історикам невідомо. Припускають, що ще за часів Василя Красного. Церква була частиною оборонних споруд міста: для цього її північну стіну, яка виходить на глибокий штучний рів, було потовщено до 2,8 м. та з'єднано з фортечними стінами. В нижній її частині з’явилися бійниці, в верхній - досить широкий уступ для вартових.
Після переходу місцевих князів в католицизм Богоявленський храм було піддано анафемі. Церква більш як 200 років стояла пусткою і до середини ХІХ ст. перетворилася на руїну. Лише в 1886 р. почалася реконструкція храму за проектом архітектора В. Токарева. Відновлення, в ході якого була збережена лише північна стіна з бійницями, було завершено в 1891 р. „Копія” в натуральну величину зберегла основні пропорції трьохнефного, чотиристовпного п’ятиглавого храму, характерного для давньої Русі. Та пропорції i деталювання фрагментів церкви, особливо глав, були помітно порушені. Витягнулися вгору барабани, зникли готичні елементи декору зовнішніх стін, з'явилися натомість деталі в модному на той час "візантійському" стилі. Помітно стала довшою апсидна частина, біля зхідного входу з'явилась невеличка прибудова. В інтер'єрі був встановлений масивний „візантійський” іконостас роботи петербурзьких майстрів. Стіни покрили розписами (зараз забілені).
У 80-ті рр. ХХ ст. куполи позолотили. Зараз храм виглядає, як на мене, занадто новеньким. Можливо, багатство кольорів на фасаді тому сприяє.
У південно-західному куті замкового подвір‘я знаходиться третя пам‘ятка ансамблю – Нова башта, яку іноді ще називають Кругла. За віком вона трошки молодша за Муровану та за церкву. В літературі її як правило датують кінцем 16 ст., хоча це скоріше дата надбудови верхнього ренесансного ярусу башти. Відомо, що ще в часи Василя Красного місто обвели фортечними стінами і вже тоді, в середині 15 ст., були закладені нижні частини Нової башти.
Там же ж, з двору, можна зайти до краєзнавчого, згадуваного раніше, музею. В минулому, це помістя, замок князів Острозьких. В музеї тихо та затишно. Спочатку він здався нам маленьким, але згодом ми зрозуміли, що помилялися, адже він складається з трьох (чотирьох?) поверхів, на кожному з яких є безліч цікавого. На світлині, розміщеній нижче, ми бачимо таке-собі міні-місто в далекому минулому. На світлині поряд- герб Острога.

Ми блукали по музею, здавалося не дуже довго, але час летів непомітно і наче поміж нас. Також сподобалися бюсти Б.Хмельницького, П. Сагайдачного, С. Наливайка.

Задаровують погляд також витончені мармурові фігури Божої Матері, Ісуса Христа на передсмертному ложі, бюсти видатних вчених.

Вийшли ми з музею і, жваво обговорюючи побачене, ми тихо йшли кудись до центру, вийшли на місцевий ринок, зайшли в якийсь провулок, звідти ми побачили теж щось напівзруйноване часом і антропогенним впливом. Підійшовши ближче, ми прочитали на дощечці, що це синагога-датована XV-XVIII ст. На жаль, детально розповісти не можу про цю архітектурну пам’ятку.

Ось так і добігала кінця наша маленька екскурсія. Трохи втомлені і голодні, ми вже мовчки йшли до зупинки… Ось ми й в Рівному, а все одно думки лише про Волинські Афіни…