Зміст :
Вступ
1. Ринок праці в Україні та проблеми розвитку
на сучасному етапі
2. Соціально трудові відношення на ринку праці

3. Поняття і складові ринку праці

4. Регулювання ринків праці
Заходи щодо регулювання ринку праці
5. Шляхи вдосконалення регулювання ринку праці

Висновки

Список використаної літератури
Вступ:

Ринок праці - являє собою найбільш складним і динамічним елементом ринкової економіки, ринок праці виконує такі функції: оцінює корисність (споживну вартість) і цінність (вартість) робочої сили, тобто того чи іншого різновиду праці; регулює попит і пропозицію праці, розподіляє робочу силу між галузями економік і регіонами України.
Перехід України до соціально орієнтованої економіки вимагає першочергового розв’язання проблеми забезпечення продуктивної зайнятості населення і ефективного розвитку ринку праці. У той же час зміна ринку праці є визначальним індикатором розвитку та приведення реформ, руху економічної системи країни до ринку. Це активізує перегляд доходів до формування державної політики зайнятості, які б мали сприяти посиленню мотивації до праці, само зайнятості, підприємницької та інноваційної діяльності.








1. Ринок праці в Україні та проблеми розвитку
на сучасному етапі
Ринок праці – найбільш складний і динамічний елемент ринкової економіки, ринок праці виконує такі функції: оцінює корисність (споживну вартість) і цінність (вартість) робочої сили, тобто того чи іншого різновиду праці; регулює попит і пропозицію праці, розподіляє робочу силу між галузями економік і регіонами України.
В Україні формування ринку праці відбувається одночасно з впровадженням заходів, що забезпечують його функціонування.
Структура ринку праці складається з 3 блоків:
* ринкових відносин (процес обміну індивідуальної здатності до праці та фонду життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили);
* державного управління і регулювання за допомогою організаційних заходів (система забезпечення зайнятості працездатного населення, підготовки і перепідготовки кадрів);
* соціального захисту населення (виплата допомоги по безробіттю, допомога малозабезпеченим групам).
При цьому слід акцентувати увагу на проблемних моментах: дисбаланс між попитом та пропозицією робочої сили, дефіцит кадрів робочих професій, низькі якісні характеристики вакансій і, як наслідок, неукомплектованість робочих місць, посилення структурних і регіональних диспропорцій зайнятості, безконтрольний відплив робочої сили в зарубіжні країни, регресивні зміни в якості робочої сили і мотивації до праці. Є невирішені проблеми та невикористані резерви із залучення роботодавців до реалізації державної політики зайнятості населення.
Однією з особливостей, яка негативно впливає на ринок праці й рівень соціальної напруги, є надмірне розшарування населення за доходами і зниження рівня його життя.
Ще одна особливість полягає у нехтуванні місця і ролі ринку праці в ринкових економічних відносинах. Державний фонд сприяння зайнятості населення України з лютого 1996 року втратив статус самостійної фінансової системи, тому загальмувались заходи щодо активної політики зайнятості.
У сучасних умовах попит на робочу силу найчастіше відірваний від його пропозиції, оскільки відсутня ринкова система териториально-галузевого перерозподілу інвестицій і праці, що призводить до дисбалансу рику праці.
Втрачається цінність праці як такої. Продуктивна праця на державу чи приватного власника перестає бути головним джерелом доходів працівника.
Внаслідок втрати можливостей заробітку на службі у держави чи державних підприємств наші громадяни повернулися до напівнатурального господарства, яке у XXI сторіччі є анахронізмом.
В Україні продовжує зберігатися виявлений дослідниками специфічний тип економічної поведінки населення – з характерними ознаками обмеженої мобільності та підсобної зайнятості.
Негативний вплив на активізацію продажу робочої сили в Україні має успадкований з радянських часів споживчий аскетизм, плюс поширеність ведення підсобного господарства і взагалі прагнення до самозабезпечення натуральним господарством.
Аналізуючи механізм функціонування сучасного ринку праці, можна помітити, що в сучасних економічних системах створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного втручання, тобто державного його регулювання.
2. Соціально трудові відношення на
ринку праці

Соціально-трудові відношення як система мають дві форми існування: перша — фактичні соціально-трудові відношення, які функціонують на об'єктивному і суб'єктивному рівнях, друга – соціально-трудові відношення, які відбивають проекцію фактичних соціально-трудових відношень на інституціональний, законодавчий, нормотворчий рівні.
Структура соціально-трудових відношень досить складна і включає різноманітні параметри, які характеризують систему побудови дії і регулювання соціально-трудових відношень (мал. 2.1).


Рис. 2.1Структура системи соціально-трудових відношень

Класифікація соціально-трудових відношень по суб'єктах передбачає їх розподіл на індивідуальні — взаємодія одного робітника з роботодавцем і колективні (коли роботодавці і робітники взаємодіють між собою). Виходячи з даних передумов суб'єктами соціально-трудових відношень є: найманий робітник, роботодавець, держава (мал. 2.1).


Рис. 2.2. Суб’єкти соціально-трудових відношень

Суб’єктами соціально-трудових відношень є індивіди або соціальні групи. Для сучасної економіки найбільш важливими суб'єктами розглянутих відношень є : роботодавець, союз роботодавців, держава. Таким чином, суб'єктами соціально-трудових відношень можуть бути робітник, група робітників, об'єднаних якою-небудь системоутворюючою ознакою. У цьому зв'язку соціально-трудові відношення можуть бути індивідуальними, коли з окремим роботодавцем взаємодіє окремий робітник, а також груповими або колективними, коли робітники (роботодавці) взаємодіють між собою. Звідси соціально-трудові відношення можуть підрозділятися на дво-, трьо- і багатобічні. У якості суб'єкта соціально-трудових відношень може виступати організація (підприємство) або їх група, а також територіальне утворення. У цій же якості світове суспільство у визначених умовах розглядає й окрему державу.
Розглянемо основні характеристики суб'єктів соціально-трудових відношень в умовах ринкової економіки.
Найманий робітник — це громадянин, що уклав трудовий договір із роботодавцем, керівником підприємства або окремою особою. Договір наймання може бути письмовим або усним, але в будь-якому випадку він визначає соціально-трудові відношення між його учасниками. У якості найманого робітника як суб'єкта соціально-трудових відношень можуть виступати як окремий робітник, так і групи робітників, які відрізняються за своїм положенням у соціально-професійній структурі, спрямованості інтересів, мотивації праці й інших ознаках.
Основою групових і індивідуальних відмінностей виступають вік, стать, стан здоров'я, ступінь освіченості, професійна, посадова, галузева приналежність, які визначають сутнісні сторони в трудовій поведінці найманого робітника. Досить значимим для України чинником формування моделі трудової поведінки найманих робітників є їх територіальне розміщення.
Особливу роль у процесі формування нових соціально-трудових відношень в Україні відіграють вікові відмінності: зміна поколінь, які серйозно відрізняються один від одного за основними соціально-психологічними параметрами, орієнтацією і мотивацією, вимагає адекватного обліку. На соціально-трудові відношення не може не позначитися і стать, наприклад, фахівці відзначають, що чоловікам властивий підвищений радикалізм, а жінкам — конформізм.
Найманий робітник повинний мати певні якості, оцінка яких може дати реальне представлення про сутність і зрілість соціально-трудових відношень. Насамперед, найманий робітник повинний мати готовність і здатність до особистої участі в соціально-трудових відношеннях, мати визначену установку на найкращі способи участі в них.
Розвинуті трудові відношення припускають існування інститутів, які виступають від імені найманих робітників, які захищають їх інтереси. Традиційно такими є професійні союзи — масові організації, які об'єднують найманих робітників, пов'язаних спільністю соціально-економічних інтересів. Професійний союз створюється для захисту економічних інтересів найманих робітників або осіб вільних професій у визначеній сфері діяльності. Завдання профспілок — забезпечення зайнятості — умови й оплати праці. Можливі й інші організаційні форми об'єднання найманих робітників.
Роботодавець відповідно до міжнародної класифікації статусу в зайнятості - це людина, яка працює самостійно і постійно для здійснення трудового процесу одного або декількох робітників. Звичайно роботодавець є власником засобів виробництва. Однак у господарській практиці України роботодавцем вважається і керівник у державному секторі економіки, який наймає робітників за договором, наприклад, директор державного заводу, хоча він також є найманим робітником держави і не володіє засобами виробництва.
Роль держави в соціально-трудових відношеннях досліджувана багатьма фахівцями (Р. Фримен, М. Саламон і ін.). Систематизація їх поглядів, аналіз практичного досвіду діяльності держави в сфері соціально-трудових відношень показує, що найчастіше воно виконує тут наступні ролі: законодавця, захисника прав, регулювальника, роботодавця.
Міра реалізації кожної з цих рольових функцій держави, характер їх сполучення в кожний конкретний момент часу визначаються історичними, політичними, економічними умовами розвитку держави. Тому роль останнього в соціально-трудових відношеннях може істотно змінюватися.
Взаємозв'язки між суб'єктами соціально-трудових відношень виникають на різних рівнях: робітник — робітник; робітник — роботодавець; профспілка-роботодавець; роботодавець — держава; робітник — держава й ін.
У якості предметів соціально-трудових відношень на рівні робітників виступають певні сторони трудового життя людини, утримування яких залежить від його життєвих етапів і специфіки цілей і завдань, які він вирішує на кожному з цих етапів.
Життєвий період людини включає декілька етапів. Західні дослідники говорять про трифазну модель життєвого періоду. У роботах японських авторів зустрічається розподіл на чотири фази: період від народження до закінчення шкільної освіти, період вступу на роботу й заведенням родини, період трудового життя, нарешті, період старості.
Але яку б модель диференціації життєвого періоду людини ми не прийняли для розгляду, мабуть, що на кожному з його етапів людина в соціально-трудових відношеннях буде віддавати перевагу тим або іншим цілям — предметам. Тому на першому етапі життєвого періоду в якості предмета соціально-трудових відношень можуть виступати: трудове самовизначення, профорієнтація, профосвіта й ін. На наступному етапі визначальну роль у соціально-трудових відношеннях будуть грати: наймання-звільнення, соціально-професійний розвиток, професійна підготовка і перепідготовка, оцінка праці, його винагорода. На наступному етапі предметом соціально-трудових відношень може стати ступінь трудової активності.
Як предмет групових (колективних) соціально-трудових відношень, наприклад, між робітниками і роботодавцями може виступати кадрова політика в цілому і (або) її окремі елементи: атестація кадрів, контроль і аналіз трудової діяльності, оцінка ефективності праці, організація праці, нормування праці, трудові конфлікти і їх розвиток, трудова мотивація.
Усе різноманіття соціально-економічних явищ, які виступають у якості предметів соціально-трудових відношень, структурується в наступні три відносно самостійні предметні блоки: соціально-трудові відношення зайнятості; соціально-трудові відношення, пов'язані з організацією й ефективністю праці; соціально-трудові відношення, які виникають у зв'язку з винагородою за працю. Така структуризація дозволяє чітко визначити систему чинників, які обумовлюють соціально-трудові відношення в кожному з цих блоків і методи їх регулювання.
Перехід України до ринкової економіки змінює економічне і правове положення суб'єктів соціально-трудових відношень, але що особливо важливо, викликає зміни індивідів, груп, прошарків, формує їх нові соціально-ролеві функції, які відповідають новому соціально-економічному статусу, нова соціально-трудова поведінка, нові взаємні вимоги, нові способи і форми узгодження інтересів.

3. Поняття і складові ринку праці
Ринкова система являє собою сукупність взаємозв'язаних ринків, які охоплюють різноманітні сфери людської діяльності. Ці ринки взаємодіють між собою на основі цін, що формуються на них під впливом попиту і пропозиції, конкуренції тощо. Ринкові ціни є тією інформацією, що дає змогу постачальникам і споживачам ресурсів приймати необхідні економічні рішення та погоджувати їх.
Складовими ринкової системи є: ринок товарів (сировини, матеріалів, палива, готових виробів, проектних робіт, наукових досліджень, послуг, житла), ринок капіталу (інвестицій, цінних паперів, і грошей (кредитів)) і ринок праці.
Ринок праці — це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і продажем товару “робоча сила”. Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками. [ 1. ]
Особливість ринку праці полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу обігу товару “робоча сила”, а й сферу виробництва, де найманий працівник працює. Відносини, що тут виникають, зачіпають важливі соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку держави.
У ринковій економіці ринок праці охоплює всіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих розрізняють такі групи працездатних людей:
• особи, що не працюють, але бажають працювати й шукають роботу (безробітні, які мають відповідний статус; особи, які мають вперше приступити до трудової діяльності;особи, які шукають зайняття після перерви в роботі);
• особи, котрі хоча і мають роботу, проте не задоволені нею і шукають друге місце основної або додаткової роботи;
• особи, які зайняті, проте явно ризикують утратити роботу і тому шукають друге місце роботи.
Указані категорії людей і визначають пропозицію праці на ринку праці.
Отже, ринок праці — це ринок найманої праці. Він охоплює відносини від моменту наймання працівників на роботу до їхнього звільнення.
Для виникнення, формування й функціонування ринку праці необхідні певні умови. Насамперед мають бути забезпечені правові умови функціонування цього ринку, зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян, вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівника, можливість самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати.
Покупцем товару “робоча сила” на ринку виступає підприємець, який має все необхідне для ведення власного господарства. Крім своєї праці, підприємець залучає інших працівників за певну грошову винагороду. Відбувається обмін індивідуальної здатності до праці на засоби існування, необхідні для відтворення робочої сили, а також здійснюється розміщення працівників у системі суспільного поділу праці країни.
Необхідними умовами функціонування ринку праці є також організація єдиної, замкненої по території країни й ефективно діючої системи бірж праці; широкомасштабна система професійної орієнтації, професійного навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів сімей, які перебувають на їхньому утриманні, та ін.
Проте більшість авторів схильні до думки, що товаром на ринку праці є індивідуальна робоча сила.
Індивідуальна робоча сила являє собою сукупність фізичних та духовних якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і послуг.
Робоча сила, як зазначалося, є об'єктом купівлі-продажу. Купівля товару “робоча сила” називається найманням на роботу. При цьому робоча сила називається найманою робочою силою, а працівник — найманим працівником. Працівник продає свою робочу силу підприємцю на певний період, залишаючись власником цього товару.
Найманий працівник і підприємець юридичне рівноправні і користуються правами людини й громадянина однаковою мірою. Відносини між найманим працівником та роботодавцем оформлюються трудовим договором (контрактом). У цьому документі вказуються взаємні права й обов'язки обох сторін щодо виконання умов купівлі-продажу робочої сили. Згідно з трудовим договором найманий працівник повинен працювати в організації підприємця за певною професією, кваліфікацією, мати певне робоче місце й дотримуватися режиму праці цієї організації. Підприємець зобов'язаний виплачувати найманому працівникові заробітну плату відповідно до його кваліфікації і виконаної роботи, забезпечувати умови праці, які передбачені законодавством про працю та зайнятість, колективним договором і трудовим договором (контрактом).
Елементами ринку праці є також попит на робочу силу та її пропозиція. Попит може бути індивідуальним і сукупним.
Сукупний попит на робочу силу — це ринковий попит з боку всіх фірм, організацій, представлених на ринку.
Індивідуальний попит на робочу силу— це попит окремого роботодавця (підприємця, фірми). Він залежить від:
• попиту на продукцію фірми, тому що робоча сила необхідна як виробничий ресурс для виробництва інших товарів і послуг, тобто попит на робочу силу залежить від попиту на продукт фірми, організації;
• стану виробництва, зокрема, особливостей технологічного процесу, розмірів і ефективності капіталу, який використовується, методів організації виробництва й праці тощо;
• якості праці, що визначається рівнем освіти, професійністю, продуктивністю працівника;
• фонду заробітної плати, який може роботодавець запропонувати для наймання певної кількості працівників, оскільки чим більший загальний розмір цього фонду, тим більше найманих працівників може найняти роботодавець, і навпаки, чим вища заробітна плата кожного працівника, тим менша кількість їх за допомогою фонду зарплати буде найнята. [ 2 ]
Формування попиту на робочу силу здійснюється під впливом таких факторів: приросту величини трудових ресурсів, співвідношення зайнятого і незайнятого населення, використання мало конкурентних груп населення, особливостей пенсійного законодавства, а також кадрової політики на кожному підприємстві.
Пропозиція робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з урахуванням їх статі, віку, освіти, професії, кваліфікації та ін.
Співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції складається під впливом конкретної економічної та соціально-політичної ситуації, зміни ціни робочої сили (оплати праці), рівня реальних доходів населення. Залежність цих величин графічно зображено на рис. 3.1.
З рисунка видно, що у міру зниження рівня реальної заробітної плати (ціни робочої сили) попит на робочу силу з боку роботодавців і відповідно зайнятість зростають. Зростання реальної заробітної плати супроводжується збільшенням пропозиції робочої сили. У точці перетину цих кривих попит і пропозиція робочої сили збігаються, тобто виникає рівновага на ринку праці. Якщо ціна робочої сили вища від рівноважної, має місце безробіття, якщо нижча — дефіцит працівників.
На практиці загальна і структурна рівновага попиту і пропозиції робочої сили практично є недосяжними. Кон'юнктура ринку праці безпосередньо впливає на ціну робочої сили.
Попит на робочу силу

Пропозиція робочої сили

Рис. 3.1. Попит і пропозиція на ринку праці
Ціна робочої сили має забезпечувати придбання на ринку такої кількості споживчих товарів і послуг, щоб працівник міг:
• підтримати свою працездатність і одержати необхідну професійно-кваліфікаційну підготовку;
• утримувати сім'ю і виховувати дітей, без чого ринок праці не зможе поповнюватися новою робочою силою замість тієї, котра вибуває;
• підтримувати нормальний для свого середовища рівень культури і виконувати обов'язок громадянина суспільства, що також потребує витрат.
Ціна робочої сили виступає у вигляді заробітної плати. Зауважимо, що висока заробітна плата обмежує можливості підприємця в найманні додаткових працівників, скорочуючи попит на них, і навпаки, низький рівень зарплати дає можливість збільшити кількість робочих місць.

4. Регулювання ринків праці в Україні
Стан ринку праці визначається попитом і пропозицією на робочу силу, її ціною та впливом держави на стабілізацію економіки. Головною умовою регулювання ринку праці є проведення ефективної політики зайнятості населення. Згідно з рекомендаціями МОП, Законом України «Про зайнятість населення» та нормативними документами про зайнятість населення державна політика зайнятості реалізується за такими принципами:
- забезпечення однакових можливостей громадян країни щодо права на працю, вільного вибору зайнятості, та місця за здібностями;
- сприяння продуктивній зайнятості, запобіганню безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємства; сприяння трудовій мобільності;
- забезпечення соціального захисту в сфері зайнятості;
- координація діяльності в сфері з іншими напрямами економічної та соціальної політики (соціальне забезпечення, зростання і розподіл доходів); поєднання місцевих заходів із централізованими;
- участь профспілок і об’єднань роботодавців у розробленні та реалізації заходів щодо забезпечення зайнятості у взаємодії з органами державного управління.[2]
Міністерство праці та соціальної політики України разом із Міністерством фінансів та іншими міністерствами ухвалили інструкції, положення та інші нормативні документи з питань надходження, обліку й витрат засобів фонду сприяння зайнятості населення; про організацію професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки незайнятого населення; про організацію громадських робіт, що оплачуються.
Ці документи вплинули на формування системи регулювання ринку праці України за умов переходу до ринкових відносин.
Законом України «Про зайнятість населення» визначено, що державна служба зайнятості «надає послуги з працевлаштування та професійної орієнтації вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню»(ст..19,п.1), але не передбачено проведення професійної орієнтації у загальноосвітній школі.
Основними засобами регулювання політики зайнятості є Державна програма зайнятості населення, Національна програма зайнятості населення, Національна програма суспільних робіт, річні й тривалі територіальні програми зайнятості населення. Ефективність реалізації програм зайнятості залежить від фінансування політики ринку праці.
На підприємствах та організаціях не вистачає або ж зовсім відсутній статистичний та оперативний облік техніко-економічних показників, які потрібні для прогнозування ринку праці, немає методичних рекомендацій для прогнозування професійно-кваліфікаційної структури робочих професій та посад спеціалістів і керівників. А від так прогнозування відбувається інтуїтивно.
Політику зайнятості неможливо розробити без прогнозів ринку праці, а також вужче – соціально-економічного розвитку підприємства, території, регіону та держави на прогнозований період: наступний рік і перспективний на один-два роки. Безперервний процес прогнозування тенденцій та змін ринку праці є засобом підвищення наукового рівня планування і є важливою складовою частиною системи управління трудовими ресурсами, потрібною передумовою для підвищення ефективності та дієвості рішень в сфері регулювання зайнятості й соціального захисту населення.
Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм соціально-економічного розвитку України», який визначає лише деякі правові основи формування системи економічних прогнозів і програм.
Для вдосконалення регулювання ринку праці можна запропонувати заходи, що потребують участі Міністерства праці та соціальної політики як центру, що координує роботу регіональних служб зайнятості це можуть бути такі заходи:
- сприяння зайнятості деяких регіонах із критичною ситуацією на ринку праці;
- визначення і форм професійної орієнтації та перепідготовки соціально-професійних груп робітників, потреба в яких знижується та надалі знижуватиметься під впливом об’єктивних структурних порушень(спеціалісти, робітники масових індустріальних професій, шахтарі тощо);
- надання методологічної допомоги регіональним службам зайнятості населення в розрізі розроблення прогнозу ринку праці, обґрунтування пріоритетних напрямів заходів програми сприяння зайнятості, розробки показників ефективності програм і механізмів взаємодії з іншими органами виконавчої та законодавчої влади регіонів;
- удосконалення законодавчої основи, яка регулює зайнятість та ринок праці, соціальну підтримку безробітних;
- розвиток інфраструктури ринку праці, в тому числі поліпшення роботи Державної служби зайнятості. [6]
В основі розроблення заходів цього блоку, заходів Державної служби зайнятості мають бути обґрунтовані пропозиції регіональних служб зайнятості, ревізія місцевих ринків праці, ранжирування території за напруженістю ринку праці та наявність програм соціально-економічного розвитку, передовсім можливостей відновлення моно виробництва на найближчі п’ять років. Якщо ці програми відсутні, служба зайнятості може ініціювати їхнє розроблення.
Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії населення, передусім маргінальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо).
У розвинутих країнах більшість програм зайнятості стосується певних категорій населення, які потребують підтримки й допомоги.
Розрізняють довгострокові й короткострокові (на один рік) програми. Вони розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях.
Метою державних і регіональних програм зайнятості є сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці.
Державні й територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:
• сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створенню умов для спрямування вивільнюваних працівників, насамперед на рентабельні виробництва та в пріоритетні галузі економіки;
• попередження розвитку безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;
• удосконалення системи відтворення робочої сили водночас із збільшенням числа робочих місць, поліпшенням професійної орієнтації, підвищенням кваліфікації працівників та ефективності використання трудових ресурсів;
• захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці;
• формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;
• заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає у сільській місцевості.
Спеціальні галузеві програми зайнятості населення призначені для вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого безробіття, сприяння продуктивній зайнятості працівників практичній реалізації диференційованого підходу щодо окремих підприємств з урахуванням державної політики структурної перебудови, санації державних підприємств і заходів державної політики на ринку праці.
В Україні вперше була розроблена державна програма зайнятості населення на 1995 р, як елемент довгострокової стратегії формування соціально-ринкової моделі управління ринком праці.
У програмах, розроблених в Україні, узагальнюються конкретні заходи щодо створення відповідного правового, організаційного та методичного забезпечення політики зайнятості за такими напрямами:
• формування механізму диференційованого підходу щодо збереження робочих місць;
• створення механізмів реалізації політики зайнятості в загальнонаціональних програмах (зокрема в програмах громадських робіт, сприяння зайнятості молоді, відродження села та ін.);
• регулювання трудових міграцій;
• забезпечення додаткових гарантій зайнятості населення окремим категоріям громадян;
• сприяння професійній мобільності;
• розвиток соціально-трудових відносин;
• удосконалення інформаційно-статистичної бази щодо розвитку ринку праці;
• сприяння зайнятості шляхом розвитку соціального партнерства.
Заходи щодо реалізації державної політики зайнятості на територіальному рівні ураховують необхідність сприяння будь-яким формам розширення сфери прикладання праці, в тому числі створення нових робочих місць, забезпечення умов для розвитку підприємництва та працевлаштування незайнятого населення і безробітних; забезпечення державних гарантій зайнятості для окремих категорій населення; поліпшення системи професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки кадрів, матеріальної підтримки безробітних та їхніх сімей; організації громадських робіт тощо.
У програмах також обґрунтовується організаційне, наукове і фінансове забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність контролю щодо їх реалізації.
Заходи, розроблені у програмах, передбачають забезпечення сприятливих податкових, інвестиційних, фінансово-кредитних та інших умов господарювання для підприємств, організацій, установ усіх форм власності.
Формування державної програми зайнятості має подвійний характер. З одного боку, вона розробляється знизу і являє собою узагальнення територіальних програм. З іншого боку, державна програма зайнятості формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки на загальнодержавному і міжрегіональному рівнях. Це здійснюється шляхом розроблення законодавчих актів, удосконалення системи управління, координації фінансових витрат на реалізацію заходів економічної і соціальної політики у сфері зайнятості, підвищення рівня її наукового обґрунтування.
Важливим є об'єднання річного та довгострокового підходів до програмування зайнятості населення, як це передбачено статтею 14 Закону України “Про зайнятість населення”.
Відповідно до Закону України “Про зайнятість населення” створено Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН), який формується та використовується на державному і місцевому рівнях.
Основні джерела коштів фонду:
1) кошти державного і місцевих бюджетів;
2) обов'язкові відрахування підприємств, організацій та установ;
3) добровільні внески громадських організацій, громадян, зарубіжних фірм;
4) кошти служби зайнятості;
5) цільові фінансові відрахування підприємств;
6) інші надходження.
Серед названих джерел надходження коштів основним джерелом повинні бути обов'язкові відрахування підприємств, організацій та установ.
На відрахування коштів до ДФСЗН впливають:
• демографічне навантаження на зайняте економічно активне населення, що визначає обсяги різних соціальних фондів;
• рівень зайнятості та ефективність праці економічно активного населення, від яких залежать обсяги валового внутрішнього продукту та фонду споживання;
• чисельність і склад незайнятого економічно активного населення, що визначає обсяги витрат на реалізацію програм зайнятості безробітних;
• розміри допомоги у зв'язку з безробіттям.
Досвід країн з розвиненою економікою свідчить, що інвестиції в ресурси зростають, оскільки є необхідною умовою модернізація виробничих систем.
Така політика проводиться на рівні як держави, так і окремих господарських об'єктів. У Франції, наприклад, з державного бюджету на зайнятість виділяють 6,8% коштів, а відрахування підприємств, соціальних установ, різні внески за обсягом майже в 1,5 рази перевищують надходження з бюджету.
В Україні частка фонду зайнятості у валовому внутрішньому продукті становить приблизно 0,3%, що в багато разів менше, ніж у країнах з розвинутою ринковою економікою.
Звідси можна зробити висновок, що в нашій країні фінансова база для розв'язання проблем зайнятості недостатня і не відповідає ситуації на ринку праці, яка різко загострюється через величезний потенціал безробіття.
За рахунок коштів зайнятості фінансуються заходи активної і пасивної політики. Співвідношення витрат на ці заходи залежить від стану ринку праці та безробіття, рівня законодавчих гарантій, досягнутого рівня розвитку служби зайнятості.
 Стратегія зайнятості населення в Україні має пов'язуватися з подальшим розвитком і розширенням активних заходів для запобігання повальному безробіттю та збільшенням на них витрат із фонду сприяння зайнятості населення з урахуванням стану ринку праці. Щодо розміру допомоги у зв'язку з безробіттям, то рекомендаціями МОП передбачено, що вона має становити 60% середньої заробітної плати. У скандинавських країнах така допомога досягає -70% середньої заробітної плати за рівня безробіття 0,5—1%. Враховуючи дуже низький рівень середньої заробітної плати в Україні, можна стверджувати, що розмір допомоги у зв'язку з безробіттям не може бути меншим за 50% середньої заробітної плати (що має місце зараз в Україні), оскільки не забезпечуватиме мінімальних фізіологічних потреб людини. Інша річ, що при цьому слід обмежити термін надання допомоги і зробити все можливе для працевлаштування безробітного. Однак ситуація складається таким чином, що вартість соціального захисту населення зростає, а виробництво зменшується, що не дає можливості фінансувати систему соціального захисту за встановленими нормами.
Доцільно запровадити порядок централізованого управління ДФСЗН з метою забезпечення перерозподілу коштів між регіонами залежно від їх економічного розвитку та стану ринку праці.
Фонд зайнятості має формуватися як страховий на принципах соціального страхування. При цьому внески до фонду зайнятості мусять робити всі без винятку підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, господарювання і фінансування. Має бути особисте страхування працівників від безробіття.
Реалізація конституційних прав громадян України щодо вільного вибору зайнятості і захисту від безробіття незалежно від національності, статі, віку, соціального стану, політичних і релігійних переконань потребує створення та діяльності державного органу з питань зайнятості населення.
Служба зайнятості в Україні відразу формувалася як централізована державна система на правовій основі Закону про зайнятість населення і на базі широко розгалуженої державної служби працевлаштування з використанням її матеріально-технічної бази, системи обліку й кадрового складу працівників. Колишня служба працевлаштування перебудовувалася з урахуванням становлення ринку праці. Під час створення служби зайнятості враховувався світовий досвід і міжнародні норми. Державна служба зайнятості була створена у 1990 р. її обов'язки й права були визначені статтею 19 Закону України “Про зайнятість населення”.
Головними функціями служби зайнятості є:
• аналіз ринку праці та інформування про його стан;
• трудове посередництво і сприяння роботодавцям у забезпеченні підприємств робочою силою, а громадянам — в одержанні роботи;
• регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також сприяння зайнятості;
• допомога безробітним, яка включає в себе як попередні функції, так і матеріальну підтримку на період безробіття;
• безпосередня участь у реалізації державної політики зайнятості тощо.
В Україні функціонують такі центри зайнятості: державний, Кримський республіканський, обласні, районні та районні у містах .

5.Шляхи вдосконалення регулювання
ринку праці

Стан ринку праці визначається попитом і пропозицією на робочу силу, її ціною та впливом держави на стабілізацію економіки. Головною умовою регулювання ринку праці є проведення ефективної політики зайнятості населення. Згідно з рекомендаціями МОП, Законом України «Про зайнятість населення» та нормативними документами про зайнятість населення державна політика зайнятості реалізується за такими принципами:
- забезпечення однакових можливостей громадян країни щодо права на працю, вільного вибору зайнятості, та місця за здібностями;
- сприяння продуктивній зайнятості, запобіганню безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємства; сприяння трудовій мобільності;
- забезпечення соціального захисту в сфері зайнятості;
- координація діяльності в сфері з іншими напрямами економічної та соціальної політики (соціальне забезпечення, зростання і розподіл доходів); поєднання місцевих і заходів із централізованими;
- участь профспілок і об’єднань роботодавців у розробленні та реалізації заходів щодо забезпечення зайнятості у взаємодії з органами державного управління.
Міністерство праці та соціальної політики України разом із Міністерством фінансів та іншими міністерствами ухвалили інструкції, положення та інші нормативні документи з питань надходження, обліку й витрат засобів фонду сприяння зайнятості населення; про організацію професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки незайнятого населення; про організацію громадських робіт, що оплачуються.
Ці документи вплинули на формування системи регулювання ринку праці України за умов переходу до ринкових відносин.
Законом України «Про зайнятість населення» визначено, що державна служба зайнятості «надає послуги з працевлаштування та професійної орієнтації вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню»(ст..19,п.1), але не передбачено проведення професійної орієнтації у загальноосвітній школі.
Основними засобами регулювання політики зайнятості є Державна програма зайнятості населення, Національна програма зайнятості населення. Національна програма суспільних робіт, річні й тривалі територіальні програми зайнятості населення. Ефективність реалізації програм зайнятості залежить від фінансування політики ринку праці.
На підприємствах та організаціях не вистачає або ж зовсім відсутній статистичний та оперативний облік техніко-економічних показників, які потрібні для прогнозування ринку праці, немає методичних рекомендацій для прогнозування професійно-кваліфікаційної структури робочих професій та посад спеціалістів і керівників. А від так прогнозування відбувається інтуїтивно.
Політику зайнятості неможливо розробити без прогнозів ринку праці, а також вужче – соціально-економічного розвитку підприємства, території, регіону та держави на прогнозований період: наступний рік і перспективний на один-два роки. Безперервний процес прогнозування тенденцій та змін ринку праці є засобом підвищення наукового рівня планування і є важливою складовою частиною системи управління трудовими ресурсами, потрібною передумовою для підвищення ефективності та дієвості рішень в сфері регулювання зайнятості й соціального захисту населення.
Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм соціально-економічного розвитку України», який визначає лише деякі правові основи формування системи економічних прогнозів і програм.
Для вдосконалення регулювання ринку праці можна запропонувати заходи, що потребують участі Міністерства праці та соціальної політики як центру, що координує роботу регіональних служб зайнятості це можуть бути такі заходи:
- сприяння зайнятості деяких регіонах із критичною ситуацією на ринку праці;
- визначення і форм професійної орієнтації та перепідготовки соціально-професійних груп робітників, потреба в яких знижується та надалі знижуватиметься під впливом об’єктивних структурних порушень(спеціалісти, робітники масових індустріальних професій, шахтарі тощо);
- надання методологічної допомоги регіональним службам зайнятості населення в розрізі розроблення прогнозу ринку праці, обґрунтування пріоритетних напрямів заходів програми сприяння зайнятості, розробки показників ефективності програм і механізмів взаємодії з іншими органами виконавчої та законодавчої влади регіонів;
- удосконалення законодавчої основи, яка регулює зайнятість та ринок праці, соціальну підтримку безробітних;
- розвиток інфраструктури ринку праці, в тому числі поліпшення роботи Державної служби зайнятості.
В основі розроблення заходів цього блоку, заходів Державної служби зайнятості мають бути обґрунтовані пропозиції регіональних служб зайнятості, ревізія місцевих ринків праці, ранжирування території за напруженістю ринку праці та наявність програм соціально-економічного розвитку, передовсім можливостей відновлення моно виробництва на найближчі п’ять років. Якщо ці програми відсутні, служба зайнятості може ініціювати їхнє розроблення.

Висновок
Головною стратегічною метою державної політики щодо регулювання ринку праці та зайнятості населення має бути продуктивне використання виробничого і людського потенціалів країни, зростання продуктивності парці та життєвого рівня населення на базі економічної динаміки. Відповідно до цієї мети, основними пріоритетами державної політки мають бути:
- продуктивне використання людського потенціалу з орієнтацією на трудозбереження;
- підвищення продуктивності суспільної праці;
- формування раціональної структури зайнятості з наданням пріоритету сферам діяльності, що відзначаються високим економічним потенціалом та прибутковістю;
- створення соціально-економічних умов для розширеного відтворення робочої сили та підвищення оплати праці;
- зростання життєвого рівня населення.
Викладені вище приоритетні напрями формування більш ефективного механізму регулювання національного ринку праці та зайнятості населення, а також стратегічні завдання по їх забезпеченню, безперечно, не є вичерпними. Вони переважно носять концептуальний характер, а тому потребують подальшого опрацювання з урахуванням зрушень в економіці країни, результатів ринкових перетворень, можливих наслідків входження України у транснаціональні структури.
Література
1. Г.В.Осовська, О.В.Крушельницька. Управління трудовими ресурсами.-К.: КОНДОР, 2003.
2. В. Ковальський, А. Ковіїрзнів. Регіональний ринок праці та особливості його формування і регулювання //“Україна: аспекти праці”, 2003рік, ст..3 – 5
3. http://www.zsu.zp.ua/lab/mathdep/mme/IV/econtrud/trud_1.htm
4. http://www.zsu.zp.ua/lab/mathdep/mme/IV/econtrud/trud_2.htm
5. http://www.nla.od.ua/stnau/public/public124.htm#begin
6. http://www.zsu.zp.ua/lab/mathdep/mme/IV/econtrud/13.1.2.htm