І РОЗДІЛ VI. ЛЮДИНА ТА її МІСЦЕ В СВІТІ.
План
1 .Філософська концепція антропосоціогенезу.
2.Природне й суспільне в людині.
3.Проблема життя і смерті в духовному досвіді людини.
4.Людство як світове співтовариство.
1. Філософська концепція антропосоціогенезу.
В умовах розвитку людства як світового співтовариства, НТР і загострення глобальних проблем інтерес до людини є універсальною тенденцією сукупності конкретних наук: політекономії й соціології, медицини й біології, астрономії й географії. Але оскільки не існує окремої науки про людину, а в комплексному її дослідженні беруть участь різні дисципліни, все відчутнішою стає необхідність інтеграції наук про людину в єдину, практично орієнтовану систему. Це завдання не може бути розв'язаним без вияв¬лення категоріального каркасу людської цічісності, а це останнє є власне справою філософії.
Що таке людина на відміну від високоорганізованих тварин? Усяка тварина народжується на світ з певним "поведінським амплуа", яке передане їй через багатий набір інстинктів. Тому, скажімо, вовк ніколи не буде поводитися як рись чи лисиця, тобто, інстинкти тварин обмежують їх індивідуальну варіативність поведінки. Людина, як виходець з тваринного світу, не має цього природженого "поведінського амплуа": вона може поводитися за "міркою" будь-якого виду. Так, мисливець, здатний застосувати найдивовижніші комбінації вичікування й переслідування жертви. По-друге, спостерігаються гли¬бокі відмінності в поведінці людей, що належать історично до однієї й тієї ж групи. Так, син селянина, потрапивши в оточення аристократів, засвоює всі їх умовності; це ж можна сказати й про дворянського сина, якщо він вихову¬вався в селянській сім'ї; негритянське дитя із джунглів, яке зростає й вихову¬ється в Парижі, стає "стопроцентним парижанином". Тобто, людині властива індивідуальна варіативність поведінки, що невідома тваринам. У останніх поведінка визначається генетичним кодом, зафіксованим в молекулах ДНК, у людей же головними засобами передачі "програми", яка визначає їх поведінку, є мова, показ і приклад. Місце "генетичних конструкцій " займають норми, місце спадковості наступність.
Нормативне спадкове програмування поведінки називається культурою. Саме культура, яку з дитинства засвоює індивід, будучи заданою іншими (старшими) представниками людського роду, грає вирішальну роль у визначенні людських вчинків.
Якщо вважати суспільством просто сукупність індивідів, які проживають у постійній взаємодії, то доведеться визнати наявність суспільства й у тварин. Але об'єднання тварин — це або стадо, в якому над усіма "суспільними інстинктами" домінує індивідуальний інстинкт самозбереження, або специфічне об'єднання комах мурашника, які є не стільки співтовариством рівноцінних особів, скільки "колективним надіндивідуумом", навіть "над організмом", окремі члени якого живуть і діють за принципом біофізіо-логічного поділу функцій. Чим відрізняється від них суспільство людей? Передусім тим, що їх цтісність є надбіологічною: вона грунтується на єдності культурних норм: де немає культури, там немає суспільства.
Але культура в широкому розумінні - це все, зроблене людьми. Отже, соціальне неможливе без виробництва. Лише там, де є виробництво, можливе соціокультурне об'єднання людей. Тому суспільна істота є такою, яка щось виробляє. Виробництво - не просто визначальна, а наріжна, атрибутивна ознака виду гомо сапіенз.
Філософія вважає, що виділення людини із світу тварин - такий же стрибок у розвитку, як і виникнення живого з неживого. Походженням лю дини займається антропологія, займається цим і філософія. Але якщо антро-пологи зосередили свою увагу на виявленні "відсутньої ланки", філософи намагаються з'ясувати моменти "перерви поступовості" - стрибки, що мали місце в процесі людського становлення. Давно вже наука сходиться на тому, що перетворення розвинутих гомінідів у людину не було миттєвою, одноактною подією - це тривалий процес становлення людини (антропогенез) і становлення суспільства (соціогенез), який тривав 3 - 3,5 млн. років. Але, позначений двома поняттями, цей процес був єдиним, його можна назвати антропозсоціогенезом. Найважливішою рисою антропосоціогенезу слід вважати його комплексний характер: невірно було б вважати, що спочатку виникає праця а після неї "людина", "суспільство", "мова" і т.д. Теза про виз на¬вальне значення праці означає лише те. що праця є центральним антропооге-нетичним чинником, у зв 'язку з яким одночасно, паралельно формуються й прравила співжиття, і членороздільна мова, й зачатки раціонального мислен-
Проте праця й сама має свою генезу. Адже й зараз у деяких тварин (бобри), комах (бджоли, мурашки) існують "тваринні форми" праці; існували вони в зачатках і у примата, що був предком людини. Але найголовнішою ознакою людської праці є виробництво знарядь праці. Є свідчення тому, шо виробництво найдавніших знарядь почалося 1 - 1,5 млн. років раніше, аніж з'явилася мова й мислення. Ніцше вважав, що людина пішла від деградова-нього, "хворого" гомініда, звідки випливає, що праця мала деструктивний (для тварин) характер. У цьому зв'язку хіба що заслуговує на увагу та обставина, що предок сучасної людини, озброєний примітивним знаряддям, безумовно втрачав свою пристосовуваність до середовища проживання. Негативні на¬слідки досвідомої знаряддєвої діяльності могли позначатися й на житті стада архантропів ("давніх людей"), бо деякі знаряддя могли стати знаряддями вбивства, наприклад, при сутичці самців за володіння "стадним гаремом". Інстинктивне виготовлення знарядь робилося все більш несумісним із 'тваринною формою спільності", в якій воно виникло. Виникла необхідність Щювого, вже надбіологічного об'єднання, яке б відповідало завданням вироб-ничо-господарської кооперації індивідуальних умов. Й пов'язати це завдання можливо було лише при сприянні вторинних засобів соціалізації. І тут дуже Важливим фактором антропосоціогенезу стає мова. Первісно вона була вплетена" в безпосередню практичну діяльність людей як спеціалізована Шіформаційно-знакова діяльність. Маючи яскраво виражений предметно-діяльний характер, мова водночас забезпечує успішний розвиток предметно-практичної діяльності людей.
Однак і мови було недостатньо, щоб забезпечити солідарність у трудо¬вих діях і досягти стадного миру. Велику роль у цій справі відіграв такий фактор, як виробництво людей самими людьми, або продовження самого ро¬ду людського. Стадо засноване на ендогамії, тобто статевих зв'язках в сере¬дині самого стада. Община, навіть найпримітивніша, заснована вже на агамії, (виключенні близькородинних шлюбних контактів) й екзогамії - приписах шукати шлюбних партнерів за межами своєї общини. Важко зараз однознач¬но відповісти, яким чином далекий предок сучасної людини дійшов до ви¬значення такої норми поведінки. Можна сумніватися в тому, ніби це було викликано огидою до інцести. Швидше, на думку Л.Моргана, це було наслід¬ком усвідомлення шкідливих наслідків кровозмішення - одержання дегене¬ративного потомства. Перед небезпекою цього й був укладений оцей най¬перший "суспільний договір", що забороняв близькоспоріднені шлюби. Є підстави припускати, що найближчим спонуканням до екзогамії була якраз потреба у внутрістадному мирі. Щоб покласти кінець вбивчій, знаряддєво-збройній статевій конкуренції самців, треба було зробити "гарем самок" ні¬чийним, тобто накласти заборону, табу на всі статезі зв'язки всередині своєї групи. Цим самим виключався і інцест, і його "біологічна шкода", хоч це бу¬ло не "раціонально запланованим", а непрямим об'єктивним результатом екзогамії. Є всі підстави вважати, що вирішальну роль у цьому відіграв ірра¬ціональний шлях - тотемістичні культи далеких предків людини.
Тотем мислився як міфічний прабатько групи, від якого вона отримала свою назву (рід крокодила, черепахи, ведмедя та ін.). Усі члени групи, таким чином, "єдині во плоті" з тотемом, й "плоть" цю споживати чи робити об'єктом статевого акту було заборонено, вважалося блюзнірством. Пору¬шення цієї заборони каралося так же, як вбивство й з'їдання самого тотема. Жіноча стать, отже, ставала табу, тобто недоторканим, священним об'єктом. Досягаючи у такий спосіб - містичним, ірраціональним шляхом - стадного миру, палеоантропи усунули стадну ("гаремну") організацію, утворивши принципово новий тип примітивної колективності: первісно-родову общину, зв'язану з іншою такою ж общиною завданням відтворення нащадків.
Таким чином, заборона близькоспоріднених шлюбів була тим вихідним пунктом, з якого почалася історія облагородження й одухотворення стате¬вого почуття. З того моменту й назавжди люди прирікали себе на те, щоб родичатися з далекими, долаючи їх чужість, навчаючись взаєморозумінню, терпимості й довір'ю. Статева любов виступила важливим фактором миро-любства у відносинах між общинами, родами, племенами. З цього моменту стала можливою ідея рівності в синівстві й братерстві. Тільки з екзогамією люди усвідомлюють свій родовід. Категорії спорідненості (передусім по лінії матері - "мати", "дядько по матері", "бабуся", "брат", "сестра", далі -"батько", "дядько по батькові", і т.д.) - одні з перших понять, що виникли на
Нвчення людських відносин. Як ми вже з'ясували, табу на близькородинні звязки - перша з найпростіших морально-соціальних заборон, що виникли в глибокій старовині й навіки зберегли своє непорушне значення. Саме ці най¬ді морально-соціальні заборони й стверджують первісно-родову об-щину на противагу тваринному стаду.
Крім заборони інцести, до перших найпростіших морально-соціальних норм, відносилася заборона на вбивство одноплемінника (в подальшому -родича, ближнього) і вимога підтримання життя - прогодування будь-якого одноплеемінника незалежно від його фізичної здатності. З моменту виникнен-В цих моральних норм пройшло багато часу, мораль розвинулася, але ці найперші моральні вимоги утворили фундамент, над яким надбудовуються усі пізніші моральні цінності. Найбільш яскравий приклад вічності цих мо-реальних вимог є право людини на життя. Це право має кожен, навіть біологічно непристосований" член суспільства. Саме через це у первісній общині засоби виробництва і основні предмети споживання були власністю колективу. Це особливо стосувалося їжі: біля "спільного котла" було місце кожному - і сильному й слабому, і здоровому й хворому, і працездатному й непрацездатному. Ця найдавніша моральність становила одну з перших "клітинок" людяності, а на думку деяких вчених, навіть лежить в основі людської психіки і її первинних, власне соціальних виявлень. Але абсолютизува вши ідеалізувати цю первісну мораль немає потреби, бо якраз в етичному розумінні вони були недосконалими й нерозвинутими. По-перше, вони являли собою нерозчленовані соціальні норми, коли протилежність доброго і злого плуталася з протилежностями корисного і шкідливого, привабливого й огидного, священного й блюзнірського. По-друге, первісні норми мали суто локальний, переважно - внутрішньо-общинний характер. У міжобщинних відносинах тривалий час зберігалися (а іноді заохочувалися) і хитрість, і під-ступність, і жорстоке насильство. Подальший розвиток моралі - це одночас-й наступність щодо найпростіших норм поведінки, й подолання їх обмеженого змісту.
Соціально-моральна єдність первісної общини була тією формою колективності, всередині якої стала можливою і отримала достатній простір виробничо-господарча кооперація палеантропів. Община (порівняно невелика груа людей) була придатною для того, щоб спільний процес праці був у ній доступний для огляду. І предмет, і засоби праці, і способи, якими з'єднували індивідуальні зусилля, перебували в полі зору кожного з учасників. Це сприяло початковій реалізації варіативності задатків людської істоти й давало Можливості для осмисленої роботи при непорушному дотриманні колектив-ної дисципліни, покірності й відданості своїй общині. Всередині морально впорядкованого первісного колективу й розпочинається власне історія люд-ського роду. В процесі праці формувалися воля й конструктивні здібності людей, їх задатки, інтелект і уява. Зростала багатоманітність відносин до навколишнього середовища. Свідченням такого багатопланового предметно¬діяльнісного розвитку стала так звана "неолітична революція " - перехід від збирання й охоти до продуктивного життєзабезпечення (землеробство, ско¬тарство, ремесла). Протягом кількох тисяч років люди оволоділи вогнем, приручили тварин, винайшли колесо, засвоїли початки будівельної техніки, перейшли від кочового до осілого способу життя. Склалися великі племенні об'єднання, розпочалися міграційні процеси. З'явилися перші міста-держави. з виникненням яких датується історія давніх цивілізацій.
З моменту "неолітичної революції" людина набуває основних характе¬ристик, які фіксують людей як суспільно-історичні істоти: передусім людина є споконвічно діяльною, і всі її специфічні властивості формуються в ході розвитку предметної діяльності. При цьому бачимо таку діалектичну взаємо-пов'язаність: потреби людей сформовані історично й під визначальним впли¬вом праці. Остання ж не лише задовольняє потреби, а й перетворює навички споживання в істотний момент цивілізації.
По-друге людина, виштовхнута із суспільства в природу (відділена від інших людей, знарядь, знань, навичок), виявляється ні до чого не придатною твариною, бо специфічно людський спосіб життєзабезпечення - праця - колективною, спільною діяльністю.
Й нарешті, те особливе значення, яке людські індивіди отримують все¬редині суспільства, кінець кінцем визначається місцем у складній і багатоманітній системі, що складається в процесі суспільної праці. Всі відмітні особ¬ливості й достоїнства, що відрізняють один індивід від іншого, мають по суті суспільний характер, визначаються суспільними відносинами. Людина, власне , є носієм, втіленням тих суспільних відносин, в яких вона проживає.
Усе наведене вище стосується усіх людей, що живуть нині на Землі. Не-має на планеті таких груп чи різновидів людей, які б не пройшли через оту | драматичну передісторію. Немає на нашій планеті "природно-наївних" або і "диких" народів і племен, не існує дегенерованих чи звироднілих суспільств. Куди б ми не потрапили на нашій планеті, ми зустрінемо людей, про яких маємо право казати принаймі таке:
- вони вміють виготовляти знаряддя за допомогою знарядь і викорис¬товувати їх як засіб виробництва матеріальних благ;
- їм відомі найпростіші моральні заборони й розуміння безумовно' протилежності добра і зла;
- вони мають чуттєві сприйняття, розумові навички й матеріальні та духовні потреби, що розвинулися історично;
- вони не можуть ні формуватися, ні існувати поза суспільством;
- притаманні їм індивідуальні властивості й достоїнства є суспільно' визначеними, що відповідають тому чи іншому типові суспільних відносин:
- їх життєдіяльність має не первісно запрограмований, а свідо-вольовий характер, внаслідок чого вони є істотами, в яких є зцатність до самопримусу, совість і свідомість відповідальності.
Такий повсюдний, загальнопланетарний фундамент людяності, закладений ще в докласовому суспільстві. Він давніший і міцніший за ті відмінності, спостерігаються в наші дні між різними народами світу. Тому взаєморо-зуння можливе між ними вже тому, що всі ми родом з передісторії, всі маємо за плечима тотожно-єдиний досвід становлення.
2. Природне і суспільне в людині.
І Як і будь-який інший біологічний вид, Ното заріепз має сукупність видових ознак: генетично закодовану спадковість, вік, тривалість дитинства, зрілого віку й старості. Біологічно запрограмовані такі характеристики його організму, як здатність засвоювати певний вид їжі, засвоювати мову, поява вторинних статевих ознак тощо. гомосапіенз має стійкі варіації (різновиди), « іменуємо расами. Це не що інше, як адаптація до конкретних особливостей середовища проживання, що знайшло певний вираз у появі специфічних анатомічних, фізіологічних і біологічних ознак, які аж ніяк не означають І вищості" або "нижчості" тієї чи іншої раси - представники кожної з однако¬вим успіхом можуть брати участі у будь-якій із сфер життєдіяльності суспільствава. Якщо говорити про передісторію, то вид Homo sapienz є покищо останнньою з відомих нам сходинок розвитку роду Номо (відомі наші поперередники - людина уміла, Homo sapienz - людина прямоходяча), однозначної відповіді щодо генеалогії нашого виду наука ще не дає.
Біологічно кожна людина є унікальною, бо має неповторимий набір ге-успадкованих від батьків. Ця неповторність посилюється внаслідок взає-модї соціальних та біологічних факторів, бо кожен індивід має унікальний життєвий досвід (навіть однояйцеві близнюки, що мали ідентичний генотип, часом стають відмінними один від одного). І ось ця унікальність кожної людини - факт першорядної філософсько-світоглядної важливості. Визнан-безконечної багатоманітності роду людського, а отже, безконечної бага-томанітності здібностей і обдарувань, які можуть мати люди, - один із наріжних принципів гуманізму.
Та включеність людини у два світи - біологічний і соціальний - породила суперечку, яка ведеться давно й продовжується досі. Суть її така: яке з цих началл - біологічне чи соціальне - є визначальним для життя людини й суспі льства. Спектр думок з цього приводу можна віднести до двох полюсів: біологізаторства й соціологізаторства.
До біологізаторських концепцій відноситься передусім расизм, який виходить із того, що в головному, істотному людина визначається її расовою приналежністю. Ця концепція скомпрометувала себе й не знаходить підтримки й розуміння на рівні політики й ідеології. ареною боротьби за існування між окремими індивідами й успіху в цій боро, тьбі досягнуть найбільш пристосовані. Ч.Дарвін (1809 - 1882) застосував ідею боротьби за існування в своєму еволюційному вченні, наповнивши д біологічним змістом. Однак з біології ця ідея знову була перенесена у сферу суспільства, але вже "освячена" авторитетом природничої науки: якщо боро¬тьба за існування властива живій природі, то їй ніби має підкорятися і суспі-льство.
Наприкінці XIX - початку XX ст. одна з біологізаторських концепцій спиралася на етологію - науку про поведінку тварин. Суть цієї концепції по¬лягала в тому, що людині властиві ніби природжені інстинкти агресивності, а культура й мораль - лише стримуючі механізми цієї агресивності (З.Фрейд).
"Соціобіологія" (Е.. Уїлсон, США) пропонує розглядати історію людст¬ва очима зоолога з іншої планети. Цей останній заніс би людину до каталогу земних тварин, а соціальні й гуманітарні науки будуть для нього лише спосо¬бами дослідження людини як біологічного виду.
Суть усіх цих концепцій не стільки в їх науковій неспроможності, скіль¬ки в обгрунтуванні певної програми соціальних дій - будь це захист й випра¬вдання існуючих порядків або винищення "найбільш непристосованих".
Соціологізаторські концепції людської природи ігнорують все біологіч¬не в людині, її природні передумови, а також людську індивідуальність, від яких можна ніби відхилятися при вивченні людини. Остання мислиться лише як сирий матеріал, з якого можливо сформувати будь-яку людину в ім'я дося¬гнення того чи іншого ідеалу. Ігнорування природного начала в людині влас¬тиве і християнській традиції, в якій природне, тілесне, плотське, протистав¬ляється духовному як нижче - високому, "благородному".
Насправді ж у людині нерозривно пов 'язане природне й соціальне, проте в цій єдності соціальне домінує над біологічним. В повному розумінні людина реалізується лише живучи в суспільстві, при чому кожна людина є не просто якийсь абстракт, а втілення ("ансамбль") суспільних відносин (К.Маркс). Особливо цінним є ідеал гармонійної людини, вироблений ще в античні часи. Філософія стверджує розвиток багатства людської природи як самоціль,3 створення умов, які забезпечують всебічний розвиток людини, її постійне вдосконалення, ставить як реальне історичне завдання.
У вульгаризованій діалектико-матеріалістичній філософії, та й в іншйх конкретних науках, які вивчали людину, протягом десятиліть панували спрощені, однобічні інтерпретації людини. Підкреслювались переважно її соціальні характеристики, ігнорувалася природна сутність людини, мав місце такий собі "соціологізований ідеалізм". І це стосувалося не лише сфери фіЛо софії чи ідеології - це відчувалося передусім на практиці, в якій потреби людини поступалися перед потребами суспільства.
В умовах НТР, коли людство досягло чималих успіхів у розвитку продуктивних сил, як її негативний наслідок заявляє про себе планетарна екологічна ппоблема. Можливості адаптації людського ооганізму ло сеоедовииіа й
Вижаються до вичерпання. Складність нинішньої ситуації поглиблюється тим, що згубна дія забруднення середовища відчувається не стільки сучасни-ми мешканцями планети Земля, скільки це дасть про себе знати в майбутніх поколіннях, тому що посилюється мутаційний процес. Це мусять усвідомлювати усі земляни й мобілізувати свої сили за виживання людини.
3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людини.
Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити В предметом своїх роздумів. Вони є вихідним пунктом у виробленні того, Но прийнято називати основною "лінією життя". Втрата цієї "лінії" нерідко Визводить до драматичних, а то й трагічних колізій, до моральної чи навіть фізичної загибелі людини. Але сенс індивідуального життя, а отже вибір Вінії життя", тісно пов'язаний із соціальними ідеями й умовами, в яких лю-шна живе й діє. Адже людина завжди прагне досягти можливого на даному соціальному рівні життя суспільства. Та "лінія життя" може визначитися і Вобами - моральними чи неморальними, - за допомогою яких людина пра¬ве реалізувати мету свого життя.
Уявімо, що людина в своїх діях керується лише високоморальними ідеа-лами й засобами їх здійснення. В такому випадку неможе не бентежити усвідо лення, що життя ЇЇ - єдине й неповториме, прожите чесно і з користю для Вдей зрівнюється смертю із життям нечесно, творить зло. В не втрачають від цього зрівняння своє значення Поняття добра і зла, прав-й неправди, справедливості й несправедливості? Люди завжди шукали ¦ходу з цього гнітючого протиріччя. Багато з' НИХ знаходило цей вихід в ре-лігійних постулатах про "безсмертя душі", "потойбічне воздаяння" тощо.
На відміну від міфології і релігії філософія апелює до розуму і виходить того, що людина повинна шукати відповідь на це самостійно, докладаючи цього власні духовні зусилля. Філософія лише допомагає цьому, акуму-лоючи й критично аналізуючи попередній досвід людства в такого роду пошуках. Що стосується філософського матеріалізму, то він в усі часи запереучвав можливість особистого фізичного безсмертя. Тому людина, яка проду-Вно, осмислено приймає матеріалістичний світогляд, робить нелегкий крок, який вимагає від неї особистої мужності й сили духу - того, що в філософії зветься стоїцизмом. Але, наголошуємо: до .своїх матеріалістичних переконань людина повинна прийти усвідомлено, "вистраждати" його, пройти очисний вогонь сумніву. Тим більше ніхто не має прав нав'язувати цей світогляд.
В питанні цро смисл і мету життя матеріалістична філософія виходить Передусім із визнання самостійності й самоцільності людини, проте сама лю дина розглядається не лише як індивід, але й як член суспільства, "частка цілого". На відміну від інших живих істот, людина розуміє, що сама вона ніколи не досягне "цілей" життя всього суспільства, отже, адекватно не може себе реалізувати. Але саме в цій нереалізованості й містяться спонукальні мотиви для творчої діяльності, чим людина і покликана займатися все своє життя і цим вносити свій особистий вклад у прогрес, історію. В цьому й по¬лягає сенс життя окремої людини. Міра співпадання особистого й суспільно¬го визначає цінність людського життя. Міра ця діалектично поєднує сенс життя особи і суспільства, що особливо співпадає в умовах гуманного демок¬ратичного суспільства.
Глибокі.думки про сенс життя людини як істоти соціальної висловлюва¬ли мислителі різних світоглядних орієнтацій. Л.М.Толстой назвав беззмісто¬вним життя яке зводиться лише до задоволення матеріальних насолод_людини. Він не приймав такого способу життя, коли людина живе тільки для того, щоб "благо було лише їй одній, щоб всі люди і навіть істоти жили й діяли тільки для того, щоб їй одній було добре". Жити так, на думку Л.Толстого, може "тваринна особа", яка не підчиняється вимогам розуму.
Думка про неминучу смерть людини пронизує усю творчість Толстого, але вона завжди пов'язана в нього з утвердженням морального, духовного безсмертя людини: людина померла, але її ставлення до світу продовжує діяти на людей, при чому іноді воно діє більше, за життя людини. Людини "тут, у цьому житті вже вступає в те нове ставлення досвіту для -якого немає смерті, і встановлення якого є для всіх людей справа цього життя".
З цих же позицій підходив до оцінки людського життя і Г.С.Сковорода. Саме на самоцінності людини базується його вчення про "сродну працю".
Це певний утопізм, але в даному випадку нас цікавить бачення сенсу людського життя - можливість себе реалізувати. Причому головниму людині
Схоже, але дещо з іншим акцентом розглядає цю проблему російський мислитель В.Соловйов. У нього розв'язання цього питання пов'язане із спів¬відношенням особи і суспільства. Стверджуючи безконечність і самоцінність особистості, він протестує як проти індивідуалізму, егоїзму, так і проти тих прихильників колективізму, які визнають лише пріоритет суспільства, колек¬тиву перед особою. Тобто, Соловйов не поділяє точку зору удаваного колек¬тивізму, в ім'я якого заперечується самоцінність особи. До проблеми цінності людського життя він підходив з позицій морально-етичного гуманізму.
З проблемою життя виникає й парадоксальна на перший погляд пробле¬ма - "право на смерть". Тут виникає одразу кілька конкретних запитань: чи має людина право на добровільний відхід із життя, тобто, на самогубство? Чи варто боротися за життя й продовжувати його, коли це вже не дає самій лю¬дині ніякої насолоди? 1 хоч відповідь на перше питання завжди є прерогати¬вою особи, релігія завжди суворо засуджувала самовбивць аж до заборони
поховання на цвинтарях. Не підтримується ідея виправдання самогубства й на рівні масової свідомості. Проте з філософської точки зору кожна людина має як право на життя (одна з найперших вимог філософів - гуманістів), так і Лаво на смерть.
Інша річ, коли право на вибір смерті здійснюється поза особистісним контролем . Проблема ця дужескладна ,бо має глибоко етичний характер. Є прихильноки ідеї (коли немає шансів на одужання, а процес помирання важ-Вй, болісний), що^яш^шш^^^^Ш^1 безболісно піти з житлі. Ця точ-Е зору - прискорення безболісної кончини - зветься евтаназією. Цьому про-истоїть точка зору патерналістська - повна підлеглість життя індивідів сус-¦льству. Тобто, ніякі міркування ні за яких умов нікому не дають права при-Іинити чиєсь життя. Тим більше, що це пов'язано з цілим рядом міркувань Іравового аспекту: наприклад, чи не буде хтось (наприклад, з родичів чи за¬цікавлених осіб) цим зловживати.
Поки що евтаназія на практиці не має застосування. Певні дії, пов'язані ¦""навмисним прискоренням смерті, тягнуть за собою кримінальну відпові-Вільність. Евтаназія виключається і клятвою Гіппократа, яку дають лікарі, приступаючи до своєї діяльності.
Підсумовуючи усі ці міркування, можна прийти висновку, що реальний ¦лософський гуманізм дає ідеал, який визначає сенс людського життя в його ^¦бистісних і загальнолюдських параметрах. Цей ідеал стверджує діалекти-
єдність біологічного і соціального, конечного і безконечного, смерті й Іезсмертя. Саме на цьому кінець кінцем і грунтується регулююча роль мо-^Вьності як і в індивідуальному житті людини, так і в його ставленні до Иррті. І це дозволяє стверджувати, що тільки у безсмерті розуму й гуманно-¦Глюдини її безсмертя.
4. Людство як світове співтовариство. И; Всесвітня історія в точному розумінні слова почалася порівняно недавно і якихось 5-6 тисяч років тому. І ось вже наступив час, коли постає питан¬ій: чи гарантоване виживання людства? І що являє собою людство - реальну ¦шість чи конгломерат відособлених і ворогуючих між собою соціокультур-Іих цінностей?
Вже сьогодні без особливих зусиль ми переконуємося, що відбувається Інтернаціоналізація суспільного життя й самого побуту людей. Планета стає Ісе більш доступною для огляду. Мільярди телеглядачів щовечора присутні ТОи подіях, які відбуваються в інших країнах і континентах.
Вперше у своїй історії людство усвідомлює свою планетарну спільність Долі. Ядерна небезпека зрівняла народи усвідомленням їх уразливості. Вкрай Загострена екологічна проблема примусила зрозуміти, що всі п'ємо одну воду * дихаємо одним повітрям. Несталість економіки нагадала про взаємозв'язки НаЦіонально-господарчих організмів. Тобто, історія поставила всі країни й Народи пепеп необхідністю зайнятися спільною справою і перетворила це в умову нормального існування. Найважливіші аспекти цієї справи - боротьба за скорочення озброєння і ядерне роззброєння, охорона середовища прожи¬вання людей, подолання крайніх форм економічної відсталості, голоду й зли¬днів, захист елементарних прав людини, пошуки засобів оптимізації міжна¬родного поділу праці. Для розв'язання цих завдань вже недостатньо їх нейт¬ральної лояльності - потрібна кооперація зусиль, яка можлива лише на основі довір'я, розуміння, визнання значущості загальнолюдських цінностей. Отже, незважаючи на існуючу ще багатоманітність соціально-політичних станів, етнічну приналежність, самобутність кожного народу, зараз немає підстав для розчленування людства на "окремі людства", сіяти насіння ксенофобії (ненависті до чужого). В сучасному світі відстоювання елементарних умов для фізичного і духовного самозбереження людини - це не просто норма, але й критерій реалістичності політики.
Ще І.Кант в трактаті "Про вічний мир" пророче зауважив, що люди бу¬вають глухими до доведень розуму, який рекомендує їм норми згоди й пра¬вового полагодження конфліктів. Ще й зараз вони нерідко йдуть за голосом своїх особливих інтересів, і нерідко це призводить до війни. Річ у тому, що властива всім людям розумність виступає у двох виявах: як здоровий глузд і як розум в специфічному значенні цього слова. Здоровий глузд можна вира¬зити як раціональність індивідуального самозбереження: він категорично забороняє людині робити те, що шкідливе для його особистого виживання. Розум - раціональність, яка має на увазі й на меті виживання всього людства. Розум може допустити індивідуальне самознищення, жертвуючи життям, але категорично не допускає загибелі всіх людей. Небезпека загинути всім у яде¬рній чи екологічній катастрофі сплавляє індивідуальний здоровий глузд і ко¬лективний розум людства в єдину гуманістичну раціональність, яка здатна долати найрізноманітніші соціально-суб'єктивні пристрасті.
В суспільстві на сучасному етапі існує чимало непідконтрольних, сти¬хійно-суб'єктивних процесів, які можуть перетворити людину в іграшку. Де¬які "досягнення" НТР можна вважати лише напівзасвоєними. Так, ядерна реакція - це не^земне явище: вона - відтворення тих процесів, що відбуваю¬ться на Сонці. И тому ядерна енергія принципово неспіврозмірна з людиною. Вона, безумовно, корисна, але водночас, якщо вийде з-під контролю, ця сила може завдати ще більшої шкоди, аніж відомий досі Чорнобиль.
Ще в гуманістичній філософії виникло протиставлення: людина - не річ. Найбільш послідовно це продумано І.Кантом: "Роби так, щоб ти завжди ставився до людства... як до мети й ніколи не ставився б до нього як до за¬собу". Але з цього імперативу випливає й інший: ніколи не ставитися до лю¬дини "як до засобу" - навіть тоді, коли це робиться ніби в інтересах людини. Ніхто не може бути ощасливлений насильно, у відповідності не з його особи¬стим, а з чужим уявленням про щастя. Кантівське поняття "мета в собі" вима¬гало визнати за кожною людиною право здійснювати своє покликання й ці-лепокладання. Саме в цьому розумінні це поняття поповнило "золотий фонд" іілософії, збагачуючись все новим змістом. Історичний досвід XX століття іавчив людство, що будь-яка спроба "створювати", "перетворювати", заново винаходити" людину (фашизм, сталінізм) приречена на провал. Це не рначає, що суспільство усувається від активної виховної діяльності, від юрмування людини у відповідності з гуманістичними принципами. Така іяльність, навпаки, повинна посилюватися, але не повинна приймати мані-уляторських форм. Людина покликана вільно виявляти й розвивати властиві і розум і гуманність. А це можливе лише в розумному й гуманному суспіль¬стві.
І РОЗДІЛ VI. ЛЮДИНА ТА її МІСЦЕ В СВІТІ.
Ключові категорії та поняття: Антропосоціогенез. Спадковість. Культура. Мораль. Ендогамія. Екзогамія. Інцест. Тотем. "Неолітична революція". Іоціал-дарвінізм. Мальтузіанство. Соціобіологія. Глобальні проблеми сучас-ості.
План
1 .Філософська концепція антропосоціогенезу. 2.Природне й суспільне в людині. 3.Проблема життя і смерті в духовному досвіді людини. 4.Людство як світове співтовариство.
1 1а
1. Філософська концепція антропосоціогенезу.
В умовах розвитку людства як світового співтовариства, НТР і загост¬рення глобальних проблем інтерес до людини є універсальною тенденцією сукупності конкретних наук: політекономії й соціології, медицини й біології, астрономії й географії. Але оскільки не існує окремої науки про людину, а в комплексному її дослідженні беруть участь різні дисципліни, все відчутнішою стає необхідність інтеграції наук про людину в єдину, практич¬но орієнтовану систему. Це завдання не може бути розв'язаним без вияв¬лення категоріального каркасу людської цічісності, а це останнє є власне справою філософії.
Що таке людина на відміну від високоорганізованих тварин? Усяка тва¬рина народжується на світ з певним "поведінським амплуа", яке передане їй через багатий набір інстинктів. Тому, скажімо, вовк ніколи не буде поводити¬ся як рись чи лисиця, тобто, інстинкти тварин обмежують їх індивідуальну варіативність поведінки. Людина, як виходець з тваринного світу, не має цьо¬го природженого "поведінського амплуа": вона може поводитися за "міркою" будь-якого виду. Так, мисливець, здатний застосувати найдивовижніші ком-' бінації вичікування й переслідування жертви. По-друге, спостерігаються гли¬бокі відмінності в поведінці людей, що належать історично до однієї й тієї ж групи. Так, син селянина, потрапивши в оточення аристократів, засвоює всі їх умовності; це ж можна сказати й про дворянського сина, якщо він вихову¬вався в селянській сім'ї; негритянське дитя із джунглів, яке зростає й вихову¬ється в Парижі, стає "стопроцентним парижанином". Тобто, людині властива індивідуальна варіативність поведінки, що невідома тваринам. У останніх поведінка визначається генетичним кодом, зафіксованим в молекулах ДНК, у людей же головними засобами передачі "програми", яка визначає їх поведін¬ку, є мова, показ і приклад. Місце "генетичних конструкцій " займають нор¬ми, місце спадковості - наступність.
Нормативне спадкове програмування поведінки називається культурою. Саме культура, яку з дитинства засвоює індивід, будучи заданою іншими (старшими) представниками людського роду, грає вирішальну роль у визна¬ченні людських вчинків.
Якщо вважати суспільством просто сукупність індивідів, які прожива¬ють у постійній взаємодії, то доведеться визнати наявність суспільства й у тварин. Але об'єднання тварин — це або стадо, в якому над усіма "суспільними інстинктами" домінує індивідуальний інстинкт самозбережен¬ня, або специфічне об'єднання комах мурашника, які є не стільки співтовари¬ством рівноцінних особів, скільки "колективним надіндивідуумом", навіть "над організмом", окремі члени якого живуть і діють за принципом біофізіо-логічного поділу функцій. Чим відрізняється від них суспільство людей? Пе¬редусім тим, що їх цтісність є надбіологічною: вона грунтується на єдності культурних норм: де немає культури, там немає суспільства.
Але культура в широкому розумінні - це все, зроблене людьми. Отже, соціальне неможливе без виробництва. Лише там, де є виробництво, можливе соціокультурне об'єднання людей. Тому суспільна істота є такою, яка щось виробляє. Виробництво - не просто визначальна, а наріжна, атрибутивна ознака виду Ното $аріеп$.
Філософія вважає, що виділення людини із світу тварин - такий же стрибок у розвитку, як і виникнення живого з неживого. Походженням лю дини займається антропологія, займається цим і філософія. Але якщо антро-пологи зосередили свою увагу на виявленні "відсутньої ланки", філософи намагаються з'ясувати моменти "перерви поступовості" - стрибки, що мали місце в процесі людського становлення. Давно вже наука сходиться на тому, що перетворення розвинутих гомінідів у людину не було миттєвою, одноакт¬ною подією - це тривалий процес становлення людини (антропогенез) і ста¬новлення суспільства (соціогенез), який тривав 3 - 3,5 млн. років. Але, позна-чений двома поняттями, цей процес був єдиним, його можна назвати антро-позсоціогенезом. Найважливішою рисою антропосоціогенезу слід вважати його комплексний характер: невірно було б вважати, що спочатку виникає праця а після неї "людина", "суспільство", "мова" і т.д. Теза про виз на¬вальне значення праці означає лише те. що праця є центральним антропооге-нетичним чинником, у зв 'язку з яким одночасно, паралельно формуються й прравила співжиття, і членороздільна мова, й зачатки раціонального мислен-
Проте праця й сама має свою генезу. Адже й зараз у деяких тварин (боб-ри), комах (бджоли, мурашки) існують "тваринні форми" праці; існували во¬ни в зачатках і у примата, що був предком людини. Але найголовнішою озна-жою людської праці є виробництво знарядь праці. Є свідчення тому, шо виро¬бництво найдавніших знарядь почалося 1 - 1,5 млн. років раніше, аніж з'явилася мова й мислення. Ніцше вважав, що людина пішла від деградова-нього, "хворого" гомініда, звідки випливає, що праця мала деструктивний (для тварин) характер. У цьому зв'язку хіба що заслуговує на увагу та обставина, що предок сучасної людини, озброєний примітивним знаряддям, безумовно втрачав свою пристосовуваність до середовища проживання. Негативні на¬слідки досвідомої знаряддєвої діяльності могли позначатися й на житті стада архантропів ("давніх людей"), бо деякі знаряддя могли стати знаряддями вбивства, наприклад, при сутичці самців за володіння "стадним гаремом". Інстинктивне виготовлення знарядь робилося все більш несумісним із 'тваринною формою спільності", в якій воно виникло. Виникла необхідність Щювого, вже надбіологічного об'єднання, яке б відповідало завданням вироб-ничо-господарської кооперації індивідуальних умов. Й пов'язати це завдання можливо було лише при сприянні вторинних засобів соціалізації. І тут дуже Важливим фактором антропосоціогенезу стає мова. Первісно вона була вплетена" в безпосередню практичну діяльність людей як спеціалізована Шіформаційно-знакова діяльність. Маючи яскраво виражений предметно-діяльний характер, мова водночас забезпечує успішний розвиток предметно-практичної діяльності людей.
Однак і мови було недостатньо, щоб забезпечити солідарність у трудо¬вих діях і досягти стадного миру. Велику роль у цій справі відіграв такий фактор, як виробництво людей самими людьми, або продовження самого ро¬ду людського. Стадо засноване на ендогамії, тобто статевих зв'язках в сере¬дині самого стада. Община, навіть найпримітивніша, заснована вже на агамії, (виключенні близькородинних шлюбних контактів) й екзогамії - приписах шукати шлюбних партнерів за межами своєї общини. Важко зараз однознач¬но відповісти, яким чином далекий предок сучасної людини дійшов до ви¬значення такої норми поведінки. Можна сумніватися в тому, ніби це було викликано огидою до інцести. Швидше, на думку Л.Моргана, це було наслід¬ком усвідомлення шкідливих наслідків кровозмішення - одержання дегене¬ративного потомства. Перед небезпекою цього й був укладений оцей най¬перший "суспільний договір", що забороняв близькоспоріднені шлюби. Є підстави припускати, що найближчим спонуканням до екзогамії була якраз потреба у внутрістадному мирі. Щоб покласти кінець вбивчій, знаряддєво-збройній статевій конкуренції самців, треба було зробити "гарем самок" ні¬чийним, тобто накласти заборону, табу на всі статезі зв'язки всередині своєї групи. Цим самим виключався і інцест, і його "біологічна шкода", хоч це бу¬ло не "раціонально запланованим", а непрямим об'єктивним результатом екзогамії. Є всі підстави вважати, що вирішальну роль у цьому відіграв ірра¬ціональний шлях - тотемістичні культи далеких предків людини.
Тотем мислився як міфічний прабатько групи, від якого вона отримала свою назву (рід крокодила, черепахи, ведмедя та ін.). Усі члени групи, таким чином, "єдині во плоті" з тотемом, й "плоть" цю споживати чи робити об'єктом статевого акту було заборонено, вважалося блюзнірством. Пору¬шення цієї заборони каралося так же, як вбивство й з'їдання самого тотема. Жіноча стать, отже, ставала табу, тобто недоторканим, священним об'єктом. Досягаючи у такий спосіб - містичним, ірраціональним шляхом - стадного миру, палеоантропи усунули стадну ("гаремну") організацію, утворивши принципово новий тип примітивної колективності: первісно-родову общину, зв'язану з іншою такою ж общиною завданням відтворення нащадків.
Таким чином, заборона близькоспоріднених шлюбів була тим вихідним пунктом, з якого почалася історія облагородження й одухотворення стате¬вого почуття. З того моменту й назавжди люди прирікали себе на те, щоб родичатися з далекими, долаючи їх чужість, навчаючись взаєморозумінню, терпимості й довір'ю. Статева любов виступила важливим фактором миро-любства у відносинах між общинами, родами, племенами. З цього моменту стала можливою ідея рівності в синівстві й братерстві. Тільки з екзогамією люди усвідомлюють свій родовід. Категорії спорідненості (передусім по лінії матері - "мати", "дядько по матері", "бабуся", "брат", "сестра", далі -"батько", "дядько по батькові", і т.д.) - одні з перших понять, що виникли на
Нвчення людських відносин. Як ми вже з'ясували, табу на близькородинні звязки - перша з найпростіших морально-соціальних заборон, що виникли в глибокій старовині й навіки зберегли своє непорушне значення. Саме ці най¬ді морально-соціальні заборони й стверджують первісно-родову об-щину на противагу тваринному стаду.
Крім заборони інцести, до перших найпростіших морально-соціальних норм, відносилася заборона на вбивство одноплемінника (в подальшому -родича, ближнього) і вимога підтримання життя - прогодування будь-якого одноплеемінника незалежно від його фізичної здатності. З моменту виникнен-В цих моральних норм пройшло багато часу, мораль розвинулася, але ці найперші моральні вимоги утворили фундамент, над яким надбудовуються усі пізніші моральні цінності. Найбільш яскравий приклад вічності цих мо-реальних вимог є право людини на життя. Це право має кожен, навіть біологічно непристосований" член суспільства. Саме через це у первісній общині засоби виробництва і основні предмети споживання були власністю колективу. Це особливо стосувалося їжі: біля "спільного котла" було місце кожному - і сильному й слабому, і здоровому й хворому, і працездатному й непрацездатному. Ця найдавніша моральність становила одну з перших "клітинок" людяності, а на думку деяких вчених, навіть лежить в основі людської психіки і її первинних, власне соціальних виявлень. Але абсолютизува вши ідеалізувати цю первісну мораль немає потреби, бо якраз в етичному розумінні вони були недосконалими й нерозвинутими. По-перше, вони являли собою нерозчленовані соціальні норми, коли протилежність доброго і злого плуталася з протилежностями корисного і шкідливого, привабливого й огидного, священного й блюзнірського. По-друге, первісні норми мали суто локальний, переважно - внутрішньо-общинний характер. У міжобщинних відносинах тривалий час зберігалися (а іноді заохочувалися) і хитрість, і під-ступність, і жорстоке насильство. Подальший розвиток моралі - це одночас-й наступність щодо найпростіших норм поведінки, й подолання їх обмеженого змісту.
Соціально-моральна єдність первісної общини була тією формою колективності, всередині якої стала можливою і отримала достатній простір виробничо-господарча кооперація палеантропів. Община (порівняно невелика груа людей) була придатною для того, щоб спільний процес праці був у ній доступний для огляду. І предмет, і засоби праці, і способи, якими з'єднували індивідуальні зусилля, перебували в полі зору кожного з учасників. Це сприяло початковій реалізації варіативності задатків людської істоти й давало Можливості для осмисленої роботи при непорушному дотриманні колектив-ної дисципліни, покірності й відданості своїй общині. Всередині морально впорядкованого первісного колективу й розпочинається власне історія люд-ського роду. В процесі праці формувалися воля й конструктивні здібності людей, їх задатки, інтелект і уява. Зростала багатоманітність відносин до навколишнього середовища. Свідченням такого багатопланового предметно¬діяльнісного розвитку стала так звана "неолітична революція " - перехід від збирання й охоти до продуктивного життєзабезпечення (землеробство, ско¬тарство, ремесла). Протягом кількох тисяч років люди оволоділи вогнем, приручили тварин, винайшли колесо, засвоїли початки будівельної техніки, перейшли від кочового до осілого способу життя. Склалися великі племенні об'єднання, розпочалися міграційні процеси. З'явилися перші міста-держави. з виникненням яких датується історія давніх цивілізацій.
З моменту "неолітичної революції" людина набуває основних характе¬ристик, які фіксують людей як суспільно-історичні істоти: передусім людина є споконвічно діяльною, і всі її специфічні властивості формуються в ході розвитку предметної діяльності. При цьому бачимо таку діалектичну взаємо-пов'язаність: потреби людей сформовані історично й під визначальним впли¬вом праці. Остання ж не лише задовольняє потреби, а й перетворює навички споживання в істотний момент цивілізації.
По-друге людина, виштовхнута із суспільства в природу (відділена від інших людей, знарядь, знань, навичок), виявляється ні до чого не придатною твариною, бо специфічно людський спосіб життєзабезпечення - праця - колективною, спільною діяльністю.
Й нарешті, те особливе значення, яке людські індивіди отримують все¬редині суспільства, кінець кінцем визначається місцем у складній і багатоманітній системі, що складається в процесі суспільної праці. Всі відмітні особ¬ливості й достоїнства, що відрізняють один індивід від іншого, мають по суті суспільний характер, визначаються суспільними відносинами. Людина, власне , є носієм, втіленням тих суспільних відносин, в яких вона проживає.
Усе наведене вище стосується усіх людей, що живуть нині на Землі. Не-має на планеті таких груп чи різновидів людей, які б не пройшли через оту | драматичну передісторію. Немає на нашій планеті "природно-наївних" або і "диких" народів і племен, не існує дегенерованих чи звироднілих суспільств. Куди б ми не потрапили на нашій планеті, ми зустрінемо людей, про яких маємо право казати принаймі таке:
- вони вміють виготовляти знаряддя за допомогою знарядь і викорис¬товувати їх як засіб виробництва матеріальних благ;
- їм відомі найпростіші моральні заборони й розуміння безумовно' протилежності добра і зла;
- вони мають чуттєві сприйняття, розумові навички й матеріальні та духовні потреби, що розвинулися історично;
- вони не можуть ні формуватися, ні існувати поза суспільством;
- притаманні їм індивідуальні властивості й достоїнства є суспільно' визначеними, що відповідають тому чи іншому типові суспільних відносин:
- їх життєдіяльність має не первісно запрограмований, а свідо-вольовий характер, внаслідок чого вони є істотами, в яких є зцатність до самопримусу, совість і свідомість відповідальності.
Такий повсюдний, загальнопланетарний фундамент людяності, закладений ще в докласовому суспільстві. Він давніший і міцніший за ті відмінності, спостерігаються в наші дні між різними народами світу. Тому взаєморо-зуння можливе між ними вже тому, що всі ми родом з передісторії, всі маємо за плечима тотожно-єдиний досвід становлення.
2. Природне і суспільне в людині.
І Як і будь-який інший біологічний вид, Ното заріепз має сукупність видових ознак: генетично закодовану спадковість, вік, тривалість дитинства, зрілого віку й старості. Біологічно запрограмовані такі характеристики його організму, як здатність засвоювати певний вид їжі, засвоювати мову, поява вторинних статевих ознак тощо. гомосапіенз має стійкі варіації (різновиди), « іменуємо расами. Це не що інше, як адаптація до конкретних особливостей середовища проживання, що знайшло певний вираз у появі специфічних анатомічних, фізіологічних і біологічних ознак, які аж ніяк не означають І вищості" або "нижчості" тієї чи іншої раси - представники кожної з однако¬вим успіхом можуть брати участі у будь-якій із сфер життєдіяльності суспільствава. Якщо говорити про передісторію, то вид Homo sapienz є покищо останнньою з відомих нам сходинок розвитку роду Номо (відомі наші поперередники - людина уміла, Homo sapienz - людина прямоходяча), однозначної відповіді щодо генеалогії нашого виду наука ще не дає.
Біологічно кожна людина є унікальною, бо має неповторимий набір ге-успадкованих від батьків. Ця неповторність посилюється внаслідок взає-модї соціальних та біологічних факторів, бо кожен індивід має унікальний життєвий досвід (навіть однояйцеві близнюки, що мали ідентичний генотип, часом стають відмінними один від одного). І ось ця унікальність кожної людини - факт першорядної філософсько-світоглядної важливості. Визнан-безконечної багатоманітності роду людського, а отже, безконечної бага-томанітності здібностей і обдарувань, які можуть мати люди, - один із наріжних принципів гуманізму.
Та включеність людини у два світи - біологічний і соціальний - породила суперечку, яка ведеться давно й продовжується досі. Суть її така: яке з цих началл - біологічне чи соціальне - є визначальним для життя людини й суспі льства. Спектр думок з цього приводу можна віднести до двох полюсів: біологізаторства й соціологізаторства.
До біологізаторських концепцій відноситься передусім расизм, який виходить із того, що в головному, істотному людина визначається її расовою приналежністю. Ця концепція скомпрометувала себе й не знаходить підтримки й розуміння на рівні політики й ідеології. ареною боротьби за існування між окремими індивідами й успіху в цій боро, тьбі досягнуть найбільш пристосовані. Ч.Дарвін (1809 - 1882) застосував ідею боротьби за існування в своєму еволюційному вченні, наповнивши д біологічним змістом. Однак з біології ця ідея знову була перенесена у сферу суспільства, але вже "освячена" авторитетом природничої науки: якщо боро¬тьба за існування властива живій природі, то їй ніби має підкорятися і суспі-льство.
Наприкінці XIX - початку XX ст. одна з біологізаторських концепцій спиралася на етологію - науку про поведінку тварин. Суть цієї концепції по¬лягала в тому, що людині властиві ніби природжені інстинкти агресивності, а культура й мораль - лише стримуючі механізми цієї агресивності (З.Фрейд).
"Соціобіологія" (Е.. Уїлсон, США) пропонує розглядати історію людст¬ва очима зоолога з іншої планети. Цей останній заніс би людину до каталогу земних тварин, а соціальні й гуманітарні науки будуть для нього лише спосо¬бами дослідження людини як біологічного виду.
Суть усіх цих концепцій не стільки в їх науковій неспроможності, скіль¬ки в обгрунтуванні певної програми соціальних дій - будь це захист й випра¬вдання існуючих порядків або винищення "найбільш непристосованих".
Соціологізаторські концепції людської природи ігнорують все біологіч¬не в людині, її природні передумови, а також людську індивідуальність, від яких можна ніби відхилятися при вивченні людини. Остання мислиться лише як сирий матеріал, з якого можливо сформувати будь-яку людину в ім'я дося¬гнення того чи іншого ідеалу. Ігнорування природного начала в людині влас¬тиве і християнській традиції, в якій природне, тілесне, плотське, протистав¬ляється духовному як нижче - високому, "благородному".
Насправді ж у людині нерозривно пов 'язане природне й соціальне, проте в цій єдності соціальне домінує над біологічним. В повному розумінні людина реалізується лише живучи в суспільстві, при чому кожна людина є не просто якийсь абстракт, а втілення ("ансамбль") суспільних відносин (К.Маркс). Особливо цінним є ідеал гармонійної людини, вироблений ще в античні часи. Філософія стверджує розвиток багатства людської природи як самоціль,3 створення умов, які забезпечують всебічний розвиток людини, її постійне вдосконалення, ставить як реальне історичне завдання.
У вульгаризованій діалектико-матеріалістичній філософії, та й в іншйх конкретних науках, які вивчали людину, протягом десятиліть панували спрощені, однобічні інтерпретації людини. Підкреслювались переважно її соціальні характеристики, ігнорувалася природна сутність людини, мав місце такий собі "соціологізований ідеалізм". І це стосувалося не лише сфери фіЛо софії чи ідеології - це відчувалося передусім на практиці, в якій потреби людини поступалися перед потребами суспільства.
В умовах НТР, коли людство досягло чималих успіхів у розвитку продуктивних сил, як її негативний наслідок заявляє про себе планетарна екологічна ппоблема. Можливості адаптації людського ооганізму ло сеоедовииіа й
Вижаються до вичерпання. Складність нинішньої ситуації поглиблюється тим, що згубна дія забруднення середовища відчувається не стільки сучасни-ми мешканцями планети Земля, скільки це дасть про себе знати в майбутніх поколіннях, тому що посилюється мутаційний процес. Це мусять усвідомлювати усі земляни й мобілізувати свої сили за виживання людини.
3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людини.
Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити В предметом своїх роздумів. Вони є вихідним пунктом у виробленні того, Но прийнято називати основною "лінією життя". Втрата цієї "лінії" нерідко Визводить до драматичних, а то й трагічних колізій, до моральної чи навіть фізичної загибелі людини. Але сенс індивідуального життя, а отже вибір Вінії життя", тісно пов'язаний із соціальними ідеями й умовами, в яких лю-шна живе й діє. Адже людина завжди прагне досягти можливого на даному соціальному рівні життя суспільства. Та "лінія життя" може визначитися і Вобами - моральними чи неморальними, - за допомогою яких людина пра¬ве реалізувати мету свого життя.
Уявімо, що людина в своїх діях керується лише високоморальними ідеа-лами й засобами їх здійснення. В такому випадку неможе не бентежити усвідо лення, що життя ЇЇ - єдине й неповториме, прожите чесно і з користю для Вдей зрівнюється смертю із життям нечесно, творить зло. В не втрачають від цього зрівняння своє значення Поняття добра і зла, прав-й неправди, справедливості й несправедливості? Люди завжди шукали ¦ходу з цього гнітючого протиріччя. Багато з' НИХ знаходило цей вихід в ре-лігійних постулатах про "безсмертя душі", "потойбічне воздаяння" тощо.
На відміну від міфології і релігії філософія апелює до розуму і виходить того, що людина повинна шукати відповідь на це самостійно, докладаючи цього власні духовні зусилля. Філософія лише допомагає цьому, акуму-лоючи й критично аналізуючи попередній досвід людства в такого роду пошуках. Що стосується філософського матеріалізму, то він в усі часи запереучвав можливість особистого фізичного безсмертя. Тому людина, яка проду-Вно, осмислено приймає матеріалістичний світогляд, робить нелегкий крок, який вимагає від неї особистої мужності й сили духу - того, що в філософії зветься стоїцизмом. Але, наголошуємо: до .своїх матеріалістичних переконань людина повинна прийти усвідомлено, "вистраждати" його, пройти очисний вогонь сумніву. Тим більше ніхто не має прав нав'язувати цей світогляд.
В питанні цро смисл і мету життя матеріалістична філософія виходить Передусім із визнання самостійності й самоцільності людини, проте сама лю дина розглядається не лише як індивід, але й як член суспільства, "частка цілого". На відміну від інших живих істот, людина розуміє, що сама вона ніколи не досягне "цілей" життя всього суспільства, отже, адекватно не може себе реалізувати. Але саме в цій нереалізованості й містяться спонукальні мотиви для творчої діяльності, чим людина і покликана займатися все своє життя і цим вносити свій особистий вклад у прогрес, історію. В цьому й по¬лягає сенс життя окремої людини. Міра співпадання особистого й суспільно¬го визначає цінність людського життя. Міра ця діалектично поєднує сенс життя особи і суспільства, що особливо співпадає в умовах гуманного демок¬ратичного суспільства.
Глибокі.думки про сенс життя людини як істоти соціальної висловлюва¬ли мислителі різних світоглядних орієнтацій. Л.М.Толстой назвав беззмісто¬вним життя яке зводиться лише до задоволення матеріальних насолод_людини. Він не приймав такого способу життя, коли людина живе тільки для того, щоб "благо було лише їй одній, щоб всі люди і навіть істоти жили й діяли тільки для того, щоб їй одній було добре". Жити так, на думку Л.Толстого, може "тваринна особа", яка не підчиняється вимогам розуму.
Думка про неминучу смерть людини пронизує усю творчість Толстого, але вона завжди пов'язана в нього з утвердженням морального, духовного безсмертя людини: людина померла, але її ставлення до світу продовжує діяти на людей, при чому іноді воно діє більше, за життя людини. Людини "тут, у цьому житті вже вступає в те нове ставлення досвіту для -якого немає смерті, і встановлення якого є для всіх людей справа цього життя".
З цих же позицій підходив до оцінки людського життя і Г.С.Сковорода. Саме на самоцінності людини базується його вчення про "сродну працю".
Це певний утопізм, але в даному випадку нас цікавить бачення сенсу людського життя - можливість себе реалізувати. Причому головниму людині
Схоже, але дещо з іншим акцентом розглядає цю проблему російський мислитель В.Соловйов. У нього розв'язання цього питання пов'язане із спів¬відношенням особи і суспільства. Стверджуючи безконечність і самоцінність особистості, він протестує як проти індивідуалізму, егоїзму, так і проти тих прихильників колективізму, які визнають лише пріоритет суспільства, колек¬тиву перед особою. Тобто, Соловйов не поділяє точку зору удаваного колек¬тивізму, в ім'я якого заперечується самоцінність особи. До проблеми цінності людського життя він підходив з позицій морально-етичного гуманізму.
З проблемою життя виникає й парадоксальна на перший погляд пробле¬ма - "право на смерть". Тут виникає одразу кілька конкретних запитань: чи має людина право на добровільний відхід із життя, тобто, на самогубство? Чи варто боротися за життя й продовжувати його, коли це вже не дає самій лю¬дині ніякої насолоди? 1 хоч відповідь на перше питання завжди є прерогати¬вою особи, релігія завжди суворо засуджувала самовбивць аж до заборони
поховання на цвинтарях. Не підтримується ідея виправдання самогубства й на рівні масової свідомості. Проте з філософської точки зору кожна людина має як право на життя (одна з найперших вимог філософів - гуманістів), так і Лаво на смерть.
Інша річ, коли право на вибір смерті здійснюється поза особистісним контролем . Проблема ця дужескладна ,бо має глибоко етичний характер. Є прихильноки ідеї (коли немає шансів на одужання, а процес помирання важ-Вй, болісний), що^яш^шш^^^^Ш^1 безболісно піти з житлі. Ця точ-Е зору - прискорення безболісної кончини - зветься евтаназією. Цьому про-истоїть точка зору патерналістська - повна підлеглість життя індивідів сус-¦льству. Тобто, ніякі міркування ні за яких умов нікому не дають права при-Іинити чиєсь життя. Тим більше, що це пов'язано з цілим рядом міркувань Іравового аспекту: наприклад, чи не буде хтось (наприклад, з родичів чи за¬цікавлених осіб) цим зловживати.
Поки що евтаназія на практиці не має застосування. Певні дії, пов'язані ¦""навмисним прискоренням смерті, тягнуть за собою кримінальну відпові-Вільність. Евтаназія виключається і клятвою Гіппократа, яку дають лікарі, приступаючи до своєї діяльності.
Підсумовуючи усі ці міркування, можна прийти висновку, що реальний ¦лософський гуманізм дає ідеал, який визначає сенс людського життя в його ^¦бистісних і загальнолюдських параметрах. Цей ідеал стверджує діалекти-
єдність біологічного і соціального, конечного і безконечного, смерті й Іезсмертя. Саме на цьому кінець кінцем і грунтується регулююча роль мо-^Вьності як і в індивідуальному житті людини, так і в його ставленні до Иррті. І це дозволяє стверджувати, що тільки у безсмерті розуму й гуманно-¦Глюдини її безсмертя.
4. Людство як світове співтовариство. И; Всесвітня історія в точному розумінні слова почалася порівняно недавно і якихось 5-6 тисяч років тому. І ось вже наступив час, коли постає питан¬ій: чи гарантоване виживання людства? І що являє собою людство - реальну ¦шість чи конгломерат відособлених і ворогуючих між собою соціокультур-Іих цінностей?
Вже сьогодні без особливих зусиль ми переконуємося, що відбувається Інтернаціоналізація суспільного життя й самого побуту людей. Планета стає Ісе більш доступною для огляду. Мільярди телеглядачів щовечора присутні ТОи подіях, які відбуваються в інших країнах і континентах.
Вперше у своїй історії людство усвідомлює свою планетарну спільність Долі. Ядерна небезпека зрівняла народи усвідомленням їх уразливості. Вкрай Загострена екологічна проблема примусила зрозуміти, що всі п'ємо одну воду * дихаємо одним повітрям. Несталість економіки нагадала про взаємозв'язки НаЦіонально-господарчих організмів. Тобто, історія поставила всі країни й Народи пепеп необхідністю зайнятися спільною справою і перетворила це в умову нормального існування. Найважливіші аспекти цієї справи - боротьба за скорочення озброєння і ядерне роззброєння, охорона середовища прожи¬вання людей, подолання крайніх форм економічної відсталості, голоду й зли¬днів, захист елементарних прав людини, пошуки засобів оптимізації міжна¬родного поділу праці. Для розв'язання цих завдань вже недостатньо їх нейт¬ральної лояльності - потрібна кооперація зусиль, яка можлива лише на основі довір'я, розуміння, визнання значущості загальнолюдських цінностей. Отже, незважаючи на існуючу ще багатоманітність соціально-політичних станів, етнічну приналежність, самобутність кожного народу, зараз немає підстав для розчленування людства на "окремі людства", сіяти насіння ксенофобії (ненависті до чужого). В сучасному світі відстоювання елементарних умов для фізичного і духовного самозбереження людини - це не просто норма, але й критерій реалістичності політики.
Ще І.Кант в трактаті "Про вічний мир" пророче зауважив, що люди бу¬вають глухими до доведень розуму, який рекомендує їм норми згоди й пра¬вового полагодження конфліктів. Ще й зараз вони нерідко йдуть за голосом своїх особливих інтересів, і нерідко це призводить до війни. Річ у тому, що властива всім людям розумність виступає у двох виявах: як здоровий глузд і як розум в специфічному значенні цього слова. Здоровий глузд можна вира¬зити як раціональність індивідуального самозбереження: він категорично забороняє людині робити те, що шкідливе для його особистого виживання. Розум - раціональність, яка має на увазі й на меті виживання всього людства. Розум може допустити індивідуальне самознищення, жертвуючи життям, але категорично не допускає загибелі всіх людей. Небезпека загинути всім у яде¬рній чи екологічній катастрофі сплавляє індивідуальний здоровий глузд і ко¬лективний розум людства в єдину гуманістичну раціональність, яка здатна долати найрізноманітніші соціально-суб'єктивні пристрасті.
В суспільстві на сучасному етапі існує чимало непідконтрольних, сти¬хійно-суб'єктивних процесів, які можуть перетворити людину в іграшку. Де¬які "досягнення" НТР можна вважати лише напівзасвоєними. Так, ядерна реакція - це не^земне явище: вона - відтворення тих процесів, що відбуваю¬ться на Сонці. И тому ядерна енергія принципово неспіврозмірна з людиною. Вона, безумовно, корисна, але водночас, якщо вийде з-під контролю, ця сила може завдати ще більшої шкоди, аніж відомий досі Чорнобиль.
Ще в гуманістичній філософії виникло протиставлення: людина - не річ. Найбільш послідовно це продумано І.Кантом: "Роби так, щоб ти завжди ставився до людства... як до мети й ніколи не ставився б до нього як до за¬собу". Але з цього імперативу випливає й інший: ніколи не ставитися до лю¬дини "як до засобу" - навіть тоді, коли це робиться ніби в інтересах людини. Ніхто не може бути ощасливлений насильно, у відповідності не з його особи¬стим, а з чужим уявленням про щастя. Кантівське поняття "мета в собі" вима¬гало визнати за кожною людиною право здійснювати своє покликання й ці-лепокладання. Саме в цьому розумінні це поняття поповнило "золотий фонд" іілософії, збагачуючись все новим змістом. Історичний досвід XX століття іавчив людство, що будь-яка спроба "створювати", "перетворювати", заново винаходити" людину (фашизм, сталінізм) приречена на провал. Це не рначає, що суспільство усувається від активної виховної діяльності, від юрмування людини у відповідності з гуманістичними принципами. Така іяльність, навпаки, повинна посилюватися, але не повинна приймати мані-уляторських форм. Людина покликана вільно виявляти й розвивати властиві і розум і гуманність. А це можливе лише в розумному й гуманному суспіль¬стві.