Голодомор 1932-33 років в Україні: Архівні матеріали Центрального державного архіву громадських об'єднань України
Влітку 2003 р. було підписано договір про виготовлення колекції мікрофільмів документів про Голодомор із фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України провідним видавцем архівних колекцій - американською компанією Першоджерела на мікрофільмах ( HYPERLINK "http://www.gale.com/psm/index.htm" Primary Source Microfilm). Мова йде про унікальну колекцію "партійних" документів про Голодомор, що зберігається в колишньому Архіві ЦК Компартії України. Саме тут зосередилася вся інформація про політичне, соціально-економічне і духовне життя за період перебування комуністичного режиму при владі в Україні.
До ЦК КПУ надходила вся інформація від державних та місцевих партійних і радянських органів влади. Більшість документів, а особливо тих, що стосуються по Голодомору, завжди мали гриф "Цілком таємно". Більш того, ці документи, як правило, зберігалися в так званій "Окремої папці", доступ до якої мало лише дуже обмежене коло осіб з найвищого політичного керівництва України і більш менш об'єктивно відображали дійсність. Ось чому до 1991 р., тобто до падіння комуністичного режиму, про документи, які відображали перебіг колективізації сільського господарства, проведення хлібозаготівельних кампаній, перші ознаки, а згодом і жахливі масштаби голоду, смертності, канібалізму практично ніхто не знав. Навіть архівістам доступ до них було заборонено.
Наразі опублікований лише незначний масив матеріалів про Голод на Україні із фондів ЦДАГО. Основна ж маса архівної інформації ще потребує опрацювання, публікації та аналізу.
Склад "партійних" документів досить різноманітний. Це постанови, директивні листи, телеграми ЦК ВКП(б), РНК СРСР, ЦК КП(б)У, РНК УРСР, місцевих партійних комітетів і виконкомів рад, офіційні й особисті звернення секретарів обкомів партії до вищих партійних інстанцій, а також доповідні записки, інформації органів державної безпеки, прокуратури, юстиції, а також листи громадян.
За змістом документи архіву можна розділити на декілька великих тематичних груп. Перш за все це ті, що відбивають проведення в Україні хлібозаготівельної політики, висвітлюють дію репресивного механізму викачування зерна з уже напівголодного села, що й стало безпосередньою причиною катастрофи. Чітко простежується особиста причетність Сталіна, Молотова, Кагановича до визначення непомірного для України плану хлібозаготівлі в 1931 р. і, особливо на наступний рік., а також їхній жорстокий тиск з метою його неухильного виконання.
Документи архіву віддзеркалюють поведінку в екстремальних умовах вищого партійно-державного керівництва республіки (Косіор, Чубар, Петровський), яке фактично стало слухняним знаряддям в руках Сталіна, їхню поступливість, що фактично і прирекло українське селянство на голод. Хоча, можливо, спротив українського керівництва диктатору був би адекватним самогубству.
Друга група документів - про зростання продовольчих труднощів, широкомасштабного голоду, смертності. Ці документи висвітлюють страшні картини голоду, найменування сел., прізвища багатьох силян, тобто конкретні приклади, а також узагальнюючі матеріали по регіонах, окремих областях, районах за окремі періоди. На жаль, статистичні дані про жертви Голодомору в масштабах всієї України в архіві відсутні. Ймовірно вони могли бути свого часу знищені або зовсім не велися, оскільки від самого початку сталінське керівництво наклало табу на цю тему.
Наступну групу складають документи про політичний настрій селянства, частини низового активу, масовий вихід з колгоспів. Ці документи свідчать, що в партійних організаціях з метою посіяти страх посилився пошук ворожих елементів, переродженців і т.п. До цієї групи документів необхідно віднести численні листи, звернення, прохання до Сталіна, Молотова, Косіора, Петровського. Вони різні: гнівні і суворі, наївно довірчі з проханням про допомогу. Велика група архівних документів дає уяву про заходи (на жаль, запізнілих), до яких вдавалися ЦК ВКП(б) і РНК СРСР для зменшення масштабів трагедії. Це документи про надання допомоги потерпілим областям республіки продовольством, насінням, фуражем, а також створення спеціальних дитячих фондів, відкриття пунктів громадського харчування, сирітських притулків і т.п.
Документи архіву свідчать, що ці заходи почались здійснюватися лише з середини 1933 р., в той час коли продовольчі ускладнення виникли ще в 1931 р., у зв'язку з виконанням непомірних для України планів хлібозаготівель.
Таки чином, "партійні" документи відображають справжні причини, перебіг і наслідки національної трагедії. За своїм складом, інформаційною наповненістю ці документи є унікальними, оскільки подібним матеріалів здебільшого немає в інших архівах, у тому числі й московських. Феномен Великого Голодомору в Україні 1932-1933 рр., штучно створеного тоталітарним режимом, за своєю масштабністю і кількістю жертв (за деякими скромними підрахунками від 4,5 до 5 млн. осіб) не має аналогів в історії світової цивілізації. На жаль, ця Катастрофа українського народу, на відміну від єврейського Голокосту, не ввійшла у загальну пам'ять людства. Хоча це - яскравий приклад і пересторога для всіх народів - до чого може призвести тоталітарний режим й відсутність елементарних норм демократії. Для багатьох дослідників, яким раніше були недоступні документи із найбільш закритого архіву і яким доводилося задовольнятися свідченнями очевидців, матеріалами преси та зарубіжними дипломатичними джерелами, представлені документи стануть справжнім відкриттям.
Документи, що висвітлюють Голодомор, походять з матеріалів з'їздів, пленумів, конференцій ЦК КП(б) України, Політбюро і відділів ЦК КП(б)У за 1931-1933 рр.




Голодомор 1932 — 1933 рр. як геноцид: прогалини у доказовій базі

  Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор

Такі всесвітнього масштабу катастрофи, як Голодомор в Україні 1932—1933 років, ніколи не будуть сприйматися суспільством як щось «теоретико-академічне», як проблема, чия вага обмежується лише сферою чистої науки. Трагедія «терору голодом» — це передовсім наш невідступний вічний біль. Але, враховуючи, що страшна катастрофа об’єктивно, бажаємо ми цього чи ні, була і залишається винятково гострою зброєю у сучасній політичній боротьбі, моральним обов’язком наших істориків, як і раніше, є дослідження причин та досі ще невідомих наслідків Апокаліпсису, пошук нових і нових свідчень і доказів його геноцидного характеру, вивчення його впливу на свідомість різних поколінь людей, зокрема, сучасної молоді. Саме про це йдеться в новому матеріалі постійного автора «Дня», одного з провідних в Україні фахівців з історії тоталітарного суспільства в СРСР 20—30-х років ХХ століття, доктора історичних наук, професора Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО. Отже, слово — шановному історику , початок у № 19, № 25 газети «День».
За цими ретельно виваженими формулюваннями криється глибока обізнаність iз первинними джерелами. З кожним окремо взятим положенням процитованого тексту неможливо не погоджуватися, у тому числі з основним: голод у СРСР був для керівників ВКП(б) неочікуваним й небажаним.
Ми з Девісом і Віткрофтом не раз зустрічалися на конференціях, обмінюємося книгами. Книгу, про яку йде мова, вони мені передали, підкресливши опубліковані в ній дані про великі обсяги продовольчої допомоги, виділеної радянським урядом для УСРР і Кубані в першій половині 1933 року. Про який геноцид, здавалося б, можна говорити в світлі цих даних? Дуже важко переконати представників провідної на Заході бірмінгемської школи зацікавитися національним зрізом проблеми голоду 1932—1933 рр. в СРСР, який може виявити український Голодомор.
Ми бачимо в західній історіографії явну тенденцію ревізії оцінок часів «холодної війни». Не можна твердити, що ця тенденція вже є пануючою, але не виключено, що вона стане такою. В усякому разі, Р. Девіс і С. Віткрофт зробили для цього все можливе. На суперобкладинку своєї книги вони винесли вердикт самого Р. Конквеста: «Це справді видатний внесок у дослідження такої важливої проблеми». Після цього друкується авторська анотація, яка не залишає каменя на камені від висновків, зроблених у монографії «Жнива скорботи». «Це, — кажуть автори про свою книгу, — перше всебічне дослідження жахливих років радянського голоду, що базується на раніше засекречених й цілком секретних російських та українських архівах. В ньому голод розглядається на тлі довготермінових та середньострокових чинників, що призвели до сільськогосподарської кризи, й визначається міра, в якій голод був «організованим» або «штучним». Контраверсійні висновки авторів відрізняються від тих, що були зроблені раніше багатьма істориками, в тому числі Робертом Конквестом».
Не обмежуючись сказаним, Р. Девіс і С. Віткрофт наводять у своїх висновках запозичене з книги «Жнива скорботи» твердження про те, що голод в Україні був «свідомо застосований» заради його (Сталіна. — Авт. ) вигоди (1986)», після чого в примітці цитують окремі фрази з листа Р. Конквеста до них, написаного у вересні 2003 року. У листуванні, пишуть вони, доктор Конквест наполягав: він не вважає, що «Сталін навмисно заподіяв голод 1933 року. Ні. Я доводив, що коли голод став невідворотним, він міг запобігти йому, однак поставив «радянський інтерес» вище за врятування голодуючих, — таким чином, свідомо сприяв голоду».
Твердження Р. Конквеста є відходом від його позиції, оприлюдненої в 1986 р. Первинна позиція спиралася на свідчення людей, які залишилися живими після перебування в українському селі у 1932— 1933 рр. Тепер під тиском «ревізіоністів» він відмовляється від сказаного в роки «холодної війни». Іншими словами, він продовжує звинувачувати Сталіна в убивствах, але відмовляється кваліфікувати їх як «убивства з попередньо обдуманим наміром». Виходить щось таке, що у кримінальному праві кваліфікується як «убивство через необережність». Ось таку неочікувану ревізію постійного сталінського курсу на превентивний терор несе з собою закінчення «холодної війни». Якщо солідаризуватися з цією заявою Р. Конквеста, то зникає грунт, на якому будується концепт голоду-геноциду.
Українських істориків чекає нелегка робота: переконати зарубіжних колег в своїй правоті. Щоб доказова база Голодомору як геноциду витримала міжнародний аудит, треба поставитися до її формування дуже серйозно. Головним каменем спотикання є, без сумніву, питання про те, кого нищив Сталін — українців чи громадян України? На перший погляд, це питання позбавлене сенсу, тому що гинули ті ж самі люди. Але від переконливої відповіді на нього залежить, чи визнає світ український Голодомор геноцидом.
5. КОГО НИЩИВ СТАЛІН?
У жовтні 2005 року мені довелось взяти участь у роботі міжнародного наукового семінару, який проводив Інститут Антоніо Грамші (Рим). Тему семінару сформулював професор Неаполітанського університету Андреа Граціозі, який плідно працює над проблематикою з історії СРСР: «Сталін, радянський голод 1931— 1933 р. і український Голодомор». Італійські учасники семінару пояснили, що ООН в 2003 році не визнала Голодомор геноцидом через те, що українська сторона не надала доказів нищення радянським режимом саме українців. Представлені документи свідчили про те, що у 1932— 1933 рр. в Україні загинули мільйони людей, але це було відомо й раніше. З повідомлення про цю заяву італійської професури розпочалася серія моїх публікацій на тему «Чому Сталін нас нищив?» («День», 20 жовтня 2005 року).
Якщо іноземці лише чемно просять довести, що сталінський режим нищив саме українців, то сучасні громадяни України в своїй основній масі рішуче не погоджуються з таким твердженням. Київський міжнародний інститут соціології при Національному університеті «Києво- Могилянська академія» у вересні 2006 року провів опитування дорослого населення України з проблематики Голодомору за чотириступеневою послідовністю. Воно дало цікаві результати.
Перше запитання було таке: «Ви чули або читали про голод 1932—1933 рр. в Україні?» На нього відповіли стверджувально 94,4% опитаних.
Тим, хто відповів ствердно, поставили друге запитання: «Чи був цей голод викликаний головним чином діями влади, чи природними обставинами?» Відповіді були такими (у відсотках): діями влади — 69,0; природними обставинами — 12,1; не думали про це — 5,4; важко сказати — 13,5.
Тим, хто покладав відповідальність за голод на дії влади, адресувалося третє запитання: «Чи вважаєте ви, що влада організувала голод навмисно?» Відповіді розподілилися таким чином (у відсотках): так — 84,2; ні — 5,7; важко сказати — 9,0; не думали про це — 1,0.
Нарешті, тільки тим, хто вважав, що влада організувала голод навмисно, задавалося четверте запитання: «Чи був цей голод спрямований проти усіх мешканців України незалежно від їхньої національності, чи лише проти українців за національністю?» Відповіді виявилися такими (у відсотках): проти усіх мешканців України незалежно від їхньої національності — 60,8; проти українців за національністю — 26,2; важко сказати — 11,2; не думали про це — 1,8. Відсоток переконаних в тому, що голод був спрямований лише проти українців за національністю, по регіонах розподілявся так: західний — 40,8; центральний — 20,8; південний — 16,4; східний — 22,7.
Наведені дані настільки виразні, що не потребують особливих коментарів. Треба поздоровити журналістів і вчених з тим, що сучасне покоління громадян вже розуміє злочинницький характер дій сталінської влади. Навпаки, ті, хто гинув від голоду, не розуміли, що з ними трапилося. Не розуміли цього навіть партійні функціонери на високих посадах. Не варто сумніватися у щирості (в даному випадку) спогадів Микити Хрущова, який тоді працював другим секретарем Московського міськкому і обкому ВКП(б): він знав про лютий голод в Україні, але не розумів причин.
Опитування показувало, що відсоток тих, хто не вбачав у Голодоморі геноциду за національною ознакою, переважав в усіх регіонах. Навіть у західному регіоні, який перебував у 1933 році поза кордонами СРСР, половина опитаних твердила, що голод був спрямований проти усіх мешканців України незалежно від їхньої національності.
Соціологічне опитування дає уявлення про стан повсякденної свідомості. Не менш цікаво проаналізувати висловлювання нашої інтелектуальної еліти. Обмежусь уривком зi статті здібного журналіста «Газеты по-киевски» Леонiда Швеця. Стаття була опублікована в день розгляду на Верховній Раді законопроекту про Голодомор, і автор ще не міг знати результатів. Швець наводив три аргументи, які перебували в суперечності, як йому здавалося, з концептом Голодомору як геноциду:
«Для многих в России и Украине оказалось сложным увидеть в Голодоморе сознательную политику уничтожения населения по признаку украинскости, вот этот самый геноцид. Во-первых, изначально такую юридическую квалификацию получили преступления, связанные с открыто провозглашенной и демонстративно проводимой правительственной политикой по уничтожению национальных, этнических, расовых и религиозных групп. В случае же Голодомора факты массового вымирания населения скрывались от остальной страны и внешнего мира, и не то что украинофобской истерии, наподобие юдофобской пропаганды Геббельса, — даже намеков на антиукраинскость в СМИ тех лет вы не найдете. Большевики, выжимая последние соки из села, обходились терминами классовой борьбы.
Во-вторых, признаки целенаправленной политики уничтожения украинского этноса сложно обнаружить как до Голодомора, так и после. В борьбе с «националистическим уклоном» пошерстили как интеллигенцию, так и партийцев, почти 10 лет, с 1923 года, кстати, с благословения центра, проводившего как раз коренизацию — украинизацию, но это вполне укладывается в параноидальную логику Сталина и режима в целом. Опять таки: били не по морде, не по паспорту, а по «подозрительным элементам».
В третьих, сами масштабы голода 1932—1933 годов настолько выходят за пределы территории Украины и заселенной украинцами Кубани, что сужать жуткую картину массового вымирания населения до национальных пределов минимум некорректно. Да и в украинских селах умирали рядом болгары, поляки, русские, все...»
Цитата надто довга, але у концентрованому вигляді вона відтворює спосіб мислення противників концепту геноциду. Наведені аргументи здаються логічними, але часом тільки тому, що ми не знаємо власної історії. Точніше, не знаємо її «підземних» зрізів і розуміємо радянську термінологію в буквальному значенні, хоч вона часто означала щось протилежне за змістом.
Л.Швець справедливо стверджує, що населення України не переслідувалося за ознакою «українськості» (тільки це для нього є адекватним наявності геноциду), а в Радянському Союзі не спостерігалося українофобської істерії. Він має рацію і тоді, коли стверджує, що в країні не існувало цілеспрямованої політики нищення українців як українців. Однак Швець визнає наявність боротьби з «націоналістичним ухилом», а також репресій інтелігенції та партійців. Чи можна узгодити ці твердження, які здаються протилежними за змістом? У Швеця ми відповіді не знайдемо, але вона все-таки існує.
Перед тим, як назвати її, подивимося на лінію поведінки Павла Постишева, який прибув до Харкова в кінці січня 1933 року, тобто негайно після завершення акції з вилучення продовольства у сільській місцевості. Постишев призначався на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У і формально підпорядковувався генеральному секретарю ЦК Станіславу Косіору. Однак він продовжував перебувати на посаді секретаря ЦК ВКП(б), завдяки чому мав безпосередній і постійний зв’язок iз Кремлем.
Сталінський емісар демонстративно одягався в українську вишиванку замість майже узаконеного френча. Він мав два завдання — забезпечити весняну сівбу і розгромити «націоналістичний ухил» в партії, оголошений головною небезпекою. Він врятував мільйони селян, холоднокровно спостерігаючи за мученицькою смертю інших мільйонів. Одночасно він розгорнув боротьбу з «націоналістичним ухилом» М. Скрипника, в ході якої постраждали десятки тисяч представників української інтелігенції. В лічені роки він переполовинив півмільйонну Компартію України. Ту саму Компартію, на адресу якої пролунали такі слова Сталіна в його листі Кагановичу від 11 серпня 1932 року: «Имейте также в виду, что в Украинской Компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается немало (да, немало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец — прямых агентов Пилсудского».
Аналіз діяльності Постишева дозволяє відповісти на питання про те, з ким Сталін боровся в Україні. Своїми противниками Кремль вважав не українців як представників етносу, а українців як носіїв національної державності. Українська держава лякала вождів ВКП(б) навіть у радянській оболонці. Тільки після Голодомору і невіддільних від нього масових репресій в середовищі української інтелігенції в Кремлі перестали боятися України. Столицею її з ініціативи Постишева в 1934 році знову став Київ.
Суть політики українізації залишається загадкою для Л.Швеця. Перед тим, як визначити її, слід згадати, хто був найбільш активним українізатором: не М.Скрипник, який мав тільки наркомівські повноваження, а генеральний секретар ЦК КП(б)У в 1925—1928 рр. Л.Каганович. Українізація була різновидом коренізації, тобто укорінення радянської влади в неросійському середовищі. Політика українізації сприяла національному відродженню, це правда. Але наслідком укорінення влади потрібно вважати й участь українських незаможників у конфіскації продовольства у сільській місцевості в січні 1933 року. Сталін був ким завгодно, але тільки не параноїком.
Обговорення в листопаді 2006 року законопроекту про Голодомор як геноцид вимагало від народних депутатів специфічних знань, яких вони не мали. В сесійній залі відчувалася незрима присутність російських представників, точка зору яких на Голодомор також була далекою від реальності. Член фракції Партії регіонів В.Забарський виступив з доповіддю про альтернативний проект, який відрізнявся від президентського відсутністю кваліфікації Голодомору як геноциду. Він закликав засудити масові злочини, «не допускаючи при цьому гри на цій темі політичних сил, зацікавлених в конфлікті нашої країни з її сусідами». Його підтримав представник партії комуністів В.Голуб, який вже відверто визнав, що прийняття президентського законопроекту «призведе до напруження міждержавних стосунків між Росією та Україною». Отже, Партія регіонів і Компартія відкинули президентський проект, оглядаючись на позицію іншої держави у цьому питанні.
Позиція соціалістів була відмінною від позиції їхніх союзників по коаліції: вони наполягали на заміні виразу «геноцид української нації» визначенням «геноцид українського народу». Соціаліст В. Цушко заявив, що сам він молдаванин, обидва його діди померли в Голодомор, і фракція підтримає законопроект лише за наявності цієї поправки. Справді, молдавани (мова йде про Молдавську автономну республіку у складі УСРР, Бессарабія тоді була захоплена Румунією) постраждали навіть більше, ніж українці: за переписом 1937 року їх чисельність в СРСР знизилася до 80,3% у порівнянні з переписом 1926 року, тоді як чисельність українців — до 84,7%. Після згоди В. Ющенка на цю істотну поправку законопроект був поставлений на голосування і затверджений як Закон України.
Поправка соціалістів має суто фактологічний характер, і тому її слід вітати. У 1933 році органи ЗАГС зареєстрували у сільській місцевості України 1678 тис. смертних випадків. У національному розрізі вони розподілилися таким чином: 1552 тис. українців, 85 тис. росіян, 27 тис. євреїв, 21 тис. поляків, 16 тис. молдаван, 13 тис. німців, 8 тис. болгар, 3 тис. греків тощо. Звичайно, ця статистика не дає уявлення про масштаби Голодомору, тому що є неповною і включає природну смертність. Але національний зріз смертності приблизно співпадає з національною структурою сільського населення. Це свідчить про однакову долю людей, які мали нещастя жити у сільській місцевості в кордонах УСРР.
Застосовані владою механізми терору голодом теж підтверджують цю закономірність. У січні 1933 року, тобто під час сталінської акції суцільного вилучення продовольства, пересування населення з УСРР і Кубанського округу Північно-Кавказького краю в інші регіони було взято під суворий контроль. Від квітня 1933 року, коли розгорнулася комерційна (без карток) торгівля хлібом в українських містах, влада постаралася заблокувати села.
Розробники президентського законопроекту вважали за краще використати поняття «українська нація» з метою максимального наближення до визначень Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього». Заміна терміну «нація» терміном «народ» стурбувала тих, хто домагається визнання Голодомору геноцидом. У Конвенції перелічені тільки чотири людські групи — етнічна, національна, расова й релігійна. Термін «народ», як їм здається, перебуває поза межами перелічених груп. Насправді це не так.
Терміни «етнічна група» і «національна група» є спорідненими. Одночасне їх вживання законодавцем мало на меті включити в сферу дії Конвенції ООН представників всіх народів, які переслідувалися не за расовою або релігійною (ті виділялися окремо), а за національною ознакою. Народ є сукупністю людей певної національності на певній території, яка обов’язково включає до свого складу представників й інших етнічних та національних груп. Народів, які зберегли етнічну чистоту, в природі не існує і не існувало ніколи — це суперечило б закономірностям етногенезу. Отже, термін «народ» не випадає з понятійного ряду, в якому перебувають терміни «етнічна група» і «національна група».
Прив’язаність поняття «народ» до певної території тільки сприяє, на мою думку, ідентифікації Голодомору як геноциду. Абсурдно вважати, що Сталін переслідував українців там, де тільки міг їх знайти. Наполягаючи на твердженні про нищення українців як представників небажаної національності, ми ризикуємо занапастити всю доказову базу геноциду. Більше того, ми обов’язково зустрінемо (і вже зустріли!) шалений опір з боку росіян — і наших власних, і тих, хто живе в Російській Федерації. Адже протиставлення українців росіянам за етнічною ознакою у питанні про Голодомор автоматично перекваліфіковує відповідальність вузької групи злочинців у Кремлі на відповідальність Росії й російського народу. Як може погодитися з цим російський народ, велика частина якого (на жаль, можливо, й більшість) взагалі не бачить в українцях представників окремого народу і ототожнює їх iз собою?!
Цю думку я не загострюю і не перебільшую, так воно є. У цьому контексті доречно звернути увагу на аргумент проф. Валерія Хмелька, який очолює Київський міжнародний інститут соціології. В газеті «Экономические известия» (24 листопада 2006 року) він так прокоментував результати соціологічного опитування, з розгляду якого я починав цей розділ: «То, что это было массовое уничтожение людей — несомненно. Но то, что это было уничтожение украинцев по национальной принадлежности, — нужно доказать и назвать, какая национальная группа (или национальные группы) уничтожали украинцев». На жаль, є немало маргінальних політиків, які одразу беруться показати пальцем на несимпатичних їм росіян або євреїв. До таких заяв прислухаються в Росії чи в Ізраїлі. Іноді не тільки прислухаються, але й, виходячи з власних розрахунків, підвищують політичну вагу цих політиків з нульової до помітної. А тим приємно...
В. Хмелько таким чином кваліфікує сталінський злочин у згаданій вище статті: «Было бы правильным, я думаю, называть это жуткое преступление не геноцидом, а социоцидом, т.е. уничтожением людей, выделяемых по социальному, классовому признаку, а не по национальному или этническому. Хотя при этом пострадало больше всего, конечно, украинцев по национальности, которые составляли подавляющее большинство сельского населения Украины».
Перед шановним професором, моїм колегою по Києво-Могилянській академії, постав факт: Сталін знищував саме українських селян. Він цілком обгрунтовано не може повірити, разом iз більшістю опитаних ним людей, що знищували саме українців. Виходячи з формальної логіки, йому залишається повірити тому, що Сталін знищував селян.

Голодомор 1932 — 1933 рр. як геноцид: прогалини у доказовій базі

  Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор

Такі всесвітнього масштабу катастрофи, як Голодомор в Україні 1932—1933 років, ніколи не будуть сприйматися суспільством як щось «теоретико-академічне», як проблема, чия вага обмежується лише сферою чистої науки. Трагедія «терору голодом» — це передовсім наш невідступний вічний біль. Але, враховуючи, що страшна катастрофа об’єктивно, бажаємо ми цього чи ні, була й залишається винятково гострою зброєю у сучасній політичній боротьбі, моральним обов’язком наших істориків, як і раніше, є дослідження причин та досі ще невідомих наслідків Апокаліпсису, пошук нових і нових свідчень і доказів його геноцидного характеру, вивчення його впливу на свідомість різних поколінь людей, зокрема сучасної молоді. Саме про це йдеться в новому матеріалі постійного автора «Дня», одного з провідних в Україні фахівців з історії тоталітарного суспільства в СРСР 20—30-х років ХХ століття, доктора історичних наук, професора Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО. Отже, слово — шановному історику , початок в № 19 газети «День».
Пік викликаного хлібозаготівлями голоду припав на червень 1932 року, коли кількість смертей в сільській місцевості України уперше перевищила кількість народжень. Від жовтня 1932 року смертність знову почала перевищувати народжуваність. Це перевищення уже пов’язувалося не стільки з драконівськими хлібозаготівлями, скільки з вибірковим, але масштабним штрафуванням «боржників» картоплею, м’ясом і салом, якщо під час обшуків заготівельники не знаходили хліб. Після сталінської телеграми чекісти за допомогою голодуючих незаможників здійснили під виглядом заготівель одномоментну операцію вилучення всіх продовольчих продуктів. Це зумовило підвищення смертності з 35 тис. осіб в грудні 1932 року і 44 тис. в січні 1933 року до 136 тис. в березні, 174 тис. в квітні, 253 тис. в травні і 361 тис. осіб в червні. Слід узяти до уваги дві обставини: а) названі цифри відбивають як природну, так і надприродну смертність; б) державна демографічна статистика нарахувала в 1933 році на селі не більше половини смертних випадків, причому недооблік прогресивно зростав внаслідок зумовленої голодом дезорганізації життя.
Кожне з наведених вище положень має документальне підтвердження, а всі вони, разом узяті, утворюють велику за обсягом монографію. Цілком можливо, що деякі положення цієї ще не опублікованої книги у майбутньому переглядатимуться. Але я вже пересвідчився на досвіді своєї попередньої монографії про Голодомор (1991 року видання), що під час перегляду поглиблюються й уточнюються засновані на фактах висновки, а не замінюються іншими.
До речі, в українській пострадянській історіографії відсутні книги, присвячені безпосередньо колективізації, тому що фахівці відповідного профілю кинулися вивчати Голодомор. Але голод у радянському селі був породженням і наслідком колективізації. Тому мені доводилося спиратися на дослідження західних вчених, які за останні два десятиліття здобули доступ до архівів Кремля. Наприклад, кризова ситуація в СРСР навесні 1930 року добре висвітлена в монографії Лінн Віоли «Селянські повстання в добу Сталіна» (1996). Ця дослідниця довела, що Сталін написав славнозвісну статтю «Головокружение от успехов», у якій відмовлявся від примусової колективізації, під очевидним впливом подій на прикордонному українському Правобережжі.
3. ЯК МИ ЙШЛИ ДО ВИЗНАННЯ ГОЛОДОМОРУ ГЕНОЦИДОМ
У довоєнні часи Україна перебувала в епіцентрі масових репресій. Після війни репресії зосередилися у західних областях, а зі смертю Сталіна зовсім вщухли. Це одразу відбилося на стані радянського ладу, який народився завдяки насиллю. Наступники Сталіна з метою самозбереження змушені були звернути особливу увагу на підвищення матеріального й культурного рівня життя радянських людей. Не розпещені раніше увагою держави, люди належним чином оцінили турботу партії про свій добробут (використовую це суто радянське словосполучення без всякої іронії). Країна здобула друге дихання і тривалий час могла на рівних конкурувати з американцями в ракетно- ядерній і космічній гонці.
Однак радянська економіка була неефективною за означенням. Вона не могла задовольнити колосальні зобов’язання наддержави й зростаючі потреби власного населення. Деякий час країна трималася на поверхні завдяки нафтодоларам і своїй золотодобувній промисловості. Але з часом стали гостро необхідними радикальні реформи в політичній та економічній сферах. М. Горбачов з оптимізмом починав «перебудовчу» політику, але виявилося, що радянський лад не підлягає реформуванню. СРСР почав розколюватися по периметру кордонів союзних республік, як тільки зникло силове поле кремлівської диктатури. В цій ситуації актуалізувалася проблема голоду 1932—1933 рр.
Про голод в Україні знали майже всі, але публічне згадування цієї похмурої сторінки минулого суворо заборонялося. Заборона тривала десятиліттями, тому що голод не можна було відділити від колективізації. У ювілейній промові в листопаді 1987 року М. Горбачов знову назвав колективізацію села великим досягненням КПРС. Однак уже за півтора місяці В. Щербицький змушений був у промові, присвяченій ювілею радянської України, визнати факт голоду. До цього його змусила продуктивна діяльність комісії Конгресу США з голоду 1932— 1933 рр. в Україні.
Сталінські чекісти фізично винищили покоління, яке брало участь в Українській революції. Сталінські пропагандисти виховали наступне покоління в комуністичному дусі. Духовний зв’язок між поколіннями перервався. Однак за час реформ М. Горбачова в головах багатьох вихованців радянської школи завдяки інформації про Голодомор та інші злочини сталінського режиму сталися справді революційні зміни. Вони засвоїли уроки національно-визвольної боротьби під прапорами УНР і донесли їх до свідомості мас. Внаслідок цього державна символіка УНР була взята на озброєння республіканською компартійно-радянською номенклатурою. Остання бажала перетворити республіку на справжню державу i відійти на безпечну відстань від Москви.
Заходи в зв’язку з 60-ою річницею Голодомору виявилися досить скромними. Однак Л. Кравчук у виступі 9 вересня 1993 року на міжнародній науковій конференції назвав голод 1933 року спланованою акцією й геноцидом проти власного народу. Не обмежуючись цим, він додав: «Так, проти власного народу, але за директивою з іншого центру. Очевидно, саме так слід трактувати цю страхітливу сторінку нашої історії».
У наступні роки номенклатурна «партія влади» намагалася не згадувати темні сторінки радянського буття. Лише в 65-ту річницю Голодомору під тиском рухівських народних депутатів і американської діаспори Л. Кучма указом від 26 листопада 1998 року встановив день вшанування пам’яті жертв Голодомору — четверту суботу листопада.
Радикальна зміна в ставленні української влади до Голодомору відбулася в зв’язку з наближенням чергової круглої дати. 20 березня 2002 року Л. Кучма видав указ «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Голодомору в Україні». У ньому були враховані рекомендації наукових і громадсько-політичних організацій щодо привернення уваги громадян до цієї трагічної події. 21 листопада Верховна Рада вперше за весь час існування відреагувала на Голодомор. 229-ма голосами вона висловилася за проведення парламентських слухань у пам’ять його жертв. У День пам’яті жертв Голодомору й політичних репресій Л. Кучма звернувся до громадян із посланням, у якому визнав: це був цілеспрямований, ретельно спланований геноцид проти українського народу. «Ми повинні, — заявив тоді Президент України, — донести до міжнародної громадськості правду про Голодомор, про його причини й наслідки, домогтися його визнання міжнародною спільнотою як акту геноциду проти українського народу». 28 листопада відбулася ще одна знаменна подія: Верховна Рада в постанові про 70-ті роковини Голодомору висловилася в унісон із президентським Указом за необхідність ініціювати визнання міжнародним співтовариством акту геноциду українського народу.
Парламентські слухання щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору відбулися 12 лютого 2003 року. Відкриваючи засідання, голова Верховної Ради В. Литвин вказав: «Наші співвітчизники, приречені на голодну смерть, не знали такого слова — «геноцид», але вони стали фактично його жертвами і страдницькою своєю долею шлють нам пересторогу крізь плин часів, крізь відстань прожитого і пережитого наступним поколінням!» На обговорення присутніх була поставлена доповідь віце-прем’єр-міністра Д. Табачника. Керуючись визначенням геноциду, яке містилося в резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року й в Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 року, Табачник заявив, що всі ознаки цього злочину наявні в документації про Голодомор 1932—1933 рр.
До питання про Голодомор Верховна Рада знову повернулася на спеціальному засіданні 14 травня 2003 року. Було підготовлене Звернення до українського народу, в якому Голодомор визнавався актом геноциду. «Ми вважаємо, — говорилося у Зверненні, — що кваліфікація цієї Катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням спробам встановити в Україні нову диктатуру, нехтувати найголовнішим правом людини — правом на життя».
Наведені слова стали переконливим обгрунтуванням необхідності звернення до міжнародного співтовариства. Та не всі вважали питання про юридичну кваліфікацію української трагедії актуальним. Кількість народних обранців, присутніх на спеціальному засіданні, виявилася недостатньою, щоб поставити звернення на голосування. Лише наступного дня голова парламенту постарався зібрати необхідні 226 голосів, щоб забезпечити позитивне голосування.
Відгукуючись на прохання України, Генеральна Асамблея ООН у листопаді 2003 року схвалила Спільну заяву з нагоди 70-ої річниці Великого голоду 1932—1933 років. Співавторами цього документa стали 36 держав- членів ООН, у тому числі Російська Федерація. Прийняття документa, в якому Голодомор визначався як національна трагедія українського народу, слід вважати напівперемогою й напівпоразкою української дипломатії. Суть у тому, що МЗС України довелось зняти визначення Голодомору як геноциду, щоб прийняття документa стало можливим. Завдяки непоступливій позиції Російської Федерації було понижено й рівень документa — з Резолюції ООН до Спільної заяви. Разом iз тим Росія, підписуючи Спільну заяву, вперше визнала сам факт Голодомору, тобто страхітливі масштаби й тяжкі наслідки загальносоюзного голоду для українського народу.
У діяльності третього Президента України сторінки вітчизняної історії зайняли провідне місце. В. Ющенко вважає, що згуртування нації можливе лише при забезпеченні глибокого осмислення історичного минулого. З цією метою, зокрема, створюється Український інститут національної пам’яті.
Щоб знову звернутися у 2008 році до ООН з питанням про Голодомор як геноцид і сподіватися на успіх, треба було домогтися прийняття українським парламентом відповідного закону. Використовуючи надане йому за Конституцією право, Президент вніс законопроект «Про Голодомор 1932— 1933 рр. в Україні», визначивши його як невідкладний. Цілком неочікувано Верховна Рада опинилася в центрі уваги світових засобів масової інформації. Боротьба політичних сил закінчилася поразкою «антикризової коаліції». 28 листопада 2006 року за прийняття закону, в якому Голодомор визнавався геноцидом, проголосувало 233 народних депутати, у тому числі 118 — з фракції БЮТ, 79 — з «Нашої України», 30 соціалістів, 4 позафракційних і двоє регіоналів (Анна Герман і Тарас Чорновіл).
Визначаючи головні події минулого року, експерти «Дня» згадували й Закон України про Голодомор як геноцид. Це справді так. Мене не залишало почуття глибокого приниження, коли я побачив в англомовних секторах iнтернету словосполучення Holodomor — the Forgiven Holocaust (Голодомор — пробачений Голокост).Тепер такого почуття більше нема.
Політикам та історикам варто готуватися до подання на розгляд Генеральної Ассамблеї прохання про визначення відповідності Голодомору 1932—1933 рр. в Україні критеріям Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього». Історики готові, а як політики?
Я чув стороною (особисто до мене не зверталися), що готується група фахівців, перед якими поставлять завдання документально довести, що Голодомор 1932—1933 рр. не підпадає під критерії Конвенції ООН. Якщо такий документ з’явиться, то наступним кроком політиків стане, мабуть, звернення до Верховної Ради з вимогою переглянути Закон України про Голодомор як геноцид. Дежа вю! У 1986 році мені запропонували увійти до складу комісії ЦК Компартії України, яка повинна була довести, що голод 1933 року є вигадкою українських буржуазних націоналістів. Відповідальні працівники ЦК, які формували цю комісію, були щиро переконані в тому, що ставлять здійсненне завдання...
4. ШАНСИ НА МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ ГЕНОЦИДУ
22 листопада 2006 року «День» надрукував інтерв’ю свого кореспондента з керівником робочої групи МЗС у проблематиці Голодомору, послом України Олександром Сліпченком. Кореспондент запитав, чи утвориться до 75-ліття української трагедії відповідна атмосфера в ООН, щоб підтримати Україну і визнати Голодомор геноцидом українського народу? Досвідчений дипломат відповів ухильно: «Ви знаєте, що резолюція з Голокосту за величезної дипломатичної роботи, яка здійснювалася всі повоєнні роки, була прийнята Генеральною Асамблеєю тільки у 2005 році. Будемо сподіватися, що ми пройдемо цю дистанцію швидше».
О. Сліпченко відповідав на запитання за кілька днів до прийняття закону про Голодомор як геноцид. Можливо, пізніше він виявив би більший оптимізм. Проте й зараз не варто дивитися на цю проблему із зайвим оптимізмом.
Перш за все, багато важить позиція Росії, яка є однозначно негативною. Можливо, що російських учених, а потім громадськість і, нарешті, політикум вдасться переконати в тому, що Голодомор в Україні відрізняється від голоду 1932—1933 рр. в Росії. Серйозні політики не побажають приховувати сталінський злочин, якщо його механізм стане відомий міжнародній громадськості. А як поки що ставиться сама міжнародна наукова громадськість до проблеми Голодомору?
Західна історіографія Голодомору розвивається. Вчені різних країн дискутують, намагаючись визначити природу цього унікального, аніскільки не схожого на Голокост явища. Однак українські історики не мають одностайної підтримки на Заході. Зупинюсь на еволюції поглядів двох авторитетних фахівців iз радянської історії.
Першим західним дослідником голоду 1932—1933 рр. став Роберт Конквест — англійський історик, який пропрацював значну частину життя в американських університетах. Його вершинною працею була книга «Великий терор», присвячена масовим репресіям 1937—1938 рр. у Радянському Союзі. За короткий час вона розійшлася в перекладах по всьому світу (в російському перекладі «Большой террор» вперше з’явився у Флоренції в 1974 році). Відтоді назва книги стала назвою цієї жахливої трагедії в житті радянських людей.
Зважаючи саме на те, що Р. Конквест здобув книгою про Великий терор світове ім’я, українська діаспора Північної Америки звернулася до нього з пропозицією створити працю про рукотворний голод у радянській Україні. Р. Конквест погодився і пропрацював над книгою майже п’ять років. У 1986 р. практично одночасно в Лондоні вийшли в світ її англомовний, російськомовний і україномовний варіанти під назвою «Жнива скорботи» (з підзаголовком «Радянська колективізація і терор голодом»). Для явища, якому присвячувалася книга, фахівець iз державного терору в Радянському Союзі знайшов цілком точне означення, що теж увійшло в наукову літературу: терор голодом.
Тим часом почала ефективно працювати комісія Конгресу США з дослідження голоду 1932—1933 рр. в Україні. Сенсаційна інформація про голод наклалася на загальний інтерес світової громадськості до подій у радянській наддержаві, яка переживала горбачовську десталінізацію. Це сприяло тому, що перше монографічне дослідження голоду-геноциду в УСРР і на Кубані дістало широкий розголос у світових засобах масової інформації. «Жнива скорботи» були передруковані в багатьох країнах.
Книги Р. Конквеста й тепер, через два-три десятки років після появи, впливають на оцінки подій, які відбувалися у Радянському Союзі до Другої світової війни. Але ставлення до його оцінок стає дедалі критичнішим. Немало вчених Заходу вказують на те, що теза про голод-геноцид з’явилася у Конквеста під впливом розповідей антикомуністично налаштованих свідків подій, а тому позбавлена наукової об’єктивності. Опоненти Р. Конквеста прагнуть уникнути політизації історичних досліджень. Вони вважають себе ревізіоністами у вивченні радянської доби, але вектор їхньої ревізії протилежний нашому. Якщо ми долаємо міфи комуністичної пропаганди, то вони прагнуть очиститися від антикомуністичних міфів. На жаль, неспівпадіння реальної історії радянської доби з колишніми уявленнями про неї породжує непорозуміння серед істориків. Найбільш показовою у питанні про радянський голод 1932—1933 рр. є позиція професора Бірмінгемського університету Роберта Девіса.
Учень Едварда Карра, Р. Девіс по праву вважається фахівцем світового масштабу в галузі соціально-економічної історії СРСР. У свій час Карр створив на основі друкованих джерел 14-томну «Історію радянської Росії», в якій дійшов до 1928 року. Продовжувати працю далі він відмовився, тому що друковані радянські джерела з 1929 року перестали відбивати реальну дійсність. Р. Девіс продовжив його справу, маючи можливість користуватися радянськими архівами. П’ятий том задуманої ним багатотомної праці вийшов у світ у видавництві Palgrave Macmillan в 2004 році (у співавторстві з учнем Девіса Стефеном Віткрофтом).
Дозволю собі процитувати заключний висновок з цієї книги під назвою «Роки голоду. Радянське сільське господарство, 1931—1933»: «Ми анітрохи не знімаємо зі Сталіна відповідальності за голод. Його селянська політика була безжальна й жорстока. Однак внаслідок цього дослідження з’ясувалось, що радянське керівництво боролося з кризою голоду, частково викликаною його ж помилковою політикою, хоч сам голод був для нього неочікуваним й небажаним. Голод не визначався лише радянською сільськогосподарською політикою, яка грунтувалася на більшовицькій ідеології, хоча ідеологія відіграла свою роль. Ця політика формувалася також російським дореволюційним минулим, досвідом громадянської війни, міжнародною ситуацією, непереборними географічними й погодними обставинами та способом дії радянської системи, встановленої Сталіним. Вона була сформульована людьми з невеликим рівнем освіти й обмеженими знаннями з сільського господарства. Та насамперед вона була наслідком рішення індустріалізувати цю селянську країну із запаморочливою швидкістю».


Голодомор в Україні 1932-33 годах
План
1. Причини голодомору
2. Голод- геноцид в Україні
3. Діти- жертви голодомору
4. Звернення уваги світового суспільства на голод в Україні
5. Наслідки голодомору

".. У. нас є окремі випадки і навіть окремі села голодуючих, однак це
лише результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо відносно
колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні треба категорично
відкинути."
З листа генерального секретаря ЦК КП(б) УС. Косіора Сталіну (25
квітня 1932 р.).

Героїчна і водночас трагічна історія українського народу. Давні
джерела зберегли гіркі свідчення про голодні лихоліття українського
народу.
Жахливою подією в історії людької цивілізації постає голод 1931-1933
років.
Голод був спричинени насильницькою суцільною колективізацією
горезвіснии хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою
розкуркуленя, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян
Україні.
Творці голодомору, а це велика армія партійної й державної
номенклатури, яка була багатонаціональною за своїм складом, не
обстоювали інтересів якоїсь однієї нації, а дбали насамперед про
зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії.
Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто
свідомо організований тодішнім політичним керівництвом.Існує думка, що
голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських
селян.
Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної
доктрини у сільському господарстві яку українські селяни не сприйняли,
той що від діда- прадіда займалися хліборобством на власній землі.
Дослідники доводять, що це був наслідок безтямної політики добування
коштів на індустріалізацію, коли частка селян просто не бралася до уваги.
Очевидно одне- голод в Україні виник не в наслідок стихійного лиха, а був
організований штучне. Основною причиною голоду стала розвестка, яку
повторно запровадили в січні 1928 долі, офіційно її називали
хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями,
фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким поступово стало
брауквати все більше хліба. Селяни чинили опір, почали ховати хліб на
«чорний день».Уряд вишукував нові форми і методи заготівель
сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи
«соціалістичної індустріалізації». Віхід було знайдено. Майже всі
керівники партійних установ дійшли думки, що саме масова колективізація
сприятиме подоланню зернової проблеми.
Мета масової колективізації це створення декількох десятків тисяч
колгоспів замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств, що
сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Колектівізація призвела до
різкого падіння продуктивності сільського господарства. У1930 році
валовий збір зерна в Україні становив 23 мільйони тон, в 1931 році- 18,
в 1932 році- 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення
республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для Україні
непомірні хлібозаготівельні плани. У1931 році республіканське керівництво
звернулося до москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився
на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати сетуацію. Як
наслідок, вже наприкінці 1931 долі в Україні почався голод.
Голод 1932 1933 рр. для українців був тим же, чим нацистський геноцид
для євреї або різанина 1915 р. для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої
просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, соціальні,
психологічні і демографічні наслідки якої дають знати про себе і
сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи і
методи їх досягнення.
Саме жахливе в голодоморі 1932-1933 рр. те, що його можна було
уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що. загальний
урожай зерна 1932 р. перевищує 1931». Як відмічають Роберт Конквест і
Богдан Кравченко, урожай 1932 р. всього лише на 12 % був менше середніх
показників 1926 і 1930 рр. Інакше кажучи, продуктів вистачало. Однак
держава систематично вилучала велику їх частину для власних потреб.
Незважаючи на прохання і попередження українських комуністів, Сталін
підняв завдання по хлібозаготівлям в Україні на 44 %. Його рішення і та
жорстокість, з якою воно виконувалося, прирекли мільйони людей на смерть
від штучно створеного голоду.
Молотів на політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня 1932 р. інформував, що
зобов'язання України меншають на 70 млн. пудів і встановлюється
остаточний хлібозаготовчий план в об'ємі 282 млн. пудів, в тому числі по
селянському сектору 261 млн. Іншими словами, у селян потрібно було
вилучити стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.
Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. І
дійсно, боротьби не було. Партійні, радянські і господарські працівники,
яких майже в повному складі кинули на хлібозаготівлю, бачили власними
очима трагізм ситуації. Багато хто з них не міг залишатися лише
гвинтиками бездушної державної машини. Сталін на січневому (1933 р.)
об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) прямо звинуватив місцеві кадри в
саботажі: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... почали
боятися того, що селяни не здогадаються притримати хліб для вивозу його
потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть так
і здадуть весь свій хліб на елеватори».
Наочним свідченням повної байдужості режиму до людських життів, що
приносяться в жертву його політиці, стала серія заходів, здійснених в
1932 р. У серпні партійні активісти дістали право конфісковувати зерно в
особистих селянських господарствах; тоді ж був ухвалений закон «про три
колоски», що передбачав смертну страту за крадіжку «соціалістичної
власності». Будь-який дорослий і навіть дитина, спіймані хоч би з жменею
зерна біля державної комори або колгоспного поля, могли бути страчені.
При пом'якшувальних обставинах подібні «злочини проти держави» каралися
десятьма роками таборів. Щоб перешкодити відходу селян з колгоспів в
пошуках продуктів, вводилася паспортна система. У листопаді Москва
ухвалила закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не
був виконаний план здачі хліба державі.
(1 січня 1933 р.)
Запропонувати ЦК КП(б)У і СНК УССР широко оповістити через сільраду
колгоспи, колгоспників і трудящих одноосібників, що:
а) ті з них, які добровільно здають державі раніше розкрадений і
прихований хліб, не будуть зазнавати репресій;
б) відносно колгоспників, колгоспів і одноосібників, що наполегливо
продовжують вкривати розкрадення і прихований від обліку хліб, будуть
застосовуватися найсуворіші заходи стягнення, передбачені постановою ЦИК
і СНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств,
колгоспів і кооперації і зміцненні суспільної соціалістичної власності).
Секретар ЦК ВКП(б) І. Сталін

Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне положення. У поїздах
і на станціях бригади працівників ГПУ перевіряли багаж пасажирів і
конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або
обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти
голодуючим сім'ям. Деякі села заносилися на «чорну дошку». У цих селах
селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було запасів
продовольства, населення вимирало. Зокрема, на Дніпропетровщині велике
село Гаврилівка Межевського району вимерло повністю, село Вербки
Павлоградського району наполовину. Під загальним керівництвом
надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних
активістів в пошуках хліба обшарювали кожний будинок, зламували підлоги,
залізали в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув від голоду, не
дозволялося залишати собі зерна. . Марфа Іванівна Затуливітер з села
Товмач Шполянського району на Черкащині згадувала: “…Ходила така комісія-
“макогонщики”, і все в людей забирали-грабували. Навіть зерно з динь,
кавунів і гарбузів у вузликах забирали. Це була страшна весна 1933-го.
Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з липи, і очерет жали на
ставках та варили “капусту”, і так рятувалися. Але кожний третій падав-
умирав з голоду”
Люди, що не виглядало голодними, підозрювалися в прихованні
продуктів. Звертаючись до подій того часу, один з партійних активістів
так змальовував мотиви своїх дій: «Ми вірили в мудрість Сталіна як
керівника... Ми були обдурені, але ми хотіли бути обдуреними. Ми так
беззавітно вірили в комунізм, що були готові на будь-який злочин, якщо
його хоч трохи прикрашали комуністичною фразеологією».
Розповсюджуючись протягом всього 1932 року, голод досяг піка на
початку 1933-го. Підрахунки показують, що на початку зими на середню
селянську сім'ю в п'ять чоловік доводилося біля 80 кг зерна до наступного
урожаю. Іншими словами, кожний член сім'ї отримував для виживання 1,7 кг
зерна в місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали домашніх тварин,
пацюків, ялини кору і листя дерев, харчувалися покидьками кухонь
начальства, що добре забезпечені. Мали місце численні випадки
каннібалізму. Як пише один радянський автор: «Спочатку вмирали чоловіки.
Потім діти. Останніми вмирали жінки. Однак ще перед смертю багато хто
божеволів, втрачав людський вигляд». Незважаючи на те, що вимирали вже
цілі села, партійні активісти продовжували відбирати зерно. Один з них,
Віктор Кравченко, пізніше писав: «На полі битви люди вмирають швидко, їх
підтримують товариші і почуття обов'язку. Тут я побачив людей, вмираючих
в самотності, поступово, вмираючих жахливо, безцільно, без надії, що їх
жертва оправданна. Вони попали в капкан і залишилися там вмирати від
голоду, кожний в себе в будинку, за політичним рішенням, прийнятим десь в
далекій столиці за столами нарад і банкетів. Не було навіть утіхи
неминучості, щоб полегшити цей жах...
З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовская комісія
додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна
кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7
млн. пудів. Таким чином. Молотів справився з виконанням
хлібозаготовительного плану, хоч вивіз з республіки майже всі готівкові
запаси. На початку 1933 р. практично ніде в Україні хлібних запасів не
залишилося, а треба було ще дожити до нового урожаю. Зимова
хлібозаготівля фактично відривала останній шматок хліба у тих, що
голодують.
У архівах не виявлено документації надзвичайної хлібозаготівельної
комісії. Тому що її і не було. Молотів, а іноді і Каганович, здійснювали
інспекційні поїздки по Україні, давали усні вказівки, а всі письмові
постанови відносно «посилення» хлібозаготовок, які вони вважали
потрібними прийняти, йшли під грифом республіканських органів за
підписами генерального секретаря ЦК КП(б)УС. Косіора, голови Совнаркома
УССР В. Чубаря і інш. Навіть в протоколах засідань політбюро ЦК КП(б)У,
які продовжувалися годинами, зафіксована тільки присутність цих
сталінських емісарів.
У продиктованому Молотовим постанові Совнаркома УССР «Про заходи по
посиленню хлібозаготовок» від 20 листопада 1932 р. був пункт про
застосування «натуральних штрафів». Йшла мова про штрафування м'ясом тих
колгоспів, які «заборгували» по хлібозаготовкам, але не мали хліба, щоб
розрахуватися з державою.
Штрафи повинні були стягуватися не тільки спільною худобою, але і
худобою колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен
був давати облвиконком.
Керуючись цією нормою, власті почали відбирати у селян, що не мають
хліба, всі інші продовольчі запаси.
У всіх місцевостях України, крім прикордонних, розповсюдилися
подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів
продовольства сухарів, картоплі, буряка, сала, соління, фруктової сушки
і т.п., заготовленого селянами до нового урожаю. Конфіскація
застосовувалася як покарання за «куркульський саботаж» хлібозаготовок.
Фактично ж ця дія була свідомо направлена на повільне фізичне знищення
селянських сімей. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній
території України (як і Північного Кавказу, де надзвичайну комісію
очолював Каганович) був розгорнений небачений терор голодом, щоб навчити
тих, хто виживе, «розуму-розуму» (вираження Косиора), тобто
добросовісному труду на державу в суспільному господарстві колгоспів.
Те, що відбувалося в Україні в 1933 р., ніде не відображене в
документах офіційних установ. Причиною є те, що Сталін наказав
відноситися до голоду як до неіснуючого явища. Навіть в стенографічних
звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП(би)У цього періоду
слово «голод» не згадується.
Не підлягає сумніву, що до загибелі мільйонів селян привело
холоднокровне рішення Сталіна вилучити у українських селян всі з’їстні
запаси, а потім обкутати тих, що голодують завісою мовчання, заборонити
яку-небудь допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості.
Почалися масові спроби втечі людей за межі України. Лікар із Сум
Шевченко Микола Анатолійович писав: “…По залізниці відбувався рух
голодного люду всі поїзди і товарні, і пасажирські- були забиті сірою,
голодною масою. То висохлі, як тріски,то набряклі, як мішки з просом,
мільйони людей зрушили з місця. Вошей на людях було стільки, що вони мов
тирса вкривали підлогу. Сотні голодних людей присідали спочивати під
насип залізниці там і зоставались, хто вмирав одразу,а хто ще довго лежав
без руху ”.Щоб український селянин не міг вирватися з влаштованого йому
пекла у Кремлі згадали про кордони між республіками-колоніями і між
Україною, Росією і Білорусією виставили загороджувальні загони внутрішніх
військ.
Смертність від голоду почалася вже в перший місяць- діяльність
молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже скрізь
органи ГПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. “Голод на той
час розлюттів. Так і косив людей, так і косив. Нас скотомогильник
порятував: здохне яка коняка в колгоспі з голоду, тато примітять, коли її
відвезуть, а вночі до ями підкрадуться, відрубають стегно з конячого
трупа і додому несуть. Мама потім днів зо два те м’ясо у воді вимочувала,
щоб воно карболкою не тхнуло, а тоді вже варили і їли. Але й конина не
порятувала: першою Марійка померла, потім Галя, Люба і Мишко… Слава богу
на дворі вже на весну йшлося…Трава довкола наростала ми на споришеві й
паслися… Бабку на толоці рвали та їли, какиш, свиріпу. А як зацвіла
акація ми від неї відірватись не могли.”-так пригадувала свідок того часу
Винник Поліна Петрівна.
Незносніше всього був вигляд маленьких дітей, в яких висохлі, як у
скелета, кінцівки звисали по сторонах, роздувшогося живота. Голод стер з
їх лиць всі ознаки дитинства, перетворивши їх в змучені страхітний
видіння; тільки в їх очах залишався відблиск далекого дитинства».
Авантюризм Сталінської політики “стрибка”, що прирікала на
напівголодне існування, а потім і на голод хлібовиробні регіони країни,
злочинність зимових хлібозаготівель 1932-33 років у голодуючій місцевості
найбільш яскраво розкриваються у документах, що стосуються дитячого
харчування.
Уберезні 1931 року до Наркомату освіти УРСР надійшов лист від
Кам’янського райвиконкому на Дніпропетровщині: “Діти залишаються зовсім
без хліба…” 220 дітей дитячої колонії в Кам’янці треба було терміново
рятувати, оскільки централізоване постачання хлібом припинилося,
децентралізоване (зправом вільної закупівлі продуктів)- заборонялося, а
місцевих продовольчих ресурсів не існувало.
У1931 році діти в сім’ях ще якось перебивалися, а в школах-
інтернатах, дитячих будинках, колоніях, притулках діти, перебуваючи на
державному утрмманні, страждали від голоднечі найбільше, бо ці заклади
цілком залежали від зовнішнього постачання. І ось у березні 1931 року
Наркомос довідується ,що в 180 районах України, які не виконали плани
хлібозаготівель, дитячі заклади знято з постачання. Заступник наркома
освіти Полоцький у зв’язку з цим пише до ЦКК- НК РСІ та Наркомату
постачання: “Цим районам заборонено з поточних хлібозаготівок постачати
дитячі інтернатні установи. Учітелів і виділяти продукти для гарячих
безплатних сніданків. Зцентралізованог фонду для цих районів теж нічого
не виділено. Це утворило катастрофічний стан з постачанням, особливо
дитячих інтернатних установ, що не мають жодних запасів. Діти цих установ
примушені тікати, чим збільшують безпритульність…”
Такі тривожні вісті протягом першої половини 1931 року надходили до
Наркомосу звідусіль. Лавина таких листів заповнила центральні і місцеві
органи, але практичну допомогу могли подати переважно з центру, в
розпорядженні якго були деякі продовольчі резерви.Вже в березні 1931 року
Наркоиат постачання УСРР дав термінове розпорядження про позачергове
постачання дитячих закладів у тому числі й децентралізовано тобто шляхом
закупок продовольства на місцях, де ще були такі можливості. А в червні
того ж року за спеціальою рознарядкою Наркомосу України для 42000 дітей в
інтернатних закладах було відпущено 35000 килограмів м’яса 5000
килограмів вершкового асла понад 105000 штук яєць, інші продукти. Хоча
норми споживання продуктів були мінімальними проте вже можна було якось
протриматися до нового врожаю, бо щомісяця виділялася певна кількість
продовольства для дитячих закладів.
Масштаби трагедії, яка винищувала цілі покоління, змусили замислитись
уряд над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей.
Раднарком УСРР переглянув свої закони про припинення централізованого
продовольчого постачання дитячих установ. Було трохи збільшено мережу
притулків та ясельних будинків у містах. Шостого травня 1933 року ЦК
КБ(б)У прийняв постанову “ Про боротьбу з дитячою безпритульністю ”.
Знову з’явилася Всеукраїнська комісі дя роботи з безпритульними дітьми,
але порівняно з повоєнними роками їх було значно більше.Вона діяла при
РНК УССР, а до її складу входили представники від ДПУ, Наркомздоров’я,
Наркомосвіти, Наркомпраці, Уповнарком шляхів, а акож від Харківського
облвиконкому. Останню очолював заступник начальника Харківського
обласного управлінн ДПУ О.О. Бронєвой.
Навіть у голодні роки Бронєвой залишався “шефом” комуни від ДПУ.
Комісія займалася різними справами: створювала дитпритулки у селах,
влаштовувала харчування у школах, стримувала в’їзд безпритульних дітей до
міст, притягала до відповідальності осіб, що не допомагали голодним
дітям, вимагала коштів для працевлаштування підлітків.
Чутки про діяльність комісії дійшли сіл. Селяни сподвалися, що у
містах приймуть їхніх дітей до ясел. З усіх районів України привозили
дітей до Харькова і Києва. На вулицях з’явилися десятки тисяч
безпритульних. Зокрема, 14 травня 1933 року у Щитовських і Салтовських
бараках розміщували малолітніх дітей віком до чотирьох років,яких масово
підіймали на вулицях та залізницях. Удитячих будинках Харькова залишали
переважно дітей до одного і більше років, які були безнадійно хворими і
кволими. У доповідній записці міського відділу здоров’я повідомлялося про
те, що діти у бараках дуже виснажені, а щомісяця помирає більше третини.
Якщо 14 травня 1933 року у Салтовських бараках перебувало 450 дітей, то
на 1 червня- уже 900. Вони масово прибували до Харькова здичавіло
тулилися великими юрбами під будинками просто неба. В архівах збереглося
чимало матеріалів, що засвідчують страхітливі картини дитячої
безпритульності. Харків був тоді не лише столицею України, а й центром
невимовного і нестерпного дитячого болю і відчаю. З 11402 чоловік,
підібраних на вулицях Харкова за січень-травень, 8557 були діти.
Комісією, яку очолював Бронєвой було затримано лише на залізниці 1000
дітлахів.
Голодували діти по всій Україні. Станом на 25 березня у 66 районах
Київськоїобласті голодувало 398201 чоловік, з них 178544 дітей. А15
квітня від голоду страждали 493644 чоловіка і зних 262109 становили діти.
Майже 20000 дітей чекали смерті 1 серпня 1933 року. ЦК КП(б)У організував
планове переселення безпритульних дітей з міст до колгоспів, тобто дітей
повертали батькам, які вже померли від голоду. Розселяли дітй по
колгоспах групами- по 5-20 чоловік.
Смертність дітей сягала за деякими не повними підрахунками 50 і
більше відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше
захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження.
У 1932-1933 роках смертність дітей становила щонайменше половину
померлих від голоду селян України. За неповними даними лише кількість
учнів у початкових, неповносередніх, професійних школах, а також дітей у
дошкільних закладах за три голодних роки зменшилася на 1 мільйон 71
тисячу чоловік. Стали пусткою сільські школи, бур’яном поросли дитячі
майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічногоколективу сягала
подекуди 96-98 рівня попередніх років.
Для забезпечення життєздатності дитячого організму, не нижче навіть
голодної норми, необхідно було мати щодня: 300 грамів хліба, склянку
молока, пів-яйця, 5 грамів цукру, жирів і 25 грамів м’яса. Такоі норми не
мали навіть робітники у містах, а тим паче діти. Уряд дбав про новобудови
п’ятирічки, зводив підвалини “світлого майбутнього”, а затьмарені від
голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.
Однак Сталін в ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору
спромігся визнати публічно лише «продовольчі труднощі в ряді колгоспів».
У мові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він
цинічно заспокійливо заявив: «Принаймні, порівняно з тими труднощами,
які переживали робочі 10 15 років тому, ваші нинішні труднощі, товариші
колгоспники, здаються дитячою іграшкою».
Аналіз що стали доступними даних демографічної статистики 30-х рр.
свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р.
складають біля 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р. 3 3,5 млн. людей.
Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під впливом
голоду, досягають за 1932 1934 рр. 5 млн. людей.
Звичайно, Сталін і його оточення дивилися на речі інакше. У 1933 р.
Мендель Хатаєвич, ще один з сталінських ставлеників в Україні, що
очолював кампанію хлібозаготовок, гордо заявляв: «Між нашою владою і
селянством йде безпощадна боротьба. Це боротьба не на життя, а на смерть.
Цей рік став випробуванням нашої сили і їх витримки. Знадобився голод,
щоб показати їм, хто тут господар. Він обійшовся в мільйони життів, однак
колгоспна система затвердилася. Ми виграли війну!»
Радянська статистика того часу відома своєю невисокою достовірністю
(відомо, що Сталін, незадоволений результатами перепису 1937 р., що
показали страхітливий рівень смертності, наказав розстріляти ведучих
організаторів перепису). Тому визначити чисельність жертв голоду дуже
складно. Підрахунки, засновані на методах демографічної екстраполяції,
показують, що число загиблих під час голодомору в Україні склало від 3 до
6 млн. чоловік.
У той час як в Україні, особливо в південно-східних її районах, і на
Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував голод, велика
частина Росії ледве відчула його. Одним з чинників, що допомагають
пояснити цю обставину, було те, що відповідно до першого п'ятирічного
плану «Україні поставлено стати колосальною лабораторією нових форм
соціально-економічної і виробниче-технічної реконструкції для усього
Радянського Союзу». Важливість України для радянських економічних
прожектерів підкреслювалася, наприклад, в редакційній статті «Правди» за
7 січня 1933 р., озаглавленої: «Україна вирішальний чинник
хлібозаготовок». Відповідно і задачі, поставлені перед республікою, були
непомірно великі. Як показав Всеволод Голубіїчий, Україна, що
забезпечувала 27 % загальносоюзних урожаїв зерна, повинна була дати 38 %
загальних планів хлібозаготовок. Богдан Кравченко затверджує, що
українським колгоспникам до того ж платили вдвічі менше, ніж російським.
Українці, з їх традицією приватного землеволодіння, чинили опір
колективізації більш запекло чим росіяни. Саме тому режим здійснював в
Україні свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь ще, з всіма
витікаючими звідси страшними наслідками. Як вказував Василь Гроссман,
письменник і колишній партійний активіст «Було ясно, що Москва покладає
свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший гніт згодом
обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти
тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно, загальний
стан справ на Україні був значно гіршим, ніж в нас».
Деякі вважають, що голодомор був для Сталіна засобом подолання
українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного
підйому і селянства не вислизнув від уваги радянського керівництва.
Сталін затверджував, що «селянське питання в своїй основі є суттю
національного питання. По суті, національне питання це селянське
питання». У 1930 р. головна газета комуністів України розвивала цю думку:
«колективізація на Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати
соціальну основу українського націоналізму індивідуальне селянське
господарство». Отже, щонайбільше можна зробити висновок, що смерть
мільйонів людей була для Сталіна неминучою ціною індустріалізації. У
гіршому ж випадку можна передбачити, що він свідомо дозволив голоду
змести всяку подібність опору в цій особливо неспокійній частині його
імперії.
Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з
людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була
однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби істинні
масштаби голодомору стали загальновідомими, це нанесло б непоправного
збитку тому образу «світоча світу і прогресу», який Москва намагалася
затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, так і за рубежем. Тому
довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.
Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак тут
також не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна, що
не припинявся в 1930-і роки і відмову режиму прийняти будь-яку іноземну
допомогу вводили в помилку західний світ, де насилу могли повірити, що
при таких умовах в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно
організовані і обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила,
як Бернард Шоу або колишній прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо, яскраво
описували досягнення радянської влади, не забуваючи, звичайно,
розказувати про задоволених життям, процвітаючих селян. Московський
кореспондент в «Нью-Йорк таймі» Уолтер Дюранті, стараючись сподобатися
Сталіну, неодноразово заперечував в своїх статтях факт голоду (хоч в
приватних бесідах допускав можливе число жертв голоду в 10 млн). «За
глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його
репортажів з СРСР Дюранті в 1932 р. був нагороджений Пулітцеровською
премією.
Хоч західні уряди знали про голод, їх позиція в цьому питанні була
схожою на ту, що була викладена в одному з документів британського
міністерства іноземних справ:
«Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить про
голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі... Проте
ми не вважаємо можливої робити її надбанням громадськості, оскільки це
може зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним». До того
ж під час Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена
прорадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики СРСР, тим
більше в питанні про голод. Як відмітив Р. Конквест, «ганьба полягала не
в тому, що вони були готові виправдати будь-кого дії Рад, а в тому, що
вони не бажали навіть чути про що-небудь подібне, не були готові
поглянути правді в очі».
Світова історія знає чимало жахливих масових злочинів. Але рідко який
за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в
1932-1933 роках московсько-комуністичним режимом супроти української
нації. Скільки загинуло українців у цей голодомор ніхто точно не знає.
Єрізні здогади ще 1935 року кореспондент газети «Нью-Йорк Америкен»
писав, ніби Скрипник, з яким він був знайомий сказав йому, що кількість
жертв голодомору в Україні й на Кубані перевищила 8 мільйонів.
Дослідники, підраховуючи кількість загиблих, зіставляють дані
переписів 1926 і 1939 років як найбільш достовірні. Але при цьому
випускається з уваги той каламутний потік , що йшов до нас з Росії. Адже
в Україну направлялися різні емісари для «зміцнення» й «надання
допомоги». Правильне уявлення про цілеспрямованість голодомору і його
наслідків може дати зіставлення змін у кількості населення за його
національною ознакою, а не за територією. У матеріалах Міжнародної
комісії для розслідування голоду в Україні 1932-1933 років так дані
наводяться. З1926 по 1939 роки кількість росіян у СРСР збільшилася майже
на 22 мільйони, білорусів- більш як на 0,5 мільйонів,а українців
зменшилась на 3 мільйони, тобто було 33,2 мільйона, стало 28,1 мільйона.
Якщо врахувати, що в попередні більш менш благополучні роки кількість
українців щороку зростала приблизно на 0,6 мільйона осіб, то за 12 років
ми недорахуємося понад 10 мільйонів українців

Список використаної літератури
1. В.Г Афанасьева, Г.Л. Смірнова. Урок дає історія. - М.:Поліздат,
1989 р.
2. Кульчинський С.В., Курнаков Ю.О., Коваль М.В. Історія України. ДО.
Освіта, 1995 р.
3. Орест Субтельний Україна Історія. ДО. Лебідь 1994 р.
4. “Освіта" № 33- газета
5. “Літературна Україна" від 14 грудня 1989 року
6. “Комсомольська правда " від 3 лютого 1990 року
7. Газета “Рада"
8. “Сільські вісті" від 4 вересня 1991 долі
9. Спецвипуск- підручник “Освіта"