"Категоричний імператив" І. Канта та його сучасна оцінка.
До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління”): "Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також: і силу... всезагального закону". Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, І естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.
Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі Історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.
* Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх розв’язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обгрунтування.
Особливості та ідейні здобутки філософії Г.Гегеля. Система філософії Гегеля.
Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) народився у м. Штуттгарті.
Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея *усе породжує, *усе охоплює і * все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).
Абсолютна ідея (за Геґелем)
• всеохоплююча реальність (субстанція)
• єдиний універсальний чинник усіх форм буття (суб'єкт)
• світловий розум, єдине рефлексивне поле
Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.
Принципи:
• принцип тотожності мислення і буття (все, що є породжене мисленням і може бути зведеним до нього)
• принцип усезагального зв 'язку (все пов'язаие з усім)
• принцип розвитку
Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії ^тотожності, ^відмінності-протилежності та ^внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій - це відмінність, що доходить до ступеня протилежності.
Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.
Зрозуміло, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідея являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби ''вкарбований" в усе на зразок своєрідного "генетичного колу" діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження "тріад": теза - анти-теза - синтез і т.д.
СИСТЕМА ФІЛОСОФІЇ ГЕГЕЛЯ
(основні праці)
"Феноменологія духу " (опис життєвого циклу абсолютної ідеї загалом )
стадії розвитку абсолютної ідеї
Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання
постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію.
Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха.
У філософії Л. Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній "дотовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейсрбах дійшов висновку про те, що релігія:
¦ втілює віковічні людські мрії та ідеали;
¦ змальовує досконалий світ;
¦ виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.
Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона с свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом. слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейєрбах. усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими с визначальні риси істинно людського в людині?
Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: "У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".
На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога- віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.
# Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю - німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини.
Порівняльна характеристика вихідних ідей класичної та некласичної філософій.
Класична Філософія
¦ буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване
¦ розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки
¦ розум здатний висвітлити глибини психіки й зрозуміти їх
¦ за допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям
Некласична
¦говорити про буття безвідносно до людського сприйняття п уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим
¦на перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або поза-розумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум
¦оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати
¦розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.
* Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення- До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом.
Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії; > у літературі їх пов'язують із творами німецьких та австрійських романтиків, > у живописі - із появою спочатку імпресіонізму, а потім - абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці. В науці вже у 60-х роках ХІХ ст. австрійський фізик Е. Мах вперше сформулював принцип відносності, стверджуючи, що в світі не існує привілейованих систем відліку. Все це свідчило про те, що поступово ставились під сумнів та ніби розмивались здавалося б такі красиві та кришталево чисті принципи класики і перш за все тому, що вони, попри їх привабливість, не дуже узгоджувались із життям. Останнє засвідчувало себе скоріше відносним, ніж абсолютним, скоріше неоднозначним, ніж навпаки, та ін.
Некласична філософія, зокрема, наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це вона навіть у мовному відношенні постала більш простою, більш зрозумілого та стилістично більш різноманітною.
Зазначений процес переходу до некласичної філософії не був тотально одноманітним: далеко не всі філософські напрями однозначно та незаперечно у нього вписувались; проте це була пануюча тенденція. Так само не існує і єдиної оцінки цього процесу; скоріше певні переваги нової філософії супроводжувались і неминучими втратами. Напевне тому в подальшому розвитку філософії її некласичність уживалась із певними елементами класики.
Ідеї А.Шопенгауера та С.К’єркегора.
Ідеї Шопенгауера:
- світ не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашого сприйняття
- світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність
- наше уявлення про світ у стані стабічьності утримує те, що світ водночас постає і як воля
- все. що являє себе як таке, що існус, тримається на пориві до буття, до самоздійснення
- воля не підлягає розумовому поясненню: це просто сліпе поривання
- оскільки все просякнуто волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування
- на рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною)
# У міркуваннях А.Шопенгауера присутні всі основні характеристики пекласичиого типу філософствування. Цікаво також відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму: людина повинна пригасити сліпі пориви волі.
Іншим фундатором ідей некласичної філософії с датський філософ Сьорен К'єркегор (1813-1855), який народився і все життя прожив у М.Копенгагені.
К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження.
Суть філ. поглядів:
¦ першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина
¦ пізнати людину узагальнюючими засобами науки неможливо, оскільки колена людина унікальна й неповторна
¦ людина може осягнути себе через внутрішнє переживання та самозаглиблення
¦ кожна людина проходить три стадії самопізнання і самоутвердження: 1) естетичну, коли людина прагне здобувати все нові й нові життєві враження; 2) етичну, коли людина стабілізує своє життя дотримуванням моральних норм; 3) релігійну, коли відчуваючи виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога, людина діє на цій засаді, не знаючи ніяких соціальних чи моральних обмежень.
# К'єркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі й всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у первісному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. К'єркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму - впливової філософської течії XX сіп.
Неважко переконатися, що і в К'єркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А. Шопенгауера та С. К 'єркєгора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму.
У філософських міркуваннях Шопенгауера та К'єркегора досить виразно простежуються особливості некласичного типу філософствування. В їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.
Ф.Ніцше: ідеї "філософії життя". Ф.Ніцше та ніцшеанство.
Ф.Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову -Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу,- наголошував Ніцше,- вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... "
# Ф. Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно слише таким, яким вономоже бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути".
Свою позицію Ф. Ніцше позначає не як "аморалізм " (неморальність), а як "імморалізм ("(позаморальшсть). Мораль, на думку Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні але "Бог помер "тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла " й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною ", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.
Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.
Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями:
¦ радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі; радикальні ніцшеанці були схильні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом;
¦ представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликає Ті покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час - М.Горький.
Слід також відзначити, що у другій половиш XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах неокантіанства та неогеґельянства.
Напрями розроблення "науковоїфілософії" у XIX ст.
Загальні особливості та провідні напрями філософії XX ст.
У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни в її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через Інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.
Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилася культурна багатоманітність людства.
Якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у XX сіп. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим.
Все це не могло не позначитись на становищі філософії. З'явилися новий тон філософствування, нові світоглядні ціннісні орієнтири, нові філософські парадигми і напрями. Своїм розвитком філософія XX ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів.
вийшла далеко за межі академічних аудиторій
постала досить сильно інтегрованою у системи загальної (а не лише спеціальної) освіта
отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, діяльність філософських товариств
постала у своїх основних проявах некласичною
відчутно змінилася мова філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозумілою коленій людині, інколи, навіть, буденною мовою
змінилися також їі змістові та предметні орієнтації: можна стверджувати, що для філософії XXст. не існує заборонених тем або зон
їй властива колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами
вона не замикається лише на тому змісті, який виник у XX ст., а, навпаки, ніби актуалізує всю попередню філософію
відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей, нарощувалась тенденція мінімалізму у філософії, тобто відмовлення від абсолютів
почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності
* Поруч Із новітніми філософськими винаходами абсолютно повноцінно та рівноправно існували і існують, нібито, історично віджили напрями і течії, отримавши інколи додаткову частку "нео-": неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм, тут також культивуються деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неоплатонізм), патристики (неоплатонізм) та ін.
Основні напрями у зарубіжній філософії XX ст.
сцієнтичний
антропологічний
культурологічний
“нова філософська хвиля” та постмодерн
історіофілософський
релігійна філософія
На грунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис (графіка, філософське кіно і т.п. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у XX ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.
* Отже, філософія XX ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.
Ідеї, представники та здобутки неопозитивізму та постпозитивізму.
Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися виконати представники так званого "логічного позитивізму'' або неопозитивізму.
Основні осередки:
- "віденський гурток " на чолі з М.Шліком (1882-1936)
- англійський неопозитивізм, представлений іменами Л.Вітгенштейна (1869 - 1951) та Б.Рассела (1872 - 1970)
- Львівсько-Варшавська філософська школа К.Твардовського (1866 - 1938).
Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітген-штейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А. Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність.
Верифікація передбачала таку послідовність дій: ^виділення провідних положень певної теорії ^зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень "; виділення у реальності таких салю "атомарних фактів " % співставлений "атомарних суджень " із "атомарними фактами " % обґрунтування отриманих результатів.
Верифікація
щоб зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами
співставленню треба піддавати провідні, а не другорядні положення певної теорії, дотримуючись суворих вимог апарату математичної логіки
Заслуги неопозитивізму:
- Його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки
- Під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку
Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає їїяк сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності.
Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад: © ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.), © певні принципи (наприклад, принцип простоти), © положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності.
Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні; на початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, вважаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені. П.Фепєрабепд та ін.).
Найбільш авторитетними представниками Марбурзької школи неокаи-тіанства були Г./Согел (1842-1918) та £.Аассірер( 1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: >теоретичиу (наука) >практичну (етика) >естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е. Кассірєр переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній.
# Врешті Е.Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину "Ното хітЬоіісиз" (Людина символізуюча).
Представники "радикальноїепістемології" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а в її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба в оптимальному функціонуванні.
Ідеї та представники Львівско-Варшавської філософської школи логічного позитивізму.
Ідеї та представники філософії екзистенціалізму.
Екзистенціалізм формувався під суттєвим, впливом іншої філософської теорії, яка виникла на початку XX ст. - феноменології Е.Гуссерля (1859-1938). За своїм змістом феноменологія займає проміжне становище між сцієнтистською методологією та антропологією і культурологією. У першій половині XX ст. феноменологія була досить поширеною і навіть модною філософією. Е.Гуссерль підкреслював, що ми завжди маємо справу з феноменом, тобто з тим, що нам надано, що перед нами з'явилося ("феномен" із давньогрецької - явище, з'явлення). Чи існує щось поза феноменом - питання некоректне, адже свідомість принципово нездатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею. А сприйняте і є феномен. Якщо це так, то слід усі наші судження будувати лише на основі дослідження феноменів.
* Е. Гуссерль міркує так: феномен наявний у свідомості; отже, він у ній вибудований. Оскільки дії свідомості с для неї самої прозорими, вона може відновити ті найперші власні акти, якими вибудовувався перший "ейдос" (образ та внутрішній сенс) предмета. Коли така процедура очищення дій свідомості від усього зайвого, привнесеного у феномен звичками, наявними поясненнями світу і т. ін., буде здійснена (Е. Гуссерль назвав її "феноменологічною редукцією"), ми отримаємо смислову основу предмета. Е. Гуссерль вважав, що така основа є єдино надійним і остаточним знанням, адже, забравши це із свідомості, ми просто залишимоїї порожньою.
Представники та засновники екзистенціалізму витлумачили феномен принципово інакше: якщо феномен — це єдине, що нам надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити всю багатобарвність людської суб'єктивності і прагнути не стільки очистити феномен, скільки прийняти його в усьому його багатстві та неповторності.
• Найбільшого розвитку та поширення ідеї екзистенціалізму здобули у Німеччині. Франції, Італії, частково - у Японії.
Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа, колишнього асистента Е.Гуссерля,
М.Хайдеггера (1889-1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше - "фундаментальна онтологія". Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людина.
Присутній був у М.Хайдеггера і інший, принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об'єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. За М.Хайдеггером, існує принципова відмінність між людиною та іншими речами й явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на деяку іншу
Звідси випливає два наслідки:
- людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання;
- людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття.
На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціаліст
Ж.-П.Сартр (1905-1980) зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо (основна праця Ж.-П.Сартра -"Буття і ніщо"); поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода.
* Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі (наприклад, коли починає себе усвідомлювати), тому існування передує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті.
Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаменитий письменник А.Камю (1913-1960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття; його філософія змальовувала буття людини як "буття в абсурді", причиною якого поставала вся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації.
• Окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали великий вплив па громадську думку середини та другої половини XX ст., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставила людину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя.
Ідеї філософської антропології та персоналізму у філ ХХ ст.
Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, яку заснував М.Шелер (1874-1928). Згодом вона набула багатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен (1904-1976), Е,Ротхакер(іт-№5),Г.Плеснер (1892-1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об'єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук. Макс ШЕЛЕР
М.Шелер (основна праця - "Становище людини у космосГ) вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що ЇЇ первинним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов - це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність.
За М.Шелером, найвищою любов'ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя - поєднати духовне із силою життя.
А.Гелен (основна праця - "Людина. їїприрода та її становище у світі") прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає ЇЇ недостатність та незавершеність, тобто її непристосованість до виживання на основі біологічних завдатків.
Г.Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не знаходить свого завершення і прагне ви-
ходити за всі й всілякі межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності - як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності.
Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи.
Персоналізм, наступна течія антропологічного спрямування, на відміну від антропології наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості, а те, що вона є особа (лат. - "регзопа"), точніше -особистість. Яскравими представниками персоналізму були французький філософ Е.Муньє (1905-1950) та російський філософ М.Бердяєв хоча корені цієї течії сягають у XIX ст., до деяких німецьких та американських філософів. Е. Муньє вважав, шо особистість - це прояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом вкл юченосгі (заангажо-ваності) в буття. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом оновлення, а, точніше, відродження особистості. М. О. Бердясв у категоричній формі декларував те, що лише особистість може нам пояснити, чим є людина, а не навпаки. Особистість же є абсолютна, тобто божестнснна духовна одиниця, а тому вона у вихідній своїй якості постає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, у тому числі й від Бога, бо І у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчуі и в собі особистісгь, зрозуміти та оцінити її, - все це значить перейти в особливий, творчий режим буття.
Ідеї фрейдизму та неофрейлизму та їх вплив на громадську думку XX ст.
Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд (1856-1939). Ідеї З.Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрсйду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці.
Вивчаючи різного роду неврози, З.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, проте невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У класичному фрейдизмі (а в діяльності З.Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, що за своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найбільша, прихована, але і найпотужніша частина - це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів життя. Ці інстинкти сягають коренями ще в перед психічні процеси, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима частина "айсбергу" складається із двох частин:
¦ свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки;
¦ надсвідоме - те, що привнесене у людську свідомість культурними правилами та нормами соціального життя.
Основним поняттям у вченні З.Фрейда є "несвідоме" як специфічний об'єкт глибокого психологічного і соціально-філософського дослідження. Несвідоме невидиме, але воно присутнє у психіці й відіграє величезну роль у життєдіяльності кожної людини.
Топографічна структура психічного апарату людини
суспільна свідомість
Над Я -свідоме
Я - несвідоме
Воно Несвідоме З.Фрейд називає "Воно", оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме - "Я", а надсвідоме - "Над-Я". Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки - лише кілька десятків років
Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-30-ті роки XX ст. був величезний; вчення З.Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої "сексуальноїреволюції".
Вже найкращі учні та послідовники 3. Фрейда, зокрема, К.-Г. Юнг А. Адлер та£. Фром( не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К. -Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого.
* Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних символах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі структури, що їх К.-Г.Юнг назвав "архетипами" (первинними, початковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже в Ангустини),
А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому - це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства.
Е.Фром намагався пов'язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.
* Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму в циіому окреслили як природу, так і основні сфери проявів несвідомого, пов'язавши його із людською вкоріненістю у глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні стосунки
Філософія історії та культурологія у філософії XX ст.
У філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у XX ст. історія не лише по-
чала рухатися прискореними темпами, а и ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю.
На самому початку XX ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О.Шпенглера (1880- 1936) "Занепад Європи ", під суттєвим впливом якої перебуває по сьогодні вся європейська соціальна думка. О.Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії.
* В основі європейської культури, на думку О.Шпенглера, лежить світ античної культури з її так званим "аполонівським духом ", тобто з її прагненням до ясності, чіткості, гармонійності. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий "фаустівськж дух " -дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О.Шпенглера, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Європу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вийдуть ті народи, які ще не реалізували свій творчий потенціал. Перш за все цю місію може виконати Пруссія, проте, за О.Шпенглером, мають культуротворчий потенціал і слов'янські народи. Як би там не було, але твір О.Шпенглера мав великий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.
Певні корективи у європейське розуміння культурно-історич-ного процесу внесла книга "Дослідження історії" англійського історика А. Тойнбі (1889-1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій. Що таке цивілізації?
вважав, що цивілізації перебувають між собою у більш тісних зв'язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування (хоча цей тип зв'язку і домінує), а й у вигляді історичного наслідування.
# Згідно з А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові явища, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії.
Досить великого значення у XX ст. набули різноманітні концепції технічного детермінізму, тобто концепції, згідно з якими хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Це, безумовно, пов'язане із тим значенням, якого набули у XX ст. означені чинники суспільного життя. Проте у XX ст. їх трактування могли поставати як позитивними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм -влада техніки), так і негативними (технофобія - страх перед технікою).
Представники технократичного підходу {У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити І що техніка в цілому відіграє позитивну
роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні й її негативні прояви, проте вона і лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати {техніка - двосторонній меч). Представники технократичного підходу розробили та запустили у широке використання поняття "постпідустріального суспільства", яке, на їх думку, являс собою новий стан суспільства, де на основі технічного прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя.
А. Тоффлер, що розробив коьгцепцію так званої "третьої хвилі": історія людства пройшла через сільськогосподарську (перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-і роки XX ст. вступила у період третьої хвилі - технологічної революції, наслідком якої було виникнення технотронного, постіндустріального суспільства; для останнього є характерними: ¦+ нові відносини із природою, оскільки через запровадження найновітніших генних та інформаційних технологій людська діяльність вже не буде руйнувати природу; •* перетворення інформаційних процесів у найперший засіб людської діяльності; ¦+ реалізація нових можливостей для інтелектуальної діяльності та ін.
Представники технофобії (Л. Мемфорд, Т.А дорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи то внаслідок екологічної катастрофи, чи то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх думку, кожний крок вперед у розвитку техніки приводить до появи нових, значно складніших проблем, що, врешті, і знищать людство.
Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога (російського походження) П.Сорокіна (1889-1968), якого вважають одним із "батьків" сучасної соціології та філософії історії. П.Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні - матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють найперші групи чинників: несвідомих (інстинкти), біосвідомих (пов'язаних із задоволенням вітальних потреб - голоду, спраги та ін.) та соціосвідомих.
Цікавий погляд на історію запропонував у 50-і роки XX ст. необергсоніанець Р.Зейденберг: він вважав, що історія рухається від ->епохи панування Інстинктів до -+епохи панування розсудку, тобто за суттю являє собою простий перехід між якісно відмінними станами основних чинників людської діяльності.
До напрямів культурологічного спрямування у XX ст. можна також віднести різноманітні варіанти філософського структуралізму, засновником і визнаним класиком якого є французький культуролог К.Леві-Стросс (нар. у 1908 р.).
# Структуралісти вважали, що в основі всіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси - назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (перш за все- культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури.
Один з найбільш відомих послідовників класика структуралізму М.Фуко (1926 -1984) зосередив увагу на вивченні вихідних структур, на яких базувалися знання та мислення епохи Нового часу; пізніше він цілу низку праць присвятив вивченню тих структурних ментальних утворень, які найбільше впливають на стосунки між людьми у суспільстві, в державі, в європейській культурі. Ці дослідження дозволили краще окреслити підвалини євро-пейства як явища світової цивілізації.
Інший представник структуралізму - Ф.Бродель (1902 -1985) написав кілька фундаментальних праць, присвячених вивченню структур повсякденної людської поведінки на матеріалі розвитку цивілізаційних процесів у Європі Нового часу, де продемонстрував, що певні структурні сталі людських уявлень про ->час, про ->суть економічного обміну, про ->справедливий розподіл праці та винагороди за неї суттєво визначали не лише людську поведінку, а й організацію економічного життя та соціальних відносин. Ф.Арієс (1914-1984) за допомогою методів структурного аналізу дослідив історичні зміни в європейських уявленнях про смерть.
Структуралізм мав великий вплив на культурологію та мистецтвознавство XX ст.; до певної міри його досягнення використовува-• лись і представниками інших філософських течій.
Релігійна філософія XX ст.
У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука - це могутня, проте- не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософи у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: сіпало зрозуміли.», що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку з цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрестя природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.
Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи було проголошено офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цій філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.
Визнаними представниками, можна сказати, - корифеями неотомізму американський філософ Ю.Бохеньський (1902-1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.
=> світречей нам наданий реально
=> цей світ може засвоюватися практично у досвіді життя
=> і сьогодні залишаться в силі тлумачення Се. Томою симфонії
розуму та сили => відповіді на найважливіші для людини питання слід шукати у
текстах Святого Письма та в божественному об 'явленні => вирішення найважливіших проблем світової філософії можливе лише па грунті релігійного світогляду, божественного об'явлення => пізнання розпочинаються із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але переходить в активізацію тих кращих інтелектуальних здібностей, якими падпіив нас Бог
Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, наголошували на необхідності орозумнення волі). Його представниками були К.Барт (1886-1968), ПЛіпліх(Жв-1965),Р.Бультман (1884-1976).
Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення «живої етики» (О.Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П.Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" - бог, "софія" - мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії всього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку.
Учення "Живоїетики " базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. У людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної
поиналежності до тієї чи іншої иевковио-оелігійноі коніЬесії.
тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі - і в Україні. Його пропагандою займаються осередки "Товариства Реріха".
Російська релігійна філософія (або філософія російського релігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду.
Загальні особливості української філософії та основні етапи її розвитку.
Філософія - явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань.
Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно- процесу розвитку європейської філософії: українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. 1 хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як українська філософія.
Ще один із перших дослідників української філософії, колишній ректор Вільного українського університету у Празі Д. Чижевський казав про те, що українській філософії ще тільки належить проявити себе і що, можливо, писати її історію ще зарано.
українська філософія - це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців. У наш час питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу.
Тому питання про український національний характер має своє виправдання як у плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасні" актуальності. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського національного характеру:
* Емоційність та чутливість в позитивному виявленні => постають в якості співчуття, зацікавленого ставлення до людей та справ, проте в негативному прояві вони ^приводять до певного нехтування докладних раціональних обґрунтувань, послідовних осмислень життєвих ситуацій, продукування розлогих та деталізованих програм дії.
¦ Сентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе як любов до краси в усіх її виявленнях, як бажання прикрасити життя, але, в той же час, вони приводять до певної поверховості, схильності до пишнот та декоративізму; останній момент Д.Чижевський характеризує як "схильність більше здаватися, ніж бути насправді".
# Психічна рухливість українців приводить до їх вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але може також проявлятися у певній психічній нестабільності, схильності до психічного панікування.
* Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялося у небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте саме ця риса проявляє себе і негативно - у вигляді розбрату, неузгодженості дій, невміння об'єднувати сили для вирішення складних проблем.
¦ Українська релігійність була відзначена навіть спостереженнями за історією сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона допомагала переживати трагічні колізії радянських часів. Але ця релігійність також залишається певною мірою пов'язаною із декоративізмом, вона в основному теоретично не заглиблена, теологічно не деталізована.
* Ставлення до Землі та природи із любов 'ю також далеко не завжди набуває характеру свідомо запровадженого у життя принципу, тому поруч із ретельним догляданням Землі та природи можна зустрітися на Україні також із фактами знищення лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін
Як правило, умовно виділяють ядро нації (чи етносу) - так звану національну еліту, а також "шари", що розташовані навколо даного ядра:
¦ перший шар - ті представники нації, що в основному "вписуються " у провідні тенденції національних проявів;
*> другий шар - ті люди, що мають скоріше такі риси характеру, якими вони протистоять загальним чи провідним національним тенденціям. * Проте варто зрозуміти, що це є цілком нормальне явище, яке спостерігається в реальному житті будь-яких людських спільнот: народне, національне життя - це різнобарвне, а не монотонне та одноманітне явище, а тому нормальним також слід вважати, що люди, які належать до тої самої нації, є різні.
Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначились і на певних особливостях української філософії.
вона постає переважно внутрішнім явищем української культури
українська фіюсофія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціоиальних системних побудоа
вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання
переважно позитивно ставилася до релігії, до шанування вищих духовних цінностей
досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так і слов'янства в цілому
досить сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування
Таким чином, окреслена своєрідність української філософії приводить до того, що замість терміну "українська філософія" досить часто вживається термін "українська філософська думка" - саме тому, що вона часто поставала органічною складовою ширшого культурно-історичного процесу.
Особливості виникнення філософської думки в Україні. Філософські ідеї та джерела часів Київської Русі.
Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'явилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії - православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії На час хрещення Русі християнська думка у Візантії
набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то у її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі.
Історик В. О.Ключевськжі писав: "Коли серед нас стало набувати розповсюдження мистецтво читання і писання, разом з ним з'явилися і книги, а разом із книгами прийшла до нас книжна мудрість... Тоді руський розум жадібно припав до книжок, до цих "річок, що населюють всесвіт, цих сходищ мудрості". Від тої пори розумною і тямущою людиною почала у нас вважатися людина "книжна", тобто така, яка має науково-літературну освіту, і самою глибокою рисою в характері цього книжника стала смиренно мудрість особиста і національна".
¦ Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість, набули особливого соціального статусу.
Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Давні історичні джерела, особливо грецькі, повідомляють про те, що звичаї наших пращурів були досить гуманними, сповненими щирими почуттями до різних людей та шануванням природних сил і багатств.
Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис - "Повість врем "яиихліпГ: тут містилися не лише історичні відомості, а й опи-
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ
—^ * від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема, тут буяй знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платан, Арістотель, Сеиека;
—^ ¦ філософія і мудрість сприймалися перевалюю як найперші настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; такесприйняття фЬософїїсприя.юпоиві'пособливого типу, характерного для давньоруської культури- "філософствування у Хрікті": вищі духовні цінності поставши невід'ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші сі шелові засади жипупя;
—^ ¦ на першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання аб-страктио-теоретичногосистемотворення, будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому вся ця фпіосо-фія була схильною до морального повчання та життсво'і насіпаиони.
сувались звичаї та світоглядні людські уявлення.
І хоча описане літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт концентрації уваги на аргументі краси є досить красномовним: він, власне, засвідчує давні корені українського естетизму, що постав зрощеним із релігійністю.
У відомому зібранні текстів "Ізборник Святослава 1073р." вміщений вик-лад твору Арістттля "Категорії" Ь коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудросіі, оскільки із цією збіркою князь не лише проводив своє дозвілля, а й їздив у військові походи.
Твір "Слово про закон та благодать" Київського митрополита Ілларіона (1030-1050) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У ньому творі митрополит також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес. .
Із першої третини X ст. дійшов до нас "Шестидень" Іоаина, екзарха Болгарського, в якому звучить своєрідний гімн Мудрості Бога, що проявилася у гармонії світобудови.
"Повчання" Володимира Мономаха, вельми вшанований твір давньої Русі (кінець XI ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а, по-друге, постає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям- будувати своє життя у злагоді зі світом, тобто шукати шляхів до гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя.
У "Постанні Никифора, митрополита Київського, князю Володимиру Все-володичу (Мономаху)" (XII ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині - це душа, що складається із розуму, почуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин.
У "Посланні пресвітеру Формі" Кгимента Смолятича чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим
людям, бо клірики розуміють їх на більш високому рівні.
"Слово Данила Заточеника" - наступний популярний твір давньоруської книжкової мудрості. Головна думка твору- утвердження мудрості й розважливості, основних чинників розвитку суспільства: "Серцерозумного у кріптясть-ся в тілі його красою й мудрістю... Не зри на зовнішність мою... Я, пане, хоч одежею вбогий, ти розумом багатий, юний вік маю, та розум старий в мене
У творі "Житіє Кирила фічософа " філософія - це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму.
Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою "Бджола" (вона містила фрагменти з праць Плутарха, Діогеііа, Сократа, Піфагора, Епікура) та інші джерела.
# Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, оцінити значення розуму та духовного начала в людині. При цьому людина розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.
Український гуманізм та його особливості. Братські школи та поява професійної філософії в Україні.
Наприкінці XIV та у XV сг. в історії України відбуваються суттєві зміни: після татарської навали занепадають міста, знижуються виробнича активність та внутрішня суспільна комунікація. Внаслідок того Україна втрачає свою незалежність: спочатку більша частина її території входить до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше - Речі Посполитої - об'єднаної польської та литовської держави.
Ще за часів Київської Русі мали місце відрядження здібної молоді на навчання до Візантії, що сприяло ознайомленню з античною філософією, духовними пошуками християнства.
Існує чимало історичних свідчень того, що в Україні того часу проявлявся стійкий інтерес до духовних та інтелектуальних новацій.
Вихідці з України з'явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування. Стародавні записи містять прізвища багатьох студентів із Рутенії (саме гак Іменували Україну в середньовічній Європі). . Велику популярність серед українців мали університети в Болоньї, Падуї, Римі, КенІї-сберзі, Парижі. Навчання могло тривати п'ять, десять і більше років. Найдавнішим був науковий ступінь доктора філософії (згодом з'явилися ступені доктора богослов'я і доктора медицини). В усіх трьох розрядах українці здобували наукові ступені, починаючи з XIV століття. Повертаючись па Батьківщину, українці -виховаі щі європейських університетів, приносили на рідну землю і іє лин іс знання (що було важливо й само по собі), а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні філософські погляди і, зрештою. - ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження.
Найвідомішим українським вченим доби Відродження став ЮрійКотермак із Дрогобича (Юрій Дрогобич)(1450-1494), який після навчання у Львові поїхав до Італії. У 1478 р. одержав ступінь доктора філософії. Юрій Дрогобич - перший доктор медицини серед українців, автор праці "'Прогностична оцінка поточного 1483 року" (видана того ж року у Римі) - першої друкованої праці українського автора. Вона є великою бібліографічною рідкістю (збереглося тільки два примірники-у Кракові йТюбінгені).
Ю.Дрогобич посідає унікальне місце в українській філософії та й у вітчизняній культурі загалом, що зумовлене декількома обставинами.
По-перше, він був своєрідною з'єднуючою ланкою між Україною та Європою: одночасно належав і до європейського Відродження, ідо українського Перед-відродження. ставши (фат ично) його провісником. По-друге, його творче "кредо" відроджувало ту духовну засаду, яка культивувалася у культурі Київської
Майже сучасником Ю.Дрогобича був Павло Русин із Красііа (?-1517), який навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах
Юрій Дрогобич та Павло Русин вже були носіями якщо й не прямих ідей гуманізму, то їхніх настроїв: зв'язки України із Західною Європою сприяли прилученню української громадської думки до ренесансових віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного життя людини. Водночас і [є сі ірияло поглибленню інтересу до соціальної та природної реальності, а останнє, у свою чергу, відкривало перспеїатидля розвитку наук та людських самоусвідомлень. Однією із ознак останньої о була поява вчених творів народною мовою: таке було в Європі, такс ж можна було спостерігати і в Україні.
У XIV - XVI ст. з'явились перші твори, написані не книжною (тобто - церковнослов'янською, як раніше), а староукраїнською мовою: грамоти XIV ст., "Кам'янко-Струмилівське євангеліє" (1411), "Четьї-МіпеГ (1489), "Пере-сопницьке євангеліє" (1561), "Крехівськип апостол" (1560), пісня "Дунаю, Дунаю" (1571). Наприкінці XV ст. ст ароукраїнською мовою були видрукувані "Осьмигласник", "Часословиць"'. "Тріодь пісня", "Тріодь цвітня". У цих творах акцентувалась потреба вивчення природи, увага до людської особистості (вагома риса Відродження).
Яскравою постаттю українського Відродження був С. Оріховський-Роксолан (1513-1566). Одержавши ґрунтовну освіту (навчався в Перемишлі, Кракові, Відні, Віттенберзі. Падуї, Болоньї, Венеції, Римі, Ляйпцігу) і познайомившись
з видатними діячами європейського Відродження та. Реформації (у тому числі й з М.Люшером), мислитель написав протягом свого загалом недуже тривалого життя низку праць, котрі стали достатньо відомими в Україні та Центральній Європі, і справили певний вплив на процес зміцнення гуманістичних норм суспільного життя.
С. Оріховський-Роксолан порушував у своїх творах суспільно-політичну проблематику: обтрунтував доконечну потребу оборони рідного краю, давав поради щодо оптимізації державного устрою, методів керівництва.
Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовно.му житті тієї доби відігравали церковні православні братства, які й поставали самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської церкви, а в 1544 р. - церкви Св.Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово стали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 р. при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов'язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов'язкової навчальної дисципліни.
І Освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів, врешті підводили українську культуру до Просвітництва.
Першою когортрю просвітників в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі в останній третині XVI ст. (на базі Острозької братської школи, у подальшому - академії) і який очолив ректор Острозької академії Г. Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі пись-менники-полемісти Х.Філалет, С.Зизаній, В.Суразький, Клірик Острозький, З.Копистенський, М. Смотрицький, першодрукар /. Федорое та інші особи.
В останній третині XVI ст. в Україні розгорнулась гостра полемічна боротьба щодо подальшої історичної долі країни, її ініціатором став дуже відомий державний і релігійний діяч, член ордену єзуїтів Петро Скарга (1596-1612) - безперечно один із найталановитіших письменників свого часу; він енергійно обстоював думку про те, що українцям слід у всьому орієнтуватись на Європу, на Рим, на католицьку церкву. Саме це, на його думку, відкриє українцям великі можливості в усіх сферах духовного та матеріального життя.
У полеміку із зазначеними ідеями вступили члени Острозького гуртка.
відстоювали ідею захисту українського народу як етнічної спільності від ополячення і окатоличення
порушували питання про громадські права й особисті права громадян обстоювали думку про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналежності
орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалось з філософсько-світоглядними впливами Візантії
Особливе місце в полемічній літературі належить Івану Вишенському (1550-1620), вихованцю Острозької академії, ченцеві, який тривалий час прожив на АфонІ - святині світового православ'я. Мислителеві належить близько 20 полемічних творів, першим із яких стала книга "Викриття диявола" (1600). У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд, соціальне буття, внутрішній світ та система моральних орієнтирів.
# Отже, наприкінці XVI - на початку XVII ст., у ситуації складних соціально-політичних та духовних процесів в Україні проявляються гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції І процеси; за цих обставин підсилюсться інтерес до людської життєвої реальності, етнічної та культурної самоідентифікації, а, відповідно, і інтерес до гуманітарних студій. На базі братських шкіі виникає професійна філософія, а згодом - вищі навчальні заклади.
Роль перших вищих навчальних закладів в розвитку української культури і філософії.
Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом - Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київську Академію ще за життя П. Могили стали нази-
вати Могилянською. У 1633 року документом польського короля Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу. У 1634 р. завдяки зусиллям П.Могили був відкритий колегіум у Вінниці, а 1636 р. - у Кременці. П.Могила являв собою яскравий приклад вдалого поєднання розуму та дійовості: він був не лише мислителем, а й громадським та церковним діячем.
обстоював Ідею розвитку науки і освіти під
егідою церкви
закликав поширювати освіту в народному
середовищі
наполягав на пріоритетності духовної
влади над державною
окреслив образ бажаного володаря —
"філософа на троні", гуманного стосовно
власних підданих, твердого щодо ворогів,
освіченого і мудрого, вірного Богові та
підзвітного йому
Києво-Могилянська академія стала загальнослов'янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломо-носов (1732-1734
Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я.
У трактуванні професорів Києво-Мопіпянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже - й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобом пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі раціонального освоєння світу.
За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної уні-
верситетської філософії, проте не копіювали їх повністю, а включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Арістотеля, посилались на новітню науку.
# Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а подекуди - ще й докторів богослов'я. Завдяки цьому викладання філософії велося на професійному рівні.
життя автора (1674,! 678.1680), І.Гізель подав прагматичне осмислення історичного процесу, відмінне від попереднього провіденціального її трактування.
Іоаникій Галятовський (І62О-1688) обстоював ортодоксальні теологічні погляди; у своїх творах автор розглядає Бога як первинне, всеохоплююче й визначальне начало. Він безтілесний, невидимий, безсмертний. Бог-це вольова й розумна підстава світу, він - детермінанта усього сущого.
СтефанЯворський(1658-1722)-однаіз Був митрополитом Муромським і Рязанським, а з 1702 р. - місцеблюстителем патріаршого престолу російської православної церкви. Зібрав одну із найбільших бібліотек XVII ст., яку заповідав передати на Україну (в Ніжин).
Філософські позиції С.Яеорського викладені передовсім у трактаті "Про душу" (1697), в якому основну увагу приділено гносеологічній проблематиці.
Феофан Прокопович (1681-1736) замолоду навчався в Києві та Римі. У 1705-1716 рр. викладав у Академії'філософію, богослов'я, риторику, поетику. З 1711р. по 1717 р. був ректором Академії. Філософські погляди просвітника викладені у працях: ''Логіка", "Натурфілософія або фізика", "Математика", "Про риторичне мистецтво", ''Слова, промови повчальні*', "Про папський вирок ГалііеєвГ та багатьох інших творах.
Наріжним каменем позиції' вченого є визнання вагомої соціальної ролі освіти й науки, популяризація їх досягнень
Ф.Прокопович деталізував традиційне для Академії вчення про природну матерію, її форму га сутність
Георгій Щербацький (1725-?), Георгій Кониський (17 \7-П95) створили останні власні філософські курси, що викладалися в Академії. У них достатньо чітко розводились функції науки та релігії, знач на увага приділялась саме експериментальному дослідженню природних об'єктів.
Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лекційних курсах, що мали назву "Поетика". Одну із перших "Поетик" уклав Ф.Прокопович (1705). Дуже ґрунтовний лекційний курс із цього предмету уклав професор Академії Митрофші Довгалєвський (?-?). Його праця витримана в дусі рафінованого барочного стилю, що випливає вже з самої назви твору:

Життя та філософська діяльність Г.Сковороди. Г.Сковорода про людське самопізнання, світоустрій та співвідношення "голови і серця".
Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 рр. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750-1753 рр„ пере-
буваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині. Австрії, Словаччині, Польщі. Німеччині, а можливо-і в Італії.
Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. . Вчення Г. Сковороди викладене у численних працях, серед них: "Міркування про поезію та керівництво до неГ (1769), "Нарцис" (1771), "Асхань" (1767), "Бесіда, названа - двоє" (1772), "Кільце" (1775), "Змій ізраїльський", "Жінка Лотова", "Потоп зміїн" (1791), "Розмова дружня про світ духовний".
Вирішальне значення в оцінці філософії Г.Сковороди має декілька важливих моментів.
•> По-перше, майже в усі свої провідні Ідеї він вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу.
По-друге, його філософія - це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами, настроями та ідеями. В свій час Б. Паскаль, оцінюючи філософське новаторство Р.Декарта, погоджувався із тим, що переважна кількість складових філософії останнього є запозиченою, проте всі ці складові введеш'у такий контекст, із таким спрямуванням, що в цілому філософія настає зовсім новою. Те ж саме можна сказати і у відношенні філософії Г. Сковороди.
Нарешті, по-третє, Г. Сковорода являв собою той особливий тип фічо-софа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії.
ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ Г.СКОВОРОДИ
- Світ, за Сковородою, складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому - справжньої основи будь-чого, тобто Бога.
• Дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них пе можна просто знехтувати, але духовна паїпура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба.
- Біблія - особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного.
> Людина, як малий світ, мікрокосмос, "мирок", поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення.
> Перед людиною стоить завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід міме світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі.
> Оскціьш дух за своєю суттю с єдиний та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у порухах людського серця.
> Треба прислухатись до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура); серце с осередком духовного життя в людині. Саме воно єднає раціональні п почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дас опору людині у плинному й непевному світі.
¥¦ Наука про людину та її щастя - найважливіша з усіх наук.
Університетська філософія в Україні XIX ст.
У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєїдер-жавної автономії та колишню військову славу. її територія була поділена на окремі частини: до 80% ЇЇ входило до складу Російської імперії, а Галичина, Закарпаття, Північна Буковина були включені в імперію Габсбургів, Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до само осмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі -інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища України та її етнічних само ідентифікацій.
У цей час основними регіонами культурного життя постають Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь (Миколаїв та Одеса), Закарпаття. У світоглядному плані це був період розроблення та поглиблення ідей просвітництва та ознайомлення з новими віяннями західноєвропейської філософії.
На початку століття мали ходіння твори Х.Вольфа та X. Баум-гартена, проявлявся стійкий інтерес до,ідей західно-європей-
ського (зокрема - німецького) романтизму. Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, українська філософська думка не могла розвиватись та поширюватись вільно і самовладно, тому значною мірою саме через це, а частково - внаслідок окреслених вище інтелектуальних традицій, філософська думка в Україні XIX ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних рухів.
У ХУІІІ-ХІХ ст. у царині класичної філософської проблематики працювали викладачі Київської духовної академії, а пізніше - і університетів, що функціонували на території України. Частина з них зробила вагомий внесок в обґрунтування та поширення ідей просвітництва.
Вихованець Київської академії та Петербурзького університету Яків Ковельський (1728-1794) у праці "Філософські пропозиції", зосередившись на аналізі визначень філософії та різних рівнів наукового пізнання,
Петро Лодій (1764-1829), виходець із Закарпаття, викладав філософію, логіку та метафізику у Львівському, Краківському та Петербурзькому університетах (1787-1821). У своїй головній праці ("Логічнінастанови") автор навів поширені у тої час визначення філософії.
Українські просвітники С.Десницький (1740-1789) та В.Капніст (1758— 1823) прагнули осмислювати соціальні процеси; зокрема. В.Капніст шукав засоби для розв'язання суспільних суперечностей. Оптимальний шлях до оздоровлення суспільства вбачав у розквіті національної самосвідомості.
У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1805 р. Харківського університету на викладання фіюсофіїдо нього був запрошений німецький фічософ Йоган НІад (1758-1834), учень І.-Г.Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського
університету із 1806р. по 1816р. Й.Шад був прихильником філософії {.Канта, проте вносив у неї свої власні новації, використовуючи частково Ідеї І. -Г. Фіхте та Ф. Шеллінга.
Йосип Михневич (1809-1885) викладав філософію в Одеському Рішельєвському ліцеї. В праці "Досвід простого викладу системи Шеллінга" розглянув основні стадії розвитку свідомості, що відповідали головним етапам у формуванні людських потреб, громадського виробництва, вдосконалення науки, мистецтва і загалом духовного життя.
У 1834 р. був відкритий Київський університет Св. Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г. Шевченка, М. Максимович (1804-1873) певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга, що надихало його на уважне ставлення до народної культури, народних вірувань та переказів. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г, Геґеля.
Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум'яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Регеля, він виклав у праці "Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість" своє бачення сутності філософії.
ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ
завдання філософії - пізнання дійсності нарівні свідомості V
формі ідей;
у філософії людська свідомість вперте звертається до себе
самої, а звідси випливає неможливість розглядати
філософське знання в контексті практичної корисності;
кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна
частинка цілісного процесу:
фіюсофська думка розвивається від заглиблень у природу -
через власне самоусвідомлення - до винайдення абсолютів
Представниками академічної філософської течії були/. Тимковський (1772-1853),/. Ршькип(\115-\Ш)Л.Дудрошч(\12%-\Ш).В.Каразін(\1іг-\МІ),котрі переважно популяризували в середовищі науковців здобутки німецької філо-
софської школи.
Памфил Юркевич (1826-1874) справив особливий вплив на духовне становлення своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. - у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За життя філософа було надруковано 12 його праць, серед них: "Ідея", "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого", "З наук про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії".

Філософські Ідеї в українській літературі XIX ст.: М.Гоголь, Т.Шевченко, І.Франко.
Коли йдеться про українську літературу філософського спрямування, першим постає перед нами ім'я Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852). Незважаючи на те, що Гоголя зараз інколи подають в рубриці "зарубіжна література", аж ніяк не можна забувати того, що про Україну, її життєві типи, її природний та побутовий колорит як уся Росія, так і Європа (а, може, І весь світ) довідалися саме завдяки знайомству із творами М. Гоголя. Мало хто знає, що окрім письменництва Гоголь ще й викладав історію всесвітньої літератури у Петербурзькому університеті,
Незначні, нескінченно малі відхилення від добра постають у підсумку великим злом. У знаменитій поемі "Мертві душГ М. Гоголь і зображує таких -мертвих за життя- персонажей.
Інша велична постать в українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, -це Т.Шевчеико (1814- 1861), який звернувся у своїх думках та творчості до па-м'яток національної історії. Торкаючись цього явища, поет писав у обгрунтуванні структури альбому "Мальовнича Україна": " У межах моєї Батьківщини... зберіглися дотепер численні сліди столітніх потрясінь, що Тарас ШЕВЧЕНКО спіткали колись цей край у безперервній боротьбі за віру й незалежність із чужерідними хижими сусідами..., в пам'яті народній живі численні поетичні перекази, що свідчать про шляхетні подвиги предків".
¦ Т.Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності всіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.
Серед інших світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі: Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною. Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії. Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім'ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості. Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у XIX ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.
У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти. Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.
Іван Франко (1856-1916) - унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філософії.
Докторську дисертацію "Варлаам і Йоасаф, старо-християнськш духовний роман ійого літературна історія" (1896) було виконано у Віденському університеті під керівництвом вченого світової слави, хорвата Ватрос-лава Ягіча (1838-1923) - засновника славістики як науки, завідувача кафедри славістики Віденського університету. Науковий ступінь доктора філософії був присуд-
жений І.Франкові сенатом Віденського університету на початку липня 1893р. Знання, набуті ним під час роботи над дисертацією, співробітництво з провідними вченими Відня поглибили зацікавлення вченого філософською проблематикою І спонукали його до формування власних філософсько-світоглядних ідей.
* /. Франко ще на зорі комуністичного руху зумів розгледіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність комуністичного руху: на його думку, "програма державного
соціалізму ", при всіх можливих її варіантах, "аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій".
¦ ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів
. народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю
. в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у т. ч. виробничих та соціальних
' творчий процес (чи в художній, чи в науковій галузях) може і повинен бути предметом наукового дослідження
¦ критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії
¦ був прихильником індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний метод
Леся Українка (1871-1913) належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Племінниця МДрагоманова, донька письменниці О. Пчйіки, вона товаришувала з І. Франком, М. Павликом, М. Листком та іншими провідними діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформувався її світогляд, який загалом можна визначити як позитивістський. Майбутня поетеса цікавилась філософією, особливо найновішими її течіями, а серед них - і позитивізмом. Під його впливом вона зміцнилась у довірі до науки, людського розуму, у раціональному осмисленні дійсності: перш за все - соціальної.
виступала проти спрощених тривіальних інтерпретацій у співвідношенні релігійної віри та життєвих реалій
закликала до усвідомлення суперечливості та безмірної складності людського ставлення до світу
засуджувала песимістично-безнадійливі настрої

Філософські засади громалсько-політичних рухів в Україні XIX ст.
". Своєрідні світоглядні ідеї були у XIX ст. сформульовані в програмних творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетською інтелігенцією. До Його складу входили професори, студенти та співробітники Київського університету, серед них: М.Костомаров, В.Бйіозерський, П.Куліш, Т.Шевченко їй інші.
Ідейним натхненником товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У його працях "Закон Божий (Книга буття українського народу)" (1846), "Риси народної тбденноруськоїісторі'Г (1861), "Південна Русь наприкінці XVІ ст." (1842), "Руїна" (1879):
* вперше зроблено спробу окреслити національний український характер, ретроспективно оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших
(в першу чергу - слов 'ямських) народів, дати нарис такого суспільного устрою, який вІдіювідав би національним прагненням українців. Бажаний суспільний лад уявлявся у вигляді правової, демократичної, парламентарноїфедерації слов'ямськихнародів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права націй Історичне призначення України, на думку мислителя, полягає у справі об 'єднання слов 'ямського етносу (оскільки Київ історично виник у центрі слов 'ямського ареалу).
Потужний вплив на сучасників справив соратник М.Костомарова та Т.Шевченка Пантелеймон Куліш (1819 -1897). Особливе місце у його творчості посідає нарис "Зазивний лист до укранської інтелігенції" (1883), у якому у полум'яній, закличній формі окреслено соціальне покликання освічених верств суспільства, зобов'язаних виконати функцію національної еліти. Твір П.Куліша сповнений оптимізму й віри у відродження українського етнічного організму.
Діяльність кирило-мефодіївців була кваліфікована владою як небезпечна для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т. Шевченка - заслання в солдати у казахські степи із суворою забороною писати й малювати.
Важливий внесок у розвиток соціальної філософії, зокрема, філософії української національної ідеї зробив видатний діяч української культури, історик і етнограф Михайло Драгоманов (1841-1895). В основі його світогляду лежить суміш ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям.
Загальні особливості розвитку української філософії у XX ст.
На початку XX ст. українська культура, як і культура Російської імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (неоканті-анства, феноменології), виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. Проте, як відомо, цей процес був перерваний Жовтневим переворотом у Росії (за офіційною радянською версією -соціалістичною революцією).
Проголошення Української народної республіки (1918) створило небачені раніше можливості для розвитку української науки. Протягом 1918 р. одна по одній засновувались вітчизняні наукові інституції: Державний архів. Археологічний інститут, Археологічна комісія, Академія наук. У навчальних закла
дах були утворені кафедри української мови, історії, права. Усе це дозволило започаткувати на систематичних засадах гуманітарні дослідження, утому числі - й філософського спрямування. У цей час плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В.Винниченко, В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших. Однак, цей період виявився дуже короткочасним.
¦ Отже, у XX ст. українська філософська думка, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась трьома потоками: в Україні (радянській та Західній) та в діаспорі - за межами України. В цілому за межами України українцями було створено 46 навчальних та наукових закладів, у тому числі - Український вільний університет у Відні (1920 р.), пізніше перенесений у Прагу, а потім - у Мюнхен.
Серед мислителів, ідеї яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні, перш за все слід назвати В.Зеньковського (1891-1962), який читав у Київському університеті курси психології' та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав до Югославії); Г.Флоровського (1893-1979), відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походження Л.Шестова (1866-1938), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії' філософії екзистенціалізму; О.Гічярова (1855-1938)—у певний час професора Київського університету, видатного історика античної філософії, історика західної філософії. О. Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного унівеіХуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності.
Всесвітнього значення набули ідеї Володимира Вернадсько-го (1863-1945) - видатного українського природознавця, академіка, першого президента Української академії наук в 1919— 1921рр. Працював у галузі мінералогії, геохімії, біогеохімії, біології, геології, гідрогеології. Результати наукових досліджень вчений виклав у численних працях (усього понад 400).
В.Вернадський створив принципово нове вчення про біосферу, яку він визначав як "організовану оболонку земної кори, нерозривно пов'язану із життям ". На його думку, близько 4 млрд. років тому геологічні утворення на Землі підпали під дію певних (катастрофічних) змін, унаслідок яких утворилась жива речовина
* У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і була перетворена ними у засіб обгрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Філософію оголосили "класовою наукою", теоретичною і методологічною основою марксизму.
Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні, продовжували розпочаті раніше дослідження. Перш за все вони вивчали погляди Г. Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодпвського братства, методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної доктрини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначено офіційними колами як предмет філософських досліджень.
Провідними філософськими установами в Україні у 30-х роках стали: кафедра філософії Українського інституту марксиз-му-ленінізму,
Микола Хвильовий (1893-1933) - провідний український письменник тридцятих років. Окрім прозових творів йому належать "Думки проти течії", у яких викладена далекоглядна культурологічна концепція. Письменник вів мову про болючі проблеми національного буття, шляхи національно-духовного відродження України
На західноукраїнських землях у міжвоєнний період розробляв історіософську концепцію В 'тесте Липинсь-кий (1882-1931). У працях "Листи до братів-хлібо-робів", "Релігія і церква", "Хам іЯфет", у дослідженнях доби Б.Хмельницького він виклав своє бачення історичного процесу. Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні аристократичні кола, котрі зобов'язані, спираючись на свої знання й організаційні можливості, сприяти розв'язанню суспільних проблем
Видатним історіософом був ЮріпЛипа (1900-1944), уродженець Одеси, що зростав і навчався у Кам'янець-Подільському, Познані, Варшаві й був убитий енкведистами на Львівщині наприкінці війни. Прижиттєву славу дарували авторові філософські праці: "Українська доба" (1936). "Українська раса" (1937), "Призначення України" (1938), "Чорноморська доктрина" (1940), "Розпади Росії" (1941).
У міжвоєнний період за межами України працювала ціла низка талановитих вчених, що мають напрацювання у галузі філософської думки. Серед них слід назвати Д.Чижевського,І.Лисяка-Руднщького, О.Кульчщького.
У повоєнний період у галузі філософських досліджень в Україні сталися позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософський факультет.
Філософський факультет (до речі - єдиний тоді в Україні), а пізніше- Інститут філософії очолив талановитий вчений П. Копнін. Йому вдалось згуртувати довкола себе науковців, яким було притаманне новаторське ставлення до філософських пошуків, прагнення шукати Істину, а не служити партійному клану.
Наприкінці 80-х рр. багато філософів взяли активну участь у демократичному русі, виступили ініціаторами утворення обласних організацій національно-демократичних партій. Після здобуття Україною незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення.
Фундаментальне значення проблеми буття для філософії.
Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень." Чому взагалі с суще, а не навпаки—ніщо?"1 — це запитання М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сущого. З XVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву «онтологія» (від давньогрецького «онтос» — буття, сутнє). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розділяють у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставать питання "Якіш та як є буття?'\ а метафізика — "Чому та що є бут
тя?". Внаслідок цього проблематика онтології ніби перебуває на перехресті дисциплін "антропологія - онтологія - епістемологія (або гносеологія)".
? Проблема буття — це проблема сутності всього існуючого, а також • проблема єдності світу як цілого.
Буття постає як абстракція високого, навіть гранично високого рівня. Усвідомити, що таке буття, "схопити" його змістовий центр у думці надзвичайно важко. Отже, у самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що майже не піддається охопленню.
Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а ^буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.
Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи безпосередньо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, вмирають живі істоти, ми
розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.
Термін «метафізика» ввів у науку Андронік Родосський, який в І ст. до Р.Х., при впорядкуванні кодексу праць Арістотеля, позначив рукопис, що доповнював фізику і змістовно завершував, її терміном "мета та фізика" — дослівно: "те, що йде за фізикою".
* Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття.
Людські виміри проблеми буття. Буття як цінність та міра моральної відповідальності сучасної людини.
УсІ названі характеристики поняття буття перетворюють його і на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює всі аспекти людського знання та досвіду, воно все це водночас і концентрує, об'єднує, а тому надає всьому певного кінцевого спрямування, ще для свідомості постає у статусі отримання певного сенсу. У зв'язку з цим розкриваються людські виміри проблеми буття: буття постає як універсальна цінність.
Зазначений аспект проблеми буття досить очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою мстою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад, у релігійному напрямі індійського джайнізму запорукою спасіння людської душі та досягнення стану блаженства постає ненасильство, незаподіяння шкоди будь-якому життю. ^християнстві вважається, що людина своєю вірою та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до існування у стані гармонійного та нічим не ушкодженого буття.
Звернемося ще до одного важливого аспекту в людському вимірі буття. Річ у тім, що для людини питання про буття органічно поєднане з питанням про смерть. Врешті-решт, із небуттям людина реально стикається через факт смерті. Тілесно, фізично людина, коли вмирає, вступає у світовий кругообіг речовини та енергії. Але людина і людське буття, як вже зазначалося, не зводяться до життя організму. Куди зникає саме те, у чому концентрується людський початок буття? Що залишається від людини після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічого (таке, як відомо, можливе лише в акті божественного творення світу) і не зникає без наслідків. Отже, і те основне, що становить центр і зосередження буття людини людиною, також не може зникнути безслідно. Факт смерті, її усвідомлення, осмис-
лення змусив людину вже в давні часи замислитися над проблемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як свої глибинні, вихідні, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання своєї життєдіяльності.
Проблема буття — це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вважати себе чимсь особливим щодо цих процесів, чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання є із ряду вічних і фундаментальних.
Значення проблеми буття для філософії
^проявляється гг в тому, що:
Ця проблема окреслює граничну межу і спеі{ифіку
філософського узагальнення та сутнісного
розгляду будь-яких явищ реальності.
Від розв'язання проблеми буття залежить
розуміння та розв 'язання усього кола
філософської проблематики.
Постаючи гранично можливим орієнтиром для
людського самоздійснення та філософствування
проблема буття стає фактором сенсоутворення
та масштабом людських цінностей.
Проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.
Категоріальні визначення буття у класичній та некласичній філософіях.
Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набули є давньогрецькій натурфілософії. Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що "все утворюється з води" (або "все народжується з води"). Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття "першого початку всього" ("архе "). Цим самим засвідчувалось, що в самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає.
Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна вважати провілними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. За Арістотелем,
річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей, за Арістотелем, вимагає дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція.
Стародавні концепції буття
Парменід; справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у світі с оманою.
Геракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття І небуття.
У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, пряроді; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще
У німецькій класичній філософії агрпбугши світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток. Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII—XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок зіткнення між філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, шо існує завдяки органічному зв'язку внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного. зв"яз-ку, шо інтегрально звершує світовий еволюційний процес.
КАТЕГОРІАЛЬНІ ВИЗНАЧЕННЯ БУТТЯ У КЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ
Буття
Усе, що існує АРХЕ
стале, незмінне
абсолют
причетність ієрархія
субстанція
атрибут модус
матерія дух
¦ Буття є ніщо інше, як інтещія свідомості, її націленість на те, щоби фіксувати будь-що у статусі того, що постало як предмет свідомості та усвідомлення. Тобто буття є першою і необхідною умовою будь-якого людського усвідомлення. Свідомість завжди є усвідомленням чогось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів
свідомості є фіксація факту буття цього "чогось ". Тому поза свідомістю ніякого буття не існує; принаймні, про нього ми нічого не знаємо І сказати нічого не можемо. Буття є внутрішньою умовою само-здіпспепня, самореалізації людського інтелекту в актах. Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Якщо бути більш реалістичними, то слід визнати, що ми маємо підстави вести розмову не про буття як таке, а про те, що і як нам надано в контактах із дійсністю.
КА ТЕГОРІАЛЬНІВЮНА ЧЕННЯ БУТТЯ У НЕКЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ
Буття
інтенція свідомості (умова, за якою свідомість може вибудовувати свій зміст)
предметність (в аспекті екзистенційної зустрічі; при-бутті – перебування)
правильне мислення (окреслення межі між буттям і небуттям); тривалість
# Отже, буття — це тривалість, неперервність, націленість свідомості на змістове відношення. Але це ще й постійна предметна мінливість зазначених тривалості та спрямованості на зміст. Окреслюючи останні характеристики буття, різні фічософи надавали їм різного конкретного визначення
Отже, історія категоріальних визначень буття спрямована:
_^. на конкретизацію та деталізацію цього поняття, на наповнення його все биьш точним змістом
^. на зближення філософських визначень буття із трактуваннями проявів бгття наукою
—^ на поступове перетворення поняття буття із позначення чогось позасвідомого на внутрішню умову змістовного самоздійснеїтн свідомомсті та мислення
Названа сукупність категоріальних визначень буття працює саме як сукупність, тобто вона позначає шлях поглиблення наших уявлень про буття від означення "усе, що існує", яке більшість людей вживає інтуїтивно як синонім буття як такого, до поняття "правильногомислення", мислення категоріального, історично виправданого.
Особливості некласичного філософського розуміння буття.
КА ТЕГОРІАЛЬНІВЮНА ЧЕННЯ БУТТЯ У НЕКЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ
інтенція свідомості (умова, за якою свідомість може вибудовувати свій зміст)
предметність (в аспекті екзистенційної зустрічі; при-бутті – перебування)
- правильне мислення (окреслення межі між буттям і небуттям); тривалість
# Отже, буття — це тривалість, неперервність, націленість свідомості на змістове відношення. Але це ще й постійна предметна мінливість зазначених тривалості та спрямованості на зміст. Окреслюючи останні характеристики буття, різні фічософи надавали їм різного конкретного визначення. А. Щопеигауер, Ф. Ніцше. А. Бергсон, В.Дільтсй називали це життям з його самопродукуваппям, змінами форм, внутрішньою енергетикою. М. Хайдеггср окреслював буття як горизонт людської предметності, М. Шелер, М. Аббаньяно — як екзистенціальну зустріч людини з Буттям. У будь-якому варіанті буття постає внутрішньою умовою свідомості бути у відношенні до чогось, вибудовувати свій зміст. І тут відкривається ще один ракурс некласичного тлумачення буття, що його особливо переконливо розробив М. Хайдеггер. Свідомість вибудовує свій зміст, але не кожен зміст виправдовує себе в межах реального життя свідомості. Тому не колене утворення, пройшовши крізь інтенцію свідомості, набуває характеристик тривалості; дещо постає лише в окресленнях зникання, в окрес-яенпях руху, трансформації певних форм в інші. На думку М. Хайдеггера, виправдовує себе лише така думка, яка, окреслюючи межу між буттям та небуття», здатна утриматись у тривалості становлення, а не зникнення. Такий хід думки М. Хайдєггер називає "правильним мисленням " і ототожнює його із "при-бутті-перебуванням ".
Сьогодні онтологію М. Хайдеггера можна вважати найповнішою ти най-док.іадиіше розробленою. Інший варіант філософської онтології розробив у XX ст. німецький філософМ. Гартман. Він назнав своє вчення "критичною онтологією "і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим предметом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені значущості. М. Гартман до водив, що буття можна визначити тільки категоріально і розрізняв буття ідеальне та реальне. Ідеальне буття перебуває поза простором і часом з тієї простої причини, що у будь-яких наших міркуваннях ми ніколи не виходимо за його межі, а воно не зазначає ніяких змін.
Отже, історія категоріальних визначень буття спрямована:
- на конкретизацію та деталізацію цього поняття, на наповнення його все биьш точним змістом
- на зближення філософських визначень буття із трактуваннями проявів бгття наукою
- на поступове перетворення поняття буття із позначення чогось позасвідомого на внутрішню умову змістовного самоздійснеїтн свідомомсті та мислення
Підсумовуючи здійснений історико-філософський екскурс, можна вибудувати таку сукупність категорій, що окреслюють різні рівні та ступені осмислення буття: ^>усе - ніщо - першо-початок; <=стале-мінливе, єдине - множинне; ^корінь сущого - будова речей; ^абсолют - причетність - ієрархія; ^субстанція - акциденція -модус; ^>інтенцін - наданість - екзистенціальна зустріч; ^тривалість - час - правильне мислення.
Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.
Людська свідомість є необхідною умовою виявлення буття, тому важливо розглянути, яким постає буття у людському пізнанні та усвідомленні. Це можна з'ясувати насамперед за допомогою науки.
¦ НКС є інтегральним узагальненням досягнень багатьох наук на підставі деяких фундаментальних співвідношень, величин або перших (вихідних) предметних визначень сущого (у межах окремих наук або в межах науки загалом). Вирішальну роль в оформленні наукової картини світу відіграють фізика, астрономія, хімія, біологія, антропологія, наукознавство та філософія.
БУТТЯ У СУЧАСНІЙ НАУКОВІЙ КАРТИНІ СВІТУ
БУТТЯ
Динамічне Системно-ієрархічне Багаторівневе (мікро-макро,мегарівні) Еволюційно-демонстративне
-єдність об’єкта і субєкта
Найважливішими характеристиками буття в сучасній науковій картині світу є такі:
• по-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді;
• по-друге, буття постає у системних окресленнях, тобто в окресленнях зв'яз-ку "всього з усЬГ;
• по-третє, до сучасної наукової картини світу вхоцщ-ь рівнево-ієрархізо-вана будова проявів буття: мікро-, макро- та мегапроцеси.
• по-четверте, багаторівневість проявів буття демонструє себеше й еволюційно, що межує з оцінними підходами.
• по-п 'яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально розводили, то тепер людина як суб'єкт постає органічною часткою світу
об'єкта.
У зв'язку з усім зазначеним буття у сучасній науковій картині світу набуває характеристик суперечливої єдності процесів зростання ентропії (хаосу, невпорядкованості) та самоорганізації. З одного боку, будь-яка система має тенденцію до руйнування, збільшення власної невпорядкованості, з іншого — через невпорядкованість і мінливість відбувається рух у напрямі гнучкіших і складніших форм самоорганізації.
¦ Отже, буття є справді складноорганізованою, ієрархічно побудованою та енергійно самокощентрованою системою. Суперечливість цієї системи виявляється у тому, що вона є єдиною і множинною, перервною і неперервною, скінченною та нескінченною, такою, що в з'явленнях набуває форми просторово-часових співвідношень.
неорганічні процеси нежива природа (механічні, фізичні, хімічні, геологічні, космічні процеси та їх структурні елементи);
органічні процеси жива природа (клітини, організми, популяції, види, біосфера та ін.);
світ людського буття (географічне середовище, техніка, матеріальне виробництво, суспільство з Ного підструктурами, буття особистості, світ духовності-
Зміст та значення "антропного принципу" у сучасній науковій картині світу.
Проблема онтологічного статусу свідомості та її вихідні ознаки.
Однією з найбільших таємниць світу є людська здатність усвідомлювати, розуміти дійсність, тобто людський інтелект. Він вражає своєю красою та могутністю, невичерпністю та універсальністю.
Перші уявлення про свідомість виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються в їхніх головах, відмінні від процесів природи, що їхнє бачення світу, а відповідно і місце в ньому, відрізняється від тваринного. Такі особливі властивості приписували душі як прояву чогось надприродного. Упродовж тисячоліть людство шукало відповідь на запитання, у чому полягає сутність свідомості, як вона виникає, від чого заіежать її можливості і т. ін. У наш час свідому діяльність людини вивчають фізіологія, медицина, психологія, кібернетика та деякі інші науки.
Лише у XX ст. була видана низка праць, спрямованих на доведення того, шо насправді не існує нічого такого, що можна було би назвати явищами ментальними або свідомістю.
особливий, небіологічнип тип поведінки
використання предметів культури
за їх призначенням
оперування не наданим наявно (предметним) змістом реальності
продукування того, що не існує (творчість)
\
мова (мовлення) І **^ цілеспрямування дій та думок людини І
Найпершою ознакою свідомості можемо вважати особливий типлюдської поведінки. Ми можемо назвати його "небіологічним", тому що людина діє не лише під тиском життєвих потреб, не лише в напрямі пошуку шляхів їх задоволення; вона діє не за схемою "стимул — реакція", а Інколи (і досить часто) — усупереч біологічній доцільності та самозбереженню (наприклад, у випадках самопожертви, самогубства та ін.). Людська діяльність, як це вже окреслювалося в попередніх розділах, стає самодіяльністю, вона вводитьлюдину у принципово інакший, у порівнянні із біологічною, тип поведінки.
Про небіологічний тип людської поведінки свідчать як спрямованість, так і змістова наповненість людських дій: їх здійснюють на основі соціокуль-т\-рних процесів Із використанням штучних знарядь та засобів життєдіяльності, що їх людина створила сама. Всі ці засоби стають ніби новим, проте для людини — найважливішим середовищем її життєдіяльності, вони ніби подовжують та підсилюють її природні органи.
За допомогою розуму людина здатна ніби бачити те, що насправді, у наявному вигляді не існує. Наприклад, каменяр бачить у камені майбутній виріб, коваль у металі—майбутню річ. Коли ми тримаємо перед собою текст, то бачимо світлу поверхню з позначками, але вбачаємо за цим щось принципово інше. Муха, що повзає по картині живописця, не схвильована тим, що міститься за фарбами та полотном; це доступно лише для людини, обдарованої свідомістю. Функціонування свідомості пов'язане з особливим предметним змістом реальності, який чуттєво нам не наданий, а вироблений на основі досвіду діяльності в історичному процесі соціально-культурного життя.
¦ Отже, потреба в мові пов 'язана з необхідністю зафіксувати топ зміст, який не молена передати простою демонстрацією речей. Звідси стає зрозумілим, що мова стає і основним носієм Історичного досвіду діяльності (певної особи, певного народу, певної культури).
Великим дивом свідомості постає те, що, хоча вона не фіксується ніякими приладами та індикаторами, вона здатна фіксувати себе сама. Ця унікальна здатність називається самосвідомістю або саморефлексією людської свідомості (чи думки).
¦ Отже, свідомість має унікальні властивості, які зумовлюють неможливість Ті прямого вивчення та вимірювання; проте вихідні ознаки свідомості дозволяють стверджувати її реальне існування, але в особливих якостях та характеристиках.
Основні концепції походження свідомості та їх порівняльна характеритика.
Сучасна філософія (і наука) не може дати остаточного і безсумнівного розв'язання цієї проблеми, але наявні на сьогодні авторитетні концепції походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти в її розв'язанні. До таких концепцій можна віднести: теологічну(релігійну), дуалістичну, еволюційну, трудову, теорію єдиного інформаційного поля та субстанційну. Розглянемо їх основні тези, зазначаючи водночас переваги та недоліки кожної концепції.
Сучасні концепції походження свідомості
Релігійна: свідомість с проявом "іскри Божої", вкладеної у людину Богом при творенні світу
Концепція єдиного інформаційного поля: свідомість є одним із проявів дії єдиного світового інформаційного поля
Концепція походження людини та
свідомості внаслідок розвитку праці' людина і свідомість формуються по мірі розвитку суспільної праці
Дуалістична: в основі всіх світових 'процесів лежать два начала: матеріальне та духовне- Свідомість є виявленням духовного начала буття.
Концепція еволюції, свідомість є результатам поступового розвитку живих оргинамів або форм відображення дійсності.
Концепція активно діяльного самопород-ження свідомості людини на основі природно -космічних передумов(субстанційна)
Релігійна концепція стверджує, що свідомість людини є божим даром: створюючи людину, Бог "вдихнув у неї дух живий", наділивши, таким чином, людину часткою божественного світла. Власне людська свідомість із її найпершими властивостями постає вже наслідком відомого із Святого Письма гріхопадіння:
* Безумовним позитивним моментом теологічної концепції постає те, що вона зводить людську свідомість до трансцендентного, абсолютного, вищого, не обмежує її аспектами існування людини та її виживання.
Дуалістична концепція наголошує на моментах радикальної відмінності між свідомістю та матеріально-чуттєвою реальністю, що відкрита людині, і робить звідси висновок про існування в світі двох родів явищ (або двох субстанцій) -матеріальних та ідеальних.
* Дуалістична концепція може бути виправдана внаслідок того, що між свідомістю та буттям справді пролягають настільки різкі межі, що звести їх одне до одного або до якогось спільного кореня майже неможливо. І. Кант із цього приводу колись писав: "Існують два основні стовбури людського пізнання, що зростають, можливо, з єдиного, загального, але нам не відомого кореня... ".
Концепція єдиного інформаційного поля наголошує на тезі, яка не вик-ликає'серйбзних заперечень: усі процеси світу супроводжуються обміном інформацією. Тому логічно припустити, міркують її прихильники, гцо існує єдине поле інформації в усіх світових процесів та явищ. Людська свідомість — один із проявів інформаційних процесів, можливо, найяскравіший.
* Зазначена концепція фіксує факт існування такого відношення, до того ж вона по-своєму переконливо, із посиланнями на новітні дані науки, пояснює зв 'язок свідомості Із мозком людини.
Ця концепція безумовно виправдана, але навряд чи здатна пояснити складності та нюанси реального функціонування людської свідомості, у тому числі, наприклад, єдність свідомості та людських почуттів, переживань, прагнень до вищого та кращого.
Концепцію еволюції можна представити в різних варіантах. Наприклад, так звана "теоріятіаЖґіерміТ' стверджує, що насіння життя ("сперма") розвіяне по всьому Всесвіту. За наявності сприятливих умов воно дає результат: розквіт форм життя і Його свідомих проявів.
У варіанті дарвінівської теорії стверджується, що внаслідок боротьби за існування та пристосування до умов довкілля відбувається удосконалення видів живих організмів, з'являються психіка та людська свідомість. Але сучасна генетика заперечує можливість змін організмів лише через пристосування; ці зміни повинні бути зумовлені на генетичному рівні й не інакше.
* Концепція пристосування не підходить до людини, адже людина не стільки пристосовується до зовнішніх природних умов, скііьки змінює їх, засоби діяльності, свої знання та навички.
Трудову концепцію або концепцію походження свідомості внаслідок розвитку праці враховують археологія та антропологія, і вона нібито має з їх боку численні підтвердження. Але багато'чого при цьому все одно залишається незрозумілим
¦ Отже, "трудова теорія " не пояснює, чому при наявності "праці із знаряддями " історичний процес формування свідомості був фактично або взагалі відсутній, або загальмований на дуже тривалий час.
Нарешті, концепція активно-діяльного самопородження свідомості людини або субстанційна намагається подати свідомість як конкретне, на рівні людини виявлення вихідної засади світу - духу, або ідеї, або світового розуму (інтелекту). Ця концепція пояснює, наприклад, спрямованість еволюційних процесів як рух до найповнішого виявлення якостей субстанції світу; певною мірою вона пояснює і динамізм процесів буття (оскільки дух - це є рух, енергія), і деякі характеристики свід ом ості (сам о рефлексія, трансцендентність).
¦ Отже, перегляд основних концепцій походження свідомості дозволяє зробити висновок про те, що жодна з них не може пояснити усіх складностей свідомості як явища людського буття, проте кожна з них виділяє та акцентує справді дуже важливі риси свідомості, а тому ми повинні брати до уваги їх всі, розуміючи та оцінюючи їх як своєрідні елементи (фрагменти) єдиної мозаїчної картини: хоча вся картина і не складається, проте наявні ЇЇ фрагменти дають можливість уявити її собі досить повно та виразно.
Предметність свідомості. Роль людської свідомості у взаєминах людини і світу.
Провідні чинники виникненні* та ¦•:' функціонування свідомості: -
© загальнокосмічний чинник, що засвідчує принципову спорідненість процесів свідомості із усій багатством космічних явищ та процесів; це проявляється, зокрема, у поміченій ще давніми греками здатності нашої свідомості прийняти у свій зміст як своє та зрозуміти все, що відбувається у космосі, яким би віддаленим воно не було від реальних потреб людини; сьогодні цей чинник проявляє себе у вже неодноразово згаданій спроможності людського мозку ввібрати в себе всю Інформацію космосу; а дехто із психологів та культурологів вважає факт зачарованості людини спогляданням зоряного неба свідченням потягу до найпершого родинного джерела людського духу;
0 трансцендентальний чинник, який можна віднести як на рахунок зв язку людської свідомості із абсолютним, так і на рахунок проявів у ній ознак субстанційності; цей чинник проявляє себе у здатності свідомості продукувати абсолютні, еталонні виміри сущого, а також у її певній самовладності, саморефлексивності, у її прагненні та здатності виходити за всі та всілякі межі, включати всеможливий зміст у своє наповнення;
© інформаційний чинник - людська свідомість здатна "знімати " з б\-дь-якого сущого його внутрішні та зовнішні форми, переводячи це суще у процес формальних співвідношень та комбінаторик; а це значить, що людська свідомість органічно пов'язана із Інформаційними процесами і постає, на думку деяких філософів, здатністю опановувати та оперувати "чистою інформацією "; ® природно-біологічний чинник вказує на те, що людську свідомість не можна відірвати від природних процесіє хоча б у тій їх частині, яка постає як своєрідність земних планетарних процесів у єдності органічних хімічних процесів, рослинного та тваринного світу; ; © психологічний чинник дозволяє осмислювати свідомість як в аспекті внутрішнього самоврегулювання людиною своїх життєвих дій та процесів, так і в аспекті її єдності Із людською тілесністю, нейрофізіологією та життєвою енергетикою; сьогодні відома ціча низка феноменів, що засвідчують надзвичайні можливості людської психіки, проте остання невід 'ємна від процесів свідомості, оскільки всі психічні процеси людини зумовлені предметним змістом психіки, що його здатна постачати тільки свідомість; © соціально-діяльний (або окремо - соціальний та діяльний) чинник пов'язаний із тим, що людська свідомість вписана у історичний досвід людства та, значною мірою, - в історичний досвід розвитку людської діяльності
© культурно-історичний чинник засвідчує принциповий зв 'язок свідомості із сенсами, їх утворенням та функціонуванням; культуру часто виводять із поняття культу,
> © антропологічний чинник дозволяє побачити свідомість у специфіч-
но людських вимірах та окресленнях, наприклад, в окресленнях статевих її проявів, в окресленнях людського страждання та прагнення, людського здоров'я та хвороби, норми та патології у психіці, містичних самозаглиблень, видінь та марень і т. ін.;
> ® індивідуально-особистісний чинник формування свідомості фіксує
її єдність із життям та біографією конкретної людини, із подіями такого життя, індивідуальними особливостями та характеристиками даної людини, її здібностями, перевагами та вадами і т. ін.
• Отже, свідомість як предметна, змістовна свідомість — це оперування поняттями, а останні потребують інтелектуального конструювання від певного початкового пункту. Тому і в індивідуальному розвитку особи відлік її життєвої Історії, як звичайно, розпочинається з того моменту, коли людина уснідомиж себе, тобто зафіксувала щось як початкове (як звичайно, у формі "Я"), а потім стала приєднувати до того початку подію за подією, але не механічно, а вибірково, з певними оцінками та значеннями.
Свідомість — це самодіяльний, самостворювальний процес вписування окремих подій, явищ, вражень, відчуттів у тотальне (єдине, всеохоплююче) поле інтелектуального предметного конструювання. Так функціонує індивідуальна свідомість, так функціонує історична самосвідомість людства, так функціонує наукове пізнання..
Отже, хоча на сьогоднішній день не існує остаточної відповіді на питання про походження свідомості, це питання не є зайвим. Його продумування та вивчення допомагає осмислити як загальні передумови та чинники існування свідомості, так і її суттєві внутрішні характеристики. Окрім того, спроби його вирішення стимулюють як людське самопізнання, так і розвиток науки.
Структура та функції свідомості.
Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та Ін,
¦ Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи результативних) форм прояву.
Враховуючи це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдністі самосвідомості, свідомого та підсвідомого, за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.
Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття "психіка людини" ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме., так і нє-
ПЕРЕДСВІДОМІСТЬ
Підсвідоме (те, що пройшло через свідомість, але вийшло на рівень психічного автоматизму)
Несвідоме (Інстинкти, сновидіння, гіпнотичні стани та ін.)
СВІДОМІСТЬ
Суспільна
Психологія Ідеологія
Форми
правова
політична
моральна
релігійна
філософська
наукова
естетична
економічна
історична
соціальна та
Групова
Індивідуальна
Самосвідоміст ь
усвідомлення "Я"
самоусвідомлення "Я"
Емоції та почуття
інтелектуальні
моральні
естетичні
етичні
афекти
Знання
емпіричні
теоретичні
Воля
цілепокладання
вибір засобів діяльності
Мислення
образне
операціональне
раціональне
Лам 'ять
моторна
сенсорна
довготривала
короткочасна
словесно-логічна
емоційна
образна
свідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує, У свою чергу, значна кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.
Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість ¦— це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість.
Дійсність - це знання в дії: провідною формою мислення постають загальні поняття. Найпростіші поняття (наприклад "будинок") фіксують необхідні ти суттєві властивості певного класу речей.
Сфера емоцій людини - ¦ це процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх подій
Функції свідомості
інформативна: забезпечення людини інформацією про стан та процеси дійсності
. пізнавальна: отримання знань у вигляді предметних Г характеристик дійсності
творча: перетворення знань та інформації за допомогою мислення, інтуїції, уяви, фантазії
оціночна: визначення на основі ідеальних еталонів, норм, правил, ступеня значущості тих чи інших явищ
цілепокладання: формування образу-результату діяльності
сенсотворча: формування життєвих сенсів через зіставлення реальності з ідеалами, цілями, еталонами
орга н ізанї йно-в о льов а; зосередження духовних та фізичних сил у напряли досягнення мети
контрольно -регул яти вна: свідоме спостереження за діями людини та їх коригування
самовиховна: свідоме прагнення організувати життя людини згідно і вищими духовними цінностями
Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, сдігість яких урешті-решт і забезпечує людині особливий спосіб буття. У скороченому, проте сфокусованому варіанті виділяють три основні функції свідомосгкшзнаваль-ну, самосвідомості та творчу. І дійсно, в них знаходять своє виявленім всі основні можливості свідомості.
Ідеальність свідомості. Свідомість, мова та знакова діяльність. Мислення та творчість
Відтворення у свідомості не наочного образу речі, а сукупності її суттєвих ознак, функцій, внутрішніх зв'язків
Створення ідеальних предметних конструкцій через доведення параметрів речей або відношень міме ними до еталонних гранично можливих вимірів
Той факт, що свідомість не підлягає прямому чуттєвому спостереженню, що вона не фіксується за допомогою приладів чи Індикаторів, врешті визначається як її ідеальність. Ідеальність, як ми вже знаємо це із історико-філософських досягнень, протиставляється реальному, речовому: речове (а слово "реальне " походить від слова "річ") має просторово-часові характеристики, а ідеальне виходить за межі простору й часу. Стає зрозумілим, що загальне розуміння свідомості значною мірою залежить від того, як ми потрактуємо Ідеальне, оскільки саме в ідеальному проявляється та виражається буттєвий (онтологічний) статус свідомості.
¦ Якщо ідеальність посіпає як відсутність реального, тоді свідомість опиняється за межами реального і в кращому випадку може визначатися як відображення одних реальних речей є інших. Якщо ж ідеальність трактується як особлива реальність, тоді вона вимагає певного свого пояснення. Нарешті, можливий варіант, коли ідеальне позначається як "єдність буття та небуття", як дещо проміжне між речовою реальністю та її особливим відтворенням в психіці людини.
Ідеальність свідомості, як правило, розуміють у двох основних значеннях:
# відтворення у свідомості не наочного образу речі, а сукупності її суттєвих ознак, функцій, внутрішніх зв язків; при тому вважається, що характеристики речей фіксуються в нервових процесах за допомогою систем сигналів:
* створення ідеальних предметних конструкцій через доведення параметрів речей або відношень між ними до
Звідси стає зрозумілим і те, чому людська свідомість здатна фіксувати дійсність у суттєвих та необхідних характеристиках, адже під необхідним ми розуміємо те, що завжди відбувається без змін, однозначно та типово, а такими рисами володіють лише такі наші інтелектуальні конструкції, які ми вибудовуємо в розумі на основі надійних, однозначних еталонів та орієнтирів.
* Отже, ідеальність свідомості (мислимих чи уявних предметів) виявляється в тому, що основне, вирішальне у внутрішньому світі людини не мас просторово-часових визначень, не може бути безпосередньо зафіксованим органами чуття іншої людини. Навпаки, воно постає позачасовим і позапросторовим, як таке, що сягає абсолютних (максимальних) вимірів сущого. Якраз тому прийнято говорити, що думка людини найшвидша, найбагатша і т. іи.
Опредметнення свідомості в речах матеріальної культури має неадекватний їй (свідомості) чуттєво-предметний характер. Як зазначалося, реальні процеси ніколи не набувають ідеальних значень, а тому в процесі опредметнення виникає нездоланна суперечність між намірами людини та результатами їх реалізації; усвідомлення цієї суперечності постає одним із мотивів прагнення людини до досконалого. Найбільш адекватною формою опредметнення є мова. Тут доречно сказати, що мова є не лише однією з можливих форм опредметнення свідомості, а й способом організації та виразу думки. Іншими словами,
свідомість і мова нерозривно пов'язані між собою. Справді, думка людини завжди (навіть коли йдеться про невисловлені міркування) прагне вилитись у відповідний мовний еквівалент (хоча це ніколи не можна зробити остаточно).
Мова є прямим та найгнучкішим способом прояву свідомості. Вона виконує багато функцій, а саме:
- позначає, називає предмет, явище чи дію, виділені людиною із тотальності сущого;
-є засобом мислення, засобом виразу предметного змісту знання;
- об 'сктквує ідеальну за своїм способом існування свідомість;
- с засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживаннями, почуттями;
- зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь, тим самим сприяючи соціально-історичному розвитку;
- є засобом управління як поведінкою людини, так і колективними діями.
У той же час ми не повинні впасти в ототожнення думки, свідомості та мови; ясно, що мова не лише передає предметний зміст свідомості, а й впливає на свідомість та її зміст, так само, як, наприклад, матеріал впливає на наміри скульптора, якість фарб - на наміри живописця та ін.
Мова, як реальне фізичне явище, будується та функціонує залежно від загальних законів матеріального буття. її реальні можливості змушують людське мислення працювати у певному режимі, проте, напевне, кожна людина хоч колись відчувала неадекватність мови та думки, мови та того, що хочеться нею передати.
Людське мислення сягає абсолютного, трансцендентного; останні також постають в людській свідомості в конкретних виявленнях та окресленнях, проте вони не можуть бути зведеними до будь-чого часткового, фізично наявного. У сучасній науці існує гіпотеза Е. Сепіра та Б. Уорфа відносно мови; вона стверджує, що структура мови впливає на структуру нашого світосприйняття. Але вона тому є гіпотезою, що має стільки ж підтверджень, скільки і спростувань. А наш аналіз дозволяє зрозуміти, чому це саме так: тому, що предметний зміст свідомості та людської думки ніколи не може повністю вміститися у будь-які матеріально-фізичні форми.
* Свідомість не можна звести до інформації, тоді як комп 'ютери та електронні машини працюють лише на основі опрацювання інформації. Крім того, у межах інформаційних процесів, як свідчить про це так звана «теорема Гьодєляу, неможлива повна й остаточна формалізація будь-якої сукупності знання. Оскільки електронні машини працюють лише з формалізованою інформацією, остільки їх, за наявності незаперечних переваг у сфері операціональних можливостей, очевидно, не можна ототожнювати з діями свідомості.