ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ, ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ
Філософію цікавлять лише ті предмети, які за своєю природою тіеио пов 'язані із самим фокусом дійсності. Перш за все, філософія аналізує людське знання про реально існуючі речі та цікавиться тим ступенем достовірності, який може бути тут досягнутий.
Дитрихфон Гільдебранд
Філософія відрізняється від науки не в тому значенні, що апелює до відірваних від життя тверджень, а в тому, що максимально вірно виражає Ті зміст.
Карл Ясперс
Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнюючий характер .знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін. Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постас як глибинне і непереборне прагнення людської душі до прозорості п осмисленості підвалин власного буття.
Після вивчення матеріалу теми Би повинні
% що таке світогляд, його складові та типологія; ^ співвідношення філософії зі світоглядом, наукою, мистецтвом, релігією та ідеологією; Ч> історичні особливості виникнення філософії; 'З? особливості та характерні риси філософського мислення; ¦Ь структуру та основні функції філософії.
^ розрізняти світоглядні та інші види знання;
^ виділяти елементи філософського мислення у певних знаннях;
^ пояснювати (у тому числі - конкретними прикладами) основні функції філософії;
застосовувати до конкретних ситуацій ознаки найперших філософських позицій.
сВ=
¦ в чому полягають необхідність та неминучість виникнення у людини світоглядних знань та орієнтацій;
¦ як пов'язані між собою світогляд та філософія;
¦ чим зумовлена наявність у філософії саме таких характерних рис мислення;
¦ внутрішній зв'язок основних функцій філософії між собою;
¦ чим зумовлена саме така структура філософського знання.
[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу;
1.1. Особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення.
.,2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.
1.3. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія.
1.4. Проблема визначення предмету філософії. Характерні риси філософського мислення. Співвідношення філософії (науки), релігії та мистецтва.
1.5. Структура та функції філософського знання. Провідні позиції у філософії.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* СВІТОГЛЯД - сукупність узагальнених уявлень людини про світ, місце людини у світі, підвалини людських взаємин зі світом, що виконує функцію людського самоусвідомлення та світооріснтуваннн.
* ФІЛОСОФІЯ (з давньогрец.: любов до мудрості) - теоретична форма світогляду; особливий рівень мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі.
* РЕФЛЕКСІЯ (з лат.; загинати, обертати) - унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про щось - як думка про думку, знання про щось - як знання про саме знання.
* КАТЕГОРІЇ (з давньогрец; демонструю, виявляю) -гранично широкі, вузлові поняття певної галузі знання, сукупність яких окреслює якісну специфіку предмета пізнання даної галузі.
* ФІЛОСОФІЯ. РЕЛІГІЯ, МИСТЕЦТВО - за Г.Гегелем, три основні форми людської духовно-практичної діяльності, які фіксують три основні властивості людського інтелекту: філософія (наука) уособлює здатність розуміти, мистецтво - здатність переживати дійсність, релігія - здатність відчувати спорідненість людського духу з фундаментальними печатками буття.
1.1. Особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення
Вивчення філософії як особливої галузі людського знання та інтелектуальної діяльності ми починаємо з питання про людину та її становище в світі. Це зумовлено, перш за все, тим, що # філософія, як і будь-які інші види людської діяльності, постає людською справою: не було би людини, ми не вели би про все це розмову. По-друге, із чим би ми не мали справи - з природою, творчістю, наукою, пізнанням - * ми завжди, так чи інакше, маємо справу з людиною. Не в тому сенсі, що людина настільки
егоїстична, що власний голос заглушує їй "грім небесний", а в тому, що ¦ реально ми можемо вести розмову про будь-що лише тоді, коли воно ввійшло в контакт із нами, із нашим сприйняттям.
Людина своєю активністю створює універсум, в якому живе і про який знає, бо ми не знаємо, що є світ сам по собі; ми знаємо той світ, який нам відкрився через нашу ^діяльність, ^ працю, впізнання, ^експерименти, О фантазію і т. ін. Саме з того огляду слід розуміти твердження А. Шопенгауера про те, що світ є нашим уявленням, або слова Ф. Ніцше про те, що все є лише проявами життя. За влучним висловом М. Хайдеггера, людина є "отвором у бутті", бо на рівні людини та через людину глибинні потенції буття вперше виходять у своє виявлення.
Унаслідок того, що людина постає ніби епіцентром, або зосередженням, універсуму, вона сама виявляє себе надзвичайно по-різному та суперечливо. Можна нескінченно перебирати людські життя та долі, але вони завжди в чомусь виявляться новими, несподіваними. Власне кажучи, саме тому людське самопізнання постає невичерпним за змістом та горизонтами виявлення. Мимоволі виникає питання: завдяки чому людина має такі властивості? Що становить основи її буття? Водночас перед нами постає та окреслюється питання і про те, якими людськими потребами зумовлене Існування філософії (яка, за словами французького філософа, математика та фізика Р. Декарта, лише одна відрізняє нас від дикунів).
Намагаючись осмислити людину, ми порівнюємо її з іншими істотами та явищами світу, і в такому порівнянні перед нами вимальовуються деякі фундаментальні особливості становища людини у світі.
% 1. Першою особливістю людини виступає ЇЇ розумність, здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує. В загальному плані розумність постає перед нами як здатність людини не лише жити та діяти, зберігати своє життя та регулювати його, а й як людська можливість не зливатися із дійсністю та власними діями, володіти певними засобами оцінки дійсності.
* Розумність людини - це та її особливість, яка найчастіше кидається у вічі при міркуваннях про людину і яка зумовлює необхідність людського самоусвідомлення.
^ 2. Значною мірою якості людини та її становище в світі пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю. Це означає, що в будову людського організму не закладена програма її способу життя та життєвих здійснень.
Коли ми маємо справу з твариною, то можемо лише за особливостями будови її організму визначити, що це за істота і яким може бути спосіб її життєдіяльності (птах пітас, риба живе у воді і т. ін.). У тваринному світі досить чітко та однозначно діє закон співвідношення органів та функцій: якщо є певний орган, він повинен виконувати саме такі функції. Коли ж народжується людина, ми можемо прогнозувати можливі варіанти її життя, але ніхто не дасть гарантій щодо здійснення таких прогнозів. Мало того, народжена людина взагалі може "випасти " з людського суспільства і не набути навіть елементарних навичок людської поведінки (пряма хода, користування предметами побуту та ін.), не кажучи вже про опанування культурою, видами людської професійної діяльності та ін. Звичайно, і тут ми бачимо, що народжується саме людина, проте ми розуміємо, що її життя не може бути зведеним до життя її організму, і яким саме життям вона проживе, того особливості її анатомічної будови не визначають. Людина може мати певні завдатки, наприклад, чудовий музичний слух, проте це зовсім не зумовлює того, що вона стане музикантом.
^> 3. Відсутність якоїсь певної (однієї) програми життя робить людину істотою вільною, такою, що має свободу: людина як людина (а не її організм) ні до чого жорстко не прив'язана й однозначно не спонукувана: "Доля людини покладена на неї саму " (Ж. -77. Сартр); "Людина - це передусім проект... "(Ж.-П, Сартр), тобто людина має можливість обирати, певною мірою проектувати своє життя.
Ч> 4. В іншому аспекті неспеціалізованість постає як універсальність людини: якщо людина не призначена однозначно ні до чого конкретного, то вона - потенційно, так би мовити, за суттю,- може бути всім. І справді, загалом нормально розвинена людина може оволодіти майже всіма можливими видами та напрямами людської діяльності. Мало того, з огляду на це людина "відкрита "майбутньому, тобто може створювати принципово нові види діяльності та поведінки. Саме завдяки універсальності, різноманітності, незапрограмованості людини існує історія людства; тварини, наприклад, не мають власної історії у тому сенсі, що вони віками, із популяції в популяцію діють одно-
манітно, а людська історія являє собою досить швидку й динамічну зміну суспільств, культурних досягнень, видів діяльності, способів життя. Певна річ, що за наявності єдиної жорсткої програми життєвих здійснень людини все це було б неможливе. " ¦ 'Гой факт, що людина с істотою неспеціалїзованою, що вона не реалізує своїм життям певної, заздалегідь наданої їй програми, мас не лише позитивне значення, а п спою не дуже приємну сторону: наданої програми жи ітя немає, а тому людина сама повинна її знайти, сформулювати. Якщо ж вона цього чомусь не зможе зробити, то віддасть своє життя невідомо чому - чи-то традиції, чи-то життєвій стихії, але й результат життя у такому випадку такозіс буде не зовсім належати саме ціп людині. Перед нами окреслюється така ситуація: людина є істотою неспецїалізованою, а тому вільною та універсальною. Вона "може бути всім ". але саме тому може бути й нічим. Тому в людській історії, у розвитку окремої людини так гостро стоїть питання про пошуки життєвих орієнтирів, про людський життєвий вибір, людське самовизначення, % 5. Людина як істота розумна є єдиною, хто усвідомлює свою смертність, обмеженість та скінченність свого життя (принаймні - свого земного життя). Цей момент відіграє в історії людства та в житті окремої людини надзвичайно важливе значення: життя надасться людині лише один раз, тому ціна життєвого вибору фактично оплачена ціною життя; ми маємо можливість виправдати своє перебування у цьому світі й у цьому житті лише один раз, у єдино можливому для нас варіанті. Тому тема смерті в людській думці невіддільна від теми життя. В аспекті розглянутих особливостей людини вона надзвичайно посилює і загострює проблеми людського самовизначення, пошуку життєвого сенсу. Адже в разі помилки повторити "життєвий експеримент" буде вже неможливо. Звідси - знамениті міркування М. Монтеня: "Розмірковувати про смерть означає розмірковувати про свободу. Хто навчиться помирати, той забуде, що таке бути рабом ". "Міра життя - не в його тривалості, а в тому, як ви його використали ".
Людина сучасної цивілізації майже ніде не стикається з природою в ЇЇ первісному вигляді: її оточують переважно штучні створіння, результати її праці, пізнання, наснаги. Внаслідок того людина прогресус не за рахунок змін в організмі, а за рахунок розвитку власної діяльності, за рахунок удосконалення соціокультуриих надбань. Але ось тут слід звернути увагу на надзви-
чайно важливий факт: річ у тім, що павички людської соціокультурної діяльності не передаються генетично. / це пояснюється тим, що предмети культури не становлять частини людського організму, існують поза ним, а генетично передаються лише відомості про будову організму.
*Ютже, народжуючись, людина, для того щоб стати .іюдиною, повинна опанувати способи соціокультурної поведінки, навчитися діяти з допомогою предметів культури. Вона має навчитися прямої - ходи, їсти з посуду, розмовляти, писати, водити автомобіль та ін. Буття людини (саме як людини) тримається на людському зусиллі, людській активності. Ми є людьми настільки, наскільки утримуємо себе в людському статусі буття. Якщо ж ми чомусь не робимо таких зусиль, то, як кажуть, "спускаємося на дно " суспільного життя, певною мірою втрачаючи людські якості. Отже, лише прилучення до культури, але прилучення внутрішньо активне, дійове, вольове та свідоме, робить нас людьми.
Розглянуті особливості становища людини в світі засвідчують, що задля того, шоби бути людиною, треба, звичайно, людиною народитися; проте ця умова є необхідною, але недостатньою: людина не народжується із готовою програмою на життя (якщо ми і віримо у І те, що хтось заздалегідь визначив наше життя, ми все одно позбав-' ленІ знань про те, що і як саме нам призначено), тому вона сама повинна її знайти, виробити, здійснити свій життєвий вибір, оскільки в кінцевому підсумку лише вона сама має право розпорядитися власним життям. Історичне покликання та глибинне виправдання філософії полягає саме у тому, щоб виробити і падати людині інтелектуальні засоби для свідомого здійснення життєвого вибору.
1.2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія
На основі розглянутої вище специфіки людського буття в суспільній історії виникають особливі напрями духовного життя, спрямовані на вироблення засад людського життєвого самоутвердження. Ці напрями формують те, що за усталеною термінологією (з подачі німецького філософа І.Канта) називається світоглядом. Саме світогляд, як свідчить про це вже саме слово, включає у себе те, що формує не той світ, про який ведуть розмову астрономи та фізики, а той, в якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини (або людським універсумом).
У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості. ¦ Отже, світогляд постає формою загального людського самовизначення в світі. Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.
Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:
а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом з оцінкою, відношенням;
б) предмет світогляду - відношення "людина - світ " постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як ^знання, *$ бажання, ^інтуїцію, ^еіру, ^надію, ^життєвімотиви, ^л/етг^таін. Через це складовими світогляду постають: • погляди, • переконання, • принципи, • ідеали, • цінності, • вірування, • життєві норми та стереотипи.
ОСНОВНІ СВІТОГЛЯДНІ ПИТАННЯ
(За німецьким філософом І. Кантом)
Місце людини в світі І
Що я
можу
знати ?
Що я
маю
робити ?
На що я можу сподіватися ?
Що таке людина ?
Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані; зрозуміло, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей Із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду.
* Типологія світогляду - це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.
Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак:
За носієм
За рівнем світобачення та усвідомлення
За історичними епохами
- За морально '¦ • _ ціннісними орієнтирами

• індивідуальний
+ усвідомлений
т архаїчний
* егоїстичний

• колективний
¦ неусвідомлений
ш античний
* альтруїстський

• груповий
¦ частково усвідомлений
і середньовічний
* гуманістичний

• національний
¦ буденний
¦ ренесансний
# антигуманний

• регіональний та ін.
¦ сформований на засадах наукових знань
т світогляд XXст.
* цинічний


• філософський та ін.

• шовіністичний та ін.



За будовою розрізняють світогляд > цілісний, > фрагментарний, > внутрішньо злагоджений, > суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності - > реалістичний, > фантастичний, > викривлений, > адекватний дійсності; за ставленням до визнання існування вищих сутностей - > релігійний, > скептичний, > агностичний, > атеїстичний. Дуже поширеною є також типизація світогляду за ознакою соціальних станів та верств суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями, може додати до наведеної типології світогляду свої додаткові ознаки та вивести на їх основі інші види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, шо це зробити не просто і не легко.
За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного освоєння світу, яка покликана;
¦ Інтегрувати людину у світ;
¦ надати їй найперших життєвих орієнтирів;
¦ подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.
Досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоюс через батьків, оточення, соціальні зв'язки вітогляднІ уявлення і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знас про існування світогляду, проте у деяких життєвих ситуаціях уникнути зустрічі з ним просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень. Це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною й у більш простих та буденних ситуаціях, наприклад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; Інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова: "Людина не повинна так робити", тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те. якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.
Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозволяють помітити, що філософія постає певним видом світогляду: у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд петюто рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях.
^ Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду.
Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визначені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх зв'язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетич-ною інтелектуальною діяльністю. Значить, філософствувати -це не просто думати про світоглядні проблеми, а • усвідомлювати їх необхідність, • їх зв'язки, • їх сторони, • характеристики та •складові, виражені через певну термінологію.
* Отже, філософія: 1) це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень; 2) це усвідомлений світогляд; 3) вона повинна прагнути бути ^> аргументованою, => внутрішньо стрункою, => логічно послідовною.
Звідси випливають основні аспекти взаємозв'язку філософії та світогляду: філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою; як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому в ньому; це позначається в літературі у такий спосіб - "філософія є теоретичним ядром світогляду". З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження -світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд.
Світогляд у цілому постає духовним грунтом для виникнення та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв'язання.
1.3. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія
Із розглянутого вище матеріалу однозначно слідує те, що філософія як теорія не може бути найпершою формою світогляду, бо будь-яка теорія передбачає попереднє існування простіших форм знання. Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) - розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін.
На перший погляд може здаватися, що міфи - цс казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та нссохоплгаючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм - "злиття всього з усім"; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших форм свідомості постає майже неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку в деяких видах мистецтвознавства називають "зникненням ефекту рамки" (або "екрану"): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритись у той зміст, який вони нам несуть, можемо навіть щось вигукувати, жестикулювати.
Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо - міфу як розповіді про дійсність; ні, міф і був єдиною та єдино можливою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до проникнення в особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавались незмінними і а недоторканими із покоління у покоління. Міф інколи називають "машиною для знищення часу", оскільки і справді час над ним ніби не владний.
Чим були зумовлені саме такі характерні риси міфологічної свідомості? Можна стверджувати, що вирішальну роль тут відіграло фактичне злиття архаїчної людини з природою: давня людина поставала майже органічною частиною природних процесів, була інтегрована у ці процеси, перебувала у великій залежності від них. Між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж, тому ця людина, з одного боку, розглядала саму себе як частину природи, а, з іншого боку, переносила на природу свої власні сили та властивості, наприклад, одухотворювала природу, бачила у природних явищах наміри, бажання, прагнення.
Проте вже давня людина не була тотожною із природою хоча б тому, що вона не лише пристосовувалася до неї, а й впливала на природу, до певної міри змінювала її. Між людиною та природою існували опосередковуючі ланочки, серед яких найперше значення мали штучно зроблені знаряддя праці. Згодом сфера штучно створених речей та явищ почала розростатися та все більше віддаляти людину від природи.
¦ Сферу створених людиною речей, засобів життєдіяльності, знарядь та інструментів, що у відношенні із природою постають явищами штучними, називають сферою соціально-культурних процесів.
Означена сфера заснована на технологіях людської діяльності (технологію у даному випадку слід розуміти у широкому значенні - як будь-які соціально вироблені способи та процедури людської діяльності), а останні вимагають і особливого мислення, не міфологічного, де все здатне переходити в усе, а такого мислення, яке фіксує себе у своїх послідовних діях. Пізніше таке мислення назвали дискурсивним, таким мисленням, яке рухається послідовно, впорядковано, через чітко фіксовані пункти власного руху до певних результатів.
Дискурсивне мислення суперечить міфологічному, тому внаслідок історичного розвитку людської діяльності, внаслідок розростання сфери соціально-культурних процесів, разом із появою та формуванням дискурсивного мислення міфологічна свідомість починає руйнуватися.
Міф розкладається, й із нього виділяється ціла низка напрямів духовної діяльності, яка постає характерною вже для цивіліза-ційно розвинених суспільств.
, раціональні знання (пранаука) мистецтво
релігія ^ фольклор
етичні норми та правила правові уявлення філософія
Всі ці напрями духовної діяльності зберігають свою певну і первинну спорідненість із міфологією, тобто всі вони прагнуть до того, щоб репрезентувати реальність, проте вони втрачають вихідні властивості міфу, стають внутрішньо диференційованими та частковими.
Внаслідок того масова суспільна свідомість час від часу відчуває своєрідну ностальгію за міфологією, її цілісністю, її спорідненістю із людськими мріями, бажаннями, за міфологічною одухотвореністю та обжитістю світу. Наприклад, своєрідний "міфологічний ренесанс" Європа пережила у XX ст., коли внаслідок величезної раціоналізації життя, його технізації та технологізації виникла зворотна реакція - підсвідоме прагнення повернутись у живий, цілісний світ, пронизаний бажаннями, душевними пориваннями, живими пристрастями. # Отже, можна зробити висновок про те, що історично фічософія виникла шляхом виділення із первинного, синкретичного міфологічного світогляду: причиною її виділення постало формування дискурсивного, тобто принципово нового - усвідомленого та послідовно розгорнутого - типу мислення.
Звідси випливають деякі суттєві відмінності між: фпіософією та міфологічним світоглядом, відмінності, які дають можливість краще зрозуміти особливості філософії.
Міфологічний світогляд і філософія
Міфологічн ий ,|
світогляд <Г=ГТ' "Цінності
Фііософія
і
Формується і фунщонує стихійно
Міфологія не мас вечора. її творцем є народ {на/піїи/
Постас свідомою та
усвідомленою
інт електупль по ю д /я.1*, и іопю
Є авторською формою мислення та інтелект ! туальної творчості
Хара ктер изл 'ст ься вііїсут-шспію роїмежування і протиставлення світу й людини
*1
Міф розповідає про яяица от о чую чаго світ V
Знаменує виділення люіинг
ІЗ природи, а окремого індивіда із люда>коі н ервинн ої сч і.і ь юст і. постас шдит&альнаю формою світоглядного самовизначення людини
Пояспюс спої твфдженчя
Міфоюгічиа свідомість синкретичною, тобто бачить світ ціненим, універсальним
Хара кт ери з\ ст ь ся дискурсивним, тобто а наліт и яо- с ин т єт и чі и м мислення ч
1.4. Проблема визначення предмету філософії. Характерні риси філософського мислення. Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва
Термін "філософія" має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Перша частина цього терміна походить від слова "філд" -схильність, любов, бажання, відданість та слова "софія" - мудрість, яке, у свою чергу, складається із
двох слів і буквально означає - казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у XIX ст. існував слов'янський термін "любо-мудріє", який можна вважати дослівним перекладом слова "філософія".
Розглядаючи історичні корені філософії', ми вже дали її найперші та найпростіші визначення, проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розуміння та визначення предмету філософії. Цей факі має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані іасоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних виявлень. У найпростішому варіанті філософія могла би виконати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити іх основні можливі виявлення і на цій основі сказати людині, що попа с і що їй належить родити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так, тим більше, і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато є чому незавершеною, або, як кажуть у науці, ''відкритою системою знання".
* Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко зафіксувати те, чим вже проявили себе людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Через це філософія постас перед нами формою випробовування буттєвих спроможностей людини; вона засвідчує той стан самоосвідчень людського єства, якого останнє спромоглося реально досягнути. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує "спшртовий майданчик" для руху в майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок "топографії"людського універсуму, тобто допомагає людині зорієнтуватися у влааіій реальності та отримати певні інтелектуаіьні інструменти для подальшого життя і діяльності.
Означена "широта" предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії:
її предмет є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини; уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окреслити "топографію " людськості;
філософія постас своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої само-ідєнтифікації.
Отже, філософія покликана тримати весь час у полі уваги та в актуальному стані всі основні виявлення людини як людини.
Саме тому Р. Декорт був правий, коли стверджував, що лише філософія відрізняє нас від дикунів. Зазначений момент історичного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (використовуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має свою активно дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається втілюватись у реальні процеси життя.
Через цс філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті вічного, характерного для людини усвідомлення, айв аспекті конкретних окреслень. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здобутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це наше саме " сьогоднішнє її бачення, а не власне антична філософія, як органічна частина давньої цивілізації.
Зазначені особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати їй одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення, які дозволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснен-кя. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мислення.
?
Мт рівень гранично широкого пя.'алмії'ґі'"' 'категорії принці/чи/. ш<> находить на межу пьттх і неОуптв
іЧостас формою людською саліспґгяікі.и.іиння, миі-тєн-няч під ютач зору людини. її життєвого вибору
Окреслює дійсність не литі.- такинг, якою вона с. а и такою, якою ниє бутіи
Є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисл£ння-\і та думкою прояк)'сьреальність
ІІогпіиг внутрішньозв яікич. юг/ччо послідовним. арс\ н?н'гов/ииіи то соґр) «тпвшіим
Прагне поставити і розв 'язапіи граничні, абсолютні пробле -іШ іюдського буття
Зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона пройнялася рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.
# Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам. не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності.
Видатний німецький філософ XIX ст. Г. Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією.
# Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте колена наука мас відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який посіпає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично зліінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.
Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати ЇЙ надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення.
# Філософія та мистецтво схожі мім: собою в тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено: окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди й усюди знаходять предмет своєї уваги.
Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності (докладніше про пізнавальні можливості мистецтва мова буде йти у відповідному розділі).
# Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується па вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись па дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.
До того ж релігія - це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світо-осмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим - не погодиться, та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання.
Отже, філософія постає безумовно своєрідного, особливою формою
людського світо осмислення, формою, яка не дублює інші напрями
а та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському ро-
* зумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та залиша-
• ючись при цьому суто людською справою і до певної міри показником того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.
1.5. Структура та функції філософського знання. Провідні позиції у філософії
Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер формуються й основні філософські дисципліни або основні розділи філософії.
Сферами реальності
Структура.. " ". філософського знання
природа, світ, космос
-> онтологія
¦ натурфііософія -> космологія
суспільство та суспільна історія
сама людина з ЇЇ особливостями, здібностями, властивостями
сфера духовних або інтелектуальних процесів (сфера свідомості)
соціологія
соціальна філософія філософія історії культуролог ія етнофілософія
¦ філософська антропологія • антропософія
структурна антропологія соціобіологія
¦ логіка гносеологія етика естетика філософія р ел ігії філософія права історія філософії ноологія
На основі осмислення природи, світу виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія).
# Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов 'язана із буттям.
# Натурфілософія, або філософія природи ("натура" - з лат. природа), постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи. Проте мимоволі нона торкається і питань людського буття, і буття суспільства, оскільки останні перебувають в органічних зв'язках із природою та поза останньою просто неможливі.
# Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поставати і як: філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу, то тоді ми маємо справу із космогонією.
На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу).
# Соціологія як окремий напрямок дослідження суспільства і людини виникла у XIX ст., хоча намагання осмислити закономірності їх розвитку присутні у фіюсофїїз давніх часів. В своєму реальному розвитку соціологія більше тяжіла до того, щоб бути наукою про факти соціального життя, тому вона перетворилася на емпіричну соціологію та соціологію окремих сторін суспільства, наприклад соціологію сім'ї.
# Філософські ж осмислення природи суспільного життя, зв 'язків суспільства та природи, сусппіьства та людської індивідуальності поступово визначилися як соціальна філософія, хоча і до сьогодні вони можуть називатися просто соціологією.
# Філософія історії також ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного про-цесувания, куди прямує історія, хто є її суб 'єктом, чи існують закони людської історії?
# Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспиьному життю надає культуротво-рення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння.
# Етнофілософія - це новий напрям сучасної філософії, покликаний окреслити значення та роль етносів в історії людства та виявити історичний сенс того, що історія розвивається саме у варіанті етніч-
ної багатоманітності; тут також стоїть завдання окреслення того, яку свою вихідну екзистенціальну якість привносить кожний етнос у історію людства в цілому.
Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія (на відміну від просто антропології - науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об'єкта), інколи - антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структурну антропологію та соціобіологію.
# Філософська антропологія ставить собі завданням вивчати людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках. Тут, зокрема, ставиться питання про визначення сутності людини та про відмінність останньої від природи людини, про її спосіб буття та ін.
¦ Антропософія претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи у світі, її всекосмічпу функцію та причини саме таких її виявлень. На думку антропософіє, лише таке осмислення людини відкриє нам шлях до розуміння і всього іншого в світі.
# Структурна антропологія вважає, що існує певний, цілком конкретний та сталий набір інтелектуальних та реальних можливостей людини, який слід виокрелшти із історії, культури, способів людського життя; означений набір відкриває можливості для виправданого та надійного вивчення і розуміння людини.
¦ Соцюбіологія, яку сьогодні інколи додають до дисциплін антропологічного напряму, - наука про те, як змінюється людина під впливом соціальних факторів та на протязі історії. Цю науку далеко не всі згідні визнавати як філософську, проте заперечувати факт впливу соціальних факторів на людину, на ЇЇ вихідні властивості було б невиправданим, а тому п не можна сьогодні не враховувати міркувань та результатів досліджень соціобіології у філософському вивченні людини.
Нарешті, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомле-ною, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості; сюди
входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії.
¦ Логіка - одна із давніших філософських дисциплін - досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати всі доведення та аргументації певної філософської концепції.
# Гносеологія - це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін "епістемологія " (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання (про це докладніше мова буде йти у відповідному розділі).
# Етика також належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин.
¦ Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого.
* Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін.
# Філософія права намагається з 'ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні.
* Історія філософії збирас історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення.
+ До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також "ноо.чогію" як вчення про природу та сутність людської розумності; коротко кажучи, ноологія постає філософським вченням про свідомість.
Отже, філософія на сьоголні є розвиненого та розгалуженою сфе-Ш рою знання; щоб виконати завдання людського світооріентуван-* ця. вона повинна включати у свій зміст цілий комплекс наук про
основні, найважливіші сфери людського жиггя.
¦Є-о
о
ц
Я"
&
¦Є-
'м ' м о к о
О
Філософія як сфера духовної культури виконує певні функції
£> світоглядна (філософія допомагає людині знайти й обгрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей)
Р> пізнавальна (завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань)
£> логічна (філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах)
Г> соціально-адаптивна (філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію)
П> критична (проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу)
Р> виховна (філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів)
Усі названі функції мають як індивідуально-особистісне, так і суспільне значення.
СУТТЄВО ІвКІ
Висновки
йЬ> Отже, фіпософія є насамперед концептуальним вираженням світоглядних проблем. Як особлива сфера духовної культури, вона не зводиться до Інших подібних сфер та напрямів, а доповнює і розвиває їх. Використовуючи такий специфічний вид мислення, як світоглядна рефлексія, філософія шукає відповіді на смислотворчі проблеми людського буття. Філософське знання розкриває реальний та духовний світ людини в їхньому взаємозв 'язку та розвитку, має вільний, критичний, проблемний і творчий характер.
ЮііИіГПЕ
Резюме
® Перед людиною надзвичайно гостро постають питаним про її життєве самовизначення внаслідок найважливіших особливостей її становища в світі - таких, як її розумність, неспеціалізоваиість, універсальність, володіння свободою, усвідомлення неповторюваності власного життя; філософія і є основною формою інтелектуальної діяльності, яка покликана надати людині свідомі засоби такого самовизначення.
© Оскільки потреба у Життєвому самовизначенні характерна для всіх людей, проте не всі люди с філософами, то найпершою формою людського життєвого орієнтування настає світогляд, що являє собою сукупність уявлень про місце людини в світі; філософія ж є теоретичною формою світогляду, спрямованою на критичний аналіз світоглядних уявлень з метою поглиблення їх достовірності і надійності.
Ф Історично першою формою світогляду була міфологія, яка характеризувала ту стадію людського самоусвідомлення, на якій не існувало чіткої якісної межі між людиною та природою; така межа виникає та рельєфно окреслюється тоді, коли починає потужно розвиватися сфера соціально-культурних процесів; цей розвиток приводить до появи дискурсивного мислення, на якому і базуються філософські знання.
® Оскільки у фіюсофп йдеться про засади людського буття, вона постає відкритою системою знань; у порівнянні з наукою, мистецтвом та релігією розкриваються такі характерні риси філософського мислення, як виведення своїх міркувань на гранично широкий рівень узагальнення, аргу-ментованість та внутрішня єдність, саморефлексивність, індивідуалі-зованість, готовність постати формою свідомого вирішення людиною своєї життєвої долі.
© Оскільки найпершими сферами, із яких філософія бере життєві людські орієнтири, постають природа, суспільна історія, людина та свідомість, то вони ж стають основою для виділення структури та функцій філософії.
[?) Питання для обговорення на семінарському занятті
1. Особливості становища людини у світі та необхідність її самовизначення.
2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.
3. Особливості історичного формування філософії та характерні риси філософського мислення.
4. Структура і функції філософського знання.
36 ТЕМА 1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ, ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ
Й Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт
/. Світогляд і філософія як форми людського самовизначення є світі.
2. Світогляд і філософія: порівняльний аналіз.
3. Структура і типологія світогляду. Роль світогляду в житті людини.
4. Особливості історичного зародження філософи. Філософія і міфологія.
5. Філософія, релігія та мистецтво як форми людського освоєння світу.
6. Роль філософії в індивідуальному розвитку людини.
7. Соціальна функція філософії.
СШ" Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання 1. Розкрийте зміст поняття світогляду й окресліть його значення в свідомому регулюванні людиною свого життя.
Завдання 2. Назвіть і охаракі еризуйте основні складові світогляду як інтелектуальної форми людського самоусвідомлення.
Завдання 3. Охарактеризуйте найважливіші особливості міфологічного, релігійного та буденного світоглядів, їх відмінності від філософського світогляду.
Завдання 4. Окресліть та розкрийте зміст основних особливостей філософського мислення.
Завдання 5. Охарактеризуйте основні елементи структури філософського знання (основні філософські дисципліни) та поясніть, на якій основі їх виділяють.
Завдання 6. Спробуйтевизначитипредмстфілософіїтаобгрунтуватийого розуміння.
Завдання 7. Розкрийте зміст основних функцій філософії.
Завдання 8. Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії та світогляду.
Ші Додаткова література з теми
1. Канке В.А. Фнлософия. Историческиіі и систематический курс. - М.. 2001.
2. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен-Львів, 1995.
3. Лосев А.Ф- Очеркн античного символизма и мифологіш. - М., 1993.
4. Лосев А.Ф. Словарь античной философии. - М., 1995.
5. Мамврдашвияи М.К Как я понимаю философню. - М., 1990.
6. Мир фимсофии.Кянта для чтения: В 2-х ч. - М., 1998.
7. Мифьі народі)* мира. Знцик.топедия: В 2-х т. - М.. 1992.
8. Орпіега-и-Гасш X. Что такое философия ? - М.. 1991.
9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. - 2-е ичд.. перераб. и дополи. - М,. 2001.
10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. - М.. 2000.
11. Філософій; Курс лекцій. - К., І 994.
12. Фіиасофия. Учебник / Под рсд. В.Д.Губина. - М.. 1997.
ТЕМА 1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ. ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ 37
№'
ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
*
... Ми відчуваємо, що Схід - це щось дуже своєрідне й відмінне від нашого західного світу...
Сергій Ольденбург
У мудрості Сходу та Заходу ми бачимо вже не ворожі сили, а полюси, між якими пульсує життя.
Герман Гессе
XX століття особливо гостро поставило питання про буттєві засади людини, що спричинило підвищення інтересу до різних форм людського самовиявлення та самоусвідомлення. Деякі особливості східного філософствування (домінування цілого над частковий, афористичність думки та іи.) змушують звертатися до нього в пошуку відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Адже східна філософська думка перебуває ближче до вихідних джерел філософії, до безпосереднього зображення місця людини у світі, ніж: західна. Особливо цінними в цьому аспекті постають оригінальні набутки філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.
СУТТЄВО ІВКІ
=
я
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
^> особливості та характерні риси західного та східного
типу цивілізацій; "Ь найперші джерела філософської думки Стародавньої
Індії та Стародавнього Китаю; 'Ь найперші проблеми, які ставила та вирішувала
давньосхідна філософська думка.
н О
^ порівнювати між собою провідні ідеї філософських шкіл Стародавнього Сходу;
^ виділяти у філософських текстах саме те, що є характерним для східного типу мислення;
^ оцінювати світоглядну цінність ідей дааньосхідної філософії.
¦ умови й особливості зародження і можливі форми вираження світоглядної проблематики;
¦ особливості східного та західного філософствування та їх певну взаємодоповнюваність;
¦ багатовимірність як людського світосприйняття, так і теоретичного осмислення світу.
[_| План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
2.1. Проблема "Схід-Захід" в сучасній філософії та культурології'. Особливості східного та західного типів філософствування.
2.2. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії.
2.3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавнього Китаю.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* ТРАДИЦІОНАЛІСТСЬКИЙ ТА ПРОГРЕСИСТСЬКИЙ ТИПИ ЦИВІЛГІАЦҐЇ -характеристики цивілішціп за їх фундаментальними ціннісними установками, запропоновані РеНС Геноном: тридицюналістська цивілізація цінує традицію і обернена скоріше до минулого, прогресистська цивілізація цін ус новації і більше орієнтована на майбутне. Траііиціоиалістські орієнтації характерні для східних цивілізацій, прогре-систеькі - для західних.
* ДУХОВНИЙ КАНОН ЖИТТЯ, або канонічне джерела - у межах деяких, переважно традиціоналістських цивілізацій - збірка найдавніших, освячених авторитетом. ча«>и і традицією переказів, настанов на життя, міфів, розповідей про богів або божественні об'явлення, що виконує роль нормативу -регулятора життєдіяльності .іюдеп в усіх сферах суспільного життя ! "Веди" - у Стародавній Індії, "П'ятикнизісжя" - у Стародавньому Китаї, "Коран " - .і- мусульманських країнах/,
* САНСАРА - зафіксовані в текстах "Вед" давньоіндійські уявлених про переселений душі з тіла в інше прц йоги смерті: душа, на відміну від тіла, вважається безсмертною. Подальше дня душі втілення може підносити або знижувати статус попереднього життя залежно під добрих або поганих вчинків людини. Вже в давні часи сані-ара була усвідомлена скоріше в негативних оцінках, ніж позитивних: нескінченне блукання душі поставало як лише накопичення страждань. Тому в середині І тисячоліття до Р.Х. у Стародавній Індії виникли духовні течії (або рухи), що шукали шляхів подолання сансари.
* КАРМА ¦ в уявленнях про сансару - закон універсального причиннпго зв'ьїку, згідно і яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втпеннях.
* МОКШа - етан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які г своїх життєвих втіленнях запобіг.ш злу, чинили лише благодіяння.
* БРА ХМ А II - у давньоіндійських уявленнях про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу.
* А ТМА Н - індивідуальні, конкретні виявлення брахмана.
* ДАО - вихідне поняттп філософії даосизму і дуже важливе для духовної культури Китаю. Ісрогиф, що позначає "дао", поєднує знак людини і знак шляху, але це розуміння людського шляху набуває у даосиїмі всеохатюючого смислу: весь Космос постає упорядкованим саме таким чином, що він припускає буття людини та певний тип її поведінки. Отже, "дао" - закон буття, початок Космосу, життєва доля людини і те, що повинно бути основою правильного людського мислення.
* НЕЕО І ЗЕМЛЯ - у давньокитайських уявленнях про світ - універсальні сутності. що виконують оцінні та орієнтовні функції: небо - це сфера чистих, ідеальних, правильних, вічних рухів та явищ, земля ¦ сфера змішаних, часткових, кінцевих, неправильних рухів та явищ. Життя людини відбувається у проміжку між Небом та Землею, тону
людина розглядається причетною як до ідеального, так і до хаотичного. Самоназва Стародавнього Китаю - "Піднебесна країна".
2.1. Проблема «Схід-Захід» в сучасній філософії
та культурології. Особливості східного
та західного типів філософствування
Проблема "Схід-Захід". на думку багатьох дослідників культури, с однією з наскрізних для людства. Уже давньогрецькі історики зафіксували її у своїх творах, привертаючи увагу до суттєвих відмінностей між Сходом і Заходом ¦* у способах життя, * характері політичного правління і, головне, # у способі світоосмислення.
Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних процесів суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не переривалися. Врешті-решт суть проблеми "Схід-Захід" полягає у тому, шо людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним І несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах. І ця несхожість змушує, з одного боку, > розширювати і збагачувати наші уявлення про людину та її можливості, а з іншого - > намагатися зрозуміти її причини, шукати шляхів людського взаємоприйнятного спілкування.
¦ Для філософії проблема "Схід-Захід" постає перш за все як проблема пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, адже з точки зору фізики ми, всі люди, живемо в єдиному космосі, проте, виявляється, що сприйматися, розумітися та осмислюватися він може неоднозначно.
Що Еплизає на виникнення та прояви такої неоднозначності? Чи означає це, що сама реальність світу є багатовимірною? Чи, можливо, це є свідченням лише того, що людське мислення мас певну свободу власних дій і що воно не підпорядковане прямо і однозначно впливам зовнішнього світу? Нарешті, як можна скористатися відмінностями між західною та східною філософією задля того, щоб зробити людську думку більш гнучкою, активною та результативною? - Усі ці питання і постають перед філософією, коли вона звертається до порівняння західного та східного типів філософствування.
В історії самоосмислення та філософствування особливості західного та східного типів мислення зводять до більш загальних особливостей типів цивілізацій, а останні Р. Генон класифікував як традиціоналістські (східні) та прогресистські (західні).
Основні відмінності між східними та західними типами цивілізації
Західні цивілізації
Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.)
Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм)
Активізм, прагнення змінювати дійсність
Цоліінування індивідуального над загальним
Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення
Східні цивілізації
Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери
Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле (традиц іонніїзм)
Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей
Домінування цілого (загального) над індивідуальним
Образний, притчовий, афористичний стиль мислення
Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності приводять врешті до дещо іншої, а інколи - принципово іншої людської поведінки. Усі зазначені характеристики молена віднести і до особливостей західної і
східної філософій. Так, східна ^філософія орієнтується =>на вихідні канонічні джерелаГшо регламентують функціонування всіх сфер суспільного життя {Коран, Веди, китайське П'яти-книжжя), оцінує найбільше те, що освячене віками, ^намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне в світовому цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аншгГгичних"д^сліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку з цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.
Історично філософія розвивалася у контексті саме цього протистояння цивілізацій: відомо, наприклад, що деякі філософи Стародавньої Греції мали контакти із східними мудрецями; не виключено, що й вони чинили на них певний вплив. Відомо також і те, що в інтелектуальному обігу античного світу функціонували деякі образи та міфологеми Стародавнього Сходу. Тому співставлений вихідних ідей східної та західної філософії допомагає нам глибше зрозуміти джерела філософського мислення та його фундаментальні особливості. .
Із розглянутих відмінностей стає зрозуміло, чому саме_західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ "гуру" - духовного вчителя, наставника життя: чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.
При осмисленні даного питання слід враховувати дискусійний характер даної проблеми; існує досить велика кількість культурологів та філософів, які вважають, шо зазначені відмінності є перебільшеними, що на Заході інколи люди відрізняються між собою більше, ніж у порівнянні із представниками Сходу. Проте дана проблема не вигадана. її прояви ми бачимо й сьогодні на прикладі певних політичних подій. Але слід врахо-в\ вати, що вказати в наш час країни із "чисто" східним або західним шів-ілізаційним типом практично неможливо, але є сенс виділяти в їх житті панівні риси або тенденції.
незацікавлєне духовне само загл иблення
* Протистояння "Схід-Зихід" не вичерпує всієї строкатої картини життя сучасного людства, але воно с папвплиеовішим і контрастним. Певною мірою з цим протистоянням /гов язана й історія України: чим далі ми йдемо в минуле, тим тіснішими виявляються її зв 'язки зі східною культурою (контакти з хозарами, половцями, кримськими татарами, Туреччиною та ін.), але вже в епоху Нового часу і далі Україна все більше наближалась до західноєвропейської культури. Отже, розуміння проблеми "Схід-Захід" дає нам змогу уважніше придивитись до певних аспектів української культури І філософії.
Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Європа відкрила для себе своєрідний, у чомусь екзотичний і багато в чому незрозумілий світ давньосхідної філософії. З того часу інтерес до неї не згасає. У чому секрет цієї привабливості давньосхідної філософії? Який особливий філософський акцент вносить вона у філософію взагалі?
Насамперед не може не викликати симпатій властивий
• пояче розчинення інди- .
війуального в загальному СХІДНІЙ ДуМЦІ МОМЄНТ
незацікавленого ду-перейувшшя в полоні ховного самозаглиб-
лення, якогось невтомного прагнення шукати найцінніше у глибинах людського духу, шукати заради самого пошуку. Ця "незацікавлена відсторопеність" - вічна таємниця східної філософії.
По-друге, парадоксальним виглядає прагнення східної мудрості досягти стану повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися в якусь первісну порожнечу, первісну світову тишу. Гермам Гессе, німецький письменник і знавець східної думки, окреслював зазначений момент так: "Коли власне "Я" буде цілком подолане п умре, коли змовкнуть у серці всі порухи й пристрасті, тоді має прокинутись заповідне в людському єстві, найпотасмніше, що вже перестало бути власним "Я", - прокинеться велика таїна".
Французький філософ і мислитель XX ст. Жорж Батай відзначав, що це зосередження на порожнечі приводить до ефекту надзвичайної чутливості до
найдрібніших проявів реальності: "Завдяки відірваності від усього, що затор-кує відчуття, чуттєвість ця стає настільки внутрішньою, що всілякі рухи ззовні - падіння шпильки або тріск - супроводжуються напсильнішим і далекосяжним відлунням..". Ця велика світова тиша або безмежна ніч нірвани виконують роль піднесення кожної життєвоїдрібниці до рівня всесвітньої події. Нарешті, не може не вражати побудова східної думки, яка нібито розчиняє слова, залишаючи нас у полоні чистих сенсіе. Наприклад: "Одногоразу Чжуану Чжоу наснилося, що він-метелик, метелик, що весело пурхає. Він насолоджувався від усього серця і не усвідомлював, що він Чжоу. Раптом прокинувся, здивувався що він - Чжоу, і не міг зрозуміти: чи снилося Чжоу, що він - метелик, чи метеликові, що він - Чжоу. Це й зветься перетворенням речей...".
# Отже, можна стверджувати, що особливості давньосхідної філософії дають можливість західній філософській думці краще усвідомити себе і відкрити дещо зовсім неочевидне як у людині, так і в людському мисленні. Безперечно, оцінюючи значення філософії Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, не слід впадати у крайнощі і підкреслювати лише позитивні моменти. Традиціоналізм, консерватизм, які були притаманними мислителям Стародавнього Китаю та Індії, суттєво вплинули на подальший розвиток фіюсофської думки. Скажімо, необхідність "культурноїреволюції"у Китаї 70-х рр, XX ст. обґрунтовувалась посиланнями на авторитет стародавньої філософії. Тому не слід забувати, що давньоіндійська та давньокитайська філософії були продуктами своєї епохи І мали відповідні особливості свого розвитку.
2.2. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії
Вже у II тисячолітті до Р. X. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія, викладена у "Ведах" - збірниках міфів.
Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. X.)- Проте, варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філо-
софії виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?
По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства - із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки, ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії.
По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.
Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.
У Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса-бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.
Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди " (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення
давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою " Упанішади'' (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - самхітах).
Містять
Упанішади
¦> найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали: > виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого в якості живого): > виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу: > виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть невід 'ємні одне від одного)
^. трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман)
^ певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми)
-^. позитивну оцінку ролі пізнання як самозосередження на первинних сутностях світу (необхідність усвідомлення єдності Брахмана й атмана як умови "звічьнетія" від безмежного кола перевтілень)
_^. думку про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати космічний закон карми
.^ міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи
¦ Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення
людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" - повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.
¦ Джайнізм (від слова "джіиа" - переможець) закликає людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще п не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.
* Йога також: ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова "йога",), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і досягають вражаючих результатів. Знач)чим досягненням йоги (засновник -Патанджалі) була спроба дослідити людину як систему ("мікрокосмос"), що складається з чотирьох підсистем: "мінєрало-лю-дипи", "рослино-людиии", "тварино-людини" і "людино-людини", ідея про синтез їх у вищій підсистемі - "людшю-людикі". Це була одна з перших спроб філософського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.
# Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаута-ма Сіддхартха з роду Шак'їв (563-483 рр. до Р. X.). Життя Га-утами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ґ "діамантові",) істини.
* Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" - повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.
Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні "крапки", згущення під назвою "дхарми". Вони
Основні істини, проголошені
) Гаутамою Оддхартхою
життя - це страждання (народження, хвороба, старість і т.д.)
причиною страждань є бажання і жага життя
припинення страждань можливе лише шляхом подолання жаги життя
шлях до позбавлення страждань є восьмиразовим (правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне устремління, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження, правильний шлях в житті)
перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою в з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм. Людина може свідомими зусиллями розв'язати їх сплетіння і випуст йти дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до Р. X.). На першому плані в судженнях школи - питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:
¦ "пракріті", або "прадхапа " (природа)
¦ та "пуруша " (свідомість, споглядання).
Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між "пракріті' та "пурушею" нагадує союз сліпого та кульгавого: "перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти
санях 'я (обчислення, точне знання)
черват-локоята
(заперечення
існування Бога)
нііяя (в центрі
уваги питання
логіки та пізнання)
вапиіеивка
(шкала сеод>ідного
атомізму)
сам по собі, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею". Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (та-мас), енергії (раджас) та прояснення (саттва). Останні породжують п'ять світових стихій (або елементів): • вогонь, • повітря, • воду, • землю та • ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутнішим. Проявляючись у людському "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.
Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до Р. X.) відносять до натуралістичних: її прихильники вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхар-ми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя..." Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям ("лока"), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть - людську душу: "... як від змішування частин напоїв виїчикає сила сп'яніння, так із поєднанням зе.ші та інших елементів виникають тіло і "Я" (атмата) ". Зі смертю людини елементи роз'єднуються і зникає те, що називають душею.
* Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним-земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники "черваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань.
Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама, III ст. до Р. X.). Тут докладно розглядали => основи та засоби пізнання, => форми умовиводів, => ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділя-
ли на чотири види: • сприйняття, • виведення, • аналогія та • усне свідчення.
Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, VI-V ст. до Р. X.) дають підстави вважати ЇЇ школою своєрідного атомізму: "...щодо особливостей: воістину вони-одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій".
#Отже, філософські школи та духовій рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: ¦ початок буття, ¦ будова світу, ¦ особливості людини, ¦ роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.
2.3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю
Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П*ятикнижжя"("У-цзінь").
У "Я ятикнижжГ в образно-міфологічній формі подано най-фундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки - панують стихійність і випадковість. Китайська держава - це "Серединне царство ", тобто людина і держава по-
Ші-цзінь (Книга пісень або віршів) !-цзінь (Книга змін) Чунь-цю (Книга літописів) Шу-цзінь (Книга історій) Лі-шу (Книга ритуалів}
єднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки.
Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних по-чатків буття - Інь і Яи. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Яп - світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: * вогонь, # воду, * землю, * дерево та # метал. Може здатися, що перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але в такому разі засоби людської дії -дерево та метал - вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.
Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою, деталізованішою (аж до нумерології та побудови вичерпних систем комбінаторики подвійних символічних елементів світобудови) та більше зануреною у глибину суперечливого, парадоксального мислення.
Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося.
Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551 -479 рр. до Р. X.). Це була школа соціально-етичпого спрямування, тобто на першому плані тут - проблеми людських сто-^ункїїГта'нбрм ліодськоГповедінки. Конфу-цієві припгісуютьвизначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна "- цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність {"де"): "Небо породило в мені де."
¦ Отже, шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками мас певні життєві принципи, серед яких обоє 'яжовими є: "жень "-людинолюбство; "сяо " - повага до батьків (старших); "лі" - виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов 'яз-кових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і« межах суспільних відносин.
І
Шляхетна
людина
Погляди Конфуція на людину ,-
л
Низька людина
І
не мас внутрішніх переконань
діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб
дбає лише про зиск М-----------
> вибудовує свою поведінку відповідно до волі Неба
>¦ в її душі діє доброчинність
** живе за принципами поваги до батьків, людинолюбства, виконання ритуалів
Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: "Шляхетний муле дбає про обов 'язок, а низька людина - про зиск". На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, - учитель відповів: "Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому".
Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій: ''Той, хто повторює старе і довідується про нове, може бути проводирем ". І про себе він казав: "Я наслідую старовину, а не вигадую, вірю у старовину та полюбляю її". Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу "виправлення імен ": "Правитель завжди буде правителем, слуга - слугою, батько - батьком, а сип - сином ". Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль. Порушення цього принципу, за Конфуцієм, веде до безладдя. УII ст. до Р.Х. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль удуховнІй культурі Китаю.
Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI-V ст. До Р. X.) - майже легендарна особа, бо про нього немає Достовірних відомостей. У цій школі на першому плані стояли ідеїсвітобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи "дао " (звідси - і назва школи) не має однозначного визначення. У трактаті "Дао-де-дзин" його пояснено так: "Дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. їм 'я, яке
можна назвати, не є стале ім 'я. Лише те, що не має імені, може бути початком неба і землі... Дао породжує єдине. Єдине породжує два початий: інь і ян. Двоє породжують третє. Третє породжує усе, що існує... ".
Звичайно ці рядки коментують так: під "дао" розуміється єдиний і універсальний початок буїтя. Якщо це так, то саме "дао" не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де є межа і відмінність. Якщо є межа, то "дао" буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку; якщо є відмінність, то "дао" буде змінним і втратить якість універсального єдиного. Тому "перше дао" є єдність іньтаян. Інь та ян- два протилежні початий всього, що існує. Інь уособлює собою страждальне, пасивне, вологе, темне - загалом жіноче начало. Ян, відповідно, - активне, ділове, сухе, світле, тобто чоловіче начало. їх об'єднання дає частину "ці" - щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо ян -ян-ці. Взаємодія інь-ці та ян-ці утворює уже згадані п'ять стихій: • вогонь, • воду, • землю, • дерево та • метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе існуюче.
# Але на цьому визначення "дао" не закінчено. Його тлумачать також: як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто "дао" пронизує собою все, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово "дао" передається ієрогліфом, що поєднує шлях та голову людини.
Конкретні виявлення "дао" в речах та процесах позначають як "де", котре, як уже згадано, у людській поведінці постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини-осягнути "дао" (своєї космічне) і йти за ним. Із вихідного розуміння "дао" випливає також даоський принцип недіяння як першої якості мудреця: "Не виходячи за браму, можна знати про справи Піднебесної. Не виходячи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому велемудрий (мудрець) не шукає знань, але пізнає усе; не виставляє себе на оглядання, але всім відомий; не діє, але досягає успіху".
У державних справах Лао-цзи також віддавав перевагу зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю. Але ці великі школи радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями.
Крім конфуціанства і даосизму у філософії Китаю існували
й інші течії- моїсти, лепети (законники), натурфілософи та ін. Вони значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття дао, жень, лі, протилежні часточки ян та інь посідають значне місце і в цих вченнях.
Філософські школи Стародавнього , Китаю
Даосизм ("Дао-де-цзя ") Конфуціанство ("Жу-цзя ") Інь-Янь-цзя (натурфілософістська) •Моїсти ("Мо-цзя") Легісти ("Фа-цзя ") Софісти ("Мін-цзя ")
Всі інші філософські школи Стародавнього Китаю у своєму змісті так чи інакше відбивали ідеї і світоглядну спрямованість даосизму та конфуціанства.
Ш Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; в цілому вони дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.
СУТТЄВО \Ш
Висновки
&й Філософія Стародавнього Сходу являє собою своєрідне культурио-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення. У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні по-чатки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Як звичайно, це пов'язувалось із подоланням людської сваволі та людської окремішпості.
Філософську думку Стародавнього Сходу відрізняє мистецько-образний, притчевий, афористичний стилі самовиявлення. Потяг до синтетичного, цілісного мислення створює ефект несподіваної, непередбачуваної парадоксальності, тому давньосхідна думка надихає на зацікавлене, але не-утилітарне заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів.
СУТТЄВО ІЙЙ
Резюме
Ф Проблема співвідношення західного та східного типів цивілізацій ставить перед філософією питаним про причини та наслідки досить суттєвих відмінностей .між звичаями та поведінкою людей та про можливості і умови людського взаємопорозуміння. Ця проблема підводить нас до осмислення стилістичних, логічних та смислових особливостей західної та східної філософії,
© Хоча давпьосхідна та антична філософії формувалися майже одночасно, східна філософія була тісніше переплетена із релігією, життєвою мудрістю та способами людського самовдосконалення; внаслідок цього її вивчення сприяє кращому розумінню найперших кроків самовизначення людської думки.
® Філософська думка Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю формувалася па засадах провідних ідей канонічних духовних джерел цих давніх країн, активно їх використовувала, але йшла далі в їх раціоналізації та проясненні; врешті, в межах цих філософій були розроблені оригінальні концепції світобудови, природи людини, її життєвих завдань, людської долі та засад людських взаємин в суспільстві. Ці концепції запровадили й філософське мислення цілу низку фундаментальних понять, які й до сьогодні відіграють тут важливу роль.
[ 9 ] Питання для обговорення на семінарському занятті
1. Значення проблеми співвідношення західного та східного типу цивілізацій для розуміння процесіє суспільного життя та розвитку філософії.
2. Канонічні джерела Стародавньої Індії та їх світоглядні ідеї. Філософські школи Стародавньої Індії.
3. Канонічні джерела Стародавнього Китаю та їх світоглядні ідеї. Філософські школи Стародавнього Китаю.
^ Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт
!. Філософсько-світоглядпе значення проблеми "Схід-Захід" в її сучасному окресленні.
2. Україна та українська культура є контексті проблеми співвідношення західного та східного типу цивілізацій.
3. Порівняльний аналіз вихідних особливостей західного та східного типів філософствування.
4. Фічософські ідеї Стародавньої Індії та їх сучасне значення.
5. Сучасна оцінка вихідних філософських ідей буддизму.
6. Сучасна оцінка основних ідей конфуціанства.
7. Сучасна оцінка провідних ідей даосизму.
СЗ? Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання 1. Порівняйте основні характеристики цивілізацій східного та західного типів, визначте місце України у співвідношенні цих цивілізацій.
Завдання 2. Окресліть основні світоглядні ідеї "Вед" як духовного канону Стародавньої Індії.
Завдання 3. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавньої Індії.
Завдання 4. Окресліть світоглядні ідеї давньокитайського "П'ятикнижжя".
Завдання 5. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавнього Китаю.
Завдання 6. Поясніть сучасне значення ідейних надбань давньосхідної філософії.
Щ Додаткова література з теми
1. Антология мировоп фияософии. Т. 1, кн.1. - М.,1969.
2. Атеисти, материалистьі. диалектики Дреенего Китая. - М., 1967.
3. Гессе Г. Сіддхартха // Всесвіт. 1990, №3.
4. Древнеиндийская философия. - М., 1963.
5. Древискитайская философия: Собр. текстов. В 2 т. - М., 1972-1973. Т. 2.
6. История философии в кратком изложении. - М., 1991.
7. Лукьянов А. Е. Истоки Дао. Древнекитайский миф. - М.,1992.
8. Лукьянов А. Е, Становление философин на Востоке (Древний Китай и Ишшя). -М., 1989.
9. Таранов П. С. Золотая философия. - М., 1999.
10. Чаньшее А. Н. Курс лекцнй по древней философии. - М., 1963.
11. Читанка з історії філософії: У б кн. Кн. і: Філософія Стародавнього Світу. -К., 1992.
12. Шуцкий Ю. К. Китайская классическая "Книга перемен". - М., 1993.
АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Вільна філософська наука, так само, як і смак, і наше вільне мистецтво, і любов до останнього мають свої корені у грецькому житті.
Георг Ге гель
Усі філософські питання починаються з давньогрецьких натурфілософів. У їх поетичних висловлюваннях народжується західний світ.
Мартін Хайдеггер
Антична філософія, висунувши та розробивши цілу низку ідей, являє собою колиску не лише європейської філософії, а й культури загалом. Вивчаючи вихідні ідеї античної філософії, можна простежити розвиток людського мислення від простої єдності до диференційованої багатоманітності та свідомої деталізації. Ідеї античної філософи донині пронизують науку, філософію, духовне життя суспільства.
СУТТЄВО №£
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
Чс> на яких загальнокультурних засадах виникла та отримала початкові імпульси розвитку антична філософія;
Ч> в чому полягає відмінність між поняттями "антична філософія" та "давньогрецька філософія";
<ї> якими були основні етапи розвитку античної філософії та як змінювалась на цих етапах її проблематика;
Ч> проблематику основних філософських шкіл античної філософії, їх найперших представників та термінологічне визначення їх позицій.
". -Ч'-ІІ.
«ні ¦ О
а-.
провести порівняння вихідних щеи античної та давньо-східної філософії;
продемонструвати (в тому числі - прикладами) сучасне значення ідей античної філософії; аргументовано виявляти особливості історичного розвитку людської думки;
застосовувати характеристики провідних філософських позицій до аналізу світоглядних ідей.
загальні умови та чинники розвитку філософської думки; закономірності розвитку як процесу, так і предмета мислення;
внутрішній зв'язок між різними спрямуваннями людського пізнання (на природу, людину, форми мислення та ін.);
евристичне (творчо-пошукове) значення філософських ідей і теорій античного світу.
[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
3.1. Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості.
3.2. Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції.
3.3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії.
3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
» Ф13ИС (або ФЮЗИС) (з давньогрец. - природа) - у вихідному значенні те. що становить основу будь-чого, що довільно, без впливу ззовні діє, проявляє активність, зростас, розширюється, породжує свої різноманітні прояви.
• АРХЕ (з давньогрец. - початок; перший, вихідний, головний пункт; засади) -у давньогрецькій філософії - універсальний початок усього сущого.
• А ТОМ - дослівно; неподільний, нєруйнівний; найменша частинка речовини, яка не підлягає ніяким змінам; за Демокрітом. наявність такої частинки є запорукою незнищуваності світу.
• КОСМОС Із давньогрец.- порядок, краса, влаштування, оздоблення) -розуміння Всесвіту як розумно та закономірно впорядкованого.
• ІДЕЯ (або ЕЙДОС) - дослівно: вид, вигляд; основне поняття філософії Платона, що позначає внутрішню неподільну цілісність будь-чого, завершену, одвічну його сутність; за дещо модернізованим тлумаченням - сукупність необхідних та достатніх елементів будь-якого явища або його конструктивний принцип.
• ГІЛЕМОРФІЗМ (з давньогрец.- гіде та морфе) - за Арістотелем. вихідні складові будь-якого сущого; матерія - невизначений пасивний матеріал; форма - активне впорядкування матерії.
• НООС (або НУС) (і давньогрец. - розсудок, розум, мудрість) - у давньогрецькій філософії - Світовий розум, розпорядник та впорядник усього сущого у світі.
• А ТА РА КСІЯ - незворушність, безпристрасність; у школах завершального циклу античної філософії - душевний стан,до якого повинен спрямовувати своє самовдосконалення прихильник мудрості.
3.1. Поняття античної філософи. Етапи її розвитку та загальні особливості
Слово "античний" в перекладі з латинської означає "давній ". Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософії" входять філо-
софські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія" ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно у розгляді етапів розвитку античної філософії.
натурфпіософський (фізичний) або рання класика (УП-Уст. доР.Х.)
висока класика (У-ІУ ст. до. Р.Х.)
пізня класика або завершальний цикл античної філософії.
До нього входять періоди; • елліністична філософія (IV—Іст.до Р.Х.).
• олександрійська філософія (Іст.доР.Х.— У-УІст.).
•римська філософія (І— VI ст.).
¦ Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної фічо-софії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскічьки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець і філософствування, і філософської поведінки.
І*
| £
и є-
І
¦а
А
Набула автономного (щодо інших соіер суспільного життя) характеру розвитку; завдяки цьому вона вперійе отримала тут свою назву
Постала відкритою та доступною; всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією
* Терпимо ставилась до різних ідей та позицій (окрім атеїзму)
Була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень
N
Була надзвичайно динамічною у розвитку (саме тому, що приймалися різні позиції і відбувалося швидке нарощування ідей, знань, проблем)
Чому ж завдячує антична філософія такими своїми якостями? Відповісти на це запитання означає зрозуміти, які умови й донині необхідні для нормального розвитку філософії, і побачити в історії античної філософії деякі виходи на сучасність.
Умовщщд сприяли появі феномену античної філософії
—> ¦ географічно-кліматичні -розміщення Волконського півострова, де починаеся розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європи, Азія, Африка); сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності
—> # культурно-історичні - Стародавня Греція перебувала є інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити І використати; сама вона у цьому плані була "цивілізацією другого порядку"
> * соціальні- високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування по-лісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію)
—>- • відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини —> # талановитість, активність та рухливість стародавніх греків
Отже, ^ антична філософія є першою історичною формою європейської філософії;
• *¦ в античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших " сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру роз-
• витку;
<*¦ завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.
3.2. Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції
Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.
І Яй/^рфі7ога^гя-цефшскх>фськеосмишенняприроди("'натури''--лат.).
Грецькою мовою слово природа звучить як "фізис", тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною", а філософів цього періоду - "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливій людині, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "есе"? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" - найпершого, або давнього.
* Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об 'єкт, а першою проблемою цієї філософії - проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").
Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624-526 рр. до Р.Х.).
Віл нього до нас дійшло дві тези: "Усе з води" іа "Усе мас душу". Філософом Фа.іеса називають не лише тому, шо мислитель висунув думку про першопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він начав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на тс, що без води немає життя, що агрегатні стани вади (тверде тіло, рідина та гаї) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фа.іес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.
Учень Фалеса - Анаксімандр (610-546 рр. до Р.Х.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це - "апейрои", не-визначенє та безмежне. Думка Анаксімандра була проникливою, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейрона".
Третій представник мілетськоїшколи Анаксімен (585-525 рр. до Р.Х.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Апаксімена, саме таким є повітря, яке він і визначив як перїіїопочаток усього.
Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї й у сфері інших питань, наприклад Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток - розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє/?го: людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.
До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що "все подібне до числа або пропорції". Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570 - бл. 500 рр. до Р.Х.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує? Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що "есе" є щось "одне", то тоді світ ("есе") стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом.
¦Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як "космос", "гармонія'7, "філософія". Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).
Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський (544-483 рр. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.
ПІФАГОР
Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести акцент із питання "Що?" (Що є світ? Що є початком світу?) на питання "Як? " (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).
Питання "Що?" і "Як?" від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання (у тому числі й наукового), що перебувають в органічній єдності між собою.
На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: "Усе тече, усе змінюється". Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню-до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і най-динамічніша стихія: "Весь цей Космос... є нічим іншим, як вогнем, що мірами спалахує та мірами згасає". Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону - "логосу ". "Логос " - це слово, мовлення, хід думки, і, отже, - розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей у світі.
БУДОВА СВІТУ (за Гераклітом Ефеським) *
ГЕРАКЛІТ
Цю і ряд інших схем запозичено з книги "Світова філософія. Фундаментальні проблеми філософії" /За ред. В.Л. Пструшспко. Львів, 1988.
Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, дістав назву діалектики: "Війна - всьому батько ".
# Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики.
У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки -особливої дії особливого вогню (згадаймо, що Зевс керує світом за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогняної стихії все, у т. ч. душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (просвітлення, "спалахи" при усвідомленні й т. ін.).
Після Геракліта філософські вирішення питання про світобудову розвивалися через поєднання питань "Що?" і "Як?".
Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи.
* Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміщі представники Пармсиід (540-450 рр. до Р.Х.) та Зенан (490-431) рр. до Р.Х.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише буття є, а небуття узагалі немає". Бо про що 6 ми етс мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи про небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди с лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінні; й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, само-тотожні згодом (у німецького філософа /" Геге.тя) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідним» спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинаїелів метафізики як стилю мислення.
Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Пармсиіда через розроблення оригінальних задач-головоломок ("апорії Зенона''), які доводили немислимість руху і змін.
• Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480-390 рр. до Р.Х.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, свіі не утримався 6 у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно: край, межа можливого поділу - атом (неподільний): його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх - усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму олнісю з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дас можливість пояснити багато явищ.
вся природа складається з атомів
у атоми мають кількісні властивості і не мають якісних
властивістю атомів с рух
атоми відрізняються один від одного формою, місцем знаходження
атоми рухаються в порожнечі, яка. як і атоми, є матеріальною
* Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483-423 рр. до Р.Х.), який вважав, шо всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів {вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування {любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки - у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми житгя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).
* Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500-428 рр. до Р.Х.). на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, - із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму - Нуса, або Ноосіг, саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. акад. В. Вериадський використає термін "ноон" для позначення ноосфери - тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.
ШЛЕТСЬКА ШКОЛА
ТЗЧОГОМЖ?"
Фалес
("усе з води"
Анаксімандр
(початок усього -"алейрон")
Анаксімен
("початок усього повітря")
ПіФагор
(усе подібне до числа або має пропорцію)
Геракліт
(світ є колообіг 4-х стихій; слід думати не лише над
тим, що є світ, а й як треба його сприймати і розуміти)
ЩО? іу ЯК?
Елеати ¦:'
¦ Атомізм ¦
^Еволюціонізм
Ноодош V Г

(Пармєнід, Зенон)
(Дємокріт)
(Емпедокл)
(Анаксагор)

С лише буггя.
Ніщо не виникає
Унаслідок
Світовий розум

вічно тотожне со-
з нічого;
поєднання стихій
упорядковує Кос-

бі самому
Шіорука буття
тз космічних сил
мос.


світу- атом -
світ проходить
викорнстовугач и


неподільний, не-
різні стадії
"гомеонеріГ -


з мінний.
формування
частинки, які ча-


неруинівнпм

ють якості всього

V
# Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення - від простого => до складного, від конкретного => до абстрактного, від недиференційоваиої проблематики => до диференційованої, від неусеідомленого =з до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.
3.3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії
¥ У період високої класики об'єктом осмислення для філософії ста-Ф ють усі сфери людської життєдіяльності.
Першими повернення проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійснили софісти - платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481-411 рр. до Р.Х.) "людина с мірою усіх речей" вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип "все є відносним") у позиції софістів.
Саме проти цих принципів виступив Сократ (469-399 рр. до Р.Х.), який вважав, що ¦ людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; ¦ мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. ¦ Справжні знання, за Сокра-том, слід шукати в собі ("Пізнай себе!"), оскільки безсмертна душа людини, пройшовши повне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію су-СОКРА Т перечносші із самою собою. Це й робив Сократ
у своїх нескінченних бесідах із сучасниками ("сократичні бесіди"), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність.
Не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: "Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того". Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису {сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно - "Я знаю". Але що знає Сократ! - Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, щоб відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, які б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки- все це можна вважати важливим і виправданим.
Сократа вважають уособленням філософії, І не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжносгі їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.
Платон (427-347 рр. до Р.Х.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї - незмінні сутнісні основи буття всього сущого. Речі течуть І змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впіз- ПЛАТОН нати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.
Чим є ідеї за змістом? - Це миттєво схоплена повнота та єдність кожної речі ("'ейдос"- вигляд). Можна було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існування певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у необхідній єдності. "Єдине"<у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей-це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі -лише тіні ідей.
Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло - в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект "ідеальної" (а тому- і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він уводив певні елементи казарменного - тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях та ін.). В усякому разі можна стверджувати, шо саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності.
СХЕМА ОСНОВНИХ ЗМІСТОВИХ АКЦЕНТІВ У ФІЛОСОФІЇ ПЛАТОНА
о ,?¦-¦
2 „і";'
у І
чідчуттях
смислова і змістова єдність речей
несправжнє буття
істинне буття
вища сходинка в
пізнавальному
сходженні люд ини
сукупність необхідних та
достатніх елементів речі
взірці, за якими
Бог-деміург
упорядковує світ І
добро
істина краса
БЛАГО
Т
АРІСТОТЕЛЬ
Платон у 386 р. до Р.Х. відкрив в Афінах Академію - перший вищий навчальний заклад.
Арістотель (384-322 рр. до Р.Х.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей ("Платон мій друг, але істина дорожча").
Арістотель проголосив, що ідея та річ -це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії І форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, шо їх продукує "форма всіх форм", або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з 'сднує форму та матерію) і фінальна, або цічьо-ва, причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.
Ототожнивши річ та Ідею, Арістотель справедливо вважає, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише Ідеями / не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою.
# В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335р. до Р.Х. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.
Платті і АрІстотель - неперевершені мислителі античної філософії. їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний, АрІстотель - стиль раціонально-логічний, чіткий та детально продуманий.
Багатогранна творчість Платона і Арістотеля завершує собою класичний період у давньогрецькій філософії. Це був час найбільш інтенсивної, різнобічної і продуктивної творчості у сфері філософського духу.
ВИХІДНІ ПОЧАТКИ БУТТЯ ЗА АРІСТОТЕЛЕМ
Будова речей
Форма всіх форм (світовий розумі
Причини речей
матеріальна
формальна
дійова
Перша матерія (можливість бути)
цільова
3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, Ідеї, представники
Філософія завершального циклу розвитку античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.
^/д: основний ^^^ зміст
Школи ^^к
Основи світобудови в їх значенні для людини
Висновки, що випливають для людини з т акого розуміння світобудови
Життєві завдання людини


Епікуреїзм
Смерті не існує, тому що в основі світу лежать невмирущі атоми
Слід позбутися життєвих страхів
Досягнення атараксії -душевної незворушності


Скептицизм
Кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою
Треба утримуватися від будь-яких суджень про оечі
Треба зберігати стан автаркії (самовладності)


Стоїцизм
Світ пронизаний божественною пневмою, у ньому панує фатум -невблаганний закон долі
Не варто опиратись фатуму: того, хто бажає, доля вабить, хто не бажає - тягне
Треба зберігати мужність духу, оскічьки дух автономний стосовно обставин життя


Неоплатонізм
Світ є послідовним "виливанням " божественного Єдиного
Слід намагатися наблизитись до Бога
Треба прямувати шляхом духовного самовдосконалення

,&йч
ЕПІКУР
Епікурейство заснував Епікур (342-271 рр. доР.Х.) і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар (95-55 рр. до Р.Х.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, шо атом володіс здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явиш через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, -це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша - уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність (давньогрецькою мовою -досягнення стану "атараксії").
Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360-270 рр. до Р.Х.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями:
1. Якими є всі речі ? - Не більше такими, ніж ТИТ ЛУКРЕЦІЙ КАР будь-якими пішими.
2. Що можна сказати про такі речі ?- Краще не казати нічого, утримуючись від суджень.
3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? - Зберігати самовладність (автаркію).
Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвитку наукового критичного мислення.
Більш поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зепон-стоїк (340-265 рр. до Р.Х.). У Римі його послідовниками були Луціп Аней Сеиека (4р. до Р.Х. -65 р.), £«(ктеяі(5-138)та Марк Аврелій Антонім (121-180). Стої-цизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. ("Того, хто бажає, доля приваб-
СЕНЕКА
лює, того, хто не бажає, штовхає"). Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що ще; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині в її відношенні до долі лишається одне: визначити внутріш не ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого- спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.
Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платана. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях - Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує, прагне повернутися до вищого - до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму - Плотін (205-270) та Прокл (412-485).
*¦ Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського Індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток Інтелектуальних досягнень наступній епосі - християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.
__ Висновки
0Ь А нтична філософія - великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального сеітоосмислення, а п зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія вперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу. Космосу, при-
СУТТЄВО ІЙ&
роди, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою все це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сокра-та, Платона, Арістотеля і Сенеки.
СУТТЄВО ІСКІ
Резюме
® Антична філософія - початок європейської філософії; в Стародавній Греції вона вперше відокремилась від інших напрямів людської життєдіяльності; завдяки збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивостей: постала відкритою та доступною, толерантною, пластичною та динамічною в своєму розвитку, а тому вперше накреслила майже всі основні напрями розвитку філософсько-світоглядної проблематики.
® Класичність античної філософії зокрема проявилася в тому, що вона розбудовувала свої теорії та ідеї від "початку " - від намагання збагнути природу, космос, але в їх цілісності, тобто через деяке перше буття ( "архе "); на цьому шляху були створені теорії світових стихій, рухливого та пов'язаного єдиним законом космосу, космосу, пронизаного математичною гармонією, теорії атомізму, еволюціонізму, світового розуму; при цьому антична фшісофія продемонструвала неперервний розвиток думки у напрямі її деталізацій та поглиблення.
® В період високої класики в поле зору філософії поступово входять всі основні сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на вироблення виправданих, надійних способів осмислення дійсності: Пла-тон і Арістотель - ці неперевершені корифеї античної думки - створюють дві провідні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-містичну та раціонально-логічну.
© Пізня антична філософія за умов руйнування античного полісу спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб'єктивно спрямованою, еклектичною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкриття - відкриття автономії людського розуму щодо обставин життя.
® Своїм Історичним розвитком антична філософія постає школою людського мислення, оскільки проходить певний завершений цикл: від осмислення космосу - через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її аспектах - до входження в засади людської суб'єктивності.
[ 9 ] Питання для обговорення на семінарському занятті
1. Особливості, умови формування та етапи розвитку античної філософії.
2. Розвиток ідей в античній натурфілософії.
3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії; софісти, Сократ, Платон та Арістотель.
4. Загальні риси та провідні школи пізньої античної філософії.
:л! Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт
1. Феномен античної філософії в європейській історії.
2. Умови та чинники формування античної філософії.
3. Значення ідей античної натурфілософії для сучасної філософії та науки.
4. Оцінка ролі софістів є розвитку античної філософії та культури: позитивне та негативне в їх діяльності.
5. Життя та філософська діяльність Сократа.
6. Філософське вчення Платона.
7. Вихідні ідеї філософії Арістотеля.
8. Здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.
9. Впливи античної філософії на розвиток української філософської думки та культури.
ЕЗг1 Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання 1. Розкрийте співвідношення понять "антична філософія" та "давньогрецька філософія".
Завдання 2. Позначте основні напрями розвитку ідей в античній натурфілософії.
Завдання 3. В чому полягали основні здобути представників мілетської школи?
Завдання 4. Поясність значення філософських ідей Піфагора.
Завдання 5. Охарактеризуйте найважливіші особливості філософії Геракліта Ефеського.
Завдання 6. Поясність позитивні та негативні сторони діяльності давньогрецьких софістів.
Завдання 7. Охарактеризуйте основні здобутки філософськоїдіяльносгі Сократа.
Завдання 8. Розкрийте зміст та значення основних ідей Платона.
Завдання 9. Поясніть значення провідних ідей філософії Арістотеля.
Завдання 10. Порівняйте ідеї' Іїлатона та Арістотеля і обгрунтуйте свої висновки.
Завдання 11. Поясніть особливості та здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.
Ш Додаткова література з теми
1. Антологии мировий философии. Т, І. Кн. ]. - М.. 1969.
2. Аристоте.іь Метафюика. - М., 1991. 4.1.
3. Асмус В. Ф. Античная философия. - М., 1978.
4. Бо?омо.чов А. С. Античная философия. - М.. 1983.
5. Виндельбанд В. История древней философии. - К , 1995.
6. Гирбачев В.Г. История философии. Краткий курс- лскцнй. - Брянск. 2000.
7. Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії. Львів, І993.
8. Конрад М. Нарис історії стародавньої філософії. - Рим. 1974.
9. Лосев А.Ф. История ангичпой философии. М.. 1989.
10. Тиранов П.С. Золотая философия. - М.. 1999.
11. Татарченич В. Історія філософії. Т.1. - Львів. 1997.
12. Філософія Стародавнього Світу: Читанка з історії філософії. - К., 1992.
13. Чанишев А. Н. Курс .іекцнй по древней философии. - М., 1981.
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
У межах християнства "філософія " із самого початку і за суттю була спробою сформулювати І виразити християнське бачення світу й людини.
Фредерик Чарльз Коплстон
Істинна філософія є істинною релігією, і істинна релігія є істинною філософією.
Скот Еріугена
Філософія Середньовіччя, утворившись у суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти, із суцільним пануванням релігії, зайняла специфічне місце в європейському духовному житті того часу: вона обслуговувала богослов я. Але водночас середньовічна філософія зробила неоціненний внесок в освоєння позачуттєвих сутиос-теп, сприяла нагромидженню нових знань. Тому вона є особливо плідною для вивчення "внутрішньої людини" (Августин) та духовних процесів суспільного життя.
суттєвої^?!
а к а
я
'в'
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
Ь загальні особливості середньовічного типу філософствування;
^ основні етапи розвитку середньовічної філософії;
¦^ провідну проблематику середньовічної філософії;
¦^ загальне значення ідей середньовічної філософії для розвитку європейської культури та науки.
^ проводити порівняння античного типу культури та філософії із середньовічним тилом;
®° виявляти позитивні та негативні риси у середньовічному світосприйнятті;
^ бачити елементи середньовічних духовних та інтелектуальних надбань у сучасному житті.
- в ¦о
¦¦&."
особливості середньовічного світобачення, елементи якого ще й донині є органічною складовою частиною європейської духовності;
специфічні виявлення духовного світу людини середньовічними філософією та богослов'ям; роль середньовічної філософії у становленні сучасної науки;
нові обрії людського самовиявлення та самоусвідомлення, що були окреслені в епоху середньовіччя.
[З План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя.
4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя.
4.3.Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* АБСОЛЮТ - основна характеристика Бога в середньовічному Його осмисленні, иксі передбачає доведення позитивних якостей Бога до гранично можливого стану повнити та досконалості.
* ПРИЧЕТНІСТЬ - у середньовічному світобаченні - основний спосіб утверджений будь-чого у бутті черві певну, індивідуальну міру участі в абсогіютному бутті.
* ДУХ - у середньовічним)1 світобаченні єдина справжня форма буття або буття як таке, корінь будь-якого існування, основні якості духу - самототожнїсть, абсолютна активність, позапросторовість, неподільність, єдність, вічність, саморефлексивність; у середньовіччі Бог с Бог-Дух.
* ДУША - в Середні віки - джерело і причина людського життя, результат вкорінення у людське тіло частки божественного духу; тому душа займає середнє положений між духом і тілом. Через зв 'язок із духом душа постає безсмертною та розумною, через зв 'яюк із тілом - індивідуальною, чутливою, дійовою. І спрямовувати свої зусилля вона може або узору, до духу, або вниз, до тілесного.
* ЕКЗЕГЕТИКА - мистецтва тлумачення текстів Святого Письма, пояснення змісту та сенсу божественного об'явлення; середньовічні теологи-екіегети виділяли, як правило, 4 шари сенсів у змісті Святого Письма; реальний, історичний, символічний та священний.
* ІЄРА РХІЯ - структура світоустроіо у християнському світобаченні: оскільки кожна річ має свою власну п унікальну міру причетності до абсолюту, світ постче складною багаторівневою будовою, замкненою па свій Суттєвий та смисловий центр; тому ієрархія передбачає 2 типи зв'язків сущого.: взаємоузгодженість та підпорядкування, тобто зв'язок порядку та цінності.
* ТЕОЛОГІЯ - термін, введений Арістоіелсм для позначення "першої філософії"; у перекладі значить богослов'я; за змістом - не теоретична складова релігійного віровчення, покликана узгоджувати між собою основні догми релігії та пояснювати їх.
* ТЕОЦЕНТРИЗМ - визнання Бога джерелом і основою всього сущого ("Все, що є, -все від Бога").
* ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ (і лат.: за межами зовнішнього, зображуваного) - характеристика Бога у християнському світобаченні як такого, який принципово несумісний із реаліями світу внаслідок того, що незліченно їх перевершує, тобто це позамежність або позасвітність Бога.
* ОБ'ЯВЛЕННЯ - пряме і безпосереднє розкриття Богом своїх намірів та настроїв людям, як правіло, через обраних осіб: пророків, провидців та їн. Об'явлення не є проявим "мови Бога", оскільки наміри Бога не молена передати адекватно ніякими частковими формами, у тому числі - і людською мовою; через це об явлення потребує тлумачення, екзегетики.
4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя
Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального
грунту всієї античної цивілізації, а разом із ним - руйнування і всього укладу життя.
Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центру. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя.
Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам.
Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені Ш містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), * культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала.
# Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дало їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу. Це значить, що людина прилучена своїм духовним єством до найбільшої світової всемогутності, адже Бог творить світ, і притому - із нічого. Тобто він перевершує світ своєю силою, і ця могутність була наочно продемонстрована Ісусом Хрис-том, який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолає її. Як наслідок, вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.
Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.
Античний світогляд
1 Г
Середньовічний світогляд
¦ політеїзм (багатобожжя)
> боги є частиною природи або уособленням природних стихій
і вихідні якості богів: сила, могутність
• боги впорядковують та оздоблюють світ
• космос, природа - загальні умови існування богів і людей
• людина спирається у своїх вчинках на знання
> головне життєве завдання людини - здійснення подвигу
• у сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє
' люди поділяються за етнічними та родовими ознаками
> панування натуралістичного світосприйняття
монотеїзм (єдинобожжя) • Бог є духовною сутністю, яка * перебуває за межами світу (трансцендентність) вихідна якість Бога - любов * до людини
Бог творить світ із нічого • природа не мас власної •
сутності і не може існувати без припливу божественної енергії
людина в усьому покладається* на віру в Бога
головне життєве завдання ¦ людини - спасіння душі у сприйнятті дійсності •
акцент падає на внутрішнє; зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє всі люди є рівними перед •
Богом панування символічного •
світоспри йняття Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до Середньовіччя змішоються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, * збільшує світовий потенціал добра та світла, а, по-друге, + сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія - часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. £У«створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ Існує лише тому, що Бог тримас його у своїй "десниці". Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово ло-зарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина - куса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі "іскру Божу ", тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення
і а самозосередження і. врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно й розуміння природи, моралі, людських життєвих обов"язків визначали ви-ня гково релігійні догмати (вихідні незмінні положення).
За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії (іноді - від заснування Константинополя), тобто з IV-V ст., до відкриття Америки (або до падіння Константинополя), тобто до ХУ-ХУІ ст.
Етапи
розвитку
середньовічної
філософії
1-й
(1І-1Х ст.)
с
апологестика патристика
//_,; і—• схоластика ^
І---• я
(Х-ХУІ сіп.)
містика
ранні (Х-ХІ ст.) і - зрілі (ХП-ХШ ст.) [_¦ пізні (ХІУ-ХУІст.)
?
Звернімо увагу на те, що під час формування середньовічного суспільства духовні процеси випереджали соціальні, що засвідчує надзвичайно важливу ро.чь духовного фактора в розвитку історії.
4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя
Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догматів. Але ці догмати потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, - тому, що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують певних тлумачень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Хри-ста,), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом зору положень Святого Письма, представники християнської патристики -так звані Отці Церкви (лат. "раіег"-батько).
На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (ІІ-ІУ ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із по-
сланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" -захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.
Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.
Ставлення
до античної
філософії
Позитивне
¦ Негативне -<!
Патристика
Юс тин Мученик
Лфінагор
Кіи.\іент Олександрійський
Татіап
Тертуліан Арпобій
Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик (бл. \(Ю-\Ь5),Афішгор(ііст.),К,шчеит Олександрійський(150-215), Ориген (185-254) - вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне, ніж попереднє.
П'ять аргументів Юстина щодо переваг християнства над язичницькою мудрістю
аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початий буття);
аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне всій, незалежно від статі, віку, походження),
аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що ірозуміїе д.ія всіх і не потребує спеціальної освіти);
аргумент авторитету (філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення};
аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула Олександрійського про те. що греки запозичили філософію у Мойсея. тобто зі Старого Заповіту).
Варто зауважити, що не всі ці аргументи мають однакову виправданість, проте чотири перші використовуються у богослов'ї ще й сьогодні.
Другий напрям апологетики - напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125-175), Тертулліана (160-220), Арнобія (260-327), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що, порівняно з божественним об'явленням, постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, ¦ безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно; по-друге, ¦ ведуть до розбещеності та гріха; по-третє, ¦ складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.
* Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському штоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя,
У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих "великих каппадокійців": Василі» Великого (Кесаріпського) (329-379), Григорія Богослова (330-389). Григорія Нись-кого (335-394). У їхніх працях розглянуте широке коло питань християнського життя та християнського світобачення, починаючи віл ідей натурфілософії (твір Василія Великого "Коментар на шість дніє творіння"), антропології (твір Григорія Ииського "Про «порядкування людини"), пізнання та моральної поведінки і закінчуючи питаннями церковного життя. "Великі каппадокійці" проводили ідею про іе. що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.
Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць ДіопШя Ареопагі-"ііі під загальною назвою «Ареопагітики» (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ¦ ієрархічну (суворо підпорядковані) будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; ¦ про шляхи богопізнання: ¦== ката-фвтичішй шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, ¦=» апофатичний шлях (негативний) був пов'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.
Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - А врелій А вгустин (А вгустин Блаженний), єпископ ГіппонійськиЙ (північ Африки) (354-430). V його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проб-
леми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань А втустин виступив сміливим новатором.
Бог є сукупність усіх можливих досконалостей Бог є вічним та завершеним Буттям
Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена
Можливості Бога у творенні невичерпні
Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог від світу не ¦залежить
Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства
Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Авґустин вважає основним наявність «внутрішньої людини» (або душі), до якої входять пам 'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння.
Авґустин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.
Суттєву роль в утвердженні християнського світоосмислення відіграли Ісронім Стридонський (340-420), що переклав Біблію латиною; Марціан Капела (V ст.), алегоричний опис наук якого лежав в основі дисциплін "тривіуму" та "квадривіуму" протягом усього Середньовіччя; Севєрин Боєціп (480-524), твір якого "Розрада фмо-софією "доволі органічно поєднував грецьку філософію із християнським світобаченням; ФлавІй Касіодор (477-570), який у своєму маєтку Віварії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.
1 є ронім СТРИДОНСЬКИЙ
* Підбиваючи підсумок, можна сказати, що християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала в широкому обсязі досягнення античної філософії. З огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за ціною низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати основні положення на віру.
ФІЛОСОФІЯ, ТЕОЛОГІЯ ТА РЕЛІГІЯ В СЕРЕДНІ ВІКИ
Г Філософія1 } Теологія Ґ -', І*елігія' Л



ії



©
розробляла

©
Сприяла
©
вимагала приймати


інтелектуальний


фіюсофізації релігії

свої догмати на віру


інструментарій


сакралізації
©
ініціювала нову

©
вчила християн роз-


філософії

філософську


мовляти "філософ-


п ідпорядкуванню

про блематику


ською " мовою


розуму вірі
©
верифікувала істини

©
раціоналізовувала


|

фіюсофії


релігійні догмати


ЯВ
©
приписувала людині,

©
осягала абсолютну




як діяти, жити


істину засобами


ЦЩП




людського розуміння






Між філософією та релігією утворилась проміжна сфера -сфера теології. Теологія (богослов'я) - ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою всі основні релігійні догмати. Філософія ^ по-перше, розробляла інтелектуальний Інструментарій, що його використовувала теологія; ^* по-друге, авторитет філософії, її поширеність саме там, де утверджувалось християнство, змушували християн "розмовляти" філософською мовою, а тому - і знати її.
Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з Ш філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначався Т формулою "Філософія є служницею теології". Цю формулу вперше • запропонував Климент Олександрійський, підтримав її Петро Дамі-
апі й остаточно вона закріпилася у період зрілого Середньовіччя.
4.3. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії
Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися в Європі в ІХ-Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формувалися і провідні напрями середньовічного філософування - схоластика І містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень.
Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сферо споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.
'Християнська релігійна філософія
Схоластика
© слід повною мірою використовувати можливості розуму в питаннях богопізнання
© найкращим засобом діяльності розуму є логіка
' Містика
© розум і роздумування ведуть лише до гріха і
до відходу від шляху віри © шлях до Бога лежить через почуття, любов
до Бога та самозречення
У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І.С.Ериугеиа (810-877) у творі "Про розподіл природи" вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія -з теологією. Ериугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033-1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості. У цей же час Петро Даміані (1007-1072) стверджував, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.
У період зрілого середньовіччя (ХП-ХШ ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало у підґрунті дискусій між "номіналізмом " і "реалізмом ", хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій).
"Реажти " вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність.
"Номіналісти " ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена ("номі-на "), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.
"Реалісти " були більш ортодоксальними теологами, а деяких "номіналістів" Церква засудила. До "реалістів" належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до "номіналістів " - Росцелін із Комп 'єня та (у певний період) 17'єр Абеляр. Важливо відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якою єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, визначають зміст інтелекту.
У період зрілого Середньовіччя у зв 'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше,
коли на першому плані стоячи питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли акцепт було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структуруваиня наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Арістотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов 'ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже є 1231 р. створено папську комісію на чалі з Альбертом Больштедтом, "Великим" (1206-1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісіївходив г Тома Аквінський (1225-1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.
У цей же період набула поширення так звана "теорія подвійної істини ", яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов 'я розвиток, оскільки між науками та богослов'ям існують суттєві відмінності: >філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), а > богослов'я - від загального до часткового (дедукція), >філософія та наука є сферами теорії, а > богослов'я - етики та життєвої практики. Богослов'я не приймало цієї теорії, але думка про те, що існує певна відмінність між знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана.
Тома Аквінський (лат. - Томас) став засновником томізму - одного з най-впливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Тома А мінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Арістотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Тома Аквінський створив всеохоплюючу філософсь-ко-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання.
ТОМА АКВІНСЬКИЙ
Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри ".
Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу Істинам теології.
Вчення Томи Аквінського про умови симфонії розуму та віри
-> існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та фиософії)
_^ існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються лише в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі)
існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з ¦*¦ допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).
Отже, "симфонія " передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на:
¦ теологію об'явлення;
* природну теологію;
¦* філософію (яка об 'єдиувала і всі інші науки).
Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати "доречей"(у божественному промислі-це була позиція "реалістів'), "у речах "(якїхсутість та необхідність-це позиція "концептуалістів"), "після речей " (як результат людського пізнання - це позиція "номінаністів'). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної "симфонії". Те ж саме- і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.
• Учення Томи Аквіпського в 1879 р. проголошено офіційною філо-' софськоюдоктриною КатолицькоЩерквигпдназвою "неотомізму".
Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіччя були Франциск А сизький (1182-1226), Бернар Клервоський (1091-1153) таДжованні Бонавентура (1221-1274). Останній у своєму творі «Путівник душі до Бога» окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини: чуття, уява, розум, розумове споглядання та розрізняння добра і зла. А в праці "Про повернення наук до теології" Бо-навентура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Але врешті всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до "обожнення", до споглядання Бога через самовіддану любов.
У працях видатного схоласта Роджера Бекона (1214-1292) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що "знання є сила ", що підґрунтям наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об'явлення) і що Бог створив світ за допомогою математики. ЙоганнДунс Скотт (1265-1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.
У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285-1349), розвиваючи ідеї Й. Д. Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов'язана з позарозумовим. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип "бритви Оккама": не слід збільшувати сутності (під час обгрунтування) без потреби.
Цей принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її праг- Вільям ОККА М
неннями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування. Представники містики пізнього Середньовіччя Мепстер Ек-харт (1260-1327), Йоганн Таулер (1300-1361), Йоганн Рейсбрук (1293-1381) відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина сама визначає себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.
* Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конструкціях, • по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а, • по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє даю змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, у свою чергу, вимагала бачити в людині не лише те, що пов'язане з розумом, а дещо глибше вкорінене в людське сство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як "отвору в бутті", отвору, крізь який буття виходить у з явлення.
В ідеях зрілого та пізнього Середньовіччя вже можна простежити ¥ зародки ідей пізніших історичних епох, але у сфері виключного _ акцентування найпершої ваги духовних пошуків ця епоха, напевно, лишається непере вершеною.
суттєвої^
Висновки
0Ь Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттсвих і нескінченних. З одного боку відбувалася "теологізація " філософії, а з іншого - проходила "раціоналізація", "філософізація" теології. За образним висловлюванням Гегеля, це був час, коли філософія була "інобуттям " теології, а згодом сама теологія ставала "інобуттям " філософії.
Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. Вона досить органічно пов 'я-зувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини.
У межах середньовічного християнського філософування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт сприяли виникненню сучасної цивпіізацп, науки та освіти.
СУТТЄВОМУ
Резюме
Ф При переході від античної епохи до Середньовіччя в європейському світогляді відбулися досить радикальні зміни, пов 'язані пери/ за все із тилі, що тепер зусилля людства спрямовувались на засвоєння внутрішнього, духовного, того, що за своєю суттю постає принципово неспоетережува-ним та безмежним. Ці зміни були зумовлені розповсюдженням є Європі християнства, яке ставило є центр усіх людських задумів питання про спасіння душі та духовну досконалість.
® Найперші ідейні засади нового, християнського, світобачення були розроблені апологетикою та патристикою, які, активно використовуючи досягнення попередньої античної філософії, створили цілісну систему поглядів на світ, де провідне місце належало вченню про Бога, людину, їх відношення та значення свідомого людського зусилля у питаннях подолання наслідків гріхопадіння, здійсненого першими людьми. ® Розвинена середньовічна філософія розподілилася на два провідні напрями - схоластику і містику; цей події був зумовлений як вихідним дуалізмом середньовічного мислення, так і складнощами вирішення в ту історичну епоху питання про співвідношення знання та віри: схоластика вважала, що людина повинна використовувати розум у богопізнанні, базуючи його на логіці, а містика надавала почуттям та вірі вирішального значення у відношенні людини до Бога.
® Історичний розвиток схоластики та містики сприяв підготовці ідейного грунту для розвитку новоєвропейської науки, поглибленню людського самоусвідомлення, цивілізаціпному оновленню Європи.
[ ? ) Питання для обговорення на семінарському занятті
/. Причини та зміст радикальних змін у європейському світогляді при переході від античної епохи до Середньовіччя.
2. Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічного світобачення. Провідні проблеми апологетики та патристики.
3. Схоластика та містика як напрями середньовічної філософії Вихідні ідеї та представники середньовічних напрямів схоластики і містики.
^ Теми для рефератів, доповідей І контрольних робіт
1. Основні причини зміни світоглядних орієнтирів при переході від античності до Середньовіччя.
2. Східна та західна патристика: порівняльна характеристика.
3. Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.
4. Вплив ідей візантійської патристики на культуру Київської Русі.
5. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії: тотожне та відмінне.
6. Провідні ідеї розвиненої схоластики та їх Історичне значення.
7. Провідні ідеї розвиненої містики та їх роль у людському самоусвідомленні,
СЗГ Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання 1. Розкрийте і поясніть основні відмінності у світогляді античності і європейського Середньовіччя.
Завдання 2. Поясніть роль апологетики і патристики у формуванні середньовічної духовної культури.
Завдання 3. Розкрийте основні особливості розвитку західної та східної патристики.
Завдання 4. Охарактеризуйте ідейні здобутки Августина Блаженного.
Завдання 5. Зробіть порівняння вихідних ідей схоластики та містики.
Завдання 6. ОкреслІтьісторичниЙзмістконцепції"подвійноїістини".
Завдання 7. Розкрийтезмістізначенняпринципу"бритвиОккама".
Щ Додаткова література з теми
1. БлинниковЛ. В. Великие философьі: Учебньій словарь - справочник. 2-е ивд. - М., 1997.
2. Горбачів В. Г. История философии. - Брянск, 2000.
3. История философии в кратком изложенііи. - М., 1991.
4. История филоі'офии: Заппд - Рисеня - Восток. В 3 т. - М.,1996.
.5. История фияософии: Учсбное пособие для вузов / А.Н. Волков, В.С. Горнев " др. М.. 1997.
6. Кондзьа.іка В. В. Історія середньовічної філософії. - Львів, 2001.
7. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії. - К.. 1957.
8. Петруиіепко В.Л. Формування вихідних засад середньовічного філософствування (лекція для аспірантів та здобувачів вченого ступеня). - Львів. 2000.
9. Татаркевич В. Історія філософії. Т.1. - Львів, 1997.
ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ
Корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.
Данте Лліг'єрі
Головне для людини - уславити себе земними вчинками.
Франческо Пстрарка
Людина може сягати Бога, а можи стати нижчою від худоби.
Леонардо да Вінчі
Унаслідок нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у XIУ-ХУ ст. Європа вступає в нову історичну епоху — епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи ти земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлювала драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.
СУТТЄВО№55
н я
а
а
і
о
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
Ч> які саме зміни відбулись у християнському світобаченні в епоху Відродження;
Ч> чому гуманістичний світогляд постав внутрішньо суперечливим явищем;
<Ь якими були провідні змістові акценти у ренесансній філософії.
^° пояснити особливості ренесансної трансформації християнського світосприйняття;
®° виділити єдину логічну лінію у розвитку філософських шкіл європейського Відродження;
^ знаходити аналоги між історичними процесами Відродження та сьогоденням.
¦ найважливіші особливості розвитку філософії за умов розвитку основ індустріального суспільства;
¦ суперечливий характер європейського Відродження, прояви в ньому титанізму та фаустівського духу;
¦ особливості гуманізму як феномену європейської історії;
¦ світоглядне підґрунтя формування вихідних принципів класичної науки.
\_2 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
5.1. Поняття "Відродження" і характерні риси духовного життя цієї доби.
5.2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм, платонізм і натурфілософія.
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм - великий світ, мікрокосм - малий Світ, або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт і концентрацією та виявленням властивостей великого світу, її останній перебуває у спорідненості із якостями людини.
* АНТРОПОЦЕНТРИЗМ - логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макрокосму та мікрокосму ¦ оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а п через людину виходять у виявлення, усвідомлення: тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.
* ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ - висунуте М.Коперпіком положення про те, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи); за часів Коперніка та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе становище людини в світі.
* СИМПА ТІЯ СВІТОВА - у поглядах та ідеях багатьох мислителів Відродження -взаємний потяг усіх речей та явищ дійсності на основі того, що світ пронизаний та поєднаний енергією єдиної світової душі.
* ПАНПСИХІЗМ - позиція, яка наді.чяс усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу; через це зірки, планети, мінерали розглядалися як одухотворені істоти.
5.1. Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цісї доби
Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокуль-турних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані *зі зростанням значення та авторитету міст, *збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У ХІУ-ХУ ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони - осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії ХІУ-ХУ ст., де й виникло явище Відродження.
Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом:
> Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально];
> туї розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.
Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою.
Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у тон час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому юму діячі епохи розуміли, шо повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життсвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.
Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження? Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини.
Природа і земне життя людини мають реальну цінність
Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога
Світобачення
в епоху Відродження
-> Найвище творіння Бога - людина
Людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії
Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога - людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження - піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.
Пілнесеїііія людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування про-
сто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественно/ мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, нід початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.
Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й тс. що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникаг перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється г.-іибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самокониснтровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже свосрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постас для людини як об'єкт: хоч останній має свою утаемтшчену глибину, його можна "загнати" у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.
Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення ЇЇ до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а іі негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський - продав душу дияволові. На деякий час фа-устівський дух - дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне - стає символом європейського духу.
5.2. Провідні напрями ренесансного
філософствування: гуманістичний антропологізм,
неоплатонізм, натурфілософія
У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI - початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:
- гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV - середина XV ст.;
- платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV - перша третина XVI ст.;
- натурфілософський період: друга половина XVI - початок XVII ст.
У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії ДантеАліг 'єрі (1265-1321). МіркуванняДанте спрямовані на обгрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і
Дайте АЛІГ'ЄРІ
визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну -він прагне довести, шо корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.
Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії - Фраическо Петрарка (1304-1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану "Зіигііа ЬшпалііаіЬ", тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини -уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.
Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салюта/га (1331-1406), Поджо Браччоліні (ІШ-і459),Лоренцо Валла (1406-1457). ДжаноццоМа-нетті (1396-1459) у своєму творі "Про гідність і вищість людини" прославляє її як вище творіння Бога. Саме через це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злагодженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише продовжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини- пізнавати й діяти.
Франческо ПЕТРАРКА
• що притаманно

• гідність людини -


природі, те не можна

вона є вище творіння

Поджо
засуджувати
Джа-
Бога

Браччоліні
• у земному житті
НО11І10
• людське тіло наділе-


людина керується
Манетті
не гармонією і красою


корисністю і

• вище від нього стоїть


бажанням досягти

злагодженість і гармо-


насолоди

нія розуму


• високе і піднесене

• за допомогою розуму


знання повинно бути
Калюччо
людина завершує про-

Лоренио
водночас і корисним
Салютаті
цес божественного тво-

Валла
• реальне буття нале-

ріння


жить лише окремим

• призначення люди-


реальним речам

ни - пізнавати і діяти

¦ Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений аитропо-центричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:
У обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;
> піднесення гідності людини;
> прирівняння її у чомусь до Бога.
З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.
Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили більш повне і струнке філософське обґрунтування. Треба також: відзначити, що канонізованому Середньовіччям Арістотелеві мислителі Відродження протиставляли Платона-у працях п інтерпретаціях неоплатоніків. Філософія Платана була різнобарвніша, афористич-ніиіа, літературно жвавіша (діалоги) й художпіша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.
Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанськип (1401-1464), син селянина з м.Куза біля Трира.
Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, якає невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до сдиного. Як сутність, Бог постає можливістю всього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, с розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом. Людський розум складається з: *відчуття, *уяви, ¦міркувань, *мислення. Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. За допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.
Марсічіо ФІЧІНО
Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433-1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову Флорентійську платонівську Академію (через 1200 років після того; як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.
Світ є ієрархією форм буття Бог як буття пронизує усю світову ієрархію, вбирає у себе все ("не Бог у речах, а все у Богові") У центрі світової динаміки перебуває душа, вона є внутрішнім зв'язком світу Душа постає в єдності єдиного і множинного
Життя пронизує весь Всесвіт, влаштовує його гармонію
Все у Всесвіті відчуває взаємний потяг Любов - найбільша сила світу
Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, людина увінчує собою всі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає прагнення до свободи і високе ЇЇ цінування.
Згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння. Цікавою є така думка Марсіліо Фічіно: усі релігії є лише проявом "усезагальної релігії", вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.
Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко де.чла Мірандола (1463-1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність - це свобода. Як її застосує людина, за-
!
лежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої.
Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія - жива).
Нарешті, ще один напрям ренесансної філософії - натурфілософія, тобто філософствування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452-1519) -
¦£_™А^Ч
ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ
(
архітектор, фортифікатор, меліоратор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель.
Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Леонардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелів-ський якісний поділ світобудови на "підмісячний" і "надмісячний" світи; за Леонардо, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою визнання загального характеру наукових висновків і принципів.
ФІЛОСОФСЬКІ МІРКУВАННЯ ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ
¦ Світ с витвором Бога як великого майстра та винахідники
¦ Завдання людини полягає у пізнанні природи
¦ Основа пізнання - досвід, а початок - відчуття, серед яких першим с зір На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами
Найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення
еййЩУ!
Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з'являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.
Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперпик (1473-1543). Його твір "Про кругообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу.
Приблизно в такому ж напрямі розвивалися думки видатних учених і натурфілософів Відродження, таких, як Джіроламо Кардаио, Андреа Везалій, Мітель Сервет, Андреа Чезальпіио.
На зламі XV-XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угорщини та Польщі, якогось мірою зачіпаючи й Україну (Рутенію). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються, насамперед, такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469-1536), Томас Мор (14784535), П'єр де ля Рамус (1518-1572). Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Ісусі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої "філософії Христа". Тут на першому плані виступає етика, розв'язання проблем
Микола КОПЕРНИК
Еразм РОТГЕРДА МСЬКИЙ
Школо МЛКІАВЕЛЛІ
земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа - мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, требалюбити людину.
У цей період також розгорталась діяльність ///-коло Макіавеллі (1469-1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого - фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання у реальних умовах життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне - кінцева
мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи Із таких міркувань, Н.Макіавеллі радив правителям (монархам) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком сприйнятні шпигунства, доноси, політичні вбивства та ін., оскільки кінцева мета таких дій все ж благородна.
¦ Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму: Але в цьому співвідношенні є добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх ЇЇ якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження
У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними ренесансними культурними
основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для неї переламати хід власного життя.
Зазначені моменти яскраво виявились у творі "Зодіак життя", надрукованому у Венеції 1534 р. Автором його був П'ср-Апджело Мандзоллі з м. Стеллата біля Фсррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Просвітництва. В ньому, зокрема, зазначалось: "Адже немає, окрім природи, могутнішої у світі причини. Бог лише владний над нею; крім нього, у світі немає нічого ні вище, ні краще природи ".
Філософські
Ідеї П'єра
Анджело
Мандзоллі
світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія Бога
світ існує вічно, твориться Богом з необхідністю необхідність пронизує усю світобудову, визначає природу речей
всюди у світі присутня душа, що його животворить
Бог творить світ не для нас, а для себе Найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань
Всюди у світі присутня душа, що животворить його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескінченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами, - Бог творить світ не для нас, а для себе.
Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, - тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді "перевернуте жиітя". Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? Насамперед, людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди протистоїть "черні", цінує гідність і свободу, яку слід спрямувати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житті. А тут найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип: чого не бажаєш собі, не роби іншому. Досягається ж земне благо через гармонізацію душі й тіла.
Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішє-ля Монтеня (1531 -592). У центрі уваги його "Досвідів " перебуває звичайна людина.
Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя с ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння - життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірцями людського життя - життя у злагоді з природою, але частіше прославляє індивідуалізм і самозаглиблення.
> Бог проявляє себе як необхідність, що панує у природі; може існувати багато світів. Кожна людина є представником людського роду
> Всі релігії мають принципову єдність і базуються па звичаях
> Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв'язків
> Кожна людина є представником людського роду
> Шлях до пізнання лежить через самоаналіз
> У самоаналізі й пізнанні ми повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву
> Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою
Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначилися на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілософія. Серед представників цього напряму треба відзначити насамперед Бериардіпо Телезіо (1509-1598). Основний твір філософа має характерну назву: "Про природу згідно з ЇЇ власними почашками" (1565 р.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних Із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно, людина повинна спиратися на розум і
<
5
Я
« я

а
&
и

« о
2
н -

X
ч
0

<
Е-



О О
«

<
X

3

і-—
Я"



о

>>

Джордано Б РУН О
відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.
Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548-1600). Вихідна категорія міркувань Бруно - Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування. *> Єдине є незмінним і всеохоплгогочим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей. ¦і* Матерією Всесвіту є світло, яке є едністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю. *> У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма. <• Розгорнута матерія втілюється у мінімумі - атомі, що має потенції максимуму. •І* Активність матерії спричиняється світовою душею - загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину.
*ї* Світова душа все пронизує й одухотворює, стаючи початком життя; ос-танкє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. •> Умовою Існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.
Бруно також вважав, що і Сонце, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює =» буттю, буття =* сутності, сутність => Богові, Бог => внутрішній основі речей.
Пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі та образи
Образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із та загальне
^ Інтелект, подальша сходинка, переводиш/, знання в ранг мислення
Розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція)
¦ Учення Бруно частково приєднується до міркувань представників зрілої і пізньої схоластики, а частково стає попередником пізніших опрацювань (І.Кант).
У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Про не свідчать, зокрема, гнучкість і доско-налість людської руки- органу органів людського гіла. Шляхдолюдської могутності відкриває так звана "практична магія" - наслідування творіння. "Практична магія" потрібна людині в земному житті, де людшщ утверджується за допомогою дії у праці. Щодо пот ойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя - єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна для управління варварськими народами.
* Як бачимо, філософські погляди Бруно були своєрідним згущенням філософських Ідей Відродження. У Бруно концепція світу постає досить продуманою і стрункою. Світобудова - цілісна, жива, динамічна. Людина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповненанесподіванихтаемниць.
Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна побачити на прикладі ідей Галілео Галілея (1564-1642), який висловився так: "Ярадше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини". Відповідно до такого розуміння мети пізнання, суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного наукового стилю.
Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: "Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть її приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів". У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галі-
лей на тому, що саме математичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини: "Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури".
Виходячи з таких тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих "первинних" і "вторинних" якостей речей: "Не думаю, що для збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вимагається що-небудь, крім розміру, числа та повільних або швидких рухів; вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють собою не більше, ніж: імена, подібно до того, як лоскотання та сверблячка не більше, ніж: імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів".
# Отже, за Галілеєм, первинні якості пов'язані з геометрично-математичними вимірами речей, а вторинні - з особливостями будови людини. Звичайно, що при такому розумінні людина - уже не мікрокосм, природа - не одухо творена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки зокрема й до класичної науки загалом.
СУТТЄВО ІЄ
Висновки
$Ь Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дас можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини - з трагізмом і визнанням несумісності певних людських якостей.
Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму - через пла-тоністські синтези й одухотворення космосу - до натурфілософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить віддаленою від живоїрізновимірноїлюдини.
Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату дорозв язання натурфілософських проблем.
Водночас слід підкреслити, що доба Відродження мас своє привабливе і світів обличчя; її образ не можна звести лише до містка між: певними епохами; вона мас свою принадливість, свою неповторність.
ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ
Знання - це сила.
Френсіс Бекон
Кожний народ тим більше є громадянським і освіченим, чим краще є ньому філософствують.
Рене Декарт
Філософія є донькою мислення.
Томас Гоббс
Ідеї і поняття не Є природженими, вони так же мало народжуються разом з нами, як мистецтва і науки.
Джон Локк
Філософія Нового часу являє совою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цеп час. У зв'язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більш диференційованою і розгалуженою, а тому - більш системати-зовапішою. Витікають національні фіюсофії, формуються нові напрями філософського знання, такі, як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.
і*Чіиі;!«^КІг Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
% в чому проявлялася справжня новизна нової історичної епохи;
^ якими були основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді;
^ як провідні напрями новоєвропейської філософії розвивали та виражали ці наголоси.
з
в
ІЗ
о
а.
®° визначати зміст основних філософських позицій, що сформувались у епоху Нового часу;
сг" бачити та пояснювати внутрішній зв'язок між основними напрямами новоєвропейської філософії;
¦^ виділяти та пояснювати принципові новації у філософських ідеях цієї епохи.
¦ найважливіші особливості розвитку філософії за умов розвитку основ індустріального суспільства;
¦ зміст і спрямованість провідних проблем новоєвропейської філософії;
¦ особливості тлумачення людини й суспільства у філософії Нового часу.
[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
6.1. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.
6.2. Методологічні пошуки Ф. Бекона та Р. Декарта.
6.3. Теорія пізнання Т.Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм П. Бсйля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі.
6.4. Б. Спіноза та Г.Лейбніц - тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію.
6.5. Б.Паскаль і філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
• ДЕЇЗМ - розповсюджена в Новий час поіиція, згідно з якою Бог створив спіні, надав
йому власних законів і далі «же не втручається у його функціонування: творчі ідеї Бога в бутті світу набувають характеру необхідності, пізнаних якої стає завданням .іюднни.
* ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД - панівний в Сиропі тип мислення за умов утвердження індивідуи-лііму та буржуа тих сусппьиих стосунків; пін грунтувався на "трьох китах", а) на виключній довірі фактам І "краще один ра) побачити, ніж сто разів почути"/; б) на чіткій, ясній та зрозумілій логіці; н) на культивуванні активності (за будь-яких обставин краще діяти, аніж нічого не робити)
# ОБ'ЄКТ І СУБ'ЄКТ - провідні категорії скітоосмислепня епохи Нового часу: об'єктом
позначали частину (фрагмент) природи, на яку спрямовувалось активність людини, суб'єктом -- людину як вихідний пункт проявів активності розумового та матеріального планів.
+ ЗАКОЦ - форма прояву необхідності у природі, об'єктивний, сталий, повторюваний тип зв'язку між процесами та явищами дійсності або всередині них; в попередні епохи закон розглядався переважно як юридичний закон апо владна норма.
* СУБСТАНЦІЯ - одне із центральних понять новоєвропейського світоосмислення, що позначало таку основу світу, яка охоплювала та пронизувала собою всі форми та явища дійсності, була самовладною та не потребувала для свого бутти ніяких інших джерел або причин.
¦ РЕЛІГІЯ І МОРАЛЬНІСТЬ - унаслідок розповсюдження у духовному житті Європи Нового часу деїзму та ідей Просвітництва з'явилась тенденція пов'язувати релігію лише із моральністю, звільняючи від її впливу всі інші сфери життя та діяльності. Тим самим заперечувався теїзм - позиція розуміння Бога як єдиного Творця, упорядника світу та
джерела усякого буття.
6.1. Панорама соціокультурних та духовних
процесів у Європі Нового часу та особливості
розвитку філософії
Вступаючи в Європу Нового часу ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізованого життя, які діють і до сьогодні, а деякі з них залишились майже без змін. Йдеться перш за все про формування основ індустріального суспільства.
За часом ця епоха охоплює період із XVII ст. до кінця XIX ст.; після цього починається період так званої "новітньої історії", що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною XIX ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політич-
ними та соціально-економічними. А це, у свою чергу, свідчить про творчий характер людського мислення.
¦ За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Зараз термін "буржуазний " не дуже вживаний, проте у даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що у самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя - виробничої, культурної, соціально-полі-тичпої діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності (слово "буржуа" в перекладі з французької означає "мешканець міста"). Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало «сю людську діяльність взагалі.
Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: ^розриваються колишні зв 'язки особистої залежності людини від людини, "'зникає "велика сім'я", а натомість ^з'являється вільний, автономний індивід (що є засадою явища під назвою "буржуазний індивідуалізм"). Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки,
В цей час вже завершується епоха географічних відкриттів (Ф. Бекон казав: "Принаймні в нашу епоху земна куля якимсь дивним чином стала відкри-і оюі доступною для вивчення"), але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери застосування своєї активності. Тому цещей ¦=> епоха буржуазних революцій, які брали на себе місію докорінної зміни всіх сторін життя, це також ¦=> епоха формування національних держав, значна частина яких існує і по сьогодні, це ¦=> епоха наполеонівських походів, що сприяли швидкому руйнуванню в Європі застарілих соціальних відношень. І все це, врешті, потягнуло за собою значні зрушення у духовному житті взагалі, та у світоглядних орієнтирах людини, зокрема.
Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З'являється перша завершена та експериментально підтверджена наукова теорія - механіка І.Ньютона. Вплив її на всі аспекти життя був колосальний, адже цс вперше людина спро-лукувала такий Інтелектуальний витвір, який дозволяв отримувати точні та незаперечні практичні результати. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що врешті виник так званий "механістичний"' світогляд.
Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:
Ч? з 'являється мистецтво є його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;
Ч> народжуються ралиш як літературний жанр, опера, сучасний
театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;
'Ь виникають національні Академії наук, з'являються перші газети та
часописи, у тому числі - і наукові, з 'являється міський транспорт.
Все це приводить до того, що один окремо взятий індивід постає основним су6 'єктом життєдіяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя. Тому показовою для епохи стає фігура Робінзона - відомого персонажа літературного твору Д.Дефо, бо ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити, опинившись у ситуації повної відсутності соціальних умов людської життєдіяльності.
На що ж спирається тепер індивід у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну активність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити". По-друге, індивід спирається тепер на мислення "здорового глузду ", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти ("Краще одного разу побачити, ніж: сто разів почути") та ясну, чітку і зрозумілу логіку; ми побачимо далі, що філософи даної епохи зробили багато для обґрунтування мислення "здорового глузду".
Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:
¦ світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина -як суб 'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;
¦ світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;
¦ людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло "Знання є сила" стає показовим у цьому плані);
¦ природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;
¦ нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.
У духовний світ людини ХУП-ХУШ ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до доскона-
ліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували італійський філософ Д.Віко (1668-1744), французький учений Ж. Тюрго (1727-1781), німецький філософ Й.Г.Гер'дер (1744-1803). Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох - божественної, героїчної, людської (Д.Віко) - до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж.А.Кондорсе). Можна сюди також додати такі епохальні відкриття у науці, як винахід компаса, пороху, книгодрукування, парового двигуна та ін. Свобода людини, її більша цінність порівняно з природою і соціальними інститутами - це те гасло, з яким людина Нового часу йде в майбутнє. Знаряддям досягнення свободи є знання.
Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії: *> філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнення істини;
•> філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх дифєренціацій (розподілів) : виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.;
••• розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації - утворюються так звані "філософські системи", досить типові для даної епохи.
* Отже, нарис тих змін, яких зазнало життя в Європі в епоху Нового часу, засвідчує, що це справді була епоха новацій, якісних змін та зрушень в усіх сферах життя; цікаво зазначити й те, що новою себе відчувала та визначала сама ця епоха, тобто це вона сама назвала себе Новим часом.
6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта
Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.ЬЬшн (1561-1626). У своїх творах із симптоматичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в
подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф.Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.
Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне-це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини - процес суперечливий.
Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні -із соціальною діяльністю людини.
ФРЕНСІС БЕКОН
------> "ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття
——-> "ідоли печери" - це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення
------> "ідоли ринку" - це омани, пов 'язапі з людським спічкуванням, неправильним викориспиіпням мови, некритичним ставленням до інформації (наприклад, неправильно називаються речі, явища)
------> "Ідоли театру" - це орієнтація на авторитети, хибні вченії», які своєю
зовнішньою досконалістю вводять пас в оману. Цеп вид оман, на думку Ф.Бєкона, - це напзгубнішип для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибній! теоріям, а то й химерам, освяченим традиціями (звучить дуже сучасно!)
Ф.Бекон, аналізуючи І критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці - це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці - це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.
Так само треба діяти І в науці:
> не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;
> не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;
> не користуватися тільки тим, що наявне.
Ф.Бекон критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться ¦ до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному ' з видів наукової діяльності - емпіричному (збір фактів) чи раціональному (продукування теорії з теорії).
Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із заснов-ників індуктивного методу пізнання.
¦ І/е такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Така позиція називається емпіризм.
Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним" І спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.
МЕТОДОЛОГІЧНІІЇОЗЙЦІЇ
Ф. Бекона
емпіризм
Р. Декарта ваиіонатіпм
Вихідна основа пізнання
Метод пізнання Вихідне гасло
Факти
Індукція "Знання є сила'
Діяльність розуму
г
Дедукція
"Мислю,
отже існую'
Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596-1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вва-
жали, шо емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки". Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.
-ґ Правило перше - наголошує, що за Істину можна приймати тільки те,
що ясне, виразне, самоочевидне.
* Правило друге - вимагає ділити складне питання ьга складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший -унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий -дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. V Правило третє -скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших І найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини".
у Правило четверте - передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно. Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.
¦ вроджених —» ідеї Бога, буття, числа, протилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять —» сюди входять аксіоми логічного судження:
. •!• "не можна одночасно бути і не бути" *> "з нічого не буває нічого " "ціле більше від своєї частини " "будь-яка протяжність є подільною" "лінія складається з точок" "у будь-якої речі є причина" "сумнів є актом мислення "
тих, що виникають з чуттєвого досвіду тих, що формує сама людина
щррд.цер пізнання, ¦
\Щ>£&, видів ідей. І(за1ІДфсцртам) ¦
Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися все життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декар-том, необхідно перейти від стихійного злобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення.
За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа "Со%ііо ег§о зит " - "Мислю, отже існую ".
Виголосивши тезу "Со£Ііо", Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність).
> єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла ", є Бог
> Бог - основа світобудови і пізнання
> світ складається з двох окремих субстанцій: матеріальної та духовної
> першоосновою матеріальної субстанціїс протяжність >¦ протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт
> матеріальна субстанція сдиіш і всюд+и одна й та сама, нескінченоподіїьна ^ духовна субстанція непротяжна й неподільна
> головним атрибутом духовної субстанції є мислення
>. взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога
Оскільки методологічна позиція Р.Декарта окреслюється як раціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму.
Говорячи про речі лише остільки, оскільки вони сприймаються розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, складені з цих простих. Лише з них можуть бути утворені ідеї всіх речей.
Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на "первинні" і "вторинні". Цікавими та симптоматичними були й міркування Декар-та про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істини, так і від правильного життя. * Отже, перші методологічні розвідки у філософії Нового часу були і цікавими, і продуктивними. Вони подвійно орієнтували науку на факти та на незаперечну з логічної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, що функціонує на емпіричному та теоретичному рівнях. Окрім того, це були докладні розробки засад мислення "здорового глузду".
6.3. Теорія пізнання Т.Г. Гоббса та Дж. Локка.
Скептицизм П. Бейля та Д. Юма,
сенсуалістські максими Дж. Берклі
Ф.Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Т.Гоббс (1588-1679). Як і
Томас ГОББС
Ф.Бекон, Т.Гоббс вбачає у знанні силу. .->$.] Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні); на думку Т.Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови.
Т. Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості речей): *протяжніапь, *місце, *рух, *якість.
Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а "знаки" (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей. Наприклад, таке поняття, як "матерія" лише тільки знак уявлення про колір, тепло, звук. Універсали дають нам можливість у процесі аналізу підводити елементарне під визначення загального.
Особливу увагу Т.Гоббс приділяє дослідженню людини. На противагу Арістотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т.Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. Оскільки воля кожної людини детермінована досягненням якоїсь мети, то свободи волі немає, є лише свобода як відсутність перешкод для досягнення мети. Свобода досягається усуненням зовнішніх перешкод або погодженням із зовнішніми чинниками. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм породжує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі Ця суспільна угода передбачає створення єдиного централізованого органу управління суспільними процесами, який і кладе край хаосу та ворожнечі.
т
Концепція суспільної угоди Т.Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, по-ступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло.
* Цей спільний людський витвір -держачу - Т.Гоббс вважав найскладнішим та найпотрІбнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди позбавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер с те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб дотримуватися "природних законів"; О сприяти самозбереженню су спільства; ^оберігати приватну власність; ^забезпечувати всім рівні права; ¦=> сприяти збагаченню членів держали. Проте кращою держаною все ж повинна бути монархія, тому що вона на вершину державної влади зносить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату.
Водночас Т. Гоббс вважав, що вихідна причина виникнення держави - краще забезпечення природних прав конкретних людей - не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та принцип "дозволено все, що не заборонено'". Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і державу він змальовує механістично; через це у пізнанні панує чутгєвість, а у державному правлінні - сила.
Англійський філософ Дж.Локк (1632-1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "ТаЬиіа гаш " - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і
ДжонЛОКК
намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:
. ДЖЕРЕЛА ЗНАНЬ ЗА ДЖ.ЛОККОМ
—> відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке й т. іи.)
—>- рефлексія - діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі "складних ідей"
Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка постає ідея субстанції, яка є найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж.Локк вважає, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої "мислячої субстанції" (остання не має дослідного підтвердження).
Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: ^ "первинні" - протяжність, фігура, об 'єм, рух і спокій 'Ь "вторинні" - пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише є ньому.
Дж.Локк відомий в Англії як теоретик відомої англійської системи виховання, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність положення християнської релігії.
В цілому філософію Дж. Локка відносять до емпіризму, проте його знаменита теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.
Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685-1753) стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі ради-
Джордж БЕРКЛІ
кального сенсуалізму (від лат. "депеш" -відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Еззе езі рєгсірі" - "Бути -значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках:
¦ коли цеп світ сприймає "я ";
¦ коли його сприймає "хтось ";
¦ коли він існує Vрозумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів,
І Отже, за Бєрклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.
Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П.Бейль (1647-1706) і англійський філософ Д. Юм (1711-1776).
Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших ф відчуттів, відмовляв у праві па істину також: І розуму.
П.Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і неіснування *порожпєчі, '^протяжності, *руху, ^субстанції, *матеріїтощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. П.Бейль, зокрема, вважав, що:
¦ істина має бути вільна від протиріч
¦ наявність двох протилежних суджень у визначенні одного і того самого дискредитує людське пізнання, висвітлює слабкість людського розуму, тому він має характер не руйнівної, а творчої сили.
Д.Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах:
¦ у формі чіткого та виразного знання;
¦ у формі непевного, туманного знання.
Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо
!
про світ, що нас оточує," - підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або не роз'єднуємо наші враження і тим самим нібито конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.
¦ Виразні знання ми отримуємо у прямому спостереженні дійсності
¦ Непевні знання ми отримуємо у міркуваннях з приводу сприйнятого
¦ Між иадапим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв 'нзку
¦ Певне відчуття може породжувати у різних людей відмінні, а може й протилежні ідеї
¦ Доведення розуму постають завжди вирогідними
¦ Доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду
¦ Практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і мірилом моральності. .... ....
Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.
6.4. Б. Спіноза та Г. Лейбніц -тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію
Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої
міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Дєкарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.
*¦ Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскільки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.
•
•
•/
^
•
•
субстанція єдина і всеохоплююча, включає
в свій зміст всі можливі явища дійсності
мислення і протяжність постають не окремими
субстанціями, а атрибутами (найпершими
невід'ємними якостями} єдиної субстанції
у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто
субстанція водночас с абсолютне мисленпн і вся
реальність
в світі порядок ідей та порядок речей принципово
збігаються
всі речі та явища-лише модуси різні міри
поєднання-мислення і протяжності
людина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіяа та модусу-душі
Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, - писав він, - жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почуття, думки і дії людини виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня. Перший - це чуттєве сприйманий зовнішнього світу, уявлення про нього. Другим ступенем є судження розуму і отримання думок. І третім -істинне (інтуїтивне) і аналітичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду.
Здавалося б, людина приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість - воля - перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.
Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання - інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.

- ТОТОЖНЕ Й ВІДМІННЕ В ОНТОЛОГІЧНИХ ПОГЛЯДАХ "'¦:. ¦: .







Б.Спінози

Г.Лепбиіца




!
Ў
—Ш єдина (Бог тотожний природі)
Ў
множинна (частинки - Ф— монади)
!

о
—• має атрибути: протяжність і мислення
кожна монада є єдністю а__ духовного і тілесного



—в у своїй суті незмінна
динсімічиа, змінна: ніщо #—






У
світі не повторюється



Німецький філософ Г.Лейбніц (1646-1716) захоплювався філософією Б. Спіпози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б.Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший прин-
цип його філософії - принцип "усезагальних відмінностей": у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша - другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм притаманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).
Лейбніц постулює положення, згідно з якими між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На "лінії точок" немає пропусків, кожна річ "прилягає" до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності, ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципу неперервності річ прямує до нуля, а згідно з першим принципом (тотожності), - ніколи його не досягає. Тому точка - це граничний випадок мінімальних відтинків, а лінія - границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій - це дуже "повільний рух"), а в пізнанні омана постає як дуже "мала" істина. На часи Г.Лейбніца цей принцип мав евристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами, (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого).
Недосяжність нуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами немає порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утримує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі самодосконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальпоїдосконалості.
Г. Лейбніц постулює також принцип усезагального зв 'язку, коли взаємозв'язок постас як "наперед встановлена гармонія" і випливає з принципу неперервності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєднувати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ; під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище. Монади ПЛейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого "втрачати"). Вони V не фізичні точки (останні подільні), V не математичні (вони абстрактні, не реальні), а V особливі - "метафізичні", тобто надфізичні, водночас і •тілесні, і «духовні. Монади дуже активні. Вони породжують «духовний рух, • матеріальний рух і «фізичні процеси.
Існують три класи монад: ¦ перший становить неорганічний світ, ¦ другий - світ тварин і ¦ третій клас - це люди, причому кожному подальшому класу притаманні риси попередніх.
За Г. Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад- ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш розвинутих. І тому його монадологія вступала у протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино само-досконалого.
*У філософії Г.Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з "наперед встановленої гармонії", Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. Ідеї Г.Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою вплинули на формування філософських поглядів І. Канта та Г. Регеля.
6.5. Б.Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі
Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623-1662). У своїй праці "Думки "(що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами,
+ Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, І ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривоги, нудьга, невпевненість с її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні.
Людина - це "мислячий очерет ", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже - мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення
Блез ПАСКАЛЬ
людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.
Ш.Л.Моптеск'є(1689-1755) вважав, що у природі й суспільстві існує всезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії "природного права", Ш.Л.Монтсск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; "універсальність" цього права, за Ш.Л.Монтеск'є, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні (клімат, поверхня Землі і т.ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова Ш.Л.Монтеск'є про принцип розподілу влади - законодавчої, виконавчої і судової.
Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? Це питання намагався з'ясувати і Ж. -Ж. Руссо (1712-1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти.
> природним станом людини є. об'єднання людей у рівноправні спільноти
> рівноправ 'я порушила приват- ¦ на власність, яка розшарувала суспільство на багатих і бідних
> нерівність людей треба усунути ¦ розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності
На захисті приватної власності стоїть Вольтер (1694-1778). Основні погляди Вольтера: ^> не допускав критики приватної власності; ^>був противником егалітаризму; => на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії; ^> царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гаран-
том яких є держава; ¦=>раціонально побудоване суспільство -це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "Я" і суспільного інтересу.
У філософському доробку Вольтера є багато спільного з думками Д.Дідро (1713-1784), а саме: ^> надія на "освіченого монарха"; ^ критика деспотичного правління; Ф аргументи за конституційну монархію. Д.Дідро, будучи прихильником теорії "суспільноїугоди ", висловлював також думки про «республіканську форму правління; «заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; «пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д.Дідро грунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок - молекул. Причина руху матерії - у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д.Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д.Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.
Подібних поглядів дотримувався і ТІ. А.Гольбах (1723-1789), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П. А.Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей; свобода - ілюзорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей.
Тема виховання була однією з провідних у філософії Просвітництва, її теоретичне опрацювання знаходимо у К.А.Гельвеція (1715-1771). Вважаючи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає своєрідною рушійною силою розвитку суспільства, К. А.Гельвецій постулював суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда залежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовиша. Процес формування пристрастей зумовлює етика, і немає жодної людини, яка була б подібна до іншоїу своїх пристрастях. Останні є результатом неповторного індивідуального оточення. Щоправда, індивідуалізм у К.А.Гельвеція не приводив до "війни всіх проти всіх", як у Т.Гоббса, а був просто фактичним змістом життя. Прагнення людей повинні скеровувати раціонально створені
закони держави, або ці прагнення повинні відповідати здоровому глуздові (розумним законам природи). Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяльності, з оточення, з досвіду окремої людини.
Представниками Просвітництва в Німеччині були Х.Вопьф (1678-1754), Г.Е.Лессіпг{\129ЛП\), Й.Г.Гердер (1744-1803).
X. Вольф викладав філософію в Галле (1706-1739) і Марбурзі, потім знову в Галле. Його особисте слідування високим моральним засадам, вміння донести складні філософські істини в доступній формі викликали у студентів захоплення і прагнення наслідувати учителя.
У працях "Логіка, або Розумні думки про силу людського розсудку"', "Розумні думки про Бога, світ і душу людини, а також про всі речі в цілому7' X. Вольф, вихований на філософії Р.Декарта, Б. Спінози і, особливо, Г.Лепб-ніца, приходить до висновку, що пізнання оточуючого нас світу може здійснюватись раціонально тоді, коли кожна з наук буде мати чітко окреслений предмет дослідження і не '"заходитиме" на терени суміжної. Прихильник освіченого абсолютизму Х.Вольф:
¦ в поміркованій формі проголошував теорію природного права;
¦ був палким прихильником гуманізму;
¦ завдання філософії вбачав у визначенні первинної основи існування всіх живих істот - Боги;
¦ доводив, що немає таких процесів і явищ, яких би розум не зміг витлумачити.
"Школа Вольфа", представники якої працювали майже в усіх німецьких університетах, сприяла розвитку раціоналізму не тільки в Німеччині, а й у Франції та Англії.
Г.Е.Лессінґ був активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі, за вільний розвиток культури. Він наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віротерпимість поряд із просвітницьким розумом - це, за Г.Е. Лессінґом, свобода думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г.Е.Лессінга яскраво виявився у галузі літератури. Принаймні у драмі "Натан Мудрий" (1779) Г.Е.Лессінґ різко критикував феодальний деспотизм і обстоював ідеї демократичного оновлення Німеччини.
Й.Г.Гердер не обмежувався уявленням про раціоналізм як функціонування тільки розуму. Він стверджував, що людиною керує не тільки розум, а й відчуття. Це являло собою нові підходи у філософії Просвітництва, відкривало теоретичні можливості для пояснення різноманітності людської культури, яка не є шаблонною і не випливає з якогось єдиного для усіх "розуму", а є своєрідною для кожного народу. Світ для Й.Г.Гердера постає як поступовий процес формування Землі й людини. Цим Й.Г.Гердер протистоїть релігійному
поясненню світу. Мова людини - результат досвіду й розумової діяльності. У своєму розвитку людство повинно прямувати до встановлення гуманізму як прояву Світового Духу. Щоправда, цей шлях не простий, а суперечливий, І на рівні окремих індивідів трапляється розходження мети з результатом дії.
¦ У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, - це "попередня " історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також І в суспільстві
СУТТЄВО ІЄ§Ї
Висновки
£Ь Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки. Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал. Філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.
СУТТЄВО№£
Резюме
Ф Епоха Нового часу, наслідуючи паростки нового, що зародилися в епоху Відродженая, здійснила революційні зміни в усіх сферах суспільного життя, але перш за все це була епоха формування та утвердження буржуазних суспільних відносин, перетворення окремого індивіда на автономну самодіяльну одиницю суспільного життя, становлення засад індустріального виробництва; це була також: епоха панування механістичного світобачення та мислення "здорового глузду".
^
І1'
*>¦-¦
НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
В основі світу лежить ідеальне начало - "ідеальна ідея ", основними рисами якої с активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток.
Георг Регель
Мислення не може Існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв я-зане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами.
Людвіг Фейєрбах
«
О
Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надсіла їм нового звучання, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.
СУТТЄВО ІЙК
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
% чому німецьку класичну філософію виділяють у окремий період розвитку новоєвропейської філософії;
^ на яких світоглядних засадах були створені великі філософські системи німецької класики;
^ завдяки чому та в якому сенсі німецька класична філософія постала вершиною в розвитку новоєвропейської філософії.
^ пояснювати зміст принципів, обґрунтованих та запроваджених у наукове мислення німецькою класикою;
^ простежувати логіку розвитку проблематики у німецькій класичній філософії;
^ оцінювати загальні результати її розвитку.
¦ що нового внесла німецька класична філософія в європейську філософію, науку та культуру;
¦ зміст і значення фундаментальних філософських тем -будови Всесвіту, пізнання, людського буття та духу, якими вони постали у концепціях і вченнях представників німецької класичної філософії;
¦ у якому сенсі німецька класична філософія завершила розвиток класичної європейської філософії.
(_] План (логіка) викладу І засвоєння матеріалу;
1.1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.
Б
т
о
7.2. Іммануїл Кант - засновник німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта.
7.3. Філософські ідеї І.-Г.Фіхте та Ф.-В.-Й.Шеллінга.
7.4. Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.
7.5. Антропологічний принцип філософії Л.Фейсрбаха.
КЛЮЧОВІ ТЕРМШИ І ПОНЯТТЯ
* АПРІОРНИЙ ТА АПОСТЕРІОРНИЙ-дослівно: "переддосвідтій" та "тслядосвід-
ний "; поняття філософії 1.Канта, який вважив, що задля літання людському розуму потрійні його власні форми, які передують пілшнню, и тому постають апріорними: все, що проходить через досвід, набуває рис не просто інтелектуальних форм, а знання. яке. отже, завжди апостеріорне.
* ДРУГА РЕФЛЕКСІЯ (або 'РЕФЛЕКСІЯ РЕФЛЕКСІЇ") - за ГГеґслсч. той рівень самоусвідомлення думки, коли вона фіксує не реальність, її лише свої власні акти, висвітлюючи поле івого "чистого" спо?.:ид:іння; саме таки реф.іексія здатна усвідомлювати себе як сдипе та всео.хоплююче середовище оудь-якого змісту, а логікою другої рефлексії' може бути лише логіка самовідрізняння та самопоеднання ¦ логіка внутрішніх суперечностей, тобто діалектична логіка.
* ПРЕДМЕТ (мислення і пііниння) - частина об'єкта, яка виділена, помічена та відмічена людиною через віднесення її до певних еталонних систем відліку та визначеності; через це той же самий об'єкт може поставати у визначеннях різних предметів для різних галузей пізнання.
* РОЗВИТОК - за Геґелем. такий тип зв'язку, який реіюмуе, підсумовує всі можливі зе 'язки та взаємодії дійсності, тобто це < "зе 'язок усіх за 'шків "; то му лінія розвитку найбагатша за змістом під будь-яких інших типів зв'язку, а тому пізнання розвитку ущїіьнюс пізнання, робить його більш насиченим та ефективним
* СИСТЕМА ЗНАННЯ - :іа Геґелем, будь-яке інання, що претендує на те, щоби бути істинним, мас бути системно впорядкованим, адже лише при цьому воно постане позбавленим однобокості та випадковості; взаємний зв'язок усіх компонентів знання не лише робить знання надійнішим, а й доступним для перевірок.
* СУБСТАНЦІЯ - СУБ'ЄКТ - основна характеристика абсолютної ідеї V філософії Г.Гсґеля, оскільки остання не лите все включає у свій зміст, а й постає єдиним джерелом руху та активності.
* Я і ТИ - відношення, яке у філософії Л.Фейєрбаха постає єдиною справжньою основою та умовою людського спілкування: лише тоді, коли ми бачимо у співрозмовнику "'Ти''. тобто принципово річне та споріднене нашому "'Я", можливий справжній, виправданий діалог між людьми.
7.1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії
Уявімо собі, що фахівцям у галузі світової філософії поставили запитання: якщо була б гіпотетична можливість зберегти лише одну історичну форму філософії, яку б саме вони залишили за умови, щоб із неї можна було відродити основну пробле-
матику та найважливіші надбання людської думки? Без сумніву,
досить велика кількість їх назвала б німецьку класичну фпіософію. Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кількатисячолі ['нього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була осганньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток пеклаеичіюїфілософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.
Причини ; » ^
І виділення в \ окремий етап німецької класичної '•• філософії
німецька класичнії філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом
крім того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської фйіософії, починаючи з античної
вона піднесла на новіш рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, надала їм нового трактування)
?
Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою Ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи, які широко використовуються сучасною наукою.
Принципи, введені німецькою класичною філософією . .
• активності або діяльності
¦ системності інання
• розвитку
рефлексії
0
є основі всіх знань, понять і думок мжить людська активність; ми знаємо інше те і настііьки, що і наскільки увійшло є контекст нашої
діяльності
будь-яке інання набгєас свого обгрунтування, достовірності та
виправдання лише в системі знань
у світі все иов язаие з усім: цей загальний т язок релолгуіться єдинимраїультатом -розвитком
т
розвиток знані', а також і розпиток узагалі можливий лише тому, що кожен кроку процесах буття входить у єдине цііе. Тому розвиток постас поглшпєнням і івагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток пізнання відбувається через рух від иеусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково - до усвідоміеного повніше та ін.
Іммануїл КАНТ
+ Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.
7.2. Іммануїл Кант - творець німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта
Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724-1804), який народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора.
Життя І. Канта відповідало його філософським уподобанням: усе в ньому було підпорядковане суворому розпорядку й раз і назавжди прийнятим правилам. У своєму місті Кант вважався зразком пунктуальності. Він щодня здійснював прогулянку в один і той же час, і мешканці мали можливість звіряти годинник за Кантом. Будучи людиною компанійською, він мав багато друзів, але так і залишився самотнім. Кант був членом трьох академій - Берлінської, Петербурзької і Сієнської, а його філософія ще за життя викладалась фактично у всіх університетах Німеччини.
Філософська діяльність /. Канта постала настільки плідною та впливовою, що Я.Голосовкер, філософ київського походження, з цього приводу висловився так: "Яа шляху людської освіченості Існує листок, обминути який неможливо; їм 'я цьому місткові - Іммануїл Кант".
У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди. У докритичний і ісріод своєї діяльності /. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів}.
Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду - "критика ": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея гак званого "коперниканського перевороту" у філософії.
Характеристика періодів філософської діяльності І. Канта
Часові межі періоду
50-60-тірр. XVIII ст.
70-80-тірр. XVIII ст.
90-ті рр. XVIII ст.
докри-
{
кри- ^ тичний
антропологічний
Напрями діяльності та основні праці
спроба пояснити "походження світів, виникнення небесних тії та причини їх руху ". Праця -"Загальна природна \± Історія і теорія неба
Ґ дослідження "здібності розуму взагалі, тобто V відношенні до всіх знань, до яких пін може прагнути... ". Праці -"Критика чистого розуму ", "Критика практичного розуму", "Критика здатності
^судження"
'з 'ясувати питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє приз на-чеипя; праця -"Антропологія з прагматичного
.погляду ".
Яким чином па підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу
(
"Що я зможу знати ? Що я повинен робити ? На що я можу сподіватись ?"
(
Питання "Що таке людина ?"
До І. Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув " це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: "Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створ юс за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами... з іншого - з експериментами,., щоб
черпати із природи знаний, але не як школяр, якому вчитель підказує все.., а як суддя, що змушує свідка відповідати па запропоновані запитання ".
Аналогія з наслідками відкриття М. Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?
По-перше, > Кант дає більш виправдану картину пізнання: пізнання не с дублюванням реальності, не с перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.
чуття







через чуття реальність , нам

даь
V-------------¦
оть еріал 1



мап




пізнання

надається





прос
іукує оми 1

розсудком

фо




пізнання

реальність мислиться







розсудок



По-друге, > людський розум мо.же визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обгрунтував з необхідністю.
По-третє, > у концепції і. Канта людина постас творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, - ширшими знання. "Коперниканський переворот'" І.Канта був першим варіантом обгрунтування у німецькій класиці принципу активності.
Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.
/. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які нам надається реальність та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це. за /. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.
Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і не-впорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а н тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через цс вже оіримати знання.
Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми- категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні "-переддосвідні, позадосвідні. тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттсві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.
Рочум (оперує ідеями)
Розсудок
(оперує
апріорними
формами-
категоріями)»
Сфера досвіду
Предмет" або феномен
* Синтез даних чуття та -Л ' 'апріорних форм у ^.розсудку^ -^
Інтелектуаль- ^ ^
па
акіивнісі'ь
суб'єкта
Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття; останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття. Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттьвому шіані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.
*¦ Отже, досвід - це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина - це не просто людина, яка багато що бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки. Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою?Як учить Кант, на цс запитання не існує ствердної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто і є, що вже є результатом інтелектуального син тезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дас змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об'єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).
Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз І ні, бо. за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій Із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід - це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду - предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту -розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя дуті та свобода волі. Ідеї не стосую гься досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом - у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також, що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо нього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза І. Канта: "Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри".
Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори ", а не "знизу ", що без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що
сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії /. Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.
До надбань філософії /. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління''): "Чиш завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також: І силу,-¦ всезагальпого закону". Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, І естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.
Глибокими і повчальними були ідеї/. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі Історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визна-час прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.
* Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх разе 'язашія Кант здійснює на новому рівні усвідожіеиня, розроблення та обгрунтування.
7.3. Філософські ідеї Й.-Г. Фіхте та Ф.-В.-Й. Шеллінґа
Ідеї /. Канта із захопленням сприйняв Йогапи-Гопиіб Фіхте (1762-1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я:
Мї>
"Джерелом будь-якої реальності постас Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надасться і поняття реальності".
За Фіхте, самоутвердження Я тотожне з його буттям: "Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю'''. Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є нєвизначепе). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення дії: реальність Я - це крапка, його відхід від себе - лінія, заперечення лінії - площина, рух площини - об'єм.
Йогапн-Готліб ФІХТЕ
Рух лінії
Я=Я Я та не Я
рух крапки
Я=неЯ
синтез Я і не Я
Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності наукової теорії (і в тому він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим І основним визначенням: "Діяти! Діяти! - ось для чого ми існуємо".
Відповідно, особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою людського роду... є не розуміння буття, а розумне становлення через свободу'\ Досить очевидно, що и)еі'И.-Г.Фіхте були співзвучні своїй епосі, а багато в чому знаходять прихильників і в наш час.
Ще один представник німецької класичної філософії Фрідріх-Вііьгельм-Йозеф Шеллінґ(1775-1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки
такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні завжди співвідносні; сказавши "об'єкт ", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання, але це вже не окремий індивідуальний розум, а всезагальний світовий.
Фрідріх- Віл ь гельм -Йозеф ШЕЛЛІНҐ
Т
споглядання
діяльність
породження свобода
* Шеллінґ робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я мають більш цілісний, більш синтетичний характер. Тому мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності. Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність"; митець діє вільно, але не бездумно.
Отже, Й. -Г. Фіхте та Ф. -В. -Й. Шеллінґ розвинули ідеї /. Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення.
7.4. Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії
Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) народився у м. Штуттгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінґен-ського інституту, займався домашнім учителюванням, був директором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. Саме Геґель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-
завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності. У 20-тІ роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду.
Що ж являє собою філософія Геґеля і завдяки чому вона набула таких унікальних рис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея *усе породжує, *усе охоплює і *¦ все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).
Гєорг-Віль гельм-Фрідріх ГЕҐЕЛЬ
Абсолютна ідея (заГеґелем)
• всеохоїшоюча реальність (субстанція)
' єдиний універсальний чинник усіх форм буття (суб'єкт)
•світловий розум, єдине рефлексивне поле
Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.
принцип тотожності мислення і буття (все, що є,по-роджеие мисленням і може бути зведеним до нього)
принцип усезагального зє 'язку (все пов 'язаие з усім) принцип розвитку
Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути
лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух - це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у границях певної якості {про ти лежні шого за протилежне не існує).
Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні прояви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя - єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежностей), постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманітно виявленою. Звідси також випливає, що осмислення речі через її суперечливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Геґель і висунув в свій час на перший погляд зовсім парадоксальну тезу: "протиріччя є ознакою істини". Але, звичайно, це не слід розуміти як заклик до нагромадження нісенітниць та парадоксів, а лише до вправ у мистецтві брати речі цілісно -як боротьбу протилежностей у межах однієї сутності.
¦ Протиріччя постають "душею" всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях вік ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленими та суперечливим. Саме таке бачення засад світу називається діалектикою. Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Геґеля - як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив вчення про протиріччя.
Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії ^тотожності, ^відмінності-проти-лежності та ^внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сут-
ності абсолютної ідеї, а іншій - це відмінність, що доходить до ступеня протилежності. Тому, як каже Геґель, абсолютна ідея "відчуджує" сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Геґеля як царство нескінченного нагромадження відмінностей; "природа є зовнішньою самій собі" -улюблене визначення Гегеля.
Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.
Життєвий цикл Абсолютної ідеї у філософії Геґеля
Заперечення 2-ї стадії
(заперечення заперечення)
Завершення самопізнання
(абсолютне знання)
"Синтез"
Відмінність ~
заперечення попереднього стану
(природа, тобто множинність,
мінливість, еволюція)
"Антитеза"
Самототожніеть ідей ¦
(її зміст =логіка)
"Теза "
Зрозуміло, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідея являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби ''вкарбований" в усе на зразок своєрідного "генетичного колу" діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження "тріад": теза - анти-
теза - синтез і т.д.
Чому ці стадії саме такі? Тому, що вони вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей у внутрішніх протиріччях абсолютної ідеї: ¦=> спочатку домінує (проявляється) одна протилежність ("теза'7), * потім її поступово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"), ^> потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез").
Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Геґелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом > еволюції природи, > людської історії та > пізнання. Тому весь рух завершується абсолютним знанням. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Зазначений тріадний (потрійний) цикл пронизує усю систему філософії Геґеля, бо все суперечливе і рухливе.
СИСТЕМА ФІЛОСОФІЇ ГЕГЕЛЯ
(основні праці)
"Феноменологія духу " Ітшс ншптияого іцікту абапютної ідеї яіміам )
І стадії розвитку айсоіюпіної ідеї 1
природа
й
історій суспі.<іьства
дух (свідомість)
"Філософія природи "
й
^
"Філософій Історії"
"Науна логіки "
а
"Фііософія д\х\"
и торія суспиьпіта ти осопа_____
и
"Філософія релігії"
и
"Естетики "
Т
"Історія фіюсофії"
Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання
постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філософської системи Геґеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу" абсолютної ідеї. Ця система складається із праць: ¦ "Феноменологія духу" (опис циклу абсолютної ідеї загалом); ¦ праці, що докладно аналізують стадії розвитку абсолютної ідеї - природа - "Філософія природи"; ¦ історія суспільства та особа - "Філософія історі'Г, "Філософія духу", "Філософія права"; ¦ дух (свідомість) - "Наука логіки ", "Історія філософії", "Філософія релігії", "Естетика".
Якщо джерела гегелівської філософської системи містяться у "Феноменології духу ", то серцевина - у "Науці логіки ". Геґель створив принципово нову порівняно з Арістотелевою логіку -логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входять три частини: % буття,* сутність, ^поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття ": якість - кількість - міра). Свою логіку Геґель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логіка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив І.Кант).
Як це слід розуміти? Геґель обгрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлексія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування Ті матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й надалі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише "рефлексія рефлексії", тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумове, мислення - це і є мислення "другоїрефлексії", коли думка усвідомлює, що все, що вішальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діалектична логіка Геґеля - це логіка самоусвідомленої думки, логіка вибудовування різноманітного змісту в межах того ж самого розуму. Різноманітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі; отже, логіка "другої рефлексії" є логікою протиріч.
Завдяки діалектичному методу мислення Гетель окреслив еволюцію природи, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не
~\ окремими реаліями, а елементами світо-I вої цілості, причому розвиненіші фор-
\>
Прот илежності
ми вбирають у себе попередні, але під-
граничні межі мінливості порядковуютьїхноніїмзаконам,і,отже. речей утворюються не лише система співіс-
граничиий ступінь нування, а й підпорядкування, тобто
відмінності ієрархії. Людина, наприклад, у своєму
"^ ¦ виявлення цілості пред- індивідуальному розвитку проходить і метів та явищ усі основні моменти загального куль-
"^ ¦ протиріччя як єдність та турно-історичиого процесу. Звідси боротьба протилежностей випливала вимога Ґеґеля: розглядати у межах однієї сутності кожне явище історично, у розвитку та
крізь його внутрішні протиріччя.
Хоч Геґель і зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:
панлогізм, тобто панування логічних конструкцій над усім і всіляким змістом реальності;
намагання підпорядкувати одиничне, індивідуальне загальному;
телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде до завершення через виконання призначеної їй мети.
¦ Попри все філософія Геґеля не може не вражати своєю грандіозністю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю виконання. Філософія Геґеля була і залишається не лише школою мислення, а й певним перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тягнеться велика мережа зв 'язків і живих струмів.
7.5. Антропологічний принцип філософії Л. Фейєрбаха
Людеіг Апдреас Фейєрбах (1804-1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Геґеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступив із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки "Думки про смерть та безсмертя '*), був змушений покинути викладацьку діяльність. У 1837-1860 рр. Фейєрбах
веде відлюдне життя у селі Брукберґ. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху.
У філософії Л. Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній "дотовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейсрбах дійшов висновку про те, що релігія:
¦ втілює віковічні людські мрії та ідеали;
¦ змальовує досконалий світ;
¦ виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.
Звідси випливає висновок філософа:"Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людніш. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує чад нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає власного, особливого змісту".
Якщо релігія € сутністю людини, якщо вона с свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом. слід повернути людині всю повноту її життя, і ііднести, звеличи ги людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейсрбах. усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими с визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття'". Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: "У чому полягає мій "метод"? Утому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини".
Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: "Упалацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".
На місис любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога- віру людини в себе саму. На думку ¦ Фейєрбаха, філософія любові здат на витіснити релігію як перєкру-..—і- чену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для лю-диііи постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.
# Отже, можна констатувати, що Л.Фейсрбах був чи не першим фиософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю - німецька класична фіюсофія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини. Фейсрбах помітив і те, що кришталеві палаци - не найкраще жипью для реальної людини, І спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX та XX ст.
СУТТЄВО ІЙ&
Висновки
*й> Німецька класична філософія постала як особливий, вищий етап у розвитку європейської філософії, як концентрація проблем, ідей та надбань класичного типу філософствування.
Вона збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та
майстерністю.
Водночас німецька класична філософія вичерпала ідейний та методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершєним взірцем культури мислення, а з іншого - як переддень появи принципово нової філософії.
СУТТЄВО КК
Резюме
® Німецька класична філософія за часом входить до філософії Нового часу, проте вона змогла ввібрати в свої теорії провідні проблеми всісї попередньої філософії, надати їм нового вирішення, а тому постала завершенням і найвищим досягненням європейської класичної філософії.
® І. Кант, засновник німецької класичної філософії, поклав в основу своєї філософії принцип активності, згідно з яким знання виникають внаслідок інтелектуальної конструктивної діяльності; людина лише тоді здатна угледіти щось у дійсності, коли вона збудує в своїй свідомості певну її модель; завдяки послідовному проведенню цього принципу, І. Кант розробив струнку та деталізовану картину людського пізнання, а також: зробив вагомі внески у цілу низку філософських дисциплін.
ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX ст.
Перші десятиріччя після смерті Геґе.пя були пронизані глибоким переконанням у тому, що філософія наблизилась до свого кінця. Поширювалась впевненість, згідно з якою історія думки досягнули вирішального поворотного пункту і що залишилась лише одна область, у якій треба пізнати істину - конкретне матеріальне існування людини.
Герберт Маркузс
У першій третині - середині XIX ст. у Європі розпочався процес досить радикально)' зміни у способі філософствування. Наслідком того було виникнення пекласичиої філософії. її формування йшло кількома напрямами, але всіх їх, за рідкісним винятком, споріднювала орієнтація па провідну роль у людських діях та поведінці людини нераціональних (або ірраціональних) чинників.
X
я
¦я
[¦ь'ліисиГ^г* Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
і'Ь якими були умови формування найперших теорій некласичної філософії;
І "Ь в чому полягають вихідні ознаки некласичності як загал ьнокультурного явища;
І'Ь що саме та чому некласична філософія не приймала у класичній;
|Ч> переваги та недоліки некласичної філософії у порівнянні із класичною.
®° проводити порівняння вихідних ідей класичної та некласичної філософії;
^ знаходити та оцінювати характерні ознаки некласичності в тезах провідних течій європейської філософії другої половини XIX ст.;
^ пояснювати провідні тенденції розвитку некласичної філософії із виходом на процеси сучасного життя.
н
в м
О
Он
¦ вихідні особливості некласичного способу філософствування;
¦ провідні акценти у філософських концепціях XIX ст.;
¦ особливості основних напрямів відходу від класичної філософії та переходу до некласичної.
[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
8.1 .Зміна парадигми філософського мислення у XIX - на поч. XX ст.
8.2.Вихідні ідеї А.Шопенгауера та С.К'єркегора.
8.3.Ідеї розроблення "наукової філософії" у європейській філософії XIX ст.
8.4.Ф.Ніцше та ідеї "філософії життя"'.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
• ВІДЧАЙ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ (або тотальний) - за К'єркегпром, стан, до якого людина може прийти «наслідок щирого самопізнання та самозаглиблення: шукаючи і не знаходячи ні в чому свого життєвого кореня, людини впадас у відчай - відчуття абсолютної самотності та відчуження від усього; це відчуття може принести людину до осмислення свого абсолютного відношений до абсолютного, тобто до Бо.'а, в якому єдиному знаходить своє виправдання наша індивідуальність.
* ВОЛЯ - непояснюване, ірраціональне прагнення до симоздпіснеиня, просте поривання до буття, що, на думку А.Шопенгауера та Ф.Ніише, лежить в основі будь-якого існування
¦ ЕКЗИСТЕНЦІЯ - з лат. - існування; цеп термін С'.К'єркегором був витлумачений у його початковому значенні - "вихід за .межі встановленого, усталеного " - для позначення провідної особливості людського існування: неузасадненості, відсутності надійних, однозначних коренів буття.
¦ ЖИТТЯ - за Ф.Ніцше, єдина справжня реальність, бо все в світ! постає лише різними проявами життя; в основі життя лежить "волінни до волі", тобто бажання проявити поління як таке.
* ДІАЛЕКТИЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ МА ТЕРІАЛІЗМ - назча основних філософських складових вчення марксизму, що прагнув бути системою тверджень про світ, який в основі своїй - матеріальний, ніким не створений, але динамічний і рухливий; соціальна історія тлумачилася як різновид матеріального процесу, тому її засади визначали процеси виробництва. Свідомість і мислення при цьому розглядалися як результат стихійних перехрещень природних взаємодій, як форма відображення одних матеріальних процесів у інших; відповідно свідомість не могла мати власного онтологічного статусу: буття с первинне, а свідомість - вторинна (відображення/.
* ІРРАЦІОНАЛЬНЕ - таке, що не підлнгас розумінню, раціональному поясненню та тлумаченню.
¦ ПОЗИТИВНЕ - основне поняття філософських міркувань О.Канта: ясне, реальне, спостережуване, корисне, - те, що повинна вивчати наука, відкидаючи примарне, непевне, непотрібне людині та суспільству.
8.1. Зміна парадигми філософського мислення у XIX - на поч. XX ст.
У 20-30-х роках XIX ст. філософія Г. Геґеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Гегель раптово помер (14 листопада 1831 р.), і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло, куди І як повинна далі розвиватися філософія. А дже геґелівська філософія набула системно завершеного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки попередньої європейської філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності.
Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Геґеляї Тому, коли Ф.Шелліпг, колишній друг Геґеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж геґелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як С.К'єркегор, М.Бакупін, Ф.Лассаль, Ф. Енгельс ти ін. Лекції Ф.Шеллінґа не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Геґеля.
І V 1819р. вийшов друком перший том праці А.Шопенгауера "Світ як « воля та уявлення", який і вважають першою працею нової філософії.
Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура. Чим же відрізнялась нова, некласична філософія, від класичної? Відповідь на це запитання ми отримаємо, порівнявши вихідні ідеї класичної й некла-сичної філософії.
Класична
Філософія
Некласична
¦ буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване
¦ розум С вищою і найціннішою ' частиною людської психіки
¦ розум здатний висвітлити гли- Ф бини психіки й орозумнити їх
* за допомогою розуму людина + спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям
говорити про буття безвідносно до людського сприйняття п уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим
на перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або поза-розумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.
* Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некяасична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичпої філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення- До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом.
Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичиості проявили себе не лише у філософії; ¦=> у літературі їх пов'язують із творами німецьких та австрійських романтиків, ¦=> у живописі - із появою спочатку імпресіонізму, а потім - абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці. ^В науці вже у 60-х роках ХТХст. австрійський фізик Е. Мах вперше сформулював принцип відносності, стверджуючи, що в світі не існує привілейованих систем відліку. Все це свідчило про те, шо поступово ставились під сумнів та ніби розмивались здавалося б такі красиві та кришталево чисті принципи класики і перш за все тому, що вони, попри їх привабливість, не луже узгоджувались із життям. Останнє засвідчувало себе скоріше відносним, ніж абсолютним, скоріше неоднозначним, ніж навпаки, та ін.
Некласична філософія, зокрема, наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це вона навіть у мовному відношенні постала більш • простою, більш зрозумілого та стилістично більш різноманітною.
Зазначений процес переходу до некласичної філософії не був тотально одноманітним: далеко не всі філософські напрями однозначно та незаперечно у нього вписувались; проте це була пануюча тенденція. Так само не існує і єдиної оцінки цього процесу; скоріше певні переваги нової філософії супроводжувались і неминучими втратами. Напевне тому в подальшому розвитку філософії її некласичність уживалась із певними елементами класики.
Т
8.2. Вихідні ідеї філософії А. Шопенгауера та С. К'єркегора
Засновник некласичної філософії Ар тур Шопенгауер (1788-1860) народився у Данцигу (тепер Гданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 року він захистив докторську дисертацію, присвячену
V
Ар тур
логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці "Світ як воля та уявлення" (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлінському університеті. Його наміри позмагатися з Геґелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність. ШОПЕНГАУЕР Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширення. Що ж цс були за ідеї?
світ не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашого сприйняття
світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність
наше уявлення про світ у стані стабічьності утримує те, що світ водночас постає і як воля
все. що являє себе як таке, що існус, тримається на пориві до буття, до самоздійснення
воля не підлягає розумовому поясненню: це просто сліпе поривання
'оскільки все просякнуто волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування
на рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною)
# У міркуваннях А.Шопенгауера присутні всі основні характеристики пекласичиого типу філософствування. Цікаво також відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму: людина повинна пригасити сліпі пориви волі.
Іншим фундатором ідей некласичної філософії с датський філософ Сьорен К'єркегор (1813-1855), який народився і все життя прожив у М.Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, спрямовану на дослідження іронії у Сократа, К 'єркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. К'сркегор став одним
ґ.
/
Сьорєн К'ЄРКЕГОР
із най популярніших авторів - творців не-класичної філософії - значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експресивним, парадоксальним, суб'єктивно заглибленим {нагадаю, що К'єркегор є також і класиком датської літератури - авт.).
К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження.
¦ першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина
¦ пізнати людину узагальнюючими засобами науки неможливо, оскільки колена людина унікальна й неповторна
¦ людина може осягнути себе через внутрішнє переживання та самозаглиблення
*. кожна людина проходить три стадії самопізнання і самоутвердження: 1) естетичну,
коли людина прагне здобувати все нові й нові життєві враження; 2) етичну, коли людина стабілізує своє життя дотримуванням моральних норм; 3) релігійну, коли відчуваючи виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога, людина діє на цій засаді, не знаючи ніяких соціальних чи моральних обмежень.
На першій стадії, яку К'єркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.К'єркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати.
У пізніх працях К'єркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості.
закинутості у цей світ, відчутгям самотності. Щиро переживаючи пі відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю - безпорадності, безвиході. Проте, за К 'єркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значи гь, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза К'сркегора: "Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного ". Це значить, шо лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси К'єркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв'язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень. Твір "Страх і тріпотіння". у якому К'єркегор описав третю стадію людської са-мореалізації, має підзаголовок "Про можливість телеологічного відхилення етичного"; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За К'єркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк А враам, цей "лицар віри", який, маючи прямий зв'язок із Гоголі, був готовий принести у жертву свого цінного сикаїсаака. К'срке-гор ставить питання радикально: аЬоАвраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.
# К'єркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, я\- неузасадиепість та вихід за всі й всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у первісному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. К'єркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму - впливової філософської течії XX сіп.
Неважко переконатися, що і в К'єркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А. Шопенгауера та С. К 'єркєгора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму.
У філософських міркуваннях Шопенгауера та К'єркегора досить
виразно простежуються особливості некласичного типу філософ-¦ ствування. В їхніх творах людина та реалії її життя постають ' більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії.
Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й
зрозуміліша для усіх.
8.3. Ідеї розроблення "наукової філософії" у європейській філософії XIX ст.
Іншим напрямом некласичної філософії, дещо відмінним від людиноцентричного ірраціоналізму, було розроблення "наукової філософії". Представники цього напряму виходили з переконання у тому, що наука в першій половині XIX ст. набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знанням, що стала спроможною накреслити повну і струнку картину світобудови в її основних складниках і підрозділах разом з людиною, соціальною історією і людською свідомістю. Звідси робився висновок, що за таких умов потреба у філософії як дисципліні, що окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає. Єдиним духовним і світоглядним наставником людини стає наука. Філософія, тією мірою, якою вона ще могла бути корисною (наприклад, як гносеологія), повинна була також стати наукою серед інших наук.
Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Оґюст Копт (1798-1857) колишній секретар французького мислителя-утопіста А.Сен-Сімона. У першій половині XIX ст. О. Конт видав шість томів своєї основної праці «Курс позитивної філософії», де як вихідне фігурує поняття "позитивного". За О.Контом, воно має такий зміст:
^ позитивне - це спостережуване, на відміну від неспостережу-
ваного;
Ч> реальне, на відміну від химерного, ілюзорного;
Ч> корисне, на відміну від шкідливого;
Ч> достовірне, на відміну від сумнівного;
*Ь точне, ясне, на відміну від непевного;
% конструктивне, на відміну від руйнівного.
Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна.
Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил \ метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей: позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ.
Позитивна наука, за О. Кантом, уже не намагається давати відповіді па запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання " Чому?' вона ставить запитання "Як?'. У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок О. Копт висуває гасло: "Наука сама собі філософія".
систематизація знань прояснення мови науки дослідження логіки науки
ОгюстКОНТ
При цьому з філософії, вважає О. Конт, слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.
Як бачимо, О. Конт не вбачає у світоглядному знанні нічого якісно специфічного і ніяк не відгукується на ту нескінченну глибину, яка притаманна л юд с ькійдуховності.
¦ ІдеїО. Конта сприяли підвищенню авторитету науки, очищенню її від справді химеричпих побудов. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку "соціологію ", яка ґрунтувалася 6 на наукових засадах.
Вагомий внесок у розвиток ідей позитивізму в XIX ст. внесли англійці Д. С. Міль (1806-1873) та Г. Спенсер (1820-1903). Іншим варіантом розроблення "науковоїф'ілософі'Г став марксизм (заснував К. Маркс (1813-1883) та розвинув Ф. Енгельс (1820-1896).
К. Маркс вважав, що в XIX ст. наука сама спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання :^. людського буття. Після відкритій закону збереження і ** " ' . перетворення енергії, клітинної будови органічної матерії, створення еволюційної теорії Ч.Дарвіни світ постав слиним процесом, де все пов'язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси розглядали як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена і нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності.
Таку концепцію світу К. Маркса назвали «діалектичним матеріалізмом».
&1Ч-
!
Кар.і МА РКС
Основні положення діалектичного матеріалізму К. Маркс окреслив лише в загальному плані. Філософія була в центрі уваги К. Маркса тільки на початку 40-х років XIX ст., а надалі він спрямував зусилля на розроблення економічних і соціально-політичних проблем. К. Маркс вважав своєю заслугою створення матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей. На таких засадах була розроблена теорія класової боротьби, з якої випливало, що робітничий клас, унаслідок свого становища в суспільстві, покликаний ліквідувати приватну власність на засоби виробництва й експлуатацію людини людиною, побудувати суспільство вищої соціальної справедливості - комунізм.
Свою теорію К. Маркс розглядав як ідеологію і методологію робітничого руху. Деякі тези К. Маркса {про ганебність експлуатації людини людиною, про необхідність соціальної справедливості та соціального забезпечення, про право людини на всебічну самореалізацію) і по сьогодні звучать привабливо. Але деякі (про доцільність соціального насильства, про диктатуру пролетаріату, про всесвітню соціалістичну революцію, про автоматичну гарантованість робітничому класу моральних чеснот) і самі по собі, і, особливо в їхньому реальному соціальному втіленні, виявились небезпечними і спрямованими проти людини.
Врешті-решт теорія К. Маркса з її претензією на науковість продемонструвала свій граничний соціальний радикалізм, нетерпимість до Інших світоглядних позицій, зухвалу впевненість у непохитній істинності своїх тверджень та історичний месіанізм, тобто переконаність у тому, що вона несе світові найповнішу і найпотрібнішу істину. Можна однозначно стверджувати те, що для марксизму були і є характерними спрощені тлумачення деяких аспектів людського буття, процесів соціальної історії, людської духовності, що йому притаманні елементи утопізму та соціальної міфотворчості.
Нарешті, "природничий матеріалізм "стверджував, що систематизована І з'єднана в одне ціле наука стає справжньою філософією, окреслюючи науково всі основні процеси світу, починаючи від руху атомів і закінчуючи духовними рухами. Основні представники "природничогоматеріалізму"-Л.Бюхнер (Ш4АШ),Я.Молешот (1822-1893), К.Фогт (1817-1895).
¦ Отже, напрями розроблення «наукової філософії» у XIX ст., з одного боку, ^безперечно підносили авторитет науки і намагалися наблизити філософію до науки, зробити її положення науково достовірними. А з іншого - ^цим самим вони виявляли певну нечутливість до питань людської суб'єктивності й духовності, а інколи зображали історію людства як різновид природних процесіє.
Ознайомлення з ідеями напрямів створення "наукової філософії" може породити запитання: на яких підставах їх також відносять до початків некласичної філософії? Здавалося б, вони дуже наближені до класичного реалізму і навіть до просвітництва. При вирішенні цього питання важливо звернути увагу на те, що '''наукова філософія" ставила розум (свідомість) у залежність від несвідомих або позасвідомих чинників, вводячи у свій зміст елементи некласичного філософствування поруч із деякими елементами, які наближають її до класики. Наприклад, позитивізм закликав брати до уваги насамперед спостережуване, культивуючи недовіру до розумового конструювання. Марксизм проголошував тезу про те, що свідомість є ніщо інше, як усвідомлення буття і що будь-які утворення у мозку людини є лише своєрідним "випаровуванням" матеріальної дійсності. Для "природничого матеріалізму" повеління об'єкта поставали основними настановами для розуму.
# Отже, недовіра до розуму, бажання виявити його залежність від позарозумиого є спільною рисою у представників «наукової філософії», яка дас змогу побачити їх певне протистояння ідеям класичної філософії.
8.4. Фрідріх Ніцше та ідеї «філософії життя»
Постать Фрідріха Ніцше (1844-1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст.
Ніцше був вихідцем з Німеччини, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. Будучи досить обдарованим, вже у 25 років отримав звання професора. Його праці досить суперечливі й не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "піцшеанців "- його палких прихильників, котрі, як звичайно, робили наголос на певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше. Ф.Ніцше високо цінував думку А.Шопен-гауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А.Шопен-гауер говорив тільки про волю до буття, то Фрідріх НЩШЕ Ф.Ніцше наголошував на тому, що власне
воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову -Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу,- наголошував Ніцше,- вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... " # Ф. Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно слише таким, яким вономоже бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути".
Свою позицію Ф. Ніцше позначає не як "аморалізм " (неморальність), а як "мшо/їи..7ш("(позаморальшсть). Мораль, на думку Ф.й/(<ше, тримається на авторитеті та залякуванні але "Бог помер "тому, що він не втручається у житгя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла " й піднест и себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною ", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.
Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.
Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями:
# радикальні піцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі; радикальні ніцшеанці були схильні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом;
¦ представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликає Ті покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час - М.Горький.
Слід також відзначити, що у другій половиш XIX ст. основи нскласичної філософії досить успішно розвивалися у межах пео-кантіанства та неогеґельянства.
У иеокантіанстві найбільш авторитетними були марбурзька і баденсь-ка школи. Баденська школа (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) наголошувала на принциповій відмінності наук про природу (вони діють методами узагальнення, відкриття загальних законів явищ) та науки про культуру. Оскільки в основі культури лежить дух, то ці науки мають описовий характер, бо акти духу унікальні й неповторні. На першому плані тут не закон, а цінності, які не можуть бути раціонально витлумачені. Представники марбурзької школи (Г. Когеи, Е. Кассірер) доводили, що наука має характер інтелектуального конструювання і що її зміни зумовлені внутрішніми суперечностями в її конструкціях та інструментах (див. тему 9).
Неогегельяпці (Б. Бозанкет, Дж. Джентіле, Ф. Бредлі) на перший план в ідеях Геґеля виводили елементи, пов'язані з інтуїцією, з неперервністю, підкреслюючи водночас принципово позадосвідний характер найперших істин Геґеля, у тому числі - зводили право індивідуальності до перших метафізичних реалій.
СУТТЄВОМУ
Висновки
й У XIX ст. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, пов'язана із запровадженням парадигми (взірця, способу) некласичного філософствування.
Некласична філософія виводила на перший план реальності людської поведінки та позараціоиальиі п чинники, звертала увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики, але при тому вона інколи їх надмірно акцентувала.
Некласична філософія постала як Ідейна передумова філософії XX ст.
ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.
Місія нашого часу полягає якраз у тому, щоб спрямувати культуру, розум, мистецтво, етику на служіння життю.
Хосе Ортега-і-Гасет
Світ є уявленням, але якщо це уявлення не є довільним, бо ми не можемо за своїм бажанням творити речові предмети й знищувати їх, якщо речовий світ зі всіма своїми явищами, так би мовити, нав'язується нам, і хоча відчутні його якості визначаються нашими почуттями і є цьому плані від нас залежать, але сама його дійсність, його існування, навпаки, від нас не залежить, а здається нам, то, будучи у своїх чуттєвих формах нашим уявленням, він повинен, проте, мати деяку незалежну від нас причину або сутність.
Володимир Соловйов
Зарубіжна філософія XX ст. у багатьох відношеннях являє собою своєрідне і цікаве явище: на відміну від попередніх епох розвитку свро-
Спейської філософи, вона активізує і широко використовує не лише останні, найновіші концепції та здобутки, а, фактично, усю попередню історію філософії. Внаслідок цього вона постас надзвичайно різноманітною, строкатою, із майже неозорою широтою проблематики. Сповідуючи перевижио парадигму некласичноїфілософії, вона так чи інакше накладає відбиток такої парадигми на всі філософські течії та концепції, внаслідок чого останні часто набувають характеру оновлених (неопозитивізм, неотомізм, неокантіапство та ін.). В ціломм філософія XX ст. яскраво і, переконливо виразила болючі проблеми цього суперечливого століття, передавши естафету майбутньому та продемонструвавши вміння поєднувати класичні ідеали із плюралістичним підходом до дійсності.
5
Я Я
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
якими є особливості духовного життя Європи XX ст.; як класифікуються провідні напрями філософії XX ст.; чому неопозитивізм був впливовим у XX ст. і якої еволюції зазнали Його вихідні ідеї;
чим була зумовлена провідна проблематика антропологічних напрямів;
якими були найперші прояви релігійної свідомості середини XX ст.
проводити порівняння основних особливостей філософії XX ст. та філософії другої половини XIX ст.; виділяти провідні теми у філософських напрямах та течіях XX ст.;
використовувати ідеї філософії XX ст. для пояснення провідних тенденцій розвитку сучасної історії.
які саме чинники спричинили прояви особливостей філософії у XX ст.;
чому саме певні напрями набули найпершого поширення у філософії XX ст.;
які філософські ідеї перш за все так яскраво окреслювали особливості духовних процесів та суспільного життя людства у XX ст.;
які тенденції та чому діють у сучасній філософії на початку XXI ст.
ї?1
О"
О
о,
1_| План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософіїу XX столітті.
9.2. Сцієнтистські напрями в зарубіжній філософії XX ст.
9.3. Напрями антропологічного спрямування.
9.4. Культурологічні та історіософські напрями філософії XX ст.
9.5. Релігійна філософія XX ст.
9.6. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* АБСУРД -у філософських міркуваннях А.Камю - ситуація людського існування, зумовлена впевненістю людини у тому, що "Бог помер ", що не існує абсолютної системи визначення добра і зла, а тому асі вчинки людини стають відносними і втрачають будь-який сенс.
* ВЕРИФІКАЦІЯ - запропонована представниками логічного позитивізму процедура перевірки наукових знань на істинність: за допомогою апарату математичної логіки треба було звести положення науки до "атомарних суджень ", а останні - порівняти із "атомарними фактами".
* НЕСВІДОМЕ - приховані глибинні шари людської психіки, реіультат проявів у ній дії найглибших інстинктів життя (а за твердженнями деяких дослідників - і набутих людськими поколіннями навичок культурної поведінки). несвідоме відчутно впливає на процеси свідомості, особливо - на творчість, уявлення про цінності, життсвий вибір, мотивацію дій.
* "ОТВІР У БУТТІ " - характеристика людини у фундаментальній онтології М.Хай-деггера: лише через людину буття проявляє себе як буття, оскільки окрім людини ніхто не усвідомлює себе у своєму відношенні до дійсності; із названої характеристики людини випливають також:: "при-бутті-перебування", "вартовий буття", "тут-буття".
* ПАРАДИГМА - з давньогрецької: взірець - у філософії та наукоінакстві XX ст. -усталений взірець (еталон) мислення або науково виправданих міркувань, що повинні приводити до достовірних результатів у науковому пошуку.
* ПРОЕКТ - у філософії екзистенціалізму /Ж.-П.Сартр) спосіб реалізації людиною своєї свободи: постійне і неминуче здійснення вибору, що, врешті, постає не лише вибором дій, а вибором життєвої долі.
* СУБЛІМАЦІЯ - непряме, опосередковане (іноді - символічне) виявлений несвідомого у діяльності людини.
* СЦІЄНТИЗМ - світоглядна установка, згідно із якою лише наукове знання постає найбільш виправданим, цінним для будь-якого знання.
* ФЕНОМЕН - основне поняття філософії Е.Гуссерля: те єдине, що надане нам у досвіді свідомості, те. що нам реально з 'являється, єдина форма виявлення реальності V свідомості та для свідомості.
9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у XX ст.
За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, XX ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії - настільки він є насиченим різноманітним змістом.
# Досить лише згадати те, що у XX ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.
У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни в її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через Інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.
Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилася культурна багатоманітність людства.
т
Якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у XX сіп. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним ™ та масштабним, різноманітним та суперечливим.
Все це не могло не позначитись на становищі філософії. З'явилися новий тон філософствування, нові світоглядні ціннісні орієнтири, нові філософські парадигми і напрями. Своїм розвитком філософія XX ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів.
вийшла далеко за межі академічних аудиторій постала досить сильно інтегрованою у системи загальної (а не лише спеціальної) освіти
отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, діяльність філософських товариств постала у своїх основних проявах некласичною відчутно змінилася мова філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозумілою коленій людині, інколи, навіть, буденною мовою змінилися також їі змістові та предметні орієнтації: можна стверджувати, що для філософіїXXст. не існує заборонених тем або зон
їй яіастива колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами вона не замикається лише на тому змісті, який виник у XX ст., а, навпаки, ніби актуалізує всю попередню філософію відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей, нарощувалась тенденція мінімалізму у фііософії, тобто відмовлення від абсолютів почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами з інших сфер інт електуальпої діяя ьності
* Поруч Із новітніми філософськими винаходами абсолютно повноцінно та рівноправно існували і існують, нібито, історично віджилІ напрями і течії, отримавши інколи додаткову частку "нео-": неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм', тут також культивуються деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неоплатонізм), патристики (пеопияамізм) та їн. Цим засвідчується той факт, що філософія здатна продукувати деякі вічні теми для людсь-
©
0
О
кого інтелектуального осмислення. Філософія XX ст. відмовилась від абсолютів, зосередивши увагу на доступному для сприйняття та пізнання; вивела на перший план суб'єктивну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об'єкта та суб'єкта; філософські положення та висновки у XX ст. більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Врешті наприкінці XX ст. стає можливим і таке, наприклад, її розуміння: "Філософія може бути технікою встановлення співмір-ності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнятним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню ".
сиієнтичний (М.Шлік, Л.Вітгенштейн,
Б.Рассея, Е.Кассірєр, Г.Коген, Е.Глазерсфельд,
та ін.)
антропологічний (М.Шеяер. М.Хайдеггер,
Ж.-П.Сартр, А.Камю, Х.Ортега-і-Гасет,
ЕМуньє, М.Бердяєв, З.Фрейд, К.-Г.Юнг,
А.Адлер, Е.фром та ін.)
культурологічний (О.Шпенглер. К.Леві-Строс,
Ф.Бродель, Ф.Арієстаін.)
"нова філософська хвиля " та постмодерн
Основні
напрями у
зарубіжній
філософії
XX ст.
и
(Б.-А.Леві, А.Глюксман, П.Слотердапк, Ж.Деррида, Ш.Дельоз)
історіософський (А.Тойнбі, П.Сорокін та ін.) релігійна філософія (Ж.Маритен. Е.Жільсон, Ю.Бохенський, К.Барт, П.ТіллІх та ін.)
На грунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис (графіка, філософське кіно і т.п. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у XX ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.
* Отже, філософія XX ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичніпроцеси.
Сцієнтистські напрями у
ф'ілософи XX ст.
9.2. Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії XX ст.
У XX ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Впливаючи перш за все на виробництво, вона поступово почала втручатися і в усі інші сфери суспільного життя: в медицину, мистецтво, побут, комунікацію. Заперечувати, не помічати цей вплив було просто безглуздо. Навпаки, ціла низка напрямів філософії вважала за необхідне включитися у цей переможний та всеохоплюючий рух, розглядаючи себе необхідним доповненням до розгортання конкретно-наукових студій. У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву "сцієнтизму" (з англ. - "зсіепз" - наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів.
На початку XX ст. більшість таких напрямів у цілому поділяла ще новоєвропейські переконання, підкріплені у XIX ст. міркуваннями О. Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науковим; відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто органічно ввійде у сукупність наук. Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії.
¦ Вважалося, що предметом філософії повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за власними методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути широко використаними та піддаються перевірці (це переконання на початку XX ст. поділяли Е.Гуссерль, Л.Вітгенштейн, Б. Рассе.і хат.).
Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недо-I стовірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися 1 виконати представники так званого "логічного позитивізму'' або
неопозитивізму.
"логічний позитивізм"або неоп озитивізм "аналітична "та "лінгвістична " філософія постпозит ивізм Марбурзька школа нєокантіанства радикальна епістемологія.
гҐ
"віденський гурток " на чолі з М.Шліком (1882-1936)
англійський неопозитивізм, представлений іменами Л.Вітгенштейна (1869 - 1951) та Б.Рассела (1872 - 1970) Львівсько-Варшавська філософська школа К.Твардовського (1866 - 1938).
Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітген-штейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А. Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність.
Верифікація передбачала таку послідовність дій: ^виділення провідних положень певної теорії ^зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень "; виділення у реальності таких салю "атомарних фактів " % співставлений "атомарних суджень " із "атомарними фактами " % обґрунтування отриманих результатів.
Моріц ШЛІК
Суть "вдвох Уу~ словах" ^С
Тк
Верифікація
щоб зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами
співставленню треба піддавати провідні, а не другорядні положення певної теорії, дотримуючись суворих вимог апарату мат емат ичної логіки
Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність - хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих.
На початку 20-х років був виданий твір Л.Вітгекштейна "Логіко-фпіо-софський трактат ", який був сприйнятий Б. Рассеяом в якості концептуально-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В "Трактаті" стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.
Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.
Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або - конвенціональності.
Ідея фальсифікації пропонувала вважати, шо наукове знання не є завершеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К. Потер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців ("конвенція" - угода). На перший погляд, загальний результат діяльності неопозитивізму виявився негативним, проте це не зовсім так.
!
'Його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки
¦Під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку
Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає їїяк сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності.
Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад: © ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.), © певні принципи (наприклад, принцип простоти), © положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності.
Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні; на початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, вважаючи науку складним
явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Ло-катос, М.Полені. П.Фепєрабепд та ін.).
Найбільш авторитетними представниками Марбурзької школи неокаи-тіанства були Г./Согел (1842-1918) та £.Аассірер( 1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: >тео-ретичиу (наука) >практичну (етика) >естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е. Кас-сірєр переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуація буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметного змісту, який ми будемо бачити в дійсності.
# Врешті Е.Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину "Ното хітЬоіісиз" (Людина символізуюча).
Представники "радикальноїепістемології" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а в її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба в оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зникає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині XX ст. це розмежування було послаблене. Так, Л.Вітгенштепн врешті почав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.
* 3 позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської інтелектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучасних інформаційних технологій. А з іншого боку воно виправдовувалося прагненням зайняти у вивченні пізнання суто об'єктивістську позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і. значить, її об'єктивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру спів-
ставлення однієї спостережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).
9.3. Напрями антропологічного спрямування
Другим за значущістю, впливом та авторитетом, а за поширенням, може, й першим напрямом філософії XX ст. постає філософське осмислення людини. Проблема людини у цьому столітті набула особливої гостроти на тлі світових воєн, Інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини та ін. За словами М. Шелера, одного із засновників філософської антропології, у XX ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б в якихось своїх необхідних якостях.
екзистенц іалізм
філософська антропологія
персоналізм
фрейдизм
неофрейдизм
У XX ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре осмислення саме у плані намагання з'ясувати, що, власне, робить людину людиною. Сталося так, що основні течії антропологічного напряму сформувались у XX ст. Це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою -фрейдизм та неофрейдизм; їх парадигми окреслились достатньою мірою у 20-і - 40-і роки.
Екзистенціалізм формувався під суттєвим, впливом іншої філософської теорії, яка виникла на початку XX ст. - феноменології Е.Гуссерля (1859-1938). За своїм змістом феноменологія займає проміжне становище між сцієнтистською методологією та антропологією і культурологією. У першій половині XX ст. феноменологія була досить пошире- Едиь-нд
ного і навіть модною філософією. Е.Гуссерль гус'серль
підкреслював, що ми завжди маємо справу з феноменом, тобто з тим, що нам надано, що перед нами з'явилося ("феномен" із давньогрецької - явище, з'явлення). Чи існує щось поза феноменом - питання некоректне, адже свідомість принципово нездатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею. А сприйняте і є феномен. Якщо це так, то слід усі наші судження будувати лише на основі дослідження феноменів.
* Е. Гуссерль міркує так: феномен наявний у свідомості; отже, він у ній вибудований. Оскільки дії свідомості с для неї самої прозорими, вона може відновити ті найперші власні акти, якими вибудовувався перший "ейдос" (образ та внутрішній сенс) предмета. Коли така процедура очищення дій свідомості від усього зайвого, привнесеного у феномен звичками, наявними поясненнями світу і т. ін., буде здійснена (Е. Гуссерль назвав її "феноменологічною редукцією"), ми отримаємо смислову основу предмета. Е. Гуссерль вважав, що така основа є єдино надійним і остаточним знанням, адже, забравши це із свідомості, ми просто залишимоїї порожньою. Отже, найперший та неподільний предметний зміст свідомості є вічним, незмінним і у плані значущості - найнадійнішим знанням, віднайдення якого дасть можливість розв'язати цілу низку наукових проблем.
* Пізніше феноменологію почали запроваджувати у різні сфери людської діяльності; наприклад, у сферу мистецтва, бо мистецтво безсумнівно має справу перш за все та переважно із феноменами. Так само широке використання знайшла феноменологія у культурології, соціології та політології; зокрема, в останній її методи використовують задля створення політичного іміджу (образу) різного роду політичним діячам.
Представники та засновники екзистенціалізму витлумачили феномен принципово інакше: якщо феномен — це єдине, що нам надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити всю багатобарвність людської суб'єктивності і прагнути не стільки очистити феномен, скільки прийняти його в усьому його багатстві та неповторності.
• Найбільшого розвитку та поширення ідеї екзистенціалізму здобу-в ли у Німеччині. Франції, Італії, частково - у Японії.
Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа, колишнього асистента Е.Гуссерля,
Мар ті а ХАЙДЕГГЕР
М.Хайдеггера (1889-1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше - "фундаментальна онтологія". Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людина.
Присутній був у М.Хайдеггера і інший, принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об'єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. За М.Хайдегге-ром, існує принципова відмінність між людиною та іншими речами й явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на деяку іншу, наприклад: Що є дерево? -Дерево є рослина. Що є рослина? - Це є вид органічних процесів і т. д. Але коли ми питаємо про людину, то в якому б відношенні вона не перебувала, вона ніколи не виходить із самого цього відношення, перебуваючи у його центрі, тобто всі людські відношення замикаються на неї.
Звідси випливає два наслідки:
О людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання;
© людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття.
¦ Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об'єкта, воно лише присутнс у будь-якому відношенні до будь-якого об'єкта, як модус цього відношення або як нескінченний та недосяжний горизонт людської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняється попереду. Буття постає перед нами як рух в часі (основна праця М.Хайдеггера - "Буття і час").
На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціаліст
Жаи-ПольСАРТР
Ж.-П.Сартр (1905-1980) зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр також виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його членує, визначає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним запереченням.
За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо (основна праця Ж.-П.Сартра -"Буття і ніщо"); поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода.
* Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі (наприклад, коли починає себе усвідомлювати), тому існування передує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті.
Смерть Ж.-П.Сартр оцінює негативно, як припинення вибору та свободи. Але він вважає їїсуттєвим чинником життя. Чому люди не реалізують своєї свободи? Є дві цьому причини: страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи "як всі";
свобода вимагає відповідальності, бо коли ти дієш від себе, а не за вказівкою, або не так, як всі, треба мати сміливість взяти на себе відповідальність за всі можливі наслідки таких дій. Слід також: додати, що Ж.-П.Сартр, окрім того, що він був філософом, був ще й активним громадським діячем (у 1969 р. відвідав СРСР, був у Києві та Львові) та знаменитим письменником - лауреатом Нобелівської премії.
О
©
Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаменитий письменник А.Камю (1913-1960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття; його філософія змальовувала буття людини як "буття в абсурді", причиною якого поставала вся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації.
Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла а них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А.Камю ностальгічно пише про те, що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону, який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело би людство до такого блаженства, якого воно ще не відало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає виправдану міру, а, отже, панує абсурд. Але в ситуації абсурду є все ж дещо відносно стале -це сама людина. Людині в цьому світі немас на що сподіватися, окрім себе самої, - так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, людині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? Це питання кожна людина може вирішити лише сама наодинці із собою. В знаменитому романі "Чума" А.Камю описує цілу низку героїв, які, не знаючи.звідки та чому нагодилась на місто чума, не знаючи, чи зможуть вони її перебороти та вижити, діють усупереч безнадії, покладаючись виключно на своє внутрішнє відчуття життя.
• Окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали великий вплив па громадську думку середини та другої половини XX ст., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставила людину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя. У кінцевому підсумку ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збереження своєї індивідуальності. Тому й не дивно, що ідеї екзистенціалізму надихали багатьох людей в роки другої світової війни. Окрім згаданих філософів до екзистенціалістів належали М.Мерло-Понті, Г.Марсель, Н.Аббаньяно, М. дєУнамуно, Х.Ор-тега-і-Гасет (у певний період творчості). Під значним впливом екзистенціалізму перебувало багато діячів мистецтва; це, наприклад: письменникиК.Абе, Х.Кортасар, А.Моравіа, К.Оє, М.ФрІш, кінорежисери А.Бресон, І.Бергман, А.Тарковський, художник П.Пікассо та ін.
Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, яку заснував М.Шелер (1874-1928). Згодом вона набула багатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен (1904-1976), Е,Ротхакер(іт-№5),Г.Плеснер (1892-1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об'єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук. Макс ШЕЛЕР
М.Шелер (основна праця - "Становище людини у космосГ) вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що ЇЇ первинним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов - це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність.
За М.Шелером, найвищою любов'ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя - поєднати духовне із силою життя.
А.Гелен (основна праця - "Людина. їїприрода та її становище у світі") прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає ЇЇ недостатність та незавершеність, тобто її непристосованість до виживання на основі біологічних завдатків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культура тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності зі світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо вітальні сили.
Г.Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не знаходить свого завершення і прагне ви-
ходити за всі й всілякі межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності - як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності.
Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура -це той шар, який людина вичленовує із світу в якості "духовного ландшафту", бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова.
* До безумовних надбань філософської антропології XX ст. слід віднести акцентування виключного значення проблеми людини для сучасного суспільства та філософії (в тому числі - переконливе доведення втрати людиною XX ст. надійних орієнтирів свого самоздійснення), а також намагання включити в осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви.
Персоналізм, наступна течія антропологічного спрямування, на відміну від антропології наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості, а те, що вона є особа (лат. - "регзопа"), точніше -особистість. Яскравими представниками персоналізму були французький філософ Е.Муньє (1905-1950) та російський філософ М.Бердяєв(\ЮА-\9А%), хоча корені цієї течії сягають у XIX ст., до деяких німецьких та американських філософів. Е. Муньє вважав, шо особистість - це прояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом вкл юченосгі (заангажо-ваності) в буття. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом оновлення, а, точніше, відродження особистості. Тому все, що сприяє розвитку особистості, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він наполягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культурно-історичні та філософські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями особистості. М. О. Бердясв у категоричній формі декларував те, що лише особистість може нам пояснити, чим є людина, а не навпаки. Особистість же є абсолютна,
Микола БЕРДЯЄВ
Зігмунд ФРЕЙД
тобто божестнснна духовна одиниця, а тому вона у вихідній своїй якості постає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, у тому числі й від Бога, бо І у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчуі и в собі особистісгь, зрозуміти та оцінити її, - все це значить перейти в особливий, творчий режим буття. Проте найбільше закабаляє людину ма-I еріальне, тому, на думку М.О.Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалізм є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.
Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд (1856-1939). Ідеї З.Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрсйду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Сам термін "несвідоме" був відомий ще з XVI ст. (його використовували, зокрема, Ф.Шеллінг та Г.Геґель), проте яка реальність приховувалась за ним, залишалось невизначеним.
Вивчаючи різного роду неврози, З.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, проте невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У класичному фрейдизмі (а в діяльності З.Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, що за своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найбільша, прихована, але і найпотужніша частина - це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів жит-і я. Ці інстинкти сягають коренями ще в перед психічні процеси, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима частина "айсбергу" складається із двох частин:
¦ свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки;
¦ падсвідоме - те, що привнесене у людську свідомість культурними правилами та нормами соціального життя.
Основним поняттям у вченні З.Фрейда є "несвідоме" як специфічний об'єкт глибокого психологічного і соціально-філософського дослідження. Несвідоме невидиме, але воно присутнє у психіці й відіграє величезну роль у життєдіяльності кожної людини.
ІФрейд зміг проникнути в "темні" пласти і закутки духовного світу людини, на що практично не звертав уваги філософський раціоналізм Нового часу.
Топографічна структура психічного апарату людини
суспільна свідомість
свідоме
- несвідоме
• Несвідоме З.Фрейд називає "Воно", оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме - "Я", а надсвідоме - "Над-Я". Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки - лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейлом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: "Лібідо"(або "Ерос") - сексуальний інстинкт, та "Танатос" - інстинкт смерті й руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самоп роду кування та знищення вже наявного.
Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку З.Фрейда, постає системою певних заборон ("табу"): інстинкти бажають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське "Я" опиняється у ситуації "міжмолотом та ковадлом": © з одного боку, на нього тиснуть страшні за силою та недо-
зволені за прямою реалізацією інстинкти; © з іншого боку, - соціально-культивовані правила і норми.
Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи "розвантаження" психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких "дозволених форм недозволеного"; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми "сублімації" -непрямого вивільнення -енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії - шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.
Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-30-ті роки XX ст. був величезний; вчення З.Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої "сексуальноїреволюції". Найважливішим постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку.
Вже найкращі учні та послідовники 3. Фрейда, зокрема, К.-Г. Юнг(№5-1961), А. Адлер(ІШ-№7) та£. Фром(19ОО-19Щ не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К. -Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю К. -Г. Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття "колективного несвідомого"; останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури.
* Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних символах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі структури, що їх К.-Г.Юнг назвав "архетипами" (первинними, початковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже в Ангустини), Сприйняття архетипів постає вирішальною засадою сприйняття певної культури та входження в її духовний зміст, а свідоме культуротвореппя передбачає виведення у сприйняття нових форм виявлення архетипів, або хоча б їх використання.
А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому - це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства.
Е.Фром намагався пов'язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.
* Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму в циіому окреслили як природу, так і основні сфери проявів несвідомого, пов'язавши його із людською вкоріненістю у глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні стосунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до са-мопроявів та самозасвідченнп, яка вводить людину у складні аспекти власного самоусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в якій людина XX ст. себе проявляла та усвідомлювала.
9.4. Культурологічні та історіософські напрями у філософії XX ст.
У філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у XX ст. історія не лише по-
чала рухатися прискореними темпами, а и ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю.
На самому початку XX ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О.Шпенглера (1880- 1936) "Занепад Європи ", під суттєвим впливом якої перебуває по сьогодні вся європейська соціальна думка. О.Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії.
Концепція культури та історії О.Шпенглера
= Ш> історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур = ІЕ> кожна культура є замкненою або локальною, непроникненною зовні, базується на дусі певного народу, який ЇЇ творить => [Н> усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якийсь
єдиний "профеномен", тобто перше формоутворення 58 Ш> "профеномен", якщо його відкрити, постає відмичкою для поглибленого
розуміння будь-яких явищ певної досліджуваної культури в Ш> культура - це цілісне утворення; вона являє собою своєрідний універсум
буття
= Ш> кожна культура проходить 4 періоди свого життя: весну, літо, осінь, зиму, тобто вона спочатку іде вгору, але досягнувши вершини, починає занепадати (зокрема, коли переходить у стадію цивілізаційного розвитку) * В основі європейської культури, на думку О.Шпенглера, лежить світ античної культури з її так званим "аполонівським духом ", тобто з її прагненням до ясності, чіткості, гармонійності. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий "фаустівськж дух " -дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О.Шпенглера, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Європу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вийдуть ті народи, які ще не реалізували свій творчий потенціал. Перш за все цю місію може виконати Пруссія, проте, за О.Шпенглером, мають культуротворчий потенціал і слов'янські народи. Як би там не було, але твір О.Шпенглера мав великий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.
Певні корективи у європейське розуміння культурно-історич-ного процесу внесла книга "Дослідження історії" англійського
історика А. Тойнбі (1889-1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій. Що таке цивілізації?
# Згідно з А.Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набузає конкретних форм як відповідь на виклик з боку умов та обставин, за яких воно здійснюється; такими конкретними формами проявів життя і постають цивілізації. В їх основі лежить продукування кращою частиною суспільства певних сенсів та цінностей, що найбільш щільно концентруються у певного типу релігіях, отже, тип цивілізації та релігія постають взаємопов'язаними явищами.
Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. На відміну від О.Шпенглера, А.Тойнбі вважав, що цивілізації перебувають між собою у більш тісних зв'язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування (хоча цей тип зв'язку і домінує), а й у вигляді історичного наслідування.
# Згідно з А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові явища, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії.
Досить великого значення у XX ст. набули різноманітні концепції технічного детермінізму, тобто концепції, згідно з якими хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Це, безумовно, пов'язане із тим значенням, якого набули у XX ст. означені чинники суспільного життя. Проте у XX ст. їх трактування могли поставати як позитивними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм -влада техніки), так і негативними (технофобія - страх перед технікою).
Представники технократичного підходу {У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити І що техніка в цілому відіграє позитивну
роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні й її негативні прояви, проте вона і лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати {техніка - двосторонній меч). Представники технократичного підходу розробили та запустили у широке використання поняття "постпідустріального суспільства", яке, на їх думку, являс собою новий стан суспільства, де на основі технічного прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя.
Наприкінці XX ст. найбільш відомим представником цього напряму постає американський соціолог А. Тоффлер, що розробив коьгцепцію так званої "третьої хвилі": історія людства пройшла через сільськогосподарську (перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-і роки XX ст. вступила у період третьої хвилі - технологічної революції, наслідком якої було виникнення технотронного, постіндустріального суспільства; для останнього є характерними: ¦+ нові відносини із природою, оскільки через запровадження найновітніших генних та інформаційних технологій людська діяльність вже не буде руйнувати природу; •* перетворення інформаційних процесів у найперший засіб людської діяльності; ¦+ реалізація нових можливостей для інтелектуальної діяльності та ін.
Представники технофобії (Л. Мемфорд, Т.А дорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи то внаслідок екологічної катастрофи, чи то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх думку, кожний крок вперед у розвитку техніки приводить до появи нових, значно складніших проблем, що, врешті, і знищать людство.
Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога (російського походження) П.Сорокіна (1889-1968), якого вважають одним із "батьків" сучасної соціології та філософії історії. П.Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні - матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють найперші групи чинників: несвідомих (інстинкти), біосвідомих (пов'язаних із задоволенням вітальних потреб - голоду, спраги та ін.) та соціосвідомих. Проте саме суспільних якостей усім процесам життя надають останні чинники, що продукують значення, норми та цінності: саме вони стабілізують людські спільності на засадах певних культурно-ціннісних систем.
Серед культурно-ціннісних систем найперше значення для суспільного життя мають істина, добро та краса, що взаємно інтегруються у користі. Ці засади суспільного життя утворю-
ють "інтегральну культурну надсистему"', яка може проходити історичний шлях від формування до розпаду. Розпад її зумовлюється підпорядкуванням духовно-культурних цінностей матеріально-чуттєвим, які врешті постають вже й не цінностями, а простими регулятивами людських дій. Сьогоднішня культура постає переважно як чуттєва, і тому вона приречена на розпад, проте може постати як переддень великої ідеа-лоцінної (заснованої на духовних ідеалах) цивілізації.
Цікавий погляд на історію запропонував у 50-і роки XX ст. необергсоніанець Р.Зейденберг: він вважав, що історія рухається від ->епохи панування Інстинктів до -+епохи панування розсудку, тобто за суттю являє собою простий перехід між якісно відмінними станами основних чинників людської діяльності.
До напрямів культурологічного спрямування у XX ст. можна також віднести різноманітні варіанти філософського структуралізму, засновником і визнаним класиком якого є французький культуролог К.Леві-Стросс (нар. у 1908 р.).
# Структуралісти вважали, що в основі всіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси - назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (перш за все- культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури.
Сам К.Леві-Стросс зосередив увагу на дослідженні міфологічної свідомості, справедливо вважаючи, що вона, як початкова, містить в своїй основі певні вихідні для людської свідомості структурні утворення, які у подальшому розвитку історії не зникають, а лише трансформуються та доповнюються іншими. Вивчивши колосальну кількість міфологій та міфологам, К. Леві-Стросс прийшов до висновку, що в основі міфологічної свідомості лежить механізм опосередкування - медитації: людська свідомість перш за все фіксується та зосереджується на найбільш разючих та контрастних елементах свого сприйняття, проте, будучи нездатною 'їх органічно поєднати, вона намагається через низку опосередкувань звести їх до таких опозиційних пар, які для неї є більш прийнятними та зрозумілими. Наприклад, життя та смерть зводяться до єдності війни та миру, а останні -до сівби та жнив і т. ін.
* Дослідження К.Леві-Стросса дозволили краще зрозуміти природу цілої низки символів культури, а також пролили додаткове світло на сутність логічних операцій людського мислення.
Один з найбільш відомих послідовників класика структуралізму М.Фуко (1926 -1984) зосередив увагу на вивченні вихідних структур, на яких базувалися знання та мислення епохи Нового часу; пізніше він цілу низку праць присвятив вивченню тих структурних ментальних утворень, які найбільше впливають на стосунки між людьми у суспільстві, в державі, в європейській культурі. Ці дослідження дозволили краще окреслити підвалини євро-пейства як явища світової цивілізації.
Інший представник структуралізму - Ф.Бродель (1902 -1985) написав кілька фундаментальних праць, присвячених вивченню структур повсякденної людської поведінки на матеріалі розвитку цивілізаційних процесів у Європі Нового часу, де продемонстрував, що певні структурні сталі людських уявлень про ->час, про ->суть економічного обміну, про ->справедливий розподіл праці та винагороди за неї суттєво визначали не лише людську поведінку, а й організацію економічного життя та соціальних відносин. Ф.Арієс (1914-1984) за допомогою методів структурного аналізу дослідив історичні зміни в європейських уявленнях про смерть.
Дещо пізніше Ж.Дєррида, якого інколи називають представником постструктуралізму, запропонував концепцію "деконст-рукції", сутність якої полягає у своєрідному "демонтажі" мовних та текстових утворень культури з метою дістатися до їх найперших складових; наступне складання із подібних складових цілих та вихідних для аналізу утворень дасть, на думку Ж.Дерриди, можливість побачити і зрозуміти всю конструкцію більш прозоро та виразно. У кінцевому підсумку виходило, що первинними "блоками", з яких складаються культурні знакові феномени, постають чоловічі та жіночі якості, а також елементи, що опосередковують їх зв'язок (тут можна згадати як даосизм у давньокитайській філософії, так і певні тези фрейдизму). Наприкінці XX ст. досить великого поширення набули праці російського філософа та культуролога М. М. Бахтіпа, якого також можна вважати одним із оригінальних представників структуралізму.
?
Структуралізм мав великий вплив на культурологію та мистецтвознавство XX ст.; до певної міри його досягнення використовува-• лись і представниками інших філософських течій.
9.5. Релігійна філософія XX ст.
У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука - це могутня, проте- не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософи у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: сіпало зрозуміли.», що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку з цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрестя природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.
Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи було проголошено офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цій філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.
Визнаними представниками, можна сказати, - корифеями неотомізму є французькі фііософиЖЛ/я/шнеЦ1882Ч973),£.Ж,7ь<:о/і(1884-1978) та американський філософ Ю.Бохеньський (1902-1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.








офсь
|







¦5
X







а-
3




У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на едносіі в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.
=> світречей нам наданий реально
=> цей світ може засвоюватися практично у досвіді життя
=> і сьогодні залишаться в силі тлумачення Се. Томою симфонії
розуму та сили => відповіді на найважливіші для людини питання слід шукати у
текстах Святого Письма та в божественному об 'явленні => вирішення найважливіших проблем світової філософії можливе
лише па грунті релігійного світогляду, божественного об'явлення => пізнання розпочинаються із відчуття, із реальних контактів
людини з дійсністю, але переходить в активізацію тих кращих
інтелектуальних здібностей, якими падпіив нас Бог
# Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.
Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, наголошували на необхідності орозумнення волі). Його представниками були К.Барт (1886-1968), ПЛіпліх(Жв-1965),Р.Бультман (1884-1976).
Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення «живої етики» (О.Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П.Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" - бог, "софія" - мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії всього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближ-
че підійти до осмислення сутності божества. Із цісї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об'єднання всіх релігій світу.
Учення "Живоїетики " базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. У людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної
X
яг
о а.
!= и
е
о ь
'в X В"
я
в к
я н и
а с
З
о
П
К. Варта:
бу" Бог постає принципово недосяжним для світу і поза Його волею немає і не може бути людського із Ним діалогу;
і й/"' за людиною лишається тільки одне - віра: щира, віддана, І непохитна;
і й/~' Бог сам відкриває себе людині та світу, коли вважає це ' доречним.
: П. Тілліха:
й/"1 у світі людини існує принципова розірваність між сутністю
та існуванням Гіх єдність постає лише характеристикою Бога); ; йі/1 фундаментальною людською характеристикою постає і турбота про сенс буття; Ті свідома реалізація робить людину
! релігійною;
і
<5У^ свос відношення до Буття людина виражає у
кул ьтуротворенпі; б^Ґ1 вирішальне значення для розвитку культури людства мають
"кайроси" - ключові моменти історії, у які Бог відкриває себе
людині; й/"1 у "капросі" (з давньогрецької— "доречно", "влучно")
відбувається прорив людини до надчасової основи історії, що
потім відіграє вирішальну роль для життя людини та суспільної
ієт орії. Р. Бульімана:
й=^ існування - це перший рівень життя, і воно може бути справжнім чи несправжнім;
6У^' піднести людину над цим рівнем може тільки віра, яка с явищем інтимно-індивідуальним і не підлягає визначенню чи дослідженню, а може лииіе переживатися;
&У~' людина, що має віру, звільняється від обтяжливих рис існування і постає справді релігійною незалежно від поиналежності до тієї чи іншої иевковио-оелігійноі коніЬесії.
тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі - і в Україні. Його пропагандою займаються осередки "Товариства Реріха".
Російська релігійна філософія (або філософія російського релігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду.
Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін.
# Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійпості" світу, виводами божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божественної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправлена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина загинула під час сталінських репресій.
9.6. Провідні тенденції розвитку світової філософи на межі тисячоліть
Наш перегляд найбільш авторитетних напрямів та течій філософії XX ст. досить яскраво засвідчує колосальну багатоманітність цієї філософи, її особливу оригінальність, широту її проблематики. Своєрідної цілісності, завершеності їй надає також той факт, що наприкінці XX ст. відбулося ніби певне повернення до її початкової проблематики: якщо філософія XX ст. починала із відкидання абсолютів, заперечення значення метафізичних роздумів, вважаючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову стали актуальними.
!
?
Виявилося, що не зник інтерес до абсолютів, що рішуче відкидання метафізики може привести до суттєвого спрощення філософсь-* кої рефлексії та, навіть, до втрати філософією своєї специфіки. Кінець століття ознаменувався не простим поверненням до названих тем, а виникненням різних, інколи - протилежних тенденцій в їх інтерпретації. З одного боку, збільшився інтерес до тих філософських напрямів, які традиційно пов'язували філософію із метафізичними дослідженнями; йдеться про неотомізм, фпіософію М.Хайдеггєра, М.Гартмана, протестантську теологію, фічософську онтологію, традиції кантіанства, гегелівськоїфілософії'та ін.
У цілому тенденція повернення до метафізичних міркувань та абсолютів отримала назву неоконсерватизму.
З іншого боку, розпочинаючи із кінця 60-х років, розгорнулася справжня хвиля радикалізації тенденцій некла-сичної філософії, пов'язана із закликами покінчити із раціональністю, логікою, усякими нормуваннями інтелектуальної діяльності з метою виходу на нові горизонти творчості. Зазначена радикальна філософська хвиля постала найпершим предметом обговорення та філософських дискусій кінця XX ст. її початок пов'язаний із появою так званих "нових лівих77 під час вибуху молодіжнихбунтарських рухів у
неотомізм
традиції кантіанства гегелівську філософію філософську онтологію протестантську теологію філософію М. Хайдеггера і М. Гартмана.
Франції у травні І968 року, коли студентська молодь рішуче постала проти -^засилля бюрократизму, -*тенденцій західного суспільства до втрати своєї мобільності, до занурення у розкіш та комфорт. З боку ідеологів "нових лівих" (Б.-А.Леві, А.Глюксман, Ж.-М.Бе-нуа, К.Жамбе, М.Клавель та ін.) посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Ці ідеологи стверджували, що союз влади та науки веде до нового рівня людського поневолення, що в сучасному суспільстві людина все більше перетворюється на просту суспільну функцію, постаючи сумою суспільних ролей та структур. Звідси випливала теза про те, що індустріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішнього збіднення людини.
Представники цієї "нової філософської хвилі" (така назва утвердилась у дослідницькій літературі) вважали, шо попередня філософська традиція привела до того культу раціональності - розуму та ефективності, - який запанував в Європі. Розрив із традицією виправдовувався також необхідністю повернення до найперших "джерел"' людськості, до стану "до-логосу", де не існує альтернативи теорії та практики і де людина розмовляла голосом серця та щирого почуття.
и
я
Ч 5
« 2
X ._
«.а ¦е-5
а з
>
¦= г.
>
>
>
розрив Ь усією попередньою філософською традицією
проголошення почуттів більш виправданими, ніж логічні міркування
надання волі проявам інстинктів життя і створення нової "чуттєвості", що революціонізує людину
повернення до стану "до-логосу ", де людина розмовляла голосом щирого почуття.
Свої ідеї вони розглядали як "вступ до усілякої філософії майбутнього". Ці Ідеї і справді увійшли у міркування так званого "філософського постмо-дерну", який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував. Філософський постмодерн включив у свій зміст певні перегукування із різного роду філософськими течіями та традиціями, і це тому, що він проголосив тезу про остаточне окультурювання людини та усіх її дій і прагнень. За великим рахунком, на думку постмодерністів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі - і філософією. Тому грунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ культури, а не якихось первинних, до- або позалюдських реалій. Філософствувати сьогодні - це значить не відкривати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а вести відкритий, невимушений діалог із культурними нашаруваннями усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодерн взяв на озброєння методологічні розробки філософської герменевтики (мистецтво прочитування текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті деконсірукци Ж.Д"рриди: йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та культурно-семантичних полів.
Основними представниками постмодерну кінця XX ст. вважають французьких філософів Ж.Дарриду та Ж.Дельоза, швей-
Основні принципи (позиції) постмодерну:
Г антилогіциім (антипанлогізм) - протест проти будь-яких, а по-перше, логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності
М антидємартціоиіги - протест проти будь-яких різких
розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному жияому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному
А вторинне засвоєння - діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури
А вільний герменевпшчний дискурс - відкидання будь-яких норм у веденні розмови-діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності
З
царського філософа П.Слотердайка, американця Р.Рорті (у ранній період його діяльності). Як ідеї, так і саму діяльність філософських постмодерністів оцінюють по-різному, проте, переважно, - досить критично, але в цілому не можна не визнати, що йдеться не стільки про епатаж, тобто про бажання сказати щось "гірше, аби - інше", скільки про намагання здійснити розвідки у тих шарах людської екзистенції, які, так би мовити, перебувають на межі найперших утворень чогось визначеного; це є спроба черпати енергію творення із того моменту, де світло тільки ще має стати (якщо використовувати біблійну символіку творення світу). Для представників постмодерну принципово важливого значення набувають не результати інтелектуальних дій, а самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні, - з другого боку.
Ш У нове тисячоліття філософія входить, безумовно, збага-* ченою досвідом XX ст., вона тепер постає більш внутрішньо вільною, проте - і більш мудрою, більш терпимою до незвичних ідей та позицій, більш виваженою.
# У XXI ст. філософія також залишиться надзвичайно строкатою та різноманітною, здатною надавати нового дихання усім історичним формам свого виявлення. У той же час не можна не помітчти й того, що традиції мінімалізму, які запанували у некласичній філософії, навряд чи можуть бути визнаними тепер провідними або вирішальними: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, еталонів, надавши їм нових контекстуальних інтерпретацій.
Варто згадати, наприклад, такий факт: на останньому всесвітньому філософському конгресі, що відбувся у 2000 р. у м. Брайтоні, відзначались хоча б такі переваги класичної, зокрема - середньовічної філософії, як її здатність бути опорою для людини, закликати її до вищого та кращого, не навіювати людині думку про її загубленість серед відчужених форм сущого, про її принципову безпорадність у зустрічах із несвідомим та ірраціональним. Словом, філософія повинна бути такою ж багатою на прояви, як людське життя, та, проте, повинна йти, може, на півкроку попереду життя, надихаючи людину на мужнє протистояння усіляким викликам долі та обставинам життя.
СУТТЄВОЇ^!
Висновки
&> Сучасна філософія містить у собі широкий спектр підходів до розв'язання найрізноманітніших проблем людського буття. Але центральними серед них є проблеми осмислення тенденцій розвитку сучасного суспільного життя, проблеми людини, засад їїбуття та їїможливостей. І хоча загалом із кожним окремо взятим філософським підходом до проблем сучасного життя можна в чомусь і не погодитися (бо є певні однобічності в їх інтерпретації життєвих питань), однак безсумнівним є факт активного творчого життя філософії XX ст., плідного діалогу різних течій і шкіл навколо болючих проблем сучасності епохи. Наприкінці XX ст. певного поширення набув філософський постмодери, який постає проти будь-яких обмежень філософського інтелектуального експерименту. Проте, входження філософії у XXI ст. супроводжується також і певним поверненням до метафізики, абсолютів та до більш прямого втручанняу болючі проблеми людського самовизначення.
Зарубіжна філософія XX століття: Читанка з історії філософії у б кн. Кп.6. - К., 1993. Леви-Стросс К. Первобьітное мьіііілевие. - М., 1995.
Малахов В.С. До характеристики герменевтики як способу філософствування // Філософ, і соціол. думка. 1991. № 6. Маритгн Ф. Фипософ в мире. - М., 1994.
Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Т.2. - К.: , 1994. Современная западнаи философия: Словарь. - М., 1991. Татаркевич 1і:і. Історія філософії. Т.З. - Львів, 1999. Філософія: Нав'і. посібник/ Бичко І.В. та ін. Вид. 2-ге. - К., 1994. ФрепдЗ. Психология бессознательного. - М., 1990. п. Хосе Ортега-і-Гасст. Вибрані твори. - К., 1994,
12. Хюбшер А. Мьіслители нашего времени: Справочник по философии Запада XX века. - М., 1994.
13. Цоколов С.А. Філософія радикального конструктивізму Ернста фон Глазерс-фольда. // Філософська думка. 2001. №2
2. 3. 4.
5. 6. 7. 8. 9. 10. 11
НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ
Ми знаходимося в досить скрутному становищі, коли хочемо схарактеризувати українську філософську думку, бо ми можемо з повною певністю сказати, що маємо справу лише з печатками і намічеиням думок, які можуть бути розвинені в дальшій філософічній творчості українських мисленників майбутнього.
Дмитро Чижевський
Духовне відродження сучасної України - одна з важливих передумов розв'язання суспільно-політичних та економічних проблем. Сприяти цьому має належне вивчення й осмислення української філо-_^ софи. Історично сталося так, що українська філософія не набула ^/ світового визнання, проте вона має цілу низку таких особливостей, що роблять її своєрідною, унікальною та неповторною. Постаючи в основному внутрішнім явищем української культури, вона, тим не менше, не була ізольованою від світових філософських процесів і в кожну епоху української історії концентровано виражала її інтелектуальну сутність. В паш час українська філософія набула можливості самостійного розвитку на тому багатющому історичному грунті, який постає її реальною спадщиною.
суттєво !^ї
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
я
я
я
^> історичні та культурні особливості формування української філософської думки;
"Ь етапи розвитку української філософії та їх загальну характеристику;
*%> зміст і проблематику найвизначніших культурно-освітніх та філософських пам'яток;
^ характерні риси й особливості української філософії на кожному з етапів її розвитку та особливості її зв'язку із загальноісторичним процесом.
^ пояснювати історичні особливості проявів українських філософських пошуків в залежності від суспільно-історичного та культурно-освітнього контексту;
®° простежувати історичний зв'язок змісту пам'яток вітчизняної суспільно-гуманітарної думки;
^ робити порівняльний аналіз філософських надбань різних епох української історії.
причини історичних та культурних особливостей української філософської думки;
органічний зв'язок розвитку філософських ідей із духовними та суспільно-політичними процесами в Україні; культурне та соціальне значення філософської спадщини для розвитку сучасного українського суспільства.
03
'О
[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
10.1. Українська філософія як органічна складова української духовної культури. Загальні особливості української філософії.
10.2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі.
10.3. Україна - Європа: духовні зв'язки доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні.
10.4. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії. Життя та філософська діяльність Г.Сковороди.
10.5. Університетська філософія в Україні XIX ст. Філософські ідеї в українській літературі та громадсько-політичних рухах.
10.6. Особливості розвитку української філософії XX ст.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
• АНТЕЇЗМ - так деякі дослідники називають прояви в українському національному характері та філософській думці любові до Землі, культ Землі.
• АНТРОПОЦЕНТРИЗМ (від грец. аміігорої - іюдина і лат. сспігит - центр) - філософський принцип, згідно з яким людина є центри.» Всесвіту або займає центральне положення у всіх міркуваннях та вирішеннях.
• БАРОКАЛЬНІСТЬ - на думку цілої низки дослідників - виявлення особливостей української філософської думки у вигляді її рухливості, динамізму та певній коицептрова-ності навколо проблем духовного вдосконалення, пов'язаного іі глибокою релігійністю.
• БРАТСЬКІ ШКОЛИ - центри освіти та духовного життя в Україні, що виникали, починаючи під XVI ст., з метою збереження православних засад життя та протидії католицькій експансії.
^ЕМОЦІЙНІСТЬ - одна із провідних особливостей української філософії, що полягає у наданні переваги прямому щирому почуттю над раціональним .міркуванням при вирі-шеині смисложиттсвих проблем.
• ЕСТЕТИЗМ - особливість української філософії та духовності взагалі, що проявляє себе у цінуванні краси в усіх її виявленнях.
• НЕПОМІТНОГО ЗЛА ФІЛОСОФІЯ - оригінальна концепція М.В.Гоголя, згідно і якою у боротьбі Бога та диявола за людські душі найнебезпечнішим для людини постає маленьке, непомітне зло. через прийняття якого людина поступово опиняється у диявольських пазурах.
• ПРОСВІТНИЦТВО - європейська течія в галузі культурного і духовного життя XVI-XVIII ст., що ставиїа собі за мету сформувати погляди, котрі виходили передусім з вимог людського розуму.
• РЕНЕСАНС (від фр. кепаіззапсе) - європейська епоха Відродження (XIII - к. XVI ст.); виникнення нового відчуття життя, що споріднене з античністю і протилежнеСередньовіччю.
• СПОРІДНЕНА ПРАЦЯ - (за вибаченням Г.Сковороди) вид діяльності, котрий особливо припадає людині до душі, відповідає її природним схильностям та здібностям, приносить радість і задоволення висе й сам по собі, а не лише своїм результатом
10.1. Українська філософія як органічна
складова української духовної культури.
Загальні особливості української філософії
Філософія - явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань.
Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно- процесу розвитку європейської філософії: українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. 1 хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як українська філософія.
Ще один із перших дослідників української філософії, колишній ректор Вільного українського університету у Празі Д. Чижевський казав про те, що українській філософії ще тільки належить проявити себе і що, можливо, писати її історію ще зарано. Він вважав, що підставами для такої оцінки реального стану української філософської думки слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філософами, які 6 набули визнання, прийняття та поширення як явища світової культури. І хоча тут існують деякі винятки (наприклад, філософія Г. Сковороди, деякі ідеї О. Потебні та В. Вернадського), в цілому із цим твердженням не можна не погодитись.
Але, з іншого боку, не можна не звернути увагу й на те, що в цивілізованій історії України (ознаки цивілізації див. у темі 19) не існує таких періодів, на яких би не була присутня філософія чи філософська думка. Тобто, в цілому філософія супроводжує всю цивілізовану історію України. Звідси можна зробити виправданий висновок про те, що
українська філософія - це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців. У наш час питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу.
Тому питання про український національний характер має своє виправдання як у плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасні" актуальності. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського національного характеру: ^емоційність, ^естетизм, ^сентиментальність, ^психічна рухливість, *шанування індивідуальної свободи, •релігійність та ^своєрідний культ Землі, а також *відчуття близькості із природою. Згадуваний вище Д. Чижевський вважає, що означені риси мають як позитивні, так і негативні прояви.
* Емоційність та чутливість в позитивному виявленні => постають в якості співчуття, зацікавленого ставлення до людей та справ, проте в негативному прояві вони ^приводять до певного нехтування докладних раціональних обґрунтувань, послідовних осмислень життєвих ситуацій, продукування розлогих та деталізованих програм дії.
¦ Сентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе як любов до краси в усіх її виявленнях, як бажання прикрасити життя, але, в той же час, вони приводять до певної поверховості, схильності до пишнот та декоративізму; останній момент Д.Чижевський характеризує як "схильність більше здаватися, ніж бути насправді".
# Психічна рухливість українців приводить до їх вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але може також проявлятися у певній психічній нестабільності, схильності до психічного панікування.
* Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялося у небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте саме ця риса проявляє себе і негативно - у вигляді розбрату, неузгодженості дій, невміння об'єднувати сили для вирішення складних проблем.
¦ Українська релігійність була відзначена навіть спостереженнями за історією сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона допомагала переживати трагічні колізії радянських часів. Але ця релігійність також залишається певною мірою пов'язаною із декоративізмом, вона в основному теоретично не заглиблена, теологічно не деталізована.
* Ставлення до Землі та природи із любов 'ю також далеко не завжди набуває характеру свідомо запровадженого у життя принципу, тому поруч із ретельним догляданням Землі та природи можна зустрітися на Україні також із фактами знищення лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін. Слід сказати, що реальність явища національного характеру визнається далеко не всіма культурологами та соціологами: дехто вважає, що можна знайти факти наявності більших відмінностей між окремими людьми в межах того ж самого народу (чи етносу), ніж між представниками різних етносів. Проте навряд чи варто відкидати (не брати до уваги) провідні тенденції у типах поведінки, уподобаннях, звичаях та ціннісних орієнтирах представників різних націй, народів, етносів, культур. Просто слід враховувати, що це є саме провідні тенденції, а не реальні властивості, що обов'язково повинні бути притаманними кожному окремому представнику даного народу.
Як правило, умовно виділяють ядро нації (чи етносу) - так звану національну еліту, а також "шари", що розташовані навколо даного ядра:
¦ перший шар - ті представники нації, що в основному "вписуються " у провідні тенденції національних проявів;
*> другий шар - ті люди, що мають скоріше такі риси характеру, якими вони протистоять загальним чи провідним національним тенденціям. * Проте варто зрозуміти, що це є цілком нормальне явище, яке спостерігається в реальному житті будь-яких людських спільнот: народне, національне життя - це різнобарвне, а не монотонне та одноманітне явище, а тому нормальним також слід вважати, що люди, які належать до тої самої нації, є різні. Треба не відлучати когось від народу чи то держави, а вміти вести діалог, розмову із урахуванням відмінних позицій між людьми. Як свідчить наша сучасність, на шляху до національного державотворення це дається багатьом людям досить тяжко; значно легше вимірювати всіх "під себе" або вимагати, щоби люди були такими, "як всі".
Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначились і на певних особливостях української філософії.
¦є о о
І
є
5---1
І
н о О
м к
о О
вона постає переважно внутрішнім явищем української культури
українська фіюсофія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціоиальних системних побудоа
вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання
переважно позитивно ставилася до релігії, до шанування вищих духовних цінностей
досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так і слов'янства в цілому
досить сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування
Таким чином, окреслена своєрідність української філософії приводить до того, що замість терміну "українська філософія" досить часто вживається термін "українська філософська думка" - саме тому, що вона часто поставала органічною складовою ширшого культурно-історичного процесу.
10.2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі
Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'явилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії - православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії (Стародавня Греція входила у склад Римської імперії із 146 р. до Р.Х. під назвою "провінція Ахайя"). На час хрещення Русі християнська думка у Візантії
набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то у її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі.
Історик В. О.Ключевськжі писав: "Коли серед нас стало набувати розповсюдження мистецтво читання і писання, разом з ним з'явилися і книги, а разом із книгами прийшла до нас книжна мудрість... Тоді руський розум жадібно припав до книжок, до цих "річок, що населюють всесвіт, цих сходищ мудрості". Від тої пори розумною і тямущою людиною почала у нас вважатися людина "книжна", тобто така, яка має науково-літературну освіту, і самою глибокою рисою в характері цього книжника стала смиренно мудрість особиста і національна".
¦ Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість, набули особливого соціального статусу.
Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Давні історичні джерела, особливо грецькі, повідомляють про те, що звичаї наших пращурів були досить гуманними, сповненими щирими почуттями до різних людей та шануванням природних сил і багатств. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнсгном; можна стверджувати, щодо певної міри такий стан речей зберігається і по сьогодні- Можна не мати сумнівів до того, що звичаї, традиції та риси характеру давніх слов'ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії були поєднані із давніми традиціями.
Коли виникли на Русі писані твори, - невідомо. Наприкінці 860-на початку 861 р. (за один рік до винайдення слов'янської абетки - "глаголиці") святий Кирило - апостол слов'ян - бачив у Херсонесі "Євангеліє" і "Псалтир", писані "руськими письменами". "Літопис Аскольда" прагнув визначити місце Київської держави у великому християнському світі. Запроваджено було "руську еру" - літочислення, за яким відлік років вели від 860-го - часу прилучення Русі до християнства.
Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис - "Повість врем "яиихліпГ: тут містилися не лише історичні відомості, а й опи-
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ
—^ * від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема, тут буяй знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платан, Арістотель, Сеиека;
—^ ¦ філософія і мудрість сприймалися перевалюю як найперші настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; такесприйняття фЬософїїсприя.юпоиві'пособливого типу, характерного для давньоруської культури- "філософствування у Хрікті": вищі духовні цінності поставши невід'ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші сі шелові засади жипупя;
—^ ¦ на першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання аб-страктио-теоретичногосистемотворення, будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому вся ця фпіосо-фія була схильною до морального повчання та життсво'і насіпаиони.
сувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Цікаво відзначити й те, шо цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та ін.); цс свідчило про те, що історія русичів розглядалася в контексті загальної всесвітньої (та, навіть, - світової!) історії. В цьому літописі переповідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та народів. Тут же містяться надзвичайно цікаві та характерні повідомлення про те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром.
Посланці князя до різних народів розповіли наступне: "Найперше ходили до болгар і дивилися, як вони моляться у храмі, а точніше сказати в мечеті, стоячи там без пояса. А поклониться, сяде й диви і ься сюди й туди, як божевільний. І нема в них радості, а тільки печаль та сморід великий. 1 недобра віра їх. І прийшли до німців і бачили, як відправляють службу божу, а краси не бачили ніякої. І прийшлими в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнятися з нскг (Повість врем'янихліт.-К., 1990. - С. 173).
І хоча описане літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт концентрації уваги на аргументі краси є досить красномовним: він, власне, засвідчує давні корені українського естетизму, що постав зрощеним із релігійністю.
У відомому зібранні текстів "Ізборник Святослава 1073р." вміщений вик-лад твору Арістттля "Категорії" Ь коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудросіі, оскільки із цією збіркою князь не лише проводив своє дозвілля, а й їздив у військові походи.
Твір "Слово про закон та благодать" Київського митрополита Ілларіона (1030-1050) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У ньому творі митрополит також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес. Він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благодаті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей своїми зовнішніми настановами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов'ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп'яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов'ю. Митрополит оспівує християнський вибір Володимира Великого як свідчення з'явлення благодаті на землях Київських; вітас він також культуро-творчу діяльність Ярослава Мудрого.
Із першої третини X ст. дійшов до нас "Шестидень" Іоаина, екзарха Болгарського, в якому звучить своєрідний гімн Мудрості Бога, що проявилася у гармонії світобудови. Остання поділяється на чуттєве та духовне, а в духовному проходить поділ на живе та розумне. Людина знаходиться в центрі світу, тому що включає у свою природу всі складові світу. В цьому творі стверджується також, що світ являє собою єдність відомих чотирьох елементів, проте ефір та небо постають елементами нематеріальних сутностей.
"Повчання" Володимира Мономаха, вельми вшанований твір давньої Русі (кінець XI ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а, по-друге, постає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям- будувати своє життя у злагоді зі світом, тобто шукати шляхів до гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя.
У "Постанні Никифора, митрополита Київського, князю Володимиру Все-володичу (Мономаху)" (XII ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині - це душа, що складається із розуму, почуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин. Але розум керує людиною через почуття та волю (бажання); тобто тут стверджується розумна природа і почуттів, і волі. Цікаво відзначити, що найкращим почуттям Никифор вважає зір (а не слух, всупереч типовим середньовічним уявленням).
У "Посланні пресвітеру Формі" Кгимента Смолятича чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим
людям, бо клірики розуміють їх на більш високому рівні. Проте найважливішим у справі застосування філософії постас необхідність приходити до повчальних моральних висновків, серед яких найпершим є такий: справжнє благо полягає не в багатстві і не у владі, а у "стяжанні мудрості".
"Слово Данила Заточеника" - наступний популярний твір давньоруської книжкової мудрості. Автора цього послання досі не встановлено, як залишається невідомим і Ім'я князя, до якого звертається творець "Слова" -твору, що засвідчує появу в Київській Русі думки про важливу роль в суспільному житті світської інтелігенції. Головна думка твору- утвердження мудрості й розважливості, основних чинників розвитку суспільства: "Серцерозумного у кріптясть-ся в тілі його красою й мудрістю... Не зри на зовнішність мою... Я, пане, хоч одежею вбогий, ти розумом багатий, юний вік маю, та розум старий в мене... Мужа мудрого посилай і мало йому кажи, а глупого посилай та сам не лінуйся за ним іти... Не висівай у рівчак жито, ані мудрість у серця глупих. Безглузді не сіють, не орють і в житницю не збирають... Що в міх утіш лити, що глупого вчити ".
У творі "Житіє Кирила фічософа " привертає до себе увагу коротке, проте цікаве визначення філософії: на запитання візантійського Імператора: "Філософе, хотів би я дізнатися, щос філософія?", Кирило виповідає: ''Божим і людським речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога...". До цього Кирило додас, що філософія - це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму.
Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою "Бджола" (вона містила фрагменти з праць Плутарха, Діогеііа, Сократа, Піфагора, Епікура) та інші джерела. Але при цьому слід враховувати те, що за підрахунками фахівців серед всієї літератури Київської Русі оригінальні твори складали всього лише один відсоток; це пов'язане із загальною установкою християнської думки на коментування, екзегетику, а також тим, шо основне завдання книжники Київської Русі вбачали у засвоєнні християнської мудрості, а не у створенні нового.
# Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, оцінити значення розуму та духовного начала в людині. При цьому людина розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.
10.3. Україна - Європа:
духовні зв'язки Відродження.
Поява професійної філософії в Україні
Наприкінці XIV та у XV сг. в історії України відбуваються суттєві зміни: після татарської навали занепадають міста, знижуються виробнича активність та внутрішня суспільна комунікація. Внаслідок того Україна втрачає свою незалежність: спочатку більша частина її території входить до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше - Речі Посполитої - об'єднаної польської та литовської держави. І хоча спочатку ця окупація України не була занадто обтяжливою (давньоруська мова використовувалася вільно, українська шляхта мста широкі права, втручання у процеси життя були незначні), все ж, по-перше, ¦ населення та територія України тепер були поділені на різні частини, а, по-друге, ¦була втрачена можливість цілеспрямованого аутентичного духовного розвитку. Проте, як це не дивно, в такому становищі України були і свої позитивні сторони:
¦ внутрішнє життя на теренах України дещо стабілізувалося (нагадаємо, що Київська Русь дуже сильно потерпала від міжосібпих князівських восп та свар);
•> відкрилися можливості для більш інтенсивних зв'язків Із країнами Західної Європи.
Ще за часів Київської Русі мали місце відрядження здібної молоді на навчання до Візантії, що сприяло ознайомленню з античною філософією, духовними пошуками християнства. У ХІУ-ХУ ст. в Україні набули поширення домашні школи, в яких діти заможних громадян отримували ґрунтовні на той час знання. Тоді охоче вивчали латинську мову: вона відкривала доступ до навчальних закладів Європи, мережа яких стрімко зростала, починаючи від XI ст. У європейських університетах велику увагу приділяли вивченню філософії. Початково у межах навчальної програми викладали діалектику, логіку, фізику та метафізику. Пізніше структура філософської освіти істотно змінилась. У якості філософських дисциплін стали вивчати логіку, онтологію, психологію, теологію, космологію, стику, право, історію філософії, поетику, естетику.
Існує чимало історичних свідчень того, що в Україні того часу проявлявся стійкий інтерес до духовних та інтелектуальних новацій. У 40-60-х рр. XV сг. у Києві утворився науковий гурток так званих "ожидовілих", котрий значну
увагу приділив філософським студіям та популяризував такі твори, як "Логіка Авіасафа", "Промова Мойсея Єгиптянина", "Арістотелеві врата". Ці твори перекладалися з арабських або єврейських джерел. Напевне, є підстави ствер-джуваги, що зацікавлення у цих творах було не випадкове: тут містилися міркування •онтологічною, • гносеологічного та «етичного планів, а загальне спрямування творів визначалось духовними заглибленнями. На думкуД. Чи-жевського, "ожидовілі" були тими, хто вперше ввів вукраїнське оточення твори суто філософського змісту. Завдяки цьому вітчизняна інтелігенція ознайомлювалася з творами, що мали безперечну вартість для поглиблення філософської культури. (До речі: деякі з цих творів були перекладені й стали відомими у Західній Європі лише через 20 років).
Вихідці з України з'явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування. Стародавні записи містять прізвища багатьох студентів із Рутенії (саме гак Іменували Україну в середньовічній Європі). Відомий найдавніший запис про українських сі удентів датований 6 квітня 1353 р. і засвідчує навчання в Сорбоїші Петра Кордована та його товариша. Велику популярність серед українців мали університети в Болоньї, Падуї, Римі, КенІї-сберзі, Парижі. Навчання могло тривати п'ять, десять і більше років. Найдавнішим був науковий ступінь доктора філософії (згодом з'явилися ступені доктора богослов'я і доктора медицини). В усіх трьох розрядах українці здобували наукові ступені, починаючи з XIV століття. Повертаючись па Батьківщину, українці -виховаі щі європейських університетів, приносили на рідну землю і іє лин іс знання (що було важливо й само по собі), а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні філософські погляди і, зрештою. - ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження.
Найвідомішим українським вченим доби Відродження став ЮрійКотермак із Дрогобича (Юрій Дрогобич)(1450-1494), який після навчання у Львові поїхав до Італії. У 1478 р. одержав ступінь доктора філософії, а у 1482 р.-доктора медицини Болонського університету. У 1478 р. став професором цього закладу, викладав астрономію, філософію, медицину, а у 1481 р. він був обраний ректором. Юрій Дрогобич - перший доктор медицини серед українців, автор праці "'Прогностична оцінка поточного 1483 року" (видана того ж року у Римі) - першої друкованої праці українського автора. Вона є великою бібліографічною рідкістю (збереглося тільки два примірники-у Кракові йТюбінгені). Збереглося сім рукописів Котсрмака; у цих працях розглядалися природничо-паукові проблеми й робилися спроби їх осмислення (у тому числі й філософського). Ім'я Ю.Котермака занесене в Італіїдо списку найечаветніших учених. 1488 року він переїхав до Кракова І став професором Ягелонського університету, в якому працював до кінця свого життя.
Ю.Дрогобич посідає унікальне місце в українській філософії та й у вітчизняній культурі загалом, що зумовлене декількома обставинами.
По-перше, він був своєрідною з'єднуючою ланкою між Україною та Європою: одночасно належав і до європейського Відродження, ідо українського Перед-відродження. ставши (фат ично) його провісником. По-друге, його творче "кредо" відроджувало ту духовну засаду, яка культивувалася у культурі Київської Русі: у книзі "Прогностична оцінка поточного 1483 року", у присвяті Папі Римському сказано, що взятися до наукової праці автора спонукала не жадоба матеріальних статків, не прагнення ло слави, не інші подібні марноти, а лишень-но бажання пізнати істину й прислужитися людям.
Майже сучасником Ю.Дрогобича був Павло Русин із Красііа (?-1517), який навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах, а пізніше працював викладачем в обох цих навчальних закладах. Свої світоглядні позиції він викладав у поетичній формі, славлячи людський розум й висловлюючи віру у його великі можливості. У "Похваліпоезії' він писав: "Вчених книг' не згортай ніколи, чистим серцем пий ті зразки високі, й те побачиш, вір, що було ще вчора скрите від тебе". Такі настанови знаходили прихильний відгук і торували шлях розвитку освіти в Україні.
Юрій Дрогобич та Павло Русин вже були носіями якщо й не прямих ідей гуманізму, то їхніх настроїв: зв'язки України із Західною Європою сприяли прилученню української громадської думки до ренесансових віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного життя людини. Водночас і [є сі ірияло поглибленню інтересу до соціальної та природної реальності, а останнє, у свою чергу, відкривало перспеїатидля розвитку наук та людських самоусвідомлень. Однією із ознак останньої о була поява вчених творів народною мовою: таке було в Європі, такс ж можна було спостерігати і в Україні.
У XIV - XVI ст. з'явились перші твори, написані не книжною (тобто - церковнослов'янською, як раніше), а староукраїнською мовою: грамоти XIV ст., "Кам'янко-Струмилівське євангеліє" (1411), "Четьї-МіпеГ (1489), "Пере-сопницьке євангеліє" (1561), "Крехівськип апостол" (1560), пісня "Дунаю, Дунаю" (1571). Наприкінці XV ст. ст ароукраїнською мовою були видрукувані "Осьмигласник", "Часословиць"'. "Тріодь пісня", "Тріодь цвітня". У цих творах акцентувалась потреба вивчення природи, увага до людської особистості (вагома риса Відродження).
Відродження мало й відповідні соціальні підстави: розвиток міст та своєрідної міської культури, поява та зміцнення ремісничих цехів та відповідних братств, розширення мережі університетів, пожвавлення торгівлі, початки формування своєрідних етнічних утворень - націй та національної свідомості.
Яскравою постаттю українського Відродження був С. Оріховський-Роксо.ши (1513-1566). Одержавши ґрунтовну освіту (навчався в Перемишлі, Кракові, Відні, Віттенберзі. Падуї, Болоньї, Венеції, Римі, Ляйпцігу) і познайомившись
з видатними діячами європейського Відродження та. Реформації (у тому числі й з М.Люшером), мислитель написав протягом свого загалом недуже тривалого життя низку праць, котрі стали достатньо відомими в Україні та Центральній Європі, і справили певний вплив на процес зміцнення гуманістичних норм суспільного життя. Найвизначніші його твори написані латиною, а саме: "Про турецьку загрозу слово перше" (1543). "Про турецьку загрозу слово друге" (1544), "Про целібат" (1547), "Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу" (1548), "Хроніки" (1548). Йому ж належить значна кількість листів, діалогів, памфлетів та промов. Властиві авторові блискуча манера викладу, чіткість аргументації, спостережливість, дотепність, жвавість думки -все це поставило Оріховсього на один рівень із видатними мислителями того часу.
С. Оріховський-Роксолан порушував у своїх творах суспільно-політичну проблематику: обтрунтував доконечну потребу оборони рідного краю, давав поради щодо оптимізації державного устрою, методів керівництва. Як свідчать спеціальні дослідження, С. Оріховський-Роксолан був одним із перших фундаторів так званої "теорії суспільної угоди", вважаючи, що держава виникає внаслідок погодження громадян передати частину своєї свободи на користь суспільній злагоді. Був він також і пропагандистом "теорії природного права", наполягаючи на тому, що права громадян мають першість у відношенні до повноважень державних і іерсон. Досить цікавими є думки С.Оріховського щодо необхідності об'єднання в суспільному житті та державній діяльності розуму (мудрості) та сили; як на взірець такого об'єднання він посилався на історичний приклад виховання Арістотелем Олександра Македонського. Монарх не зможе належним чином виконати свою місію, коли не матиме "перед собою зразків і філософських настанов, які наповнюють і вдосконалюють розум". Усе, "що дбайливо вибране з надр, може і повинно стати основою для подолання суспільних негараздів".
Наприкінці XV - XVI ст. в Україні відбулися суттєві зміни у суспільно-політичному житті: через посилення впливів католицтва на православних відбувається дестабілізація життя православних громад, а внаслідок цього даються взнаки реформаторські віяння: церковні громади починають перебирати на себе управління церковним життям, поширюючи водночас і культурне життя та освітню діяльність. Врешті процеси протистояння православних громад та католицької Церкви привели до Берестейської церковної унії (об 'єднання): церковний собор 1596р. ухвалив рішення щодо заснування греко-католицької церкви. Вплив цієї події постійно позначався на стані справ в Україні. Прямо або ж дотичним чином він привів до істотних
зрушень в освіті, літературній творчості, філософських пошуках, громадянському житті, і попри всю свою суперечливість торував українському народові шлях в Європу.
Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовно.му житті тієї доби відігравали церковні православні братства, які й поставали самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської церкви, а в 1544 р. - церкви Св.Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово стали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 р. при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов'язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов'язкової навчальної дисципліни. Авторитетним ідеологом Львівського братства був Ст.З«зй;«й{бл.157О-1600), який був схильний до раціоналістичних тлумачень церковних догм; зокрема, він відкидав догмат про Чистилище, вважав, що можуть існувати множинні світи, населені розумними істотами, та відстоював тезу про автономне співіснування світської та церковної влади. У Львівській братській школі викладав філософію відомий філософ та поет того часу К. Транквіліон-Ставровецький (? - 1646 р.). Він закликав до мудрості та освіченості, проте не відірваних від повсякденного життя, виправдовував земну красу та земні вчинки людей, доводив, що чесна праця постає основою людської гідності та засуджував паразитизм.
І Освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів, врешті підводили українську культуру до Просвітництва.
Першою когортрю просвітників в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі в останній третині XVI ст. (на базі Острозької братської школи, у подальшому - академії) і який очолив ректор Острозької академії Г. Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі пись-менники-полемісти Х.Філалет, С.Зизаній, В.Суразький, Клірик Острозький, З.Копистенський, М. Смотрицький, першодрукар /. Федорое та інші особи. До цього ж гуртка духовно належав /. Ви-шєнський - вихованець Острозької академії та центральна постать української культури кінця XVI - початку XVII ст. В Острозькій академії викладали достатньо ґрунтовні філософські курси, автором яких був Ян Лятос; залишилися також відомості про фі-лософську діяльність Клірика Острозького, В. Малюшщького, М.Броневського.
В останній третині XVI ст. в Україні розгорнулась гостра полемічна боротьба щодо подальшої історичної долі країни, її ініціатором став дуже відомий державний і релігійний діяч, член ордену єзуїтів Петро Скарга (1596-1612) - безперечно один із найталановитіших письменників свого часу; він енергійно обстоював думку про те, що українцям слід у всьому орієнтуватись на Європу, на Рим, на католицьку церкву. Саме це, на його думку, відкриє українцям великі можливості в усіх сферах духовного та матеріального життя.
У полеміку із зазначеними ідеями вступили члени Острозького гуртка.
відстоювали ідею захисту українського народу як етнічної спільності від ополячення і окатоличення
порушували питання про громадські права й особисті права громадян обстоювали думку про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналежності
орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалось з філософсько-світоглядними впливами Візантії
На духовну ситуацію в Україні справили вплив праці візантійських філософів-богословів XIV ст. Г.Синаїта, Г.Палами, М.Кавасили, Й.Лествичника, І.Сіріна та інших мислителів, зусиллями яких було опрацьоване релігійно-філософське вчення ісихазму (від грецького слова ісихія - тобто спокій). Його сутність полягала у вченні про безпосереднє єднання людини з Богом, засобом для чого має стати самозаглиблення особи у власний внутрішній світ та в універсальний світ духовних явищ. На цьому шляху виділяється 2 етапи: практичні діяння (праксис) та розумове діяння (теорія).
Особливе місце в полемічній літературі належить Івану Вишенському (1550-1620), вихованцю Острозької академії, ченцеві, який тривалий час прожив на АфонІ - святині світового православ'я. Мислителеві належить близько 20 полемічних творів, першим із яких стала книга "Викриття диявола" (1600). У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд, соціальне буття, внутрішній світ та система моральних орієнтирів.
СВІТОГЛЯДНІ ПОЗИЦІЇ ТА ПОГЛЯДИ І.ВИШЕНСЬКОГО
"внутрішнє спасіння "людини неможливе без знищення несправедливості, нерівності, гноблення рішуче поставав проти західних впливів на українську культуру та світогляд
вважав, що православна віра більше орієнтує людину на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога, ніж католицька віра
закликав до людської солідарності, братерства, утвердження рівності людей і справедливості в їхніх стосунках
Полеміст закликав відвернутися від облудного земного життя, нестійкого у своїй основі, закликав не вчити латину, бо слово Божіс прийшло на Русь словенською мовою: "Сказую вам таїну великую: как диявол великую зависть име-ет па словенський язик, що ледве живоп од гневу; і што некоториїПаши па словенський юикхулят и нелюбят, то тому, што знают, от какого мастера дей-ствуют і творят. Ато для того диявол на словенський язик борву туюмаєт, зете ж єсть плодоноснейшип ото всех язиков и Богу любшкйий ",
# Отже, наприкінці XVI - на початку XVII ст., у ситуації складних соціально-політичних та духовних процесів в Україні проявляються гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції І процеси; за цих обставин підсилюсться інтерес до людської життєвої реальності, етнічної та культурної самоідентифікації, а, відповідно, і інтерес до гуманітарних студій. На базі братських шкіі виникає професійна філософія, а згодом - вищі навчальні заклади.
10.4. Особливості філософських курсів Києво-
Могилянської академії. Життя та філософська
діяльність Г.Сковороди
Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом - Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київську Академію ще за життя П. Могили стали нази-
вати Могилянською. У 1633 року документом польського короля Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу. У 1634 р. завдяки зусиллям П.Могили був відкритий колегіум у Вінниці, а 1636 р. - у Кременці. Перу митрополита належать наступні твори:"Служебник'' (1629 і 1639), "Теребник" (1646), "Літос альбо камінь" (1644). За загальним визнанням істориків та культурологів П.Могила являв собою яскравий приклад вдалого поєднання розуму та дійовості: він був не лише мислителем, а й громадським та церковним діячем.
обстоював Ідею розвитку науки і освіти під
егідою церкви
закликав поширювати освіту в народному
середовищі
наполягав на пріоритетності духовної
влади над державною
окреслив образ бажаного володаря —
"філософа на троні", гуманного стосовно
власних підданих, твердого щодо ворогів,
освіченого і мудрого, вірного Богові та
підзвітного йому
Києво-Могилянська академія стала загальнослов'янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломо-носов (1732-1734). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в
Європі XVII століття,
Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси в основі своїй поставали більш-менш типовими для Західної Європи курсами пізньої схоластичної філософії. Курс філософії був зорієнтований на вивчення переважно системи Арістотеля. Навчання велося на основі праць античного мислителя, перекладених латинською мовою, а також грецьких версій його творів. Клас філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику. У межах перших двох наук подавалось теоретичне осмислення природних
явищ. Метафізика (як і у Арістотеля) являла собою світоглядне осмислення дійсності й охоплювала класичну філософську проблематику. У класі філософії викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов'я) докладно вивчали систему Фоми Аквінського (томізм).
погляди вчених кйєвр-мрґйлянської.
Філософія - це система дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також дослідниця життя і доброчесності
Іспиту слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності - створеної природи
Здобуття істини є результатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому і раціональному Простір є невід 'ємним від речей і середовища, а час ~ послідовною тривалістю кожної речі, простір І час невіддільні від природних сил Пріоритетне значення має розум; останній здійснює значний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом
Вирішальне значення для успіху пізнання має метод, що застосовується дослідником. Науковий метод - це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого
Сенс життя - у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро; при цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тііесиих і духовних
У трактуванні професорів Києво-Мопіпянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже - й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобом пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі раціонального освоєння світу.
За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної уні-
верситетської філософії, проте не копіювали їх повністю, а включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Арістотеля, посилались на новітню науку.
У своїх філософських викладах професори філософії послугувались працями Арістотеля, Августина.Дунса Скота. Фоми Аквінського, П.Гасенді, Р.Бе-коиа, Р.Декарта.Дейбніца, X. Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті. Саме тому надбання європейської філософської думки викладалося крізь призму української духовної традиції. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, атакож у тому, що етичним проблемам філософії надавалося велике значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.
# Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а подекуди - ще й докторів богослов'я. Завдяки цьому викладання філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософи належали: П.Могила, І.Галятовсь-кий, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Кониський, Г.Щербатський, Я.Козельський та ін. Інокентій Гізель (1600-1683) початкову освіту здобув у тій-таки Києво-Могилянській академії, пізніше навчався в Замойській академії (Польща) та аристократичному КембрІджському університеті (Англія), куди був скерований П.Могилою. Повернувшись на Україну, став професором філософії, а пізніше ректором Академії (1646-1656). І.Гізель був одним із перших філософів України, який знайомив студентів із геліоцентричною системою М. Коперника. Основою процесу пізнання І.Гізель вважав чуттєві пізнання. У зв'язку із цим філософ наводив докладну характеристику органів відчуття, котрі виступають інструментарієм пізнавального процесу. Вищим щаблем пізнавального процесу є пізнання інтелектуальне, засноване на діяльності розуму, який продумує абстрактні уявлення і здатен освоювати нематеріальні об'єкти.
У праці" Мир з Богом людині'" філософ характеризує людину як Боже творіння, наділене прагненням до щастя, почуттям власної гідності та можливостями до самовдосконалення. Людина сама є творцем власного щастя (або нещастя), вона - автор добрих або ж лихих вчинків, тому слід розрізняти добро від зла. Людина наділена засобом для цього-совістю та розумом. У праці "Синопсис, чи Коротке зібрання од різних літописів", яка витримала три видання за
життя автора (1674,! 678.1680), І.Гізель подав прагматичне осмислення історичного процесу, відмінне від попереднього провіденціального її трактування. Автор високо оцінював "самодержавницьку" діяльність київських князів, ретельно відобразив зміни в організації Київської церкви. Червоною ниткою крізь усю працю проведена думка про потребу єднання усіх слов'ян в організації опору турецькій агресії.
Іоаникій Галятовський (І62О-1688) обстоював ортодоксальні теологічні погляди; у своїх творах автор розглядає Бога як первинне, всеохоплююче й визначальне начало. Він безтілесний, невидимий, безсмертний. Бог-це вольова й розумна підстава світу, він - детермінанта усього сущого. Людина існує як істота двоїста: тілесна та духовна, налічена душею, яка й сполучає її з Богом. Душа наділена активністю, тіло ж є пасивною формою. Філософ заохочував дослідження природи в усіх її виявах.
СтефанЯворський(1658-1722)-однаіз центральних постатей в українській культурі початку XVII ст. Навчався у Львові, Києві, Любліні. Вільно. Був митрополитом Муромським і Рязанським, а з 1702 р. - місцеблюстителем патріаршого престолу російської православної церкви. Зібрав одну із найбільших бібліотек XVII ст., яку заповідав передати на Україну (в Ніжин).
Філософські позиції С.Яеорського викладені передовсім у трактаті "Про душу" (1697), в якому основну увагу приділено гносеологічній проблематиці. Автор аналізує "зовнішні відчуття" (зір, слух, нюх, дотик, смак) та "внутрішні відчуття" (уявлення, фантазію, оцінку, пам'ять тощо). На цій основі він розвивав теорію образів, розглядаючи їх як своєрідне відбиття дійсних речей. Тим самим філософ поширював в Україні погляди сенсуалістів. У своїх філософських курсах С.Яворський акцентував також ідею безсмертя людської душі; Арі-стотелеве вчення про матерію та форму; розрізняв речі, що перебувають у процесі становлення, та ті речі, які вже сформувалися. Матерія, на його думку, не-знищувана, наділена активністю. Природний стан матеріальних речей визначений Богом, який і підтримує належну гармонію у довкіллі.
Феофан Прокопович (1681-1736) замолоду навчався в Києві та Римі. У 1705-1716 рр. викладав у Академії'філософію, богослов'я, риторику, поетику. З 1711р. по 1717 р. був ректором Академії. Філософські погляди просвітника викладені у працях: ''Логіка", "Натурфілософія або фізика", "Математика", "Про риторичне мистецтво", ''Слова, промови повчальні*', "Про папський вирок ГалііеєвГ та багатьох інших творах.
Наріжним каменем позиції' вченого є визнання вагомої соціальної ролі освіти й науки, популяризація їх досягнень. З цієї позиції Ф.Прокопович популяризував вчення Ф.Бекоиа, Р.Декарта, ДжЛокка, М.Коперніка, Г.Галілея, заохочував професорів та студентів Академії до проведення експериментів, поглиблення спостережень над різними об'єктами природи до їх аналітичного опрацювання.
Ф. Прокопович мав оригінальні погляди і іа світобудову: Бог як творець світу, гарант стабільності в ньому обмежений в своїх діях тими закономірностями, які він сам надав природним речам у період їх створення. Завдяки цьому природа окреслюється як самодостатня система, котра існує завдяки внутрішнім потенціям та їх поступовій реалізації.
Ф.Прокопович деталізував традиційне для Академії вчення про природну матерію, її форму га сутність. У лекційних курсах філософ приділяв значну увагу проблемі людини, розглядаючи її як малий світ, що відтворює в собі великий довколишній світ. Метою людського існування він бачив досягнення стану щастя, котре неможливе без задоволення розумних духовних і матеріальних
потреб.
Георгій Щербацький (1725-?), Георгій Кониський (17 \7-П95) створили останні власні філософські курси, що викладалися в Академії. У них достатньо чітко розводились функції науки та релігії, знач на увага приділялась саме експериментальному дослідженню природних об'єктів. З другої половшій XVIII ст. Синод російської православної церкви заборонив професорам Академії створювати оригінальні лекційні курси і зобов'язав викладати філософію тільки за підручником німецького філософа Ф.Баумейстера. Цим самим була обірвана перспективна для України традиція, сутність якої полягала у власному осмисленні філософських набутків Європи під кутом зору вітчизняної ментальності й адаптації їх до дуже своєрідного коні ексту Східної Європи.
Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лекційних курсах, що мали назву "Поетика". Одну із перших "Поетик" уклав Ф.Прокопович (1705). Дуже ґрунтовний лекційний курс із цього предмету уклав професор Академії Митрофші Довгалєвський (?-?). Його праця витримана в дусі рафінованого барочного стилю, що випливає вже з самої назви твору: "Сигі поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова... для біпшої користі українському садівникові і його православній батьківщині..." Вчений розкриває природу мистецтва, поезії, творчої фантазії та багатьох інших проблем, котрі традиційно належать до компетенції філософської дисципліни естетики. Засадничим визначенням для нього стала така дефініція: "Поезія - цс мистецтво зображувати який-небудь предмет метрично з правдоподібним вимислом".
Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода. Біографія Г.Сковороди відома дуже докладно. Народився 3 грудня 1722р. в селі Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 рр. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750-1753 рр„ пере-
буваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині. Австрії, Словаччині, Польщі. Німеччині, а можливо-і в Італії. Після повернення в Україну в 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі; пізніше був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними наставниками. Г. Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність І останніх майже 25 років веде життя мандрівного філософа-проповідника. Помер Г.Сково-рода 9 листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині.
Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлення. "Світ ловив мене, та не впіймав" - ці слова на прохання мудреця були вирізьблені на його могилі. У цих словах життєве кредо, здійснити яке о тій порі було так само важко, як і нині. Вчення Г. Сковороди викладене у численних працях, серед них: "Міркування про поезію та керівництво до неГ (1769), "Нарцис" (1771), "Асхань" (1767), "Бесіда, названа - двоє" (1772), "Кільце" (1775), "Змій ізраїльський", "Жінка Лотова", "Потоп зміїн" (1791), "Розмова дружня про світ духовний".
І# Сучасна оиінка філософії/1. Сковороди ускладнена тою обставиною, що його постать певноюмірою оповита ідеологічними нашаруваннями. Проте щодо власне філософії, то тут, на жаль, поки що надзвичайно мало ґрунтовних та переконливих досліджень; переповідання Ідей Сковороди вже давно перетворилось на кліше із сталим набором одиниць: три світи, дві натури, заклик до самопізнання, увага до голосу серця, споріднена праця. Слід сказати, що переведення філософських думок Г. Сковороди у переповідання через окреслений набір елементів суттєво спрощує як самі ці думки, так і реальне значення його філософії, оскільки розглянуті окремо, самі по собі, зазначені думки постають в контексті європейської філософії недуже оригінальними. Вирішальне значення в оцінці філософії Г.Сковороди має декілька важливих моментів.
•> По-перше, майже в усі свої провідні Ідеї він вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу.
По-друге, його філософія - це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами, настроями та ідеями. В свій час Б. Паскаль, оцінюючи філософське новаторство Р.Декарта, погоджувався із тим, що переважна кількість складових філософії останнього є запозиченою, проте всі ці складові введеш'у такий контекст, із таким спрямуванням, що в цілому філософія настає зовсім новою. Те ж саме можна сказати і у відношенні філософії Г. Сковороди.
Нарешті, по-третє, Г. Сковорода являв собою той особливий тип фічо-софа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії.
ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ Г.СКОВОРОДИ
- Світ, за Сковородою, складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому - справжньої основи будь-чого, тобто Бога.
• Дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них пе можна просто знехтувати, але духовна паїпура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба.
- Біблія - особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного.
> Людина, як малий світ, мікрокосмос, "мирок", поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення.
> Перед людиною стоить завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід міме світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі.
> Оскціьш дух за своєю суттю с єдиний та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у порухах людського серця.
> Треба прислухатись до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура); серце с осередком духовного життя в людині. Саме воно єднає раціональні п почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дас опору людині у плинному й непевному світі.
¥¦ Наука про людину та її щастя - найважливіша з усіх наук.
>¦ Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я", живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують на шлях дійсного щастя.
>¦ Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, є поняття суму, туги, нудьги, страху; запорука здоров'я душі - її радість, кураж.
>¦ Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, и Сі у праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є обов 'язковою умовою самореалізацїілюдини.
І # Окреслені провідні думки Г. Сковороди свідчать про те, що він, по-перше, "дозволив" собі у ті часи мати такий світогляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся від санкціонованого церквою, а, по-друге, що він певною мірою відродив в Україні той тип філософствування, який культивувався ще в Київській Русі та мав назву "філософствування у Христі". Це була філософія, яка найбільше цінувала злиття життя та духовного прозріння, вчинку та моральності. Звідси випливає, що Г.Сковорода був не просто філософом, а філософом особливого культурно-історичного типу.
10.5. Університетська філософія в Україні XIX ст.
Філософські ідеї в українській літературі
та громадсько-політичних рухах
У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєїдер-жавної автономії та колишню військову славу. її територія була поділена на окремі частини: до 80% ЇЇ входило до складу Російської імперії, а Галичина, Закарпаття, Північна Буковина були включені в імперію Габсбургів, Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до само осмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі -інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища України та її етнічних само ідентифікацій.
У цей час основними регіонами культурного життя постають Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь (Миколаїв та Одеса), Закарпаття. У світоглядному плані це був період розроблення та поглиблення ідей просвітництва та ознайомлення з новими віяннями західноєвропейської філософії.
На початку XIX ст. українська громадськість починає знайомитися з ідеями та концепціями німецької класичної філософії; існує припущення, що, можливо, Г. Сковорода слухав лекції І, Канта. У 1803 р. в М.Миколаєві виходить перший переклад праці 1.Канта "Пролегомени до всякої майбутньої метафізики'" (рос. мовою), у 1833 р. в м.Одесі видається переклад твору Ф.ШеллІига "Вступ до умоглядної фізики".
На початку століття мали ходіння твори Х.Вольфа та X. Баум-гартена, проявлявся стійкий інтерес до,ідей західно-європей-
ського (зокрема - німецького) романтизму. Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, українська філософська думка не могла розвиватись та поширюватись вільно і самовладно, тому значною мірою саме через це, а частково - внаслідок окреслених вище інтелектуальних традицій, філософська думка в Україні XIX ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних рухів.
У ХУІІІ-ХІХ ст. у царині класичної філософської проблематики працювали викладачі Київської духовної академії, а пізніше - і університетів, що функціонували на території України. Частина з них зробила вагомий внесок в обґрунтування та поширення ідей просвітництва.
Вихованець Київської академії та Петербурзького університету Яків Ковельський (1728-1794) у праці "Філософські пропозиції", зосередившись на аналізі визначень філософії та різних рівнів наукового пізнання, відносив до теоретичної філософії логіку, онтологію та психологію; до практичної філософії - етику, право, політику. Він вважав, що завдання філософії полягає в дослідженні причинно-наслідкових зв'язків між предметами та явищами дійсності.
Петро Лодій (1764-1829), виходець із Закарпаття, викладав філософію, логіку та метафізику у Львівському, Краківському та Петербурзькому університетах (1787-1821). У своїй головній праці ("Логічнінастанови") автор навів поширені у тої час визначення філософії. У дусі кантівської філософії він визначав коло головних світоглядних проблем, а саме: Що таке людина? Що людина може знати? Що повинна роботи? На що може сподіватися? П.Лодій особливо підкреслював високе соціальне призначення філософії'. На його думку, саме філософія звільнила людину від рабства, перемігши фанатизм і деспотію. Він акцентував відому ще з античності думку про те, що добре складаються справи саме в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж правителі є філософами.
Українські просвітники С.Десницький (1740-1789) та В.Капніст (1758— 1823) прагнули осмислювати соціальні процеси; зокрема. В.Капніст шукав засоби для розв'язання суспільних суперечностей. Оптимальний шлях до оздоровлення суспільства вбачав у розквіті національної самосвідомості.
У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1805 р. Харківського університету на викладання фіюсофіїдо нього був запрошений німецький фічософ Йоган НІад (1758-1834), учень І.-Г.Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського
університету із 1806р. по 1816р. Й.Шад був прихильником філософії {.Канта, проте вносив у неї свої власні новації, використовуючи частково Ідеї І. -Г. Фіхте та Ф. Шеллінга. Зокрема, Й. Шад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також поставав проти відрину форм знання від досвіду. Особливу увагу він приділяв пізнанню протилежностей, котрі внутрішньо притаманні кожній речі. Світ у його розумінні становить собою велетенське поле взаємодії позитивних і негативних сил. Наполягав на потребі еволюційного розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспиіьних та особистих інтересів.
Йосип Михневич (1809-1885) викладав філософію в Одеському Рішельєвському ліцеї. В праці "Досвід простого викладу системи Шеллінга" розглянув основні стадії розвитку свідомості, що відповідали головним етапам у формуванні людських потреб, громадського виробництва, вдосконалення науки, мистецтва і загалом духовного життя.
У 1834 р. був відкритий Київський університет Св. Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г. Шевченка, М. Максимович (1804-1873) певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга, що надихало його на уважне ставлення до народної культури, народних вірувань та переказів. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г, Геґеля.
Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум'яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Регеля, він виклав у праці "Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість" своє бачення сутності філософії.
ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ
завдання філософії - пізнання дійсності нарівні свідомості V
формі ідей;
у філософії людська свідомість вперте звертається до себе
самої, а звідси випливає неможливість розглядати
філософське знання в контексті практичної корисності;
кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна
частинка цілісного процесу:
фіюсофська думка розвивається від заглиблень у природу -
через власне самоусвідомлення - до винайдення абсолютів
(Бога), відкриття істини у сфері самоусвідамяеної думки та
втічення її у практику;
національна філософія повинна взяти все цінне із різних
історичних філософій, але усталити все це на власних
засадах - на засадах синтезу ідеального і реального, ідей та
життя.
?
За оцінкою деяких філософів, чотиритомна праця О.Новицького "Поступовий розвиток стародавніх філософських вчень", в якій викладено його філософські ідеї, була найвищим філософським досягненням того часу. У чомусь подібні ж думки висловлював і Сильвестр Гогоцький (1813-1889), професор філософії Київського університету: він розглядав історію філософії як єдино можливу систему логічно узгодженого знання, отриманого завдяки інтенсивному діалогові двох альтернативних позицій, одна з яких вважає пріоритетом мислячий дух, а інша - буття в усій його реальній багатоманітності. Серед основних праць С.Гогоцького найбільш важливими постають його •дослідження історії філософії Нового часу та «створення "Філософського лексикону (в 4-х т.), які досить відчутно вплинули на підвищення культури філософського мислення в Україні.
Представниками академічної філософської течії були/. Тимковський (1772-1853),/. Ршькип(\115-\Ш)Л.Дудрошч(\12%-\Ш).В.Каразін(\1іг-\МІ),котрі переважно популяризували в середовищі науковців здобутки німецької філо-
софської школи.
Памфил Юркевич (1826-1874) справив особливий вплив на духовне становлення своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. - у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За життя філософа було надруковано 12 його праць, серед них: "Ідея", "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого", "З наук про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії".
За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того
часу.
вважав фііософські ідеї Платона та Канта напбічьш продуктивними в історії'філософії; високо оцінював і фпіософію Геґеля, не приймаючи проте його діалектики;
критикував як однобічні крайні фЬіософські позиції матеріалізм, і ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм - за приниження значення духовного;
поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність
розробив вчення про серце, яке філософ розглядав трояко: ^як центр людської тілесної організації; ^як центр духовної'діяльностілюдини; => як осередок морального життя людини.
?
* У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію "кордо-центризму" (відлатинського "согйе"-серце), започатковану працями Г. Сковороди. Теоретичний спадок П. Юр-кевича часто визначають як "філософію серця".
Окрім названих, серед представників університетської філософії варто згадати В.Карпот, який переклав російською мовою твори Платона, II. Ав-сепсва, який, міркуючи над особливостями російської (а також, зрозуміло, і української) філософії, вважав такими її громадську, суспільну спрямованість та релігійність.
# УХІХст., на хвилі підвищення Інтересу до власної історії, культури, етнічної самоідентифікацп філософсько-світоглядні ідеї в Україні знаходили вираз та виявлення не лише в межах академічної філософії, а в літературі, громадсько-політичній думці та програмах різного роду суспільних рухів. Особливого значення в цьому плані набувала саме література, бо вона несла думку, живе слово у людську масу, постаючи, своєю чергою, відповіддю на запити останньої. На українську літературу повною мірою поширюється відома теза про те, що поет в Росії - це значно більше, ніж поет. Відомо, що в Україні саме література відіграла роль активізації національної свідомості, поширення гуманістичної думки.
Коли йдеться про українську літературу філософського спрямування, першим постає перед нами ім'я Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852). Незважаючи на те, що Гоголя зараз інколи подають в рубриці "зарубіжна література", аж ніяк не можна забувати того, що про Україну, її життєві типи, її природний та побутовий колорит як уся Росія, так і Європа (а, може, І весь світ) довідалися саме завдяки знайомству із творами М. Гоголя. Мало хто знає, що окрім письменництва Гоголь ще й викладав історію всесвітньої літератури у Петербурзькому університеті, а також постав відомим через свої оригінальні світоглядні ідеї, які, до речі, викликали певну громадську полеміку. Світоглядні ідеї М. Гоголь виклав у працях "Вибрані місця Із листування Із друзями" та "Арабески". Ці праці, як і літературні твори Гоголя, свідчать про його оригінальну світоглядну позицію і, навіть, можна сказані, про його своєрідну філософію, яку можна назвати "філософією непомітного па".
Незначні, нескінченно малі відхилення від добра постають у підсумку великим злом. У знаменитій поемі "Мертві душГ М. Гоголь і зображує таких -мертвих за життя- персонажей. Лише наївний читач думає, що мертві душі -це душі тих померлих селян, які купляє Чичиков: жахливіше інше: всі живі персони вже давно мертві, а Чичиков, що їх черговий раз спокушає, постає уособленням диявола. По сьогодні вражає моторошне пророцтво М.В.Гоголя щодо долі
Росії: в знаменитому епізоді із "російською трійкою" він зображує, як Чичиков-диявол спрямовує її біг у безвість. Як відомо, своє особисте призначення М.Гоголь вбачав у здатності "наводити мікроскоп" на непомітне зло та робити його помітним. Але врешті, внаслідок душевних перенапружень, він почав сумніватися у тому, кому він, власне, служить, якщо бачить зло там, де його ніхто не помічає. Цей внутрішній розлад привів Гоголя до захворювання та смерті.
Фосновою світу є Бог, який надає усякому буттю сенсу та певного призначення ®людина € найпершим та найкращим творінням Божим
© найпершим життєвим завданням людини постає усвідомлення свого призначення
© це особливо важливо тому, що за душу кожної людини йде нещадна боротьба між Богом і Дияволам
' © кожна людська душа постає полем розгортання всесвітньої буттєвої драми: якщо вона врятована - добра в світі стає більше, коли загублена - менше
© найішвезпечнішим для людини постас так зване "непомітне зло , тобто зло незначне, маленьке (наприклад, незначна брехня), яке людина не вважає його за зло і не бореться із ним
Інша велична постать в українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, -це Т.Шевчеико (1814- 1861), який звернувся у своїх думках та творчості до па-м'яток національної історії. Торкаючись цього явища, поет писав у обгрунтуванні структури альбому "Мальовнича Україна": " У межах моєї Батьківщини... зберіглися дотепер численні сліди столітніх потрясінь, що Тарас ШЕВЧЕНКО спіткали колись цей край у безперервній боротьбі за віру й незалежність із чужерідними хижими сусідами..., в пам'яті народній живі численні поетичні перекази, що свідчать про шляхетні подвиги предків".
¦ Т.Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності всіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.
Серед інших світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі: Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною. Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії. Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім'ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості. Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у XIX ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.
У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти. Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.
Іван Франко (1856-1916) - унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філософії.
Докторську дисертацію "Варлаам і Йоасаф, старо-християнськш духовний роман ійого літературна історія" (1896) було виконано у Віденському університеті під керівництвом вченого світової слави, хорвата Ватрос-лава Ягіча (1838-1923) - засновника славістики як науки, завідувача кафедри славістики Віденського університету. Науковий ступінь доктора філософії був присуд-
Іван ФРАНКО
жений І.Франкові сенатом Віденського університету на початку липня 1893р. Знання, набуті ним під час роботи над дисертацією, співробітництво з провідними вченими Відня поглибили зацікавлення вченого філософською проблематикою І спонукали його до формування власних філософсько-світоглядних ідей.
* /. Франко ще на зорі комуністичного руху зумів розгледіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність комуністичного руху: на його думку, "програма державного
соціалізму ", при всіх можливих її варіантах, "аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій".
¦ ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів
. народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю
. в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у т. ч. виробничих та соціальних
' творчий процес (чи в художній, чи в науковій галузях) може і повинен бути предметом наукового дослідження
¦ критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії
¦ був прихильником індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний метод
¦ скептично висловлювався про марксистський світогляд
"державний соціалізм " вважав великим гальмом історичного прогресу
1 в релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим не заміниму і в часи лихоліть, і в мирну добу
І. Франко -людина енциклопедичних знань, виняткової працездатності, наділена тонкою Інтуїцією вченого. Він полишив по собі неозору епістолярну спадщину, справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. Він належить до когорти тих діячів, через творчість яких духовно зріла нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.
Леся Українка (1871-1913) належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Племінниця МДрагоманова, донька письменниці О. Пчйіки, вона товаришувала з І. Франком, М. Павликом, М. Листком та іншими провідними діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформувався її світогляд, який загалом можна визначити як позитивістський. Майбутня поетеса цікавилась філософією, особливо найновішими її течіями, а серед них - і позитивізмом. Під його впливом вона зміцнилась у довірі до науки, людського розуму, у раціональному осмисленні дійсності: перш за все - соціальної.
виступала проти спрощених тривіальних інтерпретацій у співвідношенні релігійної віри та життєвих реалій
закликала до усвідомлення суперечливості та безмірної складності людського ставлення до світу
засуджувала песимістично-безнадійливі настрої
категорично не згоджувалась із життєвою позицією без міри покірливих і терплячих людей проблему людини окреслювала як проблему вибору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій
вважала, що людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі вірила, що наука і художня Інтелігенція спроможні і зобов'язані "просвічувати шляхи в прийдешнє"
* В творах Л. Українки національна проблематика органічно пов'язана із загальнолюдською. У цьому полягає один із засад-ничих принципів її творчості, зауважений свого часу ще М.Гру-шевським: "Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв'язана нерозривно з життям свого народу, з переживанням нашої людини в теперішню добу, ця творчість переводила їх на Грунт вічних вселюдських змагань ". Своєрідні світоглядні ідеї були у XIX ст. сформульовані в програмних творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетською інтелігенцією. До Його складу входили професори, студенти та співробітники Київського університету, серед них: М.Костомаров, В.Бйіозерський, П.Куліш, Т.Шевченко їй інші.
Ідейним натхненником товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У його працях "Закон Божий (Книга буття українського народу)" (1846), "Риси народної тбденноруськоїісторі'Г (1861), "Південна Русь наприкінці XVІ ст." (1842), "Руїна" (1879):
* вперше зроблено спробу окреслити національний український характер, ретроспективно оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших
(в першу чергу - слов 'ямських) народів, дати нарис такого суспільного устрою, який вІдіювідав би національним прагненням українців. Бажаний суспільний лад уявлявся у вигляді правової, демократичної, парламентарноїфедерації слов'ямськихнародів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права націй Історичне призначення України, на думку мислителя, полягає у справі об 'єднання слов 'ямського етносу (оскільки Київ історично виник у центрі слов 'ямського ареалу).
Потужний вплив на сучасників справив соратник М.Костомарова та Т.Шевченка Пантелеймон Куліш (1819 -1897). Особливе місце у його творчості посідає нарис "Зазивний лист до укранської інтелігенції" (1883), у якому у полум'яній, закличній формі окреслено соціальне покликання освічених верств суспільства, зобов'язаних виконати функцію національної еліти. Твір П.Куліша сповнений оптимізму й віри у відродження українського етнічного організму.
За вихідними світоглядними спрямуваннями П.Куліш був: # людиною глибоко релігійною; #дещо абсолютизував фатальний хід процесів дійсності; #у поглядах на Україну він романтизував її минуле; ^звинувачував урбанізацію у руйнуванні первинної моральності народу; #розвивав так звану "хуторянську філософію", закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя.
Діяльність кирило-мефодіївців була кваліфікована владою як небезпечна для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т. Шевченка - заслання в солдати у казахські степи із суворою забороною писати й малювати.
Важливий внесок у розвиток соціальної філософії, зокрема, філософії української національної ідеї зробив видатний діяч української культури, історик і етнограф Михайло Драгоманов (1841-1895). В основі його світогляду лежить суміш ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям.
Окрім розглянутих представників української філо- д*
софської думки XIX ст. варто назвати також О.Потеб- _„ . ГГ.,4 . „„„
.¦¦'¦"-'V' .
проголошував ідею безупинного людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб ратував за обмеження до мінімуму елементів примусу, усунення авторитарних рис у суспільному житті
відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами та універсальних людських цінностей осіб
національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії І свободи шляхом національної освіти і культури закликав до піднесення національної самосвідомості вбачав, що істина лежить в площині раціонального розуму; всяка істина повинна визначатись в межах логічного закону тотожності був рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму
ню (1835-1891), професора Харківського університету, що зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення мислення та мови, мови та народної історії, мови та формування людської психіки та людської особистості; Б.Кістяковського (\%(&-\92Щ, активного члена "Молодої Громади", який розглядав методологію соціального пізнання; В.Лесевича (1837-1905), який постав одним із кращих знавців, послідовників та пропагандистів в Україні та Росії ідей позитивізму.
10.6. Особливості розвитку української філософії XX ст.
На початку XX ст. українська культура, як і культура Російської імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (неоканті-анства, феноменології), виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. Проте, як відомо, цей процес був перерваний Жовтневим переворотом у Росії (за офіційною радянською версією -соціалістичною революцією).
Проголошення Української народної республіки (1918) створило небачені раніше можливості для розвитку української науки. Протягом 1918 р. одна по одній засновувались вітчизняні наукові інституції: Державний архів. Археологічний інститут, Археологічна комісія, Академія наук. У навчальних закла-
дах були утворені кафедри української мови, історії, права. Усе це дозволило започаткувати на систематичних засадах гуманітарні дослідження, утому числі - й філософського спрямування. У цей час плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В.Винниченко, В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших. Однак, цей період виявився дуже короткочасним. Встановлення радянської владив Україні обірвало природний процес формування національної державності й відповідних їй наукових інституцій. Значна частина вітчизняної інтелігенції була змушена емігрувати. У різних країнах Європи, в яких вони знайшли притулок (передовсім у Чехії, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції), їм вдалося продовжити розпочаті на Батьківщині наукові дослідження.
¦ Отже, у XX ст. українська філософська думка, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась трьома потоками: в Україні (радянській та Західній) та в діаспорі - за межами України. В цілому за межами України українцями було створено 46 навчальних та наукових закладів, у тому числі - Український вільний університет у Відні (1920 р.), пізніше перенесений у Прагу, а потім - у Мюнхен.
Серед мислителів, ідеї яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні, перш за все слід назвати В.Зеньковського (1891-1962), який читав у Київському університеті курси психології' та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав до Югославії); Г.Флоровського (1893-1979), відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походження Л.Шестова (1866-1938), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії' філософії екзистенціалізму; О.Гічярова (1855-1938)—у певний час професора Київського університету, видатного історика античної філософії, історика західної філософії. О. Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного унівеіХуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження О.ГЬтрова "Маточники ософистах. Платон как историческш свидетель" по сьогодні залишається одним із кращих досліджень на цю тему у світовій філософії.
Всесвітнього значення набули ідеї Володимира Вернадсько-го (1863-1945) - видатного українського природознавця, академіка, першого президента Української академії наук в 1919— 1921рр. Працював у галузі мінералогії, геохімії, біогеохімії, біології, геології, гідрогеології. Результати наукових досліджень вчений виклав у численних працях (усього понад 400).
В.Вернадський створив принципово нове вчення про біосферу, яку він визначав як "організовану оболонку земної кори, нерозривно пов'язану із життям ". На його думку, близько 4 млрд. років тому геологічні утворення на Землі підпали під дію певних (катастрофічних) змін, унаслідок яких утворилась жива речовина. Завдяки цьому геосфера перетворилась у біосферу, що спричинило якісно новий стан земної оболонки. Завдяки новоутвореній живій речовині стало можливим ефективне засвоєння енергії Сонця, а це, у свою чергу, прискорило еволюційні процеси на Землі. Структурний елемент біосфери - жива речовина. Середовище її збереження становить собою так зване "поле існування життя ". Завдання науки полягає в тому, щоб визначити необхідні для фізичного збереження "поля життя" параметри. УХІХ-ХХст. людствопе-ретворилось у загальнопланетну силу, дія якої співмірна із дією геологічних планетних сил. Діяльність суспііьно організованих розумних істот привела до утворення надскладної системи - "ноосфери " (від грецького слова "ноос "-розум), центральною ланкою якої є наділена розумом людина. За цих умов виключно загострилась ситуація в біосфері - постала проблема збереження біос-ферпих процесів, які були і є головною умовою збереження життя на Землі. Порушення цих процесів з неминучістю приведе до руйнування природних об 'єктів. Саме цей процес лежить в основі сучасної екологічної ситуації й зо-бов 'язує людство вжити всі можливі заходи для припинення нищення біосфери. В.Вернадський передбачив у зародку ще одну проблему - виснаження природних ресурсів. Як можливий варіант разе 'язання цієї проблеми вчений бачив розробку механізмів штучного здійснення у стислі терміни тих геохімічних процесів, на які природа витрачає тисячі років (останні думки вченого набули реального значення лише сьогодні). Особливого значення за сучасних умов набуло питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї наукової діяіьності. "Питання про моральний бік науки " самим життям поставлене на порядок денний. Це, на думку В.Вернадського, зобов'язаний усвідомлювати кожен дослідник. Усвідомлення цієї обставини, розуміння того, що наука може служити "для блага людства ", а може стати і засобом у руках соціально небезпечних сих "повільно й неухильно змінює наукове середовище ".
* У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і була перетворена ними у засіб обгрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Філософію оголосили "класовою наукою", теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у марксис-
тську систему ідеологічних координат, переслідувалось і радикально винищувалось. Те саме стосувалось і всіх інших сфер духовного життя. Красномовний приклад: в період між 1930 і 1938 рр. з 259 українських письменників публікувалися лише 36. Куди поділися інші - невідомо.
Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні, продовжували розпочаті раніше дослідження. Перш за все вони вивчали погляди Г. Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодпвського братства, методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної доктрини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначено офіційними колами як предмет філософських досліджень.
Провідними філософськими установами в Україні у 30-х роках стали: кафедра філософії Українського інституту марксиз-му-ленінізму, на якій працювали В.Юринець, В.Асмус, Р.Левик, Я. Розанов, та кафедра соціології того самого інституту, співробітниками якої були С Семківський, Т. Степовий, Ю. Мазурен-ко, А.Хвиля, П.Демчук.
Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937 року був створений Інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1939 р. Проте доля більшості * вчених склалася трагічно: вони були репресовані як фактично і майже вся українська інтелігенція. Найпомітнішими явищами у духовному житті України 30-х років стала знаменита літературна дискусія, започаткована М.Хвильовим, та "українізація", натхненником якої був М. Скрипник.
Микола Хвильовий (1893-1933) - провідний український письменник тридцятих років. Окрім прозових творів йому належать "Думки проти течії", у яких викладена далекоглядна культурологічна концепція. Письменник вів мову про болючі проблеми національного буття, шляхи національно-духовного відродження України. 30 квітня 1925 р. він видрукував у газеті "Культура і побут" (Харків) статтю "Про сатану в бочці", яка й започаткувала літературну дискусію, вершиною якої став заборонений радянською владою памфлет " Україна чи Малоросія' (1926). М.Хвильовий у цих працях гранично чітко поставив питання про світоглядну орієнтацію України. Орієнтир -це "'психологічна Європа", край грандіозної цивілізації, батьківщина таких
т
геніїв, як Гете.Дарвін, Байроп. Ньютон. Перспективи для дійсного відродження України він вбачав в утвердженні так званого "романтичного віталізму", тобто своєрідного відчуття життя, наділеного активною, творчою одухотвореністю. Україна має можливість реалізувати цю перспективу, вона не розтратила свій духовний потенціал. Послуговуючись марксистською термінологією, автор спробував обгрунтувати право України на незалежність. Він писав, що
І Ф "самостійна Україна"може існувати тому, що "цього І вимагає залізна й непереборна воля історичних законів ". На думку М.Хвильового, інтелігенція мусить "негайно стати на боці активного молодого українського суспільства..." Літературна дискусія набула гострого політичного забарвлення. До спростування М.Хвильового підключились партійні ідеологи (В.Затонський, В. Чубар, А.Хвиля та інші). Особисто Й.Сгалін скерував в Україну листа (24.04.1926), сповненого різких оцінок як самої дискусії, так і особисто М.Хвильового. "Дискусію" перевели в площину цькування української інтелігенції, що скінчилось фізичною розправою з її учасниками. Гнаний владою, М.Хвильовий покінчив життя самогубством.
На західноукраїнських землях у міжвоєнний період розробляв історіософську концепцію В 'тесте Липинсь-кий (1882-1931). У працях "Листи до братів-хлібо-робів", "Релігія і церква", "Хам іЯфет", у дослідженнях доби Б.Хмельницького він виклав своє бачення історичного процесу. Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні аристократичні кола, котрі зобов'язані, спираючись на свої знання й організаційні можливості, сприяти розв'язанню суспільних проблем. Оптимальною для України формою
державного устрою мислитель вважав монархію, яка ус-о ячеслав _ . ... ,.¥. .. ..
„„ тгтііі падкувала о аристократичні традиції княжої Київської
Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний потенціал селянства, розуміючи Його як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.
Видатним історіософом був ЮріпЛипа (1900-1944), уродженець Одеси, що зростав і навчався у Кам'янець-Подільському, Познані, Варшаві й був убитий енкведистами на Львівщині наприкінці війни. Прижиттєву славу дарували авторові філософські праці: "Українська доба" (1936). "Українська раса" (1937), "Призначення України" (1938), "Чорноморська доктрина" (1940), "Розпади Росії" (1941). Центральним поняттям у його теоретичних побудо-
В 'ячеслав
вах було поняття "раса", котру він розумів як певний психологічний тип людини, етнопсихологічні якості, зрештою - як духовне начало в людині. Фундаментом його творчості стала настанова Л Сковороди "Пізнай самого себе ". З позиції власного "Я" можна і слід зрозуміти дійсність і утвердити себе в ній як представника певного роду і народу. Автор застерігав від пристосування до української дійсності чужих (сторонніх) ідеологічних доктрин, які не мають шансів прижитися на вітчизняному грунті і спричиняють неадекватне (спотворене) трактування української минувшини, дійсності та майбутнього. Коли береться чужий взірець за норму, українці обов'язково видаються "якимись не такими". Саме в цьому полягає причина одвічної української біди- комплексу меншовартості, синдрому "малоросійства".
У міжвоєнний період на західноукраїнських землях активно пропагувалась і марксистська соціологічна доктрина. її прихильниками були С. Тудор, В.Бо-биііський, П.Козланюк, А. Крушельницький, В.Лееикський та інші ідеологи комуністичної партії Західної України. Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-!~уманітар-ну думку справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973). Уродженець півдня України (Мелітополь), він жив, навчався, працював у різних країнах. Невпинні життєві мандри безперечно надали йому можливість порівнювати різні системи правління, ідеологічні та світоглядні концепції, зрештою, суспільні звичаї та національні пріоритети. Д.Донцов був організатором і головним редактором журналу "Літературпо-науковий вісник" (Львів, 1922-1932), у якому друкувався весь цвіт української нації і який фактично продовжив традицію інтенсивного духовного пошуку, започатковану у Львові 1.Франком та М. Грушевським.
З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами українського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, ди-і іамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної, сепаратистської української держави. У філософському плані ДДонцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Дон-цова ідеям радикального ніцшеанства. Посилаючись на Ф.Ніцше, Д.Донцов засуджує "товариськість" як слов'янську рису, а натомість закликає: "Бути невблаганним і твердим до себе, щоб бути невблаганним і твердим до ворожих спііьнот і сил зовнішнього світу, і власної спшьносгт" (Донцов Д. Дух нашої давнини.-Дрогобич, 1991.-е. 207,211).
Дмитро ДОНЦОВ
визнавав щораз більший вплив ідей на історичний розвиток
схилявся до визнання вирішальної ролі людської особистості в історичному процесі ірраціональну волю розглядав як основну силу індивідууму, суспільства, народу ратував за повернення до джерел національних традицій, до узвичаєних норм, закорінених у глибинах генетичної пам 'яті етносу
Значний резонанс у західноукраїнському суспільстві міжвоєнного періоду мали погляди релігійних філософів. У Львові працювала духовна академія, видавався журнал "Богословія", в якому постійно друкувались філософські дослідження. Релігійна філософія розвивалась у контексті загальноєвропейської течії- неотомізму, поділяючи засадничі позиції цього духовного напрямку, її відомими представниками були А.Шептицькип (1865-1944), Г.Костельиик (1880-1946), Й Стш <1892-1992).
У міжвоєнний період за межами України працювала ціла низка талановитих вчених, що мають напрацювання у галузі філософської думки. Серед них слід назвати Д.Чижевського,І.Лисяка-Руднщького, О.Кульчщького.
У повоєнний період у галузі філософських досліджень в Україні сталися позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософський факультет. У 1946 р. відновив діяльність Інститут філософії Академії наук України. Завдяки цьому в Україні виховано декілька поколінь фахівців, котрі давали (і дають зараз) ґрунтовну філософську освіту студентам усіх вищих навчальних закладів. Ситуація істотно поліпшилась у 60-х роках під час хру-щовської "відлиги" й активної діяльності "шістдесятників". Філософи чи не вперше отримали можливість висловитись із тих питань, котрі раніше підлягали партійній забороні.
Філософський факультет (до речі - єдиний тоді в Україні), а пізніше- Інститут філософії очолив талановитий вчений П. Копнін. Йому вдалось згуртувати довкола себе науковців, яким було притаманне новаторське ставлення до філософських пошуків, прагнення шукати Істину, а не служити партійному клану. Саме в цей час були глибоко опрацьовані проблеми теорії пізнання, наукової методології, історії філософії. У 70-80-их рр. філософська думка в Україні починає розроблятися новою генерацією вчених. Вони почали активно досліджувати світоглядну проблематику, поширюючи її на процеси пізнання, мислення, різні сфери інтелектуальної діяльності, залучаючи до таких розвідок до-
сягнення зарубіжної філософії. Відчутних успіхів у розробленні власних філософських концепцій та підходів досягли доктори філософи В.Шижарук, В. Тан-чер, Л.Леечук, В.Босенко, І.Бичко, В.Кудін, С. Кримський, Б.Кубланов, М.Попович, В.Колодний, Н.Парнюк та інші
Наприкінці 80-х рр. багато філософів взяли активну участь у демократичному русі, виступили ініціаторами утворення обласних організацій національно-демократичних партій. Після здобуття Україною незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення. Увагу дослідників привернули наступні фундаментальні проблеми: шляхи етногенези та нацїогенези; шляхи, форми і методи духовного відродження; шляхи розбудови громадянського суспільства; демократичні засади суспільного життя; українська національна ідея; релігійна ситуація в Україні тощо.
Щоправда, за умов певного економічного занепаду, викликаного необхідністю глибинних перетворень у самих засадах економічного життя українського суспільства, даються взнаки і певні негативні для розвитку філософської думки тенденції; так, наука взагалі, а гуманітарні науки особливо, фінансуються за так званим "залишковим принципом".
# За умов, коли на перший план в суспільних процесах виходять проблеми міжіндивідуальних стосунків, коли людський чинник життя набуває небувалої ваги, роль філософії в житті суспільства недооцінюється, а це загрожує нам певною духовною деградацією. До того ж у питаннях про формування наукових кадрів запанував чиновницький підхід, коли в ситуації економічної скрути науковцям не полегшують, а, навпаки, ускладнюють шлях до наукових надбань, підвищення професійного рівня тощо. Проте, будемо сподіватися, що ці труднощі є тимчасовими; адже українська філософія тільки виходить на шлях власних надбань; перед нею - історична перспектива, (хочеться вірити в те, що вона зможе її використати і поповнити вітчизняну духовну культуру здобутками, гідними історії світової філософії.
суттєво !<§
Висновки
0Ь Українська філософія, хоча її теорії у своїй більшості і не здобули світового визнання та поширення, органічно вписана в історію українського народу та його духовної культури; вона була присутня на всіх основних етапах української історії і відігравала важливу роль у розвитку громадської думки. Постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українська філософія являється концентрованою формою виразу особ-
ливостей національного характеру та світосприйняття українців, їх суперечливих одвічних прагнень, 'їх самоусвідомяень та ціннісних орієнтацій. Внаслідок цього українська філософія має цпіу низку особливостей, що, почавши формуватися за часів Київської Русі, зберігають свою значущість і по сьогодні. В умовах наявності самостійної української держави перед філософською думкою України відкриваються нові, небачені раніше перспективи, і лише майбутнє покаже, чи змогла українська Інтелектуальна еліта використати їх належним чином.
СУТТЄВО ІЙЙ
Резюме
Ф Українська фічософія постає переважно явищем, внутрішнім щодо розвитку української культури; вона від самого початку набула таких особливостей, як естетизм, емоційність, схильність до морального повчання та життєвої настанови, спрямованість у бік осмислення глибин душі людини та специфіки соціально-історичних процесів, а не до докладних абстрактних системотворень.
® У Київську Русь фічософія прийшла разом із християнством: під впливом візантійської духовної традиції в Київській Русі від самого початку стали відомими ідеї давньогрецьких та візантійських філософів. Але тут врешті була започаткована нова фічософська традиція, яка базувалася на уявленнях русичів про святість та значення книжкової мудрості, - "фічософству-вання у Христі". Книжкові джерела Київської Русі свідчать про те, що тут інтенсивно засвоювалась попередня мудрість, а власні міркування були спрямовані на осмислення історичного місця нової держави у всезагальному людському розвитку.
® У подальшій історії Україна втрачає свою державну самостійність, входячи до складу різних держав. Проте включення бііьшої частини ЇЇ території у склад Речі Посполитої відкриває русинам (українцям) шлях до західноєвропейської освіти. На Україну приходять ідеї гуманізму, реформаційні віяння. Розповсюдження останніх було пов 'язане із виникненням православних християнських братств; останні відкривають численні братські школи, де викладається фічософія, вперше на Україні набуваючи професійного статусу.
® Український гуманізм має ті сала вихідні ознаки, що й західноєвропейський: він реабілітує земне життя та земні вчинки людини, оспівує людську особистість, освіту, науку, звертається до народної мови та народних звичаїв, замислюється над суспііьними відношеннями та формами державного правління. На Україні ідеї гуманізму переплітаються із ідеями народності, боротьби за права православних, за поширення освіти.
® На базі братських шкіл виникають перші в Україні вищі навчальні заклади - Острозька та Кисво-Могилянська академії. Саме остання відігра-
ла видатну роль у поширенні науки та освіти як в Україні, так і на Сході Європи. Вона надала нового поштовху розвитку фічософії: фпіософські курси академії були досить груитовними, широкими за проблематикою: вони базувалися на типових пізньосхоластичних курсах західних університетів, проте вк.чючали у свій зміст і новітні дачі науки.
© Найбільш уславленим вихованцем Кимо-Могилянської академії був Г. Сковорода, який, маючи високу філософську освіту, створив власну, цілісну і багато в чому оригінаїіьиу філософську концепцію, сповнену духовних прагнень, а, головне, - відроджуючу традиції давньоруського фшсофствуван-ня, спрямованого на органічне поєднання життя та філософської мудрості.
® Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. в Україні поширюються ідеї просвітництва, німецької класичної філософії, європейського романтизму. В університетах починає Інтенсивно розвиватися професійна світська фію-софія, яка досягає досить високих інтелектуальних результатів: професори Харківського та Київського університетів збагачують духовну культуру України та Росії власними ідеями та інтелектуальними розвідками.
® У XIX ст. фтософські ідеї поширюються і через літературу та програмні твори представників громадсько-політичних рухів: на першому плані тут знаходяться геніальні діячі украЬіської духовності- М.Гоголь, Т.Шевченко, І. Франка, Л. Українка; серед громадсько-політичних рухів важливе значення мали ідеї засновників Кирило-Мефодієвського товариства.
® На початку XX ст. українська фічософська та наукова думка знаходиться на підйомі, проте цей процес обриває Жовтневий переворот в Росії. Українська фічософська думка XX ст. розвивається кічькома потоками: в соціалістичній Україні, де спроби зберегти національні духовні традиції закінчуються трагічно для діячів науки та культури, в Західній Україні та в діаспорі, де створюються наукові осередки та досить плідно працює ціча низка мислителів. Після Другої світової війни відбувається певне відродження філософії, оновлення її проблематики, зростання професійного рівня фпіо-софів. Сьогодні цей процес продовжується в українській незалежній державі. І хоча зараз він розвивається досить суперечливо, перед українською філософією вперше відкрились перспективи культивування оригінальної, самородної духовності.
[~9~] Питання для обговорення на семінарському занятті
1. Національні філософіїта світова філософія. Українська фііософія як вираз особливостей національного характеру та світосприйняття українців; її найважливіші особливості.
2. Особливості розвитку філософської думки Київської Русі; вихідні ідеї та філософські джерела.
3. Вихідні ідеї та представники українського гуманізму та українських полемістів XVI ст. Поява професійної філософії.
4. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії.
10. Забужко О. Філософія національної ідеї та європейський контекст. - К., 1993.
11. Історія філософії України: Хрестоматія. - К.: , 1993.
12. Історія філософії на Україні. У 3-х т. - К., 1987 1988.
13. Кістяківський Б Проблема і завдання сошально-ігауковоіо пізнання //Філософсь
ка і соціологічна думка. 1992. №1.
14. Кипле В.Ж. Философия Туровского как философия начала // Философия науки, 2001,№2.
15. Кандзьоят В. В. Історія середньовічної філософії. - Львів, 2001.
16. Кониський Георгій. Філософські твори: у 2-х т. - К., 1990.
17. Нальчицький О. Основи філософії і філософічних наук, - Мюнхен-Львів, 1995.
18. Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. - К., 1978.
19. Литвинов В.Д. Ідеї реального просвітництва у філософській думці України. - К., 1984.
20. Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1995.
21. Нудьга Г. Не бійся смерті. - К„ 1991.
22. Нитик В.М. Феофан Прокопович. - М., 1997.
23. Огородиик і.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. - К., 1997.
24. Пам'ятки братських шкіл на Україні. - К., 1988.
25. Пас.іавський І.С. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХУІІ в першій третині XVII ст. - К.,1984.
26. Пошук А.І. Іван Вишенський - мислитель і борець. - Львів. 1990.
27. Полное собрание русеких летописей. Т.Ь- Спб., 1862.
28. Розвиток філософської думки в Україні. - К.: 1994.
29. Сковорода Г. Дослідження, розвідки, матеріали. - К., 1992.
30. Сковорода Г. Пізнай в собі людину. - Львів, 1985.
31. Сковорода Г. Повне зібрання творів у 2-х томах. - К., 1973.
32. Токар В. Текст лекцій з історії філософії України. - Львів, 1993.
33. Франка !. Зібрання творів у 50-ти томах. Т.45. - К., 1985.
34. Хвильовий М. Твори. У 2-х томах. - К.. 1992.
35. Чижеєський Д. Нариси історії філософії на Україні. - К., 1991.
36. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Нью-Йорк, 1991.
37. Шевченко В.І. Концепція пізнання в українській філософії. - К.. 1993.
38. Юркевич П.Д. Философские произведения. - М., 1990.
ПРОБЛЕМА БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ
... Думка співвідноситься з буттям, як зір із світлом. Я мислю, отже, буття є, оскиіькимоя думка потребує буття. Вона не охоплює його аналітично, але перебуває у відношенні до нього.
Габріель Марсель
Поняття буття є вихідним для філософії. Воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як наріжний світоглядний орієнтир. Завдяки цій якості воно виконує функцію сенсоутворен-ня у людському світорозумінні. УХХст., коли людство відчуло можливість свого самознищення, буття постає як вища цінність та міра моральної відповідальності людини за свої дії. Нарешті, у реальному виявленні буття постає перед людиною у контексті питання про смерть, безсмертя та шляхи людського самоутвердження.
" Я:
.-Я .СІ
СУТТЄВОЇ^
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
% основні функції, що їх виконує поняття буття у філософії;
^ як пов'язане поняття буття із людським способом самоутвердження в світі;
^ послідовність категоріальних визначень буття в історії європейської філософії;
*Ь відмінності між філософським та науковим розумінням буття.
^ проводити порівняння класичного та некласичного розуміння буття;
** використовувати у конкретних випадках основні ознаки наукового та філософського визнання реального існування чогось;
^ аналізуватиперевагитанедолікиконкретно-науковогота філософського тлумачення буття.
¦ особливості та основні аспекти філософського трактування буття;
¦ рівні осмислення буття у різних науках та у філософії;
¦ зв'язок основних категорій, якими історично визначалося буття у європейській філософії;
¦ особливості розуміння буття у сучасній некласичній філософії;
¦ основні аспекти розуміння буття у сучасній науці.
{_} План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
11.1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття.
¦ о*
¦&¦•
11.2. Проблема буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття.
11.3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття (філософське окреслення).
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
# АНТРОПНИЙ ПРИНЦИП — у деяких сучасних науках: початкове припущення того, що беї урахування факту наявності людини в світі природні процесії не можна зрозуміти в їх єдності та провідних характеристиках, а наукова картина світу не змаже набути логічного та змістового завершення; і навпаки, поза цим принципом із стихії природних процесів появу людини пояснити просто неможливо.
• БУТТЯ- НЕБУТТЯ— гранична межа філософського узагальнення: співвідношення, через яке визначається буття, проте не лише внаслідок позначення межі, за якою буття вже немає, а й тому, що такого роду межа вказує на ті якості сущого, втрата яких рівнозначна втраті самого такого сущого; означена межа позначає також граничну щирість людської думки, її вміння утримуватись у власних актах при бутті, а не зриватися є небуття.
¦ ІНТЕНЦ1Я — властивість людської думки та свідомості, пов'язана із їх принциповою спрямованістю на певний предметний зміст; визнаний того факту, що не може бути думки "ні про що", свідомості "ізнульовим змістом".
• МЕТАФІЗИКА ТА ОНТОЛОГІЯ—за усталеною традицією ф&ософії XX ст. - основні філософські науки про буття; метафізика розглядає найперші, позачуттєві та позафізичиі засади буття, а онтологія - види, рівні, форми проявів буття. Метафізика у дослідженні буття тяжіє до вирішення питання "Що? "ґ "Що є буття?". "Що є перше буття?"). а онтологія - до вирішення питання "Як? " [''Як проявляє себе буття? ").
11.1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття
Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень." Чому взагалі с суще, а не навпаки—ніщо?"1 — це запитання М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сущого. З XVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву «онтологія» (від давньогрецького «онтос» — буття, сутнє). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розділяють у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставать питання "Якіш та як є буття?'\ а метафізика — "Чому та що є бут-
тя?". Внаслідок цього проблематика онтології ніби перебуває на перехресті дисциплін "антропологія - онтологія - епістемологія (або гносеологія)".
? Проблема буття — це проблема сутності всього існуючого, а також • проблема єдності світу як цілого.
Буття постає як абстракція високого, навіть гранично високого рівня. Усвідомити, що таке буття, "схопити" його змістовий центр у думці надзвичайно важко. Навіть послідовно продумати, який зміст несе проста часточка "є", що ми її вживаємо майже в усіх наших судженнях, настільки непросто, що з цього приводу існують різні підходи та тлумачення. Отже, у самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що майже не піддається охопленню.
Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а ^буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.
' Коли ж ми маємо справу з людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька принципово важливих його аспектів.
Передусім орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати певні виміри, прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо.
Поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому аспекті ми, з одного боку, спираємося на дані сучасної науки про світобудову, з іншого боку,—на її історичний досвід, що засвідчує певну відносність наших уявлень про сутність, стани та форми проявів буття. Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і тлумачення сутнісних коренів буття. Цей вихід здійснюється у сфери філософії, метафізики та теології.
Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи безпосередньо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, вмирають живі істоти, ми
розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.
# Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча б тому, що для них і саме поняття буття не с предметом дослідження. Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву метафізики, тобто галузь знання, що перевершує фізику, перебуває понад фізикою.
Термін «метафізика» ввів у науку Андронік Родосський, який в І ст. до Р.Х., при впорядкуванні кодексу праць Арістотеля, позначив рукопис, що доповнював фізику і змістовно завершував, її терміном "мета та фізика" — дослівно: "те, що йде за фізикою". Термін, на перший погляд випадковий і майже механічний,"виявився дуже влучним, бо його, крім того, перекладають ще і як ¦< "надфізичне", < "понадфізичне". М. Хайдеггер, коментуючи деякі міркування Арістотеля, визначав метафізику як науку про ''суще у самому сущому", а філософію — як тлумачення такого "останнього сущого", як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про ¦ реальне та ¦ позамежне, про ¦ часткове та ¦ всезагальне. Певна річ, шо в такому разі і лумачення, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія повинна виводити всі свої теми, проблеми та міркування на певну граничну межу - межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Зрозуміло знову-таки, що зробити це можна, лише розглядаючи кожну річ як фрагмент світової цілості, гобто крізь призму поняття буття.
* Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття.
Життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть • бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими. » а фундаментальними за значенням, обсягом та концентрацією наших 0 знань і прагнень. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім названим вимогам, воно й постає водночас і фундаментальним, і універсальним, і цільовим орієнтиром для людини.
УсІ названі характеристики поняття буття перетворюють його і на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює всі аспекти людського знання та досвіду, воно все це водночас і концентрує, об'єднує, а тому надає всьому певного кінцевого спрямування, ще для свідомості постає у статусі отримання певного сенсу. У зв'язку з цим розкриваються людські виміри проблеми буття: буття постає як універсальна цінність.
Зазначений аспект проблеми буття досить очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою мстою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад, у релігійному напрямі індійського джайнізму запорукою спасіння людської душі та досягнення стану блаженства постає ненасильство, незаподіяння шкоди будь-якому життю. ^християнстві вважається, що людина своєю вірою та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до існування у стані гармонійного та нічим не ушкодженого буття. Це релігійно-теологічне прозріння у XX ст. набуло загальиопоширеного визнання: загрозлива екологічна ситуація, що стала наслідком науково-технічного поступу, наблизила людство до загибелі та до розуміння саме такої міри відповідальності—відповідальності людини за стан буття взагалі. Людина, отже, опинилася віч-на-віч із буттям; тепер вона змушена ставитись до буття не лише як до абстракції, а як до реального складника своєї життєдіяльності. Звичайно, що за таких обставин людина вже не може задовольнятися надто туманними уявленнями про буття; з'явилась необхідність визначити більш однозначно, що можна вважати підвалинами буття та яким чином людина з ними пов 'язана.
Звернемося ще до одного важливого аспекту в людському вимірі буття. Річ у тім, що для людини питання про буття органічно поєднане з питанням про смерть. Врешті-решт, із небуттям людина реально стикається через факт смерті. Тілесно, фізично людина, коли вмирає, вступає у світовий кругообіг речовини та енергії. Але людина і людське буття, як вже зазначалося, не зводяться до життя організму. Куди зникає саме те, у чому концентрується людський початок буття? Що залишається від людини після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічого (таке, як відомо, можливе лише в акті божественного творення світу) і не зникає без наслідків. Отже, і те основне, що становить центр і зосередження буття людини людиною, також не може зникнути безслідно. Факт смерті, її усвідомлення, осмис-
ОСНОВНІ ЗМІСТОВІ АСПЕКТИ У ФІЛОСОФСЬКОМУ ПОНЯТТІ БУТТЯ
лення змусив людину вже в давні часи замислитися над проблемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як свої глибинні, вихідні, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання своєї життєдіяльності.
Ці проблеми настільки важливі і фундаментальні, що деякі культурологи вважають; культуротворення починається лише після того, коли здійснюється свідоме поховання людини, тобто коли смерть усвідомлюється як явище надзвичайне, особливе, а людина при цьому не зводиться до тілесного існування. І справді, культуру неможливо створювати поза історичною зміною людських поколінь, окремих етносів і цивілізацій. У цьому плані культура постає як зосередження, концентрація людських способів утвердження у бутті, тому що, з одного боку, у культурі акумулюються людські досягнення, а з іншого — тому що культура існує як деяка неперервна тривалість у процесі розвитку історії, як певна сфера переборення часу та мінливості сущого. Культура тримається на людському зусиллі, і це є наочною демонстрацією того, що й людина перебуває в активному, дійовому ставленні до буття.
Проблема буття — це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вважати себе чимсь особливим щодо цих процесів, чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання є із ряду вічних і фундаментальних.
Значення проблеми буття для філософії
'Дч«
^проявляється гг в тому, що:
Ця проблема окреслює граничну межу і спеі{ифіку
філософського узагальнення та сутнісного
розгляду будь-яких явищ реальності.
Від розв'язання проблеми буття залежить
розуміння та розв 'язання усього кола
філософської проблематики.
Постаючи гранично можливим орієнтиром для
людського самоздійснення та філософствування
проблема буття стає фактором сенсоутворення
та масштабом людських цінностей.
Проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.
11.2. Проблеми буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття
Коли ми звертаємося до вивчення історико-філософських розв'язань проблеми буття, то це не є простою даниною визнаним світовим авторитетам; історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі поглиблення розуміння певних явищ, їх чіткішого і деталізованішого окреслення та повнішого охоплення.
Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії "усе ". Якщо дійсність постає перед нами через серію локальних фрагментів, які невідомо де та як починаються та невідомо куди зникають, невідомо, як між собою поєднуються, то схопити реальність у статусі буття неможливо. З іншого
боку, як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення меж. "Усе" межує з "нічим", тому перші визначення буття йдуть через зіставлення га використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських "Вед" та у гномах (загальнозначимих висловах) давньогрецьких мудреців ("софостів"), поетів, політичних діячів загально значущі сентенції формулювались так: " Усе моє — зі мною", "Нічого понад міру", "Все обдумуй заздалегідь". Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій.
Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набули є давньогрецькій натурфілософії. Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що "все утворюється з води" (або "все народжується з води"). Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття "першого початку всього" ("архе "). Цим самим засвідчувалось, що в самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів його з'явлень. Саме таке тлумачення буття зна-хо;щмо в судженнях Пармеиіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття "буття":" Те, що висловлюється та .числиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є..." За Парменідом, ніщо неможливо помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття (принаймні - буття у думці). Звідси випливають тези філософа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те, що ми сприймаємо як змінне та нестале, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людської гадки, людського вважання. Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття в єдності з мисленням та розумінням. Але найшіідншіою виявилась думка Парменіда про самототожність і незмінність ісгинного буття. Цю думку підхопили Демокріт, Платон,Аиак-сагор, Арістотель а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя.
Грецькі філософи міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкісгь буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого. В обох випадках, на думку греків, із такого розуміння буття (як такого, що зникає та є нестійким) випливали б негативні моральні наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними.
Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна вважати провілними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. За Арістотелем,
річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей, за Арістотелем, вимагає дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція.
По відношенню до цього протилежну позицію у трактуванні буття займав Геракліт, який, до речі, за глибину і загадковість думок, які дуже часто висловлював в складних поняттях і образах, одержав прізвисько Темний. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втілилися у його формулі "рапСа гпеі" - "все тече". На відмінність від перших натурфілософів, які відшуковувади сталу першоречовину, Геракліт визнавав лише змінність саму на себе. Вогонь для нього був втіленням самих перетворень. Постійна рухливість вогню трактувалась Гераклітом як вираз зміни світу взагалі.
Стародавні концепції буття
ї
Парменід; справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у світі с оманою.
Геракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття І небуття.
У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, пряроді; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистснція: субсистепиія-це те буття, яке для свого існування не по гребує нічого, тоб-"то7це~незміннед вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності загальних, іаіндивідуальних особливостей.
Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває антропоморфних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу
вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створене. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика оновлення світу мас протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те. що в людині присутня "іскра Божа".
# Отже, буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрар-хізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності, у т. ч. - людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, «виливання» божественної енергії) та еволюції— сходження від простого (у т. ч. - простих форм сущого) до складного та вищого.
Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р Декорт, Б. Спіноза, І.Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття—поняття субстанції, на думку Дж. Локк«,буловсеохоплк>-ючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації.
Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює всю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось співвідношенням, а точніше, співпідпорядку-ванням понять "субстанція-атрибут-акциденція-модус". Під ¦ атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б. Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції ¦протяжність і ¦ мислення. ПІД ¦ акциденцією розуміли мінливі стани прояву субстанції, під ¦ модусами— конкретні утворення: ¦ речі, ¦ явища, ¦ стани реальності.
У німецькій класичній філософії агрпбугши світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток. Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII—XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок зіткнення між філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, шо існує завдяки органічному зв'язку внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного. зв"яз-ку, шо інтегрально звершує світовий еволюційний процес.
Водночас розуміння субстанції наштовхнулось на невирішуваний конфлікт: виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї лінії наполягал и на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ¦ ідеалізму, вона була певною формою продовження платонівської традиції. Прихильники другої лінії вважали субстанцією чу ггєву сутність, або матерію. Ця лінія дістала назву ¦ матеріалізму. Обидві
КАТЕГОРІАЛЬНІ ВИЗНАЧЕННЯ БУТТЯ У КЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ
О <?
\
лінії доводили своє сперечання до досить великої гостроти, але особливо воно загострилось тоді, коли філософська дискусія сплелася з політичними антагонізмами (середина XIX ст.). Тоді ж з'явилися філософи, які почали розуміти безперспективність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. З'являється • некжісична філософія, а з нею—і нове розуміння буття.
¦ Буття є ніщо інше, як інтещія свідомості, її націленість на те, щоби фіксувати будь-що у статусі того, що постало як предмет свідомості та усвідомлення. Тобто буття є першою і необхідною умовою будь-якого людського усвідомлення. Свідомість завжди є усвідомленням чогось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів
свідомості є фіксація факту буття цього "чогось ". Тому поза свідомістю ніякого буття не існує; принаймні, про нього ми нічого не знаємо І сказати нічого не можемо. Буття є внутрішньою умовою само-здіпспепня, самореалізації людського інтелекту в актах. Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Якщо бути більш реалістичними, то слід визнати, що ми маємо підстави вести розмову не про буття як таке, а про те, що і як нам надано в контактах із дійсністю.
Розвиваючи далі таку лінію розуміння буття, Е. Гуссєрль та А.Бергсон виявили, що, крім інтенції, буття постає ще й_у часовому вимірі. З одного боку, ніяка свідомість неможлива без неперервної тривалості своїх здійснень, а з іншого — ця тривалість передбачає рух, зміни, але неперервні. М. Хайдеггєр порівнює таке виявлення буття з горизонтом, який нібито окреслений конкретними предметами, але під час руху виявляється завжди тим, що перебуває поза предметами.
КА ТЕГОРІАЛЬНІВЮНА ЧЕННЯ БУТТЯ У НЕКЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ
# Отже, буття — це тривалість, неперервність, націленість свідомості на змістове відношення. Але це ще й постійна предметна мінливість зазначених тривалості та спрямованості на зміст. Окреслюючи останні характеристики буття, різні фічософи надавали їм різного конкретного визначення. А. Щопеигауер, Ф. Ніцше. А. Бергсон, В.Дільтсй називали це життям з його самопродукуваппям, змінами форм, внутрішньою енергетикою. М. Хайдеггср окреслював буття як горизонт людської предметності, М. Шелер, М. Аббаньяно — як екзистенціальну зустріч людини з Буттям. У будь-якому варіанті буття постає внутрішньою умовою свідомості бути у відношенні до чогось, вибудовувати свій зміст. І тут відкривається ще один ракурс некласичного тлумачення буття, що його особливо переконливо розробив М. Хайдеггер. Свідомість вибудовує свій зміст, але не кожен зміст виправдовує себе в межах реального життя свідомості. Тому не колене утворення, пройшовши крізь інтенцію свідомості, набуває характеристик тривалості; дещо постає лише в окресленнях зникання, в окрес-яенпях руху, трансформації певних форм в інші. На думку М. Хайдеггера, виправдовує себе лише така думка, яка, окреслюючи межу між буттям та небуття», здатна утриматись у тривалості становлення, а не зникнення. Такий хід думки М. Хайдєггер називає "правильним мисленням " і ототожнює його із "при-бутті-перебуванням ".
Сьогодні онтологію М. Хайдеггера можна вважати найповнішою ти най-док.іадиіше розробленою. Інший варіант філософської онтології розробив у XX ст. німецький філософМ. Гартман. Він назнав своє вчення "критичною онтологією "і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим предметом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені значущості. М. Гартман до водив, що буття можна визначити тільки категоріально і розрізняв буття ідеальне та реальне. Ідеальне буття перебуває поза простором і часом з тієї простої причини, що у будь-яких наших міркуваннях ми ніколи не виходимо за його межі, а воно не зазначає ніяких змін.
Отже, історія категоріальних визначень буття спрямована:
_^. на конкретизацію та деталізацію цього поняття, на наповнення його все биьш точним змістом
^. на зближення філософських визначень буття із трактуваннями проявів бгття наукою
—^ на поступове перетворення поняття буття із позначення чогось позасвідомого на внутрішню умову змістовного самоздійснеїтн свідомомсті та мислення
Підсумовуючи здійснений історико-філософський екскурс, можна вибудувати таку сукупність категорій, що окреслюють різні рівні та ступені осмислення буття: ^>усе - ніщо - першо-початок; <=$стале-мінливе, єдине - множинне; ^корінь сущого - будова речей; ^абсолют - причетність - ієрархія; ^субстанція - акциденція -модус; ^>інтенцін - наданість - екзистенціальна зустріч; ^тривалість - час - правильне мислення.
Названа сукупність категоріальних визначень буття працює саме як сукупність, тобто вона позначає шлях поглиблення наших уявлень про буття від означення "усе, що існує", яке більшість людей вживає інтуїтивно як синонім буття як такого, до поняття "правильногомислення", мислення категоріального, історично виправданого.
* Розгорнута сукупність категорій мас системний характер, оскільки останнє визначення - "правильне мислення " відправляє нас до початку, тобто до визнання, що за умов правильного осмислення буття ми повинні зіставити "все " та "ніщо ", звернутися внаслідок такого зіставлення до поняття "першопочатку ", через яке дійсність постане у виявленнях "сталого" та "мінливого" і т. ін. За такого підходу до буття воно окреслиться перед нами у вигляді процесу, який постає спочатку у вигляді процесу визначення свідомості дійсністю, а потім - навпаки, як процес визначення буття свідомістю.
11.3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття (філософське окреслення)
Людська свідомість є необхідною умовою виявлення буття, тому важливо розглянути, яким постає буття у людському пізнанні та усвідомленні. Це можна з'ясувати насамперед за допомогою науки.
Розуміючи певну необхідність позанаукових знань, урешті-решт до науки ми звертаємося тоді, коли хочемо з максимальним ступенем достовірності стверджувати про щось, що воно є або його немає. Інформація, якою володіє сучасна наука, майже безмежна; її досить важко звести до єдиної цілісної системи.
Тому між конкретними науками та філософією існує проміжна пізнавальна ланочка — наукова картина світу (НКС).
¦ НКС є інтегральним узагальненням досягнень багатьох наук на підставі деяких фундаментальних співвідношень, величин або перших (вихідних) предметних визначень сущого (у межах окремих наук або в межах науки загалом). Вирішальну роль в оформленні наукової картини світу відіграють фізика, астрономія, хімія, біологія, антропологія, наукознавство та філософія.
БУТТЯ У СУЧАСНІЙ НАУКОВІЙ КАРТИНІ СВІТУ
БУТТЯ
ДИНАМІЧНЕ
\


к



-
СИСТЕМНО-ІЄРАРХІЧНЕ
)

\
А
V



БАГАТОРІВНЕВЕ (мікро-, макро-, мегарівні)
)





ЕВ0ЛЮЦ1ЙН0-ЛЕМОНСТРА ТИВНЕ
)

Найважливішими характеристиками буття в сучасній науковій картині світу є такі:
• по-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді;
• по-друге, буття постає у системних окресленнях, тобто в окресленнях зв'яз-ку "всього з усЬГ;
• по-третє, до сучасної наукової картини світу вхоцщ-ь рівнево-ієрархізо-вана будова проявів буття: мікро-, макро- та мегапроцеси. Мікропроцеси — це процеси субатомарного рівня, макропроцеси — це рівень тіл, мегапроцеси — це рівень зоряних та галактичних процесів. На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики. Сучасна фізика намагається створити теорію так званого "великого об'єднання", яка б дала змогу пов'язати всі ці рівні єдиними закономірностями, але наразі такої теорії не існує;
• по-четверте, багаторівневість проявів буття демонструє себеше й еволюційно, що межує з оцінними підходами. Той факт, що за інформаційними потужностями мозок людини майже безмежний, вказує на те, що еволюція детермінована не лише конкретними умовами, а й потенціями світового цілого. Еволюційний процес рухається у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибш-них характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сущого є більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі;
• по-п 'яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально розводили, то тепер людина як суб'єкт постає органічною часткою світу як
об'єкта.
У зв'язку з усім зазначеним буття у сучасній науковій картині світу набуває характеристик суперечливої єдності процесів зростання ентропії (хаосу, невпорядкованості) та самоорганізації. З одного боку, будь-яка система має тенденцію до руйнування, збільшення власної невпорядкованості, з іншого — через невпорядкованість і мінливість відбувається рух у напрямі гнучкіших і складніших форм самоорганізації.
¦ Отже, буття є справді складноорганізованою, ієрархічно побудованою та енергійно самокощентрованою системою. Суперечливість цієї системи виявляється у тому, що вона є єдиною і множинною, перервною і неперервною, скінченною та нескінченною, такою, що в з'явленнях набуває форми просторово-часових співвідношень.
Звичайно, завершують усю будову наукової картини світу
філософські розвідки та узагальнення. Серед них дуже важливе значення має фіксація двох відомих нам і принципово відмінних статусів буттєвих процесів: матеріальне (або матеріально-чуттєве) та духовне буття. • Матеріальне буття характеризується множинністю, подільністю, просторовістю, наявністю маси, опору матеріалу та силових взаємодій. • Духовне буття позапрос-торове, самоконцентроване, рефлексивне, тобто прозоре для себе самого, ідеальне, цілісне, динамічне. Саме тому, що філософія розглядає буття не лише у його матеріальних проявах, неможна задовольнитися тими ознаками (або критеріями) справжнього буття, які виробила наука: з позиції науки до справді існуючого можна відносити лише те, що є спостережуваним (прямо чи опосередковано), а, значить те, що має просторово-часові характеристики.
Якщо ж ми будемо розглядати такі явища, як ідеалізовані еталонні утворення нашого інтелекту, то з позиції науки їх неможна визнати реально існуючими, оскільки вони не підлягають змінам у просторі й часі, а до того ж не мають і еубстратних виявлень, тобто не передбачають матеріалу, із якого вони утворені. Тому у XX ст. побачила світ ціла низка творів та концепцій у яких цілком серйозно обґрунтовувалось, що ні свідомості у її власній якості, ні її специфічних утворень просто не існує.
Для сучасної філософії, як вже зазначалося, буття постас найпершою, фундаментальною характеристикою відношення мислення до будь-чого; іншими словами, не існує буття, якщо людська свідомість не продукує деяких моделей, образів, еталонів, у приведенні у контакт із якими те, що потрапляє у поле нашого сприйняття або мислення, може набути статусу "Цеє". Тобто для філософії критерієм справжнього існування якраз і буде наявність у нашому досвіді тих складових (або елементів), які би дозволили впевнено стверджувати "Це є ". / тому нам повинно бути зрозумілим, чому для давнього грека богиня полювання Артеміда справді була, але не було і не могло бути, наприклад, генетичного коду або бактерій. Стає ясним також: і те, чому окремі люди наполягають на тому, що не існує і не може існувати справжнього кохання, доброти, відвертості та ін.
Але за всіх відмінностей у статусах матеріального та духовного (ідеального) буття все ж постає як єдине та взаємопов'язане. У гегелівській концепції буття окреслене як єдність простору й часу, множинності та єдності, ідеальності та реальності. Природа тут окреслена як інобуття духу, як його постійна демонстрація через розмаїття та зміну форм. Реальну єдність матеріального й духовного ми спостерігаємо в людському бутті та людській життєдіяльності. Філософія здавна усвідомлює природу людини як єдність матеріального й духовного. Отже, принаймні в людській діяльності ми бачимо принципову спорідненість матерії і духу, ідей та справи, теорії і практики. Система людської життєдіяльності складається із взаємодії зазначених видів буття, із взаємодії, в якій кожному з цих видів належать своє місце, свої особливі риси, де виконуються певні особливі функції. Серед сфер людської життєдіяльності, в яких яскраво виявляє себе єдність матеріального та духовного, важливе значення мають пізнання, культуротворення, розвиток суспільного життя та цивілізації, що їх ми розглянемов подальших розділах.
неорганічні процеси нежива природа (механічні, фізичні, хімічні, геологічні, космічні процеси та їх структурні елементи);
органічні процеси жива природа (клітини, організми, популяції, види, біосфера та ін.);
світ людського буття (географічне середовище, техніка, матеріальне виробництво, суспільство з Ного підструктурами, буття особистості, світ духовності- суспільної та індивідуальної свідомості);
Структура бутщяза КПопером
—^ # "перший світ" -світ фізики, хімії та біології, тобто світ живої і неживої природи;
'¦ ^- * "другий світ" - психологічний світ почуттів, суб 'єктивного досвіду з його підсвідомими проявами, стани свідомості;
—^ * "третій світ" - світ витворів людського розуму (ідеї науки, моральні цінності тощо).
Роблячи висновки з розглянутого питання, звернемося до найпоширенішої класифікації філософських позицій на основі розуміння вихідних характеристик буття (що певною мірою перегукуються із основними світоглядно-філософськими позиціями, розглянутими нами у першому розділі):
> монізм - розуміння буття як єдиного у своїй основі;
> матеріалізм - субстанцією світу є вічна та нескінченна матерія;
> ідеалізм - субстанцією світу є дух, ідея;
> дуалізм - визнання двох коренів буття — матеріального та духовного - рівноправними і взаємодіючими;
> плюралізм - розуміння буття як абстракції від реально існуючої множини речей, якостей, процесів і явищ;
> субстанціалізм - визнання того, що за поверхнею явищ лежить глибинна внутрішня сутність;
> рєїзм - позиція, згідно з якою немає ніяких сутностей поза речами;
> організм (або організмизм) - позиція, згідно з якою будова
світу подібна до організму, тобто внутрішньо пов'язана так, що окремі елементи не мають у ній самостійного значення;
> механіцизм - позиція, згідно з якою елементи світобудови пов'язані суто зовнішньо, тобто механічно;
> динамізм - коли світ постає рухливим;
> статичність - світ у своїй основі незмінний.
Висновки
і£ц У наш час поняття буття доволі глибоко розроблене, гнучке, внутрішньо диференційоване. Воно дає нам вагомі орієнтири для пізнання та практичної діяльності. Водночас стає зрозумілою і причина складності цього поняття: воно охоплює самі підвалини суб 'єктно-об 'єктного відношення й одночасно вписує людину у структуру світобудови, роблячи її, а особливо її свідомість, фундаментальною умовою виявлення форм буття. Отже, ми, люди, є завжди при бутті у відношенні до буття, а з іншого боку, буття ніби стоїть завжди за нами, за нашими спинами, воно апріорно надане нам як тотальна якість, котру ми знаходимо в усьому (тому що вона — у нас) І в яку ми вкладаємо все те, з чим маємо справу. Буття є наш універсальний масштаб для пізнання та діяльності, а наші пізнання та діяльність постають реальними мірами використання цього масштабу.
суттєвої^
Резюме
ф Поняття буття постає вихідним для філософії, оскільки знаменує собою гранично можливий ступінь узагальнення дійсності, тобто виводить усі міркування на рівень буття та небуття; внаслідок цього поняття буття виконує у філософії сенсоутворюючу функцію, а також набуває виразних людських вимірів, постаючи для людини найпершою цінністю та мірою її життєвої відповідальності.
Ф Внаслідок граничної широти узагальнення буття можна визначати лише категоріально; при цьому історія категоріальних визначень буття утворює систему таких визначень, яка працює вся разом; у категоріальних визначеннях буття найважливішими постають відмінності між його класичним та некласичним тлумаченням.
3) Сучасна наука різними напрямами та галузями утворює наукову картину світу, яка окреслює досить складну картину проявів буття; є сучасній науковій картині світу буття постає системним, багаторівневим, ієрархічно впорядкованим та динамічніш.
® Концептуально різні тлумачення буття постають основою для класифікацій та оцінок різних фиіософсько-світоглядних позицій.
Г/Г\ Питання для обговорення на семінарському занятті
/. Зміст та функції поняття буття у філософії. Людські виміри проблеми буття.
2. Категоріальні визначення буття в історії філософії. Класичне та некла-сичне розуміння буття.
3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.
4. Філософсько-сєітоглядні позиції, що виникають на ґрунті різних тлумачень буття.
<* Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт
/. Значення проблеми буття для філософії.
2. Основні функції поняття буття у філософії.
3. Людські ви.чіри проблеми буття.
4. Класичне та некласичне розуміння буття.
5. Сучасна космологія та квантова механіка про світобудову.
6. Поняття буття та провідні фіпософсько-світоглядні позиції.
с®1 Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання 1. Розкрийте основні аспекти значення проблеми буття для філософії.
Завдання 2. Окресліть та поясніть виявлення людських вимірів проблеми буття у філософії.
Завдання 3. Окресліть категорії, якими визначалось буття в античній та середньовічній філософіях.
Завдання 4. Дайте категоріальні визначення буття у філософії Нового часу та в німецькій класичній філософії.
Завдання 5. Виділіть особливості розуміння та визначення буття у некла-сичній філософії.
Завдання 6. Поясніть, яке місце в пізнанні світу належить «науковій картині світу».
Завдання 7, Окресліть, якими постають визначення буття у сучасній науці.
Завдання 8. Наведіть перелік основних філософських позицій, пов'язаних із розумінням вихідних підвалин буття.
Ш Додаткова література з теми
1. Вчедение в филосафию. 4.2. - М., 1989. Гл. V.
2. Виндельбанд В. История дрсвней философии. - К., 1995.
3. Доброхотов А.Л. Категория бьітия в классической заладно-европейской философии. - М., 1986.
4. Дашяевьіп П.С.. Яценко Л.В. Что такое научная картина мира. - М.,1984.
5. Кримський С.В. Зміст та функції природничо-наукової картини світу// Філософська думка. 1972. № 2.
6. Кульчицькип 0. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен-Львів, 1995. Розд. 7.
7. Псевбо-Дипнисий Ареопа^ит. О небесной иерархии. - М., 1994. Гл.іУ.
8. Сснска Л. А. Нравствснкьіе письма к Луцилию. Письмо \УШ, 16-22.
9. Філософія: Курс лскиій. - К., 1993. Розд. III.
10. Філософія: Підручник для вузів. - К., 1995. Розд. 5.
11. Фрагмєнтьі рамних гречєских философов. Ч. 1, - М., 1989.
12. Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Новая технократическая волна на Западе. - М., 1986.
13. Це.іяер Е. Очерк истории греческой философии. - М., 1995.
СВІДОМІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА
Свідомість так само первісна, як і матерія. П'єр Тейяр де Шарден
Людське буття неможливе без звернення до свідомості, без "свідомого виміру".
Жан-Поль Сартр
Свідомість є, з одного боку, усвідомлення предмета, а з другого боку, усвідомлення самої себе: свідомість того, що для неї є істинне, і усвідомлення свого знання про це.
Георг Гегель
Проблема свідомості належить до найскладніших філософських проблем; певне її усвідомлення приводить до розуміння сутності внутрішнього світу людини, різноманітних знань, ідей, надій, що становлять його багатство. Філософія визначає свідомість як таку властивість людини, що забезпечує її доцільну діяльність та особливий, предметно зумовлений спосіб орієнтування в світі Завдяки здатності до саморефлексії, свідомість набуває можливості оперування узагальненими, абстрактпо-теоретичними характеристиками речей і процесів світу. Якраз тому свідомість, що завжди є особистою і неповторною, дас людині змогу діяти універсальним чином, жити не лише у згоді з наявним світом, а й реалізовувати його приховані можливості, творити новий світ — світ культури.
СУТТЄВО «Кї
5
'в
я-
8
н
'Я " . О'-.
IV:
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
% основні причини складності розуміння та наукового вивчення свідомості;
*Ь провідні ознаки, за якими ми можемо переконуватись у реальному існуванні свідомості;
^ зміст основних концепцій походження свідомості;
Ч> основні чинники виникнення та функціонування свідомості;
Ч> значення ідеальності свідомості для визначення її онтологічного статусу;
¦^ основні складові структури свідомості та її функції.
^ використовувати основні ознаки свідомості для пояснення особливостей людської поведінки;
^ аргументовано демонструвати переваги та недоліки основних концепцій походження свідомості;
^ пояснювати конкретними прикладами значення ідеального для функціонування свідомості;
^ застосовувати структурні одиниці свідомості для прояснення складностей людського свідомого сприйняття дійсності.
¦ зв'язок проблеми свідомості із найважливішими особливостями людини, людського способу буття та філософським їх осмисленням;
¦ незавершеність концептуальних вирішень проблеми походження свідомості;
зв'язок між провідними чинниками виникнення та функціонування свідомості; єдність свідомості та самосвідомості; значення еталонних, ідеальних вимірів сущого для людського свідомого орієнтування в дійсності; неоднозначність взаємозв'язку свідомості і мови; системний характер будови людської свідомості та зв'язків між її складовими.
0 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
12.1. Проблема онтологічного статусу свідомості та її суттєві ознаки.
12.2. Проблема походження свідомості.
12.3. Ідеальний статус буття свідомості. Свідомість і мова.
12.4. Структура та функції свідомості.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* АБСОЛЮЦІЯ (або І ДЕ А ЦІ Я) -здатність людської свідомості створювати у полі свого інтелектуального споглядання ідеальні, тобто завершені, еталонні виміри сущого, завдяки яким свідомість набуває здатності орієнтуватися в предметній дійсності, оцінювати її.
* ІДЕАЛЬНЕ-характеристика онтологічного статусу свідомості, згідно з яким свідомість не відтворює дійсність у вигляді копій, а фіксує її через виявлення суттєвих, необхідних зв'язків та через доведення параметрів будь-якого сущого до гранично можливого виміру (див. термін "'Абсолюція").
* МИСЛЕННЯ -процес інтелектуального оперування предметним змістом свідомості, тобто упорядкований та усвідомлений рух думки через серію фіксованих пунктів до виправданого змістом цього руху результату; за змістом та суттю це є виведення у поле свідомого споглядання фундаментальних характеристик буття.
* МОВА (І МОВЛЕННЯ) - провідна форма виразу предметного змісту людської свідомості, тобто форма передачі того, що не може бути вказане безпосередньо, натуралістично (наприклад, ті самі еталонні орієнтири мислення); існує цілий спектр мов: мова видів мистецтва, мова науки, мочи жестів, - серед яких людське мовлення постає найбільш гнучкою та оперативною формою виразу змісту свідомості.
* ОНТОЛОГІЧНИЙСТАТУССВІДОМОСТІ-здатність людськоїсвідомості мати у своєму змісті те, чого без свідомості або поза свідомістю не існує і існувати не може: йдеться, насамперед, про ідеацію. предметність, цілеспрямованість, саморефлексію.
* ПРЕДМЕТНІСТЬ - здатність людсько! свідомості вибудовувати свій зміст із опорою на ідеальні системи визначень (чи відліку), внаслідок цього цей зміст не збігається із наочно спостережуваним; завдяки такій здап.ності людина може бачити в речах світу не лише чуттєво надане, а й приховане, потенційне, належне; в цілому предметність -це сприйняття людською свідомістю дійсності у вимірах людської інтелектуальної та матеріальної діяльності.
* ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ - характеристика людськоїсвідомості, пов'язана із її здатністю подумай вибудовувати образи та процедури майбутніх дій, здатність я подальїиому концентрувати людські зусилля на їх реалізації.
12.1. Проблема онтологічного статусу свідомості та її суттєві ознаки
Однією з найбільших таємниць світу є людська здатність усвідомлювати, розуміти дійсність, тобто людський інтелект. Він вражає своєю красою та могутністю, невичерпністю та універсальністю. В цілому якісні особливості людського інтелекту окреслюють терміном свідомість, тому питання про сутність свідомості, її виникнення та можливості століттями хвилювало кращих представників людства, надихало на пошук та творчі злети. Музика, поезія, усе мистецтво, наукові розвідки глибин сущого та інші напрями інтелектуальної діяльності прагнуть розкрити можливості людської свідомості та неповторно-чарівний внутрішній світ людини.
Перші уявлення про свідомість виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються в їхніх головах, відмінні від процесів природи, що їхнє бачення світу, а відповідно і місце в ньому, відрізняється від тваринного. Такі особливі властивості приписували душі як прояву чогось надприродного. Упродовж тисячоліть людство шукало відповідь на запитання, у чому полягає сутність свідомості, як вона виникає, від чого заіежать її можливості і т. ін. У наш час свідому діяльність людини вивчають фізіологія, медицина, психологія, кібернетика та деякі інші науки.
Найперші складності розуміння та вивчення свідомості пов 'язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явищ свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо їх вимірювати, досліджувати за допомогою різноманітних приладів. Наприклад, відомий американський нейрофізіолог Я.Прибрам писав, що ні на якому рівні наукового дослідження мозку людини не фіксується те, що ми називаємо думкою, хоча мозок узагалі не можна досліджувати інакше, ніж: виходячи із тези, що він є орган думки та свідомості. Узв 'язку із зазначеним інколи висувають досить радикальне твердження про те, що свідомості як особливої сутності взагалі не існує, що її можна звести або до функцій та процесів організму людини, або до реакцій нервової системи людського організму на зовнішні чинники (біхевіоризм у психології, філософські течії натуралістичного спря.чувапня).
Лише у XX ст. була видана низка праць, спрямованих на доведення того, шо насправді не існує нічого такого, що можна було би назвати явищами ментальними або свідомістю. Досить поширеним було (і залишається ще й у наш час) тлумачення свідомості як особливої форми відображені ія дійсності. Якщо свідомість розглядають як відображення, тоїїпозбавляють будь-якого онтологічного статусу, тобто при цьому вважається, що вона не вносить у дійсність
нічого принципово нового. Свідомість як форму відображення дійсності наділяють здатністю лише відтворювати та перекомбіновувати наявні форми буття. Слід визнати, що для деяких наук (біологія, психологія) теорія відображення виявилась результативною.
особливий, небіологічнип тип поведінки І
використання предметів культури
за їх призначенням
оперування не наданим наявно (предметним) змістом реальності
продукування того, що не існує (творчість)
\
^~ї^ мова (мовлення) І **^ цілеспрямування дій та думок людини І
Найпершою ознакою свідомості можемо вважати особливий типлюдської поведінки. Ми можемо назвати його "небіологічним", тому що людина діє не лише під тиском життєвих потреб, не лише в напрямі пошуку шляхів їх задоволення; вона діє не за схемою "стимул — реакція", а Інколи (і досить часто) — усупереч біологічній доцільності та самозбереженню (наприклад, у випадках самопожертви, самогубства та ін.). Людська діяльність, як це вже окреслювалося в попередніх розділах, стає самодіяльністю, вона вводитьлюдину у принципово інакший, у порівнянні із біологічною, тип поведінки.
Про небіологічний тип людської поведінки свідчать як спрямованість, так і змістова наповненість людських дій: їх здійснюють на основі соціокуль-т\-рних процесів Із використанням штучних знарядь та засобів життєдіяльності, що їх людина створила сама. Всі ці засоби стають ніби новим, проте для людини — найважливішим середовищем її життєдіяльності, вони ніби подовжують та підсилюють її природні органи.
За допомогою розуму людина здатна ніби бачити те, що насправді, у наявному вигляді не існує. Наприклад, каменяр бачить у камені майбутній виріб, коваль у металі—майбутню річ. Коли ми тримаємо перед собою текст, то бачимо світлу поверхню з позначками, але вбачаємо за цим щось принципово інше. Муха, що повзає по картині живописця, не схвильована тим, що міститься за фарбами та полотном; це доступно лише для людини, обдарованої свідомістю. Функціонування свідомості пов'язане з особливим пред-
метним змістом реальності, який чуттєво нам не наданий, а вироблений на основі досвіду діяльності в історичному процесі соціально-культурного життя.
Звідси — цілеспрямований характер свідомої діяльності: здатність свідомості створювати образи майбутніх (потрібних) результатів дій і в подальшому спрямовувати свої дії на те, чого в готовому вигляді, тобто - фактично, не існує. Причому часто йдеться про те, що не існує не тільки тут і зараз, а й узагалі. Значить, законом людської діяльності постає її зумовленість не тим, що діє на людину ззовні, а тим, що вироблене її свідомістю. Тому і при оцінці людської діяльності важливо враховувати не лише "її результат, а й її наміри, .мету. У цьому, зокрема, проявляється творчий характер людської свідомості.
При розгляді ознак свідомості нам не уникнути запитання: а як же людина може засвідчити наявність у її свідомості того, що не існує? Насамперед реальними діями, реальним творенням нових речей: коли майстер вчить учня, він досить часто не стільки розповідає йому "теорію" власних дій, а просто залучає його до діяльності, діями демонструє свій досвід. Проте це можна робити лише в разі відносно простих процесів діяльності; в інших же випадках треба мати особливі засоби для передачі того предметного змісту свідомості, який не можна прямо продемонструвати. Такими засобами стають знаки (або, ширше - знакова діяльність), серед яких найважливіша роль належить мові (передусім — мовленню). Мова і є найпершою та найочевиднішою ознакою свідомості; саме за ознакою мови ще давні люди відрізняли людину від тварини, а "своїх" людей від "німців".
¦ Отже, потреба в мові пов 'язана з необхідністю зафіксувати топ зміст, який не молена передати простою демонстрацією речей. Звідси стає зрозумілим, що мова стає і основним носієм Історичного досвіду діяльності (певної особи, певного народу, певної культури).
Великим дивом свідомості постає те, що, хоча вона не фіксується ніякими приладами та індикаторами, вона здатна фіксувати себе сама. Ця унікальна здатність називається самосвідомістю або саморефлексією людської свідомості (чи думки). Можна, навіть, сказати так; не потрібно ніяких приладів, -достатньо лише звернути свою свідому увагу на те, що відбувається всередині наших психічних процесів задля того, щоби переконатися у реальному існуванні свідомості. Щоправда, для цього треба бути людиною і перебувати у людському способі буття; тобто, можна сказати, щодня людини (розвиненої, сформованої) питання про існування чи не існування свідомості постає як питання про її самоідентифікацію, і, звичайно, те, що не перебуває у людському способі буття, таку самоідентифікацію (тобто внутрішню фіксацію свідомості) здійснити не здатне.
У саморефлексії свідомості проявляє себе момент субстанційності свідомості, тобто той момент,коли свідомість задля свого існування не потребує ніяких зовнішніх підкріплень чи засвідчень,коли вона в самій собі знаходить свою ж "першу" (чи "останню") очевидність, що, врешті, і дає можливість людині поставати суб'єктом пізнання та діяльності, тобто самій та
від себе продукувати свою дійову активність. З цим також пов'язана і здатність свідомості оцінювати дійсність, судити про неї, але до цієї здатності ми звернемося у наступних питаннях.
¦ Отже, свідомість має унікальні властивості, які зумовлюють неможливість Ті прямого вивчення та вимірювання; проте вихідні ознаки свідомості дозволяють стверджувати її реальне існування, але в особливих якостях та характеристиках.
12.2. Проблема походження свідомості
Особливість філософського аналізу свідомості полягає у розкритті її буттєвих коренів, найважливіших ознак, властивостей та функцій. Всі ці проблеми досить часто ставляться в залежність від історичного аналізу свідомості, а останній передбачає визнання того, що свідомість колись виникає та зазнає певних змін в процесі розвитку суспільства. Тому до філософських проблем свідо>ірстГналежи"ть насамперед проблема ТГ походження; це повинно бути зрозумілим у загальному плані хоча б тому, що ми досить часто, намагаючись дещо зрозуміти, шукаємо його коренів, тобто звертаємося до питання про його походження.
Сучасна філософія (і наука) не може дати остаточного і безсумнівного розв'язання цієї проблеми, але наявні на сьогодні авторитетні концепції походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти в її розв'язанні. До таких концепцій можна віднести: теологічну(релігійну), дуалістичну, еволюційну, трудову, теорію єдиного інформаційного поля та субстанційну. Розглянемо їх основні тези, зазначаючи водночас переваги та недоліки кожної концепції.
Сучасні концепції походження свідомості
Релігійна: свідомість с проявом "іскри Божої", вкладеної у людину Богом при творенні світу
Концепція єдиного інформаційного поля: свідомість є одним із проявів дії єдиного світового інформаційного поля
Концепція походження людини та
свідомості внаслідок розвитку праці' людина і свідомість формуються по мірі розвитку суспільної праці
Дуалістична: в основі всіх світових 'процесів лежать два начала: матеріальне та духовне- Свідомість є виявленням духовного начала буття.
Концепція еволюції, свідомість є результатам поступового розвитку живих оргинамів або форм відображення дійсності.
Концепція активно діяльного самопород-ження свідомості людини на основі природно -космічних передумов(субстанційна)
Релігійна концепція стверджує, що свідомість людини є божим даром: створюючи людину, Бог "вдихнув у неї дух живий", наділивши, таким чином, людину часткою божественного світла. Власне людська свідомість із її найпершими властивостями постає вже наслідком відомого із Святого Письма гріхопадіння: саме внаслідок нього людина почала розрізняти добро та зло а, отже, почала сприймати дійсність не цілісно, а частково, фрагментарно. Проте наявність в глибинах свідомості частки божественного зумовлює людське прагнення до вищого, здатність пізнавати істину і т. ін.
* Безумовним позитивним моментом теологічної концепції постає те, що вона зводить людську свідомість до трансцендентного, абсолютного, вищого, не обмежує її аспектами існування людини та її виживання.
Проте вона залишає поза розглядом зв'язок свідомості із людським організмом, соціальною історією, інформацією. Окрім того, вона, фактично, пояснює не походження свідомості, а лише те, чому вона притаманна людині.
Дуалістична концепція наголошує на моментах радикальної відмінності між свідомістю та матеріально-чуттєвою реальністю, що відкрита людині, і робить звідси висновок про існування в світі двох родів явищ (або двох субстанцій) -матеріальних та ідеальних. Вони існують у тісному переплетінні між собою, а всі явища дійсності постають лише різними мірами їх єдності.
* Дуалістична концепція може бути виправдана внаслідок того, що між свідомістю та буттям справді пролягають настільки різкі межі, що звести їх одне до одного або до якогось спільного кореня майже неможливо. І. Кант із цього приводу колись писав: "Існують два основні стовбури людського пізнання, що зростають, можливо, з єдиного, загального, але нам не відомого кореня... ".
Концепція єдиного інформаційного поля наголошує на тезі, яка не вик-ликає'серйбзних заперечень: усі процеси світу супроводжуються обміном інформацією. Тому логічно припустити, міркують її прихильники, гцо існує єдине поле інформації в усіх світових процесів та явищ. Людська свідомість — один із проявів інформаційних процесів, можливо, найяскравіший. Як буде показано далі, людську свідомість не можна звести до інформації, але, безперечно, вона має до неї пряме відношення.
* Зазначена концепція фіксує факт існування такого відношення, до того ж вона по-своєму переконливо, із посиланнями на новітні дані науки, пояснює зв 'язок свідомості Із мозком людини. Вона стверджує, що людський мозок можна уподібнити до складного приймача: його деталі необхідні для прийому радіохвиль, але вони не мають нічого спільного із їх змістом. Соціальне середовище та соціальна діяльність виконують функції "настроювання "мозку на необхідні параметри дії, тому поза ними свідомість не виникає (сучасні вчені Я.Прибрам та Дж.Екклз).
Ця концепція безумовно виправдана, але навряд чи здатна пояснити складності та нюанси реального функціонування людської свідомості, у тому числі, наприклад, єдність свідомості та людських почуттів, переживань, прагнень до вищого та кращого.
Концепцію еволюції можна представити в різних варіантах. Наприклад, так звана "теоріятіаЖґіерміТ' стверджує, що насіння життя ("сперма") розвіяне по всьому Всесвіту. За наявності сприятливих умов воно дає результат: розквіт форм життя і Його свідомих проявів.
У варіанті дарвінівської теорії стверджується, що внаслідок боротьби за існування та пристосування до умов довкілля відбувається удосконалення видів живих організмів, з'являються психіка та людська свідомість. Але сучасна генетика заперечує можливість змін організмів лише через пристосування; ці зміни повинні бути зумовлені на генетичному рівні й не інакше.
* Концепція пристосування не підходить до людини, адже людина не стільки пристосовується до зовнішніх природних умов, скііьки змінює їх, засоби діяльності, свої знання та навички.
Нарешті, дослідження еволюціонування живих організмів не пояснює інформаційних можливостей людського мозку і спрямованості самої еволюції до людини, мислення, знання. Хоча, з іншого боку, було б невиправданим заперечувати зв'язок людського організму із процесами життя у ширшому плані, а людської свідомості - із певними особливостями будови людського організму, наприклад, існування людини у двох статях, Із особливостями вікового розвитку людини та ін.
Трудову концепцію або концепцію походження свідомості внаслідок розвитку праці враховують археологія та антропологія, і вона нібито має з їх боку численні підтвердження. Але багато'чого при цьому все одно залишається незрозумілим. Наприклад, найдавніші кам'яні знаряддя праці відстоять від нас у часі на 2,5 млн років. Але справді помітні прояви людської свідомості, пов'язані із спеціальними похованнями людей, наскельними малюнками та ін., з'являються в інтервалі 100—35 тис. років тому.
¦ Отже, "трудова теорія " не пояснює, чому при наявності "праці із знаряддями " історичний процес формування свідомості був фактично або взагалі відсутній, або загальмований на дуже тривалий час.
Справедливі також зауваження, згідно з якими саме виготовлення знарядь праці потребувало досить розвиненого інтелекту. З іншого боку, зв'язок мислення та пізнання з технологіями людської праці досить очевидний. Отже, зв'язок є, але чи є він визначальний з боку праці щодо свідомості? Напевно, він складніший, багатофакторний та неоднозначний. По сьогоднішній день всі спроби прилучити розвинених тварин до стабільних дій із елементарними допоміжними засобами діяльності не дали позитивних результатів; а головне те, що у тварин не формується предметне сприйняття дійсності. Це свідчить про те, що задля того, щоби діяльністьіз знаряддями привела до формування розвиненої свідомості і культурно-історичного процесу, необхідно мати в наявності досить
високо розвинений інтелект, або, хоча б, зародки свідомості. Виходить, що свідомість повинна ніби передувати своїй власній появі. Тому трудова концепція навіть у логічному плані залишається не коректною.
Нарешті, концепція активно-діяльного самопородження свідомості людини або субстанційна намагається подати свідомість як конкретне, на рівні людини виявлення вихідної засади світу - духу, або ідеї, або світового розуму (інтелекту). Ця концепція пояснює, наприклад, спрямованість еволюційних процесів як рух до найповнішого виявлення якостей субстанції світу; певною мірою вона пояснює і динамізм процесів буття (оскільки дух - це є рух, енергія), і деякі характеристики свід ом ості (сам о рефлексія, трансцендентність). Проте і вона нагороджує нас серією складних питань; наприклад, субстанційні характеристики за самою своєю якістю повинні бути найпершими, а, значить, найпотужнішими, проте, як ми знаємо, свідомість тримається на постійному внутрішньому зусиллі; якщо свідомість початково с ідеальною, навіщо для її проявів потрібна недосконала матеріальна реальність? Яку роль у субстанційному процесі відведено людському стражданню та надіям на безсмертя?
¦ Отже, перегляд основних концепцій походження свідомості дозволяє зробити висновок про те, що жодна з них не може пояснити усіх складностей свідомості як явища людського буття, проте кожна з них виділяє та акцентує справді дуже важливі риси свідомості, а тому ми повинні брати до уваги їх всі, розуміючи та оцінюючи їх як своєрідні елементи (фрагменти) єдиної мозаїчної картини: хоча вся картина і не складається, проте наявні ЇЇ фрагменти дають можливість уявити її собі досить повно та виразно.
Провідні чинники виникненні* та ¦•:' функціонування свідомості: -
© загальнокосмічний чинник, що засвідчує принципову спорідненість процесів свідомості із усій багатством космічних явищ та процесів; це проявляється, зокрема, у поміченій ще давніми греками здатності нашої свідомості прийняти у свій зміст як своє та зрозуміти все, що відбувається у космосі, яким би віддаленим воно не було від реальних потреб людини; сьогодні цей чинник проявляє себе у вже неодноразово згаданій спроможності людського мозку ввібрати в себе всю Інформацію космосу; а дехто із психологів та культурологів вважає факт зачарованості людини спогляданням зоряного неба свідченням потягу до найпершого родинного джерела людського духу;
0 трансцендентальний чинник, який можна віднести як на рахунок зв язку людської свідомості із абсолютним, так і на рахунок проявів у ній ознак субстанційності; цей чинник проявляє себе у здатності свідомості продукувати абсолютні, еталонні виміри су-
щого, а також у її певній самовладності, саморефлексивності, у її прагненні та здатності виходити за всі та всілякі межі, включати всеможливий зміст у своє наповнення;
© інформаційний чинник - людська свідомість здатна "знімати " з б\-дь-якого сущого його внутрішні та зовнішні форми, переводячи це суще у процес формальних співвідношень та комбінаторик; а це значить, що людська свідомість органічно пов'язана із Інформаційними процесами і постає, на думку деяких філософів, здатністю опановувати та оперувати "чистою інформацією "; ® природно-біологічний чинник вказує на те, що людську свідомість не можна відірвати від природних процесіє хоча б у тій їх частині, яка постає як своєрідність земних планетарних процесів у єдності органічних хімічних процесів, рослинного та тваринного світу; свідомість пов'язана із психікою, а остання -із загальними умовами та особливостями розвитку нашої планети; нарешті, надзвичайна пластичність людського організму, його чутливість, багатоелементиість і т. ін„ також постають реальними моментами функціонування та проявів свідомості; © психологічний чинник дозволяє осмислювати свідомість як в аспекті внутрішнього самоврегулювання людиною своїх життєвих дій та процесів, так і в аспекті її єдності Із людською тілесністю, нейрофізіологією та життєвою енергетикою; сьогодні відома ціча низка феноменів, що засвідчують надзвичайні можливості людської психіки, проте остання невід 'ємна від процесів свідомості, оскільки всі психічні процеси людини зумовлені предметним змістом психіки, що його здатна постачати тільки свідомість; © соціально-діяльний (або окремо - соціальний та діяльний) чинник пов'язаний із тим, що людська свідомість вписана у історичний досвід людства та, значною мірою, - в історичний досвід розвитку людської діяльності; в елементарному своєму виявленні свідомість постає як здатність людини поводитись із речами культури людським чином, вміти їх використовувати та, принаймні, - відтворювати; цеп чинник дозволяє також помітити такий дуже важливий момент: хоча свідомість реально існує як характеристика та здатність окремої людини, за суттю вона постає явищем соціальним, а, значить, - загальнолюдським; у певному сенсі свідомість неподііьна, оскільки І її зміст, і умови її реального буття створюються спільними людськими зусиллями, а тому й між людьми можливі порозуміння;
© культурно-історичний чинник засвідчує принциповий зв 'язок свідомості із сенсами, їх утворенням та функціонуванням; культуру часто виводять із поняття культу, а, отже, Ь прагнення до вищого, священного, вічного, - культура вбирає все це у свій зміст, а тому для свідомості вона постає, з одного боку, мірою її творчих са-
мовиявлепь, а, з іншого боку, вічним джерелом прилучення до сфери найперших та найвищих життєвих сеисів;
> © антропологічний чинник дозволяє побачити свідомість у специфіч-
но людських вимірах та окресленнях, наприклад, в окресленнях статевих її проявів, в окресленнях людського страждання та прагнення, людського здоров'я та хвороби, норми та патології у психіці, містичних самозаглиблень, видінь та марень і т. ін.;
> ® індивідуально-особистісний чинник формування свідомості фіксує
її єдність із життям та біографією конкретної людини, із подіями такого життя, індивідуальними особливостями та характеристиками даної людини, її здібностями, перевагами та вадами і т. ін. Лише врахування всіх зазначених чинників може врятувати нас від однобічних та спрощених підходів до розуміння, оцінки, трактувань свідомості, відкриє шлях до її належного цінування. Свідомість постає ніби своєрідним перехрестям, де поєднуються сили та тенденції, що діють через взаємодію конкретних часткових форм сущого та еволюцію окремих форм життя, та сили І тенденції світового цілого.
Звідси випливає вихідна суперечність людської свідомості: вона, звичайно, постає свідомістю кожної конкретної людини, але водночас виходить далеко за межі обслуговування суто індивідуального людського життя, сягаючи, наприклад, рівня таких питань, як початок світу взагалі, сенс життя та ін. У реальному людському житті це проявляється у тому, що людська свідомість вбирає у себе суспільно-історичні досягнення, знання, поняття, ідеї, а не лише індивідуальний життєвий досвід. Так само, як людина не є суто біологічною істотою, так і її свідомість не може бути зведена до її природних передумов — психіки тварин. У формуванні свідомості визначальну роль відіграла не стільки біологічна еволюція, скільки життєва діяльність людини як суспільної істоти. Тому свідомість не
'можна розглядати як дуже досконалий інстинкт. Можна сказати, що лише тоді, коли долається інстинктивна дія, починається свідомість. Бо з появою свідомості з'являється принципово нове мотивування та регулювання діяльності. А це означає, що свідомість пов"я-зана з принциповою зупинкою довільної течії психічних актів, із появою у психіці нових систем оцінок реальності, від яких вибудовується і нова система орієнтацій у дійсності. Бо, наприклад, поняття, як форму знання та мислення, можна застосовувати не лише до тих речей, що їх ми знаємо та бачили, а й до тих, яких і не бачили і не знаємо, і котрі ше, може, і не існують. Це пов'язано з тим, що поняття фіксує не лише суттєві характеристики речей, а й спосіб вибудовування ідейного змісту образів цих речей у людському інтелекті, адже речі існують самі по собі, а в людській свідомості треба способом, відомим свідомості (інакше це не бу.ле знання), вибудувати інтелектуальну конструкцію, яка дасть змогу певні речі ідентифікувати, розуміти, використовувати, створювати та прогнозувати. Все не стає можливим за умови, шо ми перебуваємо не у стані чуттєвого сприйняття речей, а у стані руху мислення від якихось початкових пунктів до результату. ^Тобто свідомість як така повинна розпочинатись із певного (для себе) вихідного пункту. Згідно
•тгтяср2женнямії'багатьох "дослідників {Р.'Декарт. Дж.Локк, І.Кант, Г.Геге.іь, Т.Брєдлі, Г'Кассірер, М.Хайдеггер та ін.) таким .вихідним, першим (і абсолютним) початковим пунктом ятя здійснення (гудь-яких "і Еітелекту а ль них 6гї^аТІІй"свШом'ості постає межа буття та небуття, [сторично це означає, шо власне людське усвідомлене буття розпочинається з періоду здійснення спеціальних поховань людини. Тут уперше суцільність потоку реальності розтинається; з'являється точка відліку для будь-чого. У міфології названий абсолютний пункт відліку представлено різними уявленнями про виникнення світу. У логіці понять ми завжди намагаємося у міркуваннях про будь-яку річ визначити, з чого ця річ починається, без чого вона неможлива.
0,
О
• Отже, свідомість як предметна, змістовна свідомість — це оперування поняттями, а останні потребують інтелектуального конструювання від певного початкового пункту. Тому і в індивідуальному розвитку особи відлік її життєвої Історії, як звичайно, розпочинається з того моменту, коли людина уснідомиж себе, тобто зафіксувала щось як початкове (як звичайно, у формі "Я"), а потім стала приєднувати до того початку подію за подією, але не механічно, а вибірково, з певними оцінками та значеннями.
Свідомість — це самодіяльний, самостворювальний процес вписування окремих подій, явищ, вражень, відчуттів у тотальне (єдине, всеохоплююче) поле інтелектуального предметного конструювання. Так функціонує індивідуальна свідомість, так функціонує історична самосвідомість людства, так функціонує наукове пізнання.
_ В міркуваннях про свідомість ми повинні вести розмову про мані-
¥ фестування в її функціонуванні водночас і глибинних потенцій бут-
_ тя, Космосу, і неповторних миттєвостей людської індивідуальної
історії, а не лише про вітальні процеси пристосування або виживання.
У цьому сенсі окремі люди мислять загальнолюдським способом, хоча мислять при тому про обставини унікального життя. Звідси й виникає логіка — наука про єдині норми, правила та форми мислення. На цій основі здійснюється також і людське спілкування як перехрещення процесів ототожнень та розрізнянь.
Отже, хоча на сьогоднішній день не існує остаточної відповіді на питання про походження свідомості, це питання не є зайвим. Його продумування та вивчення допомагає осмислити як загальні передумови та чинники існування свідомості, так і її суттєві внутрішні характеристики. Окрім того, спроби його вирішення стимулюють як людське самопізнання, так і розвиток науки.
12.3. Ідеальний статус буття свідомості. ГХХ Свідомість і мова
Відтворення у свідомості не наочного образу речі, а сукупності її суттєвих ознак, функцій, внутрішніх зв'язків
Створення ідеальних предметних конструкцій через доведення параметрів речей або відношень міме ними до еталонних гранично можливих вимірів
[ Ідеальність \
&
\
Той факт, що свідомість не підлягає прямому чуттєвому спостереженню, що вона не фіксується за допомогою приладів чи Індикаторів, врешті визначається як її ідеальність. Ідеальність, як ми вже знаємо це із історико-філософських досягнень, протиставляється реальному, речовому: речове (а слово "реальне " походить від слова "річ") має просторово-часові характеристики, а ідеальне виходить за межі простору й часу. Стає зрозумілим, що загальне розуміння свідомості значною мірою залежить від того, як ми потрактуємо Ідеальне, оскільки саме в ідеальному проявляється та виражається буттєвий (онтологічний) статус свідомості.
¦ Якщо ідеальність посіпає як відсутність реального, тоді свідомість опиняється за межами реального і в кращому випадку може визначатися як відображення одних реальних речей є інших. Якщо ж ідеальність трактується як особлива реальність, тоді вона вимагає певного свого пояснення. Нарешті, можливий варіант, коли ідеальне позначається як "єдність буття та небуття", як дещо проміжне між речовою реальністю та її особливим відтворенням в психіці людини.
Отже, свідомість та основний носій ЇЇ предметного змісту — знан-¦ ня — постають сферою (або процесом) ідеального освоєння світу. ' Тому усілякі конкретно-наукові дослідження свідомості в кращому випадку будуть прояснювати нам умови, форми, механізми функціонування свідомості, а не її сутність.
Ідеальність свідомості, як правило, розуміють у двох основних значеннях:
# відтворення у свідомості не наочного образу речі, а сукупності її суттєвих ознак, функцій, внутрішніх зв язків; при тому вважається, що характеристики речей фіксуються в нервових процесах за допомогою систем сигналів:
* створення ідеальних предметних конструкцій через доведення параметрів речей або відношень між ними до еталонних, гранично можливих вимірів.
Розглянемо ці визначення ідеального докладніше. Якщо розглядати ідеальне як перекодування характеристик реальних речей у нервові сигнали, тоді вон.о, тобто ідеальне, може постати лише різновидом універсального взаємозв'язку, шо мас місце в усіх природних процесах, адже, наприклад, у мінералах у змінених формах зафіксовані характеристики тих процесів, за наявності яких ці мінерали формувались. Психіка тварин також здатна відтворювати певні речі та явища за допомогою нервових сигналів. Тому розуміння ідеального як особливого перетворення реальності в психіці людини характеризує людську свідомість як різновид природних взаємодій і, врешті, - як розвинений інстинкт. При такому його розумінні, як вже зазначалось, незрозумілими та непроясненими лишаються важливі риси людського буття, здатність людини оцінювати дійсність, виходити за межі наявного, перебувати на певній дистанції від безпосередніх із нею стосунків. Під час розгляду ідеального у другому значенні важливо зрозуміти, що могутність, творчі можливості та переваги людської свідомості якраз і пов'язані з її
спроможністю створювати те, чого в реальному, фізичному бутті немає і не може бути. Коли ми кажемо "прими лінія", то під поняттям прямої завжди розуміємо "пряму як таку", іобто ідеальну пряму (а не якусь лінію, що ніби с прямою, а ніби й ні), яку ми можемо вибудувати у своїй свідомості. І, лише маючи в розумі такі ідеальні утворення, ми можемо потім оцінювати дійсність у певних якостях, тобто, наприклад, у якостях прямизни. Бо всі інші прямі, які існують реально, можуть бути лише певною мірою наближенням до сдино справжньої, тобто ідеальної, прямої.
* Можливість створювати в полі інтелектуального споглядання ідеальні об'єкти І є тим принципово новим, що може внести І вносить свідомість у реальне буття. Поза свідомістю ідеального не існує, бо будь-що реальне, тобто матеріальне, обов язково складається із якихось частинок, елементів, які самі, а також і зв'язки між ними, будуть відмінними одне від іншого, а тому ніколи не будуть ідеальніш. Ідеальне і є тим, чим свідомість принципово відрізняється від реального, чим вона виходить за межі реального, оскічьки виходить за межі простору й часу, як остаточне, завершене. Тому саме « своїй Ідеальності свідомість набуває дійсного буттєвого статусу, тобто вона постає чимсь своєрідним, таким, що не може бути зведеним до іншого. Оскільки "ідеальнішого від ідеального " не існує, то ідеальні виміри буття постають остаточними, незмінними. А отже, будь-що реальне може отримати свій точний вимір у віднесенні до ідеального, як до надійного та незмінного еталона. Ідеальне в цьому значенні і с вихідним пунктом для конструктивної творчої діяльності свідомості; воно й постає тим самим розривом, припиненням стихійних процесів буття, поза яким свідомість неможлива.
Звідси стає зрозумілим і те, чому людська свідомість здатна фіксувати дійсність у суттєвих та необхідних характеристиках, адже під необхідним ми розуміємо те, що завжди відбувається без змін, однозначно та типово, а такими рисами володіють лише такі наші інтелектуальні конструкції, які ми вибудовуємо в розумі на основі надійних, однозначних еталонів та орієнтирів.
Щ Отже, ідеальне є такому значенні — це єдність необхідних і
Т суттєвих ознак певного класу речей на противагу несуттєвим чи
• змінним характеристикам реальних його представників.
Наприклад, поняття "дерево" вказує на сукупність таких еталонних ознак, які
дозволяють нам ідентифікувати дане явище у його найможливіших модифікація?;,
наприклад, обов'язкову наявність у всіх дерев коріння, стовбура, гілок і т.д. на відміну
від таких змінних властивостей, як вічнозелене, декоративне, високе тощо,Такий зміст
ідеального дає можливість подумки оперувати класом речей, відокремлюючи його від
інших існуючих подібних класів. Наприклад, поняття "дерево" не лише вказує на
суттєві ознаки певного класу речей, а й відокремлює його від інших подібних класів
чи видів, як, скажімо, трава, лишайник і Т.ін.
Вибудовувати світ у формі необхідного здатна лише свідомість людини, яка діє на основі "конструктивного принципу", тобто
не задовольняється наявним, не ототожнюється із сприйняттям, а орієнтована на Інтелектуальне творення, діяльну оцінку дійсності. Від часів Арістотеля існує традиція пояснення свідомості [мисленняяк оперування загальним. Насправді загальне існує як подібність, зв'язок, що відтворюється у безконечному ланцюгу перетворень (виникнення та зникнення) одиничних предметів: певні предмети переходять один в одного і таким чином засвідчують, що в них є дещо спільне. Проте загальне здатний фіксувати вже інтелект тварин, а ось конструювати дійсність в її ідеальних предметних визначеннях здатний лише інтелект людини.
Звернемо увагу й на те, що оперування завершеними еталонними утвореннями відразу ж вводить усю діяльність людського інтелекту в стан спрямованості до сенсів, оскільки сенс, як вже зазначалося, передбачає поєднання часткового із фундаментальним, тотальним, в даному випадку - із ідеальним. Звідси можна зробити висновок, що свідомість подає дійсність як фрагмент цілісного тотального буття, а останнє ніколи не можна виразити фізично, у вигляді якогось окремого сущого. Тому й будь-яку інтелектуальну конструкцію людської свідомості не можна ототожнити із тим, що надане у сприйнятті, оскільки така конструкція вибудовується у статусі поєднання того, що є необхідним та наділеним сенсом.
* Отже, ідеальність свідомості (мислимих чи уявних предметів) виявляється в тому, що основне, вирішальне у внутрішньому світі людини не мас просторово-часових визначень, не може бути безпосередньо зафіксованим органами чуття іншої людини. Навпаки, воно постає позачасовим і позапросторовим, як таке, що сягає абсолютних (максимальних) вимірів сущого. Якраз тому прийнято говорити, що думка людини найшвидша, найбагатша і т. іи.
Зауважимо, що внутрішній духовний світ людини не відокремлений від світу речей. Він постійно прагне знайти своє відповідне втілення, матеріалізуватися. На відміну від тварин, людина не пристосовується фізично до зміни середовища, а прагне своєю активністю змінити наявне.
Світ ідеальних думок фіксує внутрішні можливості природних речей змінюватись у потрібному для людини напрямі. Формою існування думки, що поєднує можливості речей і бажані для людини зміни, є мета. Наявність уявного
образу кінцевого результату діяльності (мети), що формується ідеально до початку дії і визначає її, виступає однією із суттєвих характеристик людського способу життєдіяльності. Діяльність людини тому визначають як цілеспрямовану, цілестверджувальну або цілепокладальну. А процес цілеспрямованого продукування нових речей є процесом опредметнення ідеальної думки у природному матеріалі, коли людина змінює форму, структуру природної речі та надає їй нових меж буття та нового способу функціонування.
¦ Отже, завдячуючи праці,зміст свідомості людини з ідеальної форми існування переходить у матеріальну, у внутрішню здатність чуттєво-предметної речі нести в собі людське значення, бути предметом культури.
Для предметів культури важливим є їх функціональне призначення, тобто відповідь на запитання "задля чого". Через це людина, вступаючи у соціальне життя, повинна засвоїти призначення речей культури, навчитися способам їх виготовлення, вивільнення із їх речової оболонки закладених в них цілей та сенсів.
¦ Розуміння ідеального значення предметів культури називається розпредметнснням. Іншими словами, розпредметненнн — це перенесення внутрішніх, ідеальних, суттєвих, смислових характеристик речей із предметно-об'сктивної форми існування # ідеальну чи суб'єктивну, тобто інтелектуально-конструктивиу на засадах еталонних вимірів сущого. Розпредметнення як здатність діяти відповідно до опред-метнених у речах ідеальних можливостей — це обов 'язкова умова соціально-культурного існування людини. У цьому контексті життєдіяльність людини розуміють як безконечний ряд свідомого опрелметнення та розпредметнення.
Опредметнення свідомості в речах матеріальної культури має неадекватний їй (свідомості) чуттєво-предметний характер. Як зазначалося, реальні процеси ніколи не набувають ідеальних значень, а тому в процесі опредметнення виникає нездоланна суперечність між намірами людини та результатами їх реалізації; усвідомлення цієї суперечності постає одним із мотивів прагнення людини до досконалого. Найбільш адекватною формою опредметнення є мова. Тут доречно сказати, що мова є не лише однією з можливих форм опредметнення свідомості, а й способом організації та виразу думки. Іншими словами,
свідомість і мова нерозривно пов'язані між собою. Справді, думка людини завжди (навіть коли йдеться про невисловлені міркування) прагне вилитись у відповідний мовний еквівалент (хоча це ніколи не можна зробити остаточно).
Мова є прямим та найгнучкішим способом прояву свідомості. Вона виконує багато функцій, а саме:
<Ь позначає, називає предмет, явище чи дію, виділені людиною із тотальності сущого;
Ь є засобом мислення, засобом виразу предметного змісту знання;
%> об 'сктквує ідеальну за своїм способом існування свідомість;
Ч> с засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживаннями, почуттями;
% зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь, тим самим сприяючи соціально-історичному розвитку;
% є засобом управління як поведінкою людини, так і колективними діями.
У той же час ми не повинні впасти в ототожнення думки, свідомості та мови; ясно, що мова не лише передає предметний зміст свідомості, а й впливає на свідомість та її зміст, так само, як, наприклад, матеріал впливає на наміри скульптора, якість фарб - на наміри живописця та ін.
Мова, як реальне фізичне явище, будується та функціонує залежно від загальних законів матеріального буття. її реальні можливості змушують людське мислення працювати у певному режимі, проте, напевне, кожна людина хоч колись відчувала неадекватність мови та думки, мови та того, що хочеться нею передати.
Людське мислення сягає абсолютного, трансцендентного; останні також постають в людській свідомості в конкретних виявленнях та окресленнях, проте вони не можуть бути зведеними до будь-чого часткового, фізично наявного. У сучасній науці існує гіпотеза Е. Сепіра та Б. Уорфа відносно мови; вона стверджує, що структура мови впливає на структуру нашого світосприйняття. Але вона тому є гіпотезою, що має стільки ж підтверджень, скільки і спростувань. А наш аналіз дозволяє зрозуміти, чому це саме так: тому, що предметний зміст свідомості та людської думки ніколи не може повністю вміститися у будь-які матеріально-фізичні форми.
Визнання ідеальної сутності свідомості вимагає відмежування від різних спроб її спрощення або зведення до
матеріальних процесів. До таких можна віднести ототожнення свідомості з фізіологічними процесами, що відбуваються у мозку. З погляду деяких мислителів минулого століття (Л.Бюхнер, Я. Молешотт, К. Фогт), а також і сучасних представників "радикальної епістемології" {У.Матурана, Е.Глазєрсфєльд), думка людини постає або продуктом нервово-фізіологічної діяльності мозку (останній продукує свідомість, як печінка жовч), або реалізацією вихідного прагнення людського організму до життєвої стабільності. Певна річ, що при цьому думка втрачає такі свої властивості, як необхідність, всезагальність, абстрактність та ідеальність.
До цієї концепції можна віднести і спроби звести думки людини до особливостей електромагнітних коливань, що випромінює мозок (30-ті роки XX ст.). Але заміри електромагнітних коливань, що супроводжують активну роботу думки, зовсім не свідчать про те, що мислення є різновидом електромагнітного поля, адже зміст думки фізичні прилади не розшифровують.
Ще одне спрощене розуміння свідомості виникло внаслідок успіхів кібернетики та комп'ютерної технології. Воно пов'язане із приписуванням машинам властивостей людини відчувати та мислити. Справді, сьогоднішні комп'ютери — це машини, що якісно збільшують можливості людського мислення, володіють властивістю саморегулювання, а також збереження і трансформації інформації. Проте аналогія між операціями, що їх здійснюють машини, і тими, що відбуваються у мозку людини, не дає підстав для визнання здатності мислення за машинами. Людська свідомість, як свідчить попередній виклад, зумовлена глибинними потенціями буття; вона здатна продукувати предметні визначення та еталонні межі процесів та явищ реальності, які. як зазнач&іося, фізично не-спостережувані. їх створює людська свідомість та закладає в інформаційні і ірограми. Самі ж ці програми в їх предметних значеннях відкриті лише людському інтелекту. До того ж у функціонуванні людської свідомості проявляються не лише раціонально-логічні складники та чинники, а й інтуїція, несвідоме, чуття, емоції, вольові поривання та ін.
* Свідомість не можна звести до інформації, тоді як комп 'ютери та електронні машини працюють лише на основі опрацювання інформації. Крім того, у межах інформаційних процесів, як свідчить про це так звана «теорема Гьодєляу, неможлива повна й остаточна формалізація будь-якої сукупності знання. Оскільки електронні машини працюють лише з формалізованою інформацією, остільки їх, за наявності незаперечних переваг у сфері операціональних можливостей, очевидно, не можна ототожнювати з діями свідомості.
12.4. Структура та функції свідомості
Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та Ін, Враховуючи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні та результативні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам'ять — це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, водночас, наявність у свідомості певних образів, понять та переживань (структурні одиниці чи форми свідомості).
¦ Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи результативних) форм прояву.
Враховуючи це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдністі самосвідомості, свідомого та підсвідомого, за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.
Розглядаючи структуру свідомості, ми повинні розуміти певну умовність та відносність будь-яких її внутрішніх поділів: якщо свідомість передбачає ідеацію, то вона початково (і принципово) постає у характеристиках цілісного явища. Звідси випливає, що в людській свідомості не існує чіткої та однозначної межі між мисленням та волею. Тому ми здатні радіти інтелектуальним винаходам, прозрінням відкривати нові горизонти для мислення; волю, наприклад, можна вважати свідомістю в її дійовому спрямуванні, а сама волянеможлива без свідомого людського самоконтролю. Через це в сучасній філософії інколи вживаються дещо несподівані характеристики свідомості хвідомість це є можливість більшої свідомості.
Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття "психіка людини" ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме., так і нє-
Передсвід омість
н о о
з
о
ч
-т-«
ю о
а в
Рч
Підсвідоме (те, що пройшло через свідомість, але вийшло
на рівень психічного автоматизму)
Несвідоме (Інстинкти, сновидіння, гіпнотичні стани та ін.)
Індивідуальна
¦
/фбр№
Сам ос від ом іс т ь
усвідомлення "Я"
самоусвідомлення "Я"
Емоції та почуття
інтелектуальні
моральні
естетичні
етичні
афекти
Знання
емпіричні
теоретичні
Воля
ц ілеп о кла дання
вибір засобів діяльності
Мислення
образне
операціональне
раціональне
Лам 'ять
моторна
сенсорна
довготривала ,—
короткочасна
словесно-логічна
емоційна
образна
свідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує, У свою чергу, знач-
Д" І
о
м
І
с
т
ь
—т;------гз~—
Суспільна
«£
/
Ч.
правова
політична
моральна
релігійна
філософська
наукова
естетична
економічна
історична
соціальна та
І
Групова
на кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.
Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість ¦— це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Самосвідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість — це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог "Я" з самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлексія — специфічний спосіб мислення, що його можна назвати "подвійним баченням", тобто це розуміння самого розуміння, мислення самрго мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.
Виходячи з цієї схеми та вдаючись до значного спрощення, весь цілісний світ людського духу можна уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення, емоцій та почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення — оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання. Предметний зміст свідомості означає, що ми завжди бачимо в речах значно бічьше, ніж те, що дають нам відчуття. Наприклад, скульптор бачить у дереві майбутню скульптуру, різьбяр — майбутній виріб, хоча чуттєво ш надано лише дерево.
Усі складники людської свідомості предметно насичені. _ ______
У зв 'язку з цим, коли ми дивимося па картину, то відчуває- *шшшшяшшття мо емоції не з приводу барв або кольорових плям, а з приводу тих сюжетів із життя, що їх можемо угледіти в зображеному. Формою представлення предметного змісту дійності в свідомості людини є знання, бо саме є знанні дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць. Внаслідок сказаного стає зрозуміло, що взаємодію свідомості людини з дійсністю молена виразити так: свідомість - знання - дійсність.
Без знання свідомості не існує, бо саме у знанні виявляється ідеальніш статус її буття, У певному сенсі свідомість і знання є те ж саме, проте поняття свідомості дещо ширше, бо воно включає в себе не лише рефлексію на дійсність (знання, "відання"), а й рефлексію на результати першоїрефлексії, тобто певні дії із знанням, певне їх використання. Специфіка мислення полягає в оперуванні предметним змістом свідомості, тобто мис-
УУ
ууу^
\ Дійсність
лення - це знання в дії: провідною формою мислення постають загальні поняття. Найпростіші поняття (наприклад "будинок") фіксують необхідні ти суттєві властивості певного класу речей.
Сфера емоцій людини - ¦ це процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх подій. Так, позитивні емоції (радість, задоволення), як результат корисних чи приємних впливів, спрямовані на їх досягнення чи збереження, а негативні (ненависть, жах) — стимулюють активність на втечу від відповідних впливів або послаблення їх дії. Вищим рівнем емоцій ґдуховні почуття (наприклад, по-цуття любові), які формуються внаслідок усвідомлення зв язків особи з найсуттєвішими соціальними та екзистенціальними цінностями. Почуття характеризуються предметним змістом, постійністю, значною незалежністю від наявної ситуації. Емоційна сфера здійснює значний вплив на всі прояви свідомості людини, виконує функцію засади діяльності.
Ще однією важливою складовою частиною духовного світу людини с воля. Вона виявляється у здатності людини мобілізувати і сконцентрувати всі духовні та фізичні сили на виконанні мети, яка не мас безпосереднього біологічного значення /бо в останньому випадку можуть спрацьовувати інстинкти). Ознакою вольовитості виступає уміння приглушити в собі безпосередні життєві імпульси, хоча вольові акти можуть стимулюватись не лише розумом, знанням, ай емоціями, ціннісними установками. У будь-якому разі людська воля пов 'язана з людською предметністю, зміст якої доступний лише свідомості.
інформативна: забезпечення людини інформацією про стан та процеси дійсності
. пізнавальна: отримання знань у вигляді предметних Г характеристик дійсності
творча: перетворення знань та інформації за допомогою мислення, інтуїції, уяви, фантазії
оціночна: визначення на основі ідеальних еталонів, норм, правил, ступеня значущості тих чи інших явищ
цілепокладання: формування образу-результату діяльності
сенсотворча: формування життєвих сенсів через зіставлення реальності з ідеалами, цілями, еталонами
орга н ізанї йно-в о льов а; зосередження духовних та фізичних сил у напряли досягнення мети
контрольно -регул яти вна: свідоме спостереження за діями людини та їх коригування
самовиховна: свідоме прагнення організувати життя людини згідно і вищими духовними цінностями
Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, сдігість яких урешті-решт і забезпечує людині особливий спосіб буття. У скороченому, проте сфокусованому варіанті виділяють три основні функції свідомосгкшзнаваль-ну, самосвідомості та творчу. І дійсно, в них знаходять своє виявленім всі основні можливості свідомості. Докладніше вони розкриваються так: інформативна,пізнавальна, творча, оціночна, цілепокладання, прогнозування, організаційно-вольова,кошрольно-регулятивна, соціально-адаптивна. їх зміст фактично вже висвітлений у попередньому розгляді проблем свідомості І проблем людського буття. До вищих функцій свідомості відносять функції сенсотворча, вироблення ідеалів та переконань, самовиховна; їх зміст ми також вже розглядали.
ИЧІИМРЙ3
Висновки
й> Людська свідомість — це унікальне явище дійсності. Будучи внутрішнім фактором людської життєдіяльності, за своїм змістом та можливостями вона виходить далеко за межі життєвих потреб. Завдяки свідомості людина вибудовує у своєму знанні цілий універсум, що має внутрішню систему зв 'язків та підпорядкувань. Свідомість по в 'язана з продукуванням всеохоплюючих, еталонних, універсальних систем відліку та предметних орієнтацій, завдяки яким людина створює поняття, принципи, ідеї, тобто такі форми знання та мислення, що мають усезагальний та необхідний характер.
За статусом буття свідомість є ідеальною (на противагу фізичному, чуттєво-матеріальному). Це означає, що вона формує завершені, кінцеві та еталонні предметні характеристики реальності, набуваючи здатності вимірювати та оцінювати будь-що. З іншого боку, це означає, що свідомість не має просторово-часових вимірів.
Могутність та унікальність свідомості яскраво виявлена в її складній будові та в розмаїтості її життєвих функцій.
ЕПШ&Ж
Резюме
© Проблема свідомості, Ті онтологічного статусу, її можливостей постає для філософії найважливішою, оскільки поза свідомістю ми вже не маємо справи ні з людиною, ні з пізнанням, проте свідомість не підлягає звичайному науковому дослідженню: вона чуттєво не спостерігається; звідси виникає питання про її суттєві ознаки, до яких молена зарахувати особливий тип людської поведінки, предметний характер сприйняття дійсності, вміння використовувати речі культури за їх призначенням, мову.
® Унікальні характеристики людської свідомості породжують цілу низку концепцій, що по-різному тлумачать її походження і що мають як свої переваги, так І недоліки; тому лише разом, у взаємодоповненні вони дають нам .можливість краще зрозуміти сутність та особливості свідомості, а також: ті чинники, які визначають її існування.
® Властивості свідомості яскраво розкриваються в її Ідеальності, яка постає, з одного боку, як здатність свідомості конструювати дійсність у її необхідних якостях та зв 'язках, а, з іншого боку, як здатність її ідеалізувати дійсність, вибудовувати систему її еталонних вимірів та абсолютних орієнтирів; ідеальність свідомості дас можливість зрозуміти її онтологічний статус, оскільки поза свідомістю нічого ідеального не існує.
© Складна структура людської свідомості розкривається через систему її функцій, серед яких найперше значення мають пізнавальна, творча та самоусв Ідомлення.
[~?~] Питання для обговорення на семінарському занятті
1. Проблема реальності свідомості та її суттєві ознаки.
2. Аналіз та оцінка основних концепцій походження свідомості.
3. Ідеальне в змісті свідомості. Онтологічний статус свідомості. Свідомість і мова.
4. Структура і функції свідомості
Й Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт
/. Проблеми і складнощі наукового вивчення свідомості.
2. Суттєві ознаки людської свідомості та її принципова відмінність від інтелекту тварин.
3. Свідомість і самосвідомість.
4. Порівняльний аналіз основних концепцій походження свідомості.
5. Людська свідомість, діяльність і творчість.
6. Проблема ідеального у філософії. Ідеальність свідомості.
7. Свідомість і мова.
8. Функції свідомості та проблеми людського самовиховання.
ВЗГ Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання 1. Поясніть, у чому полягає проблема визначення онтологічного статусу свідомості.
Завдання 2. Перерахуйте та коротко охарактеризуйте суттєві ознаки свідомості.
Завдання 3. Поясніть, як пов'язані між собою предметність свідомості, ідеальне та процеси опредметнення і розпредметнення.
Завдання 4. Коротко охарак гершуйте основні концепції походження свідомості, поясніть переваги та недоліки кожної із них.
Завдання 5. Розкрийте основні аспекти виявлення ідеальності свідомості.
Завдання 6. Окресліть основні складові структури свідомості.
Завдання 7. ПояснітьтІфункціі'свідомості,якіВивважаєтенайваж.чивішими.
Додаткова література з теми
1. Верезамська С.Ж. Історична пам'ять як основа формування національної самосвідомості українського народу//Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук (Збірник наукових праць молодих вчених). - Полтава, 1947. С. 297-300.
2. Герасимчук А.А. Проблеми управління в історичній свідомості українського суспільства // Політична культура демократичного суспільства. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (м.Київ 26-27 лютого 1998 року). -К., 1998. СІ76-17Е.
I. Дудар В.П., Дудар В В Феномени історичної пам'яті у формуванні національної свідо-мості//Нашопальна ідей в духовній культурі України ХІХ-ХХ ст. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. - Полтава. 1993. С. 26-28.
4. Кульчщький О. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен-Львів, 1995. Розд. 4. і.Лой А.М. Проблема свідомості: історичність досвіду//Філос. і соціал. думка. 1992. №7.
6. Нестеренко В. Г Вступ до філософії: онтологія людини. - К., 1995. Розд. 5.
7. Паскаль. Думки про релігію. Львів, 1993.
8. Проблемо сознаиия в савременной западной философии. - М., 1989.
9. Тапньї сознания и бессознате.іьного. - Мн., 1998.
10. Суркова Л.В. От теорни познания к философии познанин? Весник Московскою университета. Серия 7. Фіілософия. 2001, №2.
I1. Філософський с.твиик. - К., 1986.
ЛЮДИНА ТА ЇЇ БУТТЯ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ
^
Людина сама обирає свій спосіб буття на тлі абсолютної випадковості, але вона тримає є своїх руках усі зє 'язки зі світом.
Жан-Поль Сартр
Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних потягів та прив'язана до конкретного середовища, умов свого життя, то людина с вільною, незалежною істотою, поведінка якої строго і однозначно не зумовлюється природною доцільністю, що дає їй можливість ставитись до предмета своєї творчості з певною поміркованістю.
Макс Шелер
Людина для самої себе постає як найперший предмет зацікавленості та осмислення. Все, що людина знає, з чим пов 'язана практично, життєво або уявно, — усе це, врешті-решт, замикається на неї саму як на реальний суб'єкт та центр свого уніеерсуму. Водночас саме буття людини, з одного боку, незбагненно різноманітне у своїх проявах, з іншого — проблематичне є тому сенсі, що воно непередба-чуване і не гарантоване як у своїй якості, так і в кінцевій виправданості. Тому філософія розглядає людину є окресленнях свободи, са-моздійснення, пошуку та утвердження життєвих сенсів.
ЕшЗПЯКІіг' Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
¦ у якому сенсі буття людини проблематичне;
¦ ієрархічну будову сутнісних проявів людини;
зміст понять "буття людини", "життя людини" та "існування людини";
зміст основних концепцій походження людини; сенс виявлення співвідношення в людини природного, соціального, персонального та трпнсцентден-тального;
що постає в якості найперших якостей людського буття;
основні виявлення свободи людини; основні аспекти, в яких розкриваютьсяспіввідношен-ня смерті та людського безсмертя.
•ео
•2
^ використовувати ієрархічну будову основних складових людського способу буття для самооцінки та оцінки реальних процесів життя;
ж пояснювати позитивні та негативні сторони незавершеності людського буття;
^ проводити зв'язок між концепціями походження людини та її сучасними оцінками; застосовувати характеристики персонального та транс-цендального для пояснень реальних проявів людини; самостійно використовувати окреслення основних проявів свободи для пояснення складних ситуацій людської діяльності.
су
Я" О-
які перспективи відкриває людині усвідомлення нею проблематичності людського буття; чому саме еволюціонізм та креаціонізм постають найпершими версіями походження людини; як поєднуються між собою сутнісні сили людини та основні складові людського способу буття; яке значення для людини мають її персональні характеристики;
основні смислові навантаження понять смерті та безсмертя для людини в її свідомому самоутвердженні.
0 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
13.1. Проблематичність людського буття. Життя, буття та існування як характеристики людини.
13.2. Проблема походження людини: сперечання еволюціонізму та креаціонізму.
13.3 Діяльність та екзистенціали людського буття. Сутнісні сили людини та багатство ЇЇ проявів.
13.4. Співвідношення природного, соціального, персонального та трансцендентального в людиш-Вихідні цінності людського буття
13.5. Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному окресленні.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
'ВІДКРИТІСТЬ - фундаментальна характеристика людини, її здатність внаслідок біологічної неспеціалізованості змінюватись, поставати незавершеною, відкритою різним вимірам культурно-історичного процесу та напрямам людської діяльності; відкритість також слід розуміти і є плані сенсу людського життя: поки людина живе і діє, сенс її життя постає невизначеним до кінця, бо вона може його суттєво трансформувати.
* ВЧИНОК - особлива дія людини, яка стягує на себе основні події її життя та постає формою вирішення суперечностей, що зумовлені напруженим співвідношенням найперших життєвих алальтернатив людини: жипюхя і смерті, свободи та обов'язку, бажання та розрахунку, почуття та розуму, тощо.
* ДІЯЛЬНІСТЬ - термін, що у філософії позначає особливу, притаманну лише людині форму прояву її життєвої активності; діяльність передбачає творчість, смислову та цілеспрямовану організацію дій, а також, врешті доведення її до самодіяльності, тобто до такої діяльності, метою якої постає її власне вдосконалення.
* ЕВОЛЮЦІЯ, ЕВОЛЮЦІОНІЗМ - під еволюцією розуміють поступове виникнення певних якостей або явищ під дією часткових чинників та умов; еволюціонізм передбачає теоретичну позицію, що аргументує можливість виникнення складних явищ дійсності (життя, свідомості, людини )із попередніх, простіших шляхом поступового їх уклад-ненння або ж виявлення їх прихованих властивостей.
* ЕКЗИСТЕНЦІАЛ - характеристика людини (атрибут людського існування), поза якою немає людини, як людини, та поза якою у світі не було би того, що в нього привносить людина.
ИПЩИВІДУАЦІЯ - унікальна людська властивість належати до людського роду, але втілювати його в собі в неповторному вигляді, тобто здатність людини бути персоною, особистістю, мати своєрідний універсум свого життєвого самоздіпснтня.
* КРЕАЦІОНІЗМ - позиція, згідно якої причиною появи вищих якостей діяльності, ситових порядку, гармонії, краси може бути тільки дія творіння, що її продукує вищий рщум, дух або Бог; з позиції крєціонізму складні, вищі якості не можуть виникати із простих шляхом стихійних процесів.
* СВОБОДА - в абстрактному плані - відсутність будь-яких меж або перешкод для дій та проявів людини, проте відсутність меж перетворює свободу у повну невизначеність, тому поняття свободи конкретизується через наступні поняття: "негативна свобода", ''вірогідна свобода", "позитивно-творча свобода" /див. текст).
13.1. Проблематичність людського буття. Життя, буття та існування як характеристики людини
У першому розділі ми вже розглядали деякі важливі аспекти людського буття, зокрема, такі, як людську неспеціалізованість, унаслідок якої буття людини не можна звести до життя її організму, зв'язок людини Із процесами культуротворення та суспільної історії. Усі ці аспекти певним чином концентруються в такому феномені, як проблематичність людського буття.
¦Ця проблематичність проявляє себе у тому, що можна народитися людиною, мати людський організм, проте не бути людиною повною мірою її необхідних проявів; наприклад, при цьому можна не мати свідомості, навичок людської поведінки. Це значить, що людські якості не з'являються в людині природним шляхом, наприклад, так, як у неї росте волосся. Проблематичність людського буття зумовлена ще й тим, що людина може мінятися, причому інколи - досить суттєво: у певному сенсі людина завжди не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття постає відкритим та незавершеним.
Через це досить складно віднайти та визначити якісь однозначні норми, які можна було би прикладати до людини з метою встановлення "міри людяності" певної конкретної людини. В історії людства можна знайти колосальну кількість прикладів, які свідчать, що певні якості, які деякий час вважаються необхідною та невід 'ємною людською характеристикою, раптом переходять, зникають, а те, що вважалося раніше неможливим для людини, раптом перетворюється на норму та, навіть, престижну якість. Але, попри все, ми чудово розуміємо, що сьогодні не існує іншого
способу бути людиною, окрім того, щоби спочатку народитися ;іюдииою, мати людський організм, позбавлений якихось фатальних патологій чи то вад. А тому мати людський організм -це є для буття людини умова необхідна, проте недостатня. Цезначить, що ми повинні до неї додати ще щось таке, що буде па ній ґрунтуватися, але її перевищувати.
Ось чому буття людини постає перед нами складною системою ієрархічно вибудованих сходинок, кожна із яких передбачає існування попередніх, проте такою, що надає їм вищого значення.
}
-> 1) включення людини в соціально-культурні процеси -> 2) опанування людськими способами діяльності -> 3) вміння самостійного осмислення та оцінювання
ситуацій життя
-> 4) виведення людського мислення на рівень творення духовного універсуму
1). Входівключеннялюдиниг гуспільно-культурніпроцеси,відбувається своєрідне врегулювання людських дій, внаслідок якого деякі стихійні прояви людини обмежуються, адеяким надається принципово інакшейого спрямування.
2). Через включення у соціально-культурні процеси вибувається опановування людськими способами діяльності, починаючи з найпростіших, на зразок того, щоби пересуватися на ногах, їсти і пити з посуду, і закінчуючи найскладнішими, такими, як творче відношення до дійсності, використання мови та свідоме дотримання норм суспільного житгя.
3). Задля того, щоби людський спосіб буття не був засвоєний механічно, до включення людини в соціально-культурні процеси потрібно додати свідомість та усвідомлення, тобто вміння самостійного осмислення та оцінювання ситуацій життя, вміння поєднувати такі оцінки із досвідом, співвідносити їх із певними соціально-культурними нормами та принципами.
¦Отже, свідомість, як вміння самостійного оцінювання та принципового регулювання власних дій, є також невід'ємною складовою того, що ми називаємо "бути людиною".
4). Здавалось б, на цьому окреслення цього феномену можна вважати завершеним, проте це не зовсім так. Бо перед нами постає, наприклад, таке питання: а хто виробляє ті норми, принципи, цінності, які людина потім по-
винна сама вміти використовувати? 1 тут ми повинні зрозуміти, шо недостатньо мати здатність усвідомлювати, треба, щоби всі наші усвідомлення вписувалися в певну цілісність, яку ми звичайно називаємо людським духовним універсумом, а це значить, що ми повинні вміти його створювати, тобто вміти створювати принципи, ідеали, сенси. За великим рахунком це значить, що ми повинні опанувати тим, що називається "гідним мисленням" і що інтенсивно вивчалося та обґрунтовувалося у світовій філософії на протязі всієї її історії, а прямо - Сократом, Б.Паскалем, М.Хайдеггером, М.Мамардашвііі. Коли ми, окреслюючи феномен людського буття, доходимо до останнього пункту - виведення людського мислення на рівень творення духовного уні-версуму, - то починаємо розуміти, що саме цей останній пункт І постає вирішальним для того, щоби ввести людину у людський спосіб буття, бо поза ним неможливі свідомі оцінки, а, значить, неможлива справжня соціалізація і виведення людини за межі суто біологічного існування.
¦ Бути людиною або перебувати у людському способі буття,-це значить боротися за це, відвойовувати у природних стихій територію такого способу буття. Щоправда, таке відвойовування не повинно перейти міру і постати ворожим природному, а це й робить названу боротьбу складною, сповненою внутрішнього драматизму, але й справжньою, такою, що здатна виправдати наші життєві страждання.
Розглянувши складну, ієрархічно вибудовану систему елементів людського способу буття, ми можемо тепер прояснити, в якому сенсі використовуються у відношенні до людини поняття життя та існування, чому ми зустрічаємося із судженням про те, що треба (або краще) жити, ніж існувати.
Буття людини, як ми з'ясували, не можна звести до життя, особливо якщо останнє розуміти суто в біологічному сенсі, тобто як певний спосіб існування білкових тіл, які здатні себе відтворювати, перебувати у стані обміну речовин із середовищем та зберігати свою ідентичність при зміні зовнішніх чинників. Звичайно, це не значить, що ми тепер повинні всіляко принижувати біологічну природу людського організму, зовсім ні, тому що, врешті, від народження людина отримує унікальний органом із такими можливостями, яких. ми не знаходимо більше ніде за межами людини.
Наші суто органічні можливості нам відомі ще далеко не повною мірою, проте ми знаємо, що людський організм - це своєрідне диво, певне зосередження космічних сил та властивостей.
І Як писав Г.Сковорода, людина у відношенні до космосу являє собою І щось подібне насінню, у якому в потенції знаходиться велика рослина.
Проте у прикладанні до людини слово життя можна розуміти і дещо інакше, не в суто біологічному плані. Досить часто під людським життям мається на увазі уся сукупність подій, що відбулися і могли відбутися у тому проміжку часу, який позначається на цвинтарі двома датами із рисочкою між ними: ось скільки випало на долю людини, а тоді виникає питання, чим був наповнений даний часовий інтервал. При цьому вважається, що чим більше подій відбулося за термін життя із людиною, чим ці події були більш різноманітними, важливими, тим багатшим можна вважати таке життя.
Як в народній мудрості, так і в аналітичному погляді на людину досить часто виділяються ті події, які повинні були б відбутися обов'язково задля того, щоби життя не постало порожнім. Наприклад, на Сході вважається, що людина прожила не даремно, якщо вона посадила дерево, виховала дитину та збудувала дім. Зрозумілим також постає і прагнення тих молодих людей, які, входячи у життя, хочуть випробувати себе у певних справах, відчути та пережити те, поза чим життя себе не виправдовує.
¦ Отже, у прикладанні до людини поняття життя можна вживати принаймні у двох сенсах: & у вузькому-як здатність бути реальним організмом із усіма його необхідними функціями, так і => в широкому -як змістовне наповнення певними вчинками та діями того часу, який нам дарований за біологічними властивостями нашого організму.Щодо поняття існування, то воно позначає здатність чогось проявляти себе у характеристиках реального сущого, тобто через зв 'яз-ки із іншими сущими явищами та процесами. В плані існування ми можемо вести розмови, наприклад, про те, чим зумовлені форми нашого тіла, чому нам для життя потрібне повітря і т. ін. Тому для людини існувати - це значить просто бути у наявності та у певних зв'язках із оточенням, явищами та процесами світу. Звичайно, що людину такий спосіб буття не влаштовує, і вона хоче жити, тобто пройти через низку важливих для себе вчинків та подій, або бути, тобто здобути й вищі людські якості.
ш






ж
Щ

І
т




ш

І




13.2. Проблема походження людини: сперечання еволюціонізму та креаціонізму.
Із усіх наших попередніх окреслень проявів та характеристик людини випливає, що людина, яка для нас є звичною та повсякденною реальністю, насправді постає незбагненною, невичерпною за якостями та проявами, глибоко утаємниченою за суттю. Вона настільки відрізняється від усього іншого в оточуючому нас світі, що хоч якесь усвідомлення цього факту мимоволі породжує питання про походження людини. Людина давно зрозуміла свою унікальність і через це сприймала себе саму не інакше, як через чимсь спричинене виникнення, пришестя в цей світ.Сьогодні ми знаємо і про світ і про людину набагато більше, ніж в попередні часи та епохи, але питання про походження людини залишається спірним та незбагненним.
¦Справа в тому, що наука засвідчує як унікальність людини, так і її спорідненість із іншими формами жиггя та буття. Людина відрізняегь-ся цілою низкою унікальних рис, проте її організм складається із тих же хімічних елементів, із яких складаються інші органічні явища та процеси; анатомічно людина має ті ж самі частинки та складові, які мають інші тварини, а з деякими видами мавп ми, можна сказати, анатомічно ідентичні. Вражаючим по-сьогодні залишається той факт, що людський ембріон (зародок) в процесі свого розвитку проходить поетапно основні стадії розвитку живих організмів, що вказує на невипадковість присутності людини як живої істоти в ланцюжку розвитку космічних форм життя. Але те, що позначається як екзистенціали та сутнісні сили людини, також залишається впертим фактом нашої присутності в цьому світі.
Тому законним залишається питання: звідки, як та завдяки чому людина має такі унікальні та контрастуючи між собою риси? Звідки людина прийшла та куди крокує? - Досить очевидно, що ті чи інші відповіді на ці питання значною мірою можуть впливати на організацію нашого життя, на соціальні, політичні та правові рішення. Звісно, що філософське осмислення людини не може обминути питання про походження людини.
--------- Основні версії походження людини
—> занесення людини (та життя) на Землю із інших світів або планет (інопланетна версія);
—^ виникнення людини внаслідок реалізації якоїсь фундаментальної космічної програми (версій антропного принципу в будові Всесвіту) ;
__ь. виникнення людини внаслідок якоїсь фатальної помилки є ході природно-космічних процесів (концепція тупикової гілки еволюції).
__^ виникнення людини шляхом еволюції форм життя (еволюційна
концепція);
.__р. створення людини Богом (богами) чи якимись іншими вищими
стами (концепція креаціонізму - створення); При всіх своїх відмінностях наявні версії походження людини тяжіють або до ееолюціоніонізму, або до креаціонізму з тими чи інщими нюансами.Крім зазаначених в схемі існує ще один варіант походження людини, і він на перший погляд досить дивний - це намагання довести, що людина взагалі ніколи не виникала, що вона існує в космосі стільки, скільки існує і цей останній. Отже, окреслимо сутність основних концепцій походження людини.
Інопланетна версія - мало чого пояснює як в людині, так і в її походженні, оскільки відсуває питання про корені людини у не-визначену далечінь: мовляв, десь та колись сформувалися розумні істоти, а потім вони колонізували Всесвіт. В кращому випадку, прийнявши означену версію, ми можемо сподіватись нате, що наші 'інопланетні батьки" в якихось фатальних для людства ситуаціях прийдуть нам на допомогу. Але, схоже на те, що історія не дає нам підстав для таких сподівань.
•Отже, версія інопланетного походження людини майже нічого недодає нам до розуміння та вирішення ситуації нашого буття.
Версія дії у Всесвіті антропного принципу - може бути передана наступним чином: "Життя - це не випадковий спалах у природі, а космічний феномен; розум та матерія виникли на загальній основі, вони є лише різними аспектами єдиної реальності. В світі усе замислено так, щоби змогла з'явитися людина. Вона постає необхідним та суттєвим доповненням природи... Оскільки є людина, То Всесвіт володіє тими властивостями, якими він володіє" ( В.Д.Губин, Е.Н.Некрасова. Философская антропология. - М.; СПб., 2000. - С.17). Вперше антропний принцип був сформульований у 1974 р. Б.Картером. У так званому "сильному варіанті" його формулювання висувається теза про те, що саме людина є кінцевою метою усіх констант (сталих величин) та елементів Всесвіту (Валь-вердеК. Философская антропология, М.,2000. -С.132). Отже, сутність даного принципу полягає у принциповій відмові визнати людину випадковим явищем загального світового процесу: все в космосі, в його складових, структурі, співвідношеннях орієнтоване на людину; людина і Всесвіт являють собою дещо початково та органічно єдине. Слід сказати, що антропний принцип має непогане природничо-наукове підкріплення, проте, як і в будь-яких інших питаннях, результати наукових досліджень постають неповними та незавершеними. А це значить, що прийняття цього принципу передбачає певне внутрішнє переконання в його виправданості, внутрішнє відчуття його істинності.
* Окрім того, прийняття антропного принципу самого по собі ще не прояснює ситуацію людського перебування у світі: нехай людина існує в цьому світі невипадково, але чому вона в ньому існує? Який сенстако-го існування? Яким може бути в такому разі людське призначення? - На ці питання в змісті антропного принципу не існує виправданої відповіді, проте не викликає сумніву, що до нього слід ставитись серйозно.
Концепція походження людини внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природних процесів базується, скоріше за все, на психологічному почутті незадоволення людиною, її діями
та результатами таких дій: людина - це істота, яка весь час робить помилки, а результати цих помилок кричуще суперечать вимогам розуму.
¦Отже, людина заснована на відхиленні від належного. Конкретні аргументи на користь такої концепції є досить різноманітними: так, Ф.Ніцше вважав, що людина від природи не володіє надійними засобами для життя, а тому вона створює такі засоби штучно, через що віддаляється від природи і навіть протистоїть їй.
Досить часто висуваються аргументи поганої біологічної
пристосованості людини до життя, її непридатності до життєвих дій тривалий час після народження. Б.Ф.Поршнев, колишній радянський історик та культуролог, намагався аргументувати положення, згідно яким людський тип поведінки був зумовлений збоями в дії тваринних інстинктів в несподіваних ситуаціях.Що можна сказати відносно цих міркувань?
¦ По-перше, те, що насправді людина досить непогано пристосована до суто біологічного виживання, і про це свідчать приклади із життя деяких відсталих людських спільностей (в районі островів Океанії та ін.).
¦ По-друге, відсутність у людини від народження готових навичок людської діяльності в світлі вже розглянутих аспектів людської неспеціалізованості, універсальності та свободи слід розглядати як важливий позитивний чинник людського буття, а не навпаки.
¦ По-третє, найважливіша вада розглянутих поглядів полягає в тому, що вони акцентують увагу на тому, чому людина не є звичайною твариною, проте не можуть майже нічого сказати на той рахунок, що саме та як робить людину людиною. Адже відхилення від генеральної лінії еволюції зовсім не обов'язково повинні приводити до шедеврів Відродження, до музики Л.Бетховена, вражаючих прикладів людської любові та самопожертви. Безумовно, не варто відкидати і цей момент - момент принципового виходу людини за межі суто тваринного типу поведінки та життя.
Еволюційна теорія має досить багато фактичних проявів задля того, щоби її зневажати; як вже зазначалося, людський ембріон в процесі розвитку проходить послідовно через стадії
розвитку живих організмів і, отже, засвідчує цим прямий зв'язок людини із попередніми формами життя.
Досить велику кількість свідчень на користь еволюційної теорії зібрала археологія; при цьому еволюціонували і рослинний світ, і світ тварин. Далі, для засвідчення реальності еволюційних процесів зовсім не обов'язково звертатись до археології, адже певні факти еволюційних змін спостерігаються і зараз; зокрема, яскравим свідченням еволюції постають результати мутацій, зникнення деяких видів тварин та рослин, нарешті, результати селекційної діяльності людини. На користь еволюції свідчать і зміни, що відбуваються в людському суспільстві на протязі відомих історичних епох. В той же час еволюційна теорія не здатна дати задовільних відповідей на цілу низку важливих питань.
**¦ Якщо еволюцією форм життя рухають боротьба за виживання та пристосування до умов середовища, то чому цей процес відбувався саме в напрямі до людини, адже існують форми життя, значно краще пристосовані до виживання, ніж людина та ніж відомі нам складні види живих істот?
*• В світі живих організмів діє закон відповідності органів та функцій, який чомусь вже не діє в людині, так само, як не діє з однозначною імперативністю її генетична програма.
ь* Досить вагомим моментом у неможливості повного прийняття теорії еволюції є її невідповідність даним генетики: з позиції останньої в живому організмі не відбудеться жодних змін без певних змін у генетичному коді, проте саме останній не змінюється через пристосування.
# Отже, якщо може відбуватися якась еволюція, то вона може бути зумовленою лише генетичними змінами, а останні не відбуваються ні довпіьно, ні стихійно.
З позиції сучасної генетики хід еволюції повинен кимось та якось спрямовуватись. Сучасна генетика, дешифрувавши генетичний код людини (це відбулося влітку 2000 р.), однозначно стверджує, що така складна інформаційна структура ні в якому разі не могла виникнути випадково або в результаті якогось стихійного процесу.
# Теорія еволюції, особливо в її дарвінівському (спрощеному) варіанті не відповідає сучасним знанням про життя та людину. Слід сказати, що це не означає автоматичного відкидання даної теорії; в наш час існують досить складні теорії еволюції (симбіотична, інтегральна), які подають еволюційний процес значно складнішим, з урахуванням сучасних даних різних наук. І все ж, на основне для філософської антропології питання: якими с найперші коренілюдини, в чому полягає необхідність і виправданість її перебування в цьому світі, - ці теорії також: не дають надійної відповіді
Особливим варіантом теорії еволюції можна вважати марксистську концепцію »:р\ даного походження людини, згідно якої природний процес підводить людину да такої межі, вії якої вона починає жити і діяти не за рахунок інстинктів та генетичних програм, а за рахунок переходу ДО виготовлення та використання знарядь праці. Саме таке виютовлення змінює людський організм, перетворюючи, наприклад, звірячу лапу на людську руку. В подальшому прогрес людини і суспільства зумовлюється, з одного боку, розвитком штучних засобів людської життєдіяльності, а, з іншого боку, людськими інтелектуальними здобутками та винаходами. Трудова теорія досить активно використовується сучасною археологією, оскільки нанвність саме штучних знарядь праці розглядаєіься тут як одна із вирішальних ознак наближення певних істот до людини. Проте, як вже було зазначено, сучасна генетика тге припускає можливість змін в організмі через тренування; з іншого боку, їрудова теорія не знаходить ніякої необхідності в людській присутності в світі (Ф.Еніе.іьс в свій час писав, що з тою ж неминучістю, з якою свідоме життя буде знищено на Землі, воно виникне на якихось інших планетах: тобто розумне життя схоже на мохи або віруси). Більше того, вона виносить цю необхідність за межі людини, оскільки за цісю теорією виходить, шо людина лише віднаходить готовим в природі все тс, що зумовлює її історію, її розвиток.
Креаціонізм - навпаки, зосереджує увагу на вирішенні саме означених питань. В основі креаціонізму лежить впевненість у тому, що людські характеристики не можна логічно та причинно вивести із процесів життя або їх умов та обставин: в людині є дещо принципове вище та кардинально відмінне від означеного. З позиції креаціонізму людський розум, людську особистість, здатність любити, страждати, співчувати, радіти красі аж ніяк не можна звести до властивостей матеріальних або біологічних процесів. Людина створена - в поширеному варіанті Богом, в інших - найпершими та вищими силами буття, світовим розумом або світовим духом. Саме творенням можна пояснити людські почуття, розумність, особистість; оскільки Бог - це всетотальна індивідуальність, особистість, остільки саме він вкладає ці якості в людину.
В людині є елемент духовної тотальності, проте він даний через обмеження простором і часом; саме тому людина еволюціонує, здобуваючи досвід самовипробовування та свідомого руху до єднання із своєю сакральною причиною. Оскільки людина створена останньою, вона суто матеріально вбирає в себе потенції попередніх форм життя, але якісно їх перевершує, в оптимальному варіанті підпорядковуючи матеріальне духовному. Оскільки людина створена від надлишку любові та добра, то її призначення - перебувати в спілкуванні, діалозі Із Богом, черпаючи від Нього найвищі почуття єдності із повнотою буття, із вищою красою та гармонією буття, почуття любові та свободи.
Увага!
Згідно креаціонізму, ситуація людини - це
ситуація екзистенціального вибору, випробовування та
виборювання права на прилучення до найвищого та
священного.
*Як бачимо, концепція креаціонізму багато в чому є добре продуманою та привабливою. Вона в цпюму непогано узгоджується із історичним досвідом людства. Проте вона не мас фактичних підтверджень: її прихильники вважають, що основне свідчення на користь даної позиції слід шукати в глибинах свого серщ та почуття. Концепція креаціонізму не узгоджується також із даними сучасних геології та археології, вона ніяк не інтерпретує відомості про неодноразові катастрофи на Землі, що приводили до радикальних змін у фауні та флорі; її прихильникам також важко пояснити, як узгоджується священна любов Бога до людини із численними людськими жертвами під час природних катастроф, воєн, епідемій та ін.
Наявність конкуруючих підходів до пояснення походження людини стимулює ситуацію інтелектуального пошуку, ретельного добору та перевірки аргументації. З позиції ж змісту скоріше за все виникає потреба у певному синтезі еволюціонізму та креаціонізму, тобто у прийнятті позиції, згідно якої людина постає органічною складовою загально-космічного процесу, проте самий цей процес варто розуміти та розглядати, як реалізацію тотальних, фундаментальних потенцій буття, космосу.
13.3. Діяльність та екзистенціали людського буття. Структура людської діяльності та сутнісні
сили людини.
Усі наші міркування про людину підводять до висновку, що основою буття людини постає діяльність як особливий, специфічний прояв людської активності. Особливість людської діяльності виявляється насамперед у тому, що вона переводить виміри, параметри, якості природно-космічних процесів у складники людської життєдіяльності і навпаки — людські потреби, наміри та виміри — у реальні, фізичні речі та процеси. Діяльність постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, у тому числі - із її особливим духовним уні-версумом. Унаслідок того сама людська діяльність постає як своєрідно перетворений, трансформований космічний процес, а природні процеси вперше набувають свого яскравого виявлення лише в межах людської діяльності. Так, наприклад, велику різноманітність хімічних елементів і сполук людина змогла виявити не через просте спостереження природи, а лише втягуючи природні процеси у сферу власної діяльності.
перетворення
природи
подолання опору
матеріалу
дія з об'єктами
усвідомлення знання мислення
створення понять, ідей
створення особливих символічних форм, що фіксують вищі цінності людини (фпософія, релігія, мистецтво)
Доти, доки людина дІс у відповідь на дію зовнішніх чинників, діяльність залишається значною мірою випадкового, несистематичною і тому - не власне людською. Лише тоді, коли людина усвідомлює свою діяльність як свого силу, перевагу, як основу змістової повноти свого життя і починає спеціально її розвивати та вдосконалювати, діяльність стає власне людською. Тому, коли дехто, намагаючись максимально зблизити людей та тварин, стверджує, що тварини також можуть робити дещо штучне, наприклад, будувати гнізда, греблі та ін., то забувається одне, принципово важливе: тварини роблять це одноманп но, із віку у вік: із покоління в покоління; тут діє задана програма, і тому в них немає історії, а людина, завдяки свідомості, здатна саму діяльність зробити спеціальним предметом самої ж діяльності, змінювати її, розвивати, вдосконалювати. Це і є діяльність як самодіяльність, тобто діяльність, спрямована на свій власний розвиток та вдосконалення. У цьому сенсі метою людини може бути вдосконалення у певних видах діяльності заради них самих, а не задля якогось прагматичного результату. Звідси випливає людська потреба в самовираженні через певні види діяльності прагматичного результату
• людська діяльність має перетворювальний, а не пристосувальний характер; людина, створюючи культуру, змінює
;ІІ-;-. природу
• людська діяльність спрямована до певної мети (цілеспрямована;, а тому вона надає своїм результатам певних функцій та певного призначення
• людська діяльність предметна, тобто вона вилучає з при-родио-космічної'цілостівластивості, якості, сили, характеристики речей та процесів, залучаючи їх до змісту діяльності та людського пізнання
-. • людська діяльність антропомірпа, тобто на її процесах, змісті, характеристиках лежить масштаб людини, її інтересів, потреб, знань; у цьому сенсі діяльність постас наче "візитною карткою" людства певного рівня розвитку
• людська діяльність соціально організована, тобто передбачає людські об'єднання, спілкування, розподіл праці, обмін знаннями то навичками
• людська діяльність свідома, тобто духовно зумовлена;
• людська діяльність лише тоді иабувас розвиненого вигляду, коли вона переростає у самодіяльність
¦О;
О..;:::-
¦№
- X .'
о -•6' .О.
Розуміння діяльності як основи власне людського способу буття дає змогу окреслити екзистенціали людського буття. Термін "екзистенціал" походить від слова "екзистенція", що його у філософії XX ст. вживають для позначення цілісної специфіки людського існування. З цього погляду термін "екзистенціал" означає:
**¦ те, поза чим немає людини як людини;
*> те, чого немає у світі без людини, тобто саме те, що людина вносить у світ своїм способом буття.
-> • не пряме, безпосереднє, тобто природне, а опосередковане культурою, знанням, усвідомленням ставлення до дійсності; це позначають інколи як відпадіння, відлучення людини від цілісного буття, як закинутість у світ, саме тому, що людина опиняється на певній дистанції від прямих реакцій надійність та від прямого на неї впливу;
—> «трансцендування (дослівно — вихід за межі, процесування через щось) — неприлучення людини ні до чого остаточно і назавжди, своєрідне "перелітання "від одних форм прилучення до буття до інших, невкоріненість людини, яка переходить у подальший екзистенціал;
Ь • свобода, або незапрограмованість, наявність вибору типу дій та поведінки;
—> • іидивідуація: у природних процесах будь-які окремі явища завжди вплетені в певні системи взаємодій і не мають власного автономного статусу буття; у людському ж бутті навпаки— на перший план виходять людська індивідуаіьність, унікальність та неповторність; тут багатство розвитку індивідуальності стає умовою розмаїтості людства взагалі;
—ь • принципова всеєдність людського початку буття: завдяки свідомості, розумінню, спілкуванню людина усвідомлює себе часткою людства: "обираючи себе, я завжди створюю всезагальне. Я створюю його, розуміючи проект будь-якої іншої людини, до якої б епохи вона не належала" (Ж-П.Сартр). Яскраво ту ж саму думку висловив Джои Донн (ангд. поет XVI - XVII ст.):"Немає людини, яка була б, наче острів, сам по собі; кожна людина є часткою материка, частиною суходолу; і якщо хвиля знесе в море берегову скелю, зменшиться Європа; смерть кожноїлюдини зменшує і мене, бо ясу єдності з усім людством, і тому ніколи не питай, по кому подзвін: він — по тобі";
Ь * перебування (буття) "на межі", цей важливий екзистенціал людського буття ніби інтегрує усі інші, бо фіксує проблематичність, неузасадненість, але водночас І рухливість, динамізм та діалогизм людського існування
В цілому становище людини у світі можна передати умовно як перебування на перехресті двох нескінченностей; з одного її боку лежить нескінченність Космосу, Всесвіту, а з іншого - нескінченність її культуротворення та власних проявів, і людина переводить одну нескінченність у іншу. На людині світ ніби фокусується, але водночас і трансформується, виходячи в людську історію, де приховані сили та властивості природи набувають своєї яскравості, розмаїтості та виявлення. Людина водночас прилучена до кінцевого та нескінченного, часткового та тотального, тобто людина існує ніби на перехресті одвічних світових або буттєвих альтернатив: Ш духу і тіла, ¦ неба і землі, ¦ одиничності та всезагальності, ¦ ницості та величі, ¦ свободи та необхідності.
Кричуща суперечливість, несумісність даних альтернатив утворює своєрідне "силове поле" людського буття, надаючи йому внутрішньої напруженості. Але водночас вони вводять людину у стан одвічного сперечання із самою собою: людині хотілося би перебувати у незаперечній повноті та цілісності, тобто мати водночас і земне, і небесне, і скороминуще і вічне, але це неможливо - неможливо це поєднати у якійсь простий спосіб. І все ж кожне людське життя фактично подає нам варіант вирішення даних суперечливостей та певне поєднання названих альтернатив. Точніше - може дати, якщо ми це життя зрозуміємо, адже воно може постати досить невиразним і свідомо побудованим навіть без їх врахування. Проте, коли людина організує своє життя осмислено, вона не може їх обминути, а намагається зробити реальні кроки для їх певного поєднання.
¦Такі дії людини, які постають спрямованими саме на поєднання найперших альтернатив людського життя, як правило називають життєвими вчинками. Тому вчинки - це не які завгодно ДІЇ, а лише ті, які вводять людину у ситуацію кардинального життєвого вибору, у саме осереддя людського життя, постаючи його своєрідними "вузловими пунктами".
При дослідженні людської діяльності в її структурі виділяють:
а) операції, спрямовані на вирішення певних завдань;
б) дії, спрямовані до конкретної мети;
в) власне діяльність, що пов'язана із мотивами або сенсами.
Вчинки людини постають своєрідними "атомами" людської діяльності, оскільки "замикають" її дії на найперші життєві сенси. Життєвим завданням людини постає її самотворення, са-моздіпснення, самовираження через розвиток форм діяльності, культури, соціальних відносин та ін. При тому, звичайно, людина використовує свої якості, здібності, задатки. Л.Фейєр-бах, представник німецької класичної філософії, наполягаючи на тому, що людину слід розглядати всебічно, виділив такі її так звані "сутнісні сили": "Якими постають відмінні ознаки істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття".
* Під сутнісними силами людини, як звичайно, розуміються ті сили та здібності, спираючись на які людина здатна стверджуватись у світі специфічно людським способом. У сучасному окресленні сутнісні сили людини виглядають дещо ширше, оскільки до названих Л .Фейєрбахом додають ще й людську тілесність.
Людська тілесність постає досить унікальною, надзвичайно складною, такою, що концентрує в собі майже всі відомі нам природно-космічні якості: саме через людську тілесність якості, властивості речовини постають у своїх яскравих проявах, так що ми маємо підстави стверджувати, що тільки в людському сприйнятті кольори починають набувати повноти спектральних проявів, запахи - належної варіативності, смаки - реакцій, та ін. Людська тілесність має надзвичайну пластичність, високий ступінь саморегуляції та ін.
Людські почуття, як про це свідчать сьогодні спеціальні дослідження, завжди предметно навантажені та до певної міри інтелектуалізовані. Через це вони, по-перше, сягають найвищих почуттів, таких, як любов, самовідданість, страх, ненависть, надія та ін. Такого роду почуття, по-друге, здатні бути провідними чинниками людської поведінки, значно перевершуючими усякі інші, в тому числі - інстинкт самозбереження.
Людське розуміння підносить людина над усім сущим, дозволяючи судити про нього, оцінювати, подумки переробляти, проникати у глибинні закономірності світу, перебувати, нарешті, на дистанції у відношенні до всякої реальності.
Нарешті, воля, водіння наділяє людину унікальними у світі жи- ] вого здатностями зосереджувати свої сили, енергію, задуми на певній меті, на певних діях, що можуть не мати безпосереднього вітального (життєвого) значення, а також можуть знаходитись на величезній просторовій та часовій відстані від людини. Існує дещо перебільшений, але і певною мірою виправданий афоризм: "Не можна, але якщо сильно воліти, то можна".
ФВсі ці сили ніби виводять людину у перший ряд того всесвітнього процесу, де відбувається саморозкриття та самопродукування світових сил та нових сутностей. Через це сучасне розуміння людини дозволяє нам належною мірою оцінити давні філософські твердження про те, що глибини світу розкриваються в людині та через людину. А звідси тп-ливас, що ми не повинні ставитись до людини, як до "біомаси ", що цінність людини не може бути обмежена ні її соціальними функціями, ні, навіть, її думками та ідеалами: це є передній край світового метаморфозу (процесу зміни та породження нових форм).
13.4. Співвідношення в людині природного, соціального, персонального та трансцендентального. Вихідні цінності людського буття.
Чим виправдане виділення для аналізу людини відношення природного та соціального? Перш за все тим, що у певному плані природне та соціальне постають протилежностями: соціальне обмежує природне, вводить його в певне впорядкування, регулювання, регламентацію, при чому все останнє здійснюється з участю свідомості.
Увага! ^^
Розглянуте вище сперечання еволюціонізму та креаціонізму базується на співвідношенні природного та надпри--~- родного в людині
Звідси випливають тези, що їх висловлювали вже давньогрецькі софісти, серйозно загострював Ф.Ніцше, по-своєму подавав З.Фрейд та А.Камю:
*•¦ природне і соціальне несумісні, вони перебувають у вічному антагонізмі;
**¦ соціальне обмежує, навіть - знищує природне, проте природне своїми безмежністю та спонтанністю постає єдиним
та невичерпним джерелом будь-якого змісту та новацій в сфері соціального.
¦ Отже, природне-єдиний живий та рухливий корінь сущого, асоціальне накладає на фонтанування природного заборони, обмеження, норми, регламентації. Через це, за З, Фрейдом, психіка людини завжди перебуває в стані внутрішнього розладу. З іншого боку, неважко уявити собі, що було би з людиною, якби вона залишилася в лоні недоторканого природного; її потреби були би суто вітальними, і, отже, в неї не було би прагнення пізнавати, творити, вдосконалюватись.
виводить людину на новий рівень інтересів та самовиявлень, регламентує та обмежує природне.
спрямовує останнє на максимальне саморозкриття та самовиявлення, на включення в цілеспрямовані дії,
надає людині здатностей виходити за свої індивідуальні межі,
^ вводить людину в процес набування, тобто можливості осягати різні явища та предмети і, головне, все це накопичувати, зберігати, передавати іншим людям та іншим поколінням.
Тварини, як правило, дуже обмежені в своїх можливостях набувати індивідуальний досвід, але навіть тоді, коли його все ж здобувають, вони неспроможні передавати цей досвід, накопичувати, зберігати, тобто - збагачувати ним усіх інших представників свого роду. Саме ці здатності людина здобуває завдяки соціальному - штучно виробленим засобам діяльності, які матеріально закріплюють та виражають предметний зміст людської життєдіяльності.
Через це можна впевнено стверджувати, що співвідношення природного і соціального постає внутрішньою проблемою людського способу буття, тобто лише на соціальному рівні життєдіяльності людина стикається із колізією між ними. І лише на соціальному рівні виявляються та розкриваються ті властивості природного, які входять в конфлікт із деякими характеристиками соціального.
¦ Відповідно, можна стверджувати, що протистояння природного та соціального с суто соціальним, а конфлікт між стихійним та регламентованим виявляється як конфлікт між різними складовими процесу соціальної людської життєдіяльності. Для людини не існує просто природного, а існує соціалізоване природне, так само, як не існує чистого соціального, а існує соціальне на фунті природного.
В межах соціального проявляються і інші надзвичайно важливі сторони людського єства, зокрема - людська особистість (персональність) та прилучення людини до трансцендентного.
Людська персональність - це індивідуалізована людська цілісність, що проявляє себе через здатність людини бути самодіяльною, продукувати свою життєву активність виключно із свого внутрішнього духовного центру. Біологічно (тобто - матеріально) людина в процесі свого життя (якщо воно є досить тривалим) не залишається тою ж самою: за даними медицини абсолютна більшість клітин нашого організму через сім років замінюється новими; найбільш стабільними лишаються в нас генетична програма та нервові клітини. Проте від певного моменту внутрішнього прозрівання крізь все життя ми проносимо усвідомлення власної персональної са-моідентичності, тобто незмінної ідентичності нашого Я (в деяких мовах цей момент позначається спеціальним словом, яке можна передати нашим словом "Язнь" або "Яйнісгпь").
• Персональність - це наше духовне обличчя.
На чому воно тримається? Чому існує ця неперервна внутрішня наша самоідентичність? - Ці питання залишаються дискусійними, проте існує давня традиція пов'язувати персональність людини Із її прилученням до трансцендентального, тобто до чогось такого, що перебуває поза межами матеріально-природного. В більшості випадків воно асоціюється із *ідеальним, ¦абсолютним, ¦цілісним, ¦собітотожним, +сутнісно незмінним, *вічним. Неважко побачити в людській персональності прояви саме цих названих характеристик трансцендентального. За великим рахунком не визнавати людський зв'язок із трансцендентальним було би безглуздо, оскільки досить очевидним є те, що деякими звичними своїми характеристиками людина явно виходить за межі фізичного та часткового.
¦Наприклад, той факт, шо ми здатні передавати свої знання та досвід іншим людям, вказує на наш вихід за межі часткового, одиничного; наша здатність узагальнювати, потенційна можливість пізнавати будь-що, опановувати будь-якими видами діяльності, - все це є свідченнями прилучення до трансцендентального. Ясно, що і персональність, і прилучення до трансцендентального постають перш за все власті и-востями нашої духовності, нашої свідомості.
Персональне постає як індивідуалізація трансцендентального, а останнє - як його корені. Вважається, що поза відчуттям нашого прилучення до трансцендентального ми не здатні відчути в собі зміст та сутність персонального. (М. Бердяєв)
відчуття священого, релігійне відчуття;
відчуття нашої глибинної укоріненості в найперші засади буття;
удатність мати в людському інтелекті дещо таке, чого немає і не може бути у вигляді емпіричного існуванні: наприклад, уявлення про ідеальне, абсолютне, досконале, заеери/е-
_______ не, кінцеве, початкове, небуття.
Скоріше за все всі перераховані види відчуттів трансцендентного є лише різними сторонами або варіантами того ж самого, і у нас є всі підстави вважати^що у випадку відсутності у якоїсь людини подібних відчуттів в її житті не відбулося чогось найпершого, найважливішого, такого, що виводить нас за межі суто ситуативного фізично-матеріального перебування серед інших речей, у полоні об'єктивних обставин.
Для будь-якої людини велике значення мають ціннісні орієнтири, які виникають саме на грунті людської персональності та прилучення до трансцендентального. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті реальних предметних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини.
!
Цінність — це значущість чогось для людини.
Поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (згадаймо, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами
довести, чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані "критичні ситуації") досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести:
•:• насамперед, найвищу цінність— саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина - завжди мста, але не засіб);
¦ із такого визнання органічно виїшиваг у значенні другої за важливістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися життям належи гь самій людині;
¦ якщо це так, то наступною цінністю для людини с свобода. Проблема свободи давно хвилює філософів. Чи має людина свободу? Чи може вона бути самовладною у своїх вчинках? Навряд чи слід переконувати когось у надзвичайній важливості цих питань.
І Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення.
У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини, відсутністю обмежень. Але насправді це не так, по-перше, тому що відсутність меж, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі - оцінки й самої свободи як свободи; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Свобода є радше подолання меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності
До філософських ідей Б.Спінози відносять визначення свободи як пізнаної необхідності. Як бачимо, тут враховується зв'язок своболи з межами. Але пізнати і навіть визнати певну необхідність ще не означає здобути свободу, хоча пізнання необхідності є дійсною умовою свободи. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода, крім того, передбачає можливість змінити необхідність, по-іншомуїїупорядкувати або спрямувати. Буквально вся культурна та виробнича діяльність людини пов'язана з використанням певних природних необхідностей через'їх зміну. Дії людини,
яка не звертає у ваги на необхідність, стазоть не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати згубні наслідки для людини, суспільства, культури. У цьому сенсі свобода протистоїть сліп ому невпорядкованому рухові. Розглянуті аспекти свободи дають можливість виділити основні позиції у підходах до неї: волюнтаризм-наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності вик-> почно від бажання та волі; фаталізм - заперечення будь-якої свободи, віра в те, і цо все в людському житті ьіаперед та однозначно визначено; детермінізм - визнання внутрішнього зв'язку свободи із необхідністю; оказіоналізм ~ заперечення можливості існування реальних зв'язків нашої свободи волі із обставинами жит-гя, визнання таких зв'язків виключно випадковими.
У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти проводити її диференціацію за певними видами та проявами. Як звичайно, розрізняють такі види і характери проявів свободи.
Зовнішня свобода: можливість змінювати обставини життя практично, реально. Внутрішня свобода: вміння зберігати розкутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя.
Свобода дії-' коли людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій. Свобода волі: визнання того, що сама людина с вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь-чого.
Негативний характер свободи (або негативна свобода): "свобода від чогось" (від нагляду, обмежень, скерувань, примусу та ін.). Вірогідний характер свободи: можливість вибору з певних варіантів. Позитивно-творчий характер свободи: уміння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішні необхідності, знайти "відмички" до її розв'язання та змінити її.
ВИДИ'. СВОБОДИ
# Отже, можемо зробити висновок: свобода — це передусім не те, що нада?ю людині (хоч зовсім єіаучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі "можливості свободи" внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а те, що людина здо-бувас своєю думкою, волею та дісю. До людських цінностей відносять також моральні (добро, сумління мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та ін.
13.5. Проблема смерті, безсмертя та сенсу життя людини у філософсько-світоглядному окресленні
Одним із могутніх, можна сказати, майже абсолютних обмежень для людини постає смерть. Вона лякає людину (і це природно), здається всемогутньою, але, як і в питанні про свободу, важливо зрозуміти: межі життя надають йому певного змістовного наповнення. Лише при намаганні зрозуміти смерть не тільки у негативному плані, окреслюється і таємниця безсмертя. Людина тому і є людиною, що смертна, і прагне безсмертя, бо знає, що смертна.
¦Конечність надає людському існуванню сенсу, оскільки робить людське життя визначеним, завершеним. Не можна сказати, щоби невизначе-на за часом тривалість була зовсім позбавлена сенсу, але в своїй реальності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для неї питання про безмежність постає не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення
Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й неминучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов'язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність невідворотною.
Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану.
¦Окреме життя набуває значущості лише тому, що існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події - не зникає та лінія всесвітніх зв'язків, у межах яких життя стало можливим та здійснилося, і т. ін.
Наведене міркування змушує нас розглядати смерть та безсмертя в органічній єдності, і, окрім того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.
> По-перше, слід мати на увазі те, що смерть не постає зовнішнім у відношення до життя явищем, яке, як інколи здається, раптово та ззовні вривається у життя; вмирати може лишете, що живе, атому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. Наприклад, ми не можемо повернути тих подій, які вже відбулися та відійшли від нас у часі; не можна також повернути і свої вікові стани та враження, неповторні миті певних відкриттів та осяянь. 1 біологічно наше життя супроводжується народженням нових клітин в організмі та відмиранням старих. У цьому плані смерть постає як припинення усіх припинень, як остаточне припинення нашого життя у певних його якостях.
> По-друге, навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у своїх дітях, а частково - взагалі у всякому живому, органічному процесі. Сьогодні існує цілком виправдана науково версія про те, що органічні сполуки в тому чи іншому вигляді пронизують собою весь Всесвіт, і, якшо припустити, що в їх початкових формах потенційно існують можливості розвинутись у складні форми, то можна прийти до висновку, що життя у Всесвіті не зникає, а, отже, і ми, як живі істоти, не можемо ніколи зникнути остаточно.
Проте, ми чудово розуміємо, що такого роду безсмертя нас може тішити мало, оскільки нас не стільки хвилює питання про живе як таке, скільки про своє особисте, індивідуальне життя, тобто для нас питання про безсмертя звучить у варіанті запитання Л .Толстого: "А чи залишиться щось у світі після і ірипинення мого фізичного існування?".
^¦Тому, по-третє, питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душі. У традиціях християнства (як і більшості інших релігій) розрізняють душу та дух: духом називають частку вищої, божественної сутності, що нам дарована ще при створенні людини, і що, звичайно, с принципово безсмертною. Душа ж постає тою сутністю, що з'єднує дух та тіло: за формою вона споріднена тілесному, а за суттю - духу. Тому, коли ведуть розмову про душу, то, звичайно, йдеться про людину, а спасіння душі в такому випадку постає саме як спасіння індивідуальної сутності. Дух же, як це випливає із його трактування, принципово не може бути ні знищеним, ні здеформованим. В історії людства відомі різні варіанти тлумачення питання про долю людської душі: атеїзм, матеріалізм та натуралізм, як правило, не визнавали і не визнають ні душі, ні можливості її існування поза конкретним тілом. Різного роду релігії, навпаки, наполягають на безсмерті душі та неминучості її певної відплати за наміри га вчинки після припинення фізичного існування певної людини. Нарешті, існують концепції перевтілення душі, згідно яким вона є безсмертною, але реально може діяти лише у з'єднанні із тілом, тому після смерті останнього відроджується в іншому тілі, несучи із собою всю Інформацію про попередні життя і спокутуючи його провини. Як свідчать численні опитування гро-
мадської думки, більшість людей у розвинених, цивілізованих країнах вірить у те, що душа не вмирає разом із тілом, а тому вірить і у те, що вчинене у земному житті буде позначатися на її подальшій долі. Слід сказати, що у концепції безсмертя душі та посмертному відродженні людини не так вже й багато фантастичного; принаймні, сьогодні, коли генна інженерія впритул підійшла до здійснення клонуванкя живих організмів, ця концепція взагалі набуває досить конкретних окреслень. Ще на початку XX ст. був поширеним погляд, згідно якому ті атоми, з яких складається тіло якоїсь людини, не зникають, але й не втрачають "пам'яті" про колишню до нього приналежність, а тому відродження можливе. Сучасна інформатика вже сьогодні має можливості зберігати невизначеио тривалий час інформаційний еквівалент певної особистості; хто знас, можливо це є одна із перспектив реального досягнення особистішого безсмертя? Можливо, згодом цей інформаційний еквівалент особистості можна буде "прищеплювати" конкретним людям (особливо - нащадкам).
> По-четверте, незрівнянно повніше індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливостями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетіння свідомого та несвідомого та ін. На сьогодні саме ку.чьтурно-історичний процес розвитку людства здатний виводити людину вже за її земного життя за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування і включати у діалог Із особистостями минулого, передавати естафету людям май бутнього. Але слід пам'ятати, що й тут безсмертя має місце лише у союзі із смертним, тобто культура вимагає належного до себе ставлення, ретельного її зберігання, а, окрім того, вона насправді зберігає лише гідне історії. Не рідкісними в історії культури є випадки, коли вшановані в певних суспільствах "метри" в подальшому розвитку або взагалі зникали з горизонту культурио-історичного процесу, або лишалися на ньому у якості повчальних зразків псевдокультури.
Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя:
ь* історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя;
**¦ соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.
# Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінченного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчувати страху перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним.
Ще давньогрецький філософ Елікур у свій час стверджував, що людина повинна дякувати богам за те, що нікому не надано насильно утримати її в цьому жшті. Відомо й те.
якої величі набуває в людській духовності феномен людської самопожертви, особливо тоді, коли він здійснюється заради інших людей. Смерть надає людським вчинкам та прагненням певного завершення, а, значить, реальної міри; вона, далі, постає каталізатором (прискорювачем) людського самоздійснення; вона зводить людську відповідальність на рівень вирішального життєвого чинника; вона, осмислена в єдності із безсмертям, стає засадою людської моральності. Тому ми повинні належним чином оцінити римський девіз: ¦'Пам'ятай (завжди) про смерть!", а також твердження багатьох філософів про те, що життя слід розглядати як підготовку до гідної смерті. Як же тоді, при визнанні позитивного впливу смерті на життя людини, ми повинні розглядати безсмертя? Напевне, знову-таки - у його зв'язках зі смертю. Людина причетна і до смерті, і до вічності; останнє засвідчує саме той момент, який ми вже відзначали неодноразово: життя (і буття) людини не можна звести до життя її організму. Прагнення безсмертя, боротьба за нього постаг показником того, наскільки людина спромоглася фактор своєї причетності до вищого і вічного реалізувати в практичному плані, наскільки вона засвоїла природне, в тому числі - і в собі.
У кінці XX ст. проблема смерті людини виявила себе у кількох нових аспектах: це є проблеми тонування людини (відтворення генетичного "двійника"людини), проблема "евтаназії" ("щасливої смерті"). Про клонування вже згадувалось, а "евтаназія" пов'язана із питанням про те, чи можна людині, що страшенно страждає від болю, проте точно доживає останні дні, допомогти піти із життя безболісно?Як з'ясувалося, на це питання не існує єдино можливої правильної відповіді; з одного боку, якщо "евтаназію "узаконити, навряд чи хто дасть гарантію того, що її не будуть використовувати зі злочинними намірами, з іншого боку, в разі її узаконення зникнуть стимули пошуку інших шляхів бороть передсмертним стражданням. У той же час неможна тих, хто страждає, бранцями прогресизму. Д* *"*"' '"" схильні узаконити "евтаназію", проте інші рій' її забороні. З філософської точки зору важлі' назію проглядається суттєвий момент, пов смерті: дехто із філософів вважає, що яку смерть, якільки уявлення про страокде Кожна людина по досягненню прибя? смертна; розвинена, сформована^ відокремлена від життя, а при все, ситуація виглядає " все це знає, а знає останню, якщо ми визнаємо право
то,напеа^.повит
"евтаназяр'і 9е6 сімейні наслі^т
«''/«'•¦їй* ^
ГЕМАІЗ.ІШОвИНА 1*
залежності від його стану та рівня розвитку. Але суспільство, як відомо, інколи може значно перевершити право окремої людини.
Як бачимо, залежно від того, на якому рівні розглядають природу людини, формуються ті чи інші уявлення про смертність, безсмертя і комплекс пов язаних з ними моральних проблем. З питанням про смерть та безсмертя органічно пов 'язане і питання про сенс людського існування. З усвідомленням себе в якості особистості, а тим більше - Індивідуальності, людину починає хвилювати питання: чи су процесі людських народжень і смертей якийсь вищип сенс, ніж просто продовження тваринного життя у зміні популяцій. Людина на деякий час може забути про це питання, зануритись у щоденні турботи, віддатися справам—громадським, особистим, професійним. Але повністю звічьнитиея від питання про сенс життя вона не може, бо, власне, не вона ставить це питання, а саме життя ставить його перед людиною (особливо - в ситуаціях вибору) і змушує її відповідати на нього — і то не лише словами, а п вчинками. Отже, знаходження сенсу буття—це питання не лише самопізнання людини, а їїсамоздійснення.
* Питання про сенс - це питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, ідеалів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикається у житті. Якщо певне конкретне явище узгоджується із названими провідними життєвими орієнтирами, людина бачить у ньому сенс; якщо входить у зв'язок із ними, проте за змістом їм суперечить, людина його не приймає, відкидає, засуджує; якщо ж таке явище взагалі не стикується Із життєвими орієнтирами, воно постає для людини як безглузде, позбавлене сенсу.
Таким чином, питання про сенс передбачає наше вміння І оцінювати реальні події та явища власного життя, тоб-* то вміння оперувати як стратегічними життєвими цінностями, принципами та орієнтирами, так і знаннями про життя, дійсність, людину.
Звідси стає зрозумілим, що сенс - це виключно людське явище. Коли людина вміє його вбачати у дійсності, ним оперувати, вона йде попереду стихійних процесів життя, принаймні, претендує на те, щоби взяти на себе свідоме вирішення та врегулювання життя. Ясно також і те, що поза людиною з її життєвими прагненнями, інтересами, жаданнями сенсу не існує, а тому стає зро-
зумілою філософська теза про те, що саме людина наділяє дійсність сенсами, хоча сама ця дійсність постає умовою і підставою для смислового відношення.
В сенсі, тим більше - сенсі життя, концентруються найперші людські цінності і прагнення, в ньому людське життя постає сконцентрованим, цілісним. Ось чому найпростішою відповіддю на питання про те, в чому полягає сенс життя, може слугувати така: у тому, за що ви згідні віддати своє життя. Стає також зрозумілою і теза одного кіногероя: знати відповідь на питання про сенс життя, це все-одно, що знати дату своєї смерті. Тут ціна життя та сенс ототожнюються, а смерть постає лише як остаточне засвідчення такої ціни. Але, окрім цього, в даному вислові проблискує ше й такий момент: поки життя триває, воно постає відкритим майбутньому, і, отже, лишається можливість здійснення вчинків, що можуть подати все життя дещо в іншому ракурсі. Звідси випливає досить поширена теза про те, що вищий сенс людського життя полягає в пошуку та продукуванні сенсів; існують і реальні взірці саме такої реалізації життя: наприклад, французький художник XX ст. Пабло ПІкассо на протязі свого життя кілька разів докорінно змінював манеру своєї творчості, бажаючи випробувати себе в інших стилях та напрямах мистецтва. Проте в останньому випадку виникає питання про людську самість: чи вона змінюється? А якщо так, то чи існує втакому випадку внутрішній "фокус" особистості? Дехто із філософів, психологів, мислителів вважає, що самісгь змінити не можна, що в усіх поворотах долі в людині завжди буде лишатися щось її, щось перше та початкове, а дехто вважає, що в даному випадку саму зміну сенсів, потяг до неїі постає виявленням самості. Напевне, зайвий категоризм у вирішенні даного питання не виправданий; скоріше за все, в реальних людських самовиявленнях можливе і те, і інше. Бо насправді сенсом людського буття може постати майже все, з чим людина стикається у житті: це можуть бути гроші та заможність, самопошук та самопізнання, подвиг або чесне служіння, наукові відкриття та мистецька творчість, благополуччя дітей та здоров'я інших людей, і т.д., і т. п. 1 в цьому, зокрема, проявляється справжня невичерпність людини і справжнє диво людського життя - його можна підпорядкувати певній меті і справді її досягнути.
# Звичайно, далеко не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально воно все одно вписується у певний образ людського самовиявлення. Тому можна виправдано стверджувати: якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його за нас буде реалізовано - чи-то стихією життя, чи-то іншими людьми. Філософія ж однозначно наставляє нас на те, щоби ми були гідними дарованого нам випадку нашого життя і розпорядилися ним належним чином, тобто - із думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, реалізацію себе і своєї свободи.
Творчість І свобода надають сенсу видам людської діяль-¥ пості і с передумовами самореадізації особистості. Праг-ф ненця здійснити сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки-—визначає їх. Він притаманний усім людям і є рушійною силою розвитку особистості.
СУТТЄВО №5
Висновки
&йЯюдське буття настільки складне, розмаїте, варіативне, що це дає можливість розуміти людину як мікрокосм, як своєрідне зосередження, фокусування потенцій світу, виведення їх у виявлення та окреслення з найбільшою повнотою і виразністю.
Зазначені характеристики людини пов язані з її біологічною неспеціалізованістю, а отже — універсальністю, унаслідок яких людина постає су б 'єктом історичного процесу. Основою специфічно людського способу самоутвердження у світі постає людська діяльність, спрямована на створення сфери соціокультуриих процесів. У цій діяльності людина набуває власне людських якостей, проявляючи водночас своїсутнісні сили та багаторівневу складність своєї природи.
Людська персональність є внутрішньою духовною концентрацією людини, де своєрідно схрещуються та проявляються її априродні, соціальні та трансцендєтальні характеристики. Функціонування особистості передбачає певну орієнтацію у цінностях людського буття, серйозне ставлення до питання про смерть, безсмертя та сенс життя.
Резюме
® Людське буття не постає явищем автоматично та стихійно набутим людиною; воно виявляється через цілу низку пов язаних між собою ієрархічних рівнів людських необхідних якостей, набуття яких вимагає певних людських зусиль; внаслідок того людське буття є незавершеним та проблематичним, не співпадаючим із поняттями життя та існування.
® Людський спосіб утвердження у бутті базується на особливих характеристиках людської діяльності, через які проявляють себе екзистенці-али та сутнісні сили людини.
ф Співвідношення природного та соціального в людині постає одним із проявів внутрішнього протистояння між стихійним та регламентованим в межах соціального; існування такого протистояння значною мірою спричинене здатністю людини виходити за межі наявного - через прилучення до трансцендентального. Таке прилучення найбільш яскраво проявляється через людську персональність.
® В людському прагненні до самовдосконалення, самоутвердження велику роль грають ціннісні орієнтації людини, серед яких на першому плані стоїть цінність самого життя та виключне право конкретної людини їм розпорядитися; через це серед провідних цінностей знаходиться і свобода, яка має різні тлумачення та виявлення.
© Смертність людини безперечно її лякає, проте філософія намагається прояснити її різні прояви і показати, що з нею пов 'язані питання про сенс життя, що у взаємозв'язку життя та смерті розкривається реальні перспективи людського безсмертя.
Р?") Питання для обговорення на семінарському занятті
/. Зміст поняття «буття людини». Буття, життя та існування людини.
2. Вихідні характеристики людської діяльності. Екзистенціали та сутнісні сили людини.
3. Цінності людського буття. Свобода як людська цінність.
4. Смерть, безсмертя та проблема смислу життя.
/З Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт
1. Буття, життя та існування як характеристики людини.
2. Ієрархічна будова характеристик та проявів людського буття.
3. Проблема виникнення людини в її сучасному окресленні.
4. Екзистенція людини та її екзистенціали.
5. Найважливіші особливості людської діяльності. Діяльність та самодіяльність.
6. Поняття особи та особистості. Роль особи в історії.
7. Ціннісні аспекти людського буття.
8. Поняття та різновиди свободи. Свобода як цінність. ¦
9. Проблема людського безсмертя: різні виявлення та аспекти. 10. Людина в пошуках сенсу буття та власного життя.
С5? Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання І. Поясніть внутрішній зв'язок таких особливостей людини, як не-спеціалізованість, універсальність та свобода.
Завдання 2. В чому полягає проблематичність людського буття?
Завдання 3. Охарактеризуйте співвідношення понять буття людини, існування та життя.
Завдання 4. Покажіть зв'язок розумності людини з тим, що вона здійснює свою життєдіяльність у сфері соціокультурних процесів.
Завдання 5. Наведіть основні характеристики форм людської діяльності.
Завдання 6. Окресліть сучасне розуміння сутнісних сил людини.
Завдання 7. Охарактеризуйте основні аспекти філософського розуміння людської персональності.
Завдання 8. Окресліть філософські аспекти проблеми безсмертя людини.
Додаткова література з теми
1. Антология мировой философин. Т.З. - М., 1971.
2. Аббаньнно Н. Зкзистенция как свобода // Вопросьі философии. 1992. №8.
3. Бубер М. Проблема человска // Два образа верьі. - М., 1995.
4. Гордієнко А. Методологічні проблеми осмислення буття людини в західноєв-
ропейських концепціях другої половини XX століття // Філософ, і соціал. думка. 1995. №5-6.
5. Максимов СІ. Особистість і суспільство. - Харків, 1993.
6. Монтень М. Опьітьі. Кн.І и II. - М., 1979.
7. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини, - К., 1995.
8. Ортега-і-Гасет X. Бунт мас //Хроніка 2000. 1995. №1-2.
9. О человеческом в человеке. - М., 1991.
10.Проблема человека в западной философии. - М., 1988.
\\.Пролее« С.В. Духовність і буття людини. - К., 1992.
М.Сартр Ж.-II. Зкзистенциаліпм — зто гуманизм // Сумерки богов. - М., 1989.
13. Тспяр де Шарде»- Феномен людини // Читанка з історії філософії у 6 книгах. Книга 6. Зарубіжна філософія XX століття. - К., 1993.
ХА.Трубников Н.Н. Время чеповеческого бьігия. - М., 1987.
\5.Хабермас Ю. Пізнання й інтереси // Читанка з історії філософії у 6 книгах. Книга 6. Зарубіжна філософія XX століття. - К,. 1993.
Хб.Ше.іер М. Положення людини в космосі //Читанка і історії філософії" у б книгах. Книга 6. Зарубіжна філософія XX століття. - К., 1993.
17.Щедрова Т. Мета суспільства - людина // Віче. 1995. №3.
18. Зто человек: Антология, - М., 1995.
ФІЛОСОФІЯ ОСОБИСТОСТІ
Центр духу, особистість, не є ні предметним, ні оречевленим буттям, але є лише постійно здійснювана всередині себе самого певна побудова актів... Щоби бути особистістю, ми можемо лише збирати самих себе у буття нашої особистості, сконцентруватися до нього , проте не об'єктивуваити його.
Макс Шелер
Чим більше людина заглиблюється в свос «Я», тим більше відчуває нескінчену значистість усякої, навіть незначної дрібниці, відчуває, що обрати саму себе не значить лише вдуматись у своє «Я» та його значення, але насправді та свідомо взяти насебе відповідальність за кожну свою справу або дію
Сьорен Кіркегор
Людська особистість (персональність) постає внутрішньою концентрацією людського початку в людині, тому звернення до її аналізу є необхідним і виправданим. У філософському дослідженні особистості виявляється її подвійний вимір: з одного боку, особистість постає як "самість" - неподільний атом людського початку буття, що дозволяє характеризувати особистість як ідею даної людини: у цьому вимірі особистість розкривається через низку понять, що починаються словом "само": самоусвідомлення, самовладність, самодетермінація. Проте особистість є властивістю реальної конкретної людини, тому інший вимір особистості — Ті духовний світ, через який людська "самість" виходить у зв'язок із іншими характеристиками людини - із її психологічними особливостями, статтю, відношенням до інших людей, поведінкою.
СУТТЄВО І&
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
Ч> найперші характеристики людської особистості; Ч> вихідні поняття, за допомогою яких розкриваються
найперші виміри людини; ¦Ь співвідношення особистості та цінності; •Ь провідні характеристики людської свободи.
«¦ співвідносити поняття особистості із іншими
поняттями, що характеризують людину (людина -
індивід - особа); ¦*¦ застосовувати основні виміри людської особистості
для пояснень певних ситуацій життя; <*¦ використовувати зміст понять цінності та свободи
для характеристики проявів людської особистості.
4 в чому полягає сенс спеціального дослідження поняття особистості;
¦ як співвідносяться між собою внутрішні та зовнішні виміри особистості;
¦ яке значення для характеристики особистості мають цінності (в тому числі - свобода у її різних проявах);
¦ чому спілкування постає однією із провідних форм виявлення людської особистості.
0 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
14.1. Співвідношення понять "людина - індивід - особа -особистість - індивідуальність".
14.2. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу.
14.3. Вихідні характеристики людської особистості. Відношення "Я і Ти", "Я та Інший" у особистісному окресленні.
14.4. Основні аспекти буттєвих виявлень людської особистості.
ішодайетрмінЛпошмй
* ГЕНДЕРШ ДОСЛІДЖЕННЯ - дослідження процесія впливу статевих характеристик людини на її інтелектуальні та соціальні характеристики і навпаки.
* "САМІСТЬ" - термін німецької класичної філософії, який набув поширення у філософських та психологічних концепціях XX ст., де він позначає внутрішній центр ітдської особистості, концентрацію особистих якостей людини.
* САМО ... • перша частина серії термінів, що позначають суттєві прояви людської особистості (самоусвідомлення, самовдосконалення, самодетермінація та ін.); означена чистина засвідчує ту провідну особливість особистості, згідно якої остання володіє характеристиками субстанціальності, здатності бути духовним центром людини та вихідним джерелом її активності.
* СПІЛКУВАННЯ - найперша сфера виявлення людської особистості, оскільки саме у спілкуванні людина проявляє те, якою мірою вона є особистість;
* "Я та Я", "Я і ТИ" - провідні відношення людської особистості, в яких вона постає через самоусвідомлення (внутрішнє відношення) та через спілкування (зовнішнє виявлення).
14.1. Співвідношення понять «людина - індивід -особа - особистість - індивідуальність».
Поняття "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність", перш за все характеризують якісні прояви людини. "* Поняття "людина" означає вид у біологічній класифікації, розумну
істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот. > Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні й унікальні природні і соціальні якості, представлені далеко не у всій родовій повноті та яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і
навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.
> Поняття "особи "характеризує певні реальні якості людського індивіда. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають три найважливіших моменти.
По перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.
По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. Уданому випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.
Нарешті, по-третє, особа постає перед нами як людська "самість", вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність в особи такої "самості" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особу.
Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа є унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона є також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.
Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис Індивідуальності.
людина
індивід
ОСОБА
ОСОБИСТІСТЬ
ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ
*¦ ¦ вид живих істот, що займає певне місце в ієрархи (сукупності) живих організмів (Ното заріепз);
>¦ * особлива - розумна істота, що мас принципові відмінності від усіх інших живих істот;
*¦ ¦ характеристика того, наскільки людина є людиною, ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини;
¦ одиничний представник роду і стоїть у ряді
таких понять: рід - вид - індивід;
¦ с носієм якихось важливих рис, притаман-
них родові загалом; —*¦ •!• суб 'єкт та об'єкт соціальних стосунків;
—*. •!• неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями;
-*¦ •!• людська самість, вісь, центр, зосередження всіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей;
</людська особа, що усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги;
* особистість, яка внаслідок усвідомлення своєї неповторності розуміє, що дещо в цьому житті може зробити лише вона і прагне це реалізувати;
¦Поняття індивідуальності може виюшкати (і викликає) асоціаціїз індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, людина усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відпові-д&тьнос™ людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.
14.2. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу
Звернення до людської особистості, як до окремої теми філософських роздумів, зумовлене тим, що людське буття постає складним, багаторівневим, а це змушує поставити питання про те, що є ядром, найпершим носієм людських якостей. Від відповіді на це питання залежить як наше розуміння людини, так і осмислення того, на що в першу чергу та переважно треба спрямовувати зусилля в процесі формування людини, і тим більше - в процесі її виховання.
Зазначене питання є досить складним та спірним для філософів, психологів, учених: як розуміти сутність людини?- як унікальну сукупність матеріальних елементів, процесів та взаємодій (а); як дещо, що принципово перевершує все фізичне та природне (б); як результат тривалого процесу пристосування форм життя до найоптимальніших варіантів самопродукування, самозбереження та самореалізації (в); як агента соціальних процесів (г); як симбіотичну істоту, що має природне походження, проте запрограмована на виконання якоїсь вищої, але - не відомої їй мети (д)? - Можливі варіанти відповідей на зазначене питання можна збільшувати, але й так помітно, що всі вони справді мають відношення до сутності людини і, більше того, приймаються певними людьми і можуть використовуватись як засади певних соціальних чи політичних програм.
А Найбільш прийнятним та виправданим вважається погляд, згідно якого І в основі людини як людини лежить така її своєрідна та унікальна властивість, як здатність бути особистістю.
Суспільна думка та філософія XX ст. майже весь час перебувала в стані підвищеного інтересу до людської особистості, тому що саме в цьому столітті дуже болючими постали питання про людську індивідуальну життєву та соціальну позицію, про можливі межі проявів людської сваволі та жорстокості, про засади справжньої людяності в людині та суспільстві. У найпершому окресленні людська особистість постала як те, шо с внутрішнім носієм людських якостей, їх
концентрацією та дійовим джерелом. Це значить, що характеристики особистості - це не зовнішні риси чи ознаки людини, а внутрішні. Як правило, в особистості виділяють духовний центр людини, її самість, як те, що може бути притаманним лише людині та, понад цим - лише цій людині(і); а також центр або вихідне джерело її життєвої (не в біологічному сенсі) дієвості, енергп'(2).
# Особистість - це певна духовна якість та прояви цієї якості в дії. Тому, наприклад, людину конформістських схильностей, тобто схильну підкорятися, приймати різні нав'язані їй позиції, навряд чи можна охарактеризувати як цілісну або сформовану особистість.
Якщо замислитись над означеними характеристиками особистості, то вони не можуть нас не вразити, адже, як особистість, людина постає для себе, та й для всього світу як істота цілком самостійна, самодіяльна, така, що сама собою та від себе продукує і здійснює певні дії та вчинки. За великим рахунком виходить, що над людською особистістю ніхто не владний. Вона постає як цілий світ, як своєрідний універсум, що має власний зміст та власну енергетику. Звідси стає зрозумілим, чому такі пропагандисти персоналізму (див. розділ 9), як М. Бєрдяєв та Е, Муньє вважали сприяння формуванню людської особистості найпершим завданням і суспільства, і філософії: адже лише при наявності в суспільстві хоча б необхідної "критичної маси" особистостей людство могло би сподіватися на те, що такі речі як справедливість, добро, істина, любов позбудуться статусу утопічних мрій і постануть життєвими реаліями. Одна лише згадка про такі події' історії XX ст., як Жовтнева революція в Росії, фашизм у Німеччині, маоїзм у Китаї та Камбоджі, численні приклади геноциду, політичного терору, змушує відчувати жах перед наслідками людської покірливості, перед відсутністю у людей визначеної життєвої позиції, внутрішнього особистісного центру. І навпаки, історія надає нам багато свідчень того, як може виявляти себе людська особистість і як це може впливати на людське оточення. Наприклад, один із перших епіскопів Ієрусалима ІгнатШ Богоносщь не піддався на вимогу римлян відмовитись від християнства; він не лише не злякався перспективи бути кинутим в амфітеатр на поталу диким хижакам, а й вважав таку свою долю виявленням свідомо обраного життєвого шляху. Джерела свідчать, що його незворушність лякала римських вояків. Швейцарський письменник М. Фріш в романі "Штіллер "описує людину, усе життя якої пройшло під знаком одного вчинку: юнак пішов добровольцем у іспанські червоні бригади, але коли прийшов до переконання в тому, що громадянська війна з обох сторін була вкрай жорстокою і несправедливою, він насмілився не виконати відповідального завдання "червоних" і скласти зброю перед фашистами, хоча знав, що останні мали наказ не брати полонених. Саме ці приклади вказують на найперші характеристики людської особистості: вона керується виключно внутрішніми мотивами і засвідчує це певними діями.
Якою ж є природа людської особистості! Чи не виглядає вона якимсь генетичним парадоксом, коли замість самозбереження наражається на смерть? З позиції підходу до людини, як до
мікрокосмосу, що містить у собі основні властивості макрокосмосу (тобто великого космосу), особистість якраз і засвідчує цей момент, тобто вона постає нічим іншим, як виявленням самодостатності людини в своїх найперших якостях та властивостях.
Марксизм вважав, щолюдськиймозокєніщоіниіе,як "вищаформа організації матерії" і, отже, у концентрованому вигляді містить в собі всі тівластивості, які у розгорнутому та розпорошеному вигляді спостерігаються в природному світі поза людиною. Але чому, власне, певна частинка матерії повинна бути посієм її всезагальних якостей? Чому до того ж ці якості повинні виходити за межі матеріальності та переходити у духовне? ~ ЦІ питання в марксистській філософії навіть не обговорювались саме тому, що все замикалося на матерії.
Чи можна вважати людську особистість результатом людської впертості, сваволі, бажанням протиставити себе усьому іншому? Треба сказати, що такі моменти, акцентовані, наприклад, Ф.Ніцше, дійсно притаманні проявам особистості, проте навряд чи вони, навіть об'єднані разом, дадуть або пояснять нам феномен людської особистості. На сьогоднішній день можна впевнено стверджувати, що в цьому феномені, тобто в людській особистості ми стикаємося із проявами людської субстанціальності. У філософській традиції (див. розділ 11) термін "субстанція" позначає здатність бути причиною себе самого, тобто не мати зовнішніх чинників, а лише внутрішні. Саме це ми і спостерігаємо в людській особистості.
Оскільки сучасна філософія більше зосереджена на понятті буття, ніж субстанції, остільки ми можемо стверджувати: явище особистості - це явище онтологічне, тобто це с певний прояв буття або його характеристик.
Самість, 1-духовний центр лю
>дан
Вихідне джерело людської активності
Бути особистістю - це значить не лише займати певне місце в суспільстві, а, скоріше, займати певне місце в тотальності буття, утворювати певний завершений та своєрідний універсум. Із певним ступенем умовності можна
* характеризувати особистість як буттєвий атом: кожна особистість - це ™ унікальне самозосередження тотальності буття. Тобто, в особистості є
# тотальність буття, але вона подана в унікальному та своєрідному виявленні. Тому для людської особистості питання про її автентичність, непорушність, цілісність інколи важить більше, ніж питання про самозбереження людини. Це значить, що бути саме у такий спосіб або не бути взагалі - це є основне внутрішнє питання людської особистості.
На думку засновників персоналізму (М.Бердяєв, Е.Муньє) онтологічні характеристики особистості зумовлені її прямим відношенням до Бога: оскільки Бог вклав у душу кожної людини частку свого духу, а останній має такі риси, як вічність, самодостатність, єдність, цілісність, енергетична невичерпність, то й людина як особа постає саме в таких окресленнях. В таке тлумачення сутності особистості добре вписується і теза С.Кіркегора про те, що "людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного". Засновники персоналізму вважали, що таке розуміння особистості зумовлене не зверненнями до Біблії, а уважним проникненням у вихідні засади людини: якщо ми щиро та наполегливо будемо робити спроби осмислення своїх найперших засад, підвалин, основ, то прийдемо до висновку, що в нас засіяне, в нас присутнє дещо саме таке: самодостатнє, непереборне, самовладне та всемогутнє. Як особистість, людина абсолютна, всевладна і всемогутня. Інша справа, якою мірою ми за реальних умов нашого людського життя можемо виявити та реалізувати властивості бути особистістю. Оце останнє питання І. Кант вважав найпершим питанням філософської антропології.
14.3. Вихідні характеристики людської особистості. Відношення "Я і Ти", "Я та Інший" в особистісному
окресленні
Людська особистість окреслюється перед нами, як концентрація тих якостей, які ми традиційно пов'язуємо із людським початком буття, тобто саме особистістю визначаються прояви людини як людини. В цьому сенсі ми
можемо характеризувати людську особистість гаїатонівським поняттям "ідея ": особистість і постає як ідея саме цієї людини, бо саме як особистість вона займає певну "нішу" в цілісному універсумі людства. Тому, виходячи із розуміння людини як
особистості, можна впевнено стверджувати, що кожна людина є унікальною та незамінною, і навіть мати підстави для тверджень про незнищуваність людини як особистості: адже, якщо вона займає певне місце в цілому універсумі можливих людських проявів, то означене місце нічим і ніколи не можна замінити.
За своєю структурою особистість постає, з одного боку, як самість, внутрішня концентрація людських якостей, з іншого боку - як духовний світ (або універсум) людини.
Через духовний світ людини
^^* | Прояви людської і^^^. ^^^рв»* особистості 1----,^-^
Через самість








ідеали.

сам оусвід омлен ня


_________Ь
мотиви.щнііості


ч--------------








принципи.

самодостатність


г
череконання, віру вапни




ь.
знання, погляди, еру-

сенсе/покладання
Л

Г
диція,вищі почуття







самодетермінація

















самовизначення








Відповідно, і характеристики особистості можуть бути розкритими в двох аспектах. Як самість, особистість виявляється через:
*» самоусвідомлення: із всього розглянутого раніше випливає, що не можна бути особистістю, не замислюючись над тим, що таке людина, що вона привносить в цей світ, що вона може і що повинна робити; відповідно, все це особистість переносить і на себе. Це не значить, що всі свої дії вона обов'язково планує та розраховує, але це значить, що вона весь час перебуває у процесі самоусвідомлення та самовизначення;
»» самовизначення: тут важливо збагнути, що лише самовизначення врешті дозволяє людині перебувати у творчому відношенні до дійсності та до себе самої; якщо би людина визначалася чинниками ззовні, вона була би простою часткою загального природно-космічного процесу;
# Загострюючи означену характеристику людської особистості, М.Бердяєв наполягав на тому, що, як особистість, людина володіє абсолютною свободою; без припущення останньої у нас не буде ніяких підстав приписувати людині свободу хоч в якійсь мірі, бо чого ж тоді це буде міра?
» самодостатність: варто усвідомити, що характеристики людської особистості надають людині величезні переваги перед всіма іншими видами сущого, проте вони вводять її і в ситуацію певного життєвого драматизму: особистість, за великим рахунком, може покладатися лише на саму себе. Людина як особистість завжди самотня і тою чи іншою мірою це відчуває. Згадаємо, що С.Кіркегор виводив момент екзистенціального відчаю як необхідний у сходженні людини щаблями свого становлення. Самодостатність - це самовладність, але це і ситуація перебування віч-на-віч із вічною таємницею бугтя, із вічною німотністю світу. В античній філосо4)їі цей момент людської особистості позначався терміном "автаркія" -вміння людини володіти собою, оскільки, за великим рахунком, цього їй не надасть ніхто: або вона самодостатня та самовладна, усвідомлює це і здійснює хоч якоюсь мірою, або вона відмовляється від своєї людськості. До речі цим моментом в певному аспекті можна пояснити і виправданість заборони смертної кари (в тому числі - і в Україні): лише сама людина, оскільки вона особистість (потенційно чи реально), може сприйняти покарання; її знищення завжди буде актом зовнішнім, суто фізичним, тобто таким, що не відповідає своєму цільовому призначенню. Самодостатність людини проявляється, зокрема, і в тому, що вона, усвідомлюючи свою смертність, не живе так, як приречена до страти, а може радіти життю, переживати щасливі моменти особливого відчуття повноти буття, повністю зливатися своїми почуттями із плинними миттєвостями життя. Ще Арістоіпель писав про те, що здатність сміятися прирівнює людину до Бога. До інших яскравих проявів людської самодостатності можна віднести гру (у будь-яких її варіантах), творчість, бажання людини йти на ризик, на самойипробовування, внутрішнє переконання у своїй незнищуваності, у здатності здолати всі та всілякі біди, негаразди життя;
*¦ сепсопокладання: люди давно помітили, що для внутрішнього стану людини надзвичайно небезпечною постає втрата смислової перспективи; безглуздість дій та життєвих ситуацій руйнує людину. В Стародавній Греції був міф про Сізіфа, якого боги покарали у дуже своєрідний спосіб: вони змусили його вкатувати кам'яну брилу на гору, то, проте, як тільки мета досягалася, брила неминуче зривала і скачувалася вниз. Таке покарання було подане як найтяжче з усіх можливих. Але французький філософ-екзистенціаліст та видатний письменник А.Камю переосмислив цей міф: він змалював цю ситуацію так, що дане покарання дійсно може виявитися страшним та руйнівним лише за умови його внутрішнього прийняття; якщо ж Сізіф внесе свій власний сенс у цю, ніби-то зовсім безнадійну справу, він не лише не втратить своєї мужності, а й яскраво виявить себе як особистість.
V
Розглядаючи цю характеристику особистості, ми повинні звернути увагу на принципову відмінність сепсопокладання від цілепокладанш. Ціль, мета - це також важливі характеристики людини та людської діяльності, проте, як свідчать дані науки, цільова діяльність притаманна всім живим організмам. Більше того, в своїх цілях кожна істота демонструє свою визначеність, видову обмеженість: хижаки полюють тільки на певних тварин, птахи шукають лише певних умов для побудови гнізда та ін. І людина, коли вона ставить перед собою якусь мету і прагне її реалізувати, постає безумовно обмеженою, обмеженою саме лише тими діями, які ведуть до такої реалізації. Зовсім інша ситуація виникає тоді, коли йдеться про сенс: якщо мета передбачає цілеузгодження (тобто узгодження із цілями) то сенс передбачає ціло-узгодження (тобто узгодження із цілим). Яке ціле мається на увазі, де і як людина може мати таке ціле? Ми вже казали про те, що людська особистість постає як індивідуалізована тотальність, тобто особистість - це прилучення людини до цілого. І самодостатність особистості можлива лише тому, що вона постає для себе як цілісність, повнота. Отже, тоді, коли людина діє із прагненням реалізовувати себе як особистість, завжди залишатися вірною своїй самості, вона діє на основі сенсу, тобто цілісно, орієнтуючи всі свої дії та вчинки на єдиний центр. З позиції суто емпіричної людське життя навряд чи може мати сенс: за фізичними характеристиками людина (особливо на тлі космосу) мізерна, за повсякденними потребами та прагненнями -далека від величі, за тими ситуаціями життя, в які вона найчастіше потрапляє - невиразна. Проте, варто нам лише перенести свій погляд ьга характеристики особистості, як картина кардинально змінюється: людина своєю самовладністю, автаркією, вмінням покладати сенс підноситься над всім матеріально-фізичним. І тепер вже космос постає невиразним у порівнянні Ь людиною; • самодетермінація (самовизначеїшя): ця характеристика особистості логічно випливає із попередніх і постає ніби їх завершенням: як особистість, людина сама визначає себе, своє життя, свою долю, свій буттєвий статус і свою настроєність щодо буття і життя. Самодетермінація виявляється перш за все в тім, що особистість розкриває себе як джерело енергії творення, як деяка вихідна занепокоєність, що засіяна в саму сутність людини. Спроби перенести на людину' механізми тваринного пристосування до ситуацій та обставин життя повинні були би свідчити, що людина прагне спокою, рівноваги (таке трактування діяльності людського інтелекту проводив швейцарський психолог Ж. Піаже), а досягнувши їх, повинна була би відчувати задоволення. Проте насправді людину обтяжують як надмірні стреси, конфлікти, нестійкістьїїстановища, так і одноманітність, спокій, відсутність змін. Дослідження ранньої дитячої психіки засвідчує, що вже маленька дитина більше тяжіє до продукування схем діяльності та їх зміни. Розвинена ж особистість характеризується принциповою занепокоєністю, активністю, динамізмом.
У вимірах духовного світу людська особистість характеризується тими рисами та ознаками, які вже певною мірою розглядались та окреслювались у попередніх темах та питаннях: це перш за все, ідеали, мотиви та цінності (1); принципи, переконання, вірування (2); вищі почуття, погляди, інтелектуальна ерудиція (3).
Тобто, перш за все духовний світ людини постає в окресленнях найперших людських життєвих орієнтирів, але його зміст та життєва значущість проявляється у людських діях, тому духовний світ людини сполучає її самість із реальними процесами людського життя. Людську особистість не варто розглядати як дещо утаємничене, недосяжне та незбагненне: ми не зможемо зрозуміти і оцінити людину тільки за її матеріально-фізичними виявленнями; сюди слід додати її духовний світ, але і цей останній не буде являти собою дещо ціле, завершене, своєрідне та неповторне поза його внутрішньою концентрацією, зосередженням на людській самості.
І*Отже, людська особистість розкривається через співвідношення "самість - духовний світ - діяльність".
Проте самий факт концентрації якостей особистості навколо її самості породжує дещо несподівані для повсякденної свідомості проблеми. Найперша серед них - це усвідомлення людиною власного Я, або, як це інколи подають в дослідницькій літературі, це є проблема "відношення Я до Я". Здавалося б, це якась нереальна, може навіть вигадана проблема, але насправді кожна людина стикається із нею в своєму житті, оскільки кожна людина, по-перше, має подвійне сприйняття свого Я: внутрішнє, із середини своєї свідомості, та зовнішнє, через ставлення до себе інших людей. Отже, відбувається постійне примірювання внутрішнього Я (Я свого самосприйняття та самооцінки) із зовнішнім Я (із тим Я, яке
приходить до нас через оцінки інших людей). Такого роду примірювання є особливо значущим для людської особистості в процесі її становлення.
Відношення "Я до Я" є дуже важливим з позиції людського самопізнання та самоідентифікацїі: в різних життєвих ситуаціях людина не лише проявляє себе, а й відкриває сама себе. Як правило, людина, спостерігаючи із середини за самою собою, бачить та розуміє в собі більше, ніж: інші люди, тому вона схильна прощати собі набагато більше, ніж іншим людям. З іншого боку, вона може поставати для себе самої незавершеною, непевною, в той час, як інші, як здається, діють впевнено та однозначно; адже їх внутрішні вагання та боріння для нас є закритими, невідомими. По-друге, відношення "Я до Я" постає як входження людини у своєрідний екзистенціальний тунель: адже кожна людина не є ні автором, ні власником свого Я; вона віднаходить це Я в собі, як дещо їй наперед задане. Звідки прийшло це Я до нас? Що воно несе із собою? Що це взагалі за здатність самоідентифікацїі та самоконцентраціїлюдини через Я?- Усі ці питання надзвичайно важливі як для окремої людини, так і для людства в цілому. Наприклад, в питанні про можливість чи не можливість застосування смертної кари завжди так чи інакше постає питання про найперші підвалини людськості і про те, хто та якою мірою може ними розпорядитися, Окрім того, майже кожна людина відчуває, що через певну спрямованість свого Я вона привносить в світ, у життя дещо неповторне, деяке нове виявлення і себе, і світу, і буття.
Два моменти - зосередження людської особистості на самосії та недоступність нам внутрішнього світу іншої людини -породжують проблему відношення "Я та Іншій". Людська особистість самодостатня, самовладна, а тому вона діє лише із себе самої. Виникає питання: як при цьому розглядати інших людей? Як елементи моїх життєвих ситуацій? Як перешкоди на шляху моїх самоздійснень? Ці питання постають особливо гострими в так званих ліберальних суспільствах, що базуються на ринкових економічних відносинах. Тут окрема людина не лише в своїх особистісних виявленнях, а і в реальних
міжіндивідуальних стосунках постає в якості єдиного суб'єкта своєї життєдіяльності, отже питання про ставлення до інших людей постає не зайвим і не лише теоретичним.
відрі». ІНГ
Зщнопїення до Іншого Е.Гуссерль"називає апрезентацією -"аналогічною презентацією" (представленням за аналогією), коли ми можемо надавати реальності духовним вимірам Іншого лише на основі аналогії із власними самоспостереженнями. Проте повна аналогія тут неможлива з тої простої причини, що ніяка інша людина не може бути повністю тотожною нам. Значить ми повинні розповсюджувати аналогію не на всі характеристики духовного в іншій людині, а на його якість, структуру, функції. Наприклад, І.Кант вважав, що визнаючи за собою право керуватися розумом, ми повинні надавати таке право і всім іншим людям. Якщо ми надаємо собі право на помилку, те ж саме ми повинні надати і іншим. Тобто йдеться не про повну тотожність нас із іншими, а про прийняття інших людей в тих якостях та функціональних окресленнях, які ми віднаходимо в собі.
*Цей момент принципового прийняття Іншого в його власних якостях
І за аналогією із Я позначається як входження у відношення до Іншого
¦ через підношення "Я і Ти". Дане відношення принципово
* протиставляється відношенню "Я і Воно": останнє припускає
відсторонене, байдуже, нівелююче ставлення, а відношення "Я і Ти"
передбачає момент злиття себе із Іншим, момент повного ототожнення.
Багато філософів і психологів вважає, що лише таке відношення є справді людським, бо лише воно може породити справжнє співчуття, співпереживання. Наприклад, відомий німецький філософ В.ДІльтей вважав, що відношення "Я і Ти" передбачає вміння людини стати на місце іншої людини, відчувати те, що може відчувати інша людина.
¦ Можна однозначно стверджувати, що кожна людина на шляху свого самопізнання та самоутвердження повинна пройти школу такого відношення, бо врешті лише так можна увійти у реальне відчуття неподільності людського початку буття. Це не передбачає відмови від своєї індивідуальності; навпаки, лише там, де є така індивідуальність, де є усвідомлення ролі та значення людської самості, виникає потреба та реальна можливість будувати людські взаємини на основі відношення "Я і Ти". При цьому відношення "Я та Інший" переходить ^відношення '!ЯЇА/н'',тобтоувідношення,вякомузакони людської всеєдності виявляються єдино значущими в справі становлення людської особистості та її самореалізації.
14.4. Основні аспекти буттєвих виявлень людської
особистості
Людська особистість реалізує себе через основні форми діяльності (див. розділ 12), фактично створюючи усе строкате багатство людської життєдіяльності. Але форми прояву особистості, напевне, так само невичерпні, як і її корені. Тому варто придивитися до цього спеціально.
І Найперше виявлення особистості - це її активність, що, в кінцевому підсумку, виливається у творчість.
Оскільки особистість неповторна, остільки відбиток цієї неповторності лежить на всіх продуктах її діяльності. Досить яскраво це проглядається на прикладі мистецтва, оскільки справжніми творами тут визнаються лише ті, що постають оригінальними. Проте, як засвідчують спеціальні дослідження, неможливо вилучити елементи особистісних проявів із науки, із практичної діяльності, із людських стосунків. Здавалося б, науковець спостерігає за реальними процесами та явищами дійсності і виконує лише роль їх ретельного реєстратора, але насправді має значення, що саме він обирає в якості об'єкта дослідження, які використовує для його вивчення засоби, поняття, теоретичні принципи, нарешті, які назви він дає своїм відкриттям. Усе це задає певну інтелектуальну традицію в даній
галузі науки, яка може виявитись вирішальною та доленосною для її подальшого розвитку.
* У цьому сенсі саме людська особистість постає не лише джерелом творчої активності, а й носієм її результатів, при тому у подвійному значенні: з одного боку, особистість засвоює історичні здобутки інших поколінь та культурних традицій, а, з іншого боку, вона сама виявляється як їх опредметнення та актуалізація. Тому врешті поза реальними якостями реальних особистостей не існує культурно-історичної традиції, наукової школи, історичного досвіду.
Як вже неодноразово зазначалося, для людини, тим більше для особистості найпершим предметом творчості постає вона сама, тому творчість, як вияв особистості, слід доводити до себе-творення (або самостворення): людська особистість, врешті, творить себе сама, а тому її необхідною ознакою постає потреба у самовдосконаленні.
В психології існують численні типології людської особистості; ми не будемо розглядати їх докладно, але нагадаємо, що ще АрІстотель поклав початок таким типологіям, виділивши чотири різновиди характерів (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік). К.Г.Юнг за проявами ділив особистості на інтровертів (більше спрямованих вглиб себе) та екстравертів (більше спрямованих на зовнішню активність). Представники дуже розповсюдженої сьогодні течії соціоніки поділяють людські особистості на численні різновиди в залежності від їх спрямованості та особливостей інтелектуальної діяльності {творці та виконавці, поети та мислителі та ін.). Всі ці типології активно використовуються у психологічній практиці.
У філософії на перший план виходять соціальні та історичні прояви особистості, де типологізуючі функції виконують такі ознаки, як "соціальна роль", "соціальний статус", "соціальна верства". Історія засвідчує, що всі ці ознаки відіграють колосальну роль у реальному житті як окремої людини, так і суспільства в цілому. При тому, як казали в Стародавньому Римі, не лише посада творить людину, а й людина творить
посаду: особистість так чи інакше індивідуалізує певну соціальну посаду або роль, оскільки в ній ніколи не розчиняється.
Щоправда, з давніх часів існує стійка тенденція вважати, що справжня, І творча, розвинена особистість стоїть поза всіма цими соціальними * обмеженостями, сприймаючи їх як умовні. Наприклад, поза соціальним
статусом знаходився Сократ; Христос закликав людей бути дітьми,
які також знаходяться поза соціальними рангами.
Проте в реальному житті суспільства кожна людина набуває соціальних якостей (проходить соціалізацію) лише включаючись у виконання тих чи інших соціальних функцій. Соціальні верстви визначаються характером соціальної діяльності, заможністю, юридичним статусом (наприклад, дворяни, чиновники, підприємці); соціальні ролі - характером соціальної функції у відношенні до інших людей (наприклад, соціальна роль дбайливого батька, нареченої, службовця, представника влади та ін.). В усіх зазначених виявленнях людська особистість так чи інакше засвідчує свій рівень, свою зрілість, свої активність та обдарованість. Проте, якщо вона виходить на рівень глибокого усвідомлення тих типів людських відношень, які ми характеризували через відношення "Я та Інший", "Я і Ти", "Я та Я", то елемент вселюдськості так чи інакше починає проявлятися в ній як провідний та вирішальний. Можна стверджувати, що якщо розуміти філософію як своєрідну "топографію" людськості, то особистість при цьому постане як основний компонент такої топографії.
Досить відчутного поширення набувають в наш час так звані гендерні дослідження, які стосуються з'ясування відмінностей в інтелектуальних та соціально-дійових проявах між чоловіками та жінками. Засновник цього напряму досліджень англієць Ентоні Гідеис почав доводити, що відмінності в повелінні, в самоідентифікацй', в самопроектах та претензіях чоловіків та жінок зумовлені не статтю, а соціальними чинниками - традиціями, вихованням та ін. Відповідно, було висунуте гасло сприяти переходу від неправильної, орієнтованої на чоловіче, цивілізації до цивілізації, де між чоловіками та жінками будуть усунуті штучні та невиправдані розмежування. Гендерні дослідження були поширені на сферу культури, соціальної та політичної діяльності, навіть - на дослідження в галузі епістемології. В останньому випадку почали вивчатися особливості побудови інтелектуальних процесів та структур представниками різних статей. В цілому не можна не визнати виправданості,
цікавості та корисності гендерних досліджень; можливо, їх результатом стане виправдане порівняння жіночого та чоловічого, так багато разів обіграного в анекдотах та байках різного типу. Проте прихильники усунення відмінностей в соціальних та культурних статусах жінок та чоловіків не враховують однієї простої речі: такі відмінності не були привнесеш в суспільно-ісгоричний процес ззовні або штучно; навпаки, вони виникли стихійно, спонтанно, ніби самі собою. Це значить, що під ними існувала серйозна основа.
Можна погодитись із тим, що сучасний стан суспільства дозволяє максимально здолати такі відмінності, але не можна погодитись із характеристикою останніх як невиправданих, умовних, спричинених злою волею однієї частини людства. Така ситуація із тендерними дослідженнями змушує звернути увагу ще на одну сторону реальних виявлень особистості: якості особистості не підвішені в невагомому просторі, тни є властивостями реальної живої людини. Навряд чи можна вважати, що характеристики особистості ніяк не пов'язані із біологічними та психологічними властивостями людини, скоріше навпаки: оскільки інтелектуальні, духовні процеси виникають на грунті біопсихічних, остільки між тими та іншими існують взаємні переходи та впливи. Духовне вище від психічного, а тому від нього максимально вільне, принципово самодетерміноване. Але духовне перш за все обернене до біо-психічного, ним трансформується, його враховує. Дослідження процесів становлення людської самоідентифікацй" засвідчує, що діти Ідентифікують себе спочатку на основі власних тілесних характеристик та проявів, а потім - на основі психічних. Багато чого в засадах нашої особистості накопичується на
Буттєві прояви особистості
&.
активність
0_
творчість
психологічні особливості людини
0 У\^
спілкування
стать .гендерні характеристики
носій культурних традицій
соціальні рот та статуси
основі живих вражень, якихось первинних імпульсів, яскравих та неповторних образів, що досить органічно поєднані із відчуттями, тілесними рухами, емоціями та ін. Тому своїми оригінальністю та неповторністю людська особистість багато в чому завдячує миттєвостям та неповторностям наших живих відчуттів, інтуідій та вражень. Все це входить в нашу духовну біографію, а остання постає основою нашої самоідентичності.
До особливої сфери реальних проявів людської особистості слід віднести також спілкування, яке філософія розглядає досить широко: це не лише сумісне проживання, сумісна діяльність, мовне спілкування, а й входження в інтимні стосунки, діалог із іншими історичними епохами, культурами, зміна форм діяльності, взаємини із природою, акти самопізнання та самоідентифікації. Оскільки людина не наслідує генетично людські якості, саме спілкування відіграє вирішальну роль у тому, що і як буде входити в духовний світ людини, та як в останньому буде проявляти себе людська самість.
Спілкування - це один із важливих початків людини як людини;
недаремно інколи говорять, наставляючи людину: дивися, як це
роблять інші, і роби так само. Естафету людськості ми переймаємо від
й інших людей, які є справжньою актуальністю людського початку
І буття, і вже внаслідок того ми не можемо бути настільки егоїстичними,
• щоби не визнавати: найперше та необхідне задля того, щоби бути
людиною, нам дароване іншими людьми, врешті всіма попередніми
поколіннями. Якою може бути і реально буває людина - це ми також
здобуваємо в спілкуванні та через спілкування, бо лише тут ми
перебуваємо в стихії людського початку буття.
Те ж саме стосується і народів: навряд чи існує такий народ
або такий етнос, який створив себе сам, поза спілкуваннями
та діалогами із іншими. Звичайно, врешті найціннішим для
людини (і народу) виявляється те, наскільки вона (і він) змогли
прийняте перетворити на органічний елемент свого
духовного ядра, але поза людським спілкуванням та людським
середовищем не було би чого приймати та перетворювати.
* Отже, спілкування - одна із фундаментальних форм виявлення принципової єдності людства та людського способу буття. Водночас це і фундаментальна форма становлення та виявлення людської особистості. Врешті, лише у спілкуванні - прямому чи опосередкованому - може відбутися найважливіше та найзаповітніше для людської
особистості: досягнута єдність сутності та існування, за якої людина зможе в своїх діях відчувати власну повноту та автентичність, а в своїх самоусвідомленнях приймати свої дії та вчинки як внутрішньо виправдані, важливі, необхідні.
СУТТЄВО І ©З
Висновки
і£о Людська особистість, як осереддя людського початку в людині, - це явище в багатьох відношеннях унікальне і незвичне: саме завдяки здатності бути особистістю людина набуває субстанціальних виявлень, тобто постас самовладною, самодетермінованою, такою, що продукує сенси. Характеристики людськоїособистості розкриваються у двох провідних вимірах: спрямованому всередину людського єства (де особистість постає як "самість") та спрямованому назовні, на діяльну та творчу активність. Поняття людської особистості окреслюється через співвідношення із іншими поняттями, що характеризують людину, а також через сукупність найперших цінностей та реальних буттєвих виявлень.
ЕПШЗГ^е
Резюме
Ф Поняття особистості досить виразно окреслюється через співвідношення понять "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність ". В такому співвідношенні особистість характеризується як рівень людської духовної зрілості та здатності до автентичної самореалізації. Обидва названі моменти яскраво проявляються через окреслення найперших цінностей, які сповідує особистість.
® Поняття людської особистості постає вкрай необхідним з позиції осмислення людини тоді, коли ми ставимо питання про корені людської самовладності, про здатність людини до самовизначень, творчості. З позиції такого підходу людська особистість постає, по-перше, як єдність, концентрація духовних якостей людини, а, по-друге, як джерело людської активності та дієвості. В цих окресленнях людська особистість постає субстанціальною, тобто як своєрідна іидивідуація буття, як духовний атом людини.
...-*.
ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ
Пізнання є процесом ідеального освоєння світу ~. Будь-яке наше пізнання починається з досвіду.
Іммаиуіл Кант
Усі люди за своєю природою прагнуть здобувати знання.
Арістотеяь
Знання і могутність людини співпадають, адже незнання причини утруднює дію.
Френсіс Бекон
^
Питання про природу та сутність людського пізнання, його можливості, рівні, форми, ознаки достовірності знання упродовж майже всієї історії філософії були її органічною складовою частиною. Без певних вирішень пізнавальної проблематики навряд чи можливі виправдані, обгрунтовані філософські вчення та дослідження. Крш того, філософські проблеми пізнання служать орієнтирами для наукових пошуків, а також для життєвого людського салюутвердженш.
СУТТЄВО І££ї
8 М
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
^ основні смислові наголоси поняття пізнання;
^ основні види, рівні та форми пізнання;
^ філософські позиції, що виникають на грунті тлумачення
можливостей людського пізнання та значення для нього
його окремих складових; ¦^ існуючі у філософії тлумачення істини, її співвідношення
із життєвою правдою людини.
наводити конкретні приклади реальних виявлень різних
смислових наголосів поняття пізнання; співставляти між собою життєво-досвідне, наукове та художньо-мистецьке пізнання, виділяти їх переваги та недоліки;
пояснювати процесуальний характер пізнання в його основних формах та рівнях;
використовувати поняття істини для оцінки реальних, знань; пояснювати відмінність між поняттями істини і правди.
і^=
Н
'І
О'
¦ ¦
¦ ¦
складність і неоднозначність зв'язку людини і пізнання; цілісний, системний та процесуальний характер пізнавальної діяльності;
багатоаспектність філософського поняття істини; значення методів для якісних характеристик наукового пізнання.
О План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
15.1. Поняття пізнання та його види.
15.2. Рівні та форми пізнання.
15.3. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання.
15.4. Людина і пізнання. Істина і правда.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* АГНОСТИЦИЗМ - позиція у підході до пізнання, яки заперечує принципову миж-.іитсть або мати істинні знання, або мати можливість надійно оцінювати знання щодо її підношення до істини.
* ЕПІСТЕМОЛОГІЯ - розді.і філософського знання, фіяософсько-методояогічна наука про знання; у деяких країнах - перш за все та переважно - про наукове знання.
* ГНОСЕОЛОГІЯ -одна із фундаментальних наукових дисциплін, що вивчає т'інання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили, суперечності пізнання, критерії та ознаки істинних знань.
* ДОГМАТИЗМ - надмірні; наголошування на цінності та незмінності виправданих знань, ідей та принципів.
* ІСТИНА - якісна характеристика знання та мета пізнання - така характеристика знань, згідно із якою знання повністю співпадають із реальним станом справ: проте пряме дублювання реальності позбавляє людське пізнання сенсу, а тому істина постає як еталон та ідеал пізнання, який спрямовує пізнання, якісно його зумовлює; в своїй же повноті пізнання постає багатостороннім процесом продукування засобів наближення до істини.
* СКЕПТИЦИЗМ - висловлений сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності
15.1. Поняття пізнання та його види
Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою «гносеологія» (давньогрец. "гносис" — пізнання; "логос" — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" — знання, наука; "логос" — учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.
* Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія - це бйьше явище некласичної філософії.
Для нашої філософської традиції епістемологічні студії не були характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на пер-ший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Тому в даному розділі враховуються як традиційні гносеологічні підходи, так і нові віяння, пов'язані із епістемологією.
Першим питанням гносеології с визначення природи пізнання: що € пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії ¦ можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також мо-ф жуть бути елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.
При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології.
¦ Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх ковилі поколінням. Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.
Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:
'Ь по-перше, що об 'єкпюм пізнання може бути будь-що, що
пізнання може набувати характеру самопізнання; % по-друге, що су б 'ект та об 'єкт співвідносні: об 'єкт набуває характеристик саме об 'екта пише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.
Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа — єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. На-
звані нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові акценти:
Пізнання - це:
—> процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реаль-ності(це інформативний аспект пізнання)
—> прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання)
—> бажаніш досягти найважливішого, иайпозитивпішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання)
Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням. Але якщо ми поставимо "остаточне" запитання: якою може бути кінцева мета пізнання, — то, урешті-реш г, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для люлсі ва) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми хочемо здобути розв'язання основних проблем нашого життя, оскільки пов'язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.
Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висвітлити й питання про можливості людського пізнання. Як звичай-но,у цьому питанні окреслюється ряд гносеологічних позицій:
Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Але при тому ми не можемо не визнати, що знання та
гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, грунтовні, достовірні знання)
агностицизму (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання)
скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності)
пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Так само людина наших днів знає про себе саму, про прояви та можливості людини набагато більше, ніж у минулі епохи.
¦ Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, порозвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного - до проясненого.
В цілому пізнання і юстає в якості складової людського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Із такого розуміння пізнання випливас, що пізнання є фундаментальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу. При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить до сфери вітальних (безпосередньо життєвих) потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору збереження життя.
Виникає питання: якою мірою пізнання необхідне людині? Як реагувати на вислів біблійного пророка Еклезіаста про те, що велике знання збільшує клопіт? Коли людина включається в соціально-культурні зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або волосся. І таке враження не можна вважати позбавленим сенсу: дійсно, народ-
жената включена в соціальне життя дитина здобувас елементи та навички пізнання навіть тоді, коли її тому ніхто спеціально не вчить. Але такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі.
Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться консервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовиші майже так, як функціонують умовні рефлекси.
Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій:
¦ а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою;
# б) активно - дійової, яка с усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.
Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання:
* життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним щ> життєво-досідне У процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але не-розчленованим ні за змістом, ні за формами Існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо; *¦ мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надас простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому худозісне пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;
1
І І
І
«і
сі) мистецьке
П^> наукове
т—^> релігійно-містичне
т~у екстрасенсивне
# наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;
Фрелігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об 'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить;
Ф екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також: залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати Інформацію з якихось незвичайних джерел. Цеп вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла. * Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.
15.2. Рівні і форми пізнання
За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу (див. попередні розділи): =$відчуття (або чуття) та ^-мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином "завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.
За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Урешті-решт, поняття ми або записуємо, або вимовляємо; у тому і в іншому випадку
йдеться про почуття та відчуття, що їх розглядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання.
Рівні та форми пізнання
Рівень
Об'єкт пізнання
Форми
Результат

пізнання
(завдання) \
1 пізнання
пізнання

Чуттєвий
Окремі власти-
Відчуття
Створення образу


вості та ознаки
Сприйняття
реальності


речей |
| Уявлення


РацІо-
Зв'язки, функції,
Поняття
Створення понять,

нально-
відношення речей
Судження
учень, теорій, кон-

логічнии

| Умовиводи
цепцій

Синтезу- 1
Синтез абстрак-
Експеримент
Підвищення рівня

вальний 1
тного мислення
Досвід
достовірності


та наочного
Практика
знання. Вихід на


даного

нові обрії пізнання

1


та діяльності

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.
Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.
Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:
Чс> відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.; % відчуття мінливі, нестійкі, відносні; ^ самі відчуття не дають нам надійного критерію для роз-
межування суттєвого та несуттєвого. Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнан-ш:раціоиально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:
* поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);
* судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;
* умовиводи— сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального
дочасткового).
Зауважимо, перш за все, шо при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.
Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також мас певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через цс положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тугі виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша—лікувати реаіьних хворих.
¦ Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому, кожен має переваги, але й недоліки.
Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси — подальший — синтезу вальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:
^ досвід — особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;
¦_^ експеримент — дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;
^ практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.
У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін.
# Отже, пізнання розвішається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві вражемія, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нароіцуєть-ся, маючи пешіу внутрішню ритміку.
АМ,
ЧП
Чуттсве пізнання
АМ,
ІА бстрвктпе мислення
Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової активності людини у створенні знання і у свідомій організації пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конст- С32(=ЧП3) руктивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а и ро- ^ 2' зуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.
Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсу-алізму, що її окреслюють відомим висловомДж. Локка: "Немає нічого в Інтелекті, чого б не було у відчутті". Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декорт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.
Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики —до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.
* Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його процесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відношення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.
відповідності знань та уявлень дійсності (карст ондєнтська)
конвенціальна
прагматична
°егулятивііа
15.3. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання
Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання про істину в пізнанні.
Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані "ідеальні об 'сктіГ ("ідеальне коло" в геометрії, "ідеальний газ" у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. Далі: в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності.
Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але реально об'єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні "зрізи" певного об'єкта? На цс запитання навряд чи існує якась переконлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, шо остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання. Спробою обминутії згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті).
У науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне тлу-мачеіпшістини як слупеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.
Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують
онтимаяьність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.
У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснешія.
¦ Отже, істина постис не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільпо-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Тому познаки істини на різних рівнях її'функціонування.можуть бути різні: чуття хіевідчус нам фактичність існування або нєіснування будь-чого; мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосуваїчія розумових конструкцій.
Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед Істина — ¦ це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а Ф не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.
Істина постає су гтевим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина — цс належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це понят-п и. як І будь-яке еталонне, ідеальне утворений свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існус, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна і уту виї ляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій з світом через інтелект уальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини людської життєдіяльності.
Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко ¦збагнути у всій повноті, тому нєрідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні підходи до неї. які можуть виливатись:
^ у позицію догматизму — перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною; % у позицію релятивізму — перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними; % у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;
*Ь у позицію нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.
Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань.
підтвердження фактами
підтвердження експериментальними перевірками
узгодженість із принципами наукової теорії
коректність і точність застосування терм і пології
логічна та концептуальна н есуп еречлнвість
Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудови та обгрунтування знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В останньому випадку йдеться, насамперед, про наукові знання.
У науці істинність знань визначають максимальним ступенем їх відповідності критеріям та нормам науковості.
Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання. Достовірність засвідчує наявність у певних знання тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об'єктивних чи
суб'єктивних) ознак істиності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або правилам їх вибудовуваная та використання. Правдивість, як характеристику знання, окреслимо спеціально в останьому підрозділі даної теми.
І Важливо зазначити те, що означені характеристики міржна застосовувати для оцінки не лише абстрактпо-теоретичних зн»нь, але також повсякденних, образних, містичних та ін.
В негативному плані якість знання оцінюється ч ерез поняття: а) заблудження - коли знання сприймаються як достовірні, достаьпьо повні, хоча мають такий ступінб неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності; заблу,Дження - це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) помилки - коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання; в) хиби('хибності) -коли знання свідомо перекручуються, але погаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує сві^> спеціальний та більш чіткий критерій хибності)
15.4. Людина і пізнання. Тстина і пра»вда
Розгляд суттєвих аспектів пізнання дав нам ^могу пересвідчитись: пізнання є органічною складовою частиною людської життєдіяльності. Завдяки пізнанню людина дістає можливість ставитися до дійсності свідомо, зі знанням , оцінювати ЇЇ, розуміти та збільшувати свої життєві можливо-сті. Але акцентування лише позитивної сторони пізнання бул-о б проявом однобічного підходу до нього. Із глибин історії до- нас дійшло свідчення зовсім іншого його тлумачення: "Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це гонитва за вітром, бо у великій ^мудрості — велика жгрба. Хто додає знання, додас страждання" (Біблія,
Проп.,1, Ї7—18).
Бачення знання і пізнання у негативному аспекті засвідчено також давньогрецькими міфами (зокрема про иа]ря Едіпа) та відомою ренесансною легендою про доктора ФаустЯ- Французький філософ А. Берґсон пояснював негативні аспекти пізнання
його обмеженістю, фрагментарністю, тим, що знання розтинає суцільність буття і тому неминуче його механізує, убиваючи життєвість. Спираючись на виділені основні змістові акценти в понятті пізнання (підрозділ 15.1), ми можемо додати, що негативні аспекти пізнання пов'язані також із бажанням з його допомогою володіти реальністю, використовувати пізнане виключно з утилітарними, проте - частковими та обмеженими цілями і намірами. Саме останні моменти дають змогу зрозуміти, чому успіхи пізнання призвели до жахливої сучасної економічної кризи, чому потужним прискорювачем пізнавальної діяльності впродовж останніх століть були військові потреби і розробки в галузі створення зброї масового знищення людей.
# Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізішинн підводить до думки, що його не можна відривати від цілісності людини, яка пізнає. Знання може мати суто інформативний характер, характер зовнішньої обанаиості і не зачіпати глибинних інтересів людини. Таке -знання легко перетворюється па засіб діяльності і навіть на товар. Але, крім того, знання може бути органічним глибинам людської особистості, внутрішньо, іманентно зрозумілим людині через те, що воно здобуте шляхом "поту і крові". У такому варіанті знання постас по в язапим із намаганням досягти через пізнання найважливішого для людини: самопізнання, вищих життєвих сеисів, життєвого щастя та душевної рівноваги. Таке знання ми вже не можемо протиставляти пі людині, ні суцільності буття.
Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть темперамент1 можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. У зв'язку з цим поряд із поняттям істини в оціїщі пізнання використовується ще й поняття правди. За загальним визначенням, правда — це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо Істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об'єктивне окреслеьпія того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій житія, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.
!
Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особиєтісну позицію щодо світу і буття. Через це правдивість ха-рактеритзує щирістьвідношення до знань, відомостей, інформації.
СУТТЄВО!^
Висновки
і& Пізнавальна проблематика с органічним складником будь-яких філософських досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе життєве значення, то виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про джерела та підвалини наших знань.
Пізнання постає різноманітним, виявляючим себе врізних видах, але разом усі вони дають можливість побачити, що до пізнавальної діяльності залучені всі сили та здібності людини (почуття, емоції, розум, інтуїція, прозріння та ін.).
Пізнання — багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому відіграс розумова активність людини, що виявляється у конструюванні образів, моделей, понять, теорій, за допомогою яких людина оптимізує свої взаємини зі світом та збільшує ступені своєї свободи.
У сучасній гносеології істина постає у вигляді процесу, в якому людина, використовуючи складники знання та пізнання, створює виправдані, сталі інтелектуальні інструменти та засоби своєї життєдіяльності. Знання має різні форми свого якісного наближення до істини.
ИЙШЯЙГ Резюме
ф Людина включається у процес пізнання, як реальну взаємодію свідомості та дійсності, з усіма власними здібностями та прагненнями, а тому пізнання постас не лише процесом отримання інформації, а й включає у себе прагнення оволодіти дійсністю та досягнути напзаповітпішого для себе стану; ці аспекти пізнання яскраво виявляють себе у співвідношенні основних видів пізнання.
® Пізнання як процес формування знання складається із взаємодії різних рівнів та форм, які разом утворюють чуттєвий, раціональний та синтетично-ціліенш його компоненти; при тому пізнання має свій внутрішній ритм, оскііьки закінчення його рівневого циклу відкриває шлях до наступних.
ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ В СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ
Значно краще взагалі ніколи не думати про відшукання істини будь-якої речі, ніж робити це без методу: адже цілком безсумнівно, що внаслідок невпорядкованих занять такого роду та неясних міркувань розвіюється природне світло та засліплюються розуми...
Рене Декарт
Якщо ми прагнемо називати щось методом, то це повинно бути способом дії згідно основоположенням.
Іммануїл Кант
Науковий метод - це єдине, що дозволяє зрозуміти завдання науки.
Аркадій Мігдал.
Всебічне осмислення того, що людські умови життєдіяльності, так само як і людські якості, процеси культури та соціальні процеси не виникають стихійно, як просте продовження природних, достатньо гостро ставить перед людиною проблему винайдення виправданих, надійних або ж-, принаймні, оптимальних способів продукування, збереження та організації функціонування умов людського буття. В загальному плані означена проблема окреслюється як пошук методів людської діяльності; вона охоплює всі напрями та види людської діяльності, проте найбільш повно та гостро окресляються в сфері інтелектуальної діяльності саме тому, що тут виробляються, закріплюються та оцінюються методи. Вчення про методи людської діяльності в загальному плані називається методологією.
СУТТЄВОК5
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:
03
«є
т
о
"^чим зумовлена потреба у методах в пізнанні та
практичній людській діяльності; ^з чого складаються методи пізнання, чим
відрізняються методологія та методика; Сякими с провідні методи сучасної філософії та науки.
^порівнювати методологічну ситуацію в класичній та
сучасній філософії; ^використовувати знання структури методу для
пояснення особливостей окремих методів: ^порівнювати між собою провідні методи філософії та
науки, виділяти їх взаємні недоліки та переваги.
¦ чим виправдане сучасне ставлення до методології у філософії та чому в сучасній філософії панує методологічний плюралізм;
¦ в чому полягає евристичне значення основних парадигм та їх методологічних засобів в сучасній філософії;
¦ чому саме особливостями методів можна пояснити переваги наукового пізнання над досвідним, буденним.
[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
16.1. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії.
16.2. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності. Поняття методу, методології та методики.
16.3. Проблема методу та методології в сучасній філософії.
16.4. Методи і форми наукового пізнання.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* МЕТОД - (від давньогрецького - через прості'женнй паях) свідчмо застосовані порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Потреба у методі є універсаіьнмо для людської діяльності, оскільки остання не с прямим продовженням стихійних природних процесіє, а виходить за \\ межі.
* МЕТОДОЛОГІЯ - спеціальна частина теорії (в науці або філософії), що присвячена обгрунтуванню змісту, доцільності та виправданості певних методів у тій чи іншій сфері пізнання
* МЕТОДИКА - зібрання, впорядкування та прояснення способів ефективного використання певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності (наприклад, шкільні методики/.
* МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МОНІЗМ - установка, що були характерною для класичної філософії (і науки) і що полягали у прагненні відшукати єдиний, універсальний та позбавлений суб'єктивних наголосів метод досягнень безсумнівних істин у пізнанні.
* МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ - установка сучасної некласичної філософи (і науки/, що позначена визнанням залежності методів пізнання від властивостей, особливостей та завдань суб'єкта, його концептуальних орієнтацій та ракурсів підходу до дійсності: методологічний плюралізм припускає можливість виправданого використання різноманітних методів, які можуть поєднуватись між собою на засадах доповнюваноспіі.
* СКЛАДОВІ МЕТОДУ ПІЗНАННЯ - описова (частина методу, що дозволяє ідентифікувати предмет, умови та засоби використання методу), операціональна (послідовність та порядок дій, необхідних для реалізації методу) та концептуальна (за?а.іьнофі:юсофські принципи, вимоги та обгрунтування засад, доцільності та можливості методу).
* ФАКТ НА УКОВИЙ - подія або явище дійсності, зафіксовані засобами, що викликають довіру науки та описані за допомогонч наукових понять або категорій.
16.1. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії
Поняття про метод як шлях оптимізації філософських пошуків виникло ще у філософії стародавнього світу, оскільки вже там відбулося усвідомлення необхідності підкріплення філософських міркувань та висновків виправданими способами вибудовування та перевірки знання.
Геракліт Ефеський вважав, що результати пізнання залежать не лише від того, що ми пізнаємо, а ще більшою мірою - від того, як ми мислимо.
Надалі в історії філософії інтерес до методології, як філософського обгрунтування найбільш виправданих методів пізнання, то спалахував, то час від часу вщухав.
Найближча до нас за способами міркування філософія Нового часу (в деяких західних країнах -модернова філософія) була .методологічно акцентована, тобто вона саме цю проблему - проблему філософського опрацювання ефективних метолів пізнання - вважала своєю найпершою та найважливішою. На початку епохи Нового часу найбільш тостро питання про метод пізнання було поставлене Р.Декартом.
За Р. Декортом, ніж діяти у пізнанні сліпо та безпорадно, краще зовсім не робити нічого, і лише виправданий метод може перевести пізнання на якісно новий рівень.
Р.Декарт ставив перед собою завдання розробити такий метод, яким могла би скористатися будь-яка людина (за його словами, навіть вкрай нерозсудлива), тобто це повинен був бути метод чіткий, однозначний, максимально позбавлений суб'єктивних уподобань.
Пафос декартівського оспівування методу, як універсальної відмички для проникнення у глибини та таємниці пізнання був сприйнятий його послідовниками.
На думку Б.Спінози, метод філософського пізнання, тобто пізнання найперших та найважливіших проблем буття, можна збудувати з такою ж точністю та ступенем достовірності, як і методи математики.
Саме завдяки філософським пошукам методу новоєвропейською філософісю методологію досить часто ототожнюють із філософісю або максимально наближають до неї. Проте в сучасній філософії спостерігається певна байдужість до питань методології, а інколи навіть свідома відмова від її сповідування або визнання правомірним напрямом філософських досліджень. Тому існує кілька пояснень.
Перш за все, надзвичайно активне наполягання на всемогутності винайдених у філософії методологічних рішень розглядається як одна із передумов формування так званої
Причини і шляхи відмови
від тотального методологічну в історії ______філософії'_____
Переростання методології му у
тоталітарну ідеологію
Усвідомлення
нелрн пустим ості
зведення людини і
пізнання до проявів
якогось всезагального
механізму
Поділ наук на
природничі та
гуманітарні і
ствердження
методологічного
плюралізму
Зведення методології
до рівня лише наукового тікання
тоталітарної ідеології - Ідеології типу більшовицької. В радянські часи дуже сильно пропагувалися тези "Марксизм - не догма, а керівництво до дії" та "Марксистське вчення всесильне тому, що воно вірне". їв перший, і в другій тезі йшлося проте, що саме винайдений марксизмом метод дозволяє йому бути непереможним. Цей метод іменувався матеріалістичною діалектикою, і він оцінювався в якості "революційної душі марксизму", оскільки розглядався як ідейне обгрунтування правомірності і необхідності в історії суспільства соціальних революцій. Проте навіть за умови переносу наголосу з питань соціального життя на питання пізнання врешті було визнано, що претензія на володіння якимсь привілейованим, єдино правильним методом так чи інакше приводить до невиправданого категоризму у судженнях та до нетерпимості.
Відчутним мотивом у протестах проти єдиного та тим більше автоматично діючого методу була думка про неприпустимість зведення як пізнання, так і людини (як носія пізнавальної діяльності) до агентів якогось всезагальпого механізму. Такий мотив проглядається у працях С.Кіркегора, Ф.Ніцше, М.Бердяєва та інших відомих філософів. Здавалося б, доля методологічних пошуків та акцентів у філософії була вирішена одного разу і назавжди. Проте реальна ситуація виявилась значно складнішою. Справа у тім, що відхід від класичної філософії відбувався за кількома напрямами, в результаті діяльності яких врешті була проведена досить різка межа між науками природничими та науками гуманітарними або науками про культуру.
* Майже всі течії, які так чи інакше пов'язували філософію із обслуговуванням науки, залишились на позиціях мєтодологізму, розтлумачивши останній дещо інакше, ніж це робила класична філософія.
Сціснтистські напрями філософії так чи інакше, тою чи іншою мірою почали, по-перше, розглядати методологію виключно як методологію наукового пізнання, по-друге, почали поступово переходити на позиції методологічного плюралізму (відмови від якогось окремого або окремих методів у якості вирішальних та визнання можливості застосування багатьох, пізнавально рівноцінних методів) і, по-третє, відмовились від того, щоби трактувати метод як універсальний ключ до всіх проблем пізнання. Тому постало досить складне та серйозне питання про методи гуманітарного пізнання.
Зусиллями багатьох дослідників, починаючи від неокантіанців баденської школи, врешті були окреслені найважливіші особливості гуманітарних наук.
їх людиноцентричнісшь, тобто спрямованість пізнання на людину, а тому гуманітарні науки постали формою самопізнання, за умов якого зникала якісна (чи-то принципова) відмінність між суб'єктом та об'єктом пізнання;
¦ інтерпретативний характер гуманітарного пізнання, зумовлений тим, що йшлося про намагання виявити внутрішні, ще не проявлені та приховані можливості людини;
внаслідок того методи гуманітарного пізнання - це методи тлумачення, описування та розуміння.
В аспекті означеного поділу наук та пізнання постало і питання про методи філософи", оскільки ше на початку епохи Нового часу вважалося, шо методи філософії - це методи 1 чіверсальні. тобто придатні до використання в усіх видах пізнавальної діяльності Яким чи якими ж повинні бути методи філософії'.' - Це питання для філософії XX ст. в цілому та для певних ЇЇ напрямів зокрема постало як одне із важливіших та симптоматичним. Можна без перебільшень стверджувати, що проблематичність як постановки, так і вирішення питання про метод постало в якості однієї іч особливостей філософії XX ст.. і ця особливість супроводжу? й перші кроки філософії XXI ст.
16.2. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності. Поняття методу, методології та методики
Сучасне переконання в тому, що не існує одного-єдиного методу задля вирішення проблем у різних сферах пізнання, не принижує і не відкидає значущості методів.
§І
І.Е
О «
р.
• Метод як спосіб організації свідомої людської діяльності і має своє застосування всюди.
Пояснюється це вже відомою нам фундаментальною особливістю людського становища в світі: навички людської діяльності та культуротворення не передаються генетично; засновані на неприродних (або надприродних) орієнтирах та чинниках, вони не виникають стихійно, самі собою природним шляхом.
Соціально-культурне - це змінене, перетворене природне, перетворене у відповідності із внутрішніми можливостями людської свідомості, духовного початку людини (див. розділ 13). Навідь просте відтворення предметів людської життєдіяльності, а тим більше створення того, чого ще не існує у наявній формі, вимагає певних усвідомлених та свідомо фіксованих процедур, алгоритмів, рецептів діяльності або ж методів. Всі означені поняття досить часто використовуються для характеристики того, як організована людська діяльність, проте вони мають і свої особливості.
*¦ Термін "процедура" як правило застосовують для окреслення структури певних практичних дій, спрямованих на отримання передбачуваного бажаного результату.
# Термін "алгоритм'' запозичений із математики та програмування; він позначає схему, певну послідовність дій, які повинні здійснюватись одноманітно і навіть механічно (тому тут можна застосовувати техніку) задля вирішення завдань переважно інформативного плану.
¦Термін "рецепт" (інколи - "рецептура") характеризує чітко фіксовані дії із певними предметами, що повинні привести до необхідного результату у тих чи інших видах діяльності. Особливістю рецептурної діяльності постає те, що в ній як правило не пояснюється, чому ми повинні здійснювати саме такі кроки, залучати у діяльність саме такі предмети, як, до речі, досить часто не пояснюється і те. чому ми отримуємо саме такі результати.
# У медицині рецептурна діяльність виглядає дещо інакше, але, наприклад, у харчовій промисловості, у приготуванні їжі, виноробстві, деяких видах ремісничої діяльності, у різного роду магічних практиках рецепт виглядає саме так, як він був окреслений. Тому вивчення людської діяльності приводить до висновку, що вона історично розвивалася від рецептів до методів та складних технологій.
Проте і поняття методу має своє більш-менш усталене використання. Як правило, його застосовують для пояснення пізнання, наукового пошуку, або ж для окреслення таких інтелектуальних та практичних дій, які передбачають високий рівень усвідомлення того, що ми робимо, чому це робимо саме так і чому результат повинен мати саме такі очікувані характеристики. Самий термін "метод" сходить до давньогрецького виразу І'мета-одоїс", що можна перекласти як "через відстежений {або підготовлений) шлях".
За Регелем, метод - це сам себе конструюючий шлях пізнання; таке розуміння наголошує на тому, що метод виробляється всередині певного роду діяльності, де він, власне, перевіряється, випробовується, вдосконалюється,
А на думку Р.Декарта, метод є порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Метод має предметне, тобто просторове та часове (послідовність) впорядкування певних дій.
Обидва окреслення сутності методу постають важливими і корисними. Метод неможливий поза усвідомленням, поза застосуванням та випробовуванням всередині певного роду діяльності, але так само він неможливий без належного внутрішнього впорядкування. В цілому метод постає своєрідним концентруванням досвіду діяльності. Поза засвоєнням певних методів неможливо набути навичок соціальної діяльності, а важливість та ефективність методу зумовлені тим, що він інтенсифікує діяльність, дозволяє засвоювати певний досвід в зручній та стислій формі.
Усвідомлення значущості та важливості методу приводить до появи різних форм його фіксацій, розроблень, вдосконалень. Серед таких форм найважливішими постають методологія та методика.
Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки, яка опікується збиранням, осмисленням та • обгрунтуванням методів, що в ній застосовуються.
Методологія, таким чином, с теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або ж для певних видів діяльності. Методологія також вказус на те. що метод може бути вироблений та обгруї ггований -іише на теоретичном> рівні пізнання, а тому інколи кажуть, що метод-не теорія.
!
запроваджена в дію, а теорія - це розгорнутий метод. Ясно, що методологія передбачає високийрівень функціонування знаньта наукового самоосмиспення.
На відміну від методології .і іетодика постає зібранням та розробленням ефективних способів використання та застосування певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди передбачає наукові обгрунтування: вона може базуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах (тому методики можуть бути іменованими, наприклад, методика шкільного виховання за системою В. Сухомлинського).
&*-
описова складова
операцюнальна (процедурна)складова
¦концептуальна складова
Сучасна методологія виділяє основні складові методу та проводить класифікації методів пізнання. Кожний метод включає в себе три основні складові: 1) описову складову, що окреслює, яких інструментів, якого обладнання, допоміжних засобів чи-то умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали повинні бути задіяні у процес його застосування; це є, так би мовити, "Що!" методу; 2) операціональну або процедурну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій послідовності слід здійснювати певні дії; це є "Як?' певного методу; 3) концептуальну складову, що є інтелектуальним ядром методу і що передбачає обгрунтування самої можливості певним чином будувати метод; це є "Чому?' метода.
Концептуальна сторона методу, як правило, формулюється у вигляді певних принципів (наприклад, у фізиці "принцип простоти''', "принцип відносності", "принцип доповнюваностГ та ін.), вимог (як-от, наприклад, вимоги Р.Декарта до методу істинного пізнання), настанов (наприклад, принцип "Не нашкодь!" у медицині).
Досить часто метод зводять лише до двох перших складових, проте сучасний розвиток науки і виробничої діяльності вимагає належного продумування вихідних засад застосування певних дій людини задля досягнення якогось результату. В сучасному суспільстві не такими вже рідкісними постають ситуації, коли певні дії або навіть напрями діяльності краще було би взагалі не реалізовувати, оскільки їх недостатня продуманість приносить разом із бажаним
результатом небажані, а то й загрозливі для людини наслідки. Більше того, потреба у концептуальній складовій методу зумовлена самим станом сучасного пізнання. Як правило, на питання про те, чим зумовлений зміст- методу, слідує відповідь: об'єктом, на який цей метод спрямований; звідси випливає загально розповсюджена теза -."Який об 'ект, такий і метод"'.
Увага!
П властивості явищ та процесів дійсності, що 'їх~ ^ сьогодні досліджує наука, с настільки складними, що все більше і більше дається взнаки інша тенденція - тенденція проявів залежності об'єктів від методу,
~-~-________________________________________^_______________________^*
Сьогодні на питання про те, що, наприклад, вивчає фізика, вже не дається простата ніби зрозуміла відповідь: фізика вивчає природу. Сьогодні відповідь звучить інакше: фізика вивчає фізичну реальність. Хімія, відповідно, - хімічну реальність, соціологія - соціальну реальність, та ін. Все це свідчить про те, що ми цілком виправдано можемо стверджуват и: "'Яким с метод, таким є об'єкт", і обто що саме буде потрапляти в поле нашого зору та які характеристики такого "що" ми зможемо освоювати, залежить саме від застосованого методу. Звідси стає прозорою та очевидною виправданість та пріоритетність уваги саме до концептуальної складової методу, яка покликана обгрунтувати основні аспекти та нюанси співвідношення методу та об'єкта, метода та потреб людської діяльності. В сучасній науці метод постає тим складним інструментом, проекція якого на реальність дозволяє виділяти в осі анній її шари, структури, об'єкти, властивості. Саме цим виправдане і підвищення значущості методологічної свідомості в сучасній науці. Сьогодні методологічну складову науки досить часто розглядають як її органічну частину, проте піднесену на наднауковий рівень; тому досить часто методологію науки називають "метатеорією" (над-тєорією) сучасної науки.
Цікаво відзначити, що й в сучасному мистецтві більше
і уваги приділяється не наявним формам та жанрам, а
^ спробам виробити принципово нові підходи до виявлення
естетичних характеристик реальності, тобто і в мистецтві
його концептуальні засади виходять на перший план.
¦ Класифікації методів проводяться за різними ознаками. Ми вже згадали про відмінності між природничими та гуманітарними науками; сьогодні до таких видів наук додають також науки соціальні та інструментальні (ті, що опрацьовують інсіру менти пізнання, наприклад, математика, математична логіка та ін.). Відповідно, і методи поділяють на методи природничих, соціальних, інструментальних та гуманІі арних наук.
Класифікація методів за широтою їх застосування
—> окремі /специфічні методи. щі> .миють одноактне застосхвиїнія). —^ ччі-тково-шіукові \що використовуються у частині ішук), —^ загалшгонкукпві (що застосовуються у більшості наук/.
—> шеіага.іьиі методи, тобто ті, що ііоклидііюпіьія в основу сіїмої дії пішання та в обгрунтування будь-яких методів.
16.3. Проблема методу та методології в сучасній філософії
Методологічна ситуація в сучасній філософії постає досить специфічною: філософія давно втратила статус "науки всіх наук". Вона давно відмовилась від претензії на вироблення єдиного та універсального "методу здобування найперших істин всіма бажаючими". Але це вилилося в те, що вона опинилася відносно власного методу у певній, якщо не сказати - у повній невизначеності. До того ж, разом із відмовою від ролі єдиного проводиря у вирішенні людиною смисл о-життєвих проблем у філософії (особливо - у філософії XX ст.) виник цілий, майже неосяжний спектр філософських напрямів, шкіл, традицій; їх кількість навіть важко охопити повною мірою.
Методологічна ситуація поступово окреслилась як дифузна (розпилена) та поліфонічна: за умов існування численних напрямів філософії висловлювати претензію на володіння якимсь єдиним привілейованим методом філософського пізнання навряд чи виправдано.
Разом із тим все одно у XX ст. існували напрями, що таку претензію не приховували; йдеться перш за все про марксизм (у його інтерпретації В.І.Леніним, згідно із якою лише йдучи шляхом марксистської філософії можна прийти до істини, в той час як будь-яким іншим шляхом можна прийти лише до заблуджень та .хиби), неотомізм (оновлену філософську доктрину Томи Аквіпського). Деякі перевищені оцінки власних методологічних засобів можна зустріти і в межах інших філософських напрямів, наприклад, у міркуваннях представників аналітичної філософії, у феноменології, у прихильників гермеїіевтичпога дискурсу та ін. Проте в більшості цих та їм подібних напрямах в той же час і іроявляється виправдана терпимість до мс і од ©логічних пошуків інших напрямів. Врешті доси гь велика кількість сучасних філософів згідна іч тим. що будь-які філософські пошуки виправдані, якщо вони приводять до розширення горизонтів філософського світоосмислеїшя.
¦ Отже, констатуємо: у сучасній філософії спостерігається методологічний плюралізм: проблема методу тут вирішується не на основі методологічного монізму і не шляхом пошуку якогось єдиного всемогутнього методу, а, з одного боку, шляхом вписування певних методів у найбільш поширені та впливові парадигми філософського світоосмислення; з іншого боку, шляхом взаємної доповнюваності різних методів в межах вирішування тих чи інших конкретних проблем.
Необхідність методу зумовлена, перш за асе, тим, що: філософське пізнання не може бути надійно підкріплене досвідом, емпіричними даними: сягаючи гранично широких життєвих та інтелектуальних орієнтирів, воно утримується силою "несучої себе думки". Тому людське мислення прагне виробити внутрішні нормативи, правила, принципи вибудовування процесу мислення, що спрямоване на вирішення певних проблем.
неможливістю сперти філософські твердження на досвід
необхідністю дотримання предметної едності певної філософської теорії
потребою у контролюванні ходу міркувань
необхідністю ивадити філософські міркування у зв'язок із соціальними процесами
нимигинням філософій ручатись у своїх побудовах
від очевидного до очевидного
І» Отже, філософський метод перш за все покликаний впорядковувати процеси мислення.
Проте не кожний впорядкований філософський дискурс (проходження певною дистанцією розгортання думки) може бути виправданим та визнаним достовірним. Тому, філософський метод повинен бути адекватним предмету мислення або бути з ним співмірним; тобто метод повинен бути предметним, змістовним; це значить, що в процесі філософського осмислення певних явищ ми повинні прагнути дотримуватись єдності предмету та методу. Філософський метод повинен засвідчувати достовірність здійснених інтелектуальних розвідок, тобто виконувати контрольні функції та функції обгрунтування ознак (критеріїв)
достовірності, виправданості, надійності знань або застосованих прийомів мислення.
# В міркуваннях про філософський меі од не уникнути також питання про те, де та як. в кінцевому підсумку, може виправдати себе певна філософська концепція. В загальному плані ясно, що вона виправдовує чи не виправдовує себе лише у практиці життя, але і сама ця практика може бути по-різному осмиаіеною та інтерпретованою тою ж фшософісго. Тут можуть спрацювати два чинники: з одного боку, у філософії прийнято посилатись на численні дані різних наук, соціально-культурних традицій, міркування визнаних в суспільстві авторитетів; з іншого боку, безпосереднє внутрішнє переконання особистості.
Вбачання людиною остаточної очевидності в тих чи інших розгорнутих системах філософських міркувань залишається внутрішньою засадою для довіри тій чи іншій філософії. Відповідно філософський метод повинен дозволяти нам вводити міркування у зв'язок із науковими та соціально-культурними реаліями, сприяти нашому міркуванню рухатись від очевидного та до очевидного.
Розглянемо послідовно ті методи, які використовуються в межах поширених сьогодні філософських парадигм, а також ті методи, які вважаються в сьогоднішній філософії найбільш виправданими та поширеними.
Серед найбільш впливових парадигм сучасної філософії виділяються такі:
^* Сцісптистська парадигма, згідно якої найпершим завданням філософії посіпає обслуговування науки і при тому та
перш за асе - саме методологічне обслуговування. На першому плані піхт знаходиться аналітична фііософія, неокантіанство, напрями різнобічних досліджень науки (наприклад, периметричний аналіз науки). В межах даної парадигми розроблені та використовуються: а) методи дослідження логіки та мови науки, тобто методи логічного аналізу, лінгвістичного аналізу, розроблений процедур філософської конвенціаіьносіпі; 6) методи онераиіонально.'-о дослідженії» науки, інструменталізму, конструктивізму; в ) методи еистемна-струкіпуріюго аналізу.
*•¦ Антропологічна парадигма (спрямування філософського пізнання на .іюдину як на перший предмет дослідження в усіх Ті властивостях ти проявах), в межах якої широко представлені методи, спрямовані на самопізнання: а) метод феноменологічного аналізу (інколи доповнений так інаним "ейдетичним"' аналізом); б) методи герменевтики
Сціентаетська
Антропологічна
Онтологічна
Культурологічна та соціологічна
Інтелектуа.іІстська Релігійної філософії
та гермепевтичиого дискурсу, я) методи структуралізму та деконструкціі;
г) методи інтроспекції та дескрипції, д) інколи ¦ методи семіотики, семантики та іінгтітики
¦ Онтологічна парадигма (намагання окресновати явища дійсності ти людського буття з позиції їх найперших засад та як є іементів цілісного універсуму) а і -методи категоріального аиа /ІЗ). б; методи феноменології: ч) методи трансцендентальної аінпітики.
¦ Культурологічна та соціологічна парадигми (осмислення дійсності крізь позицію, згідно якої всі феномени людського буття пов'язані виключно із соціальними та культурними процесами): а, метод і-истемни-структурпого аналізу: б/ методи статистичного апанзу: "І методи структуралізму; г) методи феноменології; д) методи семіотики, пси.хоіінгвістикч, дескрипції, герменевтики та ін.
Інтелектуалістська парадигма (філософському дослідженню підлягають перш за все та перевалено процеси людської інтелектуальної діяльності, як-от - мислення, пізнання, обгрунтування, прпяснення ти ін/' а) методи логічного аналізу; б) методи категоріального аналізу; «) методи трансцендентальної аналітики; г) методи феноменології та ейдетики: д) методи герменевтики, структуралізму, лінгвістичного аналізу, семантики пці семіотики; є) методи та принципи діалектико-логічного аналізу. Парадигма релігійної філософії більш-менш послідовно слідує методологічним вирішенням середньовічної фіюсофії і використонуе: а) методи екзегетики;п] апофа-тики та китафатики; в) методи логічного аначізу. В наш час релігійна філософія викориеточ\ с також і інші філософські методи - структуралізму, трансцендентальної аналітики, герменевтики та ш.
Одне лише перерахування провідних парадигм сучасного філософствування та застосованих у їх межах методів свідчить, що деякі методи використовуються в межах різними парадигмами, а тому їх можна вважати найбільш вип-равданими або авторитетними. Придивимося до цих методів уважніше.
Метод феноменології або ейдетичного аналізу. Засновник цього методу німецький філософ Е.Гуссерль не вважав феноменологію методом, лише певним філософським світобаченням, проте найчастіше феноменологія розумілась і використовувалась саме як метод.
За Е.Гуссерлем, феноменологія - це феноменологічна дескрипція, тобто ретельне описування того, що і як ми маємо у свідомості.
феноменології
логічного аналізу
кителоріального аналізу
діалектики
системно-стрхктурного аналізу
гер меневтики
трансцендентальної аінпітики
--------- Сутність феноменологічного методу І
—^> визнання того, що людина завжди пш всюди має справу лише із феноменами;
... ^ .хоча традиційно феномен розуміється як з'явлення, проте насправді він не являє нічого, окрім себе самого, тобто весь зміст феномену поданий у ньому самому;
__к. феномен не можна поділити ни матеріальне та духовне, він с надане, те,
що є в нашому сприйнятті;
__Ь. У феномені важлива розрізняти інтенціональне переживання та
інтенціональнип предмет; інтенціональне переживання-нечуттєве, тобто червоне, оваіьне. приємне та ін., а інтенціона-іьний предмет - це центр, фокус переживань та їх носій;
—^ пережинання мінливі, тоанеоаапі, а іптеиціоиальиий предмет являє собою граничну межу, до якої може бути віднесене все, ию переживається; поза предметом переживання втрачають зміст та навіть не ідентифікуються;
—> предметність свідомості постає в ідеалізованих вимірах, тобто стаоиіьною, незмінною;
Інтенціональне переживання Е.Гуссерл ь називав "ноеюю", а предметне ядро інтенціо пального сприйняття "смислам" або "поемою"': взяте цілісно цс ядро утворює образ сутності певного феномену, тобто "егїдоґ' (у платонівському розумінні). "Ейдетичний аналіз" феномена, таким чином, передбачає окреслення смислового ядра у будь-якому нашому сприйнятті. Відповідно, феноменологічний метод передбачає проведення аналізу того, що і як постає в людській свідомості і іри, наприклад, сприйнятії певних сусі ііл ьних, мистецьких, культурних або політичних явищ. Звідси і випливає широке застосування феноменології у різних напрямах філософії та у різних філософських науках (соціології, естетиці, політології, культурології).
Сам Е.Гусссрль наполягав на тому, що застосування його філософії допоможе кожній галузі пізнання знайти остаточні, а тому й вічні предметні окреслення своїх об'єктів, і, отже, перейти від проблематичного пізнання до надійного, незмінного та продуктивного. Застосування феноменології у філософії повинно було би перевести філософію із етапу дискутування та непевності устансправжньої(заЕ.Гуссерле.м."с'оірогоГ!) науки. Проте реальне застосування феноменології сприяло лише більш точному та усвідомленому аналізу духовних процесів, у тому числі допомогло науці перейти від наївно натуралістичного розуміння свого предмета до його категоріальних окреслень, що й сприяло вин] ікненню і іон ять "0йична/їеа7ьнгс«№', "хімічна реальність". "соціальнареальність" та ін. Колишній учень Е.Гуссерля. німецький філософ М.Хапдеггер побачив в інтенціональному предметі свідчення неодмінної та неминучої присутності буття у будь-яких наших відношеннях до дійсності і поклав феноменологічну ейдеї ику в основу свого онтологічного вчення.
Методи логічного аналізу. Ці методи застосовуються для дослідження текстів, висловлювань, суджень. Вони досить численні і можуть стосуватися як окремих понять, так і наукових теорій.
1
Увага!
'Основне в цих методах полягає в тому, що поняття," ' судження, тексти перевіряються за ступенем їх відповіли осп "нормам логіки, тобто таким нормам, які були виведені із4 самосії ос г ережень людської думки та постали обов'язковими задля^ того, щоби остання була правильно вибудованою, не^ спотворювала свій зміст та ін.
Елементарні вимоги логіки були сформульовані ще Арістотелем -творцем першої теорії логіки, і вони зводились до трьох законів так званої формальної логіки, тобто логіки, спрямованої на дослідження форм думки. Ці вимоги передбачали, що в процесі розгортання думки: а) не можна губити або підміняти предмет думки (А=А): б) не можна про той же самий предмеї висувати твердження, що взаємно виключають одне одного (або А, або не-А): в) коли ж про предмет висуваються протилежні твердження, то правильним може бути лише одне із них (А або не-А, а третього не може бути). В подальшому розвитку логіки виникли і інші, загалом численні логічні правила та вимоги; врешті була створена математична логіка, логіка символізованих форм іа логічних відношень, які сьогодні широко використовуються в аналізі наукових положень та теорій.
• Сучасна аналітична філософія, а також: наукознавство Т значною мірою базуються на використанні математичної
# логіки, поєднуючи її із проведенням аналізу мови науки. Методи категоріального аналізу. Ці методи застосовують для
дослідження засобів та результатів наукової та дослідницької діяльності. Йдеться про виділення із певного комплексу знань їх так званого категоріального каркасу, тобто категорій. Категорії у спрощеному варіанті - цс основні, найбільш загальні поняття певної науки. Більш точно це ті поняття, що окреслюють якісну специфіку предмета пізнання певної галузі знання, тому лише за переліком категорій ми досить часто можемо сказати, про яку галузь пізнання йдеться (наприклад, якщо ми назвемо такі категорії: крапка, лінія, відрізок, кут, площина та ін., стане ясно, що йдеться про геометрію).
* Оскільки категорії характеризують якіс гь предмета пізнання (також і відповідного знання), то. можна сказати, шо вони фіксують ті пункт и в нашому мисленні, через які ми обов'язково повинні пройти, якщо хочемо рухатись у межах певної предметної сфери, або обминаючи які ми не зможемо правильно окреслити предмет нашої уваги.
* Отже, категоріальний аналіз передбачає:^ виділення категорій даної галузі знання чи пізнання; <=> встановлення типів зв'язків між ними; о системний розгляд співвідношення категорій, оскільки останні виправдовують себе лише в системі.Відсутність системних зв'язків між категоріями свідчить або про те, що наше пізнання непевне, фрагментарне, або оіс просто помилкове. Методи категоріального аналізу можна використовувати у будь-яких науках. В межах системно-структурного аналізу і до сьогодні досліджуються зв'язки так званих загально-наукових категорій.
Діалектико-логічний метод (або метод діалектики). Діалектику як особливий спосіб осмислення дійсності запровадив у традиціях європейської філософії Геракліт Ефеський, хоча її прояви та елементи були присутні в міркуваннях багатьох грецьких філософів, рівно як і у філософів стародавнього Сходу. На рівень теоретичної розробленості діалектику вивів Г.Гегель, хоча в його виконанні вона постала настільки складною та абстрактною, що її прийняття та належне осмислення виявилось серйозною проблемою; деякі філософи радше були схильні взагалі відмовитись від діалектики, ніж визнати її важливість та свою недостатню в пій обізнаність.
Гегель вважав, що його діалектика постас перш за все способом самовиявлення та життєвої енергетики найпершої основи усіх процесів світу - Абсолютної ідеї. Тому теорія діалектики, за Гсгслсм, є універсальною та виправданою в усіх сферах пізнання та інтелектуальної діяльності методою побудови процесів мислення. Більше того, Гегель вважав, що діалектична логіка і є перша філософія.
Після Гсгсля палкими прихильниками діалектики вважали себе марксист: К.Маркс закликав переробити діалектик} Гегеля на засадах матеріалізму, а И. І Ленін оголосив діалектику революційною душею марксизму, всезагальннм методом пізнання та революційного перетворення дійсності,
У радянській філософії проводились численні дослідження діа.іектпкп та робилися неодноразові спроби створити "матеріа.'іііл ичнніі аналог" діалектики Г.Геїеля. Але всі вони закінчувались невдачами, і "і о з одній дуже важливої причини: самий задум пола і и діалектику в якості "законіи розвитку матеріальної дійсності" суперечив сутності діалектики принаймні в і": і еі елівському варіаніі. Справа у тім, що діалекіика розглядалась Гегелсм виключно як схематика луховни\ процесів, яка, до того м. в такому - діалектичному вигляді проявляс себе лише на рівні "другої реф:п'кі-іТ\
* За Гегелсм, (і це є безумовно виправданим, як ми побачимо далі) діалектика можлива лише там і тоді, де її коли існує щось принципово єдине (!) (така позиція, нагадаю, називається монізмом), але до того ж це єдине здатне свою єдність сприймати, утримувати і здійснювати завжди та у будь-чому. Бо саме за такої умови можна стверджувати про те, що не існує і не може існувати зовнішніх причин руху та змін дійсності, яка пояснюється через таке єдине (2). Відсутність же зовнішніх чинників змін та руху змушує визнати такими лише внутрішні суперечності (3).
• Отже, діалектичний процесе слиним, внутрішньо суперечливим і таким,
у що через такі суперечності не втрачає єдності, але вюіючас всі рухи
о суперечностей в зміст своїх подальших рухів (тобто утворюс розвиток).
Ясно, що для Гегеля такий процес можливий лише за умови
наявності в ньому внутрішньої саморефлексії, тобто
своєрідного віддзеркалювання "всього в усьому", бо ж інакше
зберегти вихідну єдність в усіх можливих рухах та змінах буде
просто неможливо. Значить, діалектика можлива лише як
процесування духу, свідомості, оскільки в природі (Гегель був
у тому переконаний) всюди панує відмінність, і усі спроби
повторити якесь явище абсолютно ідентичним тут просто
неможливо.
# За Гегелем існують такі сходинки в русі рефлекси в процесі людського пізнання: 1) чуттєвість, яка приносить в людський інтелект наданість; 2) рефлексія чуттєвого (коли людина фіксує в розумі тс, що потрапляє в їїсприйняття); 3) рефлексія рефлексії, коли свідомість фіксує свої власні рухи, пов'язані із пізнанням та реакціями на чуттєвість.
Якщо поставити питання, на якому із цих рівнів вочевидь проявляється внутрішня однорідність, ніколи не порушувана єдність, то відповідь буде досить очевидною: звичайно, на рівні рефлексії рефлексії, оскільки тут думка має справу із самою собою, тобто тут завжди с думка і тільки думка або думка спрямована на думку. Відповідно, і внутрішні суперечності у власному смислі можливі лише тут, оскільки справжні суперечності передбачають повне симетричне протистояння своїх сторін, а таке можливе лише в єдиному.
проте такому, де ця єдність весь час спостерігається і, так би мовити, для себе с прозорою.
Увага!
__ Гегелівська діалектика • це діалектика
вибудовування внутрішнього змісту самої себе спостерігаючої думки, а її змістові визначення постають виключно ідеальними визначеннями.
Можна тепер зрозуміти й те. чому К.Маркс в одній із передмов до ''Капіталу" зазначав, що діалектика може спрацювати лише як засіб впорядкування та викладу наукової теорії, а не як настанова для визначення самої реальності. Гегелівський діалектичний метод -це метод вибудовування ідеальної, тобто еталонної конструкції для тих дій та змістів, які розум встановлює як свої власні орісіл ири та системи відліку. Цим же пояснюється і те, що "елементи діалектики"(вислів В.І.Леніна) ми можемо спостерігати у будь-яких наших свідомих твердженнях, адже йдеться про те. на що орієнтується наш розум в самоусвідомлених актах, тобто про те. що у наших свідомих міркуваннях про будь-що ми тою чи іншою мірою усвідомлюємо, що йдеться про те ж саме наше міркування, тобто що саме це міркування в чомусь завжди дорівнює самому собі.
Проте було би абсолютно невиправданим та помилковим перенести діалектику розуму на процеси дійсності, із якою має справу свідомість: це було все одно, що спробувати відшукувати в дійсності ідеальну пряму на тій підставі, що ми нею оперуємо у геометрії. Але саме це намагалися зробити розробники матеріалістичної діалектики, не вміючи розвести те; що є справою свідомості від усвідомлення суті справи та проголошуючи тези про те, що сама дійсність виявляє себе діалектичною, що діалектика панує всюди: в природі, в суспільстві, в історії.
Навіть численні відкриття в галузі квантової механіки, галактичної астрономії, генетики та інформатики, які засвідчували, шо в природі скоріше відсутня повна симетрія та панує асиметрія, не примусили адептів матеріалістичної діалектики замислитись над її ночатками: адже асимсгрія вимагала визнати, що не може існувати ідеальних протилежностей, а значить їх взаємного і іереходу та виникнення нової якості в такомл варіанті, як це описувала діалектика Гегеля. А не вимагало певного перегляду гегелівського арсеналу діалектичної методології, доповнення її, зокрема, положеннями так званої негативноїдіалек гики, принципом доповнюваності в його пізі іавальній версії.
Ф Констатуємо- діаіекткчна методологія в напоиьш повному варіанті була розроблена Регелем, проте це був варіант ідеальної конструкції для самовибудовуваїтя думки на ріпні "другої рефлексії". Щоби наблизити діалектичну методологію до реалій сьогоднішнього ріння пізнання, її слід переробити та доповнити новими методологічними засобами.
Наша детальна зупинка на питаннях, пов'язаних із діалектичним методом не є випадковою. Справа у тому, що "сліди" марксистського зачарування діалектикою даються взнаки у нашій філософії всюди: наприклад, у типовій навчальній програмі з філософії, що була оприлюднена у свій час для обговорення, питання філософської методології, як і в "'славетні недавні часи", знову майже повністю обмежуються діалектикою: питання методології подаються в темі під назвою "Діалектика та її альтернативи'. Виходить, що окрім діалектики методів знову-таки не існує, або всі існуючи методи автоматично стають альтернативами діалектики. Проте реальними альтернативами діалектики постають:
релятивізм (все відносно)
софістика (свідоме перекручення думки на засадах того, що протилежності тяжіють одна до одної)
еклектика (довільне поєднання різнорідних елементів) пиридоксалізм (накопичення несумісних тверджень)
Всі означені явища скоріше постають методологічними позиціями, ніж методами, оскільки вони не мають чітко вироблених процедур застосування та концептуальних обгрунтувань.
Метод системно-структурного аналізу. Цей метод має досить широке застосування з тої простої причини, що він вимагає розглядати будь-що як таке якісно цілісне утворення (систему), яке складається із певних складових {елементи), що включені в цілком певні сталі зв'язки між собою (структура). Такому підходу підлягає будь-що, а особливо ті явища, які, наприклад, не можна піддати математичному обчисленню (соціальні, психічні та ін.).
Метод системно-структурпого аналізу мав і має численні деталізації та окремі розробки. Сюди можна віднести:
¦ системні дослідження (тут наголос падає на системність, системну якість та ін.);
¦ функціональний аналіз (тут на перший план виходять ті функції, які можуть виконувати системні об'єкти);
¦ метод комплексного підходу (що вимагає залучати до аналізу всі елементи певного цілого).
Нарешті, на грунті системно-структурного підходу виникли такі авторитетні в сучасній філософії та культурології методи, як структуралізм {КЛеві-Стросс) та деконструкція (Ж.Деррида). Завдання структуралізму його творець, французький антрополог та ^культуролог К.Леві-Стросс вбачав у тому, щоби виділити найперші сталі одиниці у діяльності людського інтелекту. Для цього він вдався до вивчення міфології, оскільки саме в міфі людина не лише сповіщає певний зміст, а й не володіє методами його вибудовування, тобто тут свідомість виказує те, що працює у ній в якості її вихідних утворень. Врешті з'ясувалося, що таким утворенням (або структурою) постас діяльність медіації - опосередкування: людина наштовхується в своєму сприйнятті дійсності на певні кричущі, несумісні альтернативи, які вона намагається звести до більш простих та звичних опосередкувань (наприклад, таємницю народження та смерті звести до посівів та жнив).
* Структуралізм мав широке застосування в соціології, політології, культурології, у мистецтвознавстві, особливо - у літературознавстві: він дозволив пояснити, чому саме у пізнанні відбувається рух зведення невідомого до відомого. Деконструкцію часто розглядають як особливий варіант структуралізму, оскільки тут також стоїть завдання виділити найперші утворюючі чинники тексту, але шляхом своєрідного розкладання тексту на його первинці елементи.
Від діяльності М.Хайдеггера у XX ст. починається поширення такого методу, як герменевтика та герменевтичний дискурс.
Справа у тому, що М.Хайдеггер, прийшовши до висновку про те, що людина завжди перебуває''и/ш-бришГ, вважав, що її основним завданням стає не опанування буттям (що неможливо), а його розтлумачений. Мистецтво ж тлумачення, прихованого від часів олександрійської філософської традиції, називалося гер.ін'/«ї(ї/)7мток> (не плутати із екзегетикою, як способом входження у глибинний зміст священних текстів!).
¦ Згідно із герменевтикою основним завданням людини посіпає внутрішнє прояснення, розтлумаченая ситуацій власного життя. Найпершою умовою такого підходу с прийняття подібних ситуацій як таких, що виводять у відкритість, доступність дещо неочевидне. Іермсневтика передбачає: а) проведення співвідношень між текстом, підтекстом чиї контекстом; 6) виявлення людського змісту У будь-яких текстових утвореннях; є) здійснення процедур розуміння на основі первинного прийняття того змісту, з яким стикається .подана в своїх спілківаїшях із дійсністю.
Нарешті, варто прояснити особливості таких методів, як трансцендентальна аналітика: йдеться про дослідження змісту таких понять, які називаються трансценденталіями. На відміну від універсалій, тобто узагальнених понять, трансценденталії утворюються шляхом включення змісту певних часткових понять в єдину лінію зв'язків і, таким чином, разом із збільшенням обсягу таких понять збільшується і їх зміст (в універсаліях же навпаки: чим ширшим є їх обсяг, тим біднішим зміст).
Увага!
Трансцендентальний аналіз передбачає виділення
" типів зв'язку, в яким включаються часткові змісти, проведення
їх ідеалізації, введення будь-якого часткового змісту в
тотальну і а непорушну цілісність, яку несе
трансценденталія.
¦ Отже, методологічна панорама сучасної фцюсофії ще раз засвідчує нам п поліфонічний характер, її схильність до терпшюго прийняття різноманітних варіантів філософствування. Окрім того, це с безумовним свідченням складностей сучасного людського світооріентувапия та самоосмислення, наявності різноманітних вимірів сучасної онтологічної ситуації людини. Реальність сучасної людини постас все більше суб'єктивно акцентованою, духовно заглибленою, такою, в якій вже не молена провести однозначні межі між реальним у традиційному сенсі та віртуальним, людським та позалюдським, - все це і відображає методологічна ситуація сучасної фиософії.
16.4. Методи і форми наукового пізнання
Весь хід нашого розгляду пізнавальної проблематики привів до необхідності докладніше з'ясувати суттєві особливості наукового пізнання, адже не мас сумніву, що наукове пізнання сьогодні є найрезультативнішим і найавторитетнішим. Ми досить часто, обговорюючи якісь складні питання, посилаємося на науку, чекаємо саме від неї або рішучих підтверджень деяких суджень і позицій, або безсумнівних їх спростувань.
Увага!
Звернення до методології наукового пізнання
виправдано ще й тим. їло філософські напрями сучасного
методо до і ізму вважають дослідження наукового пізнання
найпершим та єдино виправданим предметом
філософії.
Загальні особливості наукового пізнання уже було окреслено. Детальніше ознаки науки, її місце в житті сучасного суспільства розглянемо в підсумковому розділі. Зараз же звернемо увагу на найважливіші особливості науки як пізнавальної діяльності.
* Наукове пізнання постає як усвідомлене та свідомо організоване, тобто знання про те, як продукувати, нагромаджувати та поліпшувати знання це стає можливим за допомогою методу, як генетичного складника науки.
За Р.Декартом, науковий метод — це порядок і послідовність пізнавальних дій, що їх свідомо обгрунтовують та цілеспрямовано застосовують.
Загальні особливості пізнання проявляються у науці через наявність у ній двох рівнів пізнання: емпіричного та теоретичного. На емпіричному рівні пізнання спрямоване на здобування наукових фактів. За висловом Ф.Бєкона, "факти -живлення науки". Основне завдання емпіричного пізнання- фіксація, нагромадження та перше опрацювання фактів. Тому і
результатами емпірич-ного пізнання є факти та певні форми їх зведення, такі як класифікації, типологія, тарифікація та ін.
Звернімо увагу на те, що факти - це не просто події або явища, що відбуваються або відбувалися. Для науки далеко
не все з такого може бути фактом. Для того, щоб певне явище стало фактом, воно повинно бути зафіксоване з допомогою певного інструментарію науки, описане науковою термінологією. Звідси й форми емпіричного пізнання: описи, зведення, протоколи.
Особливе значення мають протоколи, бо вони є найпершими фіксаціями фактів. У сучасному наукознавстві фігурує поняття "протокольних суджень", яке має досить часто вирішальне значення щодо надійності фактів.
Коли факти здобуті та певною мірою впорядковані, виникає необхідність їх подальшого інтелектуального опрацювання; це здійснюється на проміжному рівні наукового пізнання, який
описи
зведення
протоколи
с пост ер еже н ня безпосереднє опосередковане порівняння вимірювання пряме непряме описування
описування як класифікація зібраних даних
описування теоретичних положень ¦ експеримент
• пошуковий
• перевірочний
• здійснюючий
умовно називають рівнем інтелектуального опрацювання фактів. Тут на перший план виходять деякі загальнологічні інтелектуальні процедури, проте в науці вони також здійснюються чітко, ретельно контрольовано, із застосуванням спеціальних опепаиіоиальних засобів (наприклад, апарату
аналізі розкладання фактів на їх елементарні складники
сипліші поєднання елементарних складників у складніше цілісне явище
індукція: рух думки від окремих (часткових) фактів до ідей (узагальнень)
дедукція' рух думки від загальних ідей до фактів
(індивідуальних тверджень)
ідеалізація: доведення параметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж для виявлення певної якості в найповнішому варіанті 'вигляді)
формалізація, застосл вання символічних позначень для
вия'ічення однорідних одиниць /рисі фактів
математичної логіки).
Отже, тут фігурують методи: аналіз та синтез; індукція та дедукція ; формалізація : ідеалізація.
¦ Зазначені методи ми досить часто (іноді стихійно) застосовуємо в повсякденному .життєвому досвіді. У науці вони, як було зазначено, мають чітке процедурне розроблення. Використання ідеалізації та формалізації підводить до математичного опрацювання фактів. Усі
ці методи приводять до виникнення теоретичного рівня наукового пізнаний. Завдання наукових теорій — опис, окреслення певної предметної сфери реальності через виявлення її суттєвих, необхідних, важливих зв'язків, функцій, відношень. Тому теорія досить часто почітаапься з відкриття законів досліджуваної сфери.
Результатом теоретичного пізнання постають наукові теорії — система раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами
Теоретичний рівень пізнання
> аксіоматичний: виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою з.\псту і зв язків цієї сфери
*¦ теоретичного моделювання; конструювання предметних якостей за допомогою математики, теорії систем та ін.
*¦ гіпотетико-дедуктнвний: формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та ЇХ пояснення
' сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних характеристик фактів та зведення їх в єдину систему тверджень
• поєднання історичного та логічного: досліджують історичний процес певної сфери, виділяють у ньому необхідні зв язки, які зводять в єдину систему
- тверджень
системно-струкіурний: вивчення об'єкта як в цілісності його структури, так і його складників
Форми пізнання
міркування інтелектуальне споглядання мислене конструювання
Результати пізнання
реальності. Як звичайно, наукові теорії будують за принципом "піраміди": угорі розміщені вихідні концептуальні принципи науки, шо фіксують її фундаментальні установки (наприклад: "закони Всесвіту всюди однакові", "Світ є впорядкованим, тобто мас регулярність, а не безладним'', "Все підлягає формалізації та математичному обчисленню", "Будь-що, що існує, можна уявити у формі системи" та ін.). Далі йдуть принципи, їло фіксують фундаментальні якісні характеристики досліджуваної реальності, потім — теореми, закони, твердження, поняття, фактичні дані.
* Отже, наукова теорія с найбільш розвиненою та досконалою формою наукового пізнання. Щоб спростувати наукову теорію, недостатньо мати факти, що їй суперечать; слід висунути нові гіпотези, аксіоми, створити конкурентну теорію або суттєво змінити принципи наявної.
Теоретичне пізнання, як звичайно, відбувається у формах міркування, інтелектуального споглядання, мисленого конструювання та мисленого експериментування; всі вони спрямовані на побудову наукової теорії. Найчастіше при цьому використовуються такі методи: а) аксіоматичний: виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту і зв'язків цієї сфери; б) теоретичного моделювання: конструювання предметних якостей за допомогою математики, теорії систем та ін.; в) гінотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення: г) сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних характеристик фактів та зведення їх в єдину систему тверджень; д) поєднання історичного та логічного: досліджують історичний процес певної сфери, виділяють у ньому необхідні зв'язки, які зводять в єдину систему тверджень. Останнім часом у наукознавстві звертають увагу на важливу роль експериментально-практичної бази науки, де створюють інженерні забезпечення наукових досліджень, прилади, провадять експериментальні випробовування наукових положень.
+ Отже, чаш екскурс у методологію наукового пізнання свідчить про те, що сучасна нагка постає дуже насиченою та різноманітною, а водночас - і складною, за арсеналом тих засобів, які вона застосовує з метою підвищення достовірності та ефективності людських знань.
жчіиимг
Висновки
й Поглиблення розуміння всіх складностей людини. Ті відношення до дійсності, її пізнавальних можливостей та засобів спричинили принципову зміну у відношенні сучасної некласичної філософії до методу та методології: вона відмовилась від пошуків єдиного універсального методу продукування істини всіма бажаючими, а перейшла до методологічного тюралізму, тобто до вироблення цілої низки пізнавальних методів, які різноманітно використовуються в межах основних парадигм сучасної фіпософп. В самому змісті методу найперше значення тепер належить його концептуальній складовій. Нарешті, саме використання різноманітних та свідомо застосованих методів зумовлює найперші та вирішальні переваги науки над буденним пізнанням.
СУТТЄВОЇ®*
Резюме
ф Особливістю.методологічної ситуації в сучасній філософії є те, що вони відійшла від методологізму та методологічного монізму, що були характерними для філософії Нового часу; в сучасній філософії проводяться розмежування природничого, соціального та гуманітарного пізнання, відповідно і її методологічні орієнтації змінюються: на перший план виходить методологічний плюралізм.
© Необхідність та виправданість уваги до питань методу у сучасній філософії зумовлена тим, що людська діяльність не детермінована генетично, а тому п не вибудовується природно-стихійним шляхом; в цілому людська діяльність розвивається від рецептурного типу внутрішньої організації до методологічного. Метод постає складним утворенням, що включає: описову, процедурну та концептуальну складові. Обгрунтування способів використання методів відбувається в межах методологій та методик.
ф У сучасній філософії в переважній більшості її напрямів вже не сповідується позиція методологізму, а тому питання методу вирішуються плюралістично: в межах провідних філософських парадигм сучасності розробляються, обґрунтовуються та використовуються
різноманітні методи, що загалом працюють за принципом доповпюваності. В топ же час існує ціла низка методів, що користуються найбільшою повагою та авторитетом і що використовуються у більшості філософських напрямів сучасності. ® Філософська методологія включає у свій зміст також осмислення тих методів наукового пізнання, які працюють на різних рівнях функціонування науки і що виводять науку на перше місце за ступенем достовірності та виправданості в сучасному пізнанні. Методологічна панорама сучасного наукового пізнання дозволяє нам краще зрозуміти, що і як відбувається у пізнанні.
(_?3 Питання для обговорення на семінарському занятті
1. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії: причини переходу від методологічного .монізму до методологічного плюралізму.
2. Поняття методу та його складових у сучасній філософській методології. Метод - методологія - методика.
3. Провідні методи сучасної філософії та особливості їх застосування.
4. Методи і форми наукового пізнання.
51 Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт
/. Мєтодопогізм як провідна установка в європейській філософії Нового часу.
2. Особливості методологічних вирішень у пекласичній філософії.
3. Методологічний плюралізм та антиметодологізм як позиції в сучасній
філософії.
4. Метод як внутрішня форма організації людської діяльності.
5. Проблеми методологічних орієнтацій в сучасній європейській філософії.
6. Особливості феноменології як філософського методу.
7. Сучасна оцінка евристичних можливостей діалектичного методу V
філософії.
8. Герменевтика та гермеиевітічиий дискурс як методологічні позиції.
9. Значення методологічної свідомості для сучасної науки.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми
Завдання І. Поясніть, у чому полягали очевидні недоліки методологічної
орієнтації в європейській філософії Нового часу? Завдання 2. Яких змін зазнали методологічні орієнтації у некласичній
філософії та філософії XX ст.? Завдання 3. Як співвідносяться між собою методологічний монізм та
методологічний плюралізм? В чому полягають переваги
кожного із них? Завдання 4. Яким є зв'язок парадигми філософського мислення із
методологією? Завдання 5. Якими с провідні парадигми сучасної філософії і які методи
пізнання "працюють" у межах цих парадигм? Завдання 6. Окресліть поле можливих застосувань феноменологічного
мсі оду у філософії. Завдання 7. Чому марксистський варіант застосування діалектичної
методології виявився невиправданим? Завдання 8. Які методи філософського пізнання постають в сучасній
філософії найбільш авторитетними і чому? Завдання 9. Якими с основні методи сучасного наукового пізнання і в чому
полягають особливості їх використання?
У
Додаткова література з теми
4
1. Введенис и фмлософню. 4.2. - М.. 1989. - Гл.ХІІІ. р;ш. 4.
2. Жо іь К.К Меіольі научного шикання и логика. - К , 2001,- Р;ш. 4
3. Філософія. Курс лекцій. - К., 1994.- Лекція 21. Ильин В.В.. Ки.іиикип А.Т. Природа науки. - М.. 1985.
5. На пути к іеорин научігого знання. - М.. 1984.
6. Пешрушелкп В. Епісісмологія як філософська теорія "ікання - Львів, 2000. - Рам. 1.
7. Рикитав А.И. К\рс лекций по логике нн\ки. - М., 1971.
8. Ракитов А.И. Философские проблеми науки. - М . 1977.
9. Сичивииа О М. Мечольі и формьі каучіюго познан»я. - М.. 1972.
10. Сичиєиин О М. Моральна відповідальність вченого і суспільно-історії'і ний процес. - Львів. 2000.
11. Лґгігіж Л В. Фи.юсофня рестобн.'їьмости // Вссініііі Московск-оіо \шіверсик-іа. Серни 7. Фнлософия. 2іШ, №3.
12. Межгі'в В Н Суверенкость фнлософґкої о знання // Фіиософские науки 2001. .М'З.
ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ
Філософія історії - це наукова теорія історії, критичне переосмислення різноманітних напівлегепдарних або й відверто міфічних відомостей і переказів.
Анн Робер Жак Тюрго
Філософ також думає про минуле, але робить це так, що не дуб.чюс праці історика, адже минуле для нього - це не низка подій, а система пізнаних речей.
Робін Дж. Колінгвуд
Предметом філософи історії с історичний вимір буття людини. Об'єктом філософського розгляду стає топ чи інший сегмент історичного життя людства чи всесвітня історія вцілому.
Юрій Кімельов
"^
Історія — це розгорнута в часі реальність буття людини як людини. Саме історія людства розкриває і демонструє можливості людини. Водночас історія не тотожна життю сукупності людей: вона певним чином с тру шнурована, у прусі виявляється не лише розумність людини, а й людське несвідоме так само, як і велика кількість чинників і факторів природного, виробничого, технологічного та іншого характеру. Узв 'язку з цим виникає потреба загальної орієнтації в історичному процесі, відгуком на яку і постає розділ філософського знання "Філософія історії".
СУТТЄВОЇ^
м
х
ш
№
ш
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:
"Ь предмет і завдання філософії історії;
^ проблематику філософії історії та особливості її Історичного формування;
^> основні підходи до розв'язання проблем спрямованості та сенсу історії, її реальності, скінченності та нескінченності; співвідношення прогресу та регресу, можливі розв'язання проблем суб'єкта та рушійних сил історії;
*Ь провідні аспекти співвідношення людини та історії;
'Ь можливі аспекти розгляду проблеми ролі особистості в історії.
^ пояснювати конкретними прикладами прояви в розвитку історії елементів прогресу, регресу, руху в замкненому колі та ін.;
^ застосовувати ознаки особи та особистості для пояснення проблеми суб'єкту історії;
** знаходити в сучасному суспільстві реальні прояви проблеми співвідношення людини та історії.
¦ основні відмінності процесів людської історії від процесів природи, а соціальних якостей - від природних;
¦ які саме чинники впливають на хід реальних процесів історії та як їх можна використовувати;
¦ чому історичні процеси не можна звести ні до процесів природи, ні до процесів реалізації свідомих людських намірів;
¦ як особистісні якості людини впливають на хід історії.
[]] План (логіка) викладу матеріалу:
17.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики.
17.2. Поняття історії. Історичний процес як реальність.
17.3. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу.
17.4. Людина та історія. Роль особи в історії.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* ІСТОРІЯ - процеси дійсності, що виникають та розвиваються як частини космічних процесів, те частини особлива - пов'язана із свідомою діяльністю людини та із свідомими фіксаціями сукупності подій, що її супроводжують; череіце історія розвішається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів ти ми.жіисостей, і, отже, постає, як простір творений та реалізації людиною епосі свободи.
* ПРОГРЕС - такий характер розвитку певних, перш за есе - соціальних процесів, коли параметри них процесів підлягають оцінці або вимірюванню за принципом переходу від простого до складної о. нід од.исімаиітноі тотожності до диференційованої едпості, від меншого до більшого та ін.
* СЕНС ІСТОРІЇ - таке бачення історії, яке передбачає розуміння її в якості процесу, спрямованого до певної кінцевої мети, до виконання певного стратегічного задуму або ж такого, що передбачає завершення та виявлення в такому ра.іі певного свого найпершого завдання
* СУЬ'ЄКТ ІСТОРІЇ - та самодіяльна одиниця, що в історичному процесі постав джерелом історичної активності то, в кінцевому підсумку, - вихідною мотивацією історичних дій; в даному розділі аргументується визначення суїі 'ектом історії не людини, не історії як окремої самовладної персони, а людської особистості.
17.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики
Якщо сутпісні сили людини окреслюють її можливості, то історія людства постає виявленням реальності людини. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні прояви, то повинні звернутися до історії. При тому ми повинні враховувати, що реальний хід історії не лише підносить, а й принижує людину, не лише сприяє виявленню її можливостей, а й обмежує їх. У цьому аспекті історія людства постає водночас як фонтанування людських потенцій, так і велике кладовище людських сподівань, розпочатих, але не завершених задумів, невиправданих захоплень і т.ін.
Стосовно окремої людини історія являє собою не лише життєву школу, перелік історичних осіб, дії яких викликають
захоплення і бажання їх наслідувати, а й неможливість такого наслідування. Бо, з одного боку, історичні умови змінились, і діяти так, як діяли історичні особи, неможливо та й немає сенсу. З іншого боку, як відомо, люди радше вчаться на власних помилках; помилки людей історично минулої о мало корисні. Кожне покоління., яке виходить на арену історії, починає діяти з дещо егоїстичною впевненістю у своїй неповторності та оригінальності, а не з усвідомлення себе ланочкою в історичному русі поколінь. Коли ж нарешті воно усвідомлює саме таку свою якість, воно помічає, що вже здійснило масу помилок і змушене поступатися місцем новому поколінню. Тому Г. Гегель писав: "Правителям, державним діячам та народам поважно радять видобувати повчання з досвіду історії. Але досвід та історія вчать, що народи та уряди нічого не навчились з історії і не діяли згідно з повчанням, яке могли з неї здобути ".
Якщо "історія вчить нас лише того, що вона нас нічого не вчить", то чи являє вона собою щось більше, ніж нагромадження фактів, явищ і подій? Чи можна її розглядати як єдиний процес, а не перехрещення випадкових актів?
Певна, хоча б і початкова орієнтація в історичному процесі потрібна не лише політикам, а й кожній людині, яка прагне свідомо будувати свос життя, бо поза історією людства людини просто немає. Це означає, що людське буття має принципово історичний характер і вимагає від людей певних зусиль, спрямованих якраз на забезпечення історичних умов свого життя. Таких, наприклад, як ^виховання та навчання дітей, ^передання історичної естафети досвіду, здобутків власної діяльності, збереження історичних надбань.
? Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію люди-* нив історичному процесі.
Термін "філософія Історії"уперше вжив Ф.Вольтер (XVIII ст.), але остаточного узаконення він набув після виходу у світ праці Йоганна Готф-ріда Гердера (1744 - 1803) "Ідеї до філософи історії людства" (т.1 -4, 1784 - 1791)та лекцій з філософії історії, що їх читав Георг Гегєль у Берлінському університеті (1822 - 1831). Але в розвитку філософської думки осмислення історії як особливої сфери дійсності було наявне на всіх її етапах. Тому є всі підстави вести розмову про античну, середньовічну, ренесансо-ву філософію історії, про ідеї філософії історії у новоєвропейському Про-
сві шицтві і т.д., аж до XXI ст. Упродовж усього цього історичного періоду поступово формувалося коло вихідних проблем філософії історії, які ми й окреслимо в їх історичному змістовому наповненні.
Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість?
Сі.
І
Чи має історичний процес власну якісну особливість?
історія — це частина загального природно-космічного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково — Відродження);
історія має свою якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється від природно-космічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія); історія ¦— це сфера виявлення людських якостей або можливостей людської природи (частково — філософія Відродження, Нового часу та некласична філософія)
Антична філософія вписувала людську історію у загальний космічний коловорот, а філософія Середньовіччя, навпаки, підпорядковувала природні процеси людській історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння (до гріхопадіння в природі панували мир та гармонія). У добу Відродження з'являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Н. Макіавеллі, Дж.Бруно). Вона набула ще більшого поширення серед деяких просвітників (Ж.-Ж.Руссо, Ф.Вольтер) та в пізніші часи (І.Г.Гердер). Для Просвітництва була досить характерною думка про те. що історія розгортається відповідно до якостей, притаманних людській природі. У некласичній філософії історичний процес досить часто розглядали як похідне від певних індивідуальних якостей людей (фрейдизм, частково — екзистенціалізм, культурологія). На тому, що історія має свою власну якість, яка принципово відрізняє її як від природи, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф.Шелдінг. "Над першою природою повинна вибудовуватись друга і наче вища, в якій панус закон Природи, але зовсім
іншої, ніж у природі видимій, а саме — закон Природи, що існує задля свободи " (Антология мировой фнлософии. т.З.- С.272).
# Отже. Шеллінг підкреслював, що у світі історії панують закони. протилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок досить аргументовано і поглиблено розвивав Гегель, а потім — історики середини XIX ст. Врешті-решт у XX ст. названа позиція стала майже незаперечною.
Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або приховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначений початок, а також - свій кінець? Частковим — за обсягом, але не за значенням — елементом цієї проблеми постає питання про прогрес в історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:
*¦ Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.
т* Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково — імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.
т- Завершений, але цілеспрямований процес: християнська середньовічна філософія, філософія історії Гетеля; при цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та до завершення при досягненні такої мети.
«•* Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху "по висхідній лінії" (Ф.Бекон, М.Ж.Кондорсе); б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку1' (І.Г.Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).
т- Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. ТацІт, Н-Макіавеллі, Ж.Боден); б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін, (" Теорія катастроф" Ж. Кювьє, некласична філософія - О.Шпенглер та ін.).
В античній фіюсофії панував погляд на хід історії як коловорот— нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному вигляді через "світовий рік". При тому інколи подіям не надавали порівняльної оцінки, а інколи їх розглядали через зіставлення "досконале — недосконале", "вище — нижче" (Емпедокл). Історія починається у невизна-чений час і прямує невідомо куди без будь-яких суттєвих змін — такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б.Спіноза вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітні у фундаторів некласичної філософії А.Шопенгауера та С.Кіркегора.
В епоху Середньовіччя історія має своє спрямування, чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершений характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає центральну подію історії (пришестя Ісу-са Христа) та її кінець (Страшний суд).
Відродження нібито зберігає розуміння руху історії "за колом", але при тому на перший план виходить циклізм (за кожним злетом історії настає її занепад, за кожним занепадом — злет), амплітуда якого з часом зростає (глибші падіння, але й вищі злети).
¦ Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-Історично-го буття (у Дж.Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресові проспівав Ф. Бекон, а потім — М.Ж.Кондорсе. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г.Гегещ а також постала органічною складовою частиною марксистської теорії. УХХст. ідею про гресу пропагували і пропагують прихильники концепцій технічного (або технологічного) детермінізму, індустріального суспільства і т.ін. (див. розд. 9,20). Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов'язана з поглядом на Історію з позитрегресу, тобто занепаду та деградації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепаду, ми знаходимо у праці античного епічного поета/есіо&і "Праці й дні", де історію змальовано як рух від "золотого віку" до "залізного".
У XVIII ст. французький просвітник Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрунтовував О.Шпенґлер (див. розд. 9 та 19); притаманний він і теоріям технофобії—"жаху перед технікою".
? Важливо відзначити, що Г.Гетель досить переконливо доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, що » прогрес у певних сферах супроводжується регресом в Інших і навпаки.
При тому, за Г.Гегелем, в реальному ході історії можна спостерігати прояви майже всіх окреслених варіантів розвитку: тобто дещо в історії прогресує, дещо регресує, дещо змінюється циклічно і т.ін. Мало того, Гегель продемонстрував, що кожен конкретний крок в Історичному процесі можна вважати прогресом, оскільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому відсікаються можливості інших рівнів та здійснень. Тому можна вважати гегелівський підхід до ходу та спрямованості історії найбільше вільним від однобічностей, хоча й не в усьому виправданим; наприклад, не всі погодяться із тим, що історія слугує лише саморозкриттю та самопізнанню Абсолютної ідеї, що таке самопізнання вже реалізоване в основному у філософській системі самого ж Гегеля.
Із питанням про спрямованість історії тісно пов'язане і питання про її сенс та можливе завершення. Чи має історія кінець? Чи здійснює вона якийсь певний сенс? На ці питання навряд чи можна дати остаточну та переконливу відповідь. Наприклад, логічно припускати, спираючись на знання та досвід людства, що все, що має початок, має і свій кінець. Упевненість у неминучості завершення історії пронизує християнське світосприйняття, гегелівську філософію історії, роздуми представників філософії російського "релігійного ренесансу" (В.Соловйов, М.Федоров, М.Бердяєв та ін.). Але можна цю проблему осмислити й інакше: якщо людина вбирає у себе глибинні потенції буття, якщо її поява у світі пов'язана з виходом процесів буття на рівень самоусвідомленого здійснення, то так само логічно припустити і можливість нескінченного (або, принаймні, невиз-начено тривалого) прогресування людської діяльності від певних рівнів досягнень до інших і т.д. Згадаймо, скільки вже разів в історії людям дещо здавалось неможливим, але знаходились люди, які починали вважати неможливе можливим і навіть необхідним і, врешті-решт, здійснювали це неможливе. Ідея
нескінченного прогресування містить у собі імпульс до історичного ентузіазму та творчості.
Свого роду проміжним варіантом у розгляді нього питання постає розуміння історичного пронесу як єдності перервної о та неперервного, тойю як евотційноги поступового процесу, що переривається час віл часу різкими революційними змінами. Внаслідок таких змін н історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з'являється дещо принципово нове. Самі періоди таких якісних змін в ісюріїдосиїь часто люди сприймають як історичні катастрофи, бо раптово руйнується і шикає усе тс, до чоі о вони звикли. В наш час підвищений інтерес викликає питання про можливість переривання історії грандіозними катастрофами різної природи: чп-то космічними (як-от можливе зіткнення Землі із великим астероїдом), чп-то соціальними (напртік-ііід. міжцивілізаційним конфліктом). 8 загальному плані таку можливість відкидати неможна, проте її реальність поки що постає досить туманною. Підвищеної гостроти ньому питанню надали жахливі терактк. вчинені проти США 11 вересня 2001 року.
Питання про сенс історії вирішується майже автоматично за умови припущення її кіпця: історія завершується, і сенс окреслюється. Але й у разі нескінченності історії можна розглядати її як створення сенсу та нагромадження елементів осмисленого вибудовування
людського буття.
Важливими проблемами філософії історії постають також такі:
# Як співвідносяться між: собою людина та Історія? Особа та історія?
¦ Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?
% Чи існують закони Історії?
% Чи можна достовірно пізнавати історію, чи, навпаки, зацікавленість та упереджене ставлення тут завжди будуть домінуватимуть?
* Ці проблеми ми окреслимо в подальших пунктах розділу, а зараз можна зробити висновок про те. що основні проблеми філософії історії вводять нас у сферу досить важливих людських зацікавлень, допомагаючи краще осмислювати своє становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов'язана необхідними зв'язками.
17.2. Поняття історії. Історичний процес як реальність
Увага!
^ Коли ми думаємо про історію або ж звертає-
мося до книжок, присвячених історії, то остання найчастіше окреслюється перед нами як сукупність подій, що колись відбулись, проте зараз вони віддалені від нас у часі. "**
Наукові дослідження з історії стверджують, що йдеться про сукупність фактів, які мали місце в минулому суспільства; при тому досить часто наголошується, що історика повинні цікавити саме факти і тільки факти. Не має сенсу заперечувати значущість історичних фактів для людського самоусвідомлення та свідомого оріснтування у процесах та явищах власного життя, проте навряд чи можна погодитись із тлумаченням історії як подій або фактів. Це зумовлене тим, що,
** по-перше, коли ми звертаємося до давніх історичних хронік чи-то літописів, виявляється, що їх автори досить часто описували події що відстояли від них у часі інколи на два-три століття, тому фактична точність таких описів досить сумнівна;
**¦ по-друге, як це не дивно, і сучасність, а не лише віддалене минуле, зовсім не просто подати через незаперечні факти.
Досить часто навіть гучні події залишаються непрояснени-ми, хоча при їх здійсненні могли бути присутніми журналісти, вчені, задіяні технічні засоби масової інформації. Варто лише згадати такі події, як, наприклад, вбивство президента США Дж.Кенеді, розстріл так званого "Білого дому" 1993 року у Москві, зникнення в Києві журналіста Г.Гонгадзе.
Соціологи, які спочатку вважали, що їх наука повинна перш за все видобувати факти зі сфери суспільного життя, вже в першій третині XX ст. прийшли до висновку, що зробити це у бажаному варіанті фактично неможливо.
Припустимо, ми хочемо зібрати як можна точніші факти щодо життя та діяльності якоїсь сукупності людей; ми повинні були би оточити них людей цілою низкою реєстраторів, таких, як соціологи, історики, психологи, педагоги, можливо- лікарі, економісти та ін. Ясно, що в такому режимі досліджувані люди не зможуть жити і діяти природно, а, окрім того, ніколи не буде повної гарантії щодо правильності і точності фіксації реальних подій тими чи іншими фахівцями. Проте, і до самих таких умовних реєстраторів ми також повинні були би пославити спостережувачів (щоби зафіксувати саму подію реєстрації*), до останніх - також, і т п. Ясно, що окреслена таким чином ситуація стає безглуздою, хоча саме так ми могли би мати більш-менш надійні історичні факти. Усвідомлення того, що історію навряд чи можна сприймати, як сукупність надійних фактів, породило відому тезу про те. що історія - це всього лише сучасна політика, обернена до минулого (пор.: "Будь-яка історія є лише сучасна історія" - Б.Кро-че). З іншого боку, навряд чи можна щось заперечити проти того, ідо сучасність постає продуктом минулих процесів людської життєдіяльності.
* Особливою можна вважати позицію, згідно якої події життя та історії є автономними і навіть атомарними, тобто не-проникпеиилш ззовні, що певна подія відбулася зовсім не тому, що їй передувала якась інша, а тому, що вона змогла відбутися у певній власній повноті та завершеності (Л.Вітгепштепн, М. Мамардашвілі).
------- Основні підходи до розуміння сутності історії
—^ історія- це сукупність подій та фактів, що відбулись у минулому —> історія - це проекція сучасності па минуле; —> історія - це визначення сучасного стану речей попередніми процесами людської життєдіяльності;
—> в історії колена подія с автономною і самодостатньою, тобто вона постає явищем онтології, а не результатом еволюційних змін.
Що ж таке тоді історія? Ставлячи таке питання, ми повинні звернути увагу на те, що не існує і не може існувати історії поза історичною пам 'яттю, тобто поза тим, що хтось буде збирати та зберігати знання про те, "що було перед тим". Отже, перш за все історія - це певна спрямованість свідомості, бажання зберігати та утримувати той зміст, який пов'язаний із людським самоздійснен-ням. Якщо ж чомусь певна людська спільність такого не робить, не існує знань про минуле, а тому не Існує історії.
Історія вимагає присутності свідомості, яка здатна утримувати в собі неперервну лінію процесів людського самоздІйснення.
З іншого боку, історії немає там, де нічого не змінюється, де панує лише одноманітність. Таким чином, реальна історії передбачає наявність двох векторів свого здійснення: 1) змін, мінливості та - 2) неперервного тривання певного процесу.
По суті в історіїобов 'язково повинні відбуватися зміни, але
?це повинні бути зміни у межах чогось якісно єдиного, тобто, умовно кажучи, зміни повинні рухатись вздовж: певної • дистанції, яка не повинна ні зникати, ні припинятися.
Наявність означених двох векторів історичного процесу приводить до того, що виникають однобічні його тлумачення: або історія постає виключно мінливою, а тому в ній не може буги ніяких повторень (1), або ж, навпаки, вважається, що в ній не виникає нічого якісно нового (2). Напевне, всім відомі
сповнені гіркотою та тугою слова Із біблійної "Книги Еклезіястова /Проповідника)": "Немає нічої о нового піл сонцем! Покоління відходить, і покоління приходить, а земля віковічно стоїть!.. Віє вітер зга південь і на північ вертається, крутиться, крутиться він та йде. і на круговій вертається вітер... Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно, - і немає нічого нового під сонцем!" ((Екл., 1,3-9). Проте, як ми переконатися, в історії поєднується мінливе та незмінне. Як вони конкретно співвідносяться між собою?
Звичайно, в історії не повинні зникати люди, людські спільності, бо це саме вони діють в просторі і часі, але не ці дії самі по собі є історія: якщо їх ніхто не сприймає та не фіксує, вони відбудуться та зникнуть, нічого по собі не лишивши (окрім, хіба що, геологічних слідів). Значить, історичне тривання - це перш за все справа свідомості, її прагнення збирати та зберігати в своєму змісті поле або територію людського само-здійснення. Чому, задля чого? Із висвітлених раніше тем та питань випливає, шо, оскільки людський початок буття не зводиться до природних явищ та процесів, то це необхідне задля самозростання, збільшення його проявів та можливостей. Якщо все те. що людьми здійснене та напрацьоване, буде просто зникати, то людство буде приречене на блукання без певних орієнтирів та результатів.
Історія окреслює нам ту територію, на який людина вже себе здійснила та проявила, а тому ми набуваємо можливості рухатись по можливій території людськості не безпорадно, а більш-менш свідомо та виправдано. Відповідно, і самий наш цей рух даною територією буде визначений, а ми маємо можливість зрозуміти (якщо нас це буде справді хвилювати), якою мірою наші дії вагомі, виправдані, оригінальні і т. ін.
Увага!
Історія - це самовиявлення та самовимірюванпя людськості, тобто саме історія надає людині реальні масштаби. ""¦ реальні внутрішні виміри для її діяльності.
^Звідси виїпивас простий, проте важливий висновок: люди повинні не лише дбати про збереження історичної нам 'яті, але й про відкритість історії, прозорість історичних хронік, відомостей, інформації про події. Бо чим більгиеми будемо себе обманювати неї рахунок того, що справді діється, тим бічьшеу нас шансів бути безпорадними як в сусппьній діячьпості, так і в особистих вчинках.
До певної міри набуття навичок рухатись по окресленій історією території людськості, навіть звички рухатися нею, надають нам певних дійових імпульсів, а тому історія, фактично, не лише вводить нас у минуле, у пам'ять та пам'ятки, алей виводить нас у майбутнє. В цьому сенсі наша інтегрованість в історію передбачає й тс, що ми продовжуємо історію, розширюємо її горизонти та можливості, а, значить, розширюємо горизонти та можливості людського самоздійснення.
І Звідси випливає цікаве визначення Історії: історія є лише там,
• де відкривається можливість продовжувати Історію.
Належне осмислення такого визначення покладає на кожне покоління велику відповідальність за історію та перед історією.
В даному окресленні історії явно домінують акценти духовні, або й навіть - ідеологічні. Але історія - це дія, сукупність дій, що продукуються живими людьми у конкретних обставинах. Звідси випливає те, що історія значною мірою базується на психології як на тому, що сполучає духовне та матеріально-фізичне. Психологічні складові історії в даному випадку постають її своєрідним пружком, на якому наявне (як соціальне, так і природне) переводиться в становлення, в рух, в тенденцію. Своєю чергою матерІ-ально-фізичні складові історичного процесу засвідчують масштаб здійсненого, реально досягнутого. Історія - це відрив від наявного, проте такий, що залишається в полі тяжіння останнього. Звідси, наприклад, дещо прояснюється погляд на історію, як на дійову особу, підпорядковану певному закону або фатуму: у виборі дії люди, як правило, досить вільні, проте як тпіьки сама ця дія починає реалізовуватись, як включаються і спрацьовують такі механізми перетікання процесу, які суттєво міняють як задуми, так і можливі наслідки дій. Ось як подає цей момент відомий історик.
"Уявімо собі, що гірською стежиною йде людина. Раптом вона спотикається і падає у прірву. Задля того, щоби ией випадок відбувся, потрібно поєднання багатьох визначальних елементів. В тому числі: сила тяжіння, гірський рельєф, що сам постас результатом тривалих геологічних перетворень; стежина, що була прокладена, наприклад, з метою з'єднати село із літніми пасовищами. Отже, можна із повними підставами сказати, шо якби закони небесної механіки були іншими, якби еволюція земної кулі перетікала інакше, якби альпійське господарство не засновувалось на сезонному вигоні худоби у гори, то людина не впала би у прірву".
М.Блок
Після того, як відбулася дія і окреслився її результат, відбувається новий відрив від наявного, проте тепер і наявне інше, і задуми змінились, і відрив має інакші параметри. Таким чином, історична свідомість викочує є історії роль "несучої конструкції", яка весь час стикається із все новими та новими ситуаціями дійсності і, отже, сама змінюється в ході виконання своєї функції. В цьому полягає чарівність, неповторність і привабливість історії: кожний її акт грають лише одного разу. В принципі, інколи можна зіграти ще, але це вже буде інша гра. хоча, можливо, дуже схожа на попередню.
* Отже, ісюричнасвідомісіь забезпечує, неперервність того промесу, що називається реальною історією, а історичні дії виводять цю єдину лінію тривання па все нові і нові прояви та параметри перетікання.
Дія жива, історична свідомість - стабільна, умови та обставини історії змінні, а в цілому в історії відбулося те, що могло відбутися, і відбувається те, що на даний момент може відбуватися. Але самий перехід від наявного через задум, дію, що є відрив від наявного, до синтезуючого результату постає реалізацією тої міри людської свободи, територія якої створена людськими зусиллями. У такому окресленні історія являє собою своєрідне фонтанування тих вихідних потенцій до варіативних самореалізацій, що наявні в космосі, в природі і перш за все - в людині.
В аспекті єдності в історії перервного та неперервного, тобто в аспекті часового руху в історії в ній можна виділити такі важливі її аспекти: минуле ¦=> як те, що вже відбулось і що змінити не можна, постає реальністю; сучасне ¦=> як жива дія, проте обмежена і зумовлена наявним станом речей, постає нормою; нарешті, майбутнє => як те, чого люди намагаються досягати, постає як ідеал. Отже, реальність, норма та Ідеал є людськими вимірами руху історії. Історія постас реальністю лише за наявності в ній:
•¦ єдності перервного та неперервного;
•¦ історичноїпам 'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання
процесів людської життєдіяльності;
в" свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії;
«• моменту зустрічі наявного психологічного стану суспільства із новими ситуаціями та обставинами життя;
•¦ часового виміру, що окреслюється через єдністьреаіьності, норми та ідеаіу.
17.3. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу
У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але й при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою "роботу" щодо здійснення деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають лише як виконавця цих задумів або програм, як "дійову особу" у драмі історії.
Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної думки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божественному промислу або так званим "субстанційним" чинникам історичного процесу, як-от—розвиткові світового розуму, абсолютної ідеї, волі й т.ін. В усіх подібних випадках справжнім суб'єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не людина, а перелічені основи історичних звершень.
Попри всю заплутаність проблеми суб'єкта та рушійних сил історії можна констатувати деякі принципові моменти в її можливому висвітленні.
Не викликає сумніву те, що поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести розмову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що проходить через людські дії або вступає з ними в певний зв'язок. Наприклад, виверження вулканів, землетруси не є людськими діями, але вони можуть суттєво впливати на результати людської діяльності та її спрямованість. Тож, розглядаючи проблему суб'єкта історії, ми повинні уважно придивитися до умов, чинників та мотивів людської діяльності.
Найпершого умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресуаборозширеїшя меж своїх дійовихможливостей. Але чи можна вважати природні умови найпершим (або переважальним) чинником історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Так, французький філософ і соціолог Ш.Л.Монтеск'с (1689 - 1755) вважав, що географічне середовище, а точніше клімат визначає хід історії'. Надто суворі умови та надто сприятливі не активізують людину, а от помірні дають поштовх до дій. Російський географ Л. І. Мечни-ков звертав увагу на те. що в історії посгупово виходять на перший план спочатку річкові, потім — морські, а потім океанічні цивілізації.
Увага!
Немає сенсу заперечувати пилив природних' факторів па розпиток історії, але слід звернути увагу й на те, що навряд чи можна їх назвати факторами прямої дії, тоо-^іпо їх вплив є. вій досить відчутний, але не безпосередній і вирішальний. Тому його мірою може слугувати саме людська ^діяльність; наскільки людина здатна використати природні умови та в якому спрямуванні.
# Отже, розглядаючи далі питання про суб'єкт та чинники історії, ми повинні поставити запитання: а від чого ще залежить розвиток людської діяльності, якщо все. що відбувається в історії, проходить через діяльність та постас її результатами? Досить очевидною є залежність діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні — від характеру соціальних відносин. Якщо норми суспільного життя, державні установи, закони не гальмують людську активність, ініціативу, винахідливість, а тим паче, якщо вони створюють сприятливі умови для останніх, людська діяльність розгортається, набуває різноманітності та вдосконалюється.
В попередніх розділах неодноразово йшла мова про те, шо людська діяльність може розгортатися, відтворюватися та нарощуватися лише у соціально-культурному середовищі. Як звичайно, тоді, коли люди.починають усвідомлювати свій -зв'язок Із розвитком історичних подій, вони віднаходять певний наявний рівень культури, соціальних стосунків, історичних надбань. У сучасному суспільстві цей момент постає вже аксіомою: кожна людина, кожне покоління вхоли'і ь у процеси життсдіяльності за умов наявності певного стану та рівня соціальної культури. Чи можна цей чинник- вважати також вирішальним для розвитку історії? Думається, що не варто його недооцінювати, бо, врешті, ці умови та стани відіграють важливу, а інколи -вирішальну роль у процесах соціалізації людини, набуття нею навичок соціальної діяльності. Проте, навряд чи їх варто вважати фатальними, тобто такими, що однозначно програмують як людину, так і її можливості. Оскільки діяльність людини більше визначається внутрішніми мотивами, остільки і дія соціально-культурної спадщини також ніби трансформується даними мотивами. Тобто її вплив значною мірою опосередковується усвідомленням значення культури, соціальних традицій та надбань. А внутрішні чинники людської діяльності при цьому виходять на перший план.
? Безперечно, досить очевидною постає залежність людської діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В останні роки особ-* ливо активно обговорюють такі чинники людської історії,
як національний характер, менталітет народу і т. іп. Порівнюють між собою стереотипи поведінки людини східних та західних типів цивілізацій, колективістських та індивідуалістських схильностей, раціоналістів та людей почуття.
Навряд чи ми можемо сьогодні однозначно стверджувати, які з наведених характеристик людської ментальності є взірцевими; радше треба вести мову про необхідність широкого та активнішого спілкування між різними народами, країнами та державами, оскільки розмаїтість збагачує діяльність (і людину), одноманітність гальмує, консервує (і вбиває).
Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у розвитку діяльності людини, то на перший план тут виходять знання, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало розвиток науки вирішальним у прогресі історії (Дж. Бруно, Ф. Бекон, І.Франко). Деякі сучасні філософи (К.Ясперс, Ж.Еллюль, Ж.-П.Кантен) схильні висувати на перший план прогрес розуму та раціональності у справі якісних зрушень у формах людської діяльності.
Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентрувати людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. За всіх інших умов саме волевиявлення досить часто відіграє вирішальну роль в історичних подіях. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуздості того, що відбувається, або того, що має відбутися.
Поставимо, нарешті, запитання: кого ж треба вважати суб'єктом історії? Якщо ми погоджуємося із твердженням про
Природне середовище Форми людського спілкування Характер соціальних відносин Знання, освіта, виховання Людські психічні характеристики (менталітет) Волевиявлення та форми самоорганізації
вирішальну роль людської діяльності в історичному процесі, то, здавалося б, звідси випливає визнання суб'єктом того, хто здійснює цю діяльність, тобто людину. Але подібна відповідь може бути зовсім не переконливою. По-перше, тому, що історія постає результатом дій багатьох людей, окрема людина інколи губиться і майже зникає у вирі історичних подій. По-друге, якщо людьми керують певні інтереси та мотиви дій, може, це саме вони (або тс, що їх викликає) постають історичними суб'єктами?
Обидва зауваження слушні. Якщо в історії діють маси людей, якщо їх прагнення, волі, дії схрещуються, то хід історії може набувати характеру результуючого вектора різноманітних сил, що може не збігатися з жодною з них. Друге зауваження можна виправдати тим, що люди; діючи свідомо, не завжди спроможні передбачити всі можливі наслідки своїх дій. До того ж у їх дії вплітаються несвідомі потяги та мотивації. У наслідку складається враження, що люди бажають свого, але історія здійснює своє. І можна зробити висновок, що суб'єктом історії є певне історичне провидіння, яке через людей, їх пристрасті, потяги, бажання здійснює свої наміри. Зазначені міркування навряд чи можна відкинути. Але, враховуючи попередній виклад, можна стверджувати, що за більш виваженого підходу історичний процес постає, як свого роду змагання людських планів, мрій, намірів із наявними результатами попередніх історичних дій.
# На основі викладеного можна зробити висновок, що суб'єктом історії завжди була і с людська особа, бо лише особа постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу:1^ вона має реальні почугтя, по гяги, мотиви, бажання;^ вона продукує знання, культурні цінності, смисли;1* вона нагромаджує та використовує інформацію;1^ вона лроявляс волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію: нарешті,¦=> саме вона постає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії.
Цей момент виділення в якості суб'єкта історії саме особи можна пояснити і дещо інакше: історія передбачає і навіть вимагає того, щоби дещо в ній передавалося від покоління до покоління. Звичайно, при цьому повинні з'являтися самі ці нові покоління, тобто передаватися повинно щось суто фізично і навіть фізіологічно (генетично). Проте перш за все повинно передаватися надфізичне, соціально-культурне, тобто те, що можна відокремити від конкретної людини. Нарешті, повинні передаватися знання, навички, вміння, прагнення. Оці останні
історичні "передачі" відіграють вирішальну роль, оскільки йдеться про людську активність, дію. А вони, як ми вже знаємо, є складниками особи.
Але, сказавши це, ми повинні врахувати, що людина постає особою лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб'єкт історії— це особа в єдності її загальнолюдських то іидивідуально-пеповторних виявлень. Унаслідок того суб'єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як представник певних соціальних спільностей — верств, станів, народу, держави, етносу й т.ін.
В останньому випадку філософія історії вживає термін "колективний суб'єкт історії": ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на що в кінцевому підсумку орієнтуються запити, потреби, програми історичних дій — на людину як особу чи на певну спільність людей? — то відповідь буде все ж на користь особи (хоч особи немає без людської спільності).
Без забезпечення реального буття особи не можна
Т говорити ні про людські спільності, ні про історію. Мало того, історично форми людських спільностей змінювались (рід, плем'я, народ, етнос, нація), і саме тому, що людина як особа переростала їх, виходила за їх межі. Звичайно, останній момент не варто перебільшувати, бо особа завжди є особою саме настільки, наскільки вона як суб'єкт та об'єкт соціальних відносин постає їх діяльним виразом. Але й не тільки, бо особа водночас є виразом і особистих можливостей та якостей людини.
¦ Отже, особа є виразом того, наскільки якості людини перейшли в дійові властивості особи і, водночас, наскільки форми та ситуації соціальних відносин стали можливостями, масштабами, вимірами дій особи. Особа як суб'єкт історії постас ніби «перехрестям» (поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.
Унаслідок такого характеру особи як суб'єкта історії однобічний підхід до неї у будь-якому варіанті буде
невиправданим спрощенням. Так, не можна розчиняти особу в соціальних зв'язках (подібна позиція називається вульгарним соціологізмом), але так само не можна розглядати історію лише як демонстрацію, виявлення певних властивостей людини (це називається натуралізмом, психологічною або біологічною редукцією).
Розуміння суб'єкта історії як особи, що концентрує у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість досить послідовно і несуперечливо розв'язувати деякі фундаментальні проблеми філософії історії:1^ про співвідношення людини та історії,1^ особи та історії,1^ історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що Історичне пізнання є формою людського самоусвідомлення.
Ф Отже, історичне пізнання можна розглядати як об'єктивне тільки в луже специфічному значенні: за мірою його щирості, самокритичності та виявлення справжніх, реальних на цей час можливостей особи (як у людському, так і в соціальному вимірі).
Оскільки особа постає суб'єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистих виявлень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настроями, хто і як їх організовує та ін. У зв'язку з останнім окреслюється роль видатних осіб в історії: вони постають, з одного боку, виразниками актуальних запитів соціальних відносин, а з Іншого — виявленням непересічних здібностей та можливостей людини. Тому навряд чи виправданою є теза: якщо історія вимагає, завжди з'явиться людина, яка це реалізує. Людина може з'явитися, але з якими здібностями, характером, волею?
Розуміючи особу як суб'єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцінка ходу історії та ЇЇ звершень замикається на особі: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, держав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути особою, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умовами виявлення особи постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи {І.Г.Гердер, Ж,-П.Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку буття {К.Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо особи.
Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести передусім сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв'язувати особа у процесі історичної діяльності.
лі іде свободою та необхідністю ^ між теорією та практикою між сущим і належним між бажаннями та реальністю між індивідуальним та загальним
На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями особи та наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації. У розв'язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін.
До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особи в позитивному або негативному напрямі (стимулює її або навпаки — гальмує). В загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти умови, чинники та фактори певних (в даному випадку - соціально-історичних) процесів.
¦ Умови - це пасивна сторона їх здійснення; це їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що мас важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію Із чинниками, стимулюють, гальмують або певним чином корегують їх дію.
17.4. Людина та історія. Роль особи в історії
Всі наші розвідки в галузі філософії історії виправдані, врешті, основною темою - темою взаємовідношень людини та історії. І ця тема виглядає досить суперечливою.
Людини немає поза суспільством та суспільною історією,
у але Історія також неможлива без людини або тоді, коли
• вона діє проти людини.
Ясно, шо людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за людину та її долю. Але так само інколи питання стоїть Інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує те, що в їх зв'язках вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.
Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичено людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.
¦ Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому шіані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не виявляє всіх її можливостей, а тому постас у своїй конкретності чимсь вужчим від людини,лише перспективно націченою на можливу повноту людини.
Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для різноманітних людських реалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прише[ціюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, шо досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству. Накопичуючи та зберігаючи здобутки культурної діяльності різних поколінь, історія демонструє окремій людині величезний діапазон людських проявів, тобто демонструє, що може людина та в яких виявленнях
вона постає дійсною. Чи можемо ми використовувати термін "історія" так, ніби йдеться про якусь реальну особу, тобто чи справді історія щось робить? Якщо проаналізувати питання про дійовість історії, то суто логічно можна обгрунтувати дві можливі відповіді на зазначене питання. З одного боку, є підстави для того, щоб подати історію в якості особливої дійової особи, адже відомо, що певна спільність живих осіб (чи-то в тваринному світі, чи-то в суспільстві) утворює деякий особливий організм, де починають діяти такі закони, які не проявляють себе на окремих індивідах цієї спільності. Наприклад, виникає потреба в узгодженні масових дій або в механізмах взаємних стосунків.
¦ Отже, є підстави вважати велику спільність людей, які тривалий час здійснюють спільні дії, особливим самостійним організмом, який вимагає від своїх складових одиниць підпорядкування його функціональним законам.
З іншого боку, реальною особою постає тільки і тільки людина. Як вирішити цю суперечність? Напевне, її можна вирішити із урахуванням того, як розглядалася нами проблема суб'єкту історії. Насправді, в історії діє особа, коренем якої є людська особистість, а вона, як ми вже знаємо, не тотожна ні людині, ні суспільним умовам життя та діяльності.
Увага!
Особистість - це те, що утворюється в певних соціальних умовах в людському індивіді, проте утворюється шляхом внутрішнього самостворення, внутрішнього вольового, енергетичного зусилля. "**
Особистість при цьому постає як одиниця, своєрідний атом суспільно-історичної структури (або конструкції): це є дія певного змістовного та смислового спрямування. В цій дії водночас виходять у з'явленість, демонструються екзистенціально-антропологічні можливості людини (тобто те, що закладене у людську природу) та можливості природи, космосу, буття. Це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та відфіксовані механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати І про природно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та космосу. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стас зрозумілим і інше - чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про
самовладність історії; адже самовиявленні та самозасвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони і проявів, і функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи.
? Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників та факторів людської соціальної діяльності, взята із _ урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії"). Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія -це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І.Г.Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок.
¦Історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.
При тому з'являється сенс говорити про такі тенденції історії: **¦ тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного) початку у здійсненні Історичного процесу; ьф тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дійового самовиявлення;
ь+ тенденція до урізноманітнення форм людського історичного активізму та збільшення ролі індивідуальної ініціативи в історичному процесуванні.
Висновки
0$ Історія як реальність людини та її виявлень виглядає різнорідним, складним і парадоксальним процесом. Філософія історії покликана дати людині загальні орієнтації в історії, допомогти їй оцінити можливості та умови свого соціально-історичного життєвого самоутвердження.
Як особливий напрям філософських досліджень філософія історії виникла у XVIII—XIX ст. Але її проблематика пронизує собою усі основні етапи розвитку історії ф'їлософії. Серед найважливіших проблем філософії історії на першому плані с: визначення особливої якості соціальио-історичного процесу, його спрямованості, характеру здійснення, вирішення питання про скіпченність або нескінченність історії, про реальність історії та роль у ній історичної нам 'яті. Переконливим варіантом розв'язання проблеми суб'єкта історії по стає окреслення його як людської особи, що концентрує у собі унікальні якості індивіда та характеристики соціальних відносин. Через віднесення до особи як самодіяльної активної одиниці Історичного процесу вихідних умов та чинників людської діяльності, можна окреслити зміст найболючіших питань у дослідженні історії.
СУТТЄВОЇ^;
Резюме
© Для людського орієнтування в світіфжливе значення має розуміння суті та особливостей розвитку людської історії, оскільки людина живе і діє саме в історично визначеному суспільстві; але усвідомлення особливостей історії, її відмінності від процесів природи пройшло складний історичний шлях, що врешті вилився у виникнення філософи історії; остання намагається окреслити та прояснити цілу низку найзигальиіших питань історичного розвитку та буття людини.
Ф Історія постає реальністю лише за наявності в ній: а) єдності перервного та неперервного; б) історичної пам 'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання процесів людської життєдіяльності; в) свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії; г) моменту зустрічі наявного психологічного компоненту людської діяльності із новими ситуаціями та обставинами життя; д) людського виміру, що окреслюється через єдність реальності, норми та ідеалу.
® Все, що відбувається в історії, постає результатом людських дій та вчинків, але так само, як неможна стихійно стати людиною, неможна автоматично вважити людину суб 'єктом історії; історія розвивається як переведення потенцій природи та природних потенцій людини у здобутки та зміст людської діяльності, тому суб'єктом історії постає особа; в філософії також фігурує поняття колективної особи історії.
® Умови, чинники та фактори історії визначаються в залежності від того, як вони діють на розвиток діяльності та прояви людської особи.
СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ
Лише в людях людина може знайти сховище. І той, хто хоче здаватися собі самотнім або анархістом, насправді - людина, яка налає бажанням, щоби її побачили інші.
Альбер Камю
Життєвий світ не є моїм приватним. До нього належать і інші, не лише як тіла та об'єкти мого досвіду, але як інші Я, тобто суб'єктивності, наділені такою ж активністю, як і я.
Альфред Шюц.
Суспільство володіє об'єктивною фактичністю. І суспільство, по суті, створюється завдяки діяльності індивідів, що мають суб'єктивні значення. Саме подвійна природа суспільства в термінах об'єктивної фактичності та суб'єктивних значень надає йому характеру "себе продукуючої реальності" Пітер Бергер, ТомасЛукман.
О
Соціальна філософія покликана надати людині орієнтирів щодо ЇЇ життя в суспільстві та взаємин із іншими людьми. Соціальні явища та процеси володіють особливими якостями, які не можна звести до природних, біологічних або психологічних; вступаючи в соціальну систему зв'язків, природні речі та процеси набувають нового типу впорядкування та функціонування: вони мають тепер цільове призначення, а в цілому своїм способом соціального функціонування окреслюють існуючу в певному суспільстві систему норм дії, цільових та смислових орієнтирів, мотивів поведінки. Людина, що народжується та входить у суспільне життя, також проходить через процес соціалізації, набуває соціальних якостей, що й спричиняє необхідність певних усвідомлень сутності соціальних процесів.
суттєвої^
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
Ь на чому базуються та як виникають соціальні якості
речей та процесів дійсності; ¦^ що такс суспільство і в чому полягають його основні
функції; Ч> з яких елементів складається суспільство як цілісна
система, що забезпечує соціальне життя людства; *Ь чому духовне життя суспільства постає його
найскладнішою, але й найважливішою складовою.
виділяти спільне та відмінне у природних та
соціальних процесах;
аналізувати реальні процеси суспільного життя за
допомогою знань про складові духовного життя
суспільства;
окреслювати аспекти взаємних впливів людини та
суспільства у функціонуванні суспільних процесів.
що привносить соціалізація в природні процеси, в
тому числі - як вона змінює людину;
наскільки складними постають процеси взаємодії
суспільства та природи і чому людина не може
прагнути панувати над природою;
чому соціальні якості невід'ємні від духовних
процесів суспільного життя;
5
я
О
[З План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
18.1. Онтологія соціального. Поняття та зміст соціальних якостей.
18.2. Поняття суспільства. Співвідношення суспільства і природи.
18.3. Суспільство як система. Основні сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок.
18.4. Людина і суспільство: основні аспекти співвідношення.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА - сукупність процесів, станін та рівнів інтелектуально}' діяльності певного суспільства, що продукує духовні цінності та задовольняє духовні потреби людей.
* ІДЕОЛОГІЯ - складова теоретичного рівня духовного жипгіпя суспільства, що має прак7?игіі£аря\іуванш,іюктиканаспіворкштипрограшсщіаіьнихдпїг7іаоргш(іх>вува)пи їх реалізацію. Ідеологіярозроблясться теоретикаш-ідеолосами та суспічьніі'чи і політичними діячами, існує у вигляді концепцій, програм, закликів, гасел та ін.
* ПРИРОДА -в первинному значенні- та само&'іадна основа будь-яких явищ та процесів, ир володіє здатністю довільного зростання та низі шчент похідних від неї процесів; в софгчмші фіюсої/яї- такий .хід реальних процесів дійсності, що відбувається стихійно, через пряме поєднання причин та наслідків та (Теззаздиіегідь аііаііованихрезультатів.
Ж СОЦІУМ — термін, що позначає особливий тип процесій дійсності; тут наголошується на якісній відмінності соціальних процесів від усіляких інших та підкреслюється ЇХ внутрішня цілісність, особливий, притаманний їм тип внутрішньої детермінації всіх явищ та процесів; інколи терміном "соціум" позначають історично, культурно або етнічно особливий тип суспільства.
* СУСПІЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ - дотеоретичний рівень функціонування духовного життя суспііьства, що являє собою сукупність соціальних почуттів, стихійно вироблених стандартів буденного мислення, норм виразу духовних станів, емоцій, духовних традицій, тощо.
* СУСПІЛЬСТВО -сукупність людей, що здійснюспроцеси спільноїжиттсдиїльності та здатна: а) зберігати життя людей; б) зберігати та підтримувати фінкціонування певного типу соціальної організації.життя; в) продукувати духовні норми, цінності та орієнтири людського життя.
18.1. Онтологія соціального. Поняття та зміст соціальних якостей
У попередніх темах ми неодноразово використовували терміни "соціальне", "соціалізація" та деякі Інші, що знаходяться в цьому ж ряду і пов'язані із соціальністю.
* Одне із найперших завдань соціальної філософії полягає у поясненні самої сутності соціального, у тому числі у поясненні того: а) з чим взаємодіє та співвідноситься соціальне; б) чим воно відрізняється від асоціального та несоціалізованого; в) які характеристики йому притаманні та як вони реально діють і виявляються.
Сучасні соціологічні та філософські дослідження дозволяють виділити кілька пануючих підходів у тлумаченні соціального (соціальних процесів та соціальних якостей):
субстратію-редуктивиий підхід, згідно із яким в основі соціальності лежать генетичні, біохімічні чи якісь інші матеріально-¦—>речові субстрати, тобто цей підхід намагається звести соціальне до чогось простішого, доступного для вивчення та матеріально-речового (Ф.Кріс, Ж.Моно, Е.Уілсон та ін.);
інтерактивний підхід, згідно із яким суспільні зв'язки зумовлені
__^взаємними діями індивідів, включених у загальну систему
діяльності, тобто соціальність - це сукупність певних міжіндивідуальних взаємодій (Дж.Мід, Дж.Хоманс та ін.);
структурно-функціональнип підхід, що пов'язує соціальність із
__певною сукупністю створених суспільством закладів та інституцій,
функціонуючих у взаємних зв'язках та забезпечуючих цілісність соціального процесу (Р.Мертон та ін.);
менталітетно-трансцендентальний підхід, що намагається _. покласти в основу соціальних явищ та процесів деякі вищі або абсолютні цінності, нормативи, взірці, сенси, наприклад релігійно-культового плану (М.Вебер, В.ДільтеЙ, М.Шелер та ін.);
діяльнісний підхід до пояснення та розуміння сутності соціального, що панував у марксистських дослідженнях; при цьому на перший "' план виходили дослідження співвідношення процесів опредметнення та розпредметнення, тобто вважалось, що специфікою людських стосунків є те, що вони опосередковані речами, які постають продуктами людської перетворюючої діяльності. Велика різноманітність розглянутих підходів вимагає ретельного осмислення природи соціального. Осмислюючи сутність соціальних якостей, ми можемо зафіксувати цілу низку
незаперечних положень.
Ми не знаємо ніяких інших варіантів виявлення та дії соціального, окрім його функціонування на основі природного. Людина, суспільство, суспільна історія виникають на грунті та в осередді природи: як би ми їх не розглядали, де б не шукали їх
є 5
З а
о
о х
о и
О
корені, зрозуміло, що поза природними процесами ми не знаходимо ні людини, ні історії.
І Соціальні якості виникають лише на базі природних якостей, • властивостей та процесів.
Виникаючи на основі природного, соціальні якості виявляються надприродними. Можна цілком виправдано прийняти тезу про те, що, з одного боку, соціальні якості підлягають фіксації "чисто емпіричним шляхом "; інакше ми не змогли б шукати слідів зниклих цивілізацій або намагатись увійти в контакт із ще невідомими; з іншого боку - це особливі якості, які не притаманні самі по собі природному, а тому їх молена фіксувати лише за допомогою свідомості, тобто вони вимагають для свого аналізу запуск в хід таких інструментів, що мають ідеальну, інтелектуальну природу.
Поставимо питання: яким чином виникає цей сплав чуттєвого гапозачуттсвого, сплав, що постає соціальністю та соціальними якостями? Відповідаючи на це питання, ми не зможемо обминути фактор людської перетворюючої діял ьності: соціальні якості виникають шляхом перетворення природного материну, процесу або стану, в результаті якого природні предмети, явища та процеси набувають дечого принципово нового, а саме: нових форм, нового структурування та впорядкування, нових способів дії та нових функцій.
В цілому предмети, які пройшли через людську перетворюючу діяльність, припиняють функціонувати у відповідіюсті із природними властивостями І включаються у культурно-історичнип цикл свого буття. Соціальні якості, на відміну від природних якостей, створені людиною, служать людині; сама їх сутність, а також суспільний розвиток визначаються 'їх відношенням до людини та людства, їх особливою функціональною роллю у суспільстві. Ті речі, що набувають соціальних якостей, вступають у зовсім інший життєвий цикл.
До цього можна додати: соціальні якості речей зовсім не обов'язково жорстко пов'язані з їх корисністю; скажімо, коли давній митець малював наскельні малюнки, або оздоблював орнаментом якийсь виріб, то в такого роду діях в кращому випадку можна побачити благо якесь опосередковане, а не пряме, а у розвиненому суспільстві існує досить велика кількість видів діяльності, свідомо спрямованих на людське самовиявлення, а не на продукування якихось благ. Звернемо при цьому увагу й на те, що названі компоненти - природна основа, процес формотворення та виникнення нових функцій - стосуються і людини: не лише у процесі формування суспільства, а
іі у будь-якому вихованні та навчанні в людині відбуваються такі зміни, які дозволяють їй жити та діяти принципово інакшим способом, не властивим її генетичним попередникам із тваринного світу, хоча вони можуть мати ту ж
принципову анатомічну будову, що й людина.
^Природні ї'-речі явіица, \1
\?-.- процеси ''.--'
Людська'
створююча1 -, т,
З і Новевпо1
діяльність.-. І .
- їСїР І Новіф;
Фуикцюнувйню
в системі
сі спільних
зв'язків
* Людина вступає у новий тип зв'язків, взаємодій, способів задоволення своїх життєвих потреб, а це значить, що не лише предмети зовнішнього світу, а п сама людина набуває соціальних якостей.
У чому ж полягає найбільш різка відмінність між якостями соціальними та природними? Поява нових якостей як у тих випадках, коли йдеться про природні речі, так і тоді, коли йдеться про людину, не пов'язана із виникненням якихось принципово нових матеріально-природних субстратних утворень. На відміну від цього, будь-який розвиток природи, космосу передбачає виникнення нових структурних утворень, сполук або нового матеріалу; скажімо, носієм хімічних властивостей речовини є ^молекула, носієм біологічних процесів ^жива клітина та ін. Соціальні процеси виникають на грунті вже наявних природних явищ, які лише проходять через процеси перетворення, а це значить, що соціальні явища реально Існують лише в людському, певним чином організованому та спрямованому способі життєдіяльності.
Увага !
Складається досить своєрідна ситуація: в
русі природних процесів через людську діяльність
виявляється та фіксується межа, на якій цей рух досягає
'своїх граничних можливостей та визначень. Тому на цій межі
весь цей рух ніби обертається на свої попередні субстратні основи,
але із новими орієнтирами: природне змінюється у
відповідності із загальними предметними
типологіями, класифікаціями, а також - із
людськими сенсами та намірами.
Який сенс може мати таке обернення природно-космічного процесу на свої попередні виявлення? Оце виведення будь-яких форм сущого на свою граничну межу дає можливість людині здобувати для свого життя не випадкові чи умовні орієнтири, а надійні, суттєві системи відліку та оцінок дійсності. Та картина світу, яка відкривається перед людиною завдяки наявності подібних орієнтирів, постає тепер не чуттсво-речовою, а предметною, поділеною на роди, види, типи дійсності, а не просто на властивості чи ознаки. Такої картини дійсності окрім людини ніхто не здатний ні здобувати, ні фіксувати, ні розуміти: орел, наприклад, бачить краще за людину, проте він бачить речі не в їх родових чи типологізуючих класифікаціях, а лише у тих їх властивостях, які йому дозволяє сприймати будова його організму.
* Отже, дослідження соціальності засвідчує, що людина не може пізнавати та перетворювати світ поза тим, щоб у чомусь не наслідувати та продовжувати світову космічну еволюцію; у цьому сенсі до певної міри людина є створенням природи. Але, з іншого боку, людина не може цього здійснювати і поза тим, щоб створювати те, що у межах природної еволюції постає неможливим: вона виводить предмети діяльності і пізнання на рівень фундаментальних, всетгальних характеристик буття.
Соціальне орієнтує нас в дійсності принципово іншим, не природно-біологічним способом, але, водночас, соціальне постає як система обмежень, регламентацій, вимог та заборон. Соціальне є там, де є можливість і прагнення на основі сталих, всезагальних класифікацій визначити межі реального та доцільного функціонування явищ, речей та процесів, що потрапляють у сферу людської життєдіяльності. Далі - це прагнення ввести ці речі в регламентований (хоча б в деяких важливих для людини окресленнях) спосіб (чи режим) функціонування. Це значить, що набуття речами соціальних якостей передбачає їх цільове функціонування, тобто їх спрямування до виконання певної функції шляхом обмежень та контролю. Якщо у відношенні до природних речей та процесів ми в дуже обмежених рамках можемо застосовувати запитання "Задля чого?", то у відношенні до соціальних явиш та процесів
перетворені природні явища
таке запитання, навпаки, передбачається. Тому будь-яка соціальність передбачає технологізацію, впорядкування та навіть ритуалізацію людських дій: в останньому випадку людина просто засвідчує свою готовність діяти у певному соціальному режимі або статусі.
Отже, соціальні якості - це перетворені природні якості. Соціальні якості є там. де природні процеси виведені на межі загальних визначень та типологій. Вони передбачають надання явищам та процесам нового типу впорядкування та
функціонування, тому предмети, наділ єні сої (іальними якостями, мають цільове призначення та передбачають існування певних норм, стандартів та обмежень того природного матеріалу (або процесу), що набувас таких якостей. Вони можуть сприйматися та оцінюватися тільки свідомістю, оскільки вони не притаманні речам самим по собі і не передбачають наявності особливого речового матеріалу
природні процеси, шо виведеш на межі загальних предметних визначень
тип впорядкування явищ та процесів, що передбачає іх цільове призначення
наявність норм, стандартів обмежень у новому функціонуванні перетвореного природньою
сприймаються та оцінюються
ТІЛЬКИ СВІДОМІСТЮ
реалізуються лише у
свідомій людській
діяльності
для свого існування. Соціальні якості набувають реальності лише в людській, певним чином організованій та регламентованій діяльності як спосіб впорядкування останьої.
За змістом соціальні якості завжди постають свідченням наявності певних предметних орієнтацій людини, баченням у дійсності того, що не лежить на її поверхні.
т Соціальне - це виборена у природи територія людського.
Нас так цікавлять здобутки давніх часів та цивілізацій тому, що вони можуть надати нам зразки якогось іншого типу людськості, відкрити якісь нові можливості.
Оскільки соціальне виявляє та прокреслює на тлі сущого предметні грані дійсності, остільки воно постає не просто
людським, а вселюдським, тобто будь-яка людина, будь-яких часів та народів здатна сприйняти ці грані, ввести їх у свою діяльність та орієнтуватись на них у життєдіяльності. Вислів "Ніщо людське для мене не є чужим" чудово передає цей момент.
Увага!
Тому соціальне передбачає продукування та
закріплення всезагальних взірців (парадигм) людського
способу буття, щоправда, завжди за якихось конкретних обставин,
з певними конкретно наданими природними можливостями
та умовами, на певному рівні людських вмінь.
знань, досягнень.
Звідси також постає зрозумілим, чому соціальні процеси завжди сповнені певної боротьби, протистоянь, внутрішньої напруги та конфліктів: різні люди по-різному розуміють, як саме, із дотриманням яких меж повинна функціонувати соціальність, а до того ж остання завжди перебуває у сперечанні Із природним як ззовні людини, так і в самій людині. Стихійні прагнення людини штовхають її на порушення певних соціальних норм, у той час. як від інших людей вона схильна вимагати їх дотримання.
Соціальне - це ті діючі структури, що формують, регламентують та спрямовують життєдіяльність людей.
Соціальний процес - це певним чином та на певному рівні предметно, а потім І соціально, і морально, і юридично унормований процес, людських самоздІйснень та самовиявлень. - >
Т
Сутність соціального полягає у виявленні та фіксації предметних меж, визначень та орієнтацій як світу, так і людини - а її індивідуальних та колективних проявах.
18.2. Поняття суспільства. Співвідношення суспільства і природи
З'ясування сутності соціального дозволяє нам стверджувати, що суспільство не можна зводити до співіснування великої кількості людей, адже можуть існувати і суто тваринні форми колективного виживання: зграї, табуни, популяції та ін. Суспільство є лише там, де спільна життєдіяльність людей виведена за межі суто екологічного, тобто пристосувального способу функціонування, де вона орієнтована у відповідності із виявленими всезагальними межами буття як людини, так і природи. Суспільна організація життя передбачає наявність соціальних структур, що її унормовують та впорядковують. Це значить, що функціонуюче суспільство повинно задовольняти принаймні три провідні потреби.
Три провідні потреби; Що "їх задовшьняє суспільство ','
збереження та відновлення життя членів суспільства
підтримання стабільного
функціонування соціальної
______організації жипя_____
культивування вищих луховних потреб у членів суспільства
Означені найперші потреби, що складають засади буття суспільства, пояснюють і виправдовують нам окреслені раніше основні підході! до розуміння соціального:
¦ оскільки суспільство не може існувати без живих людей, сміє останніх молена приймати за його вирішальну ознаку;
¦ оскільки воно повинно також: створювати соціальну організацію .життя, стабілізувати та підтримувати її функціонування, молена вважати іпапитуалізацію вихідною ознакою як соціального, так і суспільного;
¦ оскільки все попереднє передбачає людську співпрацю, інтеракціонізм також мас своє пояснення та виправдання;
¦ оскільки соціальне та суспільне передбачає свідоме продукування духовних, ціннісних, смислових та мотиваційних орієнтирів, можна вважати небезпідставним і менталітетно-траисцепдентальний підхід.
Отже, розглянуті вище підходи можна вважати
виправданими тому, що вони виділяють окремі справді
важливі характеристики реального буття суспільства, але подають їх як єдино можливі чи вирішальні.
. Суспіпство - це форма спільної Життєдіяльності людей, що сприяє у збереженню та відновленню життя останіх (а), ця форма заснована т на засадах соціальних норм, структур і стандартів (б) та у відповідності із вищими духовними орієнтаціями людини (в).
Інколи, задля того, щоби підкреслити принципову цілісність, невіддільність означених моментів одне від одного, вживають термін 11соці\ м"
Соціум - це суспільство, як особливий тип-процесів дійсності, що характеризується єдиною визначеністю всіх явищ і процесів, які в ньому відбуваються. • • -,, -.*
Окреслюючи зміст поняття с\сппьеіва ми не можемо обмищ ги і того, що суспільством називають як загальну форму організації людської життєдіяльності (в цьому сенсі суспільство протистоїть природі), так і конкретні прояви такої форми (наприклад,* ліберальне суспільство, * розвинене суспільство,* цивілізоване суспільство та ін.). В цьому останньому варіанті можна вести розмову про співіснування, взаємодії та взаємовпливи різних суспільств, існуючих в одну і ту ж історичну епоху.
Крім того, суспільством ми називаємо не лише сучасні спільності людей, а й ті, які історично відбулися, проте сьогодні вже зійшли зі сцени історії.
Тому, коли йдеться про реальне функціонування суспільства в часі, варто розрізняти такі моменти: 1) суспільство - це соціально організована спільна життєдіяльність маси людей (суспільство як форма організації життєдіяльності людей); 2) суспільство - це певний конкретний тип соціальної організації людської життєдіяльності (суспільство як тип соціальної інфраструктури); 3) суспільство -це сукупність історично здійснених суспільств (суспільство як історичний процес зміни різних суспільств). Якеб суспільство ми нерозглядали,
соціально організована спільна життєдіяльність маси людей
З 3 ^-ч
Певний конкретний тип N
соціальної організації людської ]_ життєдіяльності /
сукупність історично здійснених суспільств
сукупність людей
соціальна інфраструктура
історичні типи суспільства
задля повноти та виправданості наших суджень про нього, ми повинні враховувати названі моменти.
Проте, перш за все, як вже було показано, суспільство функціонує в межах природи та на засадах природних процесів. Питання про співвідношення суспільства і природи в наші дні постає одним із найбільш болючих, оскільки саме в цьому питанні перспектива загибелі окреслилася перед сучасним людством досить реально. Оцінка сучасної ситуації взаємодії суспільства і природи вимагає виявлення основних аспектів цієї взаємодії. Елементарна логіка вимагає від нас при дослідженні будь-якої взаємодії брати до уваги три моменти:
"Ь з'ясовувати, що є стильного між сторонами взаємодії;
Ь що сміле ними відмінного;
Ь як колена із сторін впливає на іншу та реагує на зворотні впливи.
Спільне між суспільством та природою
—^ суспільства виникає і функціонує в середині природно-кисмічного процесу, а тому суспільні явища не можуть не узгоджуватись із загальними законами останнього; в цьому плані суспільство постає продовженням природно-космічного процесу.
—^ і суспільство, і природа існують реально, тобто вступають у зв'язки, діють та реагують на дії.
—> між суспільством і природою відбувається постійний процес обміну речовиною, енергією та інформацією, їй о було би неможливим при відсутності між ними спільного.
—г матеріал природних іа суспільних явиш за вихідними складовими є однаковим, тобто ті ж самі атоми, елементарні частинки, енергетичні носії функціонують як в природі, так і в суспільстві.
Проте між суспільством і природою існують і суттєві відмінності, які інколи можуть поставати як несумісні.
Відмінності між суспільством і природою
> дії природних законів в межах суспільства втрачають свою однозначну імперативність, можуть тут або міняти спрямування своїх проявів, або взагалі блокуватися.
№- суспільні процеси орієнтуються на так! цінності, смисли та мотиви, які не мають натуралізованої форми виявлення.
> темпи зміни суспільних явиш значно перевищують зміни природи.
». в розвиненому суспільному процесі можуть створюватись і принципово нові матеріали, сполуки речовин, носії матеріальних властивостей та енергії.
* В цілому можна сказати, що в межах суспільства природні процеси значною мірою втрачають свої якості, можуть суттєво змінюватись, міняти як характер, так і напрями своїх дій. Інколи це подають інакше: природні процеси відбуваються стихійно, у прямому поєднанні причин та наслідків - без попереднього замислу, а суспільні процеси відбуваються в умовах наявності свободи вибору, тобто вірогідно та варіативно, із цільовим, ціннісним та смисловим спрямуванням.
Моменти тотожності та відмінності, що існують між суспільством та природою, стають підставами для формування різних однобічних підходів до тлумачення їх взаємодії. Наполягання на тому, що між суспільством та природою не існує якісних меж, приводить до різних натуралістичних концепцій: біологізаторських або психодогізаторських (таких, наприклад, як концепція З.Фрейда). Напроти, занадто перебільшена оцінка ролі соціальних чинників у житті людини і суспільства, ігнорування того факту, що соціальні якості виникають лише на основі природних, приводить до появи різноманітних варіантів вульгарного соціологізму (він був досить розповсюдженим серед ідеологів радянської системи).
Нарешті, занадто різке протиставлення суспільства природі може породжувати або трактування суспільства як чогось ворожого природі, спотвореного природного, або, навпаки, проголошення тези про тотальний наступ на природу (наприклад, російський мислитель кінця XIX - поч. XX ст. М. Фєдоров прямо стверджував, що першим ворогом людини постає природа). Відповідно до вимог наукової методології та найперших особливостей філософського мислення виправданим можна вважати лише такий підхід, який не спрощує всіх сторін та нюансів у співвідношенні суспільства та природи, хоча його здійснення вимагає серйозної та складної інтелектуальної роботи.
Із розглянутого стає також зрозумілим, що взаємовпливи суспільства і природи можуть бути доволі різноманітними. З одного боку, природні умови можуть бути настільки сприятливими, що людська свобода та ініціатива будуть майже зайвими, а, з іншого боку, вони можуть майже знищувати прояви останніх своїми бідністю та суворістю. В свою чергу, суспільство далеко не завжди будує свої стосунки із природою з належним ступенем розуміння їх засад і можливих наслідків. В оптимальному варіанті соціальні якості повинні виводити природні речі, явища та процеси на ту межу, де характеристики останніх проявляють себе із повнотою та виразністю.
Саме так, наприклад, в людській діяльності повинні проявлятися твердість металів, прозорість скла, пластичність глини, міцність та теплова інертність деревини та ін. Проте досить часто заради використання деяких характеристик природних речей останні можуть спотворюватись, руйнуватись, використовуватись так, що шкода від такого використання може суттєво перевершувати користь. Але і природні процеси не варто розглядати в окресленнях дбайливої неньки людини: деякі природні катаклізми у відношенні до суспільства можуть набувати -характеру катастрофічного і навіть -есхатологічного. В останньому варіанті це означає винищення деяких етносів або суспільних осередків.
Наприклад, відомості про всесвітній потоп деякі вчені сприймають цілком серйозно, а зафіксовані хроніками епідемії чуми інколи знищували до третини населення деяких країн.
До того слід додати, що оптимальний варіант стосунків між суспільством та природою в деяких ситуаціях може бути неможливим, оскільки людина просто змушена ділити всі впливи природних чинників на себе та суспільство на сприятливі та несприятливі: скажімо, дія вірусів, суховіїв, землетрусів та ін. В даному випадку людина завжди буде намагатися блокувати подібні негативні дії та впливи природи, а, значить, вона буде втручатися в неї, порушувати її власну збалансованість.
Слід сказати, що ті предметні межі та визначення, які людина своєю діяльністю накладає на природні явища, постають дія останніх водночас і можливими, і неможливими. Якщо би природні процеси взагалі не могли приймати нові форми, що їх їм надає людина в процесі своєї суспільної життєдіяльності, соціальні якості речей просто не відбулися б. Проте означені нові форми для самих речей не є їх природним станом, тобто вони виявляють не просто властивості речей, а лише ті властивості, які виявляються при зустрічі даних речей Із внутрішніми вимогами та потребами людськоїдіяльносгі. Через це в суспільних процесах розкриваються, виявляються суттєві характеристики як природи, так і людини. Тому соціальне постає і узгодженим, і неузгодженим із природним, а суспільство перебуває з ним і в гармонії, і в конфлікті. Але окрім усього іншого це значить, що той матеріальний субстрат, на якому або через який досягається ота кардинальна межа в еволюційному процесі, межа водночас сходження та розходження еволюції та еманації, постає володарем незвичайних властивостей - бути границею, "точкою" зустрічі явищ матеріального та духовного планів, природних та надприродних, часткових
та фундаментальних. А це досягається, як відомо, лише на рівні особливого роду біологічних процесів, які включають у свій зміст найважливіші характеристики попереднього еволюційного процесу.
Біологічні лроцеси стають вихідною основокі, та-.невщ'ємндїЗ складовою соціальних процесів, а найпершим^визначення^ людини стає "трактування п як істоти бюсощальної-^^'-г^і^^
У світлі розглянутих вище особливостей соціального, співвідношення природи та суспільства, ми можемо тепер сказати, що на конкретному змісті соціального обов'язково позначаються стан та особливості того біологічного, на якому виявляються та закріпляються соціальні якості та суспільні процеси. Тобто, етнічні, місцеві, регіональні особливості суспільного життя, побуту, культури, моральних звичаїв - це не вигадки, а ті реальні речі, які ми змушені прийняти і визнати, заглибившись в аналіз суспільних явищ. Тут не повинно бути невиправданих перебільшень та перекосів: адже раніше ми відзначили, що соціальне - це загальнолюдське, але в реальному своєму житті воно конкретно-людське, тобто загальнолюдське, подане у конкретних матеріальних формах, барвах, наявних засобах життя та ін.
* Поставимо пряме питання: чи випливає із розглянутого висновок, що у вихідному змісті соціальне є ідентичним собі завжди та всюди, а його різноманітність зумовлена виключно матеріальними складниками його реального функціонування? Такий висновок можливий, проте він не зовсім виправданий, оскільки не враховує такого моменту: соціальне - це виявлення предметних та смислових типологій саме природного, тому в ситуаціях урізноманітнення природного так само різноманітною постає і соціальна предметність.
Увага!
Соціальне і природне ми повинні розглядати
приблизно так, як розглядають співвідношення лекала
та проведеної з його допомогою лінії: контури збігаються,
проте лінія діє реально і функціонально, а лекало лише фіксує та
зберігає її як форму, що організовує наступні дії людини. Чим
більше існує форм, норм, стандартів соціального, тим
більше перед нами виявлень людини,
суспільства та природи.
18.3. Суспільство як система: основні елементи
суспільного життя та їх взаємозв'язок. Духовне
життя суспільства
Розгляд суттєвих характеристик суспільства дозволяє виділити у ньому як мінливі (динамічні), так і сталі (статичні) елементи. Адже без фіксації сталих моментів суспільного життя ми навряд чи змогли б зафіксувати рух історії: важливо знати, що саме перебуває в Історичному русі. Реальна історія людства — це рух у часі, який здійснюють певні суспільні одиниці або структури. В історії виникали та зникали різні форми організації суспільного життя. Але сьогодні ми можемо сказати: розвинене суспільство має певну, більш-менш усталену структуру. У її основі лежить необхідність ¦забезпечення основних життєвих потреб та виявлень людини (що ще раз засвідчує: не людина існує для суспільства, а форми суспільної організації — для людини). Сучасний стан суспільства вимагає нормального функціонування у ньому принаймні наступних основних елементів: сфери матеріально-виробничої діяльності; сфери економічної діяльності; сфери побуту та сімейних стосунків; сфери соціальних відносин, органів та інституцій (у тому числі - органів управління різного рівня); сфери духовного життя суспільства.
Названа сукупність елементів суспільного життя:
*•¦ забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих та духовних);
ь+утворює цілість суспільного "організми ";
ш створює умови для історичного процесування суспільства;
*» дає змогу з 'ясувати, що саме та з якими особливостями змінюється у суспільній історії.
Які із зазначених елементів суспільного життя можна було б вважати основними, базовими для суспільного життя? У відповідь на це питання слід підкреслити: оскільки йдеться саме про системний характер суспільного життя, то в системі не можна якісь окремі елементи розглядати як провідні, а інші — як другорядні. Системна якість характеризується тим, що, впливаючи на будь-який елемент, ми впливаємо на всю систему
тг
загалом. Тому слід говорити про те, що всі названі елементи повинні бути в оптимальних відносинах, шо кожен із них повинен виконувати свою функцію у межах системи, не підміняючи, не применшуючи і не гальмуючи всі інші. Якщо ж у будь-якому з цих елементів суспільної системи починають відбуватися руйнівні, кризові процеси, то це неодмінно позначиться на якості та функціонуванні всіх інших. Інколи стверджують, що без успіхів економіки або без розумної політики не може бути нормального суспільного життя. Це слушно, але так само не може його бути без стабільної сім'ї, без нормального функціонування культури, без законності та моралі.
¦ Водночас відзначимо, що за певних умов на перший план у функціонуванні суспільства можуть виходити окремі сфери життя (скажімо, економіка, державна політика та ін.). Але при вирішенні їх проблем не можна не враховувати саме системний характер організації суспільного життя, інакшев суспільстві виникігуть небажані деформації.
Наприклад, коли сьогодні звучать судження про те, що розв'язання проблеми економіки автоматично розв'яже питання політичного життя, розвитку науки та культури, то з ними можна погодитися лише частково. Справді, вихід з економічної кризи необхідний хоча б тому, що вона блокує нормальний розвиток процесів у деяких інших сферах суспільства, наприклад, розвиток освіти погіршує моральний стан суспільствата ін. Досить очевидним є те, що без законодавчої бази, без політичної волі не може бути нормального економічного життя. Своєю чергою, без зусиль, спрямованих на розвиток культури й освіти, марно сподіватися на їх процвітання за умов економічного благополуччя. Попри все те можна стверджувати, що економіка становить загальну умову, вихідний грунт суспільного розвитку, культура й освіта — його інтелектуальний чинник, а політика та законодавство - активно-дійовий. Економіці потрібні простір, обрії руху; культурі та освіті — увага; політиці та законодавству — здоровий глузд, чіткі й ясні програми. Того вимагає системний характер суспільного життя.
ЗІ всіх сфер суспільного життя найскладнішою, але водночас і найважливішою для існування соціальних явищ і процесів виявляється сфера духовного життя суспільства, оскиьки саме тут виробляються, закріпляються, вдосконалюються та передаються від покоління до покоління, від людини до людини ті предметні, смислові та ціннісні орієнтири, які, як ми з 'ясували, необхідні і для життя суспільства, і для життя окремої людини. Духовне життя не підлягає чітким окресленням, однозначним фіксаціям та виправданому і прогнозованому регулюванню. По
сьогоднішній день залишається під великим знаком запитання проблема стимулювання духовних процесів суспільства: як, наприклад, можна сприяти збільшенню кількості геніальних творців та творів? Яку систему освіти і виховання можна вважати оптимальною щодо збагачення духовного потенціалу суспільства? Не викликає сумніву те, що жорстка регламентація інтелектуальної діяльності приводить до її збіднення і виродження, проте і вседозволеність, нічим необмежена сваволя в цій сфері не йде їй на користь. Не можна робити відкриття "за планом", тим більше -геніальні, але навряд чи можна вважати виправданою політику пасивного очікування стихійних "проривів" в духовному житті, особливо, наприклад, у науковому пізнанні.
* Отже, всіляке "занадто" тут не підходить. Духовне життя суспільства функціонує як складна саморегульована система із її внутрішніми тенденціями та чинниками.
В цій складній системі прийнято виділяти її основні елементи, рівні та стани. До основних елементів духовного життя відносять усю ту сукупність думок, норм, ідей та принципів, які, як звичайно, пов'язані із функціонуванням найважливіших сфер суспільного життя. Тут фігурують: економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (ширше - естетична свідомість), релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого. Орієнтування в змісті та функціях даних елементів духовного життя суспільства є необхідним для суспільства та окремої людини, оскільки, з одного боку, лише при цьому можна свідомо впливати на різні сфери суспільного життя, а, з іншого боку, це дозволяє людині орієнтуватися в перспективах свого духовного розвитку. Наприклад, знайомство із суттєвими проявами естетичної свідомості та естетичного почуття дозволяє людині краще, розуміти та виявляти причини впливу на неї краси, гармонії, музики, серйозно ставитись до ролі мистецтва в житті людини і суспільства. Так само не може не зачіпати нас і питання про природу моральних норм: за їх виконанням не стежать ніякі спеціальні каральні чи примусові органи, проте людина інколи ладна віддати життя, ніж зрадити своїм моральним принципам.
а У духовному житті розрізняють також такі його рівні: " рівень масової свідомості та рівень суспільної ідеології; при • цьому перераховані раніше елементи суспЬіьного духовного життя можуть функціонувати на обох цих рівнях.
* Рівень масової свідомості - це рівень переважно стихійного формування та функціонування у суспільстві певних поглядів, уподобань, стереотипів поведінки, типових прийомів розуміння та осмислення. Інколи цей рівень називають суспільною психологією; він досліджується спеціально соціальною психологією.
* Доведено, наприклад, що психологічний стан людського натовпу не можна розкласти на суму психологічних станів людських одиниць, що включилися у цей натовп: тут діють стихійні сили та стимули.
Велику роль у масовій свідомості відіграють масові уявлення про соціальний престиж, моду, життєвий успіх.
Важливим регулятором процесів масової свідомості постає явище "соціальних ролей", яке передбачає існування сталих образів типового виконання людиною певних соціальних функцій: наприклад, "'якщо я батько, то я повинен...", і т. ін.
* Суспільна ідеологія являє собою рівень продукування соціальних ідей, принципів, теорій та концепцій. Ясно, що цей рівень формується та функціонує із значно більшим, ніж суспільна психологія, елементом свідомих, цілеспрямованих дій.
Суспільні ідеї, як звичайно, виробляються мислителями, інтелектуалами або ж спеціальними соціальними відомствами (наприклад, військовими). Ясно, що суспільна ідеологія не може бути вільною від впливів суспільної психології, проте вона є більш чіткою, деталізованою, внутрішньо пов'язаною, аргументованою, а тому і більш дійовою. В історії суспільства спостерігається суперечливе відношення до суспільної ідеології: час від часу з'являються аргументи щодо упередженості, заангажованості, а тому - навіть шкідливості ідеології як для окремої людини, так і для суспільства в цілому, оскільки, як доводиться, ідеологія ніколи не буває об'єктивною; вона нав'язує людям якийсь частковий інтерес як загальний. Проте так само виникають і поширюються думки про корисність і необхідність ідеології задля злагодженості в суспільстві. Як звичайно, опозиційні владі люди чи соціальні сили виступають проти пропаганди якоїсь ідеології як загальної. Але коли вони самі приходять до влади, їх ставлення до ідеології змінюється на прямо протилежне: свою ідеологію вони тепер намагаються
видавати за найкращу та ігайпотрібнішу всьому суспільству.
» Звідси можна зробити висновок про те, що суспільна ідеологія постає засобом цілеспрямованих впливів певних соціальних сил на масову свідомість та стан суспільства в цілому; це є певна програма соціальної діяльносш/. Тому ідеологія, як звичайно, подається у вигляді закликів, програм, гасел, стереотипів, соціальних догматів та ін. У зв'язку із цим в суспільних науках інколи проводять розрізняння між соціальною ідеологією та теоретичним рівнем духовного життя суспільства: ідеологію розглядають як зацікавлену та цілеспрямовану суспільну думку, а теоретичну свідомість як таку, що прагне до зваженого, об'єктивного вивчення та осмислення дійсності.
Звідси стає зрозумілою виправданість заклику звільнити гуманітарні та соціальні науки від ідеологічних акцентів, залишити ідеологію політичним діячам, партіям та соціальним силам, не плутаючи їх із наукою, в тому числі-- із науками суспільними та гуманітарними. Проте було би необачним зрозумі ги це так, що суспільству потрібна або лише наука, або лише ідеологія; насправді реальні суперечності між наукою та ідеологією постають одним із сі имулів розвитку духовного життя суспільства.
Окрім цього окремо виділяють та досліджують стани духовного життя суспільства, де можуть фігурувати: активний стан (зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм), акцентований стан (наприклад, масового патріотизму або військової агресивності), пасивний стан (суспільної апатії або скепсису) та збалансований стан (що передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого). Між всіма названими структурними одиницями духовного життя спостерігаються взаємні впливи та взаємні кореляції: так, наприклад, успіхи науки або великі досягнення мистецтва можуть привести до змін у станах духовного життя, а останні, у свою чергу, можуть стимулювати розвиток певних напрямів духовних процесів; зміни, що відбуваються у галузі суспільної ідеології можуть певним чином змінити масову свідомість та громадську думку, а останні також можуть суттєво вплинути на те, які саме ідеї пропагуються, висуваються на перший план у суспільних процесах.
При розгляді процесів духовного життя в науці також фігурує поняття духовної (або інтелектуальної) атмосфери суспільства; як звичайно, при цьому йдеться про стан духовного життя та
можливі тенденції його зміни. Така атмосфера передбачає, що певні події, гасла, ідеї можуть мати цілком визначені результати. Або ж вона постає як така, що сприяє виникненню та поширенню цілком певних поглядів, настроїв та ідей.
* Досвід суспільної історії на сьогоднішній день засвідчує: найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя та політика лібералізму (сприяння розвитку людської активності у різних сферах життя), поєднані із постійною увагою з боку управлінських суспільних інститутів до процесів духовного життя, експертних оцінок її станів та певних заходів стимулювання розвитку її окремих ділянок. Найважливішою умовою таких заходів постас визнання та дотримання свободи думки, слова та Інформації; виконання такої умови дозволяє характеризувати певне суспільство як "відкрите".
18.4. Людина і суспільство: основні аспекти взаємозв'язку
Як з'ясувалося, людина і суспільство пов'язані між собою глибинними зв'язками: і те, і інше набуває своїх власних якостей лише на основі соціальних процесів, тобто в процесі зміни природи - як тої, що оточує людину, так і тої, що діє в самій людині і постає її природними потенціями та завдатками.
З давніх часів люди сприймали та осмислювали себе як органічну частку людського загалу: чи-то роду, чи сім'ї, чи нації, етносу або народу. Архаїчна людина усвідомлювала себе як вияв загальної колективної сили; в Стародавній Греції (як і в деяких інших народів) найстрашнішим покаранням вважалося вигнання за межі проживання полісу (етносу або народу). Арістотель в своїх творах визначав людину як "істоту суспільну", а К. Маркс визначав сутність людини як сукупність певних суспільних відносин. Проте в людській свідомості фіксувались не лише моменти злиття людини із людською спільністю, а й моменти їх протистояння та навіть - ворогування.
Ще в міфах звучав мотив про те. що окремий індивід може чимось відокремитись, відпасти від загалу (як. наприклад, Прометей із загалу олімпійських богів); в давньогрецьких трагедіях змальовувались ситуації, коли окрема людина протиставляла себе роду.__________
В усіх такого роду випадках, як правило, людина була приречена на загибель, оскільки спроможність зберігати життя, продовжувати його та нарощувати засоби І умови його відтворення могло лише певне суспільство. Окремий індивід починає поставати в якості самодіяльної одиниці здійснення своєї життєдіяльності лише в епоху Нового часу - в епоху формування так званого буржуазного індивідуалізму, хоча вже гуманісти Відродження високо підносили значущість та гідність окремої людини (показовими в цьому плані є драми В.Шекспіра). Прогресування цього явища врешті привело до того, що саме індивід почав розглядатися як єдина реальна та суверенна соціальна одиниця, а суспільство, суспільні зв'язки та стосунки в кращому випадку повинні були би створювати умови для його самореалізації, а на худий кінець просто йому не перешкоджати. Згадаємо "надлюдину" Ф.Ніцшє (до речі, фашисти прямо закликали своїх адептів виховувати себе з орієнтацією на надлюдину), абсолютно вільну персону М.Бердясва, звернемо, нарешті, увагу й на те, що в міжнародному праві наших часів чи не провідне місце приділяють питанню про права людини.
Деякі культурологи та соціологи в подібному різкому протиставленні індивіда людській спільності вбачають суттєву відмінність американського (маються на увазі Сполучені штати Америки) менталітету від європейського: в останньому індивід також постає суверенним, недоторканим, але в той же час висувається вимога дотримання та шанування їм інтересів, традицій, найперших потреб суспільства.
Цікавий факт: фільм італійського режисера М.Антонівні "Забриски-пойнт", присвячений американському суспільству і фактично демонструючий деструктивний, згубний характер американського індивідуалізму та своєрідного культу індивідуальної сваволі, був негативно оцінений в СШ А і навіть не рекомендований для показів в деяких штатах. Але констатуємо факт: сучасне розвинене суспільство розглядає саме людську Індивідуальність в якості свого основного джерела та резерву для змістовного оновлення, прогресування, активності. І це не є ні примхою, ні якимось збоченням, а велінням часу, оскільки ускладнення процесів життєдіяльності, їх інтенсифікація, можливість варіативного використання засобів
соціального жи-ітя буквально вимагають підвищення ролі та соціального статусу окремої людини.
* В загальному плані можна окреслити такі основні моменти співвідношення людини і суспільства: а) людина перебуває на першому плані, а суспільство розглядається в якості другорядного; б) людина і суспільство оцінюються як сутності однієї якості, даної лише в різних виявленнях; в) суспільство постає найпершою силою та цінністю, а людина постає як його агент чи одиниця.
людина - основне, \
суспільство - похідне, другорядне )
людина і суспільство - різні виявлення єдиної сутЕгості.
основне - суспільство,
а людина є його одиницею
}
Розглянемо ці можливі співвідношення більш докладно. Як вже було сказано, надмірне піднесення окремої людини над суспільством може приводити до культивування індивідуалізму, егоїзму: коли ж ця окрема людина займає особливе становище в суспільстві, то подібна ситуація загрожує вилитися у вождизм або культ особи. І хоча Г.Гегель колись писав про те, що монархія засвідчує нам, що в суспільстві поважають хоча би одну особу, явище вождизму з усіх форм найпершого та переважного культивування окремої людини постає найбільш нестерпним та принизливим для людини. З одного боку, воно веде до розбещення тих, хто керує суспільством, бо вони звикають до безконтрольних дій, невиправданого поклоніння, плазування перед першого особою, яка, в свою чергу, втрачає почуття міри і дає волю проявитися відвертим вадам своєї натури. Все це призводить до поступовоїдеградації верхівки суспільства. Але така ситуація пригнічує гідність і членів суспільства, оскільки ставить їх в залежність від примх та сваволі можновладців, привчає в життєдіяльності покладатися не на тверезий розум та нормальне людське почуття, а на хитрування, приховування справжніх мотивів своїх дій. Коли намагаються повністю підпорядкувати людину суспільству та соціальній організації життя, виникають різні форми тоталітарного суспільства (від лат. "тоталіс" -повнота, цілісність), тобто суспільства, в якому діють єдині для всіх членів суспільства стандарти життя та поведінки, що не рахуються із людиною, а намагаються зробити її лише деталлю соціального організму.
Тоталітаризм може бути більше або менше регламентованим і набувати вигляду репресивних політичних режимів, де практикується соціальний терор [на зразок фашизму або так званого казармового комунізму), або ж різних варіантів бюрократичних соціальних систем, де владні структури фактично узурпують владу, привласнюючи певні суспільні функції (деякі держави Африки, Південної Америки, Азії),
Досить цікавими постають погляди на суспільство та людину, як за суттю тотожні, проте відмінні у своїх проявах. Такий погляд на людину і суспільство культивувався в ранньому християнстві, коли вважалося, що людство являє собою тільки тимчасовий розпад початково єдиної людини -Адама. Тому люди в суспільстві, по-перше,»постають одиницями єдиного тіла, а, по-друге,» рано чи пізно вони повинні знову досягнути стану людської всеєдності. З іншого боку, існують погляди, згідно яким окремі люди є не більше, ніж діючі одиниці єдиного суспільного організму, бо поза суспільством людини немає і не може бути.
і Суспільство лише у масовому масштабі повторює теїщо ' відбувається в тдивідутьномужиттілюднни. ¦*¦ і Ж,>
Яку із розглянутих ситуацій співвідношення людини та суспільства можна вважати найбільш виправданою? Слід зауважити, що в ситуаціях, коли з приводу єдиної проблеми виникають альтернативні підходи, вирішення полягає у тому, щоби з'ясувати, де і як діє кожна Із альтернативних сторін, адже вони тому і приходять у зіткнення, що сходяться на єдиній території, проте кожна займає тут власний простір.
Людина дійсно не може бути людиною поза суспільством, оскільки: ^ лише суспільство здатне накопичувати, зберігати та
передавати від покоління до покоління, від людини до
людини те, що здобуте як спільним, так і індивідуальним
досвідом життєдіяльності; ^ лише в суспільстві можуть виявитися І набути загальної
значущості індивідуальні особливості та здібності людини; •Ь лише суспільство здатне розвивати різноманітну людську
діяльність одночасно в різних напрямах;
45 лише суспільство здатне ставити перед людиною цілі, завдання, сенси, що перевершують її індивідуальні потреби та бажання;
Ч> лише суспільство може культивувати деякі надскладні види діяльності, такі, наприклад, як наука, промисловість, містобудівництво, військова справа, іригація, здійснення екологічних програм, тощо;
<Ь нарешті, лише в суспільстві виробляються засоби людської комунікації, знакові та символічні форми для передавання інтелектуального змісту, норм та стандартів людської поведінки.
З іншого боку, не варто забувати, що пізнає, страждає, відчуває, діє не якесь примарне та знеособлене суспільство, а жива людина, а тому все перераховане вище має свій сенс лише у відношенні до людини та тоді, коли є людина. Значить, реальним носієм суспільних процесів та здобутків постає людина, а суспільство виконує функцію людського середовища; ясно, що їх не можна відірвати одне від одного так само, як не можна відірвати рибу від водної стихії.
На перший погляд може видаватися, що саме суспільство у відношенні до людини є ведучою стороною, проте добре відомо, що коли конкретні люди не сприймають та не культивують певні види діяльності, останні врешті вмирають або стають музейними реліквіями. Якщо люди певного суспільства раптом міняють свої ціннісні орієнтації, уявлення про престиж та провідні мотиви життєдіяльності, ніякі соціальні органи не зможуть утримати їх від такої зміни. Проте в цьому питанні слід враховувати історичні зрушення, що відбувались у суспільстві і зачіпали співвідношення людини і суспільства. Історично склалось так, що на ранніх стадіях розвитку суспільства навіть при безумовній значущості окремих осіб, вирішальна роль у розвитку історії належала суспільству, проте в розвиненому, стабілізованому суспільстві все починає замикатися на людині та залежати від неї. Частково це пояснюється тим, що реальні можливості окремої людини зростають колосальним чином: потенційно сьогодні одна людина здатна знищити або ж врятувати все людство. З іншого боку, ускладнення суспільних процесів
робить людину достатньо вільною у своїх діях та виборі, а, значить, від окремої людини залежить дуже багато.
* Кожна людина перш за все створює своє оточення і впливає на нього; крім того, її впливи так чи інакше поширюються майже на всіх, з ким вона контактує з необхідністю або випадково. В сьогоднішньому суспільстві людина не лише сприймає, а й (до певної міри) створює суспільне середовище. Тому не варто ні перебільшувати, ні зменшувати роль людини в сучасному суспільстві; до питання про співвідношення людини і суспільства належить підходити методологічно виправдано та конкретно-історично.
Висновки
0Ь Вступаючи у життя, кожна людина включається у складну систему зв'язків із іншими людьми та процесами дійсності; найпершою особливістю такої системи зв 'язків постає їх соціальний характер. А це значить, що людина вступає у певний тип здійснення своїх дій та вчинків, тип, суттєво здетермінований виявленими в процесі людської перетворюючої діяльності предметними характеристиками дійсності. Останні виявляються не лише в світі природних, зовнішніх для людини процесів, айв самій людині. Тому соціальні процеси передбачають певні унормовування, обмеження та впорядкування дій людини. Внаслідок цього в суспільстві виникає ціла низка елементів, структур та інституцій, які покликані забезпечити нормальне функціонування соціальних процесів.
Резюме
® Соціальні якості, поза якими неможливе буття людини та суспільства, це: а) перетворені людською діяльністю природні якості; б) % результаті яких останні набувають нових форм, нового типу впорядкування та функціонування, і в цілому - цпіьового призначення; в) соціальні якості є
4 Ручка А.А., Танчер В.В. Очерки исторяи социологической мьісли. - К., 1992.
5. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Понорама новітньої науки. — К.. 1998.
6. Сорочин П. Человек. Цивилизашія. Общество. - М., 1992.
7. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. - К„ 1998.
8. Соціологія: терміни, поняття, персоналі":". Навчальний словник-довідник /За заг.ред. В.М.ПІЧІ. - К.,Львів, 2002 р.
9. Знциклоггедический социологический словарь - М.. 1995.
КУЛЬТУРА ТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
Культура - це набуття розумною істотою здатності ставити будь-які ціті взагалі
Іммануїл Кант
Найважливішим успіхом сучасної цивілізації, який визначив усі останні її досягнення, є те, що вона дала могутній імпульс до розгортання промислової, наукової і технічної революцій.
Ауреліо Печчеі
Вивчення матеріалу попередніх роздііів засвідчило, що людина може набути власне людських якостей лише шляхом включення в соціально-культурні процеси. Проте в XX ст. явище культури несподівано опинилося в центрі гострих культурологічних, соціологічних та філософських дискусій. Врешті з 'псувалося, що це явище є надзвичайно складним, а по відношенню до людини та суспільства - майже всеохоплюючим. Але саме в культурі концентруються найперші прояви та найважливіші досягнення людини. При цьому розвиток культури приводить до появи цибЬіізаційиого процесу. Але цивічізація і культура вступають між собою у складні відношення, елементом яких постас і проблема зв 'язкІв національних культур та світової культури. Філософське осмислення всього цього кола питань с необхідним для розуміння того, що відбувається у сучасному сусппіьстві.
¦¦Я" «V
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
чому явище культури в XX ст. опинилося в центрі філософських та культурологічних дискусій; суттєві ознаки культури та основні ознаки цивілізації; причини протистояння культури та цивілізації в історії людства;
основні аспекти взаємовідношення між національними культурами та світовою культурою; V які саме проблеми сучасної цивілізації та чому називаються глобальними.
Ф'
бачити та пояснювати основні аспекти складності явищ культури та цивілізації;
використовувати поняття культури та цивілізації для пояснень певних подій сучасного життя; використовувати особливості зв'язків національних культур та світової культури для оцінки сучасних соціальних процесів в українському суспільстві; оцінювати прояви глобальних проблем сучасної цивілізації в сучасному українському суспільстві.
зв'язок проблем культури із особливостями сучасного людського самоусвідомлення;
тотожність та відмінність явищ культури та цивілізації; складнощі вирішень проблем взаємозв'язку національних культур та світової культури;
важливість проблем сучасного розвитку культури для суспільства та розвитку людської особистості
[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
19.1. Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури.
19.2. Поняття цивілізації. Взаємозв'язок культури та цивіл-
ізації.
19.3. Національні культури та культура загальнолюдська.
19.4. Глобальні проблеми сучасної цивілізації.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* КУЛЬТУРА -сфера найпершого та найяскравішого виявлення людини, її суттєвих характеристик і можливостей - та частина дійсності, яга перетворена людиною, але в якій людські іторчі можливості проявились із найбільшим ступенем повнити, досконалості та виразності, чішслідак чого культура постас носієм виявлень людини як людини, тобто сферою найперших та найвищих цінностей, ідеалів, сенсів.
* "МОРФОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ"-поняття, що виражає серцевину культурологічної концепції О.Шпенглера: культура - це явище принципово єдине, тому вся культура певного народу пронизана єдиним початком або єдиною вихідною формою; дослідити та зрозуміти культуру можна .інше шляхом виділення цієї форми та відслідковуванні! її видозмін.
* ЦИВІЛІЗАЦІЯ'- стан функціонування суспільства, що виникає на основі певних досягнень в розвитку культури; цивілізація пов 'нзана із будуванням міст, із виникненням письма та держави, із виготовленням та використанням металів, тому вона суттєво стабілізує суспільну історію; але внаслідок неспівпадіпня вихідних спрямувань цивілізаційних та культурних процесів, між культурою та цивілізацією можливі не лише взаємні впливи та стимулювання, а й
конфлікти
* ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ - такі проблеми, що виникли внаслідок суттєвого зростання можливостей людського впливу на природу; у XX ст. масштаби людських дій стали дорівнювати масштабам планетних природних процесів, але ці дії досить часто руйнують природу, ставлячи під загрозу саме людське існування на планеті.
19.1. Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури
Попередній розгляд, присвячений проблемам філософії історії, логічно підвів нас до усвідомлення того, що існує відмінність між природними, стихійними, довільними проявами людини та нормативно врегульованими і регламентованими соціальними структурами.
| Людина, вступаючи у соціальне життя, повинна навчитися приводити • перше та друге у певну злагодженість або, хоча б, узгодженість.
Фактично все те, що ми називаємо людським початком буття, постає перед нами як збалансування та певне протистояння стихійно-природного та нормативно-соціального в людині. Ясно, що цей момент постає принципово важливим для філософського осмислення людини, і він набув свого досить виразного виявлення у проблемі культури.
Сталося так, що у XX ст. ця проблема раптом постала як одна з найбільш гострих у цілій низці соціально-гуманітарних наук: у філософії, соціології, психології, культурології. З чим це пов'язано, чому це так? Перш за все, це зумовлено значним ускладненням соціальних та історичних процесів у XX ст., коли, за словами М.Шелера, людина остаточно втратила себе, тобто втратила надійні підстави для самопізнання та самовизначення. За цих обставин і відбулося звернення до явища культури, яке почало розглядатися в якості основи людського способу буття та провідного людино утворюючого чинника. Звідси випливало, що людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, включення в процес творення та використання культури.
Загострений інтерес до культури почав виявлятися ше на початку XX ст., і вже у ще-стидеснті роки спеціальні дослідження нараховували та аналііували біля трьохсот визначень культури, що свідчило про надзвичайну складність явища культури та про його ба-гутоаспектність, численні зв'язки із різними сторонами та сферами суспільного життя. Наприкінці XX ст. гострі сперечання навколо поняття культури поступово вщухли, проте це не значить, шо воно перестало цікавити науку; скоріше, навпаки, наука вже не ставить під сумнів значущість культури для людини та суспільної історії, а тому її інтерес поступово пересунувся в бік деталізацій та поглиблень окремих напрямів її дослідженая. Сьогодні, як правило, вже не ведуться сперечання щодо визначення культури: залежно від ракурсу дослідження та площини розі ляду в культурі на перший план можуть виходити її різні сторони га характеристики, а тому вважається за важливе не стільки намагатися її остаточно визначити, скільки окреслити її суттєві (в певному плані) ознаки. Філософський аналіз культури також іде зазначеним шляхом. Отже, розглянемо еуттсві ознаки культури, що їх сучасна філософія виводить на перший план.
Ознаками культури є:
ї
# те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність ( "друга ^_ природа", створена людиною)
* способи, технології, методи творення культурних явищ (культу- ^_ ротворча людська діяльність), які вводять людину у так званий технологічний аспект культури
¦ сукупність найперших та найвищих духовних і матеріальних цінно- -степ
# те Із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості ^ людини проявились максимально повно, досконало та виразно
* способи збереження, розподічу та використання культурних цінно- ^_ степ
Перш за все культура постає як те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність, або, як це інколи визначають, - як "друга природа ", створена людиною. За цією ознакою культура окреслюється як світ артефактів - штучних речей та явищ, що протистоять недоторканій природі. Відповідно, за межами людської діяльності ми вже не стикаємося із культурою. Слід сказати, що саме слово "культура" в своєму початковому значенні фіксує цей момент, бо воно позначало оброблення землі; по сьогоднішній день це значення збереглось. Наприклад, в сільському господарстві існує інструмент під назвою "культиватор"; відомий також термін "сільськогосподарські культури".
# Отже, якщо ми цікавимося культурою, паша увага повинна бути спрямованою на те, до чого доторкнулася рука людини, а там, де ми знайдемо щось штучне, ми повинні припускати людську діяльність (або діяльність якихось інших Істот, споріднених нам за способом буття).
В одному із фантастичних оповідань Ст.Лсма змальований випадок, коли на якійсь віддаленій планеті астронавти знайшли виготовлений із каменю профіль обличчя, схожого на людське. Ця маленька сенсація перестала турбувати дослідників тоді, коли експериментами було доведено, що це с результат дії природної ерозії на планетний груні. Виділяючи цю першу ознаку, ми потрапляємо у складну діалектику відношень між природним та свідомо зміненим, природним та соціальним; ці відношення, як відо.-мо. можуть бути злагодженими, а можуїь бути і досить конфліктними (останній момент буде спеціально розглянутий у останньому підрозділі даного розділу та в наступному розділі). В найкращому варіанті культу ротворча діяльність повинна виявляти, використовувати та яскраво демонструвати глибинні потенції природного, хоча, напевне, ця проблема ніколи не буде вирішена остаточно доти, доки людина буде перебувати в її сучасному способі буття, тобто у іакому способі, коли вона може забезпечувати свої пі>нання та життєдіяльність шляхом втручання у довільну течію природних процесів.
Названа перша ознака культури є важливою, проте не дуже функціональною, оскільки вона орієнтує нас при вивченні культури звертатися до такого обсягу явищ та процесів, які ми ніколи не зможемо не ге, щоби вивчити, а й зафіксувати. Отже, перша ознака культури є необхідною, проте занадто широкою. Дослідники культури давно-дійшли висновку, шо зовсім не обов'язково фіксувати всі предмети людської діяльності; важливіше виявити та дослідити способи їх створення, оскільки технологія, ме-годи творення культурних явищ постають відмичкою до їх кращого і не зовнішнього осмислення. До того ж, коли ми звертаємося саме до способів культурної діяльності, ми отримуємо можливість оцінювати явища культури більш виправдано: так, наприклад, при наявності сучасних технологій лиття сталі запровадження в сімдесятих роках XX ст. у Китаї її виготовлення за допомогою примітивних домашніх плавильних пічей було, безумовно, явищем некультурним.
Друга ознака культури - способи культуротворчо'ілюдської діяльності - вводить нас у так званий технологічний аспект культури; при цьому технологія розуміється в найширшому плані -як всі основні та необхідні моменти продукування предметів культури. За цією ознакою ми можемо вести розмову => про
розвиток культури, => про культури передові та відсталі, => ефективні та неефективні, =» індустріальні та доіндустріальні, => розвинені та примітивні.
# Ця ознака дозволяє враховувати також і те, яким гаме чином включаються люди у культуротворчий процес, чи постають вони при цьому як активні діячі, чи як прості виконавці, чи, навіть, як агенти (або жертви) даного процесу. Ясно, що при цьому виявляються не лише характеристики технології] а й характеристики соціальної системи в аспекті її культурності. Коли в сучасному суспільстві намагаються, наприклад, оперти культуру на окремих ентузіастів своєї справи, то при цьому не варто очікувати її розквіту. Але і друга ознака культури не може завершити розгляд її суттєвих характеристик; справа у тому, що й найкращі технології можуть використовуватись не лише для виявлення внутрішніх можливостей людини, не лише для її збагачення та позитивного утвердження людини у людському способі буття, а й проти всього цього, - для руйнування як людини, так і культури. Тому варто з'єднати попередні ознаки культури із наступною: культура, як сфера, де виявляються особливості та потенції людини як людини, постає сукупністю людських соціально-історичних та культурних цінностей. Тобто вона постає в окресленнях того, що для людини набуває буттсвоїзначущості, поза чимлюдина не може розглядати себе і свою життєдіяльність сповненими сенсів та змісту. Саме на основі даної ознаки в суспільстві розгортається боротьба *між старим та новим, ¦ між консервативними та інноваційними тенденціями, ¦ між справжньою культурою та псевдокультурою (зараз для позначення останньої використовується термін "попса"), • між культурою та антикультурою, гуманістичною культурою та культурою людиноненависницькою і т. ін. 11 # В загальному плані ясно, що справжні культурні цінності орієнтують розвиток культури в бік збагачення людини та ЇЇ проявів, але за конкретних умов суспільного життя інколи буває надзвичайно складно виявити, що саме реально відповідає таким цінностям.
Досить часто в історії трапляється так, що культурні кованії сприймаються з обуренням, з гнівом, оцінюються як руйнівні та негативні у відношенні до людського життєвого самоствердження, але минас час, і такі оцінки міняються на прямо протилежні. Так само склално оцінювати ті культурні явища, які супроводжувались певним приниженням людини або й людськими жертвами; наприклад, велика кількість архітектурних пам'яток імператорського Риму зводилась рабами, яким участь у такого роду діяннях часто вартувала життя; як ми повинні їх оцінювати?
Певною мірою прояснити означені проблеми оцінки культурних явищ допомагає наступна ознака культури - до культури у власному смислі слова або до справжніх здобутків культури відносять лише те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились із максимальним ступенем повноти, досконалості та виразності. Тут вже Йдеться не просто про цінності та способи діяльності, а про виведення і людської діяльності, і самої людини на певну, за даних обставин для неї - граничну межу своїх можливостей як інтелектуального, так і матеріально-діяльного планів.
За цією ознакою культура вже не пщлягас ніяким порівнянням та оцінкам у плані прогресу чи регресу: тут досягається максимально можливе на даний момент, за даних обставин, і тому всі такого роду досяі неннв стають вічними та незрівнянними. Тому цю ознаку культури врешті можна вважати вирішальною, оскільки в усьому створеному людьми ми, коли підходимо до нього з позиції культурного творення, шукаємо саме цього - неперевершеного, вирашого, незамінного. В ракурсі цієї ознаки ми можемо зрозуміти, чому ніякі відновлення чи відбудови ніколи не зможуть компенсувати справжніх культурних втрат; в кращому випадку вони можуть сприяти актуалізації культурно-історичної пам'яті, бути повчальними, проте - лише макетами чи муляжами дійсних культурних творів.
При цьому ми іакож повинні прочикнутись усвідомленням і того, чому творців культури треба шанувати і берегти тоді, коли вони ще живуть, а не тоді, коли померли. На основі даної ознаки вже чіткіше вимальовується сфера культурологічних досліджень; це є дослідження справжніх досягнень людини в галузі культурного творення, а також - актуальних процесів культурної діяльності і, нарешті, сукупності умов, що супроводжують реальне нарощування культурного потенціалу людства. Ця ознака дає нам можливість також зрозуміти, якою мірою може бути виправдане існування такої соціальної інституції, як міністерства культури; оскільки сфера культури все ж не є нескінченно безмежною, то процеси культури потребують спеціальних регулюючих дій.
В цьому пункті нашого розгляду відкривається доречність долучення до філософського аналізу культури ще однієї її суттєвої ознаки: в культуру включаються також способи збереження, розподпіу та використання культурних цінностей. Ясно, що поза цим не може бути і мови про нормальний культурно-історичний процес; використання культури також повинно бути культурним. Але в цій галузі в сучасному суспільстві існує безліч проблем: з одного боку, все це - зберігання, використання, розподіл культурних цінностей - постає економічно досить обтяжливим, а, з іншого боку, не завжди можна надійно визначити, що саме із сучасного суспільного процесу варто виділяти в якості культурних досягнень, зберігати та належним чином використовувати.
Безумовно виправданими постають зусилля цілої низки країн, спрямовані на те, щоби зробити культурні явища максимально
доступними для всіх бажаючих; проте при цьому майже автоматично загострюється проблема збереження культури.
Врешті-решт, проблема збереження культурних цінностей була виділена ЮНЕСКО (гуманітарним відділом ООН) в якості однієї із глобальних проблем сучасної цивілізації.
* Отже, як бачимо, явище культури справді постає з одного боку складним, а, з іншого боку, важливий для суспільства і людини; в ньому концентруються своєрідні кристалізації людськості, через що культура справді виявляється як одна із важливіших сфер людського буття.
Розгляд суттєвих ознак культури доречно завершити окресленням ще деяких особливостей сучасних проявів культури, пов'язаних із даними ознаками. Не можна не враховувати того, що наприкінці XIX - на початку XX ст. європейська культура все більше і більше виявляє себе як некласична за провідними тенденціями. Некласична культура має риси, споріднені із рисами некласичної філософії.
Основні
риси
,некласичної культури
>
не претендує на сягання абсолютів, сповідуючи позицію мінімалізму
всіляко акцентує несвідомі та позасвідомі чинники людської життєдіяльності
розглядає дійсність як відносну та скоріше розпорошену, подрібнену, ніж-цілісну і завершену
?
Яскравим проявом некласичної культури у XX ст. постає так звана "масова культура", яка бачить свою місію не в тому, щоб людину підносити до якихось вищих рівнів діяльності та світосприй-• няття, а в максимально вільних виявленнях людських стихійних та спонтанних бажань, уподобань та імпульсів.
Всі ці тенденції в кінці XX ст. знайшли своє концентроване відображення у явищі мистецького постмодеріїу. який: а) порушуючи класичні норми художньої творчості, змішує всі жанри і форми мистецтва; 6) експериментує із шедеврами світового мистецтва; в) інколи бічьше цінує самий "акт у мистецтві", ніж його результати. Досить велика кількість діячів мистецтва та культури не приймає ні масової культури, ні постмодерну в мистецтві, вважаючи їх виявленням тенденцій до деградації як людини, так і культури. Проте дослідження цих явищ засвідчує, що авангардове (передове) мистецтво та некласична культура перебувають в органічних зв'язках Із класикою, інколи досить вдало використовуючи їх досягнення і справді розкриваючи нові обрії людських самовиявлень. Проте, справді,
некласичну культуру важко назвати життєствердною; скоріше за все ми маємо тут справу із певним періодом переоцінки цінностей, внаслідок якої культура повинна знову повернутись до потреб людського позитивного життєвого утвердження.
¦ Сучасні дослідження культури надають великого значення принциповому діалогізму культури; це значить, що культура для свого розвитку та нормального функціонування повинна весь час перебувати =^ як у внутрішньому, ^> так і в зовнішньому діалозі.
Внутрішній діалог значить, що культура повинна весь час оцінювати саму себе, свої попередні досягнення та шукати шляхів у майбутнє, будучи чутливою до настроїв людини. Зовнішній діалог передбачає визнання факту відкритості, певної незавершеності окремої культури, необхідності її інтенсивних контактів із інши-ми культурами. Адже зрозуміло, що, якщо культура - це виявлення глибин людини, то бажання обмежитися якоюсь однією культурою або культурою в якомусь її певному історичному стані дорівнює бажанню обмежити людину якимсь її проявом або станом. Тому культурний діалог є нічим іншим, як розкриттям різноманітних горизонтів та перспектив людського початку буття. Через це деякі філософи вважають, що діалогічний характер культури варто визнати ще однією її суттєвою ознакою.
19.2. Поняття цивілізації. Взаємозв'язок культури і цивілізації
У повсякденному житті поняття культури досить часто ототожнюється із поняттям цивілізації: ми кажемо "культурне життя", а також "цивілізоване життя", "культурне суспільство" та "цивілізоване суспільство"1 і т. ін. Те саме простежується і в історії людської думки: терміни "культура" та "цивілізація" увійшли в науковийобіг у XVIII ст., в епоху Просвітництва, де вони часто фігурували як синоніми. І пізніше (наприклад, в концепції російського соціолога М.Данилевського) вони досить часто позначали те саме, хоча у вихідному значенні латинський термін "сіуІііз" перекладається як "громадський" та "міський".
Проте, вже у першій третині XIX ст. американський соціолог Л. Морган позначив терміном "цивілізація" певну велику епоху історичного розвитку людства, яка йшла за епохами дикунства та варварства. За Мерганом, для дикунства були характерні стадне життя, збиральництво, використання для
житла природних схованок (печер, гротів та ін.), оперування примітивними кам'яними знаряддями праці. Варварство вже характеризувалося => родовою організацією життя, => використанням вогню, => прирученням тварин, =^ елементарним землеробством, => побудовою житла та => виготовленням глиняного посуду. За цією епохою розпочалася епоха цивілізації - епоха міст, виникнення сім'ї, виготовлення та використання металів, поява держави та відкриття і використання письма.
Ознаки
цивілізації
1(зйМ Моргандм)
#
*
виникнення та розвиток міст оброблення та використання металів
¦ виникнення письма
¦ поява держави та публічних органів влади.
¦ виникнення сім'ї
Наведені характеристики цивілізації свідчать, що поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, зберігати відомості про своє минуле у записах, не покладаючись на нестійку людську пам'ять та крихкість окремих людських життів.
Проте, стає також ясним, що поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад.
Першими гаслами цивілізації стають "зручність, ефективність, комфорт". Через це вже у XIX ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у концепції "морфології культури" О. Шпенглера, у деяких міркуваннях М. О. Бердяєва.
О.Шпенглер, як вже окреслювалось, розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником Гі дії. Після книги О.Ш-пенглєра "Занепад Європи" проблема взаємолв'язку культури та цивілізації стас визнаною і надзвичайно актуальною. Коментуючи цей твір німецького культуролога, російський філософ М.Бердяєв зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення сам о реал і за ції, а цивілізацією - саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілі-
високии рівень розвитку техніки і науки скупчення людей у гігантських містах деградація мистецтва і культури перетворення народів із виразно окреслених етнічних спільнот у безлику "сіру " масу людей падіння зацікавленості духовними цінностями "Ь-моральний занепад суспільства поширення ерзац-культури
нівеляція індивідуальних людських особливостей іація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце культури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолюти, священне, приходить псевдокультура, заснована на неконтрольования вибухах негативної енергії.
Як же можна оцінити концепцію О.Шпенглераі Як вона співвідноситься із підходом Л.Моргана? Скоріше за все, позиція О.Шпенглера є занадто радикальною в певному одному аспекті розгляду взаємовпливів культури та цивілізації. Реальний їх зв'язок, напевне, значно складніший. Цивілізація, по-перше, може виникнути і виникає лише на Грунті певних культурних досягнень; в цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною культурі. Але й при цьому вона відрізняєіься від культури як своїми функціями, так і цільовим спрямуванням. Не співпадаючи із культурою, цивілізація стаг важливим стимулом та соціально-історичною формою розвитку культури. Але інтереси культури та цивілізації починають протистояти одне одному не лише тоді, коли, наприклад, європейська культура всіунає у епоху Відродження; такі протистояння спостерігалися час від часу і в попередні історичні періоди, коли, наприклад, стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які були вигідні можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвивалася переважно культура розкошій та вишуканих втіх. В той же час навіть такі "замовлення" культуро творцям не завжди і не обов'язково вилітали на культуру негативно; інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових засобів та напрямів культурного процесу.
У свою чергу' і спонтанний розвиюк культури не завжди стимулював та підкріплював шшілізаційні процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект "ідеальної держави'', відзначав, що мистецтво інколи розбещує та послаблює людину, робить її бездіяльною.
З позиції концентрації людських зусиль задля досягнення певних соціальних цілей культура дійсно далеко не завжди може бути корисною, але, як ми з'ясували, не в тому полягає її сутність.
. А тому слід визнати, що культура та цивілізація постають двома " різними сторонами людського суспільно-історичного буття; їх про-• тистояння, але і взаємне стимулювання постає нормальним явищем.
Проте, це не значить, що воно не потребує усвідомлення та свідомого втручання, але задля того, щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і про сутність культури, і про сутність цивілізації, і про складність їх взаємовпливів.
# Сьогодні поняття "цивілізація " найчастіше застосовують для означення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також набутого рівня функціонування культури в усіх її складових. Іншими
словами: цивілізація—це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях буття суспільства. Адже досягнення культури можуть існувати в суспільстві в "законсервовано.^ " стані, можуть тимчасово не знаходити свого "адресата ", а то й бути для нього недосяжними. У такому разі багатство культури не розкрите, а її потенційні можливості не використані належною мірою. На противагу цьому, цивілізація за суттю —це такий щабель у розвитку суспільства, на якому весь зміст культури розгортається не в потенційному, а в актуальному плані, він увесь діє, живе і, головне, продукує подальші повноцінні й багатопланові форми інтелектуального життя суспільства.
19.3. Національні культури та культура загальнолюдська
Розглянуті особливості культури як суспільно-історичного явища дають можливість зрозуміти, що культуру творять людські особистості, проте, вони вписані в певні спільності, історичні епохи, певний суспільний процес. Але в становленні та розвитку культури спостерігаються ті самі тенденції, що і в розвитку пізнання та людської особистості: коли сутність такого явища як культура усвідомлюється, тоді культура існує вже як вагомий, впливовий чинник суспільного буття.
Початково культура виникає і формується стихійно, виражаючи прямі потреби певної спільності людей, тому корені кожної культури сягають стихії народного життя, де, ча твердженням багатьох філософів, культурологів та психологів, формуються найперші типи культурної поведінки, уявлення про культурні та соціальні цінності, архе-типи колективного світосприйняття та самоусвідомлення, і в подальшому своєму розвитку культура не розриває своїх зв'язків іі цими її коренями, оскільки і прижитися, і зберігатися, і реально функціонувати культурні досягнення можуть лише в межах певної соціальної" спільності людей. За твердженнями згаданого вище О.Шпенглера. джерелом культурного творення постає душа певного народу.
Оскільки в наш час основною формою соціальної спільності людей постає нація, то найчастіше в дослідженнях культури фігурує поняття національної культури. Ясно, що в сучасному суспільстві національну культуру не можна ототожнювати із народною культурою, оскільки національна культура твориться вже не тільки і не стільки в стихії народного життя, скільки талановитими та видатними майстрами та діячами культури. Не можна ототожнити національну культуру і з творами представників однієї провідної нації якоїсь країни, оскільки в складному сучасному соціальному організмі задіяні, як звичай-
но, представники різних націй, народів, етнічних груп. Таким чином, національна культура в сучасному суспільстві - це явище складне, багатоелементне як за суб'єктами свого творення, так і за змістом.
Досить складним та дискусійним постає питання про взаємні відношення національних культур та світової культури. Дис-кусійність цього питання значною мірою обумовлена тим, що воно зачіпає інтереси людей: переважна більшість людей, входячи у життя, потрапляє у певне культурне середовище, разом із молоком матері вбирає в своє сприйняття дійсності певні взірці життя, діяльності, норм поведінки, мистецьких уподобань. Тому досить часто людям здається незрозумілим, а то й образливим той факт, що якісь інші люди не милуються тим, чим милуються вони, не дотримуються певних ритуалів та звичаїв і т. ін.
Складність означеного питання пов'язана із тим, що, як здається, наочно очевидною та незаперечною постає реальність конкретних національних та етнічних проявів культури, а ось де та як існує світова культура? Чия вона, хто її творить та використовує?
І дійсно, лише із великою долею умовності ми можемо казати про те, що давньогрецька скульптура чи архітектура належить усьому людству; реальні ж права на них має перш за все Греція; і т. ін. Але із цього міркування не випливає виправданість заперечення реальності чи сенсу виділення світової культури як явища суспільної історії.
Коли ми кажемо ''анатомія людини", "генетичний код людини \ то ні в кого не виникає питання, якої саме людини? Якої нації? Тут ми розуміємо, що структурні чи інформаційні одиниці людського організму у всіх людей за будовою, функціями та вихідними структурними зв'язками є однаковими, хоча в кожній конкретній людині вони набувають індивідуально неповторних виявлень внаслідок унікальності конкретних умов, обставин, факторів як її появи на світ, так і подальшого життя. Ті основні складові людського способу буття, людської свідомості та інтелектуальної діяльності, які ми розглянули у попередніх розділах, також за суттю є однаковими, загальними для всіх людей, хоча за проявами - відмінними.
Конкретний підхід до людини вимагає вміння, навіть мудрості та мистецькості поєднувати одне і друге, тобто вміння бачити, що певна людина, оскільки вона людина, має, як і всі люди, предметно зумовлені емоції, проте це є емоції саме цієї людини, хоча вони в цілому постають явищем загальнолюдським, є унікаль-
ними і ніким більше не відтворюваними. Ще ранній християнський філософ-римлянин С.Боецій писав, що реальність загального полягає в тому, що воно присутнє в кожній речі, але сутність загального знаходить виявлення лише в розумі та загальних поняттях людської мови.
# Так само ми повинні підходити і до питання про співвідношення національних культур та світової культури: кожна національна культура є унікальною, проте вона є людською культурою, тобто в ній знаходить свої виявлення та засвідчення те, що входить в людську природу, людський спосіб буття.
Через це між культурами можливий і необхідний діалог: якби культури були відрізані одна від одної непроникненим кордоном, вони б навіть не змогли би визнати один одного явищами того самого порядку, а якби вони повністю співпадали, то не було б сенсу в їх спілкуванні.
Тому, наприклад, італійські пісні інші, ніж українські, проте ми розуміємо, що це—пісні, що в них знаходить виявлення мелос, але саме той, який в унікальній історичній та суспільній ситуації розкрився не так, як мелос іншого народу.
# Отже, молена зробити висновок, що в коленій реально існуючій культурі наявні загальнолюдські виявлення, що оцінюються в якості світової культури, та унікальність і неповторність їх продукування і виразу, що постає в окресленнях національної культури. Відокремити їх неможливо, як неможливо відокремити акт дії та результат, але і ототожнювати не виправдано, оскільки при цьому втрачаються реальні аспекти культурного діалогу та людського спілкування.
У зв'язку з цим у змісті кожної національної культури умовно можна виділити кілька її змістовних елементів.
^ загальнолюдський елемент — те, що може
^~^_г— у/ бути цікавим і зрозумілим кожній розумній
/ '• ' ¦ ~"-\,/ людині
¦Змістовні
елементи .національної
національний елемент — те, що може являти інтерес та бути зрозумілим лише тим, хто заглиблений у дану культуру
елемент, що слугує грунтом для діалогу та культурної дискусії, те, що синтезує два попередні елементи
Звичайно, виділяти ці елементи можна лише умовно, так само, як і проводити межі між ними, але не слід вважати таке виділення штучним: в реальному функціонуванні культури - і це відомо всім - деякі її предмети набувають широкого розповсюдження на міжнародному рівні, деякі лишаються відомими та зрозумілими лише носіям даної культури, а деякі являють переважний інтерес для дослідників та культурологів. Проте для більшості людей всі ці тонкощі залишаються невідомими, інколи - незрозумілими, а інколи - і принципово неприйнятними. Складно, цілісно та конкретно мислити - справа нелегка; вона вимагає як спеціального навчання, так і інтелектуальних навичок.
В бпіьшості випадків культура розуміється та оцінюється однобічно: % ті люди, які схильні бачити в усіх культурах лише відтворення єдиної людської природи, часто знеособлюють культуру, позбавляють її моментів неповторності та принципової незамінності; їх інколи, проте, не зовсім виправдано, називають космополітами, а то й інтернаціоналістами; *Ь ті, хто схильні зводити культуру лише до її неповторних форм, фактично ізолюють культури та народи одне від одного; їх, як звичайно, називають радикальними націоналістами (інколи - шовіністами); 'Ь- ті люди, які вбачають в культурах лише грунт для діалогів та спілкувань, схильні позбавляти культуру її екзистенціальних засад; це є функціональний або феноменалістичний підхід до культури.
Розглядаючи ці аспекти функціонування культури, варто було б застерігти від невиправданого використання тих термінів, які характеризують наведені вище позиції; перш за все слід розрізняти ці позиції як світоглядні, як ідеологічнії^, як політичні. Наприклад, якщо розглядати космополітизм як світоглядну позицію, то не можна їй не симпатизувати, адже космополіти - це ті люди, які відчувають себе дітьми космосу, відчувають свою спорідненість із вихідними засадами буття природи, світу. В цьому сенсі деякі відомі духовні наставники людства були космополітами (наприклад, Будда, Христос). Інша справа, коли космополітизм постає ідеологічною установкою, тобто коли він подається як соціальна програма; тоді він веде до нівелювання людей та навіть до соціального насильства. Якщо ж космополітизм виступає як характеристика політики, тоді він однозначно постає явищем небезпечним та руйнівним.
Те саме можна сказати І про інші наведені позиції; наприклад, націоналізм як світоглядна установка також не може не викликати поваги, оскільки, як звичайно, він при цьому пов'язується Із поглибленим інтересом до національної культури, історії, народних звичаїв. Як ідеологічна установка він вже небезпечний тому, що загрожує соціальним протистоянням та розбратом. В політичному плані він може бути виправданий лише в окремі періоди історичного розвитку певного народу або держави.
¦ Отже, в реальному продукуванні та соціальному функціонуванні культура постас складним, багатоелементним утворенням, тому й розуміти і осмислювати її слід без спрощень. Для цього треба набувати навичок цілісного конкретного мислення, яке постає особливо важливим тоді, коли ми хочемо свідомо займати виправдану позицію в підході до З ясування взаємозв 'язку між національними культурами та світовою культурою.
19.4. Глобальні проблеми сучасної цивілізації
Жодна - навіть ниймогутніиш і процвітаюча країна або коаліція не може сподіватися не лише досягти успіху, але навіть і просто вижити, якщо створюється небезпечна глобальна ситуація, яка ставить під загрозу існування усіх останніх груп людства.
Аурсліо Печчеі
У філософських та культурологічних дослідженнях тип цивілізації визначають за різними ознаками: релігійними, етнічними або расовими характеристиками, за особливостями взаємодії з природою.
• Сучасну західну цивілізацію переважно визначають за її способом І освоєння світу і тому називають індустріальною (або постіндуст-
ріальною).
Індустріальне виробництво характеризується широким використанням машинної техніки як традиційної, так і нетрадиційної: автоматів, роботів, комп'ютерів. Ефективність такого виробництва набагато вища від ручної праці, тому сучасне індустріальне виробництво здатне не лише забезпечити за-
доволення основних потреб людини, а й створити умови для успішного розвитку науки, освіти, культури, мистецької творчості, охорони здоров'я і, врешті-решт, — для саморозвитку та самовдосконалення особи.
¦ Індустріальна цивілізація постає умовою усвідомлення, проголошення та захисту прав людини, культивування індивідуальної людської самобутності.
Але індустріальне виробництво принесло людству не лише позитивні здобутки. Його негативні сторони виявилися у тому, шо:
¦ по-перше, воно зробило людську працю більш одноманітною, механічною, часто майже позбавленою забарвлення людською індивідуальністю;
¦ по-друге, машинне виробництво призвело до масового каліцтва людей, масовоїїх загибелі внаслідок технічних аварій та катастроф (згадаймо Чорнобиль), а застосування техніки на війні спричинило небачені жертви під час військових конфліктів;
¦ нарешті, впровадження машин та машинного виробництва зумовило значну раціоналізацію людської свідомості, виникнення механістичного світобачення, ототожнення природних процесів і навіть людини з машинами підвищеної складності.
Але чи не головним негативним наслідком індустріалізації виробництва стало виникнення так званих глобальних проблем сучасної цивілізації, зумовлених тим, що людська технічна та виробнича діяльність за своїми масштабами досягла вимірів г-------------¦ -------——-----1 загальнопланетпих процесів.
--щ Соціально-економічні Глобальними їх назвали саме
..-----------------„_ тому, що вони охоплюють та впли-
вають певною мірою на усе людство, усю земну кулю ("глобус" з латини ¦— куля). У зв'язку з цим і розв'язувати їх може лише все людство або, принаймні, більшість його.
Глобальні проблеми не можна розв'язати в межах окремих країн
або окремих регіонів Землі.
_г
Глобальні
проблеми'
(Пучасності
)
Соціально-екол огі чнї
Соціальпо-політичні
Проблеми людини
Досить показовою щодо характеристик глобальності постає Чорнобильська катастрофа: відомо, що негативні впливи вибуху її четвертого реактора так чи інакше поширились на десятки країн. Найбільше від прямої дії наслідків вибуху постраждали Україна, Білорусь та деякі регіони Росії. Реальні масштаби її загрозливих наслідків важко оцінити навіть зараз. Проте, незаперечним уроком Чорнобильської катастрофи постає те, що сучасні техніка та технологія не вибачають людських помилок чи недбалості, а, навпаки, вимагають уважності, дисципліни і, у тому числі, того, що ще Б. Паскаль називав "гідним мисленням", тобто мисленням із граничним ступенем щирості, відкритості та самоусвідомлення. Того ж вимагають й інші глобальні проблеми сучасності. А звідси випливає філософський аспект глобалістики: сьогодні людство живе і діє у новому режимі осмислення себе та відповідальності.
Головні ознаки глобальних проблем
їх загальнолюдський характер
масштабність
надзвичайна гострота
необхідність
колективного
вирішення
Соціальио-екологічні проблеми - це проблеми, пов'язані з порушенням унаслідок людської діяльності рівноваги в геологічних, біохімічних процесах Землі та біосфери загалом. До комплексу екологічних проблем входять:
# забруднення довкілля; воно настільки інтенсивне, що на Землі сьогодні майже немає екологічно чистих рік; до того ж забруднені }іе лише ґрунти, водоймища, атмосфера, а й космічний простір навколо планети;
¦ знищення лісів, зеленого шару Землі, через що відбулися зміни у водообмінних процесах планети, у температурному режимі на її поверхні; сучасна наука занепокоєна появою "парникового ефекту" в земній атмосфері, коли внаслідок виробничої діяльності відбувається підвищення загальної температури: це загрожує таненням полярних льодів і відчутним підвищенням рівня води у Світовому океані;
# зменшення площі грунтів, придатних для рільництва внаслідок будівництва міст, шляхів, підприємств, ерозії ґрунтів та ін.
Шляхи
Екологічна А-
криза \г~
¦Сщіальнд-екологічні
Ах
-пррблеліи^Щ:ф\^ розв'язання
Забруднення повітряного і водного басейнів Землі, загрозливе зростання відходів життєдіяльності людини. Проблема зміни клімату і можливість кліматичної катастрофи.
Збіднення тваринного і рослинного світу планети. Скорочення боранихугідь ілісів, погіршення родючості грунт їв.
Розробка і виконання міжнародної програми охорони навколишнього середовища.
Ефективне природоохоронне законодавство зі стимулами і відповідальністю людей.
Перехід до нової екологічної природоохоронної технологічної культури. Інформування людей про стан оточуючого середовища і формування екологічного світогляду в суспільстві.
Весь комплекс екологічних проблем, в тому числі викликаних Чорнобильською катастрофою, створює реальні загрози людському життю. За попередніми прогнозами деяких футурологів (футурологія- прогнозування майбутнього), до середини XXI ст. людство може знищити себе внаслідок загальної екологічної катастрофи.
Серед глобальних соціально-економічних проблем актуалізуються енергетична проблема і проблеми, пов'язані з хімічним виробництвом.
ресурсів (енергетичних, сировинних)
продовольча
демографічна
економічна відсталість значної кількості країн
Відомо, що ефективність сучасного виробництва перебуває у прямопропорційній залежності від рівня енергоозброєності праці. Але саме виробництво енергії є чи не найбільш
екологічно небезпечним: теплові станції викидають у повітря тисячі тонн отруйних газів та твердих пилових відходів. Ядерні станції небезпечні через радіацію, а також необхідність захоро-нення відходів ядерного палива. Енергетика також є найпотужнішим чинником створення "парникового ефекту". Намагання використовувати природні джерела енергії (сонячне випромінювання, вітер, припливи) поки що неефективні.
Загострились також проблеми, пов'язані з хімічним виробництвом, із створенням різного роду штучних матеріалів. Без останніх неможливі ні сучасне виробництво, ні сучасні медицина та обчислювальна техніка. Але штучні матеріали не піддаються природній утилізації, а тому створюють небезпеку для довкілля та здоров'я людини.
Демографічна проблема пов'язана з перенаселенням певних регіонів Землі. Загалом населення планети збільшується відчутними темпами. Тому виникають проблеми забезпечення людства продовольством, житлом, одягом, медичним обслуговуванням, проблеми, пов'язані з легальною та нелегальною еміграцією.
Серед гшбаль/шх соцісічьно-політичних проблем на перший план висуваються проблеми війни та миру, зумовлені нагромадженням зброї масового знищення людини. Хоча після розпаду СРСР за умов відсутності протистояння двох світових соціальних систем загроза світової ядерної війни ніби відсунулась на другий план, проте, вона не зникла. Ніхто не гарантує людству захист від ядерного шантажу, політичного авантюризму як із боку певних політичних режимів, так і певних злочинних груп і навіть одинаків. Крім того, ядерної зброї нагромаджено так багато, що серйозну загрозу становить її зберігання; знищення її — складна і дорога процедура.
Крім того, до глобальних проблем сучасної цивілізації належать проблеми людини, тобто такі, що пов'язані з масовим розповсюдженням деяких хвороб (СНІД, онкологічні, серцево-судинні захворювання, діабет та ін.); проблеми збереження культурної спадщини людства, взаємин між людьми, матеріальної і духовної незабезпеченості життя, обмеження прав і свобод громадян, боротьби з міжнародним тероризмом, наркомафією та ін.
Якими ж можуть бути шляхи та умови розв'язання глобальних проблем? До них можна віднести:
Ф масове роз'яснення значення та масштабів глобальних проблем;
Ш обоє 'язкове введення в освіту знань, пов язаних із глобальними проблемами сучасності;
0міжнародну співпрацю у справірозв язання глобальних проблем на різних рівнях;
¦Ф- міжнародне запровадження в економічні показники виробництва таких норм, що забезпечують фінансування, спрямовані на розв'язання глобальних проблем.
Загалом глобальні проблеми сучасності вимагають від людства нового рівня міжнародної інтеграції.
Велику роль у розв'язанні глобальних проблем відіграють громадська думка та такі громадські організації, як "Зелений світ ", "Грінпіс" тат.
СУТТЄВО І ЄЯ
Висновки
0л Складнощі людського самоусвідомлення, що постали перед людиною у XX ст., поставили проблему культури у центр філософських дискусій та сперечань саме тому, що людина як така формується в соціально-культурному середовищі. Суттєві ознаки культури дають можливість розуміти ЇЇ як накопичення зразків людських історичних самовиявлень, а тому вона постає своєрідною умовою збереження людськості в ході історичного процесу.
На ґрунті культури виникає цивілізація як сукупність форм, що стабілізує життя суспільства; між культурою та цивілізацією утворюється складна, суперечлива система взаємовпливів, що знайшло своє відображення у культурологічних концепціях XX ст. Одним із виявлень цих суперечностей постають глобальні проблеми сучасної індустріальної за
характером цивічізації.
Резюме
® У XX ст. явище культури опинилося в центрі уваги фічософії та гуманітарних наук, оскільки саме в культурі її дослідники намагалися відшукати відповіді на болючі проблеми людського самовизначення; наприкінці XX ст. на місце численних спроб дати одне-єдине визначення культури прийшло
ФІЛОСОФІЯ НАУКИ І ТЕХНІКИ
Вся історій людства має тільки два великі періоди: перший - від Авраама до сьогодення, другий - від винайдення атомної енергії та до всіх прийдешніх часів. Перехід від першого періоду до другого знаменний закінченням споживання сонячної енергії та початком використання її суто земних джерел.
Макс Борн
Сучасні соціальні процеси позначені надзвичайно широким і відчутним впливом науки й техніки на всі сторони життя. Сьогодні кожна освічена людина повинна орієнтуватися в тому, що являють собою наука та техніка, оскільки уникнути контактів із ними в сучасному суспільстві просто неможливо. У зв'язку з цим виникає потреба осмислити ці феномени історії, визначити їх корті, їх зв 'яз-ки із засадами людського буття, ритм та перспективи розвитку сучасного суспільства індустріального та постіпдустріального взірця. Особливе значення має виважена, обгрунтована оцінка феноменів науки і техніки в їх значенні для людини та історії.
СУТТЄВО ІЙКі
03
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
% причини виникнення та завдання філософії науки і техніки як особливого напряму сучасної філософії;
^ сутиісні ознаки науки, техніки й технології;
'Ь як впливає розвиток науки та техніки на розвиток суспільства;
^ які існують сьогодні основні оцінки впливу техніки на суспільство.
^ використовувати ознаки науки, техніки та технології для пояснення конкретних явищ сучасного суспільного життя;
^ порівнювати між собою основні сучасні періодизації історичного процесу;
застосовувати та пояснювати основні оцінки ролі техніки в процесах сучасного суспільного життя.
«*=
О
чому наука і техніка перетворилися на потужні чинники сучасних суспільних процесів; зв'язок людської технічної діяльності із засадами людського буття та розвитком пізнання; найновіші підходи до тлумачення сучасних особливостей розвитку технічної цивілізації.
(_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
20.1. Предмет, проблеми та історія філософії науки і техніки.
20.2. Поняття науки, техніки і технології.
20.3. Зв'язок розвитку науки і техніки з розвитком суспільства.
20.4. Проблеми оцінки впливу техніки на розпиток суспільства.
20.5. Особливості історичного розвитку науки і техніки.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* МАШИНА - інженерний вид техніки, результат матеріалізації наукових знань, традиційна машина складалася із трьох елементів: робоче знаряддя (що діс на предмет праці): передаточний механізм ти силова установка: науково-технічна революція додала до ни.\ четвертий елемент - кібернетичний інформаційний пристрій, внаспдок чого машина перетворилася на саморегульований комплекс.
* НАУКА - спеціалізований та спеціально культивований вид пізнавальної діяльності, спрямований на продукування достовірних перевірених знань: в реальному житті суспільства наука постає у трьох виявленнях: як сукупність знані,, нк спеціальна пізна-ватьни діяльність: як сукупність соціаіьних організацій та інститутів, що іабезпечу-іоть виконання такої діяльності.
* ТЕХНІКА - в широкому значеній особлива форма людського утвердження в бутті та взаємодії із світом, коли іюдина за допомогою кінцевого, контрольованого, впорядкованого намагається опанувати нескінченним, спонтанним, хаотичним: ця форма людського самоутвердження може набувати простих, а також- - надзвичайно складних виявлень
* ТЕХНОЛОГІЯ - виправдані способи застосування техніки та способи поєднання окремих ланок процесів людської діяльності
* ТЕХНОЛОГІЧНА РЕВОЛЮЦІЯ - перехід і)о якісно нових способів технічної та виробничої діяльності, можливість яких відкрилася разом із досягненнями в галузях електроніки, інформаційної техніки, генної інженерії; всі вони повинні привести до того, що людина буде здійснювати свою діяльність не за принципами грубого зовнішнього втручання у природні процеси, а шіихом входження у внутрішнє їх регулювання на засадах їх власних законів та властивостей.
* ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО - суспільство, що базує свою життєдіяльність на засадах машинного виробництва.
* ТЕХНОТРОННЕ СУСПІЛЬСТВО - суспільство, яке повинно базувати свою життєдіяльність па жісчдах досягнень та результатів технологічної революції, володінні інформацією, лібералі іації сусппьних відносин.
20.1. Предмет, проблеми та історія філософії науки і техніки
Філософія науки і техніки (на Заході превалює напрям "філософія техніки") — напрям філософії, характерний для XX ст. Його поява викликана передусім надзвичайно широким розповсюдженням техніки і технічних засобів саме в цьому столітті, а також усеосяжним впливом науки та техніки на всі сторони життя суспільства.
І все ж інтерес до науки і техніки виник задовго до XX ст. Так, певні міркування про засоби людської діяльності ми знаходимо вже у Платона й Арістотеля. В епоху Відродження відбуваються події, що свідчать про перші прояви взаємодії між наукою і технікою. Існують відомості про те, що під час будівництва Міланського собору його проект уперше було піддано науковій експертизі (1386 р.). Діяльністю, максимально наближеною до інженерної, займалися Леопарда да Вінчі (1452-1519), Микколо Тарталья (1499-1577), Петро Апіап (1501-1552), Герхард Меркатор (1512-1594). Щоправда, діяльністю, близькою до інженерної, займалися ще єгипетські будівничі, але давньоєгипетська традиція перервалася і не дала наслідків, подібних до розвитку європейської традиції.
Напередодні Нового часу (ХУІ-ХУІІ ст.) тиловим був поділ усіх знань, мистецтв та вмінь на два розділи: агГез теспапісаі (механічні мистецтва) та агіез ііЬегаіів (вільні мистецтва). До вільних мистецтв входили відомі науки "тривіуму" та "квад-ривіуму", що їх виділив у V ст. МарцІан Капелла, а до механічних відносили 7 таких напрямів: рільництво, полювання, ткацьку справу, зброярство, медицину і театральне мистецтво (оскільки останнє було пов'язане з будівництвом підмостків, виготовленням та використанням декорацій).
* Першим виданням, спеціально присвяченим техніці, можна вважати книгу І. Бекмана "Керівництво з технології, або Пізнання ремесел, фабрик та мануфактур", видану 1777р. у Геттінгені (Німеччина). Століттям пізніше вийшла книга Е. Каппа "Основи філософії техніки " (Брауншвейг, 1877), звідки, власне, й пішла назва особливого напряму філософії. У 1897р. француз А. Еспіна видав книгу "Джерела технології", але найбільш визнаними авторитетами у справі заснування філософії техніки є Ернст Капп та неотоміст Фрідріх Дессауер ( "Філософія техніки; Проблема реалізації", 1927 р., Бонн).
Суттєвий внесок у розроблення філософії науки і техніки зробили французи Е. Дюркгейм, М. Вебер, А. Бергсон, Ж. Еллюль, німецькі філософи Е. КассІрер, М. Хапдеггер, Ф. Рапп, Г. Рополь, американські філософи та соціологи Д. Белл,
Р. Айріс, А. Тоффлер, X. Сколімовськи, Р. Мертон. англієць Дж. Бернал та ін., а також такі філософські течії, як неокантіанство, позитивізм та наукознавство.
Чим конкретно зумовлена поява особливого напряму філософських досліджень під назвою "Філософія техніки" або ''Філософія науки й техніки"? Назвемо провідні чинники його появи.
Основні принципи філософії науки як особливої галузі знання були розвинуті Р. Мертоном у праці "Наука, техніка і суспільство в Англії XVII ст. ", опублікованій у 1933 р. В ній Мертон висунув на перший план роль пуританської релігії І моралі в становленні науки Нового часу. Пізніше він сформулював концепцію науки, яка в 60-і роки стала домінуючою парадигмою. Ф-ілософською основою цієї концепції були позитивістські ідеї соціальної нейтральності І кумуля-тивішго характеру зростання наукових знань, а загальносоціологічною основою - структурний функціоналізм, варіант якого був розроблений самим Мертоном.
Провідні чинники появи філософських досліджень науки і техніки ¦;•<'¦
^ наука і техніка сьогодні — дуже важливі за впливом та наслідками галузі людської діяльності
р- розвиток науки і техніки позначається на всіх сторонах життя суспільства, приводячи до радикальних змін у їх змісті
р. у XX ст. за високого рівня розвитку науки і техніки розкрилися принципово нові аспекти їх зв язку з різними сферами людської життєдіяльності; з поступом історії, з природою людини, а водночас відкрилися і нові сторони людського буття
У зв'язку з останнім маємо підстави стверджувати, що філософія науки і техніки змушує нас дещо по-іншому розглядати окремі традиційні проблеми філософії, зокрема: що таке людина, що таке природа, які можливі між ними системи взаємозв'язку, якою є природа людського інтелекту? І водночас -— цілий комплекс соціальних проблем.
Але безпосереднім предметом дослідження для цього напряму є сутність науки і техніки, їх взаємовплив та взаємозв'язок, їх місце серед інших явищ людської життєдіяльності.
20.2. Поняття науки, техніки і технології
Бурхливий хід науково-технічного розвитку у XX ст. привернув увагу вчених, дослідників та й узагалі громадської думки людства до того, що таке техніка, як вона пов'язана з наукою та розвитком суспільства. З огляду на численні негативні наслідки науково-технічного поступу дуже гостро постало питання і про те, чи можна обмежити або навіть і припинити бурхливий розвиток техніки, проникнення науки в досить автономні, з погляду етики, сфери життя людини. При цьому, з одного боку, мимоволі згадується роман-застереження Дж. Оруелла "1984", в якому змальовано страхітливу картину життя суспільства з тотальною регламентацією засобами науки, техніки, технології найінтимніших сфер життя людини, а з іншого — відомий вислів індійського мудреця і духовного проводиря Вівекананди про те. що індійські вчителі життя давно зрозуміли: техніка веде у безвихідь, тому вони передбачливо повернули розвиток індійського суспільства в бік духовного,а не технічного вдосконалення. Зрозуміло, що передусім слід звернутися до питання про природу та сутність техніки.
У науці існує три підходи до розгляду цього питання, які умовно можна позначити як вузький, загальноприйнятий і широкий:
* за вузького підходу до техніки відносять будь-які допоміжні засоби діяльності, тобто знаряддя та засоби праці. Навряд чи такий підхід можна приймати як повною мірою виправданий, оскільки при цьому і гілку, використану як важіль, треба було би вважати технікою;
¦* у межах загальноприйнятого підходу техніку розглядають як сукупність технічних пристроїв і засобів, які матеріалізують знання і сприяють збільшенню ефективності людської діяльності. Це переважно інженерно-технічний ракурс проблеми, необхідний для вирішення конкретних цільових завдань, але. безперечно, недостатній для вирішення глобального питання про місце та роль техніки в житті суспільства, про можливості й умови свідомого регулювання науково-технічного розвитку. Хоча й при такому підході є місце для філософських роздумів: адже тут виникають проблеми зв'язку людської діяльності з процесами природи, питання про умови ефективності людської діяльності та її критерії, питання про зв'язок розуміння, контролювання та алгоритмізації людської діяльності з неусвідомленим, спонтанним, природним. Усі ці проблеми та питання перебувають у полі зору філософських досліджень;
*¦ за широкого підходу насамперед звертають увагу на те, що поняття "техніка" вживають у різних значеннях: ми кажемо про техніку швидкого читання, техніку акторської гри, техніку гри на музичних інструментах і навіть про техніку інтелектуальної медитації. При такому вживанні поняття "техніки" виходить за межі позначення технічних пристроїв і може бути застосоване майже до всіх сфер та напрямів людської діяльності. А це свідчить про те, що технічна сторона є важливою і необхідною стороною людського буття, людського способу самоутвердження у світі.
Кожна з окреслених концепцій демонструє нам щось справді суттєве й цікаве у феномені техніки. Завдяки ознайомленню з ними ми отримаємо його об'ємне зображення. Спробуймо зробити деякі висновки та узагальнення. Майже всі, хто розглядає техніку в широкому значенні цього терміна, наполягають на тому, що вона:
Основні концепції походження техніки
Автори концепції
Суть концепції

Б. Франклін
¦ техніка є "оречевлєнням"знання ¦ людина в технічних засобах реалізує закони природи

Е. Капп
¦ техніка є результатом розв'язання суперечностей між: органами тіла та прагненнями душі

Ф, Д есе а у ер
¦ у створенні техніки людина наслідує божественне творіння світу ¦ технічна творчість є проявом вищого творчого принципу

А. Бергсон
¦ техніка і технічна діячьність людини обумовлена принциповою нездатністю останньої перебувати в цілісному злитті з буттям

1 ¦ техніка пов'язана із принциповими осо-|| бливостями людського існування у світі М. Хапдеггер II ¦ техніка - це прояв того, що людшіа 1 завжди перебуває виштовхнутою на II зовнішню межу буття

Ж. Е.ілюль
¦ техніка є наслідком загальної раціоналізації життя ¦ техніка веде до стандартизації життя, перетворює засіб у мету, а мету -у засіб

X. Бек
¦ техніка є результатом зустрічі людського духу із світом, природою ¦ дух створює техніку і водночас глибше усвідомлює себе самого

^ вкорінена в самий фундамент людського існування і с проявом особливостей людської взаємодії з світом;
% техніка далі пов 'язана Із суттєвими особливостями людського пізнання та інтелекту;
% нарешті, техніка незаперечно пов 'язана з намаганням людини з допомогою скінченного оволодіти нескінченним, за допомогою раціонального — позараціоиальним, функціонального та цілеспрямованого — самодостатнім, за допомогою ефективно нарощуваного — спонтанио-самопродукуючим.
* Отже, ми можемо зазначити, що через техніку людське буття посіпає як певний полюс буття взагалі, як полюс, па якому панус виділене, кінцеве, раціоналізоване, регламентоване, ідеалізоване, визначене, складне, перервне. Водночас саме завдяки тому в бутті окреслюються протилежні перерахованому властивості: цілісне, нескінченне, самобутнє, спонтанне, безмежне, невизначене, самоут-єорюєальне, безперервне. Технічна ж творчість постає як намагання через перше досягнути другого.
Сучасні німецькі дослідники X. Ленк та Г. Рополь виділили 9 характерних елементів техніки:
Дев'ять, . елементів
техніки
за X. Ленком
та Г. Рополем
^прикладне природознавство
.продукування надлишків продукції, ефективність розкриття глибин упорядкування природи самозабезпечення людського існування -> втілення ідей та задумів людини
воля до влади над природою ' комплекс інструментів та засобів вивільнення людини з-під влади природи предметне втілення схем людської діяльності
Усі ці елементи випливають із широкого розуміння техніки, конкретизуючи його. Можна також погодитися з американським філософом X. СколІмовськи, що техніка пов'язана з вихідними поняттями європейської цивілізації, а саме, з поняттями природа, раціональність, ефективність, поступ.
У сучасній філософії техніка постає як об 'скт, знання, діяльність та волевиявлення людини. Отож при розгляді техніки доцільно враховувати її: =>природний вимір, =>людський вимір (у тому числі — психологічний, етичний та ін.), асоціальний вимір (економічний, правовий, політичний, історичний та ін.). * На підставі розглянутого можемо стверджувати, що пізнання і техніка нерозривно пов'язані між собою, що в певному вимірі пізнання є нічим іншим, як технікою інтелектуального прояснення буття (принаймні — наукове пізнання). Певна річ, що п наука виникає і розвивається у зв'язку з розвитком техніки. Але водночас ми повинні _ зазначити і певну розбіжність у розвитку знань та техніки. Техніка, як підкреслювалось, знаменус собою існування людини на певному полюсі буїтя і сама с виразом цього полюса, тоді як знання і пізнання намагаються охопити буття а усіх його проявах і використовують для того різні форми, тобто технічна сторона с лише О4НІСЮ стороною знання та пізнання. 1 тому в історії, а також у різних вилах пізнання акцент може падати переважно або па технічну, або на цілісно-о орач ну його сторону. Відповідно і 'зв'язок пізнання з розвитком техніки не г_ прямим. 1 все ж ми можемо і достатньою мірою достовірності стверджувати. що сутність людського пізнання вимушено пов'язана
з технічною діяльністю.
Вихідним актом і технічної діяльності, і пізнання є покладання у бутті, що протистоїть людині та ,'іюдському розуму, певної межі, яка починас викопувати функцію точки або системи відліку, що падалі орієнтує людину в її теоретичній чи практичній діяльності. Наприклад, коли первісна людина починала виготовляти кам'яні знаряддя праці, то світ носіавав перед нею поділеним на предмети, якими можна діяти, і на предмети, котрі підлягають дії. Ця. здавалося б, суто архаїчна класифікація і нині залишається вихідним орієнтиром у людській діяльносп.
Але в цьому пункті ми повинні відзначити, що виділення подібних класифікацій, як і проведення орігнтувальних меж у бутті — це, у підсумковому варіанті, с справою людською розум), а не технічної діяльності як такої Адже те, що саме таке проведення грані, наприклад, у вигоювленні знаряддя праці, є найкрашим та найефективнішим, може зафіксувати лише розум людини, бо виготовлення знаряддя га його використання — це процеси, які далеко стоять один від одного. Тут слід зібрати докупи н утримати разом у пам'яті багато різних ситуацій, моментів, актів та результатів, порівняти їх між собою, знайти критерії д.тя виділення кращого варіанту та ін. Усе це без участі розуму просто неможливе. Лише те. що відзначене і зафіксоване розумом, стає справжнім елементом діяльності.
¦ Отже, пізнання і технічна діяльність мають єдине вихідне коріння, але виростають з нього різні сутності. Діяльність свідомості, активність розуму стають головною передумовою і пізнання, і технічної творчості. Тому знання і техніка не зливаються, хоча й тісно сплітаються у своєму розвитку. Яку ж роль відіграють технічні і технологічні чинники в пізнанні? Вони стають ніби динамічно рухомим візиром, крізь який розум сприймає структуру буття І доводить сприйняте до рівня розуміння. На основі технічної: технологічної діяльності виробляються інтелектуальні операції мислення (наприклад, аналітико-сиитетична діяльність), дискурсивне
мисле/шя, з'єднуються інтуїтивне схопленая ти раціональні умовиводи. І есе ж — підкреслимо це ще раз — пізнання й усвідомлення принципово не зводяться лише до дискурсивного мислення та раціонального аналізу; це водночас і охоплення цілого, і безпосереднє вживання у ехще, і певне екстатичне злиття ї глибинними вимірами сущого.
Наука виникає як спеціальне культивування техпіко-технолої іч-ного аспекту пізнання і а свідомості. Наука починається і ам і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те. як слід діяти, щоб отримати певний результат, починають обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом наука виникає як розроблення і фіксація необхідних моментів у предметній діяльності людини.
!
Компоненти науки
за з.\истом
• знання про світ
¦ знання про алгоритми дій та діювих операції)
¦ знання про можливості людини її її ставленні до світу
за класифікацією
паї /см про форми та сфери існуючого (природознавство, історія, соціологія, етнографія, анатомія, психологія)
ш науки логіко-мстодологічного або інструментального напряму (математика, логіка, теорія систем, пригра му вапни)
¦ гуманітарні науки (філософія, культурологія, фіюлогія. ре.іігісзпанапва, естетика та ні.)
Лише беручії всі ці наукові напрями в комплексі, ми можемо скласти виправдане уявлення про науку взагалі. В загальному плані термін "наука" використовується у трьох основних значеннях:
1) в нашииршому значенні -як будь-який свідомо відфіксований досвід (в такому випадку ми кажемо '1Це буде мені наукою"');
2) в широкому значенні - як сукупність достовірних, перевірених та обґрунтованих знань у будь-якій сфері пізнання;
3) у вузькому значенні - як природознавство, в якому домінує логіко-математичнии апарат.
Свого часу /. Кант виголосив тезу про те, шо в кожній галузі знання рівно стільки науки, скільки в ній є математики. Математизоване природознавство, починаючи з XVII ст., стає у Європі взірцем науки як такої. Тому є своє пояснення, бо саме таке спрямування наукового натхнення призвело до швидкого технічного прогресу в Європі. Але таке тлумачення науки невиправдано звужує її зміст та функції.
Спираючись на розглянуті особливості науки, ми, разом із дослідниками в галузі наукознавства, можемо виділити такі її суттєві ознаки:
% наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеня вираження у ньому суттєвих зв'язків пізнаваної предметної галузі (відкриття та дослідження законів тих явищ, що вивчаються);
'Ь єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;
*Ь наявність методологічно-операційної складової частини, за допомогою якої можна як перевіряти наявні знання, так і отримувати нові;
Ч> єдність кількісного та якісного аналізу досліджуваного
предмета;
"Ь наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за
кожним терміном;
^> категоріальний зміст знання, тобто наявність оріентов-ио-конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз предметного змісту буття, що отримує назву фізичної, хімічної, біологічної та ін. реальності;
% наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофілософсь-ких припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності;
% задоволення певної соціальної потреби.
У реальному суспільно-історичному існуванні наука постає V трьох проявах:
певна сукупність знань, відомостей, інформації діяльність із продукування таких знань
сукупність соціальнихугрупувань, колективів, інститутів та установ, що забезпечують здійснення зазначеної діяльності
Прояви науки в суспільномуі житті
¦ Нарешті, ми звертаємося до поняття технології. З інженерного та соціального погляду технологія — це сукупність умов, чинників, компонентів, що забезпечують оптимальне використання та застосування техніки. Технологія передбачає певну організацію та пеону послідовність актів, дії, що загалом приводять до необхідного результату. Сюди входять соціально-культурні чинники, знання, екологічні, ергометричні та психологічні аспекти людських технічних дій. Але існус і лсщо специфічне значення терміна "технологія": в англійській науковій традиції частинку "логія" витлумачують не як закон або закономірність, а в первинному значенні — як "слово", "теорія", "знання"'. На відміну від вказаного значення, поняття технологія тут розуміють як комплекс наук, пов'язаних із буттям техніки. Як звичайно, ці науки групують відповідно до названих раніше ознак техніки: це комплекс природничих, проективних, пропедурно-методологічних та соціальних наук про техніку.
Поняття технології не с другорядним порівняно з наукою та технікою. Навпаки, значною мірою значення і оцінка техніки визначаються саме в технологічному аспекті, адже недарма існує вислів:'' Техніка в руках варвара перетворюється у метаюбрухт". "Технологія, — як зазначає американський соціолог Дж.П. Грант, — пронизує собою всі наші думки про світ і про нас самих. Пришестя технології поставило вимогу змін у наших уявленнях про те, що є добре, що таке добро, як треба розуміти здоровий глузд і шаленство, справедливість І несправедливість, раціональність та ірраціональність, красу і потворність".
Сьогодні рівень технології, тобто розуміння і використання природних, людських та соціальних вимірів техніки, значною мірою визначає загальний рівень культури суспільства. Німецький філософ Г.Рополь зазначає: "Разом із технікою повинен імпортуватися також і орієнтований на техніку спосіб життя: успішне передання техніки пов'язане з відповідним переданням культури".
20.3. Зв'язок розвитку науки І техніки з розвитком суспільства
Із розглянутих раніше положень можна зробити висновки:
> по-перше, про те, що науки, техніка, технологія є досить складними явищами суспільного життя і що вони пов'язані з глибинними засадами людського існування;
> по-друге, про те, що між ними існує необхідний зв'язок.
Історія свідчить, що технічний розвиток може досягати досить значного рівня у відносно малорозвинсних країнах, як це було, наприклад, у Стародавньому Єгипті та Китаї XIV ст. Але наслідки такого розвитку ніколи не досягали тих результатів, що їх ми маємо в сучасній Європі. Це свідчить про те. що, незважаючи на можливість відносно автономного розвитку технічних умінь, лише тоді розвиток техніки набуває характеру динамічного і стійкого у своїх основах процесу, коли він переплітається і поєднується з розвитком науки та соціальної структури.
Тс саме можна сказати і на адресу науки. Нині можемо констатувати, що вивчення прогресивного поступу суспільства свідчить про внутрішню єдність розвитку науки, техніки і технології. Європейська наука бере початок із пошуків та відкриттів Стародавньої Греції, а саме — із дослідження змісту понять, що формують знання, а отже, з доведення, обгрунтування, аргументації, тобто з технологічної сторони інтелектуальної діяльності людини. Так звана "теорема Шфагора" була відома своїми результативними величинами ще задовго до Шфагора, але характеру саме теореми, тобто логічного доведення, вона набула в Шфагора.
Так само розуміння води як першооснови всього сутнього існувало у східній міфології, але лише Фалес Мілетський почав це обґрунтовувати, раціонально тлумачити та пояснювати. Становлення науки у Стародавньому світі ще мало пов'язувалось із розвитком техніки. Тут наука, діставши поштовх для розвитку зі сфери соціального життя та технічної діяльності, нагромаджувала переважно технічні складники інтелектуальних пошуків. І хоча окремі напрями знання перехрещувались із практичними потребами (наприклад, діяльність Архшеда), це радше було винятком, ніж правилом. Ту ж тенденцію ми спостерігаємо і в Середні віки. Але самий факт втягування великої групи етносів у єдиний культурно-історичиий процес сприяв поступовому розширенню напрямів пізнання та сфер застосування знань.
Найвражаючішою сферою технічної діяльності зрілого Середньовіччя було будівництво храмів. Саме тут, за свідченням істориків науки, ми й знаходимо перший відомий нам і вже згадуваний факт наукової експертизи проекту будівництва Міланського собору (1386 р.). Власне, стабільна картина розвитку науки, техніки та технології в їх взаємозв'язку починається в Європі з епохи Нового часу {XVII ст.). Дослідники виділяють наступні етапи в розвитку науки та техніки.
Основні етапи розвитку науки і техніки
-+¦ перший етап (прибл. 1660-прибл. 1750) -науки і техніки тут іпсти-туаіізуються (виникають Академії наук і власне інженерна діяльність;; зв язокміж наукою і технікою можна простежити за такими напрямами: а) виникне техніка для наукових експериментів, яка починає досить активно розвиватися па ґрунті вже наявних тех-нічних досягнень; б) утверджується механічна картина світу;
-> другий етап - початої; промислової революції (кінець XVIII ст. -усе XIX ст.). Тут бурхливий розвиток техніки починає вимагати застосування науки. У топ самий час виникає економічна потреба у втіленні иаукоао-іиструмеитальиих нипрацюваиь у виробництво. Тобто виникає зустрічний рух науки, техніки і технології одне до одного:
->¦ третій етап - XX ст. - тут зв 'язок науки і техніки стає систематичним і спеціально плановим, і в цьому зв'язку наука поступово виходить на прохідне місце
Інколи виділяють ширші і. навпаки, детальніші періоди науково-технічного розвитку. Наприклад, античну та середньовічну науку розглядають як перший етаїкш якому пізнання ще достатньо не відокремилось від ремісництва. Наукову революцію Нового масу виділяють як другий період — період відокремлення науки від практичних потреб. А кінець XIX і XX ст. вважають періодами нової синкретичної взаємодії науки і техніки.
* Уже розглянуті підходи до аналізу розвитку науки та техніки свідчать, що вони, безперечно, пов'язані з розвитком суспільства, з його поступом, але прямого -і простого зв язку тут пемас. Загалом переважає тенденція до інтепсивпішого розвитку інтелектуальних методик наукового пошуку, яку врешті-решт речюмує випереджальний хід розвитку науки порівняно з технікою та виробництвом.
Але навряд чи ми знайдемо на протязі всієї історії європейської цивілізації незаперечні та однозначні підтвердження визначального впливу науки і техніки на розвиток суспільства. Таку тенденцію можна спостерігати лише у другій половині XX ст., але її тут говорити про неї можна лише з певним застереженням (про це докладніше йдеться у подальших підрозділах). Важливішими для розвитку суспільства є міжінднвідуальні зв'язки, ство-
рення умов для свободи особи, характер зв'язків між політичними інститутами та громадянським суспільством. В історії європейської цивілізації можна умовно виділити такі етапи, в яких по-різному постає зв'язок науки й техніки з розвитком суспільства:
* на першому етапі в архаїчних суспільствах зрушення у техніці, технології та. знаннях позначалися на якісних змінах епох;
* на другому етапі в цивілізованих доіндустріальиих суспільствах відбувався поступовий процес нагромадження потенціалу методик інтелектуального пошуку та технічних новацій;
* па третьому етапі інтегральний розвиток науки й техніки дедалі більше починає визначати перманентні (неперервні) кроки в розвитку всіх провідних сфер суспільного життя.
* Отже, наука, техніка, технологія — це надзвичайно складні і впливові напрями людської.життєдіяльності, пов 'язані зі способом людського само утвердження у світі. Наука і техніки вступають у складні й неоднозначні зв 'язки з провідними сферами суспільного життя, але загалом вплив науково-технічного розвитку на суспільство зростає.
20.4. Проблема оцінки впливу техніки на розвиток суспільства
Як уже зазначено в попередньому викладі, у XX ст. технічний розвиток набув усебічного й бурхливого характеру. Тому XX ст. характеризують як =угсхнічне, =>атомне, ^космічне, =>кіберн стичне, =>століття автоматики, ^комп'ютеризації, =>роботпзації та ін. Але XX ст. знаменне також надзвичайною, нечуваною раніше напруженістю усіх соціальних протиріч, надзвичайною конфліктністю і навіть трагічними соціальними катастрофами. Обличчя цього століття не можна собі уявити без техніки і технічних новацій.
Розвиток транспорту, зв'язку, засобів комунікації зробили всю планету осяжною і досить невеликою. Люди стали жити тепер життям усієї планети і раптом наочно відчули реальний сенс терміна "людство". Але водночас відчули і надзвичайну різноманітність, складність, неоднозначність суспільства, побачили й цілу низку смертельних небезпек для нього. І знову-таки значну роль у такому усвідомленні відіграла техніка в її зв'язку з наукою і технологією.
1^
Інколи сучасний стан справ у суспільстві порівнюють із сюжетом відомої казки: джин вирвався із пляшки, а приборкати його вже неможливо.
Як би там не було, а розвиток науки і техніки і< XX ст. змусив увалено до них придивитися, спеціально займатися їх дослідженням. Унаслідок того виникли зовсім нові науки: а) ^¦філософія техніки, або філософія науки і техніки; б) ^наукознавство ;а) ^-комплекс технічних наук, що в Англії іменується "ТесІшоіо§у" ; г) =>історія природознавства та техніки; д) ^-соціологія науки та техніки; є) =>інжеиерна психологія та ін. Зусиллями цих наук розроблена цілий комплекс проблем.
Насамперед — це проблема загальної оцінки феномену техніки в розвитку сучасної цивілізації. За класифікацією К. Ясперса, у другій половині XX ст. сформувалися три позиції щодо оцінки техніки.
...... Оптимістична оцінка роз-
витку техніки резюмована в різних варіантах концепції технократизму, що її започаткував американський дослідник Т. Веблен. Вихідну тезу можна сформулювати так: техніка сама здатна нейтралізувати або й подолати ті негативні наслідки, які несе людству її розвиток і поширення. Тобто технічні системи створюють засоби і передумови поступової гармонізації життя і процесів у суспільстві. Для такої оцінки, безперечно, є підстави. Справді, ми бачимо, як прогрес техніки дає змогу переборювати смертельні раніше хвороби, зменшувати гостроту екологічної кризи, вирішувати конфліктні ситуації у суспільстві, забезпечувати динамічний стан суспільної інфраструктури. Але громадськість непокоїть те, що за кожним новим поворотом у науково-технічному поступі виникають нові небезпеки, причому масштаб їх загрози зростає, і наперед невідомо, чим повинно буде людство розраховуватися за чергову технічну вигадку. Крім того, на розвиток техніки впливає і соціальний егоїзм, тобто в гонитві за технічними новинками дуже часто не вра-
'' Позиція щодо '¦'.' оцінки техніки %'¦ (зи К. Ясперсом)
оптимістична
песимістична
нейтральна
ховують їх зворотного негативного впливу на людину. У соціально-політичному аспекті людство, знову-таки, не застраховане від авантюристичних кроків деяких політиків на зразок Садама Хусепна або від захоплення ядерної зброї злочинцями.
Нарешті, розвиток техніки веде до дедалі більшого її проникнення у психологічні сфери людського життя. Тут виникають застереження морального і гуманістичного характеру: чи не призведе цей розвиток до тотального контролю за людьми з боку інформаційно-поліцейських служб? До тотального контролю за думкою?
Песимістичний напрям оцінки техніки дістав назву технофобії- жаху перед технікою. Прихильники такої оцінки висувають наведені раніше аргументи і роблять висновок про марність очікування добра від розвитку науки і техніки. На їх думку, цей розвиток не приведе ні до чого іншого, крім перетворення самої людини на елемент технічних пристроїв. Людина вже відлучена від натуральних форм та проявів життя, від природи, а надалі ця тенденція стане панівною. Комп'ютерна техніка не зробить людину ні розумнішою, ні щасливішою, а радше ще більше незахище-ною і безпорадною, нездатною протистояти життєвим негараздам. Планета Земля поступово стане непридатною для життя, і, отже, бажання людини досягти благополуччя за допомогою техніки призведе до ЇЇ виродження.
Нарешті, нейтральну оцінку науково-технічного розвитку можна передати словами К. Ясперса: "Одне, в усякому разі, очевидно: техніка — лише засіб, сама собою вона не є ні доброю, ні поганою. Усе залежить від того, що з неї зробить людина, чому вона служитиме, в які умови людина її поставить". "Оскільки техніка сама не ставить перед собою ніякої мети, вона перебуває по той бік добра та зла або передує їм". Ця оцінка теж має своє виправдання і свої підстави. Але вона применшує значення вихідного зв'язку техніки з глибинними засадами людського буття.
Коли кажуть, що за допомогою ножа можна зробити хірургічну операцію і врятувати життя людині, а можна навпаки — убити людину, то чомусь забувають про те, що ніж спеціально зроблений для того, щоб розтинати речовину чи тканину, а отже, самий факт його створення передбачає таку культуру і таке розуміння існуючого, за яких припускається можливість і виправданість механічного розтину природно існуючого під час людського
втручання у світ. Наполягання на неприпустимості вбивства свідчить лине про бажання обмежити сферу застосування ножа, а не про ліквідацію у нього властивості розтинати. Відомий вислів доречно відзначає: "Якщо в першому акті на стіні висить рушниця, то в якомусь акті вона повинна вистрелити''. Тобто без наявності в техніки певних властивостей, що закладеш в її конструкцію під час виготовлення, без певної світогляди о -психол о гічної та теоретичної основи технічної діяльності техніку неможливо було б використати як у позитивному, так і в негативному планах.
¦ В оцінці техніки як нейтральної прихована дуже небезпечна аксіома про те, що слід не стільки вдосконалювати техніку в напрямі зменшення або нейтралізації Ті негативних функціональних проявів, скільки певним чином виховувати та дисциплінувати тих, хто працює з технікою. Не еідкидаючи значення останнього, ще раз зробимо наголос на тому, що не молена штучно відривати техніку від її інтелектуального та психологічного забезпечення. З огляду на попередні міркування не можна не визнати справедливість за словами Ф.Рап-гіа: "Амбівалентність (наявність протилежних значень) техніки не можна усунути. Техніка служить для полегшення і вивільнення, але також: створює нові обмеження, обтяження та прилучення, ЇЇ вважають гарантом людського розвитку та соціального поступу, проте вона викликає також нелюдські й руйнівні наслідки ".
Зауважимо й те, що сумнозвісна Чорнобильська катастрофа засвідчила: мало мати навчений персонал, треба ще й техніку зробити такою, яка би була максимально безі іечною наві гь за умов помилок з боку персоналу.
У техніці дуже виразно постає вихідний драматизм людського сі а-новища у світі, бо ми не можемо бути людьми без техніки, як і не ¥ можемо тотально технізуватися. Ми не можемо існувати, не втру-ф чаючись у самодостатній хід природних і іроцесів, але не втручання може нам вартувати нашого існування і навії ь існування нашої планети.
Наука ча техніка схематизують, ділять, фрагментують безперервну стрічку життя, але саме через це огрублення ми починаємо бачити, розуміти і цінувати цілість та безпосередність. Принаймні сьогодні ми розуміємо, що людський шлях цивілізованого розвитку (правда, лише в європейському варіанті) — це шлях до диференційованої суцільності, до збільшення складності культури та інтелекту, нюансів у нашому ставленні до буття, а все це ми здобуваємо за допомогою техніки. За влучним визначенням К. Леонтьє-ва, розвиток культури постає як розповсюдження "квітучоїскладності та розмаїтої гармонійної творчості".
20.5. Особливості історичного розвитку науки і техніки
Наука і техніка можуть розвиватися як через поступові кількісні нагромадження, так і через досить радикальні зміни в їх вихідних підвалинах. Перший шлях розвитку визначається, звичайно, як еволюційний, а другий — як революційний.
Першою технічною революцією вважають так звану неолітичну революцію у знаряддях праці, що відбулася приблизно за 10-8 тис. років до Р.Х. До цієї революції знаряддя праці, що їх виготовляли з каміння протягом близько 1,5-2 млн років, були грубі і примітивні. Але ось раптом знарядь праці стає набагато більше, вони значно досконаліші, витончені, і їх іноді важко відрізнити від творів ужиткового мистецтва.
Другу (дуже важливу за наслідками) технічну революцію Європа переживає у другій половині XVIII — на початку XIX ст. Це так звана промислова революція: тут виникають машини, для яких характерна наявність трьох конструктивних елементів: 1) робочого знаряддя; 2) передавального механізму та 3) силового пристрою. Машини надзвичайно збільшують продуктивність праці і поступово починають проникати в різні сфери життя.
Першою науковою революцією більшість дослідників вважає виникнення науки в XVII—XVIII ст., тобто виникнення сучасної експериментальної науки. У цей період уперше створюється цілісна наукова теорія, що містить всі необхідні ознаки науки як такої, — це класична механіка Ньютона. Ця теорія мала добре розвинений математичний апарат і давала можливість обчислювати і передбачати хід фізичних процесів.
На зламі XIX—-XX ст. відбулася нова наукова революція, унаслідок якої утворилась некласична наука: =>теорія відносності, ^квантова механіка, =}галактична астрономія, =>кібернетика.
¦ Наука у XX ст. вийшла на дослідження "мікро", "макро "та "мега-пронесів" світу в їх єдності та переплетенні і тим самим відкрила шлях до небачених раніше техніко-технологічних зрушень. Це, зокрема, створення =$космічиої техніки, =$гепної інженерії, =>камп 'ю-териої, =>лазерної техніки, ^/ядерної енергетики та ін.
?
Одним із наслідків цієї революції був вихід науки та техніки на принципово новий рівень взаємодії: складність сучасної техніки є такою, що керувати нею без попереднього наукового дослідження, обгрунтування, експериментування неможливо.
Тому у XX ст. відбулися процеси: а) органічного злиття розвитку науки і техніки; б) виходу науки на провідне місце в її зв'язку з тех-• нікою.
А результатом того врешті-решт стала і певна революція у конструкції машини: з'явився так званий четвертий елемент машини — кібернетично-обчислювальний пристрій, що породив тенденцію до перетворення машини в саморегульований машинний комплекс. Усе це часто визначають як науково-технічну революцію XX ст.
Як уже було відзначено, бурхливий розвиток науки і техніки у XX ст. загострив або змусив трохи по-іншому зрозуміти деякі традиційні проблеми людського буття, а отже, проблеми філософії та соціології. Серед них — перегляд періодизації історії європейської цивілізації. Ще на початку 60-х років французький соціолог Р.Лрон виділив 5 стадій економічного росту європейського суспільства.
Стадії економічного розвитку європейського суспільства (за Р.Арондм) '¦ ¦
>- традиційне суспільство, що жило за рахунок продуктів, які воно брало переважно з природи, без суттєвих змін останньої;
¦>¦ підготовка зрушення - це період епохи Відродження і початок епохи Нового часу;
>¦ зрушення - період перших технічних відкриттів промислової рево-
-^ люції;
індустріальне суспільство, що активно переробляє природу на основі
-> машинного виробництва;
постіндустріальне суспільство - суспільство, що використовує автоматизоване виробництво, кероване інформаційною технікою, в усіх сферах життєдіяльності п орієнтоване на масове задоволення життєвих потреб своїх членів.
Ж.Еллюль, загалом поділяючи подібний погляд, виділяє у зв'язку з цим у розвитку техніки три стадії: І) знаряддя ручної праці; 2) машини; 3) автомати.
Американський дослідник /". Кап дає таку періодизацію розвитку суспільства, пов'язану з розвитком науки і техніки.
1) велика сільськогосподарська революція, ! що відбулася приблизно 10 тис. років тому і забезпечила людству стабільні засоби для існування
2) великий перехід, що розпочався у XVII ст.,і є переходом від традиційного суспічьства до технотронного (панування техніки). Цей період мас 3 стадії:
Періодизація розвитку суспільства в залежності від розвитку науки І техніки (за Г.Каном), .
^> а) індустріальна революція (почалася прибл. 200 років)
^> б) технологічна революція (розгорнулась у другій половині XX ст. і триватиме близько 200 років)
% в) постіндустріальна революція (вона знаменувтпиме собою повернення до прямих зв 'язків із природою на основі надзвичайно гнучкої та розвиненої технології)
Дещо інші періоди в розвитку суспільного науково-технічного поступу виділяє французький соціолог Ж.-П.Каптен. Це три хвилі: перша хвиля ¦— промислова революція, друга хвиля — науково-технічна революція XX ст., третя хвиля — технологічна революція, що почалася у 80-х роках XX ст.
¦ Але широко поняття третьої хвилі ввійшло в науковий обіг після виходу у світ праці американського дослідника А.Тоффлера ''Третя хвиля". На думку Тоффлсра. третя хвиля науково-технічного поступу — цс технологічна революція, що завершує аграрну ( "перша хвиля") та промислову революцію ("друга хвиля"). А.ТоффлерйДйлсиє, що технологічна революція приведе до повернення до доіпдуспіріаль-них форм розвитку суспільства на новій основі — на основі =$біоін-дустрії, =$космічної та ^електронної техніки.
Ми можемо відзначити, що в основних рисах наведені раніше періодизації збігаються. Вони чітко ділять історію на індустріальний та доіндустріальний періоди, а в межах першого акцентують увагу на етапах якісних змін науки, техніки та їх зв'язку. Розглядаючи історичну динаміку європейського суспільства, ми можемо приймати цю періодизацію як науково достовірну та виправдану, хоч у розгляді інших параметрів історичного життя суспільства можемо застосувати інакші підходи.
* Констатуємо як висновок, що у XX ст. ми спостерігаємо спалах інтересу до науки і техніки, а головне — зростання рівня самосвідомості людства у зв 'язку з їх впливом. І це можна виділити як одну з яскравих особливостей сучасного науково-технічного розвитку. Безперечно, провідною особливістю сучасних процесів науково-технічного розвитку слід вважати вступ європейського суспільства саме в період "третьої хвилі" — технологічної революції. Згідно з думкою А. Тоффлера, першими симптомами наближення до цієї хвилі, що з'явилися вже наприкінці 50-х років XX ст., можна вважати те, що масове індустріальне виробництво, з одного боку, призвело до роздрібнення напрямів його застосування і на цій основі — до збільшення ступеня однорідності виробничих показників (це відкривало можливість уніфікації з подальшим застосуванням обчислювальної техніки), а з другого боку — до занепокоєння та незадоволення стандартизацією життя, що стрімко насувалася на розвинені країни.
Крім того, розгортання науково-технічної революції дуже скоро почало призводити до небезпечних екологічних наслідків. Усе це й спричинило перенесення акцен гу з продукування техніки на розроблення технологій і технологічних процесів. Відмінність останніх полягає у всебічному врахуванні антропологічних, психологічних, екологічних, етичних та інших чинників функціонування техніки й технічних комплексів. Біогенна інженерія, замкнені безвідходні виробничі цикли, ефективне використання природних енергетичних ресурсів, охоплення ширшого, ніж звичайно, кола чинників, залучених у виробництво, максимальне врахування людських потреб, психологічних уподобань, стичних норм — усе цс суттсві риси технологічної переорієнтації.
Провідна роль в усіх цих процесах належить кібернетичним та електрон-но-обчислювальним приладам, широкому застосуванню комп'ютерної техніки, бо лише за допомогою саме такої техніки можна керувати вже названими процесами. У зв'язку з колосальним зростанням значення комп'ютерно-обчислювальної техніки деякі дослідники дешо по-іншому
оцінюють роль засобів інформації та комунікації у розвитку людства. Так, відомий американський теоретик постіндустріального суспільства Д.Белл вважає, що найважливішими ланками суспільного розвитку є ті, що визначають інфраструктуру суспільства, тобто засоби комунікації. Сюди він відно-си гь: а) транспорт; б) засоби доставки енергії; в) телекомунікації (аудіо- та відеотехніку, комп'ютери тощо). На думку Дйелля, саме комп'ютерна техніка разом з іншими сучасними засобами перероблення інформації здатна призвести до революційних змін у суспільстві й відкрити нову еру в добробуті і взаєминах між людьми. Але водночас швидкий темп змін у сфері виробництва ставить неабиякі вимоги перед духовним розвитком суспільства. Д.Белл закликає до "інтелектуальної мобілізації", щоб не спасувати перед валом технічних досягнень.
Дж.Гелбрейт і деякі інші філософи та соціологи висунули тезу проте, що кожна історична епоха мас свої провідні засоби технічно-виробничої діяльності, опанування якими вирішує долю суспільного поступу. В архаїчному сусі іільстві такий засіб — це земля й людина (звідси — масові переселення народів); н індустріальному суспільстві — засоби енергетики, у пост-ііндустріальному—інформаційні засоби. У цьому суспільстві той, хто володіє інформацією, володіє всім.
Комп'ютеризація та інформаційна технологія суттєво змінюють структуру та динаміку розвитку суспільства. По-перше, вони, за слушним виснов-комЖ. -II. Кантєна, призводять, з одного боку, до розречевлення діяльності. Якщо досі стосунки між людьми опосередковували речі, то тепер на перший план виходить пряма комунікація. У сфері виробництва дії людини дедалі більше починають пов'язуватись з оперуванням знаково-символічними формами, а не матеріальними масами. Зрозуміло, що при тому зростає роль інте-лек туальшгх чинників. З іншого боку, Іде ускладнення діяльності у зв'язку із збільшенням у ній пи ґомої ваги інтелекту і, отже, — питомої ваги особи.
Які ж тенденції суспільного розвитку спостерігаємо в умовах розгортання «третьої хвилі» науково-технічного поступу1
"^ Годі очікувати припинення чи вичерпання науково-технічного розвитку, адже він нерозривно пое язанип з екзистенцією людини. Навпаки, ми повинні очікувати в цій сфері нового злету. А д.же сучасні моральні імперативи вимагають зменшення розриву між заможніша та незаможними як в окремих країнах, так і в міжнародних відносинах. Без технічних та наукових досягнень зробити це просто неможливо. Без науки п техніки неможливо також забезпечити функціонування сучасної економіки. Крім того, наукові та технічні досягнення нагромаджуються у наш час нечгвантш темпами. Припинити їх розвиток поки що просто неможливо: залишається завдання його регулювати.
?
?
Отже, науково-технічний прогрес, судячи з усього, поки що йтиме невпинно, з нарощуванням темпів. Але він вимагатиме від країн, • що займають у ньому передові рубежі:
^ 1) комплексного разе 'язання проблем життя в умовах технологічної революції;
*Ь2) поступового залучення до науково-технічного поступу широкого світового загалу, бо інформаційно-те хно логічні перетворення не можуть мати локального характеру. Політика в постіндустріальпому суспільстві може справді перетворитися у "соціальну технологію ";
%3) пріоритетного розв'язання гуманітарних проблем, бо йдеться про перехід до інтелектуальніших і потужніших засобів життєдіяльності. Деякі дослідники вважають, що за таких умов може суттєво зрости значення релігії, традиційних суспільних та загальнолюдських цінностей.
Це тенденції, які можна побачити в розгортанні "нової хвилі" за оптимістичного погляду на неї. А за песимістичного? Ну звичайно, найпесимістичніший погляд переростас в апокаліптич-ний: він пророкує поступову загибель людства у другій половині ХХТ ст., частково від негативних екологічних наслідків технічного поступу, частково — від неспроможності опанувати сили, пробуджені ним. Полегшені варіанти песимізму передбачають поступове втягування людства в безвихідь і суттєве обмеження технічного розвитку. Хворе людство на хворій планеті починатиме своє пристосування до життя спочатку.
<*¦ Але обидва прогнози — і оптимістичний, / песимістичний — потребують дій, мужності, наснаги і бажання долати життєві перешкоди. Це також один із підсумкових висновків аналізу сучасної ситуації у науково-технічному розвитку.
Г*'Лїз№1[
Висновки
і& Філософія науки п техніки — надзвичайно важливий у сучасних умовах напрям філософських досліджень, що має свої корені у філософській традиції, але відбиває факт зростання впливу науково-технічного поступу па всі сфери людського життя і водночас змушує по-іншому підходити
й до розгляду деяких традиційних філософських проблем. Уколі найперших проблем філософії науки і техніки знаходяться: усвідомлення сутності науки та техніки, їх зв язків із підвалинами людського способу буття та поступом суспільства, осмислення перспектив розвитку індустріальної цивілізації.
Резюме
® Феномен техніки с проявом того особливого становища людини у світі, що визначається намаганням самоутвердитись у бутті через опанування за допомогою скінченного, алгоритмізованого, раціонального, механічного, складносполученого — нескінченним, спонтанним, самодостатнім, безперервним і цілісним.
© Технічна творчість людини лише тоді набуває характеру безперервного поступу, коли вона поєднується з розвитком науки. Але, перехрещуючись, шляхи розвитку науки й техніки не зливаються остаточно, залишаючись автономними сферами людської діяльності, У XX ст. зв 'язок науки й техніки стає ще тіснішим; розвиток науки й техніки має дедалі більший вплив на розвиток суспільства, що вимагає змін у міжіндивіду-альпих стосунках. Він впливає також на розвиток знання, норм моралі.
® Найважливішою особливістю сучасного науково-технічного розвитку є вступ його в період «третьої хвилі», тобто а період технологічної революції, що пов'язана з фронтальним впровадженням комп'ютерної та електроино-оочис.повальної техніки, а урахуванням у технічній творчості антропологічних та екологічних чинників, із використанням біогенної інженерії, космічної техніки і природних джерел енергії; "третю хвилю" часто характеризують як повернення до передіндустр'шльиих форм людської .життєдіяльності на новому рівні.
@ До особливостей сучасних процесів науково-технічного розвитку можна віднести також суттєве зростання самосвідомості науки п технічної діяльності, розречевлення діяльності внаслідок зростання значення інформаційних процесів, ускладнений діяльності внаслідок її інтелектуалізації. Тенденції сучасного науково-технічного розвитку молена оцінювати оптимістично та песимістично, але в будь-якому разі розвиток науки п техніки потребує глибокого вивчення, розуміння та енергійних дій.
[~7~] Питання для обговорення на семінарському занятті
/. Філософія науки і техніки як напрям сучасної філософії: причини виникнення та пробіематика.
Заключне
слово
Перегляд найважливіших проблем сучасної філософії та особливостей філософського осмислення світу, проведений у даному посібнику, навіть у такому скороченому варіанті засвідчує, що філософія постає своєрідним інтелектуальним "початком" ("архе") людини; це є діалог людини із самою собою, їїсамозасвідчення. Усві-домлення цього моменту дозволяє виділити у змісті філософії дві найважливіші сторони:
V предметно-іиформативну: вона пов 'язана із необхідністю просто знати певні теми, проблеми, категорії фііософії, провідну структурну визначеність її тем та проблем, орієнтуватись в історії фпю-софії, у її змістовій та історичній диференціації;
V буттсво-екзистениіальну: будь-яка справжня філософія здійснює певніш прорив у нові виявлення чи нові ракурси буття як в його природно-космічних, так І в екзистенціально-особистісних вимірах.
Безумовно, завдання посібника, тіш більше скороченого, полягає в окресленні першої сторони фіюсофіїяк сфери знання. Але виконати це завдання поза певними живими зв 'ямами з другою стороною навряд чи можливо. Тому посібник має ще одне завдання - пробудити иітерес до філософії І перевести ЇЇ вивчення у самостійне міркування як світоглядного, так і особистішого самовиховного станів. Важливо збагнути, що факт зустрічі людини із світом — це реальне диво, оскільки лише людині відкривається буття як горизонт її пізнання, діяльності, самоздіпсиення.
Список літератури наприкінці посібника допоможе сіпати на цей іилях кожній людині, що зацікавиться фіюсофією серйозно.
в.
7
8.
9.
10.
11. 12. ІЗ.
14. 15.
16.
17. IX.
19. 20.
21. 22. 23. 24.
25 26
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З КУРСУ "ФІЛОСОФІЯ".
Поняття світогляду, його складові та значення у житті людніш. Вихідні особливості людсько іо становища в свіч і; необхідність людського самовизначення.
Типологія світогляду. Світогляд і філософія.
Особливості міфології як світогляду. Причини "міфологічного ренесансу" у XX ст.
Характерні риси філософського мислення. Структура та функції філософського знання. Проблема "Схід-Захід" у розвитку сучасної цивілізації. Особливості західного та східного філософського мислення. Канонічні джерела, світоглядні іаеї та філософські школи Староданньої Індії.
Канонічні джерела, світоглядні ідеї та філософські школи Стародавнього Китаю.
Особливості, умови виникнення та етапи розвитку античної філософії. Ідеї, провідні школи та представники античної натурфілософії. Оцінка діяльності давньогрецьких софістів, їх ідеї та представники. Життя та філософська діяльність Сократа.
Теорія ідей Платона; її прояви у вченні Платона про людину та державу.
Вихідні ідеї філософії Арістотеля.Арістотель про світоустрій. Логічне вчення Арістотеля: арісто гелеві етика, полі іика та поетика. Загальні особливості, ідейні здобутки та основні філософські школи завершального циклу розвитку античної філософії. Радикальні зміни у світогляді при переході від античності до європейського середньовіччя.
Місце філософії в духовному житті середньовіччя та її завдання в цей історичний період.
Християнська патристика: ідеї, представники та роль у духовному розвитку Середньовіччя.
Порівняльна характеристика вихідних ідей схоластики й містики; їх представники.
Основні проблеми, ідеї та представники схоластики і містики зрілого Середньовіччя; вихідні ідеї "томізму".
. Суперечливий характер духовних процесів європейського Відродження; явища "титанізму" та "фаустівського духу".
. Напрями, ідеї та представники філософії європейського Відродження. . Європа Нового часу: загальна характеристика епохи та особливості розвитку філософії.
27
28 29 ЗО
31
32.
33.
34.
35. 36.
37.
38. 39.
40. 41. 42.
43. 44. 45.
46. 47. 48. 49. 50. 51. 52.
53. 54.
55.
56.
57.
. Мислення "здорового глузду" в Європі Нового часу; вихідні особливості новоєвропейського світогляду. . Методологічні ідеї Ф.Бекона та Р.Декарта. . Гносеологічні ідеї Дж. Локка, Дж. Берклі, Д.Юма.
Учення Б.Спінози та Г. Лейбніца про субстанцію.
Вихідні Ідеї європейського Просвітництва.
Б. Паскаль про становище людини у світі.
Особливості і а здобутки німецької класичної філософії.
Вихідні ідеї філософії [.Канта. Етапи його філософської діяльності.
"Коперніканський переворот" І.Канта у філософії.
І.Кант про рівні та форми пізнання.
"Категоричний імператив" 1. Канта та його сучасна оцінка.
Особливості та ідейні здобутки філософії Г.Гегеля. Система філософії
Гегеля.
Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха. Порівняльна характеристика вихідних ідей класичної та некласичної філософій.
ГдсїА.ШопенгауератаС.К"єркегора.
Ф.Ніцше: ідеї "філософії життя". Ф.Ніцше та ніцшеанство. Напрями розроблення "науковоїфілософії" у XIX ст. Загальні особливості та провідні напрями філософії XX ст. Ідеї, представники та здобутки неопозитивізму та постпозитивізму. Ідеї та представники Львівск о-Варшавської філософської школи логічного позитивізму.
Ідеї та представники філософії екзистенціалізму. Ідеї філософської антропології та персоналізму у філософії XX ст. Ідеї фрейдизму та неофрейлизму та їх вплив на громадську думку XX ст. Філософія історії та культурологія у філософії XX ст. Релігійна філософія XX ст.
Загальні особливості української філософії та основні етапи її розвитку. Особливості виникнення філософської думки в Україні. Філософські ідеї та джерела часів Київської Русі.
Український гуманізм та його особливості. Братські школи та поява професійної філософії в Україні.
Роль перших вищих навчальних закладів в розвитку української культури і філософії.
Життя та філософська діяльність Г.Сковороди. Г.Сковорода про людське самопізнання, світоустрій та співвідношення "голови і серця". Університетська філософія в Україні XIX ст.
Філософські Ідеї в українській літературі XIX ст.: М.Гоголь, Т.Шевченко, І.Франко.
і8. Філософські засади громалсько-полп ичних рухів в Україні XIX ст.
59. Загальні особливості розвиі ку української філософії у XX ст.
60. Фундаментальне значення проблеми буття для філософи.
61. Людські виміри проблеми буття. Буля як цінність та міра моральної відповідальності сучасної людини.
62. Категоріальні визначення буття у класичній та некласичній філософіях.
63. Особливості некласичного філософського розуміння буття.
64. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.
65. Зміст та значення "антропного принципу" у сучасній науковій картині світу.
66. Проблема онтологічного статусу свідомості та її вихідні ознаки.
67. Основні концепції походження свідомості та їч порівняльна характери-тика.
68. Предметність свідомості. Роль людської свідомості у взаєминах людини і світу.
69. Структура та функції свідомості.
70. Ідеальність свідомості. Свідомість, мова та знакова діяльність. Мислення та творчість.
71. Співвідношення понять буття, життя людини та її існування.
72. Сучасні концепції походження людина та їх оцінка.
73. Співвідношення понять "людина-індивід-особа-особистість-індивіду-альність".
74. Структура людської особистості, її основні прояви. Поняття самості в структурі особистості.
75. Поняття цінностей. Вихідні цінності людського буття.
76. Поняття та прояви свободи. Свобода як людська цінність.
77. Проблеми смерті, безсмертя та сенсу життя в їх філософському окресленні.
78. Поняття пізнання. Видипізнаннятаїх співвідношення.
79. Порівняльна характеристика наукового та художньо-мистецького пізнання.
80. Рівні та форми пізнання. Пізнання як процес.
81. Особливості та роль чуттсвого пізнання у формуванні знань.
82. Раціональне пізнання, його форми та евристична роль.
83. Поняття істини в пізнанні. Істина і правда.
84. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії.
85. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності.
Поняття методу, методології та методики.
86. Проблема методу та методології в сучасній філософії.
87. Методи і форми наукового пізнання.
88. Предмет і завдання філософії історії як особливого напряму філософських досліджень. Історія як особливий вид реальності,
89. Проблема спрямованості історичного процесу та значення її вирішень для життєвого орієнтування людини.
90. Проблема смислу історії. Співвідношення прогресу та регресу в істо-ричномупроцесі.
91. Проблема суб'єкту історії та її можливі вирішення.
92. Рушійні сили історії, їїумови. чинники га фактори.
93. Оіггологіясоціального. Поняттятазмістсоціальних якостей.
94. Поняті я суспільства. Співвідношення суспільства і природи.
95. Суспільство як система, основні сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок.
96. Людина і суспільство; основні аспекти співвідношення.
97. Духовне життя суспільства, його особливості та складові.
98. Особливості проявів проблеми культури у XX ст. Культура та людина.
99. Суттєві ознаки культури, їх зміст та значення.
ЮО.Поняття цивілізації та її ознаки. Роль цивілізації в розвитку суспільних
процесів.
101. Культура та цивілізація: причини їх відмінностей та проблеми взаємодії. 102.Глобальні проблеми сучасної цивілізації, їх зміст та характеристика.
103. Роль фп юсофїї в розвитку особистості. Філософія - л юдське самопізнання-людське самовдосконалення.
104. Поняття техніки, її основні складові та зв'язок із пізнанням.
105.Особливості історичного розвитку науки; класична і некпасична наука. 106.Роль техніки в історичному розвитку суспільства. Технічний прогрес як
засада виділення історичних епох. 1О7.Сучасні оцінки ролі техніки в розвитку суспільства; їх критичний аналіз.
ЛІТЕРАТУРА З ФІЛОСОФІЇ,
ВИДАНА В 1990-Х-2002 рр. УКРАЇНСЬКОЮ І РОСІЙСЬКОЮ МОВАМИ
Підручники, навчальні посібники, монографії
І.Августип Блаженньт. Исповедь. М., 1992.
2. Августин Блаженний. О граде Божием: В 4 т. М, 1994.
З.АвдеевР.Ф. Философия информационнойщгоилизации:Уч.пособие.М.,1994.
4. АяексеевП.В., ПшіинА.В. Философия.Учебник. М., 1996.
5. Андрущенко В., Губерський Л., Зуев В. Проблема гуманізму в сучасній філософії. К., 1994.
6. Апдрущенко В.П'., Михальчєнко М.ї. Сучасна соціальна філософія. К., 1996.
7. Аитологиямировой философии. Т.І. М., 1969-1972.
8. Аристотель. Метафизика. М., 1991. 4.1.
9. Арутюнов В.Х. Філософія. Навч.-метод, посіб. для самост.вивч. дисципліни. 2-е вид., перероб. і допов. К., 2001.
10. Ариес Ф. Чсювек перед лицом смерти. М., 1992. ] Х.АсмусВ.Ф. Античнаяфилософия. М., 1999.
12. Багпай Ж. Внутренний опьіт. СПб., 1997.
13. Бергсон А. Два источника морали и религии. М., 1994.
14. БердяевН.А. Самопознанис. М., 1991. 15.БердяевН,А. Смьісл истории. М., 1990.
16. БердяевН.А. Философия неравенегва: Письмо к недругам посоциаль-ной философии//Русское зарубежье: Из истории социальной и правовой мьіс-ли. Л., 1991.
17. Бобров В.В. Введенис в философию: Учебное пособие. М. Новосибирск, 2000. ІІ.БогутаИ.И. История философии в кратком изложении. М., 1995.
19. Бойко Ю. Шлях націй. Париж-Київ-Львів, 1992.
20. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. К., 2000.
21. БрагшшЛ.И. Культура Возрождения. М., 1990.
22. Братко-Кутшіський О. Феномен України. К., 1996.
23. БултювМ.О. Ноосфера і проблема людства// Філософія. Світ людини. К.,1999.
24. БулгаковС.ІІ. Философия хозяйства//Соч. вдвухтомах.Т.1. М.,1993.
25. Буркхардт Г. Непонятная чувственность // ^то человек: Антология. М., 1995.
26. £>7«шОРічтаанітаогічшшіростірдумки//Фшссоф^
27. Ващенко Г. Виховний ідеал. Полтава, 1994.
28. Вебер М. Протестантская зтика и дух капитализма // Вебер М. Избранньїепроизведения. М., 1990.
29. ВернадскийВ.И. Несколькословоноосфере//Русскийкосмизм: Антология философекой ммели. М., 1993.
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти
Ш-ІУ рівнів акредитації (Протокол № 14.2-525 від 20.04.2001 р. )
Рецензенти: І Ф.Надольшй, доктор філософських наук, професор Української
академії державного управління при Президентові України
Е П Семенюк, доктор філософських наук, професор, завідувач
кафедри філософії Українського лісотехнічного університету
В.П.Лисий, доктор філософських наук, професор Львівського
національного університету ім. І.Франка
Петрушенко В.Л.
П312 Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів виших закладів освіти Ш-ГУ рівнів акредитації.2-е видання, виправлене і доповнене - К.: "Каравела"; Львів: "Новий світ-2000", 2002.
-544 с.
І5ВК 966-95596-8-5 "Каравела". ІЗВИ 966-7827-12-7 "Новий світ-2000".
Навчальний посібник є коротким за змістом і доступним за формою викладом історії світової та вітчизняної філософської думки, основних теоретичних проблем сучасної філософії (онтології, пізнання, природи свідомості, людського буття та ін.). Велика увага в книзі приділена філософи історії культури, науки, техніки. Посібник побудовано у відповідності з учбовою програмою курсу. Він забезпечує використання повного комплексу основних методів навчання: словесного, наочного і практичного.
Призначений для студентів і аспірантів, широкого кола зацікавлених філософією. удк 1 (07)
ББК 87 я 73
ЗМІСТ
Переднє слово...............................................................................................8
ТЕМАІ. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ,
ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ.........................................12
1.1. Особливості становища людини в світі та необхідність
її самовизначення............................................................................. 14
1.2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.............. 18
1.3. Особливості історичного виникнення філософії.
Філософія і міфологія.......................................................................23
1 А. Проблема визначення предмету філософії. Характерні
риси філософського мислення. Співвідношення
філософії, науки, релігії та мистецтва.............................................26
1.5. Структура та функції філософського знання. Провідні
позиції у філософії............................................................................31
ТЕМА2. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.............................38
2.1. Проблема «Схід—Захід» в сучасній філософії та культурології. Особливості східного та західного типів філософствування.........41
2.2. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії............................................................................45
2.3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю.....................................................................51
ТЕМАЗ. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ.........................................................58
3.1. Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості.......................................................................................60
3.2. Розвиток ідей у натурфілософських («фізичних») школах Стародавньої Греції.........................................................................63
3.3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії...........................................................................................68
3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи,
ідеї, представники............................................................................73
ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.................................................................78
4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності
до європейського Середньовіччя.....................................................80
4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії
у духовному житті Середньовіччя...................................................83
4.3. Схоластика І містика як провідні напрями середньовічної філософії...........................................................................................88
ТЕМА5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ..............................................96
5.1. Поняття «Відродження» та характерні риси духовного
життя цієї доби..................................................................................98
5.2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм, неоплатонізм,
натурфілософія...............................................................................100
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження........................................106
ТЕМА б. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ...............................................114
6.1. Панорама соніокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.......................... 116
6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта..........................118
6.3. Теорія пізнання Т.Г. Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм
П. БейлятаД. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі............124
6.4. Б. Спіноза та Г. Лейбніа - тотожність і відмінність їх вчень
про субстанцію...............................................................................129
6.5. Б.Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль
людини у світі.................................................................................133
ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ.............................. 140
7.1. Німецька класична філософія як особливий етап
розвитку новоєвропейської філософії...........................................142
7.2. ІммануїлКант — творець німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта......................................................................144
7.3. Філософські ідеї Й.-Г. Фіхте та Ф.-В.-Й. Шеллінґа...................... 149
7.4. Філософія Гсгеля як найвище досягнення німецької класичної
філософії.........................................................................................151
7.5. Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха.....................157
ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС
У ЄВРОПІ XIX ст.................................................................. 162
8.1. Зміна парадигми філософського мислення у XIX — напоч.ХХст..................................................................................164
8.2. Вихідні ідеї філософії А. Шопенгауера та С. К'єркегора...........166
8.3. Ідеї розроблення «наукової філософії» у європейській філософії XIX ст............................................................................. 170
8.4. Фрідріх НІцше та ідеї «філософії життя»..................................... 173
ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.........................................178
9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку
філософії у XX ст.............................................................................181
9.2. Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії XX ст...................... 184
9.3. Напрями антропологічного спрямування........................................188
9.4. Культурологічні та історіософські напрями у філософії XX ст.......198
9.5. Релігійна філософія XX ст...............................................................204
9.6. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть 207
ТЕМА 10. НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ...................215
10.1. Українська філософія як органічна складова української духовної культури. Загальні особливості української філософії.............. 218
10.2. Провідні філософські джерела та філософські Ідеї часів Київської Русі..............................................................................221
10.3. Україна - Європа: духовні зв'язки Відродження. Поява професійної філософії в Україні..................................................226
10.4. Особливості філософських курсів Києао-Могилянської академії. Життя та філософська діяльність Г.Сковороди.........232
10.5. Університетська філософія в Україні XIX ст. Філософські ідеї
в українській літературі та громадсько-політичних рухах.......240
10.6. Особливості розвитку української філософії XX ст..................250
ТЕМА 11. ПРОБЛЕМА БУТТЯУ ФІЛОСОФІЇ....................................263
11.1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття..................................................265
11.2. Проблеми буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття..................................*..............270
11.3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття (філософське окреслення).............................................................277
ТЕМА 12. СВІДОМІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА...............285
12.1. Проблема онтологічного статусу свідомості та її суттєві ознаки...........................................................................................288
12.2. Проблема походження свідомості ..............................................291
12.3. Ідеальний статус буття свідомості. Свідомість і мова...............297
12.4. Структура та функції свідомості................................................304
ТЕМА 13. ЛЮДИНА ТА її БУТТЯ ЯК ПРЕДМЕТ
ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ.................................311
13.1. Проблематичність людського буття. Життя, буття та існування як характеристики людини.........................................314
13.2. Проблема походження людини: сперечання еволюціонізму та креаціонізму.................................................................................318
13.3 Діяльність та екзистенціали людського буття. Сутнісні сили
людини та багатство її проявів...................................................325
13.4. Співвідношення природного, соціального, персонального та трансцендентального в людині. Вихідні цінності людського буття........ 330
13.5. Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному окресленні....................................................................336
ТЕМА 14. ФІЛОСОФІЯ ОСОБИСТОСТІ..............................................345
14.1. Співвідношення понять "людина - індивід-особа - особистість-індивідуальність"...........................................................................347
14.2. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного
статусу....................................................................................... 350
14.3. Вихідні характеристики людської особистості. Відношеіпія"ЯіТи","ЯтаІнший"уособистісному окресленні.....353
14.4. Основні аспекти буттевих виявлень людської особистості................360
ТЕМА 15. ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ............................368
15.1. Поняття пізнання та його види....................................................370
15.2. Рівні і форми пізнання.................................................................375
15.3. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання............................................................................................380
15.4. Людина і пізнання. Істина І правда............................................383
ТЕМА 16. ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ В СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ... 388
16.1. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії......390
16.2. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності. Поняття методу, методології та методики...............393
16.3. Проблема методу та методології в сучасній філософії..............398
16.4. Методи і форми наукового пізнання..........................................409
ТЕМА 17. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ............................................................417
17.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики..........................................................419
17.2. Поняття історії. Історичний процес як реальність.....................425
17.3. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу.....................................................431
17.4. Людина та історія. Роль особи в історії.....................................437
ТЕМА 18. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ..................................................444
18.1. Онтологія соціального. Поняттятазмістсоціальних якостей......446
18.2. Поняття суспільства. Співвідношення суспільства і природи.........453
18.3. Суспільство як система. Основні сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок...............................................................................459
18.4. Людина і суспільство: основні аспекти співвідношення.................464
ТЕМА 19. КУЛЬТУРА ТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ............................................473
19.1. Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури........................................................................................475
19.2. Поняття цивілізації. Взаємозв'язок культури і цивілізації........481
19.3. Національні культури та культура загальнолюдська...............484
19.4. Глобальні проблеми сучасної цивілізації...................................488
ТЕМА 20. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ ІТЕХНІКИ......................................496
20.1. Предмет, проблеми та історія філософії науки і техніки...........498
20.2. Поняття науки, техніки і технології...........................................501
20.3. Зв'язок розвитку науки і техніки з розвитком суспільства.......508
20.4. Проблема оцінки впливу техніки на розвиток суспільства.......511
20.5. Особливості історичного розвитку науки і техніки...................515
Заключне слово........................................................................................524
Екзаменаційні питання з курсу "Філософія"...........................................525
Література................................................................................................529