ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ, ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ
Філософію цікавлять лише ті предмети, які за своєю природою тіеио пов 'язані із самим фокусом дійсності. Перш за все, філософія аналізує людське знання про реально існуючі речі та цікавиться тим ступенем достовірності, який може бути тут досягнутий.
Дитрихфон Гільдебранд
Філософія відрізняється від науки не в тому значенні, що апелює до відірваних від життя тверджень, а в тому, що максимально вірно виражає Ті зміст.
Карл Ясперс
Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнюючий характер .знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін. Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постас як глибинне і непереборне прагнення людської душі до прозорості п осмисленості підвалин власного буття.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* СВІТОГЛЯД - сукупність узагальнених уявлень людини про світ, місце людини у світі, підвалини людських взаємин зі світом, що виконує функцію людського самоусвідомлення та світооріснтуваннн.
* ФІЛОСОФІЯ (з давньогрец.: любов до мудрості) - теоретична форма світогляду; особливий рівень мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі.
* РЕФЛЕКСІЯ (з лат.; загинати, обертати) - унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про щось - як думка про думку, знання про щось - як знання про саме знання.
* КАТЕГОРІЇ (з давньогрец; демонструю, виявляю) -гранично широкі, вузлові поняття певної галузі знання, сукупність яких окреслює якісну специфіку предмета пізнання даної галузі.
* ФІЛОСОФІЯ. РЕЛІГІЯ, МИСТЕЦТВО - за Г.Гегелем, три основні форми людської духовно-практичної діяльності, які фіксують три основні властивості людського інтелекту: філософія (наука) уособлює здатність розуміти, мистецтво - здатність переживати дійсність, релігія - здатність відчувати спорідненість людського духу з фундаментальними печатками буття.
1.1. Особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення
Вивчення філософії як особливої галузі людського знання та інтелектуальної діяльності ми починаємо з питання про людину та її становище в світі. Це зумовлено, перш за все, тим, що # філософія, як і будь-які інші види людської діяльності, постає людською справою: не було би людини, ми не вели би про все це розмову. По-друге, із чим би ми не мали справи - з природою, творчістю, наукою, пізнанням - * ми завжди, так чи інакше, маємо справу з людиною. Не в тому сенсі, що людина настільки
егоїстична, що власний голос заглушує їй "грім небесний", а в тому, що ¦ реально ми можемо вести розмову про будь-що лише тоді, коли воно ввійшло в контакт із нами, із нашим сприйняттям.
Людина своєю активністю створює універсум, в якому живе і про який знає, бо ми не знаємо, що є світ сам по собі; ми знаємо той світ, який нам відкрився через нашу ^діяльність, ^ працю, впізнання, ^експерименти, О фантазію і т. ін. Саме з того огляду слід розуміти твердження А. Шопенгауера про те, що світ є нашим уявленням, або слова Ф. Ніцше про те, що все є лише проявами життя. За влучним висловом М. Хайдеггера, людина є "отвором у бутті", бо на рівні людини та через людину глибинні потенції буття вперше виходять у своє виявлення.
Унаслідок того, що людина постає ніби епіцентром, або зосередженням, універсуму, вона сама виявляє себе надзвичайно по-різному та суперечливо. Можна нескінченно перебирати людські життя та долі, але вони завжди в чомусь виявляться новими, несподіваними. Власне кажучи, саме тому людське самопізнання постає невичерпним за змістом та горизонтами виявлення. Мимоволі виникає питання: завдяки чому людина має такі властивості? Що становить основи її буття? Водночас перед нами постає та окреслюється питання і про те, якими людськими потребами зумовлене Існування філософії (яка, за словами французького філософа, математика та фізика Р. Декарта, лише одна відрізняє нас від дикунів).
Намагаючись осмислити людину, ми порівнюємо її з іншими істотами та явищами світу, і в такому порівнянні перед нами вимальовуються деякі фундаментальні особливості становища людини у світі.
% 1. Першою особливістю людини виступає ЇЇ розумність, здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує. В загальному плані розумність постає перед нами як здатність людини не лише жити та діяти, зберігати своє життя та регулювати його, а й як людська можливість не зливатися із дійсністю та власними діями, володіти певними засобами оцінки дійсності.
* Розумність людини - це та її особливість, яка найчастіше кидається у вічі при міркуваннях про людину і яка зумовлює необхідність людського самоусвідомлення.
^ 2. Значною мірою якості людини та її становище в світі пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю. Це означає, що в будову людського організму не закладена програма її способу життя та життєвих здійснень.
Коли ми маємо справу з твариною, то можемо лише за особливостями будови її організму визначити, що це за істота і яким може бути спосіб її життєдіяльності (птах пітас, риба живе у воді і т. ін.). У тваринному світі досить чітко та однозначно діє закон співвідношення органів та функцій: якщо є певний орган, він повинен виконувати саме такі функції. Коли ж народжується людина, ми можемо прогнозувати можливі варіанти її життя, але ніхто не дасть гарантій щодо здійснення таких прогнозів. Мало того, народжена людина взагалі може "випасти " з людського суспільства і не набути навіть елементарних навичок людської поведінки (пряма хода, користування предметами побуту та ін.), не кажучи вже про опанування культурою, видами людської професійної діяльності та ін. Звичайно, і тут ми бачимо, що народжується саме людина, проте ми розуміємо, що її життя не може бути зведеним до життя її організму, і яким саме життям вона проживе, того особливості її анатомічної будови не визначають. Людина може мати певні завдатки, наприклад, чудовий музичний слух, проте це зовсім не зумовлює того, що вона стане музикантом.
^> 3. Відсутність якоїсь певної (однієї) програми життя робить людину істотою вільною, такою, що має свободу: людина як людина (а не її організм) ні до чого жорстко не прив'язана й однозначно не спонукувана: "Доля людини покладена на неї саму " (Ж. -77. Сартр); "Людина - це передусім проект... "(Ж.-П, Сартр), тобто людина має можливість обирати, певною мірою проектувати своє життя.
Ч> 4. В іншому аспекті неспеціалізованість постає як універсальність людини: якщо людина не призначена однозначно ні до чого конкретного, то вона - потенційно, так би мовити, за суттю,- може бути всім. І справді, загалом нормально розвинена людина може оволодіти майже всіма можливими видами та напрямами людської діяльності. Мало того, з огляду на це людина "відкрита "майбутньому, тобто може створювати принципово нові види діяльності та поведінки. Саме завдяки універсальності, різноманітності, незапрограмованості людини існує історія людства; тварини, наприклад, не мають власної історії у тому сенсі, що вони віками, із популяції в популяцію діють одно-
манітно, а людська історія являє собою досить швидку й динамічну зміну суспільств, культурних досягнень, видів діяльності, способів життя. Певна річ, що за наявності єдиної жорсткої програми життєвих здійснень людини все це було б неможливе. " ¦ 'Гой факт, що людина с істотою неспеціалїзованою, що вона не реалізує своїм життям певної, заздалегідь наданої їй програми, мас не лише позитивне значення, а п спою не дуже приємну сторону: наданої програми жи ітя немає, а тому людина сама повинна її знайти, сформулювати. Якщо ж вона цього чомусь не зможе зробити, то віддасть своє життя невідомо чому - чи-то традиції, чи-то життєвій стихії, але й результат життя у такому випадку такозіс буде не зовсім належати саме ціп людині. Перед нами окреслюється така ситуація: людина є істотою неспецїалізованою, а тому вільною та універсальною. Вона "може бути всім ". але саме тому може бути й нічим. Тому в людській історії, у розвитку окремої людини так гостро стоїть питання про пошуки життєвих орієнтирів, про людський життєвий вибір, людське самовизначення, % 5. Людина як істота розумна є єдиною, хто усвідомлює свою смертність, обмеженість та скінченність свого життя (принаймні - свого земного життя). Цей момент відіграє в історії людства та в житті окремої людини надзвичайно важливе значення: життя надасться людині лише один раз, тому ціна життєвого вибору фактично оплачена ціною життя; ми маємо можливість виправдати своє перебування у цьому світі й у цьому житті лише один раз, у єдино можливому для нас варіанті. Тому тема смерті в людській думці невіддільна від теми життя. В аспекті розглянутих особливостей людини вона надзвичайно посилює і загострює проблеми людського самовизначення, пошуку життєвого сенсу. Адже в разі помилки повторити "життєвий експеримент" буде вже неможливо. Звідси - знамениті міркування М. Монтеня: "Розмірковувати про смерть означає розмірковувати про свободу. Хто навчиться помирати, той забуде, що таке бути рабом ". "Міра життя - не в його тривалості, а в тому, як ви його використали ".
Людина сучасної цивілізації майже ніде не стикається з природою в ЇЇ первісному вигляді: її оточують переважно штучні створіння, результати її праці, пізнання, наснаги. Внаслідок того людина прогресус не за рахунок змін в організмі, а за рахунок розвитку власної діяльності, за рахунок удосконалення соціокультуриих надбань. Але ось тут слід звернути увагу на надзви-
чайно важливий факт: річ у тім, що павички людської соціокультурної діяльності не передаються генетично. / це пояснюється тим, що предмети культури не становлять частини людського організму, існують поза ним, а генетично передаються лише відомості про будову організму.
*Ютже, народжуючись, людина, для того щоб стати .іюдиною, повинна опанувати способи соціокультурної поведінки, навчитися діяти з допомогою предметів культури. Вона має навчитися прямої - ходи, їсти з посуду, розмовляти, писати, водити автомобіль та ін. Буття людини (саме як людини) тримається на людському зусиллі, людській активності. Ми є людьми настільки, наскільки утримуємо себе в людському статусі буття. Якщо ж ми чомусь не робимо таких зусиль, то, як кажуть, "спускаємося на дно " суспільного життя, певною мірою втрачаючи людські якості. Отже, лише прилучення до культури, але прилучення внутрішньо активне, дійове, вольове та свідоме, робить нас людьми.
Розглянуті особливості становища людини в світі засвідчують, що задля того, шоби бути людиною, треба, звичайно, людиною народитися; проте ця умова є необхідною, але недостатньою: людина не народжується із готовою програмою на життя (якщо ми і віримо у І те, що хтось заздалегідь визначив наше життя, ми все одно позбав-' ленІ знань про те, що і як саме нам призначено), тому вона сама повинна її знайти, виробити, здійснити свій життєвий вибір, оскільки в кінцевому підсумку лише вона сама має право розпорядитися власним життям. Історичне покликання та глибинне виправдання філософії полягає саме у тому, щоб виробити і падати людині інтелектуальні засоби для свідомого здійснення життєвого вибору.
1.2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія
На основі розглянутої вище специфіки людського буття в суспільній історії виникають особливі напрями духовного життя, спрямовані на вироблення засад людського життєвого самоутвердження. Ці напрями формують те, що за усталеною термінологією (з подачі німецького філософа І.Канта) називається світоглядом. Саме світогляд, як свідчить про це вже саме слово, включає у себе те, що формує не той світ, про який ведуть розмову астрономи та фізики, а той, в якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини (або людським універсумом).
У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості. ¦ Отже, світогляд постає формою загального людського самовизначення в світі. Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.
Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:
а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом з оцінкою, відношенням;
б) предмет світогляду - відношення "людина - світ " постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як ^знання, *$ бажання, ^інтуїцію, ^еіру, ^надію, ^життєвімотиви, ^л/етг^таін. Через це складовими світогляду постають: • погляди, • переконання, • принципи, • ідеали, • цінності, • вірування, • життєві норми та стереотипи.
ОСНОВНІ СВІТОГЛЯДНІ ПИТАННЯ
(За німецьким філософом І. Кантом)
Місце людини в світі І
Що я
можу
знати ?
Що я
маю
робити ?
На що я можу сподіватися ?
Що таке людина ?
Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані; зрозуміло, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей Із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду.
* Типологія світогляду - це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.
Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак:
За будовою розрізняють світогляд > цілісний, > фрагментарний, > внутрішньо злагоджений, > суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності - > реалістичний, > фантастичний, > викривлений, > адекватний дійсності; за ставленням до визнання існування вищих сутностей - > релігійний, > скептичний, > агностичний, > атеїстичний. Дуже поширеною є також типизація світогляду за ознакою соціальних станів та верств суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями, може додати до наведеної типології світогляду свої додаткові ознаки та вивести на їх основі інші види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, шо це зробити не просто і не легко.
За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного освоєння світу, яка покликана;
¦ Інтегрувати людину у світ;
¦ надати їй найперших життєвих орієнтирів;
¦ подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.
Досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоюс через батьків, оточення, соціальні зв'язки вітогляднІ уявлення і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знас про існування світогляду, проте у деяких життєвих ситуаціях уникнути зустрічі з ним просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень. Це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною й у більш простих та буденних ситуаціях, наприклад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; Інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова: "Людина не повинна так робити", тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те. якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.
Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозволяють помітити, що філософія постає певним видом світогляду: у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд петюто рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях.
^ Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду.
Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визначені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх зв'язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетич-ною інтелектуальною діяльністю. Значить, філософствувати -це не просто думати про світоглядні проблеми, а • усвідомлювати їх необхідність, • їх зв'язки, • їх сторони, • характеристики та •складові, виражені через певну термінологію.
* Отже, філософія: 1) це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень; 2) це усвідомлений світогляд; 3) вона повинна прагнути бути ^> аргументованою, => внутрішньо стрункою, => логічно послідовною.
Звідси випливають основні аспекти взаємозв'язку філософії та світогляду: філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою; як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому в ньому; це позначається в літературі у такий спосіб - "філософія є теоретичним ядром світогляду". З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження -світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд.
Світогляд у цілому постає духовним грунтом для виникнення та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв'язання.
1.3. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія
Із розглянутого вище матеріалу однозначно слідує те, що філософія як теорія не може бути найпершою формою світогляду, бо будь-яка теорія передбачає попереднє існування простіших форм знання. Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) - розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін.
На перший погляд може здаватися, що міфи - цс казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та нссохоплгаючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм - "злиття всього з усім"; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших форм свідомості постає майже неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку в деяких видах мистецтвознавства називають "зникненням ефекту рамки" (або "екрану"): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритись у той зміст, який вони нам несуть, можемо навіть щось вигукувати, жестикулювати.
Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо - міфу як розповіді про дійсність; ні, міф і був єдиною та єдино можливою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до проникнення в особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавались незмінними і а недоторканими із покоління у покоління. Міф інколи називають "машиною для знищення часу", оскільки і справді час над ним ніби не владний.
Чим були зумовлені саме такі характерні риси міфологічної свідомості? Можна стверджувати, що вирішальну роль тут відіграло фактичне злиття архаїчної людини з природою: давня людина поставала майже органічною частиною природних процесів, була інтегрована у ці процеси, перебувала у великій залежності від них. Між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж, тому ця людина, з одного боку, розглядала саму себе як частину природи, а, з іншого боку, переносила на природу свої власні сили та властивості, наприклад, одухотворювала природу, бачила у природних явищах наміри, бажання, прагнення.
Проте вже давня людина не була тотожною із природою хоча б тому, що вона не лише пристосовувалася до неї, а й впливала на природу, до певної міри змінювала її. Між людиною та природою існували опосередковуючі ланочки, серед яких найперше значення мали штучно зроблені знаряддя праці. Згодом сфера штучно створених речей та явищ почала розростатися та все більше віддаляти людину від природи.
¦ Сферу створених людиною речей, засобів життєдіяльності, знарядь та інструментів, що у відношенні із природою постають явищами штучними, називають сферою соціально-культурних процесів.
Означена сфера заснована на технологіях людської діяльності (технологію у даному випадку слід розуміти у широкому значенні - як будь-які соціально вироблені способи та процедури людської діяльності), а останні вимагають і особливого мислення, не міфологічного, де все здатне переходити в усе, а такого мислення, яке фіксує себе у своїх послідовних діях. Пізніше таке мислення назвали дискурсивним, таким мисленням, яке рухається послідовно, впорядковано, через чітко фіксовані пункти власного руху до певних результатів.
Дискурсивне мислення суперечить міфологічному, тому внаслідок історичного розвитку людської діяльності, внаслідок розростання сфери соціально-культурних процесів, разом із появою та формуванням дискурсивного мислення міфологічна свідомість починає руйнуватися.
Міф розкладається, й із нього виділяється ціла низка напрямів духовної діяльності, яка постає характерною вже для цивіліза-ційно розвинених суспільств.
, раціональні знання (пранаука) мистецтво
релігія ^ фольклор
етичні норми та правила правові уявлення філософія
Всі ці напрями духовної діяльності зберігають свою певну і первинну спорідненість із міфологією, тобто всі вони прагнуть до того, щоб репрезентувати реальність, проте вони втрачають вихідні властивості міфу, стають внутрішньо диференційованими та частковими.
Внаслідок того масова суспільна свідомість час від часу відчуває своєрідну ностальгію за міфологією, її цілісністю, її спорідненістю із людськими мріями, бажаннями, за міфологічною одухотвореністю та обжитістю світу. Наприклад, своєрідний "міфологічний ренесанс" Європа пережила у XX ст., коли внаслідок величезної раціоналізації життя, його технізації та технологізації виникла зворотна реакція - підсвідоме прагнення повернутись у живий, цілісний світ, пронизаний бажаннями, душевними пориваннями, живими пристрастями. # Отже, можна зробити висновок про те, що історично фічософія виникла шляхом виділення із первинного, синкретичного міфологічного світогляду: причиною її виділення постало формування дискурсивного, тобто принципово нового - усвідомленого та послідовно розгорнутого - типу мислення.
Звідси випливають деякі суттєві відмінності між: фпіософією та міфологічним світоглядом, відмінності, які дають можливість краще зрозуміти особливості філософії.
Міфологічний світогляд і філософія
Міфологічний світогляд <= відмінності => Філософія
Формується і функціонує стихійно Постає свідомою та усвідомленою
інтелектуальною діяльністю
Міфологія не мас вечора, Є авторською формою мислення та
її творцем є народ інтелектуальної творчості
Характеризується відсутністю розмежу- Знаменує виділення людини із природи, а
вання і протиставлення світу й людини постає індивідуальною формою світоглядного самовизначення людини
Міф розповідає про явища оточуючого світу. Пояснює свої твердження
Міфологічна свідомість є синкретичною, Характеризується дискурсивним,
тобто бачить світ цілісним, універсальним тобто аналітико- синтетичним мисленням
1.4. Проблема визначення предмету філософії. Характерні риси філософського мислення. Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва
Термін "філософія" має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Перша частина цього терміна походить від слова "філд" -схильність, любов, бажання, відданість та слова "софія" - мудрість, яке, у свою чергу, складається із
двох слів і буквально означає - казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у XIX ст. існував слов'янський термін "любо-мудріє", який можна вважати дослівним перекладом слова "філософія".
Розглядаючи історичні корені філософії', ми вже дали її найперші та найпростіші визначення, проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розуміння та визначення предмету філософії. Цей факі має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані іасоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних виявлень. У найпростішому варіанті філософія могла би виконати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити іх основні можливі виявлення і на цій основі сказати людині, що попа с і що їй належить родити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так, тим більше, і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато є чому незавершеною, або, як кажуть у науці, ''відкритою системою знання".
* Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко зафіксувати те, чим вже проявили себе людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Через це філософія постас перед нами формою випробовування буттєвих спроможностей людини; вона засвідчує той стан самоосвідчень людського єства, якого останнє спромоглося реально досягнути. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує "спшртовий майданчик" для руху в майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок "топографії"людського універсуму, тобто допомагає людині зорієнтуватися у влааіій реальності та отримати певні інтелектуаіьні інструменти для подальшого життя і діяльності.
Означена "широта" предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії:
її предмет є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини; уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окреслити "топографію " людськості;
філософія постас своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої само-ідєнтифікації.
Отже, філософія покликана тримати весь час у полі уваги та в актуальному стані всі основні виявлення людини як людини.
Саме тому Р. Декорт був правий, коли стверджував, що лише філософія відрізняє нас від дикунів. Зазначений момент історичного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (використовуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має свою активно дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається втілюватись у реальні процеси життя.
Через цс філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті вічного, характерного для людини усвідомлення, айв аспекті конкретних окреслень. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здобутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це наше саме " сьогоднішнє її бачення, а не власне антична філософія, як органічна частина давньої цивілізації.
Зазначені особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати їй одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення, які дозволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснен-кя. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мислення.
Риси філософського мислення:
- Має рівень гранично широкого узагальнення(категорії принципи ), що виходить на межу буття і небуття
- Постає формою людською самоусвідомлення, мислення під кутом зору людини, її життєвого вибору
- Окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, а й такою, якою має бути
- Є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням та думкою про якусь реальність
- Постає внутрішньо зв’язним , логічно послідовним, аргументованим
- Прагне поставити і розв’язати граничні, абсолютні проблеми людського буття
Зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона пройнялася рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.
# Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам. не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності.
Видатний німецький філософ XIX ст. Г. Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією.
# Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте колена наука мас відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який посіпає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично зліінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.
Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати ЇЙ надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення.
# Філософія та мистецтво схожі мім: собою в тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено: окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди й усюди знаходять предмет своєї уваги.
Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності (докладніше про пізнавальні можливості мистецтва мова буде йти у відповідному розділі).
# Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується па вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись па дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.
До того ж релігія - це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світо-осмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим - не погодиться, та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання.
Отже, філософія постає безумовно своєрідного, особливою формою
людського світо осмислення, формою, яка не дублює інші напрями
а та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському ро-
* зумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та залиша-
• ючись при цьому суто людською справою і до певної міри показником того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.
1.5. Структура та функції філософського знання. Провідні позиції у філософії
Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер формуються й основні філософські дисципліни або основні розділи філософії.
Сферами реальності<=визначається <=Структура філософського знання
| |->онтологія
|->природа, світ, космос --------------------------------- |->натурфііософія
| |->космологія
|
| |-> соціологія
| |-> соціальна філософія
|->суспільство та суспільна історія ------------------ |-> філософія історії
| |-> культурологія
| |-> етнофілософія
|
| |-> філософська антропологія
| |-> антропософія
|->сама людина з ЇЇ особливостями, здібностями,-- |-> структурна антропологія
| властивостями |-> соціобіологія
|
| |-> ноологія
| |-> логіка |->
| |-> гносеологія
|->сфера духовних або інтелектуальних процесів---|-> етика
| (сфера свідомості) |-> естетика
| |-> філософія релігії
| |-> філософія права
| |-> історія філософії
На основі осмислення природи, світу виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія).
# Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов 'язана із буттям.
# Натурфілософія, або філософія природи ("натура" - з лат. природа), постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи. Проте мимоволі нона торкається і питань людського буття, і буття суспільства, оскільки останні перебувають в органічних зв'язках із природою та поза останньою просто неможливі.
# Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поставати і як: філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу, то тоді ми маємо справу із космогонією.
На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу).
# Соціологія як окремий напрямок дослідження суспільства і людини виникла у XIX ст., хоча намагання осмислити закономірності їх розвитку присутні у фіюсофїїз давніх часів. В своєму реальному розвитку соціологія більше тяжіла до того, щоб бути наукою про факти соціального життя, тому вона перетворилася на емпіричну соціологію та соціологію окремих сторін суспільства, наприклад соціологію сім'ї.
# Філософські ж осмислення природи суспільного життя, зв 'язків суспільства та природи, сусппіьства та людської індивідуальності поступово визначилися як соціальна філософія, хоча і до сьогодні вони можуть називатися просто соціологією.
# Філософія історії також ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного про-цесувания, куди прямує історія, хто є її суб 'єктом, чи існують закони людської історії?
# Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспиьному життю надає культуротво-рення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння.
# Етнофілософія - це новий напрям сучасної філософії, покликаний окреслити значення та роль етносів в історії людства та виявити історичний сенс того, що історія розвивається саме у варіанті етніч-
ної багатоманітності; тут також стоїть завдання окреслення того, яку свою вихідну екзистенціальну якість привносить кожний етнос у історію людства в цілому.
Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія (на відміну від просто антропології - науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об'єкта), інколи - антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структурну антропологію та соціобіологію.
# Філософська антропологія ставить собі завданням вивчати людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках. Тут, зокрема, ставиться питання про визначення сутності людини та про відмінність останньої від природи людини, про її спосіб буття та ін.
¦ Антропософія претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи у світі, її всекосмічпу функцію та причини саме таких її виявлень. На думку антропософіє, лише таке осмислення людини відкриє нам шлях до розуміння і всього іншого в світі.
# Структурна антропологія вважає, що існує певний, цілком конкретний та сталий набір інтелектуальних та реальних можливостей людини, який слід виокрелшти із історії, культури, способів людського життя; означений набір відкриває можливості для виправданого та надійного вивчення і розуміння людини.
¦ Соцюбіологія, яку сьогодні інколи додають до дисциплін антропологічного напряму, - наука про те, як змінюється людина під впливом соціальних факторів та на протязі історії. Цю науку далеко не всі згідні визнавати як філософську, проте заперечувати факт впливу соціальних факторів на людину, на ЇЇ вихідні властивості було б невиправданим, а тому п не можна сьогодні не враховувати міркувань та результатів досліджень соціобіології у філософському вивченні людини.
Нарешті, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомле-ною, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості; сюди
входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії.
¦ Логіка - одна із давніших філософських дисциплін - досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати всі доведення та аргументації певної філософської концепції.
# Гносеологія - це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін "епістемологія " (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання (про це докладніше мова буде йти у відповідному розділі).
# Етика також належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин.
¦ Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого.
* Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін.
# Філософія права намагається з 'ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні.
* Історія філософії збирас історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення.
+ До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також "ноо.чогію" як вчення про природу та сутність людської розумності; коротко кажучи, ноологія постає філософським вченням про свідомість.
Отже, філософія на сьоголні є розвиненого та розгалуженою сфе-Ш рою знання; щоб виконати завдання людського світооріентуван-* ця. вона повинна включати у свій зміст цілий комплекс наук про
основні, найважливіші сфери людського жиггя.
Філософія як сфера духовної культури виконує певні функції
£> світоглядна (філософія допомагає людині знайти й обгрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей)
Р> пізнавальна (завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань)
£> логічна (філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах)
Г> соціально-адаптивна (філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію)
П> критична (проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу)
Р> виховна (філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів)
Усі названі функції мають як індивідуально-особистісне, так і суспільне значення.
СУТТЄВО ІвКІ
Висновки
йЬ> Отже, фіпософія є насамперед концептуальним вираженням світоглядних проблем. Як особлива сфера духовної культури, вона не зводиться до Інших подібних сфер та напрямів, а доповнює і розвиває їх. Використовуючи такий специфічний вид мислення, як світоглядна рефлексія, філософія шукає відповіді на смислотворчі проблеми людського буття. Філософське знання розкриває реальний та духовний світ людини в їхньому взаємозв 'язку та розвитку, має вільний, критичний, проблемний і творчий характер.
ЮііИіГПЕ
Резюме
® Перед людиною надзвичайно гостро постають питаним про її життєве самовизначення внаслідок найважливіших особливостей її становища в світі - таких, як її розумність, неспеціалізоваиість, універсальність, володіння свободою, усвідомлення неповторюваності власного життя; філософія і є основною формою інтелектуальної діяльності, яка покликана надати людині свідомі засоби такого самовизначення.
© Оскільки потреба у Життєвому самовизначенні характерна для всіх людей, проте не всі люди с філософами, то найпершою формою людського життєвого орієнтування настає світогляд, що являє собою сукупність уявлень про місце людини в світі; філософія ж є теоретичною формою світогляду, спрямованою на критичний аналіз світоглядних уявлень з метою поглиблення їх достовірності і надійності.
Ф Історично першою формою світогляду була міфологія, яка характеризувала ту стадію людського самоусвідомлення, на якій не існувало чіткої якісної межі між людиною та природою; така межа виникає та рельєфно окреслюється тоді, коли починає потужно розвиватися сфера соціально-культурних процесів; цей розвиток приводить до появи дискурсивного мислення, на якому і базуються філософські знання.
® Оскільки у фіюсофп йдеться про засади людського буття, вона постає відкритою системою знань; у порівнянні з наукою, мистецтвом та релігією розкриваються такі характерні риси філософського мислення, як виведення своїх міркувань на гранично широкий рівень узагальнення, аргу-ментованість та внутрішня єдність, саморефлексивність, індивідуалі-зованість, готовність постати формою свідомого вирішення людиною своєї життєвої долі.
© Оскільки найпершими сферами, із яких філософія бере життєві людські орієнтири, постають природа, суспільна історія, людина та свідомість, то вони ж стають основою для виділення структури та функцій філософії.
[?) Питання для обговорення на семінарському занятті
1. Особливості становища людини у світі та необхідність її самовизначення.
2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.
3. Особливості історичного формування філософії та характерні риси філософського мислення.
4. Структура і функції філософського знання.
36 ТЕМА 1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ, ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ
Й Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт
/. Світогляд і філософія як форми людського самовизначення є світі.
2. Світогляд і філософія: порівняльний аналіз.
3. Структура і типологія світогляду. Роль світогляду в житті людини.
4. Особливості історичного зародження філософи. Філософія і міфологія.
5. Філософія, релігія та мистецтво як форми людського освоєння світу.
6. Роль філософії в індивідуальному розвитку людини.
7. Соціальна функція філософії.
СШ" Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання 1. Розкрийте зміст поняття світогляду й окресліть його значення в свідомому регулюванні людиною свого життя.
Завдання 2. Назвіть і охаракі еризуйте основні складові світогляду як інтелектуальної форми людського самоусвідомлення.
Завдання 3. Охарактеризуйте найважливіші особливості міфологічного, релігійного та буденного світоглядів, їх відмінності від філософського світогляду.
Завдання 4. Окресліть та розкрийте зміст основних особливостей філософського мислення.
Завдання 5. Охарактеризуйте основні елементи структури філософського знання (основні філософські дисципліни) та поясніть, на якій основі їх виділяють.
Завдання 6. Спробуйтевизначитипредмстфілософіїтаобгрунтуватийого розуміння.
Завдання 7. Розкрийте зміст основних функцій філософії.
Завдання 8. Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії та світогляду.
Ші Додаткова література з теми
1. Канке В.А. Фнлософия. Историческиіі и систематический курс. - М.. 2001.
2. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен-Львів, 1995.
3. Лосев А.Ф- Очеркн античного символизма и мифологіш. - М., 1993.
4. Лосев А.Ф. Словарь античной философии. - М., 1995.
5. Мамврдашвияи М.К Как я понимаю философню. - М., 1990.
6. Мир фимсофии.Кянта для чтения: В 2-х ч. - М., 1998.
7. Мифьі народі)* мира. Знцик.топедия: В 2-х т. - М.. 1992.
8. Орпіега-и-Гасш X. Что такое философия ? - М.. 1991.
9. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. - 2-е ичд.. перераб. и дополи. - М,. 2001.
10. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для технических вузов. - М.. 2000.
11. Філософій; Курс лекцій. - К., І 994.
12. Фіиасофия. Учебник / Под рсд. В.Д.Губина. - М.. 1997.
ТЕМА 1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ. ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ 37
№'
ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
*
... Ми відчуваємо, що Схід - це щось дуже своєрідне й відмінне від нашого західного світу...
Сергій Ольденбург
У мудрості Сходу та Заходу ми бачимо вже не ворожі сили, а полюси, між якими пульсує життя.
Герман Гессе
XX століття особливо гостро поставило питання про буттєві засади людини, що спричинило підвищення інтересу до різних форм людського самовиявлення та самоусвідомлення. Деякі особливості східного філософствування (домінування цілого над частковий, афористичність думки та іи.) змушують звертатися до нього в пошуку відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Адже східна філософська думка перебуває ближче до вихідних джерел філософії, до безпосереднього зображення місця людини у світі, ніж: західна. Особливо цінними в цьому аспекті постають оригінальні набутки філософської думки Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.
СУТТЄВО ІВКІ
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
^> особливості та характерні риси західного та східного
типу цивілізацій; "Ь найперші джерела філософської думки Стародавньої
Індії та Стародавнього Китаю; 'Ь найперші проблеми, які ставила та вирішувала
давньосхідна філософська думка.
н О
^ порівнювати між собою провідні ідеї філософських шкіл Стародавнього Сходу;
^ виділяти у філософських текстах саме те, що є характерним для східного типу мислення;
^ оцінювати світоглядну цінність ідей дааньосхідної філософії.
¦ умови й особливості зародження і можливі форми вираження світоглядної проблематики;
¦ особливості східного та західного філософствування та їх певну взаємодоповнюваність;
¦ багатовимірність як людського світосприйняття, так і теоретичного осмислення світу.
[_| План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
2.1. Проблема "Схід-Захід" в сучасній філософії та культурології'. Особливості східного та західного типів філософствування.
2.2. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії.
2.3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавнього Китаю.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* ТРАДИЦІОНАЛІСТСЬКИЙ ТА ПРОГРЕСИСТСЬКИЙ ТИПИ ЦИВІЛГІАЦҐЇ -характеристики цивілішціп за їх фундаментальними ціннісними установками, запропоновані РеНС Геноном: тридицюналістська цивілізація цінує традицію і обернена скоріше до минулого, прогресистська цивілізація цін ус новації і більше орієнтована на майбутне. Траііиціоиалістські орієнтації характерні для східних цивілізацій, прогре-систеькі - для західних.
* ДУХОВНИЙ КАНОН ЖИТТЯ, або канонічне джерела - у межах деяких, переважно традиціоналістських цивілізацій - збірка найдавніших, освячених авторитетом. ча«>и і традицією переказів, настанов на життя, міфів, розповідей про богів або божественні об'явлення, що виконує роль нормативу -регулятора життєдіяльності .іюдеп в усіх сферах суспільного життя ! "Веди" - у Стародавній Індії, "П'ятикнизісжя" - у Стародавньому Китаї, "Коран " - .і- мусульманських країнах/,
* САНСАРА - зафіксовані в текстах "Вед" давньоіндійські уявлених про переселений душі з тіла в інше прц йоги смерті: душа, на відміну від тіла, вважається безсмертною. Подальше дня душі втілення може підносити або знижувати статус попереднього життя залежно під добрих або поганих вчинків людини. Вже в давні часи сані-ара була усвідомлена скоріше в негативних оцінках, ніж позитивних: нескінченне блукання душі поставало як лише накопичення страждань. Тому в середині І тисячоліття до Р.Х. у Стародавній Індії виникли духовні течії (або рухи), що шукали шляхів подолання сансари.
* КАРМА ¦ в уявленнях про сансару - закон універсального причиннпго зв'ьїку, згідно і яким все, що здійснює душа під час її актуального існування у певному тілі, становить її життєвий контекст: нічого не губиться, нічого не зникає, тому все погане і все добре впливає на долю душі в її подальших втпеннях.
* МОКШа - етан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які г своїх життєвих втіленнях запобіг.ш злу, чинили лише благодіяння.
* БРА ХМ А II - у давньоіндійських уявленнях про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу.
* А ТМА Н - індивідуальні, конкретні виявлення брахмана.
* ДАО - вихідне поняттп філософії даосизму і дуже важливе для духовної культури Китаю. Ісрогиф, що позначає "дао", поєднує знак людини і знак шляху, але це розуміння людського шляху набуває у даосиїмі всеохатюючого смислу: весь Космос постає упорядкованим саме таким чином, що він припускає буття людини та певний тип її поведінки. Отже, "дао" - закон буття, початок Космосу, життєва доля людини і те, що повинно бути основою правильного людського мислення.
* НЕЕО І ЗЕМЛЯ - у давньокитайських уявленнях про світ - універсальні сутності. що виконують оцінні та орієнтовні функції: небо - це сфера чистих, ідеальних, правильних, вічних рухів та явищ, земля ¦ сфера змішаних, часткових, кінцевих, неправильних рухів та явищ. Життя людини відбувається у проміжку між Небом та Землею, тону
людина розглядається причетною як до ідеального, так і до хаотичного. Самоназва Стародавнього Китаю - "Піднебесна країна".
2.1. Проблема «Схід-Захід» в сучасній філософії
та культурології. Особливості східного
та західного типів філософствування
Проблема "Схід-Захід". на думку багатьох дослідників культури, с однією з наскрізних для людства. Уже давньогрецькі історики зафіксували її у своїх творах, привертаючи увагу до суттєвих відмінностей між Сходом і Заходом ¦* у способах життя, * характері політичного правління і, головне, # у способі світоосмислення.
Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних процесів суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не переривалися. Врешті-решт суть проблеми "Схід-Захід" полягає у тому, шо людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним І несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах. І ця несхожість змушує, з одного боку, > розширювати і збагачувати наші уявлення про людину та її можливості, а з іншого - > намагатися зрозуміти її причини, шукати шляхів людського взаємоприйнятного спілкування.
¦ Для філософії проблема "Схід-Захід" постає перш за все як проблема пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, адже з точки зору фізики ми, всі люди, живемо в єдиному космосі, проте, виявляється, що сприйматися, розумітися та осмислюватися він може неоднозначно.
Що Еплизає на виникнення та прояви такої неоднозначності? Чи означає це, що сама реальність світу є багатовимірною? Чи, можливо, це є свідченням лише того, що людське мислення мас певну свободу власних дій і що воно не підпорядковане прямо і однозначно впливам зовнішнього світу? Нарешті, як можна скористатися відмінностями між західною та східною філософією задля того, щоб зробити людську думку більш гнучкою, активною та результативною? - Усі ці питання і постають перед філософією, коли вона звертається до порівняння західного та східного типів філософствування.
В історії самоосмислення та філософствування особливості західного та східного типів мислення зводять до більш загальних особливостей типів цивілізацій, а останні Р. Генон класифікував як традиціоналістські (східні) та прогресистські (західні).
Основні відмінності між східними та західними типами цивілізації
Західні цивілізації
Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.)
Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм)
Активізм, прагнення змінювати дійсність
Цоліінування індивідуального над загальним
Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення
Східні цивілізації
Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери
Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле (традиц іонніїзм)
Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей
Домінування цілого (загального) над індивідуальним
Образний, притчовий, афористичний стиль мислення
Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності приводять врешті до дещо іншої, а інколи - принципово іншої людської поведінки. Усі зазначені характеристики молена віднести і до особливостей західної і
східної філософій. Так, східна ^філософія орієнтується =>на вихідні канонічні джерелаГшо регламентують функціонування всіх сфер суспільного життя {Коран, Веди, китайське П'яти-книжжя), оцінує найбільше те, що освячене віками, ^намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне в світовому цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аншгГгичних"д^сліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку з цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.
Історично філософія розвивалася у контексті саме цього протистояння цивілізацій: відомо, наприклад, що деякі філософи Стародавньої Греції мали контакти із східними мудрецями; не виключено, що й вони чинили на них певний вплив. Відомо також і те, що в інтелектуальному обігу античного світу функціонували деякі образи та міфологеми Стародавнього Сходу. Тому співставлений вихідних ідей східної та західної філософії допомагає нам глибше зрозуміти джерела філософського мислення та його фундаментальні особливості. .
Із розглянутих відмінностей стає зрозуміло, чому саме_західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ "гуру" - духовного вчителя, наставника життя: чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.
При осмисленні даного питання слід враховувати дискусійний характер даної проблеми; існує досить велика кількість культурологів та філософів, які вважають, шо зазначені відмінності є перебільшеними, що на Заході інколи люди відрізняються між собою більше, ніж у порівнянні із представниками Сходу. Проте дана проблема не вигадана. її прояви ми бачимо й сьогодні на прикладі певних політичних подій. Але слід врахо-в\ вати, що вказати в наш час країни із "чисто" східним або західним шів-ілізаційним типом практично неможливо, але є сенс виділяти в їх житті панівні риси або тенденції.
незацікавлєне духовне само загл иблення
* Протистояння "Схід-Зихід" не вичерпує всієї строкатої картини життя сучасного людства, але воно с папвплиеовішим і контрастним. Певною мірою з цим протистоянням /гов язана й історія України: чим далі ми йдемо в минуле, тим тіснішими виявляються її зв 'язки зі східною культурою (контакти з хозарами, половцями, кримськими татарами, Туреччиною та ін.), але вже в епоху Нового часу і далі Україна все більше наближалась до західноєвропейської культури. Отже, розуміння проблеми "Схід-Захід" дає нам змогу уважніше придивитись до певних аспектів української культури І філософії.
Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Європа відкрила для себе своєрідний, у чомусь екзотичний і багато в чому незрозумілий світ давньосхідної філософії. З того часу інтерес до неї не згасає. У чому секрет цієї привабливості давньосхідної філософії? Який особливий філософський акцент вносить вона у філософію взагалі?
Насамперед не може не викликати симпатій властивий
• пояче розчинення інди- .
війуального в загальному СХІДНІЙ ДуМЦІ МОМЄНТ
незацікавленого ду-перейувшшя в полоні ховного самозаглиб-
лення, якогось невтомного прагнення шукати найцінніше у глибинах людського духу, шукати заради самого пошуку. Ця "незацікавлена відсторопеність" - вічна таємниця східної філософії.
По-друге, парадоксальним виглядає прагнення східної мудрості досягти стану повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися в якусь первісну порожнечу, первісну світову тишу. Гермам Гессе, німецький письменник і знавець східної думки, окреслював зазначений момент так: "Коли власне "Я" буде цілком подолане п умре, коли змовкнуть у серці всі порухи й пристрасті, тоді має прокинутись заповідне в людському єстві, найпотасмніше, що вже перестало бути власним "Я", - прокинеться велика таїна".
Французький філософ і мислитель XX ст. Жорж Батай відзначав, що це зосередження на порожнечі приводить до ефекту надзвичайної чутливості до
найдрібніших проявів реальності: "Завдяки відірваності від усього, що затор-кує відчуття, чуттєвість ця стає настільки внутрішньою, що всілякі рухи ззовні - падіння шпильки або тріск - супроводжуються напсильнішим і далекосяжним відлунням..". Ця велика світова тиша або безмежна ніч нірвани виконують роль піднесення кожної життєвоїдрібниці до рівня всесвітньої події. Нарешті, не може не вражати побудова східної думки, яка нібито розчиняє слова, залишаючи нас у полоні чистих сенсіе. Наприклад: "Одногоразу Чжуану Чжоу наснилося, що він-метелик, метелик, що весело пурхає. Він насолоджувався від усього серця і не усвідомлював, що він Чжоу. Раптом прокинувся, здивувався що він - Чжоу, і не міг зрозуміти: чи снилося Чжоу, що він - метелик, чи метеликові, що він - Чжоу. Це й зветься перетворенням речей...".
# Отже, можна стверджувати, що особливості давньосхідної філософії дають можливість західній філософській думці краще усвідомити себе і відкрити дещо зовсім неочевидне як у людині, так і в людському мисленні. Безперечно, оцінюючи значення філософії Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, не слід впадати у крайнощі і підкреслювати лише позитивні моменти. Традиціоналізм, консерватизм, які були притаманними мислителям Стародавнього Китаю та Індії, суттєво вплинули на подальший розвиток фіюсофської думки. Скажімо, необхідність "культурноїреволюції"у Китаї 70-х рр, XX ст. обґрунтовувалась посиланнями на авторитет стародавньої філософії. Тому не слід забувати, що давньоіндійська та давньокитайська філософії були продуктами своєї епохи І мали відповідні особливості свого розвитку.
2.2. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії
Вже у II тисячолітті до Р. X. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія, викладена у "Ведах" - збірниках міфів.
Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. X.)- Проте, варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філо-
софії виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?
По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства - із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки, ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії.
По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.
Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.
У Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса-бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.
Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди " (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення
давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою " Упанішади'' (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - самхітах).
Упанішади містять:
- найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали: > виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого в якості живого); >виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження первинного духу: > виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть
невід 'ємні одне від одного)
- трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман)
- певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми)
- позитивну оцінку ролі пізнання як самозосередження на первинних сутностях світу
- думку про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати космічний закон карми
- міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи
¦ Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення
людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" - повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.
¦ Джайнізм (від слова "джіиа" - переможець) закликає людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще п не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.
* Йога також: ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова "йога",), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і досягають вражаючих результатів. Знач)чим досягненням йоги (засновник -Патанджалі) була спроба дослідити людину як систему ("мікрокосмос"), що складається з чотирьох підсистем: "мінєрало-лю-дипи", "рослино-людиии", "тварино-людини" і "людино-людини", ідея про синтез їх у вищій підсистемі - "людшю-людикі". Це була одна з перших спроб філософського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.
# Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаута-ма Сіддхартха з роду Шак'їв (563-483 рр. до Р. X.). Життя Га-утами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ґ "діамантові",) істини.
* Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" - повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.
Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні "крапки", згущення під назвою "дхарми". Вони
Основні істини, проголошені
) Гаутамою Оддхартхою
життя - це страждання (народження, хвороба, старість і т.д.)
причиною страждань є бажання і жага життя
припинення страждань можливе лише шляхом подолання жаги життя
шлях до позбавлення страждань є восьмиразовим (правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне устремління, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження, правильний шлях в житті)
перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою в з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм. Людина може свідомими зусиллями розв'язати їх сплетіння і випуст йти дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до Р. X.). На першому плані в судженнях школи - питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:
¦ "пракріті", або "прадхапа " (природа)
¦ та "пуруша " (свідомість, споглядання).
Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між "пракріті' та "пурушею" нагадує союз сліпого та кульгавого: "перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти
санях 'я (обчислення, точне знання)
черват-локоята
(заперечення
існування Бога)
нііяя (в центрі
уваги питання
логіки та пізнання)
вапиіеивка
(шкала сеод>ідного
атомізму)
сам по собі, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею". Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (та-мас), енергії (раджас) та прояснення (саттва). Останні породжують п'ять світових стихій (або елементів): • вогонь, • повітря, • воду, • землю та • ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутнішим. Проявляючись у людському "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.
Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до Р. X.) відносять до натуралістичних: її прихильники вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхар-ми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя..." Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям ("лока"), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть - людську душу: "... як від змішування частин напоїв виїчикає сила сп'яніння, так із поєднанням зе.ші та інших елементів виникають тіло і "Я" (атмата) ". Зі смертю людини елементи роз'єднуються і зникає те, що називають душею.
* Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним-земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники "черваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань.
Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама, III ст. до Р. X.). Тут докладно розглядали => основи та засоби пізнання, => форми умовиводів, => ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділя-
ли на чотири види: • сприйняття, • виведення, • аналогія та • усне свідчення.
Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, VI-V ст. до Р. X.) дають підстави вважати ЇЇ школою своєрідного атомізму: "...щодо особливостей: воістину вони-одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій".
#Отже, філософські школи та духовій рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: ¦ початок буття, ¦ будова світу, ¦ особливості людини, ¦ роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.
2.3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю
Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П*ятикнижжя"("У-цзінь").
У "Я ятикнижжГ в образно-міфологічній формі подано най-фундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки - панують стихійність і випадковість. Китайська держава - це "Серединне царство ", тобто людина і держава по-
Ші-цзінь (Книга пісень або віршів) !-цзінь (Книга змін) Чунь-цю (Книга літописів) Шу-цзінь (Книга історій) Лі-шу (Книга ритуалів}
єднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки.
Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних по-чатків буття - Інь і Яи. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Яп - світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: * вогонь, # воду, * землю, * дерево та # метал. Може здатися, що перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але в такому разі засоби людської дії -дерево та метал - вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.
Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою, деталізованішою (аж до нумерології та побудови вичерпних систем комбінаторики подвійних символічних елементів світобудови) та більше зануреною у глибину суперечливого, парадоксального мислення.
Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося.
Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551 -479 рр. до Р. X.). Це була школа соціально-етичпого спрямування, тобто на першому плані тут - проблеми людських сто-^ункїїГта'нбрм ліодськоГповедінки. Конфу-цієві припгісуютьвизначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна "- цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність {"де"): "Небо породило в мені де."
¦ Отже, шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками мас певні життєві принципи, серед яких обоє 'яжовими є: "жень "-людинолюбство; "сяо " - повага до батьків (старших); "лі" - виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов 'яз-кових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і« межах суспільних відносин.
Погляди Конфуція на людину:
Шляхетна людина:- вибудовує свою поведінку відповідно до волі Неба
- в її душі діє доброчинність
- живе за принципами поваги до батьків, людинолюбства, виконання ритуалів
Низька людина:- не має внутрішніх переконань
- діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб
- дбає лише про зиск
Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: "Шляхетний муле дбає про обов 'язок, а низька людина - про зиск". На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, - учитель відповів: "Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому".
Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій: ''Той, хто повторює старе і довідується про нове, може бути проводирем ". І про себе він казав: "Я наслідую старовину, а не вигадую, вірю у старовину та полюбляю її". Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу "виправлення імен ": "Правитель завжди буде правителем, слуга - слугою, батько - батьком, а сип - сином ". Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль. Порушення цього принципу, за Конфуцієм, веде до безладдя. УII ст. до Р.Х. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль удуховнІй культурі Китаю.
Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI-V ст. До Р. X.) - майже легендарна особа, бо про нього немає Достовірних відомостей. У цій школі на першому плані стояли ідеїсвітобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи "дао " (звідси - і назва школи) не має однозначного визначення. У трактаті "Дао-де-дзин" його пояснено так: "Дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. їм 'я, яке
можна назвати, не є стале ім 'я. Лише те, що не має імені, може бути початком неба і землі... Дао породжує єдине. Єдине породжує два початий: інь і ян. Двоє породжують третє. Третє породжує усе, що існує... ".
Звичайно ці рядки коментують так: під "дао" розуміється єдиний і універсальний початок буїтя. Якщо це так, то саме "дао" не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де є межа і відмінність. Якщо є межа, то "дао" буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку; якщо є відмінність, то "дао" буде змінним і втратить якість універсального єдиного. Тому "перше дао" є єдність іньтаян. Інь та ян- два протилежні початий всього, що існує. Інь уособлює собою страждальне, пасивне, вологе, темне - загалом жіноче начало. Ян, відповідно, - активне, ділове, сухе, світле, тобто чоловіче начало. їх об'єднання дає частину "ці" - щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо ян -ян-ці. Взаємодія інь-ці та ян-ці утворює уже згадані п'ять стихій: • вогонь, • воду, • землю, • дерево та • метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе існуюче.
# Але на цьому визначення "дао" не закінчено. Його тлумачать також: як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто "дао" пронизує собою все, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово "дао" передається ієрогліфом, що поєднує шлях та голову людини.
Конкретні виявлення "дао" в речах та процесах позначають як "де", котре, як уже згадано, у людській поведінці постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини-осягнути "дао" (своєї космічне) і йти за ним. Із вихідного розуміння "дао" випливає також даоський принцип недіяння як першої якості мудреця: "Не виходячи за браму, можна знати про справи Піднебесної. Не виходячи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому велемудрий (мудрець) не шукає знань, але пізнає усе; не виставляє себе на оглядання, але всім відомий; не діє, але досягає успіху".
У державних справах Лао-цзи також віддавав перевагу зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю. Але ці великі школи радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями.
Крім конфуціанства і даосизму у філософії Китаю існували
й інші течії- моїсти, лепети (законники), натурфілософи та ін. Вони значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття дао, жень, лі, протилежні часточки ян та інь посідають значне місце і в цих вченнях.
Філософські школи Стародавнього , Китаю
Даосизм ("Дао-де-цзя ") Конфуціанство ("Жу-цзя ") Інь-Янь-цзя (натурфілософістська) •Моїсти ("Мо-цзя") Легісти ("Фа-цзя ") Софісти ("Мін-цзя ")
Всі інші філософські школи Стародавнього Китаю у своєму змісті так чи інакше відбивали ідеї і світоглядну спрямованість даосизму та конфуціанства.
Ш Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; в цілому вони дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.
СУТТЄВО \Ш
Висновки
&й Філософія Стародавнього Сходу являє собою своєрідне культурио-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення. У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні по-чатки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Як звичайно, це пов'язувалось із подоланням людської сваволі та людської окремішпості.
Філософську думку Стародавнього Сходу відрізняє мистецько-образний, притчевий, афористичний стилі самовиявлення. Потяг до синтетичного, цілісного мислення створює ефект несподіваної, непередбачуваної парадоксальності, тому давньосхідна думка надихає на зацікавлене, але не-утилітарне заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів.
СУТТЄВО ІЙЙ
Резюме
Ф Проблема співвідношення західного та східного типів цивілізацій ставить перед філософією питаним про причини та наслідки досить суттєвих відмінностей .між звичаями та поведінкою людей та про можливості і умови людського взаємопорозуміння. Ця проблема підводить нас до осмислення стилістичних, логічних та смислових особливостей західної та східної філософії,
© Хоча давпьосхідна та антична філософії формувалися майже одночасно, східна філософія була тісніше переплетена із релігією, життєвою мудрістю та способами людського самовдосконалення; внаслідок цього її вивчення сприяє кращому розумінню найперших кроків самовизначення людської думки.
® Філософська думка Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю формувалася па засадах провідних ідей канонічних духовних джерел цих давніх країн, активно їх використовувала, але йшла далі в їх раціоналізації та проясненні; врешті, в межах цих філософій були розроблені оригінальні концепції світобудови, природи людини, її життєвих завдань, людської долі та засад людських взаємин в суспільстві. Ці концепції запровадили й філософське мислення цілу низку фундаментальних понять, які й до сьогодні відіграють тут важливу роль.
[ 9 ] Питання для обговорення на семінарському занятті
1. Значення проблеми співвідношення західного та східного типу цивілізацій для розуміння процесіє суспільного життя та розвитку філософії.
2. Канонічні джерела Стародавньої Індії та їх світоглядні ідеї. Філософські школи Стародавньої Індії.
3. Канонічні джерела Стародавнього Китаю та їх світоглядні ідеї. Філософські школи Стародавнього Китаю.
^ Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт
!. Філософсько-світоглядпе значення проблеми "Схід-Захід" в її сучасному окресленні.
2. Україна та українська культура є контексті проблеми співвідношення західного та східного типу цивілізацій.
3. Порівняльний аналіз вихідних особливостей західного та східного типів філософствування.
4. Фічософські ідеї Стародавньої Індії та їх сучасне значення.
5. Сучасна оцінка вихідних філософських ідей буддизму.
6. Сучасна оцінка основних ідей конфуціанства.
7. Сучасна оцінка провідних ідей даосизму.
СЗ? Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання 1. Порівняйте основні характеристики цивілізацій східного та західного типів, визначте місце України у співвідношенні цих цивілізацій.
Завдання 2. Окресліть основні світоглядні ідеї "Вед" як духовного канону Стародавньої Індії.
Завдання 3. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавньої Індії.
Завдання 4. Окресліть світоглядні ідеї давньокитайського "П'ятикнижжя".
Завдання 5. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавнього Китаю.
Завдання 6. Поясніть сучасне значення ідейних надбань давньосхідної філософії.
Щ Додаткова література з теми
1. Антология мировоп фияософии. Т. 1, кн.1. - М.,1969.
2. Атеисти, материалистьі. диалектики Дреенего Китая. - М., 1967.
3. Гессе Г. Сіддхартха // Всесвіт. 1990, №3.
4. Древнеиндийская философия. - М., 1963.
5. Древискитайская философия: Собр. текстов. В 2 т. - М., 1972-1973. Т. 2.
6. История философии в кратком изложении. - М., 1991.
7. Лукьянов А. Е. Истоки Дао. Древнекитайский миф. - М.,1992.
8. Лукьянов А. Е, Становление философин на Востоке (Древний Китай и Ишшя). -М., 1989.
9. Таранов П. С. Золотая философия. - М., 1999.
10. Чаньшее А. Н. Курс лекцнй по древней философии. - М., 1963.
11. Читанка з історії філософії: У б кн. Кн. і: Філософія Стародавнього Світу. -К., 1992.
12. Шуцкий Ю. К. Китайская классическая "Книга перемен". - М., 1993.
АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Вільна філософська наука, так само, як і смак, і наше вільне мистецтво, і любов до останнього мають свої корені у грецькому житті.
Георг Ге гель
Усі філософські питання починаються з давньогрецьких натурфілософів. У їх поетичних висловлюваннях народжується західний світ.
Мартін Хайдеггер
Антична філософія, висунувши та розробивши цілу низку ідей, являє собою колиску не лише європейської філософії, а й культури загалом. Вивчаючи вихідні ідеї античної філософії, можна простежити розвиток людського мислення від простої єдності до диференційованої багатоманітності та свідомої деталізації. Ідеї античної філософи донині пронизують науку, філософію, духовне життя суспільства.
СУТТЄВО №£
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
Чс> на яких загальнокультурних засадах виникла та отримала початкові імпульси розвитку антична філософія;
Ч> в чому полягає відмінність між поняттями "антична філософія" та "давньогрецька філософія";
<ї> якими були основні етапи розвитку античної філософії та як змінювалась на цих етапах її проблематика;
Ч> проблематику основних філософських шкіл античної філософії, їх найперших представників та термінологічне визначення їх позицій.
". -Ч'-ІІ.
«ні ¦ О
а-.
провести порівняння вихідних щеи античної та давньо-східної філософії;
продемонструвати (в тому числі - прикладами) сучасне значення ідей античної філософії; аргументовано виявляти особливості історичного розвитку людської думки;
застосовувати характеристики провідних філософських позицій до аналізу світоглядних ідей.
загальні умови та чинники розвитку філософської думки; закономірності розвитку як процесу, так і предмета мислення;
внутрішній зв'язок між різними спрямуваннями людського пізнання (на природу, людину, форми мислення та ін.);
евристичне (творчо-пошукове) значення філософських ідей і теорій античного світу.
[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
3.1. Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості.
3.2. Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції.
3.3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії.
3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
» Ф13ИС (або ФЮЗИС) (з давньогрец. - природа) - у вихідному значенні те. що становить основу будь-чого, що довільно, без впливу ззовні діє, проявляє активність, зростас, розширюється, породжує свої різноманітні прояви.
• АРХЕ (з давньогрец. - початок; перший, вихідний, головний пункт; засади) -у давньогрецькій філософії - універсальний початок усього сущого.
• А ТОМ - дослівно; неподільний, нєруйнівний; найменша частинка речовини, яка не підлягає ніяким змінам; за Демокрітом. наявність такої частинки є запорукою незнищуваності світу.
• КОСМОС Із давньогрец.- порядок, краса, влаштування, оздоблення) -розуміння Всесвіту як розумно та закономірно впорядкованого.
• ІДЕЯ (або ЕЙДОС) - дослівно: вид, вигляд; основне поняття філософії Платона, що позначає внутрішню неподільну цілісність будь-чого, завершену, одвічну його сутність; за дещо модернізованим тлумаченням - сукупність необхідних та достатніх елементів будь-якого явища або його конструктивний принцип.
• ГІЛЕМОРФІЗМ (з давньогрец.- гіде та морфе) - за Арістотелем. вихідні складові будь-якого сущого; матерія - невизначений пасивний матеріал; форма - активне впорядкування матерії.
• НООС (або НУС) (і давньогрец. - розсудок, розум, мудрість) - у давньогрецькій філософії - Світовий розум, розпорядник та впорядник усього сущого у світі.
• А ТА РА КСІЯ - незворушність, безпристрасність; у школах завершального циклу античної філософії - душевний стан,до якого повинен спрямовувати своє самовдосконалення прихильник мудрості.
3.1. Поняття античної філософи. Етапи її розвитку та загальні особливості
Слово "античний" в перекладі з латинської означає "давній ". Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософії" входять філо-
софські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія" ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно у розгляді етапів розвитку античної філософії.
Етапи розвитку:- натурфпіософський (фізичний) або рання класика
- висока класика
- пізня класика або завершальний цикл античної філософії.
До нього входять періоди: • елліністична філософія
• олександрійська філософія
•римська філософія
¦ Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної фічо-софії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскічьки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець і філософствування, і філософської поведінки.
Найважливіші особливості античної філософії:
- Набула автономного характеру розвитку; завдяки цьому вона вперійе отримала тут свою назву
- Постала відкритою та доступною;всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією
- Терпимо ставилась до різних ідей та позицій (окрім атеїзму)
- Була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень
- динамічна у розвитку тому, що приймалися різні позиції і відбувалося швидке нарощування ідей, знань, проблем
Чому ж завдячує антична філософія такими своїми якостями? Відповісти на це запитання означає зрозуміти, які умови й донині необхідні для нормального розвитку філософії, і побачити в історії античної філософії деякі виходи на сучасність.
Умовщщд сприяли появі феномену античної філософії
—> ¦ географічно-кліматичні -розміщення Волконського півострова, де починаеся розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європи, Азія, Африка); сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності
—> # культурно-історичні - Стародавня Греція перебувала є інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити І використати; сама вона у цьому плані була "цивілізацією другого порядку"
> * соціальні- високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування по-лісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію)
—>- • відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини —> # талановитість, активність та рухливість стародавніх греків
Отже, ^ антична філософія є першою історичною формою європейської філософії;
• *¦ в античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших " сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру роз-
• витку;
<*¦ завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.
3.2. Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції
Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.
І Яй/^рфі7ога^гя-цефшскх>фськеосмишенняприроди("'натури''--лат.).
Грецькою мовою слово природа звучить як "фізис", тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною", а філософів цього періоду - "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливій людині, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "есе"? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" - найпершого, або давнього.
* Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об 'єкт, а першою проблемою цієї філософії - проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").
Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624-526 рр. до Р.Х.).
Віл нього до нас дійшло дві тези: "Усе з води" іа "Усе мас душу". Філософом Фа.іеса називають не лише тому, шо мислитель висунув думку про першопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він начав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на тс, що без води немає життя, що агрегатні стани вади (тверде тіло, рідина та гаї) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фа.іес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.
Учень Фалеса - Анаксімандр (610-546 рр. до Р.Х.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це - "апейрои", не-визначенє та безмежне. Думка Анаксімандра була проникливою, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейрона".
Третій представник мілетськоїшколи Анаксімен (585-525 рр. до Р.Х.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Апаксімена, саме таким є повітря, яке він і визначив як перїіїопочаток усього.
Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї й у сфері інших питань, наприклад Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток - розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє/?го: людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.
До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що "все подібне до числа або пропорції". Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570 - бл. 500 рр. до Р.Х.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує? Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що "есе" є щось "одне", то тоді світ ("есе") стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом.
¦Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як "космос", "гармонія'7, "філософія". Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).
Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський (544-483 рр. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.
ПІФАГОР
Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести акцент із питання "Що?" (Що є світ? Що є початком світу?) на питання "Як? " (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).
Питання "Що?" і "Як?" від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання (у тому числі й наукового), що перебувають в органічній єдності між собою.
На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: "Усе тече, усе змінюється". Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню-до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і най-динамічніша стихія: "Весь цей Космос... є нічим іншим, як вогнем, що мірами спалахує та мірами згасає". Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону - "логосу ". "Логос " - це слово, мовлення, хід думки, і, отже, - розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей у світі.
БУДОВА СВІТУ (за Гераклітом Ефеським) *
ГЕРАКЛІТ
Цю і ряд інших схем запозичено з книги "Світова філософія. Фундаментальні проблеми філософії" /За ред. В.Л. Пструшспко. Львів, 1988.
Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, дістав назву діалектики: "Війна - всьому батько ".
# Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики.
У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки -особливої дії особливого вогню (згадаймо, що Зевс керує світом за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогняної стихії все, у т. ч. душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (просвітлення, "спалахи" при усвідомленні й т. ін.).
Після Геракліта філософські вирішення питання про світобудову розвивалися через поєднання питань "Що?" і "Як?".
Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи.
* Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміщі представники Пармсиід (540-450 рр. до Р.Х.) та Зенан (490-431) рр. до Р.Х.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише буття є, а небуття узагалі немає". Бо про що 6 ми етс мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи про небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди с лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінні; й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, само-тотожні згодом (у німецького філософа /" Геге.тя) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідним» спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинаїелів метафізики як стилю мислення.
Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Пармсиіда через розроблення оригінальних задач-головоломок ("апорії Зенона''), які доводили немислимість руху і змін.
• Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480-390 рр. до Р.Х.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, свіі не утримався 6 у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно: край, межа можливого поділу - атом (неподільний): його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх - усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму олнісю з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дас можливість пояснити багато явищ.
вся природа складається з атомів
у атоми мають кількісні властивості і не мають якісних
властивістю атомів с рух
атоми відрізняються один від одного формою, місцем знаходження
атоми рухаються в порожнечі, яка. як і атоми, є матеріальною
* Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483-423 рр. до Р.Х.), який вважав, шо всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів {вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування {любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки - у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми житгя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).
* Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500-428 рр. до Р.Х.). на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, - із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму - Нуса, або Ноосіг, саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. акад. В. Вериадський використає термін "ноон" для позначення ноосфери - тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.
ШЛЕТСЬКА ШКОЛА
ТЗЧОГОМЖ?"
Фалес
("усе з води"
Анаксімандр
(початок усього -"алейрон")
Анаксімен
("початок усього повітря")
ПіФагор
(усе подібне до числа або має пропорцію)
Геракліт
(світ є колообіг 4-х стихій; слід думати не лише над
тим, що є світ, а й як треба його сприймати і розуміти)
ЩО? іу ЯК?
# Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення - від простого => до складного, від конкретного => до абстрактного, від недиференційоваиої проблематики => до диференційованої, від неусеідомленого =з до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.
3.3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії
¥ У період високої класики об'єктом осмислення для філософії ста-Ф ють усі сфери людської життєдіяльності.
Першими повернення проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійснили софісти - платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481-411 рр. до Р.Х.) "людина с мірою усіх речей" вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип "все є відносним") у позиції софістів.
Саме проти цих принципів виступив Сократ (469-399 рр. до Р.Х.), який вважав, що ¦ людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; ¦ мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. ¦ Справжні знання, за Сокра-том, слід шукати в собі ("Пізнай себе!"), оскільки безсмертна душа людини, пройшовши повне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію су-СОКРА Т перечносші із самою собою. Це й робив Сократ
у своїх нескінченних бесідах із сучасниками ("сократичні бесіди"), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність.
Не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: "Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того". Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису {сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно - "Я знаю". Але що знає Сократ! - Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, щоб відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, які б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки- все це можна вважати важливим і виправданим.
Сократа вважають уособленням філософії, І не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжносгі їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.
Платон (427-347 рр. до Р.Х.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї - незмінні сутнісні основи буття всього сущого. Речі течуть І змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.
Чим є ідеї за змістом? - Це миттєво схоплена повнота та єдність кожної речі ("'ейдос"- вигляд). Можна було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існування певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у необхідній єдності. "Єдине"<у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей-це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі -лише тіні ідей.
Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло - в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект "ідеальної" (а тому- і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він уводив певні елементи казарменного - тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях та ін.). В усякому разі можна стверджувати, шо саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності.
СХЕМА ОСНОВНИХ ЗМІСТОВИХ АКЦЕНТІВ У ФІЛОСОФІЇ ПЛАТОНА
Космос:
у відчуттях-змінний , рухливий, плинний- несправжнє буття
в основі -сталий, вічний, незмінний - істинне буття
Ідеї:
- смислова і змістова єдність речей
- вища сходинка в пізнавальному сходженні людини
- сукупність необхідних та достатніх елементів речі
- взірці, за якими Бог-деміург упорядковує світ
- добро, істина, краса
- БЛАГО
Платон у 386 р. до Р.Х. відкрив в Афінах Академію - перший вищий навчальний заклад.
Арістотель (384-322 рр. до Р.Х.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей ("Платон мій друг, але істина дорожча").
Арістотель проголосив, що ідея та річ -це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії І форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, шо їх продукує "форма всіх форм", або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з 'сднує форму та матерію) і фінальна, або цічьо-ва, причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.
Ототожнивши річ та Ідею, Арістотель справедливо вважає, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише Ідеями / не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою.
# В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335р. до Р.Х. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.
Платті і АрІстотель - неперевершені мислителі античної філософії. їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний, АрІстотель - стиль раціонально-логічний, чіткий та детально продуманий.
Багатогранна творчість Платона і Арістотеля завершує собою класичний період у давньогрецькій філософії. Це був час найбільш інтенсивної, різнобічної і продуктивної творчості у сфері філософського духу.
ВИХІДНІ ПОЧАТКИ БУТТЯ ЗА АРІСТОТЕЛЕМ
Будова речей
Форма всіх форм (світовий розумі
Причини речей
матеріальна
формальна
дійова
Перша матерія (можливість бути)
цільова
3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, Ідеї, представники
Філософія завершального циклу розвитку античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.
Епікурейство заснував Епікур (342-271 рр. доР.Х.) і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар (95-55 рр. до Р.Х.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, шо атом володіс здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явиш через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, -це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша - уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність (давньогрецькою мовою -досягнення стану "атараксії").
Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360-270 рр. до Р.Х.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями:
1. Якими є всі речі ? - Не більше такими, ніж ТИТ ЛУКРЕЦІЙ КАР будь-якими пішими.
2. Що можна сказати про такі речі ?- Краще не казати нічого, утримуючись від суджень.
3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? - Зберігати самовладність (автаркію).
Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвитку наукового критичного мислення.
Більш поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зепон-стоїк (340-265 рр. до Р.Х.). У Римі його послідовниками були Луціп Аней Сеиека (4р. до Р.Х. -65 р.), £«(ктеяі(5-138)та Марк Аврелій Антонім (121-180). Стої-цизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. ("Того, хто бажає, доля приваб-
СЕНЕКА
лює, того, хто не бажає, штовхає"). Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що ще; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині в її відношенні до долі лишається одне: визначити внутріш не ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого- спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.
Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платана. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях - Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує, прагне повернутися до вищого - до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму - Плотін (205-270) та Прокл (412-485).
*¦ Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського Індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток Інтелектуальних досягнень наступній епосі - християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.
Висновки
А нтична філософія - великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального сеітоосмислення, а п зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія вперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу. Космосу, при-
СУТТЄВО
роди, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою все це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сокра-та, Платона, Арістотеля і Сенеки.
СУТТЄВО
Резюме
® Антична філософія - початок європейської філософії; в Стародавній Греції вона вперше відокремилась від інших напрямів людської життєдіяльності; завдяки збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивостей: постала відкритою та доступною, толерантною, пластичною та динамічною в своєму розвитку, а тому вперше накреслила майже всі основні напрями розвитку філософсько-світоглядної проблематики.
® Класичність античної філософії зокрема проявилася в тому, що вона розбудовувала свої теорії та ідеї від "початку " - від намагання збагнути природу, космос, але в їх цілісності, тобто через деяке перше буття ( "архе "); на цьому шляху були створені теорії світових стихій, рухливого та пов'язаного єдиним законом космосу, космосу, пронизаного математичною гармонією, теорії атомізму, еволюціонізму, світового розуму; при цьому антична фшісофія продемонструвала неперервний розвиток думки у напрямі її деталізацій та поглиблення.
® В період високої класики в поле зору філософії поступово входять всі основні сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на вироблення виправданих, надійних способів осмислення дійсності: Пла-тон і Арістотель - ці неперевершені корифеї античної думки - створюють дві провідні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-містичну та раціонально-логічну.
© Пізня антична філософія за умов руйнування античного полісу спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб'єктивно спрямованою, еклектичною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкриття - відкриття автономії людського розуму щодо обставин життя.
® Своїм Історичним розвитком антична філософія постає школою людського мислення, оскільки проходить певний завершений цикл: від осмислення космосу - через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її аспектах - до входження в засади людської суб'єктивності.
[ 9 ] Питання для обговорення на семінарському занятті
1. Особливості, умови формування та етапи розвитку античної філософії.
2. Розвиток ідей в античній натурфілософії.
3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії; софісти, Сократ, Платон та Арістотель.
4. Загальні риси та провідні школи пізньої античної філософії.
:л! Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт
1. Феномен античної філософії в європейській історії.
2. Умови та чинники формування античної філософії.
3. Значення ідей античної натурфілософії для сучасної філософії та науки.
4. Оцінка ролі софістів є розвитку античної філософії та культури: позитивне та негативне в їх діяльності.
5. Життя та філософська діяльність Сократа.
6. Філософське вчення Платона.
7. Вихідні ідеї філософії Арістотеля.
8. Здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.
9. Впливи античної філософії на розвиток української філософської думки та культури.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання 1. Розкрийте співвідношення понять "антична філософія" та "давньогрецька філософія".
Завдання 2. Позначте основні напрями розвитку ідей в античній натурфілософії.
Завдання 3. В чому полягали основні здобути представників мілетської школи?
Завдання 4. Поясність значення філософських ідей Піфагора.
Завдання 5. Охарактеризуйте найважливіші особливості філософії Геракліта Ефеського.
Завдання 6. Поясність позитивні та негативні сторони діяльності давньогрецьких софістів.
Завдання 7. Охарактеризуйте основні здобутки філософськоїдіяльносгі Сократа.
Завдання 8. Розкрийте зміст та значення основних ідей Платона.
Завдання 9. Поясніть значення провідних ідей філософії Арістотеля.
Завдання 10. Порівняйте ідеї' Іїлатона та Арістотеля і обгрунтуйте свої висновки.
Завдання 11. Поясніть особливості та здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.
Ш Додаткова література з теми
1. Антологии мировий философии. Т, І. Кн. ]. - М.. 1969.
2. Аристоте.іь Метафюика. - М., 1991. 4.1.
3. Асмус В. Ф. Античная философия. - М., 1978.
4. Бо?омо.чов А. С. Античная философия. - М.. 1983.
5. Виндельбанд В. История древней философии. - К , 1995.
6. Гирбачев В.Г. История философии. Краткий курс- лскцнй. - Брянск. 2000.
7. Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії. Львів, І993.
8. Конрад М. Нарис історії стародавньої філософії. - Рим. 1974.
9. Лосев А.Ф. История ангичпой философии. М.. 1989.
10. Тиранов П.С. Золотая философия. - М.. 1999.
11. Татарченич В. Історія філософії. Т.1. - Львів. 1997.
12. Філософія Стародавнього Світу: Читанка з історії філософії. - К., 1992.
13. Чанишев А. Н. Курс .іекцнй по древней философии. - М., 1981.
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
У межах християнства "філософія " із самого початку і за суттю була спробою сформулювати І виразити християнське бачення світу й людини.
Фредерик Чарльз Коплстон
Істинна філософія є істинною релігією, і істинна релігія є істинною філософією.
Скот Еріугена
Філософія Середньовіччя, утворившись у суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти, із суцільним пануванням релігії, зайняла специфічне місце в європейському духовному житті того часу: вона обслуговувала богослов я. Але водночас середньовічна філософія зробила неоціненний внесок в освоєння позачуттєвих сутиос-теп, сприяла нагромидженню нових знань. Тому вона є особливо плідною для вивчення "внутрішньої людини" (Августин) та духовних процесів суспільного життя.
суттєво
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
Ь загальні особливості середньовічного типу філософствування;
^ основні етапи розвитку середньовічної філософії;
¦^ провідну проблематику середньовічної філософії;
¦^ загальне значення ідей середньовічної філософії для розвитку європейської культури та науки.
^ проводити порівняння античного типу культури та філософії із середньовічним тилом;
®° виявляти позитивні та негативні риси у середньовічному світосприйнятті;
^ бачити елементи середньовічних духовних та інтелектуальних надбань у сучасному житті.
¦¦&."
особливості середньовічного світобачення, елементи якого ще й донині є органічною складовою частиною європейської духовності;
специфічні виявлення духовного світу людини середньовічними філософією та богослов'ям; роль середньовічної філософії у становленні сучасної науки;
нові обрії людського самовиявлення та самоусвідомлення, що були окреслені в епоху середньовіччя.
[З План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя.
4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя.
4.3.Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* АБСОЛЮТ - основна характеристика Бога в середньовічному Його осмисленні, иксі передбачає доведення позитивних якостей Бога до гранично можливого стану повнити та досконалості.
* ПРИЧЕТНІСТЬ - у середньовічному світобаченні - основний спосіб утверджений будь-чого у бутті черві певну, індивідуальну міру участі в абсогіютному бутті.
* ДУХ - у середньовічним)1 світобаченні єдина справжня форма буття або буття як таке, корінь будь-якого існування, основні якості духу - самототожнїсть, абсолютна активність, позапросторовість, неподільність, єдність, вічність, саморефлексивність; у середньовіччі Бог с Бог-Дух.
* ДУША - в Середні віки - джерело і причина людського життя, результат вкорінення у людське тіло частки божественного духу; тому душа займає середнє положений між духом і тілом. Через зв 'язок із духом душа постає безсмертною та розумною, через зв 'яюк із тілом - індивідуальною, чутливою, дійовою. І спрямовувати свої зусилля вона може або узору, до духу, або вниз, до тілесного.
* ЕКЗЕГЕТИКА - мистецтва тлумачення текстів Святого Письма, пояснення змісту та сенсу божественного об'явлення; середньовічні теологи-екіегети виділяли, як правило, 4 шари сенсів у змісті Святого Письма; реальний, історичний, символічний та священний.
* ІЄРА РХІЯ - структура світоустроіо у християнському світобаченні: оскільки кожна річ має свою власну п унікальну міру причетності до абсолюту, світ постче складною багаторівневою будовою, замкненою па свій Суттєвий та смисловий центр; тому ієрархія передбачає 2 типи зв'язків сущого.: взаємоузгодженість та підпорядкування, тобто зв'язок порядку та цінності.
* ТЕОЛОГІЯ - термін, введений Арістоіелсм для позначення "першої філософії"; у перекладі значить богослов'я; за змістом - не теоретична складова релігійного віровчення, покликана узгоджувати між собою основні догми релігії та пояснювати їх.
* ТЕОЦЕНТРИЗМ - визнання Бога джерелом і основою всього сущого ("Все, що є, -все від Бога").
* ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ (і лат.: за межами зовнішнього, зображуваного) - характеристика Бога у християнському світобаченні як такого, який принципово несумісний із реаліями світу внаслідок того, що незліченно їх перевершує, тобто це позамежність або позасвітність Бога.
* ОБ'ЯВЛЕННЯ - пряме і безпосереднє розкриття Богом своїх намірів та настроїв людям, як правіло, через обраних осіб: пророків, провидців та їн. Об'явлення не є проявим "мови Бога", оскільки наміри Бога не молена передати адекватно ніякими частковими формами, у тому числі - і людською мовою; через це об явлення потребує тлумачення, екзегетики.
4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя
Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального
грунту всієї античної цивілізації, а разом із ним - руйнування і всього укладу життя.
Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центру. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя.
Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам.
Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені Ш містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), * культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала.
# Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дало їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу. Це значить, що людина прилучена своїм духовним єством до найбільшої світової всемогутності, адже Бог творить світ, і притому - із нічого. Тобто він перевершує світ своєю силою, і ця могутність була наочно продемонстрована Ісусом Хрис-том, який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолає її. Як наслідок, вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.
Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.
Античний світогляд:
- політеїзм (багатобожжя)
- боги є частиною природи або уособленням природних стихій
- вихідні якості богів: сила, могутність
- боги впорядковують та оздоблюють світ
- космос, природа - загальні умови існування богів і людей
- людина спирається у своїх вчинках на знання
- головне життєве завдання людини - здійснення подвигу
-у сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє;внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє
- люди поділяються за етнічними та родовими ознаками
- панування натуралістичного світосприйняття
Середньовічний світогляд
монотеїзм (єдинобожжя)
Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність)
вихідна якість Бога - любов до людини
Бог творить світ із нічого
природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії
людина в усьому покладається на віру в Бога
головне життєве завдання людини - спасіння душі
у сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє; зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє
всі люди є рівними перед Богом
панування символічного світосприйняття
Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до Середньовіччя змішоються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, * збільшує світовий потенціал добра та світла, а, по-друге, + сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія - часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. £У«створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ Існує лише тому, що Бог тримас його у своїй "десниці". Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово ло-зарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина - куса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі "іскру Божу ", тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення
і а самозосередження і. врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно й розуміння природи, моралі, людських життєвих обов"язків визначали ви-ня гково релігійні догмати (вихідні незмінні положення).
За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії (іноді - від заснування Константинополя), тобто з IV-V ст., до відкриття Америки (або до падіння Константинополя), тобто до ХУ-ХУІ ст.
Етапи розвитку середньовічної філософії:
1-й(1І-1Х ст.): -апологестика 2-й( Х-ХУІ ст.): - схоластика ранні (Х-ХІ ст.)
-патристика - містика зрілі (ХП-ХШ ст.)
пізні (ХІУ-ХУІст.)
Звернімо увагу на те, що під час формування середньовічного суспільства духовні процеси випереджали соціальні, що засвідчує надзвичайно важливу ро.чь духовного фактора в розвитку історії.
4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя
Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догматів. Але ці догмати потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, - тому, що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують певних тлумачень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Хри-ста,), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом зору положень Святого Письма, представники християнської патристики -так звані Отці Церкви (лат. "раіег"-батько).
На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (ІІ-ІУ ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із по-
сланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" -захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.
Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.
Ставлення патристики до античної філософії
Позитивне: Юстин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський
Негативне: Татіан, Тертуліан, Арнобій
Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик (бл. \(Ю-\Ь5),Афішгор(ііст.),К,шчеит Олександрійський(150-215), Ориген (185-254) - вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне, ніж попереднє.
П'ять аргументів Юстина щодо переваг християнства над язичницькою мудрістю
аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початий буття);
аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне всій, незалежно від статі, віку, походження),
аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що ірозуміїе д.ія всіх і не потребує спеціальної освіти);
аргумент авторитету (філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення};
аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула Олександрійського про те. що греки запозичили філософію у Мойсея. тобто зі Старого Заповіту).
Варто зауважити, що не всі ці аргументи мають однакову виправданість, проте чотири перші використовуються у богослов'ї ще й сьогодні.
Другий напрям апологетики - напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125-175), Тертулліана (160-220), Арнобія (260-327), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що, порівняно з божественним об'явленням, постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, ¦ безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно; по-друге, ¦ ведуть до розбещеності та гріха; по-третє, ¦ складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.
* Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському штоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя,
У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих "великих каппадокійців": Василі» Великого (Кесаріпського) (329-379), Григорія Богослова (330-389). Григорія Нись-кого (335-394). У їхніх працях розглянуте широке коло питань християнського життя та християнського світобачення, починаючи віл ідей натурфілософії (твір Василія Великого "Коментар на шість дніє творіння"), антропології (твір Григорія Ииського "Про «порядкування людини"), пізнання та моральної поведінки і закінчуючи питаннями церковного життя. "Великі каппадокійці" проводили ідею про іе. що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.
Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць ДіопШя Ареопагі-"ііі під загальною назвою «Ареопагітики» (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ¦ ієрархічну (суворо підпорядковані) будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; ¦ про шляхи богопізнання: ¦== ката-фвтичішй шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, ¦=» апофатичний шлях (негативний) був пов'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.
Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - А врелій А вгустин (А вгустин Блаженний), єпископ ГіппонійськиЙ (північ Африки) (354-430). V його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проб-
леми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань А втустин виступив сміливим новатором.
Бог є сукупність усіх можливих досконалостей Бог є вічним та завершеним Буттям
Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена
Можливості Бога у творенні невичерпні
Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог від світу не ¦залежить
Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства
Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Авґустин вважає основним наявність «внутрішньої людини» (або душі), до якої входять пам 'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння.
Авґустин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.
Суттєву роль в утвердженні християнського світоосмислення відіграли Ісронім Стридонський (340-420), що переклав Біблію латиною; Марціан Капела (V ст.), алегоричний опис наук якого лежав в основі дисциплін "тривіуму" та "квадривіуму" протягом усього Середньовіччя; Севєрин Боєціп (480-524), твір якого "Розрада фмо-софією "доволі органічно поєднував грецьку філософію із християнським світобаченням; ФлавІй Касіодор (477-570), який у своєму маєтку Віварії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.
1 є ронім СТРИДОНСЬКИЙ
* Підбиваючи підсумок, можна сказати, що християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала в широкому обсязі досягнення античної філософії. З огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за ціною низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати основні положення на віру.
ФІЛОСОФІЯ, ТЕОЛОГІЯ ТА РЕЛІГІЯ В СЕРЕДНІ ВІКИ
Між філософією та релігією утворилась проміжна сфера -сфера теології. Теологія (богослов'я) - ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою всі основні релігійні догмати. Філософія ^ по-перше, розробляла інтелектуальний Інструментарій, що його використовувала теологія; ^* по-друге, авторитет філософії, її поширеність саме там, де утверджувалось християнство, змушували християн "розмовляти" філософською мовою, а тому - і знати її.
Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з Ш філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначався Т формулою "Філософія є служницею теології". Цю формулу вперше • запропонував Климент Олександрійський, підтримав її Петро Дамі-
апі й остаточно вона закріпилася у період зрілого Середньовіччя.
4.3. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії
Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися в Європі в ІХ-Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формувалися і провідні напрями середньовічного філософування - схоластика І містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень.
Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сферо споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.
Християнська релігійна філософія
Схоластика:-слід повною мірою використовувати можливості розуму в питаннях богопізнання
-найкращим засобом діяльності розуму є логіка в богопізнанні
Містика:- розум і роздумування ведуть лише до гріха і до відходу від шляху віри
-шлях до Бога лежить через почуття, любов до Бога та самозречення
У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І.С.Ериугеиа (810-877) у творі "Про розподіл природи" вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія -з теологією. Ериугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033-1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості. У цей же час Петро Даміані (1007-1072) стверджував, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.
У період зрілого середньовіччя (ХП-ХШ ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало у підґрунті дискусій між "номіналізмом " і "реалізмом ", хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій).
"Реажти " вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність.
"Номіналісти " ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена ("номі-на "), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.
"Реалісти " були більш ортодоксальними теологами, а деяких "номіналістів" Церква засудила. До "реалістів" належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до "номіналістів " - Росцелін із Комп 'єня та (у певний період) 17'єр Абеляр. Важливо відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якою єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, визначають зміст інтелекту.
У період зрілого Середньовіччя у зв 'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше,
коли на першому плані стоячи питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли акцепт було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структуруваиня наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Арістотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов 'ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже є 1231 р. створено папську комісію на чалі з Альбертом Больштедтом, "Великим" (1206-1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісіївходив г Тома Аквінський (1225-1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.
У цей же період набула поширення так звана "теорія подвійної істини ", яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов 'я розвиток, оскільки між науками та богослов'ям існують суттєві відмінності: >філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), а > богослов'я - від загального до часткового (дедукція), >філософія та наука є сферами теорії, а > богослов'я - етики та життєвої практики. Богослов'я не приймало цієї теорії, але думка про те, що існує певна відмінність між знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана.
Тома Аквінський (лат. - Томас) став засновником томізму - одного з най-впливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Тома А мінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Арістотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Тома Аквінський створив всеохоплюючу філософсь-ко-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання.
ТОМА АКВІНСЬКИЙ
Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри ".
Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу Істинам теології.
Вчення Томи Аквінського про умови симфонії розуму та віри
-> існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та фиософії)
_^ існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються лише в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі)
існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з ¦*¦ допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).
Отже, "симфонія " передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на:
¦ теологію об'явлення;
* природну теологію;
¦* філософію (яка об 'єдиувала і всі інші науки).
Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати "доречей"(у божественному промислі-це була позиція "реалістів'), "у речах "(якїхсутість та необхідність-це позиція "концептуалістів"), "після речей " (як результат людського пізнання - це позиція "номінаністів'). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної "симфонії". Те ж саме- і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.
• Учення Томи Аквіпського в 1879 р. проголошено офіційною філо-' софськоюдоктриною КатолицькоЩерквигпдназвою "неотомізму".
Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіччя були Франциск А сизький (1182-1226), Бернар Клервоський (1091-1153) таДжованні Бонавентура (1221-1274). Останній у своєму творі «Путівник душі до Бога» окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини: чуття, уява, розум, розумове споглядання та розрізняння добра і зла. А в праці "Про повернення наук до теології" Бо-навентура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Але врешті всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до "обожнення", до споглядання Бога через самовіддану любов.
У працях видатного схоласта Роджера Бекона (1214-1292) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що "знання є сила ", що підґрунтям наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об'явлення) і що Бог створив світ за допомогою математики. ЙоганнДунс Скотт (1265-1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.
У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285-1349), розвиваючи ідеї Й. Д. Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов'язана з позарозумовим. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип "бритви Оккама": не слід збільшувати сутності (під час обгрунтування) без потреби.
Цей принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її праг- Вільям ОККА М
неннями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування. Представники містики пізнього Середньовіччя Мепстер Ек-харт (1260-1327), Йоганн Таулер (1300-1361), Йоганн Рейсбрук (1293-1381) відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина сама визначає себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.
* Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конструкціях, • по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а, • по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє даю змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, у свою чергу, вимагала бачити в людині не лише те, що пов'язане з розумом, а дещо глибше вкорінене в людське сство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як "отвору в бутті", отвору, крізь який буття виходить у з явлення.
В ідеях зрілого та пізнього Середньовіччя вже можна простежити ¥ зародки ідей пізніших історичних епох, але у сфері виключного _ акцентування найпершої ваги духовних пошуків ця епоха, напевно, лишається непере вершеною.
суттєвої^
Висновки
0Ь Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттсвих і нескінченних. З одного боку відбувалася "теологізація " філософії, а з іншого - проходила "раціоналізація", "філософізація" теології. За образним висловлюванням Гегеля, це був час, коли філософія була "інобуттям " теології, а згодом сама теологія ставала "інобуттям " філософії.
Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. Вона досить органічно пов 'я-зувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини.
У межах середньовічного християнського філософування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт сприяли виникненню сучасної цивпіізацп, науки та освіти.
СУТТЄВОМУ
Резюме
Ф При переході від античної епохи до Середньовіччя в європейському світогляді відбулися досить радикальні зміни, пов 'язані пери/ за все із тилі, що тепер зусилля людства спрямовувались на засвоєння внутрішнього, духовного, того, що за своєю суттю постає принципово неспоетережува-ним та безмежним. Ці зміни були зумовлені розповсюдженням є Європі християнства, яке ставило є центр усіх людських задумів питання про спасіння душі та духовну досконалість.
® Найперші ідейні засади нового, християнського, світобачення були розроблені апологетикою та патристикою, які, активно використовуючи досягнення попередньої античної філософії, створили цілісну систему поглядів на світ, де провідне місце належало вченню про Бога, людину, їх відношення та значення свідомого людського зусилля у питаннях подолання наслідків гріхопадіння, здійсненого першими людьми. ® Розвинена середньовічна філософія розподілилася на два провідні напрями - схоластику і містику; цей події був зумовлений як вихідним дуалізмом середньовічного мислення, так і складнощами вирішення в ту історичну епоху питання про співвідношення знання та віри: схоластика вважала, що людина повинна використовувати розум у богопізнанні, базуючи його на логіці, а містика надавала почуттям та вірі вирішального значення у відношенні людини до Бога.
® Історичний розвиток схоластики та містики сприяв підготовці ідейного грунту для розвитку новоєвропейської науки, поглибленню людського самоусвідомлення, цивілізаціпному оновленню Європи.
[ ? ) Питання для обговорення на семінарському занятті
/. Причини та зміст радикальних змін у європейському світогляді при переході від античної епохи до Середньовіччя.
2. Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічного світобачення. Провідні проблеми апологетики та патристики.
3. Схоластика та містика як напрями середньовічної філософії Вихідні ідеї та представники середньовічних напрямів схоластики і містики.
^ Теми для рефератів, доповідей І контрольних робіт
1. Основні причини зміни світоглядних орієнтирів при переході від античності до Середньовіччя.
2. Східна та західна патристика: порівняльна характеристика.
3. Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.
4. Вплив ідей візантійської патристики на культуру Київської Русі.
5. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії: тотожне та відмінне.
6. Провідні ідеї розвиненої схоластики та їх Історичне значення.
7. Провідні ідеї розвиненої містики та їх роль у людському самоусвідомленні,
СЗГ Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання 1. Розкрийте і поясніть основні відмінності у світогляді античності і європейського Середньовіччя.
Завдання 2. Поясніть роль апологетики і патристики у формуванні середньовічної духовної культури.
Завдання 3. Розкрийте основні особливості розвитку західної та східної патристики.
Завдання 4. Охарактеризуйте ідейні здобутки Августина Блаженного.
Завдання 5. Зробіть порівняння вихідних ідей схоластики та містики.
Завдання 6. ОкреслІтьісторичниЙзмістконцепції"подвійноїістини".
Завдання 7. Розкрийтезмістізначенняпринципу"бритвиОккама".
Щ Додаткова література з теми
1. БлинниковЛ. В. Великие философьі: Учебньій словарь - справочник. 2-е ивд. - М., 1997.
2. Горбачів В. Г. История философии. - Брянск, 2000.
3. История философии в кратком изложенііи. - М., 1991.
4. История филоі'офии: Заппд - Рисеня - Восток. В 3 т. - М.,1996.
.5. История фияософии: Учсбное пособие для вузов / А.Н. Волков, В.С. Горнев " др. М.. 1997.
6. Кондзьа.іка В. В. Історія середньовічної філософії. - Львів, 2001.
7. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії. - К.. 1957.
8. Петруиіепко В.Л. Формування вихідних засад середньовічного філософствування (лекція для аспірантів та здобувачів вченого ступеня). - Львів. 2000.
9. Татаркевич В. Історія філософії. Т.1. - Львів, 1997.
ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ
Корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.
Данте Лліг'єрі
Головне для людини - уславити себе земними вчинками.
Франческо Пстрарка
Людина може сягати Бога, а можи стати нижчою від худоби.
Леонардо да Вінчі
Унаслідок нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у XIУ-ХУ ст. Європа вступає в нову історичну епоху — епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи ти земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлювала драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.
СУТТЄВО№55
н я
а
а
і
о
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
Ч> які саме зміни відбулись у християнському світобаченні в епоху Відродження;
Ч> чому гуманістичний світогляд постав внутрішньо суперечливим явищем;
<Ь якими були провідні змістові акценти у ренесансній філософії.
^° пояснити особливості ренесансної трансформації християнського світосприйняття;
®° виділити єдину логічну лінію у розвитку філософських шкіл європейського Відродження;
^ знаходити аналоги між історичними процесами Відродження та сьогоденням.
¦ найважливіші особливості розвитку філософії за умов розвитку основ індустріального суспільства;
¦ суперечливий характер європейського Відродження, прояви в ньому титанізму та фаустівського духу;
¦ особливості гуманізму як феномену європейської історії;
¦ світоглядне підґрунтя формування вихідних принципів класичної науки.
\_2 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
5.1. Поняття "Відродження" і характерні риси духовного життя цієї доби.
5.2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм, платонізм і натурфілософія.
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм - великий світ, мікрокосм - малий Світ, або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт і концентрацією та виявленням властивостей великого світу, її останній перебуває у спорідненості із якостями людини.
* АНТРОПОЦЕНТРИЗМ - логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макрокосму та мікрокосму ¦ оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а п через людину виходять у виявлення, усвідомлення: тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.
* ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ - висунуте М.Коперпіком положення про те, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи); за часів Коперніка та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе становище людини в світі.
* СИМПА ТІЯ СВІТОВА - у поглядах та ідеях багатьох мислителів Відродження -взаємний потяг усіх речей та явищ дійсності на основі того, що світ пронизаний та поєднаний енергією єдиної світової душі.
* ПАНПСИХІЗМ - позиція, яка наді.чяс усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу; через це зірки, планети, мінерали розглядалися як одухотворені істоти.
5.1. Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цісї доби
Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокуль-турних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані *зі зростанням значення та авторитету міст, *збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У ХІУ-ХУ ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони - осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії ХІУ-ХУ ст., де й виникло явище Відродження.
Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом:
> Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально];
> туї розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.
Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою.
Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у тон час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому юму діячі епохи розуміли, шо повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життсвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.
Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження? Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини.
Природа і земне життя людини мають реальну цінність
Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога
Світобачення
в епоху Відродження
-> Найвище творіння Бога - людина
Людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії
Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога - людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження - піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.
Пілнесеїііія людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування про-
сто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественно/ мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, нід початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.
Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й тс. що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникаг перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється г.-іибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самокониснтровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже свосрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постас для людини як об'єкт: хоч останній має свою утаемтшчену глибину, його можна "загнати" у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.
Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення ЇЇ до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а іі негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський - продав душу дияволові. На деякий час фа-устівський дух - дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне - стає символом європейського духу.
5.2. Провідні напрями ренесансного
філософствування: гуманістичний антропологізм,
неоплатонізм, натурфілософія
У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI - початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:
- гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV - середина XV ст.;
- платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV - перша третина XVI ст.;
- натурфілософський період: друга половина XVI - початок XVII ст.
У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії ДантеАліг 'єрі (1265-1321). МіркуванняДанте спрямовані на обгрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і
Дайте АЛІГ'ЄРІ
визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну -він прагне довести, шо корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.
Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії - Фраическо Петрарка (1304-1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану "Зіигііа ЬшпалііаіЬ", тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини -уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.
Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салюта/га (1331-1406), Поджо Браччоліні (ІШ-і459),Лоренцо Валла (1406-1457). ДжаноццоМа-нетті (1396-1459) у своєму творі "Про гідність і вищість людини" прославляє її як вище творіння Бога. Саме через це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злагодженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише продовжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини- пізнавати й діяти.
Франческо ПЕТРАРКА
¦ Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений аитропо-центричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:
У обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;
> піднесення гідності людини;
> прирівняння її у чомусь до Бога.
З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.
Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили більш повне і струнке філософське обґрунтування. Треба також: відзначити, що канонізованому Середньовіччям Арістотелеві мислителі Відродження протиставляли Платона-у працях п інтерпретаціях неоплатоніків. Філософія Платана була різнобарвніша, афористич-ніиіа, літературно жвавіша (діалоги) й художпіша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.
Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанськип (1401-1464), син селянина з м.Куза біля Трира.
Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, якає невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до сдиного. Як сутність, Бог постає можливістю всього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, с розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом. Людський розум складається з: *відчуття, *уяви, ¦міркувань, *мислення. Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. За допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.
Марсічіо ФІЧІНО
Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433-1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 року на віллі, яку подарував йому Козімо Медичі, Марсіліо Фічіно відкрив нову Флорентійську платонівську Академію (через 1200 років після того; як Порфирій покинув Рим). Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.
Світ є ієрархією форм буття Бог як буття пронизує усю світову ієрархію, вбирає у себе все ("не Бог у речах, а все у Богові") У центрі світової динаміки перебуває душа, вона є внутрішнім зв'язком світу Душа постає в єдності єдиного і множинного
Життя пронизує весь Всесвіт, влаштовує його гармонію
Все у Всесвіті відчуває взаємний потяг Любов - найбільша сила світу
Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, людина увінчує собою всі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає прагнення до свободи і високе ЇЇ цінування.
Згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння. Цікавою є така думка Марсіліо Фічіно: усі релігії є лише проявом "усезагальної релігії", вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.
Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко де.чла Мірандола (1463-1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність - це свобода. Як її застосує людина, за-
!
лежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої.
Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія - жива).
Нарешті, ще один напрям ренесансної філософії - натурфілософія, тобто філософствування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452-1519) -
¦£_™А^Ч
ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ
(
архітектор, фортифікатор, меліоратор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель.
Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Леонардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелів-ський якісний поділ світобудови на "підмісячний" і "надмісячний" світи; за Леонардо, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою визнання загального характеру наукових висновків і принципів.
ФІЛОСОФСЬКІ МІРКУВАННЯ ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ
¦ Світ с витвором Бога як великого майстра та винахідники
¦ Завдання людини полягає у пізнанні природи
¦ Основа пізнання - досвід, а початок - відчуття, серед яких першим с зір На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами
Найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення
еййЩУ!
Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з'являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.
Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперпик (1473-1543). Його твір "Про кругообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу.
Приблизно в такому ж напрямі розвивалися думки видатних учених і натурфілософів Відродження, таких, як Джіроламо Кардаио, Андреа Везалій, Мітель Сервет, Андреа Чезальпіио.
На зламі XV-XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угорщини та Польщі, якогось мірою зачіпаючи й Україну (Рутенію). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються, насамперед, такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469-1536), Томас Мор (14784535), П'єр де ля Рамус (1518-1572). Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Ісусі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої "філософії Христа". Тут на першому плані виступає етика, розв'язання проблем
Микола КОПЕРНИК
Еразм РОТГЕРДА МСЬКИЙ
Школо МЛКІАВЕЛЛІ
земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа - мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, требалюбити людину.
У цей період також розгорталась діяльність ///-коло Макіавеллі (1469-1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого - фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання у реальних умовах життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне - кінцева
мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи Із таких міркувань, Н.Макіавеллі радив правителям (монархам) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком сприйнятні шпигунства, доноси, політичні вбивства та ін., оскільки кінцева мета таких дій все ж благородна.
¦ Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму: Але в цьому співвідношенні є добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх ЇЇ якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження
У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними ренесансними культурними
основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для неї переламати хід власного життя.
Зазначені моменти яскраво виявились у творі "Зодіак життя", надрукованому у Венеції 1534 р. Автором його був П'ср-Апджело Мандзоллі з м. Стеллата біля Фсррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Просвітництва. В ньому, зокрема, зазначалось: "Адже немає, окрім природи, могутнішої у світі причини. Бог лише владний над нею; крім нього, у світі немає нічого ні вище, ні краще природи ".
Філософські
Ідеї П'єра
Анджело
Мандзоллі
світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія Бога
світ існує вічно, твориться Богом з необхідністю необхідність пронизує усю світобудову, визначає природу речей
всюди у світі присутня душа, що його животворить
Бог творить світ не для нас, а для себе Найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань
Всюди у світі присутня душа, що животворить його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескінченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами, - Бог творить світ не для нас, а для себе.
Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, - тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді "перевернуте жиітя". Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? Насамперед, людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди протистоїть "черні", цінує гідність і свободу, яку слід спрямувати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житті. А тут найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип: чого не бажаєш собі, не роби іншому. Досягається ж земне благо через гармонізацію душі й тіла.
Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішє-ля Монтеня (1531 -592). У центрі уваги його "Досвідів " перебуває звичайна людина.
Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя с ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння - життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірцями людського життя - життя у злагоді з природою, але частіше прославляє індивідуалізм і самозаглиблення.
> Бог проявляє себе як необхідність, що панує у природі; може існувати багато світів. Кожна людина є представником людського роду
> Всі релігії мають принципову єдність і базуються па звичаях
> Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв'язків
> Кожна людина є представником людського роду
> Шлях до пізнання лежить через самоаналіз
> У самоаналізі й пізнанні ми повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву
> Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою
Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначилися на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілософія. Серед представників цього напряму треба відзначити насамперед Бериардіпо Телезіо (1509-1598). Основний твір філософа має характерну назву: "Про природу згідно з ЇЇ власними почашками" (1565 р.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних Із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно, людина повинна спиратися на розум і
Джордано Б РУН О
відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.
Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548-1600). Вихідна категорія міркувань Бруно - Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування. *> Єдине є незмінним і всеохоплгогочим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей. ¦і* Матерією Всесвіту є світло, яке є едністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю. *> У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма. <• Розгорнута матерія втілюється у мінімумі - атомі, що має потенції максимуму. •І* Активність матерії спричиняється світовою душею - загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину.
*ї* Світова душа все пронизує й одухотворює, стаючи початком життя; ос-танкє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. •> Умовою Існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.
Бруно також вважав, що і Сонце, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює =» буттю, буття =* сутності, сутність => Богові, Бог => внутрішній основі речей.
Пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі та образи
Образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із та загальне
^ Інтелект, подальша сходинка, переводиш/, знання в ранг мислення
Розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція)
¦ Учення Бруно частково приєднується до міркувань представників зрілої і пізньої схоластики, а частково стає попередником пізніших опрацювань (І.Кант).
У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Про не свідчать, зокрема, гнучкість і доско-налість людської руки- органу органів людського гіла. Шляхдолюдської могутності відкриває так звана "практична магія" - наслідування творіння. "Практична магія" потрібна людині в земному житті, де людшщ утверджується за допомогою дії у праці. Щодо пот ойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя - єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна для управління варварськими народами.
* Як бачимо, філософські погляди Бруно були своєрідним згущенням філософських Ідей Відродження. У Бруно концепція світу постає досить продуманою і стрункою. Світобудова - цілісна, жива, динамічна. Людина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповненанесподіванихтаемниць.
Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна побачити на прикладі ідей Галілео Галілея (1564-1642), який висловився так: "Ярадше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини". Відповідно до такого розуміння мети пізнання, суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного наукового стилю.
Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: "Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть її приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів". У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галі-
лей на тому, що саме математичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини: "Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури".
Виходячи з таких тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих "первинних" і "вторинних" якостей речей: "Не думаю, що для збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вимагається що-небудь, крім розміру, числа та повільних або швидких рухів; вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють собою не більше, ніж: імена, подібно до того, як лоскотання та сверблячка не більше, ніж: імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів".
# Отже, за Галілеєм, первинні якості пов'язані з геометрично-математичними вимірами речей, а вторинні - з особливостями будови людини. Звичайно, що при такому розумінні людина - уже не мікрокосм, природа - не одухо творена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки зокрема й до класичної науки загалом.
СУТТЄВО ІЄ
Висновки
$Ь Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дас можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини - з трагізмом і визнанням несумісності певних людських якостей.
Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму - через пла-тоністські синтези й одухотворення космосу - до натурфілософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить віддаленою від живоїрізновимірноїлюдини.
Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату дорозв язання натурфілософських проблем.
Водночас слід підкреслити, що доба Відродження мас своє привабливе і світів обличчя; її образ не можна звести лише до містка між: певними епохами; вона мас свою принадливість, свою неповторність.
ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ
Знання - це сила.
Френсіс Бекон
Кожний народ тим більше є громадянським і освіченим, чим краще є ньому філософствують.
Рене Декарт
Філософія є донькою мислення.
Томас Гоббс
Ідеї і поняття не Є природженими, вони так же мало народжуються разом з нами, як мистецтва і науки.
Джон Локк
Філософія Нового часу являє совою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цеп час. У зв'язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більш диференційованою і розгалуженою, а тому - більш системати-зовапішою. Витікають національні фіюсофії, формуються нові напрями філософського знання, такі, як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії.
і*Чіиі;!«^КІг Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
% в чому проявлялася справжня новизна нової історичної епохи;
^ якими були основні змістові наголоси у новоєвропейському світогляді;
^ як провідні напрями новоєвропейської філософії розвивали та виражали ці наголоси.
з
в
ІЗ
о
а.
®° визначати зміст основних філософських позицій, що сформувались у епоху Нового часу;
сг" бачити та пояснювати внутрішній зв'язок між основними напрямами новоєвропейської філософії;
¦^ виділяти та пояснювати принципові новації у філософських ідеях цієї епохи.
¦ найважливіші особливості розвитку філософії за умов розвитку основ індустріального суспільства;
¦ зміст і спрямованість провідних проблем новоєвропейської філософії;
¦ особливості тлумачення людини й суспільства у філософії Нового часу.
[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
6.1. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.
6.2. Методологічні пошуки Ф. Бекона та Р. Декарта.
6.3. Теорія пізнання Т.Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм П. Бсйля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі.
6.4. Б. Спіноза та Г.Лейбніц - тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію.
6.5. Б.Паскаль і філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
• ДЕЇЗМ - розповсюджена в Новий час поіиція, згідно з якою Бог створив спіні, надав
йому власних законів і далі «же не втручається у його функціонування: творчі ідеї Бога в бутті світу набувають характеру необхідності, пізнаних якої стає завданням .іюднни.
* ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД - панівний в Сиропі тип мислення за умов утвердження індивідуи-лііму та буржуа тих сусппьиих стосунків; пін грунтувався на "трьох китах", а) на виключній довірі фактам І "краще один ра) побачити, ніж сто разів почути"/; б) на чіткій, ясній та зрозумілій логіці; н) на культивуванні активності (за будь-яких обставин краще діяти, аніж нічого не робити)
# ОБ'ЄКТ І СУБ'ЄКТ - провідні категорії скітоосмислепня епохи Нового часу: об'єктом
позначали частину (фрагмент) природи, на яку спрямовувалось активність людини, суб'єктом -- людину як вихідний пункт проявів активності розумового та матеріального планів.
+ ЗАКОЦ - форма прояву необхідності у природі, об'єктивний, сталий, повторюваний тип зв'язку між процесами та явищами дійсності або всередині них; в попередні епохи закон розглядався переважно як юридичний закон апо владна норма.
* СУБСТАНЦІЯ - одне із центральних понять новоєвропейського світоосмислення, що позначало таку основу світу, яка охоплювала та пронизувала собою всі форми та явища дійсності, була самовладною та не потребувала для свого бутти ніяких інших джерел або причин.
¦ РЕЛІГІЯ І МОРАЛЬНІСТЬ - унаслідок розповсюдження у духовному житті Європи Нового часу деїзму та ідей Просвітництва з'явилась тенденція пов'язувати релігію лише із моральністю, звільняючи від її впливу всі інші сфери життя та діяльності. Тим самим заперечувався теїзм - позиція розуміння Бога як єдиного Творця, упорядника світу та
джерела усякого буття.
6.1. Панорама соціокультурних та духовних
процесів у Європі Нового часу та особливості
розвитку філософії
Вступаючи в Європу Нового часу ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізованого життя, які діють і до сьогодні, а деякі з них залишились майже без змін. Йдеться перш за все про формування основ індустріального суспільства.
За часом ця епоха охоплює період із XVII ст. до кінця XIX ст.; після цього починається період так званої "новітньої історії", що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною XIX ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політич-
ними та соціально-економічними. А це, у свою чергу, свідчить про творчий характер людського мислення.
¦ За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Зараз термін "буржуазний " не дуже вживаний, проте у даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що у самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя - виробничої, культурної, соціально-полі-тичпої діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності (слово "буржуа" в перекладі з французької означає "мешканець міста"). Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало «сю людську діяльність взагалі.
Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: ^розриваються колишні зв 'язки особистої залежності людини від людини, "'зникає "велика сім'я", а натомість ^з'являється вільний, автономний індивід (що є засадою явища під назвою "буржуазний індивідуалізм"). Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки,
В цей час вже завершується епоха географічних відкриттів (Ф. Бекон казав: "Принаймні в нашу епоху земна куля якимсь дивним чином стала відкри-і оюі доступною для вивчення"), але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери застосування своєї активності. Тому цещей ¦=> епоха буржуазних революцій, які брали на себе місію докорінної зміни всіх сторін життя, це також ¦=> епоха формування національних держав, значна частина яких існує і по сьогодні, це ¦=> епоха наполеонівських походів, що сприяли швидкому руйнуванню в Європі застарілих соціальних відношень. І все це, врешті, потягнуло за собою значні зрушення у духовному житті взагалі, та у світоглядних орієнтирах людини, зокрема.
Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З'являється перша завершена та експериментально підтверджена наукова теорія - механіка І.Ньютона. Вплив її на всі аспекти життя був колосальний, адже цс вперше людина спро-лукувала такий Інтелектуальний витвір, який дозволяв отримувати точні та незаперечні практичні результати. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що врешті виник так званий "механістичний"' світогляд.
Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:
Ч? з 'являється мистецтво є його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;
Ч> народжуються ралиш як літературний жанр, опера, сучасний
театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;
'Ь виникають національні Академії наук, з'являються перші газети та
часописи, у тому числі - і наукові, з 'являється міський транспорт.
Все це приводить до того, що один окремо взятий індивід постає основним су6 'єктом життєдіяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя. Тому показовою для епохи стає фігура Робінзона - відомого персонажа літературного твору Д.Дефо, бо ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити, опинившись у ситуації повної відсутності соціальних умов людської життєдіяльності.
На що ж спирається тепер індивід у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну активність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити". По-друге, індивід спирається тепер на мислення "здорового глузду ", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти ("Краще одного разу побачити, ніж: сто разів почути") та ясну, чітку і зрозумілу логіку; ми побачимо далі, що філософи даної епохи зробили багато для обґрунтування мислення "здорового глузду".
Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:
¦ світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина -як суб 'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;
¦ світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;
¦ людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло "Знання є сила" стає показовим у цьому плані);
¦ природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;
¦ нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.
У духовний світ людини ХУП-ХУШ ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до доскона-
ліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували італійський філософ Д.Віко (1668-1744), французький учений Ж. Тюрго (1727-1781), німецький філософ Й.Г.Гер'дер (1744-1803). Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох - божественної, героїчної, людської (Д.Віко) - до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж.А.Кондорсе). Можна сюди також додати такі епохальні відкриття у науці, як винахід компаса, пороху, книгодрукування, парового двигуна та ін. Свобода людини, її більша цінність порівняно з природою і соціальними інститутами - це те гасло, з яким людина Нового часу йде в майбутнє. Знаряддям досягнення свободи є знання.
Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії: *> філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнення істини;
•> філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх дифєренціацій (розподілів) : виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.;
••• розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації - утворюються так звані "філософські системи", досить типові для даної епохи.
* Отже, нарис тих змін, яких зазнало життя в Європі в епоху Нового часу, засвідчує, що це справді була епоха новацій, якісних змін та зрушень в усіх сферах життя; цікаво зазначити й те, що новою себе відчувала та визначала сама ця епоха, тобто це вона сама назвала себе Новим часом.
6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта
Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.ЬЬшн (1561-1626). У своїх творах із симптоматичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в
подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф.Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.
Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне-це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини - процес суперечливий.
Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні -із соціальною діяльністю людини.
ФРЕНСІС БЕКОН
------> "ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття
——-> "ідоли печери" - це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення
------> "ідоли ринку" - це омани, пов 'язапі з людським спічкуванням, неправильним викориспиіпням мови, некритичним ставленням до інформації (наприклад, неправильно називаються речі, явища)
------> "Ідоли театру" - це орієнтація на авторитети, хибні вченії», які своєю
зовнішньою досконалістю вводять пас в оману. Цеп вид оман, на думку Ф.Бєкона, - це напзгубнішип для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибній! теоріям, а то й химерам, освяченим традиціями (звучить дуже сучасно!)
Ф.Бекон, аналізуючи І критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці - це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці - це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.
Так само треба діяти І в науці:
> не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;
> не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;
> не користуватися тільки тим, що наявне.
Ф.Бекон критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться ¦ до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному ' з видів наукової діяльності - емпіричному (збір фактів) чи раціональному (продукування теорії з теорії).
Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із заснов-ників індуктивного методу пізнання.
¦ І/е такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Така позиція називається емпіризм.
Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним" І спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.
МЕТОДОЛОГІЧНІІЇОЗЙЦІЇ
Ф. Бекона
емпіризм
Р. Декарта ваиіонатіпм
Вихідна основа пізнання
Метод пізнання Вихідне гасло
Факти
Індукція "Знання є сила'
Діяльність розуму
г
Дедукція
"Мислю,
отже існую'
Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596-1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вва-
жали, шо емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки". Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.
-ґ Правило перше - наголошує, що за Істину можна приймати тільки те,
що ясне, виразне, самоочевидне.
* Правило друге - вимагає ділити складне питання ьга складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший -унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий -дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. V Правило третє -скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших І найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини".
у Правило четверте - передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно. Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.
¦ вроджених —» ідеї Бога, буття, числа, протилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять —» сюди входять аксіоми логічного судження:
. •!• "не можна одночасно бути і не бути" *> "з нічого не буває нічого " "ціле більше від своєї частини " "будь-яка протяжність є подільною" "лінія складається з точок" "у будь-якої речі є причина" "сумнів є актом мислення "
тих, що виникають з чуттєвого досвіду тих, що формує сама людина
щррд.цер пізнання, ¦
\Щ>£&, видів ідей. І(за1ІДфсцртам) ¦
Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися все життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декар-том, необхідно перейти від стихійного злобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення.
За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа "Со%ііо ег§о зит " - "Мислю, отже існую ".
Виголосивши тезу "Со£Ііо", Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність).
> єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла ", є Бог
> Бог - основа світобудови і пізнання
> світ складається з двох окремих субстанцій: матеріальної та духовної
> першоосновою матеріальної субстанціїс протяжність >¦ протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт
> матеріальна субстанція сдиіш і всюд+и одна й та сама, нескінченоподіїьна ^ духовна субстанція непротяжна й неподільна
> головним атрибутом духовної субстанції є мислення
>. взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога
Оскільки методологічна позиція Р.Декарта окреслюється як раціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму.
Говорячи про речі лише остільки, оскільки вони сприймаються розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, складені з цих простих. Лише з них можуть бути утворені ідеї всіх речей.
Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на "первинні" і "вторинні". Цікавими та симптоматичними були й міркування Декар-та про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істини, так і від правильного життя. * Отже, перші методологічні розвідки у філософії Нового часу були і цікавими, і продуктивними. Вони подвійно орієнтували науку на факти та на незаперечну з логічної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, що функціонує на емпіричному та теоретичному рівнях. Окрім того, це були докладні розробки засад мислення "здорового глузду".
6.3. Теорія пізнання Т.Г. Гоббса та Дж. Локка.
Скептицизм П. Бейля та Д. Юма,
сенсуалістські максими Дж. Берклі
Ф.Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Т.Гоббс (1588-1679). Як і
Томас ГОББС
Ф.Бекон, Т.Гоббс вбачає у знанні силу. .->$.] Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні); на думку Т.Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови.
Т. Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості речей): *протяжніапь, *місце, *рух, *якість.
Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а "знаки" (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей. Наприклад, таке поняття, як "матерія" лише тільки знак уявлення про колір, тепло, звук. Універсали дають нам можливість у процесі аналізу підводити елементарне під визначення загального.
Особливу увагу Т.Гоббс приділяє дослідженню людини. На противагу Арістотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т.Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. Оскільки воля кожної людини детермінована досягненням якоїсь мети, то свободи волі немає, є лише свобода як відсутність перешкод для досягнення мети. Свобода досягається усуненням зовнішніх перешкод або погодженням із зовнішніми чинниками. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм породжує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі Ця суспільна угода передбачає створення єдиного централізованого органу управління суспільними процесами, який і кладе край хаосу та ворожнечі.
т
Концепція суспільної угоди Т.Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, по-ступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло.
* Цей спільний людський витвір -держачу - Т.Гоббс вважав найскладнішим та найпотрІбнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди позбавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер с те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб дотримуватися "природних законів"; О сприяти самозбереженню су спільства; ^оберігати приватну власність; ^забезпечувати всім рівні права; ¦=> сприяти збагаченню членів держали. Проте кращою держаною все ж повинна бути монархія, тому що вона на вершину державної влади зносить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату.
Водночас Т. Гоббс вважав, що вихідна причина виникнення держави - краще забезпечення природних прав конкретних людей - не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та принцип "дозволено все, що не заборонено'". Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і державу він змальовує механістично; через це у пізнанні панує чутгєвість, а у державному правлінні - сила.
Англійський філософ Дж.Локк (1632-1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "ТаЬиіа гаш " - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і
ДжонЛОКК
намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:
. ДЖЕРЕЛА ЗНАНЬ ЗА ДЖ.ЛОККОМ
—> відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке й т. іи.)
—>- рефлексія - діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі "складних ідей"
Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка постає ідея субстанції, яка є найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж.Локк вважає, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої "мислячої субстанції" (остання не має дослідного підтвердження).
Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: ^ "первинні" - протяжність, фігура, об 'єм, рух і спокій 'Ь "вторинні" - пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише є ньому.
Дж.Локк відомий в Англії як теоретик відомої англійської системи виховання, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність положення християнської релігії.
В цілому філософію Дж. Локка відносять до емпіризму, проте його знаменита теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.
Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685-1753) стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі ради-
Джордж БЕРКЛІ
кального сенсуалізму (від лат. "депеш" -відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Еззе езі рєгсірі" - "Бути -значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках:
¦ коли цеп світ сприймає "я ";
¦ коли його сприймає "хтось ";
¦ коли він існує Vрозумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів,
І Отже, за Бєрклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.
Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П.Бейль (1647-1706) і англійський філософ Д. Юм (1711-1776).
Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших ф відчуттів, відмовляв у праві па істину також: І розуму.
П.Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і неіснування *порожпєчі, '^протяжності, *руху, ^субстанції, *матеріїтощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. П.Бейль, зокрема, вважав, що:
¦ істина має бути вільна від протиріч
¦ наявність двох протилежних суджень у визначенні одного і того самого дискредитує людське пізнання, висвітлює слабкість людського розуму, тому він має характер не руйнівної, а творчої сили.
Д.Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах:
¦ у формі чіткого та виразного знання;
¦ у формі непевного, туманного знання.
Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо
!
про світ, що нас оточує," - підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або не роз'єднуємо наші враження і тим самим нібито конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.
¦ Виразні знання ми отримуємо у прямому спостереженні дійсності
¦ Непевні знання ми отримуємо у міркуваннях з приводу сприйнятого
¦ Між иадапим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв 'нзку
¦ Певне відчуття може породжувати у різних людей відмінні, а може й протилежні ідеї
¦ Доведення розуму постають завжди вирогідними
¦ Доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду
¦ Практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і мірилом моральності. .... ....
Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.
6.4. Б. Спіноза та Г. Лейбніц -тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію
Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої
міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Дєкарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.
*¦ Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскільки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.


•/
^


субстанція єдина і всеохоплююча, включає
в свій зміст всі можливі явища дійсності
мислення і протяжність постають не окремими
субстанціями, а атрибутами (найпершими
невід'ємними якостями} єдиної субстанції
у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто
субстанція водночас с абсолютне мисленпн і вся
реальність
в світі порядок ідей та порядок речей принципово
збігаються
всі речі та явища-лише модуси різні міри
поєднання-мислення і протяжності
людина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіяа та модусу-душі
Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, - писав він, - жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почуття, думки і дії людини виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня. Перший - це чуттєве сприйманий зовнішнього світу, уявлення про нього. Другим ступенем є судження розуму і отримання думок. І третім -істинне (інтуїтивне) і аналітичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду.
Здавалося б, людина приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість - воля - перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.
Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання - інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.
Німецький філософ Г.Лейбніц (1646-1716) захоплювався філософією Б. Спіпози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б.Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший прин-
цип його філософії - принцип "усезагальних відмінностей": у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша - другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм притаманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).
Лейбніц постулює положення, згідно з якими між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На "лінії точок" немає пропусків, кожна річ "прилягає" до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності, ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципу неперервності річ прямує до нуля, а згідно з першим принципом (тотожності), - ніколи його не досягає. Тому точка - це граничний випадок мінімальних відтинків, а лінія - границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій - це дуже "повільний рух"), а в пізнанні омана постає як дуже "мала" істина. На часи Г.Лейбніца цей принцип мав евристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами, (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого).
Недосяжність нуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами немає порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утримує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі самодосконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальпоїдосконалості.
Г. Лейбніц постулює також принцип усезагального зв 'язку, коли взаємозв'язок постас як "наперед встановлена гармонія" і випливає з принципу неперервності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєднувати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ; під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище. Монади ПЛейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого "втрачати"). Вони V не фізичні точки (останні подільні), V не математичні (вони абстрактні, не реальні), а V особливі - "метафізичні", тобто надфізичні, водночас і •тілесні, і «духовні. Монади дуже активні. Вони породжують «духовний рух, • матеріальний рух і «фізичні процеси.
Існують три класи монад: ¦ перший становить неорганічний світ, ¦ другий - світ тварин і ¦ третій клас - це люди, причому кожному подальшому класу притаманні риси попередніх.
За Г. Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад- ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш розвинутих. І тому його монадологія вступала у протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино само-досконалого.
*У філософії Г.Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з "наперед встановленої гармонії", Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. Ідеї Г.Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою вплинули на формування філософських поглядів І. Канта та Г. Регеля.
6.5. Б.Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі
Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623-1662). У своїй праці "Думки "(що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами,
+ Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, І ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривоги, нудьга, невпевненість с її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні.
Людина - це "мислячий очерет ", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже - мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення
Блез ПАСКАЛЬ
людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.
Ш.Л.Моптеск'є(1689-1755) вважав, що у природі й суспільстві існує всезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії "природного права", Ш.Л.Монтсск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; "універсальність" цього права, за Ш.Л.Монтеск'є, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні (клімат, поверхня Землі і т.ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова Ш.Л.Монтеск'є про принцип розподілу влади - законодавчої, виконавчої і судової.
Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? Це питання намагався з'ясувати і Ж. -Ж. Руссо (1712-1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти.
> природним станом людини є. об'єднання людей у рівноправні спільноти
> рівноправ 'я порушила приват- ¦ на власність, яка розшарувала суспільство на багатих і бідних
> нерівність людей треба усунути ¦ розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності
На захисті приватної власності стоїть Вольтер (1694-1778). Основні погляди Вольтера: ^> не допускав критики приватної власності; ^>був противником егалітаризму; => на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії; ^> царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гаран-
том яких є держава; ¦=>раціонально побудоване суспільство -це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "Я" і суспільного інтересу.
У філософському доробку Вольтера є багато спільного з думками Д.Дідро (1713-1784), а саме: ^> надія на "освіченого монарха"; ^ критика деспотичного правління; Ф аргументи за конституційну монархію. Д.Дідро, будучи прихильником теорії "суспільноїугоди ", висловлював також думки про «республіканську форму правління; «заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; «пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д.Дідро грунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок - молекул. Причина руху матерії - у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д.Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д.Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.
Подібних поглядів дотримувався і ТІ. А.Гольбах (1723-1789), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П. А.Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей; свобода - ілюзорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей.
Тема виховання була однією з провідних у філософії Просвітництва, її теоретичне опрацювання знаходимо у К.А.Гельвеція (1715-1771). Вважаючи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає своєрідною рушійною силою розвитку суспільства, К. А.Гельвецій постулював суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда залежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовиша. Процес формування пристрастей зумовлює етика, і немає жодної людини, яка була б подібна до іншоїу своїх пристрастях. Останні є результатом неповторного індивідуального оточення. Щоправда, індивідуалізм у К.А.Гельвеція не приводив до "війни всіх проти всіх", як у Т.Гоббса, а був просто фактичним змістом життя. Прагнення людей повинні скеровувати раціонально створені
закони держави, або ці прагнення повинні відповідати здоровому глуздові (розумним законам природи). Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяльності, з оточення, з досвіду окремої людини.
Представниками Просвітництва в Німеччині були Х.Вопьф (1678-1754), Г.Е.Лессіпг{\129ЛП\), Й.Г.Гердер (1744-1803).
X. Вольф викладав філософію в Галле (1706-1739) і Марбурзі, потім знову в Галле. Його особисте слідування високим моральним засадам, вміння донести складні філософські істини в доступній формі викликали у студентів захоплення і прагнення наслідувати учителя.
У працях "Логіка, або Розумні думки про силу людського розсудку"', "Розумні думки про Бога, світ і душу людини, а також про всі речі в цілому7' X. Вольф, вихований на філософії Р.Декарта, Б. Спінози і, особливо, Г.Лепб-ніца, приходить до висновку, що пізнання оточуючого нас світу може здійснюватись раціонально тоді, коли кожна з наук буде мати чітко окреслений предмет дослідження і не '"заходитиме" на терени суміжної. Прихильник освіченого абсолютизму Х.Вольф:
¦ в поміркованій формі проголошував теорію природного права;
¦ був палким прихильником гуманізму;
¦ завдання філософії вбачав у визначенні первинної основи існування всіх живих істот - Боги;
¦ доводив, що немає таких процесів і явищ, яких би розум не зміг витлумачити.
"Школа Вольфа", представники якої працювали майже в усіх німецьких університетах, сприяла розвитку раціоналізму не тільки в Німеччині, а й у Франції та Англії.
Г.Е.Лессінґ був активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі, за вільний розвиток культури. Він наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віротерпимість поряд із просвітницьким розумом - це, за Г.Е. Лессінґом, свобода думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г.Е.Лессінга яскраво виявився у галузі літератури. Принаймні у драмі "Натан Мудрий" (1779) Г.Е.Лессінґ різко критикував феодальний деспотизм і обстоював ідеї демократичного оновлення Німеччини.
Й.Г.Гердер не обмежувався уявленням про раціоналізм як функціонування тільки розуму. Він стверджував, що людиною керує не тільки розум, а й відчуття. Це являло собою нові підходи у філософії Просвітництва, відкривало теоретичні можливості для пояснення різноманітності людської культури, яка не є шаблонною і не випливає з якогось єдиного для усіх "розуму", а є своєрідною для кожного народу. Світ для Й.Г.Гердера постає як поступовий процес формування Землі й людини. Цим Й.Г.Гердер протистоїть релігійному
поясненню світу. Мова людини - результат досвіду й розумової діяльності. У своєму розвитку людство повинно прямувати до встановлення гуманізму як прояву Світового Духу. Щоправда, цей шлях не простий, а суперечливий, І на рівні окремих індивідів трапляється розходження мети з результатом дії.
¦ У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, - це "попередня " історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також І в суспільстві
СУТТЄВО ІЄ§Ї
Висновки
£Ь Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки. Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал. Філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.
СУТТЄВО№£
Резюме
Ф Епоха Нового часу, наслідуючи паростки нового, що зародилися в епоху Відродженая, здійснила революційні зміни в усіх сферах суспільного життя, але перш за все це була епоха формування та утвердження буржуазних суспільних відносин, перетворення окремого індивіда на автономну самодіяльну одиницю суспільного життя, становлення засад індустріального виробництва; це була також: епоха панування механістичного світобачення та мислення "здорового глузду".
^
І1'
*>¦-¦
НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
В основі світу лежить ідеальне начало - "ідеальна ідея ", основними рисами якої с активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток.
Георг Регель
Мислення не може Існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв я-зане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами.
Людвіг Фейєрбах
«
О
Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надсіла їм нового звучання, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.
СУТТЄВО ІЙК
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
% чому німецьку класичну філософію виділяють у окремий період розвитку новоєвропейської філософії;
^ на яких світоглядних засадах були створені великі філософські системи німецької класики;
^ завдяки чому та в якому сенсі німецька класична філософія постала вершиною в розвитку новоєвропейської філософії.
^ пояснювати зміст принципів, обґрунтованих та запроваджених у наукове мислення німецькою класикою;
^ простежувати логіку розвитку проблематики у німецькій класичній філософії;
^ оцінювати загальні результати її розвитку.
¦ що нового внесла німецька класична філософія в європейську філософію, науку та культуру;
¦ зміст і значення фундаментальних філософських тем -будови Всесвіту, пізнання, людського буття та духу, якими вони постали у концепціях і вченнях представників німецької класичної філософії;
¦ у якому сенсі німецька класична філософія завершила розвиток класичної європейської філософії.
(_] План (логіка) викладу І засвоєння матеріалу;
1.1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.
Б
т
о
7.2. Іммануїл Кант - засновник німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта.
7.3. Філософські ідеї І.-Г.Фіхте та Ф.-В.-Й.Шеллінга.
7.4. Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.
7.5. Антропологічний принцип філософії Л.Фейсрбаха.
КЛЮЧОВІ ТЕРМШИ І ПОНЯТТЯ
* АПРІОРНИЙ ТА АПОСТЕРІОРНИЙ-дослівно: "переддосвідтій" та "тслядосвід-
ний "; поняття філософії 1.Канта, який вважив, що задля літання людському розуму потрійні його власні форми, які передують пілшнню, и тому постають апріорними: все, що проходить через досвід, набуває рис не просто інтелектуальних форм, а знання. яке. отже, завжди апостеріорне.
* ДРУГА РЕФЛЕКСІЯ (або 'РЕФЛЕКСІЯ РЕФЛЕКСІЇ") - за ГГеґслсч. той рівень самоусвідомлення думки, коли вона фіксує не реальність, її лише свої власні акти, висвітлюючи поле івого "чистого" спо?.:ид:іння; саме таки реф.іексія здатна усвідомлювати себе як сдипе та всео.хоплююче середовище оудь-якого змісту, а логікою другої рефлексії' може бути лише логіка самовідрізняння та самопоеднання ¦ логіка внутрішніх суперечностей, тобто діалектична логіка.
* ПРЕДМЕТ (мислення і пііниння) - частина об'єкта, яка виділена, помічена та відмічена людиною через віднесення її до певних еталонних систем відліку та визначеності; через це той же самий об'єкт може поставати у визначеннях різних предметів для різних галузей пізнання.
* РОЗВИТОК - за Геґелем. такий тип зв'язку, який реіюмуе, підсумовує всі можливі зе 'язки та взаємодії дійсності, тобто це < "зе 'язок усіх за 'шків "; то му лінія розвитку найбагатша за змістом під будь-яких інших типів зв'язку, а тому пізнання розвитку ущїіьнюс пізнання, робить його більш насиченим та ефективним
* СИСТЕМА ЗНАННЯ - :іа Геґелем, будь-яке інання, що претендує на те, щоби бути істинним, мас бути системно впорядкованим, адже лише при цьому воно постане позбавленим однобокості та випадковості; взаємний зв'язок усіх компонентів знання не лише робить знання надійнішим, а й доступним для перевірок.
* СУБСТАНЦІЯ - СУБ'ЄКТ - основна характеристика абсолютної ідеї V філософії Г.Гсґеля, оскільки остання не лите все включає у свій зміст, а й постає єдиним джерелом руху та активності.
* Я і ТИ - відношення, яке у філософії Л.Фейєрбаха постає єдиною справжньою основою та умовою людського спілкування: лише тоді, коли ми бачимо у співрозмовнику "'Ти''. тобто принципово річне та споріднене нашому "'Я", можливий справжній, виправданий діалог між людьми.
7.1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії
Уявімо собі, що фахівцям у галузі світової філософії поставили запитання: якщо була б гіпотетична можливість зберегти лише одну історичну форму філософії, яку б саме вони залишили за умови, щоб із неї можна було відродити основну пробле-
матику та найважливіші надбання людської думки? Без сумніву,
досить велика кількість їх назвала б німецьку класичну фпіософію. Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кількатисячолі ['нього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була осганньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток пеклаеичіюїфілософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.
Причини ; » ^
І виділення в \ окремий етап німецької класичної '•• філософії
німецька класичнії філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом
крім того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської фйіософії, починаючи з античної
вона піднесла на новіш рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, надала їм нового трактування)
?
Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою Ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи, які широко використовуються сучасною наукою.
Принципи, введені німецькою класичною філософією . .
• активності або діяльності
¦ системності інання
• розвитку
рефлексії
0
є основі всіх знань, понять і думок мжить людська активність; ми знаємо інше те і настііьки, що і наскільки увійшло є контекст нашої
діяльності
будь-яке інання набгєас свого обгрунтування, достовірності та
виправдання лише в системі знань
у світі все иов язаие з усім: цей загальний т язок релолгуіться єдинимраїультатом -розвитком
т
розвиток знані', а також і розпиток узагалі можливий лише тому, що кожен кроку процесах буття входить у єдине цііе. Тому розвиток постас поглшпєнням і івагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток пізнання відбувається через рух від иеусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково - до усвідоміеного повніше та ін.
Іммануїл КАНТ
+ Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.
7.2. Іммануїл Кант - творець німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта
Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724-1804), який народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора.
Життя І. Канта відповідало його філософським уподобанням: усе в ньому було підпорядковане суворому розпорядку й раз і назавжди прийнятим правилам. У своєму місті Кант вважався зразком пунктуальності. Він щодня здійснював прогулянку в один і той же час, і мешканці мали можливість звіряти годинник за Кантом. Будучи людиною компанійською, він мав багато друзів, але так і залишився самотнім. Кант був членом трьох академій - Берлінської, Петербурзької і Сієнської, а його філософія ще за життя викладалась фактично у всіх університетах Німеччини.
Філософська діяльність /. Канта постала настільки плідною та впливовою, що Я.Голосовкер, філософ київського походження, з цього приводу висловився так: "Яа шляху людської освіченості Існує листок, обминути який неможливо; їм 'я цьому місткові - Іммануїл Кант".
У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди. У докритичний і ісріод своєї діяльності /. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів}.
Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду - "критика ": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея гак званого "коперниканського перевороту" у філософії.
Характеристика періодів філософської діяльності І. Канта
Часові межі періоду
50-60-тірр. XVIII ст.
70-80-тірр. XVIII ст.
90-ті рр. XVIII ст.
докри-
{
кри- ^ тичний
антропологічний
Напрями діяльності та основні праці
спроба пояснити "походження світів, виникнення небесних тії та причини їх руху ". Праця -"Загальна природна \± Історія і теорія неба
Ґ дослідження "здібності розуму взагалі, тобто V відношенні до всіх знань, до яких пін може прагнути... ". Праці -"Критика чистого розуму ", "Критика практичного розуму", "Критика здатності
^судження"
'з 'ясувати питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє приз на-чеипя; праця -"Антропологія з прагматичного
.погляду ".
Яким чином па підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу
(
"Що я зможу знати ? Що я повинен робити ? На що я можу сподіватись ?"
(
Питання "Що таке людина ?"
До І. Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув " це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: "Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створ юс за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами... з іншого - з експериментами,., щоб
черпати із природи знаний, але не як школяр, якому вчитель підказує все.., а як суддя, що змушує свідка відповідати па запропоновані запитання ".
Аналогія з наслідками відкриття М. Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?
По-перше, > Кант дає більш виправдану картину пізнання: пізнання не с дублюванням реальності, не с перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.
По-друге, > людський розум мо.же визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обгрунтував з необхідністю.
По-третє, > у концепції і. Канта людина постас творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, - ширшими знання. "Коперниканський переворот'" І.Канта був першим варіантом обгрунтування у німецькій класиці принципу активності.
Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.
/. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які нам надається реальність та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це. за /. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.
Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і не-впорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а н тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через цс вже оіримати знання.
Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми- категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні "-переддосвідні, позадосвідні. тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттсві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.
Рочум (оперує ідеями)
Розсудок
(оперує
апріорними
формами-
категоріями)»
Сфера досвіду
Предмет" або феномен
* Синтез даних чуття та -Л ' 'апріорних форм у ^.розсудку^ -^
Інтелектуаль- ^ ^
па
акіивнісі'ь
суб'єкта
Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття; останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття. Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттьвому шіані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.
*¦ Отже, досвід - це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина - це не просто людина, яка багато що бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки. Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою?Як учить Кант, на цс запитання не існує ствердної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто і є, що вже є результатом інтелектуального син тезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дас змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об'єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).
Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз І ні, бо. за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій Із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід - це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду - предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту -розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя дуті та свобода волі. Ідеї не стосую гься досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом - у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також, що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо нього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза І. Канта: "Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри".
Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори ", а не "знизу ", що без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що
сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії /. Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.
До надбань філософії /. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління''): "Чиш завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також: І силу,-¦ всезагальпого закону". Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, І естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.
Глибокими і повчальними були ідеї/. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі Історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визна-час прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.
* Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх разе 'язашія Кант здійснює на новому рівні усвідожіеиня, розроблення та обгрунтування.