Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського суспільства
Сучасний розвиток українського суспільства потребує нових підходів до організації суспільного життя, осмислення нової суті суспільства і національної політики з урахуванням регіонально-територіального виміру. Основні принципи етнонаціопальної політики слід застосовуватися з урахуванням суспільно-політичного, економічного та духовного розвитку суспільства, конкретних проблем етнічних груп у відповідних регіонах. А будь-яким діям має передувати аналіз соціально-економічної та етнопрофесійної структури конкретного регіону, його найважливіших характеристик щодо існуючих та потенційних етнокультурних проблем. Усе це може послужити суттєвою підставою для співпраці держави та національностей, національного відродження етносів і територій на загальноукраїнському й регіональному рівнях.
Головна мета етнорегіональної політики — забезпечення реалізації національних потреб, конфесійних особливостей різних спільнот, не ігноруючи загальнонаціональних стратегічних інтересів держави.
Йдеться про створення необхідних умов та механізмів регенерації національного життя народів, збереження та розвиток національних культур, мов, традицій, про їх духовну співтворчість. Регіони, будучи етнічно неоднорідними за складом населення, територіальне відтворюють культуру різних національностей. Тому кожен з них повинен мати власну програму оптимізації міжетнічних відносин. У зв'язку з цим децентралізація має поєднуватися з сильним місцевим самоврядуванням. Розширення прав, можливостей місцевих співтовариств може сприяти розв'язанню багатьох проблем міжетнічних відносин, благотворно впливати на збереження традицій та своєрідності етнічних культур.
Гармонійна етнорегіональна політика дає змогу інститутам влади, державним службам наблизитися до потреб, запитів та інтересів різних за культурою груп, що мешкають в одній державі. Вона має брати до уваги етнічні параметри соціально-професійної стратифікації суспільства, що особливо важливо у зв'язку з ринковими реформами, трансформацією державної власності. Не менш важливою є національно-територіальна специфіка ринкового господарства, що працює на горизонтальних зв'язках та враховує сезонні особливості, професійні традиції, потреби населення, регіону.
Управління міжетнічними відносинами в політичній сфері — головна ланка в системі етнонаціональної політики. Політичними регуляторами міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної діяльності, політична система, система демократії загалом, конституційні та правові норми, політичні відносини. І якщо система суспільних відносин є об'єктивним регулятором міжетнічних відносин, то держава як політичний інститут. Безпосередній орган управління етнонаціональними відносинами. Державний управлінський лад не може дискримінувати етнонаціональну сферу, нав'язувати їй принципи державного життя, а повинен бути в системі цих відносин.
Ефективна етнонаціональна політика потребує і відповідно інформаційно-аналітичного забезпечення, яке передбачає:
- розробку соціального паспорта регіону;
- вивчення соціальної, професійної, національної структури, демографічної ситуації та динаміки розвитку регіону;
- аналіз структури політичних сил, мети політики й поведінки національних груп, партій та рухів, дії національних еліт і адміністративних апаратів;
- вивчення політичних та економічних установок й поведінки основних груп національної, соціальної, політичної й адміністративної структур регіону;
- вивчення динаміки соціальної й політичної обстановки в регіоні, факторів напруженості та безпеки;
- узгодження конфліктних альтернатив політичного й економічного розвитку регіонів.
Національне відродження передбачає:
- відновлення споконвічне притаманних українству духовно-моральних і культурно-мистецьких цінностей;
- гуманізацію і демократизацію міжетнічних відносин, попередження етнонаціональних конфліктів;
- збереження територіальної цілісності, відмову від територіальних зазіхань, застосування сили в розв'язанні будь-яких спірних питань;
- етнічну, політичну консолідацію кожного етносу на ґрунті спільності культурно-історичного минулого, національних цінностей та інтересів.
При цьому недопустимими є будь-які протиставлення одного етносу іншим, прояви агресивності, національного егоїзму, національної зверхності тощо. Першорядної ваги набуває формування національної (етнічної) свідомості, самобутніх культурних цінностей всіх етносів, національно-патріотичного виховання.
Шлях, який обрала Україна, — це побудова такої держави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному аспекті. Об'єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як вітчизни всіх громадян, що пов'язали свою долю з українською землею. У сфері міжетнічних відносин Україна дотримується принципу множинності — підтримки й розвитку етнічної та культурної самобутності всіх національностей країни. Водночас одним із пріоритетів є зміцнення єдності та солідарності українського суспільства, формування самосвідомості та патріотизму всіх громадян.
Від національного самопочуття українців залежить духовний розвиток усіх інших етнічних груп України, міжнаціональна злагода в суспільстві. Тому важливим є створення умов для їх етнокультурного розвитку. Це питання регулюють і регламентують Конституція України, законодавчі акти, відповідні державні програми. Зважаючи на наслідки багатовікової політики денаціоналізації в багатьох регіонах України, окремі аспекти національного буття українського етносу потребують спеціальної державної підтримки. Забезпечуючи життєдіяльність українців, держава покликана гарантувати рівні права усім громадянам незалежно від їх національного походження, сприяти вільному розвитку їхніх культур і мов.
Українська держава виходить із того, що в поліетнічному суспільстві соціально-економічні та духовно-політичні перетворення повинні узгоджуватися з політикою у сфері міжнаціональних відносин, засадами якої є:
- конституційне гарантування рівних можливостей для участі громадян в усіх сферах суспільного життя незалежно від їхньої національності;
- визнання національних прав особи невід'ємною частиною прав людини та громадянина, її основних свобод;
- дотримання балансу загальнонаціональних, регіональних та етнічних інтересів;
- забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, сприяння збереженню їхніх культури, мови і традицій;
- відновлення прав депортованих етносів, не допускаючи при цьому нових дискримінаційних утисків за національно-культурними ознаками;
- створення атмосфери взаєморозуміння та терпимості, культурного діалогу між усіма етнічними групами, громадянами незалежно від статі, віри, національного походження, соціального стану та місця проживання;
- розвиток поліетнічного українського суспільства на засадах діалогу, мирного розв'язання конфліктів, відмови від застосування сили, крім адекватних дій при загрозі масового порушення прав людини та окремих етнічних спільнот;
- використання існуючих та сприяння у створенні нових міжнародних механізмів захисту прав та свобод українців у зарубіжних країнах.
Реалізація цих принципів передбачає, що запровадження у дію одного із них не повинно призводити до порушення інших і потребує: створення відповідних законних (легітимних) механізмів, прийняття правових норм, які на практиці забезпечували б здійснення та втілення вищезгаданих принципів у життя; приєднання України до міжнародних угод, пактів, конвенцій ООН, ОБСЄ, Ради Європи, що визначають права людини, права національних меншин; співробітництва з міжнародними організаціями та незалежними експертами щодо оцінки ситуації міжетнічних відносин в Україні.
Формуючи механізм забезпечення національних прав, Україна виходить з безумовної поваги до прав людини, її основних свобод, з визнання верховенства закону. Водночас усі громадяни, незалежно від їх етнічної належності, повинні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державну самостійність, територіальну цілісність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність один одного.
[1] HYPERLINK "http://ua.textreferat.com/referat-11618-2.html" 2
Сторінка 2
Поліетнічний склад населення України спонукає державу до пошуку відповідного механізму її функціонування, який упереджував би протистояння за етнічною, культурною чи мовною ознаками. Висока оцінка українцями внеску всіх етнічних груп країни в здобуття нею державної незалежності, поєднується з прагненням цивілізованого співжиття з ними за принципами рівності, гуманізму і соціальної справедливості, рівної участі в розбудові Української держави. Водночас, як національна більшість, вони повинні усвідомлювати відповідальність за всебічний розвиток національних меншин, стан міжнаціональних відносин. У процесі формування демократичної, соціальної, правової держави актом гуманізму та історичної справедливості є відновлення прав кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців, які за національною ознакою були примусово переселені з території України. Засуджуючи цю злочинну діяльність сталінізму. Українська держава докладає зусиль для їхньої правової, політичної, соціальної та культурної реабілітації. Визнано право осіб, яких було насильницьки виселено, та членів їхніх родин на повернення в місцевості, де вони постійно проживали до депортації. Однак здійснення цього права не має порушувати права і законні інтереси громадян, які нині проживають у цих місцевостях.
Загалом ця політика зорієнтована на забезпечення компактності проживання переселених народів з метою створення сприятливих умов для задоволення їхніх етнічних, культурних та духовних потреб. Держава гарантує особам-репатріантам право на збереження та розвиток культурної спадщини, отримання освіти рідною мовою, що повинно сприяти всебічній та рівноправній участі громадян і їх об'єднань у консолідаційних процесах українського суспільства. Передусім це стосується відродження та розвитку кримсько-татарської, болгарської, вірменської, грецької, німецької та інших культур.
Повернення й облаштування депортованих осіб має і зовнішньополітичний аспект. Йдеться про залучення до участі у фінансуванні, матеріально-технічному забезпеченні процесу переселення (компенсації за проїзд, залишене житло, перевезення багажу, облаштування на новому місці, пенсійне забезпечення тощо) країн—учасниць СНД шляхом укладання відповідних двосторонніх угод. Одночасно вишукуються нові механізми залучення фінансової й матеріальної допомоги від державних, громадських та благодійних організацій Німеччини, Туреччини, Греції, Болгарії, вірменської діаспори, міжнародних організацій та фондів.
Державотворчість відкрила широкі можливості для співробітництва із українцями, які проживають за кордоном, для їхньої участі в політичному, соціально-економічному й духовному розвитку країни. Політика України щодо осіб українського походження, які є громадянами інших держав і з точки зору міжнародного права розглядаються там як національна меншина, формується з урахуванням її зобов'язань перед світовим співтовариством згідно з міжнародними стандартами в галузі прав людини, законодавством зарубіжних країн, а також власним. До основоположних міжнародно-правових документів з цього питання належать: Статут ООН, Загальна декларація прав людини. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права й факультативний протокол до нього. Декларація ООН про права осіб, які належать до національних, етнічних, культурних, релігійних і мовних меншин та інші документи.
Відповідно до принципів міжнародного співробітництва в основі налагодження зв'язків будь-якої держави із родинною меншиною, що проживає в іншій країні, є, з одного боку, право цієї держави на захист родинної меншини, з іншого — право меншини на зв'язок з державою походження. Україна ратифікувала основні міжнародні документи, що містять норми захисту меншин. Дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, формуючи власну законодавчу базу в цій сфері, Україна прагне, щоб аналогічно були захищені права зарубіжних українців у країнах їхнього громадянства. Водночас передбачається, що така діяльність не повинна перешкоджати процесам інтегрованості українців зарубіжжя в суспільства, де вони проживають, адаптації до місцевих культур, встановлення атмосфери взаємоповаги та толерантності між усіма особами незалежно від етнічних, культурних, мовних та інших ознак у межах країни їхнього мешкання.
Діяльність України у формуванні міжнародно-правового механізму співробітництва із зарубіжними українцями передбачає:
- внесення до міжнародно-правових документів положень про всебічну підтримку українців у країнах їхнього розселення;
- сприяння реалізації заходів захисту та підтримки зарубіжних українців через посольства та консульські установи;
- укладання двосторонніх угод, розробка та реалізація двосторонніх програм забезпечення потреб національних меншин України та країн-партнерів;
- участь у міжнародних переговорах та консультаціях з метою поліпшення становища осіб, які належать до національних меншин;
- використання міжнародних механізмів, що дають змогу державам та окремим особам надсилати інформацію з питань дискримінації в міжнародні організації;
- звернення до міжнародних механізмів врегулювання конфліктів, коли національні механізми правового захисту в державі проживання українців упереджені та політизовані;
- сприяння розвиткові безпосередніх зв'язків та співпраці як державних, так і недержавних організацій з представниками родинних меншин за кордоном;
- заохочення прикордонної співпраці.
Не менш важливим є створення необхідних умов для духовно-культурного взаємообміну із зарубіжними українцями, розширення його обсягів, участь державних, громадських організацій у здійсненні спільних програм, проведенні різноманітних заходів, взаємному обміні духовними здобутками. Втілення цих засад у життя сприятиме створенню українських навчальних закладів, центрів української культури й мистецтва, забезпеченню потреб в українських книгах, підручниках, періодиці.
Українська держава виходить з того, що правові процедури та політичні методи, що ґрунтуються на принципах і нормах міжнародного права, є надійними механізмами запобігання конфліктних ситуацій, ефективного здійснення її політики у сфері міжетнічних відносин. Своєчасне узгодження етнічних інтересів, задоволення культурних і духовних потреб осіб різних національностей, сприяння вільному розвитку кожної етнічної групи та розкриттю її духовного потенціалу, перетворення етнічної багатоманітності на джерело позитивного взаємовпливу та прогресу — важливі чинники консолідації українського суспільства.
Література:
1. Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. – К., 2000.
2. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.
3. Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.
4. Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. – К., 1999.
5. Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія, праксеологія.- К., 1994.
6. Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.
7. Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.
8. Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.
9. Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.
10. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.
11. Пірен M.I. Етнополітика. – К., 1997.
12. Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.





Тенденції етнонаціонального розвитку українського суспільства
Починаючи з середини 1960-х років етнічне відродження стає відчутним фактором внутрішньополітичних процесів у поліетнічних країнах світу. Одним з перших дослідників, який спробував дати характеристику цьому явищу і узагальнити його вплив на суспільні процеси, був англійський етнолог Ентоні Сміт1. Він для означення феномену вжив термін „етнічне відродження“ („етнічний ренесанс“). Підкреслю, що і Е.Сміт й інші етнологи, етносоціологи та етнополітологи (мається на увазі зарубіжні) більшою мірою користуються саме цим терміном. Ми ж частіше користуємося терміном „етнополітичний ренесанс“. Перший термін більш доречний до вживання, коли мова йде про відродження етнічностей (етнічних меншин) у рамках поліетнічних країн, де сформувалися політичні нації з чітко визначеною домінуючою більшістю, а інші етнічні компоненти етнонаціональної структури інтегровані у ці нації. У рамках інтегративних процесів у таких країнах час від часу спостерігається активізація етнокультурного життя меншин, подеколи загострюються відносини між останніми і домінуючою більшістю (як правило, у контексті втілення етнополітики владними структурами). Два мотиви є найхарактернішими для таких процесів: 1) прагнення меншин, за звичай, стимульоване лідерами їхніх організацій, зайняти більш вагомі ніші у суспільному житті тієї чи іншої країни; 2) невдоволення станом задоволення потреб етнокультурного розвитку меншинних груп населення та етнополітикою держави.
Саме ці моменти дають підстави для вживання терміна „етнополітичний ренесанс“ як такого, котрий адекватно відтворює сутність сучасного стану основного компонента етнонаціональної структури українського суспільства: з одного боку, він вказує на суто етнічний аспект, а з другого, фіксує присутність політичної волі більшості до закріплення своєї державності. Принагідно зазначу, що цей термін може бути застосований і до інших компонентів етнонаціональної структури суспільства. До речі, згідно з класифікацією відомого німецького правознавця з питань національних меншин Георга Бруннера, Україна за етнічним складом населення є гетерогенною (неоднорідною), оскільки тут відсоток національних меншин перевищує 10% 2. Отже, згідно з офіційними даними (перепис 1989 р.) на території України мешкають представники майже 130 етносів. Щодо типів етнічних спільнот, то у етнонаціональній структурі нашої країни сьогодні можна виділити українську націю та етнічні меншини.
Ведучи мову про етнонаціональну структуру, на сьогоднішній день я запропонував би визначити її таким чином: український етнос (українська етнонація); етнічні групи - серед них з невизначеним статусом (корінні народи/національні меншини) та національні меншини; представники окремих етносів. Український етнос - найчисельніша етнічна спільнота України (понад 37 млн.). Щодо етнічних груп з невизначеним статусом, то до них можна віднести гагаузів (близько 32 тисяч), караїмів (близько 1400), кримських татар (нині понад 250 тисяч), кримчаків (520). За відсутності чітких критеріїв визначення поняття „національна меншина“ в українському політико-правовому полі і офіційній практиці (етнополітиці) запропоную у рамках даного аналізу скористатися критеріями, які були покладені в основу визначення поняття „національна меншина“ учасниками спільної робочої групи Ради Європи і України у рамках праці над пілотним проектом „Освітня політика і меншини. Україна“. Принагідно завважу, що вони базуються на відомому визначенні поняття „національна меншина“ Ф.Капоторті3: група населення, яка відрізняється від основної групи населення своїм етнічним походженням чи то своєю національністю, чи то своєю мовою, чи то своєю релігією; за своєю кількістю поступається основній групі населення; не займає домінантної позиції в країні; демонструє бажання зберігати свою самобутність і свою культуру, традиції, релігію чи мову; не складається з недавніх іммігрантів або біженців; має глибоке коріння в країні проживання (як правило, громадяни цієї країни). Додам до цього, група населення, яка має достатню кількість індивідуумів, котрі усвідомлюють себе членами цієї групи й здатні репродукувати свою самобутність через участь у діяльності етнічних організацій, художніх колективів, створення умов для збереження і розвитку своєї мови тощо. Тобто володіти внутрішніми резервами для досягнення, за Р.Бретоном, „конституційної наповненості“ структур національної меншини4.
Отже, враховуючи вище сказане до національних меншин в Україні є підстави, на моє переконання, зараховувати такі етнічні групи населення: росіяни (понад 11 млн.); євреї (близько 500 тис.); білоруси (понад 400 тис.); молдовани (понад 300 тис.); болгари (понад 200 тис.); поляки (понад 200 тис.), угорці (понад 160 тис.), румуни (понад 130 тис.), греки (близько 100 тис.), татари (близько 90 тис.), вірмени (близько 55 тис.), німці (близько 50 тис.), рома (близько 50 тис.), азербайджанці (приблизно 37 тис.), грузини (близько 24 тис.), литовці (понад 11 тис.), чехи (близько 10 тис.), словаки (близько 8 тис.), естонці (понад 4 тис.)5. Завважу, що ця пропозиція не є остаточною і категоричною. Автор розмірковує ще над кількома прикладами.
Інші громадяни України неукраїнського етнічного походження не відповідають визначеним вище критеріям і їх я би класифікував як представників етносів, поділяючи на групи представників етносів і окремих представників етносів. Останнє зумовлено їхньою чисельністю - від кількох тисяч до 2-3 чоловік. Завважу також , що у багатьох етнічних груп населення України існують внутріетнічні групи - субетнічні групи, котрі внаслідок різних причин зберігають свої специфічні риси культури, діалектні особливості мови та самоназву (мікроетнонім). Це зокрема, в українців - бойки, гуцули, лемки, литвини, поліщуки, русини; у росіян - козаки; у кримських татар - півдненнобережні („ялтинські“), гірські („татлар“), центральнокримські („орта-полак“), степові („ногайлар“); у татар - волго-уральські, сибірські, астраханські; такі групи існують також серед греків, молдован, рома, угорців, поляків. Кожному із перерахованих компонентів етнонаціональної структури українського суспільства різною мірою властивий етнічний ренесанс. На мій погляд, найбільш очевидно він виявився у українського етносу і окремих національних меншин.
Український етнос незважаючи на обмежені (ідеологічно й економічно) можливості за часів Радянського Союзу зберіг потенціал своєї самобутності, а після отримання незалежності почав реалізовувати цей потенціал і не лише у рамках географічної території, яка і раніше була населена переважно етнічними українцями у складі іншої держави, але вже у рамках етнополітичного організму (ЕПО)6, де він складає домінуючу частину населення. За цих умов, особливо у перші роки незалежного розвитку, були відчутні результати етнічного відродження українців: від впровадження української етнічної символіки у якості державної до формування досить стійкої етнічної самосвідомості і належності до єдиної спільноти. Цей процес супроводжувався утвердженням позицій української мови в усіх сферах суспільно-громадського життя, зокрема у державному управлінні, і, навіть, у сфері особистісних стосунків; мала місце до певної міри інтенсивна дерусифікація різними обставинами зрусифікованих українців. Відбувалося відродження традицій та історичної пам’яті українського народу, прикладом чого може слугувати козацький рух, відновлення діяльності громадських організацій (що було притаманно українському національному рухові, зокрема на початку минулого століття) й різних форм участі громадян країни у її суспільному житті (наприклад, жіночі клуби, народні доми, об’єднання за поза професійними інтересами тощо).
Специфічним чином етнічний ренесанс українського етносу відбився у середовищі його субетнічних груп. Це виявилося передовсім у зацікавленості особливостями (історичними, географічними, етнокультурними) свого походження та свого статусу у сучасній ієрархії українського етносу. Така зацікавленість, як правило, переростала у більш бережливе ставлення до етнографічної спадщини груп і плекання самобутніх традицій і звичаїв у рамках українського етносу як частки цієї етнічної спільноти. Одночасно етнополітичний ренесанс українського етносу та національних меншин дав поштовх лідерам русинської субетнічної групи до артикуляції претензій на свою окремість від українського етносу й переконань до необхідності боротьби за визнання русинів щонайменше окремою національністю, а той взагалі нацією. Констатуючи відсутність у русинів багатьох рис, притаманних етнічній меншині, етносу, а тим більше нації (як в етнічному, так і у політичному сенсі), можна стверджувати безпідставність подібних претензій і класифікувати це як найбільш концентрований вияв процесу політизації етнічності, що має місце в умовах етнополітичного відродження не лише в Україні, але й інших поліетнічних країнах світу.
Щодо етнополітичного ренесансу у середовищі національних меншин, то тут варто звернути увагу на два моменти: 1) інтенсивне „пробудження“ етнічної самосвідомості і прагнення до відродження етнічної самобутності; 2) пошуки шляхів до ефективної участі у суспільно-політичних процесах, до самоутвердження як дійових чинників державотворення з зайняттям відповідних ніш в економічному і політичному житті нової держави. Серед типових і найхарактерніших рис етнічного відродження національних меншин можна назвати наступні: 1) утворення організацій з переважаючим членством однієї етнічності. Таких організацій на всеукраїнському, регіональних та місцевих рівнях нараховується понад 400; 2) діяльність художньо-мистецьких колективів, які збирають, відтворюють і пропагують фольклор, традиції, звичаї своїх етносів (за попередніми підрахунками нині таких в Україні налічується близько 2000); 3) функціонування державних шкіл з повним, частковим або епізодичним навчанням етнічними мовами; недержавних учбових закладів (як правило, недільні школи); наявність середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, які готують фахівців мовами етнічних меншин, або ж у яких викладаються спеціальні дисципліни (переважно філологічного циклу та народознавчого характеру); 4) видання преси етнічними мовами або ж для етнічних меншин - вони виходять з різною періодичністю і різними накладами (на кінець минулого століття їхня кількість сягала 105, а з’являлися вони 23 мовами); 5) радіомовлення (угорською, румунською, єврейською, болгарською), телемовлення (тими ж мовами); 6) видання літератури (не лише підручників) мовами національних меншин (з цією метою у 1992 році була утворена Головна редакція літератури мовами національних меншин).
Свої особливості ренесанс має у середовищі етнічних спільнот з „невизначеним статусом“. У цьому контексті варто мати на увазі кілька моментів:
сьогоднішня кримськотатарська спільнота складається переважно з репатріантів - депортованих та їхніх нащадків, які поступово повертаються до Криму, в основному із Узбекистану. Високий ступінь етнічної солідарності та опанування ареалом попереднього розселення (звісно, не завжди у окремих випадках тотожного до того, який був до депортації) - два визначальні фактори темпів етнополітичного ренесансу кримських татар. Наявність етнічного ареалу, практично всього переліку індикаторів „конституційної наповненості“ (етнічні організації, релігія, середні та вищі навчальні заклади, преса, художні колективи, література кримськотатарською мовою тощо), координуючого політико-адміністративного органу (Меджліс кримськотатарського народу), представництво у органах місцевого управління сприяють формуванню нового типу етнічного самоврядування. Тут поєднуються риси територіальної і національно-культурної автономії.
гагаузи чи не єдина етнічна спільнота України, яка практично на сто відсотків розселена компактно (Одеська область, на кордоні з Молдовою). Маючи свій етнічний ареал, досить високу ступінь етнічної солідарності, тісні контакти з гагаузькою спільнотою Молдови, ця спільнота за умов сприятливої офіційної етнополітики зберігає добрі шанси для підтримання і розвою своєї етнічної самобутності. Разом з тим, на мою думку, гагаузи України, володіючи багатьма ознаками для реалізації своїх прав за територіальним принципом, повністю схильні до вирішення проблеми свого розвитку у рамках всеукраїнського контексту. Підстави для такого висновку дає той факт, що лідери гагаузів не піднімають питання про якесь спеціальне етнічне територіальне утворення (типу ЕСО).
основні зусилля кримчаків та караїмів у процесі етнічного ренесансу зосереджуються на відродженні і підтриманні символів та знакових рис своєї самобутності: мови, пам’яток історії та культури. У випадку з цими етнічними спільнотами очевидно йдеться не про відтворення, репродукування себе як спільноти (принаймні цей мотив не є превалюючим), а скоріше про збереження історичної пам’яті через збереження пам’яток історії і культури про дуже специфічні етнічні групи населення України й інтегрування своєї історичної пам’яті в історичну пам’ять всього українського народу. Останній термін вжито тут у політичному контексті - всі громадяни України.
Щодо такої категорії громадян України як „представники інших етносів“, то етнічний ренесанс у їхньому середовищі має обмежені можливості для свого вияву. Можливо, найхарактернішими його ознаками є усвідомлення належності до тієї чи іншої етнічності і співвіднесення себе з етносом, який розташований за межами України; спроби реанімувати свою історичну пам’ять через реалізацію інтересу до свого етнічного походження і етнічної батьківщини (не обов’язково у розумінні етнополітичного організму, але й у прив’язці до певного місця у цьому ЕПО, яке є тим чи тим етнічним ареалом); інтенсифікація зв’язків з етнічною батьківщиною.
Оцінюючи стан етнополітичного ренесансу в Україні та його вислідив на етнонаціональний розвиток українського суспільства, варто врахувати також ще дві категорії населення неукраїнського походження, які, власне, не є усталеним компонентом його етнонаціональної структури - біженців та іммігрантів, котрі тимчасово перебувають на території нашої країни. Річ у тім, що етнополітичний ренесанс українського етносу, національних меншин стимулююче діє на посилення їхньої етнічної солідарності й збереження їхньої самобутності у нових умовах проживання.
Отже, на підставі виявлених тенденцій (для деяких компонентів етнонаціональної структури етнополітичного ренесансу, а для деяких етнічного ренесансу) та перерахованих його рис (безумовно, тільки незначної їхньої частини) можна зробити кілька попередніх висновків:
у стадії етнополітичного чи етнічного ренесансу перебувають всі компоненти (усталені й тимчасові) етнонаціональної структури українського суспільства;
етнополітичний (етнічний) ренесанс виявляється з різною силою у різних етнічних спільнотах і його результати по-різному дають себе знати як у середовищі самої спільноти, так і у взаємодії цих спільнот, а також впливають на формування визначальних тенденцій етнонацінального розвитку України;
найбільш відчутно й інтенсивно етнічне відродження відбувається у середовищі українського етносу, болгар, греків, німців, поляків, рома, румунів, угорців та деяких інших. Це виявляється передовсім у відродженні занедбаних (до чого спричинилася офіційна політика тодішньої держави) етнічних мов, традицій, інших ознак етнічності, а для української спільноти ще й у прагненні вибудувати й зміцнити державу, у якій вона складає основу державотворення. Щодо росіян, то етнонополітичний ренесанс у їхньому середовищі має дещо своєрідну форму - дискусії, особливо останніх років, про становище російської етнічної спільноти в Україні засвідчує, що лідери їхніх організацій, за поодинокими винятками, обертають свою діяльність проти втрати позицій, і російське населення займало у межах усього колишнього Радянського Союзу, у тому числі й в Україні. До речі, з новою ситуацією зіткнулися росіяни у всіх країнах колишнього СРСР7;
фази етнополітичного ренесансу українців й етнічного ренесансу національних меншин та інших спільнот України практично співпадають, вони почалися наприкінці 1980-х років й інтенсифікувалися після проголошення незалежності у 1991 році. Важливим моментом для оцінки направленості дії відроджувальних факторів у середовищі різних компонентів етнонаціональної структури українського суспільства є те, що під час проведення всеукраїнського референдуму з приводу незалежності України понад 90 відсоток проголосували за незалежність. Це означає, що реалізацію ідеї українського етнополітичного організму, носіями котрої, за рідкими винятками, були українці, масово підтримали і представники інших етносів, які мешкають в Україні. Цей факт дає підстави для висновку, що на початковій стадії (фазі) етнополітичного (етнічного) ренесансу попри різні цілі щодо суто внутрішнього розвитку різних етнічних спільнот була закладена добротна основа інтегративного типу етнонаціонального розвитку й українського суспільства в цілому.
На основі викладеного вище можна зробити наступний висновок: у ході етнополітичного ренесансу в Україні виявляються дві чіткі тенденції. Перша із них - це прагнення побудови національної держави. Найбільш концентровано його уособлюють представники українського етносу, преважна частина членів національних меншин. Дискусія точиться в основному навколо того, яким чином втілювати це прагнення. Очевидним є той факт, що згідно Конституції України - наша держава є унітарною8.
Друга тенденція - відродження етнічної самобутності інших компонентів етнонаціональної структури супроводжується зростанням етнічної солідарності, внутрішньої групової згуртованості і активізацією етнічних рухів за реалізацію прав меншин. Останнє, за певних обставин, може породжувати конфліктогенні ситуації й якщо не сепаратистські, то, принаймні, обособленські настрої у середовищі національних меншин. Наявність двох зафіксованих тенденцій навіть без оцінки їхньої взаємодії (про це йтиметься далі) не дає підстав робити однозначний висновок про те, що в Україні вибудовується жорстка етнічна гомогенізація суспільства, не дивлячись на сильний пасіонарний, за М.Гумільовим, вплив українського етнічного компоненту на етнонаціональний розвиток країни. Для того, щоб визначити закономірності дії двох тенденцій, про які йшлося вище, та їхніх можливих наслідків, варто мати на увазі кілька обставин: 1) історичну тяглість безконфліктного (за поодинокими винятками) співіснування представників багатьох етносів на території нинішньої України; 2) фактор підлеглості, а до певної міри і національного пригнічення, але, безумовно, обмеження можливостей розвитку як етносоціальної спільноти українців, а також представників інших етносів; 3) перспективу розвитку самобутності усіх компонентів етнонаціональної структури українського суспільства, яка відкрилася з отриманням Україною незалежності; 4) засади етнонаціональної політики української держави та механізми її реалізації; 5) позиції держав етнічних батьківщин щодо частин своїх етносів, які знаходяться у рамках українського етнополітичного організму; 6) можливості взаємодії різних частин етносів, у тому числі і українського; 7) зовнішньополітичні пріоритети й орієнтації України.
На моє переконання, вирішальну роль у взаємодії двох тенденцій в етнонаціональному розвитку України і перспектив збереження поліетнічного й формування полікультурного характеру українського суспільства з чітко визначеним українсько-етнічним ядром мають відіграти досконалі механізми впровадження правничих засад етнополітики держави та вправна управлінська система (етнічний, етнополітичний менеджмент). На сьогоднішній день можна констатувати, що як перші, так і друга лише формуються. Зусилля управлінців концентруються лише на частковій реалізації „компенсаційних прав“ меншин. На початковому етапі формування етнополітичного менеджменту особливо чітко виявляється прагнення лідерів як українського національно-патріотичного руху, так і лідерів етнічних рухів утвердити у цьому менеджменті свої позиції, погляди, підходи й ідеологію в цілому, котрі впливали б на зміст етнонаціонального розвитку країни. Зокрема, йдеться про створення можливостей для зміцнення позицій українськості у суспільно-політичному розвиткові України (проект Закону України „Про розвиток і застосування мов в Україні“, проект „Концепції державної етнонаціональної політики України“, „дерусифікація“ шкільництва і громадського життя), про спротив цьому процесові й прагнення вибороти собі більш вигідні й зберегти привілейовані ніші у суспільному житті (деякі лідери російського етнічного руху в Україні), про формування власних адміністративно-управлінських структур в етнічних ареалах (кримські татари, румуни, угорці) з закритими циклами (дитячий садок-школа-вищий навчальний заклад) підготовки спеціалістів етнічними мовами тощо. Сюди можна додати і пропозиції змін до чинного законодавства України про національні меншини, які мають на меті закріпити їхній статус, що не відповідає реальним їхнім можливостям соціального функціонування, а скоріше потенціалові, не завжди об’єктивно визначеному лідерами етнічних рухів.
Врахування і закріплення крайніх поглядів на перспективу етнонаціонального розвитку України як перших, так і других у етнополітичному менеджменті, однозначно, створить перешкоди на шляху до конституювання в Україні поліетнічного, полікультурного суспільства. Продуктивним у запобіганні такого сценарію є децентралізація управлінських зусиль й створення умов для участі представників різних компонентів етнонаціональної структури у прийнятті рішень, які їх стосуються, особливо на регіональному і місцевому рівнях. Крім того, необхідно створювати умови для формування системи толерантності у міжетнічній взаємодії. Історичний досвід і специфічний статус України (або її частин) у складі різних етнополітичних організмів дає підстави для ствердження тези про те, що для України були властиві засади міжетнічної толерантності. У новітніх умовах ця теза підтверджується чисельними етносоціологічними дослідженнями9.
У контексті етнічного ренесансу національних меншин важливу роль можуть відіграти позиції держав, котрі для переважної більшості етнічних спільнот України є або етнічними батьківщинами, або з них походять їхні представники. Не викликає заперечення, що зв’язки з країною походження стимулюють збереження і розвиток самобутності тих частин етносів, які перебувають на теренах іншої держави. Останні, як правило, отримують моральну, матеріальну і фінансову підтримку і від країн походження. Оскільки такі контакти і зв’язки останнім часом активізуються, то постала необхідність їхнього правового регулювання. Воно здійснюється у рамках Закону України „Про національні меншини в Україні“ (ст. 15, 17), міждержавних, міжвідомчих угод та діяльності урядових змішаних комісій. Правові документи та діяльність органів, котрі займаються реалізацією прав національних меншин, як і державна етнополітика України, уможливили збільшення обсягів та розширення діапазону взаємодії різних частин етносів, що мешкають в Україні. Зокрема це стосується і українського етносу. Цей момент, безумовно, підсилює звучання етнополітичного відродження українців та етнічного ренесансу національних меншин, разом з тим спонукаючи до пошуків шляхів оптимальної взаємодії між цими тенденціями сучасного етнонаціонального розвитку України.
Отже, аналіз тенденцій етнонаціональних процесів в Україні, ситуації у міжетнічній взаємодії й деяких аспектів державної етнополітики дають підстави для висновку, що в Україні формуються передумови для втілення концепції багатоетнічного, багатокультурного розвитку. Є можливості подолання як крайньо правих національно-патріотичних тенденцій (етнічної гомогенізації, етнічної нетерпимості), так і тенденції до штучної інтенсифікації етнічного фактора з боку лідерів етнічних рухів, певної відокремленості, а почасти й сепаратизму, як також випадків протиставлення інтересів етнічних спільнот. Важливим чинником, а на мій погляд вирішальним, в утвердженні тенденцій багатокультурного розвитку українського суспільства, є державна етнополітика, яка пропонує правові засади регулювання усіх аспектів етнонаціональних процесів. Основними напрямками її вдосконалення на даному етапі і на найближче майбутнє мають стати: 1) внесення змін до існуючого законодавства у сфері міжетнічних відносин, які враховували б міжнародний досвід, рекомендації міждержавних європейських інституцій (скажімо, Рада Європи, Європейський Союз, Організація Безпеки і Співробітництва у Європі), консультативних, дорадчих органів при цих інституціях (наприклад, Федеральний союз європейських національностей), міжнародних форумів тощо. Усе це у висліди сприяло б адаптації українського законодавства до міжнародних стандартів у цій сфері суспільного життя; 2) формування матеріально-фінансової бази вдоволення передовсім етнокультурних потреб різних компонентів етнонаціональної структури суспільства; 3) децентралізація управлінської влади з одночасним впорядкуванням системи розширення можливостей участі представників етнічних спільнот у прийняття рішень на різних рівнях.
Примітки
1 Smith, A.: The Ethnic Revival in Modern World. Cambridge 1981. 2 Brunner, G.: Nationality Problems and Minority Conflicts in Eastern Europe. Strategies for Europe. Gutersloh 1996, p. 37, 41. 3 Capotorti, F.: Study on the Rights of Persons Belonging to Ethnic, Religious and Linguistic Minorities. New York (UN Doc. E/CN/ 4/Sub/ 2/384/Rev.1, UN Sales No. E. 78 1V1) 1979, p. 96. 4 Breton, R.: Institutional Completeness of Ethnic Communities and the Personal Relations of Immigrants. American Journal of Sociology, vol. 70, 1964, № 2. 5 Національний склад населення України. Частина І. (За даними Всесоюзного перепису населення 1989 року). Київ 1991, c. 4-7. 6 Див.: Етнічний довідник. У трьох частинах. Ч. І. Терміни та поняття. Київ 1997, c. 60. 7 Миграции и новые диаспоры в постсоветских государствах. Москва 1996. Савоскул, С. С.: Русские в новом зарубежье. Общественные науки и современность, 1994, № 5. 8 Конституція України. Київ 1996, c. 4. 9 Українське суспільство 1992-2000. Думки, оцінки й умови життя населення України. In: Українське суспільство: Моніторинг 2000 р. Інформаційно-аналітичні матеріали. Київ 2000, c. 371-381.