Вставка 4а
ХVIII. Громадянське суспільство
Громадянське суспільство як передумова створення демократичної політичної системи
Становлення громадянського суспільства в Україні
Вставка 5а
ХІV. Політичні еліти та політичне лідерство
Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії
ХVI. Практична політологія
1. Політична діяльність
2. Політичний менеджмент
Політичний маркетинг
Література
Вставка 118а—118б
Існують різні концепції влади, серед них — марксистська, біхевіористська, реляціоністська, системна, телеологічна, структурно-функціональна, психологічна та ін.
Марксистська концепція влади виходить з того, що природа владних відносин пов’язується з виявленням соціально-політичної ролі власності, розповділом суспільства на онтагоністичні класи з протилежними інтересами. Марксистська теорія вирішаль2не значення в реалізації політичної влади надає народним масам, класам та соціальним групам. Характерною ознакою цієї доктрини є те, що держава розглядається як головний чинник політичної влади, а форми правління трактуються як специфічний спосіб забезпечення класового панування.
Біхевіористська концепція влади. Англійське слово behavor у перекладі означає «поведінку». Біхевіоризм у політології вперше було застосовано американськими вченими для наукового аналізу емпірично достовірних фактів політичної поведінки індивідів. При цьому поведінці людей надавався суто політичний характер.
В реляційних концепціях влади (реляція — донесення) остання постає як можливість і здатність одних індивідів управляти процесом прийняття рішень на локальному чи національному рівні, не дивлячись на активний чи пасивний спротив інших індивідів чи соціальних груп.
Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є розгляд політичної системи на макрорівні (як атрибут макросоціальних систем), мезорівні (на рівні конкретних систем), — сім’ї, організації, мікрорівні — влада як взаємодія індивідів в рамках специфічної соціальної системи.
Телеологічна концепція влади розглядає останню як результат здійснення певних цілей та одержання раніше запланованих результатів.
Структурно-функціональна концепція. Згідно цієї доктрини влада виступає як прояв ієрархічної побудови суспільства та особливий вид відносин між підлеглими і керівниками.
Психологічна концепція влади виходить з того, що ставлення індивіда до політики обумовлюється психологічним механізмом його особистості. Для прихильників цього напрямку (З. Фрейд та ін.) проблема влади — це проблема панування підсвідомості над людською свідомістю та поведінкою.
Отже, вказані вище підходи до вивчення влади свідчать про великий інтерес у світі до проблеми влади, про надзвичайну складність її.
Вставка 121а-б-в
У суспільному житті мають місце такі основні способи завоювання та досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція, мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти. Як свідчить досвід людства, спосіб здобуття влади зумовлює характер дальшої діяльності політичних сил, які приходять до влади.
Політична влада відіграє надзвичайно велику роль в житті суспільства і виконує такі головні соціальні функції.
Інтегративна функція. Одним з головних призначень влади є інтегрування зусиль різноманітних соціально-політичних сил, політичних партій та суспільних об’єднань на платформі загальнонародних інтересів. Саме в такий спосіб владні структури намагаються уникати конфронтаційних проявів, запобігати конфліктам і долати їх, спрямовуючи хід політичних подій у конструктивне русло
Регулятивна функція. Важливим призначенням влади є регулювання життєдіяльності суспільства. Володіючи такими інструментами, як право та система політичних норм, владні структури здійснюють політико-нормативне регулювання всіх процесів суспільного життя.
Мотиваційна функція. Однією з функцій влади є формування мотивів політичної діяльності, підпорядкування суспільно значущим мотивом усіх інших мотивів політичної діяльності різноманітних політичних сил та політико-організаційних структур.
Консолідуюча функція. Важливим призначенням влади є консолідація всіх елементів політичної системи. Ураховуючи характер і тенденції розвитку в суспільстві політичних відносин, політичних інститутів, норм політичного життя, а також виходячи з особливостей функціонування політичного режиму та рівня політичної культури, органи влади намагаються не допустити виявів конфронтації та консолідувати суспільство. Якщо влада є нездатною консолідувати різноманітні елементи політичної системи, це може призвести суспільно-політичне життя до серйозних деформацій та криз.
Стабілізаційна функція. Влада є важливою стабілізуючою силою організації суспільного й політичного життя. Стабільність влади виявляється у постійному зміцненні політичної системи, безперервному оновленні та розвитку демократичних політичних інститутів, у гарантованості та захисті політичних прав та свобод громадян.
Слід зазначити, що за певних умов розвитку політичного життя суспільства влада може стати й дестабілізуючим чинником. Це буває тоді, коли стара влада виявила повну нездатність управляти державою, або тоді, коли нова влада ще перебуває в у процесі становлення і не має підтримки більшості народу. За таких умов ситуацією нестабільності в суспільстві може скористатися добре організована політична сила і на хвилі загальнонародного невдоволення тривалим нехтуванням економічними та соціальними проблемами суспільства прийти до влади.
Отже, функціонування влади є важливим чинником життєдіяльності суспільства та його політичної системи, бо влада пов’язує всі політико-структурні елементи в одне ціле. Поділяючись у демократичному суспільстві на законодавчу, виконавчу та судову гілки, влада стає гарантом політичного розвитку та життєдіяльності всього суспільного життя.
Вставка 162а
До ліберально-центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.
Вставка 163а
До політичних партій соціал-комуністичного спрямування відносяться Комуністична парія України (КПУ), Соціалістична партія України (Соц. ПУ), прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).
Найбільш важливою партією лівого спектра є Комуністична партія України.
Вставка 166а
VIII. Громадянське суспільство
1. Громадянське суспільство як передумова створення демократичної політичної системи.
Громадянське суспільство — це суспільство громадян, яке характеризується сомоуправлінням вільних індивідів та добровільно сформованих ними організацій. Громадянське суспільство, як сфера самоуправління вільних індивідів, захищається відповідними законами від свавілля та жорсткої регламентації з боку органів державної влади. Ось чому в реальному суспільному житті громадянське суспільство та правова держава виступають як взаємопов’язані інститути, функціонування яких здійснюється через верховенство закону як надійного гаранту та захисту прав та свобод громадян.
Громадянське суспільство може існувати виключно в умовах демократії. В той же час високий рівень розвитку і функціонування громадянського суспільства може забезпечити тільки демократична держава. Як показує суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства продовжує залишатися однією з головних умов існування сьогодні в світі тоталітарних та авторитарних режимів. Головна ознака громадянського суспільства полягає в існуванні й забезпеченні багатоманітних прав людини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості пропагувати й відстоювати свої інтереси, погляди на переконання.
Початок формування елементів громадянського суспільства сягають Давніх Греції та Риму. Відтоді з’являється й саме поняття «громадянин». У Стародавній Греції у боротьбі народних мас з олігархією з’являється напівобщинна та напівдержавна форма співжиття — держава-поліс як своєрідний досягли за часів правління Перікла. Ось як сам Перікл характеризував державний устрій своєї країни того часу: «…він називається демократією через те, що основа його не меншість, а більшість громадян. Вона, згідно з нашими законами, надає всім громадянам рівних прав… Ми живемо вільні в нашій державі: ми не виношуємо у нашому щоденному житті підозри один до одного, ми не виявляємо гніву до ближнього, коли він учиняє щось для своєї насолоди, не показуємо йому нашого незадоволення… Не обмежені примусом у приватному житті, ми не порушуємо законів в житті, громадському переважно, через повагу до них. Ми завжди слухаємося тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо, зокрема, ті закони, які встановлено на користь скривджених, і, хоч це закони не записані, вони завдають загальновизнаної ганьби тим, хто їх зневажає».1
Таким чином, з вище наведених слів давньогрецького політика Перікла випливає те, що він вважав демократичним тільки той устрій, який базувався на перевазі більшості, повазі однієї людини до іншої та доброчесності. Це дає змогу стверджувати, що витоки самої ідеї громадянського суспільства йдуть до політико-суспільної думки того часу. Її ми знаходимо в ідеї поліса Арістотеля, societas civilis — Ціцерона та ідеях природного права2. Так, Ціцерон, наприклад, підкреслював, що «надбанням громадянської общини, надбанням народу є держава. Але, що являє собою громадянська община, як не силу людей, які пов’язані між собою»3.
Оригінальними й самобутніми на аналіз цієї проблеми залишаються погляди видатного італійського політичного мислителя Нікколо Макіавеллі. В своєму головному творі «Державець» Н. Макіавеллі підкреслює, що глава держави не повинен зловживати своїми правами і порушувати майнові й особисті права своїх підлеглих. В його творі чітко простежується опис елементів народжуваного громадянського суспільства як спільності людей, що протилежна державі, бо остання прагне своїми діями підірвати будь-яку самодіяльність суспільства, щоб панувати над ним. Багато цікавого в творі Макіавеллі ми знаходимо щодо аналізу таких неполітичних сфер життя, як праця, сім’я, любов, задоволення людьми власних потреб, тобто проблем приватного життя. «Він (державець) зобов’язаний спонукати громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби вони упорядкували свої володіння, не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші — розпочинали торгівлю, не боячись, що їх знищать податками»4. Отже, Н. Макіавеллі проводив різницю між державою і громадянським суспільством, яке функціонує за своїми власними законами і автономне по відношенню до держави, хоча остання весь час намагається підкорити собі всі сфери життя суспільства.
З цього часу майже до XVII ст. в суспільній думці не виникало нових ідей з приводу громадянського суспільства. Принципово нову концепцію громадянського суспільства висунули англійські політичні теоретики Т. Гоббс та Д. Локк. Т. Гоббс у своєму знаменитому творі «Левіафан» підкреслював, що якісно нове людське співжиття виникає внаслідок переходу від природнього стану з війною всіх проти всіх до впорядкованого культурного суспільства з державою. Лише домовившись про створення держави, зазначав Т. Гоббс, громадяни встановлюють в суспільстві відносини спокою і порядку та створюють умови для виникнення якісно нових суспільних зв’язків.
Продовжуючи розробку цієї проблеми, Д. Локк зазначав, що люди до створення держави розпоряджалися своїм майном та своїми правами згідно закону природи. Але, щоб гарантувати собі права та свободи і захистити свою власність, люди створюють державу. Д. Локк у своїх творах використовував поняття «громадянське суспільство» і «держава» як взаємозамінні.
Подальшу розробку цієї проблеми ми знаходимо в дослідженнях французьких мислителів Ш. Монтеск’є і Ж.-Ж. Руссо. Ш. Монтеск’є у своїх творах, особливо у своїй знаменитій праці «Про дух законів» стверджував, що суспільство лише тоді може успішно функціонувати та розвиватися, якщо в ньому панують республіканські закони. Ось чому він так палко відстоював ідеї парламентаризму, законності, сформулював концепцію правової держави з розподілом влади на законодавчу, виконавчу та судову. На його думку, у справжній державі «шануватимуть людей не за їхні зовнішні таланти та властивості, а за їх справжні якості»5.
Ж.-Ж. Руссо відстоював ідею суверенності волі народу. Виходячи з ідеї, що джерелом влади може виступати тільки народ, він протиставляв теорії розподілу влад свою систему постійно діючого в державі плебісциту по вирішенню суспільно-політичних проблем. Для французького політичного мислителя терміни «громадянське суспільство» й «держава» виступали синонімами. Головною ознакою громадянського суспільства, на його думку, виступає участь кожного громадянина в державних справах та безумовне повновладдя народу. Руссо визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного і абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної влади)»6.
Громадянське суспільство й державу вперше чітко виокремив відомий німецький філософ Г. Гегель. Він дійшов висновку, що соціальне життя, яке так характерне для громадянського суспільства, принципово відрізняється від світу сім’ї і від публічного життя держави. «Громадянське суспільство, — зазначав Гегель, — є диференціація, яка виступає поміж сім’єю та державою, хоча розвиток громадянського суспільства постає пізніше за розвиток держави»7. У сферу функціонування громадянського суспільства німецький мислитель включав ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, призначенням яких виступало забезпечення життєдіяльності суспільства. На думку Г. Гегеля, громадянське суспільство включає в себе комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, відносини яких здійснюються цивільним правом і діяльність яких прямо не залежить від дій держави. Поява громадянського суспільства, яке грунтується на системі приватної власності і всезагальній формальній рівності людей, стала можливою лише з утвердженням буржуазного суспільства.
Досліджуючи природу громадянського суспільства, ще один відомий французький мислитель А. Токвіль підкреслював, що етичні, релігійні, професійні, робітниці і локальні об’єднання складають ту структуру громадянського суспільства, з якої може виникнути правова держава.
В сучасних умовах помітно зріс загальний інтерес до розробки проблем громадянського суспільства. Сьогодні наукові дослідження громадянського суспільства здійснюються в органічному зв’язку з проблематикою правової та соціальної держави. Зусиллями сучасних політологів політична теорія поповнилася багатьма новими положеннями, а саме: громадянське суспільство виступає основою держави, його розвиток відбувається у тісному взаємозв’язку із становленням правової держави; для цивілізованого розвитку обох феноменів необхідно створювати надійний механізм взаємодії та збагачення; не лише держава, а й інші інститути самого громадянського суспільства можуть негативно впливати на інші його складові; формування громадянського суспільства є передумовою становлення політичної демократії, обмеження всеохоплюючої ролі держави. Подальший розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що суспільство стане громадським, а держава — демократичною державою.
Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні багатоманітних та різнобічних прав людини. Особистість в громадянському суспільстві має гарантовані законами права вибору різноманітних форм економічної, соціальної та інших форм діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду тощо.
Економічною основою громадянського суспільства виступають відносини ринкового характеру. Для цих відносин характерною ознакою виступають різноманітні форми власності з акцентом на приватну власність. Наявність власності у громадянина спонукає його до ділової активності та плідної роботи, постає умовою свободи особистості в суспільстві.
Політичною основою громадянського суспільства виступає демократична правова держава, забезпечення кожному громадянинові можливості приймати участь в державних та громадських справах. В демократичній правовій державі абсолютно недопустима будь-яка дискримінація за національно-етнічними, політичними, релігійними та іншими ознаками. Характерною ознакою такої держави виступає вільне самовизначення людини в її світоглядних та духовних уподобаннях, гарантії життя та безпеки людини, всебічний захист багатоманітних прав людини з боку судових органів та громадських організацій.
Соціальною основою громадянського суспільства виступає суспільство з динамічною соціальною структурою, яка весь час розвивається та вдосконалюється. Для духовного життя громадянського суспільства характерного ознакою виступає високий розвиток освіти, науки, мистецтва, індивідуальний вибір культурних цінностей. Культурно-політичний плюралізм сприяє реалізації різнопланових духовних інтересів людей і виступає важливою умовою розвитку й вдосконалення громадянського суспільства.
Таким чином, головними ознаками громадянського суспільства є:
— динамічна соціальна структура суспільства, яка знаходиться в постійному розвитку і відокремлена від держави;
— ринкові економічні відносини, які формують демократичну політичну систему, де правова, демократична держава витупає породженням громадянського суспільства;
— сфера вільного вияву, реалізації багатоманітних та різнобічних інтересів громадян; їх свободи;
— сфера особистого, реального та безпосереднього життя людей на відміну від держави як умовного формального життя;
— сфера пріоритету громадянських прав особистості та повазі її до державних законів;
— плюралізм ідей, поглядів переконань та соціальних ініціатив тощо.
Вказуючи на альтернативність ознак та рис громадянського суспільства і правової демократичної держави, слід зазначити, що це свідчить не про антагоністичність цих сфер суспільного життя, а про їх взаємозалежність та взаємообумовленість. Як без громадянського суспільства не може бути правової демократичної держави, так і без такої держави не може ефективно функціонувати й динамічно розвиватися громадянське суспільство. Ось чому громадянське суспільство й демократична правова держава сьогодні виступають двома складовими одного цілісного життя людини і сучасного загальноцивілізаційного розвитку суспільства.
2. Становлення громадянського суспільства в Україні.
Перші елементи формування громадянського суспільства на території сучасної України сягають у сиву давнину. Ще в VII—V ст. до н. е. на землях теперішньої Україні функціонували рабовласницькі міста—держави: Олівія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. з різноманітними формами правління від монархії до аристократичної та демократичної республіки. Коли в ІХ ст. була створена Київська Русь, її основними державними інститутами стали князь, князівська рада та народне віче. Як свідчать про цей період нашого політичного розвитку писемні пам’ятки, надзвичайно великі повноваження належали народному зібранню громадян — віче. Діяльність віче поширювалася на всі функції державної влади, у тому числі вибори князя, укладання з ним договору та ради з найважливіших питань суспільно-політичного життя.
Пізніше, вже за часів феодалізму селяни об’єднувалися у сільські общини, обираючи із свого середовища отаманів, старшин та інших представників громадськості. Особливе місце у формуванні рис громадянського суспільства та боротьбі за волю й незалежну, суверенну державу належить козацтву. Як підкреслює один із найбільш авторитетніших дослідників цього питання Д. Дорошенко, «козаччина — є не тільки найблискучішою, найефективнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості…»9.
Найбільш повною ідеї громадянського суспільства та становлення демократичних засад вітчизняного державотворення знайшли своє втілення в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Хоча це конституція не була впроваджена в життя, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Вперше ідеї громадянського суспільства та українська державна ідея знайшли втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правом міст»10.
Поширенню ідей української державності на українських землях значною мірою сприяв розвиток громадянина. Виникнувши як термін після Французької революції XVIII ст., поняття «громадянин» набуло широкого вжитку в усіх європейських країнах і в Україні, зокрема. Відношення окремих громадян до держави та її інститутів проявлялося через власність, сім’ю, різноманітні організації. Кожний індивід в процесі своєї життєдіяльності так чи інакше був пов’язаний з функціонуванням тієї чи іншої організації або групи, що сприяло розвитку в ньому рис громадянина. Роздумуючи над цим питанням, наш видатний вітчизняний просвітитель і поет Григорій Сковорода висунув ідею суспільної, позастанової цінності людей, праці, рівності й однакової моральної значущості всіх видів трудової діяльності. Ці ідеї дуже співзвучні з ідеями західноєвропейських мислителів щодо проблем формування і розвитку громадянського суспільства.
1 грудня 1991 року народ України на всенародному референдумі висловив суверенну волю побудувати українську незалежну державу. На цьому шляху зроблено чимало. Це насамперед прийняття Верховною Радою в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. В її основі — сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття. Так, декларація не обмежується проголошенням права народу України вирішувати свою долю. Вона визначає сучасне комплексне наповнення цього права — верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках. Передбачається народовладдя, утвердження громадянства Української держави, її економічна самостійність, екологічна безпека, національно-культурне відродження українського народу. А поряд з тим гарантується вільний національно-культурний розвиток усім національностям, що проживають в Україні. Всі розділи Декларації пройняті гуманізмом і демократизмом. Так, проголошуючи Україну суверенною національною державою, Декларація виходить з того, що її народ як єдине джерело державної влади в республіці — це громадяни всіх її національностей.
Наступний історично значимий крок — це прийняття Конституції України 25 червня 1996 року. В цьому головному політико-юридичному документі підкреслюється, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, багатопартійності, розвитку самоврядування. В статті 3 Конституції України проголошується «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та її гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави»11.
В сучасних умовах формування в Україні громадянського суспільства та створення незалежної, демократичної, соціальної і правової держави відбувається паралельно. Прискоренню цьому процесу активно сприяє політична реформа, оновлення політико-правової бази нашого суспільства з урахуванням власного та світового досвіду. Громадяни, громадські організації та різноманітні політичні інститути нашого суспільства за цих умов намагаються ефективно використати досвід передових, демократичних країн у справі захисту прав і свобод кожної людини. Як засвідчує світовий політичний досвід, саме з усвідомлення кожною людиною думки про свою самоцінність, про спроможність і можливість своєю працею побудувати краще життя своїй родині й суспільству в цілому й розпочинається процес становлення громадянського суспільства.
Суспільний прогрес в Україні в сучасних умовах можливий не тільки через включення до процесу суспільного розвитку всіх можливостей і потенціалу демократичної держави, а й через використання здобутків громадянського суспільства. Всі політичні спроби здійснити в нашій державі радикальні зміни, і в першу чергу в економіці і соціальній сфері, будуть марними без урахування людського чинника і глибини розвитку громадянського суспільства.
Людина, взаємодіючи з державою і громадянським суспільством, повинна виступати на тільки в ролі суб’єкта приватного права, а й як носій громадянина в демократичному суспільстві визначаються юридичними законами, які приймаються державою, а діяльність останньої теж повинна здійснюватися у межах нею прийнятих правових процедур. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою. З цього приводу в Конституції нашої держави зазначається: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування»12.
В Конституції України та в Законі Верховної Ради «Про місцеве самоврядування», що був прийнятий в травні 1997 р., чітко визначені й сформульовані права та обов’язки органів місцевого самоврядування. Згідно цього закону, держава надає широкі права територіальним спілкам громадян та їхнім органам вирішувати різноманітні місцеві завдання в інтересах населення під свою відповідальність і у межах закону.
Весь світовий досвід переконливо засвідчує, що саме місцеве самоврядування створює необхідні умови для наближення влади до населення. Функціонування гнучкої системи місцевого самоуправління, яке б враховувало місцеві умови та їх особливості. Для здійснення своїх повноважень органи місцевого самоврядування повинні виконувати такі основні функції:
захищати населення від тиску з боку центральних органів влади;
організовувати надання житлово-комунальних, медичних, транспортних, культурних та інших послуг з найбільшою ефективністю для населення.
Піднести активність населення з тим, щоб воно безпосередньо мало змогу брати участь у вирішенні місцевих питань, місцевих проблем тощо.
Не може бути сумнівів у тому, що формування в Україні сучасної і ефективної діючої системи місцевого самоврядування виступає важливим чинником побудови правової, демократичної держави. В той же час розвиток громадянського суспільства і його взаємодія з функціонуванням правової, демократичної держави багато в чому буде залежати від оптимального співвідношення між системою органів місцевого самоврядування.
Сьогодні самоорганізація громадянського суспільства в Україні виявляється в діяльності різноманітних організацій в економічній, соціальній та духовній сферах. Так, в економічній сфері такими організаціями виступають приватні колективи, підприємства, кооперативи, різні асоціації, корпорації. У соціальній — це: сім’ї, громадські організації, органи самоврядування, громадська думка, практика розв’язання соціальних конфліктів цивілізованим шляхом. У духовній — це: вільне висловлювання думок, самостійність творчих та наукових об’єднань тощо.
Таким чином, громадянське суспільство виступає як сукупність суспільних відносин (економічних, соціальних, духовних), формальних та неформальних структур, які задовольняють потреби і реалізують інтереси індивідів або їх груп, що відповідають досягнутому рівню суспільного розвитку.
Вставка 172а-б-в
Нинішня кризова ситуація в Україні вимагає проведення невідкладних заходів для стабілізації економіки. Які це заходи? У найбільш концентрованому вигляді вони були викладені у Посланні Президента України до Верховної Ради України 2000 рік «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.». стратегічними пріоритетами на 2000—2004 рр. в Посланні Л. Д. Кучми визначено такі:
По-перше. Утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання. Після майже десятирічної економічної кризи, впродовж якої втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людей знизився більш ніж у 2 рази, по суті безальтернативним пріоритетом економічної політики наступного періоду, її своєрідним епіцентром має стати досягнення щорічних темпів зростання ВВН на рівні 6—7%. Лише такі темпи є достатніми для реалізації невідкладних завдань соціальної сфери, досягнення відчутних зрушень у піднесенні життєвого рівня населення і перш за все малозабезпечених громадян.
По-друге. Розвиток цивілізації у ХХ сторіччі, її постіндустріальний вектор переконливо підтвердили, що головним чинником стійкого економічного розвитку будь-якої країни можуть бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації та науково-технологічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги та якість виробництва і споживання.
За рівнем підготовки науково-технічних кадрів та фахівців вищої кваліфікації Україна належить до провідних держав світу. Незважаючи на великі втрати, нам вдалося не лише зберегти, а в деяких галузях й суттєво зміцнити ядро науково-технічного та технологічного потенціалу.
По-третє. Не менш значущим стратегічним пріоритетом є здійснення активної аграрної політики, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством. За умов загострення світової продовольчої проблеми успішне вирішення завдань ефективного розвитку аграрного сектора економіки України, зростання його конкурентоспроможності набуває не лише суто національної, а й міжнародної ваги.
По-четверте. Вихід української економіки з кризи цілком природно зводить у ранг стратегічного завдання питання глибокої перебудови соціальної сфери. У цьому контексті особливо важливим пріоритетом на наступні п’ять років є подолання існуючого нині штучного заниження вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних витрат.
Така політика має тісно пов’язуватися з опрацюванням та запровадженням механізмів, спрямованих на підвищення продуктивності праці. Власне траєкторія входження України у наступне сторіччя значною мірою визначатиметься тим, яким чином буде розв’язано саме цю ключову проблему економічного зростання7.
Вставка 180а-б
Визначальним завданням державної політики є максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. За експертними оцінками, нині частка тіньової економіки фактично зрівнялася з офіційною. Зростають масштаби нелегального експорту капіталу та пози банківського грошового обігу: якщо у 1994 р. частка неконтрольованої грошової маси складала 24,7%, то нині — 44,4%.
Тіньова економіка веде до значних втрат бюджетних ресурсів, глибокого розмежування людей за рівнем доходів, унеможливлює створення сприятливого інвестиційного середовища, дестабілізує грошовий обіг, керованість соціально-економічними процесами.
Найнебезпечнішим є зрощування тіньового капіталу з державним апаратом, зростання корумпованості останнього. Посилюється вплив тіньового капіталу на різні сфери політичного життя, зокрема діяльність партій, народних депутатів, регіональних владних структур та органів місцевого самоврядування, засоби масової інформації. Все це підриває авторитет системних перетворень, міжнародний імідж держави, загрожує національній безпеці.
Проблему подолання типізації економіки та її корумпованості не можна розв’язати разовими, епізодичними заходами. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на використання причин та передумов цих явищ та процесів. Не можна також покладатися виключно на силові методи, які можуть дати лише тимчасовий ефект15.
Вставка 181а-б-в
Один з ключових важелів посилання дієвості держави — зміцнення владних повноважень органів державного управління, здійснення у зв’язку з цим адміністративної реформи. У відповідності з її Концепцією, схваленою Указом Президента України, перший етап реформи має бути реалізованим впродовж 2000—2001 рр.
Адміністративна реформа не може зводитися лише до утвердження оптимально структури органів державного управління, зміни їх субординації та скорочення управлінського апарату (хоча і ця проблема є дуже важливою). Основна мета адміністративної реформи полягає у створенні ефективної системи державного управління, яка відповідала ба стандартам демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути прозорою для суспільства, побудованого на наукових засадах і адекватною за витратами фінансово-економічному стану держави.
У тісному поєднанні з адміністративною реформою має розглядатися розв’язання проблем регіональної політики. Така політика передбачає створення ефективно діючої системи влади та управління в центрі і в регіонах, її фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення останніх на основі оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.
Державна регіональна політика спрямовуватиметься на надання істотного динамізму регіональному соціально-економічному розвитку шляхом повнішого та ефективнішого залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих органів влади і управління за розв’язання поточних і перспективних проблем територій.16
Важливою складовою економічної політики в Україні виступають реформи в аграрній сфері, перетворення АПК у лідируючий, експортоспроможний сектор економіки. Одним з найгостріших питань у реформуванні АПК виступає проблема прискорення земельної реформи. Для цього необхідно здійснити в життя проголошений ще в жовтні 1994 р. основний принцип реформування земельних відносин: земля має належати тим, хто її обробляє.
Важливим кроком на цьому шляху став Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Цей політико-правовий документ дає можливість прискорити ринкові перетворення на селі та завершити реформування громадського сектора сільськогосподарського виробництва на основі приватної власності.
Наступним напрямком стратегії економічних перетворень є зовнішньоекономічна діяльність у всіх її виявах: експортних, імпортних операціях тощо.17
Вставка 182а
Зовнішньоекономічна діяльність України має бути багатовекторною. Необхідно не лише продовжити, а й забезпечити її європейську орієнтацію. Це дуже важливо, ураховуючи завдання інноваційного розвитку. Водночас треба пам’ятати, що якісно нові можливості для України в розвитку зовнішньоекономічних відносин відкриваються у зв’язку з підписанням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією, прийняттям Програми економічного співробітництва на 1998—2007 рр. Поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків із Росією необхідно розглядати як важливу складову стратегії економічного зростання України.
Вставка 193а-б-в-г
Здійснювана в Україні соціальна політика, як зазначено у Посланні Президента України до Верховної Ради України: «Україна: поступ у ХХІ століття, ставить за мету забезпечити у 2000—2004 рр. зростання у 1,3—1,4 раза реальних доходів населення, створення 1 млн. нових робочих місць, поступове підвищення мінімального рівня трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму».11
Одним із визначальних напрямків соціальної політики має стати зростання реальних доходів і підвищення рівня життя усіх верств населення (як працюючих, так і непрацюючих), яка здійснюватиметься відповідно до Основних напрямків соціальної політики щодо грошових доходів населення України, схвалених Указом президента України від 7 серпня 1999 року. З цією метою опрацьовується концепція реформування системи оплати праці та підвищення заробітної плати як основного джерела доходів працюючих громадян і засобу посилення мотивації до високопродуктивної, якісної праці. Концепція передбачає докорінну зміну структури витрат виробництва з метою підвищення питомої ваги оплати праці. В собівартості продукції. Паралельно з цим має здійснюватися посилений контроль за додержанням законодавства про оплату праці та своєчасністю її виплати. Одночасно завершується розробка Програми запобігання бідності в Україні, що визначатиме основні напрями діяльності уряду та заходи щодо формування ефективної системи соціальної підтримки населення, причин бідності. Правову основу для врахування прожиткового мінімуму як основного соціального стандарту при затвердженні та реалізації державою конституційних гарантій громадян на достатній життєвий рівень закладено Законом України «Про прожитковий мінімум».
На якісно новий рівень має бути піднята практика укладання колективних трудових договорів та угод, процедура колективних переговорів та консультацій соціальних партнерів. Соціальне партнерство має стати не так формою взаємодії, як еталоном мислення у формуванні нових підходів взаємовідносин між державою, роботодавцем та найманим працівником. Одним із інструментів, покликаних сприяти позитивному розв’язанню багатьох питань, має стати Генеральна угода між Кабінетом Міністрів, Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об’єднаннями України на 1999—2000 роки. В цьому акті соціального партнерства, спрямованому на співробітництво і досягнення злагоди в суспільстві, врегульовані не менше основні норми та принципи реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, а й дії та відповідальність сторін. Виконання цієї угоди стане цивілізованою формою розв’язання багатьох існуючих у цій сфері проблем.
До найприоритетніших напрямків соціальної політики належить вирішення одного з найгостріших соціально-економічних питань сучасного суспільства — безробіття і повноцінної зайнятості населення. Враховуючи характеристику для сучасної кон’юнктури українського ринку праці глибокі диспропорції і співвідношенні попиту і пропозиції робочої сили, важливими в цьому плані є комплексні заходи щодо пом’якшення ситуації, як передбачені, зокрема, проектом програми «Україна — 2010». Принципово важливим напрямком є розробка Генеральної схеми створення робочих місць окрім того, розробляється державна програма на виконання затверджених указом Президента України Основних напрямків розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року. Створення умов для продуктивної праці, у тому числі шляхом підтримки самозайнятості, розвитку малого і середнього бізнесу, сьогодні повинно бути в центрі уваги всіх державних органів управління, бо саме зайнятість є основою подолання бідності, зростання добробуту населення України.
Вставка 196а
2. важливою умовою соціального захисту населення повинна стати система загальнообов’язкових видів соціального страхування, зокрема на випадок хвороби, виходу на пенсію, можливу втрату роботи чи здоров’я внаслідок травми на виробництві тощо. Комплекс законопроектів про соціальне страхування сьогодні вже напрацьоване.
Реформа системи соціального страхування, яка торкнеться більшої частини населення, має сприяти стабільності та злагоді в суспільстві, продовженню соціально-ринкових реформ в Україні і, безумовно, підвищенню рівня життя її громадян. З 1 січня 2001 року вводиться в дію Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», котрим встановлено диференційовані страхові тарифи залежно від стану охорони праці на підприємстві. Це зробить економічно невигідним для роботодавців порушення умов охорони праці, а також забезпечить стабільне фінансування витрат, пов’язаних з виплатою компенсацій працівникам при втраті працездатності, пенсій по інвалідності та у разі смерті годувальника. Крім того, запровадження цього закону вирішить наболіле питання регресивних виплат.
Вставка 197а
Принципово важливим напрямком соціальної роботи є вдосконалення системи пільг, які надаються окремим категоріям населення, поглиблення адресної соціальної допомоги з метою переходу до системи соціального захисту, зорієнтованої на сім’ю з урахуванням насамперед її матеріального стану. Як засвідчує досвід, обмежені фінансові ресурси мають бути спрямовані адресно — саме тим, хто найбільше потребує державної підтримки. Сьогодні не можна розпорошувати цільові кошти, намагаючись допомогти всім і таким чином реально не захищаючи найнужденніших.
Перший крок у цьому напрямку вже зроблено — урядовою постановою з 1 квітня 1999 р. запроваджено адресну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям. Дальше реформування системи соціальної допомоги передбачає зосередження всіх видів виплат в органах соціального захисту населення, створення єдиного банку даних одержувачів допомоги, запровадження нових механізмів системи контролю за використанням бюджетних коштів.
Такий підхід у здійсненні соціальної політики в Україні, безумовно, дасть змогу локалізувати основні джерела соціальної напруги в суспільстві і сприятиме поліпшенню соціального захисту населення, підвищенню рівня його життя.
Вставка 199а-б
Основна увага щодо захисту соціально незахищеного населення зосереджуватиметься на проведенні глибокої пенсійної реформи [15]. Як відомо, пенсійну реформу розпочато відповідно до Указу Президента від 13 квітня 1998 року «Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні». Необхідність її проведення зумовлена низьким рівнем та незначною диференціацією розмірів пенсій; несприятливими демографічними процесами, спричиненими постарінням населення; збільшенням кількості пенсіонерів у зв’язку з достроковим та пільговим виходом на пенсію, що об’єктивно збільшує навантаження на пенсійну систему; високим розміром пенсійних внесків та неадекватним їх впливом на розмір пенсій; значним зростанням несплати зборів до Пенсійного фонду.
Усі ці чинники зумовили необхідність проведення глибокого реформування системи пенсійного забезпечення через впровадження загальнообов’язкового державного та добровільного пенсійного страхування і встановлення розмірів пенсій залежно від особистого трудового внеску. Передача повноважень щодо призначення пенсій від органів соціального захисту до відділень Пенсійного фонду та поєднання в одному органі функцій призначення і виплати пенсій за обов’язкової умови впровадження персоніфікованого обліку страхових внесків було випробуване в порядку експерименту у Львівській області. Експеримент дав позитивні результати, а відтак постало практичне завдання запровадження цих підходів до пенсійного реформування в масштабах усієї країни.
Вставка 264
1. Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії
Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Еліта політична (від. франц. еlite — найліпше, відобірне) — це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї [1].
Визначення тих, кого можна назвати елітою у західній соціології та політології далеко не однозначне: так називають людей, які отримали найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Парето); найбільш активних у політичному відношенні особистостей, що зорієнтовані на владу, організовану меншість суспільства, правлячий клас (Моска); людей, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством; осіб, що інтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинуте почуття відповідальності (Ортега-і-Гассет); людей, наділених владою (Етціоні); людей, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистостей, наділених харизмою (Фройнд); творчу меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі); меншість, що посідають найбільш важливі функції в суспільстві (Келлер); порівняно невеликі групи, які складаються з осіб, що займають провідне становище в політичному, економічному, культурному житті суспільства (теорія елітного плюралізму); найбільш кваліфіковані спеціалісти, менеджери та вищі службовці в системі бюрократичного управління (теорія технологічного детермінізму); провідні представники різких соціальних груп — професійних, етнічних, локальних (Боден). У будь-якому разі, дихотомія еліта — маса є провідним методологічним принципом аналізу соціальної структури суспільства [2].
Що ж до політологічного осмислення цього поняття, то воно є похідним від об’єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика доводять, що потреба в політичній еліті — це закономірність розвитку цивілізації. Її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна й соціальна нерівність людей, їхні неоднакові природні здібності, можливості та бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність високого професіоналізму для її ефективного виконання; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики [3].
Постановка проблеми політичної еліти має давню історію. Досить глибоке обгрунтування цієї проблеми можна знайти в працях Конфуція, Платона, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше. Але перші концепції еліт в їхньому сучасному вигляді було розроблено Г. Москою, В. Парето та Р. Міхельсом.
Перший варіант теорії елітизму розробив Гаетано Моска — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки. У своїх працях «Теорія правління і парламентське правління» (1884), «Основи політичної науки» — 1896 (т. І); 1923 р. (т. ІІ) учений дійшов висновку, що в «будь-якому «політичному організмі» очевидна наявність двох класів: панівної меншості — правлячого класу і політично залежної більшості — класу, яким правлять». Право влади меншості над більшістю Г. Моска виводить з якостей, що притаманні правлячій меншості. До цих якостей, що відкривають доступ до правлячого класу, належить, передовсім організованість. «Сто осіб, які діють узгоджено, зі спільним розумінням справи, — зазначає вчений, — переможуть тисячу людей, які незгодні один з одним і які спілкуються тільки один з одним…». Отже, що більша політична згуртованість меншості, «то пропорційно менша правляча частина потрібна як порівняти з більшістю, якою управляють, і то важче для більшості організувати будь-який спротив» [4].
Г. Моска визначає також кілька рис, які притаманні правлячій еліті: перевага над оточенням, авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають з військових подвигів, багатства, високого походження, високих моральних якостей, місця в церковній ієрархії та володіння мистецтвом управління.
Вільфредо Парето (італійський соціолог і економіст) запроводжує в науку сам термін «еліта» і формулює теорію циркуляції еліти. Необхідність поділу суспільства на правлячу еліту та більшість населення, яким управляють, італійський мислитель виводить із нерівності індивідуальних властивостей людей. У суспільстві, на думку В. Парето, відбувається постійний кругообіг еліт, що є універсальним законом історії. У політичному житті вчений виділяє два типи еліт, які постійно змінюють при владі одна одну: перший тип — «леви», інший — «лиси». Тип еліти «леви» характеризується стабільністю розвитку політичної системи, силовими методами правління та консерватизмом. Для типу еліти «лиси» характерними ознаками діяльності можна вважати хитрість, обман та демагогію. Щоб підтримувати рівновагу політичної системи необхідна періодична зміна одного типу еліти на іншу. В. Парето поділяв також еліту на правлячу й неправлячу (контреліту), а революцію розглядав як боротьбу та заміну правлячої еліти потенційною елітою. Нова еліта, що приходить до влади в результаті революції, залучає на свій бік широкі народні маси.
Роберт Міхельс — німецький політолог — у праці «Соціологія політичних партій у сучасній демократії» обгрунтував ідею «залізного закону олігархічних тенденцій». Суть цього закону полягає в тому, що створення будь-яких великих організацій обов’язково призводить до їхньої олігархізації та формування еліти. Навіть демократичним суспільством, висновує Р. Міхельс, фактично править олігархічна, елітарна група.
Американський політолог Гарольд Лассуелл розглядає політичні еліти як більш впливові проти з народних мас групи. На думку американського вченого, елітарні групи — явище, притаманне будь-якому суспільству, у тому числі й демократичному. Сучасний американський політолог Роберт Доль у своїй теорії поліархії поєднав концепцію елітаризму з ідеєю демократії і визначив сучасну політичну владу як правління лідерів різних елітарних груп, що дійшли спільної згоди.
Сучасна політична еліта є внутрішньо диференційованою. Вона поділяється на правлячу еліту, яка здійснює державну владу, та опозиційну (контреліту). Призначенням першої є володіння владою та утримання її, дії ж контреліти спрямовано на те, щоб відібрати владу в панівної еліти. У політичному житті виділяють також відкриту еліту, що поповнюється з різних верств суспільства і закриту, котра рекрутується тільки з власного середовища. Розрізняють також вищу еліту, яка приймає або безпосередньо впливає на прийняття загальнодержавних рішень, і середню еліту, яка складається з інтелектуалів, службовців, учених, менеджерів тощо. Складовою частиною політичної еліти є адміністративна, до якої належать службовці-управлінці.
У сучасній західній політології наявні два основні підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві — функціональний і ціннісний. Прихильники функціонального підходу за головну ознаку політичної еліти беруть соціальний статус людини, її місце і роль у системі владних управлінських структур. Вони визначають еліту як меншість населення, котра приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю (П. Шарон); або як меншість, котра здійснює найважливіші функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келер).
Прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою політичної еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля, фізичний стан) одних людей над іншими. Х. Ортега-і-Гассет елітою вважав тих, хто володіє найвищим почуттям відповідальності. Згідно із З. Фрейдом, еліта — це позначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно магніту. Отже, належність до політичної еліти в даному разі визначається культурно-психологічними особистими якостями людини, з якими вона народжується чи які в неї виховано [5].
Розробка елітарної теорії в українській політичній думці пов’язана з іменами Дмитра Донцова і В’ячеслава Липинського. Д. Донцов у своєму творі «Націоналізм» виділяє «ініціативну меншість» (еліту) і «пасивного чинника нації» (народ). Він зазначає, що «ініціативна меншість» повинна не тільки формулювати певну ідею, а й мобілізувати народ на її здійснення, застосовуючи «творче насильство» меншості над більшістю. На думку Д. Донцова, для досягнення могутності нації і створення національної державності політичній еліті можна застосовувати будь-які засоби.
Інший український дослідник цього питання В. Липинський зазначав, що процес постійного відновлення аристократії є характерною рисою історії різних часів і народів. Концепція національної аристократії В. Липинського виходить з того, що ні етнографічна маса людей як така, ні тип і характер, ні мова і окрема територія самі по собі автоматично не творять нації. Це робить активна серед цієї етнографічної маси група, що об’єднує всіх навколо політичних цінностей, на грунті чого формується нація.
Критеріями визначення національності стають — територія, загальний історичний досвід, соціальні інститути, типи еліт. Еліта і є носієм національної ідеї. Саме ця група керує всією нацією, стоячи на чолі її політичних організаційних установ, творить певні культурні, моральні, політичні й організаційні цінності, які потім привласнює собі вся нація, і завдяки яким нація живе і тримається.
Таку «провідну верству» В. Липинський назвав «національною аристократією», яка, на його думку, є носієм об’єднуючого принципу. Без матеріальної сили та морального авторитету немає і не може бути аристократії. А без національної аристократії, без сильних і авторитетних провідників не може бути нації. В. Липинський обгрунтував і необхідність постійного оновлення національної аристократії, оскільки для модернізації нації потрібні нові організатори. При цьому він уточнював, що вживає цей термін для «означення тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент є організаторами, правителями і керманичами нації» [6].
Що стосується сучасної України, то осмислення проблем елітарності українського суспільства можна знайти в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Полохало, О. Гарань, Б. Кухта та ін.). У сучасній Україні, на думку В. Полохала, «за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов’язаних із колами старої партійної номенклатури, образ «влади» у суспільній свідомості поєднується не зі словом «еліта», а зі словом «мафія». Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про так звану псевдоеліту — явище, «притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам» [7].
За таких умов у політичному житті країни все виразніше виявляється діяльність контреліти. Як показує політичний досвід, контреліта — це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головною метою політичної діяльності контреліти є відібрати владу в панівної еліти. Відтак функціями контреліти стає критика владних структур, спротив здійсненню соціально-економічних перетворень та політичному оновленню суспільства, вимога, внесення коректив у систему політичної влади тощо.
Для контреліти в Україні на сучасному етапі в цілому характерні надзвичайна невиразність її інтересів та слабкість політичної волі. Найбільш конструктивна (нечислення) її частина намагається діяти (без скільки-небудь значні підтримки населення) під гаслом обмеженої співпраці з правлячою елітою, переважно в законодавчих та дорадчих органах, не допускаючи в суспільній свідомості щонайменшого ототожнення себе з елітою, зосереджуючи свої зусилля на створенні впливових незалежних громадсько-політичних інституцій [8].
Сучасні вчені-політологи дотримуються думки, що нинішнє суспільство має явно елітний характер, а будь-які спроби усунути еліти з політичного життя в ХХ ст. призводили до появи тоталітарних режимів та деградації еліти. Ось чому в демократичних країнах питання стоїть не про усунення еліти з політичної арени, а про формування висококваліфікованої, ефективно правлячої групи, підконтрольної суспільству. З огляду на це виняткового значення набуває і проблема політичного лідерства як така, що безпосередньо пов’язана з проблематикою еліти.
Вставка 300а
Як зазначав у інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. Президент України Л. Д. Кучма, «на даному етапі результативність зовнішньополітичного курсу України, її міжнародний авторитет та імідж визначатимуть два основні чинники. Перший — як ми розв’язуємо внутрішні проблеми. Другий — наскільки активно й осмислено, з урахуванням національних інтересів адаптуємося до реалій сучасного світу. Світу, який інтегруючись, продовжує жити за законами конкуренції. Ключовими орієнтирами в нашій зовнішній політиці є її багатовекторність, прогнозованість і стабільність, збереження позаблокового статусу України» [16].
Вставка 301а
Сучасний курс зовнішньої політики України характеризується чітко визначеними орієнтирами й конкретним механізмом їхньої послідовної реалізації. Такий підхід знайшов своє відображення в інавгураційній промові Президента України Л. Д. Кучми 30 листопада 1999 р.: «Підтверджуючи свій європейський вибір, ми ставимо за стратегічну мету вступ до Європейського Союзу. Вимоги до членів ЄС багато в чому збігаються з завданнями, які планується вирішувати у внутрішній сфері. І насамперед тими, що стосуються якості життя народу» [18].
Вставка 304
ХVI. Практична політологія
Практичною політологією називаємо нині сукупність таких знань, без оволодіння якими неможлива успішна діяльність професійного політика. Річ у тім, що постійне ускладнення процесів політичного розвитку, зростання ролі засобів масової інформації в суспільному житті значно посилили суспільну увагу до практичних аспектів політологічних знань. Саме на базі посилення практичної спрямованості таких знань за сучасних умов виникли й набрали широкого поширення різні напрямки політології, зокрема партологія, кратологія, іміджологія, конфліктологія, політичний аналіз, прогнозування й моделювання, політичний маркетинг, політичний менеджмент тощо.
Слід зазначити, що хоча практичну політологія безпосередньо спрямовано на практичну діяльність, але без теоретичної політології справжньої політики бути не може. Суспільна практика переконливо свідчить, що будь-яка практична дія в політиці нездійсненна без відповідної ідейно-теоретичної доктрини. Практична політика, застосування політичних технологій, пошуки способів підвищення їхньої ефективності потребують у свою чергу, теоретичного аналізу політичних явищ. Інакше кажучи, поділ на теоретичну та практичну політологію за цих умов стає явищем певною мірою умовним, хоча й необхідним для розвитку і збагачення політичної науки.
1. Політична діяльність
Суспільство як цілісна система є соціальним організмом, який виконує різноманітні функції. Ці функції реалізуються через багатоманітну суспільну життєдіяльність соціумів, тобто через систему відносин між суспільством, націями, народами, соціальними групами та індивідами. Однією з таких суспільних форм життєдіяльності людей і є їхня політична діяльність. У найбільш загальному визначенні політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади.
Соціально обумовлюють політичні дії людей їхні економічні інтереси, рівень розвитку соціальної структури, культурний розвиток та ін. З іншого боку, політична діяльність впливає на економічну та інші форми діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їхній розвиток. Як свідчить суспільна практика, інколи, особливо в критичних, доленосних моментах суспільного життя, зворотний вплив політичної діяльності та політики взагалі може стати визначальним для економічного, соціального і культурного розвитку.
Політичне життя виявляється як велика багатоманітність типів і форм політичної діяльності. Приблизно кваліфікувати її можна в такий спосіб. Політична діяльність може бути стихійною та організованою; політично усвідомленою та спонтанною; цілеспрямованою та хаотичною; простою та складною; тривалою та одномоментною; традиційною й такою, де втілюються нові форми; законною та незаконною; активною та пасивною тощо.
У реальному житті види політичної діяльності можуть відбуватися одночасно в різних формах. Можна виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності:
за напрямами здійснення — державна, партійна, громадсько-політична комунікаційно-інформаційна;
за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;
за специфікою предмету впливу — теоретична, практична;
за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);
за специфікою сфер — військова, діяльність органів безпеки та ін. [1].
У суспільному житті політична діяльність виявляється в двох аспектах — теоретичному та практичному.
Теоретичну політичну діяльність пов’язано з формуванням політичної свідомості, політичних знань тощо. Вона базується на таких теоретичних засадах, як творчість, політичне проектування, планування і т. д.
Практична політична діяльність — це конкретне управління та керівництво, добір і розстановка кадрів, розробка і прийняття рішень, організація діяльності органів державної влади, їхня взаємодія з політичними партіями, суспільними організаціями, громадянами і т. ін.
Політична діяльність здійснюється на двох рівнях: перший (нижчий) — політична участь. Основними формами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйки тощо. Другий (вищий) рівень — це професійна політична діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників політичних партій, рухів та громадських об’єднань тощо. У суспільному житті поширено такі основні форми політичної взаємодії суб’єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна [2].
Важливим є питання про те, чи можна ототожнювати поняття «політична діяльність» з поняттям «політична участь». Політична участь — це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних відносин; вплив громадян на перебіг чинних у суспільстві соціально-політичних процесів та на формування владних політичних структур. Деякі сучасні політологи за допомогою поняття «політична участь» намагаються довести можливість реального здійснення права всіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, безпосередньо впливати на владу. На нашу думку, політична участь є або етапом, що передує політичній діяльності, або допоміжною сферою, яка може впливати на політику в двох напрямах: засвідчувати сприйняття чи несприйняття суспільством цієї діяльності.
У сучасній політології склалась класифікація політичної участі за видами: активна й пасивна, індивідуальна й колективна, добровільна й примусова, традиційна й новаторська, легітимна й нелегітимна. Залежно від цього розрізняють політичну участь: у виборах; у прийнятті рішень; в ухваленні та самоуправлінні; у виборі політичних лідерів і контролі за їхньою діяльністю; у прийнятті, реалізації й охороні законів; у виборчих політичних кампаніях, мітингах, зібраннях; у засвоєнні й передаванні політичної інформації; у страйках; у масових кампаніях громадянської непокори, визвольних війнах і революціях; у діяльності політичних партій і громадсько-політичних об’єднань і т.ін.
За масштабами політична участь поділяється на місцеву, субрегіональну, регіональну та загальнодержавну. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим; соціокультурне та географічне середовище; рівень освіти і міра доступності до інформації; рівень інституціоналізації суспільства; матеріальні можливості суб’єктів політичної участі та ін.
Політичну участь за сучасних глобальних процесів суверенізації, інтеграції, формування нового світового порядку можна розглядати як одну з основних характеристик демократії, як засіб політичної соціалізації та політичного виховання, розв’язання конфліктів, боротьби з бюрократією і політичним відчуженням мас [3].
2. Політичний менеджмент
Термін «менеджмент» (від англ. management — керування, управління) в літературі розглядається як процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їхнього ефективного використання з метою досягнення цілей управління суспільством, політичною, економічною або соціальною структурою, окремими спільнотами тощо. Інакше кажучи, менеджмент — це сукупність впливу на певних осіб та певні органи за допомогою особливих інструментів та методів з метою досягнення цілей організації [4].
Сучасний менеджмент фахівці розглядають як процес безперервних взаємозв’язаних дій. Такі дії — планування, організація, мотивація і контроль — дістали назву управлінських функцій. Планування полягає у формулюванні цілей об’єкта управління та способів їхнього досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей.
Організація — це все, що стосується організаційної побудови об’єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників.
Мотивацію використовують для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання працівниками своїх обов’язків стосовно об’єкта управління та суспільства в цілому.
Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їхньої структури цілям організації і т. д. Результати контролю використовуються під час вироблення нових управлінських рішень та коригування раніше схвалених організаційних заходів [5].
Загальні принципи ділового (бізнесового) менеджменту можна і треба застосовувати в політичній діяльності з урахуванням її специфіки, від об’єктів і суб’єктів політики починаючи і процесами прийняття політичних рішень і визначення наслідків їхньої реалізації закінчуючи. Політичний менеджмент — це система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їхньої реалізації в політичній практиці [6].
Застосування поняття політичного менеджменту дає змогу розглядати на теоретико-концептуальному рівні процеси функціонування сучасної політики, управлінських систем, політичних режимів, політичних партій, політичної свідомості, робити спроби зі вдосконалення управління політико-економічними процесами, спрямовуючи рух суспільства до цивілізованого політичного ринку; проектувати новий тип політики та управління, якому був би притаманний конструктивізм, компетентність, професіоналізм, настанова на гуманістичні цінності.
Перехід до ринкових відносин у політичній сфері потребує підготовки висококваліфікованих політичних і управлінських кадрів для роботи в центральних і місцевих органах влади, у політичних партіях, громадських організаціях і комерційних структурах у ролі спеціалістів з політичної іміджології, політичних комунікацій, політичного лобіювання тощо. Спеціалісти цього профілю мають здійснювати експертно-аналітичне й прогностичне обгрунтування організаційно-політичних і адміністративно управлінських рішень, розробляти «сценарії» і застосовувати політичні технології з проведення різноманітних політичних акцій і кампаній (вибори в центральні та місцеві органи влади, референдуми, масово-мобілізаційні заходи), осмислювати стан політичного розвитку суспільства.
Політичний менеджмент, як система управління політичними процесами, включає: маркетинговий аналіз кон’юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу «політичного товару» — організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичне забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства [7].
Політичний менеджмент тісно пов’язаний із процедурою прийняття політичного рішення. Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи: 1) аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення; 2) розробка рішення (проекту, програми); 3) затвердження результату розробки й прийняття його до виконання; 4) здійснення ухваленого рішення; 5) вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.
Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення є компетентність, інформованість, знання громадської думки. Зміст самого рішення залежить від суб’єктів влади, засобів масової інформації. Структура політичного рішення включає: суб’єктів влади, експертів, засоби масової інформації.
Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичного опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.
Як засвідчує історичний досвід, адміністративно-командні методи управління можуть бути досить ефективними за надзвичайних умов в економіці, виробництві, під час гострих економічних криз, воєн, подолання наслідків природних та антропогенних катастроф тощо. Однак домінування таких методів управління в суспільстві неминуче породжує: ототожнення примусової влади з владою політичною; придушення творчого потенціалу особистості, колективу, соціальних груп; обмеження свободи вибору рішень і діяльності; ідеологізацію всього суспільного життя; прагнення підпорядкувати за допомогою планування всі економічні та соціальні процеси «єдино правильному» вченню; тотальну залежність особистості від держави тощо.
На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень — зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.
Не завадить, однак, нагадати, що як засвідчить історичний досвід, абсолютизація будь-якого методу, намагання користуватись ним завжди та в усіх сферах життя приречена на поразку. Однією з найважливіших складових мистецтва політичного керівництва суспільством є вміння правильно вибирати відповідне конкретному історичному моменту співвідношення, оптимальне поєднання різних методів, оскільки будь-яка управлінська система передбачає використання і тих, і тих елементів регулювання. Ефективність політичного рішення багато в чому залежить від його теоретичних засадах принципів. Вихідним завжди має бути принцип пріоритетності політики стосовно економіки й духовного життя суспільства. Водночас політика, як концентрований вираз усіх зв’язків у суспільстві, не тільки не виключає, а й передбачає наявність причинно-наслідкової залежності від економіки та духовної сфери життя суспільства.
Ця залежність виявляється в принципі «основної ланки», який допомагає суб’єкту політичного управління розрізняти управлінські завдання відповідно до їхньої значущості, послідовності розв’язання, ролі в досягненні мети, способів і часу реалізації. Якщо ж суб’єкт не здатен відрізнити суттєве від несуттєвого, виділити ланку першочергового значення, тоді йому доведеться діяти найбільш складним способом — шукати правильного управлінського рішення методом спроб і помилок.
Простежити механізм впливу основної ланки на всі інші зв’язки та процеси можна лише за користування засадним принципом зворотного зв’язку. Для прийняття науково обгрунтованого управлінського рішення завжди потрібна докладна інформація про стан суб’єкта політики та про середовище, в якому він функціонує. Не підставі такої інформації суб’єкт управління і приймає управлінське рішення. Принцип зворотного зв’язку вказує на потрібний напрямок діяльності суб’єкта управління, оскільки основна ідея зворотного зв’язку полягає в тому, щоб з’ясувати ступінь відхилення суб’єкта політики від бажаного стану і виправити ситуацію з допомогою відповідного управлінського впливу.
Оскільки процес управління складається з певної сукупності дій, його суб’єкт починає з вибору цілей діяльності й етапів її досягнення, тобто він керується принципом поєднання кінцевої мети розвитку з поточними завданнями, коли у вирішенні поточних завдань убачають засіб для досягнення кінцевих результатів. Цей принцип передбачає як гнучкість у виборі засобів досягнення кінцевої мети, так і чітке окреслення такої мети. Дотримання його дає змогу, з одного боку, запобігти невиправданій гонитві за успіхом проміжних результатів за втрати головного — кінцевої перспективи. А з іншого — унеможливлює «перескок» через ті чи інші необхідні проміжні ланки, що зводить нанівець зусилля багатьох людей і перешкоджає тим самим, досягненню поставленої мети.
У процесі руху до своєї мети суб’єкт управління має керуватися також принципом наступності. З позицій цього принципу соціальний прогрес — це низка послідовних етапів, де кожен наступний спирається на досягнення попереднього, стає підгрунтям для вищого, досконалішого. Цей засадний принцип не тільки випливає із закономірного зв’язку між старим і новим, а й відображує характер зв’язку між ними. Становлення нового відбувається не через руйнацію, цілковите заперечення попереднього, а через його використання. Щоб політичне управління було справді ефективним, суб’єкт повинен розглядати старе і нове в їхній діалектичній єдності.
Ще одним засадним принципом наукового управління є належне використання різних методів управління. Оскільки вони зумовлюються потребами людей, першим кроком суб’єкта за визначення цілей розвитку стає пізнання цих методів. Отже, вибір напрямків практичної діяльності залежить не від особистих задумів політиків, а від людських потреб. Потреби відіграють роль сполучної ланки між законами розвитку суспільства й діяльністю людей. Без усвідомлення цього принципу людина не може бути справжнім політиком.
Використання цих засадах принципів уможливлює підвищення ефективності політичної діяльності, забезпечення стабільності політичних процесів. Окрім того, важливими є принципи консенсусу та компромісу. Вони дають змогу знайти адекватні політичні рішення, запобігти конфліктам, регулювати їх, забезпечити рівновагу між стабільністю та змінами в політичній системі.
Актуальною проблемою для сучасної України є становлення вітчизняного парламентаризму, запровадження умов парламентської демократії (традицій дебатів, цивілізованої опозиції, обумовленого законами лобізму, політичної культури протистояння та ін.) боротьбу з порушеннями політичної етики, корупції, з нехтуванням законами і нормами моралі, а також чітке розмежування повноважень різних гілок влади як необхідної першооснови своєчасного й ефективного прийняття наявною політичною владою назрілих політичних рішень.
За умов політичного суперництва, коли пропозиції перевищують попит (багато партій претендують на владу, кілька кандидатів — на один мандат депутата тощо) засобом організації політичної діяльності та водночас формою здійснення політичного управління стає політичний маркетинг.
3. Політичний маркетинг
Маркетинг (англ. marketing, від market — ринок) —це система заходів з управління операціями збуту й торгівлі, регулювання ринкових процесів, вивчення кон’юнктури та закономірностей функціонування ринку.
Політичну діяльність у будь-якому суспільстві і за будь-якого політичного режиму також спрямовано на завоювання та утримання контролю над ринком, але ринком специфічним — ринком влади. Боротьба за ринок влади за умов тоталітарних та диктаторських режимів здійснюється переважно силовими методами, аж до фізичного знищення супротивників.
У демократичному суспільстві, коли діють демократичні механізми й процедури формування трьох гілок влади, наявна відповідна політична культура громадян, політична діяльність також є суперництвом між різноманітними політичними силами за панування на ринку влади. Проте, на відміну від тоталітарних і диктаторських режимів, у демократичному суспільстві боротьба за ринок влади відбувається за правилами, зафіксованими в законодавчих нормах, у традиціях демократичної політичної поведінки виборців і претендентів на політичну владу.
Отже, за умов цивілізованого змагання за право управління політичною сферою суспільства під політичним маркетингом розуміють сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику тих чи інших настанов суспільної свідомості з метою завоювання ринку влади та утримання контролю над ним влади [8].
Серйозні спроби суто ринкових підходів до понять політології зробили В. Парето в «теорії економічної та політичної рівноваги», а також Й. Шумпетер у «конкурентній теорії демократії». У новітній політології ринковий підхід поширився завдяки значному впливу «нової політичної економії» Р. Б’юкенена. Останнім часом розроблено політико-економічні математичні моделі конституційного та електорального вибору, максимізації політичної корисності та ін. Зокрема, дослідники міжпартійного суперництва виходять з того, що партії прагнуть забезпечити собі максимум голосів виборців і тим самим максимізувати функцію влади, тобто створити модель, що діє аналогічно з моделлю ринкової монополії, а отже монопольні виразники політичних інтересів — групи тиску, фракції та ін. прагнуть максимізувати функцію корисності так само, як економічні монополії.
Політичний ринок розглядається спеціалістами за аналогією з господарчим ринком: так, наприклад, уряд відповідає на потреби партій, рухів, груп тиску таким само, як у економіці пропозиція відповідає на попит. Відпрацьованими, випробуваними засобами встановлення рівноваги на політичному ринку вважають такі: самостійність і незалежність політичних суб’єктів, жоден з яких не володіє монопольним становищем на політичній сцені; рівноправність політичних суб’єктів, що забезпечується детально розробленою системою норм, які регулюють їхню діяльність і взаємовідносини; суспільна система цінностей як підстава для досягнення консенсусу між політичними суб’єктами тощо.
Політичний маркетинг передбачає такі технології:
формування й вивчення політичних потреб, політичного попиту на політичні дії та результати таких дій;
відтворення «політичного продукту» з урахуванням того, якою «ціною» досягається він;
творення «нового» в політиці з урахуванням усіх форм витрат, у тому числі й політичних;
доведення до об’єкта і суб’єкта політики розрахунків реальних політичних можливостей на конкретному етапі;
виготовлення та використання політичної реклами, політичної агітації, стимулювання політичних дій, (активної політичної поведінки та ін. [9].
Вдале застосування прийомів маркетингу в політиці забезпечує досягнення популярності, перемоги на виборах, утримання на верхівці «політичного Олімпу». Сутністю політичного маркетингу є вивчення існуючої та формування бажаної громадської думки щодо образу (іміджу) політика, політичної організації чи ідеї.
Найважливішими функціями політичного маркетингу вважають: вивчення реального уявлення людей про політика, організацію чи ідею; визначення характеристик ідеального образу, що існує в масовій свідомості, та якомога тісніше зближення цих двох образів; планування та втілення в життя конкурентоспроможної програми дій, розрахованої на розуміння та активну підтримку політичного лідера, організації чи ідеї громадськістю.
Одним із різновидів політичного маркетингу є виборча інженерія, тобто комплекс правових, адміністративних, політичних та інших заходів, що регулюють політичні відносини щодо норм представництва та процедур формування законодавчих, виконавчих і судових органів влади.
З певним спрощенням можна сказати, що під поняттям виборчої інженерії розуміють пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих та політичних еліт стосовно завоювання і збереження влади на національному, регіональному та місцевому рівнях. Головним предметом уваги виборчої інженерії є виборчі системи, що аналізуються, виходячи з таких їхніх характеристик: кількість голосів на одного виборця, способи визначення виборчих округів, кількість депутатів, що обираються від кожного округу тощо.
Основними видами виборчої інженерії, якими користується політична та правляча еліта, є: зміна виборчих систем і процедур залежно від політичної ситуації; стимуляція пересування виборців з одного округу до іншого; маніпуляція кордонами виборчих округів, сприятливе «розмежування» округів та виборчих дільниць, маніпуляція часом проведення виборів.
Названі види виборчої інженерії є цілком легальними способами нав’язування правлячими колами своїх «правил гри», з якими змушена погоджуватись політична опозиція. За розумного використання цих засобів представниками правлячої еліти вони можуть дати істотну перевагу тим, хто перебуває при владі.
Різновидом політичного маркетингу є політична іміджологія. Імідж політичний (від анг. image зображення, відбиття в дзеркалі) — образ (найчастіше політика, політичного лідера), що цілеспрямовано формується для забезпечення належного емоційно-психологічного впливу на певні кола суспільства з метою популяризації, політичної реклами і т. ін. Річ у тім, що населення формує своє уявлення про політика не через безпосередні контакти, як буває за звичайного знайомства, а на підставі його «символічного відображення» в засобах суспільних комунікацій. Таке символічне, знакове відображення і є політичним іміджем. Політик, як правило, стає певним символом, що значно полегшує реагування суспільства на його поведінку, оскільки відпадає потреба щоразу по-новому тлумачити ті чи інші його дії.
Політичний імідж — це своєрідне відображення суспільного уявлення про ідеальне втілення тієї чи іншої соціальної ролі. Імідж політика включає різноманітні характеристики: особистісні якості (рішучість, певна агресивність, привабливість, зовнішній вигляд); організаторські, управлінські здібності (компетентність, уміння полемізувати, участь у процесах прийняття рішень); характеристики, що зближують лідера з електоратом (виходець з низів, невибагливий у побуті) та ін. Імідж політика формується на підставі реально властивих цій особистості характеристик, але у відповідний спосіб «препарованих» спеціалістами (іміджмейкерами). Вправний іміджмейкер завжди вибере з наявного набору саме те, що найліпше впливатиме як на виборців у цілому, так і на конкретні соціальні групи. Образ політика відтак свідомо збагачується тими характеристиками, які потрібні для посилення значущості особи, але реально існують лише в потенції. Формування політичного іміджу спирається не тільки на характерні риси самого політика, а й тих осіб, що постійно супроводжують його (сім’я, діти, найближчі друзі), а також на спосіб його життя (домашні тварини, хобі, улюблений відпочинок) та минуле (якісь благородні чи геройські вчинки).
У цілому засоби зі створення політичного іміджу мають позитивний характер, хоча б тому, що вони наближають політика до свого електорату, змушують його враховувати настрої населення, підтримувати з ним постійний зв’язок.
Завершальним етапом політичного маркетингу є політичне рекламування, спрямоване на формування позитивного політичного іміджу тих чи інших державних, соціальних, політичних інститутів, окремих лідерів та особистостей, ідей, доктрин, програм тощо.
Виокремлюють такі етапи політичного рекламування (багато в чому вони збігаються зі щойно розглянутим процесом створення політичного іміджу — це не дивно, бо їхня мета, власне, така сама): 1) дослідження характеристик ідеального іміджу; 2) дослідження характеристик реального іміджу (якщо такий уже існує в суспільній свідомості); 3) «пакування» (проектування) іміджу, що планується на «продаж»; 4) розробка форм, методів і засобів просування «спакованого» іміджу на політичний ринок; 5) «продаж» створеного іміджу через засоби політичної комунікації; 6) аналіз ефективності рекламної кампанії та коригування раніше запланованих дій.
Ефективність здійснення політичного рекламування оцінюється тим, чи пощастило вигідно «продати» політичний товар. Ясна річ, що для досягнення успіху потрібно залучати професіоналів у галузі політології, соціальної психології, соціології та комунікації.
В Україні політичне рекламування, як і сам політичний ринок, перебувають на стадії формування. Однак у вітчизняну політичну практику все активніше входять специфічні товари політичного ринку, тобто різноманітні вигоди і привілеї. Насамперед це пов’язано зі зростанням ролі політичної реклами та широким використанням засобів масової інформації, а також включенням такого потужного засобу впливу на політичні рішення, як громадська думка.
Вставка 306
Література
4 Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.
5 Там само, С. 325—333.
12 Див.: Політологія: історія та методологія / За загальною редакцією Ф.М. Кирилюка. — К., Здоров’я, 2000. — С.20.
13 Див. Політологія: Історія та методологія / За загальною редакцією І.С. Юзюбка, К.М. Левківського. — К., Вища школа, 1998, — с. 18.
Вставка 306
Література
V. Сучасні ідейно-політичні течії
1 Див.: Заблоцький В. Феномен лібералізму //Схід. — 1998. — № 6. — С. 26—35.
2 Див.: Голубицький О., Кулик В. Консерватизм—ідеологія порядку, стабільності і добробуту. — К., 1995.
3 Современный консерватитзм. — М., 1994.
8 Эклунд К. Эффективная економика: шведская модель. — М., 1991.
14 Див.: Глобальні трансформації і стратегії розвитку / Керівник авторського колективу О. Г. Білорус. — К., 1998.
15 Див.: Современный мир глазами «зелёных» — М., 1987.
16 Див.: Политология. Энциклопедический словарь. М., 1993. — С. 400.
17 Див. Желев Ж. Фашизм. — М., 1991.
18 Див. Остроухов. Терроризм: Социально-философськие аспекты исследования. — Вып. 3. — М., 1999. — С. 216—224.
19 Ковальский Я.В. Папы и папство І—ХХ в. — М., 1991.
20 Крывелёв И. История религии: В 2 т. — М., 1975—1976.
Література
VІ. Політична влада.
6 Див. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду. — К., 1996. С. 271—279.
7 Там само.
Література (до стр. 312)
VІІ. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА
1 Див.: Журавський В.С., Політична система Україна: проблеми становлення і розвитку. — К., 1999.
2 Див.: Социально-политические науки — 1991. — № 5. — С. 67.
3 Див.: Политология: Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 273.
4 Див.: Политика мира и развитие политических систем. — М., 1979. — С. 208—209.
5 Див.: Марков П.Г. Политика, власть, демократия. — К., 1999.
6 Липинський В. Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму // Філософська і соціологічна думка. — 1991. — № 10. — С. 83.
7 Див.: Саламатин В.С. Политические режимы: к методологии понятий. — М., 1995.
8 Див.: Технік А.В. Тоталітаризм і авторитаризм (спільне й особливе) // Актуальні проблеми політики. — 1999. — Вип. 5. — С. 133—136.
9 Див.: Трубайчук А., Розумок В. Що таке тоталітаризм. // Пам’ять століть — 1998. — № 6. — С. 16—28.
10 Див.: Ладиченко В.В. Суть та функції державної влади. // Держава і право — 1999. — Вип. 2.
11 Див.: Ленін В.І. Про державу. // Ленін В.І. Повн. зібр. тв. — Т. 39. — С. 70.
12 Див.: Бакунин М. Государственность и анархия. — Женева, 1873. — С. 278, 280, 281.
13 Козлихин И.Ю. Идея правового гусударства. История и современность — СПб, 1993.
14 Див.: Політичні партії України / За ред. В. М. Якушика. — К., 1996.
15 Див.: Каддафи М. Зелёная книга. — М., 1989. — С. 27—28.
16 Див. Политология: Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 246.
17 Див.: Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диалог. — 1990. — № 5. — С. 84.
18 Див.: Дюверже М. Однопартийность // Политика. 1990. — № 6, 7.
19 Див.: Михельс Р. Неободимость организации // Диалог. — 1990. — № 3. — С. 58.
20 Див.: Острогорский М. Демократия и политические партии. — М., 1930. — Т. 2. — С. 308.
21 Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 676.
22 Политология и современный политический процесс. — М., 1990. — С. 98.
23 Цит за: Социально-политические науки — 1990. — № 9. — С. 72.
24 Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—327.
25 Див.: Програмові засади Молодіжного Конгресу українських націоналістів // Визвольний шлях. — 1998. — Кн. 8. — С. 923—926.
26 Див.: Народний Рух України. Документи і матеріали. — К., 1993. — С. 10—16.
27 Див.: Народно-демократична партія. Статут, керівні та контрольні органи. — К., 1998.
28 Див.: Программа Коммунистической партии Украины. Устав Коммунистической партии Украины. — К., 1996. — С. 33—36.
29 Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 335—342.
VIII. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
1 Невичерпність демократії. Видатні діячі минулого і сучасного про вільне, демократичне суспільство і права людини. — К., 1994. — С. 4—5.
2 Гаджиев К.С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные вехи формирования // Вопр. Философии. — 1991. — № 7. — С. 19—20.
3 Цицерон. Диалоги: О государстве. О законах. — М., 1966, — С. 21.
4 Макиавелли Н. Государь. — М., 1990. — С. 69.
5 Монтескье Ш. Избр. произв. — М., 1955. — С. 430.
6 Руссо Ж.-Ж. Трактаты. — М., 1969. — С 159.
7 Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — М., 1990, — С. 228.
8 Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1997. — С. 80.
9 Дорошенко Д. І. Нарис історії України. — К., 1991. — С. 152.
10 Див. Угода та Конституція Пилипа Орлика // Права держави. — 1992. — № 5. — С. 8—9.
11 Конституція України, — К., 1996, — С. 3.
12 Там само. — С. 4.
ІХ. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
1 Див.: Коновалов В.Н. Экономика и политика. — Ростов-на-Дону, 1995.
2 Див.: Лукінов І. Інвестиційна політика в стабільному економічному розвитку // Економіка України. — 1999. — № 10.
3 Див.: Мандибура В. Посилення політичної дестабілізація в Україні. Соціально-економічні причини. // Віче. — 1999. — № 1.
4 Див.: Чистілін Д. Еволюційний розвиток світової економіки та інтеграція України // Економіка України. — 1999. — № 1.
5 Див.: Сатановська О. Роль держави в регулюванні економічних відносин // Економіка України. — 1999. — № 11.
6 Див.: Гальчинський А. Рішучі дії // Економіка України. — 1999. — № 7.
7 Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.» // Урядовий кур’єр, 28 січня 2000 р.
8 Див.: Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5.
9 Див.: Мочерний С. Характер перехідного періоду в Україні 90-х // Віче. — 1999. — № 10.
10 Див.: Білорус О., Скаленко О. Українську економіку врятує тільки справжня демократія // Віче. — 1998. — № 4.
11 Див.: Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5.
12 Див.: Кемпбелл Р., Макконелл, Стенли Л. Брю. Экономикс: принципы, проблемы и политика. Т. 1. — М.: Республика, 1992 — С. 275.
13 Там само. — С. 277.
14 Там само. — С. 277—278.
15 Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.» // Урядовий кур’єр. — 28 січня 2000 р.
16 Там само.
17 Див.: Гальчинський А. Складним шляхом реформ: деякі підсумки і перспективи // Економіка України. — 1999. — № 6.
Х. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
1 Див.: Соціальна сфера у перехідний період. — К.: Основи, 1994.
2 Див.: Скуратівський В. А. Соціальна політика як суспільний феномен і вид практичної діяльності // Вісник УАДУ при Президентові України. — 1997. — № 1. — С. 130—147.
3 Див.: Барков В. Ю. Національні й соціальні проблеми як предмет політики в сучасній Україні. — К., 1998.
4 Див.: Паламарчук В. М. Соціальна стратегія в Україні в період здійснення економічних реформ. — К., 1993.
5 Там само.
6 Див.: Социальная структура общества и её динамика. // Социология: наука об обществе. — Херсон, Константа, 1996. — С. 286—324.
7 Ленин В. И. Великий почин / Полн. собр. соч. Т. 39, с. 16.
8 Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 576
9 Див.: Дзвінчук Д. Конфлікти та способи їх подолання // Віче. — 1999. — № 5. — С. 11—16.
10 Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік: Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр. // Урядовий кур’єр. — 2000 р. — 28 січня.
11 Там само.
12 Див.: Сіленко А. В. Соціальний захист. Політичний вимір // Віче. — 1999. — №12.
13 Див.: Ролещук Ю. Ф. Эволюция социальной политики США в 60—80-е годы. — М., 1987.
14 Див.: Реформування ринку праці та соціальної політики в Україні. — К.: МОП. — 1994.
15 Див.: Біляцький С. Соціальний захист як ознака цивілізованості суспільства // Віче. — 1998. — № 8
16 Див.: Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К., 1997.
17 Див.: Хилько М. Від психології підкорення до психології захисту природи // Віче. — 1999. — № 6
18 Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. —Т. 32. — С. 45.
ХІ. ПОЛІТИКА ТА ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ
1 Див.: Бромлей Ю. В. Очерк теории этноса. — М., 1983.
2 Див.: Бромлей Ю. В. Этнические процессы в современном мире. — М., 1987.
3 Див.: Макарчук С. Н. Український етнос (виникнення та сучасний розвиток). — К., 1992.
4 Див.: Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1991.
5 Див.: Ленин В. И. О праве наций на самоопределение / Полн. собр. соч. — Т. 24. — С. 124.
6 Див.: Кашлев Ю. В. Общеевропейский процесс: вчера, сегодня, завтра. — М., 1990.
7 Див.: Гаджиев К. С. Американская нация: национальное самосознание и культура. — М., 1990.
8 Див.: Старосольський В. Теорія нації. — К., Вища шк., 1998.
9 Див.: Ленин В. И. О праве наций на самоопределение / Полн. собр. соч. — Т. 24. — С. 115.
10 Див.: Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів. — К., 1994.
11 Див.: Старосольський В. Теорія нації. — К.: Вища шк., 1998.
12 Див.: Барков В. Ю. Національні й соціальні проблеми як предмет політики в сучасній Україні. — К., 1998.
13 Див.: Шаповал Ю. І. І ці трагічні роки. Сталінізм на Україні. — К., 1990.
14 Див. Декларація прав національностей України // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — С. 1554.
15 Див.: Картунов О. В. Вступ до етнополітології. — К., 1999. — С. 238—240.
16 Там само. — С. 230—243.
17 Див.: Грушевський М. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчості і діяльності / Записки наукового Українського т-ва в Києві. — К., 1909. — Кн. 3. — С. 8, 9.
18 Див.: Бистрицький Є. Націоналізм та легітимація комуністичної влади. Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. — К., 1995. — С. 51—66.
19 Див.: Донцов Дм. Націоналізм. — Львів, 1926.
20 Див.: Грушевський М. Освобождение России и украинский вопрос. — СПб, 1907. — с. 111.
ХІІ. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
1 Див.: Гаджиев К. С. Полическая культура: концептуальный аспект // Полис. — 1991. — № 6.
2 Див.: Дахин В. Политическая культура и власть. // Свободная мысль. — 1996. — № 1.
3 Див.: Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. — М., 1977. — С. 333, 368.
4 Див.: Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полис. — 1992. — № 4.
5 Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979. — с. 259.
6 Кейзеров Н. М. Политическая и правовая культура. Методологические проблемы. — М., 1993. — с. 14.
7 Див.: Смирнов В. В. «Круглый стол» по проблемам политической культуры. — М., 1979. — С. 128.
8 Див.: Матусевич В. Політична культура: теоретико-методологічні проблеми дослідження // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1998. — № 4—5.
9 Див.: Уледов А. К. Общественная психология и идеология. — М., 1985. — С. 100.
10 Эйдельман Н. Я. Грань веков. Политическая борьба в России. Конец XVIII — нач. ІХ столетия. — М., 1982. — С. 36.
11 Див.: Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді. — К., 1996.
12 Див.: Шморгун О. Україна: шлях відродження. Економіка, політика, культура. — К., 1994.
13 Див.: Головаха Е. И., Бекешкина И. Э., Небоженко В. С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. — К., 1992. — С. 105.
14 Там само. — С. 106.
15 Там само. — С. 117.
16 Див.: Головаха Е. И. Отношение молодёжи к материалам средств массовой информации по проблемам перестройки и демократизации общества. Массовая информация и общественное мнение молодёжи — К., 1990. — С. 53—67.
17 Див.: Цимбалистий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців. — К., 1994.
18 Цит. за: Політологія // Семків О. І. та інші — Львів, 1994. — С. 419.
Літ-ра до с. 319
13 Див.: Гедікова Н. Ф. Основні фактори політичної соціалізації особистості і їх прояв в Україні. — Одеса, 1999.
14 Яковлев А. Н. Реализм — земля перестройки. — М., 1990. — С. 412.
15 Тейлор Ф. У. Научная организация труда. — М., 1925. — С. 4.
16 Див.: Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді. — К., 1996.
17 Див.: Вятр Е. Восточная Европа: судьба демократии // Социологические исследования — 1992. — №.1.
18 Див.: Головаха Є., Пухляк В. Політична соціалізація в посткомуністичній Україні. // Політична думка. — 1994. — № 2. — С. 28—29.
ХІV. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО
1 Див.: Миллс П. Властвующая элита. — М., 1959.
2Див.: Политология: Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 403.
3 Див.: Політологія / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського — К.: Вища шк., 1998. — С. 213.
4 Див.: Моска Г. Правящий класс // Социологические исследования. — 1994. — № 10. — С. 189.
5 Див.: Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1997. — С. 118.
6 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Відень. — 1926. — С. 131.
7 Див.: Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. — К., 1995. — С. 144, 148.
8 Див.: Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1997. — С. 172.
9 Див.: Блондель. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. — М., 1992.
10 Див.: Бебик В. М. Еліта, елітарність, лідерство // Віче. — 1993. — № 7.
11 Див.: Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 646—648.
12 Ницше Ф. Сочинения: В 2 т. — М., 1990. — Т. 1. — С. 439.
13 Див.: Энгельс Ф. Роль насилия в истории // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 21. — С. 419—479.
14 Див.: Херманн М. Дж. Стили лидерства и формирование внешней политики // Полис. — 1991. — № 1.
15 Такер Р. Политическая культура и лидерство в Советской России. От Ленина до Горбачёва // США: экономика, политика, идеология. — 1990. — № 1. — С. 83.
16 Див.: Полохало В. Правляча еліта та контреліта в сучасній Україні // Демократія в Україні. Минуле й майбутнє. — К., 1993.
17 Ленин В. І. Повне зібр. тв. — Т. 41. — С. 23.
18 Див.: Закон України «Про статус народного депутата України» // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 3. — С. 47.
19 Див.: Бекешкина И. Есть ли в Украине общенациональные лидеры? // Политическая мысль — 1994. — № 3. — С. 22.
20 Там само. — С. 23.
ХV. СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС
1 Див.: Глобальні трансформації і стратегії розвитку / Керівник авторського колективу О. Г. Білорус. — К., 1998.
2 Див.: Циганкова П. А. Міжнародні відносини як особливий різновид суспільних відносин // Політологічні читання. — 1992 — № 2.
3 Див.: Кремень В., Ткаченко В. На терезах глобалізму. // Політика і час — 1999, — № 1. — С. 25—35; № 2. — С. 53—58.
4 Див.: Міжнародні економічні відносини. Система регулювання міжнародних економічних відносини / А. С. Філіпенко та ін. — К., 1994.
5 Там само.
6 Див.: Гречанинов В. Україна в майбутній Європі: розробка моделей, дослідження перспектив. // Віче. — 1999. — № 9. — С. 90—101.
7 Див.: Ясперс К. Будущий мировой порядок // Век ХХ и мир. — 1990. — № 9.
8 Див.: Рябов С. Г. Теорія міжнародної політики. // Політологічні читання. — 1995. — № 1.
9 Див.: Кремень В., Ткаченко В. На терезах глобалізму // Політика і час — 1999. — № 1. — с. 25—35; № 2. — С. 53—58.
10 Див.: Глобальні трансформації і стратегії розвитку / Керівник авторського колективу О. Г. Білорус. — К., 1998.
11 Див.: Вернадский В. И. Размышления натуралиста: В 2 кн. — М., 1972. — Кн. 2. — С. 77.
12 Див.: Мироненко А. Н. Проблемы ядерного века и пути их решения. — К., 1989.
13 Див.: Печчеи А. Человеческие качества. — М., 1990.
14 Див.: Аппатов В. П. Новое политическое мышеление и современные международные отношения: анализ современной политологии. — Одесса, 1991.
15 Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 348—360.
16 Інавгураційна промова Президента України Л. Д. Кучми 30 листопада 1999 р. — Урядовий кур’єр. — 1999. — 1 грудня.
17 Див.: Білас І. Національні інтереси українського народу — підґрунтя національної безпеки та оборони: геополітичний аспект // Визвольний шлях. — 1999. — Кн. 3. — С. 274—276.
18 Інавгураційна промова Президента України Л. Д. Кучми 30 листопада 1999 р. — Урядовий кур’єр. — 1999. — 1 грудня.
19 Там само.
20 Див.: Бжезінський З. Велика шахівниця // Всесвіт. — 1999 — № 3. — С. 111—138.
ХVІ. ПРАКТИЧНА ПОЛІТОЛОГІЯ
1 Див.: Політологія / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 112.
2 Див.: Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1977. — С. 107.
3 Там само. — С. 367.
4 Див.: Сульє Д., Ру Д. Управління. — К., 1994.
5 Див.: В. М. Бебик. Політологія: теорія, методогогія, практика. — К., 1997. — С. 188.
6 Див.: Почепцов Г. Теорія комунікації. — К., 1996.
7 Див.: Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1977. — С. 196.
8 Див. В. М. Бебик. Політологія: теорія, методогогія, практика. — К., 1997. — С. 173—174.
9 Див.: Політологія / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського — К.: Вища шк., 1998. — С. 121—122.