Недемократичні політичні режими та особливості їх трансформації в напрямку демократії.
9.1 Тоталітаризм і його ознаки та види.
9.2. Авторитаризм
9.3. Трансформація недемократичних режимів
9.3.1. Глобальний процес демократизації і лібералізація недемократичних режимів як передумова і підготовча стадія переходу до демократії.
9.3.2. Делегітимізація і лібералізація недемократичних режимів як передумова і підготовча стадія переходу до демократії.
9.3.3. Типи переходу до демократії.
9.3.4. Особливості та фази трансформації посткомуністичних суспільств.
9.3.5. Особливості та труднощі переходу до демократії в Україні.
В попередньому розділі була дана характеристика демократичного політичного режиму та форм правління в демократичних суспільствах. Наголошено, що демократичні цінності успішно реалізуються в багатьох країнах, однак демократії ще не стали домінуючими в сучасному світі, де переважають або традиційні автаркії (типу абсолютиських монархій), або різноманітні сучасні форми недемократичних режимів.
Вони поділяються на два підтипи: тоталітарні і авторитарні, що в свою чергу мають свої особливості та різновиди.
9.1 Тоталітаризм і його ознаки та види.
Тоталітаризм – деспотичний, диктаторський режим, який в першій половині ХХ століття встановлюється в багатьох країнах Європи, Азії та Латинської Америки.
Першою тоталітарною державою після жовтневого перевороту 1917 року став Радянський Союз. В 20-30-ті роки тоталітаризм утверджується в Італії, Німеччині, Югославії, Греції, Іспанії, Португалії, Румунії, Болгарії, Гватемалі, Сальвадорі, Японії. Згодом, після другої світової війни, під тиском Радянського Союзу тоталітарні режими комуністичного зразка сформувалися в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії, Румунії, Югославії, НДР, Китаї, В’єтнамі, Північній Кореї, Лаосі, Камбоджі і на Кубі.
Чим же є тоталітаризм ( від лат. totalis - весь, цілий, повний)? Відповідь на це питання дають дослідження багатьох політологів та соціологів (Х.Аренд, Ф.Гаєк, К.Фрідріх, З.Бжезінський, Л.Шапіро та інші), які прийшли до висновку, що поняття тоталітаризму стосується не лише політичної влади чи держави. Воно характеризує стан всієї соціальної системи. Втручаючись в усі сфери життєдіяльності суспільства ( до приватного життя громадян включно) режим встановлює над ним тоталітарний контроль і намагається перебудувати суспільство у відповідності до своєї доктрини.
Таким чином, тоталітаризм- це певний політичний режим і суспільна система, які характеризуються насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої еліти, організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат, очолюваний вождем (фюрером, дуче, каудільо) , тотальним контролем над суспільством і особистістю, нічим не обмеженим втручанням в усі сфери життя громадян.
Для тоталітарного політичного режиму притаманні наступні ознаки:
Основною ланкою в політичній структурі тоталітарного суспільства виступає єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером. Відбувається зрощення партії з державою. Політизуючи всі органи державної влади (через контроль за призначенням на посади) партія підпорядковує їх, перетворюється в “партію-державу” шляхом злиття з державними інститутами, які переходять під повний партійний контроль. Політична опозиція знищується. Партія встановлює всеохоплюючий контроль над всіма сферами суспільного і приватного життя громадян.
Панування тоталітарної еліти (номенклатури, партократії) спирається на тоталітарну економіку з системою жорсткого централізованого контролю і управління всіма її галузями та на політизовану соціальну ієрархію, у якій кожна група має свій набір привілеїв, залежно від її статусу. Противники режиму із соціальної структури виключаються, ізолюються, втрачають привілеї або й засоби до життя. Піраміда тоталітарної влади складається з декількох вертикальних структур – політичної, господарської, військової, ідеологічної, наглядової і каральної. Всі вони замикаються на фігурі вождя, в руках якого зосереджена вся повнота влади.
Наявність партійно-державної, обов’язкової для всіх ідеології, відкрита незгода з якою карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія, що базується на соціальних міфах (чи то про керівну роль робітничого класу, чи то про зверхність арійської раси ) видається режимом як єдино вірне вчення. Ця ідеологія служить засобом легітимації режиму. Саме за її допомогою він намагається виправдати репресії і обгрунтувати своє право на існування. Тоталітарні ідеології, як правило, відкидають минуле і сучасне в ім’я “великого і світлого майбутнього”.
З метою маніпулювання масовою свідомістю встановлюється монополія на засоби масової інформації, створюються потужні системи ідеологічної обробки населення. Масам пропонується лише дозована інформація про події і лише їх офіційна інтерпритація. Режим культивує нетерпимість до будь-якого інакомислення, розглядаючи ідейних опонентів як політичних противників, вони переслідуються і знищуються.
Для тоталітаризму притаманна зростаюча одномірність політичного, економічного, соціального і духовного життя. Відсутність можливостей відкритого прояву специфічних інтересів різних соціальних груп, витіснення з життя суспільства будь-якої альтернативності. Суспільству пропонується один суспільний вибір, один тип власності, одна партія, одна ідеологія, один вождь тощо.
Тоталітаризму властива так звана “активна несвобода” особи. Людям не просто забороняють мати відмінні від офіційних погляди та брати участь в опозиційних чи не схвалених владою організаціях. Їх постійно примушують демонструвати лояльність до режиму, надавати йому активну підтримку у різного роду мобілізаційних кампаніях, демонстраціях, мітингах тощо. Несанкціоновані форми суспільної активності забороняються. Інститути громадянського суспільства руйнуються
Визначальною ознакою тоталітаризму є застосування особливої системи насильництва і масового терору як специфічного засобу контролю над суспільством. Діяльність величезного наглядового і карного апарату заснована на сваволі, беззаконні та псевдосудочинстві. Відбувається зрощення партійно-державного апарату з репресивною системою. Тоталітарний режим встановлює контроль над зброєю, монополію на засоби збройної боротьби, мілітаризуючи всі сфери суспільного життя.
Соціально-психологічним підгрунтям для репресій стало формування режимами “образу ворога” і на цій основі – агресивної політичної свідомості. Німецький нацизм, що будував свою ідеологію на засадах крайнього шовінізму і расизму, зверхності арійської раси, оголосив ворогами усі “ неарійські” меншини Німеччини ( насамперед євреїв і циган ), а потім і решту націй, що відкинули претензії “арійської раси” на керівництво світом. Більшовизм же оголосив ворогами всіх, хто не належав до „передового робітничого класу”.
Переслідував комуністичний режим і за національною ознакою, депортуючи з їхніх етнічних територій цілі народи: німців Поволжжя, кримських татар, народи Північного Кавказу.
Злочини тоталітарних режимів незліченні. Та особливо жахливими серед них були: холокост – послідовне і суцільне знищення нацистами євреїв в Німеччині і на захоплених нею територіях в 1933-1945рр та організований більшовицьким режимом штучний голодомор 1932-1933 років в Україні- акт геноциду українського народу.
Холокост ( від грец. Holocaustosis- жертва всеспалення ) був вираженням фашистської ідеології і політики державного антисемітизму, доведеного до свого крайнього, практичного втілення – геноциду значної частини єврейського народу. В нациських катівнях загинуло 6 млн. євреїв- 1/3 світового єврейства.
Нацистська ідеологія бачила в євреї “недостойну звання людини антитезу” германського арійця. Ця параноя від ідеології людиноненависництва повинна була виправдати винищення “расово неповноцінних нелюдей”, юдофобію та антисемітизм, що стали в Німеччині державною політикою .
Особливо величезними були жертви холокосту на території Польщі, В Освенцімі, Майданеку, Треблінці, Собиборі, Бельжеці та інших концтаборах було знищено понад 3 млн євреїв. В Україні за роки другої світової війни нацистами було винищено півтора мільйона євреїв.
Символами холокосту в Україні стали такі місця знищення євреїв як “Бабин Яр” у Києві-160 тис., “Дробицький Яр” у Харкові- 16 тис., “Гостра могила” у Луганську- 10 тис. та ін. Страхітливою була трагедія галицького єврейства. За переписом 1931р на території Східної Галичини проживало близько 1 млн євреїв ( для порівняння – в довоєнній Німеччині- біля 500 тис.). Майже всі вони були знищені. З вересня 1941 р по червень 1943 року в північній частині міста Львова функціонувало єврейське гетто, в якому загинуло 136 тис. чол., в основному стариків, жінок і дітей. В іншому львівському концтаборі, так званому Янівському, було ліквідовано 200 тис. чоловік, більшість з них, понад 100 тисяч, були євреями.
Холокост є загальнолюдською, а не лише вузьконаціональною єврейською трагедією. Він з’явився відображенням кризового стану всієї системи сучасної цивілізації, її політичних, правових і моральних структур, що допустили виникнення фашизму. І про це людство повинно постійно пам’ятати.
Сталінізм, керуючись теорією класової боротьби, спрямував свою політику масових репресій на непролетарські верстви. Послідовно нищилась буржуазія, дворянство, духовенство, так звана “буржуазна” і “націоналістична” інтелігенція. Наприкінці 20-х- початку 30-х років ворогами була оголошена найчисельніша соціальна верства країни – трудове селянство, яке мужньо протистояло більшовицькій політиці примусової колективізації. Спочатку репресії спрямовувались проти економічно незалежної, заможної частини селянства (так званих “куркулів” і “підкуркульників” ), а потім , щоб остаточно зламати супротив селян, значна його частина була виморина штучно створеним більшовицьким режимом голодом 1932-1933рр., який став інструментом масового політичного терору.
Всебічне дослідження причин голоду переконливо свідчить, що він був не тільки і не стільки наслідком недостатнього врожаю 1932 року чи просто примусових хлібозаготівель, хоча їх розміри і були дуже завищені, голод був організований тоталітарним режимом. Терор голодом при цьому здійснювався як за класовими так і за національними критеріями. Надзвичайні заготівельні комісії особливо лютували в Україні і на Кубані, де дві третини населення було українським. Саме тут на селян ( так званих “боржників” і “саботажників”) накладалися натуральні штрафи. При невиконанні планів хлібозаготівель до селянських сімей застосовувалися такі нелюдські санкції як конфіскація всіх продовольчих запасів, в тому числі і незернових. Свідки тих жахливих подій розповідають:” А які запаси у нас були, то власті забрали. Вигрібали все, де квасолинку яку, чи крупи, нишпорили по всіх закутках, родина прирікалася на голодну смерть.” Це була політика творення голодомору.
Національний вимір голодомору 1932-33 років в Україні переконливо свідчить, що терор голодом був не тільки одним з методів прискорення суцільної колективізації українського селянства та примусу до їх сумлінної праці в колгоспах, але й методом політичного упокоєння українців. Тобто українців нищили і як селян, що опиралися колективізації та хлібозаготівлям і як громадян республіки зі стійкими традиціями визвольної боротьби. Влада і не приховувала цієї мети. Так секретар ЦК КП (б) У Постишев в січні 1934 року відверто заявив: “Украинський голодомор 1933 года был годом поражения украинской националистической контрреволюции. Партия проделала гераклов труд по ликвидации националистических елементов на Украине” (Цит.за журн.Віче.-2003-N3, с.34.). Свідченням такої мети було і те, що голодомор не випадково збігся з масовим знищенням національної інтелігенції. Органами державної безпеки в Україні було заарештовано за 1932 і 1933 роки 199 тис. осіб проти 115 тис. в три попередні роки. Не випадково 30-ті роки минулого століття назвали роками розстріляного національного відродження.
Наслідки голодомору були жахливими. За різними підрахунками в Україні загинуло від 7 до 10 млн. чоловік. Це була трагедія вселенського масштабу. Людські втрати України дорівнювали населенню таких європейських країн як Болгарія, Угорщина чи Бельгія. Голодомор 1932-33 рр. був визнаний міжнародною громадкістю актом геноциду українського народу. В 1988 р. Конгрес США на підставі висновків спеціальної комісії визнав, що Сталін та його оточення здійснило геноцид проти українців в 1932-33 роках. До такого ж висновку ще в часи існування Радянського Союзу прийшла міжнародна комісія юристів. В травні 2003р. на спеціальному засіданні щодо вшанування пам’яті жертв голодомору Верховна Рада України в своєму зверненні заявила: ”Голодомор 1932-1933 був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один із найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду”. На пропозицію України в листопаді 2003 року генеральна асамблея ООН визнала винним в організації голодомору 1932-33 років в Україні тоталітарний сталінський режим.
Тоталітарний політичний режим функціонував у двох формах: праворадикального тоталітаризму ( фашизму, нацизму) і лівоекстремістського тоталітаризму (комунізму, сталінізму). Перший характеризувався встановленням відкритої терористичної диктатури, мілітаризацією всіх сфер життя, придушенням демократичних свобод, вождиським принципом побудови державного управління, ідеологічна концепція фашизму заснована на шовінізмі і расизмі. Лівоекстреміська форма тоталітаризму характеризується всевладдям бюрократичного партійно-державного апарату і його зрощенням з репресивною системою, економічним і духовним відчуженням людини, люмпелізацією особистості, пануванням міфологічної державної ідеології.
Тоталітаризм в обох його різновидах на нинішньому етапі суспільного розвитку зазнав поразки. Але це ще не означає що він не може відновитися в майбутньому. Після низки невдач на шляху демократизації посттоталітарних суспільств може настати фаза згортання демократії. Окрім того існує загроза встановлення тоталітарних режимів у західних країнах. Для цього, як вважає Вацлав Гавел, існують соціальні та психологічні передумови, які є невід’ємними характеристиками сучасної цивілізації. Серед них: бюрократизація і некерованість сучасних суспільств; технологічний імператив; можливості сучасних засобів маніпуляції і переконання; споживацька зорієнтованість суспільств; пристосуванство (конформізм) як розповсюджена риса індивідуальної поведінки та інше.
9.2. Авторитаризм
Як вже вказувалось раніше, підтипом недемократичних режимів є авторитарні системи (від лат. autoritas - влада). З тоталітаризмом їх об’єднує диктаторський, не обмежений законом характер влади. Разом з тим тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем придушенням демократичних свобод і всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади (див. табл.9.1).
Таблиця 9.1.
Відмінності тоталітаризму і авторитаризму.
Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, які усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за владу не допускається.
Авторитарні риси режиму знаходять свій прояв в тому, що влада зосереджується в руках однієї людини ( монарха, диктатора, деспота), або вузької групи осіб. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням. Режиму не властивий тоталітарний контроль над суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю поглинається державою. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.
Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити наступні різновиди:
Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади прийшли релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.
Військово бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових діяльність представницьких інституцій значно обмежується, або й взагалі забороняється. Так було в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки.
Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора. Персональна тиранія була притаманна для режимів Барре в Сомалі, Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа.
Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою, виборні представницькі органи відсутні.
Неототалітарні режими. Вони формально функціонують при наявності багатьох партій, опозицій, періодичних виборів, але завдяки різного роду маніпуляціям влада зберігається в руках однієї масової партії. Такі режими існують в Мексиці і Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці і БААС у Сирії).
В ряді країн авторитарна влада показала відносну здатність успішного розв’язання завдань економічного розвитку (Чілі, країни Південно-Східної Азії). На цій підставі дехто з аналітиків обстоює тезу про можливість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління в посткомуністичних країнах для більш успішного вирішення завдань переходу до демократії. Безумовно, для успішного вирішення завдань трансформації суспільства потрібна чітка організація владної системи. Але це не значить, що сильна влада обов’язково повинна набирати авторитарних форм. Та й досвід Чехії, Латвії, Литви, Естонії, які здійснили успішний безпосередній перехід від тоталітаризму до демократії, переконливо доводить, що демократично організована влада здатна успішно розв’язати надскладні завдання трансформації. До того ж не виключено, що у авторитарного лідера може з’явитися спокуса відкинути демократичні механізми здійснення влади і встановити диктаторський режим. Для такого повороту завжди можна знайти виправдання: від необхідності жорстких “непопулярних” кроків для подолання кризових явищ до звинувачення парламенту у неконструктивній діяльності, а політичних партій та преси- у перебільшеній критиці дій влади (прикладами є Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія).
Перехідний період – це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадянського суспільства зі складною структурою громадських об’єднань і асоціацій, це і процес формування демократичної політичної свідомості і демократичної політичної культури. Тільки авторитарними методами, без широкого залучення демократичних політичних сил, демократичне суспільство не побудувати. Так, як не побувши у воді, не можна навчитися плавати, так і не розбудовуючи демократію, не можна перейти до неї.
9.3. Трансформація недемократичних режимів
9.3.1 Глобальний процес демократизації
Трансформація недемократичних політичних режимів і перехід до демократії значного числа держав – це одна з найсуттєвіших складових сучасного світового політичного процесу, який переживає третю і саму потужну хвилю демократизації. (див. табл.9.2).
Отже, третя хвиля демократизації, яку зараз переживає людство, почалася в середині 70-х років в країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-ті роки збанкрутували диктаторські режими в Чілі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї, на Філіпінах тощо. Особливе значення мав 1989 рік- рік оксамитових і не тільки оксамитових ( Румунія ) революційних переходів у країнах Центральної та Східної Європи. Нарешті, на початку 90-х років з тоталітарними режимами покінчили країни СРСР. Усього з комуністичним тоталітаризмом порвали 28 держав, що входили до складу СРСР і так званого соціалістичного табору. Більшість із них обрали шлях демократії.
Таблиця 9.2
Три хвилі демократизації за Хангтінтоном
Вивчення загальних і специфічних рис переходу до демократії у цих країнах здійснюється на основі двох теоретичних підходів: інституційного і генетичного. Перший допомагає одержати відповідь на запитання, які інститути найбільше сприяють стабілізації демократії в тій чи іншій країні, а отже, дає змогу окреслити підходящий для неї інституційний дизайн. Другий аналізує молоду демократію, що формується в перехідних суспільствах, під кутом зору її зародження і розвитку, намагається передбачити можливі стадії переходу.
В межах теорії переходу аналізуються спільні та відмінні риси процесів демократизації в різних країнах, стадії та фази трансформації. Враховується значення політичної і правової традиції, навичок громадянського життя для утвердження демократичних інститутів. Пропонуються найбільш підходящі форми демократичного правління та робляться прогнози щодо майбутнього. Вчені прагнуть, передусім, пояснити чому перехід до демократії, що починається одночасно і при зовні однакових чи дуже подібних умовах, в одних країнах відбувається успішно, а в інших ні; від чого залежить тривалість і специфіка руху до демократії; в чому полягає і від чого залежить її остаточний успіх.
9.3.2. Делегітимізація і лібералізація недемократичних режимів як передумова і підготовча стадія переходу до демократії.
В основі наростання кризи недемократичних режимів лежить втрата політичною елітою контролю над соціально-економічними процесами і одночасно втрата правочинності її панування в очах суспільства, тобто делегітимізація влади. З точки зору тривалого і стійкого поступу як тоталітаризм, так і авторитаризм показали свою нездатність адекватно реагувати на виклики часу, забезпечувати динамічний економічний і соціальний розвиток, свою протилежність природі сучасної цивілізованої людини, відверте нехтування її інтересами. Все це переконливо доводить, що вони вичерпали себе і потребують заміни.
Хоча процес трансформації недемократичних режимів у демократичні у різних країнах проходить по різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та перешкодами, йому притаманні і певні спільні риси, що дозволяють визначити його сутність та виділити стадії і типи переходів у різних країнах. Переходом називають такий спосіб заміни політичного режиму, який характеризується зламом інститутів попереднього режиму при збереженні правової неперервності. Інакше кажучи, перехід – нереволюційний спосіб інституційної трансформації.
Процесові переходу, здебільшого, передує лібералізація старого режиму як підготовча стадія переходу до демократії. Етапу лібералізації притаманні наступні процеси:
делегітимізація влади і втрата нею авторитету веде до наростання суперечностей і конфліктів в стані старої правлячої еліти;
в еліті відбувається розкол на прихильників “твердої руки”, що виступають за виведення режиму з кризи шляхом жорсткого регулювання суспільних відносин аж до застосування насильства та прихильників “м’якої лінії”, які розуміють необхідність реформування суспільства і його політичної системи;
протягом певного часу між цими частинами еліти ведеться боротьба за вирішальні позиції у владних структурах;
після здобуття переваги над своїми суперниками представники “м’якої лінії” розпочинають лібералізацію режиму, яка передбачає:
а) послаблення контролю над засобами масової інформації;
б) допущення діяльності неконтрольованих державою громадських організацій;
в) примирливе ставлення до страйків, мітингів та інших акцій масового протесту;
г) запровадження альтернативних виборів тощо.
Спочатку прихильники “м’якої лінії” пропунують контрольовану лібералізацію, при якій допускаються лише деякі демократичні форми суспільного життя (напр. “гласність”), але в політичній системі принципово ще нічого не міняється, процес прийняття рішень залишається авторитарним.
Тим часом внутрішня боротьба в середовищі правлячої еліти поглиблюється, що послабляє її позиції. Натомість зміцнює свої позиції контреліта, відбувається консолідація нової політичної еліти, пожвавлюється функціонування інститутів громадянського суспільства, з’являється незалежна преса, формується відкрита політична опозиція.
Перед владною елітою постають три можливі способи політичної поведінки:
Придушення опозиції силою. Утакому разі, однак, усі проблеми, що призвели до кризи залишаються. Одночасно зростає загроза міжнародної ізоляції, реально може постати небезпека повної втрати влади.
Ігноруваня вимог опозиції. Така поведінка неминуче призводить до радикалізації політичної опозиції і подальшого послаблення режиму.
Співробітництво з опозицією на підставі поступок та компромісів. Така позиція стає можливою, коли гору в старій еліті беруть реформаторські елементи.
Лібералізація старого режиму, поступово переростає у власне перехід до нових відносин. Цьому процесові притаманні наступні три стадії:
Стадія переговорів і укладання угод між старою і новою елітою. На цій стадії провідну роль все ще відіграє стара еліта, але під тиском демократичної опозиції вона змушена йти на все нові і нові поступки реформаторським силам. Вона допускає конкуренцію в боротьбі за владу, погоджується на проведення демократичних виборів на основі нових виборчих законів, допускає формування багатопартійної системи.
Стадія прийняття рішень і творення демократичних інститутів. На цій стадії політична опозиція, яка в результаті виборів приходить до влади, перебирає на себе ініціативу у здійсненні переходу до демократії. Настає вирішальна стадія прийняття рішень по здійсненню важливих перетворень у політичній та економічних сферах: розбудови демократичної політичної системи в усіх її компонентах, приватизації і створення ринкових відносин в економіці, розвитку громадянського суспільства. Відбувається закріплення демократії через прийняття нових конституцій, здійснюється вибір ефективної форми державнго правління, забезпечується збалансованість владних повноважень всіх гілок влади, гарантуються права і свободи людини і громадянина тощо.
Перехід завершується стадією консолідації демократії, звиканя, адаптації суспільства до нових політичних механізмів і легітимізації нового демократичного режиму.
Завданнями цієї стадії є :
забезпечення лояльності тієї частини старої еліти, яка здатна послідовно перейти на сторону демократії, включення її в демократичні процеси;
поступове реформування державного апарату, армії, органів безпеки, внутрішніх справ з обов’язковим використанням кваліфікованих спеціалістів, їх досвіду;
забезпечення лояльності і цілісності політичної опозиції ( як правої, так і лівої);
легітиміазції демократичного режиму на рівні всього суспільства, через реалізацію інтересів соціальних груп (обмеженість ресурсів вимагає обов’язкової черговості дій у цьому напрямку).
Особливість останнього етапу, навіть його певна небезпека полягає у масовому наростанні очікувань. Тому уряд має за будь-яку ціну довести свою ефективність, не чекаючи, поки настане розчарування мас в новому режимі. Легітимізація має здійснюватися послідовно, на грунті реалістичної політики, що дає довготривалий ефект. Зріла демократія встановлюється не відразу, а через одне-два покоління. Проте, на етапі демократичної консолідації долається інституційна криза, легітимізується влада, відновлюється ефективність політичної системи, зростає політична стабільність. Тому цей етап вважають завершальною стадією переходу.
Отже за загальними правилами, трансформація недемократичного режиму в демократичний проходить чотири послідовні стадії:
Лібералізації недемократичного режиму;
Переговорів і укладання угод;
Прийняття рішень;
Консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів.
Перша з них є підготовчою, а три наступні своїм змістом мають власне перехід, тобто вони характеризуються домінуванням демократичних процедур та інститутів, які, проте, ще не є стійкими. З набуттям ними стійкості перехідний період закічується і держава стає демократичною.
9.3.3. Типи переходу до демократії.
Послідовність стадій посттоталітарної трансформації є приблизно однаковою в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежить від типу переходу, а останній в свою чергу залежить від типу (способу) і швидкості заміни старих еліт новими.
Дослідники розрізняють два основних типи переходу до демократії:
Розрив з минулим, коли відбувається заміна політичних еліт контр-елітами.
Перехід шляхом компромісів і взаємних уступок, коли досягається порозуміння між елітою і контр-елітою.
Тип переходу не є довільним вибором суб’єктів політичного процесу. Він детермінований глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем делегітимізації старої еліти, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.
Перший тип переходу притаманний країнам, в яких стара еліта повністю втратила легітимність. За таких умов події можуть розгортатися двома шляхами:
або стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передачу опозиції, і тоді перехід відбувається шляхом абдикації (відречення);
або вона вперто намагається зберегти свої позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни – маси “змітають” стару еліту революційним способом.
На відміну від переходу, революції пов’язані зі зламом не тільки інститутів, але й правових та політичних норм, величезними матеріальними та та людськими втратами. До того ж революції ХХ століття в Росії 1917р., Китаї 1949р., Ірані 1979р., що привели до утвердження в цих державах ще більш жорстоких режимів, переконують у безперспективності сподівань на утвердження демократії революційними методами. Тому успіх трансформації може бути гарантований лише у випадку послідовного і глибокого реформування усіх сторін суспільного життя.
Шляхом абдикації були здійснені трансформаційні процеси у Греції, Аргентині, Іспанії, НДР, ЧССР. Вимушшено “відрікся” від влади М. Горбачов. Абдикація прискорює і полегшує перехід до демократії, робить його більш організованим і послідовним, оскільки з часу відречення перехід здійснюється під керівництвом нової політичної еліти. Проте абдикація не є надто розповсюдженим способом переходу.
Другий тип переходу з допомогою компромісів і взаємних уступок (характеристика його стадій була дана вище) відбувається також двома шляхами:
або через перемогу на виборах нових еліт і їх наступні переговори зі старою елітою, яка ще зберігає значні позиції;
або через “вростання” старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову траснформацію і формування “нових” еліт зі значною домішкою старих кадрів. Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта довго зберігаючи керівні позиції, справляє гальмівний вплив на процес трансформації.
І все ж, розглядаючи особливості переходу під цим кутом зору, слід мати на увазі, що виникнення та перемога нових еліт, пов’язані передусім з формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі, зовсім необов’язково супроводжуються заміною особового складу еліти. Іншими словами, ситуація перебування при владі “тих самих людей” в одних випадках означає тривалий процес стагнації і гальмування реформ (як в Україні),а в інших випадках може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як в Естонії чи Латвії).Все залежить від рівня заангажованості старих еліт, від того, наскільки вони є відданими комуністичному режиму та тоталітарним методам правління.
9.3.4. Особливості та фази трансформації посткомуністичних суспільств.
Проаналізований раніше другий тип переходу та його перебіг (стадії) притаманні країнам третьої хвилі демократизації, де цей процес відбувся до 90-х років ХХ ст. Головним завданням тут було зруйнування авторитарних політичних систем і розбудова демократії. Пізніше, після подій 1989р.,основні положення теорії переходу були підтверджені і розвинуті на досвіді посткомуністичних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи – у працях таких вчених як І.Банах, І.Бальцерович, С.Фіш ,Д.Поттер та інші.Це країни, куди комуністичні режими були принесені ззовні і не пустили тут надто глибокого коріння. В останній перііод свого існування вони мали тут більше спільного з авторитаризмом, ніж з тоталітаризмом.
Окремий випадок складають пострадянські суспільства. Хоч перехідні процеси в них мають багато спільного з вище зазначеними групами країн, вони тут є значно складніші і йдуть з більшими труднощами. Адже комунізм у цих державах протримався понад 70 років, а інститути громадянського суспільства або не існували ніколи, або були викоренені не лише з практики, але й з свідомосі людей репресіями та голодоморами. Цим суспільствам належить реформувати не лише політичну систему, але й увесь суспільний устрій, економічну систему, політичну свідомість і політичну культуру. Дослідження цих глибоких змін, на думку ряду київських політологів, можуть скласти самостійну галузь – політологію посткомунізму.
Процес переходу до демократії посткомуністичних країн має декілька фаз, які відрізняються певними змінами як у політичному устрої, так і в економіці. Американський політолог З. Бжезінський запропонував наступну періодизацію посткомуністичної трансформації (див. табл. 9.3).
Як видно з таблиці, на першій фазі, яка є переломною, започатковоються фундаментальні зміни в існуючих політичних та економічних системах, здійснюється політична трансформація вищих органів влади, відбувається встановлення демократії “зверху”. Ліквідується монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої позиції вільна преса, формуються перші демократичні об’єднання і громадсько-політичні рухи. На цій фазі важливо усвідомити необхідність радикальних економічних і політичних переворень та досягти у суспільстві демократичного консенсусу і спільної згоди з тим, щоб дістати підтримку народу у проведенні реформ, подоланні труднощів та соціальних негараздів, які неминучі на цій стадії.
В економічній галузі здійснюється лібералізації цін, зовнішньої торгівлі, стабілізація грошової одиниці, розпочинається приватизація (поки що безсистемна) одержавленої власності.
Швидка і всебічна трансформація економіки (т. зв. “шокова терапія”) можлива лише за наявності об’єктивних і суб’єктивних передумов. В іншому випадку вона може спричинити економічне безладдя та політичну конфронтацію.
На другій фазі трансформації відбувається закріплення демократичних процесів і інститутів на основі прийняття нових конституцій та нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція-нова політична еліта. Створюється законодавча база відносин власності і підприємництва, банківська система. Здійснюється мала і середня приватизація. Відбуваються істотні зміни в соціальній структурі на основі появи нового класу власників і підприємців.