ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ І ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
Політична свідомість
12.2.Політична культура
12.3.Особливості політичної культури сучасної України
Політична свідомість
Політична свідомість і політична культура як важливі поняття політологічної науки характеризують суб’єктивні аспекти політики. Вони містять у собі чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі уявлення громадян. Вказані поняття допомагають усвідомити й наповнити життям усебічні зв’язки людей з інститутами влади й між собою з приводу участі у справах управління суспільством і державою. В умовах утвердження в Україні демократії політична свідомість і політична культура повинні поступово вийти за межі звичайної сукупності офіційних норм і прикладів лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові. Домогтися цього неможливо без розуміння особливостей функціонування зазначених соціально-політичних феноменів людського буття.
Згідно з визначенням, наведеним у політологічному словнику, політична свідомість – це опосередковані відображення політичного життя суспільства, суттю яких є проблема влади, розвиток і задоволення інтересів та потреб політичних суб’єктів; сукупність поглядів, оцінок, установок, які, відображаючи політико-владні відносини, набувають відносної самостійності.
Політична свідомість тісно пов’язана з розвитком продуктивних сил, з особливостями політичної системи суспільства та суспільно-політичними відносинами, що існують у цій системі, станом освіти, культури. Сутність та зміст політичної свідомості відображено на схемах 12.1.?12.2.
Як важлива характеристика політичного життя суспільства політична свідомість має певні особливості, умови виникнення та шляхи формування. Передумовою формування такої свідомості є те, що людина починає усвідомлювати свою групову належність, групову ідентичність і водночас те, що вона неспроможна реалізувати власні групові інтереси без вступу в певні відносини з політичною владою. Політична свідомість притаманна конкретній людині вже тоді, коли вона усвідомлює свій громадянський статус, громадянську позицію, а разом з ними і реальну потребу, а то й необхідність впливати на владу. Основні стадії політичної свідомості показано на схемі 12.3.
Разом з тим якими би шляхами не відбувалося формування політичної свідомості, ні один із цих шляхів не гарантує того, що в людини складуться суто політичні погляди. Навіть виступаючи активним суб’єктом політичних відносин, індивід може спиратися не на політичну, а на так звану потестарну або протополітичну свідомість. Засадами потестарної свідомості можна визначити соціальну залежність та інтелектуальну нерозвиненість, відсутність особистої гідності, спрощені уявлення про сутність політичних процесів, нездатність оцінити значення особистих прав і свобод. Особи з потестарною свідомістю є найкращим ґрунтом для утвердження недемократичних політичних режимів.
Найголовнішими ознаками потестарної свідомості є:
ірраціональні принципи політичної поведінки;
постійне звертання до суто емоційного сприйняття політичного життя;
ставлення до своїх політичних прав як до обов’язку перед суспільством;
нетерпимість до урізноманітнення політичного життя;
відсутність солідарності;
нездатність до політичної організації.
Тому для формування політичної свідомості вкрай необхідні аналітико-критичне ставлення до навколишнього середовища, дійсності та осмислення їх, наявність у людини конкретних норм, цінностей, ідеалів, чітке усвідомлення власної мети та мети політичної сили, до якої людина належить. Важливу роль у цьому процесі мають відігравати владні структури, які повинні аналізувати стан політичної свідомості суспільства та формувати таку свідомість, яка би підтримувала соціально-політичну рівновагу та сприяла соціальному прогресові.
Політична свідомість виконує ряд функцій, які описано на схемі 12.4.
Ступінь і спосіб реалізації політичною свідомістю вказаних функцій залежить від багатьох факторів, зокрема від того, в яких суспільних умовах вони реалізуються. Виконуючи названі функції, політична свідомість стає основним чинником мотивації поведінки групових та індивідуальних суб’єктів політики.
Політична свідомість є багатовимірним системних утворенням. Його багатоаспектність спричиняється до того, що в сучасній політологічній літературі це духовне явище називають по-різному: ”переконання”, ”віра”, ”менталітет”, ”ідеологія”, соціальна психологія. Якщо ми хочемо зрозуміти політичну свідомість як цілісність необхідно розглядати її як відносно стійкий спектр рівнів, станів, типів свідомості, що ілюструє схема 12.5.
За ступенем відображення закономірностей політичної сфери в структурі політичної свідомості розрізняють теоретичний та емпіричний рівень.
Теоретичний рівень - це спеціалізована політична свідомість у формі різного роду ідей, концепцій, поглядів, учень. Цей рівень тісно пов’язаний з наукою та ідеологією правлячих угрупувань. Теоретичний рівень зорієнтований на розкриття суті політики, виявлення закономірних політичних тенденцій і процесів, можливих наслідків прийняття рішень. На ґрунті такої політичної свідомості визначаються і формуються політичні теорії, концепції, які втілюються в політичних деклараціях, програмах , доктринах.
Усвідомлення політики на теоретичному рівні дає можливість ставити і вирішувати як стратегічні, так і тактичні цілі та завдання, коректувати політику на основі практичного досвіду.
Теоретична політична свідомість існує у двох різновидах: ідеології та науки, при чому остання, оскільки мова йде про суспільну науку, яка має справу з діяльністю людей, сама містить значні елементи нормативно-ціннісних, тобто ідеологічних підходів.
Для розуміння політичної ідеології та її функцій важливо з’ясувати відмінності між ідеологією та наукою. Якщо мета науки ? об’єктивна істина, то мета ідеології – захист та обґрунтування інтересів певних соціальних сил. Захищаючи певний інтерес, ідеологи можуть і прагнуть використати досягнення науки. Однак повного збігу ідеології та науки бути хоча б тому, що наука – єдина, тоді як інтереси різних соціальних груп помітно відрізняються.
Політична ідеологія, яку можна визначити як цілісну систему ідей, що виражають інтереси, ідеали, світогляд групових соціальних суб’єктів політики, обґрунтовує їх претензії на політичну владу, або на її використання. Для засвоєння змісту цього визначення пропонується схема 12.6.
Політичні ідеї – не реальність, а уявне, позірне бачення людьми тих чи інших явищ, станів, тобто ідеї завжди відрізняються від реальності, вони лише окреслюють бажання людини, спонукають її до дії з метою реалізації ідей, їх перетворення на реально існуючі цінності.
За основу аналізу політичних явищ у сучасних суспільствах найчастіше беруться три групи цінностей: національна безпека й незалежність; економічний розвиток і добробут; свобода, права людини, конституційний лад. Деталізація ідеологічних цінностей, їх упорядкування є предметом оцінки окремих ідеологій чи політичних концепцій різних політичних груп, громадських організацій.
Існує декілька тлумачень ідеології як суспільного феномену. Прихильники розширеного тлумачення ідеології, зокрема Т. Парсонс, вважають, що ідеологія – це система цінностей, властива конкретному суспільству, яка орієнтує соціальну діяльність у конкретному напрямку.
Директивне тлумачення ідеології було властиве марксистам. Вони намагалися відокремити ідеологію від інших форм політичної свідомості та вбачали в ній різновид наукового вчення, притаманний певному соціальному класові, насамперед пролетаріату.
Такі відомі вчені як М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Мангейм схилялися до культурологічного тлумачення ідеології.
Ідеологія тісно пов’язана з політикою. Проте, це – самостійні суспільні явища. Утвердження в політиці однієї ідеології означає заперечення різноманітності політичних й інших інтересів у суспільстві, що не може не привести до посилення політичної напруги, нестабільності. Перехід від тоталітаризму до демократії передбачає відхід від монополії однієї ідеології в напрямку широкого розвитку ідейного і політичного плюралізму.
Емпіричний рівень політичної свідомості формується на ґрунті повсякденного практичного досвіду соціальних спільнот та окремих людей. Цей рівень відображає політичну дійсність у формі спостережень, уявлень, ілюзій, переживань. З емпіричним рівнем пов’язана буденна політична свідомість.
Її часто ототожнюють із буденною свідомістю, але це – різні поняття. Буденна свідомість не є емпіричною, бо містить в собі ідеологічні та теоретичні елементи. Буденна політична свідомість являє особою сукупність ідей, уявлень, поглядів, які виникають безпосередньо з буденної практики. Це надає їй особливої динамічності, гнучкості, здатності чуттєво реагувати на зміну політичних умов. Внаслідок цього буденна свідомість має помітний, а інколи й вирішальний, вплив на політичне життя суспільства.
Велике значення відіграє масова політична свідомість, яка виражає зміст і рівень потреб та уявлень широкого загалу, суспільства загалом про способи задоволення цих потреб через політичну діяльність. Її зміст становлять політичні орієнтації, тобто нормативні уявлення людей про відповідні їхнім уявленням цілі політичної діяльності і прийнятні для них засоби досягнення цих цілей.
Головними складовими елементами масової політичної свідомості є:
формування потреб і соціальних очікувань;
прийняття ролей, актуалізація потреб під впливом цих ролей;
формування ціннісної орієнтації, що відповідає ієрархії потреб і прийнятим соціальним ролям;
ідентифікація ”своєї” соціальної групи відповідно до прийнятих ролей і ціннісних орієнтацій;
усвідомлення власних інтересів у соціально-політичній сфері на основі системи потреб, ціннісної орієнтації і характеру групової самосвідомості;
оцінка існуючих у конкретній соціальній ситуації можливостей впливати на політичну діяльність у напрямі, що відповідає усвідомленим інтересам;
прийняття системи соціально-політичних цінностей і установок, що формують політичну орієнтацію.
Масову політичну свідомість потрібно розглядати як важливу форму прояву реальної свідомості суспільства, яка зумовлює мотиви дійсності і поведінки людей. За станом масової політичної свідомості (пануючою в суспільстві атмосферою, настроями, суспільною думкою) можна робити висновки про політичну свідомість у певний історичний період розвитку суспільства.
Труднощі в аналізі масової політичної свідомості зумовлені надзвичайною суперечливістю цього феномену. В масовій політичній свідомості завжди є протилежні, часто несумісні погляди й уявлення. Формування і розвиток масової політичної свідомості містять у собі засвоєння кожним поколінням – у процесі його соціалізації – політичних уявлень і цінностей, які були раніше засвоєні конкретною соціальною групою, зіставлення цих цінностей та уявлень із власним досвідом, вибіркове засвоєння через цей досвід цінностей і уявлень, що поширюються через засоби масової інформації і, врешті, модифікація в самій масовій свідомості набутих таким чином політичних установок. Поряд з багатьма прогресивними, передовими ідеями, поглядами, позитивними почуттями і настроями простежуються негативні реакції, консервативні і навіть реакційні погляди.
Специфічним виявом суспільної і насамперед масової політичної свідомості є громадська думка. Вона відображає ставлення народу або певної його частини до суспільних справ, тобто це своєрідна сукупна, надособистісна позиція, точка зору конкретної спільноти стосовно тих чи інших явищ, подій, суспільно-політичних ситуацій. Характер впливу громадської думки на політику залежить від політичного режиму. Громадська думка існує тоді, коли різні точки зору можуть бути виражені публічно, а їх узгодження здійснюється шляхом зіставлення різних позицій. Важливу роль у цьому процесі відіграють незаангажовані засоби масової інформації.
Складовою частиною політичної свідомості є політична психологія, яка є відображенням конкретних, чуттєво зафіксованих фактів політичного життя та їх оцінки людьми на основі свого безпосереднього життєвого досвіду і свої практичної вигоди.
Найчастіше політична психологія проявляється у політичних настроях. Реальний зміст політичних настроїв, емоційно забарвлених ставлень та оцінок громадян є швидше відображенням духовної консолідації класу, нації, держави як суб’єктів політики, їх спроможності виконувати ті чи інші політичні функції, ніж наслідком ідеологічних впливів.
Помітний відбиток на масову політичну свідомість суспільства справляє його архетип. Архетип – це первинний глибокий пласт колективно-підсвідомого, який через символи, образи та міфи відображає попередні образи історичних нашарувань. Архетип часто як неусвідомлена сила визначає людські почуття, думки, дії у політичній сфері, особливо в кризових ситуаціях.
На думку вчених О. Донченка та Ю. Романенка, навіть в умовах сучасної України відчувається постійна присутність та вплив архетипу домінування уречевленого над процесуальним (минулого над майбутнім), що виявляє себе в некритичному традиціоналізмі, консерватизмі вчинків, пасивності; архетип анігілятивної рівності – байдужість, нехтування стратегічними інтересами, конформізм; архетип ”героїзованого злочинця” – авантюризм, зрадливість, етичний ”хамелеонізм” (стрибкоподібна зміна ціннісних орієнтацій та поведінки, навіть у зрілому віці); архетип долі, що насамперед виявляється у виразній аполітичності.
Досить часто в політичній діяльності для впливу на масову свідомість вдаються до використання міфів. Політичний міф – це форма колективної психіки, яка пояснює політичну реальність цілісними чуттєво-образними засобами.
У політичні міфі люди вірять, оскільки це дає змогу зрозуміти невідоме або віддалене минуле не вдаючись до докладного його аналізу, а спираючись на ірраціональні засоби віри.
Основні типи політичних міфів: головні, або провідні; за структурою ”ми і вони”; героїчні; псевдоміфи.
Головні, або провідні міфи дають змогу в той чи інший спосіб формувати, спрямовувати колективну, загальнонародну свідомість. До них належать міфи про окремі нації (наприклад, про великі переваги американської нації), держави, політичні устрої, режими, форми правління.
Міфи за структурою ”ми і вони” створюють та використовують виключно з метою виокремлення окремих структур, їх протиставлення. Наприклад, політичні партії, групи тиску надто часто використовують міфи ”ми і вони” під час виборів, референдумів, опитувань громадської думки з однією метою – подати себе у виграшному вигляді, кращій ситуації, ніж своїх опонентів.
Героїчні міфи пов’язані насамперед із конкретними політичними лідерами, яких подають у масовій свідомості як непересічних особистостей, що мають стати взірцями для наслідування.
Псевдоміфи – це міфи короткотривалої дії. Скажімо, під час виборів багато політичних діячів та політичних сил формують та поширюють думку, що ”лише вони і тільки вони” спроможні вирішити проблему безробіття (підвищити заробітну плату та пенсії; подолати корупцію тощо).
Значну роль у сприйнятті політичних явищ та процесів відіграє стереотип. Політичні стереотипи – це схематичні, стандартизовані, стійкі образи чи уявлення про політичні відносини і способи розв’язання політичних проблем, які склалися на основі минулого досвіду і сприймаються людьми некритично. Вони народжуються з консервативної масової політичної свідомості, яка не встигає адекватно оцінювати нову політичну ситуацію. В стереотипах можуть переплітатися як істинні, так і хибні, спрощені або викривлені образи політичного минулого, що можуть нести як позитивне, так і негативне навантаження.
Стереотипізація відбувається переважно на рівні політичної свідомості. Особливо інтенсивно цей процес відбувається в умовах політичного протистояння і боротьби, коли сторони, що протистоять одна одній, сприймаються не в безпосередньому зв’язку з їх конкретною діяльністю в минулому або з їх позицією у даній ситуації, а відповідно до їх усталеного образу, що зорієнтований на певний стереотип. Спираючись на стереотипи, людина без особливих розумових зусиль може співвіднести особисту оцінку будь-якого явища з політичною ціннісною шкалою своєї групи, суспільства загалом.
Невід’ємною рисою стереотипізованої політичної свідомості є спрощення складної та суперечливої політичної дійсності, що не дозволяє індивіду адекватно реагувати на перехідні та проміжні стадії розвитку ситуації або явища. Стійкість стереотипів створює бар’єр для сприйняття нової інформації, особливо якщо вона пов’язана з необхідністю відмовитися від конкретного стереотипу або навіть від системи стереотипних уявлень. Поведінкові реакції, які виникають у таких ситуаціях, мають ірраціональних характер і навіть сприяють утворенню таких специфічних політичних груп, як натовп, маса.
Засвоєння чи відкидання політичних стереотипів відбувається на індивідуальному рівні політичної свідомості. В її структурі можна виокремити три групи однорідних елементів:
політичні знання;
політичні оцінки;
політичні настанови.
В процесі відображення різних політичних явищ індивід набуває (з власного досвіду або через засвоєння загальних знань) певних відомостей про політичну сферу суспільства чи її окремі елементи. В своїй сукупності ці відомості й складають політичні знання особистості. Але людина не лише засвоює та репродукує в процесі своєї діяльності певні знання, але й критично їх переосмислює, співвідносячи із власним практичним досвідом, поглядами, переконаннями. Завдяки цим процесам і виробляються політичні оцінки як складова ставлення людини до політичного оточення. Політичні настанови відображають не лише суб’єктивну готовність до реалізації певної моделі знань і оцінок, а й схильність до вироблення певних явлень про політику, оцінки тих чи інших явищ політичного життя.
Загалом, формування такого складного комплексу, як індивідуальна політична свідомість, є одночасно процесом і результатом політичної соціалізації.
12.2.Політична культура
Політична свідомість є активним чинником формування певної політичної культури, в якій виявляється взаємодія знань, цінностей та зразків практичної поведінки людей. Від типу політичної культури значним чином залежить характер і наслідки політичної діяльності окремих осіб, груп тиску, політичних партій тощо. Вона є одним з визначальних чинників забезпечення стабільного функціонування як окремих політичних інститутів, так політичної системи суспільства в цілому.
Те, що нині називають політичною культурою, свого часу було предметом особливої уваги Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Монтеск’є, Токвіля та багатьох інших видатних вчених. Саме поняття ”політична культура” впровадив в науковий обіг німецький мислитель епохи Просвітництва Й. Г. Гердер наприкінці XVIII ст.
Проте активне осмислення цього феномену почалося лише з 50-х років ХХ ст., коли американські вчені Г. Алмонд і С. Верба розробили сучасну концепцію політичної культури.
На сьогодні в науковій літературі утвердилося декілька засадничих підходів до трактування поняття ”політична культура”:
по-перше, політичну культуру вважають системою цінностей соціуму та його громадян, систему політичних інститутів і відповідних способів колективної та індивідуальної політичної діяльності.
по-друге, політична культура – це певна сукупність переконань, поглядів, орієнтацій та зразків поведінки.
по-третє, політична культура характеризується як система переконань, ідей, уявлень, установок, моделей масової поведінки, що склалися історично.
Політична культура, як відзначає американський політолог Д. Дівайн, це історична система поширених фундаментальних цінностей політичної поведінки. Вона передбачає вивчення таких понять, як ”влада”, ”свобода”, ”соціальна справедливість” і т.д.
Зрозуміло, що кожна історична епоха інтерпретує їх по-своєму. Скажімо, якщо в епоху середньовіччя державна влада розглядалася, як порядок панування і підпорядкування, установлений Богом, в Новий час – як засіб досягнення цілей певних соціальних груп, то сьогодні вона розцінюється насамперед як інструмент узгодження соціальних інтересів, регулювання суспільних відносин.
Уявлення про основні функції політичної культури дає схема 12.7.
Функціонування політичної культури передбачає взаємодію суб’єкта та об’єкта. Суб’єктами політичної культури виступають індивіди з їх ціннісними орієнтаціями, громадські організації, політичні партії, регіональні та етнічні спільноти, соціальні групи, держави. Об’єктами політичної культури можуть бути політична система загалом та окремі її елементи. Залежно від того на якому рівні виявляється політична культура, можна виділити політичну культуру суспільства, політичну культуру соціальної групи чи спільноти й політичну культуру особистості. Класифікацію політичної культури за рівнем спільності та за відношенням до влади подано на схемі 12.8. У кожному випадку політична культура має складну багаторівневу структуру, що демонструє схема 12.9.
До найбільш розповсюджених структурних компонентів політичної культури відносять: політичні уявлення; політичні переконання; політичні традиції; політичні установки; політичні орієнтації.
Політичні уявлення – це образи політичних об’єктів, які формуються свідомістю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть ґрунтуватися на об’єктивному політичному знання або існувати у вигляді політичних почуттів та настроїв, можуть бути справжніми або помилковими.
Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спонукають її до певних дій у царині політики.
Важливу роль у формуванні політичних переконань відіграють політичні цінності – моральні принципи, норми та ідеали політичного життя, що мають значення для окремих індивідів та соціальних спільнот.
Стійкості політичній культурі надають політичні традиції – нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, передаються з покоління в покоління та зберігаються на протязі тривалого часу. Політичні традиції можуть бути старими чи новими, національними чи світовими, динамічними чи статичними, з високою чи слабкою стійкістю.
Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політичних установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схильність суб’єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим видом політичних установок є політичні орієнтації. Політичні орієнтації - це установки, які ґрунтуються на системному уявленні об’єкта про цілі, плани та засоби здійснення політичних дій, які він має виконати або вже виконує.
Одним із засобів всебічного пізнання різних політичних культур є їх типологізація за багатьма критеріями (схема 12.10.).
Залежно від того, яких сфер, інститутів, етапів політичного процесу стосуються ціннісні орієнтації суб’єктів політики, також можна виділити інші види політичної культури: правова культура, культура політичного мислення, культура політичної організації, культура політичної активності, культура електоральної політичної діяльності, культура політичного лідерства тощо.
В американській політології поширеним є підхід до типологізації політичної культур, за яким останні розрізняються на підставі різноступеневого включення особистості в політичний процес. Дотримуючись такого підходу Г. Алмонд і С. Верба визначили три ”чистих” типи політичних культур:
патріархальний, носії якого відзначаються низьким рівнем зацікавленості в політичних процесах і зазвичай виключені з них;
підданський, носії якого беруть участь у політичному житті, але позбавлені будь-якої можливості впливати на загальнообов’язкові політичні рішення;
активістський, носії якого повністю включені в політичний процес, визначають його перебіг і розвиток.
Прикладом змішаного типу політичної культури, що формується на основі трьох чистих типів, є так звана громадянська культура. Основними рисами громадянської політичної культури (за Г. Алмондом і С. Вербою) є:
переконаність громадян у тому, що вони повинні брати участь у політиці та їх віра у свою здатність впливати на уряд;
потенційна політична активність громадян, готовність, коли треба, узяти участь у політиці при відносній політичній пасивності громадян, непріоритетності політичної сфери у їхньому житті;
віра політичних еліт, котрі приймають політичні рішення у силу та впливовість громадської думки і громадської участі;
прихильне ставлення громадян до існуючої політичної системи (культура підтримки);
панування відносин взаємної довіри та співробітництва між громадянами, поміркованості і здатності погоджуватися на компроміси.
Громадянська культура є різновидом демократичної політичної культури. Остання може виступати у двох ідеологічних різновидах: консервативно-ліберальної та ліберально-демократичної. Водночас різновиди демократичної культури істотно відрізняються від тоталітарної політичної культури, що показано на схемі 12.11.
Нерідко для опису політичної культури суспільства використовують терміни ”субкультура” та ”домінуюча політична культура”. Виокремлення домінуючої політичної культури ґрунтується на тому, що в реальному політичному житті більш чи менш систематично відбувається ротація влади. Політична субкультура як правлячої, так контреліти, що прагне до влади формується спочатку як конфліктна, конфронтаційна (політична ж культура правлячої еліти за певних умов може навіть набувати репресивних рис) і лише з часом набуває компромісних обрисів. Загальна політична культура суспільства вбирає в себе якраз ті цінності та зразки поведінки, які залишилися сталими в процесі ротації влади. Таким чином, демократичний зміст політичних процесів впливає на формування функціонального, а не конфліктного типу політичної культури.
Типові характеристики різних політичних культур проявляються через національну політичну мову, ”мову політики”. Під нею розуміється не спеціалізована, а певним чином організована загальна лексика, яка найбільш активно використовується в політичних текстах та виступах. Мова політики відображає певну ідеологію, домінуючу політичну культуру. Наприклад, політична мова, в якій багато висловів і окремих слів, запозичених з військової сфери (”боротьба з”, ”приймати”, наступ на”, ”похід проти” і т.д.) вказує на мілітаризований тип політичного мислення, тоталітарну політичну культуру. В той же час перевага в політичній мові таких термінів, як ”взаємовигідні інтереси”, ”взаємоповага”, ”співробітництво”, ”політична стабільність” та інших, вказує на демократичну політичну культуру.
Важливою складовою частиною політичної культури є політична символіка. Політичний символ – це чуттєво-наочний, або абстрактний образ, що уособлює націю, державно-політичні інститути, політичні режими. Основними формами політичної символіки є:
предметна (прапор, герб, архітектурні споруди на честь певних політичних подій);
словесна (конституція, гімн, патріотичні пісні, документи історико-правового характеру);
поведінкова (паради, демонстрації, святкові церемонії).
12.3.Особливості політичної культури сучасної України
Становлення того чи іншого типу політичної культури обумовлюється сукупністю соціально-політичних і економічних відносин, особливостями історичного розвитку політичної системи, специфікою державотворчих процесів, національними, релігійними та іншими чинниками.
Для українського менталітету загалом та політичної культури зокрема властиві такі риси:
інтраверсія (тяжіння до малих (родина, громада) груп);
ірраціональність (перевага емоційності над прагматичністю, потребою керуватися нормативною поведінкою);
екстернальність (нетерпимість до своїх політичних опонентів);
екзекутивність (перевага споглядального способу життя над активним, схильність до апатії);
сенсорність (любов до комфорту, нестрийняття конфліктів, терплячість та вміння лавірувати).
На формування перелічених рис політичної культури впливали наступні чинники:
багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів) була відсутня;
розчленування України між країнами з різними культурними та політичними системами, що призвело до відчуженості між різними частинами народу;
денаціоналізація провідних верств;
панування комуністичного режиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, формування патерналістських та колективістських цінностей.
Для більшості громадян України сучасна політична культура несе у собі елемент невідповідності між очікуваннями і реальністю, або своєрідного розчеплення дійсності. При цьому такий високий рівень очікувань насамперед був обумовлений ейфорією після проголошення незалежності України та демонтажу старої політичної системи. На побутовій площині це дає вихід певним колективним емоціям: від байдужості до апатії та від ненависті до агресії. Ці крайні полюси у настроях залежать від поглядів особи на те, що відбувається в Україні, а також оцінки минулого та очікування від майбутнього.
Значна частина населення висловлює невдоволення діяльністю партій, громадських рухів та владних структур, що пояснюється минулими маніпуляціями населенням. Реакцією на це є постійні пошуки ”винних” за небажану ходу розвитку політичний подій, пошуки внутрішніх та зовнішніх ворогів, подальша поляризація населення.
Поза сумнівом, що таке становище впливає на політичну культуру України, де поєднуються тоталітарні та демократичні компоненти. Характерними для неї є маргінальність (тобто, вона складається з культур різних соціальних груп, які ще не інтегрувалися в єдину політичну спільноту) та регіональність (орієнтація насамперед на місцеві, регіональні, за винятком ряду місць, інтереси).
Регіональні відмінності у проявах окремих політичних компонентів політичної культури не є випадковими обумовлені об’єктивними факторами: історичними, соціально-економічними, духовними, психологічними, мовними тощо.
Проте досвід існування незалежної Української держави приводить до усвідомлення необхідності створення базових елементів політичної культури на ґрунті спільного способу життя, мови, навичок, традицій. Компоненти такої ненасильницької політичної культури будуть сприяти єднанню окремих регіонів України, націй та етнічних груп на ґрунті консолідуючої політичної ідеї в модерну українську політичну націю.
Інтегрованим показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи. При цьому в перехідні періоди посилюється власна активність всього населення, що дозволяє обирати народу України із запропонованого спектру політичних партій та орієнтирів ті, що відповідають його внутрішнім нахилам та переконанням. Специфіка політичного життя України диктує необхідність культивування найважливіших елементів нової політичної культури у свідомості її населення:
національно-класову та ідеологічну толерантність як гарантію стабільності та недопущення збройного протистояння;
забезпечення примату прав та свобод громадянина над державними та груповими інтересами;
руйнування стереотипів неповноцінності, хуторянства, перемога віри у можливість незалежного розвитку, який виступає основою для рівноправних стосунків з іншими країнами та створення іміджу України як держави відкритої для всебічних контактів із рештою світу.
Схема 12.1.
Шляхи формування Умови виникнення Усвідомлення людиною своєї групової належності, групової ідентичності Розуміння неможливості реалізації своїх групових інтересів без вступу в певні відносини з політичною владою
З’ясуваня людиною своєї належності до певних політичних позицій, усвідомлення свого громадянського статусу суб’єкта, наділеного правами, свободами, можливостями впливати на владу Критичне осмислення соціально-політичної дійсності, поступова раціоналізація чуттєвих уявлень людей, узагальнення наявної інформації Емоційне прилучення до віри у справедливість тих чи інших політичних ідеалів Усвідомлення мети партійного або політичного руху, приєднання до оцінки норм вже сформованої громадянської поведінки Політична свідомість
Схема 12.2.
Високий ступінь відбиття соціально-класових інтересів Активний вплив на інші форми суспільної свідомості Політична свідомість Результат і процес, засвоєння політичної реальності з урахуванням соціальних інтересів людей Політичні ідеї, теорії, погляди, інтереси, настрої, почуття Сутність Зміст Специфіка
Схема 12.3.
Формування потреби
Прийняття соціальних ролей
Формування цілісних орієнтацій
Ідентифікація зі ”своєю” соціальною групою
Усвідомлення своїх цілей, інтересів у політичній сфері Стадії політичної свідомості
Схема 12.4.
Функції політичної свідомості Пізнавальна – є системою знань про навколишню політичну дійсність Регулятивна – дає орієнтири щодо участі в політичному житті Інтегруюча – сприяє об’єднанню соціальних груп на базі спільних цінностей, ідей, настанов Прогностична – створює основу для передбачення змісту та характеру розвитку політичного процесу Оцінювальна – сприяє орієнтації у політичному житті, оцінці політичних подій Нормативна – створює загальноприйнятий образ майбутнього
Схема 12.5.
Структура політичної свідомості З точки зору суб’єкта Масова Групова Буденна Реально діюча політична свідомість тієї чи іншої масової спільності людей, що бере участь в політичному житті та впливає на неї. Її стан відображає суспільну думку, настрої та дії людей Узагальнена свідомість складних великих (класи, соціальні групи та верстви) і малих груп (політична еліта; групи тиску тощо), зв’язаних з політикою Індивідуальна Система пізнавальних, мотиваційних і ціннісних компонентів, що забезпечують пізнання особою політики та участь у ній За глибиною віддзеркалення дійсності Формується на базі повсякденного досвіду людей Риси: суперечливість; фрагментарність; несистематизова-ність; підвищена емоційність; стійкість та інерційність Спосіб відображення: суспільна психологія Формується певними соціальними групами на грунті цілеспрямованого дослідження політичного процесу Риси: - цілісність; - систематизованість; - здатність до прогнозування Спосіб відображення: - політична ідеологія Науково-теоретична
Схема 12.6.
Політична ідеологія
Рівні реалізації Форми впливу Основні функції Політичні концепції Політичні гасла Програмно-політичний Політичні ідеї Політичні погляди Теоретико-концептуальний Політичні теорії Соціально-політичні ідеали Розробляються програми, маніфести, гасла, що складають ідейно-політичну основу для прийняття політичних рішень, орієнтування та стимулювання політичної поведінки мас Актуалізований Визначається ступенем засвоєння громадянами цілей та принципів ідеології і характером їх втілення у різних формах політичної участі Освітньо-виховна Пропагандистська Інтегруюча Оволодіння масовою політичною свідомістю, впровадження в неї заданих критеріїв оцінки сучасного і минулого розвитку суспільства, певних цілей і завдань, за якими люди мають орієнтуватися у політичному просторі Згуртування суспільства на базі інтересів будь-якої соціальної або національної групи чи на ґрунті свідомо сформульованих цілей, що не зорієнтовані на конкретні групи населення Створення позитивного іміджу політичної лінії, що проводиться або пропонується населенню, її відповідності інтересам певного класу, нації тощо Формуються головні положення, які розкривають інтереси й ідеали класу, соціальної верстви, нації, держави
Схема 12.7.
Функції політичної культури Регулятивна Захисна Пізнавальна Нормативно-ціннісна Прогностична Інтегративна Комунікативна Виховна
Схема 12.8.
Контркультура Регіонально-політичні Національно-етнічні Регіональні Соціально-класові Загальна політична культура Найбільш стійкі, типові ознаки, що характери-зують політичну культуру основної маси населення Сукупність політичних орієнтацій і моделей політичної поведінки, які характерні для певних груп і регіонів і відрізняються від домінуючих в суспільстві Субкультура Пануюча За рівнем спільності За відношенням до влади Класифікація політичних культур
Схема 12.9.
Структура політичної культури
Культура політичної свідомості Культура функціонування політичних інститутів Політичні уявлення та переконання Культура прийняття та реалізації політичних рішень Культура сприйняття та регулювання соціально-політичних конфліктів Культура виборчого процесу Політичні цінності, традиції, звичаї норми Політичні настанови Культура політичної поведінки Культура політичної участі Культура політичної діяльності
Схема 12.10.
Рівень політичної участі патріархальна підданська активістська громадянська
Рівень збігу ціннісних орієнтацій населення гомогенна інтегрована фрагментарна змішана уніфікована Механізм соціального регулювання ринкова етатистська Рівень відкритості-закритості інтравертна екстравертна Форма державного правління конфронтаційна консенсусна Тип поведінки в конфліктах республіканська монархічна
Прояв у зовнішній політиці гегемоністська мілітарна миролюбна шовіністична та ін.
Ставлення до суспільного прогресу прогресивна реакційна динамічна застійна оптимістична песимістична
Геополітичний критерій західна східна маргінальна Особливості нації як суб’єкта політики українська американська та ін Критерій оцінки Типи політичних культур Типологізація політичних культур за різними критеріями оцінки
Схема 12.11.
Порівняльна характеристика тоталітарної і демократичної політичної культур
Культ влади, сакралізація людей при владі, патерналістські уявлення про роль держави, яка усіх ”утримує” і все ”дає” Установка на демократичне функціонування, скептицизм щодо ”добрих намірів влади”, покладання на власні сили Деструктивність способів регулювання людських взаємовідносин: заборони, покарання, ”стимулювання” страхом, залежність особи
Стимулювання свободою і матеріальним зацікавленням, самостійність і відповідальність особи Підозрілість у стосунках між людьми Взаємна довіра ”Ідейні” культури: культ боротьби, культ непримеренності, культ принципів тощо Прагматизм, орієнтованість на моральну поведінку Беззастережне підкорення владі; відсутність напруженості у відносинах особи та держави Віра людей у власну компетентність, напруженість у їх стосунках з державою Відкритість політичного і суспільного життя Інфантивність особи Суверенність і автономність особи, гідність простої людини Інструментальне ставлення до людини, як до ”гвинтика системи” Тотальне засекречування Зрілість, ініціативність та підприємливість особи Культ майбутнього, віра в можливість ідеалізованих стосунків між людьми та повної суспільної гармонії Цінування теперішнього часу, відсутність віри в чудо, і ідеальних людей і їх безконфліктне співіснування Демократична Тоталітарна
Словник найбільш уживаних термінів
Політична ідеологія – це цілісна система ідей, що виражають інтереси, ідеали, світогляд групових соціальних суб’єктів політики, обґрунтовують їх претензії на політичну владу.
Політична культура – це система відносно стійких настанов, переконань, уявлень, моделей поведінки, які історично склалися та виявляються в діяльності суб’єктів політичного життя на основі спадковості.
Політична свідомість – це сукупність почуттєвих і раціональних, емпіричних і теоретичних, ціннісних і нормативних, усвідомлених та неусвідомлених уявлень про політичне життя, що визначають ставлення людей до влади та поведінку останньої.
Політичні стереотипи – поширені в межах певної спільноти стандартизовані політичні образи, стійкі схематичні уявлення про певні політичні об’єкти, що склались на основі минулого досвіду і сприймаються людьми некритично.
Політичний міф – це форма колективної психіки, яка пояснює політичну реальність цілісними чуттєво-образними засобами.
Питання для самоконтролю
Які взаємозв’язки існують між теоретичним та емпіричним рівнями політичної свідомості?
Чим відрізняються між собою масова свідомість та громадська думка?
Що є характерним для масової політичної свідомості українського суспільства?
Які, на Вашу думку, політичні міфи існують в сучасній Україні?
Які риси тоталітарної та демократичної політичної культури присутні в політичній культурі України?
Що, на Вашу думку, перешкоджає утвердженню в Україні громадянської політичної культури?
Література
Арутюнян Л. Н. Концепция политической культуры: состояние и перспективы // Политическая наука. – 1999. - № 3. – 33-46.
Вуйчич В. Понятие политической культуры // Политическая наука. – 2000. - № 4. – С. 141-154.
Головатий М. Ф. Політична психологія: Навчальний посібник. – Київ: МАУП, 2001. – 136 с.
Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія. - Київ: Либідь, 2001. – 334 с.
Матвієнків С. Масова політична свідомість як регулятор політичної поведінки людей // Вісник Львівського університету. - Серія: Філософські науки. – 2000. - Вип. 2. - С. 214-223.
Руденко Ю. Політична свідомість: визначення та актуальні дослідження в контексті розвитку вітчизняної політичної науки // Людина і політика. – 2001. - № 4. - С. 107-114.
