11,3
У становленні системи державної влади в Україні важливе місце належить розподілу владних повноважень між центром і територіями, визначенню форми державно-територіального устрою і територіальної організації влади. Тобто мова йде про вибір оптимальної моделі узгодження і поєднання загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів, які можуть не збігатися і навіть за певних умов бути протилежними. І тут головне завдання (як і завжди в політиці) полягає в гармонізації суперечливих інтересів і в окресленні контурів можливої багатоманітної спільності.
У сучасній світовій практиці найбільш розповсюдженими є чотири форми державно-територіального устрою:
¦ унітарна централізована держава;
¦ унітарна децентралізована держава;
• федеративна централізована держава;
¦ федеративна децентралізована держава.
Кожна з цих форм в конкретних умовах різних країн може виявити як притаманні їй переваги, так і недоліки.
Які ж чинники впливають на вибір форми державно-територіального устрою? Дослідники виділяють принаймні чотири такі чинники:
— історико-ментальний;
— соціально-економічний;
— адміністративний;
— політичний.
Історичний розвиток України привів до того, що сьогодні в нашій державі існують регіони, які помітно відрізняються за геополітичним
5,3
Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри:
¦ внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок
усвідомлення антитези "народ —правителі" і втілився в ідеях
народного суверенітету і рівноправності всіх людей, що складають
націю;
¦ зовнішній (етно- або культурно-політичний), пов'язаний з
розумінням окремішності і культурної гомогенності даного народу
та його права творити власну державу, визначати її кордони і
налагоджувати відносини з іншими народами.
Формування націй, яке, починаючи з XVIII століття, відбувається повсюдно, проходить під вирішальним впливом процесів, які в західній науці дістали назву модернізації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя — системі виробництва, соціальній структурі, системах комунікацій, освіти і культури, які супроводжують перехід від феода¬лізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм прав¬ління. Як зазначає один з відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функціонування модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення — нації. Нація одночасно є продуктом і знаряддям модернізації, а також, як зазначає Р. Шпорлюк, спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму.
І
Нація — це сучасна політична і соціальна спільнота, що базується на культурі, яка поділяється усіма, має етнічні витоки і модерний зміст.
Передумови формування та основні характеристики нації відображені у таблиці 10.1. З неї видно, що нація як ніяка інша спільнота (клас, страта, демографічна чи конфесійна група) має широкий спектр індикаторів. Незалежно від витоків, вона є наіімасштабнішою і найбільш стійкою, внутрішньо структуризованою групою інтересів, здатною творити окреме суспільство. Саме цим і визначаються особливості національних інтересів та вибір засобів для їх реалізації.
У чому ж полягають інтереси нації як складного базового суб'єкта політики та якою є їх ієрархія (взаємна підпорядкованість)?
Вульгарно-матеріалістична теорія "марксизму-ленінізму", що панувала в колишньому СРСР, стверджувала, що національні інтереси має нібито тільки буржуазія і що ці інтереси можна звести до її прагнення одноосібно панувати та визискувати власний народ.
Тому кожен, хто мав сміливість виступати в обороні інтересів своєї нації, отримував тавро "українського буржуазного націоналіста". Однак сам перелік "злочинів", вчинених "українськими націоналістами" радянського періоду, до якого входять протести проти зросійщення українського народу або навіть читання творів М. Грушевського, говорить про те, що інтереси нації зовсім не тотожні "прагненню національної буржуазії самій експлуатувати свій народ".
Оскільки нація - спільнота етнополітична, то й інтереси, що об'єднують людей у націю та роблять з неї окремий суспільний суб'єкт, зосереджені, передусім, у сферах політики і культури.
5,4
Структура, джерела і способи формування еліт, їх суспільна роль змінюються з розвитком людської цивілізації. Вони є різними в країнах з різною політичною традицією. Тому і в поняття "еліти" та "політичної еліти" різні автори вкладають не зовсім однаковий зміст. Якщо М. Вебер відносить до еліти харизматичних особистостей, то інші вчені розглядають еліту як меншість, яка здійснює найважливіші функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келлер), як творчу меншість, що протистоїть нетворчій більшості (Л. Тойнбі) тощо.
Наведемо деякі визначення еліт, зокрема й політичних. Елітою називаються люди:
• що одержали найвищий індекс в галузі їх діяльності (В. Паре-то);
¦ найбільш активні в політичному відношенні, орієнтовані на владу
(Г. Моска);
¦ які користуються у суспільстві найбільшим престижем, статусом,
багатством (Г. Лассуел);
¦ які володіють інтелектуальною чи моральною перевагою над
масою, незалежно від свого статусу (Л. Боден), найвищим почуттям
відповідальності (X. Ортега-і-Гассет).
Незважаючи на ці відмінності у визначеннях еліт, представники різних наукових напрямків сходяться в одному:
еліта — цс соціальна верства, меншість, представники якої мають такі соціальні та/або інтелектуальні якості, які дають їм можливість відігравати провідні ролі в усьому суспільстві або в межах його окремих сфер.
Як зазначав Р. Дарендорф, еліти — це групи носіїв провідних позицій у різних структурах політики, економіки, освіти, права, армії, релігії і культури.
Залежно від сфери формування і діяльності елітних груп виділяють політичну, економічну, духовну, військову, наукову, технічну, дипломатичну та інші види еліт. Не буде перебільшенням сказати, що кожен вид суспільної діяльності має свою еліту. Водночас є такі елітні групи, які забезпечують інтеграцію суспільства, стійкість держави, стабільне функціонування політичної системи.
До них належить політична еліта — суспільна верства, що здійснює владу, забезпечує збереження та відтворення політичних цінностей і політичної системи загалом, діє з метою задоволення потреб та інтересів окремих соціальних груп або всього народу, користується певними перевагами свого суспільного становища.
Політична еліта — це відносно замкнута спільнота з доволі по¬стійним і чисельно обмеженим складом, яка має вирішальний вплив на обґрунтування загальнонаціональних (суспільних) цілей та на розроблення, прийняття і впровадження політичних рішень. Вона об'єднана міцними внутрішніми зв'язками та певними, більш або менш вираженими груповими інтересами.
Владні відносини і політична діяльність належать до системних, багатоструктурних феноменів, що обумовлює структурованість
346

РОЗДІЛ 11
політичної еліти. Тому проблема структури еліти порушується в багатьох концепціях політичних еліт.
Структура політичної еліти
Широке і вузьке розуміння політичної еліти
¦ У вузькому розумінні до неї належать лише ті люди, які
безпосередньо зайняті прийняттям політичних рішень та
організацією їх виконання. Це, передусім, члени представниць¬
ких органів влади та урядів.
¦ У широкому розумінні до еліти зараховують усіх, хто справляє
істотний вплив на політичні курси держави: політиків,
підприємців, вище офіцерство, служителів церкви, керівників науки,
освіти, культури, або, навпаки, тих, хто має необхідні якості і
потенційно може поповнити еліту тощо.
Уже В. Парето, наприклад, поділяв еліти на панівну і непанівну (аристократію). Якщо до аристократії, на думку Парето, входить сукупність сімей, члени яких мають необхідні якості для того, щоб вважати їх елітою, то панівна еліта об'єднує людей, котрі мають у своїх руках фактичну владу. До уваги, як бачимо, береться ступінь та форма залученості певної суспільної групи у політичне життя країни. На цій підставі сучасні автори в межах політичної еліти в широкому розумінні виділяють еліту влади та еліту впливу, а також субеліту (піделіту — суспільну верству, яка за своїм суспільним статусом стоїть найближче до політичної еліти і за рахунок якої політична еліта поповнюється).
Під час розгляду співвідношення управлінської та опозиційної діяльності у сфері політики виникають дихотомії еліта — опозиція та еліта — контреліта. Тих, хто в даний період здійснює владу, сучасні політологи називають правлячою політичною елітою. їй протистоїть опозиція і/або "контреліта", яка за своїми якостями потенційно готова до державного управління. Контрелітою, на нашу думку, можна вважати не будь-яку опозицію, а лише таку, яка є противагою правлячій еліті в соціально-політичному сенсі, тобто так звану антисистемну опозицію, що прагне змінити напрям суспільного розвитку, презентуючи інші класи, верстви, сповідуючи іншу ідеологію, ніж правляча верства. Якщо ж опозиція формується з тих самих суспільних верств і дотримується тих самих цінностей та суспільно-політичних орієнтацій, що й правляча в даний час політична сила, але має свій погляд на методи керівництва суспільством, тоді це буде системна, або лояльна опозиція, яка не є контрелітою. Зміна партій та людей при владі відбувається за цих умов при пануванні однієї, достатньо консолідованої і стабільної еліти.
Отже, опозиція — це будь-яка політично організована група, що критикує уряд і прагне здобути владу, а контреліта — це та ,-••:.;•/ політично активна верства, з якої в майбутньому може бути сформований новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій.