Форма державного врядування — це певний спосіб організації верховної влади в державі, що визначається її джерелами, порядком формування і правовим статусом вищих органів влади та обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення сфер компетенції кожного з них.
Форма державного врядування впливає на структуру державного адміністративного апарату і на характер взаємовідносин між окремими його ланками.
Як видно з таблиці 12.1, політологічна наука розрізняє дві основні форми державного правління — республіку і монархію, кожна з яких охоплює певну кількість підвидів.
Республіка — це форма врядування, за якої найвища державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний визначений строк.
Представницькі повноваження обраного глави держави обмежені в часі і виконуються за дорученням виборців, парламенту або іншого органу, перед якими він несе відповідальність. Існують президентські, парламентські та президентсько-парламентські (змішані) республіки.
> Президентська республіка будується на концепції незалежності органів законодавчої, виконавчої та судової влад, їх взаємної непідпорядкованості і невідповідальності однієї перед одною, при наявності, однак, механізмів взаємних стримувань і противаг,' Ця форма врядування не визнає поняття вищого державного органу, з повноважень якого могли 6 виводитись повноваження інших державних органів. Президент обирається на всенародних виборах і є главою держави та виконавчої влади. Він формує уряд (самостійно або за згодою парламенту стосовно деяких ключових посад), очолює його і несе персональну відповідальність за його функціонування!/Керівники міні¬стерств і департаментів фактично не утворюють колективного виконав¬чого органу (кабінету міністрів) з самостійними повноваженнями. Рішення приймаються президентом і проводяться в життя міністрами за його дорученням. Міністри і держсекретарі призначаються і звільняються президентом і звітуються лише перед ним? Весь апарат державного управління (який у США, наприклад, сягає понад 2,5 млн. чоловік) діє в умовах жорсткого підпорядкування президентові.
За президентської форми правління, яка може бути тільки республікою, наявність сильної виконавської структури врівноважується наявністю такого ж сильного і незалежного органу законодавчої влади.
Ферми
цяцувашш: ¦ошгггя і ¦¦мовили
Президентським республікам притаманний чіткий поділ влад та їх збалансованість, що досягається за допомогою механізмів взаємного контролю, противаг і стримувань. Ось декілька їх прикладів:
¦ Законодавча влада належить парламентові, президент
позбавлений права законодавчої ініціативи, але йому належить право
відкладального вето і, щоб його подолати, парламент повинен зібрати
2/3 або 3/4 голосів на підтверження свого попереднього рішення. На
практиці це вдається дуже рідко, і суперечність, переважно, розв'я¬
зують через компроміс між двома гілками влади.
¦ Президент виступає ініціатором національних програм, але
питання про їх фінансування вирішуються тільки парламентом.
¦ Парламент приймає закони, а президент та виконавчі структури
— виконавчі розпорядження. Проте право ухвалення рішень щодо їх
конституційності належить Верховному (Конституційному) судові та
уповноваженим на те іншим судам, які діють на незалежній основі. їх
рішення мають обов'язковий характер як для законодавчої, так і
виконавчої влади.
> За парламентської форми врядування, яка може бути і у республіці, і в монархії, верховна влада належить представницькому законодавчому органу (парламенту). Він володіє суверенітетом, який йому делегували виборці, і, спираючись на нього, формує уряд, що є відповідальним перед ним. У разі втрати довіри парламенту до створеного ним уряду проводиться голосування про вотум недовіри і, якщо набрано більшість голосів з цього питання, уряд змушений піти у відставку.
Отже, на відміну від президентської форми врядування, у парламентській республіці виконавча гілка влади не є самостійною; її влада виводиться з влади законодавчого органу (парламенту) і є її продовженням. [Керівництво виконавчою владою покладається на прем'єр-міністра. Поряд з ним існує посада глави держави — президента, котрий реалізує представницькі та, за згодою уряду, деякі інші повноваження. В деяких країнах йому належить значна роль у розв'язанні конфліктів між кабінетом міністрів і парламентом. Він може приймати відставку уряду і доручати формування нового кабінету, або, не прийнявши відставки, оголосити про розпуск парламенту та призначення нових виборів та ін. [Президент за цієї форми врядування обирається парламентом (у деяких країнах — спеціальними зборами), а, отже, не є сувереном?
У Ознаки президентської і парламентської форм урядування поєднуються^ змішаній, парламентсько-президентській республіці.
При цій формі правління президент обирається всенародним голосуванням, непідзвітний парламенту і наділяється широкими повноваженнями як представницького, так і виконавчого характеру. Він є главою держави і здійснює значний вплив на виконавчу владу: пропонує парламенту на затвердження кандидатуру глави уряду, за поданням прем'єр-міністра призначає міністрів (частину — за погодженнням з парламентом) і звільняє їх. Уряд очолюється прем'єр-
8,3
У Ознаки президентської і парламентської форм урядування поєднуються^ змішаній, парламентсько-президентській республіці.
При цій формі правління президент обирається всенародним голосуванням, непідзвітний парламенту і наділяється широкими повноваженнями як представницького, так і виконавчого характеру. Він є главою держави і здійснює значний вплив на виконавчу владу: пропонує парламенту на затвердження кандидатуру глави уряду, за поданням прем'єр-міністра призначає міністрів (частину — за погодженнням з парламентом) і звільняє їх. Уряд очолюється прем'єр-Форма державного врядування вказує на те, як організована верховна влада в державі, в який спосіб створюються ЇЇ центральні органи та як вони підпорядкувуються один одному, як будуються стосунки типу:
"парламент — уряд",
"парламент — глава держави",
"парламент — верховний суд",
"глава держави — верховний суд"). Можна дати таке визначення цього поняття:
9,1
Демократія як ідеал і політична дійсність
Термін "демократія" (у дослівному перекладі з грецької — "народоправство") є одним з найбільш розповсюджених і в той же час багатозначних понять як політичної теорії, так і політичної практики. У найширшому значенні демократію розглядають як систему функціонування і розвитку суспільства загалом, як спосіб ведення суспільних справ і критерій оцінки процесів, що відбуваються в ньому. Водночас демократія — це ідеал суспільно-політичного устрою, що будується на певній системі цінностей (народного суверенітету, політичної рівності, свободи, поваги до прав людини і меншин тощо).
Набуваючи ознак громадського руху, що прагне втілити в життя певні аспекти демократичного ідеалу, демократія є програмною вимогою різноманітних політичних сил, іноді з суперечливими інтересами та устремліннями: ліберально-демократичних, національно-демократичних, християнсько-демократичних, соціально-демократичних та інших. Вони керуються політичними доктринами, що загалом узгоджуються з ліберально-демократичною ідеологією, але мають певні відмінності як в інтерпретації змісту демократичного ідеалу, так і у визначенні цілей і завдань, що з нього випливають. Отож конкретні дії політичних сил, що беруться за створення демократії, і, як наслідок, вид політичного устрою, який вони прагнуть і здатні створити, можуть значно відрізнятися.
Термін "демократія" вживається також для для означення типу організації будь-якого об'єднання, асоціації, партії, якщо вони функціонують на засадах рівності її членів, періодичної виборності керівних органів та прийняття рішень більшістю (партійна, профспілкова, виробнича та інша демократія).
Проте нас у цьому розділі найбільше цікавить демократія як певна форма держави в сукупності таких її компонентів, як форма державного врядування, політичний режим і, частково, державно-територіальний устрій.
Чим же визначається демократична форма держави або, іншими словами, які риси роблять форму врядування, демократичний режим та державно-територіальний устрій демократичними?
Відповідаючи на це запитання, значна частина дослідників відштовхується від буквального значення терміна і трактує демокра¬тію як державний лад, що заснований на принципах народовладдя і гарантує участь громадян у вирішенні державних справ. Так, американ¬ський політолог Р. Уотсон стверджує, що, оскільки у буквальному розумінні демократія означає правління народу, то "для того, щоб суспільство було демократичним, значна кількість його населення повинна користуватися правом висловлюватися щодо важливих рішень, які серйозно впливають на його життя".87
На думку інших учених, ситуація, коли б народ сам здійснював над собою владу — нереальна, і тому на це поняття потрібно накласти певні обмеження, співвіднести ідеальне уявлення про демократію як
мароаоправство з його практично можливим і ефективним втіленням у яаптя. Розвиваючи погляди, обґрунтовані у працях Й. Шумпетера та К. Поппера, відомий політолог Ралф Дарендорф стверджує:
"Демократія — це уряд, що обирається народом, а якщо необхідно — народом і усувається; але, крім того, демократія — це уряд із власним курсом".88
Американські вчені Ф. Шміттер і Т. Л. Карл розглядають сучасну політичну демократію як
"систему правління, в якій правителі публічно підзвітні громадя¬нам. Ті ж, своєю чергою, діють не прямо, а через конкуренцію і кооперацію".89
Можна навести й інші визначення демократії, які свідчать, що, залежно від світоглядних і політичних уподобань дослідників, вони включають у поняття демократичної влади різний набір цінностей, починаючи від ліберальних вимог свободи і рівності особи, її автономності в стосунках з державою і закінчуючи запереченням доцільності активної участі в політичному житті широких мас і зведенням демократії до певних правил політичної гри, яку ведуть групи правлячої еліти, змагаючись за владу. Можливо, слід погодитися із слушним зауваженням голландського політолога Аренда Лійпхарта, що
"демократія — це поняття, яке рішуче не піддається визначенню" та що вона, все ж таки,
"не є системою влади, яка повністю втілює всі демократичні ідеа¬ли, а лише системою, яка в достатній мірі до них наближається".90
Батько афіиськоТ демократії Псрікл. За його правління (443 — 429 рр.до н. с.) Афіни досягли політичного й культурного розквіт)'.
Термін "демократія" виник у стародавній Греції, де він застосо¬вувався для означення певної форми врядування громадян у невеликих містах-державах (полісах). Початки демократичного врядування прийнято пов'язувати з реформами Солона у VI ст. до н. є. Найбільше нам відомо про афінську демократію часів Перікла, суть якої полягала у вирішенні всіх важливих суспільних питань народними зборами, до участі в яких залучались (чи допускались?) усі громадяни, незалежно від походження і майнового стану. Концептуально афінська демократія будувалась на баченні громадяни¬на як цілісної особистості, для якої поліс та його справи були продов¬женням власного
9,2
Демократія як політичний режим
Різні погляди на демократію, різні форми організації державної влади не заперечують наявності спільних корінних рис, що характери¬зують сучасну демократію як політичний режим. Ці невід'ємні риси, без яких демократії просто не може бути, забезпечують вплив народу на прийняття і здійснення державних політичних курсів, гарантують певний, доволі високий рівень особистої свободи та політико-правову рівність громадян. Дамо коротку їх характеристику.
¦ Найпершою ознакою демократії є визнання суверенності народу,
який є єдиним джерелом влади в державі. Народний суверенітет
знаходить свій вираз у безпосередній участі громадян в розробленні
і прийнятті рішень через народні ініціативи, референдуми і плебісцити,
а також реалізується через участь у виборах та делегування пред¬
ставницьким і виконавчим структурам владних повноважень, в межах
яких вони діють самостійно.
¦ Суверенність народу проявляється також у можливості змінити
уряд без застосування сили, проведенням виборів. Влада в демок¬
ратичних країнах народжується тільки з виборів. Уряд утворюється,
відправляється у відставку, періодично замінюється або безпосередньо
волею виборців, або обраним ними представницьким органом.
¦ Вибори мають бути регулярними (відбуватися через визначені
законом періоди часу), загальними (в них беруть участь усі без
винятку групи населення), чесними і конкурентними. Чесність виборів
забезпечується наявністю механізмів, які створюють бар'єри для
виборчих махінацій і підтасування: рівні фінансові можливості,
однаковий доступ до засобів масової інформації, громадський конт¬
роль за ходом виборів та підрахунком їх результатів. Конкурент-
ність забезпечується наявністю багатопартійної системи, гарантованими
можливостями для політичних партій, громадських організацій, груп
і окремих громадян вільно виставляти і підтримувати своїх
кандидатів та контролювати хід голосування і підрахунку голосів.
¦ Ознакою демократичного режиму є конкуренція політичних сил не
лише під час здобуття, а й при здійсненні влади. Принцип змагальності
реалізується через легалізацію політичної опозиції. її цивілізоване
функціонування вимагає досягнення в суспільстві згоди стосовно того,
що переможець на виборах або той, хто має більший вплив на владу, не
використає тимчасову перемогу, щоб усунути з політичної арени тих, хто
програв вибори. Опозиція, своєю чергою, зобов'язується поважати право
переможців приймати рішення, навіть якщо вони й не узгоджуються з її
поглядами. Тобто мова йде про лояльну (системну) опозицію
¦
¦ Конкурентность у боротьбі за владу та можливість контролю за
діяльністю владних структур забезпечує вільна преса, що гарантує
альтернативність інформації (можливість отримувати її з різних
джерел і в різній формі) та можливість висловлення різних ставлень,
оцінок, критики навіть найвищих посадових осіб у державі.
¦ Ліберальний характер сучасної демократії вимагає гарантії прав і
свобод людини. Політико-правовий статус особистості, захищеність індивіда,
9,3
Тоталітаризм як політичний феномен XX століття
Тоталітаризм — це деспотичний режим XX століття102. Протягом 20-30-х, а потім другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні і наближені до них режими були встановлені у 17 країнах з 27.
Фашизм103 як терористична диктатура ультраправих сил, що мала свої національні різновиди104, у період між двома світовими війнами у тій чи іншій формі утвердився в таких країнах, як Італія, Німеччина, Югославія, Болгарія, Румунія, Греція, Іспанія, Португалія, Японія, Сальвадор, Гватемала. Політичний лад у цих країнах спирався на ідею абсолютного підкорення особи державі, а також на войовничий антикомунізм, шовінізм, расизм, демагогічний псевдосоціалізм. Головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики були терор, насильство, війна. Саме через зовнішню агресивність фашизму, що привела до розв'язання ним другої світової війни, цей тоталітаризм (особливо в його цитаделях — Італії та Німеччині) проіснував порівняно недовго. Він був розгромлений силами СРСР та західних демократичних держав, які вжили правових та організаційних заходів проти його відновлення (Потсдамський договір, розчленування Німеччини, позбавлення Японії і Німеччини права мати значну власну армію, створення Ради Безпеки ООН та ін.). У деяких країнах — Іспанії, Португалії, Греції — фашистські режими у послабленій формі існували до середини 70-х років.
Комунізм, що був диктатурою ультралівих сил, виник раніше і проіснував значно довше, ніж фашизм. До певної міри фашизм був реакцією саме на комуністичні претензії щодо всесвітнього панування (через здійснення світової соціалістичної революції), хоча мав, звичайно й інші серйозні причини для свого виникнення. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР, що з'явився на світ внаслідок Жовтневого перевороту в Росії 1917 р. Під гаслами диктатури пролетаріату тут була встановлена диктатура партії більшовиків, яка відразу після перевороту перейменувала себе з "соціал-демократичної" у "комуністичну", ввела режим так званого "воєнного комунізму" і оголосила війну усім "недостатньо комуністичним" чи некомуністичним урядам, які утворились того часу на теренах колишньої царської імперії (в Україні, Грузії та на інших національних окраїнах). Війна велась під гаслами звільнення трудящих мас від гнобителів та їх інтернаціонального
9,4
Підтипом недемократичних режимів є авторитарні системи (від лат. autoritas — влада). З тоталітаризмом авторитарні режими об'єднує диктаторський, необмежений законами характер влади. Водночас тоталітаризм і авторитаризм відрізняється різним ступенем придушення демократичних свобод і всевладдя держави,мірою жорсткості державного контролю за політичним, соціально-економічним і духовним життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади (див. таблицю 14.3).
Авторитарні риси режиму проявляються в тому, що влада зосереджується в руках однієї людини (монарха, диктатора, деспота), або вузької групи осіб (військової хунти, камарільї), а більшість громадян відчужена від процесу прийняття рішень. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням. Вона, переважно, неоднорідна і спирається на коаліцію різнорідних політичних сил, яких об'єднує прагнення до здійснення влади авторитарними методами. Режиму не властивий тотальний контроль над суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю поглинається державою. Формально можуть існувати представницькі інститути, проводитися вибори. Проте діяльність опозиції не може виходити за межі, що загрожують основам системи, реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається. Для авторитарних режимів характерна пасивна несвобода особи. Громадяни не мають права брати участь в опозиційних рухах, але й не повинні демонструвати підтримку режиму: достатньо, щоб вони проти нього не виступали відкрито. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології, не намагаються політизувати населення чи виправдати свої вчинки високими устремліннями. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.
Хоч влада спирається на силу, більшою мірою вона застосовує традиційні засоби управління, користуючись, здебільше, тактикою вибіркового, а не масового терору.
Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угруповання не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, котрі усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається.
Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:
¦ Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до
влади прийшли фанатичні релігійні клани. Прикладом такого режиму
є політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами
після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних
тоталітаризму.
¦ Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок
військових переворотів. З приходом до влади військових політична
діяльність партій, організацій, представницьких інституцій значно
обмежується, або й взагалі забороняється. Так було в Греції під час
правління "чорних полковників", в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Чілі
та багатьох інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки.
¦ Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому
персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається
на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно,
слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі
диктатора. Вони, як правило, займають вирішальні позиції в економіці
та інших сферах суспільного життя. Персональна тиранія була