Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стали Галичина й Волинь. Проте на кінець ХVІ ст. центр подій знову переміщується на схід у Подніпров’я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан – козацтво, що селилося на порубіжних землях.
Слово козак прийшло зі сходу. У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які відбували складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька місяців, змагаючись із ворогами й доводячи своє вміння виживати за тяжких природних умов. Згодом це слово набуло кількох значень і перекладалося здебільшого як “вільна озброєна людина”.
Перше писемне джерело, що засвідчує вживання слова “козак” стосовно українців, - “Польська хроніка” Мартина та Йохима Бєльських. Розповідь про козаків уміщена там під 1489 р. Описуючи похід королевича Яна Ольбрахта на Східне Поділля, польські хроністи Бєльські зазначали, що польське військо могло успішно просуватися в степах лише завдяки тому, що шлях йому показували тамтешні козаки, які добре знали ту місцевість. З кожним наступним роком кількість свідчень про козаків з України невпинно зростала.
Зовнішніми та внутрішніми якостями запорозькі козаки становили собою найхарактерніші типи свого народу та свого часу. Як пишуть сучасники, вони були здебільшого середнього зросту, плечисті, ставні, дужі, повновиді, кругляві і від літнього сонця та степової спекоти смагляві. З довгими вусами, з розкішним оселедцем, або чуприною на тім’ї, в смушковій гостроверхій шапці на голові, завжди з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди позирав якось похмуро й спідлоба долу, чужих зустрічав попервах непривітно, відповідав на запитання дуже неохоче, але затим поволі м’якшав, обличчя його поступово під час розмови ставало веселим, жваві проникливі очі проймалися блиском вогню, вся постать його дихала мужністю, хвацькістю, заразливою веселістю і неповторним гумором. У внутрішніх вартостях запорозького козака помітно було суміш чеснот та вад, які, втім, завжди були притаманні людям, котрі вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя. Жорстокі, дикі й нещадні до своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один до одного, мирними сусідами своїм побратимам по ремеслу, українським та донським козакам. Хижі, кровожерні, нестримні на руку, зневажливі до будь-яких прав чужої власності на землі ненависного їм ляха чи мерзенного бусурмана, запорозькі козаки у себе вдома звичайну крадіжку якогось батога чи пута вважали страшним карним злочином, за який винного карали на смерть.
Ясною рисою вдачі запорозьких козаків була їхня добросердність, безкорисливість, щедрість, вірність у дружбі, яка вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші. Крім того, ясними рисами вдачі запорозьких козаків була висока любов до власної свободи: вони віддавали перевагу лютій смерті перед ганебним рабством; глибока повага до старих і заслужених воїнів та й взагалі до всіх “військових ступенів”, простота, поміркованість і винахідливість у скруті, у домашньому побуті або в різних безвихідних випадках та при фізичній недузі. Наприклад, від пропасниці вони пили горілку з золою або рушничним порохом, кладучи на чарку пінистого трунку пів заряду пороху; для гоїння ран прикладали до уражених місць розтерту із слиною на руці землю, а коли їм бракувало металевого посуду для готування страв, умудрялися варити їх у дерев’яних ковшах, підкидаючи в них безперервно, один за одним, розжарені на вогні камінці, поки не закипала вода, налита у посудину. До приїжджих людей запорозькі козаки завжди були гостинні і ставили особисту чесність поряд з гостинністю і благо чинністю, як у себе на Запорожжі, так і на війні стосовно ворогів православної віри. “Хоч на Січі, - згадує один католицький патер, - було різного люду, проте там були така чесність і безпека, що усі, хто приїздив з товарами або по товар, у якихось інших справах, знали, що з їхніх голів і косина не впаде. Можна було на вулиці залишити свої гроші і не боятися, що їх буде вкрадено. Будь-який злочин проти чесноти гостя або січового жителя одразу ж карався смертю”.
Темними гранями вдачі запорозьких козаків було те, що багато хто з-поміж них любив напустити туману перед чужим, похвалитися своїми військовими подвигами, похизуватися своїм убранням та зброєю; крім того вони відзначалися легковажністю й непостійністю.
Великим недоліком запорозьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв. Втім, під час військових походів запорозькі козаки уникали пиятик, оскільки усякого п’яного кошовий отаман, як свідчить сучасник, одразу викидав за борт чайки. Нарешті, гуляючи та бенкетуючи, запорозький козак не був схожий на того пропащого п’яницю, який пропивав свою душу в чорному й брудному шинку: лицар навіть у пиятиці залишався лицарем. Кидаючись у широку й нестримну гульню, козак тим самим виявляв своєрідну молодецьку вдачу, особливий, так би мовити, епікурейський погляд на життя людини, яка марно обтяжує себе працею й клопотами і даремно не розуміє справжнього сенсу буття – існувати задля веселощів та життя.
На війні козак завжди відзначався розумом, хитрістю, умінням виграти у ворога вигоди, раптово на нього напасти і зненацька заманити, вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням та рідкісною здатністю переносити спрагу і голод, спеку і холод. Війна для козака була так само необхідна, як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак – не козак, лицар – не лицар. Козак не лише не боявся, а й любив війну. Він дбав не так про те, аби врятувати своє життя, як про те, аби вмерти так, як умирають справжні лицарі, у бою.
Все життя українських козаків полягало в боротьбі з поляками, турками, татарами й москалями. Таке становище робило козаків вельми досвідченими у військовій справі і поширило про них славу навіть між володарями держав Західної Європи. Ясна річ, козакові як воїнові, окрім особистих якостей та бойової майстерності, треба було мати й відповідне озброєння, щоб перемагати своїх ворогів. Можна з певністю сказати, що козаки мали всі типи бойової зброї, що були свого часу на озброєнні поляків, турків, татар, москалів, волохів, сербів, чорногорців.
З усієї зброї найпоширенішою в них була, крім гармат, рушниця, спис, келеп, шабля, пістоль та ятаган.
Рушниці (від слова “рука”), інакше самопали або мушкети, козаки використовували найрізноманітніших видів, але всі вони мали довгі стволи і коштовні ложа, оздоблені сріблом з насічкою та черню. З них стріляли, як у той час було, завдяки покладеному на поличку порохові, кременю, приладнаному до полички, та курку. Як одностайно свідчать сучасники, козаки вправлялися з рушницями з великою майстерністю, вони стріляли з них на досить велику відстань і дуже влучно. Судячи з цін середини ХVІІІ століття на предмети озброєння та речі першої необхідності, рушниці коштували від двох до п’яти, а іноді й до восьми карбованців за одну, це були на той час досить великі гроші. З козацьких старожитностей, що збереглися у приватних зібраннях, видно, що більшість серед рушниць – польського і турецького, або, точніше сказати, східного виробництва, хоч є також зброя російська та власного виробництва.
Такий само вигляд, тільки менші розміри, звичайно до п’яти чвертей завдовжки, і широке дуло мали пістолети, або пістолі, як їх називали козаки. Кожен козак мав при собі чотири пістолі і носив два з них за поясом, а решту – у шкіряних кобурах, пришитих зовні до шаровар.
Рушницями, пістолями та шаблями козаки дуже любили похизуватися і тому приділяли їм велику увагу, брали їх у коштовну оправу та прикрашали, звідки й пішов серед них вираз “ясна зброя”. Під час походів козаки змочували рушниці та пістолі розсолом. Щоб вони заіржавіли і не вабили “грати вороже око на ясній зброї”.
Списи також широко застосовувалися козаками. Всі ратища робили з тонкого й легкого дерева, завдовжки 5 аршинів, пофарбованого спірально в червоний та чорний кольори. На верхньому кінці ратища прилаштовували гостре залізне навершя-спис, як правило п’ять вершків завдовжки (були більші й менші), а на нижньому робили дві невеликі, одна нижче другої, дірочки для ремінної петлі, що надягалася на ногу вершника. На деяких ратищах робили ще й залізну перетинку біля списа для того, щоб уражений ворог не просунувся держаком до козакових рук і зопалу не почав знову з ним битися; нерідко траплялося, що якомусь супротивникові і живіт розпорють, а з нього й кров не бризне, він навіть не помічає того і знову починає рватися в бій; тоді за допомогою перетинки ворога легко відбивали й валили на землю. Іноді козаки робили списи з гостряками на обох кінцях, щоб можна було ними уражати ворога навсібіч. Часто списи служили козакам під час переходу через болото готовим матеріалом для спорудження мосту: коли козаки дійдуть до топкого місця, то одразу кладуть один на другий два ряди списів – у кожному ряду спис уздовж і впоперек, - і по тих списах, як по кладці, переходять трясовину. Пройшовши через один ряд списів, одразу стають на другий і знімають перший, з якого мостять третій, - отак і перебираються через болото.
Шаблі в козаків були не такі криві, як у турків, і не дуже довгі (середня довжина їх – п’ять чвертей), зате доброї якості і надзвичайно гострі. Леза шабель вкладалися в дерев’яні, обшиті шкірою чи обкладені металом піхви, оздоблені нерідко до кінця руків’я якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах робилася золота насічка. Як правило, шаблі носили при лівому боці і прив’язували завдяки двом кільцям, одним вище, другим нижче середини, вузеньким ременем під пояс. Шабля вважалася такою необхідною козакові, що у піснях козацьких вона називається завжди „шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою”.
Келепи (бойові молотки) – ручна зброя. Що складається з дерев’яного, завдовжки один аршин, руків’я і має на одному кінці залізний молоток з тупим обушком та гострим носом.
Як пояснює військовий історик Зеделлер, козаки використовували келепи, щоб розбивати ворожі панцири. В. Каховський вважав, що келепи служили у козаків лише як допоміжна зброя і використовувалися рідко, головним чином проти татар, саме тоді, коли супротивники так перемішувалися у рукопашному бою, що було небезпечно стріляти, аби не завдати шкоди своїм.
До всього описаного козацького озброєння треба ще додати залізні якірці, або рогулі, щось схоже на курячу лапу з чотирма залізними кігтями для вгородження в копита ворожих коней; а ще ятагани, ножі, кинджали і дуже рідко панцири та кольчуги.
Порох козаки носили в рогах. Ладунках і чересах. Порохові роги відомі з давніх-давен, судячи з того, що вже на військовій печатці, виданій козацькому війську польськими королями Сигізмундом І та Стефаном Баторієм, зображено козака з мушкетом, списом та рогом за поясом. У пізніші часи козаки носили так звані лядунки для готових набоїв і сумку для кременя та куль. Лядунки були різноманітні: кістяні, металеві, шкіряні; у вигляді тикв, сердець, фляжок тощо. Їх чимало збереглося до нашого часу в приватних музеях збирачів козацької старовини.
Крім того, козаки мала шкіряні череси з пряжками, що їх вони носили на грудях, наповнюючи у два або три ряди патронами з кулями та порохом. Такі череси нерідко оздоблювалися срібними з черню бляшками і обвішувалися великим, оббитим сріблом рогом для пороху, сталевим кресалом, сап’яновим гаманом для куль або торбинкою із срібним черкеським шнурком чи гайтаном.
Усією описаною зброєю козаки володіли з гідною майстерністю, так що. Як свідчить український літописець Григорій Граб’янка, і „найкращий польський гусари та рейтарин з ними не зрівняється”.
Постійна загроза нападів ординців спонукала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу її становили січі. Дослідники пов’язують походження слова січ із засіками – укріпленнями з дерев. Великого значення надавали козаки місцю розташування січі. Найчастіше то був річковий острів. Можливо, за давніших часів розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях. Згодом за порогами утворилася одна головна Запорозька Січ – своєрідна столиця запорозьких козаків. Природні укріплення козацької твердині підсилювалися 3-10-метровим валом і ровом. Вал зміцнювався частоколом з вежами, в яких містилися бійниці. Усередині фортеці був майдан із православною церквою. Навколо церкви стояли великі довгі будинки – курені, де жили січовики, а також оселі старшини, канцелярія. Трохи далі – склади. Арсенали. Ремісничі майстерні, торгові лавки.
Відомо 8 дніпрових січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території міста Запоріжжя). Вона була зведена 1556 р. Українським православним князем Дмитром Вишневецьким і служила опорною військовою базою козацтва на пониззі Дніпра. Звідси протягом 1556 р. Було організовано чисельні походи запорожців у володіння кримського хана й на турецькі фортеці. Однак восени 1557 р. Запорозьку фортецю зруйнували орди кримського хана.
Від 60-х рр. по 1593 р. Запорозька Січ розташовувалася на о. Томаківка, у 1593 – 1638 рр. – на о. Базавлук, у 1638 – 1652 рр. – на Микитиному Розі, у 1652 – 1709 рр. – на річці Чортом лик, у 1709 – 1711 і 1730 – 1734 рр. – на р. Кам’янка, у 1711 – 1728 рр. в Олешка, у 1734 – 1775 рр. – на р. Підпільна (Нова Січ).
Запорозька Січ мала ряд ознак держави: вона контролювала величезну територію степової України, мала свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.
Запорозька Січ дуже відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Замість феодального примусу, який ґрунтувався на закріпаченні й примусовій праці, у ній утвердилися принципи найманої праці. За внутрішнім устроєм козацька держава була своєрідним військовим товариством. Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або Вольностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміусу в Приазов’ї на сході. На півночі її межа пролягала по річці Орль (на Лівобережжі) та верхів’ях річок Інгул та Інгулець (на Правобережжі).
У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному – на 5-10 паланок. Слід зазначити, що у запорозьких козаків слово „курінь” вживалося у двох розуміннях: по-перше, як житло, по-друге, як самостійна частина війська. Термін „паланка” також мав два значення – невеличка фортеця і певна частина території Запорозької Січі.
Для всіх, хто прибував на Запорожжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорозького козацтва зараховувалися за власним бажанням до одного з січових куренів. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювалося прізвище і надавалося будь-яке нове ім’я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішньо. Це робилося для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі втікачів.
Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі січові правила, умів підкорятися кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступив раніше, той мав перевагу над новоприбулими. Тому, як правило, останній називав першого „батьком”, а перший останнього – „сином”.
Як вступ до Січі, так і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.
В цілому запорозьке військо поділялося на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги звали „лицарством”, або „товариством”. Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалася у Січі по куренях, поділялася на „старше і молодше” і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова.
Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5-6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.
Від „лицарства” різко відрізнялося сімейне козацтво. Їх також допускали у Запорожжя, однак вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: в запорозьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислом. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, „сіднями”, „гніздюками”. Узяті разом, вони складали одне військо.
Розуміючи марність будь-яких спроб підпорядкувати далеку й непокірну Січ, польський уряд, проте, сподівався залучити до себе на службу міське козацтво чи принаймні певну його частину. В 1572 р. Король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Садовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнавав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.
Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578 р., за правління короля Стефана Баторія. Король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від „самочинних нападів на татар”, що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру (реєстрових) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками. До 1589 р. Реєстрових козаків налічувалося 3 тис. В основному це були вихідці з місцевих мешканців, що остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так, заповіт реєстрового козака на ім’я Тишко Волович включав будинок у Чигирині, два маєтки зі ставками для риби, ліси, й пасовиська, 120 вуликів, 3 тис. золотих злитків (із них тисяча в позичці під великі проценти).
Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєстрових і близько 40 – 50 тис. нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багатства.
Уся повнота влади в козацькій державі належала Січовій (Військовій) раді, причому право голосу мав кожен запорожець. Саме тому козацьку державу визначають як республіку. Ради відбувалися двічі-тричі на рік: на початку січня, другого-третього дня після Великодня, 1(14) жовтня (на свято Покрови). У разі потреби ради могли скликатися за бажанням будь-кого з козаків в інший час. На раду запорожці сходилися заздалегідь, поспішаючи до Січі з усіх козацьких земель. Рада керувала всіма важливими справами на Січі. Вона провадила внутрішню й зовнішню політику, укладала мир чи оголошувала війну, приймала й надсилала посольства, чинила суд. На раді обирали козацький уряд – Кіш, військову старшину: кошового отамана, суддю, писаря, осавула, довбиша й пушкаря.
Кошовому отаману належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. Під час воєнних походів влада кошового була необмеженою. Проте за мирного часу він не міг ухвалювати важливих рішень без згоди Військової ради. Кошовий відкривав Військову раду, головував на Старшинській раді, здійснював дипломатичні стосунки з іншими державами, розподіляв воєнну здобич, прибутки від мита, узаконював поділ пасовищ, земель та угідь для полювання й рибальства. Крім того, затверджував судові вироки та обраних або призначених козаків на посади.
Найближчими помічниками кошового були військовий писар, військовий суддя, військовий осавул та інші старшини. Військовий суддя чинив суд на Січі, був охоронцем норм закону та права. За відсутності кошового виконував його обов’язки, тобто був наказним кошовим отаманом. Писар очолював січову канцелярію, вів усю документацію та дипломатичне листування. Помічником кошового у військових та адміністративних справах був осавул.
Неординарною у Запорозькій Січі була правова система. Якщо загалом на території України на той час діяли різноманітні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти королівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорозькій Січі найважливіше значення мало звичаєве козацьке право, що являло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися в сфері козацьких суспільних відносин. Система звичаєвого козацького права складалася саме в XV – середині XVII ст. і закріплювала військово-адміністративну організацію козацтва, окремі правила військових дій, діяльність судових органів, порядок землекористування, укладання окремих договорів, види злочині в і покарань. Слід зазначити, що звичаєве козацьке право визнавалося іноземними державами, в тому числі і польським урядом. Козацтво всіляко захищало звичаєве право, бо побоювалося, що писане право може обмежити козацькі вольності.
Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у вирішенні практично всіх господарських та суспільних питань перетворили Запорозьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинною демократією, рівністю всіх членів громади.
Для Запорозької Січі протягом багатьох десятиліть її функціонування був характерний найширший спектр політичної діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишалася поза увагою Коша Війська Запорозького. Він матеріально підтримував діяльність братств та навчальних закладів, фінансував просвітницьку роботу православних церков і монастирів.
Якщо теперішнє цивілізоване суспільство засноване на прагненні до економічної вигоди, добробуту, плюралістичної демократії, то якими цінностями керувалося січове товариство?
Свобода – ось духовна сутність козацтва. У свободі вся філософія запорозького життя – і особистий вибір форми самоствердження, і повсякденне існування, і добровільне виконання суспільного обов’язку. Ніякі ексцеси козаччини не можуть порушити незаперечний моральний авторитет запорожців, бо серед неволі уособлювали вони невмирущу й діяльну свободу. Чи багато знайшлося б таких, що заради одного босяцького романтизму пішли б на Дніпрове пониззя, не страхаючись смерті? Тож не випадково саме волелюбність січовиків приваблює до них митців. Згадаймо лише картину Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану” (1880 – 1891).
В основу твору ліг апокрифічний лист-відповідь, який не був пов’язаний з якоюсь конкретною подією, а скоріше відображав ставлення запорозького козацтва до турецьких нападників. Не зважаючи на начебто епізодичний сюжет, художник вкладає у свій задум високу ідею – оспівування мужності, волелюбності, безстрашності лицарів, що присвятили своє життя боротьбі за волю України. Тільки одчайдушно героїчний народ міг так беззастережно насміхатися над могутнім володарем Османської імперії, який загрожував спокою багатьох європейських країн. Художник відтворив історичну постать (отамана Івана Сірка), літературні образи (Тараса Бульби і його синів) та узагальнені (писаря, військового судді, запорозьких козаків).
Поза ідеологією на Запорожжі було все, крім релігії. Правда, козацька натура дуже сильно відрізнялась від християнських чеснот смирення й покори владі, окрім старшини. Ніхто з літописців не помічав у січовиків особливо розвинутої релігійності. У польських джерелах згадується, що першу церкву поставив на Січі Богдан Хмельницький. Та ставши, в силу обставин, оборонцями України, запорожці увійшли в її історію і як лицарі віри. Січова держава не порушила морального закону, за яким жоден народ не міг існувати й розвиватися без національно-релігійних основ. У захисті православ’я навіть здичавілі добувачі, „степові вовки” бачили, писав М. С. Грушевський, „якийсь ідеологічний зміст у своїм буянні на степовому пограниччі”.
На території Січі існували 16 церковно-парафіяльних шкіл, а також діяли три спеціальні підвищеного типу.
У казенно штатній школі при Святопокровській церкві під керівництвом уставника ієромонаха Леоніда в 60-х роках учні віком від 12 до 17 років навчалися письма та інших наук. Юнаки-джури, яких запорожці брали в походи, у цій школі відбували суворий курс фізичного і військового виховання. Школярі мали самоврядування, обирали зі свого середовища двох отаманів: одного для дорослих, другого – для малолітніх.
В 1754 році на Січі за ініціативою кошового отамана Якима Гнатовича була утворена школа, яка випускала паланкових старшин, писарів військових канцелярій. Проіснувала вона 15 років – до початку російсько-турецької війни. Керував школою товариш куреня Кущевського Андрій Іванович Крячок.
Існувала на Запорожжі також школа „вокальної музики і церковного співу”, яка знаходилась спочатку в слободі Орловщина (на лівому березі Орелі), а в 1770 році була перенесена на Січ. Керував школою Михайло Кафізма. Тут навчали партесного співу, готували читців і співаків для церков.
Школи на Запорожжі продовжували традиції братських, навчання у них обов’язково поєднувалося з вихованням. Їх діяльність була новим етапом в історії освіти на Україні. Це знайшло свій прояв у тому, що навчання у всіх школах на Запорожжі велося рідною мовою.
У художньому житті Запорозької Січі, багатогранному, змістовному і цікавому, найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинена військова музика, в якій особливе місце займали духові й ударні інструменти: труби, сурми, тулумбаси, (литаври), барабани та бубни. Духова музика мала велике значення в походах Запорозького Війська та при різних урочистостях. Труби, сурми разом з ударними інструментами використовувались як сигнали в походах і боях і при урочистих зустрічах послів, гостей та ін. Труби як суто військовий інструмент згадуються в народних піснях. Кожна мала певне значення: сповіщати про сідлання коней, посадку вершників, вирушення в похід тощо.
Загони, що вирушали в похід, повинні були обов’язково мати трубачів або сурмачів.
Тулумбаси у Війську Запорозькому використовувались в основному для зв’язку. З їх допомогою скликали ради козаків чи старшин, повідомляли про ворожу загрозу, а іноді навіть передавали різноманітні накази по козацькому кошу чи полку під час бою. Тулумбаси були найрізноманітніші за розмірами. В деякі з них били відразу вісім чоловік. Ці великі литаври називали ще набатами і тримали тільки в самій Січі. У походи брали малі тулумбаси, які довбиші прив’язували до сідел своїх коней. Часто траплялось. Що набати, менші тулумбаси, барабани та бубни використовували під час сутичок з ворожим військом. Сильні, як гарматні постріли, звуки набата разом з гуркотом тулумбасів та пронизливою тріскотнею барабанів і бубнів викликали у ворожому війську замішання.
Протягом багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думи – сувору, мужню, героїчну пісню, драматичну і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Думи мали своєрідну художню форму. Вони виконувались речитативом під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
Активного дійового характеру думи і народні пісні набули завдяки кобзарям, які нерідко виступали і їх творцями. Кобзарство – це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке і загалом духовне досягнення запорозьких козаків. Більшість кобзарів були вихідцями з козацтва.
Виконуючи у супроводі бандури думи та пісні, оспівуючи героїв визвольної боротьби, кидаючи заклики до повстання, запалюючи на перемогу, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземного панування, кріпосницького гніту. Вони пробуджували і розвивали в українцях національну свідомість.
Але чи не найбільш важливим було те, що кобзарі самі брали участь у боях і походах. Вони офіційно входили до складу Запорозького війська і разом з довбишами, сурмачами, трубачами та іншими виконавцями грали козацьку військову музику. Такі воїни носили бандуру поряд із списом або шаблею, не розлучались з нею ні в курені, ні в походах, ні в боях.
Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги „аж за спину”, виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах.
Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. В минулому його виконували виключно чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, коли танцюристи демонстрували, хто на що здатен. Виконувалися танці як у супроводі бандури, так і цілих інструментальних ансамблів.
У згадуваній вище січовій музичній школі були створені групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під назвою „Вертеп”.
Козаки були глибоко віруючими людьми, дотримувалися християнської православної віри. На Запорозькій Січі рятувалися від кріпацтва й переслідування люди різних націй. Усіх приймали запорожці. Однак втікачі інших вірувань мали перехрещуватися в православну віру.
Демократичність ладу Запорозької Січі визначала і характер її церкви. Всі найважливіші питання, скажімо, про будівництво нової церкви тощо, вирішувалися на загальновійськовій Раді, на яку збиралися всі запорожці. Тут обирали також священиків від громад, затверджували тих, кого присилали з Межигірського монастиря. Від останніх Кіш вимагав, щоб проповіді читалися не з папірця і лише українською мовою. Не менш важливими були також красномовність, гарний голос, особливо для дияконів, тверезість. А взагалі богослужіння в запорозьких церквах велися щодня і неодмінно. Утримувався хор півчих старшого і молодшого віку.
Активний розвиток церков на Запоріжжі пов’язаний із останньою, так званою Новою, або Підпільненською, Січчю (1734 – 1775 рр.).
Наприкінці існування Запорозької Січі в межах "Вольностей Війська Запорозького” налічувалось у 53-х поселеннях та урочищах 44 церкви, 13 каплиць, два скити, одна молитовна ікона.
Внутрішнє оздоблення храмів свідчило про шанобливе ставлення до віри. В усій Російській імперії не було храму, багатшого за останню січову церкву. Царські врата були вилиті з чистого срібла, ікони пера кращих візантійських та українських художників горіли щирим золотом. Вражало розкішшю й інше церковне начиння: великі срібні напрестольні ліхтарі-свічники, кипарисові з різьбою, а також срібні позолочені хрести, срібні лампади, п’ятдесят срібних позолочених корон, нитки перлин, коралів, вироби з бурштину, сотні золотих червінців і полотняних, гаптованих золотом і сріблом напрестольних уборів, 120 стародруків та старовинних рукописних книг, багато мідного й олов’яного посуду.
Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство, бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових шляхах між Річчю Посполитою та Чорноморським узбережжям, важливу роль відігравала також торгівля.
Існування Запорозької Січі, як цілком самостійної сили, було визнано в міжнародному світі. Кіш Війська Запорозького приймає представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Він укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їх коаліції. Військова сила запорожців та самобутня тактика ведення бою були добре відомі за межами України. Участь козацьких загонів у окремих військових кампаніях (як, наприклад, війська П. Сагайдачного у Хотинській війні 1621 р.) часто вирішували долю не лише окремої битви, а й взагалі існування тієї чи іншої держави.
У різні періоди свого існування Запорозька січ ніколи не була „ республікою в собі”. Всупереч існуючим політичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.
Чи має „запорожування” аналоги у світовій історії? Тут допоможуть пошуки подібних історичних обставин. Здається, найслушніше зіставити запорожців у Дикому Полі з їх заокеанськими сучасниками на Дикому Заході. (Перші англійські поселенці-піонери прибули в Північну Америку в 1620 р.)
Дійсно, і козацький, і переселенський рухи йшли із соціальних низів. Збурювані економічною експлуатацією, національними та релігійними переслідуваннями, вони були спрямовані проти феодалізму та абсолютизму. І козаків, і піонерів спонукали пошуки кращої долі. Вони прагнули триматися подалі од влади, бути там, де безвладдя, роздолля, воля. І ті, й другі осідали на повних небезпек окраїнних рубежах. Повні енергії та сили порубіжними діяли із зброєю в руках, проте не уникали праці й не цуралися збагачення.
Тут і кінчається подібність. І починаються розбіжності. Американські піонери, просуваючись усе далі на захід, знищували або проганяли індіанців, закріплювалися на захоплених землях, освоювали їх. А в Дикому Полі не було, крім козаків, постійних жителів. Звичайно, сила обставин диктувала необхідність набігів та походів, з яких козаки поверталися на Січ, у свою твердиню. Але якщо північноамериканські піонери підкоряли й завойовували, то козаки здебільшого захищалися, а нападали, як правило, у відповідь на агресію чужинців.
Переселенці з Європи, маючи явну військову перевагу над корінним населенням, стали повними господарями на чужій землі. Запорозька, за виразом Г. Сенкевича, „кігтиста низова республіка”, навпаки, діяла в оточенні сильних сусідів, особливо агресивних з півдня й заходу.
Для українців козацька епоха мала не так господарсько-утилітарне, як воєнне та культурне значення. Вона справила величезний вплив на національну свідомість. В епічній пам’яті українців ідеально-елегійне сприймання „запорожування”, здається, пересилює соціальне розуміння цього явища.
Внутрішні суперечності, авантюри, людські слабкості запорожців сьогодні для нас уже не мають значення і відступають перед вищими цінностями історичного буття. Змордованою. Нещасною, гідною жалю була Україна в ті часи. І вона вперше відчула себе не безборонною завдяки богоданній, за висловом М. Грушевського, зброї козацького війська. Уперше Україну сприйняли і визнали.
Січ не знала національної нетерпимості та релігійного фанатизму, була відкритою для різноплемінних прибульців. Побратимство, товариська рівність, демократичне прийняття рішень січовим колом, простота стосунків із старшиною – усі ці ідеали, що об’єднували запорожців і котрими вони так дорожили, пережили їх. Персонажі кривавої трагедії, яка тривала віками, запорожці і в цих умовах показали світу, що з глибин українського народу підіймалися ті ж нетлінні цінності, які розвивалися в ту історичну епоху в інших народів Європи та Америки.
В Дикому Полі не можна було вижити без морального обов’язку запорозької солідарності. У відповідь на знаменитий пароль: „Пугу, пугу! Козак з Лугу!” – скрізь у запорозькому краю відкривались будь-які брами й двері для притулку, гостинності, допомоги. Про це варто пам’ятати й тепер – для загального виживання в екстремальних умовах не достатньо тривкої національної чи релігійної спільності, якщо вона не доповнюється організаційною консолідацією близьких духом людей.
Січ не щезла безслідно в сутінках сторіч, бо саме запорозькою кров’ю написана значна частина Історії України. На відзнаку 100-річчя з дня зруйнування Січі російський дослідник Г. Над хін нагадував, що віковічною боротьбою з турками і татарами „запорожцы расшатали зуб до легчайшей возможности вырвать его». Опір Запорожжя затримав також впровадження кріпосництва на Україні років на п’ятнадцять. 15 років вільної праці! Стерти спомин про низову козацьку республіку не вдалося і тим, хто протягом десятиліть намагався замовчати або спотворити цю тему національного патріотизму українців.
Прекрасно знаючи місцевість, запорожці першими заселяли степові пустелі середньої та південної України. Їхні поселення забрунькували майбутні міста, які розвинулись із запорозьких зимівників, хуторів, сіл. Вони першими обробляли закривавлені безлюдні поля.
У народній пам’яті Запорозька Січ залишається не просто оригінальним суспільним витвором військового характеру. Для українця січ – це возвеличуючи духовне явище національної самосвідомості, хвилююча сторінка історичного буття.
Поняття „козак” – одне з центральних у національній свідомості українців. Якби трапилася людина, яка не знає змісту цього слова, то для неї залишилась би незрозумілою історія й культура цілого народу. Саме козацька епоха породила ту неперевершену народну поезію, що вважається апофеозом українського фольклору. Мова, пісня – проти них були безсилі ординські наїзди. У тих то журливих, то запальних піснях крізь століття чуємо ми голоси запорозьких лицарів.
З Великого Лугу запорозької минувшини віє історичний вітер – супроти національного зречення та відступництва від свого народу. Сьогодні, на порозі третього тисячоліття, ми бачимо Січ Запорозьку в низці незабутніх сплесків людської свободи. Згадуємо, усміхаючись серцем, отаманів з усім Кошем, військом, старшиною і товариством.
Список використаної літератури
Субтельний О.; Україна: історія; К.: Либідь, 1991. – 512 с.
Мицик Ю.А., Власов В.С.; Історія України з найдавніших часів до кінця ХVІ ст. Частина І; К.: Видавничий дім “КМ Академія”, 2001. – 206 с.
Яворницький Д.І.; З української старовини: Альбом; Київ.: Мистецтво, 1991. – 316 с.
Тараненко М., Болтівець С. Та ін.; Українознавство: посібник; К.: КМІУВ, 1996. –
275 с.
