ТЕМА 1. ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНИХ УЧЕНЬ ЯК НАУКА
Історія економічних учень завершує цикл теоретико-економічних дисциплін, які закладають основи світогляду та професійної культури фахівців з економіки. Вона спирається на базу знань, одержаних студентами під час вивчення дисциплін, які складають сучасну економічну теорію, – політичної економії, мікроекономіки та макроекономіки. Водночас курс історії економічних учень надає знання, потрібні для подальшого поглибленого вивчення інших фундаментальних та прикладних економічних дисциплін, розуміння альтернатив реальної економічної політики.
Перші спроби осмислення явищ господарського життя відносяться до часів формування соціуму: вже первісні люди мали певні уявлення щодо правил господарювання. Проте можливість вивчення цих уявлень пов’язана з появою писемності. Писемні пам’ятки стародавніх часів (з IV тисячоліття до нашої ери) засвідчують наявність елементів економічного мислення зі спробами аналізу й узагальнення господарських явищ. Але лише у XVII ст., з зародженням політичної економії, починається формування наукових знань. Економічні погляди різних шкіл і напрямів набувають системного характеру.
Розвиток економічної думки поступово формує і науку про її власну історію. Перші спроби критичного розгляду теоретичних здобутків попередників зустрічаються у творах давньогрецьких мислителів. Представники класичної політичної економії, зокрема А.Сміт, піддають критичному аналізу погляди меркантилістів. Класичною працею з історії економічної думки стали “Теорії додаткової вартості” К.Маркса. Наприкінці ХІХ ст. курс історії економічної думки починає викладатись в університетах як самостійна дисципліна.
Першим сучасним фундаментальним дослідженням з історії економічної думки вважають працю Й. Шумпетера “Історія економічного аналізу” (1954 р.). Згодом з’являється чимало інших праць – Е.Жамса, М.Блауга, Б.Селігмена, Т.Негіші, Р.Хейлбронера, які стали найбільш популярними підручниками з історії економічних учень в сучасних університетах.
Історія економічних учень вивчає історичний процес виникнення, розвитку і зміни систем економічних поглядів.
Об’єктом вивчення є розвиток економічної науки як особливої системи знань від зародження економічних ідей у творах стародавніх мислителів до сучасних економічних концепцій.
В історико-економічних дослідженнях застосовуються як загальні (спостереження, статистичний аналіз, економічний аналіз), так і специфічні методи.
До специфічних методів дослідження відносять:
історичний або хронологічний метод полягає у розгляді ідей і теорій у порядку їх виникнення, передбачає аналіз соціально-економічних умов, в яких формувалися певні погляди та ідеї;
логічний метод полягає у дослідженні еволюції певної теорії;
територіальний метод передбачає дослідження історії економічної думки в певних країнах;
мотиваційний метод (класовий підхід) – ґрунтується на підпорядкуванні аналізу економічної думки економічній мотивації певних соціальних груп.
Кожен з методів має свої переваги і недоліки й застосовується залежно від того, які цілі ставить перед собою дослідник.
Історія економічних учень займає важливе місце у сучасній складній системі економічних наук, теоретично осмислюючи і узагальнюючи досягнення кожної з них. Водночас вона має самостійне значення:
вивчення еволюції економічних концепцій дозволяє зрозуміти, як розгортається процес формування і збагачення наших знань про економіку, як і чому більшість ідей минулого зберігають свою актуальність і сьогодні, яким чином вони впливають на наші сучасні уявлення;
ознайомлення з різноманітними школами і напрямками в економічній науці дозволяє повніше усвідомити взаємозв’язок теоретичних концепцій з умовами і причинами їх виникнення, потребами економічної практики, інтересами різних соціальних груп, країн та народів;
звернення до історії економічної думки сприяє вмінню об’єктивно оцінювати сучасні теорії, їх взаємозв’язок з економічною політикою, дозволяє уникнути багатьох помилок, пов’язаних з практичною реалізацією тих чи інших теоретичних рекомендацій;
в історії економічних ідей сконцентрована історія соціально-економічного і інтелектуального розвитку цивілізації, тому пізнання історичного минулого дозволяє не тільки підвищити рівень ерудованості економіста, але й його здатність орієнтуватися в структурі сучасного економічного знання.
Метою курсу історії економічних учень є:
вивчення ідей видатних представників економічної науки;
поглиблення та розширення знань з економічної теорії;
підвищення економічної та загальної культури фахівця з економіки.






ТЕМА 2. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Писемні пам’ятки стародавнього світу – документи господарської звітності, зведення законів, юридичні акти та твори про управління державою та державним господарством – мали нормативний характер і відображали економічні уявлення суб’єктів традиційної економіки.
До найдавніших джерел економічної думки належать писемні пам’ятки Стародавнього Єгипту: “Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара” (ХХІІ ст. до н. е.), “Проречення Іпусера “ (ХVІІІ ст. до н. е.), “Пророцтво Нефертіті”, “Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі” (ХХІ-ХVІІІ ст. до н. е). Вони дають уявлення про економічні і політичні функції фараона – глави держави та вищих чиновників; про власність, рабство, товарно-грошові відносини у стародавніх єгиптян. У них знайшли відображення питання організації праці ремісників і землеробів, рекомендації щодо підвищення ефективності функціонування чиновницького апарату.
Писемною пам’яткою Вавілонії є “Закони царя Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н.е.), спрямовані на зміцнення економічної влади держави, захист приватної власності, забезпечення податкових надходжень до державної скарбниці, визначення відповідальності для порушників, обмеження свавілля лихварів і боргового рабства.
Писемними джерелами Стародавньої Індії є переважно релігійні трактати, в яких економічні проблеми розглядаються лише у контексті певних нагальних соціальних та політичних завдань. Найважливішим з них вважається “Артхашастра” – вчення про доходи (ІV ст. до н.е.). Це трактат про мистецтво державного управління. Головною метою економічної діяльності держави вважається поповнення скарбниці. Основними джерелами доходів названі прибутки від державних (царевих) підприємств, а також податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. До економічних функцій держави віднесені: заселення та облаштування нових земель; надання земельних ділянок за умов сплати податків; будівництво іригаційних споруд; виділення коштів на розвиток торгівлі та ремісництва; фінансування громадських робіт. У трактаті висловлені міркування щодо необхідності досягнення “активного” державного бюджету шляхом скорочення видатків і збільшення доходів, суворого обліку розподілу державних доходів і видатків у спеціальних книгах. Аналогічні ідеї з’являться в Європі лише дві тисячі років по тому.
Економічна думка Стародавнього Китаю розвивається як складова тогочасних філософських та політичних учень, основними з яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм (IV-III ст. до н. е.). Конфуціанство, перетворившись на державну ідеологію, чинило вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Конфуцій (Кун-цзи, 551–479 рр. до н. е. ) запропонував програму морального вдосконалення людини як запоруки забезпечення стабільності соціально-економічного устрою країни. Він розглядав державу як велику родину, а її правителя – як батька народу, який повинен прагнути зробити своїх дітей багатими і щасливими. Для цього потрібно забезпечити більш рівномірний розподіл доходів, зменшити податки і залучати народ до громадських робіт так, щоб не завдати шкоди землеробству. Конфуцій вважав, що праця примножує багатство, отже, є його джерелом.
Представники легізму – альтернативної течії суспільної думки – вважали, що державне управління повинно ґрунтуватись не на моральних засадах, а на досконалому законодавстві й обґрунтовували необхідність реформування економіки. Фундатор легізму Лі Куй (424-386 рр. до н. е.) висунув ідею державного регулювання цін на зерно шляхом збільшення його пропонування за фіксованими цінами. Легіст Шан Ян (390-338 рр. до н. е.) виступав за жорстку централізацію управління, обмеження торгівлі і товарно-грошових відносин; контроль над цінами; систему колективної відповідальності за виконання робіт та сплату податків.
Представники моїзму проповідували природну рівність людей. Ідеологи даосизму створили одну з перших в історії людства соціальних утопій.
Особливе місце в історії старокитайської економічної думки займає колективний трактат “Гуань-цзи” (ІV –ІІІ ст. до н.е.) – близько 500 праць кількох тисяч вчених, які працювали в своєрідній академії – “Палаці наук біля Західних воріт”. Програма державного регулювання економіки, викладена у трактаті, передбачала: захист національної економіки від стихії ринку шляхом державного регулювання цін; стабілізацію економіки шляхом прискореного розвитку землеробства й створення державних запасів зерна; проведення оцінки земель і впровадження гнучкого земельного податку; заборона відривати селян від праці на землі; формування державних фінансів без введення прямих податків; контроль за грошовою емісією з метою забезпечення високої купівельної спроможності грошової одиниці.
Визначний вплив на подальший розвиток світової економічної думки справили ідеї мислителів Стародавньої Греції – Ксенофонта, Аристотеля, Платона, – у працях яких були здійснені перші спроби теоретичного осмислення економічного устрою сучасного їм суспільства. Давньогрецька концепція економіки полягала в адміністративному мистецтві управління домогосподарством, вона сформувала уявлення про ефективне управління ресурсами для досягнення головної мети – задоволення потреб.
Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.). Економічні погляди викладені у ряді праць – “Про доходи Афін”, “Про господарство”, “Економікос”. Завдяки назві останньої в науковий оборот був введений термін "економіка" (“ойкос” – домогосподарство, “номос” – правило, регулювання) – мистецтво управління домашнім господарством (маєтком грека-рабовласника). Основою господарства Ксенофонт вважав землеробство, яке, на його думку, має природно обумовлені переваги над ремісництвом та торгівлею. Він робить цінні спостереження стосовно природи товару і ринку, поділу праці і обміну. Вчений звертає увагу на природне походження поділу праці на розумову та фізичну, на залежність глибини поділу праці від розміру ринку. Він розрізняє дві сторони товару – корисність речей (споживну вартість) та їх здатність обмінюватися (мінову вартість), дає визначення грошей і досліджує їх функції як засобу обігу та нагромадження скарбів. У праці “Про доходи Афін” Ксенофонт розмірковує над проблемою економічної ролі держави і доводить ту невибагливу думку, що держава повинна збагачуватись так само, як і приватні особи. Він рекомендує скуповувати рабів і віддавати їх за плату в найми приватним особам, які орендують у держави срібні рудники – головне природне багатство Афін, поліпшити стан зовнішньої торгівлі, для чого будувати державні торговельні судна і також надавати їх в оренду приватним особам.
Платон (428-348 рр. до н.е.). Економічні погляди викладені у двох основних працях – “Держава” та “Закони”, в яких вчений представив моделі ідеального державного устрою. Недоліком будь-якої держави, на думку Платона, є постійна боротьба громадян за свої економічні інтереси і матеріальні блага, розкол на “державу багатих” і “державу бідних”. Нерівність випливає із самої природи людей: здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби – безмежними. Держава повинна забезпечувати соціально справедливий розподіл сукупного багатства, за якого кожна вільна людина одержуватиме свою частку відповідно до її природних здібностей. Положення цих праць у майбутньому стануть вихідними для цілої низки творів про організацію суспільного життя на комуністичних засадах.
Соціальним ідеалом Платона була натуральна економіка із використанням рабської праці, він засуджував нагромадження багатства та його джерела — торгівлю і лихварство які оголосив заняттями, недостойними для греків. Досліджував Платон також деякі економічні категорії: поділ праці, товар, гроші та їх функції Одним з перших він поставив питання про природу ціни та фактори, що її визначають. Встановлення і регулювання цін він вважав функцією держави.
Аристотель (382-322 до н.е.). Економічні погляди викладені у працях: “Політика”, “Риторика”, Нікомахова етика”. Аристотеля часто називають першим економістом, батьком економічної науки, оскільки саме він вперше окреслив більшість економічних категорій і проблем, які пізніше постали в центрі уваги економістів.
Аристотель створив оригінальну теорію поділу праці. Предметом його аналізу були відносини власності, вартість і ціни товарів, йому належить перша спроба аналізу капіталу (хрематистики). Він розрізняв “природні” і “неприродні” явища господарського життя. Виробництво необхідних для життя продуктів та їх справедливий обмін (землеробство, ремесло, дрібна торгівля) – це природна сторона господарської діяльності – “економіка”. Діяльність, спрямована на збагачення (велика торгівля та лихварство), – це хрематистика (chremata – майно, багатство), Аристотелем вона засуджується.
З точки зору протиставлення природного неприродному він підходить і до аналізу товару та грошей. Аристотель звертає увагу на подвійне значення благ (споживна вартість і мінова вартість). Обмін, на його думку, повинен відбуватись за “справедливою ціною”, за якої кожен отримує стільки, скільки сам дає іншому. Гроші виступають засобом, який дозволяє порівнювати різні потреби. При цьому роль міри вартості гроші виконують лише тому, що люди просто домовилися приймати їх як оплату товару. Природними функціями грошей він вважає функції засобу обігу й міри вартості, використання грошей як засобу нагромадження віднесені ним до хрематистики.
В епоху середньовіччя основу економіки становило натуральне господарство та ремісництво, розвиток торгівлі був незначним. Інтелектуальне життя було підпорядковане релігії. Основні твори і документи цього періоду – це збірки законів і правил, а також релігійні трактати. Найвідомішими законодавчими пам’ятками раннього середньовіччя є “Салічна правда”, “Капітулярій про вілли” (V та ІХ ст., держава франків), “Руська правда” (ХІ-ХІІ ст., Київська Русь). Релігійні трактати цієї доби фіксують настанови щодо господарської діяльності людей, яка є богоугодною. Гонитва за багатством вважається гріховною, оскільки відволікає людину від служіння Богові і знищує добро, яке є в людині. Кожен повинен заробляти на прожиття своєю працею, і тільки вона дає людині право на користування земними благами. При цьому діяльність однієї людини не повинна порушувати інтересів інших, звідси – заборона брати процент за позику, пошуки справедливої ціни в торгівлі.
Аквінський Фома (1225 – 1274 рр.) – італійський єпископ і богослов. Економічні ідеї основних його творів “Сума філософії” та “Сума теології” спираються на праці Аристотеля. Передусім це вчення про “справедливу” ціну, яка повинна відповідати двом вимогам: забезпечувати еквівалентність обміну відповідно до кількості “праці та витрат” та забезпечувати учасникам обміну певний рівень життя згідно їх соціального статусу. В ціні повинні також враховуватись затрати на зберігання, доставку, а також страхування на випадок можливих втрат внаслідок грабежів на дорогах. Він виступав із релігійно-етичним обґрунтуванням товарного обміну, грошей, ціни, прибутку, проценту; поділяв багатство на природне (плоди землі та ремесла) й неприродне (золото і срібло). Визнавав справедливим отримання надбавки до первісної ціни (ренти) у землеробстві, помірного прибутку, який відповідає місцю виробника чи торговця в феодальній становій ієрархії. Проте вважав гріховними лихварство і лихварський процент, які порівнював з продажем того, чого не існує. Разом з тим, позики на державні потреби вважав допустимими, а процент тлумачив як компенсацію за ризик втрати грошей.









ТЕМА 3. ПЕРШІ ЕКОНОМІЧНІ ШКОЛИ:
МЕРКАНТИЛІЗМ, ФІЗІОКРАТИ
Меркантилізм – перша в історії економічної думки школа, яка виникла наприкінці XV ст. в епоху первісного нагромадження капіталу в Англії, Італії, Франції та інших європейських країнах і проіснувала до XVIII ст. Це перша система економічних поглядів, на основі якої формувалася економічна політика європейських держав – політика державного протекціонізму.
Меркантилізм (від італ. “mercante” – торговець, купець) вперше ставить питання про джерело багатства нації: уособленням багатства вважаються гроші, його джерелом є обмін товарів, насамперед – зовнішня торгівля. Тому нагромадження грошей постає в центрі економічної системи меркантилізму, а предметом аналізу стає сфера обігу. Представники меркантилізму розробили дві теорії грошей: металістичну, яка пояснювала сутність грошей їх природними властивостями та кількісну (номіналістичну), згідно якої гроші являють собою рахункову одиницю, є умовними знаками, які не мають власної внутрішньої вартості.
В своєму розвитку доктрина меркантилізму пройшла два етапи:
ранній меркантилізм або монетарна система (кінець XV-XVI ст.) ґрунтувався на теорії грошового балансу;
зрілий меркантилізм (XVII ст.) ґрунтувався на теорії торговельного балансу.
Ранній меркантилізм теоретично обґрунтовував шляхи розв’язання двох взаємопов’язаних завдань: залучення якомога більшої кількості грошей з-за кордону та утримання грошей в країні, нагромадження дорогоцінних металів в національному масштабі. Пропоновані раннім меркантилізмом заходи державного контролю не виходили за межі чисто адміністративних: валютна монополія держави, заборона вивезення золота і срібла за кордон, стимулювання видобування дорогоцінних металів, зменшення вагового вмісту національних золотих і срібних монет для збільшення їх кількості, обмеження імпорту іноземних товарів шляхом встановлення високих митних тарифів, зниження позичкового проценту.
Стаффорд Вільям (1554–1612) – найвідоміший представник англійського раннього меркантилізму, купець і банкір. У праці “Короткий виклад деяких звичайних скарг наших співвітчизників” (1581) обґрунтував теорію грошового балансу. Розуміючи зв’язок між вартістю грошей і вартістю товарів, він як ідеолог політики економічного протекціонізму пропонував заборонити вивозити монети за кордон, оскільки це призводить до зростання цін, обмежити ввезення в Англію деяких іноземних товарів, зокрема предметів розкошів.
Скаруффі Гаспар (1519–1584) – італійський банкір, один з фундаторів теорії грошового балансу. Пропонував скликати всеєвропейську конференцію з питань грошового обігу і створити єдину монету для всіх країн.
Зрілий меркантилізм переносить дослідження із сфери грошового обігу в сферу товарного обміну. Джерело багатства нації вбачається тепер не у примітивному нагромадженні скарбів, а насамперед у розвитку зовнішньої торгівлі, досягненні активного сальдо торговельного балансу. Звідси – теоретична аргументація політики протекціонізму, спрямованої на стимулювання розвитку експортних галузей промисловості (надання субсидій, експортних премій, звільнення від податків та ін.).
Мен Томас (1571–1641) – англійський представник зрілого меркантилізму, директор першого в світі акціонерного товариства – Ост-Індської компанії (1600). У працях “Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією” (1621) та “Багатство Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі” (1664) обґрунтовує теорію активного (сприятливого) торговельного балансу.
Мен вважав, що збагачення країни повинно забезпечуватись не адміністративними, а економічними засобами. Запропоновані Меном заходи політики протекціонізму полягали у скасуванні обмежень для експорту, розвитку експорту готової продукції, а не сировини, державній підтримці виробництв, які дозволили б відмовитись від імпорту деяких товарів широкого вжитку, забезпеченні транспортування англійських товарів в інші країни тільки на англійських суднах. Він вважав за необхідне підтримувати низькі ціни на вітчизняні товари, щоб зробити їх привабливими для іноземців. Ці заходи, на його думку, сприятимуть перевищенню експорту над імпортом і утворенню різниці у вигляді дорогоцінних металів, яка залишатиметься в країні.
Ідея активного торгового балансу зіграла визначну роль у розвитку продуктивних сил, промисловості і торгівлі європейських країн періоду становлення капіталізму. Разом з тим вона являла собою головну теоретичну помилку пізнього меркантилізму: відкриття у XVIIІ ст. механізму золотогрошових потоків, взаємозв’язку між рухом золота та внутрішніми цінами довело практичну неможливість утворення активного торговельного балансу і спростувало висновки зрілих меркантилістів.
Лоу Джон (1671–1729) – англійський економіст і фінансист. Основна праця “Гроші і торгівля, що розглядаються з пропозицією забезпечити націю грошима” (1705). Прихильник кількісної теорії грошей, Лоу пов’язував економічне процвітання з достатньою кількістю грошей в країні. Приріст грошей залучає у виробництво додаткові ресурси, їх нестача призводить до безробіття. На відміну від класичних меркантилістів, Лоу вважав, що гроші повинні бути не металічні, а кредитні. Він виявляє зв’язок між збільшенням грошового пропонування, процентною ставкою та діловою активністю, випередивши на два століття кейнсіанську ідею про кредитну експансію як засіб боротьби з безробіттям. Проте експеримент Лоу із заміною повноцінних золотих грошей паперовими на початку XVIII ст. у Франції закінчився фінансовим крахом – надмірна кількість випущених в обіг банкнот зумовила значну інфляцію і знецінення всіх фінансових активів, що супроводжувалось банкрутством підприємств і банків.
Юм Девід (1711-1776) – англійський економіст і дипломат, доробки якого стосувалися питань торговельного балансу, грошового обігу, економічної природи проценту. Вважається одним з фундаторів кількісної теорії грошей. Виступив як критик меркантилізму і прихильник вільної торгівлі. Його економічні ідеї були належно оцінені тільки у XX ст. Юм в загальному вигляді описав механізм золотогрошових потоків, який автоматично призводить до природного розподілу дорогоцінних металів поміж країнами і встановлення таких рівнів внутрішніх цін, за яких експорт кожної країни стає рівним її імпорту, спростувавши тим самим теорію активного торговельного балансу.
Найбільш відомими представниками меркантилізму в Росії були Афанасій Ордін-Нащокін (1605–1680), автор “Новотоговельного статуту” (1667) – законодавчого акту, який регулював торговельні тарифи, та Іван Посошков (1652–1726), автор “Книги про вбогість і багатство” (1724), в якій виклав програму розвитку російської промисловості.
Представником меркантилізму в Україні був Феофан Прокопович (1681–1736) – професор Києво-Могилянської академії. Він захищав політику економічного протекціонізму, активного господарського і торговельного балансу, досягнення якого пов’язував з розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, вдосконаленням державного управління. Вважав, що розвинена економіка є запорукою суспільного добробуту і соціальної злагоди.
Фізіократи (від грецьк. “physis” – природа, “kratos” – влада) – французька школа політичної економії другої половини XVIІІ ст., що виникла як реакція на меркантилістську політику Людовіка ХІV, внаслідок якої розвиток мануфактур супроводжувався занепадом сільського господарства. На відміну від меркантилістів, фізіократи джерело багатства вбачали не в обміні товарів, а в їх виробництві, хоча й обмежували останнє лише сферою сільського господарства, а всі інші його сфери оголосили непродуктивними. Вони заперечили меркантилістське сприйняття обміну як нееквівалентного і вважали, що товари вступають в обмін із заданими цінами, а сам обмін є обміном еквівалентів. Фізіократи створили вчення про чистий продукт, дали поняття економічного кругообігу і відтворення, капіталу, витрат виробництва. Оригінальність вчення фізіократів відрізняє їх від економістів класичної школи, проте часто фізіократів відносять до французької класичної політичної економії.
Кантильон Річард (1680-1734) – англійський економіст, купець і банкір, який багато років жив і працював у Франції. Автор праці “Дослід про природу торгівлі” (1755). Вважається одним з попередників фізіократії, оскільки джерелом багатства вважав землю і працю. Кантильон дав поняття ринкової ціни, попиту та пропонування, здійснив аналіз грошей і грошового обігу, розрізняв прибуток і підприємницький дохід, зробив спробу показати кругообіг промислового капіталу. Кантильон виявляє, що невідповідність ринкового попиту ринковому пропонуванню, прагнення одних “продати дорожче”, а інших – “купити дешевше” зрештою приводить конкурентні ринки у стан рівноваги. Людей, які при цьому прагнуть одержати вигоду, він назвав “підприємцями” .
Кене Франсуа (1694–1774) – французький економіст, основоположник школи фізіократів. Основні праці – “Економічна таблиця” (1758), “Природне право” (1765). Світову славу Кене приніс трактат “Економічна таблиця”, в якому представлена перша в історії економічної думки модель суспільного відтворення (господарського кругообігу) – геніальна спроба показати умови макроекономічної рівноваги. Таблиця являє собою графічну ілюстрацію взаємодії трьох основних секторів економіки (фермери, землевласники, промисловці), пов’язаних сіткою натуральних і грошових потоків. Всі фактори, необхідні для виробництва певного блага, застосовуються у фіксованих пропорціях і цінність продукції певного сектору цілком вичерпується його сукупними платежами іншим секторам. В цій праці Кене вперше в науковий оборот введене поняття “відтворення”.
Вчення Кене про “чистий продукт” являє собою спробу пошуку джерела багатства. За умов природного порядку земля здатна приносити доход, який перевищує початкові затрати. Землероб збирає пшениці більше, ніж посіяв зерна. Тому тільки в землеробстві виникає “чистий продукт” – доход, який пізніше буде названий “рентою”. Його величина залежить від інвестованого капіталу, у складі якого Кене вперше розрізняє основний і оборотний капітал (“початкові” та “щорічні аванси”). Промисловість не створює “чистого продукту”, оскільки лише переробляє продукцію землеробства, є безплідною. Кене вважав, що збільшенню “чистого продукту” буде сприяти звільнення землеробів від сплати податку. Податок величиною 1/3 чистого продукту повинні сплачувати землевласники.
Кене розрізняв два види порядку у суспільному житті: природний – ідеальний, встановлений Богом, і позитивний – створений людьми. Закони економіки є природними, тому держава не повинна втручатися в економічну діяльність, а має лише турбуватися тим, щоб наблизити позитивний порядок до природного, коли кожна людина у господарській діяльності зможе цілком реалізувати свої сили, свою індивідуальність. До функцій держави Кене відносить охорону порядку, просвітницьку діяльність та будівництво шляхів. Невипадково меркантилістська політика протекціонізму у Кене піддається критиці і замінюється на вимогу свободи торгівлі.
Гурне Венсан (1712-1759) – французький представник фізіократів, якому приписують знамениту тезу: “Laissez faire, laissez passer” – “дайте нам спокій; дайте людям можливість робити свої справи, а справам йти своїм звичаєм”, яка стала і досі залишається символом вільної конкуренції, економічного лібералізму.
Тюрго Анн Робер (1727-1781) – французький філософ-просвітитель, державний діяч, представник школи фізіократів. Основна праця – “Роздуми про створення і розподіл багатства” (1766). Тюрго розглядав економічні відносини як чинник суспільного прогресу і вважав, що господарською діяльністю керують універсальні закони. Він відстоював принципи економічної свободи, критикуючи теорію і політику меркантилізму. Услід за Кене визнавав продуктивним лише сільське господарство, хоча знаходив “чистий продукт” і в промисловості. Він розвинув ідею Ф.Кене про відтворення і економічний кругообіг, виділивши всередині класів фермерів та промисловців найманих робітників і підприємців. Він заклав основи розуміння капіталу і прибутку, який вважав сумою підприємницького доходу, оплати праці і ризику підприємця та земельної ренти. На відміну від Кене, цінність благ Тюрго пов’язує з їх корисністю, а ціну узалежнює від попиту та пропонування.


ТЕМА 5. ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ
Особливості розвитку капіталізму на початку XIX ст. – утвердження машинного способу виробництва, перші кризи надвиробництва. поява надлишкової армії найманої праці (безробіття) та ін. – зумовили помітні зміни у напрямках наукових досліджень, прагнення наступних економістів уточнити певні положення класичної теорії, пристосувавши їх до реалій життя. Поки що не спростовуючи основних принципів класичної доктрини, економісти цієї доби між тим закладали основи нової політичної економії.
Мальтус Томас (1766–1834) – англійський економіст. Основні праці – “Дослід про закон народонаселення” (1798), “Принципи політичної економії” (1820). На відміну від Сміта і Рікардо, Мальтус перш за все досліджує причини не багатства, а злиденності народу. Головну причину зубожіння він вбачав у дії закону народонаселення: випереджаючий темп приросту населення (геометрична прогресія) над темпом приросту життєвих благ (арифметична прогресія) прирікає надлишок населення на голод і вимирання.
Неможливість збільшення виробництва продовольства Мальтус пояснював обмеженістю земельних ресурсів і законом спадної родючості землі. Закон народонаселення в свою чергу зумовлював “залізний закон заробітної плати” – підвищення заробітної плати у довгостроковому періоді викликає надлишкове пропонування праці з боку зростаючого населення, що призводить до зниження заробітної плати, яке неминуче тяжіє до мінімуму засобів існування.
У “Принципах політичної економії” Мальтус дискутував з Рікардо з проблем теорії трудової вартості, концепції витрат виробництва, земельної ренти, прибутку. Він вважав, що прибуток є результатом продажу товару вище його вартості (витрат виробництва). Відтак виникає проблема реалізації, оскільки доходи робітників і підприємців виявляться недостатніми для поглинання виробленого сукупного суспільного продукту. Недостатність сукупного попиту може стати причиною криз, – ідея, яка через століття буде високо оцінена Дж.М. Кейнсом. Антикризовий фактор Мальтус вбачав у розвитку споживання “третіх осіб” (земельної аристократії, військових, священнослужителів та ін.). Тим самим Мальтус заперечив висновок Сміта про ощадливість як фактор нагромадження капіталу та зростання багатства: принцип ощадливості підірвав би стимули до виробництва. Мальтус був одним з перших науковців, який звернувся до ряду проблем макроекономічної рівноваги.
Cеніор Нассау (1790–1864) – англійський економіст, професор Оксфордського університету. Основна праця – “Політична економія” (1850). Сеніор вважав багатством блага, цінність яких визначається їх корисністю (попитом) та рівнем доступності (пропонуванням). Сеніор вважає, що теорія трудової вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ, зокрема, зв’язку рідкісності благ та їх цінності. Не вдаючись до детального аналізу попиту, він окреслює поняття спадної граничної корисності.
З іншого боку, вартість формується під впливом витрат виробництва, які Сеніор визначає через суб’єктивну категорію утримання (пожертви) основних учасників виробництва. Пожертва працюючого найманого робітника – це втрачений час та спокій; пожертва капіталіста – капітал, відірваний від особистого споживання. Винагорода за пожертви набуває форми заробітної плати та прибутку. Але капіталіст не лише утримується від споживання, а й є організатором і керівником виробництва. Тому прибуток включає два види винагороди капіталіста – підприємницький доход і процент.
Ціна товару дорівнює сумі винагород капіталіста та робітника, достатній, щоб вони продовжували свою діяльність. Витрати виробництва є лише “регулятором” цін, а остаточне визначення їх залежить від попиту та пропозиції. Сеніор звернув увагу на те, що чинники попиту діють лише за умов вільної конкуренції. Монополізація виробництва нівелює їхню дію.
Сеніор підтримував класичну традицію, але в його теорії вже наявні елементи майбутньої доктрини граничної корисності, факторів виробництва, попиту і пропонування та інших основ неокласичного аналізу.
Сей Жан Батист (1767–1832) – французький економіст, професор політекономії. Основні праці – “Трактат політичної економії” (1803), “Катехізіс політичної економії” (1817), “Повний курс практичної політичної економії” (1828). Відомий як автор двох теорій, які стали фундаментальними у сучасній мікро- та макроекономіці – теорії “трьох факторів виробництва” та теорії реалізації (“закону ринків Сея”).
Сей вважав, що вартість і багатство створюються витратами трьох виробничих факторів – праці, землі і капіталу, які рівноправно беруть участь у процесі виробництва, мають власну продуктивність, створюють відповідну частку продукту і породжують відповідні доходи – заробітну плату, ренту та прибуток. Це трактування стане основою факторного аналізу і методу виробничої функції. Він запроваджує поняття “підприємливість” – талант організовувати виробництво та управляти ним, тобто оптимально поєднувати фактори виробництва. Сей з’ясовує походження доходу підприємця: це винагорода власнику капіталу за ризик (процент) та виконання управлінських функцій (прибуток).
Сей застосовує системний аналіз, досліджуючи процес суспільного відтворення за його сьогодні традиційною схемою: виробництво, розподіл, обмін, споживання. Він поширює поняття виробництва не тільки на матеріальні, але й на всі інші корисності. Сей вважав, що “вартість є мірилом корисності” і виявляється лише на ринку, до обміну вона є величиною невизначеною. Ціни благ, як і ціни факторів виробництва, регулюють попит і пропонування.
Сей беззаперечно сприйняв принципи економічного лібералізму А.Сміта і вважав, що у випадку реалізації цих принципів створюється об’єктивна неможливість виникнення ні надвиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту. Виробництво товарів та послуг породжує доходи, достатні для реалізації виробленого суспільного продукту. Це положення одержало назву закону Сея і стало широко відоме в формулюванні Дж. М. Кейнса: "пропонування створює попит". Воно стало підставою для фундаментального висновку класичної теорії про можливість безкризового розвитку ринкової економіки.
Бастіа Фредерік (1801–1850) – французький економіст. Основна праця – “Економічні гармонії” (1850). Відомий як автор теорії послуг та теорії гармонії інтересів, представник ліберального оптимізму.
Виробництво Бастіа трактує як обмін послугами, внаслідок якого створюється корисність (цінність), що втілюється у готовому продукті. Сприйнявши теорію трьох факторів виробництва Сея й теорію утримання Сеніора, він вважав, що власники виробничих ресурсів, поступаючись ними заради виробництва, надають послугу іншим особам й позбавляють зиску себе. Тому така послуга повинна отримати відповідну винагороду у вигляді прибутку, орендної плати, ренти, проценту та ін.
Бастіа заперечив висновок Рікардо про обернену пропорційність у зміні прибутку та заробітної плати. Він доводить наявність абсолютного й відносного зростання частки заробітної плати зі зростанням капіталу та відносного зниження частки прибутку за абсолютного його збільшення. На підставі цих висновків Бастіа обґрунтував тезу про гармонію приватних та суспільних інтересів, особисту відповідальність кожного за результати своєї праці та необмежену конкуренцію як єдиний шлях до досягнення економічної гармонії в суспільстві. Ринкова економіка у Бастіа – це суспільство, в якому економічні суб’єкти “надають один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети”.
Кері Генрі Чарльз (1793 –1879) – американський економіст, засновник ліберальної економічної теорії в США, представник ліберального оптимізму. Основні праці – “Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комерції” (1850), “Основи соціальної науки” (1857).
Визнаючи фундаментальні принципи класичної доктрини, Кері разом з тим відкидав теорію трудової вартості, песимістичні висновки Рікардо та Мальтуса щодо перспектив соціально-економічного розвитку, протиставляючи їм власне бачення проблеми вартості та перспектив суспільства, заснованого на принципах індивідуалізму та конкуренції.
Оригінальність трактування вартості полягала у тлумаченні її як оцінки людським розумом опору, котрий потрібно подолати, щоб отримати бажану річ. Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Її визначають два фактори: природа та праця людини, збережена завдяки її перемозі над природою.
Кері заперечує постулат класичної теорії про суперечність приватного та суспільного інтересів, які узгоджуються завдяки “невидимій руці” ринку. Його теорія “гармонії інтересів” виходить з того, що суспільний поділ праці потребує єднання всіх членів суспільства і визначальним стає не індивідуальний, а загальносуспільний інтерес. Капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають. Зростання багатства суспільства стає основою для зростання добробуту всіх. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені загальній меті – розвитку суспільного виробництва. Дбаючи про власні цілі, підприємці змушені поліпшувати умови виробництва і становище робітників. Кожен учасник виробництва отримує доход, відповідний його внеску. Такий розподіл є цілком справедливим, не створює підстав для соціальних суперечностей і забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства. Підставою для соціального оптимізму Кері суттєво слугували особливості бурхливого економічного розвитку США тих часів.
Мілль Джон Стюарт (1806–1873) – англійський економіст. Основна праця – “Принципи політичної економії” (1848) – чверть століття була головним підручником в європейських університетах. Задум автора полягав у створенні оновленого варіанту “Багатства народів”. Він прагнув синтезувати всі відомі на той час економічні теорії, узгодити їх підходи. Але Мілль виступив не тільки як систематизатор і популяризатор економічних знань. Йому вдалося поглибити та уточнити ряд положень класичної доктрини, знайти більш точні та вичерпні формулювання, краще аргументувати узагальнення та висновки, доповнити її рядом оригінальних ідей.
Предметом політичної економії Мілль вважав економічні закони – об’єктивні закони виробництва і закони обміну та розподілу, які суттєво залежать від впливу суб’єктивних чинників, “людських інституцій”. Мілль вдосконалив методологію аналізу: будь-які теоретичні висновки справедливі лише за певних умов, вони не можуть мати універсального характеру. Економічні змінні зазнають впливу багатьох факторів, серед яких важливо знайти і вичленить головні, визначальні. Мілль фактично розмежовує позитивний і нормативний аналіз: “науку” та “мистецтво господарювання”. Він робить спробу виявити і розмежувати “статику” і “динаміку” в економічних процесах, які у нього, однак, відповідають статистичному аналізу та аналізу історичних змін.
Тема вартості, як вважав Міль, класиками практично вичерпана, тому основну увагу він приділяє проблемі попиту та пропонування, руху цін. Він зауважив, що на цінність благ впливає не тільки кількість затраченої праці, але й інші фактори. Він виявляє наявність функціональних зв’язків: не тільки ціна змінюється під впливом попиту та пропонування, але має місце зворотний вплив ціни на попит та пропонування. У теорії капіталу Мілль висуває тезу про інвестиції як фактор розширення масштабів зайнятості, його вважають засновником інвестиційної теорії економічного циклу.
Схематичний виклад теорії міжнародного обміну Рікардо Мілль перетворив у систематизовану теорію вирівнювання міжнародного попиту. Мілль уточнив поняття ціни обміну (інтернаціональної вартості), він розширив межі моделі Рікардо, залучивши до аналізу транспортні витрати, розглянувши випадок торгівлі багатьма товарами, відстеживши залежність світової ціни та умов обміну від взаємного попиту країн, величини капіталу, який залучається у виробництво експортного товару. Він з’ясував, що розподіл між країнами виграшу від зовнішньої торгівлі залежить від еластичності попиту й пропонування: чим більш нееластичним є попит на імпорт або пропонування експорту, тим більшим буде виграш країни від участі в торгівлі.
Не відмовляючись від принципу “laissez faire”, Мілль розумів, що існують сфери неспроможності ринку, тому потрібна активна державна економічна політика (створення інфраструктури, розвиток науки та ін.). Він був засновником реформізму, автором теорії “колективного капіталізму”. Його програма реформ передбачала знищення найманої праці шляхом кооперативної виробничої асоціації; соціалізацію земельної ренти на основі земельного податку; обмеження нерівності за рахунок обмеження права успадкування.
ТЕМА 6. ВИНИКНЕННЯ АЛЬТЕРНАТИВНИХ
НАПРЯМІВ І ШКІЛ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ
Промисловий переворот початку ХІХ століття супроводжувався занепадом і розпадом дрібного виробництва, зубожінням значної частини населення, економіка починає потерпати від економічних криз, все більш виразно проявляються протиріччя приватних і суспільних інтересів. В економічній теорії з’являються альтернативні напрями і школи, представники яких обрушуються на засади класичної доктрини з критикою економіки вільного підприємництва, намагаються поєднати принцип економічної свободи з державним регулюванням економіки, заперечують наявність загальних економічних закономірностей і акцентують увагу на національних особливостях економіки, прагнуть розробити моделі більш справедливого суспільного устрою.
Критичний напрям політичної економії об’єднує вчених, які виступили з критикою теоретичних засад і практики капіталістичного ринкового господарства з точки зору інтересів дрібних виробників, заклали основи дрібнобуржуазного соціалізму.
Сісмонді Сімонд (1773–1842) – франко-швейцарський історик і економіст. Основна праця – “Нові засади політичної економії” (1819). Сісмонді започаткував критичне ставлення до економічного лібералізму. Метою виробництва він визнає споживання, а суперечність між виробництвом і споживанням розглядає як основну суперечність капіталізму, що виявляється в труднощах збуту товарів та кризах. У теорії реалізації він доводить, що ці негативні явища зумовлені звуженням внутрішнього ринку через зменшення доходів робітників, які заміщуються у виробництві машинами, а також скороченням споживання капіталістів, які спрямовують частку доходу на нагромадження. Загальне недоспоживання призводить до скорочення реалізації суспільного продукту на внутрішньому ринку і підсилюється звуженням зовнішніх ринків. До капіталізму цієї проблеми не існувало, тому що значна маса дрібних виробників, господарство яких зруйнував капіталізм, пред’являла більший попит. Звуження внутрішнього ринку породжує загальне надвиробництво і кризи, які унеможливлюють розвиток капіталізму. “Співець економічного романтизму”, Сісмонді звертається до урядів з вимогою “припинити розвиток капіталізму”, відновити дрібне виробництво і тим самим сприяти загальному добробуту.
Прудон П'єр Жозеф (1809–1865) – французький економіст. Основні праці – “Що таке власність” (1840), “Система економічних суперечностей, або філософія злиденності” (1846). Прудон відомий як ідеолог дрібновласницького соціалізму та реформізму. Палкий критик капіталізму, він кинув виклик буржуазії, проголосивши знамените гасло: “власність – це крадіжка”. Йому належить своєрідна теорія конституйованої цінності. Прудон вважав, цінність виступає як суперечність споживної та мінової вартості. Їх синтез у конституйованій цінності, яка встановлюється в обміні й гарантує реалізацію товару, дозволяє долати труднощі товарного обміну. Причини труднощів дрібного виробника він, як і Сісмонді, пов’язує з проблемою реалізації. Прудон розробляє проекти реформування капіталізму шляхом викупу виробниками засобів виробництва, створення підприємств на акціонерних засадах, реформування грошово-кредитної системи. Він робить спробу створити обмінний “Народний банк”, який приймав би від виробників товари і видав їм “трудові гроші” відповідно до кількості затраченої на виготовлення товару праці. За ці гроші виробник мав отримувати в банку необхідні йому товари. В такий спосіб Прудон сподівався встановити рівність і справедливість, позбутися експлуатації та соціальних конфліктів.
Родбертус Карл (1805–1875) – німецький економіст. Основні праці – “До пізнання нашого економічного ладу” (1842), “Соціальні листи до Кірхмана” (1850). Вважається одним із основоположників теорії “державного соціалізму”. Реформування суспільства Родбертус сподівався здійснити на основі зрівняльного розподілу, який повинна забезпечити держава. Його теоретичною заслугою стало розмежування економічної та соціальної сторін процесу розподілу. Спираючись на теорію трудової вартості, він розглядав прибуток і ренту як нетрудові доходи – додаткову вартість (ідею якої, як вважав Родбертус, у нього запозичив Маркс). Він доводив, що капіталізм не забезпечує справедливого розподілу: частка нетрудових доходів у національному продукті зростає, а частка доходів робітників скорочується. Справедливим Родбертус вважав розподіл, який забезпечує одержання кожним робітником повного продукту своєї праці. Для цього в майбутньому потрібно скасувати приватну власність. До того реальним шляхом розв’язання проблеми є посилення ролі держави в розподілі національного продукту.
Економічні вчення соціалістів-утопістів – напрям, представників якого об’єднує не лише критика капіталізму, а насамперед спроба окреслити риси нового соціально-економічного устрою – суспільства соціальної справедливості, побудованого на комуністичних засадах. Центральною проблемою у дослідженнях стає проблема власності. Більшість ідей і проектів цих соціалістів носили характер нездійсненних мрій (утопій). Соціалістична доктрина розвивається практично незалежно від еволюції класичної політичної економії.
Утопічний соціалізм виник як протест проти феодального гноблення та жорсткої експлуатації доби первісного нагромадження капіталу. Його першим представником став англійський письменник-гуманіст і державний діяч Томас Мор (1478–1535), який у творі «Утопія» (1516) зобразив ідеальне суспільство загальної рівності, добробуту і щастя, в якому немає приватної власності, грошей та експлуатації. До подібного суспільства прагнули його послідовники Томас Мюнцер (1490–1525) – ватажок повсталих селян у Німеччині та Томазо Кампанелла (1568–1639) – італійський монах. Твір Томазо Кампанелли “Місто Сонця” (1601) був замислений як проект республіки вільних і рівноправних людей, проте економічні параметри суспільства майбутнього свідчать про тоталітарний характер описаної ним системи: скасування приватної власності (спільність майна і дружин), товарно-грошових відносин, ринку, зрівняльний розподіл благ, загальна трудова повинність, жорстка державна регламентація суспільного і навіть приватного життя.
Сен-Сімон Анрі (1760–1825) – французький соціаліст-утопіст. Основні праці – “Про промислову систему”, “Катехізис промисловців” (1813-1815). Майбутнє суспільства Сен-Сімон пов’язував з великим промисловим виробництвом і промисловим класом (союзом підприємців, робітників і вчених). Управління промисловістю здійснюватиметься з єдиного центру за планом, розробленим науковцями. На зміну конкуренції прийде асоціація. Всі члени суспільства будуть трудитися, а розподіл здійснюватиметься за результатами праці. Головний шлях реформування Сен-Сімон вбачав в еволюційній трансформації власності. Для створення нового суспільства потрібна зміна не лише матеріальних умов, але й духовне вдосконалення людей. Поєднання колективізму і високого рівня розвитку промислового виробництва згодом дозволить перейти до суспільної власності й розподілу за потребами. Держава як інституція відмирає, а управління здійснюється колективно уповноваженими індустріалами.
Фур'є Шарль (1772–1837) – французький утопічний соціаліст, комерсант. Основні праці – “Трактат про домашню і землеробську асоціації”, “Новий промисловий і суспільний світ” (1828). Гостро критикуючи соціально-економічну систему капіталізму, Фур’є розробив проект переходу від “цивілізації” (капіталізму) до “гармонії” (комунізму) шляхом утворення “асоціацій трудящих і підприємців”. Первинною господарською ланкою асоціації повинні стати фаланги – добровільні об’єднання індивідуалів з колективною формою власності на зразок акціонерних товариств. Створений фалангою продукт буде розподілятись у співвідношенні 5:4:3 між працею, капіталом і знаннями. Основою гармонії стане сільське господарство, а промисловість виконуватиме допоміжну роль.
Оуен Роберт (1771–1858) – англійський соціаліст-утопіст, підприємець. Основні праці – “Доповідь графству Ленарк” (1820),“Виклад раціональної системи суспільства” (1830). Оуен обґрунтовував необхідність реформування суспільства на засадах суспільної власності. Основою майбутнього “раціонального суспільства” вважав кооперативну общину, в якій всі працюють. Оуену належить формулювання основного принципу соціалістичного розподілу: “від кожного – за здібностями, кожному – за працею”. Свої ідеї він намагався реалізувати практично під час численних експериментів, які сподівався поширити на всю економіку: Нью-Ленаркського експерименту з покращення умов життя і праці робітників фабрики, організації общини “Нова гармонія” на принципах зрівняльного комунізму, створення “базару справедливого обміну”. Багато років Оуен безуспішно намагався переконати в корисності своїх проектів парламент і королеву. Всі експерименти закінчилися провалом. Намагаючись гуманізувати процес капіталістичного виробництва, Оуен принаймні на століття випередив потреби і можливості свого часу.
Історична школа стала пануючим напрямом економічної думки Німеччини другої третини XIX ст. Представники школи вбачали своє завдання у формуванні на базі історичного методу нового напряму – національної політичної економії, учення про народне господарство Німеччини. Вони заперечували існування загальних економічних закономірностей, а відтак – і необхідність абстрактних, теоретичних досліджень. Політична економія теорія підміняється історією національного народного господарства, стає наукою про складові державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації, а позаекономічні чинники розглядаються як визначальні.
Ліст Фрідріх (1789–1846) – німецький економіст. Основна праця – “Національна система політичної економії” (1841). Ліст виклав основоположні принципи “національної економії”, заклав основи історичного методу економічного аналізу. Класичну політекономію вважав непридатною для Німеччини. “Істинною політекономією” визнавав науку про політику, якої повинна дотримуватись нація, щоб стати освіченою і багатою. Економіку розглядав як похідну від державної політики, а приватні інтереси – як похідні від суспільних. До продуктивних сил суспільства відносив різноманітні суспільні інститути: уряд, пресу, релігію, мораль, мистецтво. Ліст стверджував, що господарство кожної країни повинно розвиватись за власними законами залежно від її історії, традицій і правопорядку. Виступав проти концепції економічного лібералізму, за національний державний протекціонізм як умову економічної могутності нації.
Рошер Вільгельм (1817–1894) – німецький економіст. Основна праця – “Нариси політичної економії з точки зору історичного методу” (1843). Рошер став одним з фундаторів і лідером історичної школи. На основі історичного методу економічних досліджень він прагнув доповнити і розвинути теорію класичної політичної економії. Досліджуючи історію становлення і розвитку економічних процесів в Німеччині, Англії, Франції, генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, Рошер намагався з’ясувати причини їх національних особливостей. З позицій історичного аналізу він надавав рекомендації щодо фіскальної та торговельної політики, відносин між найманими робітниками та власниками. Протиставляв соціалістичним ідеям теорію поступального розвитку суспільства.
Гільденбрант Бруно (1812–1878) – німецький економіст, один із основоположників історичної школи. Основна праця –“Політична економія сьогодення і майбутнього” (1848). Гільдебранд виступив з різкою критикою класичної теорії, заперечував об’єктивність економічних законів та універсальність теоретичних принципів і узагальнень. Вважав, що політекономія повинна бути “наукою про закони економічного розвитку націй”, які можна виявити лише на основі вивчення історії та узагальнення фактичного матеріалу. Він виділив три стадії економічної історії: “натуральна”, “грошова” та “кредитна економіка”. В основу періодизації покладено розвиток обміну. “Кредитна економіка” будується на справедливому обміні і розподілі, для якого не потрібні гроші. Це приватна економіка, що функціонує задля задоволення наперед визначених потреб споживачів і стає можливою завдяки високим моральним якостям громадян. Роль держави полягає у керівництві соціально-економічним процесом.
Нова історична школа зосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повинна бути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям. Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теорії на економічну теорію марксизму.
Найбільший внесок у концепцію німецької “нової історичної школи” зробили Густав Шмоллер (1838–1917), Луйо Брентано (1844–1931) та Карл Бюхер (1847–1930). Шмоллер очолив її консервативне крило, він розглядав державу як основну рушійну силу суспільного розвитку, “сильна рука” якої є запорукою “класового миру”; започаткував “етичний принцип”: господарське життя визначається не тільки природними й технічними, але й моральними факторами. Соціально-реформістські концепції Брентано були спрямовані на подолання суперечностей між працею і капіталом. Він пропагував ідею “соціального миру” і суспільної рівноваги, був прихильником організації профспілок, кооперації і фабричного законодавства та ідеологом таких об’єднань, як картелі, вбачав у них найважливіший засіб стабілізації економіки.
Послідовники “нової історичної школи” Вернер Зомбарт (1863–1941) та Макс Вебер (1864–1920) продовжують пошук засобів удосконалення суспільства. Умовою поступального розвитку вони вважають створення державою сприятливого соціального середовища, складовими якого є право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія. Праці Зомбарта присвячені проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку суб’єктів. Психологічне прагнення людини до свободи економічної діяльності забезпечує її збагачення, яке в свою чергу зумовлює зміни у суспільній психології. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими і тому мають право насаджувати свою мораль іншим, завойовуючи собі життєвий простір, тому його іноді вважають ідеологом нацизму. Вебер досліджує морально-етичну природу суспільно-історичних процесів. Він стверджував, що економічні відносини головним чином визначаються менталітетом нації, суспільною мораллю. Вебера часто вважають засновником сучасного інституціоналізму.
ТЕМА 7. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК
МАРКСИСТСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ
Марксизм – напрям економічної теорії, започаткований німецькими теоретиками Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом у 40-50-х роках XIX ст. Це був період, коли капіталістична система саморегулювання почала поступово втрачати ефективність, що негативно позначилося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності. Ні класична теорія, ні альтернативні концепції не давали вичерпних відповідей на низку актуальних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо пояснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу. Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства зі зростанням соціальної нестабільності набуває все більшої популярності.
Методологічно марксистське вчення стало синтезом двох протилежних підходів – історичного і логічного (абстрактного). Переважаючим був діалектичний метод дослідження, об’єктивний причинно-наслідковий аналіз економічних процесів. В межах історичного методу був застосований формаційний принцип аналізу: прогрес суспільства залежить від розвитку продуктивних сил, основою яких є засоби виробництва, власність на засоби виробництва спричиняє поділ суспільства на два антагоністичні класи. Форма власності та класи, котрим ця власність належить, визначають тип суспільно-економічної формації. Класова боротьба загострюється в міру того, як клас власників засобів виробництва посилює експлуатацію класу, позбавленого цих засобів. Застаріла форма власності стримує розвиток виробництва, а забезпечити його можна лише революційною зміною цієї форми.
Маркс Карл Генріх (1818–1883) – видатний німецький економіст і філософ. Основні праці – “Економіко-філософські рукописи 1844 р.”, “Злиденність філософії” (1847), “Наймана праця і капітал” (1849), “Критика політичної економії” (1858). Головною працею Маркса, справою всього життя став “Капітал”, над яким він працював близько 40 років. Метою свого дослідження Маркс поставив “відкриття економічного закону руху сучасного суспільства”. Фактично робота над “Капіталом” розпочинається з “Економіко-філософських рукописів 1844 р.”, в яких він вперше здійснює синтез економічного, філософського та соціально-політичного підходів до аналізу суспільства і які стали першим кроком до створення нового напряму в економічній теорії, заснованого на класовому підході.
Центральною проблемою І тому “Капіталу” (“Процес виробництва капіталу”, 1867) є процес виробництва додаткової вартості. У “Капіталі” Маркс фактично завершив класичну теорію трудової вартості й на її основі обґрунтував теорію додаткової вартості. Застосувавши діалектичний метод до аналізу товару, Маркс зробив відкриття, що дві властивості товару – споживна вартість і вартість – пов’язані з двоїстим характером праці виробника, яка одночасно є конкретною і абстрактною. Це відкриття дозволило дати якісну й кількісну характеристику вартості: вартість є по суті втіленням у товарі простої абстрактної праці, а величину вартості вимірюють суспільно необхідні затрати праці. На основі дії закону вартості Маркс розкрив “таємницю капіталістичної експлуатації”.
Проаналізувавши історичний процес розвитку форми вартості (мінової вартості), він пояснив природу походження грошей та умови їх перетворення в капітал. Головною умовою перетворення грошей в капітал є поява на ринку особливого товару “робоча сила” внаслідок відокремлення робітників від засобів виробництва і концентрація засобів виробництва в руках окремих товаровиробників. Цей процес Маркс назвав “первісним нагромадженням капіталу”. Найманий робітник своєю конкретною працею створює споживну вартість товару і одночасно абстрактною працею створює вартість товару, величина якої більша за вартість робочої сили. Оплативши повністю вартість робочої сили, надлишок вартості капіталіст привласнює у вигляді додаткової вартості. Заробітну плату Маркс визначає як перетворену вартість і відповідно ціну робочої сили і наголошує, що на поверхні капіталістичного суспільства вона виступає як ціна праці, тобто як оплата всього робочого часу – необхідного й додаткового. Він запроваджує новий принцип поділу капіталу на постійний і змінний. Постійний капітал у процесі виробництва не змінює своєї величини, змінний – створює додаткову вартість. Відношення величини додаткової вартості до вартості робочої сили визначає рівень експлуатації праці капіталом.
Дослідження процесу перетворення частини додаткової вартості на капітал (нагромадження капіталу) та проблеми відтворення дозволило Марксу обґрунтувати капіталістичний закон народонаселення, згідно з яким зростання промислової резервної армії праці зумовлено зростанням органічної будови капіталу (зменшенням частки змінного капіталу порівняно з постійним капіталом), а також сформулювати абсолютний загальний закон капіталістичного нагромадження, змістом якого Маркс вважав відносне та абсолютне зростання промислової резервної армії праці, погіршення матеріального становища робітничого класу, посилення поляризації суспільства. З розвитком капіталізму посилюється процес усуспільнення виробництва, а привласнення лишається приватнокапіталістичним. Водночас міцніє нова соціальна сила – пролетаріат, яка здатна розв’язати цю суперечність революційним шляхом. В надрах капіталізму визрівають об’єктивні й суб’єктивні передумови соціалістичної революції, це – історична тенденція капіталістичного нагромадження.
II том “Капіталу” (“Процес обігу капіталу”, 1885) присвячений аналізу проблем функціонування капіталу. На відміну від попередників, Маркс розглядає капітал як рух, як діалектичну єдність процесів виробництва й обігу, а обіг – як внутрішній необхідний момент самого виробництва. В обігу, як і в безпосередньому виробництві, також відбувається трансформація форм капіталу та виникають і діють властиві цій сфері економічні закони. Маркс чітко розмежовує основний і оборотний капітали, з’ясовує особливості обороту змінного капіталу та обороту додаткової вартості за простого й розширеного відтворення. Він розвинув теорію відтворення, зокрема. дав чітке визначення вартісної та натурально-речової структури сукупного суспільного продукту, виділив у ньому два підрозділи, розглянув основні умови розширеного відтворення та реалізації кожної складової сукупного суспільного продукту за вартісною і за натурально-речовою формою, які є умовами макроекономічної рівноваги.
У ІІІ томі “Капіталу” (“Процес капіталістичного виробництва, взятий в цілому”, 1894) Маркс повертається до проблем, поставлених у першому томі, зосереджуючись на аналізі всіх форм, яких набирає капітал-вартість на стадії розподілу. Попередній аналіз будувався за припущення, що в середньому всі ціни товарів, які реалізуються, дорівнюють їх вартості. Тепер Маркс аналізує форми, які називає “перетвореними” – перетворення додаткової вартості на прибуток і норми додаткової вартості на норму прибутку, перетворення прибутку на середній прибуток. Це перетворення є одночасно і перетворенням вартості на ціну виробництва. Маркс досліджує також процес розподілу прибутку між різними групами капіталістів і ті конкретні форми, яких набуває прибуток: підприємницький доход, процент і ренту. Маркс формулює закон тенденції норми прибутку до зниження і доводить, що дійсна границя капіталістичного виробництва – сам капітал, підтверджуючи висновок першого тому про неминучість краху капіталізму.
ІV том “Капіталу” (“Теорії додаткової вартості”, 1905-1910) представляє аналіз теорій політичної економії за майже двохсотрічну історію розвитку економічної думки.
Історія економічної теорії високо оцінила марксову “героїчну спробу дати узагальнене і систематизоване тлумачення “законів руху” капіталізму”
. Більшості ідей Маркса не можна відмовити в оригінальності, проте чимало з них не пройшли перевірки реаліями, не підтвердили свого наукового характеру. До них сучасні теоретики історії економічних учень відносять однобічний розгляд джерела додаткової вартості лише як праці найманих робітників (таким джерелом є праця й самого підприємця, менеджерів та ін.); необґрунтований розгляд класу капіталістів лише як паразитуючого навіть за умови, що капіталіст зайнятий управлінською працею; тезу про абсолютне і відносне зубожіння пролетаріату внаслідок нагромадженням капіталу, незалежно від величини оплати робочої сили; абсолютний закон капіталістичного нагромадження, зокрема саме визначення цього закону як абсолютного; висновок про зростання органічної будови капіталу та тенденцію норми прибутку до зниження; гіперболізацію ролі великого виробництва, ігнорування при цьому критерію оптимальності у зростанні масштабів підприємств, що означало застосування методу простої екстраполяції цих процесів XIX ст. на реалії майбутнього; твердження, що революція в продуктивних силах у межах капіталістичного суспільства супроводжується революцією у виробничих відносинах; ідею про необхідність національної централізації засобів виробництва як основи майбутнього ладу; тезу про переваги комуністичного нетоварного планового господарства над ринковим; надмірне застосування в теорії принципу економічного детермінізму, згідно з яким усі явища суспільного життя (політика, право, соціальні відносини, ідеологія та ін.) залежать лише від розвитку економіки; нарешті, один з основних законів діалектики – закон єдності й боротьби протилежностей – трактувався Марксом лише як революційна боротьба суперечностей, у процесі якої пролетаріат повинен у насильницький спосіб знищити інший клас, елемент єдності суперечностей було проігноровано.
Разом з тим, у теоретичній спадщині Маркса є багато конструктивних теоретико–методологічних ідей, які витримали перевірку часом і визнані багатьма провідними західними економістами. Внесок Маркса у розвиток світової економічної думки є надзвичайно вагомим. Відомий американський економіст Й.Шумпетер називав ідеї Маркса великим творінням розуму, що поєднується з життєздатністю. Англійська економістка Дж.Робінсон зазначала: “Марксів внесок у науку був таким важливим і справив такий відчутний вплив на спосіб мислення як своїх противників, так і прихильників, що в наш час знайти… справді чистого немарксиста так само важко, як… захисника теорії, що земля плоска. У цьому – всі ми марксисти”. Лауреат Нобелівської премії з економіки В.Леонтьєв писав, що праці Маркса – “невичерпне джерело прямих, безпосередніх спостережень дійсності... Якщо перед тим як намагатися дати будь-яке пояснення економічного розвитку, дехто захоче довідатися, чим же насправді є заробітна плата, капіталістичне підприємство, – він може отримати в трьох томах “Капіталу” більш реалістичну і якісну інформацію із першоджерела, ніж та, яку він міг би знайти... в дюжині підручників з сучасної економіки”. Американський економіст М.Бронфенбреннер у доповіді на сесії Американської економічної асоціації, присвяченій 100-річчю виходу “Капіталу”, наголосив на дев’яти важливих відкриттях Маркса: 1) поділ економіки на “інвестиційний” і “споживчий” сектори; 2) відкриття ще до Л.Вальраса теорії загальної ринкової рівноваги; 3) розробка до Дж.Кейнса теорії рівноваги за неповної зайнятості; 4) розробка до Кейнса питання про перевагу ліквідності та кредитно-грошової теорії проценту; 5) Маркс випередив теорії інституціоналістів і структуралістів від Веблена до Леонтьєва, показав важливу роль техніко-виробничих відносин; 6) сучасна теорія циклу своїм існуванням зобов’язана Марксовій економії; 7) в аналізі кон’юнктурних коливань і недосконалої конкуренції Маркс зробив відкриття, що стали основою для нових здобутків через багато років після його смерті; 8) Маркс поєднав у своїй теорії статичний і динамічний підходи, і економісти дотепер ще не піднялися до Марксового рівня; 9) Маркс поєднав теорію і практику, економіку та інші соціальні науки, він – яскравий приклад наукової багатогранності, і ніхто з економістів, у т.ч. Кейнс і Шумпетер, його в цьому не перевершив. Англійський учений М.Блауг зазначив, що Маркс піддавався переоцінці, переглядався, спростовувався, його тисячократно ховали, але він противився щоразу, коли його намагалися відправити в інтелектуальне минуле; він – найактуальніший економіст XIX ст.
Енгельс Фрідріх (1820–1895) – німецький економіст і філософ, підприємець, друг і соратник К.Маркса, який завершив роботу над “Капіталом” після смерті його автора, випустивши в світ ІІ і ІІІ томи. Основні праці – “Нариси до критики політичної економії” (1844), “Становище робітничого класу в Англії” (1845), “Анти-Дюринг” (1873), “Походження сім ї, приватної власності і держави” (1886). У “Нарисах політичної економії” Енгельс розвиває теорії вартості і додаткової вартості, зауважує на необхідності комплексного підходу до вивчення вартості, маючи на увазі кориснісну сторону товару. Висловлює тезу про перехід монополії в конкуренцію, яка, в свою чергу, породжує монополію. У праці “Становище робітничого класу в Англії” обґрунтовано правомірність класової боротьби з економічного погляду. В “Анти-Дюрінгу” Енгельс викладає діалектичний метод дослідження, втілений у “Капіталі”, вперше розкриває зміст політичної економії як науки в широкому (вивчення економічних законів всіх формацій) і вузькому (закони капіталізму) розумінні, досліджує проблеми сутності соціалістичного ладу, його організаційних основ. Енгельс увів в економічну науку нову періодизацію історичного і соціально-економічного розвитку людства (первісно-общинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та комуністичний лад), створивши вчення про суспільно-економічні формації. У праці “До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 року” він виступає з розглядом нових аспектів розвитку капіталізму – монополізації виробництва, Енгельс вважає монополізацію передумовою соціалістичних перетворень, засобом протистояння анархії і конкуренції
Спільні праці Маркса та Енгельса “Святе сімейство” та “Німецька ідеологія” представляють виклад їх поглядів на необхідність застосування нових методів економічного аналізу. У “Німецькій ідеології” вони виділяють у формах взаємовідносин людей виробничі відносини, ставлять проблему діалектики продуктивних сил і виробничих відносин. “Маніфест Комуністичної партії” став першим системним викладом особливого класового світогляду та першою спробою визначити основи комуністичного ладу. У цих творах уперше обґрунтовувалась теорія класової боротьби. “Критика Готської програми” присвячена викладу економічних основ соціалізму, аналізуються проблеми форм власності та форм розподілу за соціалізму і наводиться модель процесу відтворення.
Економічне вчення та соціальна доктрина основоположників марксизму позначилися на багатьох економічних та соціальних ученнях кінця XIX – поч. XX ст. У 90 рр. ХІХ ст. серед прихильників марксизму та соціалістичної ідеї відбувається розкол на правореформістську і лівореволюційну течії. Лідером соціал-реформізму став Едуард Бернштейн.
Бернштейн Едуард (1850–1932) – німецький соціал-демократ. Основна праця – “Проблеми соціалізму і завдання соціал-демократії” (1899). Критикуючи окремі положення теорії Маркса, доводив, що досягти соціалізму можна в межах ринкового господарства шляхом його реформування. Розробив теорію демократизації капіталу, поєднував теорію трудової вартості з теорією граничної корисності.
На межі ХІХ–ХХ ст. на ґрунті абсолютизації і догматизації марксистського положення про революційний перехід від капіталізму до соціалізму сформувалося ліворадикальне крило соціал-демократії – революційний марксизм. Його визнаним лідером став Володимир Ленін (Ульянов).
Ленін (Ульянов) Володимир (1870–1924) – російський революціонер, філософ, економіст, публіцист. Основні економічні праці – “Розвиток капіталізму в Росії” (1897), “Імперіалізм, як остання стадія капіталізму” (1916), “Держава і революція” (1917), “Чергові завдання Радянської влади” (1918), “Про продовольчий податок” (1921). Найортодоксальніший послідовник і продовжувач марксистського вчення, Ленін догматизував окремі його положення, намагався довести його абсолютну відповідність будь-яким економічним і соціальним умовам. Найвагомішим його внеском в економічну теорію вважають працю “Імперіалізм, як вища стадія капіталізму”, в якій він проаналізував соціально-економічні наслідки монополізації виробництва, зробив спробу застосувати марксистську методологію аналізу до нових реалій розвитку капіталістичного світу, дослідити економічні закономірності, наслідки та економічне підґрунтя глобальних трансформацій. У своїх творах він висунув ряд теорій – імперіалізму, соціалістичної революції, побудови соціалізму в капіталістичному оточенні. В економічних теоріях Леніна домінував політичний і ідеологічний підтекст, всі вони не витримали перевірки часом.
Після Жовтневого перевороту 1917 року, очоливши Радянський уряд, Ленін намагався втілити в життя модель “воєнного комунізму”, результати якої поставили під загрозу існування радянської влади. Ленін визнав помилковість своїх поглядів і в останні роки життя намагався повернути розвиток економіки в русло державного капіталізму на основі моделі “нової економічної політики”. Після його смерті недосить грамотні послідовники вульгаризували і догматизували марксизм, дискредитували саму ідею соціалізму, побудувавши “казармений соціалізм”. Побудова цієї моделі соціалізму в СРСР супроводжувалася масовими репресіями, позаекономічним примусом до праці, безнадійним відставанням в економічному розвитку від провідних країн світу і, зрештою, зазнала краху у 80-90-х роках.