Політика гетьманівКоли минув хаос доби Руїни, центром політичного, економічного та культурногож.иття стала Гетьманщина Лівобережжя. Тепер фокус визначальних подій історіїУкраїни остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід. Гетьманщинабула автономним, але не самостійним політичним утворенням. Однак вона давалаукраїнцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли до того мали, починаючиз часів Галицько-Волинського князівства. Як частина Російської імперії, вонаіснувала в рамках держави, яка для багатьох українців була відносно новимполітичним середовищем. Тепер українці мали справу не з роздертою на фракціїй занепадаючою польсько-шляхетською Річчю Посполитою. Після провалу поль-ської та турецької альтернатив у період Руїни українці були вимушені змага-тися з суворими правителями міцніючої Росії.Прагнучи монополізувати владу, царі за самою своєю сутністю виступали проти ідеї українського чи будь-якого іншого самоврядування. До того по всій Європі XVIII ст. поширювалися принципи та практика абсолютизму. Такі непохитні представники абсолютизму, як Петро 1 та Катерина II — два найвидатніших правителі Росії,— вважали централізований уряд найбільш ефективним і передовим. Проте ці погляди суперечили тій формі самоврядування, що існувала в Гетьманщині та була заснованою на виключно українських засадах і звичаях. Відтаксновним питанням політичного життя України XVIII ст. стає тривала й затятаборотьба імперського централізму Росії з українським прагненням до авто-номії.
Козацький уряд
На кінець XVII ст., після відвоювання поляками Правобережжя та утвердженняавтономії Війська Запорозького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишало-ся тільки близько третини території, що колись була підвладна Хмельницько-му,— це десь одна шоста площі сучасної України. Цей лівобережний край укра-їнці називали Гетьманщиною, а московити — Малоросією. До неї входило десятьполків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Га-дяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський. Офіційна ре-зиденція гетьмана й адміністративна столиця Гетьманщини на початку XVIII ст.містилася в Батурині. Гетьманщина була відносно густо заселеним і добре розвине-ним краєм. Вона включала II великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл.У 1700 р. її населяло близько 1,2 млн чоловік, тобто майже чверть усього насе-лення тогочасної України.
З 1648 р. мало що змінилося у системі козацького врядування в Гетьманщині.Щоправда, значно розрослася канцелярія, персонал якої часто набирався із вихован-ців Київської академії та являв собою щось на зразок зародку бюрократії. Гетьма-ни не відмежовували власних грошей від грошей Гетьманщини, внаслідок чогоу фінансах часто не було порядку. Щоб розв'язати цю проблему, адміністраціюпоновили двома генеральними підскарбіями. Але ці зміни мало вплинули на розв'я-зання основних фінансових проблем Гетьманщини, зокрема — постійного зменшен-ня прибутків унаслідок того, що козацька старшина присвоювала собі громадськіземлі. Очевидно, гетьмани не хотіли чи не могли запобігти розширенню особистихземлеволодінь старшини за рахунок фондів рангових та громадських земель Геть-манщини, кількість яких швидко зменшувалася.
Хоча структура козацького врядування зазнала лише незначних змін, основнізрушення відбулися у соціально-економічному устрої Гетьманщини. На кінецьXVII ст. старшина фактично витіснила рядове козацтво з вищих посад та усунулайого від участі у прийнятті рішень. Занепад маєтків рядових козаків тісно пов'я-зувався із загостренням їхніх економічних проблем. Майже безперервні війни XVII—початку XVIII ст. розоряли багатьох козаків, які мусили воювати власним коштом.Як і слід було сподіватися, зменшення чисельності боєздатного козацтва помітнопозначилося на збройних силах Гетьманщини: у 1730 р. вони налічували лишеЗО тис. чоловік. До того ж застосовувані козаками стратегія, тактика і споряд-ження все більше відставали від часу. Тому на початок XVIII ст. козацьке військостало лише тінню тієї могутньої бойової сили, якою воно було колись.
Змінився й стиль керівництва. Якщо ватажкам із покоління Хмельницькогобули притаманні політичне бачення ситуації, сміливість і рішучість дій, то народ-жені за доби Руїни провідники Гетьманщини дбали про обмежені й прагматичніцілі. Вони скоріше пристосовувалися до існуючих політичних обставин, а не змі-нювали їх. В основному вони ставили перед собою подвійну мету: утримуватизадовільні стосунки з царем і зміцнювати свої особисті соціально-економічні при-вілеї — як членів новонародженої козацької еліти — за рахунок простого козацтвай селянства.
Переломний момент
Із часу встановлення над Козацькою Україною зверхності Москви останняпрагнула ввести пряме управління. Зі свого боку козацька верхівка, ще за добиРуїни розчарована пропольською й протурецькою політикою, більше не ставилапід сумнів необхідність підтримувати зв'язок з Москвою. І все ж козацькі геть-мани виступали за збереження того, що лишилося від прав, гарантованих Пере-яславською угодою 1654 р. Вони сподівалися, що, виявляючи лояльність до Моск-ви, переконають царів у своїй надійності й дістануть згоду на автономію.
Іван Мазепа (1687—1708). Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиноюта Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи — одного з найвидатнішихі найбільш суперечливих політичних діячів України. Народився Мазепа 1639 р.у знатній українській родині, що користувалася великою повагою у Війську Запо-розькому. Він дістав досить високу освіту. Провчившись у Київській колегії,Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до поль-ського короля. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами За-хідної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в КозацькійУкраїні. У 1669 р., повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службудо гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу ди-
пломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьмано-ві Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагаєтьсяперетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф.Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він пере-конує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазе-пі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 р., колизмістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу,'підтриманого російськими вельможами.

Іван Мазепа
Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційнудля гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він(зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу 'дарчих на землі. Незабуває він і про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопи-чує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Людинадосвідчена й витончена. Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибут-?ків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ'я,і він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишно-ту стилі, що його часом називають мазепинським, або козацьким, барокко. За'Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академія змогла завдяки його під-
тримці спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тис. кількість студентів. Крім того.він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повнуміру своїх можливостей користуватися благами освіти».
Проте якщо київські спудеї та духовенство складали на його честь захопленіпанегірики, то селяни й козацька чернь мало що доброго могли сказати пронього. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдо-волення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потен-ційно вибухова ситуація виникла у 1692 р.. коли Петро Іваненко-Петрик. писар, кот-рий мав широкі політичні зв'язки, втік на Січ і став піднімати там заколот протигетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народнукров^ і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик у своїхнамаганнях утворити незалежне Українське князівство заручається підтримкоюкримських татар. Проте коли замість допомоги татари повернули проти ньогой стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й пов-стання згасло.
Взаємини з Москвою. Гідне подиву піднесення Мазепи від в'язня до гетьмана, йо-го здатність тримати в покорі ненаситну й підступну старшину водночас із прове-денням політики, що поклала початок добі бурхливого культурного та економічногорозвитку.— все це досягнення першорядної ваги. Та найбільш вражаюча риса Мазе-пи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнськіінтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли в 1689 р. на тронзійшов молодий і енергійний Петро 1. гетьман уже вкотре застосував свій незбагнен-ний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіознихпоходах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова — клю-чової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійнодавав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах: згодом міжними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважу-вали. що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заяв-ляли. що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя. якІван Степанович Мазепа».
Завдяки близьким стосункам із Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим ко-зацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р.Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнатизвідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковникомСеменом Палієм підняло повстання: перелякані польські урядники повідомляли, щоПалій хоче «піти слідами Хмельницького». Сили повстанців уже налічували12 тис. коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь. ЗахарІскра. Андрііі Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польськітвердині, як Немирів. Беріичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхтис\оже було на те. що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року.Однак у 170^ р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земельі взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу втор-гається найбільший ворог Петра 1 — король Швеції Карп XII. Скориставшисязамішанням. Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Зно-ву обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійсненняцього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популяр-ного в народі Палія. Мазепа за згодою Петра 1 наказує заарештувати того й заслатидо Сибіру.
Проте на початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепатак спритно підтримував, з'являється напруженість. У 1700 р. вибухнула великаПівнічна війна. У виснажливііі 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Бал-тійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І18-річний король Швеції Карп XII — обдарований полководець, але кепський полі-тик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро 1, цей палкийприхильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспіль-ство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролюва-лися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієїполітики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Геть-манщини.
Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козакивперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб за-хищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українцібули тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чиЦентральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козакине могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони по-верталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли,намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро 1 поставив на чолі козацьких полківросійських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офі-цери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто ви-користовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра Іреорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими по-садами, занепокоїлася.
Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вонискаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завда-вали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,— писав цареві Мазепа,— я отримуюскарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман став відчувати загрозу, колипішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи ро-сійським вельможею.
Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя,було пов'язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XIIСтаніслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувсяпо допомогу до Петра 1. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можудати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньоюкраплею. Петро 1 порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависнихполяків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман переставвважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., колиКарл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запо-бігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близькоЗ тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдна-лися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За наданнявійськової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися відпідписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновленняїї давніх прав.
Петро 1 дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Че-рез кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батуриннапав командуючий російськими військами на Україні князь Меншиков і вирізавусіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор,що його розпочали на Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи занайменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційнихприбічників гетьмана. Тим часом Петро 1 наказав старшині, що не пішла за Мазепою,обрати нового гетьмана, й II листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський.Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах середукраїнців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому
велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона волілапочекати й побачити, як розвиватимуться події. Як не дивно, але єдиною знач-ною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запо-рожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважалиМазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорогозаплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійнодіючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.
Протягом осені, зими й весни 1708—1709 рр. військові сили суперників маневру-вали, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтрим-кою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавськабитва — одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у нійвийшов Петро 1, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собіПівнічну Європу. Росія ж тепер забезпечила контроль над узбережжям Балтійськогоморя й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Щодо українців,то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточнепоглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням ча-су. І справді, Петро 1 вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлюдля здійснення своїх намірів щодо України.Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти. Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Тут, біля м. Бендери, 21 вересня 1709 р. вбитий горем 70-річний Мазепа помер.
Пилип Орлик (1710—1742). За Мазепою до Бендер пішли близько 50 провіднихпредставників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорож-ців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українськоюполітичною еміграцією. У 1710 р. вони обирають гетьманом у вигнанні ПилипаОрлика, що при Мазепі був генеральним писарем. Намагаючись завоювати собіпідтримку, Орлик складає проект конституції («Расіа еі сопхіііиііопех») — так званоїБендерської конституції. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи,зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротисяза політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобудевладу на Україні. За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськимитатарами та Оттоманською Портою й на початку 1711 р. розпочинає спільнийпохід запорожців і татар проти росіян на Україні. Після кількох вражаючих успі-хів цей похід провалився. Протягом наступних років Орлик із невеликою групоюприбічників їздить від однієї європейської столиці до іншої в пошуках підтримки своєїсправи. Врешті-решт гетьмана на вигнанні інтернували в Оттоманській імперії. Протевін не припиняв бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких по-літичних діячів маніфестами про недолю України та разом із сином Григоріємпланувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від «московського ярма».
Занепад української автономії
Після провалу Мазепиних планів українці були змушені перейти до оборони. Тапоглинання Гетьманщини Російською імперією було довгим і затяжним. Не всіросійські правителі XVIII ст. були такими прибічниками централізму, як Петро 1.Потребуючи підтримки у численних війнах із турками, царський уряд ретельно уни-кав антагонізмів з «малоросами». Проте росіяни послідовно намагалися обмежитиукраїнське самоврядування. Для цього вони застосовували всі звичайні способи ім-перських політиків. Найулюбленішим із них був принцип «поділяй і володарюй»,яким заохочувалися чвари між гетьманами і старшиною. Іншим способом булоупокорення старшини під острахом підбурювання проти неї селянства. Кожнийпрорахунок української адміністрації, кожна скарга простого люду на старшину ви-користовувалися центральним урядом як привід для впровадження адміністративних«покращень». Ці нововведення незмінно супроводжувалися благочестивими декла-раціями про те, що в їхній основі лежить монарше піклування про суспільний добро-бут.Російська централізаторська політика на Україні передбачала три основних мети:1) цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд; 2) підпорядкуватиукраїнське врядування, економіку, культуру; 3) максимально користатися людськимий господарськими ресурсами України. Слід зауважити, що Україна не становилау цьому відношенні винятку, оскільки царський уряд провадив аналогічну політикуяк в інших сусідніх з імперією землях, так і в самому її центрі.
Іван Скоропадський (1708—1722). Хоча Скоропадський і фігурував у планах Ма-зепи та підтримував ідею автономії України, Петро 1 погодився на його обрання,бо той був людиною старою й ненаполегливою. Скоропадський фактично не чинивопору реформам Петра 1, але й зробити міг небагато. Одразу після його обранняу 1708 р. цар відрядив до Скоропадського свого намісника Ізмайлова та два росій-ських полки, давши їм таємні вказівки заарештувати гетьмана зі старшиною, якщоїхні дії викличуть підозру. Приблизно в цей самий час Петро 1 підтверджує дого-вір 1654 р., проте у найзагальніших рисах. На прохання Скоропадського підтверди-ти окремі пункти цар відповів різкою відмовою, сказавши, що «українці й так маютьбільші вольності, ніж будь-який інший народ на землі». Незабаром стала проводитисяполітика підпорядкування. Резиденцію гетьмана перенесли з Батурина до Глухова,ближче до російського кордону. Головнокомандуючим козацького війська було по-ставлено росіянина. На посади управляючих територіями полків призначили чужин-ців і росіян. Уперше росіяни (й насамперед фаворит царя Олексій Менши-ков) отримали на Україні великі землеволодіння. Навіть за видавничою справоюздійснювався нагляд, щоб «українські книжки бува не суперечили великоруськимвиданням».
Експлуатація українських ресурсів мала різноманітні форми. Між 1709 та1722 рр. Україна повинна була утримувати десять російських полків, розміщенихна її території. Десятки тисяч українців посилали на північ працювати на будів-ництві Ладозького каналу та нової царської столиці Санкт-Петербурга, де у надзви-чайно суворих умовах багато з них загинули. У 1719 р. українцям заборонилиекспортувати зерно безпосередньо на Захід. Натомість вони мали довозити йогоу російські порти Ригу та Архангельськ, де воно продавалося за встановленимиурядом цінами. Нарешті, російським купцям створювалися пільгові умови для про-дажу в Гетьманщині своїх товарів, у той час як українці мусили сплачувати вели-чезне мито за крам, що везли на північ.
Але найбільшим ударом для українців стало те, що у 1722 р. Малоросійськаколегія — урядовий орган Москви, що складався з шести російських урядовців, якіпостійно перебували на Україні,— дістала право ділити з гетьманом владу. Це вжебуло занадто навіть для терплячого Скоропадського. Він поїхав до Санкт-Петербур-га просити царя переглянути цю справу. Петро 1 відмовив йому, і невдовзі, повер-нувшись до Глухова, старий гетьман помер.
Павло Полуботок (1722—1724). Після смерті Скоропадського старшина звер-тається до царя з проханням дозволити їй обрати нового гетьмана. А тим часом на-казним гетьманом вони обирають чернігівського полковника Павла Полуботка —людину шановану й тверду. Полуботок негайно вживає енергійних заходів, щобстати на заваді Малоросійській колегії, повторюючи прохання про вибори нового
гетьмана. Роздратований його наполегливістю цар відповідає, що всі гетьмани вияви-лися зрадниками і виборів не проводитимуть доти, доки не знайдуть вартого дові-ри кандидата. Але відважний Полуботок не відступався. Якраз коли Петро 1 віввійну в Ірані, наказний гетьман добився того, що імперський Сенат віддав колегіїрозпорядження, аби та знайомила гетьмана зі своїми планами й узгоджувала своїдії з українською адміністрацією. Оскільки колегію було створено нібито для розгля-ду скарг українців на адміністрацію й особливо на корумповану систему судо-чинства, Полуботок вирішує сам розв'язувати ці справи, а не лишати їх на

Павло Полуботок
розсуд росіян. Він реорганізовує суди на засадах колегіальності, забороняє хабаріта призначає інспекторів для нагляду за виконанням його наказів. Щоб зменшитикількість скарг від селян, він тисне на старшину, аби вона пом'якшила визисксвоїх підданих.
Ці зміни дуже розгнівили царя. Влітку 1723 р. він викликає до столиці гетьманата його спільників, вимагаючи пояснити, чому вони заважають роботі колегії.Побачивши нагоду підірвати становище Полуботка, президент колегії Вельяміновпереконав кількох українців написати на того донос, а також просити впровадитиу Гетьманщині російські порядки. Наказний гетьман посилає на Україну емісара,щоб організувати кампанію петицій, що засвідчила б підтримку українського само-врядування переважною частиною населення. Ще більше розлючений його непокір-
ністю, Петро 1 ув'язнює Полуботка й усіх, хто підписав петицію. Лише смерть царяу 1725 р. рятує їх від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернуласядодому, окрім Полуботка: за кілька місяців до смерті Петра 1 він помирає в Санкт-Петербурзі у камері Петропавловської фортеці.
Данило Апостол (1727—1734). Із смертю Полуботка Малоросійська колегіядістала свободу дій у Гетьманщині. В 1722 р. вона впроваджує пряме оподаткування,що стало для українців справжнім лихом. У 1724 р. Вельямінов з гордістю по-

Данило Апостол
відомляє про підвищення податків на 600 % порівняно з попередніми, отриму-ваними від Гетьманщини царським урядом. Проте успіх Вельямінова обернувсяйого ж поразкою. Він став вимагати, щоб новий податок сплачували також ро-сіяни, котрі мають землеволодіння на Лівобережжі. Несподівано князь Меншиков —найвпливовіший в імперії політик, який володів величезними маєтками в Гетьманщи-ні й був запеклим ворогом української автономії,— став на захист українського само-врядування, виступивши проти колегії з гострою критикою. Інші російські полі-тики почали прихильніше ставитися до української автономії, позаяк у 1726 р. з'я-вилися ознаки близької війни з Туреччиною й за цих обставин вони не хотіли на-строювати українців проти себе. Тому в 1727 р. вплив Меншикова та стратегічніміркування спричинилися до того, що імперська рада розпустила першу Малоро-
сійську колегію й видала декрет, за яким «для задоволення і заспокоєння місцевогонаселення гетьманом має бути обрана людина достойна й віддана».
У жовтні 1727 р. гетьманом обирають 70-річного миргородського полковникаДанила Апостола. Загальне схвалення, викликане цією подією, затьмарювалосятим, що імператорський уряд не лише відмовився підтвердити всі статті Переяслав-ської угоди 1654 р., а й нав'язував гетьманові нові обмеження. За всіма зовнішньопо-літичними контактами мав наглядати російський намісник, військові справи —контролювати російський фельдмаршал, а цар одержував право дарувати землів Гетьманщині. Щоб утішити українців, Гетьманщина з імперського Сенату переда-валася знову під юрисдикцію міністерства іноземних справ. Розуміючи прире-ченість усяких спроб відновити політичні прерогативи Гетьманщини, Апостолзосередив діяльність на поліпшенні соціально-економічних умов у країні.
Він продовжив реформу системи судочинства й заснував скарбницю, що забез-печила Гетьманщині перший річний бюджет. Оскільки між 1729—1731 рр. серйозновичерпався фонд громадських та рангових земель, Апостол провів їх ретельну реві-зію та відновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно вінобстоював інтереси української торгівлі, захищаючи українських купців від нерівно-правного суперництва з росіянами, скоротивши обтяжливі експортні мита, накладе-ні російськими чиновниками. Він навіть здобув кілька політичних перемог. Відвою-вавши право призначати Генеральну канцелярію та полковників, Апостол різкозменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації. Він також поставив підсвою юрисдикцію Київ, що довго перебував під владою російського губернатора.Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення навесні 1734 р.під владу Росії запорожців, які з 1708 р. жили у вигнанні на території кримських та-тар. Апостол не дожив до цієї події, бо вмер у січні 1734 р.
«Правління гетьманського уряду» (1734—1750). Із зміною царів у Санкт-Петербурзі змінювалася й їхня політика на Україні. Зразу ж після смерті Апо-стола нова імператриця Анна Іоаннівна знову заборонила вибори гетьмана й засну-вала ще одну колегію під назвою «Правління гетьманського уряду». Складаласявона з трьох росіян і трьох українців на чолі з російським князем Шаховським.Удаючи, що його колегія існує лише тимчасово, Шаховськой мав таємні інструкціїпоширювати чутки, що в надмірних податках і невмілому керівництві Гетьманщиноювинні попередні гетьмани. Це мусило переконати українців у тому, що скасуванняГетьманщини найкраще відповідає їхнім інтересам.
Імператорський уряд також видає Шаховському наказ відохочувати представни-ків української старшини від шлюбів як із польською чи білоруською знаттю, такі з правобережними українцями. В той же час належало всіляко заохочувати шлюбиміж українцями та росіянами. Намагання позбавити українців самобутності наби-рали також інших форм. У 1734 р. новий голова Губернаторської ради князь Баря-тинський заарештував увесь Київський магістрат, конфіскувавши його давні хартіїправ, щоб із часом міщани забули їхній зміст і не могли порушити питання просвої права, не маючи документів. Того ж року імперський Сенат двічі відмовляв-ся затвердити посадником Києва українця, поступившись лише після того, як булодоведено, що у місті немає жодного росіянина, який міг би претендувати на цю по-саду.
За правління Анни Іоаннівни та її могутнього фаворита — німця Ернста Біро-на — старшину Лівобережжя огорнули фаталістські настрої, її представники уника-ли громадських справ, зосереджуючись натомість на приватному житті. До цього,зокрема, спричинилося застосування ганебного принципу «слова й діла», за якимнайменша критика чи незгода з царським режимом чи то на словах, чи на ділі ставилилюдину під загрозу Таємної канцелярії, де її допитували, піддавали тортурам, могли
засудити до страти чи заслання. Більше того, за принципом «слова й діла»навіть найближчі друзі або члени сім'ї громадянина були зобов'язані доноситивладі про його підозрілі розмови та поведінку. Відтак страх і підозріливість стали наЛівобережжі буденним явищем.
За біронівщини, тобто періоду панування фаворита цариці Анни, селяни й козакитакож тяжко терпіли. Найбільші їхні лиха були пов'язані з російсько-турецькоювійною 1735—1739 рр., в якій Лівобережжя слугувало головним плацдармом імпе-раторського війська. Протягом цих чотирьох років було мобілізовано десятки тисячукраїнських козаків і селян. Втрати українців у цій війні сягнули 35 тис., що для на-селення близько 1,2 млн становило величезну цифру. До того ж у 1737—1738 рр. Ук-раїна була вимушена утримувати власним коштом від 50 до 75 російських полків.Це коштувало Гетьманщині 1,5 млн карбованців, або в 10 разів більше за її річнийбюджет.
Випробування, перед якими поставила українців російсько-турецька війна, бу-ли для них подвійно нестерпними, оскільки війні передувала довга низка спустош-ливих конфліктів. Переважна більшість козацько-польсько-російсько-турецькихвоєн, що тривали мало не століття, точилася саме на Україні. До 1740 р. країназовсім знекровилася. Навіть російські офіцери, які проїжджали нею, були враженікартиною її занепаду. Протягом наступних десятиліть українська старшина скаржи-тиметься на те, що їхня земля не в змозі оправитися від цих руйнувань.
Та все ж «Правління гетьманського уряду» спромоглося хоч на одне творче досяг-нення. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще спиралося на Ли-товський статут XVI ст., у 1728 р. було створено кодифікаційну комісію. У 1744 р.,через 16 років діяльності, комісія, до якої входило 18 членів, нарешті уклалановий кодекс під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».
Кирило Розумовський (1750—1764). Якщо Бірон приніс українцям мало добра.то фаворит наступної імператриці Єлизавети прислужився їм більше. Імператрицявзяла морганатичний шлюб з Олексієм Розумовським — простим вродливим ко-заком із Гетьманщини, що колись співав у придворному хорі. Хоч Олексій уникавполітики, він палко любив свою батьківщину. Ймовірно, що це позначилося й найого дружині, особливо після того, як її з великим ентузіазмом приймали під час від-відин Києва у 1744 р. З цієї нагоди українська старшина звернулася до Єлиза-вети з котрим уже проханням про призначення нового гетьмана. Відповідь імпера-триці була позитивною. Однак вона відклала справу, бо кандидатові, якого вона ма-ла на думці,— молодшому брату Олексія Кирилові — було лише 16 років, і першніж зайняти цю посаду, він мав набратися досвіду. Кирила послали вчитися до уні-верситетів Західної Європи. Тим часом із Гетьманщини було виведено російськівійська, а «Правління гетьманського уряду» поступово розпущено. Після повер-нення з Європи Кирила призначають президентом Імператорської Академії наук.1750 р. у Глухові 22-річного Кирила з великою помпою проголошують новимгетьманом.
За Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії.Проводячи більшу частину часу в Санкт-Петербурзі, де він брав активну участьу придворній політиці, Розумовський також підтримував тісні контакти з Лівобе-режжям. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто складним, щобстаршина могла виконувати в ньому судові, адміністративні та військові функції,Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. післятривалої підготовки Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власнимисудами, які розглядали карні, цивільні та межові (земельні) справи. Суддів оби-рали звичайно з маєтної знаті. Як і раніше, міщани судилися власними судами.Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ і запорожців. Крім того,
він розпочав дещо поверхову модернізацію козацького війська шляхом систематиза-ції його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Плану-валося заснувати університет у давній столиці Мазепи Батурині, а також охопити по-чатковою освітою всіх козацьких синів. Проте політичні події перешкодили здійснен-ню цих планів. Усе ж гетьманові вдалося надати Глухову європейської витончено-сті, прикрасивши його грандіозними палацами, англійськими парками й театром, девиступали оперні трупи навіть з Італії. У місті було багато кав'ярень, а знатьпоголовне захоплювалася французькими модами.
Оскільки гетьман часто їздив до столиці імперії, країною на власний розсудправила старшина. Саме за гетьманування Розумовського козацька верхівка нарештідомоглася свого, завершивши почате ще наприкінці XVII ст. перетворення з корпус-ного офіцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе шляхтою,тобто дворянством.
Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьмановихініціатив. Коли він попросив дозволу встановити дипломатичні стосунки з європей-ськими дворами, його петицію було відхилено. Намагання Розумовського звільни-ти українське військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інте-ресами, теж зустріли негативну реакцію. Навіть у цей сприятливий для автономіїГетьманщини час форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, у 1754 р.бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордониміж Росією та Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вільнорозподіляти землі на Лівобережжі, йому повідомили, що цією прерогативою кори-стується лише імператриця. Очевидними були певні рамки, в яких українцям дозво-лялося вести власні справи.
Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертаєтьсяв Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. він збирає старшину на важливураду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Але цядискусія швидко поширилася й на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини.Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рішучим закли-ком повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парла-мент на кшталт польського сейму. В основі Глухівської петиції лежали посиланнягетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економіч-ним цілим, пов'язаним з Росією лише в особі монарха. На думку Зенона Когута, цяпетиція містила найбільш самостійницькі погляди, які не висловлювалися таквідкрито з часів Мазепи. Слідом за цим Розумовський звернувся до імператрицізі сміливою пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його родині. Інакшекажучи, українці просили Катерину взяти постійне зобов'язання шанувати їхнюавтономію.
Але українська знать прорахувалася. Саме тоді під впливом нападок на укра-їнську автономію, що містилися у записці Теплова, колишнього вчителя Розумов-ського, Катерина II вирішує скасувати цю автономію взагалі. Вона наказала Розу-мовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 р. післядеяких зволікань і спроб досягти компромісу Розумовський залишив гетьманство.
Ліквідація Гетьманщини. Катерина II завершила справу, що її почав на Украї-ні Петро 1. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вонабула відданою прибічницею русифікації й централізації. Як і багато інших правителівдоби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумнимі ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких«феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Звідси її негативнеставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. «Ці провін-ції,— казала вона,— слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, при-
значивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани,треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Отож імператрицявибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну — видатногоросійського полководця й політика Петра Румянцева.
Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, щоскладалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представни-ків старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діятиобережно, «аби не викликати ненависті до росіян». Щоб підготувати грунт дляскасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати се-лянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості«малоросійських звичаїв». Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати полі-тику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автоно-містських тенденцій, а з іншого — тим, «хто не був заражений хворобою сваволій незалежності», пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрів-няти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами.
Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку він уникав проведення глибокихзмін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначеннябагато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий пе-регляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіче-ним є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту «Комиссиюдля сочинения нового уложения». У Москві зібрали послів від усіх (за виняткомселян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої поба-жання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських по-слів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити пропрагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Послиінших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близь-кої війни з Туреччиною імператриця назавжди «відклала» засідання комісії.
Після російсько-турецької війни 1768—1775 рр. Румянцев удається до рішучихкроків. Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. булозруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини чергадійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперіїна Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалисятри намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. За територією таорганізацією вони були ідентичні решті з ЗО губерній імперії. Одночасно українськіадміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалужен-нями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й славетні козацькіполки. У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строкнабирали селян і неукраїнців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо.Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжяросійської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю україн-ських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів — саме так,як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережнеселянство ставало юридичне закріпаченим.
Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під їїцілковиту владу. В 1785 р. за «Жалуваною грамотою дворянству», виданою Кате-риною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшисьу правах із російським дворянством. Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщинибез будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лишепоодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємнозаручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дійбуло недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російськоюімперією.
Російська експансія
Починаючи з XV ст. російський експансіонізм був головним чинником історіїСхідної Європи й зокрема України. З 1462 р., коли молода Московська державаохоплювала якихось 24 тис. кв. км, до 1914 р., коли Російська імперія займала 23,8млн кв. км, тобто одну шосту суходолу Землі, територія Росії приростала з середньоюшвидкістю 80 кв. км на день. Наприкінці XVIII ст. вона спрямувала свої зусилляна велике завоювання Півдня. Тут лежали неозорі причорноморські степи (які нале-жали до кримськотатарських володінь), а також контрольовані турками морські шля-хи, що відкривали доступ до Середземномор'я й світової торгівлі. Доки для здійснен-ня експансії на південь була потрібна допомога українців, Гетьманщині дозволялиіснувати. Але з підписанням у 1774 р. Кючук-Кайнарджийського миру, яким завер-шилася успішна війна Росії з турками і за яким визнавалися її присутність на Чор-ному морі та сюзеренітет над Кримським ханством, українська автономія стала при-реченою. Подібна доля чекала й інші землі, що лежали між Росією та Чорнимморем.
Зруйнування Запорозької Січі. Після повернення у 1734 р. під владу росіянзапорожці знову оселилися на своїх колишніх землях, збудувавши неподаліквід старої Нову Січ. Імператорський уряд дивився на це повернення досить не-однозначне. У наступних боях з турками запорожці так добре воювали, що Ка-терина II осипала їх похвалами та медалями. Однак вони також завдавали їй бага-то клопоту. Оскільки на землях запорожців кріпацтва не існувало й було вдостальвільних земель, Січ стала раєм для селян-утікачів. До того ж, як тільки спалахувалоповстання проти панів, запорожці незмінно брали в ньому участь. Так, у 1768 р. вонивідіграли провідну роль у кривавому повстанні гайдамаків на Правобережжі, а колиросійський козак Омелян Пугачов підняв у 1772 р. величезне повстання на півдніРосії, запорожці сховали його людей від гніву імператриці.
Серед самих запорожців звичайним явищем були соціальні конфлікти й насиль-ство. З густішим заселенням запорозьких земель (на 1770 р. тут проживалоблизько 200 тис. чоловік, більшість яких не належала до козацтва) стали розвивати-ся хліборобство, торгівля й тваринництво. Господарську діяльність контролювали за-порозькі старшини. Зокрема, останньому запорозькому кошовому Петрові Кални-шевському належало понад 14 тис. голів худоби. Більшість його старшин булитакими ж багатими. Як і в Гетьманщині, між запорозькою старшиною та неіму-щою голотою розвинулися різкі соціально-економічні відмінності, через які часто ви-бухали конфлікти. Зокрема, у 1768 р. особливо запекла сутичка змусила старшинунапнути чернече вбрання та рятуватися по сусідніх російських залогах. Порядокбуло відновлено лише після втручання імператорського війська. Постійні конфліктина Січі, а також упертий опір, що його чинили запорожці російським нама-ганням колонізувати Чорноморське узбережжя, переконали Катерину II в необ-хідності радикального вирішення цієї проблеми. Тому, як тільки скінчилася війна1768—1774 рр. й татари вже не являли загрози, вона наказала вдруге зруйнуватиСіч.
4 червня 1775 р., коли більшість запорожців ще перебувала на турецькомуфронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що повертався з війни,оточила Січ і зрівняла її з землею. Калнишевського й старшину, незважаючина їхній проросійський курс, було заарештовано й заслано до Соловків. Най-більший загін з 5 тис. козаків знайшов собі притулок на турецькій територіїнеподалік гирла Дунаю. Близько половини всіх запорозьких земель було розподі-лено між російськими вельможами, а решта передана німецьким і сербським коло-ністам. Катерина II намагалася стерти запорожців навіть із пам'яті народної. Ого-
лосивши про їх ліквідацію, вона додала, що «вживання слова «запорозький козак»розглядатиметься нами як образа нашої імператорської величності».
Історія Запорозької Січі має свій епілог. П'ять тисяч запорожців, що втеклидо Оттоманської імперії, дістали дозвіл оселитися в гирлі Дунаю. У 1784 р., щобстворити їм противагу, російський уряд переселяє решту колишніх запорожців наземлі між річками Буг та Дністер. У 1792 р. цих бузьких козаків перейменувалиу Чорноморське Військо й переселили на Кубань. У 1828 р. частина задунайськихкозаків під проводом Йосипа Гладкого повертається до Російської імперії та згодомприєднується до своїх побратимів на Кубані. З 1864 до 1921 р. вони були відоміпід назвою кубанських козаків.
Підкорення Кримського ханства. Протягом майже століття після катастрофіч-ного походу 1686 р. росіяни намагалися завоювати Крим. МіЛс 1734 і 1739 рр.російським та українським військам удалося прорватися на півострів, але черезхвороби та брак провізії вони мусили повертати назад. У 1774 р. вони зайняливесь півострів і, за умовами Кючук-Кайнарджийського миру, змусили турків зректисясюзеренітету над ханством. Нарешті, у 1783 р., якраз коли знищувалися останнірештки Гетьманщини, Катерина II оголосила про приєднання ханства до Ро-сійської імперії. Для історії України, як і всієї Східної Європи, це була епохальнаподія. Тюркських кочовиків, чиїм останнім бастіоном в Європі було Кримське хан-ство і чий останній напад на Україну відбувся у 1769 р., нарешті приборкали. Степ,який тисячоліттями був джерелом небезпеки для осілого люду, що населяв йогопорубіжжя, нарешті став приступним для селянського плуга.
Поділи Речі Посполитої. Навіть Річ Посполита з населенням II млн чоловікі територією 733 тис. кв. км не була захищеною від російського експансіонізму.Внаслідок хвалених «золотих вольностей», що фактично забезпечували польськійшляхті необмежені права, країною ставало неможливо управляти. Майже цілко-вита анархія, заохочувана магнатами та чужоземними державами, яким було на рукупослаблення центрального уряду, панувала протягом чи не всього XVIII ст. Викори-стовуючи свою роль покровителя православних Речі Посполитої, сусідня Росія особ-ливо ефективно зводила нанівець намагання поляків провести реформи й відродитисвою державу. Зрештою у справу втрутилися три найагресивніших сусіди РечіПосполитої: Росія, Пруссія та Австрія. Внаслідок трьох поділів—1772, 1775 і1795 рр.— польсько-литовська держава перестала існувати. Левова частка, тобто62 % території та 45 % населення колишньої Речі Посполитої, дісталася Росії;18 % землі та 32 % населення — Австрії; відповідно 20 і 23 % відійшло до Пруссії.Ці радикальні зміни на політичній карті Східної Європи прямо позначилися наукраїнцях. У 1772 р. українці Галичини та Буковини потрапили під австрійське пану-вання. До 1795 р. все Правобережжя відійшло до Російської імперії. Історія Українивступила у нову фазу.
Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя Украї-ни. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також по-стійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-еконо^ічнаполітика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиціїв судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української шля-хетської еліти, гордої своїми традиціями. Навіть у 1767 р. старшинські посли до За-конодавчої комісії відкинули реформи Катерини II, впевнено заявивши: «Наші за-кони найкращі». Саме Гетьманщина явила для політичних діячів України початкуXX ст. прецедент українського самоврядування.
Більш ніж через півстоліття після ліквідації Гетьманщини Тарас Шевченкописав:
Була колись Гетьманщина,Та вже не вернеться!Було колись панували,Та більше не будем.Тії слави козацькоїПовік не забудем.
Гетьманщину не тільки не забули — пам'ять про неї допомогла започаткуватинову добу в українській історії, позаяк саме з нащадків старшини вийшло багатодіячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Геть-манщини стала ключовим явищем національної' історії та державотворчих зма-гань. Приклад самоврядування, що вона дала, надихає й сучасних українців уїхніх прагненнях створити свою власну національну державу.