2. Суверенітет. 
Держава - це організація влади, що є суверенної, тобто верховенствующей усередині країни, незалежної в зовнішньополітичних відносинах. Суверенітет припускає, що державна влада є самостійною й незалежною від якої-небудь влади як усередині держави, так і за його межами. Суверенітет можна розглядати як порівняльну властивість державної влади (і держави як його організації), що вказує на її положення серед тої влади, які мають місце в суспільстві,- церковної, батьківської, корпоративної й т.д. Державна влада існує обособленно від зазначеної влади й має верховенство стосовно них у сфері державних справ.
Крім того, будь-яка держава повинне визнавати такий порядок речей у системі властеотношеннй усередині держави й не втручатися в його внутрішні справи, а також зважати на нього як з рівноправним, самостійним, незалежним суб'єктом міждержавних відносин. Таким чином, можна говорити про те, що в цілому суверенітет має внутрішні й зовнішні виміри.
2. Апарат примуса.
Держава - це організація влади, у складі якої завжди діє апарат примуса, тобто загони збройних, спеціально навчених людей, примусові установи. Вони є силовою основою дієвості державної влади. До числа так званих "силових" відомств держави в першу чергу ставляться збройні сили, органи охорони громадського порядку, органи державної безпеки, каральні (пенітенціарні) установи. Державі належить монопольне право застосовувати примус на своїй території.
Наявність державних атрибутів (гімн, герб, прапор)
Символіка держави – це своєрідна візитна картка країни, що дає уявлення про країну, підтверджує її існування. З національної символіки виникає державна символіка, яка є частиною національної, її вищим втіленням і виявом. Україна, як суверенна і незалежна держава, має власні національні державні символи: герб, прапор, гімн.
Наявні різні пояснення Тризуба: жезл скіфських царів, норманський сокіл стилізована квітка, схематичне зображення слова "свобода", символ влади над трьома світами (небесний, земний, підземний), емблема сокири або сокола, християнська церковна емблема, монограма, геометричний орнамент, символ державної влади.
Перша поява українського радянського герба припадає на 1919 рік. Державний герб УРСР, уперше був прийнятий у 1929 році. Згодом, у 1937 і 1949 роках, затверджувались його нові редакції. Малим Державним гербом незалежної України став золотий тризуб на синьому фоні.
Таким чином, державний герб України використовувався протягом багатовікової історії українського народу від скіфів і аварів до процесів державної розбудови з 1991 року. Український державний Герб відображає традиційну національну символіку, що формувалась протягом століть.
У наших предків рано сформувалось прапорництво. У часи Русі–України символи зображались на прапорах (стягах), які відбивали єднання і владу.
Після проголошення незалежності України Верховна Рада України 28.01.1992 р. прийняла постанову про утвердження національного прапору України Державним Прапором України – прямокутне полотнище, яке складається з 2-х рівних шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3.
Отже, відродження державності України зумовило визнання національно-історичного прапору (його кольорів) як одного із об’єктивно необхідних атрибутів країни.
Символом держави є гімн. Український національний та державний гімн – пісня "Ще не вмерла Україна" – був створений у 60-х роках XIX ст. Автор його слів – відомий український поет, етнограф, фольклорист Павло Чубинський (1809 – 1884). Уперше слова гімну були опубліковані у 1863 році й дуже швидко стали популярними серед інтелігенції, студентів у різних частинах України. Автор музики – греко-католицький священик, композитор і диригент Михайло Вербицький (1815 – 1870). Крім М. Вербицького, музику до гімну "Ще не вмерла Україна" писали інші композитори, зокрема Кирило Стеценко.
Як національний гімн "Ще не вмерла Україна" визнавався свого часу Іваном Франком, Лесею Українкою, іншими громадсько-політичними діячами, широкими верствами українського громадянства у всьому світі.
Наявність Конституції, як основного закону держави
Конституція – це як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права і свободи людини й громадянина. Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Цей день тоді ж було проголошено державним святом українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, який визначає та закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини й громадянина, основи організації та принципи діяльності державного апарату України.
Конституція України складається з преамбули, 15 розділів (161 стаття). Конституція починається зі вступної частини, яка традиційно іменується преамбулою. В ній проголошено, що Конституція приймається Верховною Радою “від імені Українського народу”, що його складають “громадяни України всіх національностей”, що її основою є здійснення “українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення”. У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гідних умов життя людини, зміцнення громадянської злагоди, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної правової держави.
Правова та соціальна держава
Поняття «соціальна держава» є плодом XX століття, тоді як поняття «правова держава» виникло раніше — у XIX столітті, хоча витоки обох слід шукати в давнині. Вже відомі мислителі античності (Платон, Аристотель та ін.) зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої взаємодії влади і права.
Античними авторами було вироблено низку положень про правову державу:
— про владу закону як поєднання сили і права (Аристотель, Солон);
— про відрізнення правильних і неправильних форм правління (Сократ, Платон);
— про відрізнення природного і позитивного права та їх співвідношення (Аристотель, Демокрит);
— про рівність людей за природним правом (римські юристи, стоїки);
— про право як мірило справедливості, що регулює норми спілкування (софісти, Цицерон та ін.);
— про державу як правове об'єднання людей (Цицерон);
— про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу, суб'єкт права (римські юристи).
Протягом історії рація і зміст ідеї про правову державу в різних мислителів, політичних і суспільних діячів значно різнилися. Позаяк у одних ідея такої держави пов'язувалася з приватною власністю, експлуатацією чужої праці та привілейованим становищем у суспільстві певних класів і верств, інші розуміли її зовсім інакше. Т. Мор, наприклад, ще у XVI ст. констатував, що в умовах приватної власності не можна говорити ні про справедливість, ні про громадський добробут, ні про «здійснене державне управління».
Філософську основу сучасної теорії правової держави заклав німецький філософ Іммануїл Кант, у вченні якого центральне місце посідає людина як член суспільства і як особистість. Хоча словосполучення «правова держава» в його працях не вживалося (воно звучить у нього як «правовий державний устрій»). Кант наполягав на узгодженні дій держави з правом, підкоренні її правовим законам.
Уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне завершеного поняття «правова держава» пов'язують з ім'ям Р. Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У 1829 p. він навів визначення правової держави як конституційної держави, що має грунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи.
Отже, історично правова держава — це конституційна держава. Вона виникає як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмеження діяльності центральних державних органів відповідними загальними правовими актами, сформульованими представницькими органами.
Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш мали лише обов'язки, перетворюються на громадян, наділених, крім обов'язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу «дозволено все, що не заборонено законом».
Соціальна держава (держава соціальної демократії) — це сучасна політико-правова теорія, де слово «соціальна» несе велике значеннєве навантаження: воно пов'язано із соціальним життям людей, підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав людини.
Поняття «соціальної держави» було висунуто у 1929 p. німецьким державознавцем X. Хеллером і згодом поширилося в Європі. У США ідея соціальної держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи, оскільки тип свідомості американського суспільства був орієнтований на принцип індивідуалізму.
У наші дні соціальна держава означає насамперед обов'язок законодавця бути соціальне активним в ім'я згладжування суперечних інтересів членів суспільства і забезпечення гідних умов життя для усіх за наявності рівності форм власності на засоби виробництва. Держава стає органом подолання соціальних протиріч, урахування і координації інтересів різних груп населення, проведення до життя таких рішень, які б позитивно сприймалися різними верствами суспільства, її мета — за допомогою соціальної політики, забезпечення рівності та умов політичної співучасті об'єднати населення, стабілізувати соціальну (утому числі правову) і економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.
Вчені (Г.А. Ріттер, Роулз та ін.) виділяють три моделі сучасної соціальної держави.
І. «Позитивна держава» (США), у якій є найменший ступінь невтручання держави в економіку і соціальне забезпечення, орієнтоване на дотримання індивідуалізму та захист корпоративних інтересів (соціальна політика держави виступає як засіб контролю).
2. Власне соціальна держава (Велика Британія), у якій забезпечуються гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей (соціальна політика держави як засіб забезпечення повної зайнятості).
3. «Держава добробуту» (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний рівень життя та встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (соціальна політика держави як засіб забезпечення «рівності, кооперації та солідарності»).
Ці моделі мають тенденцію переходу від однієї до іншої. Вони ніде цілком не були реалізовані, що свідчить про мінливість соціальної політики держав у ході розвитку.
Соціальна і правова держави сумісні між собою доти, доки функціонування державної влади буде обмежуватися, врівноважуватися, контролюватися і поширюватися в межах додержання основних прав людини. І навпаки соціальна держава суперечуватиме з правовій державі завжди, коли «людський добробут», «соціальна безпека», «соціальна справедливість» вважатимуться вищими цінностями. Розвиток держави як соціальної має грунтуватися на такому фундаменті, як «правова» держава.