Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра українознавства

Реферат
На тему: « Руйнування Запорозької січі і українського козацтва»
Виконала:
студентка
І-го курсу ФЕіП
Перевірив:

Рівне, 2007

План.
Вступ………………………………………………………………
1.1 Становище українського козацтва після Полтавської битви ( з 1709-1774)…
1.2 Російсько-турецькі війна…………………………………………………..
Ліквідація Січі (Росією) укази Єлизавети, Катерини і т. д………………
Висновок…………………………………………………………………………..
Список літератури…………………………………………………………………





Вступ.
Історія Нової Січі охоплює порівняно короткий період – з 1734 до 1775 р. Незважаючи на це, вона, як і історія всієї нашої Батьківщини, сповнена важливими подіями соціально-економічного і політичного характеру.
У ХVIII ст. Росія стала однією з найбільших і наймогутніших європейських держав. Соціальною основою Російською імперії залишилась феодально-кріпосницька система. Проте остання, під впливом розвитку виробничих сил почала виявляти все більш помітні ознаки розкладу. В надрах пануючої феодально-кріпосницької системи розвивались нові, буржуазні відносини.
В умовах подальшого поширення товарно-грошових відносин поміщики намагались збільшити свої прибутки шляхом посилення експлуатації залежних селян. З метою збільшення продукції що призначалась на продаж, феодали невпинно посилювали, з одного боку, панщину, з другого – різноманітні натуральні й грошові чинші. У ХVIII ст. панщина в деяких районах Росії досягла п’яти і навіть шести днів на тиждень, а грошовий чинш – десяти карбованців з тягла. Поміщики, проте не обмежувались збільшенням феодальних повинностей, вони силоміць відбирали землі і майно у селян, грубо втручались в родинні справи та ін. Селян часто карали без усякої повинни, калічили, нерідко забивали насмерть. Їх продавали як річ цілими родинами й поодинці, розлучали дітей з батьками, жінок з чоловіками і т.д.
Україна має дуже родючі ґрунти, так само як Росія та Поділля; землю обробляли тут неважко, а дає вона такий урожай усякого збіжжя, що люди не знають здебільшого, що з ним робити. Оскільки ж їхні річки зовсім не судноплавні, то вони не мають ніякої можливості вивозити його до інших країв.
Одноманітне й просте життя козаків не викликало ні в кого ні заздрості, ні ревнощів, але їхні героїчні дії розкрили на них очі всім сусідам, і насамперед полякам, які визнали заслуги козаків й використовували їх надзвичайно успішно як нездоланний бар’єр проти турків, росіян і татар. Щоб ліпше забезпечити собі їхню допомогу, поляки уклали з ними угоду, з гідно з якою вони зобов’язалися платити козакам гроші на їх утримання, а також урочисто обіцяли ніколи їх не турбувати, не накидати їм жодних законів і не зміцнювати ані дрібнички в їхніх привілеях та установах. Бо козаки завжди вважали себе народом вільним і незалежним. Та, коли згодом полякам заманилося забрати їхні прерогативи, вони подалися під протекцію Росії.
Це і стало причиною подальшої долі Запорізької Січі.
Малоросія простягається від 50 градусів широти до 53 градусів. Найбільша її довжина дорівнює 500 верстам, а широчінь - 400. За її межами аж до Чорного моря лежить пустельна рівнина, обмежена з одного боку Дунаєм, а з другого – Лиманом. Усю рівнину вкрито найрізноманітнішими травами. Тут ростуть на волі найбільш запашні квіти, що їх європейці вирощують у своїх садках, докладаючи великої праці. А трави тут такі високі, що в них легко може сховатися вершник зі своїм конем.





1.1Становище українського козацтва після Полтавської битви ( з 1709-
1774 р.)
Гордієнко передбачав можливість нападу російського війська на Січ і ще в березні намовляв шведського короля взяти Полтаву, що стояла на шляху від шведського війська до Запорожжя й заступала запорожцям підходити до Січі. Король згодився на те 4 квітня разом із Гордієнком та запорожцями штурмував місто, та тільки там стояла добра російська залога, що відбила той напад, і через те полтавська облога затяглася аж на три місяці, а тим часом сюди наблизилося велике російське військо під керуванням самого царя.
Таким чином, року 1709-го землі Війська запорожського, опріч південних степів, захопило російське військо, а самі запорожці були проголошені указам царя зрадниками. Всім українцям заборонялося знатися із запорожцями: навіть чумакам не дозволяли ходити у Крим по сіль, щоб на низу Дніпра вони не бачилися із запорожцями; уже весь люд полків Миргородського та полтавського за те, що став на бік запорожців, зазнав тяжкої покари – заслання в Сибір і навіть смертного вироку. Від Скоропадського, затвердженому на гетьманському уряді після втечі Мазепи, була відібрана влада й до нього приставили царського радника, боярина, який і керував Україною.
Проте ватажок запоріжців Кость Гордієнко й після усіх цих подій не втратив свого завзяття. Він, разом із генеральним військом писарем Пилипом Орликом, мав надію, що перемога Російської держави була випадковою, а занепад України тимчасовий. Вони обоє вірили, що шведський король знову стане могутнім; та й турецький султан, на їхню думку, не повинен був згодитись на те, що Росія зрештою прилучила до себе Україну й Запоріжжя. Обидва втікачі плекали надію, що за допомогою Швеції й Туреччини Україна знову матиме незалежність. Під впливом таких сподівань у травні 1710 року в Бендерах запорожці, що залишилися з Гордієнком, проголосили Орлика гетьманом України, а після того запорожці, з одного боку, й Орлик, із другого,
склали умову проте, як він має правити Україною і забезпечувати права й вольності Запорожжя. Хоч та умова й лишилася на папері, проте вона цікава, бо виявляє бажання й міркування ідейних українців того часу й тодішніх запоріжців. Ось скорочені основні пункти тієї умови:
На Україні мусить панувати віра православна з митрополією в Києві, залежною тільки від Цареградського патріарха.
Межа України з Польщею має проходити по річці Случ, а з Московією – як зазначено в Переяславській умові з Богданом Хмельницьким.
З Кримським ханством має бути приязнь.
Столиці України Києву і всім містам українським забезпечити давні права.
Гетьман повинен пильнувати, щоб ні полковники, ні інша військова старшина не забирала собі в підданці й не примушувала ні до якої панщини ані козаків, ані посполитих.
Гетьман не має права призначати на посади, бо всі посади мають бути виборні.
Гетьман не має права нікого судити, а всі справи, навіть за образу самого гетьмана, передавати на генеральний суд.
Тричі на рік: на Різдво, на Великдень та на Покрову в гетьманський резиденції мають відбуватися генеральні ради задля вирішення всяких найважливіших справ. На ті ради мають з’їздитись: генеральна старшина, полковники з усією полковою старшиною й сотники; виборні від полків генеральні радники й представники Запорізького Війська. Без ухвали генеральної ради гетьман може відправляти тільки пильні справи за радою генеральної старшини.
Побудова російським військам на Запорожжі містечка мають бути зруйновані, й ніхто на запорозьких землях не має права ставити ніяких міст.
Міста: Трахтемирів, Келеберда й Перевалочна з перевозами мають належати Війську Запорозькому, а також і весь Дніпро з усіма річками, починаючи од Перевалочної до самого Очакова.
Окрім цих головних пунктів, було написано ще багато другорядних, що дуже докладно обґрунтовували конституцію України.
10 травня року 1710-го король схвалив обрання Орлика гетьманом та його конституцією. Все було добре обмірковано, та тільки не судилося укладачам конституції вернутися на Україну, щоб здійснити її.







1.2. Російсько-турецькі війни.
Призначений на місце Вейсбаха генерал Леонтьєв пізно восени року 1735-го пішов на Крим і примусив Військо Запорозьке прилучити до себе. Той похід був невчасний і дуже невдалий: вигубивши 9000 свого війська від хвороб, Леонтьєв од річки Конки рушив назад. Чимало потерпіли від холодів і запорожці, повертаючись на Січ із порожніми руками.
Року 1736-го Росія, вже не криючись, проголосила війну із Туреччиною, й фельдмаршал Мініх, викликавши до Лубен отамана Війська Запорозького Івана Малашевича із старшиною, звелів йому вислати 3000 вершників у татарські степи, щоб стежити за рухом орди, решті ж запорожцям наказав рухатися разом із російським військом на Перекоп.
Незабаром після того замість Малашевича кошовим вдруге було обрано Білецького, й він із кількома тисячами козаків брав діяльну участь у штурмі Перекопу, а потім вдерся в Крим і біля річки Самарчика, зчепившись із татарами, що були під проводом Нуредина-султана, упень його розгромив. Султан був убитий, а корогва його й бунчук дісталися запорожцям. Після цього бойовища козаки пішли далі на Козлов; бранців же, а їх було дуже багато, послали в подарунок Мініху.
Слідом за запорожцями в Крим російське військо й посунуло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачивши свою кволість, підпалили з тієї нагоди степ, й не тільки спереду, а й позаду російського війська, і тим завдали їм прикрощів. Невдовзі з Мініхом почали гинути люди, а ще більше коні, й він мусив повернутися назад і вибиратися з Криму серед попелу й диму. Багато там впало російського війська, тай тяжко довелося запорожцям, бо вони шли позаду, відбиваючи татар, що переслідували Мініха аж до Орелі. Не допустивши бусурманів до останньої річки, запорожці вдарили їм у бік і змусили тікати до Криму, а наздогнавши їх, погромили деякі татарські загони й захопили у бранці трьох мурз.
За послуги у походах 1736 року війську Запорозькому була прислана від цариці грамота і нові клейноди: срібна, позолочена булова; обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначів для військової старшини.
Окрім зазначених походів, у запорозькому житті року 1736-го сталися ще такі події. Ті з ватажків народного повстання року 1734-го, яким пощастило врятуватись у запорозьких землях, знову згуртувались коло себе побіля Бугу та в Чуті чималі ватаги гайдамаків й, проникнувши лісами та байкарами на Україну, почали руйнувати та грабувати панські маєтки та вирізувати уніатів і жидів.
Великого страху полякам завдавали цього разу гайдамацькі ватажки: Сава Чалий, Грива, Медвідь, Харко та Гнат Голий. Найбільше лютував Сава Чалий, і поляків, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засідку й, спіймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Той же надумав зробити із бранця оборонця своїх маєтків од гайдамаків і умовив його стати на службу, обіцяючи за це шану й розкішне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згордився перейти на бік поляків і громити своїх колишніх товаришів-гайдамаків по їхніх кублах, що йому були добре відомі. Починаючи з року 1737-го, він справді почав ловити гайдамаків й завдавати, ганяючись за ними по запорозьких землях, великої шкоди, вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорозькому.
Другою подією на Запорожжі року 1736-го було збудування, з наказу київського генерал-губернатора Леонтьєва, що не любив запорожців і не йняв їм віри, поруч Нової Січі « Новосічинського ретраншементу», себто окопів із будівлею, в якій містилася російська залога з комендантом. Така новина була неприємна запорожцям, і вони стали навіть хвилюватися, але Іван Малашевич, що з початку року 1737-го знову став кошовим, застеріг товариство, щоб поводилося з російським військом обережно.
На початку року 1737-го війна з турками та татарами поновити, і Військово Запорозьке, з наказу Мініха, було поділене натроє: перша частина під проводом Малашевича повела перед армії Мініха в наступі на Очаків; друга з військом генерала Ласія – в проході на Перекоп; третя ж попливла байдаками в Лиман і на Чорне море, щоб чинити турками шкоду навколо Очакова.
Російське військо разом із запорожцями здобуло Очаків, інші ж два походи не дали помітних наслідків.
Року 1738-го знову спалахнула війна. На цей раз розпочали її татари, наскочивши на Лівобережну Україну, так що запорожцям довелося зустрічати татар на повороті та відбивати в них полон. Після того Мініх вирушив походом за Буг і звелів туди ж іти й Війську Запорозькому. Кошовой Іван Білецький виступив теж за Буг і перебував біля Дністра аж до зими, а тим часом до наказного отамана Похволитого почали звертатись інші, окрім Мініха, російські генерали, вимагали, щоб той вислав і до них полки запорозьких комонних козаків.
Запорожцям і так уже тяжко було від затяжної війни, бо вона звела нанівець запорозьку торгівлю і згубила чимало товариства, а тут ще свавільні вимоги генералів украй роздратували всіх, хто лишився на Січі, а не блукати з клейнодами по пустинях.
Тільки під зиму Військо Запорозьке, обідране й босе, повернулося на Січ, та й то ненадовго, бо на початку року1739-го знову мусило виступати в похід. На цей раз більшість війська повів новий кошовий Яків Тукало. Запорожці ходили з ним під Хотин, ведучи перед в армії Мініха, а добувши його, опанували Яссами та всією Молдовою. Тут добре допомогла частина Запорозького Війська, що, випливши в Чорне море, підвозили на Дунай припаси й топила дрібні турецькі судна. Друге Запорозьке Військо, під проводом полковника Онисима Білого, виступило на чолі з генералом Ласієм, що ходив на Крим. Тут запорожці показали росіянам брід через Гниле море і допомогли їм заволодіти Арабатською фортецею.
Восени року 1739-го турецька війна скінчилася. Вона майже нічого не дала Росії, запорожцями же тільки нашкодила. Під час цих чотирьохрічних змагань загинуло біля 6000 запорожців, себто біля половини всього придатного до бою товариства. До того ж, ще під час війна занесли з Туреччини на Січ чуму, яка змусила товариство розбагатіти з Січі; багато козаків загинуло з безхліб’я по луках та байраках.
Торгівлі Запорожжя припинилась, і після війни запорожці лишились майже без хліба і одягу. Російський уряд із замиренням не вимовив запорожцям права вільно плавати по Чорному морю, і за пунктом IX Умови з Туреччиною «морська торгівля між Росією й Туреччиною має відбуватись тільки на турецьких кораблях». Що ж до земельних меж, то за умовою 1739-1740 років, віддали Туреччини добрий шмат запорозьких земель на західному боці Дніпра, з устями річок Мертвих Вод, Гнилого Єланця, Інгулу й Інгульця. Правда, запорожці не хотіли й знати про передачу частини їхніх степів татарам і не пускали їх на устя цих річок.
В жовтні 1740 року померла цариця Анна Іванівна, а через рік на престол стала Єлизавета Петрівна.





1.3. Ліквідація Січі (Росією) укази Єлизавети, Катерини і т.д.
Царський уряд, що захищав інтереси поміщиків, всіляко прагнув зміцнити феодальну систему в імперії. Указ Катерини від 1765 р. надавав повікам право засилати своїх кріпаків на каторжні роботи; на каторгу також засуджувались і всі ті піданні, хто наважувався скаржитись на поміщика. Обмежені різними повинностями й податками на користь кріпосників та держави, селяни терпіли велику нужду. Посилення кріпосництва виявилось також в тому, що державних селян, які користувались деякими правилами, перетворювалися на кріпаків. Лише в 1762-1796 рр. поміщикам було роздано близько 900 тисяч таких селян.
Внаслідок дальшого суспільного поділу праці в країні помітно збільшилось кількість мануфактур. Значного розвитку набули металургійна і залізо обробна промисловість Уралу, Устюжського району та ін.
Мануфактури базувались звичайно на експлуатації дарової праці селян-кріпаків і так
званих приписних. Часто до мануфактур уряд приписав цілі села, сотні і тисячи селян. Поряд з кріпаками і приписними селянами стало поширюватися застосування праці найманих робітників. Значних успіхів в цьому досягла бавовняна промисловість, що раніше інших вступила на шлях капіталістичного розвитку. З виникненням капіталістичної мануфактури виникає й предпролетаріат. Становище робітників мануфактури було безмежно тяжким і фактично мало в чому відрізнялось від становище кріпаків, тим більше, що значна частина робітників була з оброчних селян.
Посилення феодально-кріпаків гніти в країні привело до загострення класової боротьби. Численні селянсько-козацькі заворушення й постання в ст.., що мали яскраво виражений антифеодальний характер, розхитувались й знесилювали феодально-кріпосницький лад. Відповіддю на активний протест з боку народних мас, на їх прагнення звільнитись від феодального звіти й стати вільними виробниками було зміцнення військово-бюрократичної системи, зростання абсолютизму. Царський уряд, який захищав інтереси кріпосників, вживав енергійних заходів щодо дальшої уніфікації і централізації державного апарату, збільшення армії і т. ін.
Козакам доводилося оборонятися не тільки від зазіхань з боку царського уряду, але також від численних нападів татарських, турецьких орд та інших загарбників. В процесі цієї боротьби козаків на окраїнах – на Дону, Тереку, Запоріжжі – поступово складалася своєрідна суспільно-політична організація. Остання заснувалася на порівняно широкому самоврядуванні – участі козацтва в громадських зборах, виборності старшин, забезпеченні козакам формального права користування землею, в тому числі промисловими угіддями тощо. Отже, порядки, що встановлювалися в козацьких краях, істотно відрізнялись від тих, які панували в центральних районах країни.
До певного часу царський уряд не мав достатніх сил і засобів для знищення козаків. Переконавшись в цьому, він став на шлях компромісу з козацтвом, точніше кажучи, з його заможною верхівкою. Щоб збільшити залежність козаків від держави й одночасно посилити свій вплив на верхівку козацтва, уряд призначає козацьким військам жалуванням грошима й хлібом, а також свинцем та порохом. Потім уряд визнав за всіма козацькими військами право на володіння землями, дав їм торгові пільги й навіть визнав фактично право прийняття втікачів, про що склалася поговірка « з дону видачі немає!». Уряд, таким чином начебто відмовлявся від втручання у внутрішні справи козацьких військ.
Фортецю св. Єлизавети, на побутову якої пригнали дві тисячі козаків з Гетьманщини, передбачалось добре укріпити. Вона повинна була мати 120 гармат і залогу з двох тисяч чоловіків.
У фортеці св. Єлизавети в 1753 р. розташувався Новослобідський козачий полк, сформований для жителів, витиснутих з своїх осель при заснуванні Нової Сербії. Це були здебільшого розкольники, що повернулись в Росію з Польщі. Ново слобідському полку також відвели землі в північній частині Запоріжжя по рр.. Самоткані, Верблюжці та ін. Нові поселенці звільнялись від податків на 6 років.
Висновок.
Отже, в період нової Січі царський уряд проводив політику, спрямовану на обмеження самоврядування Запорожжя та реорганізацію Запорізького війська в інтересах зміцнення дворянської імперії і феодально-кріпосницького ладу в цілому. З цією метою царизм втручався у внутрішні справи Запоріжжя, добивався знищення військової ради й впровадження незмінюваності старшин.
Важливими наслідками політики уряду щодо козацтва були: оточення Запоріжжя смугою укріплень і військових посилень, обмеження військової території, роздача запорізьких земель російським та українських поміщиками. Початок цьому покладено заснуванням Української, а кінець – побудовою в
70-х роках Нової Дніпропетровської лінії. Посилення антифеодального й національно-визвольного руху в країні, з одного боку, і поразка селянського повстання 1773-1775 рр. під проводом О. Пугачова, з другого, а також перемогла Росії в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. – все це остаточно вирішило долю Запорізької Січі й запорізького козацтва.




Список літератури.
В. О. Голобуцький «Запорізька Січ» в останні часи свого існування. (1734-1775рр.), м. Київ-1961.
Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців…: Пер. З фр. В. В. Коптілов – К.: Укр.. письменник, 1994. – 311 с.
Скальковський А. А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского: На основании подлинных документов Запорожского Сечевого архива. – 3-е изд. – Одесса, 1885-1886.
Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове: Оповідання /Упоряд. М. А. Шудря; Худож.-іл. В.І. Лопата – Дніпропетровськ: Січ, 1991.- 494 с.
Рибалка І. К. Історія України. Частина 1: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття: х.: Основа, 1994.-448 с.
Історія України / Від. ред.. Ю. Сливка; керівник авт.кол. Ю. Зайцев.- Вид. 4-те.- Львів: Світ, 2003. – 520 с. з іл..
Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів, 1990.
Дорошенко Д. Нарис Історії України. – Львів 1991.