Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства
та природокористування
Кафедра економіки підприємства

Реферат
з дисципліни „Основи наукових досліджень”
на тему:
«Наукова комунікація та її види»


Виконав:
студент ФЕіП
групи ЕП-25
Кирушок С. М.
Перевірив:
Красовський В. Р.


Рівне – 2007
Зміст
Вступ……………………………………………..…....3
1. Поняття комунікації………………………………….……4
2. Наукова комунікація………………………………..……..5
3. Види наукової комунікації……………………….…...…..8
4. Наукові комунікації ХХІ століття……………………........10
Висновки………………………………………....….13
Список використаної літератури……….…….….14





Вступ
Поняття комунікація як науковий термін і галузь дослідження своїм другим народженням зобов'язана XX ст. Походить воно від лат. communicatio — повідомлення, передача, бесіда, розмова. Більше того, словники свідчать, що вивчення проблем комунікації започатковано ще за часів Платона.
У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова інформація, отримана в результаті наукового пізнання, її отримання, поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки.
Наукова інформація поширюється в часі та просторі певними каналами, засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить науковій комунікації. Наукова комунікація (НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами. Сучасні автори теорії комунікації К. Шеннон та У. Вівер дають таке визначення комунікації: "Це всі дії, коли один розум впливає на інший". Вивчення комунікаційних процесів та інформаційних потоків у науковій галузі здійснюють фахівці в галузі наукових комунікацій і бібліометрії.
Є багато підходів до класифікації наукової комунікації, її поділяють на пряму (безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у науково-дослідницькому процесі); опосередковану (комунікація між ученими через їхні наукові публікації); вертикальну (між науковим керівником і дисертантом); горизонтальну (пов'язує здобувача з представниками наукової школи) та ін. Однак найпоширенішим є поділ наукових комунікацій на формальні і неформальні, документні і недокументні, між якими встановлено тісний взаємозв'язок.

Поняття комунікації
Поняття комунікація, як науковий термін і галузь дослідження своїм другим народженням зобов'язана XX ст. Походить воно від лат. communicatio — повідомлення, передача, бесіда, розмова. Більше того, словники свідчать, що вивчення проблем комунікації започатковано ще за часів Платона.
Як і завжди в науці, різні автори абсолютно по-різному тлумачать зміст цього поняття. Соціологи (П. Сорокін) розуміють під комунікацією взаємодію, тобто передачу соціальної інформації. Психологи (А. Леонтьев) — процеси обміну продуктами психологічної діяльності, насамперед спілкування. Кібернетики (А. Урсул) — обмін інформацією між складними динамічними системами та їхніми частинами сприймати, накопичувати та переробляти інформацію.
З огляду на зазначене можемо констатувати, що комунікація є процесом передачі інформації між суб'єктами соціальної сфери суспільства. У свою чергу власне інформацію представники кібернетики (в особі одного із засновників цієї науки Н. Вінера) визначають як зміст, що отримується із зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього.
Взагалі термін комунікація використовується багатьма соціальними, біологічними, технічними науками.
Але у будь-якому випадку комунікація передбачає наявність як мінімум трьох учасників цього процесу: передавач — повідомлення — приймач.
Таким чином вимальовується, що комунікація є різновидом взаємодії між певними суб'єктами (передавач, приймач) за посередництвом певного об'єкта (повідомлення).
людської цивілізації комунікаційним процесом.
Окрім суб'єктів процесу комунікації, обов'язково має бути присутній об'єкт комунікації (повідомлення). Він може мати матеріальний характер (поштовий лист, книга, SMS, подарунок, жест, мова), або несвідомий, нематеріальний характер впливу на реципієнта (приймача). В останньому випадку комунікатор (передавач) може несвідомо впливати на реципієнта, викликаючи в нього симпатію (антипатію), довіру (недовіру), любов (ненависть) тощо.
Допитливий читач може запитати, чи є комунікацією спілкування людини самої з собою (внутрішня мова, роздуми, спогади)? Очевидно, що так, оскільки ми маємо на увазі своєрідну, хоч і вироджену, але свідому форму комунікації. У випадку марення, галюцинацій ми не можемо говорити про цілеспрямованість і функціональність комунікаційного акту.
Ґрунтуючись на висловленому вище, маємо можливість сформулювати наукове поняття: комунікація є опосередкованою і цілеспрямованою взаємодією двох суб'єктів.
Ця взаємодія може відбуватися в реальному геометричному просторі та астрономічному часі (рух матеріальних об'єктів) або в багатомірному віртуальному просторі і часі (рух ідеальних суб'єктів: змістів, образів, ікон, знаків та ін.).
Комунікація виконує дуже важливі функції в суспільному житті, створюючи умови для забезпечення роботи не тільки інформаційної, а й усієї суспільної сфери. Щодо цього варто розглядати інформаційну сферу як своєрідну кровоносну систему суспільства, без якої функціонування економічної, соціальної, політичної та духовної сфер суспільства не можливе.
Наукова комунікація
У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова інформація, отримана в результаті наукового пізнання, її отримання, поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки.
Наукова інформація поширюється в часі та просторі певними каналами, засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить науковій комунікації. Наукова комунікація (НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами. Сучасні автори теорії комунікації К. Шеннон та У. Вівер дають таке визначення комунікації: "Це всі дії, коли один розум впливає на інший".
У процесі НК виділяють п'ять основних елементів:
комунікант — відправник повідомлення (особа, якагенерує ідею або збирає, опрацьовує наукову інформацію тапередає її).
комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксова-на наукова інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів).
канал (спосіб передачі наукової інформації).
реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій призначена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї).
зворотний зв'язок — реакція реципієнта на отримане наукове повідомлення.
Вивчення комунікаційних процесів та інформаційних потоків у науковій галузі здійснюють фахівці в галузі наукових комунікацій і бібліометрії. Бібліометрія — наукова дисципліна, яка використовує статистичні методи для аналізу наукової літератури з метою виявлення тенденцій розвитку предметних галузей, особливостей авторства і взаємного впливу публікацій. бібліометричні зв'язки, такі як цитування, взаємне цитування і взаємні посилання, авторське співцитування і колективне авторство, забезпечують документне підтвердження комунікацій у межах наукових галузей і між ними.
Наукова комунікація починається з комуніканта, який генерує наукову ідею чи концепцію. Це можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів, такі як дослідницькі групи, наукові школи, установи, інститути, регіони чи країни. Залежно від наукового статусу установи, наявності наукового ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу наукової роботи визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на НК. Особливу роль у комунікації відіграють видатні вчені.
Сформулювавши наукову ідею, автор безпосередньо ділиться нею з колегами, науковим керівником, котрі допомагають визначити подальший напрям її розвитку. Потім інформація поширюється серед широкого кола фахівців у формі наукової доповіді (повідомлення) на конференціях, симпозіумах, оформляється у вигляді наукового звіту, препринта чи статті (в письмовому чи електронному вигляді).
Документована і (або) недокументована наукова інформація — це те, що передасться, тобто комунікат. Наукові повідомлення найчастіше передаються за допомогою мови, зображень, дії. Зображення використовують як доповнення .і мовних комунікацій (графіки, плакати). Дії підтверджуть словесні висновки науковця.
Найчастіше інформація передасться за допомогою мови - природної (мова людського спілкування) чи штучної (мова машинного програмування). Комунікант кодує інформації за допомогою знаків, символів кодів, а реципієнт декодує (розшифровує, перекладає) інформацію. Наукова комунікація відбувається лиши за умови, що мова наукового повідомлення зрозуміла реципієнту. Чисто дослідники не можуть використати іншомовну публікацію, не володіючи відповідною мовою. Читацька аудиторія буває досить обмеженою, якщо праці видаються недостатньо поширеною мовою. У цьому випадку допомагають переклади.
Між комунікантом та реципієнтом встановлюється канал комунікації, без якого неможливий зв'язок (спосіб обміну, передачі інформації). Це — зустрічі, конференції, радіо, телебачення, Internet, видавництво, редакція журналу, бібліотека та інші канали, що забезпечують можливість безпосередньої чи опосередкованої наукової комунікації.
Наукова комунікація функціонує ефективно за умови існування зворотного зв'язку — реакції реципієнта на отримане повідомлення. Інтерес до повідомлення залежить від багатьох чинників: мають значення зміст проблеми, наукової ідеї, доступність інформації, місце, час видання, тираж журналу (монографії), мова, рівень і стиль публікації. Проявами зворотного зв'язку реципієнта можуть бути цитування, посилання, відгук, рецензія, написання огляду, реферату, статті, включення ідей автора у відповідну дисципліну як базове знання та ін.
Одним з основних показників значення наукового результату є індекс цитування, який визначає кількість посилань на ту чи іншу статтю, автора, журнал, установу, країну. Чим вищий цей показник, тим авторитетнішим є автор, тим вищий його науковий рейтинг. Посилання свідчать про рівень поширення ідеї, її наукове і практичне значення, зростання людських знань, реальне здійснення наукової комунікації.
Види наукової комунікації
Є багато підходів до класифікації наукової комунікації, її поділяють на пряму (безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у науково-дослідницькому процесі); опосередковану (комунікація між ученими через їхні наукові публікації); вертикальну (між науковим керівником і дисертантом); горизонтальну (пов'язує здобувача з представниками наукової школи) та ін. Однак найпоширенішим є поділ наукових комунікацій на формальні і неформальні, документні і недокументні, між якими встановлено тісний взаємозв'язок.
Формальна НК — обмін науковою інформацією через спеціально створені структури для генерації, оброблення і поширення наукового знання. Це — видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, радіо, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри, музеї, архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто розглядають як опублікування статті в журналі або наукової монографії і посилання. Пряме цитування одного автора іншим свідчить про створення формального каналу комунікації між ними — від цитованого автора до того, хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то створюється формальна комунікація між першим і третім автором шляхом цитування. Ефективність формальної НК визначається кількістю та якістю опублікованих наукових результатів.
Неформальна НК — це комунікація, що встановлюється між комунікантом (відправником) і реципієнтом (отримувачем) шляхом особистих контактів, зустрічей, бесід, телефонних розмов, листування тощо. Позитивним аспектом такої комунікації є економія часу, забезпечення глибшого взаєморозуміння. Ефективність неформальних НК визначається через самозвіти, опитування, спостереження. Окремі неформальні обміни науковою інформацією стають очевидними, коли науковці у співавторстві публікують результати свого дослідження.
Документна НК — комунікація, опосередкована науковим документом, побудована на обміні документованою інформацією (ідеями, повідомленнями, знаннями). Науковий документ — це публікація результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовка науковцями до публікації пам'яток культури, історичних документів та літературних текстів. Він містить зафіксовану на матеріальному носієві наукову інформацію для передачі її в просторі і часі.
У системі НК науковий документ набуває статусу комуніката. Він може бути у вигляді опублікованих тез, тексту наукової доповіді, статті, опису винаходу, монографії, звіту про НДР, дисертації, автореферату дисертації, аналітичного огляду, реферату тощо. Наукова інформація може передаватися у формі книги, брошури, журналу, дискети та ін. Переваги таких комунікацій:
добре збереження наукової інформації;
можливість вивчення, багаторазового перечитування інформації;
ґрунтовність підготовки;
можливість доведення до багатьох реципієнтів;
можливість встановлення права інтелектуальної власності.
Недоліки документних НК: складність поновлення, об'ємність інформації.
Недокументна (усна) НК — передача наукової інформації в незакріпленій на матеріальному носієві формі. Це — телефонні розмови, публічні виступи, наради, конференції, симпозіуми, безпосереднє спілкування, бесіди тощо. Позитивним аспектом усних комунікацій є економія часу, можливість більшого порозуміння між науковцями.
З розвитком комп'ютерних і телекомунікаційних каналів комунікації можливості вільного дистанційного обміну науковими ідеями розширюються. Автор може сам створити оригінальний рукопис в електронній формі, через мережу Internet передати його безпосередньо в редакцію журналу і відразу ж опублікувати його. Мережеві канали сприяють оперативному формальному і неформальному обміну інформацією між ученими. Деякі електронні бази даних крім статей (рефератів) містять також адреси авторів. Це дозволяє звернутися безпосередньо до автора і встановити з ним контакт. Електронний журнал є місцем інтегрованої НК, в якій автори, редактори і видавці працюють в одній системі.
Науковець повинен знати переваги та недоліки кожної форми наукової комунікації, вміти відшукати оптимальні шляхи її використання та уникати можливих проблем.
Наукові комунікації ХХІ століття
Сучасний етап розвитку цивілізації називають постіндустріальним, глобальним, відкритим, мережевим, суспільством третьої хвилі технологій, інформаційним (це тільки кілька з багатьох назв для тієї форми суспільного життя, що народжується в останні десятиліття), і все частіше Суспільством Знань (Knowledge society), тобто суспільством, заснованим на знаннях. Дійсно, ми є свідками того, як масове виробництво і розповсюдження знань, масове використання засобів роботи з інформацією обіцяє змінити його за історично короткий період, ймовірно за життя кількох поколінь.
Розбудова Інформаційного Суспільства, а відтак Суспільства Знань є особливо актуальними для України, яка потребує інтелектуального забезпечення у всіх сферах життя людини, суспільства, економіки, держави з огляду на світові тенденції. Відомо, що освіта й наука — надзвичайно важливі інструменти суспільної трансформації. Дійсно, нашій країні потрібні рішучіші заходи для посилення життєздатності інтелекту, уваги до розвитку науки, освіти та культури, підтримки і нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, як того потребує загально цивілізований поступ людства. Дійсно, всі усвідомлюють залежність рівня розвитку науки та освіти від рівня впровадження інформаційно-комунікаційних технологій та формування інформаційної культури. Дійсно, наука та освіта як ніякі інші сфери людської діяльності потребують оперативної, своєчасної та достовірної інформації; вченому, досліднику, викладачеві, студенту, професіоналу потрібні потужні інформаційні ресурси, і вітчизняні, і світові: швидкий, зручний, багатоаспектний доступ до світової наукової інформації через бази даних, наукову періодику, наукову літературу. Разом тим, як відомо, стан інформаційного забезпечення вітчизняної науки та освіти далекий від ідеального, чи хоча б бажаного. Наукові інститути та вищі навчальні заклади України, що давно майже змирилися з фактичним існуванням в умовах постійного бюджетного дефіциту, вчені й освітяни вже багато років майже відірвані від інформації про розвиток світової науки через журнали, монографії, бази даних, особливо закордонні. Стан забезпечення комп’ютерним обладнанням та мережевими технологіями більшості академічних установ і навчальних закладів теж бажає кращого. В усьому світі для оцінки діяльності ученого використовують індекс цитування, головні ж журнали визначають за імпакт-фактором — відношенню числа посилань на статті з даного журналу до числа опублікованих у ньому статей. Публікація статей у peer-reviewed (рецензованих, академічних) журналах із хорошим імпакт-фактором вводить дослідника до світового наукового співтовариства. Отже, шлях до визнання міжнародним науковим співтовариством — публікація в журналах із високим імпакт-фактором. З метою підвищення міжнародного престижу країни такі публікації мають заохочувати, ВАК України ж такі публікації, як відомо, науковими не вважає, принаймні при врахуванні публікацій до захисту дисертацій. Чи не в цьому причина того, що за даними Thomson Scientific (ISI), академічні вчені України публікують лише близько 1500 наукових статей на рік, що становить приблизно третину продуктивності одного лише Манчестерського університету. Звичайно, тут є багато питань, пов’язаних також доглибинно із якістю Наукових Досліджень та Освіти в України загалом, у кваліфікації кадрів вищої школи та Академії наук, у невизначених, здебільшого, пріоритетах та реальних механізмах інтеграції науки та освіти, у небажанні (а часто невмінні) дослідників інтегруватися до більш широкої світової наукової співдружності (бодай за причиною незнання іноземних мов та інформаційних технологій) тощо.
Важливим джерелом у системі наукової комунікації, найбільш успішним та вдалим засобом наукової комунікації в усій історії науки є науковий журнал як першоджерело для опублікування наукових ідей, теорій, результатів досліджень, місце для критичного розгляду нових ідей. Саме науковий журнал впевнено вважається серцем системи наукової комунікації, в той час як монографії, огляди, реферати та бібліографічні огляди, а наразі і сучасні бази даних – грають лише допоміжну роль. Науковий журнал - найбільш ефективна та низьковартісна модель публікації наукової інформації, коли дослідники періодично надсилають результати своїх досліджень до видання, що влучно збирає, проводить експертизу і періодично публікує ці статті. Особливо в природничих та технічних науках саме наукові журнали є основою для опублікування результатів досліджень та нових ідей, наукового спілкування взагалі. Нині нараховують від 19 до 45 тисяч наукових часописів (залежно від того, який тип видань вважати такими). Це означає близько 1,5-2 млн. відрецензованих статей щороку, у яких понад 12 мільйонів науковців Гутенбергової ери прагнуть поділитися результатами своїх досліджень і засвідчити авторство свого наукового доробку. Ідеться саме про якісні дослідження, які витримали незалежне рецензування через систему peer review.


Висновки
Сучасний етап розвитку цивілізації називають постіндустріальним, глобальним, відкритим, мережевим, суспільством третьої хвилі технологій, інформаційним (це тільки кілька з багатьох назв для тієї форми суспільного життя, що народжується в останні десятиліття), і все частіше Суспільством Знань (Knowledge society), тобто суспільством, заснованим на знаннях. Дійсно, ми є свідками того, як масове виробництво і розповсюдження знань, масове використання засобів роботи з інформацією обіцяє змінити його за історично короткий період, ймовірно за життя кількох поколінь.
Розбудова Інформаційного Суспільства, а відтак Суспільства Знань є особливо актуальними для України, яка потребує інтелектуального забезпечення у всіх сферах життя людини, суспільства, економіки, держави з огляду на світові тенденції. Відомо, що освіта й наука — надзвичайно важливі інструменти суспільної трансформації. В останні роки в Україні прийнято цілий ряд документів, що мали би сприяти розвитку науки, освіти, виконанню Національної програми інформатизації тощо, в березні 2006р. Верховна Рада України навіть затвердила Національну стратегію розвитку інформаційного суспільства в Україні до 2015 р. Здавалося б, створені всі умови? Проте це далеко не так. І хоч ніхто не заперечує, що науково-технічний потенціал України є головним ресурсом виходу країни з кризи, що тільки спираючись на науку, освіту, технології та інновації, країна може вийти на європейський рівень прогресу, що без розвитку інноваційного потенціалу відставання України від розвинених країн стане надалі катастрофічним, але ситуація залишає бажати кращого. Слід зазначити також, ще одну важливу складову необхідності посиленої уваги України до проблем науки та освіти - процес об’єднання Європи, що супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів у цій сфері в масштабах усього континенту: Болонський процес, до якого приєдналася й Україна в травні 2005 р.
Список використаної літератури
1. Білуха М.Г. Основи наукових досліджень: Підручник для студ. екон. спец. вузів / М.Г. Білуха. – К.: Вища школа., 1997. – 271 с.
2. П'ятнииька-Позднякова І.С. Основи науковик досліджень у вищій школі: Навч. посібник / І.С. П'ятницька-Позднякова. - К., 2003. - 116 с.
3. Конспект лекцій з ОНД.