Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра фінансів та економіки природокористування

Реферат
на тему:
„Венчурний бізнес”


Виконав
студент II курсу ФЕіП
групи Ф-1
Остапчук О.М.
Перевірила:
Свердлюк І.В.

Рівне 2009
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………………………….3

1. Історія становлення венчурної індустрії в світі………………………………………………….4
2. Венчурна діяльність у Європі…………………………………………………………………….6
3. Історія венчурних фондів в Україні……………………………………………………………..11
4. Поняття венчурного бізнесу……………………………………………………………………..13
5. Етапи венчурного фінансування………………………………………………………………...16
ВИСНОВОК ……………………………………………………………………………………….20
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………………………………………….…23





ВСТУП
Венчурний бізнес — сфера підприємницької діяльності, пов’язана з реалізацією ризикових проектів, ризикових інвестицій головним чином у сфері науково-технічних новинок. Фінансування беруть на себе банки, інвестиційні компанії, спеціалізовані венчурні фірми або юридично самостійні організації, зазвичай у формі товариств з обмеженою відповідальністю. Галузева належність проектів технічних новинок, що пропонуються авторами, ролі не відіграє. Цей вид бізнесу пов’язаний з великим ризиком, тому його часто називають ризиковим.
Розрізнюють дві організаційні форми венчурних груп — внутрішню та зовнішню. За так званих «внутрішніх венчурів» вибір пріоритету відбувається не на макрорівні, а всередині фірми. Тут організується наскрізна бригада, очолювана автором проекту, що самостійно здійснює надалі кадрову політику. Фірма також надає в його розпорядження всі необхідні кошти і всебічно допомагає. Другою формою венчурної організації є «венчурні фірми». У цьому випадку ініціатор «венчура» йде з корпорації й організовує окрему невелику юридично незалежну фірму. Венчурні групи фінансуються або тією корпорацією, де народився венчур, або стороннім венчурним капіталом, що створюється фірмами, які спеціалізуються на фінансуванні венчурних груп.
Венчурна фірма — дрібна або середня інвестиційна фірма, зайнята науковими дослідженнями, інженерними розробками та їх кредитуванням. Вловлюючи і фінансуючи нові ідеї, венчурна фірма допомагає великим компаніям розробляти новітні напрями науково-технічного прогресу. Операції, що проводяться такими фірмами, (венчурні операції), характеризуються підвищеною мірою ризику.
Кошти венчурного капіталу вкладаються без всякого матеріального забезпечення з боку одержувача, і інвестори йдуть на ризик втрати вкладених коштів у разі неуспіху дослідження. За деякими оцінками, до 20% венчурних фірм банкрутують через невміння враховувати запити ринку, а 60% — ледве окупають вкладені в них кошти. Майже всі венчурні групи перші два роки функціонують зі збитком. Але у разі успіху норма прибутку на авансований капітал через п’ять років досягає 30—40%.
Успіх венчурних фірм змусив звернути увагу на роль в наукових дослідженнях дрібних наукомістких фірм, тобто фірм з чисельністю працівників не менше 500 осіб.
Щорічно в США виникає близько 2500 нових венчурних фірм. Створення венчурної фірми передбачає наявність трьох компонентів:
ідеї нововведення (нового продукту, технології, послуги);
суспільної потреби і підприємця, готового на основі такої ідеї організувати нову фірму;
«ризикового» капіталу для фінансування цих фірм.
1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ВЕНЧУРНОЇ ІНДУСТРІЇ В СВІТІ
Венчурний бізнес є сьогодні сегментом (і не найбільшим) галузі прямих інвестицій в акціонерний капітал, однак значення його важко переоцінити, тому що ризиковий капітал є практично єдиним джерелом фінансової підтримки малих інноваційних підприємств на ранніх стадіях існування - від ідеї до виходу й закріплення їхньої продукції на ринку. Саме тому венчурний капітал став центром кристалізації для формування в США сучасної потужної індустрії прямих інвестицій.
Як будь-який інший, венчурний бізнес у своєму розвитку переживав зльоти й падіння, однак загальна позитивна тенденція його розвитку підтверджує ефективність сполучення, що є його основою, сучасних фінансових і управлінських механізмів, опори на потенціал високих технологій і енергію підприємництва.
Безсумнівний успіх венчурного бізнесу в 60-і роки і його динамічний розвиток залучили до нього значний інтерес фінансових і управлінських кіл і зажадали створення його інфраструктури й удосконалювання взаємозв'язків у галузі прямих інвестицій у цілому.
Так, в 1973 р. була утворена Національна асоціація венчурного капіталу (National Venture Capital Association - NVCA) для формування в широких колах розуміння важливості венчурного бізнесу для життєстійкості економіки США й представлення в суспільстві інтересів венчурних капіталістів і компаній, що розвиваються. У цей час асоціація поєднує 330 організацій, керуючих венчурним капіталом близько 70 млрд. дол. Афілійована структура асоціації - «Американські підприємці для економічного росту» (American Entrepreneurs for Economic Growth - AEEG) - це загальнонаціональна організація, що включає близько 10 тис. підприємств, що розвиваються, на яких працюють більше мільйона американців.
З огляду на те, що кращою стратегією "виходу" для компаній з венчурним капіталом є публічне розміщення акцій, фондові дилери відреагували на це створенням системи автоматичного котирування Національної асоціації дилерів цінних паперів (NASDAQ) - другій (після Нью-Йоркської) фондовій біржі США, що спеціалізується на первинному розміщенні акцій зростаючих компаній.
У зв'язку з високою прибутковістю акцій компаній з венчурним капіталом, такі компанії стають об'єктом підвищеного інтересу для інвесторів на етапі їхньої підготовки до публічного розміщення. На рубежі 70-х - 80-х років стали утворюватися спеціалізовані фонди (т.зв. фонди прямого інвестування в акціонерний капітал - private equity fund), орієнтовані на придбання пакетів акцій таких компаній. Фонди викупу (buyout fund) здійснюють (або фінансують) придбання контрольного пакета акцій з одержанням повного контролю за використанням активів компанії й здійснення нею ділових операцій. Мезонинні фонди (mezzanine fund) спеціалізуються на інвестиційному фінансуванні компаній безпосередньо перед виходом на фондовий ринок. У цей час у США сумарний капітал фондів прямого інвестування в 4 - 5 разів перевищує капітал венчурних фондів.
Таким чином, у цей час діє наче двох етапна схема інвестування перспективної компанії: на початкових етапах і в період зміцнення на ринку її підтримує венчурний капітал, після чого включається капітал фондів прямого інвестування.
Капітал для венчурних інвестицій надається корпоративними (колективними) і індивідуальними венчурними інвесторами.
Основну частину корпоративного сектору становлять незалежні венчурні фонди (компанії, фірми), що являють собою партнерства (partnerships). Учасниками таких партнерств можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Основний обсяг капіталу партнерств утворюється внесками державних і приватних пенсійних фондів США: в 1997 р. доля пенсійних фондів у мобілізованому венчурному капіталі становила 45 %, в 1998 р. цей показник виріс до 50 %. Крім пенсійних фондів, активну участь у венчурних фондах приймають комерційні й інвестиційні банки, страхові компанії, державні й благодійні фонди, корпорації, приватні особи.
У ряді венчурних фондів розміщені засоби державних програм підтримки бізнесу, звичайно спрямовані на розвиток малих підприємств на етапі становлення. Зокрема, Адміністрацією малого бізнесу США фінансується програма інвестицій у малий бізнес (SBIC), у рамках якої венчурні фонди можуть об'єднати власні засоби з державними для збільшення інвестицій у компанію - реципієнта.
Індивідуальний сектор венчурного бізнесу представляють приватні інвестори, т.зв. «бізнеси-ангели». Найбільш важлива роль «бізнесів-ангелів» на найбільш ранніх стадіях зародження й формування компаній - стадій «посіву» і «старту», тобто коли компанія готується до просування свого продукту на ринок.
Венчурний бізнес США сформувався як галузь підприємництва в період бурхливого розвитку мікроелектроніки й комп'ютерних технологій і дав потужний імпульс для успішного розвитку цих напрямків. Світові лідери комп'ютерної галузі - компанії Microsoft, Intel, Apple Computers, Compaq - зайняли своє сьогоднішнє положення багато в чому завдяки венчурним інвестиціям на ранніх стадіях свого розвитку.
Тверді позиції в переліку пріоритетів також займають телекомунікаційні технології, біотехнології, медицина й охорона здоров'я, споживчі товари й послуги.

2. ВЕНЧУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ У ЄВРОПІ
В Європі венчурний бізнес почав активно розвиватися на початку 80-х років XX століття. Безсумнівно, практика ризикового інвестування існувала в європейських країнах задовго до цього рубежу, однак риси індустрії венчурне інвестування почало здобувати саме в цей період. Багато в чому динамічний розвиток цієї галузі в Європі було визначено наявністю двадцятилітнього досвіду американського венчурного бізнесу, що дозволив уникнути значних помилок і адаптувати до європейських умов уже досить відпрацьовані фінансові й управлінські технології. Ця обставина в жодному разі не применшує заслуг і зусиль європейських венчурних капіталістів, що забезпечили сьогоднішній стан галузі.
У Європі не існує, подібно до США, поділу на властиво венчурні фонди й фонди прямих інвестицій. Крім того, у Європі співвідношення венчурного капіталу й капіталу прямих інвестицій - 1:1, у той час як у США це відношення близьке до 1:5. Переходячи до порівняння часткових значень, у загальному обсязі європейських прямих інвестицій вкладення в ранні стадії становлять 7,4 % проти 5,7 % у США, у стадію розширення - 35 % проти 8,6 %, у пізні стадії - 8 % проти 4,4 %. Таким чином, на сьогоднішній день європейський венчурний бізнес навіть більшою мірою, ніж американський, орієнтований на реальну підтримку й розвиток малих і середніх підприємств, особливо на стадії розширення.
Основні етапи інфраструктурного розвитку європейського венчурного бізнесу багато в чому повторюють американський досвід. Утворення в 1983 р. Європейської асоціації прямого інвестування й венчурного капіталу (EVCA) було спільною ініціативою представників венчурної індустрії і Європейської комісії. Асоціація, що включала на момент утворення 43 члена, у цей час поєднує більше 500 активних учасників венчурного бізнесу з більш ніж 30 країн і є авторитетним представником європейської галузі прямих інвестицій. Діяльність асоціації спрямована на створення в Європі сприятливих умов для розвитку венчурного бізнесу. Основними стратегічними завданнями, на рішення яких націлена асоціація, є: залучення інституціональних інвесторів до участі у венчурному інвестуванні, подання інтересів своїх членів і інших учасників венчурної індустрії в європейських структурах, вироблення ефективних і доступних стратегій і механізмів виходу венчурного капіталу.
За участю Європейської асоціації венчурного капіталу була створена Європейська асоціація біржових дилерів (EASD) - об'єднання венчурних капіталістів, біржових дилерів, інвестиційних банків і інших інвестиційних інститутів - для формування механізмів підтримки економічного розвитку й інновацій у Європі. Однієї з перших ініціатив EASD стало створення європейської фондової біржі для активно зростаючих молодих компаній - Системи автоматичного котирування Європейської асоціації біржових дилерів (EASDAQ). Її структура й принципи функціонування запозичені в аналогічної американської структури - NASDAQ. Біржа не має торговельної площадки, використається система електронних торгів, початих у листопаді 1996 р. У цей час у торгах EASDAQ беруть участь компанії з Великобританії, Франції, Німеччини, Нідерландів, Швейцарії, Австрії, Бельгії, Португалії, Італії, Данії, Фінляндії, Греції й Люксембургу. Акції деяких компаній, що торгуються в EASDAQ, також котируються й на американській біржі NASDAQ.
Європейське співтовариство приділяє серйозну увагу підтримці становлення й розвитку венчурного бізнесу в країнах Центральної й Східної Європи (колишні країни «народної демократії»), а також в «нових незалежних державах» (колишніх республіках Радянського Союзу). За участю Європейського банку реконструкції й розвитку (ЕБРР) і EVCA розгорнуті відповідні масштабні програми.
На відміну від структури галузевих переваг у США, європейські венчурні фонди більше диверсифіковані й розміщують інвестиції практично в усі сектори економіки. В останні роки відбувається переорієнтація європейських венчурних інвестицій у технологічний сектор, що є загальносвітовою тенденцією для промислово розвинених країн.
Участь урядів західних країн у процесі венчурного інвестування має велике значення. З одного боку, воно демонструє бажання й здатність держави розділити ризики з комерційними інвесторами й розуміння державою необхідності збереження національних приватних капіталів на ринку своєї країни, з іншого боку, така участь стимулює залучення в реальний сектор економіки суспільних засобів. Доля суспільних засобів (пенсійних фондів і страхових компаній) у венчурному капіталі Європи становить до 35 % всіх інвестицій. Прикладом такої участі держави у венчурному інвестуванні можуть слугувати фонди фондів, створюваних за істотної участі (до 40 %) держави. Найбільш відомі з них фонди: Sitra (Фінляндія), UK High Technology Fund (Великобританія); фонди, створені за участю KFW (Німеччина)
Один зі способів урядового фінансування є надання засобів приватним венчурним фірмам, які у свою чергу безпосередньо фінансують невеликі компанії. У Фінляндії, наприклад, був використаний саме такий підхід: в 1994 р. був створений повністю приналежний державі фонд Suomen Teollisuus-Sijoitus OY. Уряди різних країн також створюють власні венчурні фонди для прямого інвестування в невеликі компанії. Ці фонди, як правило, управляються професіоналами. У Бельгії інвестиційна компанія Фландрії (GIMV), створена в 1980 р., з'явилася шляхом реалізації концепції керованого незалежним приватним фахівцем фінансованого урядом венчурного фонду. Розроблена цим фондом стратегія придбання пакетів акцій технологічно-орієнтованих компаній виявилася настільки привабливої й результативної, що сьогодні й приватний капітал наважився інвестувати в GIMV.
Німеччина в 1995 р. розробила схему під назвою Beteiligungskapital fur Kleine Technologieunternehmen, у рамках якої здійснювалося фінансування малих фірм, що роблять інноваційні продукти або послуги, разом з компаніями приватного сектора.Австрія також створює Інвестиційний Інноваційний Фонд із метою збільшення фінансування починаючих фірм, шляхом надання засобів приватним фондам. Європейський Інвестиційний Фонд, створений в 1994 р. за фінансової підтримки Європейської комісії, інвестує засоби в акції малих і середніх підприємств, що володіють потенціалом високого росту. Позички, які пропонують уряди, найчастіше недоступні з інших джерел, надаються часто на більш привабливих умовах, ніж приватні кредити. Вони можуть мати більш низькі процентні ставки або тривалі періоди повернення. Вони можуть навіть бути безповоротними. Фінансована урядом Vaekstfonden (Програма кредитного фінансування розвитку бізнесу) у Данії, наприклад, передбачає видачу позичок невеликим фірмам для розробок технологічно-орієнтованих проектів. При цьому, у випадку невдачі передбачається прощення боргів. У Нідерландах кредитна схема технічного розвитку передбачає видачу десятилітніх кредитів малим компаніям, які можуть не повертатися у випадку технічного або комерційного провалу. У Швеції уряд є найбільшим акціонером Almi Foretagspartner AB, що надає 6-10-річні позички починаючим компаніям, безпроцентні протягом перших двох років.
Останнім часом значний розвиток венчурна індустрія одержала не тільки в європейських країнах, але й у Японії, Китаї, Республіці Корея, Сінгапурі, Ізраїлі, Австралії, Чилі, Мексиці. Більше того, венчурний капітал з «посівного капіталу» (seed capital) і «стартового капіталу» (start capital), не зменшуючи своєї ролі «каталізатора» малого бізнесу, перейшов у більше зрілі стадії свого розвитку й почав ставати ще й «капіталом розвитку» (development capital) і «капіталом розширення» (expansion capital).
Початком розвитку венчурної індустрії в Росії загальноприйнято вважати 1993 р., коли на Токійському саміті між урядами країн «великої сімки» і Європейським Союзом була прийнята угода про підтримку нещодавно приватизованих російських підприємств по Державній програмі РФ по масовій приватизації.
Дотепер з погляду формування капіталів фонди венчурного інвестування в Росії можна розділити на чотири групи.
1. Фонди ЕБРР (їхній капітал повністю або частково сформований Європейським банком реконструкції й розвитку за участю інших міжнародних фінансових організацій). Витрати на зміст і забезпечення діяльності фондів покриваються із засобів технічної підтримки, які безоплатно виділяються урядами країн «великої сімки». Фонди були сформовані в 1993-1994 рр. у рамках програми підтримки приватних і приватизованих підприємств переважно середнього бізнесу.
2. Фонди за участю західних урядових агентств. У їхньому створенні й діяльності поряд з корпоративними й приватними інвесторами, у тій або іншій формі беруть участь іноземні держави.
До цієї групи можна віднести 6 фондів із сумарним капіталом порядку 1,26 млрд. дол., що здійснили дотепер прямі інвестиції загальним обсягом не менш 430 млн. дол. у декілька десятків російських компаній.
Склад групи досить представницький: два фонди - TUSRIF (The United States - Russia Investment Fund) і Defense Enterprise Fund - утворені із засобів уряду й департаменту оборони США відповідно; діяльність Investment Fund for Central and Eastern Europe (Данія) підтримується державою, склад ради директорів фонду затверджується Міністром закордонних справ Данії; акціонерний капітал Agribusiness Partners International гарантований урядовим агентством США по сільському господарству й Заокеанській корпорації приватних інвестицій (OPIC). Інакше кажучи, ці фонди при здійсненні діяльності значною мірою керуються урядовими стратегіями своїх країн (США й Данії) Якщо американські фонди діють у рамках міжурядових угод, основним завданням яких є підтримка ринкових реформ у Росії, то керівництво датського фонду не приховує протекціоністської спрямованості своєї діяльності.
3. Приватні фонди. У цю групу включаються близько 20 фондів, сумарний заявлений капітал яких становить не менш 2,2 млрд. дол. Складність в описі діяльності даних фондів полягає в закритому характері інформації про їхній діяльності.
Склад цієї групи фондів досить різноманітний як по розмірах капіталу, так і по національній приналежності. Регіональні інтереси цих фондів рідко обмежуються тільки Росією, звичайно це європейські країни, у тому числі СНД. Більшість цих фондів активно діють у країнах Східної й Центральної Європи, Чорноморського басейну.
4. Російські венчурні фонди. За інформацією Російської асоціації венчурного інвестування (РАВИ), доля російських венчурних фондів у загальному обсязі венчурних інвестицій у Росії становить близько 1 %.
Усього до кінця 2007 р. у Росії діяли 40 спеціалізованих фондів, що інвестують у російські корпоративні активи, із сумарною капіталізацією в 1,6 млрд. дол. Крім цього, ще 16 східноєвропейських фондів інвестували в Росію частину своїх портфелів. З'явилися повідомлення про створення перших вітчизняних венчурних фондів, що опираються на засоби великих російських банків і диверсифікованих холдингів.
Значну роль у створенні венчурної інфраструктури зіграла Європейська асоціація прямого інвестування й венчурного капіталу (EVCA). З початку 90-х років EVCA разом з Європейською комісією (PHARE і TACIS) реалізувала програму сприяння розвитку індустрії прямого інвестування й венчурного капіталу в Центральній і Східній Європі (1993 - 1997 р.) і СНД (1997 - 1999 р.). За результатами програми в 1999 р. була підготовлена Біла Книга "Пріоритети для прямого інвестування в Росії", спрямована на розвиток професійних і етичних норм індустрії прямого інвестування в Росії.









 3. ІСТОРІЯ ВЕНЧУРНИХ ФОНДІВ В УКРАЇНІ
Ринок венчурного капіталу в Україні становить близько 400 млн. дол. (потенційний його обсяг за даними деяких компаній сягає 800 млрд. дол.) і нараховує не більше десятка працюючих на ньому компаній. Серед них можна назвати Western NIS Enterprise Fund (капітал 150 млн. дол., виділений урядом США для освоєння у харчовій промисловості, сільському господарстві, виробництві будівельних матеріалів, фінансовому секторі України), SigmaBlazer (капітал 100 млн. дол.).
Формування інститутів венчурного фінансування і розвиток венчурного бізнесу в Україні започатковано у 1992 році. У багатьох розвинених країнах світу цей вид ІСІ направляє кошти інвесторів в інноваційну сферу. В Україні тенденції абсолютно інші ? кошти венчурних фондів інвестуються в будівництво і нерухомість і поки слабко орієнтовані на "хай-тек" технології.
Основні засади функціонування та обмеження діяльності інститутів спільного інвестування в Україні були узгоджені з Директивою Європейського Союзу № 85/611 від 20 грудня 1985 р. Про приведення у відповідність Законів та Положень стосовно спільного інвестування в цінні папери, що обертаються. Але у Директиві не йдеться про венчурні фонди, отож в Україні були створені окремі умови розміщення коштів інвесторів венчурних фондів.
У травні 1998 року в Україні за пропозицією Європейської асоціації венчурного капіталу (EVCA) при Українській Асоціації Інвестиційного Бізнесу відкрито секцію венчурного капіталу, основне завдання якої - сприяти розвитку венчурного інвестування в Україні.
Закон України Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди) від 15 березня 2001 року, який започаткував утворення абсолютно нових для перехідної економіки України інститутів фінансового ринку, після першого читання не передбачав венчурних фондів. Ідея поєднати можливість управління класичними взаємними (в Україні - корпоративними) фондами та юніт-трастами (у нас пайовими фондами) з управлінням венчурним фондами народилась під час підготовки закону до другого читання і виявилась плідною, оскільки відповідала специфічній задачі оптимізації фінансових потоків, легалізації та ефективному використанню вивезених за кордон коштів за рахунок створення відповідного податкового середовища. Поняття венчурного фонду в Україні відрізняється від загальноприйнятого: у нас це специфічний ІСІ, правила формування, існування та закриття якого вмонтовані у загальні правила діяльності ІСІ та компаній з управління активами.
Так, венчурним вважається недиверсифікований ІСІ закритого типу, який здійснює виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску та активи якого більш ніж на 50 % складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі.
До появи вказаного закону в країні з середини 1990-х років існували інвестиційні і взаємні фонди, що створювалися спеціально в цілях забезпечення процесів масової приватизації. Серед них можна назвати Western NIS Enterprise Fund, SigmaBlayzer, фонд прямих інвестицій "Україна". Крім того, функціонували такі фонди та компанії венчурного інвестування, як Black Sea Fund, компанії "Euroventures Ukraine" та "Інеко", фонд "Дніпро".
До 2003 року кількість таких фондів скоротилася з 329 до 129, а ті, що залишилися, повинні бути ліквідовані або реорганізовані відповідно до закону.
У грудні 2005 року компанія Draper Fіsher Jurvetson (DFJ), до складу якої входять 20 фондів із сукупним інвестиційним капіталом понад 3 млрд. дол., відкрила в Україні технологічний венчурний фонд DFJ Nexus. Протягом найближчих 10 років фонд планує залучити від 50 до 100 млн. дол. на розвиток високотехнологічних компаній у країнах колишнього СРСР.
Велика кількість учасників ринку венчурних ІСІ у 2005 році зробила неможливою концентрацію ринку між окремими компаніями: жодна з компаній з управління активами не володіє більше, ніж 10% ринку венчурних ІСІ.
Аналіз перших інвестиційних декларацій компаній з управління активами венчурних фондів дозволяє виділити основні сфери інвестування: будівництво, торгівля, готельний і туристичний бізнес, переробка сільгосппродукції, страхування, інформатизація. Це свідчить, що орієнтація класичних венчурних фондів на інноваційні проекти, технопарки та технополіси поки що не притаманна українському венчурному капіталу. Все таки він схильний, не надто диверсифікуючи активи, реалізовувати середньоризикові інвестиційні проекти з використанням операцій з фінансовими активами та нерухомістю.
Функцію венчурних капіталістів в Україні виконують компанії з управління активами, які на відміну від інших країн створюються як правило середніми інвесторами, але далі інвестиційний бізнес буде розвиватись, обслуговуючи переважно залучені кошти. Форми венчурного інвестування достатньо різноманітні, але специфіка українського постприватизаційного акціонерного капіталу диктує переважання інвестиційного кредиту ? від вкладень в спеціально випущені під проект облігації до прямого інвестиційного кредитування через венчурні фонди.

4. ПОНЯТТЯ ВЕНЧУРНОГО БІЗНЕСУ
Венчурний бізнес — сфера підприємницької діяльності, пов’язана з реалізацією ризикових проектів, ризикових інвестицій головним чином у сфері науково-технічних новинок. Фінансування беруть на себе банки, інвестиційні компанії, спеціалізовані венчурні фірми або юридично самостійні організації, зазвичай у формі товариств з обмеженою відповідальністю. Галузева належність проектів технічних новинок, що пропонуються авторами, ролі не відіграє. Цей вид бізнесу пов’язаний з великим ризиком, тому його часто називають ризиковим.
У США широкомасштабне приватне «венчурне» підприємництво набуло найбільшого розвитку. За своїми обсягами американський ринок «ризикового» капіталу значно перевершує західноєвропейський та японський. Заснування самостійних дрібних фірм «венчурів» стало важливим елементом американської моделі науково-технічного розвитку, перетворилося в 80-х роках на стандартний організаційно-управлінський прийом створення і відбору життєздатних нововведень. Його розвиток відбувається головним чином за рахунок приватного підприємництва, тоді як розвиток західноєвропейських ринків багато в чому зумовлений діяльністю національних урядів та ЄС як з гарантування середньо- і довгострокових позик, так і з інвестування деякої частини державних коштів у вигляді «ризикового» капіталу.
Японія тільки починає використовувати ризиковий підхід до створення нововведень.
У Західній Європі відносно великий ринок венчурного капіталу існує тільки у Великобританії, але і його розвиток прискорився лише у 80-х роках. На сьогодні цей ринок швидко розвивається в Голландії, ФРН та Італії. Однак тільки половина всього венчурного капіталу в Західній Європі інвестується в абсолютно нові фірми. Тут існують бар’єри вільному руху капіталу у вигляді національних особливостей державного регулювання.
Більшість європейських країн виробили заходи стимулювання ризикових підприємств шляхом безпосереднього виділення державних коштів, надання гарантій держави, зниження оподаткування на біржові прибутки і створення біржових ринків, що не котируються. Капітал звичайно вкладається в формі участі у створенні невеликих підприємств, що спеціалізуються на нових ідеях або технологіях.
Розроблення нових технологій (інформатика, електроніка, зв’язок, генна інженерія, охорона здоров’я) поглинає більшу частину таких капіталовкладень .
Держава втручається в цю сферу, гарантуючи банкам покриття можливих збитків або сприяючи створенню і розвитку інвестиційних компаній (фіскальні знижки). Такий тип інвестицій є об’єктом діяльності відповідних служб державних або приватних банків і спеціально створених для цієї мети товариств. Так, ФРН яка безпосередньо вкладає державні кошти у невеликі компанії наукомісткого бізнесу, так і гарантує повернення 75% вартості позик таким компаніям, наданих приватними кредитними інститутами, у разі банкрутства компаній-боржників. У Франції створена спеціальна урядова організацію ІНОДЕВ і приватно-державний банк для надання фінансових коштів невеликим компаніям, особливо зайнятим в наукомістких галузях. У Великобританії згідно з Урядовою схемою гарантування позик забезпечується 80%-на гарантія середньострокових позик, у формі яких розміщується значна частина «венчурних» інвестицій тощо .
У ряді країн (Франція, Великобританія, Швеція) створення біржового ринку, що не котирується, з більш доступними для молодих підприємств умовами було стимулом до виникнення нових венчурних компаній, заснованих на новітній технології. До цього він охоплював в основному підприємства сфери обслуговування і виробництва предметів споживання.
Розрізнюють дві організаційні форми венчурних груп — внутрішню та зовнішню. За так званих «внутрішніх венчурів» вибір пріоритету відбувається не на макрорівні, а всередині фірми. Тут організується наскрізна бригада, очолювана автором проекту, що самостійно здійснює надалі кадрову політику. Фірма також надає в його розпорядження всі необхідні кошти і всебічно допомагає. Другою формою венчурної організації є «венчурні фірми». У цьому випадку ініціатор «венчура» йде з корпорації й організовує окрему невелику юридично незалежну фірму. Венчурні групи фінансуються або тією корпорацією, де народився венчур, або стороннім венчурним капіталом, що створюється фірмами, які спеціалізуються на фінансуванні венчурних груп.
Венчурна фірма — дрібна або середня інвестиційна фірма, зайнята науковими дослідженнями, інженерними розробками та їх кредитуванням. Вловлюючи і фінансуючи нові ідеї, венчурна фірма допомагає великим компаніям розробляти новітні напрями науково-технічного прогресу. Операції, що проводяться такими фірмами, (венчурні операції), характеризуються підвищеною мірою ризику.
Кошти венчурного капіталу вкладаються без всякого матеріального забезпечення з боку одержувача, і інвестори йдуть на ризик втрати вкладених коштів у разі неуспіху дослідження. За деякими оцінками, до 20% венчурних фірм банкрутують через невміння враховувати запити ринку, а 60% — ледве окупають вкладені в них кошти. Майже всі венчурні групи перші два роки функціонують зі збитком. Але у разі успіху норма прибутку на авансований капітал через п’ять років досягає 30—40%.
Успіх венчурних фірм змусив звернути увагу на роль в наукових дослідженнях дрібних наукомістких фірм, тобто фірм з чисельністю працівників не менше 500 осіб.
Щорічно в США виникає близько 2500 нових венчурних фірм. Створення венчурної фірми передбачає наявність трьох компонентів:
ідеї нововведення (нового продукту, технології, послуги);
суспільної потреби і підприємця, готового на основі такої ідеї організувати нову фірму;
«ризикового» капіталу для фінансування цих фірм.









5. ЕТАПИ ВЕНЧУРНОГО ФІНАНСУВАННЯ
Звичайно процес заснування нової венчурної компанії проходить декілька етапів розвитку. Спочатку група інженерів-винахідників, розробників або вчених разом із фахівцями-керівниками засновують компанію з виробництва нового продукту або вже освоєного продукту на основі нової технології. Первинний капітал фірми — формується з їх власних коштів. Потім підключається власник венчурного капіталу, який виділяє в середньому 800 тис. дол США. Організована приватна фірма є, по суті, дослідно-конструкторською лабораторією, зайнятою розробленням ідей одного-двох виробів. Засновники фірми — це одночасно і її співробітники.
На наступній стадії засновники розробляють свою економічну стратегію, вивчають ринок, створюють раду директорів і проводять роботу з підготовки виробництва. Починається випуск і просування нової продукції, орієнтованої, як правило, на конкретних замовників. Задача фірми у цей період — завоювати довіру споживачів для майбутніх замовлень. Середній розмір фінансування на цьому етапі — 2 млн дол. на проект.
На третій стадії відбувається відпрацювання технології з одночасним розширенням виробництва. Починається промисловий випуск продукції для широкого споживача. Фірма створює спеціальний підрозділ для збуту, формує нову організаційну структуру. Звичайно на цій стадії виробництво ще не приносить прибуток.
Четверта стадія — освоєння додаткових капіталовкладень, спрямована на розширення масштабів виробництва, підвищення якості продукції, створення оборотних активів, розширення ринку. Швидке зростання фірми висуває на перше місце проблему функціональної координації різних видів її діяльності, вдосконалення організаційної структури. Стратегію у сфері виробництва і збуту визначає кон’юнктура ринку.
Як тільки налагоджено випуск продукції і подолано збитковість виробництва, фірма може почати емісію власних акцій і продаж їх на ринку цінних паперів. Загалом весь період становлення нової корпорації на початку 80-х років тривав близько 5 років, у деяких випадках — 2—3 роки .
Безпосередні автори нововведення — винахідники, вчені та інженери рідко стають власниками венчурних фірм. Велика частина фахівців — власників ризикових фірм після того, як їх підприємства налагоджують випуск продукції, з вигодою для себе продають їх і беруться до розроблення інших проектів, реалізовуючи свій науковий потенціал у нових відкриттях. Значна частина талановитих фахівців і вчених США проходить цикл «наукові працівники — ризикова фірма», виступаючи то в ролі проектувальників і виконавців НДДКР, то в ролі підприємців і комерсантів.
Особливості венчурного інвестування
Від усіх інших форм прибуткового розміщення капіталу його вкладення в невелику компанію, заставою якої є комерційний успіх науково-технічної новинки, розроблюваної цією компанією і раніше ніким не випробуваної, відрізняється надзвичайно великим комерційним ризиком. Способом зниження комерційного ризику є одночасне інвестування в декілька невеликих фірм наукомісткого бізнесу.
Загалом венчурні інвестиційні компанії здійснюють жорсткий контроль над фірмами, в які вони вклали свої кошти, на основі володіння значною або переважною частиною їх капіталу, а також через заміщення вищих керівних постів у фірмах. Існує декілька правил, яких дотримуються венчурні бізнесмени. Організатори фірми наукомісткого бізнесу ніколи не повинні контролювати велику частину її капіталу. Компанії — інвестори венчурного капіталу отримують місця для своїх представників у радах директорів цих компаній. Якщо створена фірма не вийде на заплановані показники прибутку, інвестиційна венчурна компанія має право взяти її управління на себе.
Механізм венчурного фінансування обумовлює взаємодію як стимулювальних, так і стримувальних тенденцій його розвитку. Він дає змогу великому монополістичному бізнесу використати дрібний бізнес як випробувальний полігон для випробування комерційної дієздатності як науково-технічних новинок, так і інших галузей економіки.
Необхідно зазначити, що методи стимулювання ризикового підприємництва можуть мати як прямий, так і непрямий характер. Прямими методами стимулювання підприємництва є насамперед надання субсидій на пільгових умовах та гарантування (повне або часткове) позик, що надаються приватними фінансово-кредитними організаціями.
Основною формою непрямого стимулювання є встановлення пільгового податкового режиму. У більшості промислово розвинених країн проводиться збалансована політика підтримки підприємництва, поєднання різних методів прямої допомоги з податковими стимулами. На перший погляд, податкові пільги не можна віднести до фінансової підтримки. Однак в кінцевому результаті податкові знижки, що надаються підприємцям, є саме фінансовою допомогою: завдяки пільговому податковому режиму в розпорядженні підприємців залишається значна частка прибутку (після сплати податків), що дає їм можливість розширювати виробництво за рахунок самофінансування. Крім того, система податкових пільг, значно розширює можливість маневрування грошовими коштами: в багатьох випадках підприємці можуть самі вирішувати, якими саме податковими знижками скористатися.
Джерелами позикового та акціонерного капіталу є банки, пенсійні фонди, страхові компанії, промислові корпорації, приватні інвестори. У сфері використання позикового та акціонерного капіталу в фінансуванні ризикових форм зусилля держави спрямовані на вдосконалення податкового законодавства; зняття обмежень на використання коштів пенсійних фондів та інших організацій для ризикового фінансування; вдосконалення законодавства, що стосується обігу цінних паперів; гарантування позик, які надаються приватними кредитними організаціями.
Джерелами позикового капіталу для малих фірм є передусім комерційні банки, що надають як короткострокові, так і довгострокові кредити. Крім того, кредити різних видів можуть надаватися промисловими компаніями (найчастіше це компанії, пов’язані з даною фірмою договорами на постачання сировини, матеріалів, напівфабрикатів), фірмами-комісіонерами, компаніями-орендарями, ощадними банками, страховими компаніями.
Одним з найважливіших видів короткострокового кредитування малих фірм є так званий комерційний кредит. У США на частку комерційного кредиту припадає близько 30—40% поточних зобов’язань нефінансових компаній, причому велика частка — зобов’язання малих фірм.
Більшість комерційних банків оговорюють як умову надання кредиту участь самих підприємців в акціонерному капіталі створюваної фірми. Банк може вимагати також забезпечення кредиту в формі застави під нерухомість.
З метою підвищення зацікавленості банків у кредитуванні ризикових підприємств держава бере на себе значну частку ризику, гарантуючи кредити, що надаються приватними банками. У США, наприклад, адміністрація малого бізнесу може гарантувати до 90% позики, що надається комерційним банком.
Незважаючи на значну допомогу з боку держави, малі ризикові фірми відчувають хронічну недостачу позикового капіталу. Для успішного розвитку ризикової фірми необхідно, щоб значну частину її капіталу становив капітал пайовий, що надається різними інвесторами в обмін на акції фірми. Причому реальним шляхом є приватне розміщення акцій без оголошення в ЗМІ.
Приватне розміщення має низку істотних переваг порівняно з відкритим розміщенням, зокрема: набагато меншими є витрати на емісійні операції; значно скорочується час на оформлення замовлення, на отримання дозволу на розміщення акцій; в набагато більшій мірі дотримується комерційна таємниця тощо.
За приватного розміщення покупцями акцій ризикових підприємств стають індивідуальні інвестори, промислові компанії, пенсійні та страхові фонди.
Роль держави в підвищенні зацікавленості інвесторів у наданні акціонерного капіталу ризиковим підприємствам зводиться в основному до законодавчого регулювання. Важливим напрямом законодавчого регулювання є регулювання законів про податок. Існує три групи промислово розвинених країн, що відображають основні тенденції розвитку податкової політики, спрямованої на стимулювання інвестицій у ризикові проекти. Країни першої групи (США, Великобританія) підтримують на низькому рівні оподаткування корпорацій і не розробляють спеціальних систем податкових стимулів інвестицій в ризикові підприємства, що обумовлює високу інвестиційну активність промислових компаній, фінансових організацій та інших інвесторів. У другій групі — країни (ФРН, Італія, Іспанія), що мають низькі ставки податків на прибуток корпорацій і паралельно проводять активну податкову підтримку підприємств певних галузей і регіонів. До третьої групи входять країни, що мають найвищі ставки податків на прибуток корпорацій і паралельно систему різноманітних спеціальних стимулів ризикового підприємництва. У цій групі інвестори, що купують акції ризикових фірм, звільняються від податку на прибуток за умови володіння акціями не менше п’яти років. Інвестори звільняються також від податку на приріст капіталу, отриманий у разі реалізації акцій ризикової фірми після закінчення п’ятирічного терміну володіння .







ВИСНОВКИ
Можливості використання українськими венчурними фондами досвіду діяльності зарубіжних фондів Український ринок венчурного інвестування істотно відрізняється від зарубіжних ринків. По-перше, відрізняється сфера вкладення венчурного капіталу - найпривабливішими сферами в Україні є будівництво, переробка сільгосппродукції, харчова промисловість, роздрібна торгівля. В той час, як на Заході і в США, це інвестиції в інновації. По-третє, учасниками фондів (тобто венчурними інвесторами) можуть бути тільки юридичні особи. Ні приватні особи, ні пенсійні фонди, ні страхові компанії не можуть вкладати кошти до венчурного фонду. Ринок венчурного інвестування в Україні почав розвиватися зовсім недавно (на початку 90-х років). На сьогоднішній день розвиток венчурної індустрії в Україні все виходило добре, вони вчилися на своїх помилках, оскільки були "першопроходцями". Ми зараз маємо співставити зарубіжний досвід з нашими можливостями і зробити все, щоб венчурний бізнес в Україні, в класичному його розумінні, теж запрацював на всю потужність. У цьому, в першу чергу, повинна бути зацікавлена держава. Отже, треба почати саме з державної підтримки і можливості застосування зарубіжного досвіду в цьому напрямі. Державна підтримка Заходиропозиції венчурного капіталу. Ці програми, перш за все, набули форми фінансових стимулів, але також включають більш ризикові державні інвестиції в акціонерний капітал і державні кредити. Такі інструменти можуть бути направлені на фонди венчурного капіталу і/або безпосередньо на малі й середні підприємства. Непрямі заходи передбачають розвиток конкурентних фондових ринків для малих фірм, що ростуть, розширення спектру пропонованих фінансовими інститутами продуктів, розвиток довгострокових джерел капіталу, спрощення процедури формування фондів венчурного капіталу, стимулювання взаємодії між великими і малими підприємствами й фінансовими інститутами, заохочення підприємництва. При розробці програм державної підтримки важливо враховувати те, на яку стадію інвестиційного процесу направлена державна політика. Досвід зарубіжних країн показує, що нові малі фірми особливо потребують підтримки на ранніх стадіях свого розвитку, а пропозиція фінансування для цих стадій з боку приватного сектора, як правило, недостатня, особливо за межами США. Проте, очевидно, що без нормального розвитку стартових фірм безглуздо розвивати підтримку пізніших стадій. Практика також показує, що норма віддачі на ранніх стадіях зростає у міру того, як науково-технічних розробок для створення конкурентоздатних високотехнологічних продуктів і технологій і, по-друге, про створення нових робочих місць у малому бізнесі з метою зниження загального рівня безробіття. Вважається, що для держави має сенс активно сприяти розвитку венчурного бізнесу, оскільки вигоди, які отримує суспільство від програм підтримки венчурного капіталу, не обмежуються тільки прибутками, які отримують венчурні капіталісти. Проекти, направлені на підтримку малих компаній, сприяють також створенню нових високотехнологічні компанії, оскільки це пов'язано з підвищеним ризиком. Держава за допомогою комплексу прямих і непрямих заходів дії може сприяти подоланню цих "вузьких місць" ринку приватних інвестицій. Форми державних інструментів, що використовуються для стимулювання венчурного інвестування, можуть бути згруповані таким чином: 1. Пряме надання капіталу венчурним фондам або малим підприємствам (капітал надається у вигляді прямих інвестицій або кредитів під низькі відсотки). Приклади: Бельгія –Investment Company For Flanders(GIMV) (прямі державні інвестиції); Данія - VaekstFonden (Business Development Finanсе) Loan Programme (фондам або новим малим компаніям; приклад - Франція – Sosiete Francaise de Garantie des Financemets des Petites et Moyennes Enterprises (SOFARIS); - гарантування вкладень в акціонерний капітал; приклад - Фінляндия – Finnish Кожен з цих інструментів може бути частково або повністю застосований в наших умовах. Джерела капіталу венчурних фондів На сьогоднішній день в українському законодавстві існує заборона для пенсійних фондів і страхових компаній на інвестування до венчурних фондів. Логіка заборон полягає в тому, що для певних типів інвесторів венчурні інвестиції представляють дуже великий ризик. Подібні заборони, націлені на захист невеликих інвесторів від наслідків невдач, можуть застосовуватися надмірно широко і, поза сумнівом, обмежувати притік венчурного фінансування. Багато країн в даний час переглядають положення про інвесторів, які мають право займатися венчурними або прямими інвестиціями і розглядають можливість пом'якшення обмежень. Багато в чому це обумовлено позитивним досвідом США кінця 1970-х - початку 1980-х рр., зокрема, внесенням змін до Закону про пенсійні гарантії (ЕІЖІ8А). Пенсійним фондам було дозволено здійснювати венчурні інвестиції, і з'явилося нове як в 1994 році ця частка складала лише 20%. Японія теж розглядає можливість внесення змін до правил, які в даний час жорстко обмежують участь пенсійних фондів у венчурному інвестуванні. В Україні сьогодні дозволити пенсійним фондам і страховим компаніям інвестувати до. Найбільшої підтримки потребують новостворені компанії, тому фінансування ранньої стадії є найбільш важливим. Практично у всіх країнах приплив приватного капіталу в компанії цього типу є недостатнім. Зарубіжна венчурна індустрія в цілому, за винятком США, має відносно низький рівень інвестицій в компанії, що знаходяться на стадіях "посіву", старту або початкового розвитку. Але якщо компанії не отримають хорошої підтримки на старті, життєздатність інвестицій на пізніх стадіях знижується. В той же час, небажання приватного сектора вкладати кошти в новий бізнес зрозуміло: воно пов'язане з отриманням прибутків нижче середнього рівня. Проте дослідження показують, що прибутки на цьому етапі починають зростати, у міру того як накопичується досвід і венчурна індустрія досягає "критичної маси". У цьому відношенні держава, що надає венчурний капітал новоствореним компаніям на ранніх стадіях інвестиційного циклу, може зіграти роль каталізатора. Як показує практика, найбільш ефективними для підтримки компаній на ранньому етапі розвитку виявляються такі види венчурних програм: підтримка деяких витрат фондів ранніх стадій, таких як витрати на експертизу або поточні витрати, що допоможе збільшити дохід від портфельних інвестицій. На відміну від указаних, програми, що пропонують боргове фінансування або гарантії обмежений капітал і їм важко обслуговувати борги. Участь держави у венчурному бізнесі в описаних вище формах продовжує залишатися стійким явищем в індустріально розвинених країнах.








СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Бунчук М. Роль венчурного капитала в финансировании малого инновационного бизнеса// Электронный бюллетень «Технологический БизнесЪ». – 2007. - №1.
Голоднюк І., Данейко П., Домбровскі М., Михайличенко М. Розвиток ринку фінансових послуг в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи. К.:CASE Україна, 2006. –21 с.
Дагаев А.А. Механизмы венчурного (рискового) финансирования: мировой
опыт и перспективы развития в России // Менеджмент в России и
зарубежом. – 2006. – № 8
Зінченко О.П., Ільчук В.П., Радзієвська Л.Ф. та ін. Стан розвитку організаційних форм венчурного підприємництва і його інфраструктури в країнах світу та в Україні - К.: НДІСЕП, 2004. - 80 с.
Ільчук В.П., Тяпкіна Л.О. Венчурне підприємництво як запорука технологічного розвитку //Столичний регіон. – 2004. – №4.
Поручник А. М., Антонюк Л. Л.. Венчурний капітал: зарубіжний досвід та проблеми становлення в Україні. Монографія. - К.: КНЕУ, 2000.-346с.
Фоломьев А.Н., Каржаев А.Т. К вопросу о концепции национальной системы венчурного инвестирования // Экономист. - 2004. - № 10. - С. 27-34