Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра економічної теорії


Реферат
на тему:
„Власність та еволюція теорія власності”


Виконав:
студент ФЕіП
групи Ф-31
Остапчук О.М.

Перевірила:
Дорошенко Н.О.

Рівне 2009
Зміст

Вступ................................................................................................................3
1.Еволюція власності......................................................................................5
2.Основні типи та форми власності...............................................................8
3.Еволюція відносин власності в Україні...................................................15
Висновки.........................................................................................................21
Список використаної літератури..................................................................22




Вступ
Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства. Як же історично цей розвиток відбувається та які тенденції в ньому можна відзначити?
Першим типом власності вважається колективна власність спочатку у формі племінної, а потім общинної власність. Люди спільно добували засоби до існування і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Колективна власність трансформується в свій різновид - державну власність.
Ці два типи власності (суспільна й приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виступали в найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого суспільного ладу.
Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці і їх економічне відокремлення один від одного й від суспільного виробництва. Державна власність у цю епоху ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів тощо).
Проте зростання масштабів виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного характеру. Виявилося, що класична (особиста) приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв'язати ці проблеми.
Згодом все більшого значення починають набувати нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів.







1.Еволюція власності
Історично першим типом власності, з якого почався розвиток людського суспільства і який тисячоліття панував у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська й міська корпоративна) власність. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність знарядь праці унеможливлювала виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид - державну власність.
Ці два типи власності (суспільна й приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виступали в найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого суспільного ладу. Розглядаючи тривалу історичну еволюцію форм власності, можна відзначити цікаву тенденцію в цьому процесі. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання власність.
Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці і їх економічне відокремлення один від одного й від суспільного виробництва. Це в поєднанні з суспільним поділом праці, стало вирішальною умовою формування ринкової економіки, яка дала величезний поштовх для розвитку продуктивних сил. Державна власність у цю епоху ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів тощо). Її суспільні функції були вкрай обмежені й зводилися в основному до утримання армії й апарату адміністративного управління.
Проте зростання масштабів виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного характеру. Виявилося, що класична (особиста) приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв'язати ці проблеми.
В зв'язку з цим починають виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів. Склалася, на перший погляд, досить парадоксальна, а з точки зору діалектичної логіки, цілком закономірна ситуація - в розвинутих країнах світу досить рельєфно окреслюється зближення функцій різноманітних форм державної та приватної власності, що в перспективі, на основі подальшого розвитку науково-технічного прогресу, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації (про що мова далі), може привести до формування обновленого типу усуспільненої власності - загальнонародної. Див. схему 1.
У зв'язку з цим викликає сумнів твердження деяких вітчизняних політиків і економістів про те, що завдання економічної реформи в Україні полягає в переході від суспільної власності до приватної. Чому? Тому, що, по-перше, як показано вище, світова тенденція розвитку форми власності діє в протилежному напрямку. По-друге, замовчується, що приватна власність може бути принципово різною за своїм соціальним змістом. Ті форми приватної власності, які були характерні для капіталізму епохи вільної конкуренції, коли в одній особі поєднувалися капіталіст-власник і капіталіст-підприємець, ще в кінці 19 ст. почали все більше поступатися місцем груповій капіталістичній власності.
Схема 1
Еволюція форм власності
Власність
Племінна
Общинна
Державна
Обмежено-суспільна
Переважно-суспільна (публічна)
Приватна
Індивідуальна (сімейна)
Приватна капіталістична
Групова капіталістична
Загальнонародна





Тепер практично всі найкрупніші підприємства західного світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки. Первісна ж форма приватної власності, для якої характерне індивідуальне володіння й розпорядження власністю, залишається переважно на периферії економіки, тобто в сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг. Причому, й тут загальною закономірністю є звуження сфери дії індивідуальної приватної власності.
2.Основні типи та форми власності
У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної власності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) державна. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світового господарства, зокрема у межах Європейського економічного співтовариства (нині Європейського Союзу, куди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п'ятий тип економічної власності - наддержавна (або наднаціональна).
Виділення окремих типів економічної власності зумовлено тим, що у межах кожного з них існують окремі форми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а формами власності.
Оскільки суспільна власність існувала тільки в первіснообщинному суспільстві, а наддержавна лише формується, розглянемо приватний, колективний та державний типи власності та їх структуру.
Приватна власність (як економічна категорія) - привласнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення.
Об'єктами цього типу власності в Україні є:
а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;
б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найманих працівників;
в) підприємства, засновані на власності окремих іноземних громадян;
г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян - членів однієї сім'ї, які проживають разом;
ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім'ї;
д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;
е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, садові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призначення.
Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квартири у разі встановлення надмірно високої плати за здавання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі об'єкти стають об'єктами приватної капіталістичної власності, інші залишаються об'єктами приватної трудової власності.
Якщо об'єктом приватної власності є приватні капіталістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин економічної власності, що розкривається передусім в якісному аспекті власності.
Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (нетрудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право приватної капіталістичної власності виникає на підставі ведення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використання майна з метою наживи тощо.
Виходячи з цього, суб'єктами права приватної власності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законодавстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб'єктами трудової власності), орендарі та інші особи.
Колективна власність (як економічна категорія) - привласнення асоційованими власниками результатів колективної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення,
Асоційованими власниками можуть бути трудовий колектив, об'єднання капіталістів, члени кооперативу, споживчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об'єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).
Залежно від того, наймають чи не наймають асоційовані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, споживчих товариств та ін.
Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, мають деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найманих працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.
Право колективної власності, згідно з чинним законодавством, виникає на підставі:
а) добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об'єднань;
б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;
в) передання державних підприємств в оренду;
г) надання державних субсидій;
ґ) пожертвувань організацій, громадян та інших цивільно-правових угод.
У сільському господарстві у колективну власність можуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, землі садівницьких товариств та ін.
Суб'єктами права колективної власності, згідно з чинним законодавством, є:
1) колективні підприємства (в тому числі сільськогосподарські);
2) господарські товариства;
3) кооперативи;
4) споживчі товариства та їхні спілки;
5) орендні підприємства та організації орендарів;
6) товариства покупців;
7) спільні підприємства;
8) об'єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об'єднання громадян;
9) релігійні організації та спілки цих структур.
Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, форми управління тощо.
Державна власність - привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.
Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних системах є різний за чисельністю апарат державних чиновників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.
Згідно з чинним законодавством розрізняють загальнодержавну і комунальну форми державної власності. Комунальну власність ще називають власністю адміністративно-територіальних одиниць. Суб'єктами права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності - Верховна Рада Криму та адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Найважливішими об'єктами загальнодержавної власності є:
1) єдина енергетична система;
2) системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації загальнодержавного значення;
3) частка одержавленого національного доходу;
4) державні підприємства;
5) Національний банк України та його установи і створювані ними кредитні ресурси;
6) об'єкти соціально-культурної сфери;
7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;
8) оборонні об'єкти, майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін.
Основними об'єктами комунальної власності є:
1) кошти місцевих бюджетів;
2) державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства;
3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;
4) місцеві енергетичні системи;
5) транспорт, системи зв'язку та інформації;
6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін.
Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.
У разі діяльності наведених суб'єктів права державної власності та економічних суб'єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудящих державна власність переростає в суспільний тип власності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім вищими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, кланово-тіньовими структурами тощо.
Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій та установ, а отже види підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.







3. Еволюція відносин власності в Україні
Розглядаючи стратегію і тактику розвитку української економіки, якісні аспекти трансформаційних перетворень, не можна уникнути глибокого аналізу процесів, що відбуваються у відносинах власності, оскільки йдеться про ключову проблему становлення ринкової економіки. Наскільки далеко Україна просунулися уперед в її вирішенні і який реальний результат більш ніж десятирічного періоду реформ? У постановці даного питання полягає актуальність вибраної теми. Економічне відродження відбувається в Україні на тлі істотних викривлень в інституціональному секторі економіки і сфері реального привласнення, гострих соціальних протиріч та інших інверсій. На це неодноразово вказували провідні вітчизняні економісти-практики та науковці. Головним чинником протиріч вони одноголосно називають недоліки процесу приватизації, внаслідок якої не була досягнута основна мета роздержавлення власності – значне підвищення ефективності функціонування народногосподарського комплексу України. Окрім того, рівень вирішення багатьох проблем сутності, змісту та форм прояву приватизаційних процесів не завжди адекватний вимогам завдань соціально-економічної політики у господарських системах індустріального типу. Дана стаття є однією із спроб висвітлити питання, які стосуються названих проблем - розробки і обґрунтування механізмів коригування та вдосконалення відносин власності, що склалися в Україні. Досягнення мети вимагало вирішення таких завдань:
- аналізу соціально-економічної ситуації що склалася в Україні, і виявлення її основних причин і передумов;
- висвітлення ходу приватизації в Україні з точки зору відповідності її цілей і задач, а також загальносвітових тенденцій отриманим результатам;
- розробки комплексу заходів з коригування і вдосконалення відносин реального привласнення, що склалися в економіці України.
Формально існують всі підстави для досить оптимістичних висновків. За 1992–2005 роки роздержавлено 90,5 тис. об'єктів. На підприємствах недержавної власності зараз виробляється більш як 80% промислової продукції. Розвивається мале підприємництво. У 2003 році функціонувало 326 тис. малих підприємств, 47,4 тис. фермерських господарств, діяло 1056 тис. приватних підприємців. Привертає увагу і такий факт: сьогодні майже 15 млн осіб є акціонерами і власниками земельних паїв. У цілому завершена приватизація присадибних ділянок. Їх власниками стали близько 11 млн громадян.
Чи можна вважати, що ці параметри відображають серцевину трансформаційного процесу – масштаби утвердження в економіці інституту приватної власності? І справа тут не тільки в суто економічних перевагах – у спроможності економічної системи, основаної на принципах приватної власності, формувати дієві стимули високопродуктивної праці і водночас забезпечувати концентрацію ресурсів для досягнення найважливіших цілей. Надзвичайно важливо усвідомити й інше: пріоритетність приватної власності визначається і її роллю в розкріпаченні людини, вільному розвитку особистості, в демократизації цивільно-правових і політичних відносин.
Дуже важливо враховувати принципи історизму, на підставі яких відбувається еволюційний розвиток відносин власності на Заході. Перетворення, що проводяться у нас у згаданій сфері, мають корелювати з відповідними принципами. Йдеться про декілька аспектів цієї проблеми. Перший – узгодження змін у відносинах власності з логікою цивілізаційного процесу, його гуманізацією, підпорядкованістю інтересам людини, його всебічним розвитком. Другий аспект – необхідність урахування іншої цивілізаційної тенденції в розвитку відносин власності, пов'язаної із зміною домінуючого об'єкта власності. На відміну від індустріальної цивілізації, де домінуючий об'єкт власності – створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці, у постіндустріальній цивілізації таким домінуючим об'єктом стає інформація, що вміщує витрати переважно інтелектуальної робочої сили і є основою інтелектуальної власності людини. По-третє, моментом, що визначає логіку еволюційних змін у відносинах власності, виступає їх демократизація. Процес демократизації власності багатоаспектний за своїм змістом. Він пов'язаний передусім із всебічним розвитком корпоративної власності. У західних країнах частина продукції, виготовленої на підприємствах з корпоративною формою власності, в загальному обсязі реалізованої продукції становить 80-90%. На початку 50-х років у США нараховувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні їх кількість наблизилася до 50 млн. Загалом у країнах Заходу кожен третій дорослий громадянин є акціонером. Всім зрозумілі роль і значення в демократизації відносин власності малих підприємств, на яку в окремих країнах Заходу випадає 40 і більше відсотків виготовленої продукції.
Нарешті, процес демократизації власності реалізовується і на підставі якісних перетворень механізму функціонування державної власності, в якій досі в окремих країнах Заходу сконцентрована досить значна частина суспільного капіталу. Загальною тенденцією цивілізаційного розвитку є прогресуюче відділення власності від влади (передусім політичної). Суть цієї проблеми зводиться до того, в чиїх інтересах використовується державна власність. За умов тоталітарного соціалізму державна власність функціонувала фактично в формі державно-бюрократичній. Вона використовувалася передусім в інтересах партійно-бюрократичної номенклатури. На противагу цьому в умовах правової держави відповідна форма власності підпорядковується загальнонаціональним інтересам. Це означає, що реальне відділення власності від влади можливе лише на основі утвердження і зміцнення демократичних основ розвитку суспільства. При відсутності реальної демократизації державна власність обов'язково буде використовуватися в прямо протилежних інтересах.
Сказане дозволяє глибше зрозуміти найгостріші проблеми української економіки, що, зокрема, стосуються виправлення структурних деформацій у відносинах власності, сформованої в ході приватизаційного процесу. Вони дають можливість глибше зрозуміти суть найістотніших прорахунків колишньої стратегії реформ: ставки на те, що безпосередньо внаслідок приватизаційного процесу виробляться повноцінні відносини приватної власності і що саме ці відносини стануть підмурівком усієї системи здійснюваних ринкових перетворень. Але такого результату, на жаль, немає. Навіть поверховий аналіз цієї проблеми вказує на невідповідність намірів і досягнень. Загальний висновок очевидний: приватизація без персоніфікації власності (а саме цей результат є визначальним) є основою не цивілізованої ринкової, а тіньової корумпованої економіки.
Важливо розібратися в помилках і прорахунках, допущених ще на старті реформ. Мова передусім про недостатнє розуміння того, що системна перебудова власності – це найбільш складний і багатоаспектний процес, який не обмежується реформуванням правових відносин привласнення (а приватизація торкається тільки цього), а включає відповідні зміни в реальному способі володіння і використання людиною різних цінностей (не тільки матеріальних, але й духовних), у характері споживання виробленого продукту, у специфіці обміну і розподілу, а також управління економічними процесами і багато що інше.
Не була належним чином врахована і відсутність глибинних традицій легітимної приватної власності, той факт, що більш як 70 років економічні цінності громадян змінилися на протилежні тим, що формуються на основі приватної власності. А це означає, що, за винятком західних областей, в Україні практично не було і не могло бути людей, що знали «інше» життя (як це було, наприклад, в Польщі, Угорщині, Чехії та інших постсоціалістичних країнах Центральної і Східної Європи).
Особлива гострота цієї проблеми стає очевидною, якщо торкнутися приватної власності на землю (насправді це основа всієї системи відносин власності, її головний стрижень). Мається на увазі суто російський феномен системи «громадського» землеволодіння, що протягом декількох століть насаджувалася і українському народу. Саме ця обставина докорінним чином відрізняла Російську імперію, а отже, й Україну, від європейської цивілізації, обумовила її відставання. Це повною мірою стосується і широкого кола питань, що характеризують психологічно-культурний зріз попереднього розвитку суспільства, сформовану ментальність людей, яка не тільки за своїм змістом, але й за глибинним значенням могла бути лише діаметральною протилежністю всьому тому, що Макс Вебер називав «духом капіталізму». Немає потреби нагадувати, що на Заході система приватних відносин будувалася на основі передусім саме цього феномена суспільної свідомості. Добре розуміючи російську ментальність, нобелівський лауреат В.Леонтьєв заявив, що Росії знадобиться як мінімум ще 70 років, щоб відтворити повноцінну систему інститутів приватної власності.
Інша стратегічна помилка полягала в тому, що не враховувалися глибокі зміни, які відбулися в системі відносин власності в горбачовський період, зокрема у 1985-1991 роках. Мова йде про ще одну важливу складову, яка суттєво відрізняє пострадянські країни, у т.ч. й Україну, від тієї ж Польщі та інших країн Центральної і Східної Європи, хоч при визначенні ідеології приватизації треба було обов'язково це врахувати. Суть питання полягає в тому, що де-факто процес роздержавлення і приватизації в Україні почався не з прийняття відповідного законодавства (в 1992 році), а в горбачовську епоху. Інша справа, що це була не офіційна, а тіньова, неформальна, номенклатурно-бюрократична приватизація. Головним стало прийняття ще у 1987-1988 рр. законів «Про трудові колективи» і «Про державне підприємство», відповідно до яких майно державних підприємств було передане в управління трудовим колективам, від імені яких виступала адміністрація фабрик і заводів, а фактично – їх керівники. Аналогічні процеси відбувалися і в зв'язку з утворенням на базі великих державних підприємств малих підприємств і кооперативів, в більшості своїй механізмів, виконували роль переведення фінансових ресурсів, в невиробничу сферу, а точніше в приватне користування.
Неформальна, тіньова приватизація здійснювалася й іншими каналами. Особливе місце в цьому процесі посідають швидка номенклатурна приватизація (1989-1991 рр.) системних банків України, так званий партійний і комсомольський бізнес, оренда, функціонування спільних підприємств тощо. Апогеєм став в останні роки горбачовского періоду повний занепад державної влади, яка раніше трималася виключно на диктатурі партії. Коли влада розпалася, контроль партійно-господарської номенклатури і державної бюрократії над ключовими позиціями державної власності набув остаточних контурів: приватно-номенклатурна власність, що зросла на тіньових зв'язках, стала, по суті, панівною.
Все це не могло не вплинути радикальним чином на специфіку приватизаційного процесу в постгорбачовський період, що виявився за своїм змістом не первинним роздержавленням, а перерозподілом власності, якою фактично вже володіли приватні особи. Ухвалені у 1992 році закони України з питань приватизації цього не враховували. І тому є своє пояснення. На початковому етапі трансформаційного періоду (1992-1994 рр) не тільки юридична логіка, але й офіційна політика роздержавлення і приватизації визначалася в основному людьми, прямо і безпосередньо причетними до тіньового перерозподілу власності в горбачовський період. Природно, ці особи не прагнули до офіційної легалізації напрацьованих у попередні роки тіньових зв'язків, через які і утверджувала себе приватно-номенклатурна власність, що стала на той час пануючою. Пояснень тому було багато, в тому числі і політичних. Однак головним був економічний інтерес – нелегальна власність створювала можливість швидкого особистого збагачення без адекватної відповідальності за її ефективне використання. Власність без відповідального власника – це якісно нова, маловідома у світовій практиці система економічних відносин. У той же час це ще і ніким не описана нова ментальність, новий економічний світогляд і новий спосіб життя відповідних суб'єктів господарювання. Що, власне, і сформувало те нове, яке було отримане на «виході» нового етапу приватизаційного процесу.

Висновки
Отже, власність визначає характер функціонування всієї системи виробничих відносин.
Власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.
Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах повинні починатися з відповідних перетворень у відносинах власності.
Тобто, можна констатувати, що власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, чим визначається її місце в системі виробничих відносин.
Приватизація в Україні дала неоднозначні результати. З одного боку, вона стимулювала приватну ініціативу і була одним з важливих чинників виходу країни з глибокої системної кризи 1990-х років. З іншого – приватизація не виправдала очікувань, у багатьох випадках її результатом не стала поява ефективного власника, а часом вона створила серйозний дисбаланс приватних і суспільних інтересів, зумовлений невиконанням інвесторами взятих на себе зобов'язань, концентрацією майна в руках олігархічних структур. Серйозною проблемою залишається недостатня легітимність створеного приватного капіталу, що формувався в умовах численних порушень чинного законодавства.



Список використаної літератури:
Г.І.Башнянин, П.Ю.Лазур, В.С.Медведев. Політична економія. Частина 1. Загальна економічна теорія. – Київ, 2005
Гальчинський А.С. Україна: Поступ у майбутнє. - Київ: Наукова думка, 2007. – 220 с.
Украинская приватизация: плюсы и минусы / Под. ред. А.И. Пасхавера. – К.: Центр экономического развития, 2001.
Алимов А., Емченко В. Приватизация: стратегия завершающего этапа // Экономист. № 202. – 2006. – С. 28-32.
Лоскутов В.И. Организация, управление, собственность. - Мурманск, 2004. - С. 50 - 51.
Дементьев В.В. Мотивація домінуючих власників і система економічної влади в перехідній економіці - 10 серпня 2004 р.
Газета «Дзеркало тижня», № 467.