План
І. Вступ.
ІІ. Правова регламентація організації та діяльності судових органів України.
1. Деякі відомості з історії судочинства на території України.
2. Основні принципи та засади судочинства.
3. Верховний суд.
4. Військові суди.
5. Конституційний суд.
6. Арбітражні суди.
7. Третейські суди.
8. Оскарження судового рішення. Апеляційний суд.
9. Суд присяжних.
10. Суддівське самоврядування.
11. Органи юстиції та їх участь в організації діяльності судів.
12. Судово-правова реформа в Україні.
ІІІ. Заключення.
Список використаної літератури.
Конституція України, прийнята 28 червня 1996р., закріпила визнаний світом демократичний принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Всі три гілки влади є самостійними, кожна діє лише в межах своєї компетенції, визначеної Конституцією та законами.
Особливо важливим є це положення для судової системи. Конституція надає всі можливості для створення дійсно демократичної та незалежної судової системи, яка, в свою чергу забезпечує захист прав людини на державному рівні, тобто забезпечує головний принцип любої правової держави– принцип верховенства права. Cудова система є “лакмусовим папірцем” при вирішенні питання, чи є держава правовою.
Оскільки завданням судової влади є здійснення судочинства, яке в Україні здійснюється виключно судами, то дуже важливими є питання правового визначення організації та діяльності різноманітних судових органів.
Саме деяким з цих питань присвячена ця роботі. В основному розглянуті різні види судових органів, передбачених Конституцією та чинним законодавством, питання їх організації, складу, структури, визначені Конституцією, законами та іншими нормативними актами. Також розглядаються проблеми відповідності реально існуючої судової системи конституційним нормам; наведені деякі відомості з історії судочинства в Україні.
*****
З прийняттям християнства на території України з’являються церковні закони, які були систематизовані і стали відомі під назвою Устава Володимира. Серед іншого, Устав затверджує існування церковного суду, який мав карати за здійснення язичницьких обрядів, розглядав справи про неосвячений церквою шлюб, розлучення, майнові спори, побиття батька або матері. Діяльність цього суду базувалася на нормах церковного права.
В Хст. був створений збірник законів “Закон руський”- прототип “Руської правди”, на основі якого велося судочинство.
“Руська правда” Ярослава Мудрого продовжує регламентувати діяльність судів, тут досить добре простежується трансформація звичаїв у норми права, що стосується процесуального права. За “Руською правдою”, якщо відносини, присутні у справі, не врегульовані нормативно- або звичаєво-правовими засобами, то судді мали приймати рішення, керуючись власною правосвідомістю. З часом такі рішення перетворювались в юридичну норму щодо подібних справ.
Важливою рисою судово-адміністративного устрою Київської Русі був поділ судочинства на світське і церковне.
Найнижчою судовою інстанцією були громадські суди, які складалися із сільських старшин. Складні справи розглядали за участю представників декількох сіл.
На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. В них засідали або самі князя, або їх представники. В процесі княжого судочинства брали участь “ябетник” (обвинувач), “метальник” (писар), “істці” (слідчі).
Існував також суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи, причому щодо холопа рішення феодала оскарженню не підлягало.
Церковні суди – це суд митрополита і владики. Їх юрисдикція поширювалась на духовенство і на так званих церковних людей.
Таким чином, в Київській Русі існувала станова судова система.
Найвищою судовою установою Великого князівства Литовського був суд Великого князя або його довіреної особи. Поруч із судом князя існував і суд Ради. Також судові функції виконували намісники, а потім воєводи та старости.
Судебником 1468р. було узаконено одноособовий панський суд, тобто пан-шляхтич вершив суд над селянами.
Існував також копний (народний) суд, діючий на основі звичаєвого права, до якого могли звертатися представники усіх станів населення.
За статутом 1566р. у кожному повітовому міст було створено три судові установи: земські (обиралися шляхтою), гродські (одноособові) і підкоморні суди.
У містах з Магдебурзьким правом судові справи міщан розглядала судова колегія.
Як бачимо, судова система за польсько-литовської доби теж була становою.
В період національно-визвольної війни було введено систему козацьких судів, які складалися з сільських, сотенних та полкових судів. Діяли ці суди на основі законів, прийнятих ще за польських королів та литовських князів. У 1760р. була проведена судова реформа, яка поновлювала в Україні станову систему та відокремила судову владу від адміністративної. За цїєю реформою судді були виборними, найвищою інстанцією був Генеральний суд.
Слід підкреслити велику роль звичаєвого права в Україні. Наприклад, в Січі вищою судовою установою був кошовий суд, який своїх рішеннях виходив з норм звичаєвого права та здорового глузду.
Після приєднання України до складу Російської імперії в Україні діяли загальноросійські джерела процесуального законодавства. Веденням слідства і виконанням вироків займалася поліція, вона ж була і судовим органом при розгляді незначних справ. Поміщики мали право чинити одноосібно чинити суд над селянами.
У 1864р. було проведено судову реформу: станові суди скасовувалися і вводилися загальні судові установи, було введено інститут мирових суддів.
В цей час в західноукраїнських землях діяла австрійська судова система, де верховна судова влада належала імператорові.
В УНР за конституцією найвищою судовою установою УНР був Генеральний Суд, який обирався Всенародними зборами. В період гетьманату вищою судовою інстанцією був Сенат.
Щодо судової системи України за часів Радянського Союзу, слід відмітити те, що вона не охоплювала весь об’єм справ, пов’язаних із засудженням (особливо до 50-х років). Йдеться про позасудові процеси щодо “ворогів народу”. Було створене Державне політичне управління, яке користувалося правом проведення позасудових репресій. Також слід відмітити так звані “трійки”, коли декілька партійних керівників вирішували справу щодо вчинків, що в той час кваліфікувалися як державні злочини.
На даний момент організація і діяльність судів в Україні регламентується розділом VIII Конституції, Законом “Про судоустрій України”, Законом “Про Конституційний Суд України”, Законом “Про Верховний Суд”, Законом “Про арбітражний суд”, Законом “Про статус суддів”, Цивільним процесуальним кодексом, Кримінальним процесуальним кодексом, Арбітражним процесуальним кодексом та іншими нормативними актами.
В основному законі не дається повного визначення судової системи, а лише визначаються основні принципи та засади її створення та функціонування. Більш детальна регламентація щодо організації та діяльності різних судових органів подається у відповідних законах.
Ст. 124 Конституції визначає, що судова система України поділяється на дві гілки – суд конституційної юрисдикції та суди загальної юрисдикції. Єдиним судовим органом конституційної юрисдикції є Конституційний суд.
Згідно ст. 125 Конституції судова система України будується за принципом територіальності та спеціалізації; що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. За цією статтею відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.
Принцип територіальності означає, що юрисдикція окремих ланок судової системи поширюється на певні території, які можуть збігатися, а можуть і не збігатися з адміністративно-територіальними одиницями. Побудова судової системи за принципом територіальності з урахуванням транспортних комунікацій і зв’язку між населеними пунктами забезпечує наближеність судів до населення та їх доступність. Спеціалізація суддів або цілих судів з розгляду справ певних категорій сприяє підвищенню професіоналізму суддів завдяки поглибленому вивченню окремих галузей законодавства та практики його застосування.
На сьогодні до спеціалізованих судів можна віднести арбітражні(господарські) суди, функціонуючі як самостійний суб’єкт судової влади; та військові суди.
Згідно з Законом України “Про судоустрій”, систему загальних судів України складають Верховний Суд України, Верховний Суд Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, міжобласний суд, міжрайонні (окружні), районні (міські) суди та військові суди регіонів, Військово-Морських Сил і гарнізонів.
Місцеві суди (районні(міські), військові суди гарнізонів та арбітражні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя) є основною ланкою цієї системи. Це є суди першої інстанції, які розглядають переважну більшість цивільних, господарчих, кримінальних та адміністративних справ. Саме тут повинна широко запроваджуватися спеціалізація судів. Конституція дає можливість в новому законі про судоустрій створення спеціалізованих ланок місцевих судів, наприклад, сімейних, адміністративних, фінансових тощо. Передбачені конституцією вищі спеціалізовані суди мають виконувати функції судового нагляду за діяльністю відповідних судів нижчого рівня.
Ст. 129 Конституції визначає основні засади судочинства:
1. законність;
2. рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
3. забезпечення доведеності вини;
4. змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
5. підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
6. забезпечення обвинуваченому права на захист;
7. гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
8. забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;
9. обов'язковість рішень суду.
В п.4 мова йде про змагальність у судовому провадженні кримінальних справ, і цей принцип повинен активно втілюватися в судове провадження. Можливості захисту та обвинувачення у провадженні кримінальних справ щодо збирання і представлення судові доказів повинні бути однаковими. Сьогодні ж підсудний і його захисник не мають таких прав, як державний обвинувач. Реалізація принципу змагальності тісно пов’язана із здійсненням прав і свобод людини.
Важливим є положення ст. 130 Конституції, що фінансування та належні умови функціонування судів та діяльності суддів забезпечує держава. На утримання судів у Державному бюджеті визначається окрема видаткова стаття.
За ст.3 Закону “Про судоустрій” діяльність суду спрямована на зміцнення законності і правопорядку, запобігання правопорушенням і має завданням охорону від посягань на закріплені у Конституції суспільний лад, його політичну та економічну системи; на права і свободи громадян; права і законні інтереси державних підприємств, установ та організацій; а також виховання у громадян неухильного виконання Конституції та законів.
За ст.4 Закону “Про судоустрій” суди здійснюють свою діяльність шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ по спорах, що стосуються прав та інтересів громадян, підприємств, установ та організацій, та кримінальних справ, рішення за якими пов’язані з застосування встановлених законом мір покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних.
Згідно зі ст.8 всі суди України утворюються на засадах виборності суддів і народних засідателів.
Ст. 10 передбачається як колегіальний, так і одноособовий розгляд справ. В судах першої інстанції кримінальні і цивільні справи розглядаються судом у складі трьох суддів, двох суддів і трьох народних засідателів або суддею одноособово у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним та Цивільним процесуальним кодексами. Розгляд справ судами другої інстанції в касаційному та порядку нагляду, здійснюється тільки колегіально.
Народні засідателі користуються всіма правами суддів.(ст. 11).
Розгляд справ у всіх судах України є відкритим, крім випадків, встановлених законом.
Закон передбачає участь в судовому процесі прокурора, який сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справи. Також в суді можуть приймати участь захист (адвокат) та представники громадських організацій та трудових колективів.
Порядок провадження справ в судах визначається процесуальними кодексами.
Носіями судової влади є судді(ст. 1 Закону “Про статус суддів”), вони є недоторканими(ст.13). Згідно ст.9 Закону “Про статус суддів” судді районних (міських), міжрайонних (окружних) судів обираються відповідно обласними, Київською і Севастопольською міськими Радами народних депутатів. В Республіці Крим судді районних (міських), міжрайонних (окружних) судів обираються Верховною Радою Республіки Крим. Судді інших судів обираються Верховною Радою.
Згідно ст. 125 Конституції України найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний суд України. Його діяльність регламентує гл. 4 Закону України “Про судоустрій”.
Верховний суд у межах своїх повноважень розглядає справи як суд першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду і в зв'язку з нововиявленими обставинами; вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику, вирішує в межах своїх повноважень питання, що випливають з міжнародних договорів України та ін.
В ст. 40 подано таке положення: “Відповідно до Конституції України Верховному Суду України належить право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України”. Але ж це положення відповідає конституції 1978р.(ст.103), а в конституції 1996р. немає положення про те, що Верховний суд має право законодавчої ініціативи.
Ст. 41 Закону про судоустрій визначає, що Верховний Суд України обирається Верховною Радою України строком на десять років у складі Голови, заступників Голови, членів Верховного Суду і народних засідателів.
Верховний Суд один раз у п'ять років інформує Верховну Раду про свою діяльність.
Ст. 43 визначає, що Верховний Суд діє в складі Пленуму Верховного Суду, судових колегій в цивільних, кримінальних та військових справах. Для розгляду організаційних питань роботи Верховного Суду утворюється президія Верховного Суду.
Ст. 44 та 45 визначають, що Пленум Верховного Суду скликається не менш як один раз на три місяці, очолює Пленум голова Верховного Суду. Пленум у межах своїх повноважень розглядає справи в порядку нагляду і в зв'язку з нововиявленими обставинами; розглядає матеріали узагальнення судової практики і судової статистики, дає керівні роз'яснення судам у питаннях застосування республіканського законодавства та ін. Пленум також затверджує склад судових колегій Верховного Суду.
Статус Президії Верховного Суду визначає ст.50 Закону Про судоустрій. Склад Президії Верховного Суду України, яку очолює Голова Верховного Суду, затверджується Президією Верховної Ради. Президія Верховного Суду України розглядає питання організації роботи судових колегій і апарату Верховного Суду України, а також подає допомогу нижчестоящим судам у правильному застосуванні законодавства, координуючи цю діяльність з Міністерством юстиції України.
Голова Верховного Суду, згідно ст.51, приносить у межах і порядку, встановлених законом, протести на рішення, вироки, ухвали і постанови по судових справах; організує роботу по вивченню і узагальненню судової практики, аналізу судової статистики; скликає Пленум та президію Верховного Суду; керує організацією роботи судових колегій, апарату Верховного Суду та ін
При Верховному суді діє науково-консультативна рада.
Організацію та діяльність військових судів визначає гл. 3-1 Закону України “Про судоустрій”. Військові суди здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, передбачених законодавством України. Їх діяльність спрямована на охорону від будь-яких посягань безпеки України, боєздатності і боєготовності її військових формувань, захист прав і свобод військовослужбовців та інших громадян.
Ст. 38-2. визначає, що в Україні утворюються військові суди гарнізонів, регіонів і Військово-Морських Сил.
Як уже зазначалося, військові суди в Україні виділені у спеціалізовану галузь системи судів загальної юрисдикції. Але ж справи, що ними розглядаються, не мають якихось особливостей, що були б перешкодою для розгляду їх у мирний час судами загальної юрисдикції. Виняток становить тільки спеціальний суб’єкт злочину. Проте це не перешкода для розгляду справ у таких судах, про що свідчить досвід Німеччини, Франції.
Конституційний суд України діє незалежно від судів загальної юрисдикції. Організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією та законом “Про Конституційний суд України”
Ст 2. цього Закону визначає, що Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій її території.
Справи В Конституційному суді розглядаються лише колегіально.
Складається Конституційний Суд з вісімнадцяти суддів (по шість від президента, Верховної Ради та з’їзду суддів). Судді призначаються на 9 років без права повторного обрання.
Згідно ст.13 зазначеного закону, Конституційний Суд розглядає справи щодо конституційності законів та інших правових актів; відповідності Конституції України міжнародних договорів(чинних або тих, що вносяться до Верховної Ради для приєднання до них України); додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду зі
складу суддів Конституційного Суду на один трирічний строк(ст. 20). Голова організовує роботу колегій суддів, комісій та Секретаріату Конституційного Суду, скликає та проводить засідання суду та ін.
Кожен суддя Конституційного суду має наукового консультанта і помічника.
Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду України здійснює Секретаріат Конституційного Суду на чолі з керівником (ст.32).
Конституційний Суд України на своєму засіданні утворює з числа своїх суддів постійні комісії, що є допоміжними робочими органами з питань організації його внутрішньої діяльності (ст.33). Також на пленарних засіданнях Конституційний Суд може створювати тимчасові комісії за участю фахівців відповідних галузей права(ст.34).
Формами звернення до Конституційного Суду України є
конституційне подання та конституційне звернення. Звертатися до Конституційного суду можуть як фізичні, так і юридичні особи, а також президент, Верховна Рада або частина її складу, Верховний Суд та ін.
В Конституції України немає окремого положення про арбітражні суди. Тобто арбітражні суди є спеціальними судами загальної юрисдикції. З їх створенням реалізується конституційний принцип спеціалізації системи судів.
Організація і діяльність арбітражного суду регламентуються Конституцією, Законом “Про арбітражний суд”, Арбітражним процесуальним кодексом, іншими законодавчими актами та міждержавними договорами й угодами.
Арбітражний суд є незалежним органом у вирішенні всіх
господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Також арбітражними судами розглядаються справи про банкрутство.
За ст.3 Закону “Про арбітражний суд” основним завданням арбітражного суду є захист прав та інтересів учасників господарських правовідносин, що охороняються законом;
Згідно ст.4 Арбітражний суд утворюється на засадах призначення всіх арбітрів Верховною Радою.
Систему арбітражних судів України складають Вищий арбітражний суд, арбітражний суд Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і Севастополя. Верховною радою можуть створюватись і інші суди(міські, міжрайонні та ін.).
Згідно ст.7 арбітражні суди складаються з голови, його заступників та арбітрів. Для вирішення організаційних питань арбітражний суд Республіки Крим, арбітражний суд області, міст Києва і Севастополя може утворювати президію.
За ст.10 найвищим органом у вирішенні господарських спорів і здійсненні нагляду щодо рішень арбітражних судів України та контролю за їх діяльністю є Вищий арбітражний суд України, який складається з Голови, заступників Голови та арбітрів і діє у складі пленуму, президії та арбітражних колегій по розгляду спорів та перегляду рішень, ухвал, постанов. Вищий арбітражний суд також розробляє пропозиції щодо організації і діяльності третейських судів на території України.(ст. 32)
Компетенцію різних арбітражних судів та порядок провадження справ визначає Арбітражний процесуальний кодекс та інші документи.
Найважливіші питання діяльності арбітражних судів України вирішує Пленум Вищого арбітражного Суду. Пленум також узагальнює арбітражну практику та статистику і дає керівні роз'яснення іншим органам щодо розв’язання спорів.
Президія Вищого арбітражного суду України вирішує питання організації та діяльності, підбору кадрів арбітражних судів України; переглядає в порядку нагляду рішення, ухвали, постанови Вищого арбітражного суду та переглядає за нововияленими обставинами справи, розглядувані в минулому самою президією; призначає склад арбітражної колегії Вищого арбітражного суду та ін.
Згідно зі ст.30. для підготовки науково обгрунтованих рекомендацій з питань організації та діяльності арбітражного суду, розробки пропозицій щодо вдосконалення законодавства та ін. при Вищому арбітражному суді утворюється науково-консультативна рада з провідних вчених та інших висококваліфікованих спеціалістів.
Конституція також не забороняє створення третейських судів, тобто таких, що обираються сторонами, які вирішують спір. Щодо організації та діяльності третейських судів в Україні досі діє “Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями і установами”, затверджене постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975р. Слід зазначити, що це положення не виключає існування постійних третейських судів.
Третейські суди розглядають справи, віднесені до компетенції арбітражних судів. Обирається третейський суд керівниками юридичних осіб, виступаючих сторонами за справою, із складу осіб, компетентних у вирішенні даної справи. Це можуть бути керівники організацій, об’єднань, підприємств, робітники науково-дослідних закладів та ін. Суд обирається у складі одного або довільного непарного числа суддів, які обирають голову.
Сторона, яка визнала за необхідне розгляд справи третейським судом, повідомляє другу сторону про це та зазначає осіб, яких вона обирає третейськими суддями. Якщо друга сторона не погоджується з цим, справа передається на розгляд арбітражного суду. При досягненні згоди між сторонами про розгляд спору в третейському суді зацікавлена сторона письмово викладає свої вимоги та подає їх одному із суддів. В процесі розгляду справи третейський суд має право вимагати від сторін необхідні матеріали; зобов’язати сторони здійснити перевірку своєї діяльності; призначити експертизу та ін.
Рішення виноситься в письмовій формі більшістю голосів(коли суд складається з трьох і більше суддів) і підписується всім складом суду.
Як і рішення всіх судів, рішення третейських судів є обов’язковими для виконання.
Справи, розглядувані третейськими судами, зберігаються у арбітражних судах за містом розгляду справи. До цих судів подаються і скарги на рішення третейських судів.
Ст. 129 Конституції забезпечує право апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Ст. 125 визначає можливість організації та діяльності апеляційних судів.
Касаційне оскарження досить добре опрацьовано як в процесуальному законодавстві України, так і на практиці. Що ж до апеляційного оскарження, то це нова форма для українського судочинства, її немає у чинному законодавстві. Відповідно не діють і апеляційні суди. Тому для подальшого розвитку та демократизації судової влади, якнайшвидше треба законодавчо визначити діяльність апеляційних судів. Апеляційні суди можуть створюватись як окремі судові установи, а також у складі апеляційних колегій у судах другої інстанції. Введення апеляційних судів забезпечить можливість вирішення справ по суті в двох судових інстанціях. При цьому апеляційна інстанція не скасовує судове рішення з направленням справи на додаткове розслідування, а приймає рішення самостійно, досліджуючи докази.
Апеляційне провадження відрізняється від касаційного тим, що перше служить для перегляду по суті як незаконних, так і несправедливих, з точки зору, фактичних обставин справи, рішень (питання права і факту), а касаційне провадження служить для відміни з направленням на новий розгляд у суд першої інстанції рішень, прийнятих з порушенням процесуального або матеріального закону (тільки питання права). Тобто апеляційне провадження є більш ширшим та демократичним. Тому створення апеляційних судів є одним з перших завдань судово-правової реформи.
Ст. 124 Конституції визначає, що народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних.
Інститут народних засідателів в Україні зараз реально існує і діє. Ситуація ж з судом присяжних така сама, як і з апеляційним судом – немає жодного закону або іншого нормативного документа, який би регламентував його організацію та діяльність. Взагалі серед правників точаться дискусії щодо необхідності суду присяжних. Прибічники такої форми здійснення правосуддя вважають, що введення таких судів допомагає боротися з корупцією в судових органах, допомагає позбавитися від звинувачувального нахилу в кримінальному процесі, відділяє правосуддя від виконавчої влади( в тому числі від звинувачення). Суд присяжних діє у багатьох розвинутих у правовому відношенні країнах: США, Канаді, Франції, Великобританії та ін.
Критики суду присяжних вважають цей інститут анахронізмом, аргументуючи це тим, що суд присяжних – це результат емоцій, а не правовиконавчої судової діяльності; що навіть у Англії, “матері” суду присяжних, спостерігається відхід від нього.
Враховуючи погляди прихильників та критиків, найбільш прийнятним для України є європейський аналог: суд присяжних повинен складатися з професійних суддів та саме присяжних.
Згідно ст. 130 Конституції для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування, яке є однією з найважливіших ознак незалежності судів та суддів. Розкривається це положення в Законі України про органи суддівського самоврядування.
Згідно ст. 1 цього закону суддівське самоврядування здійснюється через конференції суддів загальних судів Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, конференцію суддів військових судів України, збори суддів Верховного Суду України, збори суддів Вищого арбітражного суду України, конференцію суддів арбітражних судів України і найвищий орган суддівського самоврядування- з'їзд суддів України.
Органи суддівського самоврядування обирають членів кваліфікаційної комісії суддів; обговорюють питання застосування законодавства, обговорюють питання про організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності судів та ін.
Згідно ст. 131 Конституції в Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить внесення подання про призначення або звільнення суддів; прийняття рішень стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності, здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів.
Хоча 15 січня 1998р. й було прийнято Закон Про Вищу раду юстиції, саму раду й досі не створено.
Конституційні повноваження Вищої ради юстиції та інші, згідно ст.19 Закону про судоустрій, виконують Міністерства юстиції України та Республіки Крим, управління юстиції обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Зазначені органи розробляють і вносять пропозиції з питань організації судів та щодо змін у мережі судів та їх штату; організують роботу з кадрами судів по підвищенню їх кваліфікації і перепідготовці, здійснюють добір і разом з Верховним Судом представляють кандидатури для обрання суддями; забезпечують ведення судової статистики та аналіз статистичних даних; організують матеріально-технічне забезпечення судів та створюють належні умови для здійснення правосуддя; здійснюють організаційне забезпечення виконання окремих категорій рішень судів.
В умовах становлення держави та реального втілення принципу верховенства права виникає необхідність у проведенні радикальної судово-правової реформи як найважливішого інструменту побудови саме такого суспільства, яке визначене Конституцією.
Схвалена Верховною Радою в квітні 1992р. Концепція судово-правової реформи була значним кроком в указаному напрямку. В перші роки її реалізації були прийняті важливі закони (“Про статус суддів”, “Про нотаріат” та ін.) та внесені зміни та доповнення до чинного законодавства, які спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та ін.
Проте було здійснено лише частину першого етапу реформи. Другий етап передбачав створення спеціалізованих судів – адміністративних, сімейних, зі справ неповнолітніх; створення Вищого апеляційного суду України; третій етап - проведення подальшої роботи по спеціалізації судів; реалізація наукових програм по удосконаленню судово-правової реформи та ін.
В 1995 році реформа загальмувала і набула вузько відомчого характеру. Одним з головних факторів такого перебігу подій стала відсутність фінансування реформи.
З прийняттям нових законів та під дією інших факторів виникла необхідність розробки нової концепції.
10 грудня 1994р. розпорядженням президента було утворено Комісію з розробки Концепції судово-правової реформи в Україні та зобов’язано цю комісію до 28 лютого 1995 року подати проект Концепції. Потім іншим розпорядженням від 22 листопада 1995р. було утворено комісію для доопрацювання концепції та строк її подання перенесено на 1 березня 1996р. Указом президента № 1128/97 від 8 жовтня 1997 року було створено Координаційну раду з питань судово-правової реформи на чолі з В.П Пустовойтенко, основним завданням якої є знову ж таки розробка Концепції; у Верховній Раді було створено постійну Комісію з питань правової політики і судово-правової реформи.
Не дивлячись на ці заходи, Україна досі не має відповідного дійсності офіційного програмного документа щодо подальшого розвитку та реформування судової системи.
При розгляді деяких Конституційних норм щодо судової системи були наведені приклади невідповідності реального життя та законів цим нормам. Крім зазначених, існує ще маса таких протиріч, деякі з яких носять взагалі парадоксальний характер. Наприклад, за чинним законодавством обсяг прав обвинуваченого фактично ширше, ніж у потерпілого. А за недостатності коштів у держави на захист потерпілого це протиріччя ще більш поглиблюється. До того ж чинним процесуальним законодавством порушується деякі права людини.
А тому основними завданнями судової реформи на найближчий час є приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції, прийняття нових законів (в першу чергу про судоустрій), у яких повинні бути реалізовані всі конституційні норми (про апеляційний суд, про суд присяжних, про утворення спеціалізованих судів та ін.); налагодження фінансування діяльності судових органів та ін. Робота по забезпеченню у процесуальному законодавстві права свободи та особистої недоторканості та права недоторканості житла, згідно з п.13 Перехідних положень Конституції, повинна бути здійснена до 2001 року.
*****
Як показує історичний розвиток, стан судової системи, її демократичність, об’єктивність рішень по справам напряму залежать від наявності державності. Тобто зараз, коли Україна здобула незалежність, є всі можливості для створення демократичної судової системи.
І це повинне бути одним з найголовніших завдань на шляху входження України в європейське та світове співтовариство як правової держави.
Список використаної літератури
1. Конституція України.
2. Закон України “Про судоустрій” від 5 червня 1981р. із змінами, внесеними згідно із Законами №2464-12 від 17.06.92, №4017-12 від 24.02.94.
3. Закон України “Про арбітражний суд” від 4 червня 1991 зі змінами і доповненнями, внесеними законами №2350-12 від 15.05.1992, №2691-12 від 14.10.1992, №3346-12 від 30.06.1993, №96 від 20.02.97 р.
4. Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р.
5. Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р. із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 2.02.1994р. №3913-XII, 24.02.1994 р. №4015-XII, 5.10.1995 р. №358/95-ВР, Постановою Верховної Ради України від 6.05.1993р. №3192-XII.
6. Закон України “Про органи суддівського самоврядування” від 2 лютого 1994 р.
7. Концепція судово-правової реформи в Україні, Затверджена Постановою Верховної Ради України №2296-XII від 28.04.1992р.
8. Розпорядження президента України “Про утворення Комісії з розробки Концепції судово-правої реформи”. №182/94-рп.від 10.12.1994р.
9. Розпорядження президента України “Про утворення Комісії для доопрацювання проекту Концепції судово-правової реформи в Україні”. N 417/95-рп від 22.11.1995р.
10. Указ президента України “Про Координаційну раду з питань судово-правової реформи” №1128/97 від 08.10.1997р.
11. “Положение о третейском суде для разрешения хозяйственных споров между объединениями, предприятиями, организациями и учреждениями”. Утверждено постановлением Госарбитража при Совете Министров N 121 от 30.12.1975г.
12. В. Онопенко. Конституція й судочинство: розбіжності та парадокси// Закон і бізнес. – 1997.- №42.
13. Ю. Димитров. Навіщо нам потрібен апеляційний суд?// Право України. – 1994. - № 3-4.
14. Г. Омельяненко. Нова Конституція України і питання судової влади та судочинства// Право України. – 1996. - №10. – С. 11-16.
15. В. Бойко. Нова Конституція і судова влада// Право України. – 1997. – №1. – С. 16-18.
16. Г. Омельяненко. Правове регулювання та законодавче забезпечення судово-правової реформи в Україні// Право України. – 1998. - №1. – С. 73-78.
17. Касинюк Л.А. Основи Конституційного права України. – Харків: ТОВ “Одісей”. – 1997.- 160с.
18. О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов та ін. Історія держави і права України. За ред. проф. В.Г.Гончаренка. Курс лекцій. – Київ.:“Вентурі”., 1996. – 288с.