1Поняття світогляду, його складові та значення у житті людини.
Саме світогляд, як свідчить про це вже саме слово, включає у себе те, що формує не той світ, про який ведуть розмову астрономи та фізики, а той, в якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини.
У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення про основні засади та особливості світу.
Отже, світогляд постає формою загального людського самовизначення в світі. Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.
Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:
а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом з оцінкою, відношенням;
б)предмет світогляду - відношення "людина - світ " постає майже безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуаль-них утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви , мету та ін. Через це складовими світогляду постають: • погляди, • переконання, • принципи, • ідеали, • цінності, • вірування, • життєві норми та стереотипи.
ОСНОВНІ СВІТОГЛЯДНІ ПИТАННЯ(За німецьким філософом І. Кантом):
Місце людини в світі
Що я можу знати ?
Що я маю робити ?
На що я можу сподіватися ?
Що таке людина ?
Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані; зрозуміло, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих.
2Вихідні особливості людс. становища в світі; необхідність людського самовизначення.
Саме світогляд, як свідчить про це вже саме слово, включає у себе те, що формує не той світ, про який ведуть розмову астрономи та фізики, а той, в якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини.У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення про основні засади та особливості світу.
Отже, світогляд постає формою загального людського самовизначення в світі. Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.
Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:
а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом з оцінкою, відношенням;
б)предмет світогляду - відношення "людина - світ " постає майже безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуаль-них утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви , мету та ін. ОСНОВНІ СВІТОГЛЯДНІ ПИТАННЯ(За німецьким філософом І. Кантом):
Місце людини в світі
Що я можу знати ?
Що я маю робити ?
На що я можу сподіватися ?
Що таке людина ?
Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані; зрозуміло, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих.
За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного освоєння світу, яка покликана;
¦ Інтегрувати людину у світ;
¦ надати їй найперших життєвих орієнтирів;
¦ подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.
Досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв'язки світоглядні уявлення і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знає про існування світогляду, проте у деяких життєвих ситуаціях уникнути зустрічі з ним просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень. Це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною й у більш простих та буденних ситуаціях, наприклад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; Інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова: "Людина не повинна так робити", тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те. якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.
3Типологія світогляду. Світогляд і філософія.
Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду.
* Типологія світогляду - це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.
Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак:
За будовою розрізняють світогляд цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності - реалістичний, фанта-стичний, викривлений, адекватний дійсності; за ставленням до визнання існування вищих сутностей - релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний. Дуже поширеною є також типізація світогляду за ознакою соціальних станів та верств суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями, може додати до наведеної типології світогляду свої додаткові ознаки та вивести на їх основі інші види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, що це зробити не просто і не легко.
Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозволяють помітити, що філософія постає певним видом світогляду: у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях.
Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду.
Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визначені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх зв'язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетичною інтелектуальною діяльністю. Значить, філософствувати - це не просто думати про світоглядні проблеми, а • усвідомлювати їх необхідність, • їх зв'язки, • їх сторони, • характеристики та • складові, виражені через певну термінологію.
* Отже, філософія: 1) це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень; 2) це усвідомлений світогляд; 3) вона повинна прагнути бути => аргументованою, => внутрішньо стрункою, => логічно послідовною.
Звідси випливають основні аспекти взаємозв'язку філософії та світогляду: філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою; як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому в ньому; це позначається в літературі у такий спосіб - "філософія є теоретичним ядром світогляду". З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження - світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд. Світогляд у цілому постає духовним ґрунтом для виникнення та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв'язання.
4Особливості міфології як світогляду. Причини "міфологічного ренесансу" у XX ст.
Історично першою формою світогляду прийнято вважати - розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін.
На перший погляд може здаватися, що міфи - це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та нссохоплгаючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм - "злиття всього з усім"; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших форм свідомості постає майже неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку в деяких видах мистецтвознавства називають "зникненням ефекту рамки": коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритись у той зміст.
Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо - міфу як розповіді про дійсність; ні, міф і був єдиною та єдино можливою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до проникнення в особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавались незмінними і а недоторканими із покоління у покоління.
Чим були зумовлені саме такі характерні риси міфологічної свідомості? Можна стверджувати, що вирішальну роль тут відіграло фактичне злиття архаїчної людини з природою: давня людина поставала майже органічною частиною природних процесів, була інтегрована у ці процеси, перебувала у великій залежності від них. Між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж.
Проте вже давня людина не була тотожною із природою хоча б тому, що вона не лише пристосовувалася до неї, а й впливала на природу, до певної міри змінювала її. Між людиною та природою існували опосередковуючи ланочки, серед яких найперше значення мали штучно зроблені знаряддя праці. Згодом сфера штучно створених речей та явищ почала розростатися та все більше віддаляти людину від природи.
Означена сфера заснована на технологіях людської діяльності (технологію у даному випадку слід розуміти у широкому значенні - як вироблені способи людської діяльності), а останні вимагають і особливого мислення, не міфологічного, де все здатне переходити в усе, а такого мислення, яке фіксує себе у своїх послідовних діях. Пізніше таке мислення назвали дискурсивним, таким мисленням, яке рухається послідовно, впорядковано, через чітко фіксовані пункти власного руху до певних результатів.
Дискурсивне мислення суперечить міфологічному, тому внаслідок історичного розвитку людської діяльності, внаслідок розростання сфери соціально-культурних процесів, разом із появою та формуванням дискурсивного мислення міфологічна свідомість починає руйнуватися.
Тепер масова суспільна свідомість час від часу відчуває своєрідну ностальгію за міфологією, її цілісністю, її спорідненістю із людськими мріями, бажаннями, за міфологічною одухотвореністю та обжитістю світу. Наприклад, своєрідний "міфологічний ренесанс" Європа пережила у XX ст., коли внаслідок величезної раціоналізації життя, його технізації та технологізації виникла зворотна реакція - підсвідоме прагнення повернутись у живий, цілісний світ, пронизаний бажаннями, душевними пориваннями, живими пристрастями.
Міфологічний світогляд і філософія
Міфологічний світогляд <= відмінності => Філософія
Формується і функціонує стихійно Постає свідомою та усвідомленою
інтелектуальною діяльністю
Міфологія не мас вечора, Є авторською формою мислення та
її творцем є народ інтелектуальної творчості
Характеризується відсутністю розмежу- Знаменує виділення людини із природи, а
вання і протиставлення світу й людини постає індивідуальною формою світоглядного самовизначення людини
Міф розповідає про явища оточуючого світу. Пояснює свої твердження
Міфологічна свідомість є синкретичною, Характеризується дискурсивним,
тобто бачить світ цілісним, універсальним тобто аналітико- синтетичним мисленням
5Характерні риси філософського мислення.
Риси філософського мислення:
- Має рівень гранично широкого узагальнення(категорії принципи ), що виходить на межу буття і небуття
- Постає формою людською самоусвідомлення, мислення під кутом зору людини, її життєвого вибору
- Окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, а й такою, якою має бути
- Є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням та думкою про якусь реальність
- Постає внутрішньо зв’язним , логічно послідовним, аргументованим
- Прагне поставити і розв’язати граничні, абсолютні проблеми людського буття
Зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона пройнялася рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.
# Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам. не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності.
Видатний німецький філософ XIX ст. Г. Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією.
# Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте колена наука мас відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який посіпає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично зліінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.
Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати ЇЙ надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення.
# Філософія та мистецтво схожі між собою в тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено; окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди й усюди знаходять предмет своєї уваги.
Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людській інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності.
# Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується па вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись па дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.
Отже, філософія постає безумовно своєрідного, особливою формою людського світо осмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та залишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показником того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.
6 Структура та функції філософського знання.
Основні розділи філософії:
Сферами реальності<=визначається <=Структура філософського знання
| |->онтологія
|->природа, світ, космос --------------------------------- |->натурфііософія
| |->космологія
|
| |-> соціологія
| |-> соціальна філософія
|->суспільство та суспільна історія ------------------ |-> філософія історії
| |-> культурологія
| |-> етнофілософія
|
| |-> філософська антропологія
| |-> антропософія
|->сама людина з ЇЇ особливостями, здібностями,-- |-> структурна антропологія
| властивостями |-> соціобіологія
|
| |-> ноологія
| |-> логіка |->
| |-> гносеологія
|->сфера духовних або інтелектуальних процесів---|-> етика
| (сфера свідомості) |-> естетика
| |-> філософія релігії
| |-> філософія права
| |-> історія філософії
На основі осмислення природи, світу виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія .
# Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов 'язана із буттям.
# Натурфілософія, або філософія природи ("натура" - з лат. природа), постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи. Проте мимоволі нона торкається і питань людського буття, і буття суспільства, оскільки останні перебувають в органічних зв'язках із природою та поза останньою просто неможливі.
# Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поставати і як: філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу, то тоді ми маємо справу із космогонією.
На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу).
# Соціологія як окремий напрямок дослідження суспільства і людини виникла у XIX ст., хоча намагання осмислити закономірності їх розвитку присутні у фіюсофїїз давніх часів. В своєму реальному розвитку соціологія більше тяжіла до того, щоб бути наукою про факти соціального життя, тому вона перетворилася на емпіричну соціологію та соціологію окремих сторін суспільства, наприклад соціологію сім'ї.
# Філософські ж осмислення природи суспільного життя, зв 'язків суспільства та природи, сусппіьства та людської індивідуальності поступово визначилися як соціальна філософія, хоча і до сьогодні вони можуть називатися просто соціологією.
# Філософія історії також ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного про-цесувания, куди прямує історія, хто є її суб 'єктом, чи існують закони людської історії?
# Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспиьному життю надає культуротво-рення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння.
# Етнофілософія - це новий напрям сучасної філософії, покликаний окреслити значення та роль етносів в історії людства та виявити історичний сенс того, що історія розвивається саме у варіанті етніч-
ної багатоманітності; тут також стоїть завдання окреслення того, яку свою вихідну екзистенціальну якість привносить кожний етнос у історію людства в цілому.
Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія ,антропософія,структурна антропологія та соціобіологію.
# Філософська антропологія ставить собі завданням вивчати людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках. Тут, зокрема, ставиться питання про визначення сутності людини та про відмінність останньої від природи людини, про її спосіб буття та ін.
¦ Антропософія претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи у світі, її всекосмічпу функцію та причини саме таких її виявлень. На думку антропософіє, лише таке осмислення людини відкриє нам шлях до розуміння і всього іншого в світі.
# Структурна антропологія вважає, що існує певний, цілком конкретний та сталий набір інтелектуальних та реальних можливостей людини, який слід виокрелшти із історії, культури, способів людського життя; означений набір відкриває можливості для виправданого та надійного вивчення і розуміння людини.
¦ Соцюбіологія, яку сьогодні інколи додають до дисциплін антропологічного напряму, - наука про те, як змінюється людина під впливом соціальних факторів та на протязі історії. Цю науку далеко не всі згідні визнавати як філософську, проте заперечувати факт впливу соціальних факторів на людину, на ЇЇ вихідні властивості було б невиправданим, а тому п не можна сьогодні не враховувати міркувань та результатів досліджень соціобіології у філософському вивченні людини.
Нарешті, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси: логіка, гносеологія , етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії.
¦ Логіка - одна із давніших філософських дисциплін - досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати всі доведення та аргументації певної філософської концепції.
# Гносеологія - це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін "епістемологія " (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання (про це докладніше мова буде йти у відповідному розділі).
# Етика також належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин.
¦ Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого.
* Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін.
# Філософія права намагається з 'ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні.
* Історія філософії збирас історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення.
7Проблема "Схід-Захід" у розвитку сучасної цивілізації.
Уже давньогрецькі історики зафіксували проблема "Схід-Захід" у своїх творах, привертаючи увагу до суттєвих відмінностей між Сходом і Заходом * у способах життя, * характері політичного правління і, головне, * у способі світоосмислення.
Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних процесів суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не переривалися. Врешті-решт суть проблеми "Схід-Захід" полягає у тому, шо людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах. І ця несхожість змушує, з одного боку, > розширювати і збагачувати наші уявлення про людину та її можливості, а з іншого - > намагатися зрозуміти її причини, шукати шляхів людського взаємоприйнятного спілкування.
Основні відмінності між східними та західними типами цивілізації
Західні(прогресистські) цивілізації
Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.)
Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм)
Активізм, прагнення змінювати дійсність
Цоліінування індивідуального над загальним
Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення
Східні(традиціоналістські) цивілізації
Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери
Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле (традиц іонніїзм)
Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей
Домінування цілого (загального) над індивідуальним
Образний, притчовий, афористичний стиль мислення
Східна філософія орієнтується =>на вихідні канонічні джерела, шо регламентують функціонування всіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, китайське П'яти-книжжя), =>цінує найбільше те, що освячене віками, =>намагається підпорядкувати індивідуальне цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій. У зв'язку з цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування.
Історично філософія розвивалася у контексті саме цього протистояння цивілізацій: відомо, наприклад, що деякі філософи Стародавньої Греції мали контакти із східними мудрецями; не виключено, що й вони чинили на них певний вплив. Відомо також і те, що в інтелектуальному обігу античного світу функціонували деякі образи та міфологеми Стародавнього Сходу. Тому співставлений вихідних ідей східної та західної філософії допомагає нам глибше зрозуміти джерела філософського мислення та його фундаментальні особливості. .
Із розглянутих відмінностей стає зрозуміло, чому саме західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ "гуру" - духовного наставника життя: чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.
При осмисленні даного питання слід враховувати дискусійний характер даної проблеми; існує досить велика кількість культурологів та філософів, які вважають, шо зазначені відмінності є перебільшеними, що на Заході інколи люди відрізняються між собою більше, ніж у порівнянні із представниками Сходу. Проте дана проблема не вигадана, її прояви ми бачимо й сьогодні на прикладі певних політичних подій. Але слід враховувати, що вказати в наш час країни із "чисто" східним або західним цивілізаційним типом практично неможливо, але є сенс виділяти в їх житті панівні риси або тенденції.
* Протистояння "Схід-Зихід" не вичерпує всієї строкатої картини життя сучасного людства, але воно с папвплиеовішим і контрастним. Певною мірою з цим протистоянням /гов язана й історія України: чим далі ми йдемо в минуле, тим тіснішими виявляються її зв 'язки зі східною культурою (контакти з хозарами, половцями, кримськими татарами, Туреччиною та ін.), але вже в епоху Нового часу і далі Україна все більше наближалась до західноєвропейської культури. Отже, розуміння проблеми "Схід-Захід" дає нам змогу уважніше придивитись до певних аспектів української культури І філософії.
8Особливості західного та східного філософського мислення.
Основні відмінності між східними та західними типами цивілізації
Західні(прогресистські) цивілізації
Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.)
Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм)
Активізм, прагнення змінювати дійсність
Цоліінування індивідуального над загальним
Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення
Східні(традиціоналістські) цивілізації
Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери
Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле (традиц іонніїзм)
Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей
Домінування цілого (загального) над індивідуальним
Образний, притчовий, афористичний стиль мислення
Східна філософія орієнтується =>на вихідні канонічні джерела, шо регламентують функціонування всіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, китайське П'яти-книжжя), =>цінує найбільше те, що освячене віками, =>намагається підпорядкувати індивідуальне цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій. У зв'язку з цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування. .
Із розглянутих відмінностей стає зрозуміло, чому саме західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ "гуру" - духовного наставника життя: чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.
Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Європа відкрила для себе своєрідний, у чомусь екзотичний і багато в чому незрозумілий світ давньосхідної філософії. З того часу інтерес до неї не згасає. У чому секрет цієї привабливості давньосхідної філософії? Який особливий філософський акцент вносить вона у філософію взагалі?
Особливості давньосхідної філософії:
• незацікавлене духовне самозаглиблення
• повне розчинення індивідуального в загальному
• перебування у полоні чистих сенсів
Насамперед не може не викликати симпатій незацікавлене духовне самозаглиблення, якогось невтомного прагнення шукати найцінніше у глибинах людського духу, шукати заради самого пошуку. Ця "незацікавлена відсторопеність" - вічна таємниця східної філософії.
По-друге, парадоксальним виглядає прагнення східної мудрості досягти стану повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися в якусь первісну порожнечу, первісну світову тишу. Гермам Гессе, німецький письменник і знавець східної думки, окреслював зазначений момент так: "Коли власне "Я" буде цілком подолане й умре, коли змовкнуть у серці всі порухи й пристрасті, тоді має прокинутись заповідне в людському єстві, найпотаємніше, що вже перестало бути власним "Я", - прокинеться велика таїна".
Французький філософ і мислитель XX ст. Жорж Батай відзначав: "Завдяки відірваності від усього, що затор-кує відчуття, чуттєвість ця стає настільки внутрішньою, що всілякі рухи ззовні - падіння шпильки або тріск - супроводжуються найсильнішим і далекосяжним відлунням..". Ця велика світова тиша або безмежна ніч нірвани виконують роль піднесення кожної життєвоїдрібниці до рівня всесвітньої події.
Нарешті, не може не вражати побудова східної думки, яка нібито розчиняє слова, залишаючи нас у полоні чистих сенсів. Наприклад: "Одногоразу Чжуану Чжоу наснилося, що він-метелик, метелик, що весело пурхає. Він насолоджувався від усього серця і не усвідомлював, що він Чжоу. Раптом прокинувся, здивувався що він - Чжоу, і не міг зрозуміти: чи снилося Чжоу, що він - метелик, чи метеликові, що він - Чжоу. Це й зветься перетворенням речей...".
# Отже, можна стверджувати, що особливості давньосхідної філософії дають можливість західній філософській думці краще усвідомити себе і відкрити дещо зовсім неочевидне як у людині, так і в людському мисленні
9 Канонічні джерела, світоглядні ідеї та філософські школи Староданньої Індії.
Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. X.)
Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди " (збірник міфів), записані на листях пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання, певні тлумачення давніх світоглядних уявлень і т. ін. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою " Упанішади'' (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - самхітах). Упанішади містять:
- найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали: > виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого в якості живого); >виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження первинного духу: > виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть
невід 'ємні одне від одного)
- трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман)
- певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми)
- позитивну оцінку ролі пізнання як самозосередження на первинних сутностях світу
- думку про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати космічний закон карми
- міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи
¦ Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану повного блаженства. До таких рухів належали :
*Джайнізм ("джіна" - переможець)закликає людину підпорядкувати своє життя суворим регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.
* Йога також: ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування , гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Значним досягненням йоги була спроба дослідити людину як систему, ідея про синтез їх у вищій підсистемі - "людино-людині".
* Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхартха. Він, пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням 4 основні істини.Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану розчинення у невимовній початковій тиші світу.
Основні істини, проголошені Гаутамою Сіддхартхою:
- життя - це страждання (народження, хвороба, старість і т.д.)
- причиною страждань є бажання і жага життя
- припинення страждань можливе лише шляхом подолання жаги життя
- шлях до позбавлення страждань є восьмиразовим (правильне судження, правильне рішення, правильна мова, п. устремління, п. життя, правильна увага, правильне зосередження, правильний шлях в житті)
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я(обчислення, точне знання) , засновником якої вважають Капілу. На першому плані в судженнях школи - питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей 2:природа і свідомість, споглядання.Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги.
Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті) відносять до натуралістичних: її прихильники вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхар-ми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя..." Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям, а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть - людську душу: "... як від змішування частин напоїв виїчикає сила сп'яніння, так із поєднанням зе.ші та інших елементів виникають тіло і "Я" ". Зі смертю людини елементи роз'єднуються і зникає те, що називають душею.
* Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним-земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники "черваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань.
Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама). Тут докладно розглядали основи та засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на 4 види:сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.
Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму: "...щодо особливостей: воістину вони-одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій".
#Отже, філософські школи та духовій рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: ¦ початок буття, ¦ будова світу, ¦ особливості людини, ¦ роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.
10Канонічні джерела, світоглядні ідеї та філософські школи Стародавнього Китаю.
Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П*ятикнижжя"("У-цзінь").В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки - панують стихійність і випадковість. У Китайській державі людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки.
Все на світі є результатом взаємодії 2 протилежних початків буття - Інь і Ян. Інь - темний, во-логий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян - світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслі-док взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал.
Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою, деталізованішою та більше зануреною у глибину суперечливого, парадоксального мислення.
Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а їх було до 100) найважливішими були 2.
Конфуціанство заснував Конфуцій . Це була школа соціально-етичпого спрямування, тобто на першому плані тут - проблеми людських стосунків та людської поведінки. Вирішальну роль у людському житті відіграє закон Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як "шляхетна.
Погляди Конфуція на людину:
Шляхетна людина:- вибудовує свою поведінку відповідно до волі Неба
- в її душі діє доброчинність
- живе за принципами поваги до батьків, людинолюбства, виконання ритуалів
Низька людина:- не має внутрішніх переконань
- діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб
- дбає лише про зиск
Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб.На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, - учитель відповів: "Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому".
Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій. Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу "виправлення імен ": "Правитель завжди буде правителем, слуга - слугою, батько - батьком, а син - сином ". Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль. Порушення цього принципу, за Конфуцієм, веде до безладдя.
Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи-на першому плані стояли ідеї світобудови. Під "дао"(звідси - і назва школи) розуміється єдиний і універсальний початок буття. Якщо це так, то саме "дао" не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де є межа і відмінність. Якщо є межа, то "дао" буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку; якщо є відмінність, то "дао" буде змінним і втратить якість універсального єдиного. Тому "перше дао" є єдність інь та ян. Їх об'єднання дає частину "ці" - щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо ян -ян-ці. Взаємодія інь-ці та ян-ці утворює 5 стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе існуюче.Визначення "дао" тлумачать також: як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення. Тобто "дао" пронизує собою все, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово "дао" передається ієрогліфом, що поєднує шлях та голову людини.
Конкретні виявлення "дао" в речах та процесах позначають як "де", котре у людській поведінці постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини-осягнути "дао" і йти за ним. Із вихідного розуміння "дао" випливає також даоський принцип недіяння як першої якості мудреця: "Не виходячи за браму, можна знати про справи Піднебесної. Не виходячи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому велемудрий (мудрець) не шукає знань, але пізнає усе; не виставляє себе на оглядання, але всім відомий; не діє, але досягає успіху".
У державних справах Лао-цзи також віддавав перевагу зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю.
Філософські школи Стародавнього Китаю
Даосизм ("Дао-де-цзя ") Конфуціанство ("Жу-цзя ") Інь-Янь-цзя (натурфілософістська) •Моїсти ("Мо-цзя") Легісти ("Фа-цзя ") Софісти ("Мін-цзя ")
11Особливості, умови виникнення та етапи розвитку античної філософії.
"Античний" (з латин. "давній ") позначає початок європ. культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософії" входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія" ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії.
Етапи розвитку:- натурфпіософський (фізичний) або рання класика
- висока класика
- пізня класика або завершальний цикл античної філософії.
До нього входять періоди: • елліністична філософія
• олександрійська філософія
•римська філософія
¦ Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була основною складовою античної філософії, оскічьки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець і філософствування.
Найважливіші особливості античної філософії:
- Набула автономного характеру розвитку; завдяки цьому вона вперійе отримала тут свою назву
- Постала відкритою та доступною;всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією
- Терпимо ставилась до різних ідей та позицій (окрім атеїзму)
- Була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень
- динамічна у розвитку тому, що приймалися різні позиції і відбувалося швидке нарощування ідей, знань, проблем
Умови, що сприяли появі феномену античної філософії
¦ географічно-кліматичні -розміщення Волконського півострова, де починаеся розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європи, Азія, Африка); сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності
¦ культурно-історичні - Стародавня Греція перебувала є інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була "цивілізацією другого порядку"
¦ соціальні- високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню
¦ відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини
¦ талановитість, активність та рухливість стародавніх греків
Отже, антична філософія є першою історичною формою європейської філософії;в античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку; завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.
12 Ідеї, провідні школи та представники античної натурфілософії.
Натурфілософія- це осмислення природи.Грецькою мовою слово природа звучить як "фізис", тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною", а філософів цього періоду - "фізиками". Світ природи найперше впадає в око допитливій людині. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "есе"? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" - найпершого, або давнього.
* Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об 'єкт, а першою проблемою цієї філософії - проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").
Першим філософом Стародавньої Греції був Фалес із Мілета .Від нього до нас дійшло дві тези: "Усе з води" іа "Усе має душу". Філософом Фа.леса називають не лише тому, шо мислитель висунув думку про першопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він начав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на тс, що без води немає життя, що агрегатні стани вади (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.
Учень Фалеса - Анаксімандр , стверджував, що "архе" це - "апейрон", невизначене та безмежне. Думка Анаксімандра була проникливою, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейрона".
Третій представник мілетської школи Анаксімен синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Апаксімена, саме таким є повітря.
Головний здобуток мілетської школи - розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що "все подібне до числа або пропорції". Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору.Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що "есе" є щось "одне", то тоді світ ("есе") стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом.
¦Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне.Саме Піфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).
Питання "Що?" (Що є світ? Що є початком світу?) і "Як?" (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?) від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання, що перебувають в органічній єдності між собою.На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: "Усе тече, усе змінюється". Розгортаючи свої думки, він дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню-до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія. Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону - "логосу " - це слово, мовлення, хід думки, і, отже, - розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей у світі.Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, дістав назву діалектики.
Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики.
У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки -особливої дії особливого вогню.Геракліт пояснював дією вогняної стихії все, у т. ч. душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (просвітлення, "спалахи" при усвідомленні).
4 школи.
* Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміщі представники Парменід та Зенан.Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише буття є, а небуття узагалі немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи про небуття, ми вводимо його в ранг буття. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у нім. філософа Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідним спрямуваннями протистоїть діалектиці.Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда, які доводили немислимість руху і змін.
• Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно: край, межа можливого поділу - атом (неподільний): його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх - усе, що існує.
Основні положення атомістичної теорії походження:
- вся природа складається з атомів
- у атоми мають кількісні властивості і не мають якісних
- властивістю атомів є рух
- атоми відрізняються один від одного формою, місцем знаходження
- атоми рухаються в порожнечі, яка, як і атоми, є матеріальною
* Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл, який вважав, шо всі процеси світу можна пояснити через взаємодію 4 стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та 2 сил протилежного спрямування {любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки - у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі.
* Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, - із гомеомерій . Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму - Нуса, або Нооса.
# Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення - від простого => до складного, від конкретного => до абстрактного, від недиференційоваиої проблематики => до диференційованої, від неусеідомленого =з до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.
13 Оцінка діяльності давньогрецьких софістів, їх ідеї та представники.
Першими повернення проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійснили софісти - платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора "людина с мірою усіх речей" вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип "все є відносним") у позиції софістів.
14 Життя та філософська діяльність Сократа.
Саме проти цих принципів виступив Сократ, який вважав, що ¦ людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; ¦ мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. ¦ Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі ("Пізнай себе!"), оскільки безсмертна душа людини, пройшовши повне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками ("сократичні бесіди"), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність.
Не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: "Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того". Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису {сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно - "Я знаю". Але що знає Сократ! - Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, щоб відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, які б витримали належну перевірку на надійність.
Сократа вважають уособленням філософії, І не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжносгі їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.
15Теорія ідей Платона; її прояви у вченні Платона про людину та державу.
Платон , кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї - незмінні сутнісні основи буття всього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.Чим є ідеї за змістом? - Це миттєво схоплена повнота та єдність кожної речі. Можна було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існування певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у необхідній єдності. "Єдине"у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей-це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі -лише тіні ідей.
Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло - в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект "ідеальної" (а тому- і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він уводив певні елементи казарменного - тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях та ін.).
СХЕМА ОСНОВНИХ ЗМІСТОВИХ АКЦЕНТІВ У ФІЛОСОФІЇ ПЛАТОНА
Космос:
у відчуттях-змінний , рухливий, плинний- несправжнє буття
в основі -сталий, вічний, незмінний - істинне буття
Ідеї:
- смислова і змістова єдність речей
- вища сходинка в пізнавальному сходженні людини
- сукупність необхідних та достатніх елементів речі
- взірці, за якими Бог-деміург упорядковує світ
- добро, істина, краса
- БЛАГО
Платон у 386 р. до Р.Х. відкрив в Афінах Академію - перший вищий навчальний заклад. Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний.
16Вихідні ідеї філософії Арістотеля.Арістотель про світоустрій.
17Логічне вчення Арістотеля: арістотелеві етика, політика та поетика.
Арістотель (384-322 рр. до Р.Х.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей ("Платон мій друг, але істина дорожча").
Арістотель проголосив, що ідея та річ -це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, шо їх продукує "форма всіх форм", або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна, причина дійова (з 'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова, причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.
Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважає, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише Ідеями і не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою.
В основу логіки покладено вчення про 3 форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335р. до Р.Х. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.
Отже, АрІстотель розробив стиль раціонально-логічний, чіткий та детально продуманий.
Багатогранна творчість Платона і Арістотеля завершує собою класичний період у давньогрецькій філософії.
18 Загальні особливості, ідейні здобутки та основні філософські школи завершального циклу розвитку античної філософії.
Філософія завершального циклу розвитку античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.
Епікурейство заснував Епікур і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар. Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), можливість різних пояснень тих самих явиш через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, -це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша - уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність.
Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон , звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями:
1. Якими є всі речі ? - Не більше такими, ніж будь-якими іншими.
2. Що можна сказати про такі речі ?- Краще не казати нічого, утримуючись від суджень.
3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? - Зберігати самовладність (автаркію).
Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвитку наукового критичного мислення.
Більш поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк. У Римі його послідовниками були Епіклет та Марк Аврелій Антонім та Луціп Аней Сеиека. Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. ("Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає"). Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині в її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого- спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.
Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях - Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує, прагне повернутися до вищого - до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму - Плотін та Прокл.
*¦ Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського Індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток Інтелектуальних досягнень наступній епосі - християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.
19 Радикальні зміни у світогляді при переході від античності до європ. середньовіччя.
Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального грунту всієї античної цивілізації, а разом із ним - руйнування і всього укладу життя.
Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центру. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і лю-дей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя.
Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам.
Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала.
# Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дало їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу. Це значить, що людина прилучена своїм духовним єством до найбільшої світової всемогутності, адже Бог творить світ, і притому - із нічого. Тобто він перевершує світ своєю силою, і ця могутність була наочно продемонстрована Ісусом Христом, який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолає її. Як наслідок, вся епоха Серед-ньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.
Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія.
Античний світогляд:
- політеїзм (багатобожжя)
- боги є частиною природи або уособленням природних стихій
- вихідні якості богів: сила, могутність
- боги впорядковують та оздоблюють світ
- космос, природа - загальні умови існування богів і людей
- людина спирається у своїх вчинках на знання
- головне життєве завдання людини - здійснення подвигу
-у сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє;внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє
- люди поділяються за етнічними та родовими ознаками
- панування натуралістичного світосприйняття
Середньовічний світогляд
монотеїзм (єдинобожжя)
Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність)
вихідна якість Бога - любов до людини
Бог творить світ із нічого
природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії
людина в усьому покладається на віру в Бога
головне життєве завдання людини - спасіння душі
у сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє; зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє
всі люди є рівними перед Богом
панування символічного світосприйняття
Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до Середньовіччя змішоються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному.Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, збільшує світовий потенціал добра та світла і сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія-часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа.Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ Існує лише тому, що Бог тримає його у своїй "десниці". Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим; Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе лю-дині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина -Ісуса.З іншого боку, кожна людина несе в собі "іскру Божу ", тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення і а само-зосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення.
20Місце філософії в духовному житті середньовіччя та її завдання в цей історичний період.
Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центру. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і лю-дей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя.
Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам.
Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів. Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія.
Етапи розвитку середньовічної філософії: ранні (Х-ХІ ст.)
1-й(1І-1Х ст.): -апологестика 2-й( Х-ХУІ ст.): - схоластика зрілі (ХП-ХШ ст.)
-патристика - містика пізні (ХІУ-ХУІст.)
Між філософією та релігією утворилась проміжна сфера -сфера теології. Теологія (богослов'я) - ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою всі основні релігійні догмати. Філософія по-перше, розробляла інтелектуальний Інструментарій, що його використовувала теологія; по-друге, авторитет філософії, її поширеність саме там, де утверджувалось християнство, змушували християн "розмовляти" філософською мовою, а тому - і знати її.
Філософія та християнська релігія за ціною низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати основні положення на віру.
21Патристика: ідеї, представники та роль у духовному розвитку Середньовіччя.
Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догматів. Але ці догмати потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, - тому, що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують певних тлумачень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом зору положень Святого Письма, представники християнської патристики -так звані Отці Церкви.
На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики:1-ші хри-стиянські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн(з давньогрец. "апологія" -захист).У таких зверненнях апологети почали роз-глядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, харак-теру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.
Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський - вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне, ніж попереднє.
П'ять аргументів Юстина щодо переваг християнства над язичницькою мудрістю
аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початий буття);
а. універсальності (християнство відкрите й доступне всім),
аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що зрозуміле для всіх);
а. авторитету(філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення};
аргумент давнини (греки запозичили філософію у Мойсея, тобто зі Старого Заповіту).
2-ий напрям апологетики-негативного ставлення(Татіан, Тертуліан, Арнобій) наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості.Філософські міркування, по-перше, безпідставні, бо фі-лософи можуть довести все, що завгодно; по-друге, ведуть до розбещеності та гріха;по-третє , складні та заплутані.Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому,що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові до Бога.
У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика.У її межах найбільш уславлені імена так званих "великих каппадокійців": Василі» Великого (Кесаріпського), Григорія Богослова , Григорія Ниського . Вони проводили ідею про те, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.
Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць Діонісія Ареопагіта під загальною назвою «Ареопагітики» (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ¦ ієрархічну будову світу; ¦ про шляхи богопізнання: ¦ позитивний шлях передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, ¦ негативний шлях був пов'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.
Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Августин, єпископ(північ Африки) (354-430). У його численних творах знайшли :
Бог є сукупність усіх можливих досконалостей Бог є вічним та завершеним Буттям
Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена
Можливості Бога у творенні невичерпні
Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог від світу не залежить
Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства
Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи на перший план людську свідомість. Він вважає основним наявність душі, до якої входять пам 'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння.
Суттєву роль в утвердженні християнського світоосмислення відіграли Ісронім Стридонський, що переклав Біблію латиною; Марціан Капела; Севєрин Боєцій, твір якого "Розрада філософією "доволі органічно поєднував грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Касіодор , який заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.
Підбиваючи підсумок, можна сказати, що патристика вперше докладно розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала досягнення античної філософії.
22Порівняльна характеристика вихідних ідей схоластики й містики; їх представники.
(є ще у 23 питанні)У ІХ-Хст формувалися схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень.
Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сферо споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.
Християнська релігійна філософія
Схоластика:-слід повною мірою використовувати можливості розуму в питаннях богопізнання
-найкращим засобом діяльності розуму є логіка в богопізнанні
Містика:- розум і роздумування ведуть лише до гріха і до відходу від шляху віри
-шлях до Бога лежить через почуття, любов до Бога та самозречення
У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І.С.Ериугеиа (810-877) у творі "Про розподіл природи" вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія -з теологією. Ериугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості.У цей же час Петро Даміані стверджував, що філософування загрожує християнській душі згубою.У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.
У період зрілого середньовіччя (ХП-ХШ ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети.
"Реалісти" вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного ро-зуму, які постають взірцями при творенні світу;вони ж постають і як єдино справжня реальність.
"Номіналісти" вважали, що загальні ідеї-це лише імена ("номі-на"), якими людина позначає спі-льне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають ре-зультатом божественного творіння світу.Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує.
"Реалісти " були більш ортодоксальними теологами, а деяких "номіналістів" Церква засудила. До "реалістів" належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до "номіналістів " - Росцелін із Комп 'єня та (у певний період) П'єр Абеляр.
У період зрілого Середньовіччя у зв 'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму.А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли акцепт було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структуруваиня наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Арістотеля.
Тома Аквінський (лат. - Томас) став засновником томізму - одного з най-впливовіших напрямів християнської філософії.Спираючись на арістотелізм, він створив всеохоплюючу філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання.
Вчення Томи Аквінського про умови симфонії розуму та віри:
- існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та філософії)
- існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються лише в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі)
-існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри( філо-софія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).
Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіччя були Франциск Асизький, Бернар Клервоський та Джованні Бонавентура . Останній у своєму творі «Путівник душі до Бога» окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини: чуття, уява, розум, розумове споглядання та розрізняння добра і зла. А в праці "Про повернення наук до теології" Бонавентура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки. Але врешті всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до "обожнення", до споглядання Бога через самовіддану любов.
У працях видатного схоласта Роджера Бекона було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що "знання є сила ", що підґрунтям наукових знань постає досвід і що Бог створив світ за допомогою математики. Йоганн Дунс Скотт у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально.Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.
У часи пізньої схоластики Вільям Оккам, розвиваючи ідеї Й.Д.Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога:головне тут - творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов'язана з позарозумовим. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей.
Представники містики пізнього Середньовіччя Мейстер Екхарт, Йоганн Таулер ,Йоганн Рейсбрук наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.
* Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конструкціях, • по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а, • по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє даю змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, у свою чергу, вимагала бачити в людині не лише те, що пов'язане з розумом, а дещо глибше вкорінене в людське єство
23Основні ідеї та представники схоластики і містики зрілого Середньовіччя; "томізм".
У цей період(ХІІ-ХІІІст) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети.
"Реалісти" вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного ро-зуму, які постають взірцями при творенні світу;вони ж постають і як єдино справжня реальність.
"Номіналісти" вважали, що загальні ідеї-це лише імена ("номі-на"), якими людина позначає спі-льне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають ре-зультатом божественного творіння світу.Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує.
"Реалісти " були більш ортодоксальними теологами, а деяких "номіналістів" Церква засудила. До "реалістів" належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до "номіналістів " - Росцелін із Комп 'єня та (у певний період) П'єр Абеляр.
У період зрілого Середньовіччя у зв 'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі пла-тонізму та арістотелізму.Раніше,коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови , про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли акцент було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософія Арістотеля.Його твори спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже є 1231 р. створено папську комісію на чолі з Альбертом Больштедтом, яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Тома Аквінський (1225-1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.
У цей же період набула поширення так звана "теорія подвійної істини",яка стверджувала, що філософія(і наука) мають право на автономний щодо богослов'я розвиток, оскільки між наука-ми та богослов'ям існують суттєві відмінності: >філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), а > богослов'я - від загального до часткового (дедукція), >філософія та наука є сферами теорії, а > богослов'я - етики та життєвої практики. Богослов'я не приймало цієї теорії, але думка про те, що існує певна відмінність між знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана.
Тома Аквінський став засновником томізму - одного з най-впливовіших напрямів християнської філософії.Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Тома А мінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Арістотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Тома Аквінський створив всеохоплюючу філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання.Вчення Томи Аквінського досить часто характе-ризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри".
Вчення Томи Аквінського про умови симфонії розуму та віри:
- існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та філософії)
- існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються лише в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі)
-існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри( філо-софія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).
Тома поділяв усі знання й науки на:теологію об'явлення;природну теологію;філософію (яка об 'єдиувала і всі інші науки).Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння пев-ного питання. Наприклад питання про ідеї та речі. Ідеї можуть існувати "до речей"(у божественному промислі-це була позиція "реалістів'), "у речах "(як їх сутність та необхідність-це позиція "концептуа-лістів"), "після речей " (як результат людського пізнання - це позиція "номінаністів').Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної "симфонії".Те ж саме і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі.У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах витримати цей орієнтир.У такому разі Бог допомагає людині
Учення Томи Аквіпського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою "неотомізму".
24. Суперечливий характер духовних процесів європейського Відродження; явища "титанізму" та "фаустівського духу".
У ХІУ-ХУ ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики. Усі ці процеси в особливо проявилися в Італії, де й виникло явище Відродження.
Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом:
- Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально);
- розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.
Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою.
Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у тон час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, шо повернутися у минуле неможливо. Тоді вирішили відроджували античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження? Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини.Світобачення в епоху Відродження:
Природа і земне життя людини мають реальну цінність
Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога (пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння)
Найвище творіння Бога - людина
Людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії
Звідси випливає титанізм Відродження-піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.Це піднесення мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування просто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.
Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина.Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже свосрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт: хоч останній має свою утаємичену глибину, його можна "загнати" у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.
Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а іі негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський - продав душу дияволові. На деякий час фаустівський дух - дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне - стає символом європейського духу.
25. Напрями, ідеї та представники філософії європейського Відродження.
У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI - початок XVII ст.). Три періоди:
- гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV - середина XV ст.;
- платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV - перша третина XVI ст.;
- натурфілософський період: друга половина XVI - початок XVII ст.
У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265-1321). МіркуванняДанте спрямовані на обгрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну -він прагне довести, шо корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізува-ти лише через реальне діяння.Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії - Франческо Петрарка (1304-1374), син флорентійського нотаря. Він рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так званий комплекс учень і роздумів про людину.І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини -уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.
Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салютатті Поджо Браччоліні ,Лоренцо Валла.Джаноццо Манетті (1396-1459) у своєму творі "Про гідність і вищість людини" прославляє її як вище творіння Бога. Саме через це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злагодженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише продовжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини- пізнавати й діяти.
¦ Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропо-центричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на: - обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;
- піднесення гідності людини;
- прирівняння її у чомусь до Бога.
З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили більш повне і струнке філософське обґрунтування. Треба також: відзначити, що канонізованому Серед-ньовіччям Арістотелеві мислителі Відродження протиставляли Платона.Філософія Платона була різнобарвніша, афористичніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.
Одним із перших платоніків Відродження був кардинал М.Кузанськип (1401-1464), син селянина з м.Куза біля Трира.Микола Кузанський вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, якає невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до сдиного. Як сутність, Бог постає можливістю всього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, с розгорнута сутність Бога. Він розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, вона могла б стати на рівень з Богом. Людський розум складається з: *відчуття, *уяви, ¦міркувань, *мислення. Розум апріорно (до досвіду) здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. За допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини
Ще більше в добу Відродження було уславлено ім'я Марсіліо Фічіно (1433-1499), якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму. Відкрив нову Флорентійську платонівську Академію Крім того, Фічіно здійснив переклад Кодексу праць Платона латинською мовою, додавши до нього ще й праці грецьких, візантійських та олександрійських неоплатоніків.Погляди Марсіліо Фічіно на Всесвіт:
Світ є ієрархією форм буття
Бог як буття пронизує усю світову ієрархію, вбирає у себе все ("не Бог у речах, а все у Богові") У центрі світової динаміки перебуває душа, вона є внутрішнім зв'язком світу
Душа постає в єдності єдиного і множинного
Життя пронизує весь Всесвіт, влаштовує його гармонію
Все у Всесвіті відчуває взаємний потяг Любов - найбільша сила світу
Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, людина увінчує собою всі сутності нижчого порядку, здатна керувати ними, але найбільше собою. Проявом такої сутності людини постає прагнення до свободи і високе її цінування.
Згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння. Цікавою є така думка Марсіліо Фічіно: усі релігії є лише проявом "усезагальної релігії", вони частково виражають одну істину, відрізняючись мірою її розуміння.
Уславленим учнем Фічіно був флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463-1494). Піко погоджується з Фічіно в тому, що людська сутність - це свобода.Як її застосує людина, залежить від вибору: або до досконалості, угору, або до руйнування, донизу. Новий момент полягав у тому, що, на думку філософа, людині досконалість не надана, але вона може її досягти. Тобто людина є сутністю, що перебуває у становленні; людина стає тим, що вона творить із себе самої.
Мірандола вважав також за можливе виокремити з усіх поглядів, ідей, теорій єдину філософську мудрість, що значною мірою піднесе могутність людського розуму. Загалом платоніки додали до гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле, заакцентували просякнутість усієї світобудови єдиним зв'язком і в цьому аспекті наблизились до позиції панпсихізму (все одухотворене) і навіть гілозоїзму (вся матерія - жива).
Нарешті, ще один напрям ренесансної філософії - натурфілософія, тобто філософствування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Цей напрям, як уже відзначено, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Одним із перших натурфілософів Відродження був відомий універсальний митець Леонардо да Вінчі (1452-1519) -архітектор, фортифікатор, меліоратор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель.
Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Усі названі моменти окреслюють суттєві риси науки, яка, на думку Леонардо да Вінчі, повинна скеровувати практику. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; виходячи з нього, Леонардо да Вінчі одним із перших відкинув арістотелівський якісний поділ світобудови на "підмісячний" і "надмісячний" світи; за Леонардо, Всесвіт однорідний. Для науки ця думка була передумовою визнання загального характеру наукових висновків і принципів.
ФІЛОСОФСЬКІ МІРКУВАННЯ ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ:
¦ Світ є витвором Бога як великого майстра та винахідники
¦ Завдання людини полягає у пізнанні природи
¦ Основа пізнання - досвід, а початок - відчуття, серед яких першим с зір
¦ На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами
¦ Найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення
Леонардо да Вінчі у своїх творах оспівував людину. Водночас у нього з'являється розуміння неоднозначності людини: вона може сягати Бога, а може стати нижчою від худоби. Отже, ми помічаємо тут появу мотиву драматизму і неоднозначності в підході до людини.
Помітний слід і далекосяжні результати залишив у натурфілософії Відродження Микола Коперпик (1473-1543). Його твір "Про кругообіг небесних сфер" започаткував революційні зміни в науковій картині світу. Філософія, на думку Коперника, шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу..
На зламі XV-XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до Швейцарії, від Піренеїв до Угорщини та Польщі, якогось мірою зачіпаючи й Україну (Рутенію). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Тут виділяються, насамперед, такі особистості, як Еразм Роттердамський (1469-1536), Томас Мор (14784535), П'єр де ля Рамус (1518-1572). Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного діапазону. В Ісусі Христі гуманіст підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої "філософії Христа". Тут на першому плані виступає етика, розв'язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа - мати, а не мачуха для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога людині недосяжна, требалюбити людину.
У цей період також розгорталась діяльність Ніколо Макіавеллі (1469-1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого - фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання у реальних умовах життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне - кінцева
мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи Із таких міркувань, Н.Макіавеллі радив правителям (монархам) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком сприйнятні шпигунства, доноси, політичні вбивства та ін., оскільки кінцева мета таких дій все ж благородна.
¦ Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму: Але в цьому співвідношенні є добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх ЇЇ якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження
У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними ренесансними культурними
основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для неї переламати хід власного життя.
Зазначені моменти яскраво виявились у творі "Зодіак життя", надрукованому у Венеції 1534 р. Автором його був П'єр-Анджело Мандзоллі з м. Стеллата біля Фсррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Просвітництва. В ньому, зокрема, зазначалось: "Адже немає, окрім природи, могутнішої у світі причини. Бог лише владний над нею; крім нього, у світі немає нічого ні вище, ні краще природи ".
Філософські Ідеї П'єра Анджело Мандзоллі
-світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія Бога
-світ існує вічно, твориться Богом з необхідністю необхідність пронизує усю світобудову, визначає природу речей
-всюди у світі присутня душа, що його животворить
-Бог творить світ не для нас, а для себе
-Найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань
Всюди у світі присутня душа, що животворить його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескінченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами, - Бог творить світ не для нас, а для себе.
Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, - тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді "перевернуте життя". Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? Насамперед, людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди протистоїть "черні", цінує гідність і свободу, яку слід спрямувати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житті. А тут найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип: чого не бажаєш собі, не роби іншому. Досягається ж земне благо через гармонізацію душі й тіла.
Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішєля Монтеня . У центрі уваги його "Досвідів " перебуває звичайна людина.Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя с ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння - життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірцями людського життя - життя у злагоді з природою, але частіше прославляє індивідуалізм і самозаглиблення.
Оцінкастановища та сутності людини у Монтеня:
> Бог проявляє себе як необхідність, що панує у природі; може існувати багато світів. Кожна людина є представником людського роду
> Всі релігії мають принципову єдність і базуються па звичаях
> Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв'язків
> Кожна людина є представником людського роду
> Шлях до пізнання лежить через самоаналіз
> У самоаналізі й пізнанні ми повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву
> Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою
Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначилися на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілософія. Серед представників цього напряму треба відзначити насамперед Бериардіпо Телезіо (1509-1598). Основний твір філософа має характерну назву: "Про природу згідно з ЇЇ власними почашками" (1565 р.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних Із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно, людина повинна спиратися на розум і відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.
Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548-1600). Вихідна категорія міркувань Бруно - Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування. Погляди:
Єдине є незмінним і всеохоплгогочим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей.
Матерією Всесвіту є світло, яке є едністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю.
У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма.
Розгорнута матерія втілюється у мінімумі - атомі, що має потенції максимуму.
Активність матерії спричиняється світовою душею - загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину.
Світова душа все пронизує й одухотворює, стаючи початком життя; ос-танкє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот.
Умовою Існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.
Бруно також вважав, що і Сонце, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: при-рода дорівнює =>буттю, буття =>сутності, сутність => Богові, Бог => внутрішній основі речей.
Його погляди на пізнання:
Пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі та образи
Образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із та загальне
Інтелект, подальша сходинка, переводиш/, знання в ранг мислення
Розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога
У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Про не свідчать, зокрема, гнучкість і доско-налість людської руки- органу органів людського гіла. Шляхдолюдської могутності відкриває так звана "практична магія" - наслідування творіння. "Практична магія" потрібна людині в земному житті, де людшщ утверджується за допомогою дії у праці. Щодо пот ойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя - єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна для управління варварськими народами.
* Як бачимо, філософські погляди Бруно були своєрідним згущенням філософських Ідей Відродження. У Бруно концепція світу постає досить продуманою і стрункою. Світобудова - цілісна, жива, динамічна. Людина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповненанесподіванихтаемниць.
Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна побачити на прикладі ідей Галілео Галілея (1564-1642), який висловився так: "Ярадше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини". Відповідно до такого розуміння мети пізнання, суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного наукового стилю.
Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: "Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть її приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів". У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галілей на тому, що саме математичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини: "Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури".
Виходячи з таких тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих "первинних" і "вторинних" якостей речей: "Не думаю, що для збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вимагається що-небудь, крім розміру, числа та повільних або швидких рухів; вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють собою не більше, ніж: імена, подібно до того, як лоскотання та сверблячка не більше, ніж: імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів".
# Отже, за Галілеєм, первинні якості пов'язані з геометрично-математичними вимірами речей, а вторинні - з особливостями будови людини. Звичайно, що при такому розумінні людина - уже не мікрокосм, природа - не одухо творена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки зокрема й до класичної науки загалом.
26. Європа Нового часу: загальна характеристика епохи та особливості розвитку філософії.
Вступаючи в Європу Нового(XVII ст. - XIX ст) часу ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізованого життя, які діють і до сьогодні, а деякі з них залишились майже без змін. Йдеться перш за все про формування основ індустріального суспільства.
¦ В цей період було формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Відбу-лися суттєві зміни: центр життя - виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності (слово "буржуа" в перекладі з французької означає "мешканець міста"). Врешті це привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.
Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв 'язки особистої залежності людини від людини, зникає "велика сім'я", а натомість з'являється вільний, автономний індивід. Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки.
В цей час вже завершується епоха географічних, але породжений нею тип активної самодіяльної особистості не лише не зникає, а знаходить все нові сфери застосування своєї активності. Тому це ще й ¦=> епоха буржуазних революцій, які брали на себе місію докорінної зміни всіх сторін життя, це також ¦=> епоха формування національних держав, значна частина яких існує і по сьогодні, це ¦=> епоха наполеонівських походів, що сприяли швидкому руйнуванню в Європі застарілих соціальних відношень. І все це, врешті, потягнуло за собою значні зрушення у духовному житті взагалі, та у світоглядних орієнтирах людини, зокрема.
Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З'являється перша завершена та експериментально підтверджена наукова теорія - механіка І.Ньютона. Вплив її на всі аспекти життя був колосальний, адже цс вперше людина спродукувала такий інтелектуальний витвір, який дозволяв отримувати точні та неза-перечні практичні результати. Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:
- з 'являється мистецтво є його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;
- народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;
- виникають національні Академії наук, з'являються перші газети та часописи, у тому числі - і наукові, з 'являється міський транспорт.
Все це приводить до того, що один окремо взятий індивід постає основним су6 'єктом життє-діяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя. Тому показовою для епохи стає фігура Робінзона - відомого персонажа літературного твору Д.Дефо, бо ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити, опинившись у ситуації повної відсутності соціальних умов людської життєдіяльності.
На що ж спирається тепер індивід у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну активність. По-друге, індивід спирається тепер на мислення "здорового глузду ", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти ("Краще одного разу побачити, ніж: сто разів почути").
У духовний світ людини ХУП-ХУШ ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували італійський філософ Д.Віко , французький учений Ж. Тюрго, нім. філософ Й.Г.Гер'дер. Можна сюди також додати такі епохальні відкриття у науці, як винахід компаса, пороху, книгодрукування, парового двигу-на та ін. Свобода людини, її більша цінність порівняно з природою і соціальними інститутами - це те гасло, з яким людина Нового часу йде в майбутнє.Знаряддям досягнення свободи є знання.
Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії:
- філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнення істини;
- філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх дифєренціацій (розподілів) : виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.;
- розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації - утворюються так звані "філософські системи", досить типові для даної епохи.
27. Мислення "здорового глузду" в Європі Нового часу; вихідні особливості новоєвропейського світогляду.
На що ж спирається тепер індивід у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну активність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити". По-друге, індивід спирається тепер на мислення "здорового глузду ", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти ("Краще одного разу побачити, ніж: сто разів почути") та ясну, чітку і зрозумілу логіку; ми побачимо далі, що філософи даної епохи зробили багато для обґрунтування мислення "здорового глузду".
Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:
¦ світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина -як суб 'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;
¦ світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;
¦ людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його ("Знання є сила");
¦ природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;
¦ нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.
У духовний світ людини ХУП-ХУШ ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували італійський філософ Д.Віко , французький учений Ж. Тюрго, нім. філософ Й.Г.Гер'дер.Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох-божественної, героїчної, людської (Д.Віко) - до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж.А.Кондорсе). Можна сюди також додати такі епохальні відкриття у науці, як винахід компаса, пороху, книгодрукування, парового двигу-на та ін. Свобода людини, її більша цінність порівняно з природою і соціальними інститутами - це те гасло, з яким людина Нового часу йде в майбутнє.Знаряддям досягнення свободи є знання.
Отже, нарис тих змін, яких зазнало життя в Європі в епоху Нового часу, засвідчує, що це справді була епоха новацій, якісних змін та зрушень в усіх сферах життя; цікаво зазначити й те, що новою себе відчувала та визначала сама ця епоха, тобто це вона сама назвала себе Новим часом.
28Методологічні ідеї Ф.Бекона та Р.Декарта.
Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф. Бекон (1561-1626). У своїх творах із симптоматичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф.Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.
Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне-це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини - процес суперечливий.Він зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні -із соціальною діяльністю людини. "Ідоли":
> "ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття
>"ідоли печери"-це помилки,які ми робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання , оточення
> "ідоли ринку" - пов 'язапі з людським спічкуванням, некритичним ставленням до інформації
> "Ідоли театру" - це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман, на думку Ф.Бєкона, - це найзгубнішип для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціями
Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій новий метод продуку-вання знань. Це спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці - це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці - це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.Так само треба діяти і в науці:
> не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;
> не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;
> не користуватися тільки тим, що наявне.
Ф.Бекон критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному з видів наукової діяльності - емпіричному (збір фактів) чи раціональному (продукування теорії з теорії).
Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання-це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Така позиція називається емпіризм.
Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним" і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.
Ф. Бекона(емпіризм): Р. Декарта(раціоналізм)
Вихідна основа пізнання Факти Діяльність розуму
Метод пізнання Вихідне гасло Індукція "Знання є сила' Дедукція"Мислю,отже існую'
Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596-1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, шо емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "піз-нання речей залежить від інтелекту, а не навпаки".Він сформулював чотири правила методу , що сприяють правильній роботі інтелекту:
1- наголошує, що за Істину можна приймати тільки те,що ясне, виразне, самоочевидне.
2 - вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший -унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий -дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання.
3-"з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини".
4 - передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.
Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.
¦ вроджених -ідеї Бога, буття, числа, протилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять
¦ тих, що виникають з чуттєвого досвіду
¦ тих, що формує сама людина
Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися все життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декартом, необхідно перейти від стихійного злобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення.
За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа "Мислю, отже існую ".
Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом
Сутність онтології Декарта:
> єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла ", є Бог
> Бог - основа світобудови і пізнання
> світ складається з двох окремих субстанцій: матеріальної та духовної
> першоосновою матеріальної субстанціїс протяжність
> протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт
> матеріальна субстанція сдиіш і всюди одна й та сама, нескінченоподільна
> духовна субстанція непротяжна й неподільна
> головним атрибутом духовної субстанції є мислення
>. взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога
Оскільки методологічна позиція Р.Декарта окреслюється як раціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму.Говорячи про речі лише остільки, оскільки вони сприймаються розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, складені з цих простих. Лише з них можуть бути утворені ідеї всіх речей.
Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на "первинні" і "вторинні". Цікавими та симптоматичними були й міркування Декар-та про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істини, так і від правильного життя. * Отже, перші методологічні розвідки у філософії Нового часу були і цікавими, і продуктивними. Вони подвійно орієнтували науку на факти та на незаперечну з логічної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, що функціонує на емпіричному та теоретичному рівнях. Окрім того, це були докладні розробки засад мислення "здорового глузду".
29. Гносеологічні ідеї Дж. Локка, Дж. Берклі, Д.Юма.
Ф.Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Т.Гоббс (1588-1679). Як і Ф.Бекон, Т.Гоббс вбачає у знанні силу. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні); на думку Т.Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови.
Т. Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості речей): *протяжніапь, *місце, *рух, *якість.
Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а "знаки" (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей. Наприклад, таке поняття, як "матерія" лише тільки знак уявлення про колір, тепло, звук. Універсали дають нам можливість у процесі аналізу підводити елементарне під визначення загального.
Особливу увагу Т.Гоббс приділяє дослідженню людини. На противагу Арістотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т.Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. Оскільки воля кожної людини детермінована досягненням якоїсь мети, то свободи волі немає, є лише свобода як відсутність перешкод для досягнення мети. Свобода досягається усуненням зовнішніх перешкод або погодженням із зовнішніми чинниками. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм породжує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі Ця суспільна угода передбачає створення єдиного централізованого органу управління суспільними процесами, який і кладе край хаосу та ворожнечі.
Концепція суспільної угоди Т.Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, по-ступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло.
* Цей спільний людський витвір -держачу - Т.Гоббс вважав найскладнішим та найпотрІбнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди позбавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер с те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб дотримуватися "природних законів"; О сприяти самозбереженню су спільства; ^оберігати приватну власність; ^забезпечувати всім рівні права; ¦=> сприяти збагаченню членів держали. Проте кращою держаною все ж повинна бути монархія, тому що вона на вершину державної влади зносить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату.
Водночас Т. Гоббс вважав, що вихідна причина виникнення держави - краще забезпечення природних прав конкретних людей - не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та принцип "дозволено все, що не заборонено'". Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і державу він змальовує механістично; через це у пізнанні панує чутгєвість, а у державному правлінні - сила.
Англійський філософ Дж.Локк (1632-1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "ТаЬиіа гаш " - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і
ДжонЛОКК
намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:
. ДЖЕРЕЛА ЗНАНЬ ЗА ДЖ.ЛОККОМ
—> відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке й т. іи.)
—>- рефлексія - діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі "складних ідей"
Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка постає ідея субстанції, яка є найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж.Локк вважає, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої "мислячої субстанції" (остання не має дослідного підтвердження).
Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: ^ "первинні" - протяжність, фігура, об 'єм, рух і спокій 'Ь "вторинні" - пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише є ньому.
Дж.Локк відомий в Англії як теоретик відомої англійської системи виховання, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність положення християнської релігії.
В цілому філософію Дж. Локка відносять до емпіризму, проте його знаменита теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.
Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685-1753) стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі ради-
Джордж БЕРКЛІ
кального сенсуалізму (від лат. "депеш" -відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Еззе езі рєгсірі" - "Бути -значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках:
¦ коли цеп світ сприймає "я ";
¦ коли його сприймає "хтось ";
¦ коли він існує Vрозумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів,
І Отже, за Бєрклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.
Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П.Бейль (1647-1706) і англійський філософ Д. Юм (1711-1776).
Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших ф відчуттів, відмовляв у праві па істину також: І розуму.
П.Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і неіснування *порожпєчі, '^протяжності, *руху, ^субстанції, *матеріїтощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. П.Бейль, зокрема, вважав, що:
¦ істина має бути вільна від протиріч
¦ наявність двох протилежних суджень у визначенні одного і того самого дискредитує людське пізнання, висвітлює слабкість людського розуму, тому він має характер не руйнівної, а творчої сили.
Д.Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах:
¦ у формі чіткого та виразного знання;
¦ у формі непевного, туманного знання.
Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо
!
про світ, що нас оточує," - підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або не роз'єднуємо наші враження і тим самим нібито конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.
¦ Виразні знання ми отримуємо у прямому спостереженні дійсності
¦ Непевні знання ми отримуємо у міркуваннях з приводу сприйнятого
¦ Між иадапим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв 'нзку
¦ Певне відчуття може породжувати у різних людей відмінні, а може й протилежні ідеї
¦ Доведення розуму постають завжди вирогідними
¦ Доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду
¦ Практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і мірилом моральності. .... ....
Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.
30 Учення Б.Спінози та Г. Лейбніца про субстанцію.
Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої
міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Дєкарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.
*¦ Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскільки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.
субстанція єдина і всеохоплююча, включає
в свій зміст всі можливі явища дійсності
мислення і протяжність постають не окремими
субстанціями, а атрибутами (найпершими
невід'ємними якостями} єдиної субстанції
у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто
субстанція водночас с абсолютне мисленпн і вся
реальність
в світі порядок ідей та порядок речей принципово
збігаються
всі речі та явища-лише модуси різні міри
поєднання-мислення і протяжності
людина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіяа та модусу-душі
Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, - писав він, - жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почуття, думки і дії людини виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня. Перший - це чуттєве сприйманий зовнішнього світу, уявлення про нього. Другим ступенем є судження розуму і отримання думок. І третім -істинне (інтуїтивне) і аналітичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду.
Здавалося б, людина приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість - воля - перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.
Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання - інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.
ТОТОЖНЕ Й ВІДМІННЕ В ОНТОЛОГІЧНИХ ПОГЛЯДАХ ПРО СУБСТАНЦІЮ:
Б.Спінози Г.Лепбиіца
єдина (Бог тотожний природі) множинна (частинки - монади)
має атрибути: протяжність і мислення кожна монада є єдністю духовного і тілесного
в у своїй суті незмінна динамічиа, змінна: ніщо у світі не повторюється
Німецький філософ Г.Лейбніц (1646-1716) захоплювався філософією Б. Спіпози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б.Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший прин-
цип його філософії - принцип "усезагальних відмінностей": у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша - другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм притаманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).
Лейбніц постулює положення, згідно з якими між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На "лінії точок" немає пропусків, кожна річ "прилягає" до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності, ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципу неперервності річ прямує до нуля, а згідно з першим принципом (тотожності), - ніколи його не досягає. Тому точка - це граничний випадок мінімальних відтинків, а лінія - границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій - це дуже "повільний рух"), а в пізнанні омана постає як дуже "мала" істина. На часи Г.Лейбніца цей принцип мав евристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами, (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого).
Недосяжність нуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами немає порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утримує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі самодосконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальпоїдосконалості.
Г. Лейбніц постулює також принцип усезагального зв 'язку, коли взаємозв'язок постас як "наперед встановлена гармонія" і випливає з принципу неперервності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєднувати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ; під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище. Монади ПЛейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого "втрачати"). Вони V не фізичні точки (останні подільні), V не математичні (вони абстрактні, не реальні), а V особливі - "метафізичні", тобто надфізичні, водночас і •тілесні, і «духовні. Монади дуже активні. Вони породжують духовний рух, матеріальний рух і фізичні процеси.
Існують три класи монад: ¦ перший становить неорганічний світ, ¦ другий - світ тварин і ¦ третій клас - це люди, причому кожному подальшому класу притаманні риси попередніх.
За Г. Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад- ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш розвинутих. І тому його монадологія вступала у протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино само-досконалого.
*У філософії Г.Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з "наперед встановленої гармонії", Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. Ідеї Г.Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою вплинули на формування філософських поглядів І. Канта та Г. Регеля.
31Вихідні Ідеї європейського Просвітництва.
Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623-1662). У своїй праці "Думки "(що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами,
+ Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, І ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривоги, нудьга, невпевненість с її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні.
Людина - це "мислячий очерет ", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже - мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення
людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.
Ш.Л.Моптеск'є(1689-1755) вважав, що у природі й суспільстві існує всезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії "природного права", Ш.Л.Монтсск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; "універсальність" цього права, за Ш.Л.Монтеск'є, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні (клімат, поверхня Землі і т.ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова Ш.Л.Монтеск'є про принцип розподілу влади - законодавчої, виконавчої і судової.
Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? Це питання намагався з'ясувати і Ж. -Ж. Руссо (1712-1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти.
> природним станом людини є. об'єднання людей у рівноправні спільноти
> рівноправ'я порушила приват на власність, яка розшарувала суспільство на багатих і бідних
> нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності
На захисті приватної власності стоїть Вольтер (1694-1778). Основні погляди Вольтера: ^> не допускав критики приватної власності; ^>був противником егалітаризму; => на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії; ^> царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гаран-
том яких є держава; ¦=>раціонально побудоване суспільство -це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "Я" і суспільного інтересу.
У філософському доробку Вольтера є багато спільного з думками Д.Дідро (1713-1784), а саме: ^> надія на "освіченого монарха"; ^ критика деспотичного правління; Ф аргументи за конституційну монархію. Д.Дідро, будучи прихильником теорії "суспільноїугоди ", висловлював також думки про «республіканську форму правління; «заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; «пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д.Дідро грунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок - молекул. Причина руху матерії - у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д.Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д.Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.
Подібних поглядів дотримувався і ТІ. А.Гольбах (1723-1789), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П. А.Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей; свобода - ілюзорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей.
Тема виховання була однією з провідних у філософії Просвітництва, її теоретичне опрацювання знаходимо у К.А.Гельвеція (1715-1771). Вважаючи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає своєрідною рушійною силою розвитку суспільства, К. А.Гельвецій постулював суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда залежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовиша. Процес формування пристрастей зумовлює етика, і немає жодної людини, яка була б подібна до іншоїу своїх пристрастях. Останні є результатом неповторного індивідуального оточення. Щоправда, індивідуалізм у К.А.Гельвеція не приводив до "війни всіх проти всіх", як у Т.Гоббса, а був просто фактичним змістом життя. Прагнення людей повинні скеровувати раціонально створені
закони держави, або ці прагнення повинні відповідати здоровому глуздові (розумним законам природи). Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяльності, з оточення, з досвіду окремої людини.
Представниками Просвітництва в Німеччині були Х.Вопьф (1678-1754), Г.Е.Лессіпг{\129ЛП\), Й.Г.Гердер (1744-1803).
X. Вольф викладав філософію в Галле (1706-1739) і Марбурзі, потім знову в Галле. Його особисте слідування високим моральним засадам, вміння донести складні філософські істини в доступній формі викликали у студентів захоплення і прагнення наслідувати учителя.
У працях "Логіка, або Розумні думки про силу людського розсудку"', "Розумні думки про Бога, світ і душу людини, а також про всі речі в цілому7' X. Вольф, вихований на філософії Р.Декарта, Б. Спінози і, особливо, Г.Лепб-ніца, приходить до висновку, що пізнання оточуючого нас світу може здійснюватись раціонально тоді, коли кожна з наук буде мати чітко окреслений предмет дослідження і не '"заходитиме" на терени суміжної. Прихильник освіченого абсолютизму Х.Вольф:
¦ в поміркованій формі проголошував теорію природного права;
¦ був палким прихильником гуманізму;
¦ завдання філософії вбачав у визначенні первинної основи існування всіх живих істот - Боги;
¦ доводив, що немає таких процесів і явищ, яких би розум не зміг витлумачити.
"Школа Вольфа", представники якої працювали майже в усіх німецьких університетах, сприяла розвитку раціоналізму не тільки в Німеччині, а й у Франції та Англії.
Г.Е.Лессінґ був активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі, за вільний розвиток культури. Він наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віротерпимість поряд із просвітницьким розумом - це, за Г.Е. Лессінґом, свобода думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г.Е.Лессінга яскраво виявився у галузі літератури. Принаймні у драмі "Натан Мудрий" Г.Е.Лессінґ різко критикував феодальний деспотизм і обстоював ідеї демократичного оновлення Німеччини.
Й.Г.Гердер не обмежувався уявленням про раціоналізм як функціонування тільки розуму. Він стверджував, що людиною керує не тільки розум, а й відчуття. Це являло собою нові підходи у філософії Просвітництва, відкривало теоретичні можливості для пояснення різноманітності людської культури, яка не є шаблонною і не випливає з якогось єдиного для усіх "розуму", а є своєрідною для кожного народу. Світ для Й.Г.Гердера постає як поступовий процес формування Землі й людини. Цим Й.Г.Гердер протистоїть релігійному
поясненню світу. Мова людини - результат досвіду й розумової діяльності. У своєму розвитку людство повинно прямувати до встановлення гуманізму як прояву Світового Духу. Щоправда, цей шлях не простий, а суперечливий, І на рівні окремих індивідів трапляється розходження мети з результатом дії.
¦ У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, - це "попередня " історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також І в суспільстві
32Б. Паскаль про становище людини у світі.
33Особливості і а здобутки німецької класичної філософії.
Уявімо собі, що фахівцям у галузі світової філософії поставили запитання: якщо була б гіпотетична можливість зберегти лише одну історичну форму філософії, яку б саме вони залишили за умови, щоб із неї можна було відродити основну пробле-
матику та найважливіші надбання людської думки? Без сумніву,
досить велика кількість їх назвала б німецьку класичну фпіософію. Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кількатисячолі ['нього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була осганньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток пеклаеичіюїфілософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.
Причини виділення в окремий етап німецької класичної філософії
- увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом
- крім того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної
-вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, надала їм нового трактування)
Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою Ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи:
• активності або діяльності- є основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо інше те і настльки, що і наскільки увійшло є контекст нашоїдіяльності
• системності знання- будь-яке знання набуває свого обгрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань
• розвитку- у світі все повязане з усім; цей загальний звязок релізується єдиним результатом -розвитком
•рефлексії-розвиток знань, а також і розпиток узагалі можливий лише тому, що кожен кроку процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток пізнання відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково - до усвідоміеного повніше та ін.
34Вихідні ідеї філософії І.Канта. Етапи його філософської діяльності."Коперніканський переворот" І.Канта у філософії.
Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724-1804), який народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора.Його життя відповідало його філософським уподобанням: усе в ньому було підпорядковане суворому розпорядку й раз і назавжди прийнятим правилам.У своєму місті вважався зразком пунктуаль-ності. Він щодня здійснював прогулянку в один і той же час, і мешканці мали можливість звіряти годинник за Кантом. Будучи людиною компанійською, він мав багато друзів, але так і залишився самотнім. Кант був членом трьох академій - Берлінської, Петербурзької і Сієнської, а його філософія ще за життя викладалась фактично у всіх університетах Німеччини.
У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди:
Часові межі періоду –Назва періодуНапрями діяльності та основні праці- Основні проблеми
50-60-ті рр..- докричний- спроба пояснити "походження світів, виникнення небесних тіл та причини їх руху ". Праця -"Загальна природна історія і теорія неба”.Проблеми: Яким чином на підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу
70-80-тірр. XVIII ст.- критичний- дослідження "здібності розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких пін може прагнути... ". Праці -"Критика чистого розуму ", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження" Проблеми: "Що я зможу знати ? Що я повинен робити ? На що я можу сподіватись ?"
90-ті рр. XVIII ст.- антропологічний-з 'ясувати питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення; праця -"Антропологія з прагматичног погляду ".
Яким чином па підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу Проблеми:Питання "Що таке людина ?"
У докритичний період своєї діяльності розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів}.Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея гак званого "коперниканського перевороту" у філософії.
35І.Кант про рівні та форми пізнання.
До І. Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув " це співвід-ношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: "Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами... з іншого - з експериментами,., щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує все.., а як суддя, що змушує свідка відповідати па запропоновані запитання ".
Аналогія з наслідками відкриття М. Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?
По-перше, > Кант дає більш виправдану картину пізнання: пізнання не с дублюванням реальності, не с перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.
Джерела пізнання за І.Кантом:
чуття->дають матеріал пізнання-> через чуття реальність , нам надається
- розсудок-> продукує форми пізнання -> розсудком реальність мислиться
По-друге, > людський розум мо.же визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обгрунтував з необхідністю.
По-третє, > у концепції і. Канта людина постас творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, - ширшими знання. "Коперниканський переворот'" І.Канта був першим варіантом обгрунтування у німецькій класиці принципу активності.
Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.
/. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які нам надається реальність та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це за /. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.
Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а н тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через цс вже оіримати знання.
Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми- категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні "-переддосвідні, позадосвідні. тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттсві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.
Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття; останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття. Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттьвому шіані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.
*¦ Отже, досвід - це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина - це не просто людина, яка багато що бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки. Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою?Як учить Кант, на цс запитання не існує ствердної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто і є, що вже є результатом інтелектуального син тезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дас змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об'єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).
Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз І ні, бо. за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій Із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід - це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду - предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту -розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя дуті та свобода волі. Ідеї не стосую гься досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом - у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також, що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо нього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза І. Канта: "Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри".
Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори ", а не "знизу ", що без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що
сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії /. Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.
До надбань філософії /. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління''): "Чиш завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також: І силу,-¦ всезагальпого закону". Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, І естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.
Глибокими і повчальними були ідеї/. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі Історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визна-час прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.
* Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх разе 'язашія Кант здійснює на новому рівні усвідожіеиня, розроблення та обгрунтування.
35І.Кант про рівні та форми пізнання.