Рівне – 2006
План.
Вступ 3
1. Завдання та принципи фінансової політики 6
2. Форми та методи реалізації фінансової політики 9
3. Характеристика сучасної фінансової політики України 13
Висновок 15Вступ.
Фінансова політика держави це досить складна сфера діяльності законодавчої і виконавчої влади, яка включає заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення її економічного і соціального розвитку. Своє конкретне вираження фінансова політика знаходить в чинній системі мобілізації фінансових ресурсів та їх використання для задоволення різноманітних потреб держави, підприємницьких структур і населення.
Правову основу і конкретні напрямки реалізації фінансової політики в демократичній державі становить фінансове законодавство. У ньому повинна бути точно визначена компетенція всіх суб'єктів економічної системи щодо повноважень і відповідальності в фінансовій сфері. На основі чинного законодавства органи виконавчої влади видають нормативні акти для успішнішого втілення фінансової політики. Ці акти покликані конкретизувати механізм її виконання. Виконавча влада постійно здійснює заходи щодо удосконалення фінансового механізму реалізації фінансової політики.
1. Завдання та принципи фінансової політики.
У державі, побудованій на демократичних засадах із ринковою моделлю економіки, основним завданням фінансової політики є забезпечення фінансової стабільності в державі і на цій основі — досягнення невпинного збільшення темпів економічного розвитку основного джерела підвищення суспільного добробуту.
З огляду на це економіка держави повинна бути високоефективною. Однак темпи економічного зростання можуть бути досить високими, але багатство держави може навіть зменшуватися, населення ставати все біднішим. Тому дуже важливо, з якими затратами досягнуто економічне зростання.
Фінансова політика повинна бути підпорядкована основній меті — досягненню підвищення суспільного добробуту. Але для цього фінансова політика повинна також сприяти зростанню ефективності виробництва і насамперед підвищенню продуктивності праці, впровадженню матеріало- та ресурсозберігаючих технологій, побудові раціональної структури економіки тощо. Тому першим принципом фінансової політики є неухильне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.
Звісно, в умовах ринкової економіки діють саморегуляційні фактори, які забезпечують приплив і перерозподіл капіталів у сфері виробництва. Механізм ринку робить усіх учасників виробничого процесу зацікавленими у збільшенні виробництва й одержанні доходу на капітал. Це головна рушійна сила ринку. Ринок не всесильний, але він дає можливість успішніше розв'язувати головні проблеми економіки порівняно з іншими господарськими системами і насамперед заснованими на централізованому плануванні.
Проте в умовах змішаної економіки або економіки перехідного періоду помилково недооцінювати роль держави в проведенні фінансової політики. Адже на тлі реформацій, що потребують величезних затрат фінансових ресурсів, мобілізувати ці кошти й визначити напрямки їх використання можна лише на державному рівні.
Іншим важливим напрямком фінансової політики держави є мобілізація й використання фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій. Як зазначалося, можливості ринкової економіки все ж обмежені, особливо при розв'язанні соціальних проблем суспільства, оскільки більшість соціальних гарантій є загальнодержавними та їх не можуть забезпечити окремі підприємницькі структури і навіть великі компанії. До таких соціальних гарантій належать освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, державне управління, єдині енергетичні та комунікаційні системи тощо. Не менш важливими для суспільства є соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інші види допомог.
На сьогодні надання соціальних послуг населенню є однією з найважливіших функцій держави в економіці, де панує вільна конкуренція. Вони фінансуються з центрального та місцевих бюджетів. Обсяги соціальних гарантій значною мірою визначають розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджет. У зв'язку з цим у фінансовій політиці держави питання фінансового забезпечення соціальних гарантій посідає одне з головних місць. Його принцип можна сформулювати як пошук і постійне вдосконалення форм і методів мобілізації і використання фінансових ресурсів на соціальні та інші загальні потреби громадян.
Третій напрямок фінансової політики спрямований на запровадження такого фінансового механізму, який зумовлює раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, що загрожують здоров'ю людини. І для цього держава, з одного боку, домагається від виробничих структур, аби вони несли витрати з відшкодування й відновлення довкілля, а з другого боку, держава, використовуючи фінансові інструменти — податки, штрафи й інші санкції — домагається закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій.
Отже, фінансова політика держави має бути спрямована на забезпечення права людини жити в умовах здорового навколишнього середовища. На жаль, це право людини постійно порушується і за планової, і за ринкової економіки.
Завдання й принципи фінансової політики в кожному конкретному випадку, в кожній державі, в певний проміжок часу можуть змінюватися. Зокрема, для України нині важливо проведення і фінансування заходів щодо соціального захисту громадян, які потерпіли від аварії на Чорнобильській АЕС, завдання з конверсії військової промисловості, прискореного розвитку агропромислового комплексу тощо.
2. Форми та методи реалізації фінансової політики.
Важливим етапом здійснення фінансової політики в державі є вибір форм і методів її реалізації. Реалізація фінансової політики політичними силами, що перебувають при владі, є досить складним процесом, який потребує відпрацювання повної стратегії і тактики у використанні фінансів при управлінні економічними й соціальними процесами в державі.
За наявної практики для оцінки успішності проведення фінансової політики в державі використовують, як правило, два показники — рівень дефіциту бюджету та стабільність національної грошової одиниці. Однак це інтегральні показники, на кожного з яких впливає велика кількість факторів, що можуть складати самостійні напрямки фінансової політики.
Гак, рівень дефіциту бюджету перебуває в прямій залежності від проведення бюджетної і податкової політики. Реалізація бюджетної політики, яка б сприяла скороченню дефіциту бюджету і тим самим недопущенню інфляції потребує насамперед приведення витрат бюджету у відповідність із наявними доходами.
Доходи бюджету можуть скорочуватися як в результаті об'єктивних, так і суб'єктивних причин, проте держава не завжди своїми діями приводить у відповідність видаткову частину бюджету з наявними доходами. В результаті виникає дефіцит, який може покриватися внутрішніми, або зовнішніми запозиченнями, а в разі їх відсутності — додатковою емісією грошей.
Зовнішні та внутрішні запозичення тимчасово зменшують фінансові негаразди в державі, проте вони потенційно сприяють збільшенню дефіциту бюджету в подальшому, коли настає строк повернення запозичень і виплати процентів за ними. Але у тому разі, якщо внутрішні та зовнішні запозичення використані на фінансування капітальних вкладень або високоефективних економічних програм, то їхній інфляційний вплив буде дещо нейтралізований, оскільки одержаний ефект частково перекриє майбутні витрати, спрямовані на повернення боргів і виплату процентів за ними. Якщо ж запозичення використані на фінансування поточних витрат, то це лише відстрочена інфляція.
Покриття дефіциту бюджету за рахунок емісії грошей є безпосереднім сприянням інфляції, що з економічного погляду є додатковим податком з юридичних і фізичних осіб. Бюджетна політика тісно пов'язана з податковою. Це два боки одного й того ж явища — фінансової політики. Якщо ж розглядати лише видаткову частину бюджету щодо вжиття певних заходів для її здійснення, то можна стверджувати, що це сфера бюджетної політики, але видатки не можна розглядати окремо від доходів. Питання доходів — це питання податкової політики, і їх також слід розглядати у зв'язку із видатками.
З огляду на це конкретні форми та методи реалізації бюджетної й податкової політики передбачають:
знаходження й використання науково обґрунтованої величини перерозподілу фінансових ресурсів через бюджетну систему відповідно до рівня економічного розвитку держави, використання методів державного регулювання економічного та соціального розвитку;
удосконалення бюджетного процесу, запровадження його чіткої регламентації на стадіях розробки проекту бюджету, його виконання й контролю за витрачанням коштів, створення науково обґрунтованої системи прогнозування показників бюджету, поступовий перехід до середньострокового та перспективного фінансового і бюджетного планування;
скорочення обсягу окремих видів дотацій та субсидій, які надаються з бюджету, з одночасним посиленням соціального захисту малозабезпечених верств населення;
постійне здійснення фінансового контролю за діяльністю державних підприємств, організацій та установ з метою запобігання безгосподарності та марнотратству, ефективне використання бюджетних коштів і державного майна;
вдосконалення міжбюджетних відносин, забезпечення їх стабільності, посилення зацікавленості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів і своєчасному справлянні податків;
досягнення стабільності податкової системи та її спрощення, зниження податкового навантаження, - справедливий підхід до всіх платників податків, скасування чисельних пільг, що негативно позначається на формуванні вартісних показників в економіці держави;
при оподаткуванні юридичних осіб необхідно поступово зменшувати нарахування на фонд оплати праці, які впливають на рівень цін, їхню структуру, конкурентоспроможність українських товарів. Щодо оподаткування фізичних осіб, то необхідно зменшувати податкове навантаження на громадян із порівняно низькими доходами.
Важливе значення для здійснення фінансової політики та оздоровлення фінансового становища в державі має розвиток фінансової інфраструктури, насамперед впровадження медичного й соціального страхування, розширення страхування житла, транспортних засобів, майнової відповідальності. Це та заходи щодо емісії цінних паперів, їх розміщення серед населення дадуть змогу мобілізувати вільні кошти для фінансування інвестиційних проектів з коротким терміном окупності.
Вилучення з обігу вільних готівкових коштів сприятиме також стабільності грошової одиниці, що, як зазначалося вище, є одним із важливих показників фінансової політики. Цьому повинна сприяти також капіталізація банків шляхом залучення ними додаткового акціонерного капіталу, капіталізації свого прибутку, реорганізації банків через злиття або приєднання, запроваджений жорсткого контролю за регулюванням ліквідності комерційних банків; розроблення стратегії забезпечення стабільної роботи великих банків на основі реалізації програм збільшення їх капіталу та реструктуризації активів; удосконалення механізму залучення коштів іноземних інвесторів до банківської системи країни.
Напрямком реалізації фінансової політики, спрямованої на досягнення фінансової стабільності, є подальше розширення безготівкових форм розрахунків комерційних банків із фізичними особами у торговельній, побутовій та інших сферах обслуговування населений завдяки створенню системи електронних пластикових карток, переведення доходів громадян на вклади та розрахункові рахунки в установах банків, проведення розрахунків чеками, перерахування коштів із банківських рахунків населення за придбані ним товари, одержані послуги, комунальні платежі тощо.
Важливою складовою фінансової політики в державі є здійснення заходів щодо успішного функціонування фондового ринку, який сприяє обігу та раціональному розміщенню фінансових ресурсів, створює умови для залучення вітчизняних та іноземних інвесторів, для добросовісної конкуренції та обмеження монополізму. Для подальшого розвитку й ефективного функціонування фондового ринку важливого значення набуває пріоритетний розвиток корпоративних цінних паперів, розбудова інфраструктури фондового ринку, в тому числі створення надійної централізованої системи — національного депозитарію.
З огляду на це важливо створити єдину систему управління державним боргом для забезпечення зменшення вартості обслуговування урядових запозичень. Складовими фінансової політики є сприяння раціональному витрачанню ресурсів, максимальному використанню можливостей для ефективного промислового та аграрного розвитку, визначенню структурних пріоритетів, формуванню економічних умов для динамічного розвитку вітчизняного виробництва й національного капіталу.
3. Характеристика сучасної фінансової політики України.
Упродовж століть Україна ніколи не мала своєї незалежної фінансової системи, власного державного бюджету і фінансової політики. Аж до проголошення незалежності фінанси і бюджет України були похідними від розмірів, що встановлювалися союзним центром, адміністративною вершиною централізованої держави. З моменту проголошення незалежності України постала необхідність створення власної фінансової системи.
Систему треба було створювати в кризових умовах. Свідченням цієї кризи став величезний дефіцит бюджету, наростаюча емісія грошей і супроводжуюча її інфляція; зростання внутрішнього і зовнішнього боргу країни; наявність великої кількості збиткових підприємств; платіжна криза в народному господарстві; значні суми непродуктивних витрат і втрат; зростання обсягів незавершеного будівництва; криза платіжних відносин держави в зовнішньоекономічній сфері, падіння рівня життя населення. І все це за умов, коли значна частина національного багатства, що належала Україні, залишилася за її кордонами і була взята під юрисдикцію інших країн.
Відмова від монополії державної власності, неможливість управління фінансами в недержавному секторі економіки адміністративними методами призвели до необхідності перегляду основних принципів фінансової політики. її основа — визнання свободи підприємництва, введення різноманітних форм господарювання, приватизація державної власності, перехід до ринкової економіки, яка базується на поєднанні інтересів приватних і державних суб'єктів господарювання.
Таким чином, створення власної фінансової системи в таких умовах необхідно проводити в два етапи: перший — охоплює проблеми, пов'язані зі зміцненням перших досягнень незалежності, другий — вирішує питання стабільного розвитку.
Із 1991 року почала проводитися принципово нова фінансова політика. На першому етапі вона була спрямована на вихід із глибокої кризи. Це потребувало збалансування виробництва, нарощування його обсягів і значного зростання національного доходу, створення науково обґрунтованих взаємин у розрахунках із закордонними партнерами, формування й ефективного використання валютних ресурсів. У галузі бюджетної політики необхідною була збалансованість державного бюджету і бюджетів місцевого самоврядування, створення фондів стабілізації, дотацій для ефективного впливу на стан розвитку матеріальної і нематеріальної сфер, забезпечення потреб держави в проведенні ефективної соціально-економічної політики.
Інвестиційна політика передбачала стимулювання інвестиційної діяльності за рахунок власних коштів, державних органів, бюджетних вкладень, вкладень іноземних інвесторів в економіку України, кредитних ресурсів. У податковій системі фінансова політика мала створити не фіскальну, а регулюючу, стимулюючу, довгострокову систему оподаткування, а також системи ефективних зв'язків суб'єктів господарювання із бюджетами.
На другому етапі фінансова політика повинна була концентруватися на досягненні макроекономічної стабільності, а також на ефективності розподілу фінансових ресурсів. Фінанси, що відіграють контролюючу і стимулюючу роль, спрямовані на формування ефективної структури виробництва, стимулювання науково-технічного прогресу, ресурсозбереження і підвищення ефективності праці. При цьому бюджетна політика органічно пов'язана з функціонуванням інших інструментів і відіграє роль їхнього координатора на загальнодержавному рівні. Бюджетний дефіцит не фінансується за рахунок інфляційного податку, не перевищує очікуваного рівня реального зростання, й економічні суб'єкти повинні бути впевнені в стабільності податкової системи.
Таким чином, в умовах формування ринкової економіки фінансова політика являє собою сукупність заходів держави щодо мобілізації і розподілу фінансових ресурсів для досягнення зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) і подолання економічних проблем розвитку.
Фінансова політика України має враховувати реальні фінансові ресурси, основним джерелом яких є валовий внутрішній продукт. Значне місце у ньому посідають прибуток, платежі й відрахування, що відносяться на собівартість продукції. Тому важливим є поєднання державної підтримки галузей економіки з вимогами ринку. Держава має зробити економічно доцільний вибір пріоритетних галузей, які в основному формують дохідну частину державного бюджету. Пріоритетним є визначення критеріїв фінансової допомоги суб'єктам господарювання з огляду на соціально-економічні особливості окремих регіонів. Також варто враховувати, що успіх фінансової політики залежить і від планування, яке не може бути припинене й в умовах наявності різних форм власності. Планування потрібно використовувати в тісному взаємозв'язку з вимогами об'єктивних економічних законів.
Фінансова політика має враховувати стан української економіки, її потенційні можливості, реальні джерела фінансування.
Держава через фіскальну, податкову, грошово-кредитну політику здійснює управління економікою, забезпечує фінансову стабільність. Кабінет Міністрів, як найвищий орган виконавчої влади, формує бюджет, основні макроекономічні показники економічного і соціального розвитку і проводить фінансову політику. Міністерство фінансів України відповідно до Бюджетного кодексу України визначає параметри державного бюджету, падає обґрунтування і роз'яснення щодо пропонованих обсягів витрат.
Верховна Рада щорічно розробляє Бюджетну резолюцію, що визначає головні напрями бюджетної політики. Національний банк України, як Центральний банк, розробляє основні засади грошово-кредитної політики, а також здійснює контроль. НБУ послідовно проводить політику забезпечення стабільності гривні. А стабільні гроші — це фундамент розвитку будь-якої країни.
Необхідно наголосити, що при цьому вкрай важливо володіти реальною фінансовою ситуацією в країні. Тому існує потреба для України у підвищенні кваліфікаційного рівня, зацікавленості в кінцевих результатах праці з боку відповідальних працівників.
Висновок.
Отже, фінансова політика — явище багатопланове і певною мірою інтегроване. Вона включає як самостійні складові частини — бюджетну, податкову, кредитну, грошову, валютну, інвестиційну політику, так і певні напрямки в галузі страхування, державного боргу, фондового ринку, співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями тощо.
Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі має забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських утворень різних форм власності, спільних підприємств з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерціалізованих підприємств.
Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Зовнішніми є, зокрема, фактори залежності держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції до світових економічних систем тощо.
Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, — це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту народу, інтелектуальний рівень населення, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвиток форм кредитування тощо
З огляду на вище сказане фінансова політика є динамічним процесом, що змінюється і коригується з урахуванням практичної потреби.
Фінансова політика — форма свідомої діяльності відповідних владних структур, але її принципи й цілі формуються відповідно до того, яка модель економічної системи прийнята в даній державі і яку кінцеву мету економічної діяльності визначено її політичними силами, що перебувають при владі.
