ЛЕКЦІЯ
Тема 1. Вступ. Предмет, метод та періодизація курсу “Історія економіки та економічної думки”.

При вивченні будь-якої науки необхідно враховувати зв’язок минулого, сучасного і майбутнього. Особливо важливо це при розкритті економічних явищ, які розвиваються на основі нагромадження людського знання в процесі суспільної та господарської практики. Економічний стан народу є підвалиною його буття, господарські засади якого вивчає економічна наука, що формується в процесі розвитку економічної думки, економічних доктрин й економічної теорії. До речі, відмічав С.Злупко, це стосується кожної науки: бездоганно оволодіти нею можна лише тоді, коли добре пізнаєш історію. Історизм ще більше підходить до економічної науки, бо вона має справу з суспільством, яке за своєю природою є історичним феноменом. (Див. Злупко С.М. Історія економічної теорії: Підручник. –К.: Знання. 2005. – С. 17). Історія науки – сама наука, сказав колись Й. Гете. А історія економіки – не тільки основа історії людства, а важлива частина його економічної теорії, до складу якої включаються сукупність найбільш стійких економічних доктрин й історія розвитку економічної думки. Не даремно К. Маркс (Дж. Гелбрейт – один з самих відомих сучасних економістів – відмічає, „що кожен економіст у тій чи іншій мірі – марксист”!), обравши для „Капіталу” логічний метод дослідження в якості головного, неминуче повертався до методу історичного як у пізнанні процесу економіки, так і в аналізі її теорії.
Предмет курсу „Історії економіки та економічної думки” (далі – „ІЕ та ЕД”). Предметом курсу є динаміка змін економічних умов існування суспільства, закономірностей цих змін та відображенню цих процесів в економічній думці, в економічних поглядах, школах, течіях. Дисципліна багато уваги приділяє таким факторам, як менталітет, геополітика, економічна політика окремих держав, господарська культура, а також культура ідеологічних, соціальних відносин. Історія економіки та економічної думки перебуває на стику економічних та історичних дисциплін, але зовсім не копіює їх, а має особистий підхід у дослідженні історико-економічних процесів.
Завдання курсу – забезпечити засвоєння студентами знань і методів історичного аналізу економічних процесів. Роль ІЕ та ЕД в системі економічних наук дуже велика. Досліджуючи ті чи інші суспільні явища, вона визначає їхні характерні риси, розкриває історичні закономірності та передбачає еволюцію розвитку; показує як формувалися під впливом змін різні національні школи, економічної течії. Маючи науково-пізнавальне значення ІЕ та ЕД несе і значну виховну функцію, поширюючи кругозір студентів, розширює їхні фахові знання, формує економічну культуру, шліфує понятійний апарат, сприяє правильному підходові до оцінки найважливіших історико-економічних процесів, дає можливість уникнути помилок та прийняти виважене рішення при розробці економічної стратегії та тактики в практичній діяльності майбутніх економістів.
Актуальність вивчення ІЕ та ЕД значно поширюється в умовах державної незалежності України та формуванні в ній ринкової економіки. Цей процес неможливий без усвідомлення найважливіших тенденцій світового економічного розвитку, висновків сучасної економічної думки, без використання величезного досвіду, нагромадженого людством у плані раціонального використання обмежених матеріальних, фінансових та трудових ресурсів. Економічне мислення допомагає усвідомлено сприймати ті чи інші моделі економіки.
Методологія історико-економічного аналізу: спостереження та безпосередній опис, формальна логіка (Аристотель, Кант), діалектика (пізнання економічних явищ в їхньому зв’язку та взаємозалежності, в стані безперервного розвитку), метод наукової абстракції, системний метод (принцип цілісності наявних підсистем та елементів системи, а також взаємодії її з навколишнім середовищем), економіко-математичне моделювання (мікро- і макро- моделювання).
Періодизація історії економіки. Важливою проблемою економічної історії є її періодизація. Під періодизацією розуміється певна класифікація фактів (факторів), яка дозволяє зрозуміти внутрішню логіку розвитку господарської діяльності, причини змін одного типу господарювання іншим. На думку американського вченого українського походження І.Коропецького, існує два основних підходи до періодизації економічної історії: реалістичний та конвенційний. В основі реалістичного підходу критерієм змін певних форм господарської діяльності є той чи інший економічний фактор. Прихильники другого підходу рахують, що тривалість дії змін не дає можливості ідентифікувати ці фактори, тобто періодизація є поняттям умовним. Проте, і перші, і другі вважають, що періодизація економічної історії має важливе значення, навіть якщо і вважати вибрані критерії, ознаки умовними, недосконалими.
Зміна економічних поглядів, течій економічної думки, є, по-суті, наукове відображення процесів, що привели (приводять) до занепаду, втрати ефективності певного типу господарської діяльності і виникнення нового, або більш прогресивного господарювання.


Тема 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій
Перший в історії людства – первіснообщинний спосіб ведення господарства, найдовший та найскладніший шлях його розвитку.
Первісне суспільство має такі ознаки:
низький темп розвитку продуктивних сил і повільне їх удосконалення;
низький темп розвитку суспільства;
колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;
рівномірний розподіл і соціальна рівність;
відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.
Первісне суспільство умовно поділяється на кам’яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий і ранній залізний віки. Кожному з цих етапів були притаманні певні риси, особливості, здобутки матеріальної культури, знаряддя праці.
Так, для палеоліту (3–5 млн років – 12 тис. років до н.е.) – характерними були примітивні знаряддя праці, збиральництво, рибальство, мисливство. Примітивна колективна праця та споживання обумовлені низьким рівнем продуктивних сил і майже повною залежністю від навколишнього середовища. Найвизначніше досягнення цього періоду – видобуття вогню.
Мезоліт (12 – 8 тис. років до н.е.) характеризувався вдосконаленням знаряддя праці: винайдено лук, стріли; поява водного транспорту (колоди, плоти, човни). Людське суспільство поступово переходить від привласнюючого способу виробництва (збиральництво, полювання, рибальство) до відтворюючого господарювання (приручення тварин, виникнення землеробства). З’являються постійні поселення людей.
Неоліту (8 – 3 тис. років до н.е.) притаманне відтворююче господарство як домінуюче, вдосконалення знарядь праці (неолітична революція). Виникають перші ремесла: гончарство, ткацтво. Наприкінці неоліту винайдено колесо і починає розвиватись колісний транспорт, де в якості тягової сили використовуються приручені тварини. Потім відбувається ще одна винятково важлива подія – з’явилася перша в історії людства писемність. Це стало межею, яка відокремила первісну історію від епохи цивілізації.
Мідно-бронзовому віку (кінець III тис. – I тис. до н.е.) притаманні такі риси, як швидкий розвиток орного землеробства, тваринництва, поділ праці на землеробство, ремесло, гончарство. Простійним і стабільним стає обмін.
Ранній залізний вік (I тис. до н.е.) – характеризується застосуванням більш досконалих бронзових і залізних знарядь праці (плуг, залізні ножі, серпи, лемеші).
В еволюції первісного суспільства можна виділити два етапи.
Перший етап – рання первісна община, яка характеризується безроздільним пануванням колективної власності і зрівняльного розподілу, виникненням парної сім’ї, племені. Розвиток продуктивних сил, відповідне збільшення маси надлишкового продукту привело до того, що зрівняльний розподіл став перепоною до подальшого прогресу виробництва.
Другий етап – пізня первісна община, характеризується переходом до трудового способу розподілу і до продуктивного способу господарювання. Головним чином – до землеробства і скотарства. Це була революція в розвитку продуктивних сил суспільства, оскільки створювалося гарантоване забезпечення людей життєво важливими потребами, яке в свою чергу викликало швидке зростання населення, а також привело до формування класів і держави.
Підводячи висновок, відмітимо, що значення первісного суспільства в економічній історії людства полягає в наступному:
1. – на протязі цього часу людство здійснило перехід від привласнюючого
способу господарства, з його повною залежністю від природи, до
відтворюючого господарства; від стану дикості до існування роду, як
господарської організації і до появи міст і перших держав;
2. – людство оволоділо і поставило собі на службу вогонь, метали,
винайшло зброю, колесо;
3. – були винайдені і передані наступним поколінням найважливіші
ремесла, галузі економіки;
4. – суспільний поділ праці сприяв появі обміну, спочатку натурального,
а потім товарного;
5. – з’явилася перша в історії людства писемність.
Саме в первісну добу було закладено основи докапіталістичних структур економіки, що визначили форми подальшого розвитку людства на тисячоліття вперед.

Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIIIст. до н.е. – V ст. н.е.)
Формування двох типів рабовласницьких держав: “азіатського” та “античного” типу.

Перші держави на землі з’явились в долинах великих рік Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Гангу, Хуанхе, Янцзи, там, де існувала можливість створення зрошувальних систем, які стали основою поливного землеробства. Такими першими державами були країни Стародавнього Сходу – Єгипет, Вавілонське царство, Китай, Індія, а також країни Античного Світу – стародавня Греція і Рим. Господарство цих країн мало багато спільних рис, разом з тим відзначалися певними особливостями.
В країнах Стародавнього Сходу в III тис до н.е. починають складатися рабовласницькі відносини, виникає патріархальне (східне) рабство. Особливість його полягає у тому, що основною продуктивною силою суспільства тут були селяни, общинники, землероби, а також вільні ремісники. Раби становили незначний відсоток населення, належали в основному державі, використовувались на будівництві пірамід, храмів, доріг, іригаційних споруд, та як прислуга у царів, чиновників , а також при храмах. Патріархальне рабство виникло в умовах натурального господарства, тому не було необхідності в такому високому ступені експлуатації, як у виробництві товарному, а тому раб не розглядається “як знаряддя праці, що розмовляє”, як це стане в античних державах.
На етапі виникнення патріархального рабства в країнах Давнього Сходу існувало два сектори економіки, що пов’язано було із існуванням громадського сектора економіки, де власність на землю належала територіальним громадам, а рухоме майно було приватною власністю членів громади, які обробляли виділені їм землі. Другий сектор – державний, де землі належали державі в особі правителя держави, храмам, да працювали так звані царські люди, вільні, але безправні. В обох секторах як допоміжна, використовувалась праця рабів.
У II тис.до н.е. у давньосхідних державах відбувається вдосконалення знарядь праці, спостерігається прогрес у ремеслі, сільському господарстві, що призводить до розширення обміну і росту товарності виробництва, лихварства. Встановлюються економічні, політичні, культурні зв’язки з різними регіонами Близького Сходу. Нову культуру заліза (кінеці II тис – період переходу від бронзового віку до раннього залізного) несуть на територію Давньосхідних держав молоді народи, так звані народи моря, які вторгаються на територію ціх держав. Найбільшого господарського досягнення набула зрошувальна система землеробства, яка перетворила Єгипет та Вавілон у квітучі оазіси.. Високого розвитку досягло будівництво..
Отже, рабство в країнах Стародавнього Сходу носило патріархальний характер, сільська община була домінуючою в економіці цих країн. Рабів використовували тільки на тяжких роботах: будівництві пірамід, іригаційних систем, палаців, храмів, використовували як прислугу. Головним джерелом рабства були війни, піратство, заборгованість селян
В першій половині I тис.до н.е., колись могутнє Вавілонське царство та Єгипет, в наслідок внутрішніх причин та зовнішніх обставин, занепадають. В світовій історії починається новий період – античний.
В першій половині I тис до н.е. в авангарді світового прогресу стає стародавня Греція. Вона була розташована на межі трьох континентів – Європи, Азії та Африки, займаючи південну частину Балканського півострова та числених островів Егейського, Середземного, Мармурового морів. Їй належала частина території Південної Італії та Франції, частина острова Сіцилія.
Географічне положення (невеликі острови оточені хребтами, гавані, затоки) сприяли автономному економічному життю. Антична грецька громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто. Таке місто було окремою державою (полісом). В сільському господарстві використовувалась праця рабів. Велика кількість їх використовувалась і в ремеслі.
Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта. Вона утворилась шляхом завоювання спартанськими племенами інших племен, які було перетворено на рабів. Фізична праця для спартанця була принизливим заняттям. Головне заняття – війна. Господарство було відсталим, обмін не набував розвитку.
Інакше сформувалась Афінська рабовласницька держава. В V ст.до н.е. вони стали центром ремісницького виробництва, освіти, культури всієї Греції. Тут отримали розвиток усі сфери економіки: будівництво, судобудування, морське перевезення, гончарство, ткацтво. В обігу ходять золоті, срібні та мідні гроші, з’явились кредитні відносини. Рабів (яких приносили воєнні походи) використовують за фахом: і як ремісника, і як вчителя, лікаря, купця тощо. Праця таких рабів більш продуктивна ніж праця рабів у країнах Стародавнього Сходу. Ці обставини дали можливість Греції досягти високого економічного, культурного рівня.
Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками поступово паралізували економічне життя країни. У 338 р. до н.е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст.до н.е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.
Історія Риму – яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: царському (VIII – VI ст.до н.е.), республіканському (V – I ст.. до н.е. ) та імперському (I cт. до н.е. – V cт. н.е.) Перший період – період переходу різних племен Апенінського півострову від родової до сусідської общини та до рабовласництва. Вирішальна роль в економічному житті належала землеробству. Розвивається ремесло, торгівля. Протягом другого періоду відбувається утвердження рабовласницьких стосунків. Поряд з дрібною власністю з’являються великі господарства – вілли, площею до 100 га, тут використовується праця рабів. Рабів постачали нескінченні завойовницькі войни. Поширеною формою було і боргове рабство (римські громадяни були звільнені від боргового рабства на початку IV ст.до н.е.). Становленню та утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст.до н.е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.
Рабство носило класичну форму, Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства.
Поряд з віллами у II ст.до н.е. виникають латифундії – великі, переважно скотарські господарства римської верхівки, засновані на вікористанні рабської праці. Іде процес скуповування дрібних господарств, невеликих земельних володінь та перетворення їх у великі господарства. Дрібні власники розорювалися, не витримували конкуренції дешевої рабської праці, йшли до міста, передусім до Риму, перетворювалися на пауперів, складали прислугу сенаторів, багатіїв.
Кінець республіки (I ст.до н.е.) – це період руйнівних громадянських війн, занепаду сільського господарства. В I – III ст. н.е. занепад подолано, економіка Риму (особливо Італії) досягає свого найвищого розвитку. Відбуваються позитивні зрушення в агротехніці, вдосконалюються знаряддя праці (жатка, колісний плуг, борона, мінеральні добрива, водяний млин, штучне зрошення).
Занепад і кризовий стан припадають на добу пізньої Римської імперії (III –V cт.). Перші ознаки кризи виявилися ще після повстання Спартака в I ст. до н.е. і протягом наступних століть вони поглиблювалися. Причина кризи – загострення суперечностей рабовласницького суспільства. Дешева робоча сила не стимулювала технічний прогрес. Через низький контроль за працею рабів у латифундіях падала продуктивність праці. Зазнавала краху завойовницька політика Риму, припинилося поповнення господарств рабами. Ціни на рабів зросли, а рентабельність використання падала. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби отримали право церковного захисту.
Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її військову могутність. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення потребувало додаткових витрат держави, посилення податкового гніту.
Отже, для господарства Римської імперії в III – V cт. визначальними стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралізація економіки, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Велике землеволодіння зберігалося, але зміцнювалися невеликі індивідуальні виробництва, як більш раціональні. Зростало значення колонату. Сформувались рентні відносини. Розширювалась господарська самостійність рабів, які отримували землю.
В кінці IV ст. Римська імперія розпалася на дві частини – Східну з центром у Константинополі і Західну. Боротьба за першість між Римом і Константинополем ще більше підточила сили Риму
Боротьба імператорів за престол, прагнення до відокремлення провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. Загострилися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував Римської імперії і у 476 р. н.е., після того як був скинутий останній римський імператор – Ромул Август, вона припинила своє існування. На території колишньої імперії стали формуватися самостійні, так звані варварські королівства, у межах яких синтезувались протофеодальні відносини, що виникли у надрах рабовласницьких структур.
Основні етапи розвитку економічної думки періоду формування
світових цивілізацій

Генезис економічної думки відбувається паралельно зі становленням людського соціуму та розвитком господарчого життя. Цей процес охоплює сотні тисяч років. Уже первісні люди володіли певними елементами господарських знань. Поволі з’являлися початки економічного мислення та спроби аналізу і узагальненняі цих знань.
Провісники формування наукового мислення ми знаходимо у найстаріших письмових джерелах, які дійшли до нас. Це і послання єгипетських царів – фараонів своїм нащадкам, що зберегли для науки папіруси, і увічнені на камені клинописом „Закони” вавілонського царя Хаммурапі, і знамениті індійські „Артхашастра” Каутільї та „Закони Ману”, і китайські „Бесіди і роздуми” Конфуція та „Дао де цзин” Лао-цзи, і староіранські „Авести”.
Особливе місце у становленні економічного наукового мислення займають твори мислителів античного світу, і в першу чергу давньогрецьких філософів Ксенофонта, Платона, Арістотеля. Погляди цих просвітителів історично стали відправним пунктом сучасної економічної науки. Вони не тільки давали рекомендації по раціональному веденню рабовласницького господарства, але й намагалися теоретично осмислити економічні процеси, які відбувалися в ту епоху. Їм же належить заслуга в появі самого терміну „економіка” („економікос”), під яким розумілася наука, що навчає людей господарювати. Саме ж „господарство” тлумачилось, як управління майном.
Ксенофонт у «Домострої» дав характеристику рабовласницького господарства і прагнув знайти шляхи подолання, притаманних такому господарству, недоліків. Визнаючи рабство природним і правомірним, він був прихильником колективної форми рабоволодіння, що повинно було, на його думку, сприяти нейтралізації деяких суперечностей цього ладу. Для підвищення продуктивності праці рабів пропонував використовувати матеріальні стимули і різноманітні засоби “морального” впливу на рабів. Вчений ідеалізував порядки аграрної Спарти, був прихильником натурального господарства, вважаючи його самим стійким і надійним. Найважливіша галузь економіки – сільське господарство, підкреслював він і називав землеробство “матір’ю і годувальницею всіх професій”.
Арістотель змалював у своїх працях проект ідеальної держави, де найбільш значна роль у господарстві відводиться землеробству, а не ремеслу та торгівлі. Свою прихильність принципам натурального господарства вчений яскраво продемонстрував у висунутій ним концепції про економіку та хрематистику як різних шляхів збагачення і задоволення потреб. До економіки (природної сфери) він відносить землеробство, скотарство, ремесло та дрібну торгівлю. Ця сфера повинна підтримуватись державою, тому що її ланки сприяють задоволенню нагальних потреб населення. Хрематистика – це мистецтво заробляти багатство шляхом безчесних великих торгівельних, посередницьких та лихварських операцій. Автор концепціїї про економіку і хрематистику засуджує останню як таку, що може підірвати основи натурального господарства. Аналізуючи форми вартості, Арістотель вважав речі за такі, що можуть задовольняти потреби та використовуватися для обміну. Він проаналізував розвиток форм торгівлі: від мінової торгівлі (Т – Т) до товарного обігу (Т – Г – Т) та обігу грошей як капіталу (Г – Т – Г’). Цю форму Арістотель гостро засуджує, як і лихварство, разом з тим розуміючи, що економіка неминуче переходить у хрематистику.
.
4. Господарство та економічна думка суспільства Європейської цивілізації в період середньовіччя
4.1. Зміст економіки середньовіччя. Періодизація, характерні ознаки та типологізація феодальної системи господарства.
Перехід до феодалізму (від пізньолатинського feodum – „маєток”) в різних суспільствах відбувався по-різному. У деяких народів він зароджувався в надрах первинно-суспільного ладу, минаючи рабовласницький лад (наприклад, в Англії, ряді скандинавських та східнослов’янських країн), у інших народів – слідував за рабовласницьким і передував капіталізму (в Італії, Франції).
В Західній Європі хронологічні межі феодалізму (середніх віків) традиційно визначаються так: V – перша половина XVII ст.(від 476 р. – року падіння Римської імперії до Англійської буржуазної революції 1642 – 1649 рр.). В економічній історії прийнято еволюцію феодальної системи господарювання ділити на три основних етапи, у відповідності до яких середньовіччя ділиться на періоди:
Раннє середньовіччя (V – X ст.) – епоха становлення феодального способу виробництва, коли сформувалися основні його риси
Зрілий феодалізм (XI – XV ст.) – період протягом якого відбувається внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла, товарного виробництва та різних форм торгівлі (внутрішньої і зовнішньої).
Пізнє середньовіччя (кінець XV – середина XVII ст.) – епоха розпаду феодального суспільства, коли з’являються перші зародки ринкового господарства та початкові ознаки індустріальної цивілізації.
Характерні ознаки феодальної економічної системи:
Панування натурального господарства та простого відтворення на протязі всього періоду існування цієї системи, розвиток же простого товарного виробництва і виявлення його незначної ролі приходиться тільки на період зрілості та розпаду феодальних економічних відносин;
Низький рівень розвитку техніки та знань, ручне виробництво та індивідуальні виробничі навички;
Переважання аграрного сектору над промисловим та торговельним. Домінуючий об’єкт власності та головне знаряддя виробництва – земля.
Панування феодальної власності на землю: монопольної (лише феодал мав право власності на землю), умовно-спадкової, ієрархічної на основі сеньйорально-васальної системи за принципом „нема землі без сеньйора”;
Поєднання феодальної власності на землю та надільного дрібного селянського землекористування і виробництва. Досягнення завдячуючи цьому певної зацікавленості селянина в результатах своєї праці та вдосконаленні знарядь праці й методів виробництва;
Наявність феодальної: особистої, економічної (поземельної), судово-адміністративної, військово-політичної – залежності селянина від землевласника (позаекономічного примусу), рентної (натуральної, відробіткової, грошової) форми експлуатації селянина за користування землею через присвоєння феодалом додаткового продукту;
Існування таких організаційно-господарських форм як маєток, реміснича майстерня і цех, торговельна гільдія.
Класичним прикладом становлення феодальної економічної системи в Західній Європі є Франкське королівство, яке виникло у Північній Галлії у 486 р. Це була одна із конфедерацій німецьких племен. У V – VII ст. франками правила династія Меровінгів, а з кінця VII до середини IX ст. – династія Каролінгів.
Господарський устрій франкського ранньофеодального періоду вивчений завдячуючи деяким документам, які збереглися з того часу, зокрема „Салічній Правді” – збірнику звичаєвого права.
З цього документа слідує, що у V – VI ст. франки були осілими землеробами. Родова землеробська громада у них трансформувалася на сусідську і називалася „марка”. В ній переважало індивідуальне сімейне господарство. Спільною власністю були неподільні угіддя: ліси, пасовиська. Землеробські наділи були приватними і передавалися у спадщину. Поступово ці наділи зростали і перетворювалися у алод – приватну власність невеликої сім’ї або її членів. Алод вільно відчужувався: продавався, обмінювався, дарувався. Поява алоду сприяла поглибленню майнової і соціальної нерівності, стала передумовою великого феодального землеволодіння.
Процесу концентрації земельної власності, соціальному розшаруванню сприяло державне втручання. Державний земельний фонд роздавався багаточисельним наближеним короля, дружинникам, церквам у формі алоду і внаслідок цього швидко скорочувався. Треба було міняти принципи пожалування земель. Іншим важливим каталізатором цих змін були війни з арабами, германськими та слов’янськими племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, загальне народне ополчення втрачало своє значення. Головну роль стали відігравати важко озброєні воїни-рицарі.
Перераховані причини підштовхнули Карла Мартелла – франкського короля (714 – 751 рр.), засновника династії Каролінгів, на проведення аграрно-військової реформи. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування – бенефіції – за умови виконання військової служби і васальської присяги на вірність королеві-сеньйорові. Виникли відносини васалітету: васал залежав від сеньйора, який пожалував йому землю, приносив йому клятву вірності і несення служби. Сеньйор, зберігаючи право власника на землю, міг її забрати, якщо васал порушував клятву. У IX ст. бенефіції перетворюються в лени або феоди – пожалування васалу, яке передавалося у спадок. Феоди стають основною, найпоширенішою формою землеволодіння доби середньовіччя, на основі якої складався васалітет (vassus – слуга), феодальна ієрархія влади. Васалітет або комендація – це відносини особистого зв’язку, які ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв’язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов’язанням у всіх випадках було несення військової служби. Сеньйорально-селянські відносини визначали соціальний статус та економічне становище селянства (розміри наділів, ренти та повинностей), що фіксував звичай. У соціально-правовому відношенні селяни поділялися на тих, які перебували в особисто-спадковій залежності, та вільних від неї. Залежні селяни сплачували ренту.
Феодальна рента – економічна реалізація права власності на землю – це сукупність частин доходу від землі та повинностей, які феодал отримував від залежного селянина. Рента мала три форми: відробіткову, натуральну, грошову Переважала натуральна та грошова рента. Відробіткова рента не перевищувала кількох тижнів на рік.
У XIV – XV ст. відбулися зміни в аграрних відносинах та організації сільського господарства, що мали значення аграрного перевороту.
Докорінні зміни виявилися у таких загальних процесах, як: а) зростання ролі селянського господарства та зменшення домену (панської землі), значення його зберігалося у галузях, зорієнтованих на ринок (тваринництві, лісових промислах, вирощуванні технічних культур, садівництві, городництві; б) доменіальні землі здавалися в оренду, що давало змогу швидко пристосовуватися до змін економічної кон’юнктури; в) основною формою селянського землекористування стало спадкове; г) комутація ренти – зміна відробіткової та натуральної ренти грошовою; д) заміна феодальних повинностей фіксованими платежами, викуп селянами особистої свободи без землі, формування різних типів селянських господарств (економічно заможних із власною, орендованою землею та використання найманої робочої сили, малоземельних і безземельних); е) зменшення сеньйоральної та зростання державної (податкової) залежності селян; ж) зростання товарності сільського господарства, становлення стійких економічних відносин між аграрними секторам і містами.
Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші європейські країни. Подібними до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії – одаль. Фолькленд не міг бути відчужений, на відміну від бокленду – землі, якою володіли на основі дарчої грамоти і яка формально знаходилась у приватній власності. Фолькленд – наділ, яким володіли згідно з “природним правом” і який не був об’єктом купівлі – продажу. Норвезький одаль, будучи спадковим володінням протягом усього середньовіччя, не став приватною власністю. В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Як відмічалось вище, боклендом володіли на основі королівської грамоти, формуляр якої вказував, що лицар чи монастир мали повну і ніким необмежену власність. Проте це була влада над людьми. А земля залишалась за вільними селянами на правах фолькленду. Таким чином ні бокленд ні фолькленд не давали права приватної власності на землю.
У Німеччині, яка була економічно відсталою, феодалізація села завершилась у XI ст. Розвиток господарства тут гальмувався політичною роздробленістю.
У XII ст. у Франції, а потім і в інших країнах Західної Європи починається процес викупу селян із феодальної залежності. Поштовхом для цього послужили хрестові походи. Для викупу треба були значні суми грошей і селяни часто зверталися до міських лихварів, які забезпечували свої позики землею. Так з’явилася іпотека – позика під заставу землі.
Хоч певні форми феодальних повинностей у ряді країн збереглися до середини XIX ст., у більшості країн Європи селяни стали вільними: в Італії у XIII ст., у Франції в XIV ст., в Англії у XV ст.
Далі розкрити питання: розвиток ремесла, торгівлі (особливе значення Левантійської торгівлі, яка забезпечувала Західноєвропейські країни стратегічно важливими товарами – сріблом, золотом та прянощами), становлення банківської системи, відродження і розвиток середньовічних міст.
4.2. Економічна думка епохи середньовіччя
Окремі глибокі економічні міркування знаходимо у мислителів епохи середньовіччя (феодалізму), таких, наприклад, як арабський дослідник Ібн Халдун. Йому належить прогресивна для того часу теорія суспільного прогресу в основі якої лежать економічні чинники (“соціальна фізика”). Згідно з цією теорією кожне суспільство ще на початку свого розвитку проходить такі основні етапи:
дикість (існування людей в стаді);
примітивність („сільський” етап), коли люди жили в селі займалися лише землеробством і скотарством;
„міський”, цивілізований етап, коли люди поселяються в містах і займаються ремеслом, торгівлею, наукамиІ мистецтвом;
Перехід до цивілізації і, відповідно, до надлишкового виробництва матеріальних благ дозволить, на думку Ібн Хальдуна, у багато раз збільшити національне багатство, і з часом кожна людина зможе мати більший достаток включаючи предмети розкошу, але при цьому ніколи не настане загальна соціальна та майнова рівність і не зникне поділ суспільства на стани, касти, що відрізняються за майновою ознакою та за принципом старшинства (“предводительства”). Ібн Хальдун досліджує такі категорії товарно-грошових відносин, як ціна і вартість, суттєво їх не розрізняючи. Він прямо вказує на походження вартості від праці, причому підкреслює, що визначається вона не індивідуальними, а суспільно необхідними витратами людської праці. Саме він вбачав багатство держави у наявності вироблених товарів, вартість яких визначається працею.
Або, не менш відомий, Фома Аквінський, який під “справедливою ціною” розумів таку, що забезпечує еквівалентність обміну відповідно до кількості „праці й витрат”, а також гарантує учасникам обміну „їжу” за їхнім соціальним статусом.
Проте ні в рабовласницьку, ні і в феодальну епоху економічна наука не виділилась в окрему, самостійну галузь знань. Економічні міркування стародавніх мислителів залишились розсипаними перлинами в їхніх трактатах, присвячених різноманітним проблемам, часом дуже далеким від економіки. Для виникнення цілісної наукової системи економічних знань знадобиться ще декілька століть, доки не виникне і не розів’ється капіталістичний спосіб виробництва з його ринковим господарством.
Тема 5.Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (XVI – XVII ст.). Перші економічні школи.
5.1. Великі географічні відкриття та їх наслідки. Промисловий переворот в провідних Західноєвропейських країнах
XVI – XVIII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом переходу від феодального (аграрного) суспільства до індустріального. Велику роль в економічному розвитку Західної Європи відіграли географічні відкриття кінця XV – початку XVI ст. Їх передумовою була криза левантійської торгівлі. У 1458 році турки захопили Константинопіль і стали контролювати Чорне та Середземне моря. Торгові шляхи через Північну Африку контролювали араби. Ці обставини вимагали пошуків нових шляхів для торгівлі.
Другим стимулом для географічних відкриттів був пошук золота, як матеріалізації багатства. Монархам необхідні були гроші для утримання війська, чиновників, двору. Вихід із скрутного становища шукали не в економічній діяльності, а в територіальній експансій.
Великі географічні відкриття мали важливе значення для господарства Західної Європи. Почалася перебудова економічних відносин. Виникли зв’язки між найвіддаленішими областями, землями і народами різної матеріальної культури. Торгові шляхи перемістилися з Середземного моря на Атлантичний, Тихий та Індійський океани. Зовнішня торгівля стає світовою. Почав формуватися світовий ринок. Центрами світової торгівлі стають Лісабон, Севілья, Антверпен (порт в Бельгії), Амстердам, Лондон.
Небачений приплив золота та срібла до Європи (особливо до Іспанії) зумовив так звану революцію цін. Запаси золота в Західній Європі в XVI ст. збільшились більше ніж у 2 рази, срібла – в 3 рази. Ціни зросли в декілька разів (на хліб навіть у 5 разів). Одночасно почалося здешевлення дорогоцінних металів. Наслідком революції цін стало збагачення купців, промисловиків (робоча сила стала дешевою).
Безпосереднім результатом Великих географічних відкриттів було створення колоніальної системи. Нещадне пограбування колоніальних країн принесло європейським колонізаторам великі багатства і сприяло піднесенню економіки європейських країн. Це стало причиною розкладу мілкого феодального господарства і розвитку великого мануфактурного виробництва (мануфактурне виробництво сукна та металу, суднобудування, книгодрукування).
В цілому Великі географічні відкриття привели:
До утворення колоніальної системи;
Розвитку світового ринку;
Змін та напрямків світової торгівлі;
Одержання країнами Західної Європи великої кількості дорогоцінних металів.
Пограбування підкорених народів дало можливість одержати величезні матеріальні ресурси, вкласти їх в економіку, що сприяло переходу від феодального до індустріального суспільства.
Починається історичний процес накопичення капіталу та відокремлення виробника від засобів виробництва.
5.2. Перші економічні школи епохи становлення капіталізму.
Події і явища того часу адекватно відображувалися молодою буржуазною економічною наукою, яка пізніше отримає назву меркантилізм (від франц. mercantile – торговий або італ. mercante – купець). Європейські меркантилісти не були економістами – фахівцями. Це були купці, банкіри, промисловці, вояки, авантюристи. Проте вони вірно визначили ті засоби, за допомогою яких виникли перші великі статки, багатства – такими засобами були торгівля, кредити та війна.
Економічна політика меркантилізму (протекціонізм) сприяла первісному нагромадженню, скорочуючи перехід від феодалізму до капіталізму. Разом з тим буржуазія у лиці меркантилістів вимагала в інтересах нагромадження обмеження споживання робітників, а політика протекціонізму ознаменувалася також експропріацією народних мас, кривавим законодавством проти експропрійованих та ограбованих колоній.
В межах “епохи меркантилізму” відрізняють ранній меркантилізм і зрілий меркантилізм.
Ранній меркантилізм, який виник іще до епохи великих географічних відкриттів, вбачав економічне завдання в утримуванні та нагромадженні грошей у країні. Уряд запроваджував суворий контроль за зовнішньою торгівлею, сприяв ввезенню золота і срібла Найбільш відомими представниками раннього меркантилізму були Джон Гелс, Вільям Стаффорд в Англії та Гаспаро Скаруффі і Бернард Даванцаті в Італії.
Ранньому меркантилізму відповідає так звана теорія грошового балансу з метою затримки грошей в країні і залучення в країну якомога більше грошей з-за кордону.. Проте достатньо швидко прийшло і перше розчарування в такому підході до багатства. Це сталося в XVI – на початку XVII ст., коли довгоочікуване і бажане золото ринуло з Америки в Європу. Замість епохи загального процвітання європейські народи зіткнулися з першою інфляційною “революцією цін”. Отже вже тоді прийшло розуміння того, що гроші – це ще не повне щастя. І тим більше справа не в їх кількості.
Розпочався другий період розвитку меркантилізму – період торгового балансування, коли не державне регулювання, а економічні методи були викликані на допомогу молодій буржуазії. Практики і теоретики мимоволі стали звертатися до виробництва, спочатку з чисто меркантилістичними цілями. Якщо в країні немає золотих та срібних копалин, міркували вони, - це зовсім не означає, що не існує інших методів збагачення, крім захоплення нових територій. Ефективні методи є: треба виробляти більше експортних товарів. Якщо більше експортувати, а менше імпортувати, то різниця буде сальдуватися грішми, і гроші самі притечуть у країну.
Представниками цього “виробничого” меркантилізму були: Томас Мен, Джон Локк (Англія), Джон Ло, Жан-Батіст Кольбер, Антуан Монкретьєн (Франція), Антоніо Серра (Італія).
Слід звернути увагу на меркантилістичну політику уряду Б.Хмельницького. До таких заходів належать такі акти державного втручання:
а) звільнення міщанства від деяких феодальних повинностей і підвищення ролі самоуправління міст, що привело до зростання їхнього значення як центрів ремісництва і торгівлі;
б) сприяння розвитку внутрішньої торгівлі за допомогою наказів про охорону купецьких прав;
в) заохочення зовнішньої торгівлі через звільнення ввізного чи вивізного мита.
Тема 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав та відображення цих процесів в економічних поглядах представників класичної політичної економії.
6.1. Первісне нагромадження капіталу у провідних країнах світу.
Історичний процес накопичення капіталу та відокремлення виробника від засобів виробництва одержав назву первісного нагромадження капіталу. Як правило цей процес відбувався насильницьким шляхом (грабіж колоній, нееквівалентна торгівля та работоргівля).
В класичному вигляді процес первісного нагромадження капіталу відбувся в Англії. Ще в XIII – XIV ст. Англія вивозила сировину на переробку за кордон, зокрема до Голландії. В XV ст. починається будівництво мануфактур по виробництву сукна з власної сировини.
Значну роль у нагромадженні капіталів в Англії відіграли географічні відкриття, грабіж колоній, піратство, работоргівля (негрів великими партіями, тисячами вивозили на продаж з Африки в Америку). Позитивно вплинув і політичний фактор – буржуазна революція, яка дала владу буржуазії, звільнила селян від феодальної залежності.
З розвитком торгового капіталу і флотів Великобританії (з 1707 р. після укладання унії з Шотландією Англія дістала таку офіційну назву), Німеччини і Франції активність голландської торгівлі обмежується і з 30-х років XVIII ст. вона поступається першістю Великобританії.
У Франції промисловий переворот відбувся пізніше ніж в Англії – в 60-х роках XIX ст. Причини: запізніла буржуазна революція (1789 – 1794 рр.), структура промисловості країни, а також те, що головна роль в економіці Франції належала банкірам, які отримували прибутки від процентів. Континентальна блокада Англії запроваджена Наполеоном в 1806 р. мала також негативні наслідки, позбавляла Францію англійських машин, сировини (особливо бавовни). Значний поштовх для промислового перевороту дала перебудова Парижу в 60-70-х роках XIX ст., яка вимагала великої кількості різних промислових товарів. Поступово Франція виходила на друге місце після Англії по обсягу промислового виробництва.
У Німеччині процес промислового перевороту розпочався після створення в 30-х роках XIX ст. митного союзу та буржуазної революції в 1848 році. Процес промислового перевороту довго гальмувався наявністю в країні великої кількості князівств, які мали свої закони, митні кордони, гроші, податки. Переворот почався в легкій промисловості та на транспорті. Він відбувався за рахунок ввезення машин з Англії, проходив повільно. В 50-60-х роках XIX ст. темпи зростають, створюється власне машинобудування, розвивається вугільна промисловість, виробництво зброї, будуються нові залізниці. Все це позитивно впливає на розвиток зовнішньої торгівлі. В 1870 – 1880 рр. промисловий переворот у Німеччині завершується. Країна перетворюється на індустріально-аграрну країну, чому сприяла перемога у Франко – Пруській війні 1870 – 1871 рр. і об’єднання феодально роздроблених князівств у єдину державу. Поступово Німеччина по рівню промислового виробництва випереджає Англію і виходить на перше місце в Європі.
. В ході війни за незалежність (1775 – 1783 рр.) в Північній Америці була утворена незалежна держава США (1776 р.). Війна носила характер буржуазної революції. Конституція 1787 р. закріпила панування буржуазії та плантаторів. Після війни починається бурхливий розвиток індустрії. Знімаються обмеження для росту промисловості і торгівлі. Розширюється територія самих США за рахунок купівлі території у Франції, Іспанії, Росії. Зростає населення за рахунок еміграції з Західної Європи. Війна між Північчю і рабовласницьким Півднем (1861 – 1865 рр.) носила буржуазно-демократичний характер. Перемога Півночі сприяла знищенню рабства і дала поштовх для розвитку капіталізму. Прискореними темпами починає розвиватись промисловість (важка, металургійна, вугільна, машинобудівна). Інтенсивно будуються залізниці, розвивається річний та морський транспорт. Велика кількість емігрантів з Європи сприяла розвитку економіки США. Енергійні, ініціативні люди приїзджали з капіталом і вкладали його в розвиток США.
В країнах Центральної та Східної Європи промисловість, торгівля розвивались повільніше ніж в країнах Західної Європи. В аграрних відносинах зберігались дворянські землеволодіння, елементи особистої та адміністративної залежності від феодала. Існувала відробіткова рента. Урбанізація була слабшою. Міста не могли взяти на себе роль рушія суспільного прогресу. Великі географічні відкриття віддаляли країни Центральної та Східної Європи від головних торгових країн світу. Країни ставали аграрно – сировинними додатками до економічно розвинених Західноєвропейських країн.
Народні рухи в Чехії, Угорщині, Росії були подавлені на початку XVII ст. і не закріпили прогресивних тенденцій розвитку.
Особиста кріпосна залежність селян у Чехії, Моравії, Силезії була ліквідована у 1781 році, в Угорщині – в 1785 році.
В наслідок поділу Речі Посполитої в кінці XVIII ст. частина її земель потрапила під владу Росії, Австрії та Прусії і розвивалися в межах політики Романових, Габсбургів та Гогенцолернів.
В Росії кріпосне право ліквідували в 1861 році.
6.2. Становлення та розвиток класичної політичної економії
Формування в розвинених країнах світу основ ринкових відносин робило все очевиднішою ту обставину, що державне втручання в економічну діяльність не сприяє справі подолання перешкод у збільшенні національного багатства країни та досягненні узгодженості у взаємовідносинах суб’єктів господарювання. Тому, як відмічав П.Семуельсон, витіснення “доіндустріальних умов” системою “вільного приватного підприємництва”, сприяло розкладу меркантилізму і стало одночасно вихідним пунктом наступу умов “ повного lаissez faire”.
Останнє словосполучення означає вимогу повного невтручання держави в економіку, ділове життя, або говорячи по-іншому, – економічний лібералізм. Причому з кінця XVII – початку XVIII ст. ця ідея перетворилася у свого роду девіз ринкової економіки. І саме з цього часу зароджується нова теоретична школа економічної думки, яку пізніше назвуть класичною політичною економією.
“Класична школа” повела рішучу боротьбу з протекціоністською ідеологією меркантилістів, звернувшись до самих нових методологічних досягнень науки тієї епохи і розгорнувши по правді фундаментальні теоретичні дослідження. “Класики”, по суті, заново сформулювали і предмет, і метод вивчення економічної теорії. В якості предмета вивчення ними була обрана сфера виробництва, чому в значній мірі сприяла мануфактуризація економіки (потім і її індустріалізація), яка відтіснила на другий план капітал, зайнятий у сфері торгівлі. Щодо методу вивчення і економічного аналізу, то його новизна була пов’язана з впровадженням нових методологічних прийомів, які забезпечували достатньо глибокі аналітичні результати, меншу ступінь емпіричності і описового усвідомлення господарського життя. В цей час політична економія набула рис дійсно наукової дисципліни, яка вивчає проблеми економіки вільної конкуренції.
Яскравими представниками економічної науки періоду розпаду школи
меркантилізму та одними із засновників наукової політичної економії були Вільям Петті (Англія) та П’єр Буагільбер (Франція). В.Петті – перший критик меркантилізму, стверджував, що праця – ця батько і активний принцип багатства, а земля – його мати. Несприйняття меркантилістичних ідей відобразилося у творчості Петті не тільки у зв’язку з характеристикою сукупності багатства та способів його збільшення, а і у прагненні з’ясувати природу походження вартості товарів, а також причин, що впливають на рівень їхньої цінності на ринку. трактування, запропоновані ним у зв’язку з цим, дали змогу згодом визнати Петті першим автором трудової теорії вартості, яка стане однією з головних ознак класичної політичної економії загалом.
Внесок П’єра Буагільбера у економічну науку полягає в тому, що його твори стали теоретико-методологічною базою розвінчання ідей меркантилізму, формували специфічні традиції „французької школи” наукової політичної економії та сприяли обґрунтуванню трудової теорії вартості.
Представники школи фізіократів на чолі з Ф. Кене, Ж. Тюрго, В. Мірабо, В.Ф. Гурне перенесли питання про походження багатства із сфери обігу в сферу виробництва і цим заклали основу для реальної економічної науки. Об’єктом свого дослідження вони зробили землеробство, яке оголосили єдиною продуктивною галуззю, де створюється багатство.
Найбільшою заслугою фізіократів перед економічною наукою є праця Ф. Кене ”Економічна таблиця” (1758 р.). В цій праці Ф Кене вперше в історії економічної теорії робить спробу показати головні пропорції та лінії реалізації суспільного продукту країни. Власне, це була перша спроба макроекономічного аналізу, в якому головним поняттям є валовий національний продукт.
Особливе місце в розвитку і формуванні класичної політичної економії належить великому шотландцю – Адаму Сміту. Саме він вперше виклав економічну теорію як систему знань у взаємозв’язку всіх її елементів, як цілісну науку.
У своїй праці “Дослідження про природу й причини багатства народів” (1776 ) Адам Сміт заклав основи досліджень поділу праці, трудової теорії вартості, науково обґрунтував походження прибутку тощо. Вже в перших рядках книги автор твердить, що економіка будь-якої країни, розвиваючись, множить багатство народу не тому, що ці багатства є грошима, як вважали меркантилісти, а тому, що їх треба вбачати в матеріальних ресурсах, створених працею народу.
Високо оцінюючи значення поділу праці та спеціалізації як фактора розвитку продуктивних сил, А. Сміт прийшов до геніального висновку в теорії обміну. За А.Смітом, обмін і еквівалентний, і взаємовигідний. Це означає, що обмінюються не тільки еквіваленти за вартістю, але і однакові, суб’єктивно оцінені, цінності.
З’ясовуючи правила, відповідно до яких люди обмінюються товарами, правила, які визначають мінову вартість товару, А. Сміт дає три трактування, три концепції вартості.
З одного боку, визнаючи рівнозначність всіх видів продуктивної праці з погляду створення вартості, він вважає, що вартість ні що інше, як кількість необхідної праці, що втілена в товарі. Тобто праця є не тільки джерелом багатства, а і мірою вартості.
Друга концепція зводиться до того, що вартість визначається тією кількістю праці, яку можна купити за певний товар. В умовах простого товарного виробництва принципової різниці між першою та другою концепцією немає. А в умовах капіталістичного виробництва, де існує капітал і наймана праця, виникає інша картина. Підприємець отримує більшу вартість, ніж платить за працю, тобто порушується принцип еквівалентності, який є основою трудової теорії вартості. Уникаючи цієї суперечності, А. Сміт робить висновок, що вартість визначається працею тільки у “первісному” стані суспільства, під яким розумів всі докапіталістичні форми господарювання.
В умовах капіталістичного виробництва вартість, на думку А.Сміта, складається із витрат, які включають заробітну плату, прибуток і ренту. Він пише: “Заробітна плата, прибуток і рента є трьома основними первісними джерелами будь-якого доходу, рівно як і будь-якої мінової вартості”. І ціна, чи мінова вартість всякого товару, зводиться до всіх трьох вказаних частин. Ця концепція А.Сміта стала основою теорії, яка пізніше отримала назву трьох факторів виробництва.
Одне із істотних відкриттів А. Сміта полягає у визначенні ним вартості робочої сили, на відміну від вартості, яку ця робоча сила створює, а це означає, що товари обмінюються вже не просто пропорційно до затрат праці, а пропорційно до витрат виробництва.
А. Сміт розвинув учення про об’єктивні економічні закони, які керують виробництвом, де створюється національне багатство. Він притримувався ідеї “природної гармонії”, або рівноваги, яка встановлюється в економіці стихійно, без державного втручання. Саме ця ідея стала основою загальої теорії ринку, особливо в частині механізму його функціонування і принесла А. Сміту славу одного з кращих економістів всіх часів. Він переконливо обґрунтував, що кожна “окрема людина … має на увазі власну вигоду, а зовсім не інтереси суспільства … причому в такому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою скеровується до мети, яка зовсім і не входила в її наміри … ” і що, “переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш дієвіше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне зробити це”. Іншими словами, за Смітом, тиск ринку скеровує егоїстичні дії суб’єктів господарювання у суспільно необхідному напрямі. Його ідея “невидимої руки ринку” є нічим іншим, як з’ясуванням механізму саморегулювання ринкової системи .
Отже, “у кожному цивілізованому суспільстві” діють всесильні і невідворотні економічні закони – в цьому лейтмотив методології дослідження А. Сміта. Неодмінною умовою для того, щоб економічні закони діяли, є, по переконанню А. Сміта, вільна конкуренція. Тільки вона, вважає вчений, може позбавити учасників ринку влади над ціною. Прихильність цій ідеї була очевидною в працях всіх кращих представників класичної політичної економії,
Нового розвитку класична політична економія набула в працях Давида Рікардо. Він позбавив економічну теорію багатьох помилок попередників і звільнив трудову теорію вартості від внутрішніх суперечностей. Д. Рікардо розв’язав багато конкретних економічних проблем, сформулював закон вартості. Політичну економію він виклав у чіткій логічній послідовності. Його праця “Начала політичної економії та оподаткування” (1818) – вершина класичної політичної економії.
Марксистська, або пролетарська політична економія, сформувалася на ґрунті загострення революційної боротьби пролетаріату за свої права у країнах Західної Європи в другій половині XIX ст. Родоначальниками цього вчення були німецькі вчені – філософи і економісти Карл Маркс та Фрідріх Енгельс .
В головній праці К.Маркса “Капітал” (перший том вийшов у 1867 р.) робиться спроба на матеріалістичній основі показати розвиток людської історії як послідовну закономірну зміну одного способу виробництва іншим. На відміну від представників класичної політичної економії, які розглядали капіталістичний спосіб виробництва як вічний і незмінний, К.Маркс вказує на його тимчасовий характер і саме з цих позицій досліджує його.
Основу марксистської теорії становила концепція капіталістичної експлуатації, зубожіння мас та утвердження нового, соціалістичного ладу. На переконання К.Маркса, капіталізм, ера якого “бере початок у XVI столітті” виключає гуманізацію суспільства і демократію через приватну власність на засоби виробництва та анархію ринку. У цій системі працюють заради прибутку, має місце експлуатація одного класу іншим, а людина (і підприємець і робітник) стає чужою сама собі, оскільки не може самореалізуватися у праці, яка деградувала лише у засіб існування в умовах непередбачуваного ринку і жорсткої конкурентної боротьби. А що стосується дійсної свободи поза працею, тобто вільного часу, то він, за Марксом, “мірилом багатства” стане не при капіталізмі, а при комунізмі. Проте у автора “Капіталу” дійсно, пише Арон, “немає ніяких переконливих даних ні про той момент, коли капіталізм перестане функціонувати, ні навіть про те, що в даний конкретний момент він повинен перестати функціонувати… Маркс навів певну кількість доказів, які дають змогу вважати, що капіталістичний устрій буде все гірше і гірше функціонувати, проте він не довів економічно, що внутрішні суперечності капіталізму зруйнують його”.
Ідеї К. Маркса про суто експлуататорський характер капіталістичного способу виробництва, тим більше про поглиблення цього характеру, про посилення абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату, а також про кінцеву загибель капіталізму виявились помилковими і не підтвердились історично.
Тема 7. Ринкове господарство країн Європейської цивілізації (друга половина XIX – початок XX ст.) та відображення нових явищ в економіці представниками неокласичної традиції.
7.1. Нерівномірний розвитк провідних країн світу в кінці XIX – на початку XXст
В останній третині XIX – на початку XX ст. у техніці промислового виробництва провідних індустріальних країн світу відбулися суттєві зрушення, які мали великий вплив на всі сторони життя людства. Ці наслідки відчутні і сьогодні. Переворот в галузі науки і техніки (нова промислова революція) поклав початок сучасному промисловому виробництву.
Саме в останній третині XIX ст. відбулася заміна парової енергії на електричну, яка найшла своє застосування у всіх галузях виробництва, у культурі, побуті людей, сприяла росту продуктивності праці, підготувала умови для автоматизації виробничих процесів.
Технічні зрушення відбуваються у металургії (1867 – “мартенівський”, 1879 – “томасовський” способи виплавки сталі, 70-80 рр. – електротехнічні способи виплавки кольорових металів).
Були зроблені відкриття нових видів двигунів (парова турбіна, двигун внутрішнього згорання Даймлера і Бенца, Дизеля), що зробило переворот на всіх видах транспорту (перші автомобілі, трамваї, метро, літаки). Великі досягнення на рубежі XIX -–XX ст. були зроблені у розвитку хімічної промисловості (крекінг нафти, одержання каучуку, добрив, лікарських препаратів, фарбників). Справжня революція відбувається в галузі зв’язку (В 1895 р. Попов винайшов радіо). Величезним досягненням був винахід електричної лампочки (Ладигін, Едісон) та кіно (Люм’єр).
Всі ці досягнення були б неможливі без розвитку фундаментальних наук (математики, хімії, фізики, теплофізики, аеродинаміки). Наука перетворилася у рушійну силу технічного прогресу, сприяла розвитку продуктивних сил та подальшому процесу індустріалізації країн Західної Європи та США.
Головним змістом цих зрушень було величезне зростання обсягів промислового виробництва (світовий обсяг за 1870 – 1900 рр. зріс у 3 рази). Найбільшими темпами розвивалася важка промисловість, випереджуючи легку (особливо високі темпи у сталеплавильній, верстатобудівній, автомобільній, нафтодобувній та нафтопереробній, електротехнічній).
Технічний прогрес чинив великий вплив на вдосконалення військового озброєння (створюються нові види зброї, кулемети, танки, підводні човни, лінкори, літаки, отруйні речовини).
Впровадження нової техніки вимагало великих капіталів. Це штовхало підприємства до об’єднання своїх капіталів з метою організації виробництва з урахуванням досягнень НТП. В багатьох випадках власних коштів у промислових підприємств не вистачало і вони звертались до банків, прагнучи залучити їхні кошти для розширення виробництва на новій основі. Таким чином виникала можливість концентрації капіталу та утворення монополії і як наслідок – одержання надвисоких прибутків завдяки встановленню монопольно високих цін на товари.
Перша монополія виникла у США в 1872 р. (“Стандарт ойл” – нафтовий трест заснований Рокфеллером). Згодом на долю цього тресту припадало 90% переробки нафти. До кінця XIX ст. процес утворення монополії набуває масового характеру, що призводить до гострої конкурентної боротьби і сприяє ще більшому прискоренню монополізації. Виникають трести, картелі, синдикати, концерни. Отже кінець XIX ст. характеризується тим, що:
на зміну “вільної конкуренції” прийшли монополії і встановили свій контроль над виробництвом;
технологічні зрушення фактично призвели до “другої промислової революції”, прискорили процес індустріалізації після промислового перевороту;
промисловість остаточно бере першість над сільським господарством, причому в самій промисловості найбільш швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості;
процес індустріалізації що більше прискорився з утворенням монополій, які активно впливають на промислове виробництво, на розширення внутрішнього та світового ринків;
поряд з розвитком зовнішньої торгівлі розвиваються кредитні та валютні ринки. Світовий ринок також активно впливає на промисловий розвиток країн Західної Європи та США. Світовий ринок – це місце збуту їх товарів і одержання сировини. Він сприяє поглибленню поділу праці (набуває міжнародного характеру), та розвитку міжнапродних економічних зв’язків.
Важливий вплив на формування світового ринку має міжнародний поділ праці та спеціалізація країн у виробництві окремих товарів. На кінець XIX ст. ця спеціалізація конкретно визначилася. Так, Англія займає провідне місце в експорті різних машин і механізмів; Німеччина – сільськогосподарських машин, паровозів, верстатів, спирту, цукру, виробів електротехніки, хімічної промисловості; Франція – дорогих шовкових тканин, парфумів, одежі, взуття, текстильних машин; США – виробів чорної металургії, машин, тканини, с/г продукції, особливо пшениці.
Основною формою світового ринку була міжнародна торгівля, яка весь час зростала.
На розвиток міжнародної торгівлі активно впливає вивіз капіталу за кордон (Англія, Франція та Німеччина). Франція виступає переважно як світовий лихвар, надаючи позики під високі відсотки. (Найбільше позик отримує Росія та країни Латинської Америки).
У формуванні світового ринку та міжнародних економічних відносин важливу роль відігравала колоніальна система, яка як відомо з попередньої теми виникла в наслідок Великих Географічних відкриттів і остаточно сформувалась в кінці XIX ст. Найбільшою колоніальною країною в цей час стає Англія, яка володіє колоніями площею 33, 5 млн км2 з населенням 393,5 млн чоловік. На другому місці Франція – 10, 6 млн км2 з населенням 55,5 млн чоловік. Значними колоніями на кінець XIX ст. володіли Голландія та Бельгія. Німеччина і США на кінець XIX - початок XX ст. мали незначні колонії.
Колонії відігравали значну роль в економіці всіх без винятку країн. Вони були ринками збуту товарів, сферою вкладання капіталів, джерелом дешевої і цінної сировини. Нерівномірність у розмірах колоній між провідними державами загострювала відносини між ними. Наприкінці XIX початку XX ст. колонії були вже остаточно поділені між великими державами, економічний розподіл світу вже відбувся (розподіл ринків збуту, товарів і капіталу). В таких умовах перерозподіл сфер впливу окремих країн та заволодіння колоніями могло здійснюватися тільки воєнним шляхом.
Далі розглянемо причини нерівномірного економічного розвитку провідних країн світу, зокрема причини відставання Англії та Франції і швидкого розвитку США та Німеччини наприкінці XIX - початку XX ст.
Англія - в середині XIX ст. випускала 50% світової промислової продукції і вважалася “фабрикою світу”. Починаючи з 70 р. XIX ст. темпи зростання промислової продукції почали падати і в 1914 р. Англія виробляла лише 1/7 світової промислової продукції. Причиною падіння темпів приросту і як слідство відставання Англії від інших країн стало володіння великими колоніями, куди треба було вкладати (вивозити) капітал, тим самим зменшуючи капіталовкладення в економіку метрополії.
На темпи економічного росту негативно впливала значна кількість старого устаткування, яке фізично і морально застаріло, оскільки Англія раніше інших країн здійснила промисловий переворот, тоді як США, Німеччина тільки тепер встановлювали нову техніку.
Англія продовжувала до кінця XIX ст. вільну торгівлю, в той час як США і Німеччина проводили протекціоністську політику, захищаючи свою економіку від конкуренції.
Значні кошти з бюджету Англії пішли на озброєння, особливо на будівництво військовоморського флоту, що теж негативно впливало на економіку.
В країні ріс прошарок рантьє, які жили на прибуток від цінних паперів і мало вкладали грошей у розвиток промисковості.
Як уже відмічалось, негативно впливали на економіку Англії колонії. Вивозячи туди капітал (1 місце в світі по вивозу капіталу за кордон в 1914 р.) Англія в значній мірі і залежала від них (прибутки від колоній були в 4 рази більші ніж від власної промисловості). Економіка Англії набуває колоніального характеру.
Всі ці причини і пояснюють чому Англія на початку XX ст. по розвитку промислового виробництва переміщується на третє місце після США та Німеччини.
Другою країною, яка в цей період уповільнила темпи свого розвитку була Франція (ще в середині XIX ст. – друге місце, а наприкінці – четверте). Причини відставання Франції у багатьох випадках подібні до тих, що були притаманні Англії, але були і такі, які були властиві тільки Франції.
Перша – поразка Франції у Франко – Пруській війні (1870 – 1871 рр.), у наслідок чого Франція була змушена сплатити Прусії контрибуцію у розмірі 5 млрд. франків золотом та віддати два економічно розвинені райони – Ельзас і Лотарингію (один з найбільших в Європі залізорудних басейнів). Це завдало Франції загальних збитків на 16 млрд. франків і значно загальмувало її розвиток.
Наприкінці XIX – початку XX ст. Франція залишалась аграрно-індустріальною країною, причому сільське господарство було у кризовому стані. Парцелярне господарство (розміром 2 – 3 га) не дозволяло широко використовувати сільськогосподарські машини, провадити сівозміни, застосовувати хімічні добрива. Внаслідок цього були низькі врожаї, які приносили мізерні прибутки.
Розвиток економіки гальмував і той факт, що банківський капітал переважав промисловий. Гроші йшли здебільшого на кредитування інших країн, а не власної. Як і в Англії, в країні ріс клас рантьє.
Німеччина – з 70-х років XIX ст. економіка розвивається швидкими темпами і країна по промисловому виробництву виходить на перше місце в Європі та на друге в світі (перше США). Головними причинами піднесення економіки були перемога у Франко-Пруській війні, внаслідок чого Німеччина об”єднується у єдину державу, ліквідувавши феодальну роздрібненість та митні кордони.
Запровадження єдиної валюти, системи мір та ваги, єдиних законів сприяло формуванню загальнонімецького ринку.
Контрибуція і залізна руда Лотарингії пішли на фінансування промисловості та будівництво залізниць.
Висока продуктивність праці і низька заробітна плата також були значним поштовхом у розвитку промисловості Німеччини (по використанню електроенергії Німеччина навіть випереджала США). Існування в Німеччині великої регулярної армії і намагання уряду вести агресивну політику (зовнішню) давало можливість робити великі державні замовлення на виготовлення різних видів зброї, що було важливим стимулом зростання промисловості, забезпечувало ринки збуту продукції та одержання високих прибутків. Темпи розвитку економіки Німеччини були такими, що за 30 років (1871 – 1890) обсяг промислового виробництва зріс у 3,1 рази.
США – наприкінці XIX – початку XX ст. темпи росту економіки були особливо швидкими. Молода держава (з 1776 р.) внаслідок війни за незалежність англійських колоній, отримала стимул для розвитку після скасування рабства (війна між Північчю та Півднем 1861 – 1865 р.) і прийняття закону про гомстеди (поселення, ділянки, садиби). За цим законом, всі хто бажав із воюючих на боці Півночі США або не воював на боці Півдня, мали право отримати землю розміром 130 акрів (65 га) сплативши 10 доларів. Якщо той, хто одержав землю обробляв її протягом 5 років, то земля переходила у його повну власність. Унаслідок прийняття цього закону (всього було роздано біля 2-х млн. гомстедів (~ 115 млн га) остаточно переміг “американський” – фермерський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві.
Розвиток великої кількості фермерських господарств сприяв розширенню внутрішнього ринку країни та швидкому зростанню сільськогосподарського виробництва. Фермерські господарства вимагали великої кількості машин, а це дало поштовх розвитку сільськогосподарського машинобудування і в цілому позитивно вплинуло на зростання обсягів промислового виробництва і розширення ринків збуту.
Розвитку економіки США сприяла і масова еміграція населення з Європи. За XIX ст. населення країни зросло у 14 разів, в той час в Європі тільки в 2 рази. Піднесенню економіки США сприяла митна політика, інвестиційна (залучення іноземного капіталу), будівництво залізниць. Так на протязі 1870–1913 рр. збільшилась довжина залізничної колії у 8 разів, виробництво сталі зросло у 450 разів. За той же період видобуток вугілля зріс у 18 разів..
Запровадження в економіку досягнень НТП, монополізація виробництва (1912 р. – у США 450 трестів) перетворили США у провідну країну світу.
Нерівномірність у розвитку провідних країн світу призвела до загострення боротьби між ними особливо між молодими (США, Німеччина) і історично більш зрілими. Цьому сприяла боротьба між монополіями за колонії, ринки сировини, збуту, сфер впливу. Прагнення силою зброї перерозподілити світ привели до утворення військових політичних союзів: Антанта (Англія, Франція, Росія) та Троїстого союзу (Турція, Німеччина, Австро-Угорщина). В 1914 р. почалася Перша світова війна.
7.2. Становлення неокласичної традиції
Особливим напрямком розвитку економічної теорії, який сформувався наприкінці XIX ст., був маржиналізм (від французького marginal – крайній, граничний).
Одним із основних постулатів класичної політичної економії була теза про те, що в основі вартості і ціни товарів лежать затрати праці (чи в іншому варіанті – витрати виробництва). Але одночасно побутувала ідея, запропонована ще Аристотелем, що мінова вартість і ціна товару визначаються інтенсивністю прагнення осіб, які вступають в обмін. “Зірковий час” цієї ідеї припав на сімдесяті – вісімдесяті роки XIX ст. Цей період ввійшов в історію економічної думки як “маржинальна (маржиналістська) революція”. Термін “маржинальна революція” використовують тоді, коли йдеться про незалежне відкриття в сімдесятих роках XIX ст. К. Менгером (Австрія), С. Джевонсом (Англія) та Л. Вальрасом (Швейцарія) принципу спадної граничної корисності. Суть цього принципу чи закону добре відома: корисність, яку приносить кожна наступна одиниця певного товару (саме її і називають граничною корисністю), менше від корисності попередньої одиниці товару.
Аналіз граничних прирощень корисності товарів і означав перехід в економічній науці до аналізу граничних величин, аналізу диференційних рівнянь та похідних. Але що є ще важливішим – змінився предмет дослідження. Центральними питаннями економічної науки стали питання дослідження індивідуальної людської психології, поведінки суб’єктів економіки (споживача і фірми) в умовах обмежених ресурсів.
“Батьком” маржиналістського напрямку економічної теорії сьогодні вважають Г. Госсена, який (що з’ясувалось пізніше) ще у 1854 р. в праці “Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з них випливають” сформулював декілька важливих положень теорії граничної корисності, котрі увійшли в економічну науку під назвою першого та другого законів Госсена.
Головні принципи теорії граничної корисності сформулювали Карл Менгер, Ойген Бем-Баверк та Фрідріх Візер – представники так званої австрійської школи маржиналізму.
Для представників цієї школи характерний крайній психологізм у трактуванні економічних явищ. Причому головною сферою, у якій стикаються психології господарських суб’єктів, є не виробництво, а ринок. Одним із методологічних принципів австрійської школи є те, що споживанню належить примат над виробництвом.
Ідеї австрійської школи ввійшли складовою частиною до багатьох інших шкіл цієї теорії: математичної, граничної продуктивності, кембріджської.
Математичні концепції політичної економії започатковані у працях Й. фон Тюнена, Д. Бернуллі, А. Курно і спираються, переважно, на теорії суб’єктивної корисності та продуктивності факторів виробництва. Виникнення математичної концепції економічної рівноваги зумовлене перетворенням капіталізму на розвинуту господарську систему з високим рівнем взаємозв’язку та однорідності всіх її частин і елементів, а також розвитком математики. У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги репрезентують праці французького математика-економіста Леона Вальраса та італійського економіста Вільфредо Парето.
Теорія граничної продуктивності, або американська школа сформувалась в кінці XIX – на початку XX ст. і подібно до австрійської математичної та кембріджської (про неї нижче) широко використовувала ідеї суб’єктивізму та психологізму. Її засновник Джон Бейтс Кларк всебічно обґрунтував принцип маржиналізму і створив теорію, в якій економічна наука поділена на два розділи - статику й динаміку. Вихідним моментом вивчення має бути аналіз статики, тобто стану економічної рівноваги. Центральне місце в економічній науці Дж.-Б. Кларк відводив теорії розподілу. Згідно з його концепцією розподіл доходів здійснюється на основі принципів граничного аналізу цін факторів виробництва. Саме цю концепцію і прийнято в економічній літературі називати “законом граничної продуктивності”.
Кембріджська школа виникла в Англії наприкінці XIX ст. в період зростання рівня концентрації та монополізації виробництва і ускладнення умов функціонування підприємства. Головну увагу ця школа зосередила на розвитку мікроекономічного аналізу економічних явищ, що сприяло розвитку важливого розділу економічної теорії – мікроекономіки, яка передовсім займається проблемами ціноутворення на рівні окремих товарів, підприємств, ринків. Представник кембріджської школи, засновник неокласичної теорії Альфред Маршалл, відмовившись від пошуків “джерела” (цінності) вартості, тобто від причинно-наслідкового аналізу, застосував функціональний аналіз економічних явищ за принципом взаємного впливу. Крім того, він ввів нові інструменти цього аналізу, такі як еластичність попиту, надлишок споживача, надлишок попиту, представницька фірма, що мало велике значення для розроблення теоретичних основ економічної політики фірми, розробив свою теорію цінності і на її основі теорію ціни, згідно з якою ринкова ціна є рівноважною функціональних залежностей попиту і пропозиції. А. Маршалл вперше поєднав дослідження економічних процесів з математичним апаратом.
Сучасна економічна наука отримала доволі поширену назву– економічна теорія, а в англо-американській літературі – „економікс”. Цей термін також запропонував А. Маршалл в праці „Принципи економіки” (1890). Якщо раніше політична економія, економічна теорія являли собою одне й те саме, то поступово, починаючи саме з А. Маршалла, ці два поняття розмежовуються. Політична економія, як вона і виникла, займає фундаментальні позиції в економічній теорії, а остання перетворилася на загальну економічну теорію. Більш прикладна її частина, де розв’язуються, порівняно конкретніші задачі, виростає тепер у два самостійні розділи: макро - та мікроекономіку. Найвидатніші економісти Заходу і сьогодні займаються глобальними, фундаментальними політико-економічними проблемами. Їхні імена залишилися в економічній теорії завдяки розробленню цих проблем.
Тема 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина XIX – початок XX ст.).
Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії. Причини його запізнення та особливості, порівняно з країнами Західної Європи (1860 – 1880 рр.). Початок індустріалізації української промисловості та села. Переломні 1880 – 1890-ті роки. Стабілізація фінансово-кредитної системи. Грошова реформа С.Ю. Вітте і перехід до золотого стандарту (1895–897 рр.). Основні положення аграрної реформи П.А. Столипіна та її наслідки для України.
Промисловий та сільськогосподарський розвиток західноукраїнських земель у складу Австро-Угорщини.
Зародження і розвиток кооперативного руху в Україні.
8.2. Розвиток ідей класичної школи в Україні.
Політична економія як наука набула певного розвитку в Україні на початку XIX століття. Вона була введена як самостійна навчальна дисципліна в університетах, гімназіях, ліцеях в 1803–1804 рр. Було перекладено і опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувались дослідження російських та українських учених.
У пореформений період і до дев’яностих років XIX століття політична економія розвивалась переважно у руслі класичної політичної економії. Проте ще й в період підготовки до реформи 1861 року українські вчені зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки, її класичного школи.
Одним із перших вітчизняних просвітителів, прихильників ідей Сміта не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії був Десницький Семен Юхимович (бл. 1740 – 1789). Був одним із розробників російського права, засуджував кріпосне право та національне гноблення.
Аналізуючи „натуральну юриспруденцію” , С. Десницький відмічав, що важливого значення набуває дослідження добробуту громадян, їх облаштування, впровадження мануфактур, сприяння комерції, удосконалення хліборобства, організації банківської системи, митної справи тощо. Учений вважав, що розвиток землеробства і торгівлі робить народ забезпеченим, здатним вчасно сплачувати податки.
Особливого значення вчений надавав вченню про власність, рахуючи, що вона (власність) посідає центральне місце на різних єтапах суспільного розвитку. С. Десницький виступав захисником приватної власності. Будь-який замах на власність він уважав за найбільшу нелюдькість. „Позбавити людину володіння або перешкодити їй у використанні своєї речі – явне беззаконня” [2], – тверив С.Десницький.
У розвитку держави, враховуючи приклад Англії, C. Десницький надає великого значення торгівлі, купечеству, розвитку науки і промисловості.
Далі вчений у всіх випадках пропонував: уникати монополій, не накладати мита на всякі внутрішні товари, над перекупниками мати суворий нагляд.
Серед економістів класичного напрямку в політичній економії чільне місце посідає син греко-католицького священника з українського закарпаття М. А. Балудянський (1769–1847). В Російській імперії Михайло Балудянський стане професором, статс-секретарем, таємним радником і помре в її столиці – Санкт-Петербурзі.
Конспекти лекцій і публікацій М.А.Балудянського були надруковані під назвою „Економічна система”. В них він першим з українських економістів у 1806 – 1808 рр. виклав і спробував розвинути основні положення „Дослідження про природу та причини багатства народів”. Він правильно визначив „ теорію Адама Сміта, основану на праці і обміні ”, як систему, що вбачає багатство народу „в міновій цінності всіх виробів”.
Досліджуючи, аналізуючи і порівнюючи вчення меркантилістів, фізіократів, а потім і погляди А.Сміта, М. Балудянський приходить висновку, що А. Сміт об’єднав попередні політекономічні концепції, знайшовши першопричину всього багатства в праці. Він показав, що у всіх галузях людської діяльності діють одні й ті ж мотиваційні механізми. Далі він підкреслює, що А. Сміт пішов далі фізіократів, бо зарахував до продуктивної всі види праці, що застосовуються у матеріальному виробництві. „Якщо нація, – писав вчений, – займається виробництвом таких предметів, котрі мають постійну вартість і якщо її громадяни виробляють вартість тільки шляхом таких продуктів, то як купець, так і продавець рівномірно примножують природне багатство”. Якщо ж нація не здатна прогодувати населення, то вона потрапляє у залежність від інших націй.
„Національне багатство, – писав М. Балудянський, – полягає в нагромадженні продуктів продуктивної праці. Взагалі будь-який товар, на виробництво якого використано більше праці, має при обміні і більшу вартість.” Це вихідна засада А.Сміта, якої дотримувався М.А. Балудянський. Він зазначає, що для будь-якого виробництва в сільському господарстві, в мануфактурі й торгівлі потрібні: 1) праця; 2) капітал; 3) земля. Розглядаючи ці фактори виробництва М. Балудянський посилається не тільки на праці А.Сміта, а і на інших західноєвропейських вчених.
М. Балудянський докладно досліджує суть, частини і функціонування капіталу у народному господарстві. „Якщо нація споживає все вироблене своєю річною працею, то її капітал не примножується і вона не здатна починати нові роботи і використовувати нові машини; тоді вона залишається у попередньому становищі” – писав він.

Одним із перших навчальних курсів політичної економії (двотомні „Записки про політичну економію” – Харків, 1837, 1848) розробив російською мовою Тихін Федорович Степанов (1795 – 1847) – професор політичної економії Харківського університету.
Суспільно-економічні погляди Т. Степанова сформувалися під впливом ідей Сміта, Рікардо, Мальтуса, Сея, Сісмонді, які він творчо використовував у своїх працях. Особливо високо вчений цінив Сміта. У промові, проголошеній на урочистих зборах імператорського Харківського університета, Степанов, похвально відгукуючись про політичну економію, сказав: „Нарешті на горизонті політичної економії зійшло справжне її світило, це система Адама Сміта” А у „Записках про політичну економію” він писав: „Праця є головним джерелом багатства – це наріжний камінь, що його поклав Адам Сміт у підвалину його чудової системи”.
Така висока оцінка системи А.Сміта э переконливим аргументом того, що Т. Степанов був прихильником і послідовником класичної школи в політичній економії, а його погляди розвивалися в руслі тогочасної загальноєвропейської та української традиції.
Розглядаючи предмет політичної економії, вчений зазначав, що економічні ідеї слід сприймати критично, не можна нехтувати думкою простих людей. Наукові гіпотези нерідко втілюються довго. „Тільки взаємна згода теоретиків і емпіриків може сприяти швидкому та правильному розвитку науки” .
Т.Степанов рахував, що економічна наука повинна вивчати не тільки загальні, але й часткові закони в промисловості, сільському господарстві, торгівлі. „Під іменем політичної економії розуміють власне науку, що займається відкриттям законів народного господарства”. Намагаючись удосконалити це визначення, він писав: „ Я вирішив краще визначити політичну економію наукою, що розкриває закони фізичного життя держав” Учений вважав, що з розвитком власне політичної економії її предмет буде розширюватися і конкретизуватися.
Одним із вузлових для політичної економії є питання про відношення між багатством і народонаселенням, яке й досі не розв’язане. У цьому контексті Т.Степанов виступив з критикою поглядів на розвиток народонаселення Т.Мальтуса.
Т. Степанов не лише аналізував ідеї класиків політичної економії, але й використовував їх для аналізу господарських процесів у економіці російської імперії, з’ясування природи та критики кріпосницької системи.
Зокрема, розглядаючи питання про джерела багатства, він підкреслював, що всі соціальні групи людей мають право на його використання, а справедливість у розподілі багатства, доступність освіти удосконалюють суспільний порядок і державу. Вчений був прихильником багатофакторності у створенні багатства, підкреслював роль праці, капіталу та землі у цьому, водночас наголошуючи на особливому значенні фактора праці, який приводить у рух всі інші фактори виробництва.
Мріючи про світле майбутнє людства, Т.Степанов сподівався досягти його мирним удосконаленням суспільства, просвітництвом.

Прихильником класичної політичної економії був також професор Київського університету І. В. Вернадський (1821 – 1884) – батько видатного вченого природознавця, академіка, першого президента АН УРСР В. І. Вернадського.
Народився В. І. Вернадський у Києві в сім’ї лікаря. Закінчив Київський університет, де був нагороджений золотою медаллю за філософьку працю. Здобувши стипендію кандидата в політекономи, І. Вернадський вчився у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Англії. У 1847 році захистив у Петербургському університеті магістерську дисертацію на тему „Нарис теорії потреб”. „ У політичній економії, – писав І.Вернадський, – немає, можливо жодного предмета, пояснення якого було б таким важливим, як потреби. Як би ми не обмежували їх коло, вони все ж таки залишаються в її межах і притому тією межею, до якої, як до центру, тяжітимуть усі висновки науки.” Молодий вчений виклав свій погляд на стан вивчення потреб меркантилістами, фізіократами й А. Смітом, якому й віддав перевагу. На основі проведеного аналізу, І.Вернадський зробив висновок, що теорію потреб до нього ніхто не викладав ясно, чітко і яскраво. Важливою вимогою у з’ясуванні теорії потреб, на його думку, є включення в об’єкт аналізу суспільства і людини.

Одну з своїх праць („Предмет політичної економії”) вчений присвятив визначенню предмета політичної економії та з’ясуванню її завдання. Останнє полягає у тому, писав він, щоб відкрити „природні закони виробництва”. При цьому І.Вернадський наголошує, що „економічні закони проявляються у всій своїй силі скрізь, де існує праця і обмін ...„ Він виступив проти визначення політичної економії як науки про багатство і підкреслив, що вона вивчає лише один бік, одну властивість багатства – його цінність. Предмет науки він обмежує товарним виробництвом.
Тема 9. Господарство провідних країн світу в міжвоєнний період.
Економічні наслдки Першої світової війни.
Версальська система.
План Дауеса та Юнга.
Світова економічна криза 1929-1933 рр.
Два типи (шляхи) виходу з економічної кризи.
Перша світова війна викликана особливостями історичного розвитку Німеччини, які поставили її в умови боротьби з Англією за лідерство в Європі та світі, дорого обійшлася людству: 10 млн вбитих, 20 млн покалічених, в тому числі в Німеччині 1,8 млн вбитих, 1,5 млн покалічених, 900 тисяч загинуло від голоду, епідемій. Обсяг промислового виробництва впав на 43%. Була підірвана фінансова система (лише прямі воєнні видатки склали 150 млн золотих марок). Німеччина за рішенням Парижської конференції повинна була крім значних територіальних уступок, ще й сплатити репарації країнам-переможницям.
Не на багато кращим було становище у країн-переможниць. Англія втратила 750 тис. вбитими, 1,7 було поранено. Національне багатство зменшилось на 1/3. Видатки на війну становили приблизно 10 млр фунтів стерлінгів. Внутрішній борг зріс в 10 раз, зовнфшній – в 1,4 рази (до 70% цього боргу припало на США).
Надзвичайно сильно постраждала і Франція. Втрати вбитими становили 1,3 млн. чоловік, 750 тис. залишилися інвалідами. Фінанси були підірвані, з країни-кредитора вона перетворилася на країну-боржника (у 1920 р. борг становив 300 млрд. франків)
Що до США, то Перша світова війна стимулювала її економічний розвиток. Війна на її території на велася, людські втрати не перевищували 50 тис. вбитими на 230 тис. раненими.
США були головним постачальником воєнних матеріалів, продовольчих, сировини для воюючих держав. На початку 20-х років США давали майже ½ світового видобутку вугілля, більше 3/5 - виробництва чавуну та сталі, 2/3 –видобутку нафти, 85% - виготовлення автомобілів, країна перетворилася на світового кредитора. Війна дозволила США захопити світові ринки збуту та джерела сировини. Найважливішим підсумком розвитком США в 1914-1919 рр. було збільшення її економічної потужності, посилення її позицій в світовій економіці, закріплення за ними становища наймогутнішої країни світу.
Період між 1919-1939 рр. можна назвати найбільш нестабільним періодом світової історії з точки зору економічного і соціально-політичного становища. Умовно цей період можна поділити на етапи: 1919-1921 рр.- повоєнний кризовий стан; 1922-1928 рр. – відносно стабільний економічний розвиток, 1929-1933 рр. – світова економічна криза; 1934-1939 рр. – етап поступової ліквідації наслідків економічної кризи та передвоєнної економічної кон’юнктури.
Перший період характеризується нестабільними показниками економічного стану країн, які погіршилися навесні 1920 р. внаслідок кризи, яка охопила Великобританію, США, Японію. Причина – якісні зміни, що відбулися під впливом НТР та тривалої війни.
З точки зору соціально-політичної нестабільності тут головними причинами були Жовтнева революція в Росії, революційна ситуація в Німеччині, а також Версальсько-Вашингтонська система повоєнного світу, яка на думку творців, повинна була визначити шляхи економічного та політичного розвитку країн Європи, але не зменшила суперечки між ними.
Версальські угоди підписані 28 червня 1919 р. державами-переможницями (США, Англія, Франція, Італія, Японія, Бельгія та ін.) та переможеною Німеччиною, надзвичайно вразливо відбились на економіці останньої. За Версальською угодою територія Німеччини скорочувалась на 1/8, населення на 1/10. Франції передавались (крім Ельзаса і Лотарингії) Саарський вугільний басейн. Німеччина втратила частину території на користь Бельгії, Польщі, Литви, Данії, а також були втрачені всі колонії загальною площею 13 млн. км2 з населенням 13 млн. чоловік. Також Німеччина позбавилась воєнно-морського флоту, авіації, скорочувалось виробництво озброєння, армія обмежувалась 100 тис. чоловік з 4 тис. офіцерським корпусом. Німеччина за Версальською угодою повинна була сплачувати репарації в розмірі 132 млрд. золотих марок, утримувати окупаційні війська, та багато іншого.
В той же час умови Версальської угоди надзвичайно сприятливо вплинули на економіку Франції, що дозволило їй, першій серед країн, що воювали, подолати наслідки війни.
Відродження господарства Німеччини та необхідність виконання рішень Версальської угоди вимагали серйозного реформування економіки країни.
Перша проблема – реформування грошової системи (війна спричинила страшну інфляцію). З листопада 1923 р. почали випускати рентні марки (одна рентна марка дорівнювала 1 трильйону паперових марок). В середині 1924 р. реформу було завершено вилученням з обігу рентних марок. Були випущені нові марки (банкноти), що забезпечувалися золотом.
Друга проблема – відродження німецької промисловості і народного господарства в цілому. Цій задачі сприяв так званий план Дауеса (прийнятий в середині 1924 р. на лондонській конференції країн-переможниць). Згідно з цим планом репараційні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд. золотих марок на рік протягом 5 років, та 2,5 млрд. в наступні роки. Джерело виплат – митні збори, акцизи, спеціальний репараційний податок. Передбачалась і допомога з боку країн-переможниць (США надали Німеччині 800 млн. марок кредиту), відкривались можливості іноземних інвестицій у німецьку промисловість. Над економікою встановлювався контроль з боку Ліги Нації.
Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13% перевищила його. В кінці 1928 року Німеччина ставить питання про заміну умов сплати репарацій, що передбачались планом Дауеса. В червні 1929 р. цей план замінюється новим – планом Юнга. План Юнга (президент одного з трестів Моргана) визначав остаточну суму репарацій у розмірі 113,9 млрд. марок, та граничний термін сплати – 57 років, по 2 млрд. в рік, відмінявся контроль над економікою Німеччини..
Розгортання світової кризи 1929-33 рр. фактично відмінило новий репараційний план. У літку 1931 р. за пропозицією американського президента Гувера проголошено мораторій на щорічну сплату репарацій, а в 1932 р. надається відсрочка у виплаті на 15 років.
Другий етап (1922-28 рр.) характеризується більш стійкими темпами економічного росту у провідних країнах світу, що дозволило їм не тільки ліквідувати наслідки війни, а й зробити значний крок у напрямку модернізації і реконструкції виробництва. Найбільші успіхи в економічному зростанні були досягнуті США. Значні успіхи були і в економічному розвитку Англії, Франції, Італії, Японії. Більшість економістів вважала що настала “ера процвітання”.
Світова економічна криза 1929-1933 рр. (третій етап) охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку майже на декілька десятирічь назад, іноді до рівня межі XIX-XX ст. Найбільше від кризи постраждали США.
Криза розпочалася наприкінці жовтня 1929 р. з краху Нью-Йорської біржі. До 1933 р. промислове виробництво США скоротилось порівняно з 1929 р. на 46%, збанкрутувало біля 1 млн. фермерів, різко впала заробітна плата. Економіку країни було відкинуто до рівня 1911 р. Найстрашнішим наслідком кризи стало безробіття (1/4 частина працездатного населення втратила роботу).
В Німеччині гостра реакція на кризу підготувала грунт для приходу фашизму. Промислове виробництво скоротилось на 40%.
У Англії і Франції падіння обсягів виробництва не було таким сильним (Франція – 31%, Англія – 16%).
В цілому кількість безробітних у 32 країнах за роки кризи 1929-1933 зросла з 5,9 млн. до 26,4 млн. чоловік.
Боротьба з кризою визначила нову генеральну лінію економічної політики – посилення державою втручання в економіку, в соціальні відносини. Можна виділити два основні варіанти цього процесу: антикризова політика “Нового курсу” президента США Ф. Рузвельта, та система заходів по оздоровленню економіки у фашистській Німеччині.
Конгрес США надав надзвичайні повноваження президенту Рузвельту в проведенні реформ, і вони були успішно реалізовані у два етапи: 1933-1935, 1935 -1938 рр.
Перша акція нової адміністрації – відправка банків на канікули (лютий – березень 1933 р.). Припиняється вивіз золота за кордон, стає обов’язковим продаж золота громадянами державі (було закуплено біля 200 т золота). Ці заходи сприяли припиненню дефляції.
Важливе значення мали прийняті президентом Рузвельтом Закон про відбудову національної промисловості та Закон про регулювання сільського господарства. За пропозицією президента створюється громадянський корпус збереження ресурсів (табори для молоді віком від 18 до 25 років, в яких вони працювали на меліораційних роботах, ремонті шляхів, очищенні лісів тощо.)
Взимку 1933–1934 рр. створена Адміністрація Громадянських Робіт, яка забезпечувала роботою більше 4 млн. чоловік, 1935 р. – Закон про Соціальне страхування (обов’язкова пенсія по старості з 65 років, обов’язкова допомога по безробіттю – 11 долларів в тиждень).
Приймалися закони про рефінансування фермерської заборгованості (надавались кредити на 100 тис. долларів).
В результаті всіх цих дій економіка США на протязі 1936–1937 рр. вийшла на рівень 1929 року.
Теоретичним обгрунтуванням реформ Рузвельта стане вчення англійського економіста Дж. Мейнарда Кейнса про необхідність втручання держави в економіку з метою стимулювання інвестицій та пом’якшення криз.
Другий шлях виходу з економічної кризи – мілітаризація економіки. Особливо яскраво це проявлялось в таких країнах, як Німеччина та Японія.
Наприклад економічна програма гітлерівської нацистської партії передбачала такі заходи:
одержавлення всієї грошової та кредитної системи та створення державної системи безготівкових розрахунків;
одержавлення всіх трестів, участь держави у прибутках;
проведення земельної реформи, відміна земельної ренти, спекуляції землею;
організація громадських робіт на 2 млн. чоловік та асигнування на це 5 млрд. марок.
Проте коли нацисти прийшли до влади, то реалізували вони дещо іншу програму (не були націоналізовані банки, не відчужувались безоплатно землі). Першим кроком політики фашистської влади стало картелювання та прийняття закону, який забезпечував відродження військової держави.
В аграрній політиці важливу роль відіграє контроль над сільським господарством.
Починаючи з 1933 р. запроваджується обов’язкова трудова повинність для молоді від 18 до 25 років, яка з 1938 р. стає загальною.
Значного розвитку набуває воєнне виробництво, весь комплекс пов’язаних з ним галузей. Політика мілітаризації економіки не розв’язувала проблеми відбудови оптимальних господарських пропорцій, розширення внутрішніх та зовнішніх ринків, оздоровлення фінансової системи, а навпаки заганяла ці питання в кут. Єдине що могло врятувати економіку Німеччини від економічної катастрофи – розв’язання зовнішньої агресії. Саме тому Німеччина починаючи з 1935 р. все більше втягуватися у воєнні конфлікти і, в кінцевому підсумку, починає саму масштабну за всю історію людства війну.
Таким же шляхом – шляхом мілітаризації виходила з економічної кризи і Японія. В 1937 р. їй вдається захопити частину території Китаю, Маньчжурії. Війна набуває затяжного характеру. На неї Японія витратила 80% державного бюджету. Закон про загальну мілітаризацію перетворив робітників і службовців у кріпаків. Робочий день тривав 14–16 годин, зарплата мінімальна. Всю високоякісну продукцію (годинники, радіоприймачі, велосипеди, швейні машини, парасольки) – на експорт, а на отримані кошти імпортується необхідна сировина, стратегічні матеріали, ліцензії.
Тема 10. Господарство провідних країн світу після Другої світової війни.
План:
Економічні наслідки Другої світової війни.
План Маршалла.
а) Відродження післявоєнного господарства країн Західної Європи;
в) Програма відродження Німеччини ( реформи Л. Ерхарда)
“Зворотній курс” Доджа-Шоупа в Японії.
Економічні прблеми сучасного етапу.
До нової світової війни призвели ряд причин серед яких найголовнішою є забуття умов Версальської мирної угоди, всебічна підтримка з боку США та інших західних країн німецького реваншизму, мілітарізація економіки Германії. Важливе значення мали і найгостріші протиріччя імперіалістичних країн в боротьбі за лідерство.
Друга світова війна стала найбільшою економічною катастрофою за всю історію людства. В неї було втягнуто більше 60 держав з населенням приблизно 80% жителів землі, військові дії йшли на території 40 держав. Людські жертви становили біля 55 мільйонів чоловік, інвалідами залишилися більше 100 мільйонів чоловік, сукупні витрати воюючих держав становили приблизно 960 мільярдів доларів США. Майже всі країни – учасниці вийшли з війни економічно знесиленими.
Економіка західноєвропейських країн мала деформовану мілітаризацією структуру виробництва, розірвані зв’язки між промисловістю і сільським господарством, між галузями, фінансами, торгівлею. Виробничі фонди потребували оновлення і значних капіталовкладень, у всьому відчувався гострий дефіцит. Картину доповнювала зростаюча інфляція, нестійкість європейських валют.
Фактично країни Західної Європи за рахунок власних ресурсів могли забезпечити свої потреби в кольорових металах на 30–40%, паливі – на 10%, зерні, вовні – на 40%, основних продуктах харчування – на 10–15%.
США – єдина країна, знаходячись в географічному віддаленні від театру воєнних дій, змогла використати економічну кон’юнктуру на свою користь. Промислове виробництво в країні за роки війни подвоїлось, в 6 разів зросла алюмінієва промисловість, в 16 разів літакобудування, а виробництво штучного каучуку – аж в 400 раз. США виробляли 2/3 світового промислового виробництва і мали біля 2/3 світового запасу золота. Таким чином США було єдиною країною яка могла допомогти країнам, що найбільше постраждали від воєнних дій. І США виступили в якості своєрідного спонсора. Була розроблена програма “відновлення і розвитку” Європи, яка стала носити ім’я її офіційного автора – генерала Дж. Маршалла, колишнього начальника генштабу США, в 1947 році призначеного на посаду державного секретаря США.
План було прийнято в квітні 1947 року американським конгресом як “Закон про допомогу іноземним державам”. (Влітку 1947 року на етапі його розробки СРСР виступив проти реалізації такого плану і умовив ряд східноєвропейських країн не підтримувати його.)
Планом передбачалось на протязі чотирьох років надати допомогу європейським країнам у розмірі приблизно 17 млрд. доларів (2/3 цієї суми – на долю Великобританії, Франції, Італії, ФРН а самій Західній Німеччині в 1-й рік було виділено допомогу на суму 2,422 млрд. USD).
Всі поставки ділились на три частини (види):
Предмети першої необхідності (продукти харчування, одяг, паливо) – гроші від реалізації йшли на покращення дефіциту, державного бюджету та інфляції;
Промислове обладнання;
Сировина, с/г машини, запчастини, промтовари.
Найбільшу долю в поставках склали промтовари, паливо, добрива (до 70%), але в цілому план передбачав допомогу у створенні умов для власного відродження країн, швидкого розвитку європейської торгівлі, укріплення валюти, досягнення прискореного випуску продукції через міжгалузеву кооперацію. Формою забезпечення європейської кооперації стала Організація Європейського Економічного Співтовариства. Все це сприяло лібералізації торгівлі, платежів, координації інвестиційних процесів тощо. (До складу ОЄЕС входило 16 держав, всі, яким надавалась допомога через план Маршалла).Утворення ОЄЕС стало імпульсом до європейської інтеграції.
Програму відбудови Європи було виконано. Довоєнного рівня було досягнуто на початку 50-х років. Висока результативність плану Маршалла пояснюється і поєднанням його з власними економічними програмами відродження Західних Європейських країн.
При всій різноманітності національних економічних програм відродження вони мали спільні риси. Серед них:
Формування об’ємного державного сектору (у Франції, Великобританії, Італії, Австрії, ФРГ та інш.) в промислово-виробничій сфері та в інфраструктурі;
Розробка і прийняття фінансових та кредитних заходів, стимулювання приватних інвестицій;
Встановлення контролю над цінами та зарплатою;
Прийняття до уваги значення такого елемента планування як короткострокового, середньо та довгострокового прогнозування (у більшості країн Західної Європи, США, Японії).
Серед особливостей треба відмітити наступне:
Великобританія. Уряд, очолений лейбористом Етллі (липень 1945 р.) розпочне реформи спрямовані на перехід до “демократичного соціалізму”. Для підтримки зайнятості проводиться часткова націоналізація базових галузей економіки (енергетичної, транспортної, кам’яновугільної, сталеплавильної) та інфраструктури, до кінця 40-х років було націоналізовано більше 20% промисловості. Націоналізовані були також Англійський банк, авіакомпанії з аеропортами, автомобільні шляхи. Лейбористський уряд діє за принципами короткотермінової кейнсіанської політики. Досить суттєвими були заходи щодо підтримки фунта стерлінгів (заморожувалась заробітна плата, високі податки, обмеження споживання через карткову систему.)
В 60–70-х роках політика лейбористів залишається незмінною. Іде подальший процес втручання держави в економіку (чого традиційно не відбувалось за всю історію становлення і розвитку капіталізму у Великобританії). В 70-х роках в руках держави крім банків, підприємств чорної металургії, транспорту знаходяться 95,1% акцій найбільшої автомобільної компанії “Бритіш мотор лейленд корпорейшн”, 62,5% – акцій електротехнічної компанії “Феранті”, 93,5% – виробництва сталі, значна частка електроенергетичної системи, радіо та телеграфного зв’язку. Держава активно використовує різноманітні форми економічного і адміністративного втручання (регулювання) в бюджетну і фінансову політику, проводить політику примусового регулювання заробітної плати, обмеживши зростання спочатку на 2,5 – 3,5%, а потім зробили спробу взагалі заборонити її ріст). В кінці 70-х інфляція становила 15%. В середині 70-х років настає криза в текстильній, будівельній промисловості, росте безробіття, падає рівень життя, росте борг країни.
Все це означало кризу системи і методів регулювання економіки за рецептами Д.М.Кейнса.
Вихід з кризи треба було шукати в принциповій перебудові системи державно–монополістичного регулювання. Такий шлях знаходить уряд консерваторів (торі), який очолює з травня 1975 року Маргарет Тетчер (нар. 1925 р.).
В галузях грошового обігу, фінансів, банківської справи уряд проводить монетаристську концепцію жорсткого обмеження грошей в обігу. Важливий напрямок діяльності – боротьба з інфляцією (відмінено контроль за цінами, зарплатою, обмежені займи приватного сектору). З метою стимулювання капіталовкладень робиться акцент на непряме оподаткування замість прямого, яке скорочується на 3,5 млрд. фунтів стерлінгів (тягар перекладається з виробника на споживача). Значно скорочуються державні витрати на внутрішні потреби. Все це дає позитивні наслідки: 1982 –1983 рр. – темпи інфляції скорочуються до 5%, пізніше – до 3% в рік. З 80-х років уряд Тетчер приступає до великомасштабної компанії по денаціоналізації державних підприємств, обмеження на експорт знімається. Великобританія стає найбільшим вкладником капіталів в економіку США.
Франція в післявоєнні роки стає батьківщиною капіталістичного планування та програмування. В 1946 році тут створюється Генеральний комісаріат з планування. До початку 60-х років виконуються три плани: (1947–1953 рр.) – модернізація національного сектора і відновлення господарства країни; (1954–1957 рр.) – укріплення конкурентноздатності приватних фірм; (1958-1961р.р.) – перехід від “пртекціонізму” до “відкритої економіки. В 60-ті роки було взято курс на створення фірм гігантів європейського типу.
В грудні 1958 року президентом Франції обирають генерала де Голля (1890-1970р.р.) . При ньому приймається нова конституція, яка заклпдає правові основи П’ятої Республіки. (I республіка – 1789–1794 (Парижська Комуна); II – 1848–1852; III – 1875 (конституція) – після Парижської Комуни 1871р. і до кінця XIX ст.; IV – 1946–1958 рр. ; V – з 1958 р. по теперішній час). За 4 роки розв’язуються найгостріші проблеми колоніальної політики, структурна перебудова зосереджується на розвитку автомобільної, авіаційної, атомної, нафтопереробної, хімічної галузей промисловості, формуються центри аерокосмічної, ядерної, електронної промисловості. Значна увага приділяється аграрному сектору. В кінці 60-х років Франція виходить на друге місце в світі по експорту с/г продукції (після США), стає єдиним постачальником зерна в Західній Європі. Країна позбавляється зовнішньоторгового дефіциту.
В січні 1960 року – новий франк (=100 старим), чому сприяло ряд заходів по оздоровленню фінансової системи. Політика голлізму дозволила вийти країні на одне з провідних місць в світовій економіці, проводити незалежну політику, зробити впевнений крок до Європейської інтеграції. Пізніше політика “дирижізму” була замінена ліберальною концепцією економічного розвитку (по мірі того як монополії укріплювали своє положення, державне втручання слабшало).
Німеччина (з жовтня 1949року – ФНР). Втрати країни перевищили втрати у I-й світовій війні. Зруйновані міста, села, залізниці, автомобільні шляхи, порти. Масове безробіття, знецінення грошей, нестача продовольства. Все це пом’якшується лише завдяки допомозі США у відповідності до плану Маршала. Країна поділена на чотири окупаційні зони. В цій ситуації оздоровлення економіки потребує рішучих заходів. Активні пошуки концепції економічного відродження приводять до формування і впровадження ідеї соціального ринкового господарства, автором якої був міністр економіки Баварії професор Людвіг Ерхард (1897 – 1977 рр.).
Першими і головними заходами господарської реформи Ерхарда були :
Грошова реформа (21.06.1948р. – рейхсмарка була об’явлена не дійсною. Замість них кожен громадянин отримував 40 нових дойчемарок, потім добавлялося ще по 20);
Вільні ціни (через три дні після грошової реформи скасовується адміністративне регулювання і контроль за цінами);
Підприємництво (цьому сприяла кредитна і податкова політика).
Внаслідок цих мір прямо на очах зникає “чорний ринок”, магазини заповнюються товарами, інфляція практично не відчувається, люди замість турбот про пошуки продуктів, турбуються про їхнє виробництво. Споживач знову стає “королем” ринку. Кроки реформи можна розбити на наступні фази: 1фаза – (1948–1949 рр.) – грошова та цінова реформи; 2 фаза – (1950–1951 рр.) – ріст зайнятості нарощував потужність виробництва; 3 фаза – (1952 р.) – припинення росту цін; 4 фаза – (1953–1954 рр.) – зростання продукту праці, ріст обсягів виробництва, ріст заробітної плати при стабільних цінах. 1953 рік було названо роком споживача. В 1954 році ФРН вдвоє перевищує рівень виробництва 1936 року, а в середині 50-х виходить на друге місце після США по обсягу золотих запасів. ФРН стала передовою країною Західної Європи, займає провідні місця серед країн спільного ринку (ЄЕС) – на початку 60-х років на її долю приходилось 60% виробництва вугілля, приблизно 50% виплавки сталі, 40% всього експорту і 35% імпорту ЄЕС.
Сьогодні “німецьке чудо” несе достаток на прилавки, доступні кожному громадянину Німеччини. За денний заробіток німець може придбати 2 двокасетні магнітофона, чи 12 джинсів, або 10 кг свинини.
Японія – програла війну, капітулювала 2 вересня 1945 року, була окупована американськими військами. Економіка знаходилась в стані хаосу (промисловість приблизно 29% від рівня 1935-1937р.р., в 1948 р. цей рівень становить 52%). План Маршалла не передбачав допомоги Японії. Рівень інфляції сягав 1500% в 1952 році від рівня 1945 року, не допомогла і грошова реформа 1946 року.
США прагнули в цьому регіоні опертися на Гомінданівський Китай та ці наміри здійснити не вдалось через встановлення в Китаї влади комуністичної партії і утворення 1 жовтня 1949 року КНР (внаслідок поразки армії Чан Кай-ши). США бере інший курс, так званий “зворотній”. Мета “зворотнього курсу” – забезпечення стратегічного союзу з Японською буржуазією і перетворення Японії в “майстерню Азії”. Програму цього курсу розробив Д. Додж – радник командувача окупаційними військами генерала Макартура.
Головною із демократичних реформ став розпуск холдінгових компаній (дзайбацу), які тримали акції закритих вертикальних концернів, була здійснена демонополізація економіки (розукрупнені гігантські промислові, торгові компанії), вводиться обмеження на злиття фірм, взаємне тримання акцій. Закладаються основи конкурентної економіки, проводиться земельна реформа (утворення вільних мілких фермерів).
В 1950 році за рекомендаціями Доджа (на той час керуючий Детройтським банком) здійснюється бюджетна реформа. Ставиться під контроль емісія грошей, збитковим підприємствам не надаються субсидії, підприємствам і банкам дозволяється вести операції на зовнішньому ринку. Реформа дозволила зняти контроль над цінами, спинити інфляцію. В японській економіці утверджуються ринкові стосунки, при цьому зберігається державна, приорітетна підтримка приватного сектору. Пріорітети з часом міняються. Якщо в 50-і роки в центрі уваги знаходились базові галузі (металургія, хімія, гідроенергетика, суднобудування), то в 60-х роках – автомобільна, нафтопереробна. Темпи приросту ВНП становили до 11% в рік. В рамках реформи Доджа діяв повний державний контроль за всією системою зовнішньоекономічних зв’язків (обмеження іноземних капіталовкладень і заохочення імпорту технологій). Ці та інші заходи захищали промисловість Японії від зовнішньої конкуренції, руйнівних валютних дефіцитів. Контроль діяв 22 роки. Поступова лібералізація – ще 10 років. В наслідок всього вище перерахованого Японія за 30 років із розбитої, покаліченої держави перетворилась у велику економічну державу, яка займає одне з перших місць у світі по розвитку продуктивних сил, науково–технічному потенціалу, накопиченому багатству, рівню життя.
США. Як відмічалося, з II-ї світової війни вийшли наймогутнішою державою. Відразу після війни економіка країни була швидко переорієнтована на випуск мирної продукції, на забезпечення більшої зайнятості населення, збільшення мінімуму зарплати, будівництво дешевого житла. Політика холодної війни сприяла великим державним замовленням на воєнну продукцію, росту державних замовлень сприяв і план Маршала. Ці плани та ця політика забезпечили зростання зайнятості, модернізацію промисловості, ріст заробітної плати.
В 50-і роки – війна в Кореї, яка була програна. Загинуло 55 тис. американців. Післявоєнна криза 1953 та 1957 років спричинила такі негативні наслідки:
Скорочення золотих і валютних резервів;
Збільшення внутрішнього боргу;
Скороченя соціальних витрат;
Втрата динамізму розвитку, а в деяких галузях на початку 60-х років і відставання.
Цим негативним фактам сприяв розпад колоніальної системи, утворення нових незалежних держав, куди потік капітал із США (що для економіки США не було корисним). Другим моментом, що підривав могутність США, було утворення двох нових промислових центрів у світовій економіці – Європейське економічне співтовариство (1957 р.) та Японія. Товари цих країн проникають на ринки США. По таким показникам, як обсяги виробництва і обсяги експорту ОЄЕС перевищила США у 50-83-х роках у 2 рази, Японія – у 8 разів.
На початку 80-х років в економічній сфері США відбуваються трансформації. Соціалдемократичні реформістські моделі замінюються неоконсервативними. Ініціатором їх стає Рональд Рейган (президент США 1981-1985рр.; 1985-1989 рр.).
Теоретичною основою курсу Рейгана стає концепція пропозиції, ефективністі виробництва. Ця концепція базується не на витратах, як це передбачає кейнсіанська модель, а на заощадженнях і тому декларує необхідність скорочення споживацького попиту, росту збережень. Непомірні податки в умовах вільного руху товарів стали однією з причин утечі в 70-і роки капіталів за кордон, росту безробіття, падіння потужностей.
Політика Рейгана (“рейганоміка”), побудована на рецептах неоконсерваторів, привела до того, що головну увагу в галузі державного регулювання стали приділяти монетаристській політиці, відпустили ставку процента у вільне плавання. І вона сама знайшла собі рівноважний рівень і досить високий – 20%. Це призвело до того, що в США направився потік капіталу із інших (в основному розвинених) країн, а це дало можливість стимулювати, оживити економіку США. Крім того це стало причиною гальмування інфляції.
Важливою особливістю політики реформ Рейгана було надання податкам провідної ролі у фіскальній політиці. Широкомасштабне зниження податків зробило економіку США привабливою. Були зняті обмеження на інвестиційний бізнес комерційних банків США. Всі ці заходи дозволили оздоровити економічну ситуацію в країні і заложили основи для тривалого економічного росту.

Тема . Господарство України в 1914 – 1939 р.р.

План:
1. Економічне становище України в 1914 – 1921 р.р.
а) перша світова війна та її наслідки;
б) політика “воєнного комунізму”.
2. Нова економічна політика в Україні.
3. Індустріалізація та колективізація.
а) перший п’ятирічний план розвитку народного господарства (1928/29 – 1932/33 господарські роки.);
б) “суцільна колективізація”, голодомор 1932 – 1933р.р.;
в) друга (1933 – 1937р.р.) та третя (1938–1942рр.) п’ятирічки.
Економічне становище Західної України в 20–30-і роки XX ст.
Перша світова війна (серпень 1914 – листопад 1918р.р.) мала руйнівний вплив на економіку та політику країн учасниць і в тому числі і України. Війна винищила мільйони людей, знищила великі матеріальні та духовні цінності. Разом з тим, вона стала причиною розвалу трьох багатонаціональних імперій (Російської, Австро-Угорської, Оттоманської) та одної мононаціональної (Німецької). Розвал цих імперій обумовив появу на геополітичній арені числених державних новоутворень. Серйозну спробу відновити свою незалежність, державність зробила і Україна, землі якої
Перша світова війна і наступні політичні події обумовили і знвчні, причому в основному негативні зміни в економіці України. Напередодні війни це був один із найбільш розвинутих аграрно-індустріальних регіонів Російської імперії. В 1913 році питома вага валової продукції промисловості України у загальноросійському виробництві становила приблизно 21%. Війна відірвала від продуктивної праці 4 млн жителів України. Металургійна промисловість, а за нею кам’яновугільна, залізорудна зазнають занепаду і розрухи, катастрофічно зменшуеться випуск продукції хімічної, текстильної, харчової та інших галузей промисловості.
Великої розрухи зазнає і сільське господарство. В 1917 році 1/3 господарств села не мала чоловіків, зменшилася кількість коней. Посівна площа в Україні в 1917 р. становила 77,7% порівняно з 1914 р., врожайність зернових впала на 11%.
Внаслидок руйнувань залізничних колій, мостів, вокзалів, рухомого складу скорочуються перевезення.
Нестримна інфляція, державна заборгованість робили становище широких верств населення неймовірно тяжким.
У 1918 році економічний стан України погіршується внаслідок загарблення політики окупац військ. Так, згідно з економічним договором від 10 вересня 1918 року уряд України (Скоропадський) дозволив окупантам вивезти 100 млн. пудів хліба, м’яса (в живій вазі) великої рогатої худоби та свиней – 11 млн пудів, овець – 300 т голів, птиці – 2 млн. голів, 46 тис. пудів сала та масла, 200 тис. пудів ковбас, консервів, 2,5 млн пудів цукру, 4,5 млн. пудів вовни, 380 тис. пудив різних тканин, 480 тис. пудів шкіри і хутра, 290 тис. пудів тютюну, 78 тис. пудів конопель і льону, 450 тис. пудів різних металів.
У 1918 році з 63 доменних печей працювало 2, із 102 мартенівських печей – 7. Виплавка сталі скоротилася в 11 разів, прокату в 15 разів, видобуток залізної руди в 17 разів, марганцю в 10 разів, видобуток вугілля впав на 65%, а в 1919 році на 71%.
Із встановленням на території України радянської влади починається перехід до політики “воєнного комунізму”. 11 січня 1919 року виходить декрет про націоналізацію промисловості. Одночасно з цим вирішується і питання з продовольчою проблемою. На селі запроваджується продовольча розкладка. Обсяг її сягає 140 млн пудів. Торгівля хлібом на базарі забороняється. В 1920 році Україна оголошується територією державних заготівель. Якщо в 1919 році було заготовлено 10,5 млн пудів хліба, то в 1920 вже 71,5 млн пудів.
Все це призводить до селянських повстань 1920 – 1921 рр. В країні панують інфекційні хвороби, голод.
Навесні 1921 року збанкрутіла політика “воєнного комунізму” була замінена новою економічною політикою (НЕП). Її виголосив Ленін на X-му з’їзді РКП(б) у березні 1921 року. Продрозкладка замінюється продподатком (значно меншим за розмірами ніж продрозкладка). Так в Україні в 1921 році він становив 117 млн. пудів зернових культур, порівняно із 160 млн. пудів розкладки у 1920 році. Дозволяється товарообмін, торгівля надлишками с/г продуктів. Все це сприяє поступовому росту продуктів праці на селі, розширенню посівних площ. У 1927 році в Україні оброблялось на 10% більше ніж у 1913 році, зерна вироблялось як і в довоєнні роки (врожайність була невисокою із-за видсутності добрив, техніки, низької агрокультури). НЕП сприяє розвитку кооперації (були створені машинно–тракторні, насінневі, цукро-бурякові, меліоративні та інші товариства). Під час НЕПу було частково відбудовано Донбас (видобуток в 1925–1927 рр. становив 80% довоєнного). Було досягнуто певних успіхів в легкій та харчовій промисловості. У 1926 році були перевищені довоєнні рівні випуску продукції цих галузей.
Важливе значення для відбудови народного господарства і ліквідації державного боргу, державного дефіциту мала грошова реформа проведена в 1922 році. Протягом незначного часу було забезпечено стійкість нової валюти (червінці – 10 крб. банкноти, та 1, 2, 3, 5 крб. – казначейські білети).


3. Трипільська культура та її особливості.
4. Характерні риси, відмінності, причин занепаду і загибелі рабовласницької системигосподарювання. 5. Економічна думка Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю.
6. Економічна думка Ксенофонта, Платона, Аристотеля – представників Стародавньої Греції.
7.Завершення економічної думки стародавнього світу у працях вчених Античного Риму (Варрон, Брати Гракхи, Колумелла).
8. Характеристика епохи середньовіччя. Три етапи розвитку феодалізму в країнах Західної Європи.
9.Два шляхи формування феодальної власності на землю.
10.Визначення головних типів феодального землеволодіння та форм земельної ренти.
11.Основні ідеї представників економічної думки Середньовіччя.
12.Господарство Київської Русі в княжу добу.
13.Роздробленість, занепад та розпад слов’янської держави.
14.Пам’ятки економічної думки Київської Русі:
15. Розвиток науки, техніки, процес секуляризації – найважливіші риси епохи Ренесансу (Відродження).
16.Економічні причини та наслідки Великих географічних відкриттів.
17.Буржуазні революції в країнах Західної Європи та їх роль у первісному нагромадженні капіталу.
18.Меркантилізм – перша економічна школа та її роль у становленні економічної науки.
19.Особливості господарського розвитку українських земель у XVI – XVII cт.
20.Меркантилізм в економічній політиці уряду Б.Хмельницького.
21.Предтечі класичної політичної економії.
22.Економічні погляди Вільяма Петті. Лозунг свободи виробництва і торгівлі П’єра Буагільбера
23. Промисловий переворот в Англії, індустріалізація і перетворення країни у “фабрику світу”.
24.Становлення класичної економічної науки.
25.Економічна теорія Адама Сміта. Основні положення його правці „Дослідження про природу та причини багатства народів”.
26. Економічна доктрина Давида Рікардо.
27.Закон народонаселення Томаса Роберта Мальтуса.
28. Еволюція рікардіанської школи. Економічне вчення Дж.С. Мілля.
29.Велика Французька революція 1789 – 1794 рр. Промисловий переворот у Франції.
30. Розвиток класичної політичної економії у Франції. Економічне вчення Сея та теорія „економічної гармонії” Ф. Бастіа.
31. Особливості економічного розвитку Німеччини у XIX cтолітті.
32. Виникнення альтернативної школи політичної економії в Німеччині.
33. Акт про гомстеди (поселення). Особливості аграрного та промислового перевороту в США.
34. Ліберальна економічна теорія у США. Теорія „гармонії інтересів” Кері.
35.Форми господарств на етапі утвердження мануфактурного виробництва в українських землях XVII – XVIII ст.
36.Економічні погляди Т. Прокоповича.
37.Перші представники класичного напрямку в українській економічній думці
38. Поява в економічній науці нових теоретичних напрямків (перша половина XIX ст.)
39.Зародження теорій економічного циклу (праці Дж.С. Мілля, К. Маркса та більш пізні роботи М.Туган-Барановського, М.Кондратьєва).
40. Маржинальна революція (В. Джевонс, Л.Вальрас, К. Менгер).
41.Внесок австрійської школи в теорію маржиналізму.
42.Кембріджська школа (А.Маршалл, А.Пігу).
43. Американська школа граничної продуктивності Дж.Б. Кларка.
44.Математична школа.
45.Шведська школа. Економічна теорія К.Вікселя.
46.Загальнонаукові передумови зародження інституціоналізму.
47.Праця Туган-Барановського „Соціальна теорія розподілу” (1913) присвячена проблемам інституційного направлення.
48. Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії. Стабілізація фінансово-кредитної системи в Російській імперії (кінець XIX ст.)
49.Основні положення аграрної реформи П.А. Столипіна та її наслідки для України.
50. Економічний розвиток західноукраїнських земель у складу Австо-Угорщини.
51.Зародження і розвиток кооперативного руху в Україні.
52.Розвиток в Україні ідей класичної політичної економії Т. Степановим, І. Вернадським, С. Подолинським та ін.
53.Економічні наслідки першої світової війни.
54.Плани Дауеса і Юнга та їх наслідки.
55.Світова економічна криза 1929 – 1933 рр. та шляхи виходу з неї.
56.Кейнсіанська революція в економічній теорії та історичні умови її виникнення.
57.Основні положення праці Джона Мейнарда Кейнса „Загальна теорія зайнятості, процента та грошей” (1936).
58.Еволюція неокласичних ідей. Теорія монополістичної конкуренції (праці Д. Робінсон, Е. Чемберліна, Й Шумпетера, Ф. Хайєка).
59.Виникнення неолібералізму – альтернативи кейнсіанським моделям державного втручання в економіку.
60.Неолібералізм в Німеччині – Фрайбурзька школа.
61. Монетаризм Фрідмена як варіант неолібералізму.
62.Економічні наслідки Другої світової війни для країн Західної Європи, США, Японії.
63. Бреттон-Вудська конференція (1944 р.) та її значення для повоєнного економічного устрою світу.
64.План Маршалла (1948 – 1951 рр.), його суть та значення.
65.Економічні програми повоєнного відродження (реформи: Л.Ерхарда – ФРН, Еттлі – Англія, де Голля – Франція).
66.Формування спільного ринку. Європейське співтовариство (ЄС).
67.Передумови та наслідки прискореного розвитку Японії.
68.Ліве кейнсіанство (Джоан Робінзон, Н. Калдор, Н. Сраффа).
69.Економічні реформи М.Тетчер у Великобританії (1979 – 1990 рр.) та адміністрації Р. Рейгана у США (1980 – 1988 рр.).
70.Нові індустріальні країни (південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг): їхнє становлення та економічний розвиток.
71.Індустріальний розвиток Китаю, Бразилії, Мексики, Аргентини, Індії.
72.Країни з перехідною економікою.– постсоціалістичні та пострадянські.
73.„Нова класична” економічна теорія (теорія „раціональних очікувань” та теорія „економічної пропозиції” ).
74.Виникнення Української Народної Республіки та причини її поразки.
75. Україна в складі Радянської держави. Політика “військового комунізму та нової економічної політики (НЕП).
76.Соціалістична індустріалізація: джерела, особливості та наслідки.
77. Економіка України в роки Другої світової війни та повоєнної відбудови (1939 – 1950 рр.).
78.Господарський розвиток України у 60 – 80-х роках.
79.Ленінське вчення про соціалізм.
80.Праці українських економістів І. Лукінова, Ю.Пахомова, І. Ястремського, В.Черняка, А.Чухна.
81. Економіка незалежної України (1991 – 2009 рр.).
82. Сучасна світова економічна криза та її наслідки для України. Можливі шляхи подолання.