1. Міжнародна економіка: суть, структура, розвиток
Міжнародна економіка – це сукупність національних економік і відносин, які об’єднують національні економіки у цілісну систему, яка розвивається за об’єктивними законами ринкової економіки.
Структура міжнародної економіки (форми):
1) міжнародний поділ праці;
2) міжнародна торгівля;
3) міжнародна виробнича та інвестиційна діяльність;
4) міжнародні науково-тухнічні відносини;
5) міжнародна міграція робочої сили;
6) міжнародні валютно-кредитні та фінансові відносини.
Міжнародні економічні відносини – це комплекс економічних відносин між окремими країнами, їх регіональних об’єднань, ТНК, підприємствами та міжнародно-економічними організаціями в системі світового господарства.
Принципи функціонування МЕВ:
1) міжнародний рівень:
а) принципи суверенітету;
б) мирного співіснування;
в) рівноправності;
г) розвитку МЕВ;
д) добросовісне виконання міжнародних зобов’язань;
е) принцип мирного розв’язання спорів;
є) взаємовигоди;
ж) не втручання у внутрішні справи один одного;
з) не допущення дискримінації
2) національний рівень:
а) політико-правове середовище: 1) політико-правовий режим в країні; 2) рівень політичної стабільності; 3) адміністративні методи регулювання МЕВ; 4) рівень політично-правового розвитку;
б) економічне середовище: 1) рівень економічного розвитку в країні; 2) рівень розвитку промисловості; 3) рівень НТП; 4) рівень життя населення; 5) рівень розвитку зовнішньо-економічних зв’язків;
в) соціально-економічне середовище: 1) структура населення за віком, статтю; 2) політична і релігійна орієнтація населення; 3) відношення до праці; 4) відношення до навколишнього середовища;
г) технологічне середовище: 1) енергетичне забезпечення країни; 2) транспортне забезпечення; 3) інформаційне забезпечення.
В онові розвитку світової економіки лежить розв’язання суперечностей:
1) між високорозвиненими країнами і країнами ІІІ світу;
2) між високорозвиненими країнами;
3) між високорозвиненими країнами і країнами з перехідною економікою;
4) між країнами ІІІ світу;
5) між національною економікою і ТНК;
6) між продуктивними силами і виробничими відносинами.
Усі суперечності розвитку світової економіки є похідними, є зовнішнім проявом суперечності двох протилежних тенденцій:
1) прагнення до національної відокремленості, державності;
2) інтернаціоналізація та інтеграція господарського життя (приклад інтернаціоналізації: розвал СРСР і утворення багатьох держав).
У своєму становленні і розвитку світове господарство пройшло довгий і складний шлях. Деякі дослідники відносять його виникнення ще до часів Римської імперії. Інші ведуть відлік функціонування світового господарства з часу Великих географічних відкриттів XV - XVI ст., що привели до прискореного розвитку міжнародної торгівлі коштовностями, прянощами, благородними металами, рабами. Але світове господарство цього періоду було обмеженим, залишаючись сферою застосування тільки купецького капіталу.
Основні етапи розвитку світової економіки:
І етап (ХV-XVII ст.) – зародження світового капіталістичного ринку: великі географічні відкриття, поява колоній, революція цін, мануфактурний період.
ІІ етап (XVIII-XIX ст.) – формування світового капіталістичного ринку, зародження і розвиток загальноосвітнього поділу праці: промисловий переворот, буржуазні революції, перехід від мануфактурної до фабричної системи.
ІІІ етап (кінець XIX перша половина XX ст.) – формування системи загальноосвітнього поділу праці і на цій основі – всесвітнього господарства: електротехнічна революція, двигуни внутрішнього згоряння, економічний розподіл світу, перехід до монополістичного капіталізму.
IV етап (з 50-х років ХХ ст. і до тепер) – функціонування системи загальноосвітнього поділу праці, посилення взаємозалежності економік усіх країн: НТР, процеси інтернаціоналізації та інтеграції.
2. Сучасна міжнародна економіка: закони й особливості розвитку
Формування світового ринку зумовило встановлення міждержавних зв'язків які базуються на теорії міжнародної економіки.
В свою чергу, міжнародна економіка – це сукупність національних економік і відносин, які об’єднують національні економіки у цілісну систему, яка розвивається за об’єктивними законами ринкової економіки.
В процесі розвитку економіки, міжнародних економічних відносин, зараз ми живемо і можемо спостерігати як функціонує наша сучасна міжнародна (світова) економіка.
Сьогодні можна спостерігати такі особливості її розвитку:
1. помітно зростаючі масштаби міграції капіталів і робочої сили, розвиток всесвітньої торгівлі,
2. політика держав у підтримці міжнародного руху товарів,
3. розвиток виробництва,
4. виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об'єднань,
5. все частіше застосовуються єдині для усіх країн стандарти на технологію, екологію, діяльність фінансових організацій, бухгалтерську і статистичну звітність
6. системі управління світовою економікою поступово втрачається колишня роль ООН. Її функції переходять до урядів країн «великої сімки». Крім того, управління світовим господарством починає концентруватися у тріаді: Світова організація торгівлі, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк.
Міжнародні економіка являє собою складну систему. На осонові її функціонування можна простежити основні економічні закони. І взагалі економіка країни не може успішно розвиватися, не спираючись на економічні закони розвитку, втілені в товарному виробництві.
Отже, Закони розвитку сучасної міжнародної економіки:
1)закон інтернаціональної вартості – прояв суспільно-необхідного робочого часу в міжнародному масштабі. Інтернаціональна вартість формується як середньосвітова величина в результаті конкуренції між різними державами та ін. суб’єктами світових ринкових відносин. Участь беруть лише товари, що експортуються на світовий ринок.
2)закон попиту і пропонування: попиту – між ціною і обсягом попиту існує обернений зв’язок; пропозиції – між ціною і обсягом пропонування існує прямий зв’язок.
3)закон нагромадження – забезпечує зростання і необхідний обсяг національного багатства у вигляді виробничих і невиробничих фондів, життєвих засобів. Отже збільшення життєвого рівня населення об’єктивно обумовлює збільшення обсягу і якості національного багатства на основі нагромадження. Цей причинно-наслідковий зв’язок і являє собою закон нагромадження.
4)закон адекватності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил – це всезагальний закон, який виражає виробничо-необхідні, сталі і суттєві зв’язки між рівнем продуктивних сил і відповідними їм економічними типами і формами власності.
5)закон нерівномірності економічного розвитку – неоднаковий розвиток окремих п-ств, адміністративно-територіальні одиниці окремих країн. Важливою ознакою дії закону є нерівномірність розвитку науки.
6)закон зростання продуктивності праці - відображає існування суперечностей між збільшенням потреб і обмеженими можливостями екстенсивного розвитку економіки. Розв’язання суперечностей здійснюється на основі збільшення ПП. Збільшення ПП. свідчить про випереджальне збільшення обсягу продукту порівняно зі збільшенням витрат праці.
3. Систематизація країн світу
1. Економічно розвинуті країни:
Велика «7» США Канада Японія Франція Німеччина Італія Велика Британія
Малі економічно високо розвинуті країни Бельгія Нідерланди Люксембург Швеція Швейцарія Фінляндія Австрія Норвегія Данія
Розвинуті країни переселенського типу Австралія Нова Зеландія ПАР Ізраїль
Зх-Європейські країни середнього економічного розвитку Греція Португалія Іспанія Ірландія
Європейські держави – карлики Монако Андора Ліхтенштейн
Країни що розвиваються припадає 70% території землі
80% населення землі
Нові індустріальні країни
НІК1 Пд Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Аргентина, Бразилія, Мексика
НІК2 Індія, Індонезія, Тайланд, Чилі
НІК3 Туреччина, Туніс
НІК4 Філіпіни
Країни експортери нафти ОАЕ, Кувейт, Алжир, Бахрейн, Оман, Лівія
Країни, що розвиваються, якв не пройшли стадії індустріалізації
Соціалістичні країни Корейська народно демократична республіка, Куба, Вєтнам, Китай
Країни з перехідною економікою
Монголія, 15 пострадянських країн, Чехія, Словаччина, Сербія.
4. Координація економічної політики в системі ООН
ООН – універсальна міжнародна організація покликана сприяти розв’язанню головних політичних проблем, що неможливо без вирішення економічних і соціальних завдань.
Бюджет ООН формується за рахунок внесків країн-членів ООН. Особливістю є те що є 2 бюджети:
Регулярний бюджет – використовується для покриття витрат підрозділів ООН;
Бюджет операцій для підтримки миру.
Завдання ООН:
Ліквідація бідності, голоду;
Забезпечення загальної початкової освіти;
Заохочення рівності чоловіків і жінок;
Скорочення дитячої смертності;
Поліпшення охорони материнства;
Боротьба із СНІДом, малярією та іншими захворюваннями;
Забезпечення екологічної стійкості;
Формування глобального партнерства з метою розвитку.
Основні органи:
Генеральна асамблея – головний дорадчий і представницький орган;
Рада безпеки:
Запроваджує міжнародні санкції;
Направляє миротворчі сили ООН;
Санкціонує проведення військових операцій.
Економічна соціальна рада(ЕкоСор);
Рада з опіки;
Міжнародний суд – займається територіальними і прикордонними спорами і незаконне примінення сили;
Секретаріат.
ЕкоСор – це головний орган з координації економічної діяльності ООН та спеціалізованих установ; вивчення шляхів розвитку міжнародного співробітництва в економічній та соціальних сферах; складає проекти угод, готує матеріали для міжнародних конференцій, дає рекомендації стосовно економічних і соціальних програм, які заслуговують на увагу.
Діють у відповідності з принципами та цілями ООН, в основі їх діяльності лежить самоуправління; економічна і соціальна рада координує їх діяльність.
Міжнародна організація праці(МОП);
Продовольча та сільськогосподарська організація ООН(ФАО);
Організація ООН з питань освіти, науки та культури;
Всесвітня організація з охорони здоров’я;
Міжнародний фонд с/г розвитку;
Всесвітня організація інтелектуальної власності – займається захистом інтелектуальної власності.
5. Міжнародний поділ праці: суть, форми, фактори та особливості на сучасному етапі
Суспільний поділ праці є умовою праці виникнення товарного виробництва.
Міжнародний поділ праці - це вищий рівень суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації та кооперації країн у вироблення товарів та послуг, якими вони потім обмінюються шляхом міжнародної торгівлі.
Три форми НТП:
Загальний – за сферами та родами виробництва;
Частковий – поділ сфер на окремі галузі;
Одиничний – спеціалізація країни на виготовленні окремих вузлів та деталей певного складного товару.
Фактори, що впливають на НТП:
Внутрішні – природно – географічні та соціально – економічні умови
Зовнішні – розвиток НТП та НТР, попит на світовому ринку
Переваги МПП:
Забезпечується розширене відтворення
Забезпечуються вищі темпи економічного розвитку
Сприяє підвищенню ПП
Забезпечує економію вн витрат від скорочення національного виробництва в наслідок використання дешевого імпорту
Максимальне задоволення потреб споживачів
Основні тенденції МПП:
У світовому господарстві спостерігається розрив між промислово розвинутими країнами, і що розвиваються
Між розвинутими країнами і що розвиваються швидчими темпами зростає внутрішньо обмін продукцією обробної промисловості. У країнох 3 світу збільшується виробництво трудомістких стандартизованих виробів на експорт для задоволення потреб промислово розвинутих країн
Основним у МПП став внутрішньо – галузевий поділ праці на основі подетальної та технологічної спеціалізації
Відзначається тенденція до об’єктивних зусиль країн для колективного регулювання та зміни наслідків економічних та валютних
Формами прояву і елементами МПП є Міжнарода спеціалізація та кооперування виробництва.
На сучасному етапі МПП дедалі більше став залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня виробництва.
Мпп надає державам певних переваг. Завдяки участі в еьому країна може підвищити ефективність своєї національної економіки.
6. Міжнародна спеціалізація і кооперування праці
Формами прояву і елементами міжнародного поділу праці є спеціалізація та кооперування виробництва.
Міжнародна спеціалізація – це форма прояву і елемент міжнародного поділу праці, що передбачає зосередження певних видів продукції в одних країнах, а інші – в інших країнах.
Міжнародна спеціалізація розвивається у двох напрямках:
1) виробничий – передбачає міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств, компаній та об'єднань;
2) територіальний – виділяють спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів.
Міжгалузева спеціалізація передбачає зосередження в окремих країнах певних галузей виробництва при відсутності ряду інших галузей.
У 70-80 роках на перший план виходить внутрішньогалузева спеціалізація, яка була пов’язана із розвитком НТП і НТР (характерна для розвинутих країн).
Основними формами прояву внутрішньогалузевої міжнародної спеціалізації є:
1) предметна спеціалізація – передбачає спеціалізацію підприємств різних країн на випуску та експорті повністю готового продукту і готового до споживання;
2) подетальна спеціалізація – базується на випуску вузлів та деталей, комплектуючих виробів, які не мають самостійного споживання;
3) типорозмірна спеціалізація - це спеціалізація на випуску виробів певних типорозмірів (типів, розмірів). Є характерною для деяких галузей, в основному стосується машинобудування;
4) технологічна спеціалізація – здійснення окремих стадій технологічних процесів виробництва товарів у межах єдиного технологічного процесу.
Міжнародне виробниче кооперування - це об'єднання зусиль виробників декількох країн у єдиному організаційно – технологічному процесі випуску певних товарів для світового ринку.
Основні форми кооперування:
1) здійснення спільних програм;
2) договірна спеціалізація;
3) інтегративне кооперування.
1) Реалізація спільних програм здійснюється у 2-ох формах:
а) підрядне кооперування – означає, що виконавець за дорученням замовника виконує певні роботи з виробництва деталей, вузлів, які є складовою частиною продукції замовника;
б) організація спільного виробництва – відбувається об'єднання різних видів ресурсів партнерів та закріплення за кожним з них повної відповідальності за виробництво певної частини виробів.
2) Договірна спеціалізація - полягає у розмежуванні виробничих програм і закріпленні за кожним учасником певного асортименту кінцевої продукції.
3) Інтегративне кооперування – це об'єднання на пайовій основі власності партнерів та спільна відповідальність за діяльність підприємства (наприклад, створення спільних підприємств у формі акціонерних товариств).
7. Зробіть порівняльний аналіз зовнішньоторговельних концепцій меркантилістів, Адама Сміта та Давіді Рікардо
У своїй праці "Дослідження про природу та причини багатства народу" Адам Сміт намагався пояснити, чому країни повинні торгувати між собою і на чому повинна ґрунтуватися їхня зовнішньо-торгівельна спеціалізація. До середини 18 століття у світі панувала теорія меркантилізму. В епоху Адама Сміта, як і сьогодні, була широко розповсюджена думка про те, що кожна країна повинна максимально забезпечувати себе. Адам Сміт поставив питання: навіщо країни повинні виробляти товари, які можуть купити за кордоном за нижчою ціною? Кожна країна повинна спеціалізуватися на виробництві тієї продукції, яку вона виробляє з найменшими видатками порівняно з іншими країнами. Країна в цьому випадку має абсолютну перевагу. Ресурси найбільше ефективно використовуються саме ті, абсолютною перевагою в виробництві яких володіє дана країна, а в інших купуються ті, щодо яких вони мають таку перевагу. За теорією порівняної переваги Давіда Рікардо переваги країни у виробництві продукції можуть бути натуральними та набутими. Натуральні переваги виникають завдяки географічному положенню, природним ресурсам, а набуті визначаються розвитком новітніх технологій, кваліфікацією робочої сили тощо. Давід Рікардо поставив запитання: чи повинна спеціалізуватися країна на якійсь продукції і брати участь в міжнародній торгівлі, якщо вона має абсолютну перевагу у виробництві всіх видів товару? Чи така країна, яка взагалі не має абсолютної переваги?. Рікардо показав, що в цьому випадку є можливість спеціалізації зовнішньої торгівлі. Країна повинна визначити, які види продукції вона виробляє більш ефективно, а які менш, і зосередити увагу на тих продуктах, що виробляються з найбільшою ефективністю. Ті види продукції, які виробляються менш ефективно, можуть імпортуватися.
8. Політика протекціонізму і сучасність
Політика протекціонізму – державна політика, спрямована на заохочення розвитку національної економіки і передбачає захист її від іноземної конкуренції та розширення експорту.
Прихильники протекціонізму стверджують, що без державного захисту від іноземної конкуренції розвиток національної промисловості неможливий. Посилення економічної могутності країни і необхідний для цього перехід від аграрного методу ведення господарства до створення власної національної індустрії можуть бути досягнуті лише при встановленні для національних підприємців привілейованих, найбільш сприятливих умов.
Безмитна торгівля з її гострою конкурентною боротьбою в умовах світового господарства зовсім унеможливлює створення власної національної промисловості. Багато держав, декларуючи вільну торгівлю і захищаючи переваги безперешкодної міжнародної міграції капіталів і робочої сили, тим не менше досить вміло поєднують ці теоретичні концепції з практикою широкого використання захисних тарифів та інших видів обмежень. Існування цього протекціоністського підходу пояснюється необхідністю проведення певних заходів у відповідь на захисну політику інших держав.
У різні періоди історії зовнішньоторгівельна практика схилялася в різні сторони. У 50-60-ті роки для міжнародної економіки був характерний відхід від протекціонізму у бік більшої лібералізації і свободи зовнішньої торгівлі. З початку 70-х років країни стали відгороджуватися один від одного все більш тарифними і особливо нетарифними бар'єрами, захищаючи свій розвиток протекціоністських тенденцій дозволяє виділити декілька форм протекціонізму:
1) колективний - проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;
2) селективний - скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;
3) прихований - здійснюється методами внутрішньої економічної політики;
4) галузевий - скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства.
Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків.
Політика протекціонізму переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. У відносинах розвинених країн між собою - це області сільського господарства, текстилю, одягу і сталі. У торгівлі розвинених країн з тими, що розвиваються - це експорт промислових товарів країнами, що розвиваються. У торгівлі країн, що розвиваються між собою - це товари традиційного експорту.
Головні інструменти протекціонізму - митні тарифи та нетарифні методи регулювання.
Митний тариф - це податок на товари, що переміщуються через митну територію країни.
Виділяються такі види мита: «адвеларне», специфічне, комбіноване, вивізне та ввізне, сезонне. Ввізне мито може бути диференційоване: повне, пільгове, преференційне.
Окрім мита, існують нетарифні види торгівельних обмежень: імпортні збори, квотування та ліцензування імпорту; валютний контроль; стандарти.
Аргументи на користь протекціонізму: 1) підвищення рівня зайнятості в країні; 2) розвиток вітчизняної промисловості; 3) захист молодих прогресивних галузей; 4) виживання низькорентабельних галузей, що мають важливе соціальне значення; 5) стимулювання інвестицій; 6) боротьба з дефіцитом торгівельного балансу (імпорт перевищує експорт); 7) збільшення прибутку держави за рахунок імпортного мита; 8) запобігання залежності від імпорту; 9) підтримання стандартів якості та безпеки; 10) політичні цілі.
Аргументи проти: 1) запровадження іншими країнами аналогічних обмежень на ввіз товарів, скорочення експорту країни; 2) придушення конкуренції, зниження стимулів для розвитку; 3) погіршення становища споживача; 4) погіршення доступу до сучасної техніки та технологій; 5) зниження економічної ефективності та міжнародної конкурентоспроможності, ізоляція від світових ринків та світового господарства.
9. Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі та особливості їх застосування на сучасному етапі
До нетарифних методів відносяться кількісні обмеження, інші нетарифні методи, торгово-політичні методи стимулювання експорту, торгові договори і угоди. Кількісні обмеження включають в себе квотування і ліцензування.
1. Квотування (контингентування) – обмеження обсягу продукції, яку дозволяють завозити, або вивозити з країни за певний проміжок часу.
Квоти поділяються:
1) за напрямком їх дії: експортні, імпортні;
2) за обсягом дії: а) глобальні - імпорт (експорт) обмежується без вказівки країн, на які це обмеження розповсюджується; б) індивідуальні - обмежують ввезення (вивіз) в одну конкретну країну.
2. Ліцензування – надання державного дозволу (ліцензії) на імпорт чи експорт обмеженого обсягу продукції та одночасна заборона не ліцензованої торгівлі.
Методи отримання ліцензії: 1) через аукціон; 2) надання державою ліцензії найбільш впливовим фірмам; 3) підкупу чиновників, пов'язаний з корумпованістю осіб.
Ліцензії бувають: 1) разові; 2) генеральні - дозвіл на імпортні (експортні) операції з визначеними товарами протягом всього терміну дії режиму ліцензування; 3) глобальні; 4) автоматичні.
Квоти і ліцензії обмежують самостійність підприємців відносно вибору ринку і об'єму торгівлі.
До нетарифних методів регулювання також відносяться ускладнення митних процедур, збільшення кількості необхідної документації, підвищення вимог до якості упаковки і манкіровки, різні податки на імпорт і експорт зверх мита, валютні обмеження, пов'язані з отриманням дозволу на використання валюти для імпортної закупівлі, різними зборами. Держава регулює ЗЕД також шляхом укладення різних торгових договорів та угод, в яких встановлюються принципи торгових взаємовідносин з іноземними державами.
3. Добровільні експортні обмеження (ДЕО) – квота на експорт, яка запроваджується країнами експортерами, тобто країни самі беруть на себе зобов'язання.
4. Експортні субсидії – фінансові пільги, які подає держава експортерам для розширення вивозу товарів за кордон.
5. Технічні та адміністративні бар'єри – країна – імпортер вимагає певні умови (продукція, що завозиться повинна відповідати національним стандартам якості, безпеки, екологічності, гігієни) щодо характеристик товарів, які вивозяться.
6. Вимога національного вмісту – інструменти повинні бути країни імпортера (США).
7. Ембарго – заборона державою ввезення товарів з певної країни, або вивозу товарів у цю країну. це найжорстокіша форма політики протекціонізму.
10. Охарактеризуйте СОТ та особливості її діяльності
СОТ – Світова організація торгівлі. В наш час СОТ є головною міжнародною організацією, що регулює торгівлю товарами, послугами та інтелектуальною власністю.
СОТ прийшла на зміну Генеральній угоді про тарифи і торгівлі - ГАТТ 1 січня 1995 р. На відміну від ГАТТ, СОТ придбала статус юридичної особи і спеціалізованої установи ООН.
Ініціатором утворення міжнародної організації з регулювання світової торгівлі виступили США. Восьми, Уругвайський раунд прийняв рішення про перетворення з 1995 року ГАТТ у СОТ.
На 2009 рік в СОТ налічувалось 159 країн. Процес приєднання України до системи ГАТТ-СОТ розпочався 17 грудня 1993 р.
Штаб-квартира СОТ знаходиться в місті Женева.
Метою СОТ є: 1) лібералізація міжнародної торгівлі; 2) усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг; 3) вільний доступ до національних ринків і джерел сировини.
Функції СОТ: 1) нагляд за станом світової торгівлі та надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі; 2) забезпечення механізмів розв’язання міжнародних торговельних спорів; 3) розробка і прийняття світових стандартів торгівлі; 4) нагляд за торговельною політикою країн; 5) обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі.
Основні принципи діяльності СОТ:
1) добровільність членства – країна, яка виступає в дану організацію згідна з усіма умовами раніше підписаних угод;
2) принцип найбільшого сприяння;
3) вирішення усіх проблем шляхом переговорів;
4) формування правил справедливої торгівлі – країна, не може змінювати свої позиції, немає дискримінації іноземних товарів;
5) принцип використання переважно митних засобів, усунення нетарифних обмежень;
6) принцип справедливої конкуренції;
7) принцип дій надзвичайних ситуацій;
8) принцип регіональних домовленостей.
У певних випадках можливі відступи від основоположних принципів СОТ. Це пов'язано з такими особливостями торгівлі послугами, як збіг моменту виробництва і споживання послуги; необхідність присутності постачальника послуг на національному ринку; велика різноманітність видів послуг, кожний з яких володіє своєю специфікою.
Найвищим керівним органом СОТ є Конференція міністрів, скликана не рідше за один раз на два роки (здійснює прийом нових членів в Організацію та інше).
У період між конференціями, діяльністю СОТ керує Генеральна рада, що складається з послів і глав делегацій членів СОТ. Генеральна рада проводить огляди торгівельної політики країн-членів і займається дозволом торгівельних суперечок між ними. Ці функції вона делегує двом спеціальним органам – з аналізу торгівельної політики і з розв’язання суперечок. Генеральній раді підлеглі також три ради - Рада з торгівлі товарами, Рада з торгівлі послугами, Рада з інтелектуальної власності, а також три комітети - з торгівлі і розвитку; з обмежень, пов'язаних з торгівельним балансом; з бюджету, фінансів і адміністративних питань.
Крім того, в структуру СОТ входять різні спеціалізовані комітети, робочі і експертні групи. Вони займаються підготовкою аналітичних матеріалів і рішень СОТ, що стосуються захисту навколишнього середовища, проблем країн, що розвиваються, правил конкуренції, інвестицій, регіональних торгівельних угод, прийому нових членів.
Технічне забезпечення діяльності численних органів СОТ покладене на Секретаріат, очолюваний Генеральним директором.
Систему угод СОТ можна розглядати як міжнародне законодавство, що встановлює правила обміну товарами і послугами. Основу правової системи СОТ складає пакет документів, головним з яких є Угода про СОТ, і додатки до нього.
11. Дайте характеристику сучасного міжнародного науково-технічного обміну
Наука – двигун світової економіки, розвитку суспільства. Це елемент продуктивних сил (60 % зростання ефективності фірм США, Японії відбулося саме за рахунок впровадження НПР).
Міжнародний науково-технологічний обмін (МНТО) – передача знань і технологій, що стосуються певних виробничих процесів в межах світового господарства.
В МНТО відбувається трансферт технологій (передача технологій).
Трансфер технологій у вузькому розумінні: - це міжнародне переміщення на комерційних засадах або безповоротній основі конструкторських рішень, систематизованих знань та виробничого досвіду для виробництва товарів чи надання послуг, які включають управлінську діяльність і маркетинг. (передача чистих технологій); у широкому розумінні: - це передача поряд з технологією в чистому вигляді, технологій матеріалізованих.
У міжнародній економіці матеріальними носіями технологій можуть виступати товари і робоча сила.
НТО має дві форми: комерційну; некомерційну.
Комерційна МНТО – якщо покупець оплачує покупцю науково-технічні знання.
До комерційних відносяться: ліцензійні угоди, інжиніринг, франчайзинг, управлінські контракти, поставки високотехнологічних товарів, технологічна допомога.
Некомерційні МНТО означає, що грошових зобов’язань не виникає: виставки та ярмарки, конференції, науково-технологічні публікації, обмін результатами досліджень на основі особистих контактів.
а) Ліцензійні угоди (технологічний трансферт). Ліцензіар (власник технології дозволяє і фактично сприяє ліцензіату (що купує) у використанні винаходу чи технології.
Ліцензіар, як правило, отримує винагороду за використання ліцензіатом технології.
Оплата ліцензійних угод:
1) роялті – періодичні процентні відрахування від реалізації продукції виготовленої за ліцензією. Як правило, 2 – 10 %, але в практиці – 3 – 5 %;
2) нарушальні платежі – виплати ліцензіару твердої фіксованої суми за 2 – 3 рази.
Види ліцензій:
1) патентні класичні ліцензії – коли купуються права на запатентований винахід.
Патент – це документ, що видається компетентними державними органами винахіднику, засвідчує його авторство та пріоритет, а також дає йому монопольне право на використання нововведення протягом певного часу (15 – 20 років) на території певної країни;
2) ноу-хау ліцензії – передбачають передачу незапатентованих науково-технічних знань і виробничого досвіду конфіденційного характеру, секретів виробництва.
Ліцензійні угоди поділяють на:
1) угоди виняткової ліцензії;
2) угоди простої ліцензії;
3) угоди повної ліцензії.
Угода виняткової ліцензії – надає право ліцензіату на ексклюзивне використання винаходу чи секрету виробництва у межах, обумовлених в угоді.
Власник ліцензії (ліцензіар) не може надавати аналогічні до умов ліцензії права іншим фірмам. В той же час, не обмежуються права ліцензіара даної ліцензії, а також на видачу ліцензії іншим особам. Як правило, ці угоди стосуються на обмеження використання в межах певної території. Ця ліцензія найбільш поширена в світовій практиці при виготовленні несерійних товарів.
Угода простої ліцензії – дозволяє ліцензіату на певних умовах використовувати винахід. При цьому, ліцензіару залишаються права як самостійного використання винаходу, так і видачі аналогічних за умовами ліцензій іншим зацікавленим покупцям. Використовується там, де здійснюється масове виробництво (виготовлення ліків, продуктів харчування).
Угода повної ліцензії – надає ліцензіату всі права на використання винаходу протягом терміну дії угоди. При цьому, сам ліцензіар на цей же термін позбавляється права використання предмету ліцензії. Застосовується, коли сам ліцензіар не має можливості сам впроваджувати свій винахід.
б) Інжиніринг – це різного роду інженерно-консультаційні послуги покупцю, який використовує їх для оптимізації капіталовкладень, пов’язаних з будь-яким технічним проектом.
Інжиніринг передбачає:
1) складання технічних знань;
2) проведення перед проектних робіт та ТЕО будівництва;
3) проведення інженерно-пошукових робіт для будівництва об’єктів;
4) розробка технічних проектів та робочих креслень будівництва нових та реконструкції діючих об’єктів;
5) проектування та конструкторська розробка машин, устаткування;
6) розробка складу сплавів, матеріалів та їх випробування;
7) консультації та авторський нагляд за монтажем, пусконалагоджувальними роботами і експлуатацією обладнання і об’єктів в цілому;
8) консультації економічного та фінансового порядку.
Купується по одному або в комплексі.
Інжинірингові компанії поділяються на:
1) інженерно-консультаційні;
2) інженерно-будівельні.
в) Угода про франчайзинг – за якою на договірній основі одна сторона (франчайзер) зобов’язується передати іншій стороні (франчайзі) за винагороду на визначений строк комплекс виключних прав на використання знака для товарів та послуг, фірмового найменування, послуг, технологічного процесу, спеціалізованого обладнання, комерційної інформації, що охороняється законом, а також інших, передбачених договором, виключних прав (франшизи).
Франшиза – форма співробітництва великих і малих фірм. Дуже поширений у роздрібній торгівлі і в сфері харчування.
г) Експорт методів управління та організації.
Управління – важливий захід підвищення ефективності діяльності підприємства.
д) Передача технологій в матеріальному вигляді, а саме, експорт машин, обладнання, іншої високорозвиненої продукції.
е) Технічна допомога – технічне та технологічне сприяння країнам що розвиваються та країнам з перехідною економікою.
Почалось в 70-х роках ХХ ст. – це передача «секонд - хенду» - бо для розвинених країн це давно застаріло.
Україна в МНТО
Високий потенціал. Розвиваються високотехнологічні галузі: ракето будівництво, машинобудування, металургія. Хоч існує міграція робочої сили, але 65 % науковців зайнято і дослідженнях.
Проблема інноваційної політики на рівні держави. Нема реалізації цих досліджень.
Україна – 7 місце за кількістю кваліфікованих програмістів. Входить у вісімку країн, що мають право виготовляти високотехнологічну техніку (літаки, …).
Україна – одна з 6 країн, що має повну технологію вертольотобудування («Ангел» - для рятувальних робіт, аналогів нема).
Україна виготовляє і військову техніку, кораблі і так далі. Але ми виготовляємо, на жаль, тільки корпуси.
22. Сучасна міжнародна валютна система: причини виникнення, характерні риси, проблеми функціонування.
Внаслідок занепаду сільського господарства, аграрної і енергетичної кризи в місті Кінгстоні в 1976 році відбулася Ямайська Конференція.
Принципи Ямайської валютної системи:
1) офіційна демонетизація золота (золото перестало виконувати роль грошей);
2) ліквідовано державний контроль за ринками золота;
3) золото почало виконувати роль звичайного товару.
МВФ 1/6 золота віддає країнам, щоб віддали ті іноземною валютою; частину продати на вільному ринку шляхом аукціону.
Золоті запаси є в кожній країні:
- державні;
- приватні нагромадження (країни ІІІ світу);
- золото, яке використовується в промисловому виробництві (найбільш у Японії).
Питання, які піднімалися на ЯВС:
1) укріплення СВЗ;
2) перехід від фіксованих до плаваючих валютних курсів.
На сьогоднішній день вони не уточнені.
В квітні 2009 року відбувся Саміт великої 20, де обговорювалось питання про необхідність реформування ЯВС. Рішення не прийнято.
Було запропоновано:
1) Китай: обрати міжнародну розрахункову одиницю; підсилити СПЗ – зробити її колективною валютною одиницею, щоб могли використовувати приватні особи;
2) Росія: обрати замість долара китайський юань (більшість товарів з Китаю, це найбільший виробник у світі).
Висунуто аргумент:
!!! чому роль долара суттєва, якщо зараз така недовіра і йде прагнення до йго відступу?!!
!!! Тому, що в США стабільна політична ситуація, сама сильна економічна система, найбільші ТНК, прибуткова торгівля робочою силою, наркобізнесу (рентабельність = 90 %) – випуск долара, налагоджений тіньовий економічний сектор, в умовах інфляції в країнах світу долар є основою для нагромадження.
СПЗ – спеціальні права запозичення.
12. Зовнішня трудова міграція в Україні: причини, форми, наслідки
Зовнішня трудова міграція – перетин державного кордону, яке пов’язане зі зміною країни проживання. Трудові мігранти, які виїжджають за кордон - це особи, які здійснюють переселення, тобто перетинають державний кордон із метою пошуку роботи, високого рівня оплати праці, кращих умов життя.
Форми міграційних процесів:
1) постійна міграція – люди покидають назавжди Україну і переселяються на постійне місце проживання до іншої країни;
2) тимчасова міграція – передбачає повернення мігрантів до України по закінченні певного терміну;
3) нелегальна міграція – дешева робоча сила для країн – мігрантів.
Міграція існує в різних формах: трудовій, туристичній, сімейній. Перше місце займає трудова міграція, тобто міжнародна міграція робочої сили. Головною причиною трудової міграції з України можна вважати соціально - економічну. Важливими чинниками, які спонукають українців до виїзду за межі держави, є низький рівень життя та безробіття.
Негативні наслідки трудової міграції:
1) виїжджає частина трудового потенціалу, в тому числі висококваліфіковані працівники, які згодом втрачають свої професійні навики, оскільки за кордоном виконувана ними робота часто носить примітивний та непрестижний характер;
2) морально-психологічний аспект має різносторонній вплив: з одного боку - розпадаються сім’ї, часто залишаються бездоглядними діти та люди похилого віку, з іншого - працюючи на чужині, заробітчани втрачають власне здоров’я, не отримуючи при цьому кваліфіковану медичну допомогу;
3) зниження народжуваності у молодих сім’ях;
4) зростання цін на товари і послуги на внутрішньому ринку, зокрема на житло, при існуючій низькій купівельній спроможності основної маси населення;
5) загальна зневіра, втрата національної самосвідомості, набуття чужих звичаїв та невластивого менталітету .
Рекомендації щодо подолання негативних наслідків:
1) забезпечити робочими місцями студентів після закінчення навчання у ВНЗ тому, що держава вклала кошти в студента, а отже якщо майбутній кваліфікований працівник не буде працювати на державу, то останнє лишиться без прибутку;
2) збільшення коштів для новонародженої дитини та забезпечити до 16 років безкоштовною медициною;
3) знизити податковий тиск на малий та середній бізнес тому, що із-за високих податків підприємець не може утримувати велику кількість працівників;
4) підвищення заробітної плати для тих хто працює, мотивувати роботу працівників (відпустки, премії), для того щоб вони залишались на даній роботі.
Позитивні наслідки трудової міграції:
1) зменшення соціальної напруги та навантаження на ринок праці, зокрема зниження рівня безробіття;
2) значний грошовий (валютний) приплив (заробітчанські гроші);
3) можливість матеріального утримання на Батьківщині сімей, зокрема дітей, фінансування їхнього навчання, покращення житлових умов, купівлі товарів довготривалого використання, оздоровлення родичів тощо;
4) розвиток малого бізнесу за рахунок залучених коштів від «човникової» торгівлі;
5) розширення світогляду, набуття свідомості та розуміння реальних умов ринкової економіки розвинутих країн, вивчення іноземних мов.
13. Сучасна міжнародна міграція робочої сили та її позитивні наслідки
Міжнародна міграція робочої сили – переміщення працездатного населення за межі національних кордонів в пошуках роботи.
При характеристиці руху робочої сили застосовують такі поняття:
1) міграція – переміщення населення через корон;
2) імміграція - виїзд в країну на постійне або довготривале проживання громадян іншої країни;
3) еміграція – переселення громадян в іншу країну на постійне або довготривале тимчасове проживання;
4) рееміграція – виїзд іммігрантів з країни імміграції або повернення емігрантів на батьківщину.
Існує декілька класифікаторів форм міграційних процесів. За одним з них розрізняють:
1) постійну міграцію – переважала до 1 світової війни і характеризувалась тим, що значні маси людей назавжди покидали свої країни і переселялися на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії тощо; переселення у зворотному напрямку було незначним;
2) тимчасову міграцію – передбачає повернення мігрантів на батьківщину по закінченні певного терміну;
3) нелегальну міграцію – вигідна підприємцям країн – мігрантів і становить резерв необхідної їм дешевої робочої сили.
Міграція існує в різних формах: трудовій, туристичній, сімейній. Перше місце займає трудова міграція, тобто міжнародна міграція робочої сили.
Причини міграції населення досить різноманітні. Вони можуть бути як економічні (наприклад, міждержавні відмінності у рівнях оплати праці), такі і неекономічні (культурні, правові, демографічні, політичні, релігійні, національні, психологічні, екологічні і так далі).
Відповідно існують позитивні і негативні наслідки міграції як для країн-імпортерів, так і для країн - експортерів.
Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:
1) з країн, що розвиваються в промислово розвинуті країни;
2) у рамках промислово розвинутих країн;
3) між країнами, що розвиваються;
4) з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті;
5) міграція науковців, кваліфікованих фахівців із промислово розвинутих у країни, що розвиваються.
До позитивних наслідків трудової міграції для країн-імпортерів відносять:
1) економія на витратах виробництва – фірми країн імміграції мають економію як за рахунок нижчої оплати праці іммігрантів, так і за рахунок того, що праця іноземних робітників дає змогу знизити загальний рівень заробітної плати, одним з наслідків чого є підвищення конкурентоспроможності продукції приймаючої країни;
2) економія на витратах на освіту і підвищення кваліфікації – крани імміграції мають суттєві вигоди від підготовки спеціалістів іншими країнами;
3) економія на урядових видатках у частині соціальних програм – мігранти не забезпечуються пенсіями, не враховуються у соціальних програмах;
4) додатковий попит іноземних робітників з додатковим стимулятором виробництві і занятості в країні перебування;
5) мігранти як амортизатор під час спадів – можуть бути звільнені в першу чергу;
6) омолодження структури трудових ресурсів країн імміграції за рахунок країн – емігрантів; покращення демографічної ситуації країн з процесом старіння нації;
7) для промисловості багатьох розвинених країн іноземна робоча сила означає забезпечення функціонування ряду галузей, у тому числі інфраструктури;
8) грошові перекази емігрантів на батьківщину сприяють розширенню реалізації товарів країн імміграції за кордоном;
9) приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів; висококваліфіковані фахівці, що вже володіють мовою приймаючої країни, одразу ж стають великими платками податків.
До позитивних наслідків трудової міграції для країн-експортерів відносяться наступні:
1) повернення досвідчених кваліфікованих робітників після роботи за кордоном сприяє розвитку національної економіки – якщо розцінювати її як закордонне стажування – безкоштовне навчання передовому досвіду, набуття професійних навичок;
2) грошові перекази емігрантів включаються до статті «Приватні перекази» платіжного балансу і становлять для багатьох держав частину валютних надходжень, для деяких з цих країн – є основним джерелом валютних надходжень, яка перевищує надходження валюти від експорту товарів;
3) експорт робочої сили як чинник зменшення соціальної напруги в країні за надлишку трудових ресурсів.
14. Сучасна міжнародна міграція робочої сили та її негативні наслідки
Міжнародна міграція робочої сили – переміщення працездатного населення за межі національних кордонів в пошуках роботи.
Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:
1) з країн, що розвиваються в промислово розвинуті країни;
2) у рамках промислово розвинутих країн;
3) між країнами, що розвиваються;
4) з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті;
5) міграція науковців, кваліфікованих фахівців із промислово розвинутих у країни, що розвиваються.
При характеристиці руху робочої сили застосовують такі поняття:
1) міграція – переміщення населення через корон;
2) імміграція - виїзд в країну на постійне або довготривале проживання громадян іншої країни;
3) еміграція – переселення громадян в іншу країну на постійне або довготривале тимчасове проживання;
4) рееміграція – виїзд іммігрантів з країни імміграції або повернення емігрантів на батьківщину.
Існує декілька класифікаторів форм міграційних процесів. За одним з них розрізняють:
1) постійну міграцію – переважала до 1 світової війни і характеризувалась тим, що значні маси людей назавжди покидали свої країни і переселялися на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії тощо; переселення у зворотному напрямку було незначним;
2) тимчасову міграцію – передбачає повернення мігрантів на батьківщину по закінченні певного терміну;
3) нелегальну міграцію – вигідна підприємцям країн – мігрантів і становить резерв необхідної їм дешевої робочої сили.
Міграція існує в різних формах: трудовій, туристичній, сімейній. Перше місце займає трудова міграція, тобто міжнародна міграція робочої сили.
Причини міграції населення досить різноманітні. Вони можуть бути як економічні (наприклад, міждержавні відмінності у рівнях оплати праці), такі і неекономічні (культурні, правові, демографічні, політичні, релігійні, національні, психологічні, екологічні і так далі).
Відповідно існують позитивні і негативні наслідки міграції як для країн-імпортерів, так і для країн - експортерів.
Негативними наслідками для країн – імпортерів вважають те, що наплив робітників з-за кордону ускладнює проблему зайнятості в країні, негативно впливає на економічне становище місцевих працівників, що може викликати посилення соціальної напруженості (займають робочі місця), міжнаціональні конфлікти; поряд з економічними, виникають соціальні, культурні, правові та інші проблеми.
Негативним наслідками міжнародної міграції робочої сили для країн-експортерів вважають:
1) еміграція завдає шкоди країнам, оскільки національна економіка втрачає наймобільнішу і як правило, найкращу частину трудових ресурсів; особливо негативні наслідки для країн еміграції має відплив висококваліфікованих спеціалістів та вчених; втрати країн еміграції від втечі умів в середині 90-х років фахівцями оцінювалися приблизно у 73 млрд. дол.;
2) старіння вітчизняних трудових ресурсів – виїжджають молоді працездатні, ініціативні;
3) проблема реадаптації робітників, які повертаються після роботи за кордоном і відвикли від місцевих умов праці та життя.
15. Дайте характеристику особливостей сучасного міжнародного руху капіталів
Міжнародний рух капіталу – це переміщення капіталу між країнами у пошуку більш вигідної сфери застосування.
Міжнародний рух капіталу відбувається у формі підприємницького та позичкового капіталу.
Підприємницький капітал – це закордонні інвестиції, що спрямовані на створення закордоном філій, дочірніх компаній та змішаних підприємств.
Позичковий капітал – це міжнародний кредит, що надається кредитором однієї країни позичальникові іншої країни із застереженням строків повернення, оплати процентів.
Причини міграції капіталу:
різниця в нормах прибутку;
прагнення досягнути ринкової влади;
зниження ризику шляхом географічної диверсифікації в-цтва;
в умовах загострення конкурентної боротьби за світові ринки товарів та послуг іноземні інвестиції є способом проникнення на ринки інших країн і зміцнення позицій іноземних інвесторів;
в-цтво товарів та послуг на місці є більш дешевим та ефективним способом обслуговування зарубіжного ринку;
інвестиції вкладаються в країни з більш дешевими факторами в-цтва;
посилення конкуренції технологічного характеру.
Підприємницький капітал вивозиться у формі прямих іноземних інвестицій та портфельних інвестицій.
Портфельні інвестиції – капіталовкладення, іноземні цінні папери з метою отримання прибутку але без права реального контролю над об’єктом інвестування.
Характерні риси вивозу портфельних інвестицій:
Мета – отримання високих прибутків.
Шляхи досягнення мети – купівля закордонних цінних паперів.
Методи досягнення – купівля менше 25% від акціонерного капіталу закордонної фірми.
Форми доходу – дивіденди і проценти.
Прямі іноземні інвестиції – це реальні довгострокові закордонні вкладення капіталу в результаті яких експортером капіталу організовується або здійснюється виробництво на території країни, яка приймає капітал.
Характерні риси прямих іноземних інвестицій:
Мета – контроль над іноземною фірмою;
Шляхи досягнення мети – організація і здійснення виробництва за кордоном;
Методи досягнення – повне володіння закордонною фірмою; купівля контрольного пакету акцій. В загальному випадку 25% і більше: у США – 10% і більше; у Великобританії і Франції – 20% і більше;
Форми доходу – дивіденди, підприємницький дохід.
До прямих іноземних інвестицій належать(згідно з методикою МВФ):
Вклади компаніями власного капіталу закордоном, так зване інвестування з нуля або з придбання частки акцій іноземних компаній;
Реінвестування прибутку - це частка інвестора у сумарних доходах підприємства, яка не переказана прямому інвестору і не розподілена у вигляді дивіденду, а використана для оплати наступних угод між інвесторами і підприємством.
Внутрішньо корпоративні перекази капіталу від прямих інвесторів до філій або дочірніх компаній.
16. Міграція підприємницького капіталу та наслідки для країн-експортерів і країн-імпортерів.
Підприємницький капітал – це закордонні інвестиції, що спрямовані на створення закордоном філій, дочірніх компаній та змішаних підприємств.
Сучасні тенденції підприємницького капіталу:
Динаміка експорту капіталу випереджує динаміку експорту товарів;
Сучасний стан міжнародного руху капіталу характеризується зростанням як прямих так і портфельних інвестицій у країнах з різним рівнем економічного розвитку, проте основні обсяги інвестицій залишаються в розвинутих країнах;
Зростає роль ТНК як основного суб’єкта світового ринку іноземних інвестицій;
Орієнтація на інформаційний ринок, ринок передових технологій і послуг;
Динаміка щорічного росту іноземних інвестицій відбувається нерівномірно;
Поглиблення інтеграційних процесів призводить до утворення єдиних економічних просторів, що притягує і стимулює потоки інвестиційного капіталу в рамках інтеграційного угрупування;
З кінця 50-х рр. поступово відновлюється система вільної конвертованості валют до якої включаються все нові країни, що стимулює рух інвестицій;
Шляхом переміщення прямих іноземних інвестицій відбувається відмивання величезних коштів тіньової економіки;
На підприємствах іноземного сектору все частіше відбувається процес реінвестування.
Створюється система міжнародного регулювання зарубіжним інвестуванням.
Географічна спрямованість:
Після 2 світ. Війни відбувається постійна зміна векторної спрямованості капіталу, але це лише домінантні тенденції, це переважання приросту вкладень у певний регіон світу порівняно з іншим. Іноземні інвестиції вкладаються в економіки практично всіх країн світу.
Переважає міграція капіталу між промислово розвинутими країнами. 73% усіх прямих іноземних інвестицій зосереджено в розвинутих країнах.
21% іноземних інвестицій припадає на країни, що розвиваються; на країни Азії припадає половина іноземних інвестицій що надходять до третього світу. Основними реципієнтами є Китай і Бразилія;
6% іноземних інвестицій зосереджено в країнах з перехідною економікою;
0,32% отримує Україна;
Половину інвестицій в постсоціалістичні країни отримує Росія.
Нерівномірність розподілу інвестицій на світовому ринку зумовлена :
наявністю інвестиційного клімату.
Інвестиційний клімат – сукупність економічних, політичних, соціальних та юридичних факторів.
Інвестиційний клімат визначає можливість здійснення, ефективність і міру ризику підприємницької діяльності;
значний і дедалі зростаючий вплив на географічну спрямованість інвестицій справляє державна інвестиційна політика країн-рецепієнтів.
Вивіз капіталу робить двоїстий вплив на міжнародні економічні відносини. З одного боку, він підвищує ефективність міжнародних зв'язків, сприяє економічному розвитку країн-позичальників, а з іншого - загострює суперечності між партнерами, при певних умовах перетворює позичальників у вічних боржників, а отже, залежних від кредиторів, в ролі яких, як вже зазначалося, виступають головним чином розвинуті капіталістичні країни та міжнародні фінансові установи.
17. Спеціальні(вільні) економічні зони(ВЕЗ)
ВЕЗ – невелика частина національної території з особливо сприятливим правовим режимом, в першу чергу для іноземного капіталу, яка не має тісних зв’язків з національним ринком і орієнтована переважно на розвиток експорту.
ВЕЗ – це частина національної території, на якій встановлюється спеціальний митний, податковий організаційно-правовий режим діяльності як для іноземних суб’єктів підприємництва так і для національних.
Класифікація ВЕЗ:
За місцем розташування щодо державного контролю:
Внутрішні(в глибині країни);
Зовнішні.
За характером об’єкта заснування:
Локальні зони(створені на невеликих територіях);
Комплексні зони(значні за розміром та виконують численні функції);
За характером з економікою приймаючої країни:
Інтеграційні;
Анклав – створюються на невеликих територіях із незначним спілкуванням з рештою економіки.
За функціональним призначенням:
Зовнішньоторговельні – території, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита або з відстрочкою сплати:
Вільні порти;
Вільні митні зони;
Митні склади.
Торговельно-виробничі зони – існують у формі експортних виробничих зон де створюється насамперед експортне в-цтво, орієнтоване на переробку власної сировини і переважно складальних операцій та імпортно-орієнтовані, головна функція яких – розвиток імпортно-зовнішніх виробництв.
Науково-технічні зони – діяльність цих зон спрямована на розвиток наукового та виробничого потенціалу, досягнення нової інноваційної якості економіки шляхом стимулювання фундаментальних та прикладних досліджень з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у в-цтво.
Офшорні зони - це звичайні ВЕЗ, це територія або держава, де гарантовано низькі податкові ставки, відсутній жорсткий контроль за іноземним капіталом, високий рівень комерційної та банківської секретності.
18. Зробіть порівняльний аналіз способів реструктуризації зрвнішнього боргу.
Зовнішня заборгованість - це сума фінансових зобов’язань країни іноземним кредиторам, що підлягає погашенню в обумовлені терміни.
Способи реструктуризації зовнішнього боргу:
1) списання боргу;
2) викуп боргу;
3) сек’ютуризація боргу;
4) Своп боргу.
Списання боргу – застосовується у випадках, коли уряд приймаючої країни оголошує про неплатоспроможність (дефолт), коли позичальники мають критичні або близькі до них рівні кредитних ризиків.
Основні показники зовнішньої заборгованості:
1) відношення зовнішнього боргу до ВВП(40-50%);
2) відношення зовнішнього боргу до річного обсягу експорту(275 %);
3) відношення витрат на обслуговування і погашення боргу до річного обсягу експорту(30%);
4) відношення витрат на обслуговування зовнішнього боргу до річного обсягу експорту(20%).
Списання боргу вважається виправданим, якщо по 3 показниках з 4 має критичний рівень.
Викуп боргу - здійснюється лише позичальником якщо він має достатні золото-валютні резерви. Борги продаються з процентом, але процент як правило знижений. Відбувається викуп лише частини боргу.
Сек’ютуризація боргу – це обмін старих боргових зобов’язань на облігації нижчої цінової еквівалентності, які емітуються позичальником спеціально для цієї схеми.
СВОП боргу(капіталізація) – це обмін боргу на акції корпоративного сектору або на інші ліквідні активи, як правило здійснюється за ініціативою кредитора.
Лондонський блок кредиторів здійснює реструктуризацію боргів перед комерційними фінансовими установами.
Паризький клуб кредиторів – це об’єднання представників найбільших держав кредиторів.
19. Економічні наслідки міжнародного кредитування та альтернативні джерела фінансування національної економіки.
Міжнародний кредит – це позика капіталу в грошовій або товарній формі, яка надається кредитором однієї країни дебітору іншої країни на умовах повернення, строковості, платності та забезпеченості.
Позитивна роль міжнародного кредиту:
Кредит стимулює зовнішньоекономічну діяльність країни;
Створює сприятливі умови для іноземних інвесторів;
Сприяє укріпленню позицій національних п-ств та банків, які пов’язані з міжнародним капіталом;
Міжнародний кредит забезпечує безперебійність міжнародних валютних та розрахункових операцій.
Негативні риси:
Поглиблюються в диспропорції в економіці;
Засіб конкурентної боротьби за ринки збуту, сировини, сфери капіталовкладень;
Засіб укріплення позиції країни-кредитора на світових ринках(міжнародний кредит використовується для переведення з країни-позичальника в країни-кредитори; кредити надаються завжди на вигідних умовах для країн-кредиторів; міжнародний кредит сприяє створенню і закріпленню в країнах-боржниках вигідних для країн-кредиторів економічних та політичних режимів(.
Вважається нормальною світовою практикою якщо іноземні кредити надаються на довгострокові та середньострокові терміни для розвитку економіки та короткострокові терміни для зовнішньої торгівлі,
Ненормальним якщо кредити надають для закриття дирок в бюджеті.
Останнім часом окрім традиційних способів(акціонування, боргове фінансування, кредитування, оренда, тощо), з’явилися нові, такі як франчайзинг, лізинг, форфейтинг, венчурне фінансування, селенг та інше.
Фінансування форфейтингом – це форма кредитування експортера банком чи іншим фінансово-кредитним закладом шляхом придбання боргових зобов’язань з певним дисконтом. Повернення капіталу(банком) здійснюється завдяки продажу боргових зобов’язань на вторинному ринку. Форфейтинг використовується як правило при експорті великих капітальних активів, машин, обладнання з тривалою відстрочкою платежу. Форфейтингування дорожче для експортера ніж банківський кредит, але звільняє його від кредитних ризиків та скорочує дебіторську заборгованість.
Форфейтинг передбачає наявність трьох сторін, таких, як продавець, покупець(інвестор) і банк.
Франчайзинг – це передача або продаж ліцензії(франшизи)однієї фірми іншій на право реалізації продукції(послуг, робіт) чи заняття бізнесом на певній території з використанням товарного знака франшизодавця і за умови суворого виконання вимог технології і якості.
На сьогодні існує два види франчайзингу: продуктово-торговельний і бізнес-франчайзинг.
Продуктово-торговельний передбачає за допомогою передачі франшиз створити мережу дистриб’юторських фірм і допомагає товаровиробнику розширити сектор споживчого ринку.
Бізнес франчайзинг передбачає спочатку передачу франшизоодержувачу товарного знака, технології виробництва, зразків продукції, а потім після апробації і експертизи продукції видається ліцензія на виробництво і продаж.
Лізинг – це довгострокова оренда окремих видів машин та устаткування, виробничо-технічних комплексів, іншого майна. На відміну від поточної оренди в лізингу можуть брати участь 3 або більше суб’єктів угоди:
Постачальник(виробник обладнання);
Лізингодавець(банк чи лізингова компанія);
Лізингоодержувач(орендатор).
Лізингові операції здійснюються у такій послідовності: лізингоодержувач знаходить фірму, що виготовляє або продає необхідне обладнання, вивчає його якості та умови продажу. Потім звертається до банку чи лізингової компанії з пропозицією придбати це обладнання з метою подальшої передачі на умовах оренди.
Селенг – це окремий випадок лізингу, який передбачає двосторонню угоду майнового найму. Згідно з цієї угодою власник передає селенг-компанії права використання і розпорядження своїм майном. Він залишається власником, одержує за це окрему плату і може за першою вимогою повернути своє майно.
20. Порівняйте Паризьку та Генуезьку валютні системи.
В 1867 році в Парижі відбулася Міжнародна Валютна Конференція - офіційно приймають рішення – єдиною формою світових грошей є золото.
За золотом закріплювалася роль єдиних світових грошей.
Золотий стандарт – золотий монометалізм – грошова система, при якій роль загального еквіваленту виконує золото, а в обігу функціонують монети або грошові знаки, розмінні на золото.
Золотий стандарт існував у 3 формах:
1) золотомонетний стандарт;
2) золото злитковий стандарт;
3) золотодивізний стандарт.
Золотий стандарт виник в 1867 році – це класична форма золотого монометалізму. Передбачає, що в обігу золото знаходиться у вигляді монет як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
В міжнародних розрахунках, золото приймали на вагу.
Умови існування системи золотого стандарту:
1) країна фіксує золотий вміст національної грошової одиниці;
2) фіксується ціна золота (ціна золота формується на основі дії закону вартості);
3) країна підтримує жорстке співвідношення між національними золотими запасами і кількістю грошей в обігу;
4) держава не перешкоджає вільному ввезенню та вивезенню золота.
Позитивні сторони (переваги) системи золотого стандарту:
1) внаслідок вільної міграції золота автоматично покривалося пасивне сальдо платіжного балансу країни;
2) забезпечувалася загальність світових грошей, їх повна конвертованість;
3) стійкість валютних курсів.
Недоліки системи золотого стандарту:
1) залежність від видобутку монетарного металу;
2) система занадто жорстка, нееластична;
3) повністю виключається можливість проведення окремими державами власної валютно-грошової політики.
Війна повністю дестабілізувала систему золотого стандарту.
В 1922 році на Міжнародній Генуельській Валютно-фінансовій Конференції закріплено перехід від золотомонетного до золото злиткового та золодивізного стандарту.
Високорозвинені країни почали використовувати систему золото злиткового стандарту (лише валюта провідних країн могла обмінюватися на золото, але не в будь-якій кількості, а на золоті стандартні злитки, вагою 12 кг 400 г кожний). Золото концентрується в руках держави.
В усіх інших країнах впроваджена була система золотодивізного стандарту. Національні валюти цих країн розмінювалися не на золото, а на девізи.
Девізи – іноземна валюта, розмінна на золото.
Система золото злиткового і золотодивізного стандарту називають урізаними, тому, що:
1) золото перестало виконувати функцію засобу платежу;
2) золото перестало виконувати функцію засобу обігу;
3) золото втратило можливість вільно рухатися, тобто сконцентровано в руках держави;
4) в обігу відсутні золоті монети.
21. Бреттон-Вудська валютна система: причини виникнення і кризи, характерні риси.
На початку ІІ Світової війни, система золотого стандарту фактично перестала існувати, бо порушено всі правила.
В 1944 році в місті Бреттон-Вудс проходить Конференція, де прийнято нові принципи існування валютної системи.
Прийнято рішення про створення МВФ (Міжнародного Валютного Фонду).
Планувалося, що система буде базуватися на золоті і англійському фунті стерлінгу.
Неофіційна назва Бреттон-Вудської валютної системи - золотодоларового стандарту.
Принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи:
1) збереження за золотом ролі загального еквіваленту. На практиці на золото могли обмінюватися лише долари;
2) застосовується режим фіксованого валютного курсу (в доларах США);
3) фіксується ціна золота на світовому ринку (1 тройська унція золота – (31,1 г золота) = 35 доларів).
У США сконцентровано 46 % золота.
1949 рік – запаси США 70 – 75 % світових запасів золота.
На початку 70-х років запаси золота в США були в 7 разів менші ніж доларова маса.
В 1971 році припинення в США золота і грошей. Перестає існувати система золотовалютних стандартів.
23. Платіжний баланс: суть, структура, фактори впливу.
Розрахунковий баланс характеризує співвідношення усіх грошових вимог і зобов’язань однієї країни відносно інших країн незалежно від строків платежів. Використовується для виявлення нетто-кредиторів та нетто-боржників.
Платіжний баланс – це вартісний вираз всього комплексу зовнішньоекономічних зв’язків країни у формі співвідношення надходжень та платежів. Це статистичний звіт у формі бух. рахунків про торгові та фінансові угоди економічних суб’єктів країни із закордоном за певний час, як правило за рік.
Основні принципи побудови платіжного балансу:
1) охоплюються усі зовнішньоекономічні операції країни за певний період;
2) запроваджується поняття “резидент”
Резиденти – це:
Фізичні особи, які постійно проживають в країні.
Юридичні особи, що знаходяться на території даної країни, створені і діють згідно з її законодавством.
Дипломатичні, торгівельні та інші представництва країни за кордоном.
3) наявність економічної території країни, тобто географічної території, що перебуває під юрисдикцією уряду даної країни;
4) визначення ринкової ціни;
5) вибір розрахункової одиниці при складанні платіжного балансу, використовуються ті грошові одиниці, які застосовуються у внутрішніх розрахунках і обліку;
6) всі зовнішньоекономічні операції поділяються на кредитні, тобто які приносять валюту, та дебетові – це витрата іноземної валюти;
7) в платіжному балансі кредитні операції позначають зі знаком плюс, а дебетові зі знаком мінус.
Структура, схема платіжного балансу:
А) баланс поточних операцій
Торговий баланс;
Баланс послуг;
Баланс односторонніх переказів.
Торговий баланс відображає співвідношення між вартістю усіх товарів, які завозяться в країну і вивозяться з неї.
Баланс послуг включає платежі і надходження по транспортним перевезенням, по зв’язку. Згідно з прийнятими у світовій статистиці правилами до послуг окрім традиційних послуг включають виплати доходів по інвестиціям закордоном і проценти по міжнародним кредитам.
До послуг відносять надання військової допомоги іноземним державам та військові витрати закордоном.
Баланс односторонніх переказів включає в себе приватні та державні операції.
Б) баланс руху капіталів – виражає співвідношення між ввезенням та вивезенням державних капіталів, надання та отримання міжнародних кредитів:
Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал;
Короткостроковий капітал
С) Помилки і пропуски
D) Операції з ліквідними валютними активами(офіційні розрахунки).
Платіжний баланс з точки зору бух. обліку має завжди знаходитись у стані рівноваги. Його сальдо повинно дорівнювати нулю.
Статті платіжного балансу поділяються на:
Основні;
Балансуючі.
Сальдо основних статей визначає сальдо платіжного балансу.
Сальдо основних статей покривається за рахунок балансуючих, таким чином настає рівновага.
Згідно з методикою МВФ сальдо платіжного балансу рахується по балансу поточних операцій.
Балансуючим є баланс руху капіталів.
24.Групи світового банку.
Групи світового банку включають:
1) Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);
2) Міжнародна фінансова корпорація(МФК);
3) Міжнародна асоціація розвитку(МАР);
4) Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних суперечок;
5) Багатостороннє агентство гарантій інвестицій(БАГІ).
МБРР – 1944р. – Бреттон-Вудська конференція, було прийнято рішення про створення МБРР.
Завдання МБРР и– надання допомоги країнам, що розвиваються.
Особливості діяльності:
1) надає позики країнам, що розвиваються;
2) надає позики лише урядам або ЦБ під державні програми;
3)н сьогодні МБРР надає кошти на реконструкцію і удосконалення діючих підприємств;
4) позики надаються на 15-20років;
5) відсоткова ставка змінюється кожні 6 місяців, в середньому 7,5%;
6) перш ніж надати кредит МБРР обов’язково здійснює попередню оцінку проекту, його ефективності;
7)протягом 10-15 місяців МБРР здійснює контроль за використанням коштів.
В 1966 р. від МБРР відділяється центр із врегулювання інвестиційних суперечностей.
Ще однією філією МБРР є міжнародна фінансова корпорація(МФК). Сприяння зростанню приватного сектору в країнах, що розвиваються. Фінансує приватні проекти.
Особливості кредитування:
1) МФК кредитує лише високорентабельні приватні п-ства;
2) Кредити надаються без гарантії уряду;
3) МФК надає кредити на 5-15 років, а н практиці 7-8 років;
4) фінансується лише 25% від вартості проекту;
5) умовою надання кредитів є те, що підприємство продає частину акції МФК;
6) відсотки встановлюють в залежності від ситуації на ринку (на час договору);
7) МФК не встановлює пільги.
Міжнародна асоціація розвитку(МАР) Мета – надання безпроцентних позик найбіднішим країнам на 35-40 років. 10років – пільговий період. Капітал формується за рахунок внесків найбагатших країн.
Багатостороннє агентство гарантій інвестицій(БАГІ)
Мета – допомогти інвесторам вкласти інвестиції в країни 3-го світу. Сприяння розповсюдженню і створенню сприятливого інвестиційного клімату для інвесторів.
Надає гарантії по чотирьом типам ризику:
1) відсутність конвертованої валюти;
2) експропріація власності інвестора;
3) війна та громадянська непокора;
4) розрив контракту приймаючою стороною.
Перш ніж надати гарантії БАГІ вивчає умови.
25. Дайте загальну характеристику МВФ.
В 1944рр. на Бреттон-Вудській конференції прийнято рішення про створення МВФ.
Мета створення МВФ: регулювання та сприяння розвитку валютних відносин між країнами-членами та надання їм рекомендацій.
Завдання МВФ:
- сприяння стабілізації валют,
- сприяння регулюванню валютних курсів;
- ліквідація валютних обмежень,
- організація консультативної допомоги з фінансових та валютних питань.
Капітал МВФ формується:
1) за рахунок членських внесків(квот);
2) позичкові кошти;
3) для надання країнам-членам у періоди серйозних економічних труднощів МВФ використовує кредитну лінію – генеральні угоди про позики.
Особливості механізму кредитування:
1) МВФ позичає іноземну валюту чи СПЗ лише офіційним органам країн-членів МВФ;
2) МВФ надає коротко- та середньострокові кредити. За кредит МВФ бере разовий компенсаційний збір у розмірі 0,5% від позики та плату у вигляді процента;
3) кредити МВФ не піддаються реструктуризації.
4 категорії кредитних механізмів МВФ:
Звичайні механізми.
Спеціальний компенсаційний механізм
Надзвичайна допомога.
Механізм допомоги країнам, що розвиваються.
Звичайні механізми:
1) Механізм резервних часток. Резервна частка – це перша порція іноземної валюти, яку може отримати країна, дорівнює 22,7% квоти. Країни які надають позику МВФ мають кредитну позицію яка включає суму позик.
Резервна частка + кредитна порція = резервна позиція.
В межах резервної позиції країни отримують кошти від МВФ за першою вимогою. По цим коштам не сплачуються проценти і комісійні.
2) Механізм кредитних часток. Поверх резервної частки кожна країна член МВФ може отримати позику, що дорівнює 100% квоти. Але ці 100% поділяються на 4 частинки – 4 транші. Перший транш виплачується відразу, МВФ не вимагає зобов’язань. А наступні 3 транші називаються резервними кредитами. Вони є обумовленими.
3) Механізм розширеного фінансування. Надається позика на 3 роки трьома траншами.
4) Механізм додаткового фінансування. Передбачає використання позичених коштів.
Спеціальний компенсаційний механізм застосовується у випадку непередбачуваних ситуацій коли стан платіжного балансу погіршився не з вини країни, погіршення зумовлене зовнішніми обставинами.
Надзвичайна допомога застосовується при непередбачуваних стихійних лихах у формі закупки товарів у тієї країни, яка постраждала від непередбачуваного стихійного лиха.
26. Загальна характеристика МБРР та ЄБРР.
Міжнародний банк реконструкцій та розвитку (МБРР).
МБРР – 1944р. – Бреттон-Вудська конференція, було прийнято рішення про створення МБРР.
Завдання МБРР – надання допомоги країнам, що розвиваються.
Особливості діяльності:
1) надає позики країнам, що розвиваються;
2) надає позики лише урядам або ЦБ під державні програми;
3)н сьогодні МБРР надає кошти на реконструкцію і удосконалення діючих підприємств;
4) позики надаються на 15-20років;
5) відсоткова ставка змінюється кожні 6 місяців, в середньому 7,5%;
6) перш ніж надати кредит МБРР обов’язково здійснює попередню оцінку проекту, його ефективності;
7)протягом 10-15 місяців МБРР здійснює контроль за використанням коштів.
Європейський банк реконструкцій та розвитку (ЄБРР).
ЄБРР досить молода організація, створена в 1991р.
Мета - фінансування малого та середнього бізнесу в країнах центральної та східної Європи.
Членом ЄБРР може бути будь-яка країна.
Особливості діяльності:
1) проекти фінансування приватного сектора економіки;
2) мінімальний кредит – 6 млн. доларів, але не перевищує 35% вартості проекту
3) проект має бути окупним в конвертованій валюті;
4) надає кредити під гарантію уряду чи заставу.
27. Валютне регулювання та форми валютної політики.
Форми валютної політики:
дисконтна політика
девізна політика
диверсифікація валютних резервів
девальвація та ревальвація
регулювання режиму валютного курсу
валютні обмеження
регулювання ступеня конвертованості валюти
Дисконтна (облікова) політика – це зміна облікової ставки ЦБ з метою регулювання валютного курсу та впливу на ПБ.
Девізна політика – метод впливу на валютний курс шляхом купівлі і продажу іноземної валюти. Девізна політика здійснюється у формі валютної інтервенції.
Валютна інтервенція – це пряме втручання ЦБ в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному запроваджені обмежень у сфері валютних операцій на валютному ринку.
Диверсифікація валютних резервів – це форма валютної політики спрямована не регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу різних валют.
Девальвація і ревальвація
Девальвація – офіційне зниження курсу національної валюти.
Ревальвація – офіційне підвищення курсу національної валюти.
Негативні наслідки – посилює позиції національних експортерів на світовому ринку, зростають ціни на імпорт, зростають витрати на національне виробництво, знижує витрати на імпорт, зростає експорт капіталу , бо можна дешевше купити національну валюту.
Регулювання режиму валютного курсу – країни регулюють самостійно.
Валютні обмеження – це форма валютної політики, яка полягає в законодавчій та адміністративній забороні, лімітуванні бо регламентуванні операцій з валютою та іншими валютними цінностями. Посилюються на юридичних та фізичних осіб.
Валютні обмеження носять дискримінаційний характер завжди.
Валютні обмеження – це елемент політики протекціонізму і дискримінації торгових партнерів.
При застосування валютних обмежень значну роль відіграють політичні мотиви.
Валютна блокада – це припинення або обмеження валютно-фінансових відносин з блокованою країною аж до повного заморожування в банках валютних цінностей цієї країни т валюти приватних осіб з метою здійснення на неї економічного та політичного тиску.
Сфери валютних обмежень :
поточні операції ПБ
фінансові операції
Валютні обмеження по поточним операціям :
блокування виручки іноземних експортерів від продажу товарів в даній країні;
обов’язків продаж валютної виручки національних експортерів повністю або частково ЦБ або уповноваженому банку;
обмеження на обмін валюти для туристів;
обмежений продаж іноземної валюти імпортерам;
диференціація валютних курсів за видами операцій товарними групами, регіонами
Валютні обмеження по фінансовим операціям:
При пасивному ПБ: запроваджуються обмеження на вивіз капіталу і стимулюється ввезення капіталу.
При активному ПБ : валютні обмеження направленні на стримування припливу капіталу.
Політика регулювання ступеня конвертованості валюти.
Конвертованість валюти – це здатність вільного обміну національної грошової одиниці на інші валюти; можливість для власників даної валюти вільно здійснювати ті чи інші операції, як у даній країні так і за кордоном.
Види :
зовнішня
внутрішня
часткова
повна
Внутрішня конвертованість – оберненість валюти для резидентів (обмін тільки для резидентів).
Зовнішня конвертованість – оберненість валюти для не резидентів.
Повна конвертованість – це відміна будь-яких валютних обмежень (резиденти і не резиденти).
Часткова конвертованість – запровадження певних обмежень для операцій з іноземною валютою, як правило для резидентів, а іноді і для окремих країн.
Темп переходу, вибір моменту запровадження конвертованості?
Для кого запроваджувати?
По яким операціям запроваджувати конвертованість?
Два способи переходу: шоковий, поступовий. Розпочався з 1958 по 1992 , країна повинна підготуватися економічно і поступово запроваджувати конвертованість.
Запроваджувати конвертованість для не резидентів, а потім для резидентів.
Починають перехід до конвертованості по поточним операціям.
28. Валютний курс: суть, фактори впливу, методи котирування. Режими ВК.
Валютний курс – це ціна грошової одиниці країни виражена в грошових одиницях інших країнах.
Валютний курс проводиться шляхом котирування
Валютне котирування – це метод встановлення курсів іноземних валют, визначення пропорцій їх обміну на валюту даної країни.
Валютне котирування здійснюється державою, НБ та найбільшими комерційними банками.
Валютне котирування буває пряме і непряме
Пряме котирування – за умовну одиницю приймається одиниця іноземної валюти і до неї прирівнюється певна кількість національної грошової одиниці.
Непряме котирування – за умовну одиницю приймається національна одиниця і до неї прирівнюється певна кількість іноземної валюти.
Курс покупця – курс за яким банк купує іноземну валюту.
Курс продавця – курс за яким банк продає іноземну валюту.
Крос курс – це курс між двома валютами розрахований на основі курсу кожної з них у третій валюті.
Фактори від яких залежить валютний курс:
від паритету купівельної спроможності;
Купівельна спроможність валют – це певний набір споживчих благ, які можна купити за грошову одиницю.
Паритет купівельної спроможності – це співвідношення між двома валютами, яке показує чому дорівнює купівельна спроможність грошової одиниці однієї країни виражена в грошовій одиниці іншої країни.
попит на валюту формують вітчизняні імпортери, ( особи, які посилають за кордон грошові перекази; особи, які користуються іноземними послугами; купівля іноземних фінансових активів);
пропонування іноземної валюти (пропонують іноземці, які купують національні товари та послуги; купівля іноземцями вітчизняних фінансових активів; іноземні туристи);
рівні ціни;
темпів інфляції;
рівні витрат виробництва;
стан платіжного балансу;
ступінь використання певної валюти в міжнародних розрахунках;
політична та соціальна стабільність.
Знецінення валюти – це зниження вартості валюти.
Подорожчання валюти – це підвищення вартості валюти.
Подорожчання і знецінення – це терміни, які характеризують зміни у вартості валют під тиском попиту і пропозиції на валюту на валютних ринках.
Девальвація – це знецінення валюти.
Ревальвація – це подорожчання валюти, які цілеспрямовано здійснюється урядом.
Режим валютного курсу – це організація або правила визначення валютного курсу його зміни використання для здійснення розрахунків.
Виділяють 2 режими валютного курсу:
фіксований
плаваючий
Фіксований режим – передбачає наявність твердих зареєстрованих партерів, які лежать в основі валютного курсу і підтримуються державними валютними органами.
Види фіксованих валютних курсів:
реально фіксовані – ґрунтуються на золотому паритеті і допускають відхилення валютного курсу від золотого паритету в межах золотих точок. Існує лише в умовах існування системи золотого стандарту.
Договірно фіксовані (зв’язані) – ґрунтуються на узгодженому еталонові ( офіційна ціна золота, поєднання золота та певних валют на одній або декількох валютах)
Плаваючий режим – формується під впливом попиту та пропозиції на валютному ринку.
Існує 3 види плаваючого режиму:
незалежне плавання – валютний курс формується на валютних ринках при помірних інтервенціях ЦБ;
регульоване (кероване) – держава встановлює курсовий валютний коридор, тобто максимальні і мінімальні допустимі відхилення;
змішане плавання ?????????????????
29. Міжнародна економічна інтеграція: причини, фактори та етапи.
В 2 половині 18 ст. починається процес інтернаціоналізації – розвиток зв’язків між націями.
Інтернаціоналізація – це об’єктивний економічний процес виникнення і розвитку зв’язків між національними господарствами різних країн.
Зв’язки розвивалися і поступово перетворилися в необхідність. Вони розвинулись на стільки, що економіки почали переплітатися. В середині 20 ст відбувається перехід від інтернаціоналізації до інтеграції.
20 ст. розпочався процес економічної інтеграції – це новий стан розвитку і форми прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає збільшення і взаємопристосування , переплетення всіх структур національних економік.
Об’єктивні передумови МЕІ :
найважливішою передумовою і водночас основою розвитку МЕІ є НТР;
соціально-економічна однорідність національних економік, що зближуються;
наявність достатньо високих і близьких рівнів економічного розвитку країн, що інтегруються;
наявність достатньо тривалого періоду і досвіду економічного співробітництва груп країн;
економіко-географічна близькість країн, наявність спільних кордонів.
Суб’єктивні передумови :
цілеспрямована діяльність соціальних груп, партій, законодавчих та виконавчих органів країн щодо розвитку інтеграційних процесів;
принцип «доміно»: країни, які входять до об’єднання отримують додаткову увагу, розвинуті зв’язки.
Етапи інтеграції:
1) зона преференційної торгівлі – перші кроки країн до зближення. Вони укладають угоди про пільговий режим;
2) зона вільної торгівлі – це рівень міжнародної економічної інтеграції, означає, що країни, які інтегруються відміняють у торгівлі між собою митні бар’єри , але по відношенню до 3-х країн, кожна з країн, що інтегруються зберігає власні митні тарифи;
3) митний союз означає, що не лише скасовується мито між країнами, що інтегруються, але й встановлюються єдині тарифи, щодо 3-х сторін;
4) спільний ринок – це так звані «чотири свободи» ,тобто вільне пересування : 1. товарів, 2. послуг, 3. робочої сили, 4. капіталу;
5) економічний союз включає спільний ринок і проведення єдиної економічної політики, створення системи міждержавного регулювання соціально-економічних процесів;
6) валютний (монетарний) союз – це економічний союз, який ґрунтується н єдиній валюті і єдиній банківській системі;
7) політичний союз – країни створюють єдине державне об’єднання конфедеративного типу. Це означає, що країни частину своїх повноважень передають наднаціональним органам.
30. Європейський Союз: особливості інтеграції.
Європейський Союз (ЄС) був створений як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) у 1967 р. після злиття таких регіональних організацій:
1.Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 р.);
2.Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС;
3.Європейське співтовариство по атомній енергії (ЄВРАТОМ, 1957 р.)
З 1 січня 1994 р. на основі Маастрихтського договору (1992 р.) ЄЕС стало називатися ЄС. Інтеграційний процес у ЄС йде двома напрямками -- всередину і вшир. Інтеграція вшир означає збільшення кількості повноправних членів Союзу й асоційованих членів. На даний час учасниками ЄС є 15 держав Західної Європи (за чергою вступу): з 1957 р. – Німеччина, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди, Бельгія; з 1973 р. – Великобританія, Данія, Ірландія; з 1981 р. – Греція; з 1986 р. – Іспанія, Португалія; з 1995 р. – Фінляндія, Австрія, Швеція. Крім того, у період з 1991 р. по 1995 р. були укладені угоди про економічне і торговельне співробітництво з країнами Східної Європи і колишнього СРСР. У 2004 р. членами ЄС стали 10 країн Центральної та Східної Європи – Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Болгарія, Румунія, Словакія, Латвія, Літва, а також Мальта і Кіпр.
Інтеграція всередину означає формування регіонального господарського механізму Західної Європи і розширення сфер, що піддаються міждержавному регулюванню й уніфікації.
Виникнення ЄЕС мало за мету створення загального ринку і підвищення на цій основі економічної стабільності та життєвого рівня. Договір про ЄЕС визначив послідовність заходів:
1) скасування мита, імпортних і експортних кількісних обмежень, а також всіх інших торговельних обмежень на шляху руху товарів усередині співтовариства;
2) уведення загального митного тарифу і єдиної торговельної політики відносно третіх країн;
3) забезпечення вільного руху факторів виробництва (капіталу і робочої с), свободи створення філій на території ЄЕС і вільної торгівлі послугами між країнами-учасницями;
4) проведення загальної аграрної і транспортної політики;
5) створення валютного союзу;
6) координація і поступове зближення економічних політик країн-учасниць;
7) уніфікація податкових законодавств;
8) вирівнювання внутрішньодержавних правових норм, що мають значення для загального ринку.
Зазначені цілі ЄЕС реалізовувалися поступово в міру його еволюції.
Перший етап еволюції ЄЕС – це етап створення зони вільної торгівлі (1958 – 1966 р.). На ньому були досягнуті перша, друга цілі, передбачені Римським договором. Крім того, з 1962 р. була введена в дію єдина сільськогосподарська політика, що передбачає для національних сільськогосподарських виробників можливість продавати свою продукцію за цінами, значно перевищуючими середньосвітові (на 30% і більше) – створений єдиний аграрний ринок. З підписанням у 1963 р. Яундської угоди ряд країн, що розвиваються, (Алжир, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія) вступ в асоційовані відносини з ЄЕС, що означало для них можливість безмитного ввозу в ЄЕС промислових і традиційних сільськогосподарських товарів. У 1965 р. три європейські співтовариства прийняли рішення про злиття своїх виконавчих органів.
Другий етап – формування митного союзу (1968 – 1986 рр.). Відбулося подальше розширення сфери діяльності ЄС. Цілеспрямована аграрна політика доповнилася єдиною політикою в сфері охорони навколишнього середовища й в області досліджень і технологічного розвитку. Спільна науково-технічна політика на цьому етапі розвитку ЄС була зосереджена у вугільній, металургійній промисловостях й у ядерній енергетиці. У 1984 – 1987 рр. була прийнята «рамкова» комплексна програма, що вводила середньострокове планування науково-технічної діяльності. У її рамках з 1985 р. діє незалежна великомасштабна багатоцільова програма співробітництва 19 країн Європи – «Еврика».
У 1971 р. укладена Угода про створення зони вільної торгівлі між ЄС і ЄАВТ. У 1975, 1979 і 1984 рр. були прийняті Ломейські конвенції, на основі яких кількість країн, що розвиваються, асоційованих з ЄС, збільшилася з 20 до 66.
До цього ж етапу відноситься і початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. було введене спільне плавання валют деяких країн-членів ЄС у визначених межах (+2,25 – «валютна змія»), а з 1979 р. почала функціонувати європейська валютна система.
Третій етап – створення загального ринку (1987 – 1992 рр.). На основі Єдиного Європейського акта, а також підписаного в 1985 р. документа «White Paper» про програму створення внутрішнього ринку країни, ЄС ліквідував бар'єри, що залишся, на шляху пересування товарів і факторів виробництва. Найбільш великим досягненням інтеграційного процесу в цей період стало прийняття і реалізація Програми створення до кінця 1992 р. єдиного внутрішнього ринку ЄС, у результаті проведення якої між країнами ЄС були досягнуті наступні цілі:
- усунуті всі тарифні і нетарифні обмеження у взаємній торгівлі товарами і послугами, ліквідовані всі обмеження на міждержавне пересування капіталу усередині ЄС і уведене взаємне визнання фінансових ліцензій;
- усунуті національні обмеження імпорту промислових товарів із третіх країн;
- уведені мінімальні технічні вимоги до стандартів, взаємне визнання результатів іспитів і сертифікації;
- відкриті ринки державних закупівель для фірм інших країн ЄС.
У цей же період країни ЄС перейшли до проведення єдиної політики в окремих галузях: у енергетиці, транспорті, у питаннях соціального і регіонального розвитку.
Четверта Ломейська конвенція 1989 р. розширила число країн, що розвиваються, які знаходяться в асоціації з ЄС, до 69. У 1991 р. підписана Угода про створення Єдиного Європейського економічного простору (ЄЕП) між ЄС і трьома країнами ЄАВТ. Договором про ЄЕП передбачається вільний рух товарів, послуг, капіталів і людей між країнами Західної Європи; співробітництво в області науки, освіти, екології і соціального забезпечення; створення єдиної правової системи.
Четвертий етап – створення економічного союзу (з 1993 р. по теперішній час). Посилення політичної інтеграції і форсований розвиток валютного союзу на основі підписаного на початку 1992 р. у голландському місті Маастрихті договору про ЄС (набрав с з 1 листопада 1993 р.). Для цього було заплановано пройти три етапи:
1-й етап – 1990 – 1993 рр. – валюти всіх країн включаються в спільне плавання в рамках європейської валютної системи й усуваються валютні обмеження;
2-й етап – 1994 – 1998 рр. – створюється Європейський валютний інститут і підсилюється координація макроекономічної політики;
3-й етап – з 1999 р. – взаємна фіксація курсів валют, уведення єдиної валюти і створення Єдиного європейського ЦБ.
Механізм функціонування ЄС ґрунтується насамперед на політико-правовій системі керування, в неї входять як загальні, або міждержавні, органи, так і елементи національно-державного регулювання. Як міждержавні органи керування ЄС виступають:
Рада Міністрів – законодавчий орган. На його рівні приймаються рішення з реалізації єдиної політики ЄС;
Європейська Рада – директивний орган, створений у 1974 р.; до його складу входять глави держав і урядів країн-учасниць ЄС;
Комісія Європейських Співтовариств (КЄС) – виконавчий орган, що має право подавати на затвердження Раді міністрів проекти законів. КЄС здійснює контроль за дотриманням митного режиму, за діяльністю аграрного ринку, за податковою політикою і т. д.; складається з 20 чоловік;
Європейський Парламент – представницький, консультативний і контролюючий орган, обирається з 1979 р. До нього входять 26 депутатів. Взаємодіє з КЄС і Радою міністрів, затверджує бюджет (який складається з внесків у розмірі 1,2 – 1,3% ВВП вхідних у ЄС держав і власних коштів);
Суд Європейських Співтовариств – вищий судовий орган, покликаний забезпечувати виконання договорів і реалізацію основних принципів ЄС.
Крім перерахованих існують і інші владні структури. Наприклад, спільні фінансові інститути:
Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), що надає фінанси для стабілізаційних фондів Стабекс (фонд стабілізації доходів від експорту) і Сисмін (фонд стабілізації видобувної промисловості), надає надзвичайну допомогу у випадку природних лих, фінансує допомогу біженцям і структурні перетворення в країнах, що здійснюють економічні реформи;
Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), головним завданням якого є сприяння вирівнюванню рівнів економічного розвитку країн-членів ЄС шляхом фінансування проектів державних структур у менш розвинутих країнах союзу, а також підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в області транспорту, зв'язку, охорони навколишнього середовища, енергетики;
Європейський соціальний фонд орієнтації і гарантування сільського господарства (ФЕОГА); різного роду комітети, комісії, підкомісії.
У рамках ЄС сформований єдиний правовий простір. Правові документи, прийняті міждержавними органами ЄС, підрозділяються на дві категорії:
1.первинне законодавство, що включає міждержавні угоди про створення і розширення ЄС, а також інші угоди, що стосуються функціонування Союзу;
2.вторинне законодавство, представлене: регламентами; директивами; законодавчими актами, що містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн-членів ЄС; рішеннями; рекомендаціями і думками.
У фінансовому аспекті ЄС володіє власними фінансовими коштами незалежно від бюджетів вхідних у нього країн. Розмір бюджету ЄС визначається Радою та Європарламентом і щорічно затверджується останнім.
Дохідна частина бюджету складається з:
1) власних коштів:
а) увізного мита, яке компенсує різницю в цінах на сільськогосподарські продукти в країні, що імпортує, і на зовнішньому ринку;
б) мита за загальним митним тарифом, крім мита ЄОВС;
в) визначеної частини відрахувань від ПДВ і інших коштів;
2) кошт, що нараховуються державами-учасниками ЄС. Кожна країна-учасниця ЄС виділяє 1,2 – 1,3 % свого ВВП.
У цілому вже реалізовані кроки інтеграції в рамках ЄС впливають на економіку країн-учасниць і на процеси інтернаціоналізації в масштабах усього світового господарства. Так, якщо в 1958 р. частка внутрішнього експорту ЄЕС складала 37% від загального експорту вхідних країн, а частка внутрішнього імпорту – 35% від загального імпорту, то в 1992 р. вони досягли 59% і 62% відповідно. За рахунок збільшення взаємної торгівлі країни Західної Європи менше інших країн світу піддаються зміні кон'юнктури світового ринку.
Міжнародна економіка: суть, структура , розвиток.
Сучасна міжнародна економіка: закони й особливості розвитку.
Систематизація країн світу.
Координація економічної політики в системі ООН.
Міжнародний поділ праці: суть, форми, фактори та особливості на сучасному етапі.
Міжнародна спеціалізація та кооперування праці.
Зробіть порівняльний аналіз зовнішньоторговельних концепцій меркантилістів, Адама Сміта та Давіда Рікардо.
Політика протекціонізму і сучасність.
Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі та особливості її застосування на сучасному етапі.
Охарактеризуйте СОТ та особливості її діяльності.
Дайте характеристику сучасного міжнародного науково-технологічного обміну.
Зовнішня трудова міграція В Україні: причини, форми, наслідки.
Сучасна міжнародна міграція робочої сили та її позитивні наслідки.
Сучасна міжнародна міграція робочої сили та її негативні наслідки.
Дайте характеристику особливостей сучасного міжнародного руху капіталів.
Міграція підприємницького капіталу та наслідки для країн-експортерів і країн-імпортерів.
Спеціальні(вільні) економічні зони.
Зробіть порівняльний аналіз способів реструктуризації зовнішнього боргу.
Економічні наслідки міжнародного кредитування та альтернативні джерела фінансування національної економіки.
Порівняйте Паризьку та Генуезьку валютні системи.
Бреттон-Вудська валютна система: причини виникнення і кризи, характерні риси.
Сучасна міжнародна валютна система: причини виникнення, характерні риси, проблеми функціонування.
Платіжний баланс: суть, структура, фактори впливу.
Дайте загальну характеристику групи Світового банку.
Дайте загальну характеристику МВФ.
Загальна характеристика МБРР та ЄБРР.
Валютне регулювання та форми валютної політики.
Валютний курс: суть фактори впливу, методи котирування. Режими ВК.
Міжнародна економічна інтеграція: причини, фактори та етапи.
Європейський Союз: особливості інтеграції.
Міжнародна економіка: суть, структура , розвиток.
Сучасна міжнародна економіка: закони й особливості розвитку.
Систематизація країн світу.
Координація економічної політики в системі ООН.
Міжнародний поділ праці: суть, форми, фактори та особливості на сучасному етапі.
Міжнародна спеціалізація та кооперування праці.
Зробіть порівняльний аналіз зовнішньоторговельних концепцій меркантилістів, Адама Сміта та Давіда Рікардо.
Політика протекціонізму і сучасність.
Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі та особливості її застосування на сучасному етапі.
Охарактеризуйте СОТ та особливості її діяльності.
Дайте характеристику сучасного міжнародного науково-технологічного обміну.
Зовнішня трудова міграція В Україні: причини, форми, наслідки.
Сучасна міжнародна міграція робочої сили та її позитивні наслідки.
Сучасна міжнародна міграція робочої сили та її негативні наслідки.
Дайте характеристику особливостей сучасного міжнародного руху капіталів.
Міграція підприємницького капіталу та наслідки для країн-експортерів і країн-імпортерів.
Спеціальні(вільні) економічні зони.
Зробіть порівняльний аналіз способів реструктуризації зовнішнього боргу.
Економічні наслідки міжнародного кредитування та альтернативні джерела фінансування національної економіки.
Порівняйте Паризьку та Генуезьку валютні системи.
Бреттон-Вудська валютна система: причини виникнення і кризи, характерні риси.
Сучасна міжнародна валютна система: причини виникнення, характерні риси, проблеми функціонування.
Платіжний баланс: суть, структура, фактори впливу.
Дайте загальну характеристику групи Світового банку.
Дайте загальну характеристику МВФ.
Загальна характеристика МБРР та ЄБРР.
Валютне регулювання та форми валютної політики.
Валютний курс: суть фактори впливу, методи котирування. Режими ВК.
Міжнародна економічна інтеграція: причини, фактори та етапи.
Європейський Союз: особливості інтеграції.