Б-7
1. , 3.Простір і час як ианзагальпіші характеристики буття.
Простір і час є невід'ємними і найзагальнішими характеристиками 'ти. Проблеми простору і часу досліджувалися як у філософії, так і «^ Іущ. З античних часів у філософії сформувалися дві тенденції в поясненні юстору і.часу. Перша з них — субстаниійна (Пемоквіпь Ньютон}, згідно якою простір і час є «порожніми» формами, ізольованими, незалежними І матеріальних об'єктів. Простір у Ньютона - незмінне, безкінечне вміс-Іляше всіх матеріальних тіл. Час - вічна і незмінна тривалість. Простір і е -об'єктивні реальності, які є абсолютними, - вони все в себе вмішують Іі від чого не залежать.
Пруги кониеяиія — велмпш І ҐАоіепюнкдь. Лбйбніи ш Ін.). За Лей-бніцем. ні абсолютної порожнечі, ні чистої тривалості поза межами конкретних матеріальних тіл не існує. Простір - це порядок взаєморозташуваннІІ тіл, а час - порядок послідовностей, зміни подій.
Сучасна наука, розвиваючи релятивну концепцію, доводить, що простір і час знаходяться і у взаємозв'язку між собою і з розвитком матеріальних об'єктів та систем. У фізиці це знайшло свої відображення в теорії відносності Ейнштейна.
У сучасній науковій картині світу домінує тенденція встановлювати все більш тісний зв'язок між матерією, розвитком, простором і часом. Простір тут є характеристикою буття як усталеного і структурно організованого. Простір визначає форму та структуру співіснування матеріальних об'єктів. Найзагальнішими властивостями простору є тривимірність, однорідність, безкінечність, симетричність, протяжність. Ідеє характеристикою буття як плинного, здатного до змін і розвитку. Час визначає послідовність подій, їх тривалість, ритми та швидкість розвитку матеріальних об'єктів. Властивостями часу с одномірність, асиметричність, необоротність.
Простір і час нерозривно пов'язані з особливостями матеріальних об'єктів, формами існування яких вони є. Тому визначають особливості фізичного, хімічного, біологічного, соціального простору і часу. Кожний фрагмент світу має свій власний простір і час.
Філософськийаспектгюзгляду проблеми простору і часу пов'язаний з визначенням ролі даних категорій в людському бутті, з аналізом культурно-історичних факторів, що впливають на уявлення про час і простір у певну і епоху. Простір і час дісіиушютш не мільки Аоомами Існування матерії, але 1 засобами пізнання. Лвомами духовної діяльності, способами дшиь* чтяя нш овіємпяиїї людини в ІснюоЯша кульпчві.
2. 2. Природио-біологічні передумови свідомості.
Сутність людського духу, походження свідомості містять в собі багато таємничого, і навряд чи людство коли-небудь знайде остаточне вирішення цих проблем. Загадка людського духу завжди буде викликати надзвичайний інтерес і спробу нових варіантів її розкриття. Але певний досвід в пізнанні свідомості вже є. В історії людської думки сформувалися і набули певного теоретичного обгрунтування різні підходи до цієї проблеми. Свідомість е предметом вивчення не лише філософії, але й соціології, психо-логіГ, фізіології, генетики, медицини. Очевидним е той факт- що людська свідомість має певні біологічні передумови, вона нерозривно пов'язана з матеріальним носієм - головним мозком. Очевидним є і те, що біологічні закони і генетична програма с невід'ємною умовою життя і діяльності кожної людини. Психічне життя як відображення дійсності притаманне не лише людині, але й тваринам. Але тільки у людини виникає вища, специфічна форма психічного відображення об'єктивної реальності - мислення, свідомість.
Якщо розглядати свідомість з суто психологічної точки зору (як виший рівень організації психічного життя і відображення дійсності у формі пси-124
(образів), то в складі свідомості можна виділити такі йовми психіч-Іідабоаження: несвідоме, форми чуттєвого споглядання, емоції, по-; волю, мислення, самосвідомість. СЛева несіїдамого включає в себе пність психічних явищ і процесів, прихованих від самоспостереження, /ваються без участі свідомості, в неусвідомленій формі. Несвідоме ; широке коло явищ - від елементарних (інстинктів, навичок, авто-мів, типових емоційних станів) до найскладніших процесів, що впли-, на художню творчість, на інтуїтивні акти пізнання тощо. Формами середнього чуттєвого споглядання виступають відчуття, сприйняття і ення. Вони зумовлюють вольові процеси людської психіки.
І є формою психічного відображення дійсності є логічне мислення як
осіб понятійного осягнення сутності речей і розкриття закономірностей чуючого світу. Мислення як вища форма пізнавальної діяльності має ї рівні, від елементарної діяльності розсудку, яка притаманна і тваринам . оцеси аналізу і синтезу, індуктивні і дедуктивні способи міркування, хпериментальна діяльність) до вищих, суто людських форм поняттєвого [знання дійсності, творчого мислення. Суб'єктивно-психологічні особли-і індивіда впливають і на таку складову свідомості, як самосвідомість. І (вона має свої рівні і форми - самопочуття, самопізнання, [самооцінка, самоконтроль).
лсл ил з иіруток».
3. Великим учнем Сократа був Платай (428-347 рр. до н. е.)- Платону було 28 років, коли Сократа стратили. Смерть вчителя стала своєрідним поштовхом для творчості Платона, породила новий погляд на світ- плато-нівський ідеалізм. Світ ніби розколовся для нього на дві частини - чуттєво-чатеріальний світ, сповнений зла і несправедливості, а тому не реальний, несправжній, і світ надчуттєвий, вічний і досконалий. Той світ, де праведний повинен вмерти за правду, не є справжнім, правдивим світом. Існує інший світ, де правда живе, проголосив Платон. Основні проблеми, які розв'язує Платон у своїй філософії, відображені в його вченні про «ідеї», в теорії пізнання, у концепції людини, а також у вченні про ідеальну державу.
Вчення тю «Чин» посідає головне місце у філософській системі об'єктивного ідеалізму Платона. Термін «ідея» («ейдос») означає форму, зразок, першообраз або сутність певної речі. Кожна річ, кожне явище має свою внутрішню природу, незмінну основу, сутність. Є багато людей, але сутність «бути людиною» - єдина, існує безліч речей та предметів білого кольору, але існує єдина універсальна, загальна їм всім форма - «білість», кожний добрий вчинок є відбитком добра як такого, самої ідеї добра. Завдання філософії, справедливо вважав Платон, і полягає * тому, щоб через конкретну різноманітність чуттєво-сприйманого світу побачити глибинне, внутрішнє, суттєве і надчуттєве. Сутність всього приховані від чуттєвого знання і осягається тільки розумом. Особливість платонівського ідеалізму полягала в тому, що він відривав ці сутності, надчуттєві форми від самих речей, проголошував їх об'єктивне, незалежне від людської свідомості і від самих конкретних речей, існування в окремому, недоступному чуттєвому досвіду світі. Поряд із видимим, мінливим і безкінечно різноманітним світом, де все згодом щезає, існує інший, надчуттєвий світ. Первинним, по-справжньому існуючим, реальним світом, за Платоном, є світ вічних і незмінних сутностей, світ «ідей». Він є своєрідним планом, відповідно до кого оформлюється матеріально-чуттєвий світ. Саме ідеї є перпюобразами всіх речей, лоскільки визначають, «породжують» їх, а матеріальний світ -лише бліда, спотворена копія, тінь, невиразний відбиток вічних, незмінних, досконалих «ідей».
Теорія пізнання Платане тісно пов'язана з його вченням про «ідеї». Істина, стверджує він, можлива лише про сутність речей, про «ідеї». Справжнє знання є осягненням духовних сутностей. Чуттєве пізнання може дати ^вввк уттат*. припушеній. Але виникає питання, яким чином людина, а» шежлть до емпіричного, матеріально-чуттєвого світу отримує знання , що світ «ідей». Тут Платон звертається до поняття душі. Душа як ідеальна , сутність є вічною і досконалою, а звідси - вона повинна була до існування < у людському тілі перебувати у світі «ідей», споглядаючи їх. Знання про < «ідеї», таким чином, душа приносить з попереднього існування. Тому-то ' Платон казав: «Немає навчання, є лише спогади». Істина не відшукується < десь ззовні, а здобувається з самого розуму. У розумі закладене знання як -власної природи, так і природи Всесвіту. Але щоб людина відновила втра- ' чену єдність з вічним, згадала забуте знання про «ідеї», потрібні моральні ? та інтелектуальні зусилля, очищення душі від пристрастей. Тільки таким І шляхом людина може досягти мудрості. Платон розрізняє три види знання:
- гадку («докса», доксичне знання), це знання приблизне, ймовірне, засноване на чуттєвому сприйнятті чи уяві;
- наукове знання («епістеме», епістемне) - більш досконале, ніж гадка, дискурсивне знання, тобто обгрунтоване логічне міркування;
- мудрість («софійнеа знання) є вищим діалектичним типом знання, шо спирається на інтуїтивне осягнення світу.
Вчення тю людину Платана засноване на загальному для античної філософії уявленні про тотожність людини (мікросвіту) і Космосу (макросвіту). Але людина істотно відрізняється від простих складових частин Всесвіту, бо має не тільки тіло, але й душу. Причому людська душа має три складових: розумний початок, вольовий і чуттєвий. Життя людини повшгао перетворитись на турботу про душу, її очищення від пристрастей. Пристрасті коріняться в людській тілесності, тому тіло є безумовним злом, «гробницею душі». Із вчення про «ідеї» цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.
Будучи філософом, теоретиком, Платон не ігнорував політику. Гостра соціальна і політична боротьба у грецьких містах-полісах призвела до кризи традиційного державного (полісного) устрою. У пошуку нових форм Державної організації Платон створює своє вчення пав ідеальну, досконалу державу, яке стало першою соціальною утопією в історії світової філософії. Своє бачення ідеального суспільства Платон виклав у творах «Держава» і «Закони».
Б-8
2. 1. Релігійний характер середньовічного світогляду і філософії
— цє період зяооАзіСляня і розвитку Лсодляьних відно-
син. епоха яаяушаяня релігійного світогляду. Перехід від античності до середньовіччя почався ще у хронологічних рамках самого античного суспільства. Вихідним пунктом нової епохи була криза ПІ-ІУ ст., яка відбилася на всіх сферах життя Стародавнього Риму. В економічній сфері спостерігається розпад системи господарства, заснованої на праці рабів. Вже у МІ ст. виникають перші християнські громади, а з ними поширюються і християнські ідеї, які витискують античні філософські вчення.
На початку IV ст. християнство з форми протесту поневолених і знедолених людей, з віри гнобленої і переслідуваної перетворилося на державну, офіційно визнану релігію Римської імперії. Разом з цим поступово фо-
І нова філософія, яка спиралась на фундаментальні ідеї Святого
Іма.
; На перших етапах свого розвитку християнство досить негативно ста-юсь до філософії, оскільки за своїм духовним змістом вона була язични-юю. У підході до цієї проблеми християнські мислителі спиралися на [ослання апостола Павла». «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософі-І» (Кол., 2,8), «цьогосвітня бо мудрість - у Бога глупота» і «знає Господь мки мудрих, що марнотні вони» (І Кор., 3,19,20), - попереджав апостол цю. Але з часом ставлення християнства до філософії стає все більш пимим, і вже представники патристики свідомо спираються на філосо-Ію Платана, неоплатоніків і Арістотеля для систематизації і обгрунтувая-I християнського віровчення. Однак філософський підхід до істини вва-ввся відносним і підкореним більш досконалій формі пізнання - божест-ному одкровенню. Філософія епохи середньовіччя мала цілком релігій-I характер і відігравала роль «служниці теології». Теологія (від грец. ос» - Бог, «логос» - вчення, слово) - вчення про Бога, богослов'я, що І на священні тексти божественного одкровення.
По-перше, ие теоиенттпм - ідея єдиного Бога-творця як централь-І християнського світогляду і філософії. Християнство відкинуло всі « політеїзму (багатобожжя) і проголосило концепцію єдиного особо-
юБога.
Па-Лтс. теоцентризм світогляду долотюопкя християнським ан-ртоиаїтаизмом - уявленням про людину як центру створеного світу, 'Іиия творіння». Якщо для космоцентризму античності людяна є чае-> Всесвіту, мікрокосмом, в якому відображається макрокосм, то хрис-Мнство відводить людині центральну роль в божественному плані творін-І. Людина є центром і володарем природного світу, метою творіння. На Ідміиу від всього створеного, людина - богоподібна істота, свідченням а є наявність у ній розуму і волі.
Почтаж. у християнському світогляді утверджується Мд пноуілня Лиа» (так званий «креаиионЬм»). Бог творить абсолютно вільно, тво-Нть з небуття, а не «породжує» світ і не «виготовляє» його з першоматерії, вік уявлялося у міфології та філософських вченнях минулого.
По^чениєрпи. у сємйнловіняому слінюгляіА пвяус ідея ЛухМІиюю, цеться не лнше про Бога як найдосконаліше втілення духовності, але й *' людину. Середньовіччя вперше в історії людства звернуло увагу на «ну як на особистість, як на духовну, а не тільки природну і тілесну Іу. Антична філософія дійшла до висновку про наявність в людській юді душі і тіла. Християнство відкриває ще один «вимір» людського
існування - дух. Духовність виявляє себе як міра причетності людини до Бога, міра «обоженій» людини.
І віАкшІвоє віт як особливий
I (в античні часи віра розумілась як «недорозвинене» знання). «А віра - то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр., П, І), вона є впевненістю у тому, що по той бік видимого світу є світ «небачений», світ божественного буття. Віра виявляє себе як спрямованість волі, а не розуму.
По-шосте, сеоейннмічні мислення і світогляд мають символічний хаоаюнак усі речі відкривають не власну природу, а прихований у них виший, потойбічний сенс. Кожне явище є символом, що вказує на істини віри, на релігійні цінності.
1. Ідейний зміст світогляду Ренесансу та особливості італійського Відродження.
Епоха Відродження (або Ренесансу) для найбільш розвинених країн Європи того часу була, епохою зародження буржуазних відносин, формування національних держав і абсолютних монархій, епохою боротьби з феодальним застоєм. Вона тісно пов'язана з падінням церковного авторитету, виникненням і поширенням світської культури, із зародженням природознавства, великими географічними відкриттями, розвитком торгівлі та ремесел.
ФіяосоЛІя епохи Кдоодлееняямає два періоди:
- італійське Відродження (XV ст.);
- епоха Реформації, або північне Відродження (XVI ст.). Колискою Ренесансу стала Італія. Весь перший період свого розвитку
(XV ст.) Відродження було італійським явищем і лише пізніше (XVI СТ.) воно набуває загальноєвропейського характеру.
Епоха Відродження стала своєрідним інформаційним вибухом, вона заново відкриває для себе-античну спадщину, відроджує та розвиває класичні традиції в культурі, науках, мистецтві, але на основі відновлення культури античності виникає новий світогляд, нове розуміння людини, яке відповідає духу ранніх буржуа. Саме у цей період зароджується дух європей-ського ггманіїму. разом із відкриттям античності епоха Відродження відкриває людську індивідуальність, а з нею виникає і установка на ШОшУпт-лістачні самтянюЛзюшш особистості Головними якостями людини епохи Ренесансу стають упевненість у власні сили і талант, енергійність, внутрішня незалежність, честолюбство. Значною мірою це зумовлено динамізмом, рухомістю нового буржуазного суспільства. У середньовічному світогляді вищою цінністю і центром всіх проблем виступав Бог. Ренесанс на місце Бога ставить людину. Атпттоиенттпм стає основною рисою філософії Відродження. Виникає культ людини як сильної, вільної, незалежної особистості, культ людини-творця, яка ніжим і нічим не обмежена, нічому не підпорядкована. Якщо людина середньовіччя вважала себе зв'язаною традицією, залежною від божественної волі, то індивід епохи Відродження приписує всі свої заслуги не Богові, не предкам, не громаді, а лише самому собі. Відродження обожнює людину як творця світу культури, підкреслюючи безмежні можливості людського генія, спорідненого з генієм Творця.
Епоха Відродження дала світові цілу плеяду великих особистостей, які мали яскравий темперамент, величезну волю, енергію, всебічну освіченість і талант. За словами Енгельса, то була епоха, «яка потребувала титанів і яка породила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, за багатогранністю вченості». Достатньо згадати імена йіячії а»<аш Ренесансу: Леонтдо да Вінці. Ланок Аліг'єоі. Франческо Петоалта. Джманні Бокаччо. Еаазм Ротеадамський. Микала КтансиОІй. Мів кола МакіавеялІ. Мастім Лютеа. Темпе мор та Ін. Попередня культура середньовічної епохи була переважно релігійною. Епоха Відродження привела до секуляризації (від лат. «мирський», «світський») культури, тобто звільнила всі сфери життєдіяльності людини і суспільства від впливу релігії. Нова світська культура виникає спочатку в Італії і саме там отримує наз ву гуманізму. ЇЇ послідовники стали називатися гуманістами. Сучасне Імачашя терміну «гуманізм» пов'язане з підкресленням людської гідності, з повагою до людини, з відношенням да на як да юишй иінності. вояже - з людяністю. Таке розуміння гуманізму виникає в історії пізніше. У XV он. термін «гуманізм» означаї світську освіченість на відміну від освіченості церковно-теологічної. Гуманісти не були офіційно визнаними філософами. Професійна, схоластична філософія була зосереджена & університетах, підпорядкованих церковній владі. Гуманізм зароджується за межами традиційної університетської науки як гуманітарне знання. Гуманісти були вченими і філософами без вчених ступенів і звань. Вони буїт перекладачами античної літератури, поетами, дипломатами, педагогами, публіцистами, знавцями історії, філософії, міфології Гуманісти відкидають традиційну схоластичну манеру викладу. Замість форм догматичної філософії з її розділами, підрозділами, тезами, коментарями вони пропонують поетично забарвлені, стилістично витончені трактати, філософські есе, пишуть свої твори у формі дружніх послань, діалогів. Перші гуманісти- (Франческо Папааака. Леон Бат/ста АльбертіЛооааю Валлв та Ін.). звеличуючи і обожнюючи людську творчу діяльність, самі прагнули усіх перевершити, бути першими, в усьому виділятися серед інших.
-' .'
? Італійський гуманізм, орієнтований на античну культуру і мистецтво, '" ~в вишуканість смаків, красу мовного стилю, культивував художньо-, витончене ставлення до життя. Він мав переважно елітарний, тичний характер, був представлений обмеженим колом освічених
Ш людей, им із центрів гуманізму стає створена у XV ст. Флорентійська ака-аними діячами якої були Марселін ФІчіно І Піко Доїла Міоанію-ентійська академія стала осередком платонівського відродження. » слоластична філософія віддавала перевагу філософи' Арістотеля, то а Відродження проявила особливий інтерес до Плшпона і неопяшпо-Ь Були перекладені всі твори Платана, твори Плотіна, Порфирія, Ямв-, Прокла. Гуманісти, посилаючись на традицію неоплатонізму, відсто-ли уявлення про людину як центр світу, про гармонію і одухотворення Ьсмосу, про красу і уяву як цінності не тільки естетичні, але й пізнавальні, маністи-неоплатоніки розглядали природу як божественну реальність. У чністичному світогляді Відродження все обожнювалося: людина, при-, антична спадщина. Поступово уявлення філософів-гуманістів все бі-ше наповнювалися ідеями, запозиченими з політеїстичних релігій Ст. &еції, з астрологічних, містичних і міфологічних вчень давніх цивілізацій |> єгипетської, вавилонської, давньоіранської. Таким чином, разом з відро-ниям античної спадщини гуманісти відродили і язичництво, часто в > найгіршому варіанті. Захоплення античністю переростає у захоплення т алогічними уявленнями минулого, язичницькими культами, астрологі-I,алхімією тощо.
*' Ренесансний гуманізм проголосив вищою цінністю, центром і сенсом X світоглядних проблем людину, але не духовну, «внутрішню» людину, ю вона була у світогляді середньовічному, а людину природну, тілесну. і самим Відродження здійснило поворот від Божого до людського, при-у до людського в його обмеженості і недосконалості. Зворотною гуманізму Відродження тявчеся крайній Індивідуалізм. Людина
1 Відродження в своїй гордівливій самовпевненості стверджувала і Івала тільки саму себе і свою волю як вищу волю. Оскільки останнім ерієм залишалася людина, межі добра і зла були розмиті. Не випадково І Відродження відома своїми побутовими типами і проявами підступ-', жорстокості, авантюризму і аморальності. Цей період позначився
енням багатовікових моральних устоїв і крайньою моральною роз-по, подібною до часів занепаду Римської імперії. Символами Відро-Нпп стали не тільки Петрарка і Мікеланжело, але й такі особи, як злові-І отруйниця Катерина Медичі, підступний і розпутний Олександр VI, 5 син-вбивця Цезар Борджиа, хитрий і корисливий Макіавелі, автор ві-> твору «Володар». Моральна деградація сходила всі верстви насе
об'єктивні за своїй змістом, але сприймаються і переживаються суб'єктивно. Всі предмети і явища є втіленням фізичних і духовних сил людства, здібностей і обдарувань, почуттів і волі, знань, вмінь і навичок, -всього соціального досвіду, виявом людського духу загалом. І тільки в такій наповненості предмети і явища є иінностями. тобто тим, що е значущим Аяя яюЛшш. що мес оям ІиУ суспільний або осовистісниіі сенс* і то млже злЛоллдишяш V омівяию розвинені потреби. Навіть цінність природи (наприклад, краса) мас суспільний зміст, розкривається через людську діяльність, історично - тоді, коли людина піднялася над силами природи, опанувала їх.
Саме цей об'єктивний зміст цінностей надає людині можливість культурного розвитку. Реалізація цієї можливості залежить від суб'єктивної інтерпретації цих цінностей, від суб'єктивних уподобань людини, від міри розвитку її потреб, від її уявлень про те, що саме для неї є значущим. Тому цінності характеризуються не тільки своїм об'єктивним змістом. Цінності -суб'єктивне ставлення до всього з позиції негативного і позитивного, належного і неналежного, дозволеного і забороненого, корисного і некорисного, доцільного і недоцільного, добра і зла, істинного і хибного, справедливого і несправедливого, прекрасного і потворного тощо.
В якості цінності може сприйматися будь-який об'єкт природи, соціальної сфери, будь-яке утворення духовної діяльності або людські якості: життя, здоров'я, сім'я, матеріальний добробут, ті чи інші предмети і речі, творчість, свобода, дружба, освіта, чесність, батьківщина тощо.
Усі цінності формуються як суспільні цінності, як продукт колективної діяльності людей - соціальних груп, націй, суспільства, людства в цілому. У них є єдиний універсальний прошарок, але є також і особливі цінності на тому чи іншому рівні соціальної організації. ВиНяяюип такі аілні иілностей: загальнолюдські, загальносошальні, соціаяьио-групові і індивідуально-особистісні. Загальнолюдські ) можуть співпадати з загалмюсоціальними (цінності життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо), але можуть і відрізнятися. Наприклад, в одних суспільствах вищою цінністю може бути дотримання традиції, авторитету роду чи общини, а в іншому - індивідуалше самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінності мають ковкретно-кторичний зміст (розуміння свободи в епоху середньовіччя, наприклад, відрізняється від змісту цього поняття в наш час). Соціально-групові цінності - це цінності певного класу, соціальної групи чи спільноти (молодіжні цінності, етнічні тощо). Індивідуальні цінності завжди залежать від рівня матеріального і духовного розвитку суспільства, від особистої культури індивіда.
3. {-ті, критерієм яких є принцип корисності, практичної доцільності Об'єкти утилітарне? оцінки тільки використовують, але не роблять вкладе ний в них людський досвід власним надбанням, не продовжують його и собі. Сенс і значення таких цінностей - слугувати людині, задовольняти її часткові потреби. Утилітарне, прагматичне людина може ставитися не тільки до природи, до предметів і речей, але й до цінностей культури і до інших людей, вбачаючи в них лише засіб для своїх цілей. Навіть до себе можна поставитися цілком утилітарне, перетворюючи власне життя На засіб, - бути рабом-речей, кар'єри, грошей. Іноді сповідування вищих цінностей - добра, справедливості, віри - може виявитися лише оманою, якщо за абстрактною ідеєю добра чи любові не бачать саму людину. Тоді цей пустий принцип стає самоціллю, а життя людини, то фанатично служить цьому принципу, - позбавленим сенсу.
Але е й інші цінності - неутилітарні. Неутилітарне ставлення - це
розкриття людського сенсу у всьому, тобто підхід з позиції «заради чого?».
. що передбачає відповідь - «заради збережених людського в людині». Не-
уишяітввиі иінності (їх ще називають вищими, абсолютними цінностями)
Неутилітарні цінності - такі, у служінню яким людина знаходить сенс власного життя, які не просто задовольняють, а розвивають людські потреби, а через них і саму людину. Це ті ідеали і святині, без яких людина не уявляє свого життя як достойного. Людина за своєю, природою є служницею: вона не може заспокоїтися, поки ие знайде в світі такої цінності, яку б вона могла поставити вище від себе і присвятити життя служінню їй. Людина завжди обирає для себе певну вищу цінність, яка стає життєвим орієнтирам, критерієм і сенсом людського життя.
Духовна зрілість людини полягає у вмінні орієнтуватися в ієрархії цінностей, їх смислів і значень. Перелік життєвих цінностей досить широкий: власний комфорт і добробут, наука, мистецтво, кар'єра, сім'я, дитина, власний духовний світ, батьківщина, здоров'я тощо. Чому віддати пріоритет? Що є основним, а що другорядним? Заради чого обирається та чи інша цінність як пріоритетна? Який сенс вкладає в них людина? Відповідей може бути багато, але ієрархія цінностей повинна бути такою, щоб в життєвих колізіях не загубити себе, своє покликання в житті, свою душу, своє звання людини.
Б-9.
1. 3. Види і рівні знання
Сучасна гносеологія особливу увагу приділяє факту існування поряд з науковим знанням, (яке довгий час вважалося вершиною будь-якого знання) інших видів знання - ненаукового і позанаукового.
Натане знання є об'єктивним, доказовим і обгрунтованим знанням про речі і речові відносини, про об'єктивний світ явищ природної та соціальної реальності. Наукове знання є таким, що не терпить «домшгав» суб'єктивності, людських сенсів і значень у власному змісті. І хоча абсолютно вилучити з наукового знання суб'єктивний момент неможливо, особливо Ь соціального знання, загальна настанова науки - отримання об'єктивного, незалежного від людської позиції знання.
Димитіи знання - це повсякденний досвід людства, «житейські знання». Донаукове знання має переважно безписемний характер. Донаукове знання є єдністю чуттєвого, раціонального і мовного досвіду людства. Одним із найхарактерніших виявів донаукового знання е так званий «здоровий глузд» і народна мудрість.
Пвзашккои знання - це філософське знання (хоча воно і є спорідненим з науковим, але не тотожне йому), художнє (мистецтво, наприклад, безумовно є і формою пізнання в художніх образах), а також такі види знання, які називають паранормальними знаннями, псевдонаукою і девіан-тиою наукою. Паранормальне знання - це знання про деякі таємничі природні і психічні сили, можливість пізнання яких заперечується офіційною, загальноприйнятою наукою. Дослідники паранормальннх явищ вважають ПЮ Ш явища не можна вивчати засобами науки. Містика, спіритизм, парапсихологія можуть бути названі паранормальними знаннями. Псевдонаука, на відміну від паранормаяьного знання, користується науковими методами, але за своїм змістом є повною карикатурою на науку. До псевдонауки можна віднести френологію (як спробу виявити здібності людини за розміром і формою черепа), уфологію, цю збирає свідоцтва про зустрічі з інопланетянами, астрологію та ін. Девіаитна наука (девіація - відхилення) - та наука, що відрізняється від загальноприйнятих стандартів, еталонів науки, або не вписується в її проблематику. Девіантною наукою займаються люди, які мають наукову підготовку, але яких не визнає наукове співтовариство. У ролі девіантних науковців колись була значна частина вчених, наукові результати яких не були зрозумілі їх сучасникам (Г. Мендель, В. Вериадсь-кий, К. Ціолковський, М. Чижевський та ін.).
Рівні знання є ступенями його досконалості. З часів Платона став узвичаєним такий поділ знання на рівні:
гадка, або «докса», доксичне знання, це знання неперевірене, приблизне, імовірне, засноване на чуттєвому сприйнятті чи уяві;
наукове знання, або «епістеме», епістемне знання, засноване на узагальненні чуттєвого досвіду, логіко-дискурсивне, тобто виводне, доказове і обгрунтоване знання;
ладаїсть («Софія»), софійне знання, яке не обмежується об'єктивним знанням про світ, але й наповнює його людським сенсом, пов'язує з корінними проблемами людського існування (софійним знанням є знання філософське).