Західнодонбаський інститут економіки та управління Кафедра економіки підприємства КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни “ПОТЕНЦІАЛ І РОЗВИТОК ПІДПРИЄМСТВА” для студентів ІV курсу Павлоград 2008 Конспект лекцій з дисципліни “Потенціал і розвиток підприємства” для студентів ІV курсу / Укл. доцент кафедри економіки підприємства Могилов Ю. М., к.е.н., доцент кафедри маркетингу УДХТУ Могилова А. Ю. - Павлоград, 2008. Затверджено на засіданні кафедри (Протокол №10 від 19 червня 2007 р.) В курсі лекцій розглянуто питання сутності та складу потенціалу підприємства; його структуризації та формування; конкуренто-спроможності потенціалу, її оцінки та стратегічного аналізу, застосування методів та прийомів якого сприяє виявленню позитивних і негативних факторів формування та розвитку елементів потенціалу у конкурентному середовищі; висвітлено концепцію вартісної оцінки потенціалу підприємства з урахуванням вартості його матеріальних (майнових) і нематеріальних елементів. Представлено зміст та сучасні концепції розвитку підприємства; методичні підходи до визначення резервів розвитку підприємства та його потенціалу. Призначено для студентів вищих економічних закладів освіти, які опонують дисципліну “Потенціал і розвиток підприємства” за навчальними планами підготовки бакалаврів і спеціалістів фахових спрямувань. Рецензенти: Булєєв І.П. замісник директора інституту економіки промисловості НАН України м. Донецьк, д.е.н., професор. Брюховецька Н. Ю. проректор з наукової роботи Донецького унівеститету економіки і права, д.е.н., професор
ВСТУП Динамічний розвиток ринкових процесів на Україні вимагає переорієнтації зусиль менеджменту підприємств із забезпечення поточних результатів діяльності в площину забезпечення конкурентних переваг, формування яких є певним гарантом тривалого ефективного функціонування підприємства і залежить від якості реалізації його потенціалу. Зосередження на пошуку можливостей успішного довгострокового функціонування зумовлює необхідність, по-перше, вивчення механізму формування таких можливостей, і по-друге, здобуття практичних навичок їхньої оцінки, що визначає змістовну спрямованість даного курсу лекцій, який підготовлено відповідно до програми курсу «Потенціал і розвиток підприємства». В сучасних вітчизняних публікаціях і виданнях питання сутності потенціалу, його структуризації, механізму формування та оцінки залишаються недостатньо висвітленими і не охоплюють усіх тем курсу, передбачених навчальною програмою. Курс лекцій охоплює широке коло питань, вивчення яких дозволить студентам: - набути глибоких теоретичних знань з питань вивчення закономірностей, принципів і особливостей формування, розвитку та оцінки потенціалу підприємства; - виробити практичні навички щодо прийомів та процедур, які застосовуються в процесі оцінювання вартості підприємства як основної характеристики його потенціалу; - ознайомитися з методичним інструментарієм оцінки окремих складових потенціалу підприємства; - опанувати порядок визначення змісту та сучасних концепцій розвитку підприємства. У курсі лекцій розглянуто питання сутності та складу потенціалу підприємства; його структуризації та формування; конкурентоспроможності потенціалу, її оцінки та стратегічного аналізу, застосування методів та прийомів якого сприяє виявленню позитивних і негативних факторів формування та розвитку елементів потенціалу у конкурентному середовищі; висвітлено концепцію вартісної оцінки потенціалу підприємства з урахуванням вартості його матеріальних (майнових) і нематеріальних елементів; визначені резерви розвитку підприємства та його потенціалу. ЗМІСТ Тема 1. СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
1.1.Потенціал підприємства як економічна категорія
1.2.Класифікація видових проявів потенціалу підприємства, його характерні риси
Тема 2. СТРУКТУРА І ГРАФОАНАЛІТИЧНА МОДЕЛЬ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
2.1. Структура потенціалу підприємства
2.2. Графоаналітична модель потенціалу підприємства
2.3. Алгоритм графоаналітичного методу оцінки потенціалу підприємства
Тема 3. ФОРМУВАННЯ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА: ПОНЯТТЯ І ЗАГАЛЬНА МОДЕЛЬ
3.1.Потенціал підприємства як економічна система
3.2.Загальні підходи щодо формування потенціалу підприємства
3.3.Основні фактори та передумови формування та розвитку потенціалу підприємства
3.4. Модель формування потенціалу підприємства
Тема 4. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ВИРОБНИЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
4.1. Структура виробничого потенціалу підприємства
4.2. Завдання оцінювання виробничого потенціалу підприємства
4.3. Концептуальні підходи до визначення основних елементів виробничого потенціалу підприємства
4.4. Вимірювання величини виробничого потенціалу підприємства на базі заелементного підходу
Тема 5. КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
5.1.Сутність та рівні конкурентоспроможності потенціалу підприємства
5.2.Діагностика конкурентних сил
5.3.Методи оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства
5.4.Стратегічний аналіз конкурентоспроможності потенціалу підприємства
Тема 6. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОЦІНКИ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
6.1. Особливості потенціалу підприємства як об'єкта оцінки
6.2. Поняття вартості та її модифікації
6.3. Принципи оцінки потенціалу підприємства
Тема 7. МЕТОДИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ ОЦІНКИ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
7.1. Загальна характеристика методичного інструментарію оцінки вартості потенціалу підприємства
7.2. Основні методичні підходи до оцінки вартості потенціалу підприємства
7.3. Класифікаційна характеристики інформації, яка приймає участь в оцінці потенціалу підприємства
Тема 8. ОЦІНКА ВАРТОСТІ НЕРУХОМОГО МАЙНА
8.1. Особливості нерухомого майна як об'єкта оцінки
8.2. Порядок організації грошової оцінки землі по Україні
8.3. Оцінка вартості землі
8.4. Оцінка вартості будівель і споруд
Тема 9. ОЦІНКА ВАРТОСТІ МАШИН І ОБЛАДНАННЯ
9.1. Необхідність і особливості оцінки техніко-технологічного потенціалу підприємства
9.2. Класифікація об'єктів оцінки
9.3. Методичні підходи до оцінки машин і обладнання
Тема 10. ОЦІНКА НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ
10.1. Сутність і класифікація нематеріальних активів підприємства
10.2. Особливості оцінки вартості нематеріальних активів
10.3. Оцінка ринкової вартості нематеріальних активів
Тема 11. ТРУДОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ТА ЙОГО ОЦІНКА
11.1. Сутність та аналітична характеристика трудового потенціалу підприємства
11.2. Особливості вартісної оцінки трудового потенціалу
11.3.Ефективність використання трудового потенціалу
Тема 12. ОЦІНКА ВАРТОСТІ БІЗНЕСУ
12.1. Необхідність, особливості та методичні підходи до оцінки вартості бізнесу
12.2. Методи доходного підходу до оцінки вартості бізнесу
12.3. Технологія застосування порівняльного підходу до оцінки вартості підприємства
12.4. Майнові методи оцінки вартості бізнесу.
Тема 13. ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ ОЦІНКИ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
13.1. Особливості оцінки потенціалу підприємства для моніторингу поточних можливостей
13.2. Спеціальні випадки застосування оцінки підприємства (бізнесу)
Тема 14. РОЗВИТОК ПІДПРИЄМСТВА: ЗМІСТ, СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ТА ПЕРЕДУМОВИ
14.1. Розвиток підприємства, напрями і сценарії розвитку бізнесу підприємства
14.2. Диверсифікація діяльності підприємства
14.3. Зовнішній розвиток підприємств
14.4. Роль організаційно-економічних концепцій у забезпеченні зростання підприємства.
Тема 15. МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ РЕЗЕРВІВ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА ТА ЙОГО ПОТЕНЦІАЛУ
15.1. Загальна характеристика методів і методики визначення резервів розвитку підприємства та його потенціалу
15.2. матричні методи визначення стратегічного становища підприємства і оцінка стратегічних альтернатив за його СЗГ
15.3. методи комплексного стратегічного аналізу: SWOT і SPACE
Тема 1. СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА План: 1.1.Потенціал підприємства як економічна категорія 1.2.Класифікація видових проявів потенціалу підприємства, його характерні риси 1.1. Потенціал підприємства як економічна категорія В умовах ринку, що характеризуються нестабільністю цілей підприємства, обумовленою мінливістю попиту та пропозиції, цін на товари і фактори виробництва, змінами в конкурентному середовищі й іншими макро- і мікроекономічними факторами, однією з першочергових задач керівництва підприємства стає формування й оцінка поточних і перспективних можливостей підприємства, тобто його потенціалу. Це викликано, насамперед, необхідністю забезпечення ефективності функціонування і зміцнення конкурентоспроможності на ринку. В етимологічному значенні термін «потенціал» походить від латинського роїепїіа й означає «потужність, сила». Відповідно до визначення Великого економічного словника потенціал як економічна категорія становить наявні можливості, ресурси, запаси, засоби, що можуть бути використані для досягнення, здійснення будь-чого. Основна маса публікацій з теорії потенціалів присвячена такій категорії як економічний потенціал підприємства. Самуокін Л.І. вважає, що економічний потенціал необхідно розглядати у взаємозв'язку з властивими кожній суспільно-економічній формації виробничими відносинами, що виникають між окремими працівниками, трудовими колективами, а також управлінським апаратом підприємства з приводу повного використання їхніх здібностей зі створення матеріальних благ і послуг. Довгий час у вітчизняній економічній науці економічний потенціал підприємства ототожнювався з масштабом діяльності об'єкта, а для його характеристики використовувалися поняття розмір підприємства та його виробнича потужність. При цьому під розміром розумілися: виробнича площа, кількість робочих місць, загальна чисельність персоналу, обсяг продукції, сумарна вартість основних фондів, а під потужністю - обсяг продукції в натуральному вимірі. Однак і розмір, і потужність дають лише орієнтовне уявлення про можливості підприємства, тому що: - виступають характеристиками, що не знаходяться в прямому взаємозв'язку з умовами й інтенсивністю використання ресурсів підприємства за призначенням; - не відбивають ступінь ефективності використання ресурсів для оптимізації можливостей підприємства. Найбільш поширене трактування сутності потенціалу підприємства як сукупності природних умов і ресурсів, можливостей, запасів і цінностей, що можуть бути використані для досягнення певних цілей, що близько до визначення Великого економічного словника. Крім того, іноді потенціал підприємства визначають як можливості господарської системи виробляти продукцію (що близько до його трактування як виробничої потужності) або як можливості продуктивних сил забезпечувати певний ефект, не уточнюючи, водночас, чи відповідає цей ефект поставленим цілям. Не применшуючи значення ресурсів як базису у формуванні потенціалу підприємства, відзначимо, що сама по собі їхня наявність не є гарантом досягнення будь-яких цілей. Другою, не менш важливою складовою потенціалу виступають здібності підприємства мобілізувати ресурси у ході здійснення комплексу дій (бізнес-процесів). З урахуванням того, що сукупність таких здібностей в економічній літературі прийнято називати компетенціями, то потенціал підприємства можна визначити як можливості системи ресурсів і компетенцій підприємства створювати результат для зацікавлених осіб за допомогою реалізації бізнес-процесів. З огляду на зміст наведеного визначення, а також на те, що компетенції та ресурси, зумовлюючи внутрішні можливості підприємства, повинні забезпечити його конкурентні переваги в ринковому середовищі, що визначає можливості попиту, модель потенціалу підприємства може мати таке графічне зображення (рис. 1.1): Рис. 1.1. Модель потенціалу підприємства 1.2. Класифікація видових проявів потенціалу підприємства, його характерні риси Класифікація видових проявів потенціалу підприємства здійснюється за такими напрямами (рис. 1.2): 1) за об'єктами дослідження; 2) за ступенем реалізації; 3) за сферою реалізації; 4) за принципом ієрархії; 5) за функціями управління.
Рис. 1.2. Класифікація видових проявів потенціалу підприємства За об'єктами дослідження виділяють ресурсну та результатну концепції потенціалу підприємства. Ресурсна концепція розглядає потенціал як сукупність ресурсів підприємства, оцінка яких здійснюється за вартістю їхнього залучення. Наступним рівнем класифікації є поділ потенціалу підприємства за ступенем використання можливостей підприємства на фактичний (поточний, реалізований, досягнений у даний момент) і перспективний (стратегічний, орієнтований на досягнення довгострокових цілей). Така диференціація дозволяє оцінювати ступінь використання потенціалу підприємства через порівняння його перспективного рівня з фактичним значенням. Основним етапом оцінки стає визначення потенційних можливостей підприємства. За сферою реалізації потенціал можна розглядати як ринковий (зовнішній) і внутрішній. Зовнішній характеризує можливості підприємства, орієнтовані на ринок, і визначається потенційним обсягом попиту, незадоволеним сформованою ним пропозицією. Підприємство має обмежений вплив на зовнішній (ринковий) потенціал через складність, динамічність, непередбачуваність зовнішнього середовища. Внутрішній потенціал представлений ресурсами та компетенціями, які дозволяють реалізувати ринкові шанси, що надаються. За принципом ієрархії, підприємство можна розглядати як систему, що складається з більш дрібних підсистем - бізнес-одиниць, виділених за принципом значущості їхнього функціонування для бізнесу в цілому. Правомірно розглядати також потенціал підприємства за функціональними напрямками його формування та використання. У цьому випадку виділяють потенціал маркетинговий (здатність маркетингової системи підприємства забезпечити його постійну конкурентоспроможність); виробничий (здатність виробничої системи забезпечити випуск продукції в обсязі, що відповідає потенціалу попиту); фінансовий (здатність фінансової служби забезпечити основні ланки ланцюжка «збут-виробництво-закупівля» фінансовими ресурсами за принципом найбільш ефективного їхнього розподілу); організаційний (здатність менеджменту створити ефективну систему взаємодії між усіма елементами потенціалу). Незважаючи на різноманітність видових проявів потенціалу підприємства властиві деякі характерні риси, а саме: - призначення - означає, що потенціал підприємства взагалі та кожен його елемент формуються для реалізації точно визначених здібностей; - здатність до самовідтворення та розвитку - означає, що потенціал і його елементи змінюються відповідно з вимогами зовнішнього та внутрішнього характеру; - поліструктурність - означає, що потенціал підприємства поєднує в собі різні структурні елементи, деякі з яких також характеризується власною структурою (наприклад, виробничий потенціал); - взаємозамінність, альтернативність елементів – означає можливість вибору ефективних варіантів розподілу ресурсів між елементами потенціалу для забезпечення збалансованої рівноваги. Література [ 2; 16; 23; 27; 31] Тема 2. СТРУКТУРА І ГРАФОАНАЛІТИЧНА МОДЕЛЬ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА План: 2.1. Структура потенціалу підприємства. 2.2. Графоаналітична модель потенціалу підприємства. 2.3. Алгоритм графоаналітичного методу оцінки потенціалу підприємства 2.1. Структура потенціалу підприємства. При формуванні та використанні потенціалу підприємства проводиться його декомпозиція на компоненти, встановлюються їх функції і зв'язки, тобто здійснюється структуризація. Оптимальна структура потенціалу повинна мати мінімальну кількість компонентів, але, разом з тим, вони повною мірою повинні виконувати задані функції. Існує кілька можливих підходів до структуризації потенціалу підприємства: 1. Блочно-модульна структуризація. 2. Функціональна структуризація. Блочно-модульна структуризація потенціалу підприємства заснована на взаємодії трьох складових, які охоплюють всі стратегічні компоненти підприємства, що дозволяють досягти поставлені цілі, та найбільш повно характеризують внутрішній стан підприємства - ресурсів, системи управління та діяльності персоналу (рис. 2.1). Відповідно до ресурсної концепції, потенціал підприємства розглядається як система ресурсів, що вступають у взаємодію й обумовлюють досягнуті результати.
Рис. 2.1. Блочно-модульна структуризація потенціалу підприємства Найбільше поширення одержала концепція виділення в сукупності ресурсів наступних елементів: -технічні ресурси (виробничі потужності та їхні особливості, обладнання, матеріали і т. ін.); -технологічні ресурси (технології, наявність конкурентоспроможних ідей, наукові розробки й ін.); -кадрові ресурси (кваліфікаційний, демографічний склад працівників, їхнє прагнення до знань і удосконалювання, інтелектуальний капітал); -просторові ресурси (характер виробничих приміщень і території підприємства, розташування об'єктів нерухомості, комунікацій, можливість розширення й ін.); -інформаційні ресурси (кількість і якість інформації про внутрішнє та зовнішнє середовище, каналів її поширення, можливості розширення та підвищення вірогідності інформаційної бази і т. ін.); -ресурси організаційної структури системи управління (характер і гнучкість керуючої системи, швидкість проходження керуючих впливів і ін.); -фінансові ресурси (наявність і достатність власного та позикового капіталу, стан активів, ліквідність, наявність кредитних ліній і т. ін.). Блок ресурсів підприємства повинен включати наступні складові (рис. 2.2). Рис. 2.2. Ресурсні складові потенціалу підприємства Кожний із зазначених видів ресурсів становить сукупність можливостей досягнення цілей підприємством. Це означає, що маючи у своєму розпорядженні ті чи інші засоби виробництва, кадри, виробничі приміщення з певними характеристиками, спорудження та інші ресурси, підприємство тією чи іншою мірою здатне задовольняти потреби та запити потенційних покупців. Крім ресурсної складової в сучасній економічній теорії виділяють блок системи управління. В управлінському блоці формулюється місія, розробляється стратегія розвитку, визначаються цілі на найближчу перспективу, ставляться задачі. У ньому, як правило, розрізняють три підсистеми: 1)планування - націлена на виявлення майбутнього потенціалу успіху. 2) реалізації - має завданнями створення нового потенціалу та перетворення існуючого у фактори успіху. 3)контролю - виконує функції перевірки ефективності здійснення планів і рішень (чи дотримуються плани, чи досягається адекватна конкурентна позиція, чи забезпечує ця позиція задовільні результати) і постійного контролю за вірогідністю планових передумов. Особлива увага приділяється блоку діяльності персоналу, оскільки будь-яка організація - це насамперед люди. Даний блок містить три складові: 1) аналітична діяльність персоналу; 2) виробнича діяльність персоналу; 3) комунікаційна діяльність персоналу. Залежно від специфіки підприємства в його внутрішній структурі виділяють наступні функціональні області: маркетинг, виробництво, кадри, менеджмент, фінанси, інформацію, наявність яких обумовлює необхідність функціональної структуризації потенціалу підприємства. У рамках кожної функціональної області формується свій внутрішній потенціал, який умовно можна структурувати на об'єктний і суб'єктний. До об'єктних складових потенціалу підприємства відносяться: -виробничий потенціал; -інноваційний потенціал (характеризує можливості підприємства в сфері розробки та впровадження інновацій); -фінансовий потенціал; -потенціал відтворення (характеризує можливості діючої системи формування та відновлення основних фондів забезпечення необхідного рівня конкурентоспроможності продукції підприємства); -інформаційний потенціал (характеризує можливості створеної інформаційної бази гарантувати своєчасне та повне насичення підприємства достовірною вхідною, вихідною, нормативно-довідковою, оперативною інформацією для прийняття рішень у процесі господарської діяльності підприємства та досягнення цілей його розвитку); -інфраструктурний потенціал (характеризує привабливість місця розташування підприємства з погляду розвитку ринкової інфраструктури, транспортних комунікацій та інших факторів). До суб'єктних складових потенціалу підприємства відносяться: -науково-технічний потенціал (характеризує здатність працівників підприємства здійснювати наукові дослідження та розробки, спрямовані на удосконалення виробничих і технологічних процесів, диференціацію видів продукції); -маркетинговий потенціал; -потенціал організаційної структури управління (характеризує можливості сформованої організаційної структури управління забезпечувати високий рівень ефективності функціонування підприємства в умовах мінливості зовнішнього середовища); -кадровий потенціал (сукупність здібностей і можливостей кадрів забезпечувати ефективне функціонування організації); -управлінський потенціал (сукупність здібностей ї можливостей системи управління забезпечувати досягнення стратегічних цілей діяльності). 2.2. Графоаналітична модель потенціалу підприємства У 1998 році в наукових працях І. М. Рєпіної вперше запропоновано графоаналітичний метод діагностики підприємницького потенціалу підприємства, названий автором «Квадрат потенціалу». Такий метод дає можливість системно встановити кількісні та якісні зв'язки між окремими елементами потенціалу, рівень його розвитку та конкурентоспроможності і на підставі цього обґрунтувати та своєчасно реалізувати управлінські рішення щодо підвищення ефективності функціонування підприємства. Метод має кілька теоретичних аспектів, які необхідно враховувати за обґрунтування управлінських рішень. У найзагальнішому вигляді графічна модель потенціалу, призначена для проведення діагностики можливостей підприємства, має форму сфери. Така форма репрезентує всі напрямки діяльності підприємства і тим самим розкриває діалектику його потенціалу. Але на практиці важко користуватися сферичною формою для оцінки потенціалу підприємства. Тому пропонуємо з метою потенціалу підприємства модель до форми кола чи до іншої фігури залежно від вибору кількості напрямків діагностики потенційних можливостей підприємства (рис. 2.3). Рис. 2.3. Графоаналітична модель аналізу спростити графічну Узагальнюючи наявний досвід у практиці діагностики, приходимо до висновку, що діагностику потенціалу підприємства доцільно проводити методом порівняльної комплексної рейтингової оцінки за допомогою системи показників за такими функціональними блоками (рис. 2.4). Рис. 2..4.. Розподіл діяльності підприємства за функціональними блоками для оцінювання його потенціалу За першим блоком — «Виробництво, розподіл та збут продукції» — необхідно проаналізувати: Обсяг, структуру та темпи виробництва. Фонди виробництва. Наявний парк обладнання і рівень його використання. Місцезнаходження виробництва та наявність інфраструктури. Екологію виробництва. Стан продажу. За другим блоком — «Організаційна структура та менеджмент» — розглядається: Організація і система управління. Кількісний і якісний склад робітників. Рівень менеджменту. Фірмова культура. Наступний, третій блок — «Маркетинг» — передбачає дослідження: Ринку, товару та каналів збуту. Нововведень. Комунікаційних зв'язків, інформації та реклами. Маркетингових планів і програм. І останній, четвертий блок — «Фінанси» — потребує аналізу фінансового стану підприємства за допомогою коефіцієнтів рентабельності, ефективності, ділової активності, ринкової стійкості, ліквідності тощо. Перелік показників повинен задовольняти такі вимоги: якнайповніше охоплення усіх сторін виробничо-господарської, фінансової та інших видів діяльності підприємства; простота збирання показників; брак дублювання показників. В основу розрахунку кінцевої рейтингової оцінки покладається порівнювання підприємств за кожним показником з чотирьох названих функціональних блоків з умовним еталонним підприємством або з реальним підприємством, що має найліпші результати на ринку. Таким чином, базою для рейтингової оцінки стану та рівня використання підприємницького потенціалу є не суб'єктивні думки експертів, притаманні більшості інших методик оцінювання, а найвищі результати, досягнуті в реальній конкурентній боротьбі. Цей підхід відповідає практиці ринкової конкуренції, де кожний самостійний товаровиробник намагається за всіма показниками діяльності бути ліпшим за свого конкурента. 2.3. Алгоритм графоаналітичного методу оцінки потенціалу підприємства «Квадрат потенціалу»: Вихідні дані подаються у вигляді матриці (аij), тобто таблиці, де в рядках записані номери показників (i=1, 2, 3, ..., n), а в стовпцях— назви підприємств, потенціал яких аналізують (j=1,2,3, ...,т). Для кожного показника знаходять його найліпше значення з урахуванням коефіцієнта чутливості і проводять ранжирування підприємств з визначенням відповідного місця. Для кожного підприємства знаходять суму місць (Pj), отриманих у процесі ранжирування за формулою: Трансформуємо отриману в ході ранжирування суму місць (Рj) у довжину вектора, що створює квадрат потенціалу підприємства (рис. 2.5). Квадрат потенціалу підприємства має чотири зони відповідно до розділів (к), які застосовані у розглянутій системі показників, та чотири вектори (В), що створюють його.
Рис. 2.5. Квадрат потенціалу підприємства Отже, довжину вектора, що створює квадрат потенціалу підприємства (Вк, де к= 1, 2, 3, 4), знаходимо за допомогою формули: , (2.1) 5. Визначивши довжину всіх векторів, накреслюємо квадрат потенціалу підприємства і робимо відповідні висновки. Графоаналітичний метод аналізу «Квадрат потенціалу» має кілька особливих теоретичних аспектів, які необхідно враховувати при його використанні. 1. Форма квадрата потенціалу може бути двох типів. Перший тип має правильну форму квадрата (тобто вектори, що створюють його, є однаковими або наближаються до цього). Таке підприємство матиме збалансований потенціал, що є запорукою успіху його діяльності. Другий тип має спотворену форму квадрата з таких причин: або один вектор розвинутий більше за інші («хворобливий» вектор), або всі вектори розвинуті по-різному (дисгармонія векторів). Якщо квадрат потенціалу підприємства наближається до другого типу, то підприємницький потенціал потребує негайних перетворень у напрямку поліпшення збалансованості його елементів. Потенціали підприємств можна класифікувати за розміром як великі, середні та малі. Великий потенціал мають підприємства, коли довжина векторів перебуває в межах 70-100; середній - у межах 30-70; малий - до 30 умовних одиниць. Зовнішній контур квадрата окреслює можливості підприємства щодо досягнення оптимальних параметрів потенціалу. Другий та третій вектори квадрата потенціалу («Організаційна структура та менеджмент» і «Маркетинг») свідчать про наявність передумов дальшого розвитку потенціалу підприємства. Четвертий вектор — «Фінанси» — є результативним і характеризує успішність функціонування підприємства. Існує зв'язок між формою та розміром квадрата потенціалу підприємства і його життєвим циклом (рис. 2.6).
Рис. 2.6. Зв'язок форми та розміру квадрата потенціалу з життєвим циклом підприємства З рис. 2.6 бачимо, що на першій стадії — «стадії розвитку» — перебувають підприємства з формою потенціалу другого типу і можливостями його перетворення від малого до середнього за час проходження стадії. На другій стадії — «стадії успіху» — розташовані підприємства, форма потенціалу яких належить до першого типу й існує можливість перетворення його із середнього на велике. Стадія занепаду свідчить про негативні явища, що відбуваються з потенціалом підприємства, тобто про перехід до другої форми потенціалу та зменшення його розміру від великого до середнього, а потім і до малого. Література: (2, 16, 23, 27, 31( Тема 3. ФОРМУВАННЯ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА: ПОНЯТТЯ І ЗАГАЛЬНА МОДЕЛЬ План: 3.1.Потенціал підприємства як економічна система 3.2.Загальні підходи щодо формування потенціалу підприємства 3.3.Основні фактори та передумови формування та розвитку потенціалу підприємства 3.4. Модель формування потенціалу підприємства. 3.1. Потенціал підприємства як економічна система В загальному розуміння термін «система» (від грец. systema - ціле, що складається з частин) означає безліч елементів, що вступають у взаємодію, залежать один від одного та становлять певну цілісність, єдність. Відповідно до цього економічну систему можна розглядати як упорядковану сукупність господарських зв'язків і відношень, які встановлюються в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання продукції та послуг. Потенціал підприємства як економічну систему можна розглядати з різних точок зору, ґрунтуючись на ресурсній концепції (як сукупність ресурсів та зв'язків між ними), функціональній (як сукупність функцій, які забезпечують реалізацію здібностей і можливостей), ресурсно-цільовій (як сукупність ресурсів та здібностей щодо досягнення певних результатів, цілей) та інших концепціях. Якщо провести аналогію у виділенні елементів потенціалу як відкритої економічної системи з підприємством, то, відповідно до такої концепції, потенціал описується такими системоутворюючими характеристиками: 1) зовнішнім оточенням - входом (постачальники ресурсів), виходом системи (клієнти), зв'язком із зовнішнім середовищем, зворотним зв'язком; 2) внутрішньою структурою - сукупністю взаємозалежних ресурсів і компетенцій, що забезпечують за допомогою реалізації бізнес-процесів переробку входу у вихід і досягнення цілей системи (рис. 3.1). Рис. 3.1. Потенціал підприємства як економічна система Характерними рисами розвитку потенціалу підприємства як економічної системи є: -комплексність проблем і необхідність їхнього вивчення в єдності технічних, економічних, соціальних, психологічних, управлінських і інших аспектів; -ускладнення розв'язуваних проблем і об'єктів; -зростання кількості зв'язків між об'єктами; -динамічність ситуацій, що змінюються; -дефіцитність ресурсів; -підвищення рівня стандартизації й автоматизації елементів виробничих і управлінських процесів; -глобалізація конкуренції, виробництва, кооперації і т. д.; -посилення ролі управлінського фактора й ін. Потенціал підприємства характеризується властивостями, типовими для будь-якої економічної системи: цілісністю, взаємозв'язком і взаємодією елементів, складністю, комунікативністю, ієрархічністю, множинністю опису, здатністю до розвитку, альтернативністю форм функціонування та розвитку, пріоритетом інтересів системи глобального рівня, пріоритетом якості, потужністю. Властивість цілісності, відповідно до теорії систем, означає, що системи існують як ціле, яке потім можна членувати на компоненти. Ці компоненти існують лише через існування цілого. Не елементи складають ціле, а навпаки, ціле породжує при своєму членуванні елементи системи, що складає сутність основного постулату теорії систем - її первинності. У цілісній системі окремі частини функціонують спільно, складаючи в сукупності процес функціонування системи як цілого. Кожен компонент може розглядатися тільки в його зв'язку з іншими компонентами системи. З іншого боку, формування та розвиток потенціалу не можуть бути зведені до формування та розвитку його окремих компонентів. Сукупне функціонування різнорідних взаємозалежних компонентів породжує якісно нові функціональні властивості цілого, що не має аналогів у властивостях його компонентів. Це означає принципову незвідність властивостей системи до суми властивостей її компонентів і невиводжуваність властивостей цілісної системи з властивостей компонентів. Іншими словами, система характеризується неадитивністю, проявом якої є результат дії такої властивості, як взаємозв'язок і взаємодія елементів. Дана властивість являє собою загальний економічний закон відповідності між елементами потенціалу, коли їх спільне погоджене функціонування та взаємодоповнення за рахунок інтегрального впливу утворить нові якості сукупного потенціалу – ефект синергії Причому підвищення ефективності використання сукупного потенціалу тісно пов'язано з процесом досягнення паретоефективності, тобто такого розподілу ресурсів між елементами потенціалу, при якому неможливо поліпшити «корисність» хоча б одного елемента, не зменшуючи при цьому «корисності» іншого. Складність (структурність) потенціалу як економічної системи виявляється в наявності різноманіття його компонентів і зв'язків між ними, що визначають його внутрішню будову й організацію як єдиного цілого. Складність потенціалу характеризується обсягом інформації, необхідної для його формування та розвитку, складністю опису та управління, складністю розвитку та неадитивністю властивостей і інших параметрів. Комунікативність пов'язана зі взаємодією та взаємозалежністю потенціалу та зовнішнього середовища. Потенціал як система формує та виявляє свої властивості тільки в процесі взаємодії з зовнішнім середовищем. Можливості ресурсів і компетенцій підприємства реагують на вплив зовнішнього середовища, розвиваються під цим впливом, але при цьому зберігають якісну визначеність і властивості, що забезпечують відносну стійкість і адаптивність їхнього функціонування як системи. Ієрархічність потенціалу означає, що кожен його компонент може розглядатися як система (підсистема) більш широкої глобальної системи. Через складність і неможливість пізнання всіх параметрів і властивостей потенціалу як системи виникає необхідність вивчення її окремих сторін (аспектів), які характеризуються множинністю опису системи. Так, для опису потенціалу підприємства використовуються функціональні або економіко-математичні моделі. Кількість показників, що враховуються в процесі моделювання, (факторів) залежить від цілей опису, складності об'єкта, якості наявної інформації й ін. факторів. Здатність до розвитку означає, що система повинна бути здатною до навчання і розвитку (саморозвитку), сприйняття та використання нових технологічних ідей, наукових розробок і т. д. Джерелами розвитку потенціалу як економічної системи можуть бути: зростання інвестиційної й інноваційної активності; конкуренція; різноманіття форм і методів формування та реалізації й ін. Кожне підприємство для забезпечення виживання в умовах ринкової конкуренції повинне вивчати параметри перерахованих джерел і враховувати їх при формуванні та реалізації своїх можливостей. Підприємства, потенціал яких не розвивається, в остаточному підсумку стають банкрутами. Альтернативність форм функціонування та розвитку. Залежно від конкретних умов розвитку тих чи інших господарських ситуацій (податкова система, митні тарифи, процентні ставки, конкурентоспроможність інших підприємств, інфраструктура ринку, надійність постачальників і т. п.), як правило, завжди існує кілька альтернативних шляхів досягнення конкретної мети. Використання більш прогресивних технологій, наприклад, зменшує потребу в інших елементах виробничого потенціалу (кількості працівників, зайнятих на цьому виробництві, або одиницях обладнання, що не входить у нову технологічну лінію). Пріоритет інтересів системи більш високого рівня перед інтересами її компонентів означає, що реалізація того чи іншого елемента потенціалу підпорядкована, насамперед, досягненню цілей формування та використання сукупного потенціалу. Пріоритет якості означає, що певним гарантом довгострокового функціонування потенціалу як економічної системи у швидко мінливих умовах зовнішнього середовища є високий рівень якості, починаючи з нижчих рівнів ієрархії його структури (одиниць устаткування, матеріалів, окремих працівників і т. д.) до кінцевого результату реалізації потенціалу (т оварів, послуг, іміджу і т. д.). Потужність в даному випадку є кількісною оцінкою ступеня реалізації досягнутого потенціалу підприємства або потенційної сили стратегічного (перспективного). Дана властивість дозволяє визначити внесок потенціалу конкретного підприємства у формування галузевого або загальноекономічного потенціалу регіону, країни. 3.2. Загальні підходи щодо формування потенціалу підприємства Процес формування потенціалу підприємства є одним з напрямків його економічної стратегії і передбачає створення й організацію системи ресурсів і компетенцій таким чином, щоб результат їхньої взаємодії був фактором успіху в досягненні стратегічних, тактичних і оперативних цілей діяльності підприємства. При цьому використовуються такі основні наукові підходи: 1. Системний підхід є одним з основних у процесі формування потенціалу підприємства. При його застосуванні на основі маркетингових досліджень спочатку формуються параметри виходу - товару або послуги (див. рис. 2.1): що робити, з якими показниками якості, з якими витратами, для кого, у які терміни, за якою ціною? Параметри виходу повинні бути конкурентоспроможними. Потім визначаються параметри входу: які потрібні ресурси й інформація для реалізації внутрішніх бізнес-процесів? Потреба в ресурсах і інформації прогнозується після вивчення вимог до організаційно-технічного потенціалу підприємства (рівня техніки, технології, організації виробництва, праці й управління) та параметрів зовнішнього середовища (політичного, економічного, технологічного, соціально-демографічного, культурного середовища країни й інфраструктури даного регіону). Зворотний комунікаційний зв'язок між постачальниками (входом), клієнтами (виходом), зовнішнім оточенням і потенціалом підприємства необхідний для адаптації потенціалу як системи до зміни вимог клієнтів до продукції, параметрів ринку, появі організаційно-технічних новинок. Для забезпечення високої якості кінцевого результату реалізації потенціалу (виходу системи) спочатку необхідно забезпечити високу якість ресурсів і інформації на вході, а потім високу якість реалізації процесу та взаємодії з зовнішнім середовищем. Спочатку формулюються вимоги до «виходу» системи, потім - до «входу» і зовнішнього середовища і тільки потім - до реалізації внутрішніх бізнес-процесів. 2. Маркетинговий підхід передбачає орієнтацію формування можливостей підприємства на споживача. Це означає, що формування будь-якого елемента потенціалу повинне ґрунтуватися на аналізі та прогнозуванні ринкових потреб, аналізі та прогнозуванні конкурентоспроможності та конкурентних переваг і т. д. При застосуванні маркетингового підходу пріоритетами вибору критеріїв формування потенціалу підприємства є: -підвищення якості кінцевого результату реалізації потенціалу (виходу системи) відповідно до потреб споживачів; -економія ресурсів у споживачів за рахунок підвищення якості всіх елементів потенціалу та, як наслідок, підвищення якості кінцевої продукції або послуги. 3. Функціональний підхід передбачає пошук зовсім нових, оригінальних технічних рішень для задоволення існуючих або потенційних потреб. Потреба в цьому випадку розглядається як сукупність функцій, які потрібно виконати для її задоволення. Після визначення функцій (наприклад, маркетингові, наукові дослідження, постачання, виробництво, фінансування і т. д.) визначається кілька альтернативних варіантів формування потенціалу для їхнього виконання та вибирається той з них, що забезпечує максимальну ефективність сукупних витрат. Застосування даного підходу, на відміну від орієнтації на «вчорашні» світові стандарти, дозволяє найбільш повно задовольняти нові потреби, з одного боку, і забезпечувати стійку конкурентну перевагу, з іншого. 4. Відтворювальний підхід орієнтований на постійне поновлення виробництва продукції з меншої ресурсоємністю та вищою якістю порівняно з аналогічною продукцією на даному ринку для задоволення потреб клієнтів. Це означає, що основним елементом даного підходу є обов'язкове застосування бази порівняння (показників кращої аналогічної продукції на теперішній момент, скоректованих до початку освоєння нової продукції або випереджальних) в процесі планування відтворювального процесу. 5. Інноваційний підхід орієнтований на активізацію інноваційної діяльності, засобами якої повинні бути фактори виробництва й інвестиції. 6. Нормативний підхід полягає у встановленні для найважливіших елементів потенціалу нормативів: - якості та ресурсоємності продукції, завантаженості технічних об'єктів, параметрів ринку і т. д.; - ефективності використання ресурсного потенціалу; - щодо розробки й ухвалення управлінських рішень. Слід зазначити, що встановлені нормативи повинні відповідати вимогам обґрунтованості, комплексності, ефективності та перспективності застосування. 7. Комплексний підхід передбачає необхідність урахування технічних, екологічних, економічних, організаційних, соціальних, психологічних і інших аспектів діяльності підприємства. Якщо навіть один з аспектів залишити поза увагою, то проблема не буде цілком вирішена. 8. Інтеграційний підхід у процесі формування потенціалу підприємства націлений на дослідження посилення взаємозв'язків, об'єднання та посилення взаємодії між окремими його елементами. 9. Динамічний підхід пов'язаний з необхідністю розгляду потенціалу в діалектичному розвитку, у встановленні причинно-наслідкових зв'язків і співпідпорядкованості на основі проведення ретроспективного аналізу поведінки аналогічних систем на деякому тимчасовому відрізку. 10. Оптимізаційний підхід реалізується через визначення кількісних оцінок і встановлення залежності між окремими елементами потенціалу за допомогою економіко-математичних і статистичних методів обробки інформації. 11. Адміністративний підхід передбачає регламентацію функцій, прав, обов'язків, нормативів якості, витрат, пов'язаних з реалізацією елементів потенціалу, у нормативних актах за допомогою методів примушування. 12. Поведінковий підхід ґрунтується на підвищенні ефективності сукупного потенціалу за рахунок підвищення ефективності його кадрової складової. 13. Ситуаційний підхід заснований на альтернативності досягнення цілей і забезпеченні максимальної адаптації до умов конкретної ситуації в процесі формування потенціалу підприємства. 14. Структурний підхід у процесі формування потенціалу заснований на його структуризації і визначенні значимості, пріоритетів серед елементів потенціалу з метою встановлення раціональності співвідношення і підвищення обґрунтованості розподілу ресурсів між ними. 3.3. Основні фактори та передумови формування та розвитку потенціалу підприємства У зв'язку з тим, що формування потенціалу підприємства є складним динамічним процесом, орієнтованим на максимальну взаємодію з зовнішнім середовищем і забезпечення високої якості реалізації, важливо визначити, які саме фактори обумовлюють розвиток його елементів і впливають на їхню збалансованість і ефективність використання. Очевидно, що в основі побудови системи цих факторів повинен лежати принцип сфери впливу на елементи потенціалу, відповідно до якого усі фактори можна класифікувати на зовнішні і внутрішні відносно формування та розвитку потенціалу. До зовнішніх факторів відносяться економічні, соціальні, політичні, юридичні умови, вплив яких визначається обмежувальними або стимулюючими заходами з боку різних державних органів, банків, інвестиційних компаній, суспільних груп, політичних сил і т. ін. Такими заходами, як правило, виступають податкові, процентні ставки, законодавчі, етичні, суспільні норми, тиск політичних сил. Крім того, важливим зовнішнім фактором є також ринкові умови на вході (умови конкуренції на ринках ресурсів) і виході із системи (умови конкуренції безпосередньо в галузі). До внутрішніх факторів відноситься, насамперед, стратегія підприємства, для реалізації якої формується потенціал, досвід і навички менеджерів, необхідні для реалізації намічених планів, принципи організації та ведення бізнесу, якими керуються на підприємстві, моральні цінності й амбіції керівників, а також загальноприйняті в рамках підприємства цінності та культура. Рішення щодо формування потенціалу орієнтовані на майбутнє і тому базуються на попередніх умовах розвитку релевантних факторів, тобто певних передумовах. Особливе значення мають передумови, які визначаються потребами клієнтів і впливають на якість «виходу», пріоритет якого в процесі формування потенціалу був визначений вище. Крім того, дуже важливі передумови, пов'язані з конкурентами, тому що ресурсний потенціал підприємства втрачає свою цінність саме під їх тиском. Також повинні бути враховані і внутрішні передумови, пов'язані з загальноприйнятими настановами всередині підприємства. 3.4. Модель формування потенціалу підприємства. З використанням перерахованих властивостей, підходів, факторів і передумов багаторівнева структурна модель формування потенціалу підприємства має такий вигляд (рис 3.2): Рис. 3.2. Модель формування потенціалу підприємства Матеріальною основою потенціалу підприємства є фінансові ресурси, відображені в його балансі, а величина сукупного потенціалу є результатом спільних зусиль з реалізації його елементів, який залежно від інтересів власників може бути виражений або потенційним прибутком, що залишається в розпорядженні підприємства, або його вартістю. Оптимізація структури величини сукупного потенціалу припускає виділення проміжних рівнів узагальнення потенційних можливостей підприємства. Нижнім рівнем є виробничий потенціал, який формується як результат використання і взаємодії техніко-технологічного, інформаційного, інфраструктурного, організаційного, кадрового елементів, а результатом його реалізації є фактичний і потенційний обсяг виробництва продукції. Сполучною ланкою між нижнім виробничим і загальним інституціональним рівнями виступає ринковий потенціал, який формується як результат прояву компетенцій виробництва та активності підприємства, необхідних для задоволення потреб ринку в певному обсязі продукції в умовах існуючого маркетингового середовища. Результатом реалізації ринкового потенціалу є фактичний і потенційний обсяг продажів. Таким чином, структурна модель формування потенціалу підприємства показує, що потенціал будь-якого рівня виникає як результат взаємодії ресурсів, що його забезпечують, і компетенцій. Література: (16, 17, 23, 27, 30, 31( Тема 4. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ВИРОБНИЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА 4.1. Структура виробничого потенціалу підприємства. 4.2. Завдання оцінювання виробничого потенціалу підприємства. 4.3. Концептуальні підходи до визначення основних елементів виробничого потенціалу підприємства. 4.4. Вимірювання величини виробничого потенціалу підприємства на базі поелементного підходу. 4.1. Структура виробничого потенціалу підприємства. Відмінною рисою останніх років у країні є поступовий перехід до досить твердої протизатратної політики господарювання. Одним з елементів такої політики є поліпшення використання наявних потужностей на діючих підприємствах. Поки що немає простих, але досить точних методів оцінювання виробничих можливостей підприємств. Традиційні методи вирішення цього завдання базуються на різноманітних принципових підходах, але всі вони страждають неоднозначністю одержуваних оцінок, недостатньою точністю кінцевих результатів . До елементів потенціалу підприємства можна віднести все, що пов'язане з функціонуванням і розвитком підприємства. Виробничий потенціал — наявні та приховані можливості підприємства щодо залучення та використання факторів виробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції (послуг). Його треба також сприймати як сукупність ресурсів, що функціонують і здатні виробляти певний обсяг продукції. Тому виробничий потенціал є поліструктурною системою. До його складу входять: потенціал землі та природно-кліматичні умови; потенціал основних фондів; потенціал оборотних фондів; потенціал нематеріальних активів; потенціал технологічного персоналу. Потенціал землі та природно-кліматичні умови —- можливості підприємства використовувати сукупні природні багатства у господарській діяльності. Фондовий потенціал — наявні та скриті можливості основних фондів, які формують техніко-технологічний базис виробничої потужності підприємства. Потенціал оборотних фондів — це частина виробничого капіталу підприємства у вигляді певної сукупності предметів праці (сировини, конструкційних матеріалів, палива, енергії та різних допоміжних матеріалів), які перебувають у виробничих запасах, незавершеному виробництві, напівфабрикатах власного виготовлення і витратах майбутніх періодів. Потенціал нематеріальних активів — сукупність можливостей підприємства використовувати права на нові чи наявні продукти інтелектуальної праці в господарському процесі з метою реалізації корпоративних інтересів на засаді задоволення суспільних потреб. Потенціал технологічного персоналу — здатність робітників і виробляти різні продукти, надавати послуги чи виконувати роботи.
Рис. 4.1 Структура потенціалу підприємства Реалізація можливостей інтенсифікації існуючих виробництв дасть змогу значно скоротити витрату трудових, матеріально-технічних і фінансових ресурсів на задоволення сьогоднішніх і майбутніх потреб суспільства. Подання про величину виробничого потенціалу підприємства й окремих його елементів дає можливість певною мірою управляти характеристиками потенціалу, внаслідок чого відкривається можливість цілеспрямовано впливати на віддачу виробничих ресурсів (рис.5.1). Величина виробничого потенціалу і його структура можуть мати широкий діапазон застосування в прогнозуванні, плануванні й стимулюванні матеріального виробництва.
Рис. 4.2. Класифікація характеристик виробничого потенціалу промислового підприємства ідея виміру потенціалу як найвищої віддачі сукупних ресурсів досить приваблива. Але на цьому шляху стоїть ряд практично нерозв'язних проблем. Насамперед, не завжди можна достатньо вірогідно визначити найвищу віддачу при складній сукупності взаємодіючих елементів, оскільки в цьому випадку постає питання про облік їхнього взаємного впливу, взаємного доповнення інших подібних якостей. Це природно, оскільки жодний виріб неможливо створити тільки за допомогою одного виробничого ресурсу. На кінцевий результат активно впливає саме сукупність елементів потенціалу. Нарешті, є підстава виявити нелінійну залежність між ресурсами й результатами. 4.2. Завдання оцінювання виробничого потенціалу підприємства Для характеристики масштабу будь-якого підприємства звичайно використовують такі поняття, як розмір і потужність. Показники розміру, до числа яких можуть бути віднесені виробнича площа, число виробничих робітників або загальна чисельність персоналу, проектний річний обсяг продукції у вартісному вираженні, сумарна вартість основних виробничих фондів або ж їхньої активної частини тощо, дають лише орієнтовне, найчастіше досить відносне поняття про можливості підприємства. Відміні риси перерахованих вище технічних та економічних показників полягають у тому, що вони не залежать або не повністю залежать від умов та інтенсивності використання підприємства за призначенням. Потужність звичайно вимірюють продукцією підприємства в натуральному виразі. Причому мова йде звичайно про фактично вироблену продукцію. Залишаються поза увагою потенційні можливості підприємства, особливо за не профільними видами продукції або випуск якої є лише задумом. Під виробничим потенціалом розуміється той обсяг робіт у наведених одиницях виміру витрат праці (нормо-годин), що може бути виконаний протягом деякого періоду часу (найчастіше, року) основними виробничими робітниками на базі наявних виробничих фондів при дво-три змінному режимі роботи й відповідній організації праці й виробництва, тобто: , (4.1) де Р — виробничий потенціал і нормо-годинах за рік; ; Фt —нормативний річний фонд робочого часу, години; R — чисельність основних робітників, чол.; ф - рівень ефективності праці основних робітників і фондоозброєність, частки одиниці. Іншими словами, ВП — це технічно, організаційно, економічно й соціально обґрунтована норма ефективного робочого часу основного виробничого персоналу підприємства за певний період календарного часу. Знання ВП дасть можливість вибудувати систему всіх інших оцінок виробничої й економічної потужності підприємства. При цьому тому самому показнику ВП, залежно від умов його використання, може відповідати безліч значень показника потенційної потужності. Оцінки максимальних значень розглянутих показників мають приватний характер, потрібні в рідкісних випадках і не можуть виступати основними параметрами виробничо-господарської діяльності підприємств, створюваної для них нормативно-технічної та іншої документації, а також для всякого роду техніко-економічних й інших розрахунків, виконуються для вирішення питань їхнього розвитку й удосконалення. 4.3. Концептуальні підходи до визначення основних елементів виробничого потенціалу підприємства. Проблема вимірювання величини виробничого потенціалу досить важлива як у теоретичному, так і практичному плані. Виробничий потенціал як показник ресурсного потенціалу відіграє велику інформативну роль. За допомогою такого роду комплексних показників усуваються протиріччя, що виникають при оцінюванні рівноприскореного або різноспрямованого руху складових його елементів. Співвіднесення величини потенціалу з кінцевими результатами функціонування дає комплексне знання про ступінь використання виробничих ресурсів і резерви підвищення ефективності виробництва. При оцінюванні розміру виробничого потенціалу підприємства насамперед необхідно відповісти на такі питання: чи є виробничий потенціал простою сумою ресурсів та яким чином окремі ресурси включаються в сукупний ресурс? Ресурсний підхід не тільки стверджує, що потенціал являє собою сукупність виробничих ресурсів цільового призначення, а й робить очевидною методику оцінки його величини як суму фізичних відповідних значень складових елементів. Використання натуральних показників сьогодні досить ускладнене при оцінюванні таких складних елементів виробничого потенціалу, як трудові ресурси, технологія, інформація. У зв'язку з цим різноманітні й натуральні одиночні показники, що характеризують їх. М.В. Архіпов фізичний обсяг виробничих ресурсів рекомендує оцінювати в чисельності промислово-виробничого персоналу за формулою: , (4.2) де Wо - сукупна споживча вартість виробничих ресурсів; L — чисельність промислово-виробничого персоналу; КL — коефіцієнт оцінки складу і якості трудових ресурсів; П —коефіцієнт заміщення (еквівалентності) основних виробничих фондів чисельністю ВПП; — частка активної частини ОВФ; F —вартість основних виробничих фондів у незмінних цінах; КW — коефіцієнт оцінки складу і якості ОВФ. Коефіцієнт КL і КW враховують вплив науково-технічного прогресу на фактори виробництва. 4.4. Вимірювання величини виробничого потенціалу підприємства на базі поелементного підходу. Найбільш уніфікованим і універсальним вимірником елементів виробничого потенціалу, практика це підтверджує, є їхня ціна або вартість. Порівнянність показників потенціалу в грошовій оцінці в часі й просторі дозволяє виявити динаміку й структуру виробничих потенціалів підприємств і територіальних утворень, розходження й тенденції їхньої диференціації за цим показником, а також за ефективністю використання виробничого потенціалу. У цьому випадку сума вартостей елементів буде характеризувати величину всього виробничого потенціалу підприємства. Таким чином, визначення величини потенціалу пов'язане насамперед з оцінюванням вартості його елементів. Методика визначення вартості першого елемента виробничого потенціалу промислового підприємства — основних виробничих фондів — розроблена детально. Як елемент виробничого потенціалу підприємства варто приймати середньорічну вартість тільки його основних промислово-виробничих фондів. Вартість основних фондів постійно змінюється під впливом природних процесів, виробничих умов та інновацій. її досить надійне фіксування можливе тільки на обмежений період квартал, рік. У вартості першого елемента виробничого потенціалу повинна враховуватися повна вартість основних фондів. Для підтримки основних фондів у працездатному стані проводяться поточні й капітальні ремонти, здійснюється їхня модернізація. Вартість елемента потенціалу «основні фонди» в дійсності не підвищується, оскільки споживча вартість самих основних фондів не зростає вище від первісної. Вартість першого елемента потенціалу — «основні виробничі фонди» становитиме: Во.ф. = ВОПФ + Вм.ф., (4.3) де Вопф —середньорічна балансова вартість основних промислово-виробничих фондів підприємства, Вм.ф —витрати на модернізацію основних виробничих фондів. В умовах науково-технічної революції знання є головними засобами підтримки продуктивної сили живої праці, є субстанцією продуктивності праці й визначають її можливості. Вартість елемента потенціалу «промислово-виробничий персонал» буде являти собою суму: Вт.р = Фз.п + Фм.з + Зн +Зв.п +Зпк, (4.4) де Фз.п — фонд заробітної плати промислово-виробничого персоналу підприємства; Фм.з — фонд матеріального заохочення; Зн — затрати на навчання кадрів; Зв.п —затрати, пов'язані з їхньою перепідготовкою; Зпк — затрати на підвищення кваліфікації промислово-виробничого персоналу. Четвертим елементом виробничого потенціалу є технологія. Технологія належить до числа виробничих ресурсів довгострокового користування. вартість технології виробництва повинна визначатися так само, як і основних фондів: Вт =Вт.д. + Вт.н. – Вт.л., (4.5) де Вт — вартість використовуваних виробничих технологій; Вт.д — вартість технологій, що діють на підприємстві на початок періоду; Вт.н — вартість знову освоєних технологій; Вт.л — вартість технологій, використання яких припиняється в даному періоді часу. При визначенні вартості технологій варто мати на увазі, що їхнє впровадження поєднане з виконанням різноманітних робіт, отже, зумовлює різні види витрат. вартість технологій як елемента потенціалу буде складатися із затрат на НДР, вартості спеціальних пристосувань та оснащення, що не ввійшли до складу основних виробничих фондів, а також затрат матеріальних ресурсів, пов'язаних" з їхнім освоєнням. Останній елемент виробничого потенціалу підприємства— інформація являє собою специфічну форму існування наукових знань. Інформація також має вартість. Інформація містить у собі також різноманітні компоненти, що представляють зміст заходів у галузі вдосконалення організації виробництва, праці й управління. У загальному випадку до них можна віднести розроблення й впровадження раціональних "форм поділу й кооперації праці; поліпшення організації підбору й розміщення кадрів; удосконалення організації й обслуговування робочих місць; раціоналізацію трудового процесу, впровадження передових прийомів і методів праці; удосконалення нормування праці й поліпшення її умов; зміцнення дисципліни праці; заходи щодо підвищення коефіцієнта змінності роботи устаткування; застосування прогресивних видів матеріальних ресурсів; розвиток творчої активності працюючих, раціоналізаторської й-Винахідницької діяльності. Тому при визначенні вартості елемента «інформація» головну увагу варто звертати на виявлення матеріальних і фінансових затрат, пов'язаних з реалізацією розглянутих вище й інших подібних заходів а також із придбанням інформаційних ресурсів. Маючи вартість кожного елемента виробничого потенціалу підприємства, загальну його величину можна розрахувати в такий спосіб: П = Во.ф + Вт.р +Ве.р +Вт + Ві, (4.6) де П — величина виробничого потенціалу підприємства; Вер — вартість енергетичних ресурсів; Ві — вартість елемента «інформація». Величину виробничого потенціалу промислового підприємства можна буде визначити як: П = ВОВФ + Вм.ф + Фз.п + Фм.з + Вс.р. + ВР.п.і., (4.7) де Вовф - середньорічна вартість основних промислово-виробничих фондів у планованому році; Вм.ф — витрати на модернізацію основних промислово-виробничих фондів у розрахунковому році; Фзц — фонд заробітної плати промислово-виробничого персоналу в планованому році; Фм.з — фонд матеріального заохочення підприємства в аналізованому році; Вср — вартість спожитих у розрахунковому році енергетичних ресурсів; Вр.п.і. — річні витрати в попередньому п'ятирічному періоді матеріальних і фінансових коштів (крім капітальних вкладень) на розвиток і удосконалення виробництва. Рівень ефективності використання виробничого потенціалу в цілому також може характеризувати кінцевий результат його функціонування/зміст якого було вже розглянуто . У такому випадку інтегральний показник віддачі виробничого потенціалу господарської системи буде визначатися відношенням. (4.8) де П — величина виробничого потенціалу підприємства (об'єднання); В — кінцевий результат його функціонування. Таким чином, вивчення ролі кожного з елементів виробничого потенціалу в процесах утворення кінцевого результату функціонування підприємства — важливий елемент стратегії управління внутрішньовиробничими можливостями. Література[ 16, 21, 29, 30, 31] Тема 5. КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА План: 5.1.Сутність та рівні конкурентоспроможності потенціалу підприємства 5.2.Діагностика конкурентних сил 5.3.Методи оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства 5.4.Стратегічний аналіз конкурентоспроможності потенціалу підприємства 5.1. Сутність та рівні конкурентоспроможності потенціалу підприємства У ринковому середовищі, на формування якого були спрямовані всі заходи вітчизняної економічної політики останніх років, справжню цінність для підприємства має лише прогрес порівняно з конкурентами, а не з минулими досягненнями. Найбільш загальним є визначення конкуренції як змагальності, суперництва, напруженої боротьби юридичних або фізичних осіб на ринку за покупця, за своє виживання в умовах дії закону «вимивання» неякісних товарів та послуг. Поняття «ринку» при цьому інтерпретується як умовне місце купівлі-продажу конкретного товару, яка здійснюється у певних умовах конкуренції, з дотриманням етичних і правових норм і правил. До таких умов відносяться кількість конкуруючих фірм, прогресивність технологій, реклама, умови постачань і фірмового обслуговування, гарантії якості та безпеки використання товару й ін. Якщо інтенсивність конкуренції визначає умови функціонування підприємства на ринку, то ефективність його функціонування визначається рівнем його конкурентоспроможності. У загальному виді конкурентоспроможність - це властивість об'єкта, що характеризується ступенем реального чи потенційного задоволення їм конкретної потреби в порівнянні з аналогічними об'єктами, що діють на даному ринку. Конкурентоспроможність визначає можливості виживання підприємства в умовах постійної конкурентної боротьби на ринку і відбиває продуктивність використання його ресурсів. Конкурентоспроможність потенціалу підприємства можна визначити як комплексну порівняльну характеристику потенціалу, яка відбиває ступінь переваги сукупності індикаторів якості використання ресурсів та організації взаємозв'язків між ними, що визначають ефективність потенціалу на певному ринку в певний проміжок часу, щодо сукупності індикаторів підприємств-аналогів. Важливою характеристикою конкурентоспроможності потенціалу є здатність до адаптації в умовах змін зовнішнього середовища. Швидка адаптація потенціалу має забезпечуватися на основі комплексу інтелектуальних, технічних, технологічних, організаційних та економічних характеристик, які визначають успішну діяльність підприємства на ринку. В сучасній економічній літературі пропонується розрізняти чотири основні рівні конкурентоспроможності потенціалу підприємства: 1 рівень. Для потенціалу цього рівня характерна внутрішньо нейтральна організація управління. Керівник дбає лише про реалізацію виробничого потенціалу, орієнтованого на завантаження виробничих потужностей, не зважаючи на проблеми конкурентоспроможності та задоволення потреб споживачів. 2 рівень. Підприємства з потенціалом другого рівня конкурентоспроможності прагнуть зробити свої виробничі системи «зовнішньо нейтральними». Це означає, що використання наявного потенціалу підприємства забезпечує випуск продукції, яка повністю відповідає стандартам, що встановлені його основними конкурентами. 3 рівень. Якщо керівники підприємства знають, що потенціал підприємства має дещо інші порівняльні переваги щодо конкуренції на ринку, ніж їхні основні суперники, і намагаються не дотримуватись загальних стандартів виробництва, що встановлені в галузі, то потенціал підприємства в цьому разі еволюціонує до третього рівня конкурентоспроможності. Система управління на цих підприємствах починає активно впливати на виробничі системи, сприяє їх розвитку та вдосконаленню. 4 рівень. Потенціал підприємства досягає четвертого рівня конкурентоспроможності й істотно випереджає потенціал конкурентів за умов, коли успіх у конкурентній боротьбі стає не стільки функцією виробництва, скільки функцією управління і залежить від якості, ефективності управління, організації виробництва. Нині в умовах розвитку ринкових відносин потенціал більшості вітчизняних підприємств можна зарахувати до першого та другого рівня конкурентоспроможності. 5.2. Діагностика конкурентних сил Незважаючи на те, що будь-який ринок має свої унікальні особливості, існують деякі загальні умови прояву конкуренції на різних ринках. Тому суть конкуренції може бути виражена єдиною аналітичною концепцією, використовуваною для виявлення природи й оцінки інтенсивності конкуренції. Так, згідно з результатами досліджень відомого англійського економіста М. Портера, стан конкуренції на певному ринку можна охарактеризувати п'ятьма конкурентними силами (рис. 5.1): -суперництво серед конкуруючих продавців; -конкуренція з боку товарів, що є замінниками і конкурентноспроможних за ціною; -загроза появи нових конкурентів; -економічні можливості та торгові здібності постачальників; -економічні можливості та торгові здібності покупців. Модель п'яти сил конкуренції широко застосовується в процесі аналізу конкурентних сил та інтенсивності їхнього тиску на загальну конкурентну ситуацію в галузі. Позицію підприємства в галузі визначають його конкурентні переваги, що поділяються на два основні типи: - більш низькі ціни; - диференціація товарів. Низькі витрати відбивають здатність фірми розробляти, випускати і продавати порівнянний товар з меншими витратами, ніж конкуренти. Диференціація - це здатність забезпечити покупця унікальною продукцією або продукцією з більшою цінністю завдяки новим, особливим споживчим властивостям товару або післяпродажного обслуговування. М. Портер розглядає три чинника утримання конкурентної переваги. Перший чинник визначається джерелом переваги. Другий чинник утримання переваги визначається кількістю наявних у фірми явних джерел конкурентної переваги перед конкурентами. Третій чинник - постійна модернізація виробництва й інших видів діяльності. Надія на низькі якість і ефективність.
Рис. 5.1. Модель п’яти сил конкуренції М. Портера На можливості утримання конкурентних переваг впливають споживчі властивості товару, досвід та кваліфікація персоналу, успіх на ринку, тобто всі чинники, що впливають на прибутковість бізнесу або за визначенням А. А. Томпсона і А. Дж. Стрікленда, ключові чинники успіху у галузі. Класифікацію ключових чинників успіху у галузі наведено у таблиці 5.1. Таблиця 5.1. Класифікація ключових чинників успіху у галузі Елементи потенціалу Ключові чинники успіху
Технології Використання інновацій у виробничому процесі Висока якість наукових досліджень Наявність прогресивних технологій Розробка нових товарів та послуг
Кадри Наявність висококваліфікованих кадрів, професіоналів в певній галузі Досвід персоналу в певній галузі Здатність до розробки та реалізації інновацій Наявність системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів відповідно зі стратегічними цілями діяльності
Вироб-ництво Надійність матеріалів та комплектуючих виробів Низька собівартість продукції Висока якість продукції Високий рівень фондовіддачі Наявність розвиненої транспортної інфраструктури в місці розташування підприємства Висока продуктивність праці Можливість виконання індивідуальних замовлень на виробництво Наявність високоякісної паливної арматури, дешевих джерел енергії
Маркетинг і збут Високий рівень обслуговування Низький рівень повернень замовлень покупців Широкий асортимент продукції Висока кваліфікація персоналу служби маркетингу Висока якість реклами Привабливий дизайн Гарантійне обслуговування покупців Широка мережа дилерів Наявність власних одиниць роздрібної торгівлі Низькі витрати реалізації Висока швидкість доставки
Організа-ційні можливості Досконалі інформаційні системи Висока швидкість виведення нових товарів на ринок Висока швидкість проходження управлінських рішень Використання Іпіегпеі та здійснення електронної комерції Високий рівень кваліфікації менеджерів
Інші елементи Наявність позитивного іміджу Загальний низький рівень витрат Привабливе місце розташування Доступність позикових ресурсів
5.3. Методи оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства В загальному вигляді процес оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства складається з наступних етапів: 1)визначення мети оцінки конкурентоспроможності (обґрунтування претензій на зовнішні інвестиційні ресурси, виявлення резервів економічного зростання, інші цілі поточного управління); 2)вибір групи підприємств-конкурентів з урахуванням можливостей отримання необхідної первинної інформація для цілей оцінки конкурентоспроможності; 3)визначення груп ключових показників конкурентоспроможності, які підлягають оцінюванню (групування доцільно здійснювати за складовими потенціалу підприємства, а саме: показники маркетингового потенціалу, виробничого, фінансового, інноваційного, кадрового, організаційної структури управління та ін.); 4)розрахунок одиничних, групових, інтегральних показників конкурентоспроможності для кожного підприємства; 5)обґрунтування висновку про рівень конкурентоспроможності об'єкта оцінки та розробка заходів, спрямованих на поліпшення або утримання конкурентних позицій. Комплексний характер поняття конкурентоспроможності потенціалу обумовлює необхідність обґрунтування системи індикаторів (критеріїв), які можуть розглядатися як ключові показники конкурентоспроможності та охоплюють найбільш важливі аспекти якості та ефективності використання потенціалу підприємства. Як індикатори звичайно виступають такі показники та характеристики: -конкурентоспроможність продукції; -якість, надійність продукції; -відмітні властивості товарів; -імідж підприємства; -відносна частка ринку; -рівень витрат; -методи продажів; -рентабельність реалізації; -темп зростання виручки від реалізації; -фінансові коефіцієнти; -ефективність використання ресурсного потенціалу (фондовіддача, продуктивність праці, енергоємність, ефективність технології, ефективність інформаційних ресурсів, ефективність заходів для підвищення творчої активності персоналу й ін.); -темпи зростання вартості підприємства; -ефективність реклами і способів стимулювання збуту; -компетенція та досвід персоналу -рівень плинності кадрового складу; -показники екологічності виробництва; -ефективність обслуговування і т. ін. Перераховані показники можуть бути змінені та доповнені залежно від особливостей оцінюваних підприємств. Крім того, можливе їхнє групування за структурними елементами потенціалу: показники розвитку техніко-технологічного, кадрового, інформаційного, фінансового потенціалу і т. д. Останнє пов'язано з використанням таких індикаторних методів як методу різниць і методу рангів. Суть методу різниць полягає у прямому визначенні переваг і недоліків підприємств-конкурентів за окремими індикаторами - показниками конкурентоспроможності, що мають бути визначені на етапі ідентифікації ключових індикаторів конкурентоспроможності. Застосування даного методу передбачає порівняння підприємства, що оцінюється, тільки з одним підприємством-конкурентом. За кожним ключовим показником конкурентоспроможності визначається не тільки позиція оцінюваного підприємства, а й кількісний розрив у досягнутих значеннях Метод рангів, на відміну від попереднього методу, передбачає порівняння об'єкта оцінки з групою підприємств-конкурентів та дозволяє визначити його місце в конкурентній боротьбі, випереджальні чинники успіху, а також такі результати за якими гірші, ніж у конкурентів. Загальна сума рангів за всіма ключовими індикаторами дозволяє визначити підприємство - лідера досліджуваної групи, рівень конкурентоспроможності якого найвищий за критерієм мінімуму (максимуму) рангів, і аутсайдерів групи, які посіли останні місця за рівнем конкурентоспроможності. У тому випадку, якщо на основі індивідуальних (інтегральних або групових) показників розраховується загальний показник конкурентоспроможності, то застосовуються матричні методи, які дають більш об'єктивні результати оцінки. Сутність матричних методів полягає у визначенні кількісного значення інтегрального рейтингового показника конкурентоспроможності окремого підприємства або у графічному визначенні його конкурентної позиції у матриці конкурентоспроможності за певними параметрами. Один з поширених матричних методів - метод балів. Його застосування передбачає виконання наступних етапів: 1.Формування матриці вихідних оціночних показників, до складу якої входять т ключових показників конкурентоспроможності для п об'єктів. 2.Ранжирування оціночних показників за ступенем вагомості. 3.Побудова вектора, що складається з максимальних значень за кожним з т показників. 4.Складання нормалізованої матриці Х' 5.Розрахунок балів, отриманих підприємствами за певним оціночним показником шляхом порівняння їх фактичних значень з найкращими в даній сукупності. 6.Отримання узагальненої бальної оцінки конкурентоспроможності та ранжирування підприємств у порядку зростання інтегрального показника. Застосування цього методу дозволяє не тільки визначити основних конкурентів та місце, в конкурентній боротьбі підприємства, яке оцінюється (за критерієм максимуму набраних балів), а й кількісно оцінити відставання від найбільш конкурентоспроможного підприємства. 5.4. Стратегічний аналіз конкурентоспроможності потенціалу підприємства В найбільш загальному вигляді стратегічний аналіз - це комплексне дослідження економічної системи за параметрами, які визначають її майбутній стан. Метою стратегічного аналізу конкурентоспроможності потенціалу підприємства є виявлення позитивних і негативних факторів, які можуть вплинути на формування та розвиток елементів потенціалу у конкурентному середовищі. У процесі проведення стратегічного аналізу об'єкта зазвичай застосовуються такі прикладні прийоми і методи: -SТЕР-аналіз; -SWОТ-аналіз; -SРАСЕ-аналіз; -GАР-аналіз; -метод аналізу LОТS; -РІМS-аналіз; -вивчення профілю об'єкта; -модель GЕ/МсКіnsey; -система 111-555. Застосування цих методів доцільно в процесі розробки програми стійкого розвитку потенціалу підприємства, виявлення сильних та слабких позицій у формуванні та реалізації елементів потенціалу. Метод SТЕР-аналізу дозволяє охарактеризувати зовнішню економічну ситуацію комплексно, оцінюючи вплив чинників: суспільних, технологічних, економічних, політичних, правових. Аналіз здійснюється за схемою «чинник - підприємство». Результати аналізу оформлюються у вигляді матриці, на горизонтальній осі якої визначаються чинники макросередовища, на вертикальній - сила їхнього впливу в балах, рангах або інших одиницях виміру. Результати SТЕР-аналізу дозволяють оцінити зовнішню економічну ситуацію, що склалася в галузі виробництва та комерційної діяльності. Одним із найпоширеніших інструментів стратегічного аналізу позиції підприємства (потенціалу) в конкурентній боротьбі є метод SW0Т-аналізу (назва утворилася як абревіатура чотирьох англійських слів: Strengths, Weeknesses, Opportunities, Тhreats - SWOТ, що у перекладі означає «сили, слабкості, можливості, загрози»). Застосування SWОТ-аналізу має сприяти (рис. 5.2): 1)прийняттю зусиль щодо перетворення слабкостей на сили, загроз на можливості; 2)розвитку сильних позицій відповідно до обмежених можливостей. SWOТ-аналіз передбачає виконання певної послідовності дій. 1.Ідентифікація та вивчення факторів зовнішнього оточення підприємства (табл. 3.2) з метою виявлення поточних та потенційних загроз та своєчасного запобігання збитків внаслідок їхньої дії. 2.Ідентифікація та вивчення факторів зовнішнього оточення підприємства (табл. 5.2) з метою виявлення поточних та потенційних можливостей, необхідних для запобігання загрозам і зміцнення конкурентних позицій. Рис. 3.2. SW0Т-аналіз потенціалу підприємства Рис. 5.2. SWOТ-аналіз потенціалу підприємства 3.Ідентифікація та аналіз сильних позицій складових потенціалу - конкурентних переваг підприємства. 4.Ідентифікація та аналіз слабких сторін потенціалу підприємства. Таблиця 5.2. Зовнішні можливості та загрози для потенціалу підприємства (приклад) Чинник зовнішнього середовища
Можливості
Загрози
Економіка -Зростання ВВП -Активізація інвестиційних процесів -Стабільність валютних курсів - Економічна криза в країні - Високий рівень інфляції - Високий рівень процентних ставок - Високий рівень податків
Політика та Законодав-ство - Політична стабільність - Досконалість законо-давчих актів - Стабільність законодавства - Високий тиск політичних сил на економіку - Мінливість законодавства - Суперечність законодавства
Продовж. табл. 5.2 Соціальна сфера - Зростання грошових до-ходів та заощаджень населення - Підвищення культурного рівня - Зменшення реальних доходів населення - Погіршення демографічної ситуації
Розвиток науки та техніки - Швидкий розвиток інформаційних технологій - Поліпшення інноваційного клімату - Низький рівень витрат на наукові дослідження - Низька якість інформаційних ресурсів
Доцільно розглядати сильні та слабкі сторони за окремими функціональними складовими потенціалу (табл. 5.3). Аналіз сильних і слабких сторін здійснюється за допомогою порівняльних методів. Так, кожна позиція, визначена, наприклад, в табл. 3.3, оцінюються за визначеною шкалою оцінки (бальною) та, як правило, ранжується за важливістю, тобто зважується (для отримання більш достовірних результатів). Конкурентні сили підприємства за окремими позиціями визначаються шляхом порівняння його оцінок за кожною позицією з оцінками підприємств-конкурентів. Таблиця 5.3. Сильні та слабкі позиції функціональних складових потенціалу підприємства (приклад) Складова потенціалу Сильні позиції і Слабкі позиції
Виробнича -Низький рівень собівартості продукції -Висока якість продукції -Висока фондовіддача -Впровадження інновацій у виробничий процес -Сучасне високо-продуктивне обладнання - Застаріле обладнання - Високий рівень витрат порівняно з конкурентами - Високий рівень енергоєм- ності технології порівняно з конкурентами - Низький рівень завантаження виробничих потужностей
Продовж. табл. 5.3 Кадрова -Висока кваліфікація та компетентність персоналу -Здатність працівників до генерування ідей -Позитивна ділова репутація -Неефективна система мотивації та стимулювання праці -Високий рівень плинності кадрів
Маркетин-гова -Висока частка ринку -Ефективна реклама та стимулювання збуту -Високий рівень лояльності споживачів до продукції -Високий рівень диференціації продукції -Недостатній рівень широти та глибини асортименту -Зменшення ринкової частки -Скорочення клієнтної бази
Фінансова -Доступність позикових коштів -Висока ділова активність -Висока ліквідність активів -Стійке фінансове становище - Високий рівень рентабельності капіталу -Недостатність фінансових
ресурсів
-Нестійке фінансове
становище
-Високий рівень залежності
від кредиторів
-Низька рентабельність
Організаційні можливості -Кваліфікований менеджмент -Ефективна організаційна структура - Низька кваліфікація менеджерів - Низька швидкість проходження керуючих впливів
Для отримання загального результату оцінки застосовується показник «абсолютної конкурентної сили», який для j-ої кількості підприємств (j э [1; m]) розраховується за формулою: KCабс = ) (5.1) де КСабс- абсолютна конкурентна сила підприємства-об'єкта оцінки; КСiоц- оцінка i-го чинника конкурентної сили (слабкості) для оцінюваного підприємства; КСij- оцінка i-го чинника конкурентної сили (слабкості) для j-го підприємства-конкурента; п - кількість чинників, що характеризують сильні та слабкі конкурентні позиції. 5. Узгодження сил (слабкостей) із можливостями (загрозами) шляхом їхнього позиціонування на полях двомірної SWOТ-матриці (вісь абсцис - сили та слабкості, вісь ординат - можливості та загрози) та розробки стратегій підвищення конкурентоспроможності відповідно до однієї з чотирьох можливих позицій в матриці: 1)сильні позиції - зовнішні можливості (стратегія використання сил для реалізації можливостей); 2)сильні позиції - зовнішні загрози (стратегія використання сил для нейтралізації загроз); 3)слабкості - зовнішні можливості (стратегія реалізації можливостей для подолання слабкостей); 4)слабкості - зовнішні загрози (стратегія скорочення діяльності в даному ринковому сегменті). Метод SPAСЕ-аналізу є похідним від SWOТ-аналізу та застосовується для оцінки сильних та слабких сторін діяльності невеликих підприємств за такими групами критеріїв: -фінансова сила підприємства (ФС); -конкурентоспроможність підприємства (КП); -привабливість галузі (ПГ); -стабільність галузі (СГ). На основі вивчення ключових критеріїв у складі кожної групи складається матриця спрямованої стратегії в системі координат SРАСЕ та будується вектор позиції підприємства, що оцінюється. Положення вектора визначає тип рекомендованої стратегії (консервативна, захисна, конкурентна, агресивна) для зміцнення конкурентних позицій. Метод аналізу GАР розроблено в Стенфордському дослідницькому інституті в Каліфорнії. Він становить спробу знайти методи розробки стратегії та методи управління, які дозволяють привести справи у відповідність із найбільш високим рівнем вимог. Подібний аналіз може здійснюватися як для бізнес-одиниць окремого підприємства, так і для групи підприємств, а його результатом є розробка заходів для ліквідації розриву між бажаною і прогнозованою діяльністю. Спробою об'єднати всі елементи цілісного погляду на бізнес з'явилася розробка приблизно в 1980 р. методу аналізу LОТS (зі шведської - «лоцман»), метою якого є розробка заходів для найбільш повного задоволення вимог покупців. РІМS-аналіз (Рrоfіt Imрасt оf Маrkеt Strategy), або аналіз рівня впливу обраної стратегії на величини прибутковості та готівки. Даний метод заснований на використанні емпіричної моделі, що пов'язує широкий діапазон стратегічних змінних (таких, як ринкова частка, якість продукту, вертикальна інтеграція) і ситуаційних змінних (швидкість зростання ринку, стадія розвитку галузі, інтенсивність потоків капіталу) з величиною прибутковості та здатністю організації генерувати готівку. Метод РІМS-аналізу був розроблений у середині 60-х років у компанії «Gеnеrаl Еlесtrіс» і заснований на результатах аналізу діяльності більш ніж 150 великих і малих компаній. Ціль проведення даного аналізу полягає у визначенні стратегій, які варто вибирати в конкретних ринкових умовах. Метод вивчення профілю об'єкта полягає в ідентифікації та кількісній оцінці (за єдиною відносною або бальною шкалою) характеристик, які визначають ступінь лояльності споживачів до підприємства. Профіль у даному контексті являє собою сукупність специфічних параметрів, які характеризують об'єкт аналізу і завдяки яким він відомий цільовій групі споживачів. Одною з найпопулярніших моделей стратегічного аналізу конкурентоспроможності потенціалу є модель СЕ/МсКіnsеу, розроблена спеціалістами корпорації Gеnеrаl Еlесtrіс спільно із консалтинговою компанією МсКіnsеу & Со ще на початку 1970-х років. Експертний інститут Торгово-промислової палати Росії в 1996р. запропонував власну систему аналізу конкурентоспроможності 111-555, яка ґрунтується на експертному оцінюванні таких чинників: конкурентоспроможність продукції, її якість і ціна. Шкала оцінювання була обрана від 0 до 5 балів, причому один бал означає низький рівень чинника на думку експерта, а п'ять балів - високий рівень. Зрозуміло, що для ціни продукції один бал - це найкраща оцінка, а для конкурентоспроможності та якості продукції - найгірша. За результатами досліджень були отримані такі класичні сполучення: 551 - традиційне (висока конкурентоспроможність, висока якість, низька ціна). Це найкраще сполучення з погляду забезпечення та утримання конкурентоспроможності, характерне для багатьох товарів японських і американських фірм, деяких європейських фірм; 555 – європейське (усе високе); 511 - східно-азіатське (висока конкурентоспроможність при низькій якості та низькій ціні). Література: (16, 21, 30, 31, 29( Тема 6. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОЦІНКИ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА План: 6.1. Особливості потенціалу підприємства як об'єкта оцінки 6.2. Поняття вартості та її модифікації 6.3. Принципи оцінки потенціалу підприємства. 6.1. Особливості потенціалу підприємства як об'єкта оцінки Будь-який бізнес - це конкретна діяльність, організована в межах певної організаційно-правової структури у вигляді підприємства. Підприємство, прагнучи зайняти свою власну ринкову нішу, формує певний потенціал, тобто виробничі, фінансові, ринкові, інтелектуальні, організаційні, інформаційні можливості, що дозволять закріпити специфічні особливості даного підприємства, створять йому положення на ринку і в остаточному підсумку визначать перспективи його розвитку. У зв'язку з тим, що рівень реалізації поточних і потенційних можливостей безпосередньо впливає на досягнення оперативних, тактичних і стратегічних цілей діяльності підприємства, виникає об'єктивна необхідність у його визначенні, визначенні його якості, тобто оцінці потенціалу підприємства. Причому, основною характеристикою потенціалу в процесі такої оцінки повинна бути його цінність для досягнення зазначених цілей, що може бути визначена за допомогою відносних або вартісних показників. Концепція вартісної оцінки представляється найбільш універсальною і методично обґрунтованою, тому що враховує всі необхідні вимоги до потенціалу як об'єкту оцінки, а саме: 1) комплексність, що виявляється в сукупності взаємозалежних елементів і синергічного ефекту від їхньої взаємодії; 2) поточні та майбутні результати, пов'язані з його реалізацією; 3) поточний стан і перспективи розвитку зовнішнього середовища. Вихідною передумовою вартісної оцінки є те, що підприємство як об'єкт, що характеризується певним рівнем потенціалу, може бути джерелом доходу й об'єктом ринкової угоди, тобто власник підприємства має право продати його, закласти, застрахувати і т. ін. Таким чином, підприємство виступає товаром із усіма характерними для нього властивостями: корисністю для покупця, що виявляється в користуванні та відповідає задоволенню потреби в одержанні доходів. витратами на створення (формування). Разом з тим, підприємство як об'єкт ринкових угод характеризується і низкою специфічних особливостей, серед яких можна виділити такі: по-перше, це товар інвестиційний, тобто товар, вкладення в який здійснюються з метою віддачі в майбутньому. по-друге, підприємство є системою, але продаватися може як система в цілому, так і окремі її підсистеми й елементи. по-третє, потреба в цьому товарі залежить від процесів, що відбуваються як усередині нього самого, так і в зовнішньому середовищі. Законом «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», регламентуються обов'язкові випадки проведення вартісної оцінки: -створення підприємств на базі державного майна або майна, що є в комунальній власності; -реорганізації, банкрутства, ліквідації державних, комунальних підприємств та підприємств з державною часткою майна (часткою комунального майна); -виділення або визначення частки майна в спільному майні, у якому є державна частка (частка комунального майна); -визначення вартості внесків учасників та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна), а також у разі виходу (виключення) учасника або засновника зі складу такого товариства; -приватизації та іншого відчуження у випадках, встановлених законом, оренди, обміну, страхування державного майна, майна, що є в комунальній власності, а також повернення цього майна на підставі рішення суду; -переоцінки основних фондів для цілей бухгалтерського обліку; -оподаткування майна та визначення розміру державного мита згідно з законом; -передачі майна під заставу; -визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом; -в інших випадках за рішенням суду або в зв'язку з необхідністю захисту суспільних інтересів. Існування різноманітних цілей оцінки посилює вимоги до обґрунтованості і вірогідності величини вартості, яка повинна правильно відбивати сферу використання результатів оцінки. 6.2. Поняття вартості та її модифікації Вибір величини вартості, що найбільшою мірою буде відповідати цінності об'єкта угоди, передує процесу оцінки підприємства та його потенціалу. У даному контексті вартість - це грошовий еквівалент цінності об'єкта, який покупець готовий обміняти на право власності на цей об'єкт. Причому варто розмежовувати поняття вартість і ціна, оскільки перша - це очікувана ціна як результат прояву конкретних умов, а друга відбиває факт витрат, що відбувся, на покупку аналогічних об'єктів за минулими угодами. У Міжнародних стандартах оцінки (МСО-2003) «Загальні поняття і принципи оцінки», «Нормах професійної оцінної діяльності оцінювача» України, Національному стандарті № 1 «Загальні принципи оцінки майна і майнових прав» України, численній навчально-методичній літературі найчастіше зустрічаються види вартості, класифіковані за такими ознаками: - за ступенем ринковості; - за цілями оцінки; - за характером аналога; - за принципами бухгалтерського обліку; - залежно від перспектив розвитку підприємства. За ступенем ринковості розрізняють ринкову та неринкову (відмінну від ринкової) вартість. Поняття ринкової вартості трактується по-різному, але основна ідея викладена в Міжнародних стандартах оцінки (МСО), прийнятих 39 країнами світу, що у редакції 2003 року звучить так: «Ринкова вартість є розрахункова величина, рівна грошовій сумі, за яку передбачається перехід майна з рук у руки на дату оцінки в результаті комерційної угоди між добровільним покупцем і добровільним продавцем після адекватного маркетингу; при цьому покладається, що кожна зі сторін діяла компетентно, розважливо і без примусу». (Стандарт 1 п. 3 Визначення). Кожен елемент визначення має своє концептуальне підґрунтя: «... розрахункова величина ...» - найбільш ймовірна ціна, виражена в грошовому еквіваленті, що реально може бути отримана на ринку, тобто найвища з реально можливих для продавця та найнижча з реально можливих для покупця ціна; «... передбачається перехід майна ...» - підкреслює, що це саме розрахункова величина ціни за очікуваннями ринку на дату оцінки, за якою і може відбутися угода; «... на дату оцінки ...» - виражає прив'язку розрахункової ринкової вартості за часом до конкретної дати, тому що ринкові умови для іншого моменту часу можуть змінитися й обчислене значення вартості виявиться помилковим або некоректним; «... між добровільним покупцем ...» - означає, що покупця ніхто та ніщо не примушує до укладання цієї угоди, і він буде діяти відповідно до реалій і очікувань сучасного стану ринку, тобто, не сплачуватиме за об'єкт ціну більшу, ніж диктує йому ринок; «... між добровільним продавцем...» - означає, що продавець зацікавлений продати майно на ринкових умовах після адекватного маркетингу, але не схильний наполягати на ціні, якщо вона не вважається розумною на поточному ринку; «... в результаті комерційної угоди ...» - означає, що між сторонами немає ніяких особливих специфічних взаємин (зокрема, орендодавця й орендаря) і сторони діють незалежно, кожна у своїх інтересах; «... після адекватного маркетингу ...» - означає, що майно повинне бути виставлене на ринку до продажу належним чином, а тривалість маркетингу повинна бути достатньою, щоб привернути увагу адекватної кількості покупців; «... кожна зі сторін діяла компетентно, розважливо ...» -означає, що добровільний покупець і добровільний продавець достатньо інформовані про сутність і характеристики майна, що продається, його існуюче використання і можливе потенційне застосування, а також стан ринку на дату оцінки; «... і без примусу...» - означає, що кожна зі сторін зацікавлена в здійсненні угоди, але жодна з них ніким і нічим до цього не змушена і не підштовхується. Україна цілком прийняла ці Міжнародні стандарти й у своєму Національному стандарті № 1 «Загальні принципи оцінки майна і майнових прав», затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 р. № 1440, майже адекватно визначила поняття ринкової вартості: «Ринкова вартість - вартість, за яку можливе відчуження об'єкта оцінки на ринку подібного майна на дату оцінки за угодою, укладеною між покупцем та продавцем, після проведення відповідного маркетингу за умови, що кожна зі сторін діяла зі знанням справи, розсудливо і без примусу». У даному визначенні термін «відчуження об'єкта» аналогічний «переходу майна з рук у руки» у визначенні МСО; «подібне майно» - майно, що за своїми характеристиками та (або) властивостями подібне до об'єкта оцінки і має таку саму інвестиційну привабливість; інші елементи визначення концептуально не відрізняються від визначення МСО. За цілями оцінки розрізняють споживчу, інвестиційну, спеціальну, страхову, заставну, оподатковувану, утилізаційну вартість. Споживча вартість (аналогічна поняттям внутрішня, фундаментальна вартість) - еквівалент цінності, яку конкретна власність має для конкретного користувача, без урахування найбільш ефективного використання цієї власності або грошової суми, що могла б бути отриманою від її продажу. При обґрунтуванні інвестиційних проектів розраховують інвестиційну вартість. Інвестиційна вартість - вартість, визначена з урахуванням конкретних умов, вимог та мети інвестування в об'єкт оцінки. Фактично дана вартість виражає індивідуальні (суб'єктивні) переваги інвестора. Спеціальна вартість - сума ринкової вартості та надбавки до неї, яка формується за наявності нетипової мотивації або особливої зацікавленості потенційного покупця (користувача) в об'єкті оцінки. Страхова вартість - вартість власності для визначення суми покриття за страховим договором або забезпечення вимог у зв'язку з втратою або пошкодженням застрахованих активів. Оподатковувана вартість - вартість майна, що розраховується на базі визначень, які містяться у відповідних нормативних документах, що відносяться до оподатковування власності. Заставна вартість - вартість активів, яку кредитна установа або інша організація, що займається фінансуванням на основі забезпечення певним майном, сподівається одержати від їх продажу на ринку за умов неплатоспроможності одержувача позики або невиконання ним інших боргових зобов'язань. Утилізаційна (скрапова) вартість - вартість об'єкта власності (за винятком земельної ділянки) не при існуючому його використанні об'єкта, а визначена як сукупна вартість матеріалів, з яких складається цей об'єкт, без додаткового ремонту. Залежно від характеру аналога розрізняють вартість відтворення та вартість заміщення. Вартість відтворення - це визначена на дату оцінки поточна (тобто приведена у відповідність із цінами на дату оцінки шляхом дисконтування або використання фактичних цін) вартість витрат на створення (придбання) в сучасних умовах нового об'єкта, який є ідентичним об'єкту оцінки. Вартість заміщення - визначена на дату оцінки поточна вартість витрат на створення (придбання) нового об'єкта, подібного до об'єкта оцінки, який може бути йому рівноцінною заміною. За принципами бухгалтерського обліку розрізняють балансову, залишкову та справедливу вартість. Балансова вартість - витрати на будівництво або придбання об'єкта власності, відображені в бухгалтерському балансі. Балансова вартість буває первісною та відновлювальною. Первісна вартість - це історична вартість об'єкта на момент введення в експлуатацію. Відновлювальна вартість - вартість відтворення раніше створених основних засобів у сучасних умовах; визначається в процесі переоцінки основних фондів. Залишкова вартість - балансова вартість об'єкта власності за винятком усіх видів зносу. Поняття справедливої вартості у вітчизняній практиці з'явилося у зв'язку з вступом у дію з 01.01.2000 року Закону України «Про бухгалтерський облік і звітність в Україні» від 16.07.99 року №996-ХІХ і введенням Національних положень (Стандартів) бухгалтерського обліку (далі П(с)БУ). Згідно П(с)БУ, справедлива вартість - це сума, за якою може бути здійснений обмін активу, або оплата зобов'язань у результаті операцій між обізнаними, зацікавленими та незалежними сторонами [18]. Залежно від перспектив розвитку підприємства розрізняють вартість діючого підприємства та ліквідаційну вартість. Вартість діючого підприємства - це вартість підприємства, що сформувалося, як єдиного цілого за умов його подальшого використання специфічним запланованим або існуючим способом. У цьому розумінні вартість діючого підприємства, визначена з метою поточного управління, еквівалента існуючому в практиці обліку й оцінки поняттю «вартість у використанні». Ліквідаційна вартість - вартість, яка може бути отримана за умов продажу об'єкта оцінки у строк, що є значно коротшим від строку експозиції подібного майна, протягом якого воно може бути продане за ціною, яка дорівнює ринковій вартості (має місце, як правило, через банкрутство та відкритий продаж на аукціоні). 6.3. Принципи оцінки потенціалу підприємства В основі теорії оцінки лежить низка принципів, які є основними в процесі виконання оцінних процедур. У Міжнародних і Національних стандартах оцінки, спеціальній літературі з оцінної діяльності прийнято виділяти три групи взаємозалежних принципів оцінки: 1) засновані на уявленнях власника; 2) пов'язані з експлуатацією власності; 3) обумовлені дією ринкового середовища. Група принципів, пов'язаних з уявленням власника про майно, включає: принцип корисності; принцип заміщення; принцип очікування. Група принципів, пов'язаних з експлуатацією майна, складається з: принципу факторів виробництва; принципу залишкової продуктивності; принципу внеску; принципу збалансованості (пропорційності). Група принципів, пов 'язаних з ринковим середовищем, включає: - принцип попиту та пропозицій (відповідності); - принцип конкуренції; - принцип зміни вартості. Узагальнюючим для всіх груп принципів, розглянутих вище, є принцип найбільш ефективного використання, який полягає в урахуванні залежності ринкової вартості об'єкта оцінки від його найбільш ефективного використання. Під найбільш ефективним використанням розуміють таке використання майна, що забезпечує створення максимальної вартості об'єкта оцінки. При цьому вивчаються тільки ті варіанти використання майна, які є технічно можливими, дозволеними та економічно доцільними. Література: (4, 12, 16, 18, 19, 20, 22( Тема 7. МЕТОДИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ ОЦІНКИ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА План: 7.1. Загальна характеристика методичного інструментарію оцінки вартості потенціалу підприємства 7.2. Основні методичні підходи до оцінки вартості потенціалу підприємства 7.3. Класифікаційна характеристики інформації, яка приймає участь в оцінці потенціалу підприємства 7.1. Загальна характеристика методичного інструментарію оцінки вартості потенціалу підприємства Оцінка вартості потенціалу підприємства безпосередньо пов'язана з теорією зміни вартості грошей у часі, тому що: -по-перше, існує певний часовий лаг між моментом вкладання коштів у підприємство як об'єкт оцінки та моментом отримання доходів від користування ним як товаром; -по-друге, існування такого часового лагу обумовлює необхідність урахування як інфляційних очікувань, так і ризику неотримання прогнозованих доходів. Тому для нівелювання впливу фактору часу та забезпечення порівнянності вартісних показників, які прогнозуються на різні моменти часу, в теорії зміни вартості грошей застосовується часова оцінка грошових потоків. Процедура проведення такої оцінки ґрунтується на певних припущеннях: -грошовий потік - це грошові суми, що виникають в певній хронологічній послідовності; -грошовий потік, в якому всі суми розрізняються за величиною, називають звичайним грошовим потоком; -грошовий потік, в якому всі суми рівновеликі та виникають через однакові проміжки часу, називають аннуітетом: -грошовий потік може виникати наприкінці, на початку та в середині періоду; -дохід, одержуваний на інвестований капітал, з господарського обороту не вилучається, а приєднується до основного капіталу; -часова оцінка грошових потоків враховує ризики, пов'язані з інвестуванням; -ризик - це вірогідність отримання в майбутньому доходу, що співпадає з прогнозною величиною; -ставка доходу на інвестиції - це процентне співвідношення між чистим доходом і вкладеним капіталом. Часова оцінка грошових потоків передбачає використання шести стандартних функцій складного процента, або шести функцій грошової одиниці: 1) майбутня вартість одиниці (складний процент); 2) поточна вартість одиниці (дисконтування); 3) поточна вартість аннуітета; 4) періодичний внесок на погашення кредиту; 5) майбутня вартість аннуітета; 6) періодичний внесок до фонду накопичення. Майбутня вартість одиниці (складний процент). Розрахунки майбутньої вартості здійснюються за формулою: FV = PV (1 + r)n, (7.1) де FV - майбутня вартість; РV - первинний внесок (поточна вартість); r - процентна ставка (ставка дисконту); п - число періодів нарахування процентів. Множник (1 + r)n називають фактором майбутньої вартості або фактором накопичення. 2. Поточна вартість одиниці (дисконтування). Поточна вартість одиниці є зворотною величиною відносно майбутньої вартості, тому процес її визначення називають дисконтуванням, а її розрахунки для суми FV ведуться за формулою: (7.2) Величину називають дисконтним множником або фактором поточної вартості. 3. Поточна вартість аннуітету. Оскільки аннуітет становить собою особливий грошовий потік, представлений однаковими сумами через однакові часові інтервали, то відносно інвестора він може бути як вихідним (наприклад, здійснення періодичних однакових платежів), так і вхідним грошовим потоком (наприклад, регулярні надходження фіксованих сум орендної плати). Формула для розрахунку звичайного аннуітету має вигляд: , (7.3) де РVА - поточна вартість аннуітету; А - платіж п-го періоду. Множник називають дисконтним множником аннуітету, фактором поточної вартості аннуітету або фактором Інвуда. 4. Періодичний внесок на погашення позики (внесок на амортизацію одиниці) Ця функція виступає зворотною відносно поточної вартості аннуітету і використовується для розрахунку фіксованої суми аннуітетного платежу, якщо відомі його поточна вартість, кількість внесків і ставка дисконту. Під амортизацією в даному випадку розуміють процес погашення боргу за визначений період часу. Розрахунок періодичного внеску на погашення позики (амортизацію одиниці) здійснюється за формулою: (7.4) Множник називається фактором внеску на амортизацію одиниці або фактором внеску на погашення позики. 5. Майбутня вартість аннуітету (зростання одиниці за період) Використання цієї функції доцільно за умов визначення майбутньої вартості суми, яку буде накопичено за рахунок надходження аннуітетних платежів при заданій процентній ставці. Розрахунок майбутньої вартості звичайного аннуітету здійснюється за формулою: , (7.5) де FVА - майбутня вартість аннуітету. Множник називається фактором майбутньої вартості аннуітету. 6. Періодичний внесок до фонду нагромадження (фактор фонду відшкодування). Дана функція є зворотною відносно майбутньої вартості аннуітету та дозволяє визначити розмір грошового внеску, який слід періодично депонувати на рахунок, щоб через певний час мати необхідну суму коштів при заданій ставці дисконту. Формула для розрахунку періодичного внеску до фонду нагромадження має вигляд: (7.6) Множник називається фактором періодичного внеску до фонду нагромадження або фактором внеску до фонду відшкодування. 7.2. Основні методичні підходи до оцінки вартості потенціалу підприємства Оцінка вартості, перш за все, ґрунтується на розумінні того, що будь-який об'єкт проходить стадію свого народження, яка супроводжується необхідними витратами. Надалі, права на будь-який об'єкт можуть виступати предметом обміну на ринку, і тому є можливість оцінити його на основі статистики ринкових продажів. І, нарешті, будь-яке придбання в умовах ринкової економіки обґрунтовується з позицій ефективності інвестицій, тому об'єкт оцінки можна розглядати як джерело вигод, на отримання яких розраховує його власник. Відповідно до цього методологія оціночної діяльності поєднує три загальновизнаних підходи, кожен з яких характеризується власними методами та прийомами: - доходний підхід; - порівняльний (ринковий) підхід; -підхід з погляду акумуляції активів - майновий (для підприємства як цілісного майнового комплексу) або витратний (якщо мова йде про оцінку окремих активів). Кожен підхід дозволяє підкреслити певні характеристики об'єкта. Так, в процесі оцінки з позиції доходного підходу основним фактором, що визначає вартість об'єкта, виступає доход, який цей об'єкт здатний генерувати. Чим більше доход, принесений об'єктом оцінки, тим більше величина його ринкової вартості за інших рівних умов. Сутність методів доходного підходу полягає в прогнозуванні майбутніх доходів від використання об'єкта на один або кілька років з наступним перетворенням цих доходів у поточну вартість об'єкта. При цьому мають значення тривалість періоду одержання можливого доходу, ступінь і вид ризиків, що супроводжують даний процес. Перетворення майбутніх доходів у величину поточної вартості здійснюється за допомогою спеціальних коефіцієнтів - ставки дисконту або коефіцієнта капіталізації, що розраховуються за даними ринку. Ставка дисконту - це необхідна інвесторам ставка доходу на вкладений капітал у порівнянні за рівнем ризику об'єкти. Вона має розраховуватися з урахуванням впливу трьох факторів [29]: 1) наявності у багатьох підприємств різних джерел залученого капіталу, які вимагають різних рівнів компенсації; 2) необхідності урахування для інвесторів вартості грошей у часі; 3) фактора ризику або ступеня імовірності одержання очікуваних у майбутньому доходів. Існують різні методи визначення ставки дисконту, найбільш розповсюдженими з яких є: модель середньозваженої вартості капіталу (WАСС-Weighted Average Cost Capital) - для грошового потоку всього інвестованого капіталу; модель оцінки капітальних активів (САРМ – Capital Asset Pricing Model) - для грошового потоку власного капіталу; метод кумулятивної побудови (для грошового потоку для власного капіталу). Розрахунок ставки дисконту за методом середньозваженої вартості капіталу здійснюється за формулою: r = В (1 – ПП) + В (7.7) де r - ставка дисконту; В, В - вартість залучення позикового та власного капіталу відповідно; ПП - ставка податку на прибуток підприємства; , - відповідно частка позикового та частка власного капіталу в структурі капіталу підприємства. Відповідно до моделі оцінки капітальних активів ставка дисконту розраховується за формулою: r = R + (R - R) + S, (7.8) де R - безризикова ставка доходу; - коефіцієнт бета, який характеризує рівень систематичного ризику, пов'язаного з макроекономічними та політичними процесами, що відбуваються в країні; R - загальна прибутковість ринку в цілому; S - різні надбавки, пов'язані з ризиками інвестування в даний об'єкт. Методи оцінки об'єкта власності за доходом базуються на принципі очікування та відбивають майбутню прибутковість об'єкта власності, яка найбільшою мірою цікавить будь-якого гіпотетичного покупця, тому цей підхід є домінуючим як у зарубіжній, так і в українській оцінній практиці. Порівняльний підхід припускає визначення вартості об'єкта власності за результатами порівняння його характеристик із характеристиками аналогічних об'єктів, угоди купівлі-продажу за якими вже здійснилися, а ціна цих угод відома. Основою ефективного застосування методів порівняльного підходу є якісний вибір повної і достовірної інформації про об'єкти-аналоги, яка є доступною в умовах існування активного ринку порівнянних об'єктів власності. Таким чином, даний підхід заснований на застосуванні принципу заміщення, а вартість об'єкта власності за ним визначається мінімальною вартістю об'єкта з аналогічною корисністю. Сутність майнового підходу полягає у визначенні вартості об'єкта власності як різниці між вартістю всіх його активів, оцінених окремо, і сумою залученого капіталу. Якщо об'єктом оцінки виступають окремі активи підприємства, то правомірно говорити не про майновий підхід, а про витратний, сутність якого в даному випадку полягає в калькулюванні всіх витрат, пов'язаних із відтворенням цього активу. Інформація, необхідна для використання цього підходу включає дані про ціни на землю, будівельні специфікації, дані про рівень зарплати, вартості матеріалів, витрати на устаткування, прибуток і накладні витрати будівельників на місцевому ринку і т. ін. Міжнародні стандарти оцінки та Норми професійної діяльності оцінювача України вимагають застосування в процесі оцінки об'єктів власності декількох підходів із наступним узгодженням результатів. 7.3. Класифікаційна характеристика інформації, яка приймає участь в оцінці потенціалу підприємства Об'єктивність оцінки потенціалу підприємства значною мірою залежить від інформованості оцінювача та його здатності ефективно використовувати наявну інформацію. Державне регулювання оціночної діяльності, відповідно до ст. 23 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 року, полягає в забезпеченні формування та розвитку інфраструктури оцінки майна в Україні, об'єктивності та законності її проведення, у тому числі відповідності оцінки майна нормативно-правовим актам з оцінки майна, впровадження в практику оціночної діяльності міжнародних норм та правил оцінки майна, забезпеченні суспільних інтересів у питаннях оцінки майна, створення конкурентного середовища серед суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання та навчальних закладів, що здійснюють професійну підготовку оцінювачів, проведення оцінки майна органами державної влади та органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства. Основним органом державної влади, який здійснює державне регулювання оціночної діяльності в Україні, є Фонд державного майна України, який має також забезпечити широке інформування суспільства з питань оціночної діяльності, стану та особливостей ціноутворення на майно та майнові права в Україні. До саморегулівних організацій оцінювачів в Україні відноситься Українське товариство оцінювачів та Український інститут оцінки, які здійснюють повноваження з громадського регулювання оціночної діяльності. Cучасна нормативна база вже містить більш легітимні документи: -Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 року, який визначає правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів; -Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна та майнових прав», який визначає базові принципи та вимоги оцінки будь-якого типу майна, а також вимоги щодо порядку проведення оцінки та правил складання звітів про оцінку; -проект Національного стандарту №2 «Положення з оцінки нерухомого майна»; -на стадії розробки знаходяться проекти національних стандартів з оцінки нематеріальних активів, оцінки цілісних майнових комплексів, оцінки фінансових інтересів у вигляді часток в статутному фонді господарських товариств, а також пакетів акцій, оцінки машин і обладнання; -Методика оцінки вартості майна під час приватизації, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2000 р. № 1554, яка базується майже виключно на ринкових принципах оцінки майна, встановлює єдині підходи до оцінки державного та комунального майна у всіх випадках його відчуження, які передбачені законодавством України; -інші нормативно-правові акти, які розробляються з урахуванням вимог положень (національних стандартів) і затверджуються Кабінетом Міністрів України або Фондом державного майна України. Слід зазначити, що формування вітчизняної нормативної бази оцінки ґрунтується на Міжнародних стандартах оцінки (МСО), які містять базові визначення, пов'язані з оцінкою, та основні принципи здійснення оціночної діяльності. Основними джерелами зовнішньої інформації є програми уряду, законодавство, дані Держкомстату, інформаційні галузеві бюлетені, дані інформаційних служб, засоби масової інформації, бази даних мережі Internet, результати маркетингових досліджень відповідних відділів підприємства - об'єкта оцінки та його бізнес-план, а також особисті контакти оцінювача; внутрішня інформація; Інформація, що використовується в процесі оцінки, повинна відповідати таким вимогам: -релевантності - відповідності кількості та якості інформації вимогам, обумовленим цілями проведення оцінки; -достатності (повноти) - означає, що інформація повинна містити мінімальний, але достатній для ухвалення правильного рішення склад (набір показників). -комплексності - комплексне урахування зовнішніх і внутрішніх умов функціонування об'єкта; -актуальності - визначається ступенем збереження цінності інформації для прийняття рішень у момент її використання і залежить від динаміки зміни її характеристик та інтервалу часу, що пройшов з моменту виникнення даної інформації; -своєчасності - означає надходження інформації не пізніше заздалегідь призначеного моменту часу, погодженого з часом вирішення поставленої задачі; -точності - визначається ступенем близькості одержуваної інформації до реального стану об'єкта, процесу, явища і т. п.; -вірогідності - визначається властивістю інформації відбивати реально існуючі об'єкти з необхідною точністю. Література: (16, 22, 31( Тема 8. ОЦІНКА ВАРТОСТІ НЕРУХОМОГО МАЙНА План: 8.1. Особливості нерухомого майна як об'єкта оцінки 8.2. Порядок організації грошової оцінки землі по Україні 8.3. Оцінка вартості землі 8.4. Оцінка вартості будівель і споруд 8.1. Особливості нерухомого майна як об'єкта оцінки Нерухомість являє собою основу особистого існування для громадян і слугує базою для господарської діяльності та розвитку підприємств і організацій усіх форм власності. Нерухоме майно - це насамперед земля і земельні поліпшення, пов'язані зі зміною якісних характеристик земельних ділянок, зокрема з розміщенням на них будинків, споруд, об'єктів інфраструктури. Земля - специфічний засіб виробництва, що функціонує у всіх галузях народного господарства. Як засіб виробництва, земля характеризується певними особливостями, що безпосередньо впливають на оцінку її вартості: - не є результатом попередньої праці; - просторово обмежена; - не замінюється іншими засобами виробництва; - має незмінне місце розташування; - не схильна до зносу при правильному використанні; - територіально різноякісна; -кожна конкретна земельна ділянка характеризується специфічною тільки для неї корисністю; -практично у всіх сферах діяльності людини (крім сільського та лісового господарства) земля виступає, в основному, як просторовий операційний базис. Будинки та споруди як об'єкти нерухомого майна також характеризуються низкою особливостей: - нерозривно пов'язані з землею і не можуть бути переміщені в інше місце без заподіяння невиправного фізичного збитку; - зношуються; - в процесі оцінки їх вартості доцільне застосування узагальнюючих технічних характеристик, наприклад: 1м2 площі, 1м погонний довжини, 1м3 обсягу і т. ін.; - ринок нерухомості розвивається досить динамічно, тут найбільш сильно діє закон попиту та пропозиції, що сприяє застосуванню середніх цін для оцінки аналогічних об'єктів. У зв'язку з тим, що земля є одним з головних багатств суспільства, володіння яким визначає майновий і соціальний стан різних груп населення, то необхідний ефективний механізм правового регулювання різноманітних соціально-економічних відносин між юридичними та фізичними особами з приводу володіння, розпорядження та користування землею (надання в оренду, купівля-продаж, розподіл, організація використання, охорона і т. ін.). 8.2. Порядок організації грошової оцінки землі по Україні Правове регулювання оцінки землі здійснюється відповідно до Конституції України (254к/96-ВР), Земельного кодексу України (2768-14), Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» № 2658-ІП від 12 липня 2001 року, Закону України «Про оцінку земель» № 1378-ІУ від 11 грудня 2003 року, інших законів і нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них. Залежно від мети та методів проведення грошова оцінка земель поділяється на такі види: - нормативна; - експертна. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок - капіталізований рентний дохід із земельної ділянки, визначений за встановленими і затвердженими нормативами. Експертна грошова оцінка земельних ділянок - результат визначення вартості земельної ділянки та пов'язаних з нею прав оцінювачем (експертом з питань оцінки земельної ділянки) із застосуванням сукупності підходів, методів та оціночних процедур, що забезпечують збір та аналіз даних, проведення розрахунків і оформлення результатів у вигляді звіту. Експертна грошова оцінка земельних ділянок та прав на них проводиться з метою визначення вартості об'єкта оцінки. Експертна грошова оцінка земельної ділянки проводиться в такій послідовності: - збирання інформації, необхідної для проведення оцінки; - визначення ефективного використання земельної ділянки; - вибір та обґрунтування методичних підходів оцінки; - визначення варіантів значення оцінної вартості земельної ділянки за обраними методичними підходами та прийняття кінцевого значення оцінної вартості; - складання та затвердження звіту про експертну грошову оцінку; - подання звіту на експертизу до органу Держкомзему. 8.3. Оцінка вартості землі Експертна грошова оцінка земельної ділянки, відповідно до чинного законодавства, здійснюється на основі таких методичних підходів [29]: - капіталізація чистого операційного або рентного доходу (пряма і непряма) від використання земельних ділянок; - зіставлення цін продажу подібних земельних ділянок; - урахування витрат на земельні поліпшення. Методичний підхід, що базується на капіталізації чистого операційного або рентного доходу (фактичного або очікуваного) передбачає визначення розміру вартості земельної ділянки від найбільш ефективного її використання з урахуванням установлених обтяжень та обмежень. Чистий операційний дохід - різниця між прогнозованою сумою надходжень від використання земельної ділянки та операційними витратами, пов'язаними з одержанням валового доходу. Чистий операційний дохід визначається на основі аналізу ринкових ставок орендної плати за землю. Рентний дохід (земельна рента) - дохід, який можна отримати від землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки. Він розраховується як різниця між очікуваним доходом від продукції, одержуваної на земельній ділянці (фактичної або умовної), та виробничими витратами й прибутком виробника. Для поліпшеної земельної ділянки дохід від землі визначається шляхом розподілення загального доходу між її фізичними компонентами - землею та земельними поліпшеннями. Пряма капіталізація ґрунтується на припущенні про постійність та незмінність грошового потоку від використання земельної ділянки. При цьому вартість земельної ділянки визначається як відношення чистого операційного або рентного доходу до коефіцієнта капіталізації за формулою: , (8.1) де В3 - вартість земельної ділянки; Д - чистий операційний або рентний дохід; kкап - коефіцієнт капіталізації. Непряма капіталізація ґрунтується на припущенні про обмеженість та змінність грошового потоку від використання земельної ділянки протягом певного періоду з наступним її продажем на ринку. При цьому вартість земельної ділянки визначається як поточна вартість майбутніх доходів від її використання та продажу за формулою: , (8.2) де Дi - очікуваний чистий операційний або рентний доход за і-й рік; Р - поточна вартість реверсії (продажу в післяпрогнозному періоді); п - період (у роках), який враховується при непрямій капіталізації чистого операційного або рентного доходу. Коефіцієнт капіталізації визначається характерним співвідношенням між чистим операційним доходом та ціною продажу подібних земельних ділянок, шляхом розрахунку на основі норми віддачі на інвестований у земельну ділянку капітал, з урахуванням змін у вартості грошей або кумулятивним способом як сума безризикової процентної ставки, ризику на інвестування та ліквідність земельної ділянки. Коефіцієнт капіталізації для землі може бути визначений також як різниця між загальною ставкою капіталізації для поліпшеної земельної ділянки та нормою повернення капіталу з урахуванням питомої ваги вартості земельних поліпшень. За методичним підходом, що базується на зіставленні цін продажу подібних земельних ділянок і використовується в умовах розвинутого ринку землі та нерухомого майна, вартість земельної ділянки визначається на рівні цін, які склалися на ринку. Даний метод заснований на зіставленні й аналізі інформації про продаж аналогічних земельних ділянок, як правило, за останні 3-6 місяців. При цьому вартість земельної ділянки встановлюється шляхом внесення поправок до цін продажу подібних земельних ділянок, що ураховують відмінності в умовах угод та характеристиках, які впливають на вартість. Поправки визначаються на основі попарного порівняння або статистичного аналізу ринкових даних. Скоректована ціна продажу подібної земельної ділянки визначається за формулою: , (8.3) де Цзпскор - скоректована ціна продажу подібної земельної ділянки; Цзпфакт - фактична ціна продажу подібної земельної ділянки; т - кількість факторів порівняння; - різниця (поправка) в ціні (+,-) продажу подібної земельної ділянки стосовно ділянки, що оцінюється, за j-м фактором порівняння. Вартість земельної ділянки визначається як медіанне або модальне значення отриманих результатів. За основу визначення вартості земельних ділянок шляхом зіставлення цін продажу подібних земельних ділянок беруться ціни продажу тих ділянок, які за факторами, що впливають на їх вартість, достатньою мірою збігаються з ділянкою, яка оцінюється. Методичний підхід, що базується на врахуванні витрат на земельні поліпшення (метод абстрагування), використовується для оцінки поліпшених земельних ділянок або земельних ділянок, поліпшення яких передбачається, за умови найбільш ефективного їх використання (фактичного чи умовного). При цьому вартість земельної ділянки визначається як різниця між очікуваним доходом від продажу поліпшеної ділянки (або капіталізованим чистим операційним або рентним доходом від її використання) та витратами на земельні поліпшення за формулою: В3 = До - Вп, (8.4) де До - очікуваний дохід від продажу поліпшеної земельної ділянки або капіталізований чистий операційний або рентний дохід від її використання; Вп - витрати на земельні поліпшення. Розглянуті методи оцінки земельних ділянок мають і модифікації. Так, інтегрованим методичним підходом оцінки можна вважати метод залишку для землі, який ґрунтується на виділенні та капіталізації чистого операційного доходу від використання земельної ділянки, що входить до складу нерухомого майна (земельна ділянка, будівлі та споруди), використання якого, в свою чергу, створює дохід для власника. Для застосування методу залишку мають бути відомі: - вартість будівель і споруд; - чистий операційний доход, отриманий від використання землі, будівель і споруд; - коефіцієнти капіталізації для землі, будівель і споруд. Розрахунки цим методом виконуються в декілька етапів: 1. Визначається доход, що отримується від використання будівель і споруд, як добуток їхньої вартості та коефіцієнта капіталізації для будівель і споруд: ЧОДбуд = Вбуд kкапбуд (8.5) де В6уд - поточна вартість будівель і споруд; ЧОДбуд - чистий операційний доход, що приходиться на будівлі і споруди; kкапбуд - коефіцієнт капіталізації для будівель і споруд. Коефіцієнт капіталізації для будівель і споруд може бути отриманий як внесок на амортизацію грошової одиниці: kкапбуд = kпов + kз, (8.6) де kпов - коефіцієнт повернення (відшкодування) капіталу; kз - коефіцієнт капіталізації для землі. Капіталізація в цьому випадку здійснюється тільки за ставкою доходу на інвестиції без урахування відшкодування капіталу, тому що вважається, що земля не зношується. 2. Визначається залишок чистого операційного доходу, що приходиться на земельну ділянку: ЧОД3 = ЧОД - ЧОДбуд, (8.7) де ЧОД3 - чистий операційний доход, що приходиться на земельну ділянку; ЧОД - загальний чистий операційний доход. 3. Розраховується залишкова вартість землі шляхом капіталізації залишкового чистого операційного доходу від використання землі: (8.8) Певною модифікацією метода прямої капіталізації є метод середньозваженого коефіцієнта капіталізації, який ґрунтується на «пайовому» підході до оцінки. Розрахунки цим методом також виконуються в декілька етапів: 1. Приблизно розраховуються пропорції, у яких вартість нерухомості поділяється на вартість земельної ділянки та вартість будівель і споруд. Традиційно для цього використовуються дані про нормативні ціни землі та ціни на будівельні роботи. 2. Визначається середньозважений (загальний) коефіцієнт капіталізації - коефіцієнт, який використовується для капіталізації всього чистого операційного доходу. Він розраховується виходячи зі структури вартості об'єкта, тобто розподілу на вартість землі та вартість будівель і споруд, за формулою: kкап ср = kбуд дбуд + kз д (8.9) де kкап.ср - середньозважений (загальний) коефіцієнт капіталізації; дбуд , дз - частка будівель, споруд і земельної ділянки відповідно до загальної вартості. 3. Визначається вартість усього нерухомого майна методом капіталізації доходу: ВНМ = , (8.10) де ВНМ - вартість усього нерухомого майна. 4. Вартість земельної ділянки розраховується за допомогою часткового коефіцієнта: В3=Внм д3 , (8.11) Коли необхідно визначити вартість земельної ділянки, придатного для розбивки на окремі індивідуальні ділянки, використовується метод розбивки земельної ділянки. У процесі застосування методу виділяють наступні етапи: 1. визначаються кількість і розміри індивідуальних ділянок. Тут повинні враховуватися юридичні обмеження, фізичні вимоги, що стосуються розмірів, топографії, якості ґрунтів; 2. розраховується вартість освоєних ділянок за допомогою методу порівнянних продажів; 3. розраховуються витрати освоєння та витрати, пов'язані з продажем, інженерні витрати з розчищення, розмічування, остаточної підготовки землі, витрати на будівництво доріг, підземних інженерних комунікацій, оплата податків, комісійних за продаж і рекламу, а також розраховується розумний підприємницький прибуток; 4. складається графік освоєння та передбачування продажів; 5. визначаються величини виручки від продажу індивідуальних ділянок; 6. визначається чиста виручка від продажу шляхом вирахування витрат освоєння, витрат із продажу і підприємницького прибутку з прогнозованої виручки від продажу ділянок; 7. визначається ставка дисконту; 8. дисконтується чиста виручка від продажу земельних ділянок для розрахунку вартості земельної ділянки, розбитої на окремі ділянки. 8.4. Оцінка вартості будівель і споруд Наявність вільного ринку інформації щодо операцій з будівлями та спорудами дала значний поштовх розвитку його експертної оцінки в Україні. У загальновизнаній оціночній практиці існують три підходи для визначення вартості будівель і споруд, а саме: доходний, порівняльний та витратний. Використання доходного підходу передбачає застосування таких основних методів: - капіталізації доходів; - дисконтованих грошових потоків. Метод капіталізації доходів використовується для оцінки будівель і споруд, які є джерелами доходу власника. Доходи від володіння будівлями та спорудами можуть, наприклад, являти собою поточні та майбутні надходження від надання їх в оренду, плату за користування стоянками та гаражами, плату за встановлення реклами, доходи від можливого приросту вартості будівель і споруд при їх продажу в майбутньому. Основні етапи процедури оцінки методом капіталізації доходу такі: 1. Розрахунок сумарної величини ринкової орендної плати та інших доходів від володіння об'єктом оцінки за останній до дати оцінки (або будь-якого інший типовий) рік. Ця сумарна величина називається потенційним валовим доходом (ПВД) і визначається як доход, який може бути отриманий від об'єкта нерухомого майна за умов його 100%-го використання без урахування всіх втрат і витрат, на основі аналізу поточних ставок і тарифів, що існують на ринку нерухомості для порівняних об'єктів: ПВД = S Со+Дін, (8.12) де S - площа, що надається в оренду, м2; Со - орендна ставка за 1м2; Дін - інші доходи від володіння об'єктом оцінки. 2. Розрахунок можливих втрат від неповного завантаження будівель і споруд і втрат при збиранні платежів (наприклад, при несвоєчасному відновленні орендної угоди через зміну орендарів). 3. Розрахунок дійсного валового доходу (ДВД) шляхом зменшення потенційного валового доходу на величину можливих втрат (В): ДВД = ПВД - В. (8.13) 4. Розрахунок витрат, пов'язаних із нормальним функціонуванням об'єкта оцінки. Це операційні витрати (ОВ), які мають періодичний характер і поділяються на: - умовно-постійні (їх розмір фіксований і не залежить від ступеня експлуатаційного завантаження об'єкта – страхові збори, майнові податки); - умовно-змінні (їх розмір залежить від ступеня експлуатаційного завантаження об'єкта та рівня наданих послуг - комунальні витрати, витрати на утримання території, поточні витрати на управління, заробітна плата та податки з неї, рекламні, транспортні витрати та ін.); - витрати на заміщення (резерви, пов'язані із витратами на періодичну заміну компонентів поліпшень, які швидко спрацьовуються: водопровідної системи, каналізації, меблів, даху, телефонної системи та ін.). 5. Розрахунок чистого операційного доходу (ЧОД) за формулою: ЧОД = ДВД — ОВ (за винятком амортизаційних відрахувань). (8.14) 6. Розрахунок коефіцієнта капіталізації одним із доступних за умов наявної інформації методів (кумулятивної побудови, середньозваженої вартості, визначення суми ставки доходу на інвестиції та норми повернення інвестицій та ін.). 7. Оцінка вартості об'єкта нерухомості (Вон) за формулою: ВОН = (8.15) Метод дисконтованих грошових потоків застосовується для визначення поточної вартості майбутніх доходів, які можуть бути отримані від використання будівель і споруд і можливого їх продажу. Визначення обґрунтованої ринкової вартості на основі даного методу здійснюється в декілька етапів: 1) складається прогноз потоку майбутніх доходів за період володіння об'єктом оцінки; 2) розраховується прогнозна вартість оцінюваних будівель і споруд на кінець періоду володіння, тобто вартість реверсії (передбачуваного продажу), навіть якщо в дійсності продаж не планується; 3) розраховується ставка дисконту для оцінюваного об'єкта нерухомості на існуючому ринку; 4) здійснюється дисконтування майбутніх доходів у період володіння і прогнозованої вартості реверсії шляхом приведення потоку грошових коштів за кожен з майбутніх періодів до поточної вартості на основі використання теорії зміни вартості грошей у часі та підсумовування всіх поточних вартостей. Таким чином, (8.16) де Вон - вартість об'єкта нерухомості; Ді - очікуваний доход від володіння об'єктом за г-й рік; Р - поточна вартість реверсії; п - період (у роках), для якого прогнозується отримання доходів від володіння об'єктом. Вартість реверсії може визначатися: а) шляхом прямої капіталізації грошового потоку останнього прогнозного року. Величина коефіцієнта капіталізації в такому випадку залежить від конкретних умов ринку аналогічних об'єктів; б) з використанням моделі Гордона (якщо прогнозується отримання стабільних доходів в постпрогнозному періоді): (8.17) де Ді+1 - очікуваний доход від володіння об'єктом за 1-й рік постпрогнозного періоду; q - довгострокові темпи зростання очікуваних доходів. Витратний підхід до оцінки нерухомості застосовується з метою техніко-економічного обґрунтування нового будівництва, вибору найкращого та найбільш ефективного способу використання земельної ділянки, визначення профілю об'єкта нерухомості, заключного узгодження вартості об'єкта нерухомості, оцінки будівель спеціального призначення й об'єктів на «пасивних» секторах ринку, страхування, оподатковування майна фізичних і юридичних осіб, виділення частини майнового комплексу, на який буде накладений арешт і т. ін. Процедура оцінки ринкової вартості нерухомості за допомогою витратного підходу складається з наступних етапів: 1) оцінка вартості земельної ділянки, на якій знаходяться будівлі, споруди (якщо земельна ділянка орендована, то її вартість не оцінюється); 2) оцінка відновлювальної вартості або вартості заміщення будівель та споруд на дійсну дату оцінки. Відновлювальна вартість - вартість будівництва в поточних цінах на дійсну дату оцінки точної копії об'єкта оцінки з використанням таких же архітектурних рішень, будівельних конструкцій і матеріалів, а також з тією ж якістю будівельно-монтажних робіт, що й об'єкта оцінки. Вартість заміщення - вартість будівництва в поточних цінах на дійсну дату оцінки об'єкта з корисністю, еквівалентною корисності об'єкта оцінки, але з використанням сучасних матеріалів і відповідно до нових стандартів і планувальних рішень. При визначенні вартості відновлення або заміщення використовуються такі основні методи: - метод кошторисного розрахунку; - метод питомих витрат на одиницю площі або об'єму; - поелементний метод. Метод кошторисного розрахунку передбачає складання кошторисної документації на будівництво об'єкта нерухомості з зазначенням переліку будівельно-монтажних робіт і витрат за кожним видом робіт на заробітну плату, матеріали, електроенергію, інструменти, спеціальне оснащення і т.д., які повинні бути приведені до базисного рівня цін з наступною індексацією в рівень цін на дату оцінки. Це найбільш трудомісткий метод, але він може бути значно полегшений, якщо є первісна кошторисна документація на будівництво об'єкта. Якщо така документація відсутня, експерт-оцінювач може звернутися до послуг кошторисної організації, що розробить новий кошторис для об'єкта оцінки з використанням єдиних норм і розцінок, індексів цін на будівельно-монтажні роботи, будівельних нормативів і правил та іншої необхідної документації. Для розрахунку відновлювальної вартості нерухомості методом питомих витрат на одиницю площі або об'єму розробляються нормативи витрат на будівельні роботи (на 1м2 площі або 1м3 об'єму будівлі), які потім збільшуються на загальну площу або об'єм об'єкта оцінки. Норматив питомих витрат визначається на основі довідкових даних про витрати на будівництво аналогічних об'єктів. Суть поелементного методу полягає в тому, що будівлі розбиваються на окремі компоненти: фундамент, стіни та перегородки, перекриття, покрівля, підлога, прорізи, опоряджувальні роботи, інженерне устаткування та ін. Оцінювачем збираються дані витрат на 1м3, 1м2, 1 погонний метр, 1 нормо-годину за кожним елементом. Потім підсумовуванням поелементних витрат розраховується загальна вартість об'єкта нерухомості; 3) оцінка сукупного зносу будівель і споруд з урахуванням їх фізичного, функціонального, технологічного й економічного застарівання. В оцінній діяльності під сукупним зносом розуміють втрати вартості об'єкта, викликані фізичним руйнуванням, функціональним застаріванням і різними зовнішніми факторами. При витратному підході знос використовується для урахування розходжень у характеристиках нового й оцінюваного об'єкта нерухомості. Фізичний знос - втрата вартості об'єкта нерухомості, що відображає зміну його фізичних властивостей з часом під впливом експлуатаційних і природних факторів, які спричиняють скорочення життя та корисності об'єкта. Фізичний знос може бути усуваним (якщо витрати на поточний ремонт об'єкта нерухомості менші за вартість, що додається до вартості об'єкта за рахунок його проведення) і неусуваним (якщо витрати на його усунення більші за вартість, що додається до вартості об'єкта за рахунок його усунення). Фізичний знос усуваний розраховується на основі вартості витрат на проведення ремонтних робіт з його усунення. Фізичний знос неусуваний розраховується на основі залишкової вартості елементів власності, витрати на виправлення яких перевищують величину додавання до вартості майна за рахунок їхнього виправлення. На практиці використовуються такі основні методи розрахунку фізичного зносу об'єктів нерухомості: - експертний; - вартісний; - нормативний (бухгалтерський). Використання експертного методу оцінки зносу передбачає, що експерт оглядає кожен елемент будівлі та на основі результатів огляду визначає процент зносу та його вартісну величину за кожним елементом. Вартісній метод розрахунку використовується для розрахунку фізичного зносу довгострокових елементів будівель і споруд (фундаменту, стін, перекриттів і полягає у визначенні витрат на відтворення цих елементів будівель. Нормативний (бухгалтерський) метод визначення фізичного зносу будівель передбачає використання діючих на момент оцінки норм амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних фондів. Функціональний знос - втрата вартості об'єкта нерухомості, пов'язана з його невідповідністю сучасним стандартам з точки зору функціональної корисності (застаріла архітектура, нераціональність планування, інженерного забезпечення і т. ін.). Формою функціонального зносу є технологічне застарівання, під яким розуміють втрату вартості об'єкта, викликану змінами в технології, через які об'єкт стає більш дорогим в експлуатації. Функціональний знос викликається, як правило, недоліками, що вимагають створення додаткових елементів в існуючому об'єкті нерухомості, заміни або модернізації окремих елементів нерухомого майна, наявністю «надполіпшень» (елементів, що вимагають ліквідації). Функціональний знос, так само, як і фізичний, може бути усувним і неусувним. До усувного функціонального зносу можна віднести відновлення вбудованих шаф, водяних і газових лічильників, сантехнічного обладнання, покриття підлоги й ін. Критерієм усувності зносу є порівняння величини витрат на ремонт із величиною додатково отриманої вартості. Величина усуваного функціонального зносу визначається як різниця між потенційною вартістю будівлі на момент її оцінки з поновленими елементами та її ж вартістю на ту ж дату оцінки без поновлених елементів. Неусуваний функціональний знос означає зменшення вартості будівлі під впливом факторів, пов'язаних як з надлишком, так і з бракуванням якісних характеристик будівлі. Наприклад, на орендному ринку більшим попитом користуються двокімнатні квартири порівняно з однокімнатними. Величину даного виду зносу розраховують як величину втрат орендної плати від надання в оренду цих квартир, помножену на мультиплікатор орендної плати (відношення ціни продажу власності до потенційної орендної плати за неї), характерний для даного виду квартир. Таким чином, величина неусуваного функціонального зносу визначається шляхом капіталізації втрат орендної плати. Зовнішній знос (економічне застарівання) - втрата вартості об'єкта нерухомості, викликана зовнішніми факторами, наприклад, скороченням ділової активності в районі розміщення об'єкта, діями місцевої адміністрації в напрямку посилення податкового тиску, змінами на ринку зайнятості, незручним розташуванням щодо транспортних магістралей, комунальних служб, об'єктів торгівлі і т. ін. Способом виміру зовнішнього зносу є аналіз парних продажів (коли на ринку нерухомості продаються два порівнянних об'єкти, один з яких має ознаки зовнішнього впливу, іншій - ні). Різниця в цінах дозволяє зробити висновок про величину зовнішнього зносу об'єкта оцінки. Іншим способом виміру зовнішнього зносу є порівняння доходів від орендної плати двох об'єктів, аналогічних оцінюваному, на один із яких здійснюється негативний вплив. Капіталізація втрат доходу від порівняння цих двох об'єктів буде характеризувати величину зовнішнього зносу. Для визначення величини сукупного зносу в оцінній практиці використовують наступні методи: - метод «строку життя»; - метод розбивки. Сутність методу «строку життя» - полягає в припущенні, що втрати вартості об'єкта за рахунок фізичних руйнувань, функціонального застарівання та різних зовнішніх факторів пропорційні його віку. У цьому зв'язку в оцінній практиці прийнято виділяти: - термін фізичного життя об'єкта (Сфж) - період часу, протягом якого об'єкт власності реально існує (від дати введення в експлуатацію і до моменту його руйнування); - термін економічного життя об'єкта (Сеж) - період часу, протягом якого об'єкт власності додає вартість до сукупної вартості майна, враховуючи й отримання прибутку від його використання (від дати введення в експлуатацію і до того моменту, коли поліпшення перестають додавати вартість до сукупної вартості майна); - ефективний вік об'єкта (Веф) - вік «на скільки років виглядає об'єкт власності» з урахуванням його технічного стану, зовнішнього вигляду, дизайну й економічних факторів, що впливають на його вартість; - термін економічного життя, що залишився, (Сзал) - період часу від дати оцінки до кінця економічного життя, тобто до дати, коли внесок об'єкта у сукупну вартість стає рівним нулю внаслідок старіння). З урахуванням перелічених періодів у процесі експлуатації об'єкта нерухомості процент сукупного зносу у відновлювальній вартості (С3% ) розраховується за формулою: С3% = 100 % (8.18) Метод розбивки при визначенні величини сукупного зносу (С3) передбачає окремі розрахунки за всіма видами зносу: фізичного (усуваного та неусуваного, Зфіз), функціонального (усувного та неусуваного, Зфункц), зовнішнього (3зовн), та підсумовування результатів: СЗ =Зфіз + Зфункц + Ззовн. (8.19) Порівняльний підхід до оцінки нерухомості базується на порівняльному аналізі цін продажу об'єктів, подібних до об'єкта оцінки, та внесенні відповідних коректувань з метою урахування відмінностей між об'єктами-аналогами й об'єктом оцінки, у результаті чого визначається вартість останнього. Даний підхід найбільш ефективний в умовах розвиненого ринку нерухомості, тому що він базується на факті наявності повної і достовірної інформації про технічні характеристики та ціни продажів аналогічних об'єктів. Порівняльний підхід представлений двома основними методами: - порівняння продажів; - валового рентного мультиплікатора. Метод порівняння продажів заснований на зіставленні й аналізі інформації про продаж аналогічних об'єктів нерухомості, як правило, за останні декілька місяців. Основним принципом методу порівняльних продажів є принцип заміщення, відповідно до якого за умов наявності на ринку декількох схожих об'єктів нерухомості раціональний інвестор не заплатить більше суми, у яку обійдеться придбання нерухомості аналогічної корисності. Метод порівняння продажів включає такі етапи: 1) вивчення стану та тенденцій розвитку ринку нерухомості й особливо того сегмента, до якого належить об'єкт оцінки; виявлення об'єктів нерухомості, найбільш порівнянних з оцінюваним, які були продані недавно (не менше 3-5 порівнянних продажів), і збір інформації. 2) перевірка інформації про угоди. Цей етап припускає перевірку таких даних: мотивація угоди, ступінь інформованості учасників угоди, типовість умов фінансування, достатність часу експозиції об'єкта, наявність спеціальних умов продажу; 3) порівняння кожного об'єкта-аналога з об'єктом оцінки і внесення поправок у ціни продажів порівнянних об'єктів Процес такого порівняння включає два компоненти: - елементи порівняння; - одиниці порівняння. Відповідно до класифікації Харрісона елементи порівняння - це: а) умови фінансування (розмір платежів за процентами, термін кредиту, величина та вартість закладеного майна); б) умови продажу (обставини, за яких продавець і покупець приймають свої рішення щодо продажу та придбання конкретного об'єкта нерухомості); в) ринкові умови (активність ринку, стадія життєвого циклу об'єкта та ринкового сегмента в цілому); г) місце розташування (район розміщення (житловий, діловий, промисловий і т. ін.), екологічна привабливість, ступінь розвитку транспортної інфраструктури та комунікацій); д) фізичні характеристики (фізичні параметри, якість будівництва й експлуатації, функціональна придатність). Одиницями порівняння для нерухомості в оцінній практиці є, як правило, ціна одиниці виміру об'єктів (1м2 жилої або загальної площі, 1м3, 1га, 1 фронтальний метр) або ціна за одиницю, яка приносить доход (наприклад, за одне місце автостоянки в гаражі, одне посадкове місце в спортивному комплексі, ресторані або театрі). Поправками називаються коректування, які вводяться в ціну продажу об'єкта-аналога в процесі приведення його ціноутворюючих характеристик до характеристик оцінюваного об'єкта. Поправки можуть бути: процентні - застосовуються, коли важко визначити точні абсолютні величини поправок, наприклад, для врахування особливостей місця розташування, якості будівництва, умов фінансування або часу продажу об'єктів-аналогів і об'єкта оцінки. Такі поправки відносяться до ціни продажу аналога в цілому або ціни продажу його одиниці порівняння; грошові - пов'язані з додатковими поліпшеннями об'єктів (наявністю ремонту, телефону, додаткових приміщень і т. д.) і враховуються в ціні об'єкта оцінки шляхом додавання або вирахування абсолютної величини поправки з ціни продажу порівнянного об'єкта нерухомості в цілому або ціни продажу його одиниці порівняння. Метод валового рентного мультиплікатора. Валовий рентний мультиплікатор - це відношення продажної ціни об'єкта до потенційного або дійсного валового доходу, що отриманий від експлуатації об'єкта нерухомості. ВРМ = , (8.20) де ВРМ - валовий рентний мультиплікатор; Цанал - ціна продажу аналога. Застосування методу здійснюється в такій послідовності: 1. Підраховується ринковий рентний доход від об'єкта нерухомості, що оцінюється. 2. Розраховується валовий рентний мультиплікатор для об'єктів-аналогів. 3. Розраховується ймовірна вартість об'єкта оцінки за формулою: Вон = ПВДон ВРМ, (8.21) де ПВД0Н - потенційний валовий доход об'єкта нерухомості, що оцінюється. Література: (16, 22, 27, 31( Тема 9. ОЦІНКА ВАРТОСТІ МАШИН І ОБЛАДНАННЯ План: 9.1. Необхідність і особливості оцінки техніко-технологічного потенціалу підприємства. 9.2. Класифікація об'єктів оцінки. 9.3. Методичні підходи до оцінки машин і обладнання. 9.1. Необхідність і особливості оцінки техніко-технологічного потенціалу підприємства Техніко-технологічний потенціал підприємства реалізується безпосередньо у виробничому процесі і поряд з кадровим потенціалом складає основу цього процесу. Техніко-технологічну основу будь-якого підприємства складають машини й обладнання, які в економічній літературі називаються також активною частиною основних фондів. Саме вони складають значну частину майнового комплексу підприємства та виступають як об'єкти оцінки техніко-технологічного потенціалу. Цілі оцінки машин і обладнання різноманітні і можуть бути пов'язані з операціями їх купівлі-продажу, дарування, спадкування, безоплатної передачі, страхування, застави, оренди, ліквідації майнового комплексу підприємства, переоцінки і т. ін. В практиці оцінної діяльності все різноманіття цілей оцінки машин і обладнання залежно від ступеня розмежування процесу оцінки машин і обладнання й інших видів майна підприємства може бути зведене до трьох різних цільових настанов: 1) незалежна від інших видів майна оцінка машин і обладнання. Як об'єкт такої оцінки звичайно виступають окремі інвентарні одиниці, що являють собою закінчені предмети або комплекси предметів із усіма пристосуваннями, приналежностями, що відносяться до об'єкта оцінки. Метою визначення їхньої ринкової вартості є купівля-продаж, надання в оренду, лізинг, заставу і т. ін. У цьому випадку має місце оцінка «розсипом». 2) оцінка безлічі умовно-незалежних одна від одної одиниць машин і обладнання як один з етапів оцінки (переоцінки) основних фондів. У цьому випадку має місце оцінка «потоком» або «групова оцінка»; 3) оцінка машин і обладнання як один з етапів оцінки підприємства в цілому (при його купівлі-продажу, перерозподілі прав власності або ліквідації). За таких умов первинними об'єктами оцінки, як правило, виступають уже не окремі інвентарні одиниці, а цілі технологічні комплекси, що складаються з машин і допоміжних пристроїв з урахуванням наявних виробничо-технологічних зв'язків як між їх окремими елементами, так і з оточуючою їх інженерно-технічною інфраструктурою. Такі технологічні комплекси виділяються в єдину систему або за технологією виробництва кінцевої продукції, або за місцем їх встановлення - корпус, цех, ділянка і т. ін. У даному випадку має місце «системна оцінка» або «оцінка виробничо-технологічних систем». Вибір первинного об'єкта оцінки впливає на вид вартості, яку необхідно визначити в процесі оцінки, і методи її визначення. Та сама інвентарна одиниця може оцінюватися і як самостійний об'єкт, і в складі деякої групи або системи. Сумарна оцінна вартість усієї сукупності таких одиниць буде при цьому різною, тому що різна їх корисність. 9.2 Класифікація об'єктів оцінки З науково-технічної точки зору до машин і обладнання відносяться пристрої, що перетворюють енергію, матеріали й інформацію. З економічної точки зору машинами й обладнанням вважаються всі види активної частини основних фондів; що безпосередньо впливають на предмет праці, тобто силові та робочі машини й обладнання, транспортні засоби, виробничий і господарський інвентар, а в окремих випадках і дорогий інструмент. У зв'язку з різноманіттям видів, марок, моделей, класів машин і обладнання важливою проблемою є їх класифікація, яка в процесі оцінки їх вартості здійснюється за такими ознаками: 1. за видом основних засобів - виробничі та невиробничі основні засоби залежно від їх входження до складу відповідних підрозділів підприємства; 2. за стадією життєвого циклу об'єктів оцінки - нові, добре відомі моделі, машини й обладнання, що зарекомендували себе на ринку, застарілі моделі і зразки; 3. за правом власності - об'єкти, що знаходяться в державній, комунальній або приватній формах власності; 4. за способом придбання та походження - об'єкти, придбані на відкритому ринку, з аукціону, безоплатно передані, такі, що надійшли в результаті дарування і т. ін.; 5. за ступенем універсальності - стандартизовані, серійні та нестандартизовані об'єкти (наприклад, спеціальне обладнання власного виробництва); 6. відповідно до діючого порядку нарахування амортизації: - група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, у тому числі житлові будинки та їх частини, вартість капітального поліпшення землі; - група 2 - автомобільний транспорт та вузли до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них; - група 3 - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1,2 і 4; - група 4 - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичної обробки інформації, їх програмне забезпечення, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони, мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів); 7. за функціональним призначенням відповідно до функціональної та галузевої класифікації. У даному випадку угруповання обладнання здійснюється на основне технологічне, допоміжне, автотранспортне або офісне, а також виробничий і господарський інвентар. Кожну групу можна розглядати в рамках тієї або іншої галузі функціонування; 8. відповідно до діючого Державного класифікатору України «Класифікація основних фондів ДК 013-97», затвердженому наказом Державного Комітету України по стандартизації, метрології і сертифікації від 19.08.97 р. № 507. При цьому всі об'єкти основних фондів поділяються на три великі групи: - транспортні засоби, включаючи вантажні та легкові автомобілі; меблі, офісне обладнання; побутові електромеханічні прилади й інструменти; інформаційні системи, включаючи електронно-обчислювальні й інші машини для автоматичної обробки інформації; - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої (пристрої електропередачі, зв'язку та всі види трубопроводів); - інші основні фонди, що не ввійшли в групи 1 і 2, включаючи сільськогосподарські машини та знаряддя, робоча та продуктивна худоба, багаторічні насадження. У кожній групі окремо виділяються підгрупи, які при подальшій деталізації розбиваються на класи. Така класифікація актуальна в процесі індексної переоцінки основних фондів. 9.3. Методичні підходи до оцінки машин і обладнання В процесі оцінки машин і обладнання використовуються методи доходного, порівняльного та витратного підходів. Доходний підхід в оцінці машин і обладнання базується на оцінці очікувань інвестора та передбачає розрахунок поточної (дисконтованої) вартості доходів, які за прогнозами можуть бути отримані від володіння об'єктом. Використання методів доходного підходу передбачає здійснення розрахунків у такій послідовності: 1. Розрахунок чистого операційного доходу від функціонування виробничо-технологічної системи (підприємства в цілому, цеху або ділянки). 2. Визначення за допомогою методу залишку частини доходу, що може бути локалізований і співвіднесений з оцінюваними машинами й обладнанням. 3. Визначення вартості об'єктів машин і обладнання за допомогою методів дисконтування або капіталізації. При використанні витратного підходу вартість машин і обладнання визначається витратами на їх створення, придбання й установку. Цей підхід застосовується, в основному, під час оцінки спеціальних об'єктів, що не мають близьких аналогів. Базою розрахунків у цьому випадку, так само як і під час оцінки будівель і споруд, є вартість відновлення або вартість заміщення, яка потім коректується на величину сукупного зносу. Під вартістю відновлення машин і обладнання розуміють вартість відтворення їх повної копії в поточних цінах на дату оцінки або вартість придбання нового об'єкта, цілком ідентичного (функціонально, конструктивно та параметрично) об'єкту оцінки в поточних цінах. Вартість заміщення машин і обладнання - мінімальна вартість придбання аналогічного нового об'єкта в поточних цінах. Витратний підхід до оцінки вартості (відновлення або заміщення) машин і обладнання реалізується в методах: - розрахунку за ціною однорідного об'єкта ; - поелементного (поагрегатного) розрахунку; - індексному (трендовому); - розрахунку вартості за укрупненими нормативами. Метод розрахунку за ціною однорідного об'єкта заснований на коректуванні собівартості конструктивно подібного об'єкта виходячи з припущення, що величини собівартості виготовлення об'єкта оцінки й однорідного об'єкта формуються під впливом загальних виробничо-технологічних факторів. Розрахунки за даним методом здійснюються в такій послідовності: 1) вибір об'єкта, однорідного з об'єктом оцінки за технологією виготовлення, використовуваними матеріалами, конструкції. Ринкова ціна такого об'єкта повинна бути відомою; 2) визначення рентабельності однорідного об'єкта. Для спрощення розрахунків припустимо приймати коефіцієнт рентабельності (К) для продукції, що користується підвищеним попитом, в інтервалі 0,25 - 0,35; для продукції, що має середній попит - 0,1-0,25; для низькорентабельної продукції -0,05 - 0,1. Якщо ж об'єкт не користується попитом на ринку, то Крент = 0, а вартість такого об'єкта знаходитися на рівні його собівартості; 3) розрахунок повної собівартості однорідного об'єкта за формулою: Сп = , (9.1) де Сп - повна собівартість виробництва однорідного об'єкта; ПДВ - ставка податку на додану вартість; ПП - ставка податку на прибуток; К - показник рентабельності продукції; Цод - ціна однорідного об'єкта. 4. розрахунок повної собівартості об'єкта оцінки. Для цього в собівартість однорідного об'єкта вносяться коректування, що враховують розходження в конструктивних параметрах об'єктів. Сп = Сп , (9.2) де Сп - повна собівартість виробництва оцінюваного об'єкта; Коц, Код - конструктивний параметр об'єкта оцінки й однорідного об'єкта відповідно; 5. розрахунок повної відновлювальної вартості об'єкта оцінки (без ПДВ): Воц = , (9.3) де Воц - повна відбудовна вартість об'єкта оцінки. Метод поелементного (поагрегатного) розрахунку використовується у випадках, коли гіпотетично оцінюваний об'єкт можна зібрати власними силами з наявних на ринку складових частин, ціни на які відомі. Застосування даного методу здійснюється в декілька етапів: 1. Складання переліку основних складових частин об'єкта оцінки (комплектуючих вузлів, агрегатів, блоків, пристроїв). 2. Збір цінової інформації за кожною складовою частиною та її приведення до дати оцінки (шляхом індексації). 3. Розрахунок повної собівартості об'єкта оцінки за формулою: Сп = К +В, (9.4) де Сп - повна собівартість об'єкта оцінки; В - ринкова вартість і-го комплектуючого вузла, агрегату, блоку, пристрою; К - кількість і-х комплектуючих вузлів, агрегатів, блоків, пристроїв; В - вартість збирання. 4. Розраховується відновлювальна вартість об'єкта оцінки за формулою: Воц = , (9.5) де Воц - повна відбудовна вартість об'єкта оцінки. Індексний (трендовий) метод оцінки. Застосування даного методу засновано на актуалізації базової вартості об'єкта оцінки (первісної балансової або відновлювальної вартості за попередньою переоцінкою) на дату оцінки за допомогою індексу зміни цін або динамічних рядів індексів цін для відповідної групи машин або обладнання за відповідний період. Воц = Вбаз І, (9.6) де Вбаз - базова вартість об'єкта; І - індекс (динамічний ряд індексів) зміни цін. Як індекси цін, що використовуються для приведення вартості машин і обладнання до дати оцінки, можуть застосовуватися: зведений індекс цін виробників промислової продукції, індекси інфляції, застосовувані для індексації вартості основних фондів, середні індекси цін по галузях і товарних групах, що розробляються Держкомстатом України, індекси загальної інфляції та валютні курси. Метод розрахунку вартості за укрупненими нормативами дозволяє за наявності технологічної спільності серед різнотипних машин і обладнання розраховувати собівартість за єдиною методикою та єдиними укрупненими нормативами виробничих витрат. Під нормативами витрат розуміють відносні або питомі показники, що характеризують витрати будь-якого ресурсу на одиницю фактора, що впливає на ці витрати. Такі фактори вибираються залежно від специфіки об'єкта та його виробництва. Нормативи, що поєднують кілька статей витрат, вважаються укрупненими. Після розрахунку відновлювальної вартості машин і обладнання на дату оцінки розраховується величина сукупного зносу: фізичного, функціонального та зовнішнього. Для оцінки фізичного зносу використовуються методи строку життя або укрупненої оцінки технічного стану. Процент фізичного зносу при застосуванні методу строку життя, як і при розрахунку зносу будівель і споруд, розраховується як відношення ефективного віку машин і обладнання до строку їх економічного життя. Використання методу укрупненої оцінки технічного стану засновано на експертній оцінці процента фізичного зносу за спеціальною оціночною шкалою (табл. 9.1). Функціональний знос - втрата вартості об'єкта, викликана або появою більш дешевих машин і обладнання, або виробництвом більш економічних і продуктивних аналогів і визначається, як правило, експертно. Зовнішній знос пов'язаний із втратою вартості об'єкта в результаті зміни стану зовнішнього середовища і визначається методом парних продажів як різниця в цінах продажів двох об'єктів, один з яких має ознаки зовнішнього зносу, а інший - ні. Таблиця 9.1. Оціночна шкала для визначення фізичного зносу машин і обладнання Фізичний знос, % Оцінка технічного стану Загальна характеристика технічного стану
0-20 Добре Ушкоджень і деформацій немає. Є окремі несправності, що не впливають на експлуатацію елемента, і усуваються в період поточного ремонту.
21-40 Задовільне Елементи в цілому придатні для експлуатації, однак вимагають ремонту вже на даній стадії експлуатації.
41-60 Незадовільне Експлуатація елементів можлива лише за умов проведення ремонту
Продовж. табл. 9.1 61-80 Аварійне Стан елементів аварійний. Виконання елементами своїх функцій можливе лише за умов проведення спеціальних охоронних робіт або повної заміни цих елементів
81-100 Непридатне Елементи знаходяться в не придатному до експлуатації стані
Порівняльний підхід передбачає визначення ринкової вартості на основі інформації про сформовані ціни на аналогічні машини й обладнання, угоди з купівлі-продажу яких не є одиничними. Даний підхід реалізується в таких методах: - прямого порівняння (ринкових порівнянь); - статистичного моделювання ціни. Метод ринкових порівнянь є найбільш універсальним і очевидним під час проведення оцінки машин і обладнання в умовах наявності ефективно функціонуючого ринку та різноманітної інформації про нього. Практичне застосування цього методу передбачає: 1. Аналіз ринку машин і обладнання та збір цінової інформації. Джерелами такої інформації можуть бути каталоги машин і обладнання, цінові довідники, газети, журнали, довідкові ціни, розповсюджувані через комп’ютерні мережі, біржові бюлетені, тендерна документація, періодичні виставки та ярмарки виробників машин і обладнання і т. ін. 2. Виявлення аналогів і визначення ступеня їх подібності з об'єктом оцінки. Основними вимогами, що висуваються до аналога, є його тотожність об'єкту оцінки за функціональним призначенням, повна кваліфікаційна подібність та часткова конструкторська подібність. 3. Внесення поправок до цін аналогів і одержання підсумкової ринкової вартості об'єкта оцінки за формулою: В0 = Ван К1 К2.. К І (9.7) де Во - вартість об'єкта оцінки; Важ - вартість аналога; К К ...К - поправочні коефіцієнти; І - індекс цін за період між датою оцінки і датою продажу аналога. Розрахунок поправочних коефіцієнтів (Кj) на технічні параметри здійснюється за формулою (якщо j-а характеристика збільшує величину оціночної вартості об'єкта): K = , (9.8) де П(о)-а характеристика об'єкта оцінки; П(а)-а характеристика аналога. Розрахунок поправочних коефіцієнтів (Кj) на технічні параметри здійснюється за іншою формулою (якщо j-а характеристика зменшує величину оціночної вартості об'єкта): Загальна поправка на технічні параметри розраховуються за формулою: К = (9.9) Якщо аналогами виступають кілька об'єктів, то для кожного з них здійснюються розрахунки за формулами 9.6-9.9, а отримані результати усереднюються.: Метод статистичного моделювання ціни передбачає розгляд об'єкта оцінки як представника певної сукупності однорідних об'єктів з відомими цінами. Для цієї сукупності розробляється парна (однофакторна) або багатофакторна регресійна модель залежності ціни від одного або декількох споживчих параметрів. Одержувана в результаті розрахунків середньостатистична ціна коректується за допомогою коректувальних коефіцієнтів. Література: (1, 16, 31( Тема 10. ОЦІНКА НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ План: 10.1. Сутність і класифікація нематеріальних активів підприємства. 10.2. Особливості оцінки вартості нематеріальних активів. 10.3. Оцінка ринкової вартості нематеріальних активів. 10.1. Сутність і класифікація нематеріальних активів підприємства У майновому потенціалі підприємств неухильно зростає роль нематеріальних (неосяжних) активів. Відповідно до визначення, що міститься в Міжнародних стандартах оцінки МСО 2003, неосяжні (нематеріальні) активи являють собою інтереси, що містяться в нематеріальних об'єктах (навичках менеджменту та маркетингу, кредитних рейтингах, гудволі та різноманітних юридичних правах або інструментах (товарних знаках, авторських правах, франшизах, патентах, контрактах). Основними економічними властивостями нематеріальних активів є такі: - не мають матеріального змісту (або матеріально-речовинна форма яких не має істотного значення в процесі їхнього використання); - забезпечують власникам права та привілеї; - створюють для власників певну вигоду. Класифікація нематеріальних активів здійснюється за такими напрямками: І. За складом нематеріальні активи підрозділяють на чотири основні групи: - інтелектуальна власність; - майнові права; - відкладені, або відстрочені, витрати; - гудвіл.. Інтелектуальна власність - виключне право фізичної або юридичної особи на результати інтелектуальної діяльності та прирівняні до них засоби індивідуалізації юридичної особи, індивідуалізації продукції, виконуваних робіт або послуг (фірмове найменування, товарний знак, знак обслуговування і т. ін.). До інтелектуальної власності відносять: 1) об’єкти інтелектуальної власності (ОІВ), що охороняються патентами та свідоцтвами Укрпатенту: об’єкти промислової власності (винаходи, промислові знаки, корисні моделі, заходи для припинення несумлінної конкуренції), засоби індивідуалізації (товарні знаки, знаки обслуговування та найменування місць походження товарів) і селекційні досягнення; 2) об’єкти авторського права або суміжних прав: усі види наукових, літературних, художніх творів, програмні продукти для ЕОМ і бази даних, топології інтегральних мікросхем (зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розташування сукупності елементів інтегральної мікросхеми і зв’язків між ними), твори науки, літератури та мистецтва), фонограми та відеограми, програми телерадіоорганізацій; 3) об’єкти прав на секрети виробництва («ноу-хау»), підтверджені документами підприємства. Секрет виробництва - це технічна, організаційна або комерційна інформація, що захищається від незаконного використання третіми особами, за умов, що інформація має дійсну або потенційну комерційну цінність через її невідомість третій особі, до цієї інформації немає вільного доступу, власник інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності. Такими об'єктами можуть бути результати науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектних і виробничих робіт; конструкторська, технологічна, проектна, економічна, юридична й інша документація, призначена до використання у виробництві та реалізації товарів і послуг; незапатентовані винаходи, формули, рецепти, сполуки, розрахунки, дослідні зразки, результати іспитів і дослідів; системи організації виробництва, маркетингу, управління якістю продукції та послуг, системи управління кадрами, фінансами, політикою капіталовкладень; виробничий досвід і навчання персоналу; інші об'єкти, що охороняються ліцензійними, авторськими або іншими договорами на придбання прав на об'єкти інтелектуальної власності, укладені в порядку, встановленому законодавством. Майнові права - права користування земельними ділянками, природними ресурсами, водяними об'єктами, підтвердженням яких є ліцензія, орендні права. Відкладені, або відстрочені, витрати - організаційні витрати, що здійснюються в момент створення підприємства (наприклад, витрати, пов'язані з утворенням юридичної особи - гонорари юристам за складання установчих документів, послуги за реєстрацію фірми і т. ін.). Гудвіл може бути визначений як сукупність тих елементів бізнесу або персональних якостей, які стимулюють клієнтів продовжувати користуватися послугами даного підприємства або даної особи і приносять фірмі прибуток понад того, який потрібний для одержання розумного доходу на всі інші активи підприємства, включаючи доход на всі інші нематеріальні активи, що можуть бути ідентифіковані й окремо оцінені. Часто гудвіл розглядається як вартість ділової репутації підприємства, його ділових зв'язків, популярності найменування, товарного знаку. ІІ. За строком корисного використання виділяють нематеріальні активи: - функціонуючі (працюючі) – об’єкти, використання яких приносить підприємству доход у дійсному періоді; - не функціонуючі (непрацюючі) – об’єкти, що не використовуються з якихось причин, але можуть використовуватися в майбутньому. ІІІ. За оборотністю (тривалістю використання) виділяють нематеріальні активи: - поточні – об’єкти, що використовуються в діяльності підприємства не більше року, тому що швидко втрачають свою споживчу вартість. Вони включаються в поточні витрати підприємства; - довгострокові – об’єкти нематеріальних активів, що використовуються в діяльності підприємства більше року. Їх вартість частинами переноситься на вартість на вартість виробленого з їх допомогою продукту (амортизується). ІV. За ступенем відчуження нематеріальні активи поділяються на: - відчужувані – об’єкти нематеріальних активів, що здатні цілком передаватися при їх продажу, передаванні, оренді; - невідчужувані – об’єкти нематеріальних активів, що залишаються у власності підприємства-власника при частковому переданні прав на їх використання. V. За ступенем впливу на фінансові результати підприємства: - об’єкти нематеріальних активів, здатні приносити доход безпосередньо, за рахунок упровадження їх в експлуатацію; - об’єкти нематеріальних активі, які опосередковано впливають на фінансові результати. VІ. За ступенем правової захищеності: - нематеріальні активи, що захищаються охоронними документами (авторськими правами); - нематеріальні активи, не захищені охоронними документами (авторськими правами). VІІ. За ступенем вкладення індивідуальної праці працівниками даного підприємства нематеріальні активи поділяються: - власні – об’єкти, що розроблені особисто працівниками або засновниками підприємства; - пайові – об’єкти, розроблені разом з іншими фізичними або юридичними особами на пайових умовах; - придбані зі сторони – об’єкти, що отримані від інших фізичних або юридичних осіб, за плату або безоплатно. 10.2. Особливості оцінки вартості нематеріальних активів Проблема комерційного використання об'єктів нематеріальних активів прямо пов'язана з необхідністю їх вартісної оцінки, що може проводитися з метою: - купівлі-продажу прав на об'єкти інтелектуальної власності або ліцензій на їх використання; - надання франшизи новим компаньйонам при розширенні ринків збуту; - формування статутного капіталу; - визначення збитку, нанесеного діловій репутації підприємства незаконними діями з боку інших підприємств; - акціонування, приватизації, злиттів і поглинань; - внесення змін у фінансову звітність; - страхування майна, здійснення операцій застави, дарування, спадкування або безоплатного передавання майна підприємства й ін. 10.3. Оцінка ринкової вартості нематеріальних активів У процесі оцінки нематеріальних активів використовують загальноприйняті підходи: доходний, витратний і порівняльний. Вибір того чи іншого підходу до оцінки суттєво залежить від виду та характеру нематеріального активу, стабільності та природи доходу, що генерується з його допомогою, можливості його комерційного використання (таблиця 10.1) Таблиця 10.1 Пріоритети застосування підходів до оцінки нематеріальних активів і ОІВ Види нематеріаль-них активів і ОІВ Застосовує-ться у першу чергу Застосовує-ться у другу чергу Застосовує-ться рідко
Патенти і технології Доходний Ринковий Витратний
Товарні знаки Доходний Ринковий Витратний
Об’єкти авторського права Доходний Ринковий Витратний
Кваліфікована робоча сила Витратний Доходний Ринковий
Інформаційне програмне забезпечення менеджменту Витратний Ринковий Доходний
Програмні продукти Доходний Ринковий Витратний
Дистриб’юторські мережі Витратний Доходний Ринковий
Базові депозити Доходний Ринковий Витратний
Права за франчайзингом Доходний Ринковий Витратний
Корпоративна практика і процедури Витратний Доходний Ринковий
В оцінці нематеріальних активів доходному підходу належить особливе місце як такому, що найбільше вірогідно відбиває дійсну цінність нематеріальних активів і ті майбутні вигоди, що одержить власник від володіння ними. Під майбутніми вигодами від застосування нематеріальних активів розуміють майбутні надходження чистого прибутку, створюваного безпосередньо даними активами. їх варто розглядати як грошовий потік, що утвориться від використання нематеріальних активів. Класифікація методів доходного підходу щодо оцінки нематеріальних активів наведена на рис. 10.1.
Рис. 10.1. Методи доходного підходу щодо оцінки нематеріальних активів Використання математичного апарату в межах того чи іншого методу передбачає виконання такої послідовності операцій: а)виділення грошового потоку, що генерується нематеріальним активом; б)детальне або з припущеннями, що спрощують поведінку грошових потоків, прогнозування майбутніх змін грошових потоків з урахуванням тривалості їх надходження; в)визначення ставки дисконту або коефіцієнта капіталізації для приведення майбутніх доходів до дати оцінки; г)розрахунок вартості об'єкта на дату оцінки за формулами дисконтованих грошових потоків: В = , (10.1) де ВНА - вартість нематеріального активу; Д - економічний ефект від використання нематеріального активу, що оцінюється, за і-й період. або капіталізації: В = (10.2) де Д - економічний ефект від використання нематеріального активу, що оцінюється, за найбільш характерний (типовий) період. Групування методів оцінки нематеріальних активів за способом виділення економічного ефекту ґрунтується на тому, що в процесі оцінки важливою проблемою є необхідність виділення із грошового потоку, що створюється бізнесом, тієї частини, яку дійсно можна вважати результатом використання саме нематеріального активу. В першу чергу доцільно визначити реальний економічний ефект, що створюється завдяки використанню нематеріального активу. Основними джерелами отримання такого ефекту можуть бути: - надлишковий прибуток, що створюється завдяки нематеріальним активам, які не відображені у фінансовій звітності, але використання яких забезпечує доходність на активи і на власний капітал вище за середньоринковий рівень; - реальні ліцензійні платежі, що надходять правовласнику за ліцензійними угодами на дозвіл використовувати, наприклад, торгову марку або товарний знак; - перевага в ціні одиниці продукції, що випускається та реалізується з використанням об'єкта оцінки; виграш в собівартості продукції за рахунок економії на умовно-змінних або умовно-постійних витратах; - перевага в обсязі реалізації продукції. Метод надлишкового прибутку застосовується для оцінки гудволу і передбачає виконання операцій у такій послідовності: 1. Визначення ринкової вартості всіх активів (або власного капіталу) підприємства. 2. Розрахунок скоректованого на нетипові доходи та витрати фактичного чистого прибутку, що отримується за рахунок сумарних історичних інвестиційних витрат на придбання (створення) всіх активів (або використання власного капіталу). 3. Визначення середньоринкової доходності на активи або власний капітал. 4. Розрахунок нормалізованого (очікуваного) прибутку підприємства за умов середньоринкової доходності активів (власного капіталу). 5. Розрахунок надлишкового прибутку як різниці скоректованого фактичного та нормалізованого прибутку. 6. Розрахунок вартості гудволу за формулою: Г = (10.3) де Г – вартість гудволу; П - скоректований фактичний чистий прибуток підприємства; - середньоринкова доходність на активи або власний капітал; А - ринкова вартість активів (власного капіталу). Економічний ефект, який лежить в основі методу виграшу в собівартості, що знаходить широке застосування в сфері оцінки ноу-хау, але не застосується у випадках оцінки нових видів продукції - товарів, що раніше не вироблялися і не вводилися в обіг. При цьому в калькуляціях використовуються дані за наступними статтями витрат: сировина та матеріали, комплектуючі вироби, обслуговування та ремонт виробничого обладнання, амортизація, паливо й інші види енергії, заробітна плата, адміністративно-управлінські витрати. Процедури синтетичного виділення економічного ефекту (метод «звільнення від роялті» і метод виділення частки ліцензіара в прибутку ліцензіата) використовуються для оцінки вартості патентів і ліцензій і ґрунтуються на загальному вихідному припущенні про те, що було б, якби оцінюваний нематеріальний актив не належав його сьогоднішньому власнику, який за таких умов був би зобов'язаний здійснювати регулярні ліцензійні платежі на користь іншого особи - власника прав. Однак, насправді такі платежі не здійснюються, оскільки права належать сучасному власнику нематеріального активу, і він звільнений від цього обов'язку. Економія, що утворюється в результаті такого звільнення, є додатковим прибутком, який генерується нематеріальним активом. А вартість об'єкта оцінки в даному випадку визначається як поточна вартість потоків додаткових прибутків за винятком усіх витрат, пов'язаних із забезпеченням патенту або ліцензії, протягом економічного строку служби патенту або ліцензії. Метод «звільнення від роялті» передбачає розрахунок ліцензійних платежів на основі річних обсягів продажів. Розмір цих платежів (роялті) розраховується у відповідності зі сформованою практикою ліцензійних угод і являє собою процент винагороди за надання права використання об'єкта інтелектуальної власності. Сума періодичного платежу у вигляді роялті визначається шляхом множення річної виручки від реалізації продукції, що випускається з застосуванням нематеріального активу (за винятком ПДВ і акцизів), на середньостатистичну ставку роялті. Основна маса відомих ставок роялті знаходиться в діапазоні від 0,01 до 0,15. У методі виділення частки ліцензіара в прибутку ліцензіата розмір ліцензійного платежу визначається шляхом множення річної величини прибутку, який отримується від реалізації продукції, випущеної з застосуванням нематеріального активу, на середньостатистичну частку ліцензіара, що знаходиться в діапазоні від 0,1 до 0,5. Розмір частки визначається обсягом переданих прав, наявністю та дійсністю патентної охорони та розміром прибутку. Особливим випадком методу вважається «правило двадцяти п'яти процентів», коли ця частка дорівнює 0,25. Витратний підхід застосовується для оцінки таких нематеріальних активів, які створюються самими правовласниками та для яких не існує ефективного ринку продажів (науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, програмні продукти спеціального призначення й ін.). Залежно від того, яка документація, що підтверджує витрати на створення об'єкта оцінки, може бути надана правовласником, використовуються такі основні методи: вихідних витрат або відновлювальної вартості (якщо в замовника є документально зафіксований кошторис витрат); вартості заміщення (якщо кошторис відсутній). Метод вихідних витрат (історичної вартості) будується на використанні реальних ретроспективних даних про витрати, які здійснено з метою створення оцінюваних результатів інтелектуальної діяльності. Його особливістю є обов'язковість індексації виявлених витрат з метою їхнього приведення до рівня цін на товари та послуги, що відповідає даті оцінки. Така індексація повинна здійснюватися з застосуванням індексу споживчих цін, які розраховуються Держкомстатом. Можливе також застосування галузевих індексів у випадку наявності інформації про них. Метод вихідних витрат застосовується під час оцінки унікальних нематеріальних активів, спрямованих на космічну, військову та інші сфери. Ринкова вартість нематеріального активу заданим методом визначається в такій послідовності: - досліджується бухгалтерська звітність підприємства за той період, протягом якого виконувалася робота зі створення нематеріального активу та доведення його до готовності використання в запланованих цілях. При цьому виявляються всі фактичні витрати, безпосередньо пов'язані зі створенням (придбанням) нематеріального активу (витрати на пошукові роботи та розробку теми, на створення експериментальних зразків, на сплату патентного мита, на створення конструкторсько-технічної, технологічної, проектної документації й ін.); - будується календарний графік фактичного витрачання коштів; - здійснюється приведення виявлених фактичних витрат до дати оцінки за допомогою індексів, що враховують зміну цін за час, що пройшов з моменту здійснення витрат до часу проведення оцінки; - скоректовані витрати підсумовуються й отримана сума збільшується на розмір розумного підприємницького прибутку; - визначається в грошовому вираженні величина зниження вартості об'єкта оцінки, обумовленого застаріванням нематеріального активу з моменту створення до дати оцінки. Метод відновлювальної вартості передбачає визначення суми витрат, необхідних для створення нової точної копії оцінюваного нематеріального активу. Ці витрати повинні бути розраховані на основі діючих на дату оцінки цін на товари, послуги та вартість робочої сили у відповідному регіоні й у відповідній галузі економіки. Метод вартості відновлення найчастіше застосовується під час оцінки технологій і пов'язаних з ними об'єктів інтелектуальної власності, що не створюють прямого економічного ефекту або визначення і прогнозування такого ефекту неможливі. Найчастіше даним методом оцінюються нематеріальні активи, спрямовані на соціальну сферу (охорону здоров'я, освіту і т. ін.) Ринкова вартість нематеріального активу за цим методом визначається в такій послідовності: - виявляються фактичні витрати всіх ресурсів, пов'язаних зі створенням і введенням у дію нематеріального активу, у їхньому фізичному вимірі; - на базі фактичних витрат ресурсів і діючих на дату оцінки цін на товари, послуги та вартість робочої сили у відповідному регіоні й у відповідній галузі економіки розраховується загальна вартість витрат; - отримана сума витрат збільшується на розмір розумного підприємницького прибутку; - визначається в грошовому вираженні величина зниження вартості, обумовленого застаріванням за час, що пройшов з моменту створення нематеріального активу до дати його оцінки. Метод вартості заміщення пов'язаний із визначенням вартості створення нового активу, еквівалентного об'єкту оцінки за функціональними можливостями та варіантами його використання. При цьому не обов'язкова повна ідентичність структури об'єкта та природи утворюючих його частин, а процедура оцінки ідентична визначенню відновлювальної вартості об'єкта. Метод вартості заміщення застосовується під час оцінки вартості конструкторської та технічної документації. Застосування будь-якого методу витратного підходу завершується визначенням зносу, обумовленого факторами функціонального й економічного застарівання, під впливом яких відбувається зниження вартості об'єкта власності. Нематеріальні активи вважаються несхильними до фізичного зносу. Під функціональним застаріванням розуміють невідповідність функціональних можливостей об'єкта оцінки сучасним ринковим уявленням про характеристики власності такого типу. Зниження вартості, обумовлене цим фактором, визначається шляхом розрахунку вартості необхідних доробок так само, як це робиться при визначенні вартості заміщення. Економічне застарівання (зовнішній знос) викликається зміною загальної економічної ситуації в країні, регіоні або галузі, перебудовою інфраструктури в місці розташування підприємства й іншими факторами, що підходять під визначення «зовнішні умови». Величина економічного застарівання розраховується шляхом прямої капіталізації зміни грошового потоку під впливом безпосередньо оцінюваного нематеріального активу. При використанні порівняльного (ринкового) підходу оцінюваний нематеріальний актив порівнюється з аналогічними об'єктами або інтересами в цих об'єктах, що були продані на інтелектуальному або товарному ринках. Основним методом даного підходу є метод порівняння продажів, послідовність дій при використанні якого докладно описана щодо оцінки об'єктів нерухомості, машин і устаткування (теми 8, 9). Основними умовами застосування методу є: а) фіксація на ринку фактів продажу об'єктів аналогічного призначення та порівнянної корисності; б) наявність і доступність інформації про ціни продажу та дійсні умови здійснення цих угод; в) наявність аналітичної інформації про ступінь впливу відмінних рис і характеристик таких об'єктів на їх вартість. До відмінних рис і характеристик нематеріальних активів, що є елементами порівняння, відносять: - обсяг прав, переданих в угоді; - існування будь-яких спеціальних умов фінансування; - економічні умови, що існували на відповідному вторинному ринку під час угоди; - галузь або бізнес, де використовувався (буде використовуватися) нематеріальний актив; - фізичні, функціональні та технологічні характеристики об'єктів; - включення інших (нематеріальних) активів в угоду. У зв'язку з тим, що загальні обсяги продажів нематеріальних активів у цілому й інтелектуальній власності зокрема на вітчизняному інтелектуальному ринку є досить низькими, то для практичної оцінки таких об'єктів порівняльний підхід використовується рідко, а доступна інформація про угоди, що мали місце в недавньому минулому, використовується скоріше як орієнтовна, а не як визначальне підсумкове значення вартості об'єкта. Література: (5, 9, 15, 16, 22, 31( Тема 11. ТРУДОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ТА ЙОГО ОЦІНКА. План: 11.1. Сутність та аналітична характеристика трудового потенціалу підприємства. 11.2. Особливості вартісної оцінки трудового потенціалу. 11.3.Ефективність використання трудового потенціалу. 11.1. Сутність та аналітична характеристика трудового потенціалу підприємства Ефективна діяльність підприємства залежить не тільки від високого рівня конкурентоспроможності, достатнього майнового потенціалу, але і від компетенції персоналу й ефективності його внутрішньої організації. Для успішного формування та реалізації будь-яких елементів потенціалу потрібні, насамперед, правильно підібрані кадри, якісне їх навчання, організаційна культура, тісне співробітництво, можливості для вияву ініціативи, база знань, матеріальне та нематеріальне стимулювання. Для розкриття цих здібностей і можливостей у трудовому складі виділяють групи, що грають різну роль у процесі досягнення цілей розвитку підприємства: - працівники, що визначають цілі розвитку підприємства; - працівники, що розробляють засоби досягнення цілей (продукцію, науково-дослідницькі розробки, технології); - працівники, що організують процес створення засобів досягнення цілей; - працівники, що безпосередньо створюють засоби досягнення цілей; - працівники, що обслуговують процес створення засобів досягнення цілей. Основними складовими, що формують трудовий потенціал підприємства, є: а)оплачувана праця найманих працівників по створенню товарів (послуг), що реалізуються на ринку; б)створювана оплачуваною працею працівників інтелектуальна власність (секрети виробництва, технології, патенти і т. ін.), що відображується в балансі підприємства, але непризначена для продажу як товар; в)створювана працівниками підприємства, але не оплачувана і, відповідно, не відбивана в балансі інтелектуальна власність у вигляді бізнес-ідей, а також ділові зв'язки й особистий імідж співробітників; г)організаційна культура підприємства - унікальна для кожної організації сукупність формальних і неформальних норм або стандартів поведінки, яким підкоряються члени організації; структура влади та її компетентність; система винагород і способів їхнього розподілу; цінності, унікальні для даної організації; моделі комунікації; базисні переконання, що розділяються членами організації, які діють підсвідомо та визначають спосіб бачення себе й оточення. Особливості зумовлюють необхідність опису трудового потенціалу як за допомогою кількісних, так і за допомогою якісних показників. До кількісних відносяться показники: - чисельності працівників; - професійно-кваліфікаційного складу кадрів; - статевікового складу; - середнього віку працівників; - стажу роботи на підприємстві в цілому й у певній посаді; - рівня ротації (руху) кадрів; - укомплектованості підприємства кадрами (рівня заміщення посад) і т. ін. До якісних показників відносяться: -індивідуально-кваліфікаційний потенціал кожного працівника; -індивідуальні професійні характеристики; -соціально-психологічні й організаційні параметри групової динаміки: групова згуртованість, соціально-психологічний клімат, організаційна культура та цінності підприємства. Під індивідуально-кваліфікаційним потенціалом працівника розуміють його професійні характеристики, які визначаються відповідно до кваліфікаційних довідників посад керівників, фахівців, службовців і робітників. При цьому виділяють чотири рівні освоєння професійних знань, що впливають на рівень індивідуально-кваліфікаційного потенціалу працівника: 1-й рівень - працівник має загальне уявлення про предмет праці та професійних обов'язків; 2-й рівень - працівник знає основи тієї чи іншої професійної діяльності та розуміє галузь застосування цих знань; 3-й рівень - працівник має необхідні знання та вміє застосовувати їх на практиці; 4-й рівень - працівник має необхідні знання, вміє застосовувати їх на практиці та передавати ці знання іншим (уміє консультувати). До індивідуальних професійних характеристик працівника також відносять: 1. професійний досвід, що накопичується протягом багатьох років; 2. соціально-психологічні властивості особистості, що мають безпосередній стосунок до професійної діяльності (контактність, самоконтроль, систематичність мислення та вчинків, ініціативність, здатність до навчання та розвитку, активність, гнучкість, переконаність, організаторські здібності та виконавські якості, рівень культури, система морально-етичних цінностей і ін.); 3. конкурентоспроможність працівника - ступінь розвитку здібностей працівника, які використовуються в його професійній діяльності, та його готовність до реалізації можливостей підприємства. Цей параметр показує, якою мірою фізіологічні, професійно-кваліфікаційні, соціально-психологічні характеристики конкретного працівника відповідають вимогам, що висуваються до даної категорії працівників на ринку праці й відображують кон'юнктуру попиту та пропозиції на робочу силу певної якості. Зміна величини трудового потенціалу відбувається за рахунок: - руху кадрів (звільнення, додаткового прийому працівників); - зміни кваліфікації як через її підвищення, так і через зниження (застарівання знань, втрати вмінь); - зміни (підвищення або зниження) мотивації працівників; - створення умов, що сприяють прояву індивідуально-кваліфікаційного потенціалу і професійних характеристик працівника; - виникнення конфліктних ситуацій у колективі. Трудовий потенціал близький за змістом до нематеріальних активів підприємства, тому що здібності працівників, з одного боку, не мають матеріально-речовинної форми, а з іншого боку - їх реалізація забезпечує роботодавцю певний доход. Трудовий потенціал підприємства може бути описаний з різних позицій залежно від кількісних і якісних характеристик, набір яких визначає експерт-оцінювач. Можливість його опису дозволяє здійснювати оцінку трудового потенціалу у вартісних категоріях, яка особливо актуальна для власника підприємства. Така оцінка допомагає одержати реальне уявлення про те, наскільки здібності працівників перевищують витрати на їх залучення, навчання та розвиток. 11.2. Особливості вартісної оцінки трудового потенціалу Вартісна оцінка трудового потенціалу є необхідним етапом процесу формування й оцінки сукупного потенціалу підприємства і являє собою процес визначення величини трудового потенціалу у вартісному вираженні. Цілі вартісної оцінки трудового потенціалу можна розділити на три групи: 1)визначення ступеня впливу трудового потенціалу на підвищення або зниження ринкової ціни та сукупного потенціалу підприємства; 2)визначення ступеня впливу трудового потенціалу на інвестиційну привабливість підприємства; 3)визначення обсягу витрат на реструктуризацію трудового потенціалу у випадку передпродажної або постприватизаційної реструктуризації самого підприємства, а також при антикризовому управлінні або інноваційному проектуванні. У найбільш загальному вигляді можна виділити два найпоширеніші підходи до визначення вартості трудового потенціалу: - витратний; - доходний. Відповідно до витратного підходу вартість трудового потенціалу являє собою сукупність фактичних витрат на його створення. Доходний підхід до визначення вартості трудового потенціалу пов'язаний з оцінкою реальної вигоди, яку має підприємство від праці працівників. У цьому випадку вартість трудового потенціалу дорівнює капіталізації частини прибутку, що генерується цією працею, і у випадку, якщо показники ефективності підприємства перевищують середньогалузеві, то ця вартість певною мірою враховується через гудвіл. 11.3. Ефективність використання трудового потенціалу В економічній теорії ефективність визначається виходячи з поставлених цілей як функція досягнутих результатів і витрачених на це ресурсів. Щодо трудового потенціалу підприємства, то ефективність його використання можна представити як співвідношення результату, що характеризує ступінь досягнення мети (економічної, соціальної), до кількості і якості реалізованих здібностей персоналу з його досягненнями. Причому ефективність використання трудового потенціалу необхідно розглядати в двох площинах: по-перше, як ефективність роботи безпосередньо персоналу підприємства і, по-друге, з позицій ефективності управління формуванням і реалізацією трудового потенціалу. Для оцінки таких характеристик як соціально-психологічний клімат в колективі, рівень задоволеності працею, привабливість праці використовується, як правило, анкетне опитування робітників підприємства (підрозділу), за результатами обробки якого надається бальна оцінка тій чи іншій якісній характеристиці. Очевидно, що існування значної кількості критеріїв ефективності використання трудового потенціалу зумовлює необхідність застосування комплексного підходу для її оцінки з позицій значимості кінцевих результатів діяльності підприємства, продуктивності та якості праці й організації роботи персоналу як соціальної системи. За таких умов комплексний показник ефективності розраховується шляхом підсумовування окремих показників, заснованих на тій чи іншій системі критеріїв. Окремі показники визначаються за результатами виконання планових (проектних) економічних і соціальних показників шляхом множення процентів їх виконання на вагові коефіцієнти, що характеризують важливість того чи іншого показника в загальній сукупності критеріїв ефективності. Отримане значення переводиться в бальну шкалу виміру і свідчить про внесок кожного окремого показника в загальну ефективність використання трудового потенціалу підприємства. Література: (16, 22, 29, 31( Тема 12. ОЦІНКА ВАРТОСТІ БІЗНЕСУ План: 12.1. Необхідність, особливості та методичні підходи до оцінки вартості бізнесу 12.2. Методи доходного підходу до оцінки вартості бізнесу. 12.3. Технологія застосування порівняльного підходу до оцінки вартості підприємства. 12.4. Майнові методи оцінки вартості бізнесу. 12.1. Необхідність, особливості та методичні підходи до оцінки вартості бізнесу Особливе місце серед об'єктів оцінки займає бізнес (підприємство), в процесі визначення вартості якого об'єктом оцінки виступає діяльність, що здійснюється на основі функціонування майнового комплексу підприємства та має на меті отримання прибутку. До складу майнового комплексу підприємства входять усі види майна, призначеного для реалізації його цілей, для здійснення господарської діяльності, для одержання прибутку, а саме: нерухомість, машини, обладнання, транспортні засоби, інвентар, сировина, продукція, майнові зобов'язання, цінні папери, нематеріальні активи. При цьому елементи майнового комплексу взаємодіють у процесі реалізації цілей діяльності підприємства за допомогою використання кадрового потенціалу, який також має свою вартість. Тому відмінною рисою бізнесу як об'єкта оцінки є необхідність урахування поряд з вартістю складових майнового потенціалу вартості, що створюється за рахунок ефекту їх взаємодії. Інша особливість бізнесу як об’єкта оцінки, полягає в тому, що підприємство є і юридичною особою, і суб’єктом, що господарює, тому його вартість повинна враховувати наявність певних юридичних прав. Крім того, під час оцінки діючого підприємства з метою визначення його ринкової вартості типово мотивованого покупця будуть цікавити не стільки активи, скільки той доход, який приносять і можуть принести в майбутньому ці активи, що безпосередньо пов'язано з необхідністю проведення всебічного аналізу стану та перспектив розвитку зовнішнього середовища на державному, галузевому та регіональному рівнях, а також результатів діяльності самого підприємства за всіма напрямками та прогнозів його розвитку. Особливості бізнесу як об'єкта оцінки зумовлюють той факт, що методи його оцінки за своїм складом і змістом значно різноманітніші та складніші порівняно з методами оцінки елементів майнового потенціалу, хоча і поєднуються в три традиційних підходи: - доходний; - порівняльний (ринковий); - майновий (витратний, підхід з погляду акумуляції активів). Доходний підхід заснований на очікуваннях власника щодо майбутніх вигод від володіння бізнесом і відіграє домінуючу роль в оцінці його вартості, тому що бізнес за своєю суттю є одним з варіантів інвестування коштів, метою якого є одержання певного прибутку на вкладений капітал. Сутність методів доходного підходу полягає в прогнозуванні майбутніх доходів підприємства на один або кілька років з наступним перетворенням цих доходів у поточну вартість підприємства. Порівняльний (ринковий) підхід заснований на тому, що аналогічні підприємства повинні продаватися за подібними цінами. Також, як і під час оцінки елементів майна, основною проблемою застосування цього методу в процесі оцінки вартості бізнесу є якісний вибір повної та достовірної інформації про об'єкти порівняння, що в сучасних вітчизняних умовах господарювання далеко не завжди можливо. Майновий підхід заснований на уявленні про підприємство як цілісний майновий комплекс, вартість якого визначається вартістю всіх його активів, оцінених окремо, за винятком зобов'язань. Даний підхід також не може застосовуватися як єдино можливий, тому що його застосування вимагає значних коректувань вартості всіх балансових статей активів підприємства, не враховує ефективності використання цих активів і залишає поза увагою синергічний ефект від їх взаємодії. Таблиця 12.1. Переваги та недоліки підходів до оцінки вартості бізнесу Підхід Переваги Недоліки
1. Доходний -враховує майбутні очікування; -враховує ринковий аспект (через ставку дисконту); -враховує економічне застарівання. -трудомісткість прогнозування; -результати мають імовірнісний характер.
2.Порівняль-ний (ринковий) -цілком ринковий метод; -відображає реальне співвідношення попиту та пропозиції, практику угод. -заснований на минулому без урахування майбутніх очікувань; -вимагає великого числа виправлень; -труднощі зі збиранням необхідної інформації.
3. Майновий -ґрунтується на реально існуючих активах; -єдино можливий для деяких видів підприємств. -не враховує вартість деяких нематеріальних активів; -не враховує майбутні очікування; -не враховує ефективність використання активів
12.2. Методи доходного підходу оцінки вартості бізнесу Усі методи оцінки вартості підприємства (бізнесу), що тією чи іншою мірою пов'язані з аналізом очікуваних доходів, можна розділити на дві групи: - методи, засновані на прогнозах грошових потоків; - методи, засновані на «надприбутку». Застосування методів першої групи (методів дисконтованих грошових потоків і капіталізації прибутку) найбільш обґрунтовано для оцінки підприємств, що мають визначену, бажано прибуткову історію господарської діяльності, знаходяться на стадії зростання або стабільного економічного розвитку. Методи цієї групи засновані на припущенні про невизначену тривалість життя оцінюваного підприємства, яку умовно можна розділити на прогнозний і постпрогнозний періоди. За таких умов, загальна формула для розрахунку вартості підприємства за допомогою методів, заснованих на прогнозах грошових потоків, має вигляд: ВП = ДГП +ДГП, (12.1) або ВП = + В, (12.2) де ВП - вартість підприємства (бізнесу); ДГП - вартість дисконтованих грошових потоків у прогнозний період; ДГП, В - вартість дисконтованих грошових потоків по завершенні прогнозного періоду (у постпрогнозному періоді) або «продовжена вартість»; ГП - грошовий потік і-го прогнозного року; - кількість років прогнозного періоду. Вартість грошових потоків підприємства в постпрогнозному періоді (продовжена вартість) за умов, що грошовий потік підприємства зростатиме постійними темпами в «продовжений» період, може визначатися за формулою безстроково зростаючого грошового потоку (аналогічно моделі Гордона для оцінки вартості реверсії): В прод = , (12.3) де ГП - грошовий потік у перший рік після завершення прогнозного періоду; q - очікувані темпи зростання грошового потоку в безстроковій перспективі. Формула має сенс тільки тоді, коли q менше r. Окремим випадком методів дисконтування грошових потоків за умов, що параметри потоку не змінюються, є метод прямої капіталізації. Базовою формулою розрахунків вартості підприємства за допомогою даного методу є відношення: ВП= , (12.4) де ЧП - величина чистого прибутку, який отримано за останній звітний період або очікуваний в перший прогнозний період; ккап - коефіцієнт капіталізації (методи розрахунку наведені в темі 7). Інформаційною основою групи методів, заснованих на прогнозування доходів, є прогнози грошових потоків , що створюються або всім інвестованим капіталом, або власним капіталом. Грошовий потік, який генерується всім інвестованим капіталом, визначається за формулою: ГПК = П (1 - ПП) + А – І - ?ВОК +?Зд, (12.5) де ГПК - грошовий потік для всього інвестованого капіталу підприємства; П - прибуток до виплати процентів по зобов'язаннях і до виплати податків; ПП - ставка податку на прибуток; І - інвестиції; А - амортизація; ?ВОК - зміна величини власного оборотного капіталу; ?Зд - зміна довгострокових зобов'язань. Якщо оцінка вартості бізнесу здійснюється за допомогою моделі (12.4), то для одержання остаточної величини вартості із суми вартостей дисконтованих грошових потоків у прогнозному періоді повинна бути виключена вартість його зобов'язань. Грошовий потік, що генерується власним капіталом, розраховується за формулою: ГП = (П - Пз) (1 - ПП) + А - І- ?ВОК + ?Зд, (12.6) де ГП - грошовий потік для власного капіталу підприємства; Пз - виплати процентів по зобов'язаннях. Як видно з наведених формул, моделі грошового потоку для всього інвестованого капіталу та для власного капіталу відрізняються на величину виплачених процентів і отриманої за їх рахунок економії податку на прибуток. Вибір величини ставки дисконту у формулі (12.2) залежить від моделі грошового потоку, що приймається в розрахунок. Так, якщо за основу прийнятий грошовий потік для всього інвестованого капіталу, то ставка дисконту визначається як середньозважена вартість цього капіталу за формулою (7.7). Якщо використовується модель грошового потоку для власного капіталу, то ставка дисконту визначається за допомогою моделі оцінки капітальних активів (формула 7.8), методу кумулятивної побудови або як очікувана норма прибутковості на власний капітал за альтернативними інвестиціями. Вартісна оцінка за допомогою методів, заснованих на аналізі надприбутку, базується на використанні не традиційного грошового потоку, а моделі економічної доданої вартості, величина якої надає уявлення про результати діяльності підприємства в будь-якому окремо взятому році, і бухгалтерської вартості всіх активів або власного капіталу.
Рис. 12.1. Зміст основних етапів застосування методів дисконтування грошових потоків Дана група включає два основних методи: - метод економічної доданої вартості (ЕVА); - метод Едвардса-Белла-Ольсона (ЕВО). Метод економічної доданої вартості (ЕVА - Есоnomiс Value Added) розроблений С. Стюартом на початку 1990-х років і зареєстрований компанією Stern Stewart & Со, хоча основні положення концепції економічної доданої вартості були закладені ще в дослідженнях Альфреда Маршалла, який ще в 1890 р. написав: «Те, що залишається від його (власника або керуючого) прибутків після відрахування процента на капітал за діючою ставкою, можна назвати його підприємницьким або управлінським прибутком. Економічна додана вартість підприємства визначається за формулою: ЕДВ = (РА – СВК) К, (12.7) або ЕДВ = П (1 – ПП) – СВК К, (12.8) де ЕДВ - економічна додана вартість (ЕVА); РА - рентабельність активів (усього капіталу); К - інвестований капітал (вартість активів підприємства). Позитивне значення економічної доданої вартості свідчить про те, що підприємство збільшило свою вартість для власників у звітному періоді. І, навпаки, негативна величина економічної доданої вартості означає, що за звітний період підприємство не змогло покрити своїх витрат, і тим самим, зменшило свого вартість для власників. Для розрахунку вартості підприємства методом економічної доданої вартості необхідно визначити поточну вартість потоків доданої вартості за кожний прогнозний період, а також врахувати вже здійснені вкладення капіталу: ВП = К + (12.9) Метод Едвардса-Белла-Ольсона (ЕВО Edwards - Bell - Ohlson valuation model) заснований на побудові грошових потоків для власного капіталу підприємства з урахуванням його рентабельності та вартості. Початок даної теорії поклали Едвардс і Белл у своїй роботі «Тhe Theory and Measurement of Business Incom » (1961 рік), подальший розвиток вона одержала в спільних дослідженнях з Ольсоном. Як результат, на початку 90-х років XX віку модель отримала назву модель Едвардса-Белла-Ольсона або ЕВО і вважається одною з перспективних сучасних розробок в теорії оцінки вартості підприємств. Варіантом моделі ЕВО є її модифікація, що враховує ефект від реінвестування і фактично збігається з моделлю економічної доданої вартості для власного капіталу підприємства. 12.3 Технологія застосування порівняльного підходу до оцінки вартості підприємства Порівняльний підхід щодо оцінки підприємства (бізнесу) використовується за умов наявності достатньої бази даних про угоди купівлі-продажу. Відповідно до нього цінність підприємства визначається реальними цінами продажів аналогічних підприємств, зафіксованих ринком. Причому вартість, розрахована з використанням таких цін, найбільшою мірою враховує численні вартісні фактори (співвідношення попиту та пропозиції на даний вид бізнесу, рівень ризику, перспективність бізнесу, його прибутковість і т. ін.). Для проведення оцінки підприємства (бізнесу) за допомогою порівняльного підходу необхідно зібрати загальну фінансову та техніко-економічну інформацію за аналогічними підприємствами, цінову інформацію про угоди, що здійснилися, відомості про ставки доходу за альтернативними інвестиціями, про операції з акціями, які вільно обертаються на фондовому ринку. Способами отримання такої інформації є: - проведення маркетингових досліджень; - вивчення спеціалізованих засобів масової інформації; - вивчення матеріалів консалтингових фірм і рейтингових агентств. Вибір підприємств-аналогів здійснюється з урахуванням таких вимог: - одна галузева приналежність з об'єктом оцінки; - порівнянність якісних і кількісних характеристик аналога з відповідними характеристиками об'єкта оцінки. - можливість отримання повної та достовірної інформації для порівняння характеристик аналога із характеристиками об'єкта оцінки. Порівняльний (ринковий) підхід ґрунтується на використанні трьох основних методів: - методу ринку капіталу; - методу угод; - методу галузевих коефіцієнтів. Метод ринку капіталу (компанії-аналога) заснований на використанні ринкових цін акцій аналогічних підприємств, які котируються на фондовому ринку і є базою для внесення коректувань у вартість акції об'єкта оцінки. Сферою застосування даного методу в чистому вигляді є оцінка неконтрольних пакетів акцій. Метод угод (продажів) дозволяє оцінити вартість підприємства в цілому або вартість контрольного пакета його акцій. Суть даного методу зводиться до того, що вартість об'єкта оцінки являє собою скоректовану продажну ціну аналогічного підприємства за умов їхньої порівнянності. Метод галузевих коефіцієнтів називають також методом галузевих співвідношень або правилом «золотого перетину». Використання даного методу можливе за умов наявності стабільних галузевих співвідношень між ціною та певними фінансовими показниками. Метод забезпечує лише орієнтовний результат, тому що галузеві коефіцієнти уніфікують об'єкт оцінки. Крім того, у вітчизняній оцінній практиці використання даного методу ускладнюється недосконалістю інформаційної бази, яка є основою для розрахунку таких коефіцієнтів. Методи ринку капіталу й угод ґрунтуються на фінансовому аналізі оцінюваного та порівнянного підприємств. Система аналітичних показників і критеріїв порівняння, використовуваних у процесі фінансового аналізу залежить від цілей і функцій оцінки. Визначення ринкової вартості підприємства методами порівняльного підходу засновано на використанні цінових мультиплікаторів, що являють собою коефіцієнти, які показують співвідношення між ринковою ціною підприємства-аналога (або його акції) і базовими фінансовими показниками: М = (12.10) де М - ціновий мультиплікатор; Ц - ціна підприємства-аналога (або його акції); ФП - базовий фінансовий показник підприємства-аналога. Фінансові показники, які звичайно використовуються для розрахунку цінових мультиплікаторів, - це чистий прибуток, поточний грошовий потік, балансова вартість активів, виручка від реалізації продукції, власний капітал, дивідендні виплати й інше. Загальна формула для розрахунку вартості за допомогою методів порівняльного підходу має вигляд: ВП= М ФПоц, (12.11) де ФП - базовий (той же, що використовувався для розрахунку мультиплікатора) фінансовий показник об'єкта оцінки. Залежно від періоду, для якого здійснюється розрахунок базового фінансового показника (на конкретну дату або за певний відрізок часу), цінові мультиплікатори можуть бути: - інтервальні; - моментні. До інтервальних мультиплікаторів належать співвідношення: 1) ціна/прибуток (як показник прибутку може виступати прибуток до оподаткування (якщо об'єкти порівняння - дрібні підприємства, що використовують різні системи оподаткування) або чистий прибуток (якщо об'єкти порівняння - великі за розміром і масштабом діяльності підприємства); 2) ціна/грошовий потік (забезпечує більш достовірні результати під час оцінки підприємств, в активах яких переважає нерухомість, збиткових підприємств або таких об'єктів, що мають відносно низький доход у порівнянні з амортизацією, що нараховується на необоротні активи); 3) ціна/ дивідендні виплати (як знаменник можуть використовуватися фактичні дивідендні виплати або потенційні (типові дивідендні виплати для аналогічних підприємств). Розрахунки за даним мультиплікатором доцільні, якщо дивіденди виплачуються стабільно або можливість їх виплачувати достатньо обґрунтована); 4) ціна/виручка від реалізації (сферою його застосування є оцінка підприємств сфери послуг або перевірка об'єктивності результатів, отриманих за допомогою інших способів. Розрахунки мультиплікатора не потребують проведення складних коректувань). Моментними мультиплікаторами вважаються співвідношення: 1) ціна/балансова вартість активів (сфера застосування - оцінка холдингових компаній, необхідність швидко реалізувати великий пакет акцій); 2) ціна/ чиста вартість активів (сфера застосування - оцінка підприємств, що мають значні вкладення у власність (не рухомість, цінні папери, обладнання), або основною діяльністю яких є збереження, купівля та продаж такої власності). Застосування декількох мультиплікаторів означає, що в процесі розрахунку буде отримано стільки ж варіантів вартості. Якщо ступінь довіри до всіх отриманих співвідношень однакова, то для одержання остаточної величини вартості використовується формула середньої арифметичної з можливих варіантів вартості. Як правило, на практиці такий розрахунок викликає сумніви, тому залежно від конкретних умов, цілей оцінки, ступеня довіри до тієї чи іншої інформації для кожного мультиплікатора визначається свій ваговий коефіцієнт і шляхом зважування отримується попередня величина вартості, яка є основою для проведення коректувань. До таких коректувань відносять знижки або премії, наприклад, на: - привабливість портфеля, яка визначається ступенем диверсифікованості продукції, що випускається. - потреба в додаткових капітальних вкладеннях, на розмір яких коректується попередня ціна підприємства в напрямку її зниження; - фінансовий стан об'єкта, для урахування якого в процесі вартісної оцінки підприємства використовується такий кількісний показник, як надлишок (дефіцит) оборотного капіталу. - ліквідність майна, тобто його здатність до швидкої реалізації, наявність якої підвищує вартість бізнесу і, навпаки, відсутність знижує його вартість у порівнянні з аналогічним, однак високоліквідним бізнесом; - ступінь контролю, вартість якого залежить від можливості здійснювати будь-яке право або весь набір прав, пов'язаних з контролем над підприємством - якість менеджменту (поправка має сенс тоді, коли має місце значна залежність підприємства від однієї або декількох ключових фігур управлінського персоналу); - інші фактори (інтенсивність і характер зусиль підприємства в галузі науково-дослідних розробок, його положення в галузі, масштаби та якість активів у порівнянні з аналогами і т. ін.). Вартість, отримана з урахуванням усіх коректувань, є підсумковою (остаточною) вартістю підприємства - об'єкта оцінки. 12.4. Майнові методи оцінки вартості бізнесу Майновий підхід до оцінки вартості бізнесу заснований на визначенні суми витрат ресурсів на його відтворення або заміщення з урахуванням факторів фізичного та морального зносу. Цей підхід найбільш ефективний, коли покупець збирається порівняти витрати на придбання бізнесу з витратами на створення аналогічного підприємства. Даний підхід представлений двома основними методами: - методом вартості чистих активів; - методом ліквідаційної вартості. Сферами застосування методу чистих активів є: а) оцінка підприємств, основна діяльність яких спрямована на досягнення соціального ефекту; б) купівля-продаж підприємств зі значною часткою матеріальних і фінансових активів у структурі майна; в) страхування, оподатковування майна підприємства; г) підвищення ефективності поточного управління підприємством; д) визначення кредитоспроможності; є) оцінка вартості нового підприємства, яке не має історії господарської діяльності. Сутність методу складається у визначенні різниці між сумами вартості всіх активів підприємства та всіх зобов'язань. Базова формула для розрахунку чистих активів має вид: ЧА = А - 3, (12.12) де ЧА - вартість чистих активів підприємства; А - сума всіх активів; З - сума всіх зобов'язань. Відповідно до діючої методики оцінки вартості майна [14] вихідна формула трансформується таким чином: ЧА = (Н + О + М) - (В + Д + П), (12.13) де Н - вартість необоротних активів; О - вартість оборотних активів; М - вартість витрат майбутнього періоду; В - вартість забезпечення наступних витрат і платежів; Д - вартість довгострокових зобов'язань; П - вартість поточних зобов'язань. Слід зазначити, що такий підхід доцільний тільки у випадку визначення нижньої межі можливої ціни підприємства, тому що припускає бухгалтерську оцінку величини майна підприємства, що рідко збігається з ринковими оцінками. Коригування статей балансу з метою оцінки вартості підприємства ведеться у двох напрямках: - інфляційне коригування; - нормалізація бухгалтерської звітності. Алгоритм перерахування статей балансу в поточні ціни включає наступну послідовність операцій: 1. Визначення залишкової відновлювальної вартості основних засобів і нематеріальних активів. 2. Визначення фактичної поточної вартості незавершених капітальних вкладень. 3. Аналіз та оцінка довгострокових і короткострокових фінансових вкладень з погляду їхнього котирування на фондовому ринку 4. Аналіз та оцінка .запасів за ринковою вартістю. 5. Аналіз та оцінка дебіторської заборгованості з погляду реальності її до погашення. 6. Аналіз та визначення поточної вартості зобов'язань, наявних у підприємства. Ця методика розрахунку вартості підприємств відповідає Міжнародним принципам бухгалтерського обліку і є найбільш поширеною у вітчизняній практиці визначення вартості чистих активів акціонерних товариств. Ліквідаційна вартість являє собою чисту грошову суму, яку власник підприємства може одержати від ліквідації підприємства, роздільному розпродажу його активів і після розрахунків з усіма кредиторами. Оцінка ліквідаційної вартості знаходить застосування в наступних ситуаціях: - у випадку банкрутства та ліквідації підприємства; - з метою проведення санації підприємства; - у випадку фінансування реорганізації підприємства або фінансування підприємства боржника; - з метою розробки плану погашення заборгованості підприємства, яке опинилося під загрозою банкрутства; - для проведення експертизи заявок на купівлю підприємства боржника; - з метою аналізу та виявлення можливості виділення окремих виробничих потужностей підприємства в економічно самостійні організації. Ліквідаційна вартість підрозділяється на три види [9]: 1) упорядкована ліквідаційна вартість. Розпродаж активів підприємства здійснюється протягом періоду часу, достатнього для того, щоб можна було одержати високі ціни за активи, що виставляються до продажу. Для найменш ліквідної нерухомості підприємства цей період складає близько двох років; 2) примусова ліквідаційна вартість. Активи розпродаються настільки швидко, наскільки це можливо, часто одночасно і на одному аукціоні; 3) ліквідаційна вартість припинення існування активів підприємства. У такому випадку активи підприємства не розпродаються, а списуються та знищуються, а на даному місці будується нове підприємство, що забезпечить за прогнозами значний економічний або соціальний ефект. За таких умов вартість підприємства є негативною величиною, тому що здійснюються певні витрати на ліквідацію активів підприємства. Література: (10, 16, 20, 22, 31( Тема 13. ПРИКЛАДНІ АСПЕКТИ ОЦІНКИ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА План: 13.1. Особливості оцінки потенціалу підприємства для моніторингу поточних можливостей 13.2. Спеціальні випадки застосування оцінки підприємства (бізнесу) 13.1. Особливості оцінки потенціалу підприємства для моніторингу поточних можливостей В загальному розумінні моніторинг можна розглядати з двох позицій: - по-перше, як спосіб дослідження реальності, що використовується в різних галузях; - по-друге, як спосіб забезпечення сфери управління своєчасною та якісною інформацією. Моніторинг поточних можливостей підприємства можна визначити як систему постійного спостереження за реалізацію внутрішніх бізнес-процесів і компетенцій з метою виявлення відповідності результатів, що досягаються, результатам, що очікувались (планувалися). Таке постійне спостереження передбачає збирання, обробку, зберігання та розповсюдження зацікавленими особами інформації про наявний сукупний потенціал, окремі його елементи та рівень його реалізації. За умов правильної організації така система дозволяє оцінити стан об'єкта в будь-який момент часу та забезпечити необхідні умови для прогнозування його розвитку. В основі організації моніторингу є декілька базових принципів, серед яких можна виділити такі ключові: - цілісність - оперативність; - пріоритет управління; - відповідність цілей моніторингу засобам його організації; - націленість на прогноз; - несуперечність Процес організації моніторингу поточних можливостей складається з таких етапів: 1. Визначення цілей та завдань (наприклад, визначення динаміки та тенденцій розвитку сукупного потенціалу через взаємодію окремих його елементів, оцінка рівня реалізації наявних можливостей, актуалізація інформації про реалізацію потенціалу підприємства та ін.). 2. Визначення процесів, які найбільш істотно впливають а формування та реалізацію поточних можливостей (наприклад, для виробничого підприємства такими процесами можуть бути планування та забезпечення виробництва, безпосередньо виробництво, збут продукції, фінансування, інформаційне забезпечення, робота з кадрами та ін.). 3. Визначення складу інформації, яка адекватно характеризує ключові процеси. Ця інформація повинна охоплювати всі елементи потенціалу, що взаємодіють в процесі реалізації визначених бізнес-процесів (техніко-технологічний, виробничий, фінансовий, маркетинговий, кадровий потенціал та ін.) 4. Побудова моделі потенціалу підприємства та на її основі - моделі моніторингу. Прикладом моделі потенціалу в основі якої лежить його оцінка методами майнового підходу, є модель, відповідно до якої величина потенціалу підприємства визначається як алгебраїчна сума вартості його майна, витрат на заробітну плату, матеріальне заохочування, навчання та підвищення кваліфікації персоналу, витрат на розробку технологій, інноваційних рішень, скоректована на коефіцієнт, що враховує вплив природного та інфраструктурного факторів, з урахуванням імовірності виникнення тих чи інших подій. Іншим прикладом моделі потенціалу підприємства може бути модель, побудована із застосуванням доходного підходу на основі представлення потоку власного капіталу через фактори, які задіяні в його формуванні (вартісні фактори): операційний прибуток, амортизацію, суму зобов'язань і процентів за ними, процентну ставку, ставку податку на прибуток, величину інвестицій. Крім побудови математичних моделей та організації на їх основі моніторингу поточних можливостей, доцільним є конструювання графоаналітичних моделей. Загальний вигляд такої графоаналітичної моделі наведений на рис. 13.1, де кожний вектор відповідає оцінці певного фактору (f,f2,f,f4,f5,f6), що описує потенціал підприємства. Рис. 13.1. Графоаналітична модель потенціалу підприємства 13.2. Спеціальні випадки застосування оцінки підприємства (бізнесу) Спеціальні випадки застосування оцінки підприємства (бізнесу) стосуються незвичайних господарських ситуацій, які мають місце в ринковій економіці, і деякі з них передбачаються законодавством [11]. Спеціальними випадками вважаються: - викуп паїв (акцій) закритих компаній (товариств із обмеженою відповідальністю та закритих акціонерних товариств); - емісія нових акцій; - підготовка до продажу підприємств, що приватизуються; - обґрунтування варіантів проведення санації підприємств-банкрутів; - перевірка ціни пропозиції по акціях закритих акціонерних товариств великими професійними інвесторами. Порядок викупу паїв закритих компаній визначається, як правило, установчими документами, а для оцінки вартості паю, що викупається, існують такі можливі варіанти: - компенсація за пай дорівнює номінальній вартості початкового внеску; - викуп товариством паю здійснюється за його номінальною вартістю, індексованою на рівень інфляції, який склався за період володіння паєм; - компенсація за пай дорівнює його номінальній вартості, збільшеній на капіталізовані (не розподілені раніше) прибутки, пропорційні величині пайового внеску; - вартість паю дорівнює його ринковій вартості, що розраховується як пропорційна частка від загальної ринкової вартості підприємства. Випуск нових акцій є важливим засобом додаткового залучення капіталу в тому випадку, коли підприємство-емітент спроможне реінвестувати кошти, отримані з фондового ринку, в проекти, ефективність яких доведена. На жаль, часто зустрічаються ситуації, коли підприємства не спроможні перспективно реінвестувати кошти через необхідність покриття своїх поточних збитків, підтримки наявних потужностей, поповнення власного оборотного капіталу, виплат за простроченими борговими зобов'язаннями. Тому емісія нових акцій можлива за умов виконання певних вимог підприємством-емітентом, а саме: а) визначення співвідношення між балансовою та оціночною (ринковою) вартістю його власного капіталу б) якщо оціночна вартість власного капіталу більша за балансову дозволяється емісія на величину виявленого відхилення в) якщо оціночна вартість власного капіталу менша за балансову, емісія не дозволяється, а балансова вартість власного капіталу зменшується на величину виявленого відхилення. В процесі підготовки підприємств до приватизації враховують такі аспекти: 1. Ціна, за якою підприємство (або частки участі в ньому) пропонується до продажу, не повинна бути заниженою, щоб не завдати прямих майнових збитків державі (державному або місцевому бюджету) або завищеною, щоб строк експозиції підприємства не перевищував максимально можливий через відсутність покупців (інвесторів). Визначення такої ціни передбачає, перш за все, використання методів майнового підходу до оцінки. 2. Якщо відомі потенційні покупці (інвестори), то оцінка підприємства, що приватизується, здійснюється відповідно до планів розвитку, ділових можливостей і інформованості покупців (інвесторів), тобто оцінюється вже не ринкова вартість, а інвестиційна з урахуванням вимог конкретного інвестора. 3. Якщо підприємство, що приватизується, знаходиться у стані банкрутства, то до його продажу можливе здійснення комплексу заходів з проведення санації, що впливатиме на величину вартості такого підприємства. Санація підприємств-банкрутів (офіційних або фактично збанкрутілих) передбачає їх фінансове оздоровлення, спрямоване на підвищення продажної ціни. Особливістю оцінки таких підприємств є прогнозування їх оціночної вартості після виконання всього комплексу санаційних заходів, тобто прогнозування майбутньої обґрунтованої ринкової або інвестиційної вартості. Розрізняють такі санаційні заходи, що впливають на оцінку підприємства: - санація в режимі економії; - санація на основі нових інвестиційних проектів з коротким строком окупності (як правило, такі проекти базуються на інноваціях); - санація на основі продовження перспективних інвестиційних проектів, які були розпочаті раніше, але на їх завершення підприємству не вистачило часу та коштів. Перевірка ціни пропозиції акцій закритих акціонерних товариств пов'язана з існуванням можливості завищення або заниження акціонерами ціни своїх акцій з цілями, що суперечать цілям розвитку товариства. Тому професійні інвестори здійснюють власну перевірку адекватності ціни, що пропонується, ринковим умовам з використанням всіх можливих прийомів і методів. Література: (12, 16, 31( Тема 14. РОЗВИТОК ПІДПРИЄМСТВА: ЗМІСТ, СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ТА ПЕРЕДУМОВИ 14.1. Розвиток підприємства, напрями і сценарії розвитку бізнесу підприємства. 14.2. Диверсифікація діяльності підприємства. 14.3. Зовнішній розвиток підприємств. 14.4. Роль організаційно-економічних концепцій у забезпеченні зростання підприємства. 14.1. Розвиток підприємства, напрями і сценарії розвитку бізнесу підприємства. Розвиток підприємства передбачає розширення бізнесу різними способами – шляхом інтенсифікації (ринку або продукту), інтеграції (вертикальної, горизонтальної), диверсифікації. Його обирають фірми що діють у динамічних галузях зі швидкою зміною технології. Розвиток (зростання) може бути двох типів: перепроофілюючий (інноваційний) і модернізуючий (покращуючий). Перепрофілюючий (інноваційний) – пов'язаний з втратою конкурентоспроможності певної продукції (певного бізнесу) і необхідністю суттєвої переорієнтації виробництва на випуск нових товарів (тобто на новий бізнес), що, відповідно, вимагає значних капітальних вкладень, перепрофілювання потужностей, встановлення нових зв’язків з постачальниками та інших структурних змін. Модернізуючий (покращуючий) – використовується при виникненні можливості значного (суттєвого) покращення бізнесу фірми. Наприклад, споживчих властивостей продукції при відносно невеликих капітальних вкладеннях шляхом модернізації виробництва та за рахунок інших технологічно-організаційних змін, а також за рахунок збільшення строків використання відпрацьованих технологій, що дозволяють отримати додатковий прибуток. Можна виділити наступні основні групи стратегічних альтернатив розвитку бізнесу підприємства (див.рис.14.1):
Рис. 14.1. Стратегічні напрями і сценарії розвитку бізнесу підприємства 14.2. Диверсифікація діяльності підприємства Диверсифікація діяльності підприємства полягає в урізноманітненні бізнесу підприємства шляхом входження підприємства на нові сектори ринку і розширення галузевого діапазону його діяльності. Диверсифікація може торкатися таких аспектів: - продуктів (продукції); - пунктів продажу продуктів фірми; - споживачів і постачальників; - засобів фінансування; - технологій; - баз НДіДКР. Основними напрямками диверсифікації підприємства в стратегічному контексті його бізнесу є диверсифікація продукції та ринку. Диверсифікація продукції полягає у впровадженні нових або таких виробів, які виробляються на основі застосування нових, раніше не використовуваних підприємством, технологій. Диверсифікація ринку полягає у входженні підприємства на нові ринки або на нові сегменти того ринку, на якому воно досі діяло та його розширення. Диверсифікацію застосовують для того, щоб: - досягти збільшення фінансової синергії; - стабілізувати доходи; - зменшити оперативний ризик; - збільшити кредитні можливості (отримання позик); - забезпечити зростання; - використовувати резерви; - пристосуватися до потреб клієнтів; - змінити профіль підприємства. Основними сценаріями диверсифікованого розвитку підприємства є: - концентрична диверсифікація ґрунтується на виробництві нових продуктів на базі існуючого бізнесу. Діюче виробництво зберігається, а нове виникає, виходячи з можливостей закладених: в освоєному ринку; в технології, що використовується; у відходах існуючого виробництва (організація виробництва на основі відходів); - горизонтальна диверсифікація припускає розвиток на традиційному, освоєному (існуючому) ринку діяльності фірми за рахунок освоєння випуску нової (зазвичай, супутньої основному продукту) продукції, яка вимагає технологій, відмінних від тієї, яка використовується при виробництві основного продукту; - конгломеративна диверсифікація полягає у тому, що фірма розвивається за рахунок виробництва нових продуктів технологічно не пов'язаних з традиційним бізнесом фірми (традиційними продуктами фірми) і які будуть реалізовуватись на нових ринках; - вертикальна диверсифікація полягає в тому, що фірма звертається або до більш ранніх (вертикальна диверсифікація назад), або до наступних стадій діяльності (вертикальна диверсифікація вперед). 14.3. Зовнішній розвиток підприємств Розвиток підприємства може бути: 1. внутрішнім - через розширення асортименту продукції, і це є концентрований (інтенсивний) розвиток по продукту; 2. зовнішнім - в даній або суміжних галузях у формі горизонтального, вертикального і діагонального розвитку. І це є інтеграція або інтегрований розвиток підприємства. Цілями інтеграції є, насамперед: зменшення невизначеності в постачанні і збуті; обмеження конкуренції; поліпшення можливості впровадження технологічних інновацій; зниження витрат. Виділяють такі основні сценарії зовнішнього, тобто інтегрованого розвитку: зворотна і пряма вертикальна, горизонтальна і діагональна інтеграція. - Зворотна вертикальна інтеграція спрямована на розвиток (зростання) фірми за рахунок придбання або встановлення контролю над постачальниками. - Пряма вертикальна інтеграція знаходить своє втілення у придбанні фірмою суб'єктів господарювання або у встановленні контролю над структурами, які знаходяться між фірмою і кінцевими споживачами її продукції (тобто над підприємствами-споживачами продукції підприємства - виробника, яке зацікавлене в інтеграції з метою гарантування стабільності збуту, або над гуртовими підприємствами і збутовими організаціями). - Горизонтальна інтеграція виражається у придбанні фірмою або встановленні контролю над структурами, що випускають аналогічну продукцію, чи працюють на тому ж ринку, що і фірма. - Діагональна інтеграція передбачає об'єднання з несуміжними і з неоднорідними підприємствами, але які включаються в технологічний ланцюг підприємства. Мета діагональної інтеграції - здійснення впливу на деякі підприємства, що викликають певний інтерес і з якими існує неявний зв'язок збоку даного підприємства. Обґрунтування напрямків зовнішнього розвитку підприємства на перспективу відбувається за допомогою відповідних стратегій інтеграції або роз'єднання. 14.4 Роль організаційно-економічних концепцій у забезпеченні зростання підприємства 14.4.1. Концепція єдності життєвих циклів продукції й технології Життєвий цикл виробленої підприємством продукції перетинається з життєвим циклом технологічної системи (життєвими циклами технологічного встаткування). Ряд процесів цих життєвих циклів здійснюється у взаємодії, тому вони являють собою єдиний життєвий цикл продукції/технології (рис. 14.2.) Взаємозв'язок продукції й технології характеризується також життєвим циклом технології/попиту, у якому відбувається зміна попиту на продукцію, вироблену за даною технологією, за часом.
Рис. 14.2. Життєвий цикл продукції/технології
У системах управління якістю продукції процеси життєвого циклу продукції є об'єктом управління. Головною метою тут є забезпечення постійної відповідності якості розроблювальної, виготовленої й реалізованої продукції потребам населення, народного господарства й експорту. Як головний критерій управління приймається величина задоволення потреби на одиницю витрат споживача. 14.4.2 Концепція технологічного ланцюга виробництва Для технологічних ланцюгів промислового виробництва характерні три типи мереж зв'язку: і. Відкрита мережа зв'язків між виробництвами, спеціалізованими за однорідним кінцевим продуктом. 2. Мережа зв'язків з розгалуженням виходів з першого виробничого ланцюга, що переходять до ряду паралельно діючих виробництв, які виробляють із аналогічних напівпродуктів різні кінцеві продукти (рис. 14.3.). 3. Мережа зв'язків з різними входами вихідної сировини(статті продукту) у ряд виробництв, одно-двокаскадним розгалуженням входів у наступні виробництва, одно-дворівневим напівпродуктом і кінцевим продуктом
Рис.14.3. Типові структури, технологічного ланцюга Г - головне підприємство ланцюга Структура технологічного ланцюга виробництва кінцевого продукту визначальним чином позначиться на організації виробничої кооперації між підприємствами. Технологічний ланцюг виробництва й життєвий цикл продукції в сукупності визначають наукову, промислову й торговельну (точніше — маркетингову) структуру компанії, а також організацію управління на рівні вищого керівництва компанії, що здійснює переважно стратегічне управління. 14.4.3. Концепція раціонального поєднання властивостей цілісності й відособленості систем, що розвиваються У силу постійного зростання й збільшення різновидів потреб суспільства системи продукції (як складний вид продукції або як сукупність порівняно простих постійно змінюваних, взаємозамінних і взаємодоповнюваних один одного продуктів), а також технологічні системи й виробничі системи в цілому, в яких, ця продукція виробляється, належить до класу систему що розвиваються. Темпи розвитку й потрібні для цього ресурси залежать від можливості впровадження нововведень вроздріб. Ця можливість, у свою чергу, визначається властивістю подільності (відособленості) та її антиподом — властивістю цілісності (неподільності) нововведення продукції, у яку це нововведення впроваджується, технологічною системою й виробничою системою в цілому. Цілісною визнається система, в якій кожний елемент (параметр) пов'язаний з усіма іншими елементами (параметрами) і зміни, що внесені в один з елементів (параметрів), і викликають необхідність внесення змін в усі інші елементи (параметри). Відособленою вважається система, у якій елементи (параметри) не пов'язані між собою (строго кажучи, це не система), і зміна будь-якого елемента не потребує зміни інших елементів (параметрів). Підвищення ступеня цілісності системи сприяє досягненню її ефективності, але спричинює й підвищення складності системи, що, у свою чергу, збільшує потреби в ресурсах, потрібних для створення й експлуатації системи. Чим більш відособлена система, тим вона гнучкіша й менш складна. Однак підвищення ступеня відособленості, як правило, знижує ефективність системи. Раціональне поєднання властивостей цілісності й відособленості має на меті поєднання ефективності й гнучкості системи, обмеження її складності й потрібних ресурсів. Розвиток є необхідною умовою перетворення підприємства як системи. У результаті розвитку виникає його новий стан. Цей новий стан підприємства може бути пов'язаний з якісними або з кількісними змінами, або їхнім взаємозв'язком. Метою розвитку є створення конкурентоздатних підприємств, засоби — управління потенціалом підприємства. Під розвитком варто розуміти процес необхідних, комплексних, адекватних змін в усіх напрямах діяльності підприємства, що забезпечують підвищення його конкурентоздатності на основі використання наявних можливостей. Внутрішній розвиток — це один з ефективних способів ; подолання кризового стану підприємств. Він припускає внесення у виробництво комплексу змін на основі реорганізації і всіх елементів підприємства для забезпечення йому стійкого" положення на вітчизняному й світовому ринках. Розвиток виробничих можливостей; підприємства повинен бути всеохоплюючим, комплексним, системним . Основними напрямками розширення потенціалу підприємства є: зміна організаційного характеру й модернізація виробничих І активів з урахуванням вимог ринку. Модернізація матеріаль-1 них активів підприємства припускає відновлення технічного/ базису шляхом впровадження нових технологій, зміни виробничої структури й виробничої бази підприємства, а також створення ефективної системи корпоративного управління, маркетингу. Література[ 7; 14; 16; 31] Тема 15. МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ РЕЗЕРВІВ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА ТА ЙОГО ПОТЕНЦІАЛУ. 15.1. Загальна характеристика методів і методики визначення резервів розвитку підприємства та його потенціалу. 15.2. матричні методи визначення стратегічного становища підприємства і оцінка стратегічних альтернатив за його СЗГ. 15.3. методи комплексного стратегічного аналізу: SWOT і SPACE. 15.1. Загальна характеристика методів і методики розробки стратегії фірми. При формуванні стратегічних альтернатив і виборі конкретної стратегії розвитку підприємства, залежно від рівня і характеру агрегації та інтегрованості підприємства, використовують: формальні моделі дослідження певного виду діяльності (бізнесу) підприємства; матричні (портфельні) методи (методи портфельного аналізу підприємства в цілому). Загальний алгоритм методики вироблення стратегії підприємства наступний: Здійснюється діагностика зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства. Розробляються стратегічні альтернативи на основі конкретного виду моделі. Допрацьовуються і узгоджуються стратегічні альтернативи з цілями підприємства і обирається стратегія його розвитку. Основними методами, які використовують для діагностики і стратегічного аналізу окремого бізнесу підприємства (бізнес-рівень) або вузькоспеціалізованої фірми - підприємства, є так звані формальні моделі: накопиченого досвіду; життєвого циклу продукту; життєвого циклу технологій; продукт-ринок тощо. 1. Модель накопиченого досвіду дає можливість порівняти витрати конкурентів, які діють на одному і тому ж ринку, і виявити необхідність зміни стратегії. В стратегічному управлінні модель накопиченого досвіду використовується для формування стратегії в напрямку мінімізації витрат, суть якої - більша частка підприємства в певному секторі економіки обумовлює більший сумарний накопичений обсяг виробництва і відтак нижчі питомі витрати на одиницю продукції. 2. Модель життєвого циклу продукту, попиту - ЖЦП, дозволяє сформувати на підприємстві стратегію в сфері "продукт-ринок". Життєвий цикл продукту охоплює 5 стадій (дослідження (виникнення), введення на ринок, зростання, насичення, падіння), які відкладаються на осі абсцис - часу, а вісь ординат відображає обсяг реалізації (прибутку). На основі моделі ЖЦП здійснюють планування виробництва сукупності продуктів, які знаходяться на різних стадіях ЖЦП, і формують стратегії щодо різних продуктів на окремих стадіях життєвого циклу, дозволяє краще планувати затрати і прибутки фірми, оцінювати інвестиції і затрати по НДДКР. 3. Модель життєвого циклу технологій як і ЖЦП, основана на концепції життєвого циклу. Можливість оцінити рівень розвитку технології і результатів її використання і відтак оптимально розподілити кошти і вкладати їх в передові і перспективні технології виробництва, що дозволить підприємству в майбутньому зберегти конкурентні переваги. 4. Модель продукт-ринок основана на використанні матриці, яку запропонував І. Ансофф (табл. 15 1). Таблиця 15.1 Таблиця 10.1 Матриця продукт - ринок Тип ринку Тип продукту
Освоєний Новий
Освоєний Стратегія глибокого проникнення на ринок Стратегія розроблення нового продукту
Новий Стратегія розширення ринку Стратегія диверсифікації
5. Модель М. Портера, в основі якої лежить матриця конкурентної переваги, подано на рис. 15.1. Згідно з моделлю М. Портера, існують три базові конкурентні стратегії: - лідерства у витратах; - диференціації; - спеціалізації. При діагностиці і стратегічному аналізі агрегованих та диверсифікованих фірм використовують, зазвичай, так звані "матричні методи" ("портфельні" методи). Ці методи по суті є простою формою оцінки різноманітних сфер (видів) діяльності фірми (означених як стратегічні економічні елементи - СЕЕ або стратегічні зони господарювання - СЗГ). В якості сфери діяльності приймається один елемент з співвідношення структур "продукт-ринок". Матричні методи використовують у двох випадках: 1 при діагностиці становища даного підприємства на ринку по відношенню до його конкурентів; 2 при діагностиці асортиментної структури продукції підприємства по відношенню до ситуації на ринку. Матричний метод підходить, в основному, для фірм (підприємств) з диверсифікованим (різноманітним) асортиментом продукції, становище якої на ринку можна встановити (визначити). У фірмах, що випускають один або декілька однотипних виробів, головною метою аналізу на основі матричних методів є не встановлення належних асортиментних пропорцій в межах фірми, а отримання відповіді на питання про те, чи повинна фірма входити в нові сфери діяльності. Діагностика "портфеля виробництва", а також оцінка становища фірми на ринку відбувається у наступній послідовності: 1 стадія. Стратегічне сегментування бізнесу фірми, яке полягає у виділенні стратегічних одиниць (стратегічних економічних елементів, стратегічних зон господарювання) підприємства. Такими стратегічними одиницями є підрозділи, де здійснюється діяльність з виробництва хоча б одного із головних виробів фірми. 2 стадія. Визначення стратегічного становища здійснюється на основі матричного аналізу за допомогою одного з наступних методів: методу Бостонської консалтингової групи (ВСG); методу Мак-Кінсі або Шелл; методу консалтингової фірми "Артур Д. Літтл" (АDL). 3 стадія. Формулювання висновків для побудови стратегії, на основі застосування комплексних методів стратегічного аналізу: SWОТ (матриця слабких і сильних сторін, можливостей і загроз);
С Ф Е Р А К О Н К У Р Е Н Ц І Ї СТРАТЕГІЧНІ ПЕРЕВАГИ
Уся галузь Неповторність продукту з погляду споживача Переваги щодо собівартості
Диференціація Лідерство у сфері витрат
Продукт має відрізнятися від конкуруючих дизайном, іміджем, використанням у виробництві матеріалів високої якості, наукоміскістю. Пререваги: споживачі пов’язують смаки з маркою; лояльність клієнтів та неповторність продукту створюють високі вхідні бар’єри на ринок цього продукту; високий прибуток полегшує стосунки з постачальниками; неповторність продукту послаблює вплив великих клієнтів. Підприємство з найменшими витратами отримує прибуток, коли конкуренти перебувають у зоні витрат, а його гнучка цінова політика, низькі витрати забезпечують перевагу над постачальниками, створюють високі вхідні бар’єри на ринках. Використовується за опанування значної частини ринку, будівництва нових виробничих потужностей, жорсткого контролю витрат, зменшення кількості дрібних клієнтів, зниження витрат на дослідження, сервісу, рекламу.
Концентрування уваги на окремому сегменті (спеціалізація)
Один сегмент Обробка одного або кількох сегментів ринку дає можливість досягти там лідерства за витратами чи особливого становища. Можливі сегменти: вибрані групи клієнтів; певні частини виробничої програми; географічно обмежені ринки. Необхідні передумови: а) підприємство має обробляти сегмент ринку ефективніше, ніж конкуренти; б) переваги двох вищезгаданих стратегій стосовно п’яти конкурентних сил можуть бути реалізовані й на певному сегменті ринку.
Застереження: невідомо як досягнути переваги над конкурентами за наявності особливої позиції; концентрація на одному тільки виді стратегії небезпечна в ситуаціях, які характеризуються швидкою зміною ринкових умов та навколишнього середовища
Рис. 15.1. Матриця конкурентної переваги М. Портера ССF (французький комерційний кредит); SРАСЕ (метод оцінки стратегічного становища і дій). Перший (SWОТ) і другий (ССF) методи розроблені для діагностування великих і середніх підприємств (фірм). Третій метод (SРАСЕ) призначений для діагностики ситуації та вибору варіанта стратегії для середніх та малих підприємств (фірм). При формулюванні і для оцінки альтернативних варіантів стратегії фірми доцільно також використовувати методи перспективного фінансового аналізу який охоплює: 1. Загальну характеристику фірми 2. Економічний аналіз фірми (за 2-3 роки) 3. Бізнес-плани (окремо для кожної стратегічної альтернативи). 15.2. Матричні методи визначення стратегічного становища підприємства і оцінки стратегічних альтернатив за його СЗГ. Метод BCG полягає у визначенні, за допомогою матриці, співвідношення "зростання ринку (попиту)"і"відносної частки на ринку" та використовується для співставлення стратегічних зон господарювання. Матриця BCG дозволяє визначити стратегічну позицію по кожному стратегічному економічному елементу (напрямку діяльності, СЗГ, продукту) підприємства, тобто стратегічну позицію бізнесу (СПБ) підприємства, і, обрати правильну (оптимальну) стратегію дій підприємства щодо виготовлення і реалізації продукції та оптимальну стратегію перерозподілу фінансових потоків між різними стратегічними економічними елементами (іншими словами, напрямами діяльності, СЗГ, продуктами). Матриця BCG має такий вигляд (див. рис. 15.2): Стовпці матриці BCG оцінюють параметр «темп зростання ринку», який характеризує привабливість ринку, тобто темпи зростання попиту на продукти. Рядки матриці BCG оцінюють параметр «відносна частка ринку», який характеризує позицію підприємства на ринку відносно конкурентів. Матриця розбиває усі СЗГ (напрямки діяльності) підприємства на 4 групи: "зірки"; "дійні корови"; «?»; "собаки". Рис. 15.2 Метод Бостонської консалтингової групи: матриця BCG - "Зірки" - в це поле потрапляють СЕЕ - стратегічні економічні елементи (синонімі - стратегічні види діяльності, стратегічні позиції бізнесу - СПБ, стратегічні зони господарювання - СЗГ, продукти), які поєднують високі перспективи зростання ринку з сильними позиціями підприємства на цьому ринку. "Зірки" виступають не тільки (і не стільки) джерелом короткострокових прибутків підприємства, а швидше потенційною можливістю для отримання довгострокових прибутків у майбутньому і тому є найкращим об’єктом (найкращою сферою) для інвестування. "Зірки" слід зміцнювати і оберігати. - "Дійні корови "— в це поле потрапляють СЕЕ (синоніми - види діяльності, бізнеси , продукти), в яких підприємство має сильні позиції на зрілому ринку, тобто тут підприємство має здатність випускати продукцію у великих масштабах при низьких затратах. - "?" - напрям діяльності (позиція бізнесу), у межах якого позиції підприємства є хиткі, але одночасно перспективи розвитку даного ринку є достатньо привабливі. - "Собаки" - сюди потрапляють безперспективні напрями (сфери) діяльності, до яких застосовують стратегії ліквідації, вилучення капіталовкладень і досягнення швидкого успіху (досягнення максимального прибутку в найкоротші терміни). Метод Мак-Кінсі. Метод Мак-Кінсі розроблений однойменною консалтинговою фірмою на замовлення компанії "Дженерал Електрік" і являє собою розвиток і узагальнення матриці ВСG. Замість темпів зростання ринку тут використовують комплексний показник привабливості ринку (К), а замість відносної частки ринку комплексний показник конкурентоспроможності підприємства (конкурентного статусу підприємства) - КСП. Матриця Мак-Кінсі має призначення - визначення стратегії інвестицій та розвитку для стратегічних позицій бізнесу (СПБ). Матриця Мак-Кінсі представлена на рис. 15.3. Призначення матриці: визначення стратегії інвестицій та розвитку для стратегічних позицій бізнесу (СПБ), стратегічних зон господарювання (СЗГ). Кожному з дев'яти квадратів матриці Мак-Кінсі відповідає специфічний набір стратегічних альтернатив (розвитку, збереження і скорочення діяльності) для СЗГ підприємства: - за сильного конкурентного статусу підприємства (КСП) і за низької привабливості ринку (К): здобути максимальну перевагу або вийти з бізнесу; - за сильного КСП і за середньої К: реінвестувати прибуток або здобути максимальну вигоду; за сильного КСП і за високої К: інвестувати або утримати позиції; за середнього КСП і за низької К: повільно виходити; за середнього КСП і за середньої К: здобути максимальну перевагу; за середнього КСП і за високої К: інвестувати, реінвестувати прибуток; за слабкого КСП і за низької К: виходити швидко, повільно або залишатись; за слабкого КСП і за середньої К: залишатися або повільно виходити; за слабкого КСП і за високої К: інвестувати, реінвестувати, виходити.
Здобути максимальну вигоду або вийти з бізнесу Реінвестувати прибуток або здобути максимальну вигоду Інвестувати або утримати пропозиції
Повільно виходити Здобути максимальну вигоду або вийти з бізнесу Інвестувати, реінвестувати прибуток
Виходити швидко, повільно або залишитись Залишитися або повільно виходити Інвестувати, реінвестувати, виходити
Рис. 15.3. Матриця граничної привабливості (матриця Мак-Кінсі) Привабливість ринку залежить від якісних характеристик ринку, системи постачання, тощо. Конкурентний статус фірми залежить від відносної позиції на ринку, потенціалу продукту, його науко місткості, тощо. Для використання цієї матриці по кожному продукту (синоніми - СЕЕ, СЗГ, СПБ, напряму діяльності, продуктово-ринковому сектору) розраховують комплексні показники: привабливості ринку (К); конкурентного статусу підприємства (КСП). Застосування матриці Мак-Кінсі, для кожної СЗГ (синоніми — СЕЕ, СПБ, продукту чи виду діяльності) здійснюється оцінка 2-х параметрів (К і КСП), в результаті якого СЗГ підприємства вписується в один з 9 квадратів. Кожен продукт (СЗГ, СПБ тощо) в матриці зображується, за одним із варіантів його відображення, у вигляді кола, діаметр якого повинен бути пропорційний загальному обсягу виробництва (або продажу) даного продукту, заштрихована його площа повинна показувати питому вагу підприємства в загальному обсязі ринку даного продукту. Аналіз матриці Мак-Кінсі дозволяє оцінити портфель продукції фірми і сформувати стратегію по кожному напряму її діяльності (синоніми — продукту. СПБ, СЕЕ, СЗГ). Кожен квадрат матриці містить рекомендовану стратегію, яка вказує, що слід робити фірмі з даним продуктом (з даним напрямом діяльності, з даною СЗГ. з даною СПБ): реалізувати стратегію зростання; реалізувати стратегію збереження; реалізувати стратегію виходу з ринку. На основі вибору (відбору) СЗГ формулюються стратегічні задачі, тобто визначають набори СЗГ, в яких підприємство буде діяти і як буде діяти (яку стратегію щодо них буде реалізовувати) в перспективі. Модель хімічної компанії Шелл, в основі якої лежить матриця DМР (Dіrесt Роlісу Маtrіх), це свого роду різновид моделі (матриці) Мак-Кінсі (за формою і змістом). Її також, як і матрицю Мак-Кінсі, застосовують на будь-якій фазі ЖЦП. Вона запроваджена до застосування в період посилення динамізму зовнішнього середовища (середина 70-х років XX ст.), коли традиційні методи прогнозування СПБ виявились не ефективними. Параметрами даної матриці є галузева привабливість і конкурентоспроможність підприємства. Галузева привабливість розглядається як загальний критерій оцінки стану і перспектив галузі. Слід зауважити, що критерієм стратегічного вибору в матриці ВСС (матриці "зростання - частка ринку") є грошовий потік, який є індикатором стратегічної доцільності в короткостроковій перспективі; в матриці МакКінсі ("привабливість ринку - конкурентоспроможність") - віддача інвестицій, яка є індикатором стратегічної доцільності в більш далекій перспективі; в матриці Шелл ("галузева привабливість -конкурентоспроможність") - вищезазначені критерії одночасно. Метод ADL (консалтингової фірми Аrtur D. Lіttlе іnс). В основі метода ADL лежить матриця (див. рис. 15.4), побудована за двома багатовимірними (багатофакторними) змінними (параметрами): конкурентною позицією підприємства на ринку; ступенем зрілості ринку. Конкурентна позиція підприємства на ринку розраховується відповідно до критеріїв, що використовують при складанні матриці Мак-Кінсі. Але в методології ADL розрізняють 5 конкурентних позицій фірми: 1. граничну; 2. слабку; 3. середню; 4. сильну; 5. домінуючу. Домінуюча позиція має місце в ситуації, коли фірма завдяки своєму міцному становищу у відповідному секторі економіки (володіє передовою технологією, великою часткою на ринку) в стані самостійно реалізувати свої наміри і контролювати конкурентів. Сильну позицію фірма займає тоді, коли вона може протягом достатньо тривалого періоду часу вести власну політику в межах відповідного сектора економіки. Середня позиція має місце тоді, коли фірма в стані реалізовувати обрану стратегію, бути активною і утримуватися на ринку протягом досить тривалого періоду часу. Слабка позиція має місце тоді, коли фірма в стані функціонувати на ринку протягом доволі тривалого періоду часу завдяки прихильності конкурентів та досягнення ними задовільних результатів. Маргінальна (слабка) позиція має місце тоді, коли фірма відіграє на ринку дуже незначну роль, але якщо будуть здійснені вирішальні заходи щодо покращення ситуації, то вона може втриматись на ринку. Ступінь зрілості ринку базується на 4 стадіях життєвого циклу продукту відповідно до яких визначаються характер і головна мета стратегії, тобто, відповідні стратегії поведінки фірми на ринку (див. таблицю 10.1). Так, стадії "зародження" відповідають стратегії "запроваджувати зміни" або "імітувати"; стадії "зростання " відповідають стратегії "інвестування в розширення ринку" і "розвитку продукту"; стадії "насичення ринку (зрілості)” відповідає стратегія "підвищення рентабельності"; стадії "занепад " відповідає стратегія "доїння ". Кожен вид бізнесу підприємства (продукт) розташовується за даними оцінками (конкурентною позицією бізнесу та стадією його життєвого циклу) в одній з 20 кліток матриці ADL, тобто кожен вид бізнесу (продукт) підприємства мас свою конкретну позицію в його загальному бізнесі з точки зору стадії життєвого циклу і конкурентної позиції.
Рис. 15.4. Метод ADL (метод консультативної фірми Artur D. Little inc.): матриця ADL Для кожної клітки матриці ADL характерними с певні рівні прибутковості та розміри грошових потоків. Кожній клітці матриці притаманний свій загальній стратегічний набір (набір загальних стратегічних рішень щодо зміни частки ринку, отримання необхідних інвестицій, зміни стратегічної позиції тощо). Деталізуючи загальні стратегічні рішення, для кожної клітки пропонуються (є характерними) певні можливі стратегічні маршрути (природного або звичайного розвитку; вибіркового розвитку; виживання), а також так звані "типові уточнені стратегії", які формулюються у термінах конкретних господарських операцій (їх запропоновано 24 варіанти), що можуть бути застосовані у конкретному випадку для того чи іншого виду бізнесу (продукту). Залежно від позиції конкретного бізнесу (продукту) підприємству пропонується продуманий набір стратегічних рішень як щодо його окремого бізнесу, так і щодо оптимального збалансування усього портфеля бізнесу підприємства. Стратегічне ж балансування бізнес-портфеля підприємства і формування загальної (корпоративної, портфельної) стратегії здійснюється з урахуванням фаз життєвого циклу ринків його окремих бізнесів за розміром сумарного грошового потоку від бізнесу і за показником норми прибутку на чисті активи Таблиця 15.1 Критерії оцінки життєвого циклу продукту (зрілості ринку) та його вплив на стратегію підприємства Характеристика стратегії Стадії ЖЦП
Зародження Зростання Зрілість Занепад
Швидкість зростання середня сильна Слабка і стабільна Нульова або від’ємна
Потенціал значний значний нульовий від’ємний
Кількість конкурентів значна значна невелика невелика
Конкурентна структура і стабільність позиції розподілена і нестійка закріплення позиції стабільні лідери олігополія
Технологія недосконала в процесі змін стійка стійка
Доступ до сегмента ринку легкий можливий досить важкий без користі
Стратегія запроваджувати зміни або імітувати інвестувати в розширення ринку і розвиток продукту підвищувати рентабельність „доїння”
Матриці ВСG, Мак-Кінсі (Шелл) і ADL є інструментом співставлення СЗГ (напрямів, видів діяльності, СПБ. продуктів) фірми і, таким чином, ефективно слугують для формування та оцінки альтернативних варіантів корпоративної (загальної, портфельної) стратегії фірми. Кожна конкретна бізнес-ситуація вимагає адекватної унікальної адаптації типової моделі, тобто формування конкретної моделі для конкретної ситуації, що вимагає довгої, напруженої творчої роботи відповідних фахівців з конкретного бізнесу стратегічного менеджменту та великих коштів. Застосовувати дані моделі для вітчизняних підприємств можна лише за умови їх глибокої адаптації до специфіки українського середовища. 15.3. Методи комплексного стратегічного аналізу: SWОT, SPACE. Одним з найпоширеніших в закордонній практиці методів визначення загальної корпоративної стратегії підприємства є метод SWОT - аналізу в основі якого лежить відповідна матриця (див. рис. 5.3), яка описує зв'язки між слабкими і сильними сторонами фірми, з одного боку, та загрозами і можливостями у зовнішньому оточенні, з іншого, і встановлює їх парні комбінації. Метод SWОT - аналізу дозволяє ідентифікувати і оцінити міру впливу, а також визначити силу взаємодії різноманітних факторів зовнішнього оточення і внутрішнього середовища фірми з метою встановлення стратегічної позиції фірми і вироблення напряму її стратегії. При розробленні стратегічних планів багато фірм застосовують SWОT – аналіз (рис. 15.5).
Рис. 15.5. Схема застосування SWОT – аналізу. У проаналізованій літературі сутність SWОT – аналізу розкривається укрупнено. Він є одним з перших етапів стратегічного планування. Ідея SWОT – аналізу полягає в наступному: а) прийняття зусиль для перетворення слабкостей у силу, а погроз – у можливості; б) розвиток сильних сторін фірми відповідно до її обмежених можливостей. Аналіз клітинок матриці SWОT (див. рис. 5.3) (комбінацій факторів з множин можливостей і загроз з факторами з множин сильних і слабких сторін, які ведуть або до посилення, або до послаблення конкурентної позиції фірми) дозволяє сформувати такі чотири загальних стратегії поведінки: 1. Коли фірма має більше сильних сторін чим слабких, а ринок надає їй нові можливості за відсутності загроз, фірма повинна реалізувати стратегію, спрямовану на зміцнення своєї позиції на ринку, шляхом збільшення своєї участі на ньому, диверсифікації продуктів і введення на ринок нових продуктів (інновацій). 2. Коли фірма, маючи слабкі сторони, діє в сприятливому для неї середовищі, вона повинна реалізувати стратегію, спрямовану на вибіркове покращення своєї конкурентної позиції, тобто на збільшення своєї частки на ринку при одночасній ліквідації слабких сторін шляхом покращення фінансового стану, зменшення витрат, підвищення конкурентоспроможності продукції, ліквідації збиткового бізнесу. 3. Коли фірма, володіючи сильними якостями, діє у нестабільному середовищі, вона повинна реалізувати стратегію, спрямовану на вибіркове завоювання більшої частки ринку і пошуку нових сприятливих секторів (зон, ніш) ринку шляхом зниження витрат, модернізації продуктів та завоювання нових ринків. 4. Коли фірма, маючи складну внутрішню ситуацію, діє в загрозливому для неї зовнішньому оточенні, необхідно реалізувати стратегію, суть якої полягає поступовому зменшенні активності і плановому виході із даної сфери діяльності. Або реалізувати стратегію виживання, засновану на залученні капіталу шляхом випуску акцій, отримання кредитів або на інтеграції з іншою фірмою. Метод SPACE (strategic position and action evolution - оцінка стратегічної позиції та дій). Це метод комплексного, перспективного, в тому числі фінансового, аналізу, який дозволяє здійснити оцінку стратегічного положення підприємства даний метод призначений для аналізу позиції на ринку і вибору оптимальної стратегії для середніх і малих підприємств і визначитись щодо подальших дій його розвитку на основі двох груп факторів: 1 внутрішнього стану (чи потенціалу) підприємства; 2 зовнішнього положення підприємства. Оцінка здійснюється за 4-ма групами критеріїв оцінки стратегічного положення підприємства: фінансової сили підприємства (Ф); привабливості сектора економіки (П); конкурентоспроможності підприємства і його положення на ринку (К); стабільності галузі (С). Які визначаються (описуються) масивами конкретних ключових критеріїв, які у свою чергу формуються певними власними наборами факторів. Груповий критерій І: "Фінансова сила підприємства" (Ф) Критерії: Показник норми прибутку. Виробничі затрати. Рентабельність вкладеного капіталу. Стабільність отримання прибутку. Рентабельність інвестицій. Фінансова ліквідність. Заборгованість. Здатність до підвищення рівня нагромаджень і залучення сторонніх капіталів. Груповий критерій II: "Конкурентоспроможність підприємства і його становище на ринку" (К) Критерії: Ринок і його обсяг. Частка підприємств на ринку в динаміці. Структура асортименту продукції. Здатність до здійснення маркетингу. Можливості активного впливу на рівень цін і затрат. Зв’язки із споживачами. Рентабельність продажу. Груповий критерій III: "Привабливість сектора (галузі), де діє дане підприємство" (П) Критерії: Характеристика конкурентів. Стадія життєвого циклу даної галузі чи сектора. Залежність розвитку галузі чи сектора від кон’юнктури. Тривалість життя галузі чи сектора. Громадська привабливість сектора. Структура застосування виробів даної галузі в інших секторах. Стабільність прибутку. Груповий критерій IV: "Стабільність галузі, в якій функціонує дане підприємство" (С) Критерії: Стадія розвитку даного сектора. Міра інноваційної діяльності сектора (галузі). Міра залежності галузі від кон’юнктури. Тривалість життя сектора чи галузі. Міра розвитку інформаційних послуг у галузі. Стабільність прибутку (рентабельності). Вплив на галузь іноземного капіталу. Рівень конкуренції в секторі. Відображенням відповідного групового критерію стратегічної оцінки підприємства, розташовується загальна "вартість" відповідних груп критеріїв оцінки стратегічного становища підприємства (див. рис. 15.6). Рекомендований тип стратегії повинен уточнюватися конкретними рішеннями (діями), які формулюються у термінах конкретних господарських операцій, що можуть бути застосовані у конкретному випадку для конкретного підприємства і які дозволять забезпечити конкурентну перевагу підприємства в довгостроковому періоді. Уточнені стратегії є набором типових стратегічних рішень, що відповідають різним конкретним позиціям вектору напрямку дій конкретного підприємства у просторі матриці SPACE, тобто набором конкретних сценаріїв для визначеного (рекомендованого) вектором типу (конкурентної, агресивної, захисної чи консервативної) стратегії підприємства.
де П – сума кінцевих оцінок вартості для критерію „привабливість сектора”, К - сума кінцевих оцінок вартості для критерію „конкурентоспроможність підприємства” С - сума кінцевих оцінок вартості для критерію „стабільність галузі” Ф - сума кінцевих оцінок вартості для критерію „фінансова сила підприємства” Р (х, у) – точка з координатами (х, у ), в одному із квадрантів показує вектор (від початку осі координат), що вказує рекомендований тип стратегії (х = п + к; у = ф + с) Рис. 15.6. Оцінка стратегічного становища і напряму дій підприємства: відображення вартості різних груп критеріїв (факторів) оцінки стратегічного становища підприємства в методі SPACE ЛІТЕРАТУРА Андрианов Ю.В., Юдин А.В. Систематизация методов расчета при оценке машин и оборудования // Московский оценщик. - 2003. - №4 (23) . - С. 18-23. Борисов А.Б. Большой экономический словарь. - М.: Книжный мир, 2003. Большая советская энциклопедия. Т.20. - М.: Сов. Энциклопедия, 1975. Валдайцев СВ. Оценка бизнеса и управление стоимостью предприятия. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. Власова Н.О., Краснокутська Н.С. Інвестиційна привабливість підприємств торгівлі: Навч. посіб. - X.: ХДУХТ, 2003. Джаин И.О. Оценка трудового потенциала: Монография. - Сумы: ИТД «Университетская книга», 2002. Должанський І.З., Загорна Т.О., Удалих О.О. Управління потенціалом підприємства. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 362 с. Економіка виробничого підприємництва: Навч. посібник/За ред. Й.М. Петровича. - К.: Знання, КОО, 2001. Елисеев В.М. Оценка стоимости гудвилла. - http:// www.appraiser.ru/ info/meet/lOlet/is/eliseev.htm Есипов В.Е., Маховикова Г.А., Терехова В.В. Оценка бизнеса. - СПб: Питер, 2001. Закон України «Про оцінку земель» № 1378-IV від 11 грудня 2003 року. Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 року. Иванов Н.И. Экономические аспекты производственного потенциала: Теория и практика. - Дон. ИЭП НАН Украины, 2000. Козырев А.Н.. Макаров В.Л. Оценка стоимости нематериальных активов и интеллектуальной собственности. - М.:«Интерреклама», 2003. Ковтун О.І. Стратегія підприємства: Навч. посібник. 2-ге вид. – Львів: “Науковий світ – 2000”, 2006,– 366 с. Краснокутська Н.С. Потенціал підприємства: формування та оцінка: Навч. посібник. – К.: ЦНЛ, 2005. – 352 с. Лапин Е.В. Экономический потенциал предприятия: Монография. -Сумы: ИТД «Университетская книга», 2002. Мендрул О.Г. Управління вартістю підприємства: Монографія. - К.: КНЕУ, 2002. Національний Стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав». Національні положення (Стандарти) бухгалтерського обліку (П(с)БО)№ 1,2. Оберемчук В.Ф. Стратегія підприємства: Короткий курс лекцій. - К.: МАУП, 2000. Оценка стоимости предприятия (бизнеса). Уч. Пособие / Под ред. Н.А. Абдулаева. - М.: Изд-во «ЭКМОС», 2000. Попов Е. Рыночный потенциал предприятия. - М.: ЗАО «Экономика», 2002. Про експертну грошову оцінку земельних ділянок. Постанова Кабінету Міністрів України № 1531 від 11 жовтня 2002 року. Про затвердження Методики оцінки вартості майна: Постанова Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 № 1891 // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. - 2004. - №2. - С 22-44. Про затвердження Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю Наказ Фонду Державного Майна України від ЗО липня 1999 року N 1477. Рєпіна І.М. Підприємницький потенціал: методологія оцінки та управління //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 1998.- №2. - С.262-271. Сивец С.А. Международные стандарты оценки - 2000. //Государственный информационный бюллетень о приватизации №3//. - К., 2001. - С.51-53. Томпсон А.А., Стрикленд А.Дж. Стратегический менеджмент: концепции и ситуации для анализа: Пер. с англ. -М.: Изд. дом «Вильяме», 2002. Фатхутдинов РА. Стратегический менеджмент: Учебное пособие. - М.: ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1997. Федонін О.С., Репіна І.М., Олексюк О.І. Потенціал підприємства: формування та оцінка: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2004. – 316 с.
