Основні проблеми філософії екзистенціалізму
Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.
Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора (1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як «неуважність». Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше від «стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів. Фридрих Ніцше (1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Він не зміг визнати жодної із християнських конфесій, розглядаючи християнство як рабське моралізаторство і схиляючись натомість до натуралізму на взірець Дарвінового. Однак своєї власної позитивної теорії він так ніколи і не розробив.
Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем. Натомість його методологія, забезпечена феноменологією, що її найкраще сформулював Едмунд Гуссерль (1859–1938), є гранично новою. Важливість методу полягає в тому, що він утверджує суб’єктивну етику. Чиїсь почуття можуть стати справжньою філософією. У рамках цього методу намагаються «взяти в дужки» отримані висновки і таким чином вибудовувати картину світу на основі сприйняття людини. Така точка зору є загальноприйнятою у філософії і тому важливо окреслити точніші відмінності. У цьому не проглядає ні картезіанське вірування в те, що найчистішими і найточнішими є математичні ідеї, ані юмівський погляд на індивідуума як на пасивного отримувача почуттєвого досвіду. Індивідуум змальовується як діяч, що вступає в контакт зі світом згідно із своїми життєвими планами. Реальність – це світ життя (Lebenswelt), і за її рамки вийти неможливо.
Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер (1889–1976) і Жан-Поль Сартр (1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць «Буття і час» (1927) та «Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом. Натомість Сартр дедалі настійніше відстоює активну політичну діяльність.
Зв’язок екзистенціалізму з політикою дуже складний. На перший погляд, пошук справжнього морального життя, здавалося б, ставить екзистенціалізм поміж лівими політичними течіями, прибічники яких виступають за свободу людини і її визволення. Є дуже багато висловлювань екзистенціалістів, які відповідають цьому, та й Сартр колись проголошував, що екзистенціалізм має бути гуманізмом. Але все набагато складніше. Час від часу екзистенціалістів приваблювали активні і вольові люди, оскільки вони намагаються по-справжньому діяти. Однак етика звершення не спричиняється автоматично до раціональності, вона оминає лівих політиків. Якщо ж говорити серйозно, то не існує і гарантій того, що екзистенціалізм долучиться до платформ політиків-демократів. Якщо більшість людей живе несправжнім життям і їм не вдається примиритися з умовами людського буття, то чи годиться, щоб геній, який пережив самотність, жах і тугу, виконував свій обов’язок і ставав харизматичним лідером? Стверджують, що загальна атмосфера, відображена і посилена екзистенціалізмом, має якийсь зв’язок з підйомом нацистського руху. Дійсно, упродовж короткого часу Гайдеггер мав ганебний зв’язок із нацистами; хоча пізніше він і відійшов від них, але з того часу не полишав пошуків моральної політики. Подібну політику різко критикував Гюнтер Грасс у романі «Собачі роки» (1963) за її пустопорожність і метафізичність попри всю її саморекламу. Політика німецьких екзистенціалістів грунтується переважно на загальнокультурній повазі до політичного життя греків, що зумовило їх всеосяжну недовіру до сучасної практики. Натомість французькі екзистенціалісти займають доволі чітку позицію, ставши завдяки пануванню у французькому інтелектуальному житті марксизму в один ряд з лівими. Мерло-Понті і Сартр детально проаналізували зв’язок між крайньою індивідуалістичною етикою і колективістським духом марксизму, й одна з робіт останнього під назвою «Критика діалектичного розуму» (1960) стала величним монументом їх примиренню. Хоча спроби поєднати ці два підходи виявилися марними, але створені в результаті цього політичні теорії становлять величезний інтерес. У праці «Критика...» розглядалося відновлення жорсткої авторитарної політики, покликаної вирішити «проблему буття», тобто покінчити з боягузливими намаганнями людини уникнути відповідальності за свободу. У зв’язку з цими політичними теоріями неможливо не згадати вислів Руссо стосовно істоти, «приреченої бути вільною».
Найвищим досягненням екзистенціалізму стало змалювання болісної ендемії людського існування. Тут доведеться дещо повагатися з приводу прийнятого нами припущення, оскільки більшість громадян індустріального суспільства в звичайних обставинах усе ж таки стикаються віч-на-віч не лише з одними жахами і болем, так яскраво змальованими в славетних літературних творах, які беруть початок з екзистенціалізму. Більшість людей знаходять досить багато смислу в своєму житті і зазвичай не відчувають, що вони живуть у вакуумі. Можливо, екзистенціалізм розповідає нам переважно про відчуження в сучасних умовах інтелектуалів, а не звичайних людей. Ця точка зору підтверджується згадкою про те, що найбільшої популярності ця філософія набула після поразки в війні, тобто в часи, коли всі були охоплені почуттям відчаю.    У філософському плані екзистенціалізм має два значних недоліки. По-перше, його філософія свідомості поверхова і показна. Доказом того, що ми вільні, може бути просто те, що ми відчуваємо себе вільними. Особисто я не відчуваю такої свободи, і це все, що має бути сказане, як це доводив Ноам Хомські стосовно спроб пояснити поведінку людини за допомогою засобів, які йдуть повз її свідомість. Друга точка зору дуже близька до першої. Екзистенціалізм ніколи не обтяжував себе проблемами сучасної науки, хіба що перекреслюючи її значення. Цього не можна робити. Наука трансформувала сучасну політику, забезпечивши заможність, але ж, як доводив Макс Вебер, усьому цьому є людська ціна. Наукова точка зору намагається знищити набуті навички і знання. Ми не в змозі більше довіряти нашому Lebenswelt (життєвому простору), отже, маємо нині можливість пояснити наші власні дії з наукової точки зору.