В умовах переходу до ринкової економіки перед кожним виробником гостро постає проблема формування ціни на свою продукцію. При цьому виробник ризикує, визначаючи ту чи іншу ціну. Одним із методів ціноутворення на етапі встановлення початкової ціни , як відомо , є метод отримання цільового прибутку. Він оснований на оцінці витрат підприємства , для повернення яких слід реалізувати певний обсяг продукції по встановленій ціні. При цьому ціна визначається із розрахунку запланованого прибутку. Використання цього методу пов’язоно з ціновою еластичністю і потребує розрахунку такого рівня ціни , при якому будуть досягнуті обсяги продажу , які забезпечать покриття сукупних витрат і отримання цільового прибутку. Аналітичне представлення даної моделі основане на базовій формулі прибутку :
P = S – C – V , де (1.1)
S – вартість реалізованої продукції ;
C – сумарні постійні (умовно-постійні) витрати ;
V – сумарні змінні (умовно-змінні) витрати ;
P – прибуток .
Як наслідок будемо мати :
S – V = C + P (1.2)
У цій формулі ліва частина представляє собою вартість відшкодування. Як бачимо , дана модель основана на положенні , що сумарні витрати на виробництво і реалізацію продукції складаються із постійних та змінних витрат.
Під постійними витратами розуміють ті , що в короткостроковому проміжку в цілому не змінюються зі зміною обсягу виробництва , оскільки безпосередньо не залежать від величини та структури виробництва та реалізації продукції. Це можуть бути оклади адміністрації , витрати по аренді , амортизаційні відрахування , податок на майно , відсотки за кредит та інші відносно постійні витрати. Слід зауважити , що в зарубіжній практиці визначення витрат виробництва , постійні витрати підрозділяються на дві групи. Це так звані залишкові і стартові витрати. До залишкових відносяться ті постійні витрати , які фірма продовжує нести в період тимчасової зупинки процесу виробництва і реалізації продукції (витрати на аренду , податок на майно та ін.). Стартові створює та частина постійних витрат , які з’являються з поновленням виробництва і реалізації продукції (оклади окремих категорій працівників та ін.).[3.]
Чіткого розподілу між залишковими і стартовими витратами не існує. Включення окремих витрат в ту чи іншу групу залежить від періоду часу , на який зупинено виробництво і реалізацію продукції.
До змінних відносяться ті види витрат , які змінюються в цілому прямо пропорційно змінам обсягу виробництва і залежать від структури витрат кількох видів продукції. До цих витрат відносяться : витрати на сировину і основні матеріали , палива і енергії , комісійних продавцям і оплата робочої сили , деякі витрати по забезпеченню та ін.
Розрізняють також змішані витрати , які включають елементи як постійних , так і змінних витрат (наприклад оплата електроенергії , яка витрачається у технологічному процесі і йде на загальні потреби підприємства).
Існує три основних методи диференціації витрат :
Метод “ Високий-Низький” (“High-Low”) , названий також методом максимальної і мінімальної точки.
Графічний (статистичний) метод.
Метод найменьших квадратів.
Валові витрати підприємства складає сума постійних і змінних витрат.
Пошук найбільш вигідних комбінацій між питомими змінними витратами (на одиницю продуції) , постійними витратами , ціною і обсягом продажу можливий за допомогою операційного та маржинального аналізу.
В основі операційного аналізу , який ще називається аналізом “Витрати – обсяг – прибуток ”, – вивчення залежності фінансових результатів бізнесу від витрат і обсягів збуту продукції. Операційний аналіз часто називають аналізом беззбитковості , тому що його використання дає можливість розрахувати такий обсяг продажу (в натуральному чи вартісному виразі ) , при якому прибутки співпадають з витратами. Цей обсяг характеризує точку беззбитковості , тобто критичну , оскільки продаж в обсязі меньшому цієї точки веде за собою збитки , а вище – забезпечують прибуток.
Вартість продукції Вартість реалізованої продукції
Валові витрати
Точка беззбитковості
Область прибутків
Постійні витрати
Обсяг продукції беззбиткового
Область виробництва
збитків
обсяг продукції
Рис. 1.1. Схема маржинального аналізу.
Точку беззбитковості часто називають порогом рентабельності. Це важливий показник. Падіння попиту на продукцію легше перенести фірмі з низьким порогом рентабельності. Зниження порогу рентабельності можна забезпечити за рахунок зменьшення постійних витрат чи росту валової маржі (ВМ). Поріг рентабельності розраховується по формулі :
EMBED Equation.3 , де (1.3)
С – постійні витрати ;
КВМ – коефіцієнт валової маржі , що визначається як :
EMBED Equation.3 , де (1.4)
S – вартість реалізованої продукції ;
ВМ – валова маржа , яка дорівнює :
EMBED Equation.3 , де (1.5)
V – змінні витрати.
У рамках грошового аналізу прибуток визначається так :
EMBED Equation.3 , де (1.6)
П – прибуток ;
ЗФП – запас фінансової прочності , яка представляє надлишок фактичної вартості реалізованої продукції над порогом рентабельності . він розраховується по формулі :
EMBED Equation.3 (1.7)
По мірі віддалення S від її порогового значення запас фінансової прочності збільшується , що обумовлено відносним зменшення постійних витрат у релевантному диапазоні.
Головний сенс маржинального аналізу заключається у встановленні зв’зку між рівнем ділової активності , характеризуємою динамікою обсягів продажу і прибутком фірми (рис. 1.2.).
Вартість повернених
витрат EMBED Equation.3 EMBED Equation.3 вартість реалізованої
продукції
змінні витрати
повернені витрати
обсяг продукції беззбиткового Обсяг продажу
виробництва
Рис. 1.2. Прибуток і вартість повернення витрат.
Процес виробництва продукції , тривалий далі певного рівня , дає можливість не тільки повернути вартісні витрати , але й збільшити вартість за рахунок формування доданої вартості. Особливості співвідношення витрат і вартості продукції при різних обсягах її виробництва і збуту приведені на рис. 1.1. , а співвідношення прибутку і вартості повернення – на рис. 1.2. На цих малюнках точка беззбитковості є критичною , тому , як і в операційному аналізі , висновок один : перш ніж підприємство почне отримувати прибуток , воно повинно забезпечити такий рівень обсягу виробництва і збуту , який дає можливість покрити не тільки постійні витрати , але й суму змінних витрат , обумовлену даним обсягом виробництва. Для одного виду продукції критичний обсяг (Nkp) може бути розрахований по формулі :
EMBED Equation.3 , де (1.8)
Ц – ціна одиниці продукції ;
V – питомі змінні витрати ;
Ц-V – питомий маржинальний дохід.
Економічний сенс критичної точки заключається в тому , що він характеризує обсяг продукції , сумарний маржинальний дохід якого дорівнює сумарним постійним витратам. Для визначення обсягу реалізації продукції у натуральних одиницях (N) , необхідного для отримання цільової суми прибутку , формула може бути трансформована наступним чином :
EMBED Equation.3 , де (1.9)
N – обсяг продукції , який відповідає цільовому прибутку.
Отримання прибутку потребує як додаткового обсягу виробництва , що відповідає зміщенню точки обсягу продукції на рис.1.1. і рис.1.2. праворуч , так і більшого обсягу виробничих ресурсів. Інтенсивність зміщення точки беззбитковості залежить від ефективності використання ресурсів фірми.[4.]
В умовах конкурентного ринку ціна формується переважно під впливом факторів , які об’єктивно складаються незалежно від підприємства , і являються у більшості випадків для нього заданою.
Поняття конкурентоздатності включає в собі великий комплекс економічних характеристик , які визначають положення підприємства на ринку (національному чи автономному). Цей комплекс може включати характеристики товару , які формують в цілому економічні умови виробництва і реалізації продукції. Конкурентоспроможність продукції і конкурентоспроможність фірми-виробника продукції співвідносяться між собою як частина і ціле. Можливість підприємства конкурувати на певному ринку безпосередньо залежить від конкурентоспроможності продукції і сукупності економічних методів діяльності фірми. Цінова конкуренція як шлях забезпечення конкурентоздатності продукції має на увазі реакцію підприємства на цінові стратегії конкурентів. Тому , підприємство , яке передбачає зміни цін на конкурентному , насиченому ринку , повинно за допомогою всіх доступних йому джерел інформації вникнути в положення конкурента і намагатися поглянути на свої майбутні цінові зміни його очима. Це досягається за допомогою спеціальних маркетингових дослідів , які базуються на вивченні факторів конкурентоспроможності фірми. Усі фактори впливу на конкурентоспроможність можна поділити на дві групи : зовнішні і внутрішні фактори.
До зовнішніх відносяться фактори , що генеруються макрооточенням і безпосередньо оточенням фірми. На них фірма впливати не може , але повинна враховувати їх у своїй діяльності. До цих факторів можна віднести :
загальнополітичний стан у державі ;
зовнішньополітичні та економічні зв’язки з іншими державами ;
регулююча роль держави ;
експортно-імпортні відношення ;
наявність конкурентів у даній галузі ;
раціональне розміщення виробничих сил ;
наявність джерел сировини ;
загальний рівень техніки та технології ;
розвиток спеціалізації та концентрації виробництва ;
існуюча система управління промисловістю та ін.
До внутрішніх факторів відносяться ті , які залежать від підприємства , тобто воно є їх ініціатором. Вони включають :
система і методи управління підприємством ;
рівень техніки та технології на підприємстві ;
система розробки нововведень на підприємстві ;
рівень організації виробництва ;
система планування і економічного стимулювання та ін.
Між зовнішніми та внутрішніми факторами існує взаємозв’язок – внутрішні , як правило , випливають із зовнішніх. Ці фактори представлені у єдиній таблиці (додаток А).[5.]
Важливою умовою виживання підприємства у невизначеності ринкового оточення є правильна оцінка всіх умов ринку і можливостей підприємства у визначенні цін на реалізуємі продукції , послуги , а також набуті фактори (засоби) виробництва. Ціни в умовах ринкової конкуренції задають приорітети в науково-техничній політиці. Підприємство здійснює розвиток технології , організації виробництва , створює умови для контролю якості продукції. Але ефективність продукції , яка випускається підприємством (тобто ступінь вигідності даної продукції для підприємства) , апробується ринком , ціною її реалізації.
В дійсності , як показує аналіз вітчизняної і зарубіжної літератури та практика західних фірм , виявлення ціни в умовах невизначеності ринку є складним процесом , який потребує комплексного аналізу і врахування багатьох зовнішніх і внутрішніх факорів функціонування підприємства.При вивченні ринкового оточення підприємства розрізняють мікро- і макросередовище.
Аналіз мікросередовища для вирішення стратегії ціноутворення включає :
детальне вивчення ринку збуту і цін реалізації продукції ;
вивчення витрат виробництва і реалізації , включаючи податки та інші платежі , а також умови постачання і забезпечення підприємства факторами виробництва ;
оцінку ефективності здійснюваних фінансово-господарських заходів і всієї діяльності підприємства.
Макроекономічне середовище характеризується загальними умовами функціонування підприємства. Це зовнішнє середовище підприємства , яке включає :
зміни , які вносяться в законодавче забезпечення функціонування товаровиробників ;
державне врегулювання цін ;
податкова , фінансова , кредитно-грошова державна політика ;
вплив інфляції та ін.
В умовах вільного ціноутворення і самостійності у визначенні цін у підприємства неодмінно виникає необхідність враховувати фактори, під впливом яких формуються ринкові ціни.
До основних факторів ціноутворення на мікрорівні відносяться фактори виробництва :
земля. Це поняття включає в себе не тільки земельну ділянку , але і всі природні особливості , що використовуються у виробничому процесі ;
праця. Вплив цього фактору виражається у формі виробничих витрат на заробітну платню ;
капітал. Вплив – у витратах на використані у виробництві матеріали , вироби , конструкції , амортизацію і експлуатацію основних фондів , витратах по виплаті відсотків за кредит.
Також до факторів ціноутворення належать фактори співвідношення попиту і пропозиції , які визначаються формами попиту і пропозиції і представлені у таблиці (додаток Б).[6.]
Таким чином , ціноутворюючі фактори , що відносяться до макроекономічного рівня , не залежать від підприємства , тобто воно не може на них впливати. Адаптація підприємства до цих факторів здійснюється шляхом управління факторами мікрорівня.
