Логіка Давньої Індії
Уже в давніх упанішадах («Чхандогья», «Мундака») «…йдеться про існування кількох самостійних видів знання…, в переліку яких крім Вед і різних магічних мистецтв згадуються хронологія, логіка (риторика), етимологія, граматика, наука чисел, астрономія, військова наука» [І].
Виникненню логіки в Індії сприяли філософські диспути, на яких представники різних течій відстоювали свої погляди і спростовували думки опонентів. Тому логіка тривалий час була тісно пов'язана з риторикою, теорією ораторського мистецтва.
В історії індійської логіки виділяють три основних періоди, по-різному окреслюючи хронологічні рамки.
За В. Донченко
— перший період VI ст. до н.е. — II—III ст. н.е.;
— другий період. II—III ст. — Х ст.;
— третій період: XII—XVII ст. За М. Коадаковим [34]:
— перший період (рання буддистська логіка) — VI—V ст. до н.е. — II ст. н.е.;
— другий період (діяльність шкіл вайшешика і ньяя) — ПІ—У ст.;
— третій період (розквіт буддистської логіки) — VI— VIII ст.
Перший період
Уже в ранній буддистський період (буддистська логіка до Дигнаги) були написані трактати про те, як ефективно вести диспути. При цьому в центрі уваги стояло питання про сутність, види та місце виголошення промов. Важливого значення надавалося психології мислення (не радили виступати з промовами у стані перевтоми, суму, гніву чи якогось іншого сильного збудження) і власне ораторському аспекту промови. Зверталась увага й на логічну переконливість промов та необхідність дотримання правил логіки
Тогочасні мислителі розрізняли шість видів промов :
— промова про себе;
— красива промова, що дає насолоду (художнє слово);
— промови диспутів, у яких співбесідники, втягнуті в дискусію, висловлюють протилежні думки з приводу певної тези,
— "дурна промова», в якій викладається хибне вчення;
— правильна промова, яка узгоджується з істинним ученням і ставить за мету донести до слухачів істинне знання;
— промова, в якій викладається істинне вчення,
Вважалось, що перший І другий види промов можуть бути як «хорошими», так і «дурними»; і з цим треба рахуватися. Третій і четвертій — завжди «дурні», тому їх необхідно уникати, А п'ятий і шостий — завжди «хороші», їх треба завжди застосовувати.
Різнили промови і за місцем виголошення:
— перед царем;
— перед правлячими;
— на великому зібранні;
— перед тими, хто добре знає вчення;
— перед брахманами,
— перед тими, хто любить слухати істинне вчення.
Прикрашенням промови вважали і такі моменти: високий авторитет її автора, довір'я і прихильність до нього, готовність вислухати виступ з боку аудиторії, відсутність боязні в оратора; знання помилок супротивників і переконання в перевагах своєї тези,
Крім того. існували інші вимоги: під час дискусії мають добре працювати пам'ять і розум, виявлятися кмітливість;
підкреслювалася важливість виразності промови, зокрема чіткості дискусії. Рекомендувалось утікати ущипливих зауважень, не дратуватися. не гніватися, не грубіянити.
Детально було розроблено і вчення про недоліки промов. Виділялося кілька груп недоліків, до першої входили:
— визнання своєї власної помилки й істинності тези супротивника;
— різні форми ухилення від продовження дискусії;
— синтетичний недолік, який містив такі дев'ять різновидів промов: промова навмання, шалена, темна, непомірна (надто коротка чи надмірно тривала), бездумна (що містила десять різновидів, зокрема доповідь, доведення, яке саме потребує доведення, доповідь, що ґрунтується на алогічних чи хибних доктринах), суперечна, неясна, нескладна.
Перед тим, як розпочинати дискусію, рекомендувалося
попередньо визначити такі обставини:
— чи буде дискусія мати якусь користь;
— чи чесний, неупереджений учасник дискусії;
— чи має він знання і чи здатний належно вести Дискусію.
При негативній відповіді на ці питання радили уникати дискусії.
Щодо власне логічного змісту промови («базису», або «опори» учасників дискусії), в останній розрізняли два елементи: те, що необхідно довести, і саме доведення.
Доказуване може бути або суб’єктом, сутністю, або атрибутом, якістю. В першому випадку стверджується чи заперечується існування чогось (йдеться про судження, які зараз називають екзистенцій ними), а в другому — стверджується чи заперечується, що певна властивість або якість належить чи не належить суб'єкту (сучасні атрибутивні судження).
Доведення складається з восьми складових (їх перелік і визначення в різних джерелах різні): речення, основа (підстава), приклад, однорідність, різнорідність, пряма (безпосередня) перцепція, висновок, авторитет.
Речення — теза, в якій висловлюється певна точка зору на ге, що має бути доведене
Воно або ґрунтується на науковому знанні, або є результатом незалежної інтуїції, або почутим від когось. Речення — це положення, яке учасник дискусії приймає добровільно і яке потребує доведення. Воно має висловлюватися так, щоб бути зрозумілим іншим людям. Мається на увазі логічний суб'єкт, поняття про предмет думки, той предмет, що є носієм властивостей і якостей.
Основа — логічна підстава, яка випливає з прикладу, однорідності, різнорідності, прямої перцепції, висновку і авторитету.
Коли об'єкт, який має бути доведеним, не є очевидним, то основа полягає у знаходженні таких моментів, які Зроблять його пізнаним.
Приклад — наведення загально визначених або прийнятих наукою положень.
Однорідність — складова доведення, що виявляється в подібності
сутності, атрибутів, причини і наслідку
Сюди ж відносили і «застосування» — логічне правило, що полягало в наведенні інших фактів, які належать до того самого класу чи роду, для доведення атрибута логічного суб'єкта.
Різнорідність — складова доведення, що полягає у взаємному розрізненні сутності, атрибутів, причини і наслідку.
Пряма перцепція - безпосереднє сприйняття відповідного предмета.
Її відмітними рисами є очевидність, незалежність від уяви і помилок. До таких помилок відносили:
— приймати один предмет за інший (наприклад, міраж — за дійсність);
— вбачати в елементарному якийсь комплекс (так, уві сні людина може бачити два місяці замість одного);
— вважати, ніби предмет має певну форму, тоді як насправді він ЇЇ не має (наприклад, бачити вогняне колесо при швидкому обертанні предмета, що горить),
— помилка сприймання (при розладі органів чуття);
— приписування невластивої дії чому-небудь (наприклад, уявний рух дерев, коли швидко повз них проїжджаєш).
Висновок - розпізнавання об'єкта за умови, що він безпосередньо не сприймається.
При цьому називали такі види висновку:
— висновок про наявність об'єкта на підставі наявності його ознаки (наприклад, про наявність вогню на підставі наявності диму);
— висновок про існування неприйнятого з існування сприйнятого або із частини якоїсь сутності про несприйнятя частину (скажімо, виводити минуле з теперішнього або існування воза з існування його частини, наприклад, колеса тощо);
— виведення із дії її причини (наприклад, якщо предмет, який ми бачимо здалеку, нерухомий, то робимо висновок, що це — дерево, а якщо він рухається, то це — людина);
— коли ми знаємо про взаємозв'язок багатьох речей і з наявності деяких з них робимо висновок про існування інших (наприклад, з факту народження робимо висновок про смерть);
— виведення понять, які співвідносяться як причина і наслідок. Висновок виражає наше переконання у чомусь понад те, що випливає з безпосередньої перцепції.
Авторитет — вчення мудреців, положення, викладені у священних книгах.
З усього сказаного випливає, що ранньобуддистська логіка була вплетена в загальнофілософські концепції, залежала від їх засад. До того ж, навіть у системі теорії ораторського мистецтва, риторики елементи логіки були незначними епізодичними вкрапленнями.

Другий період. Логіка школи ньяя
До другого періоду розвитку індійської логіки відносять діяльність споріднених філософських шкіл вайшешика і ньяя. Перша займалася переважно натурфілософськими проблемами, а друга — логікою.
Джерело походження системи ньяя вбачають у поміченій ще з часів упанішад схильності індусів до дискусій, яка підсилилася за умов розпаду індійської філософії та виникнення численних шкіл. Внаслідок цього з'явилася потреба у загальноприйнятому каноні, на який можна було б посилатися, обґрунтовуючи правильність своїх і помилковість протилежних міркувань.
Таким каноном логіки була система ньяя. Найдавнішим пам'ятником логіки ньяя, що дійшов до нас, є зібрання 538 сутр (санскр. Сутра — правило, букв. — нитка, вірьовка)— термін давньоіндійської філософії; гранично стисле висловлювання, яке містить передусім опис того, що є в даному вченні.) Готами в п'яти книгах. Перша з них складається з двох частин. У першій викладається вчення про дев'ять категорій, в яких розкриваються структура суперечки і послідовність таких її складових:
— «засвідчення своєї зброї», тобто знання канону логіки;
— розгляд об'єкта суперечки;
— спростування опонентом тези пропонента (за сучасною термінологією);
— проголошення мотиву спростування;
— орієнтація на приклад і досягнення згоди про те, що заздалегідь визнається учасниками суперечки чітко встановленим;
— формулювання положення, що визначає предмет дискусії;
— доведення пропонентом своєї тези за всіма правилами відповідного мистецтва;
— спростування пропонентом протилежного твердження шляхом доведення, що з нього випливають неможливі наслідки;
— одержання доведеної істини.
В другій частині першої книги Готами у вигляді доповнення до перелічених дев'яти категорій наводяться ще сім, в яких розглядаються помилки, що трапляються в словесному змаганні. Останнє відрізняється від наукової дискусії тим, що ведеться заради простої пристрасті до суперечки і розраховане на те, щоб ввести супротивника в оману.
Чотири наступні категорії пов'язували з підбором хибних доказів.
Друга — п'ята книги Готами присвячені розвитку думок, викладених у першій. У них йдеться про ті самі категорії, але розкриваються вони глибше, з детальною критикою інших поглядів по найважливіших пунктах системи.
Умовиводи в школі ньяя поділялися на три види:
— умовивід від попереднього до наступного, від причини до наслідку (наприклад, від констатації скупчення хмар до висновку про необхідне настання дощу);
— умовивід від наступного до попереднього, від наслідку до причини (наприклад, від констатації факту наявності великої кількості води в гірському потоці до висновку Про зливу, що пройшла в горах);
— умовивід за аналогією.
Для кращого розуміння вчення про умовивід школи ньяя та інших індійських філософських шкіл необхідно зупинитися на теорії "проникнення". Звернемося до улюбленого в індійських підручниках логіки прикладу: «Я сприймаю, що на горі піднімається дим, а звідси роблю висновок про вогонь, який має бути на горі (хоч безпосередньо я його й не сприймаю)». Тут «дим» є ознакою, а «вогонь» — носієм цієї ознаки. Між димом і вогнем, між ознакою і носієм цієї ознаки, існує відношення проникнення - При цьому ознака розглядається як «проникнуте» (бо, де дим, там завжди і зо-гонь), а вогонь —• як «проникаюче», оскільки буває вогонь і без диму
Важливе місце в індійській логіці займає аналогія; «Порівняння е доведення порівнюваного із Його подібності З відомим (сутра 16),
Наприклад: «Бик може бути мені відомим, але про буйвола я знаю тільки те, що за зовнішністю він схожий на бика. На підставі цього знання я можу, хоча ще ніколи раніше не бачив буйвола, при зустрічі з ним пізнати його і вказати іншим»
Існує думка, що будь-який умовивід в розумінні школи ньяя — в кінцевому підсумку аналогія. І для таких висновків є вагомі підстави, оскільки засновник школи ньяя Готама навчав: в умовиводі підстава доводить те, що має бути доведено, вказівкою на подібність із прикладом або на відмінність від нього.
Вчення ньяя проникнуте традиційною для індійської філософії ідеєю: осмислення категорій виступає не як простий засіб істинного пізнання, а як сама справжня повна істина, що несе звільнення стражденному людству.
Третій період
Цей період індійської логіки називають періодом її розквіту. Історія знає багатьох видатних індійських теоретиків у сфері буддистської логіки середини першого тисячоліття нової ери. Проте справжнім творцем буддистської логіки вважається Дигнага, який відокремив її від філософії й розробив струнку систему логіки як самостійної науки. Головним твором цього мислителя є праця «Про джерела пізнання».
Сутність умовиводу, на думку Дигнаги, ґрунтується на нерозривному зв'язку понять, які створюються нашим мисленням.
Дигнага створив учення про три властивості логічної підстави, згідно з яким вона (підстава) має бути:
— пов'язаною з об'єктом умовиводу, тобто з меншим терміном (наприклад; «на горбі є вогонь»);
— пов'язаною з однорідними об'єктами (наприклад: «дим є скрізь, де є вогонь»);
— не пов'язаною з неоднорідними об'єктами (наприклад: «диму немає там, де немає вогню»).
Відповідно до цих трьох властивостей логічної підстави дається і класифікація неправильних підстав (логічних помилок), які поділяють на три види, оскільки три вказані властивості логічної підстави є й умовами правильності умовиводу.
Одним з найвидатніших буддистських теоретиків логіки був Дхармакірті, якого називають Аристотелем Давньої Індії. Про його внесок у розвиток індійської логіки свідчить хоча б перелік його логічних трактатів. «Про достовірність пізнання», «Крапля логіки» (короткий підручник логіки), «Короткий підручник про логічну підставу», «Дослідження про логічний зв'язок», «Повчання про наукові диспути», «Пояснення відмінності в синтезі уявлень». Головний його трактат має форму коментаря до твору Дигнаги «Про джерела пізнання» Цей трактат написано у віршованій формі.
Система логіки Дхармакірті складається з таких розділів:
—учення про сприйняття;
—умовивід «для себе»;
— умовивід «для інших»
— про логічні помилки.
Правильними видами пізнання Дхармакірті визнавав лише сприйняття й умовивід. Будь-яке інше пізнання не дає, на його думку, достовірних висновків. Об'єктом сприйняття є одиничне, а об'єктом мислення — загальне (загальна сутність). Будь-яке судження є умовиводом «для себе», і в кожному сприйнятті вже міститься таке судження-умовивід. Так, сприймаючи синій предмет, ми маємо судження; «Цей предмет синій» Насправді ж це судження є умовиводом: «Цей предмет є синім, оскільки він підходить під загальне поняття про сині предмети». Умовиводи, які виникають під час сприйняття, ще до того, як вони
одержать мовну чи мовленеву оболонку, Дхармакірті називав умовиводами «для себе»
Умовивід «для інших» — це умовивід, з допомогою якого щось повідомляється іншому.
Після викладу вчення про доведення8! логічні помилки Дхармакірті з'ясовує сутність спростування, яке він визначає як виявлення недосконалості доведення.
Існували й інші філософські школи, які зробили певний внесок у розвиток індійської логіки.
Логіка джайністів входила до теорії пізнання і ґрунтувалася на законі суперечності. Ними було детально розроблено теорію судження. Цікавим феноменом у сфері логіки та етики джайнізму була обітниця сатья — утримування від брехливості Переконливою була їх критика школи чарвака, яка наполягала на ненадійності виводу'
Санкх'я поряд із сприйняттям і свідченням священного письма визнавала логічний умовивід одним із трьох незалежних джерел пізнання, аналізувала природу та умови здійснення виводу, класифікувала їх.
Міманса крім сприйнять визнавала ще п'ять джерел достовірного пізнання (зокрема логічний вивід, порівняння, постулювання тощо), методи і форми пізнання, які зараз називають аналогією та гіпотезою.
Веданта аналізувала логічні суперечності й помилки в пізнанні.