51. Довгострокова модель економічно ефективного виробництва: ізокоста. Мінімізація сукупних витрат для заданого обсягу і максимізація обсягів випуску для заданого рівня витрат. Траєкторія розвитку фірми.
Випуск одного і того ж обсягу продукції технологічно ефективно можна забезпечити різними сполученнями факторів виробництва. Але з економічної точки зору кожна комбінація ресурсів обумовить для фірми різні витрати. Тому виникає проблема вибору економічно ефективної структури факторів, яка забезпечила б виробництво даного обсягу з мінімальними витратами.
Бажані зміни в структурі виробничих факторів фірма може здійснити лише протягом досить тривалого часу, оскільки це пов’язано зі зміною технології. У довгостроковому періоді всі фактори виробництва, отже, і всі витрати змінні, тому в аналізі не виділяються постійні витрати. Розрізняють лише: довгострокові сукупні витрати – витрати на весь обсяг продукції , довгострокові середні витрати – витрати на одиницю продукції та довгострокові граничні витрати , тобто приріст сукупних витрат.
Для кожного періоду фірма має певні обмежені фінансові засоби, які може витратити на вдосконалення виробництва. Тому допустимі витрати на працю і капітал можна описати таким рівнянням: ,
де – годинна ставка заробітної плати (ціна одиниці праці), – орендна плата за годину використання устаткування (ціна одиниці капіталу).
Фірма може змінити співвідношення праці і капіталу, але так, щоб загальна сума витрат не змінилась. Розв’язавши дане рівняння відносно L або К, можемо визначити всі можливі комбінації вхідних ресурсів, які не виходять за межі визначеного рівня витрат:
, або .
Графічно ці комбінації відображає ізокоста.
Ізокоста – це лінія рівних витрат, що показує всі можливі комбінації праці і капіталу, які фірма може придбати за даного рівня витрат.
Кожен фіксований рівень витрат зображає інша ізокоста. Множина ізокост, які ілюструють різні рівні довгострокових сукупних витрат, називається картою ізокост (рис. 1).
Зміна рівня сукупних витрат зміщує ізокосту паралельно вгору або вниз, а зміна ціни одного з ресурсів змінює її нахил до відповідної осі. Нахил ізокости до відповідної осі визначається співвідношенням цін ресурсів: або . Одночасно він визначає пропорції взаємозаміни ресурсів, виражені в категоріях альтернативних витрат. Якщо заміна ресурсів відбувається за умови, що сукупні витрати повинні залишатися незмінними, то вірним буде рівняння:
, або звідси: .
Тобто додаткові одиниці капіталу можна придбати на суму, яка буде зекономлена внаслідок вивільнення певного числа робітників. Норму заміни праці капіталом показує співвідношення – відносна ціна праці.
Перед фірмою стоїть завдання знайти таку комбінацію праці і капіталу, яка за існуючих цін ресурсів забезпечила б мінімальні сукупні витрати на заданий фіксований обсяг виробництва. Технологічно ефективні комбінації для заданого рівня випуску показує ізокванта. Отже, геометрично задача зводиться до пошуку точки, яка знаходиться на фіксованій ізокванті і одночасно спільна з найменш віддаленою від початку координат ізокостою, що забезпечує найнижчу суму сукупних витрат виробництва.
Сумістивши карту ізокост з фіксованою ізоквантою (рис. 2), дві ізокости мають спільні точки з ізоквантою, але ізокоста з мінімальними витратами буде дотичною до ізокванти, а параметри точки дотику (Е) покажуть оптимальну комбінацію факторів виробництва. У цій точці кут нахилу ізокванти збігається з кутом нахилу ізокости. Оскільки кут нахилу ізокванти визначає граничну норму технологічної заміни факторів виробництва в категоріях їх продуктивності , а кут нахилу ізокости визначає заміну факторів у категоріях відносних цін , то в точці дотику гранична норма технологічної заміни факторів виробництва дорівнює їх відносним цінам. Ця точка є точкою рівноваги фірми.
Алгебраїчно точка мінімальних витрат знаходиться шляхом розв’язку системи рівнянь:

.
Перше рівняння є рівнянням заданої ізокванти, а друге рівняння – це рівняння рівноваги, яке означає, що в точці дотику співвідношення граничних продуктів праці і капіталу дорівнює співвідношенню їхніх цін. Переписавши рівняння рівноваги як , одержимо умову рівноваги, відому під назвою еквімаржинального принципу або принципу рівності граничних величин.
І геометричний, і аналітичний методи розв’язку задачі мінімізації витрат для фіксованого обсягу випуску продукції дають одну і ту ж умову рівноваги: мінімум витрат для заданого рівня виробництва досягається, якщо фірма використовує таку комбінацію ресурсів, для якої граничні продуктивності ресурсів пропорційні їхнім цінам, або відношення граничного продукту фактора до його ціни однакове для всіх вхідних ресурсів.
Збільшуючи фінансові видатки на всі фактори виробництва, фірма має змогу розвиватись, переходити до більших масштабів виробництва. Для кожного бажаного обсягу випуску, відображеного серією ізоквант, можна знайти ізокосту, що мінімізує витрати фірми, – це будуть ізокости, дотичні до відповідних ізоквант (рис. 7.7).
З’єднавши точки дотику плавною лінією, одержимо траєкторію розвитку або лінію експансії фірми, яка ілюструє комбінації праці і капіталу, які обирає фірма, щоб мінімізувати витрати кожного з рівнів виробництва у довгостроковому періоді. Вона проходить через всі точки рівноваги фірми, відображаючи зміни її фінансових можливостей за незмінних цін факторів виробництва.
У довгостроковому періоді, коли всі ресурси змінні, фірма має можливість працювати з меншими сукупними витратами, ніж у короткостроковому періоді.
52. Довгострокові середні витрати зі змінним ефектом масштабу. Мінімальний ефективний розмір підприємства.
Довгострокові середні витрати, тобто витрати на одиницю продукції, формують ціну виробника, від рівня якої залежить результат діяльності фірми, її успіх на ринку. Якщо ціна виробника виявиться нижчою за ринкову ціну, фірма одержить економічний прибуток, в іншому разі вона матиме збитки і буде витіснена з ринку, тому мінімізація середніх витрат складає основне завдання виробничої діяльності фірми.
Між середніми сукупними витратами короткострокового і довгострокового періоду існує певний зв’язок. Крива довгострокових середніх витрат будується на основі кривих короткострокових середніх сукупних витрат . Відображаючи дію закону спадної віддачі, короткострокові мають U – подібну форму. Нижня точка кривої показує ефективний масштаб виробництва для підприємства з заданою технологією. Якщо фірма буде нарощувати обсяг випуску за межі цієї точки за незмінної технології, середні сукупні витрати почнуть зростати, ефективність виробництва втрачається. Тому в умовах стійкого підвищення попиту на продукцію фірмі потрібно змінити технологію і потужності. Витрати на основний капітал відповідно зростуть, а підприємство перейде на нові масштаби виробництва – з малого перетвориться на середнє, а потім – на велике.
За цих умов фірмі необхідно відшукати для кожного технологічного рівня такий обсяг випуску, за якого середні сукупні витрати були б мінімальними. Завдання ускладнюється наявністю постійного, зростаючого і спадного ефектів масштабу. Постійний ефект масштабу спричиняє незмінність довгострокових середніх витрат, зростаючий ефект масштабу дає економію витрат на масштабі, тобто витрати на одиницю продукції зменшуються з нарощуванням обсягів випуску, а у випадку спадного ефекту масштабу маємо втрати на масштабі, – середні витрати зі збільшенням обсягу випуску зростають. В кожній з цих тенденцій крива довгострокових витрат має іншу форму.
Рис. 7.8 ілюструє побудову довгострокової кривої середніх витрат для випадку постійного ефекту масштабу. Якщо фірма хоче випускати невеликий обсяг продукції, то їй треба будувати підприємство з рівнем виробництва , який відповідає мінімальним середнім витратам, що встановлюються в точці перетину кривих і . Якщо попит на продукцію зростає і фірма має намір розширити виробництво, то їй краще побудувати підприємство середнього розміру: за наявності постійного ефекту масштабу середні витрати залишаться тими ж самими лише для обсягу виробництва . Будь-який проміжний між і рівень виробництва дасть більші середні витрати. Так само для великого підприємства треба обрати рівень випуску , оскільки для будь-якого обсягу між і витрати будуть більшими.

Абсциси точок перетину кривих показують обсяги виробництва, за яких доцільно здійснити зміну його масштабу. Ламана лінія, що з’єднує криві довгострокових середніх витрат між точками перетину (позначена на графіку насічками), і є кривою довгострокових середніх витрат.
Ламана конфігурація пов’язана з дискретністю технологій і масштабів виробництва. Але якщо припустити, що масштаб виробництва змінюється безперервно, то крива довгострокових середніх витрат буде плавною. Її визначають мінімальні значення середніх сукупних витрат короткострокового періоду: . З’єднавши точки найменших витрат в кожному з розмірів підприємства, одержимо криву довгострокових середніх витрат. В умовах постійного ефекту масштабу це буде горизонтальна лінія .
Рис. 7.9. ілюструє випадок зростаючого ефекту масштабу, або економію на масштабі на низьких обсягах випуску, які на вищих обсягах виробництва переходять у спадний ефект масштабу, або втрати на масштабі. Крива тут має U – подібну конфігурацію. Причиною її є змінний характер ефекту масштабу.
Крива довгострокових граничних витрат не огинає короткострокових кривих . Кожна точка на кривій показує граничні витрати найекономнішого варіанту підприємства для всіх можливих розмірів. Крива перетинає криву в точці її мінімуму. Обидві криві пологіші, ніж аналогічні криві короткострокового періоду.
Існує декілька причин виникнення економії на масштабі, які сприяють підвищенню ефективності виробництва, отже, і зниженню витрат на одиницю продукції: спеціалізація праці; спеціалізація управлінського персоналу; технічний прогрес; виробництво побічної продукції з відходів основного виробництва; неподільність виробництва. Втрати на масштабі, як правило, пов’язані з труднощами управління: ефективність рішень падає, а середні витрати виробництва зростають.
На основі вивчення ефекту масштабу вчені створили концепцію мінімального ефективного розміру , яка допомагає встановити оптимальні розміри підприємств в окремих галузях за різних випадків ефекту масштабу.
Мінімальний ефективний розмір – це той найменший обсяг виробництва, за якого фірма може мінімізувати свої довгострокові середні витрати.
Рис. 7.10 а) представляє ситуацію, коли зростаючий ефект масштабу незначний і швидко себе вичерпує, тому мінімальний ефективний розмір фірми відповідає невеликим обсягам виробництва. В таких галузях існує значне число відносно дрібних виробників, а великі фірми не будуть більш ефективними. Це – типова галузь вільної конкуренції. Сюди можна віднести хлібопекарську, швейну, взуттєву і інші галузі легкої промисловості, а також багато видів роздрібної торгівлі
Рис. 7.10 б) представляє ситуацію, коли економія на масштабі швидко наростає, а далі до значних обсягів виробництва зберігаються незмінні витрати. В такій галузі фірма досягає мінімуму середніх витрат на відносно низьких обсягах виробництва , тому буде конкурентоспроможною поряд з середніми і великими підприємствами, які мають такі ж середні витрати (на відрізку ). В галузях з такими умовами формування середніх витрат можуть співіснувати підприємства різних розмірів, вони будуть однаково ефективними. Такими є галузі, що виробляють меблі, книги та ін.
Рис. 7.10 в) ілюструє ситуацію тривалого зростаючого ефекту масштабу. Мінімальних витрат підприємство може досягти за дуже великих обсягів виробництва. Дрібні фірми не зможуть забезпечити таких низьких витрат, тому будуть неконкуретноспроможними і нежиттєздатними. В реальному житті такі тенденції можна спостерігати в автомобілебудівній, алюмінієвій, сталеплавильній і т.п. галузях важкої промисловості. В цих галузях виробництво може зосередитись в одній фірмі, яка забезпечує весь попит з мінімальними витратами. Така ринкова ситуація називається природною монополією.
53. Модель довгострокової рівноваги фірми і галузі. Парадокс прибутку. Довгострокове пропонування фірми і галузі зі змінним рівнем витрат.
У довгостроковому періоді, як і в короткостроковому, фірма має справу з абсолютно еластичним попитом на її продукцію, граничні витрати є найважливішим чинником, що визначає рішення фірми про обсяги пропонування, але важливого значення набувають і середні витрати.

Рис. 1. Оптимізація обсягу виробництва фірми у довгостроковому періоді
Стратегія довгострокового функціонування фірми на ринку:
* обрати оптимальний обсяг випуску, для якого ;
* вступити на ринок, якщо ;
* вийти з ринку, якщо .
рис. 2. Довгострокова рівновага конкурентної фірми і галузі (т. Е2)
Довгострокова рівновага конкурентного ринку пов’язана з переливом інвестиційного капіталу із галузі в галузь, і досягається, коли настає галузева рівновага. Сигналом, який спонукає будь-яку фірму до входження в галузь, або надає інформацію про недоцільність перебування в галузі, слугує прибуток, який забезпечується рівноважною ринковою ціною.
Коли досягнута довгострокова рівновага, ринкова ціна продукту буде точно відповідати мінімуму середніх сукупних витрат типової фірми галузі, і кожна фірма буде виробляти обсяг, для якого: P=LMC=minLAC=MC=minAC
Дослідження процесу встановлення довгострокової рівноваги в конкурентній галузі виявило феномен, який дістав назву парадоксу прибутку.
Фірми вільно вступають в галузь в погоні за надприбутком, і виходять з неї, щоб уникнути збитків, вони постійно шукають таку галузь, де можна максимізувати економічний прибуток, а в результаті, коли настає довгострокова рівновага, всі одержують лише нульовий економічний прибуток. Парадокс полягає в тому, що можливість отримати економічний прибуток в конкурентній галузі є причиною його зникнення у довгостроковому періоді. Концепція довгострокової рівноваги пояснює, як фірмам треба діяти у тривалій перспективі, показує найвигідніші напрямки їх діяльності.
Довгострокова крива пропонування фірми, – як і короткострокова, – співпадає з кривою граничних витрат. Вона представляє собою відрізок кривої , розташований вище мінімуму довгострокових середніх витрат . Через те, що у довгостроковому періоді всі фактори виробництва змінні, спадна віддача менш відчутна, ніж у короткостроковому періоді, крива граничних витрат , відповідно і довгострокова крива пропонування фірми більш полога, а пропонування більш еластичне, ніж короткострокове (рис 2а).
Довгострокова крива ринкового пропонування також більш полога, ніж короткострокова з двох причин: по-перше, через те, що довгострокова крива пропонування окремої фірми є більш пологою; по-друге, з підвищенням цін в галузі збільшується число фірм саме у довгостроковому періоді. І навпаки, коли ціни падають, то також повинен пройти певний період часу, достатній, щоб фірми почали залишати галузь. Отже, зміна ціни викликає більшу зміну обсягів випуску у довгостроковому періоді порівняно з короткостроковим.
Довгострокова крива ринкового пропонування або крива пропонування галузі має важливу відмінність у побудові: її не можна визначити простим додаванням обсягів пропонування окремих фірм, оскільки кожна точка на довгостроковій кривій пропонування відповідає іншому числу фірм в галузі. Тому потрібно врахувати можливість зміни цін на ресурси в результаті зміни числа і відповідно попиту фірм. Відповідно до динаміки витрат розрізняють три типи галузей: з постійним, зростаючим та спадним рівнем витрат.
Крива довгострокового пропонування галузі з постійним рівнем витрат (рис. 11.8) є горизонтальною лінією на рівні ціни, що відповідає значенню мінімальних довгострокових середніх витрат виробництва. Галузі з постійним рівнем витрат можуть мати і горизонтальні криві довгострокових середніх витрат.
Якщо зростання попиту на ресурси призводить до підвищення цін ресурсів, витрати виробництва фірм галузі зростають. Крива довгострокового пропонування галузі зі зростаючими витратами (11.9) є висхідною.
Крива довгострокового галузевого пропонування може бути спадною. При зростанні попиту на продукцію галузі розширюється галузевий обсяг виробництва, фірми можуть скористатися перевагами свого масштабу і одержати деякі з ресурсів за нижчими цінами. Крива довгострокового пропонування галузі зі спадним рівнем витрат (11.10) є спадною.
Незалежно від того, якою є галузь, положення фірми у стані довгострокової рівноваги має однакові характеристики: у будь-якій галузі ціна рівноваги довгострокового періоду встановлюється на рівні мінімуму середніх витрат.
Рівність слугує основним доказом того, що економіка конкурентних цін прагне використати обмежені ресурси суспільства якнайефективніше. Ефективне використання ресурсів вимагає виконання двох умов: виробничої ефективності та ефективності розподілу ресурсів.
Виробнича ефективність досягається рівністю ціни і середніх витрат . Конкуренція примушує фірми виробляти в точці мінімальних середніх витрат виробництва і встановлювати ціну, яка відповідає цим витратам, використовувати у виробництві мінімум ресурсів.
Ефективність розподілу ресурсів досягається рівністю ціни і граничних витрат . Вона означає, що виробництво повинно бути не тільки технологічно ефективним, але й створювати в сукупності такий набір товарів, який максимально задовольняє потреби та уподобання споживачів.
54. Ефективність за Паретто і соціальний оптимум. Надлишки споживача і виробника як прояв ефективності конкурентної рівноваги. Взаємозалежність ринків та загальна рівновага
Головна перевага конкурентної ринкової системи полягає у здатності вільних ринків забезпечувати ефективний розподіл обмежених ресурсів суспільства.
Ефективність за Парето (Парето-оптимум) означає, що ресурси розподілені оптимально, якщо ніхто не може покращити свого становища, не погіршуючи становища іншого.
Основним критерієм ефективності за Парето є наявність або відсутність розтрати ресурсів. Парето-оптимальними є розподіли, за яких будь-які подальші вигідні зміни неможливі.
Межа можливих корисностей – модель економіки з двома економічними суб’єктами, які розподіляють між собою обмежений обсяг благ (рис.1), – ілюструє множину комбінацій рівнів корисностей, які можуть бути досягнуті учасниками обміну. Всі точки відповідають Парето-ефективним розподілам. Проте різні варіанти розподілу добробуту суттєво відрізняються з точки зору справедливості.
Парето-оптимальний розподіл ресурсів може не давати соціального оптимуму, допускаючи крайню нерівномірність розподілу наявних благ у суспільстві. Неефективний розподіл ресурсів іноді може бути більш справедливим, ніж ефективний.
Конкретний вибір пов’язаний з конкретним поглядом на проблему справедливості, який і визначає функцію суспільного добробуту.
Функція суспільного добробуту ранжирує індивідуальні розподіли залежно від індивідуальних уподобань, а рівень суспільного добробуту виступає деякою функцією від індивідуальних функцій корисності і зростаючою функцією корисності кожного індивіда: .
Різновидами цієї функції є функція суспільного добробуту Бентама (класична утилітаристка функція), функція добробуту як сума зважених корисностей, функції добробуту Ніцше і Роулза (мінімаксна), функція корисностей Бергсона – Семюелсона (індивідуалістична).
У точці рівноваги на рис. 2 забезпечується максимальний рівень добробуту економічних суб’єктів, проте такий розподіл – лише один з можливих варіантів справедливого розподілу.
В цілому розрізняють чотири концептуальних підходи до проблеми справедливості: егалітарний, утилітарний, роулзівський і ліберальний.
Егалітарний, утилітарний і роулзівський підходи передбачають державне втручання з метою коригування результатів ринкових процесів і досягнення більш справедливого розподілу, ліберальний підхід заперечує необхідність такого втручання. Сучасна держава прагне досягнення компромісу між критеріями оптимальності та справедливості.
Ефективність функціонування конкурентної ринкової системи оцінюється за двома рівнями – часткової та загальної рівноваги.
Часткова конкурентна ринкова рівновага – рівновага на ізольованому ринку певного товару – є ефективною, оскільки у точці рівноваги економічна цінність продукту для споживача і граничні витрати його виробництва співпадають. Рівноважна ціна дорівнює граничним витратам і граничній цінності продукту: . У стані рівноваги споживчий і виробничий надлишки досягають максимальної величини. Сукупний надлишок споживачів і виробників показує виграш всього суспільства. (Рис. 111)
Коли всі ринки факторів виробництва і кінцевої продукції досягають часткової рівноваги, встановлюється загальна рівновага економічної системи.
Загальна рівновага – це стан рівноваги, за якого у всій економічній системі, на всіх ринках встановлюються ціни рівноваги. Цінами загальної рівноваги називаються ціни, за якими загальний обсяг споживання кожного блага не перевищує обсягу його виробництва.
Загальна рівновага відображає ефекти зворотного зв’язку. Ефектом зворотного зв’язку називається зміна цін і кількості товарів на певному ринку як реакція на зміни, що виникають на споріднених ринках.
Аналіз загальної рівноваги розширює можливості оцінки ефективності функціонування ринкової економіки.
Наприклад, якщо в країні введено мито на імпорт нафти, можна чекати не тільки на підвищення цін і зменшення пропонування на ринку нафти. Внаслідок зростання цін на нафту зросте попит на інші енергоносії, що є замінниками нафти, - природний газ, вугілля, електроенергію. Відповідно зростуть ціни на ринках цих продуктів. Всі ці зміни спричинять ефект зворотнього зв’язку щодо ринку нафти, де попит знову може підвищитись, а внаслідок цього підвищення стане нове зростання цін на нафту. Взаємодія ринків буде тривати до встановлення загальної рівноваги, за якої попит і пропонування зрівноважаться на всіх споріднених ринках.
Ефект зворотного зв’язку і процес встановлення загальної рівноваги можна відстежити на моделях взаємодії двох ринків взаємозамінних товарів (рис. 12.5)

55. Ефективність конкурентної ринкової системи у розподілі ресурсів споживання та виробництва (скринька Еджворта). Модель оптимізації структури економіки.
Встановлення загальної рівноваги у конкурентній ринковій економіці означає наявність повної системної ефективності, досягнення Парето-оптимального стану в усіх сферах економічної діяльності – споживанні, обміні та виробництві за відповідності структури виробництва структурі суспільних потреб.
Оскільки в конкурентній економіці граничні норми заміни благ однакові для всіх споживачів і дорівнюють співвідношенню цін цих благ, то неможливо розподілити сукупні обсяги споживання кожного блага між споживачами так, щоб покращити стан хоча б одного без погіршення стану іншого. Вигідні обміни відсутні. Це означає, що рівновага в даній економіці ефективна за споживанням та обміном.
Оптимізацію рішень щодо ефективного розподілу благ у процесі обміну на досконало конкурентному ринку за ординалістською версією ілюструє графічна модель „скринька Еджворта” (рис. 12.3). Вона представляє всі можливі варіанти розподілу двох благ між двома споживачами . Рівновага встановлюється у точках дотику кривих байдужості кожного зі споживачів до лінії відносних цін (бюджетного обмеження) . Якщо на конкурентному ринку попит не відповідає пропонуванню, ціни будуть змінюватись доти, доки криві байдужості обох споживачів знов стануть дотичними до лінії цін. У точці рівноваги граничні норми заміни благ кожного учасника ринку дорівнюють співвідношенням цін товарів: .
Якщо кожен учасник обміну максимізує свою корисність і при цьому відбувається взаємовигідна торгівля, то в результаті на ринку споживчих товарів встановлюється рівновага, за якої розподіл благ є Парето-ефективним за споживанням та обміном.
Крива контрактів у продуктовій скриньці Еджворта єднає всі точки ефективного розподілу обмежених благ між двома індивідами . Кожна точка на кривій контрактів відповідає точці ринкової рівноваги і ефективна за Парето, оскільки у цих точках жоден зі споживачів не може поліпшити свого стану, не погіршуючи при цьому стану іншого. На основі кривої контрактів будується межа можливих корисностей .
В економічній системі встановлюється загальна рівновага, яка відповідає критерію Парето-оптимальності.
Графічна модель загальної ринкової рівноваги (рис. 12.5) ілюструє оптимізацію структури виробництва згідно суспільних потреб за допомогою межі виробничих можливостей та кривих суспільної байдужості. Рівновага встановлюється у точці дотику кривої суспільної байдужості до межі виробничих можливостей та лінії співвідношення цін , де гранична норма трансформації дорівнює граничній нормі заміни благ: .
Це означає, що конкурентна рівновага у ринковій економіці Парето-ефективна за розподілом ресурсів у сфері споживання, обміну і виробництва. Вона забезпечує оптимальність структури економіки, збалансованість інтересів споживачів і виробників.
Загальні умови ефективності досконало конкурентної економіки описуються системою рівнянь:
рівновага у конкурентній економіці ефективна за споживанням та обміном, якщо: .
рівновага виробника у конкурентній економіці ефективна за розподілом ресурсів між галузями, якщо: .
рівновага є ефективною за використанням ресурсів у виробництві, якщо:
.
загальна рівновага економічної системи Парето-ефективна за розподілом ресурсів в усіх сферах, якщо: .
56. Особливості монопольного ринку. Моделі максимізації прибутку монополії на основі аналізу сукупного виторгу і сукупних витрат та граничного аналізу.
Монополія – це наявність на ринку лише одного продавця і багатьох покупців.
Особливості монополії:
єдиний продавець на ринку (фірма=галузь);
виробництво специфічного однорідного продукту, який не має близьких замінників;
ринкова влада здатна впливати на ціни товарів;
заблокований втуп в галузь (ефект масштабу, ліцензування з боку держави, патенти).
Бар’єри входження на ринок є основною причиною виникнення монополій.
Економічний прибуток монополіста, так само, як і будь-якої фірми, обчислюється як різниця між сукупним виторгом і сукупними витратами .
Сукупні витрати монополіста формуються в цілому так само, як і витрати конкурентної фірми. Динаміка сукупного виторгу монополіста значно відрізняється від динаміки виторгу конкурентної фірми. Сукупний виторг монополії обчислюється за формулою: . Рис. 9.2 ілюструє відміни типових функцій сукупного виторгу досконало конкурентної (а) та монопольної (б) фірм. Сукупний виторг монополії зазнає впливу спадного характеру ціни та цінової еластичності попиту, тому не може зростати нескінченно. Спадна крива попиту має неоднакову еластичність на різних відрізках. На невеликих обсягах випуску попит еластичний , а на значних – нееластичний . Сукупний виторг продавця на еластичному відрізку кривої попиту зі зниженням ціни зростає, а на нееластичному – зменшується, досягаючи максимального значення в точці одиничної еластичності. Тому і крива сукупного виторгу монополії має вигляд опуклої доверху функції. Монополія завжди обирає обсяги виробництва на еластичному відрізку кривої попиту, де сукупний виторг зростає.
Середній виторг завжди дорівнює ціні, – це справедливо як для конкурентної, так і для монопольної фірми. Крива середнього виторгу завжди співпадає з кривою попиту (рис. 9.3). Але у конкурентної фірми середній виторг дорівнює не тільки ціні, а й граничному виторгу і всі криві зливаються в одну горизонтальну лінію. У монополії граничний виторг , навпаки, завжди менший за ціну , його крива спадає значно швидше, тому віддаляється від кривої попиту.
Ця властивість пояснюється двома ефектами: ефектом обсягу та ефектом ціни, які діють у протилежних напрямках, – якщо обсяг продажу зростає, то ціна знижується. Конкурентна фірма ефекту ціни не знає, тому що продає за однією і тією ж ціною, тоді як монополія, збільшуючи виробництво на одиницю, змушена знизити ціну не тільки на додаткову одиницю випуску, але й на всі попередні одиниці.
Фірма, нарощуючи обсяги продажу, збільшує сукупний виторг за рахунок продажу додаткової одиниці, але несе втрати від продажу попередніх одиниць за нижчою ціною. Тому значення граничного виторгу по кривій спадають швидше, ніж значення ціни та середнього виторгу по кривій попиту , що ілюструє рис. 9.3. а). За графіком можна прослідкувати геометричний зв’язок між кривими.
Крива виходить з тієї ж точки, що і крива попиту, але потім відхиляється від неї донизу і перетинає горизонтальну вісь на обсязі, де сукупний виторг (рис. 9.3. б) досягає свого максимуму.
Фірма – монополіст одночасно приймає рішення про обсяг випуску і про ціну продукції, в той час як конкурентна фірма визначає лише обсяг. Для оптимізації обсягу виробництва монополіст використовує універсальне правило граничного випуску , справедливе як для моделі , так і для моделі .
Рис. 9.4 ілюструє прийняття рішення монополістом за моделлю . Точки перетину кривих і
і є точками беззбитковості, а виробництво в межах обсягів, що відповідають цим точкам, є прибутковим. Відстань між кривими і по вертикалі показує величину економічного прибутку, крива якого побудована на графіку окремо. Відрізок відповідає його максимальній величині.
Графічно оптимальний обсяг випуску відповідає рівню виробництва, для якого криві і мають однакові кути нахилу. На графіку 9.4 їх показують проведені до кривих пунктирні дотичні і . Нахил кривої сукупного виторгу , визначає величину граничного виторгу , а нахил кривої сукупних витрат – величину граничних витрат . Отже, на рівні випуску, що відповідає однаковому нахилу кривих і , монополія максимізує прибуток згідно з правилом .
57. Соціально-економічні наслідки панування монополій. Природна монополія. Регулювання діяльності монополій.
Монополізація виробництва призводить до виникнення суспільних втрат:
за інших рівних умов монополія порівняно з конкурентною галуззю завжди виробляє менший обсяг продукції і встановлює вищі ціни;
монополія не досягає виробничної ефективності, оскільки для оптимального обсягу випуску монополії завжди ;
монополія не досягає ефективності розподілу ресурсів, оскільки для оптимального обсягу випуску P> MC.
В – втрати надлишку споживачів
С– втрати надлишку виробника
А- частина надлишку споживача перетворена на надлишок виробника (ЕР)
Безповоротні (чисті) суспільні втрати (В+С на рис. 14.11) – ціна, яку суспільство платить за неефективний розподіл ресурсів монополією, вимріються величиною сукупних втрат надлишку споживача і надлишку виробника від скорочення обсягу випуску і підвищення ціни. Інша частина надлишку споживача захоплюється монополістом і перетворюється на його додатковий виграш, трансформується у надлишок виробника.
Суспільство може платити за монопольну владу ще й додаткову ціну:
орієнтуючись на максимізацію прибутку, а не обсягу випуску, монополія може ігнорувати ефект масштабу і мати вищі витрати на одиницю продукції;
монополія може як сприяти розвитку науково-технічного прогресу, забезпечуючи за рахунок вищих прибутків впровадження новітніх досягнень у виробництво, так і гальмувати його, скуповуючи винаходи і не використовуючи їх;
соціально непродуктивними є видатки для утримання чи зміцнення ринкової влади: рекламу, лобіювання своїх інтересів, спроби уникнути державного регулювання та ін.;
утримання незадіяних надлишкових виробничих потужностей як засіб переконання потенційних конкурентів у недоцільності їх виходу на даний ринок.
Через наявність суспільних втрат монополія вважається неефективною ринковою структурою. Виняток становить природна монополія – це галузь, яка має настільки значну економію, зумовлену зростанням масштабів, що виробництво будь-якого обсягу продукції однією фірмою обходиться суспільству дешевше, ніж його виробництво кількома фірмами. (рис. 14.12)
Природні монополії утворюються в галузях, де ефект масштабу явно виражений, а конкуренція не прийнятна. Це можуть бути підприємства комунального господарства (електричні, газові компанії, громадський транспорт, підприємства зв’язку, газопостачання). Для суспільства було б невигідно мати кілька малих фірм для забезпечення населення водою чи електроенергією. У цих галузях дуже великі витрати на устаткування і його обслуговування і зовсім незначні граничні витрати, пов’язані з виробництвом додаткової одиниці продукції. У таких галузях також значні незворотні витрати. Тому, держава доручає обслуговувати населення одній фірмі, залишаючи за собою право контролю над цінами і якістю продукції.
Якби в галузі було дві фірми, кожна з яких виробляла б половину випуск, то середні витрати кожної фірми були б вищими, ніж у монополії. Тоді ринковий механізм сприяв би обєднанню фірм, оскільки один продавець завдяки економії від масштабу виробляв би з меншими витратами. Природна монополія є наслідком вільної дії ринкових вис. Для суспільства було б марнотратством розпорошувати подібне виробництво між багатьма конкурентними фірмами. Тому існування природної монополії є економічною необхідністю, вона утворює ринкову структуру, яка забезпечує мінімізую витрат. Для зменшення негативних наслідків, породжених монопольною владою, держава регулює діяльність природних монополій.
58. Монопольна влада. Цінова стратегія монополії. Види цінової дискримінації
Монопольна влада полягає у здатності фірми впливати на ринкову ціну. Чистий монополіст має абсолютну ринкову владу, яка обмежується лише попитом споживачів, він є піноутворювачем. На практиці фірмі-монополісту досить важко визначити криві середнього та граничного виторгів. Тому вона користується принципом ціноутворення, який дістав назву «витрати плюс», тобто ціна встановлюється на рівні граничних витрат з деякою накидкою. Величина накидки пов’язана з еластичністю попиту споживачів продукції монополії. Її можна обчислити на основі правила ?R=?C з врахуванням показника еластичності.
Приблизне правило ціноутворення:
Ліва частина показує перевищення ціни над граничними витратами виражене у відсотках (націнка). Перевищення монопольної ціни над граничними витратами обернено пропорційне до еластичності попиту на продукцію монополії. Цей показник «відносної націнки» американський економіст А. Лернер у 1934 р. запропонував використовувати для вимірювання монопольної влади, тому він називається індексом Лернера: .
Оскільки монополія вибирає еластичний відрізок кривої попиту, то значення індексу Лернера завжди перебуває в проміжку між нулем (для досконало конкурентної фірми) і одиницею. Чим більшим є значення L, тим вищий ступінь монопольної влади. Оскільки еластичність попиту – величина відємна, то значення індексу будуть додатніми.
Якщо ступінь монопольної влади залежить від еластичності попиту, то ступінь монопсоністичної влади залежить від еластичності пропонування: чим меншою є еластичність пропонування, тим більшу владу над ринком має монопсоніст, і навпаки.
Основна мета цінової стратегії монополіста – захоплення якнайбільшої частини споживчого надлишку і перетворення його у монопольний прибуток. У боротьбі за споживчий надлишок фірми намагаються продавати один і той самий товар різним покупцям за різними цінами. Така політика називається ціновою дискримінацією.
Розрізняють три види цінової дискримінації:
Дискримінація першого ступеня або абсолютна (досконала) цінова дискримінація виникає, коли фірма визначає для кожного покупця резервну ціну. Резервна ціна – максимальна ціна, яку погоджується заплатити кожен покупець за кожну придбану одиницю товару. Встановлення цієї ціни дозволяє здійснити максимально можливу сегментацію ринку. Для монополіста, який здійснює абсолютну цінову дискримінацію, ціна і граничний виторг співпадають, подібно до досконалої конкуренції, так само співпадають криві попиту і граничного виторгу (D=MR?-І на рис. 14.14).
Запровадження цінової дискримінації пом’якшує недоліки монопольної влади. Ринковий обсяг пропонування розширюється до ефективного рівня конкурентного ринку, що веде до зростання загального добробуту суспільства, оскільки відсутні зворотні втрати. Проте добробут зростає за рахунок додаткових надприбутків монополіста, тоді як споживачі зовсім не одержують чистої вигоди.
Реально цінова дискримінація не може біти абсолютною, т ому що неможливо одержати інформацію про готовність платити кожного споживача. Проте деякі монополісти за родом своєї діяльності можуть приблизно оцінити готовність споживачів платити ту чи іншу ціну. Це стосується юристів, лікарів, архітекторів, які добре знають свою клієнтуру і беруть за послуги в залежності від платоспроможності клієнтів. У багатьох країнах при призначенні плати за навчання враховують матеріальний стан студентів: заможні платять більше, ніж бідні, а деяким надають матеріальну допомогу. Така політика навчальних закладів нічим не відрізняється від поведінки монополістів, що здійснює цінову дискримінацію.
Цінова дискримінація другого ступеня (рис. 14.15)передбачає блокове призначення цін в залежності від обсягів продажу. Спонукаючи фірму до розширення виробництва, цінова дискримінація другого ступеня може сприяти зниженню середніх витрат за зростання ефекту масштабу і навіть підвищенню добробуту споживачів. Завдяки блоковій диференціації цін фірма захоплює значно більшу частину надлишку споживача, ніж проста монополія. Проте додатковий прибуток монополіста виявляється меншим, ніж у випадку досконалої цінової дискримінації: він не в змозі захопити весь надлишок споживача.
Цінова дискримінація третього ступеня запроваджується тоді, коли можна виділити кілька окремих груп покупців за їх чутливістю до зміни ціни, тобто за ціновою еластичністю попиту. Наприклад, одні люди готові платити вищу ціну за товар, який щойно зявився на ринку, другі готові чекати, коли він зрештою перейде з розряду новинок у розряд звичайних товарів і буде продаватися за нищою ціною, а ще інша частина покупців дочекається сезонного розпродажу, щоб купити його за ще нижчою ціною. Дискримінація третього ступеня збільшує прибуток монополіст, в іншому разі монополія встановила б єдину ціну для всіх.
59. Особливості ринку монополістичної конкуренції. Моделі коротко- та довгострокової рівноваги фірми-монополістичного конкурента
Монополістична конкуренція – ринкова структура, де відносно велике число дрібних фірм пропонує подібні товари.
Ознаки монополістичної конкуренції:
* відносно велике число дрібних фірм;
* диференційована продукція;
* Нецінова конкуренція;
* відносно вільний вступ в галузь і вихід з неї.
Обов’язковість реклами вимагає додаткових фінансових ресурсів. Крім того, потрібні додаткові витрати, пов’язані з виготовлення особливого різновиду продукту, відмінного від інших.
А) рівноважна ціна Рmc перевищує АТС, тому фірма працює, максимізуючи прибуток.
Б) АТС перевищує Рmc – фірма мінімізує збитки шляхом виробництва.
Довгострокова рівновага монополістичного конкурента.
Рівноважний обсяг буде купуватись за ціною Р=АС. Графік показує, що будь-яке відхилення від обсягу Qmc призводить до збитковості, оскільки АС>Р.
В умовах монополістичної конкуренції значний розвиток конкуренції поєднується з незначною монопольною владою над ринком. Ринок сегментується, кожна фірма формує свій мікро – ринок, і на кожному з сегментів продавці мають можливість маніпулювати ціною як монополісти, конкуруючи між собою як досконалі конкуренти.
Відсутність бар’єрів входження в галузь не дозволяє монополістичному конкуренту одержувати високі прибутки тривалий час. Входження нових фірм у галузь розширює пропонування і зводить економічні прибутки до нуля. Зважаючи на це, рівновага фірми у короткостроковому і довгостроковому періодах буде мати відміну.
У короткостроковому періоді фірма може максимізувати прибуток або мінімізувати збитки, керуючись загальним правилом
У короткостроковому періоді число фірм в галузі є незмінним. Подібно до монополії, фірма приймає криву попиту на свою продукцію як задану, обсяг виробництва вона обирає відповідно до точки перетину кривих граничного виторгу і граничних витрат , а ціну для даного обсягу знаходить на кривій попиту.
У довгостроковому періоді у випадку прибутковості в галузь починають входити нові фірми. У міру появи нових типова фірма втрачає частину свого попиту. Це означає, що крива попиту змішується ліворуч і є більш похилою, попит стає ще більш еластичним. Кожна фірма починає втрачати прибутки. І навпаки, у випадку збитковості фірми починають залишати ринок, кількість продукції скорочується.
Рух фірм триває до того часу, коли економічний прибуток досягне нуля .
Отже, у стані довгострокової рівноваги всі фірми галузі одержують лише нормальний прибуток.
обсяг буде купуватись за ціною . Графік показує, що будь-яке відхилення від обсягу призводить до збитковості, оскільки середні витрати починають перевищувати ціну. За досягнення у точці стану довгострокової рівноваги зникають стимули до входження в галузь нових фірм.
Ситуація беззбитковості у довгостроковому періоді для монополістично конкурентної фірми і галузі нагадує довгострокову рівновагу фірм на досконало конкурентному ринку (рис.10.2 б).
На ринках з монополістичною конкуренцією не досягається ні ефективність розподілу ресурсів, ні мінімізація витрат. В умовах монополістичної конкуренції фірми виробляють менший обсяг, ніж найбільш ефективний з точки зору оптимізації розподілу ресурсів.
Надлишкові виробничі потужності і водночас вищі порівняно з конкурентними ціни – ще один наслідок монополістичної конкуренції для суспільства.
60. Особливості поведінки фірм-олігополістів. Моделі рівноваги та моделі ціноутворення на олігополістичному ринку
Олігополія – це галузь, в якій більша частина продажу здійснюється кількома великими фірмами, кожна з яких спроможна впливати на ринкову ціну власними діями.
Ознаки олігополії:
нечисленність фірм. На ринку товару панує незначне число фірм. Неможливо точно визначити, скільки саме повинно бути фірм в галузі, тому що олігополія охоплює великий простір між чистою монополією і монополістичною конкуренцією.
Однорідна або диференційована продукція. В олігополії немає чітко визначеного виду продукції. Утаких галузях можуть вироблятися або однорідні, стандартизовані продукти, такі як сталь, мідь, цемент, або досить диференційовані, такі як автомобілі, миючі засоби, побутові електроприлади.
Всезагальна взаємозалежність фірм. Нечисленність фірм на ринку породжує елемент загальної взаємозалежності. Оскільки кожен олігополіст має небагато суперників, дії одного, як правило, помітно впливають на стан інших. Приймаючи рішення, кожна фірма повинна враховувати можливу реакцію з боку конкурентів, зважати на те, що інші фірми будуть намагатися передбачити її дії і завчасно врахувати її реакцію на їхні дії.
Значні перешкоди входження в галузь. Бар’єри входження в олігополістичну галузь досить високі і аналогічні визначеним для монополії. Їх можна розглядати і як одну з причин поширення олігополії. Вони викликані ефектом масштабу, власністю на патенти чи сировинні ресурси, значними видатками на рекламу.
Модель дуополії Курно (рис. 15.2) з кривими реакції фірм R1(Q2(,R2(Q1( які є графічним відображенням функцій реакції. Криві реакції фірм показують обсяги виробництва, котрі максимізують їх прибуток за всіх можливих обсягів випуску фірми-конкурента.
R1(Q2( - реакція фірми 1 за обсягами випуску фірми 2.
R2(Q1( - реакція фірми 2 за обсягами випуску фірми 1.
Дослідження поведінки олігополії виявило дві взаємопов'язані тенденції олігополістичного ціноутворення. З одного боку, ціни олігополістичного ринку негнучкі, вони змінюються рідше, ніж в умовах досконалої конкуренції і навіть чистої монополії. З іншого боку, найбільш імовірно, що коли ціни змінюються, то одночасно у всіх фірм, - це відображає схильність олігополістів до змови.
Для пояснення стабільності олігополістичного ціноутворення розроблено кілька різних моделей. Досить проста модель, що ілюструє негнучкість цін, була практично одночасно запропонована американським економістом П.Свізі та англійськими економістами Р,Холлом та СХітчем наприкінці 1930-х рр. Вона відома як модель „ламаної кривої попиту".
Модель побудована на логічних передбаченнях фірм відносно реакції суперників на підвищення і зниження ціни. Наприклад, в галузі є кілька фірм-виробників близьких, але не досконалих замінників. Формально існують дві імовірних версії поведінки. Перша версія - фірми будуть у будь-якому випадку вирівнювати свої ціни, тобто слідувати за ініціатором зміни ціни, друга - фірми будуть ігнорувати будь-яку зміну ціни. При цьому кожна з версій мас два варіанти розвитку подій для випадків зниження і підвищення ціни.
За першою версією — версією слідування - при зниженні ціни однією з фірм обсяг її продажу збільшиться незначно, тому що інші фірми також почнуть знижувати ціни. Незначне збільшення продаж у всіх фірм можливе за рахунок того, що покупці продукції інших галузей спокусяться низькою ціною товару даної галузі і купуватимуть саме її. Якщо ж одна з фірм підвищить ціну, а інші вчинять так само, то фірма не буде витіснена з галузі, але всі галузеві олігополісти дещо втратять в обсягах продажу на користь інших галузей, куди перейдуть покупці, замішуючи дорогі продукти дешевшими. Отже, в обох варіантах зміни ціни попит нееластичний, крива попиту стрімка і має вигляд кривої D1 зображеної на рис. 15.6.
Друга версія реакції фірм - версія ігнорування - дасть наступні наслідки. Коли одна з фірм знизить ціну, а конкуренти проігнорують це зниження, то обсяг її продаж суттєво зросте, інші ж фірми втратять покупців, які перейдуть до фірми з дешевшим товаром. А якщо одна з фірм підвищить ціну, то сама втратить покупців, і обсяг її продаж суттєво скоротиться. Тобто у цьому випадку попит є значно еластичнішим. Разом з тим, у фірми, яка підвищила ціну, обсяг продаж не знизиться до нуля, тому що продукція диференційована, і знайдуться покупці, згодні будуть платити вищу ціну за продукт, який відповідає їх уподобанням. Крива попиту буде більш похилою і виглядатиме подібно до кривої D2 на рис. 15.6.
Модель „ламаної кривої попиту" має перевагу у тому, що досить просто ілюструє негнучкість цін в олігополії; Водночас вона неодноразово піддавалася критиці, зокрема за те, що не пояснює, як утворюється ціна Р* , чому фірми обирають саме ЇЇ, а не будь-яку іншу ціну. Крім того, деякі економісти зауважують, що олігополістичні ціни не такі вже й негнучкі. Під час інфляції 1970-80 років у західних країнах олігополісти суттєво і часто піднімали свої ціни. Ряд емпіричних досліджень засвідчили, що ціни в олігополії відрізняються не більшою стабільністю, ніж ціни в інших ринкових структурах. В цілому вважають, що негнучкість цін краще пояснює модель, яка відображає мікроекономічну ситуацію „дилеми ув'язнених";
Проблема стратегічної взаємодії фірм є центральною у дослідженні поведінки олігополістів. Стратегічні рішення олігополістичних фірм вивчаються за допомогою теорії ігор. Економічні ігри можуть бути кооперативними.
Моделі рівноваги, – моделі Курно, Штакельберґа, Бертрана,Неша, – з метою визначення рівноважного обсягу випуску і рівноважної ціни олігополістичної фірми. Рівновага Неша – це набір таких стратегій, коли кожен суб’єкт економіки обирає найкращий для себе варіант дій, виходячи з того, що інші учасники дотримуються певної (даної) стратегії.
Модель Курно – це модель простої дуополії, – олігополії з двома фірмами, які виробляють однорідну продукцію (рис. 10.3). Кожна фірма вибирає обсяг випуску, котрий максимізує її прибуток. Ціна, яку фірми приймуть, залежатиме від сумарного обсягу виробництва обох фірм.
Фірми максимізують прибуток, виробляючи оптимальний обсяг продукції, визначений за правилом , згідно своїх функцій реакції:
; .
Набір рівнів виробництва двох фірм, що відповідають точці рівноваги , називають рівновагою Курно, яка є різновидом рівноваги Неша.
„Дилема олігополістів” – це модель олігополістичного ціноутворення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів. На ринку лише два продавця, кожен з яких може встановити або низьку, або високу ціну. Коли б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б високу ціну, але якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись низької ціни.
Модель Бертрана описує ринкову ситуацію, за якої дві фірми, як і в моделі Курно, виробляють однорідну продукцію. Але змінюється стратегічний показник – фірми вибирають ціни, а не обсяги випуску