11. Продуктивні сили суспільства: сутність, структура, показники розвитку. Науково-технічний прогрес та науково-технічна революція.
Праця – це свідома, цілеспрямована діяльність людей, в якій вони змінюють навколишню природу для задоволення своїх потреб. В процесі праці виникає 2 типи відносин: 1) відносини людини до природи або продуктивні сили; 2) відносини людини до людини або виробничі відносини.
Продуктивні сили суспільства – це гармонійна взаємодія об'єктивного і суб'єктивного факторів виробництва.
Об'єктивний фактор виробництва – це засоби виробництва. Засоби виробництва – це єдність засобів праці і предметів праці. Предмет праці – це речова або духовна субстанція, на яку діє людина у процесі праці. Серед предметів праці виділяють:
потенційні – це вугілля, руди, що залягають під землею, риба;
сировина – це ті предмети праці, які пройшли первинну обробку (видобуте вугілля, спіймана риба і т.д.);
штучно створені – це різні напівпровідники, пластмаси і т.д.
Засоби праці – це той комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмет праці. Серед них виділяють:
знаряддя праці – це активна частина засобів праці (мотика, сокира, машина і т.д.);
матеріальні умови праці – це пасивна частина, яка забезпечує безперебійне виробництво (земля, виробничі складські будівлі, дороги, трубопроводи і т.д.);
науково-інформаційні умови праці – вони забезпечують необхідний рівень технології виробництва та якість продукту виробництва.
Таким чином, ми розглянули речовий фактор виробництва.
Існування суб'єктивного фактору виробництва обумовлюється тим, що засоби виробництва самі по собі не можуть сприяти здійсненню процесу праці (навіть при повній автоматизації). Для того, щоб надати рух засобам виробництва потрібні люди, які володіють певним виробничим досвідом, знаннями, культурою. Тому в такій якості людина вважається суб'єктивним фактором виробництва.
Показниками розвитку продуктивних сил суспільства є наступні показники ефективності використання виробничих фондів:
1) фондовіддача (Фв = П (вартість річного обсягу продукції)/ Ф (середньорічна балансова вартість виробничих основних фондів));
2) фондомісткість (Фм = Ф/ П);
3) матеріаловіддача (Мв = П (вироблена продукція)/ Ма (витрачені матеріали));
4) матеріаломісткість (Мм = Ма/ П);
5) металомісткість (Метм = М (використаний метал)/ П);
6) енергомісткість (Ем = Е (використана енергія)/ П).
Важливим показником ефективності використання оборотних засобів є їх оборотність, яка визначається за допомогою таких показників як цикл обороту засобів і оборотність грошей.
Цикл обороту засобів – це кількість днів між датою купівлі сировини, матеріалів і датою надходження виручки від продажу готової продукції.
Оборотність грошей – це кількість оборотів, які роблять за рік гроші підприємства. Її визначають за формулою: Оборотність грошей = 360 днів/ Кількість днів між купівлею сировини, матеріалів і датою надходження виручки від продажу готової продукції.
До більш загальних показників відносять:
1) рівень продуктивності праці – визначається такими двома показниками як виробіток і трудомісткість.
Виробіток – це кількість продукції, що вироблена за одиницю робочого часу або на одного середньоспискового працівника. Залежно від того в яких одиницях виражається обсяг продукції розрізняють 2 методи визначення виробітку: в натуральному і вартісному виразі. Виробіток в натуральному виразі = Обсяг продукції в натуральних одиницях/ Затрати праці (ц/ люд-год). Виробіток в вартісному виразі = Обсяг продукції в вартісному виразі/ Затрати праці (грн/ люд-год).
Трудомісткість – це показник, який взаємно обернений до виробітку і визначається в натуральномі виразі. Показує затрати праці на виготовлення одиниці продукції, тобто: Трудомісткість = 1/ Виробіток.
2) норма прибутку () – відношення прибутку (Р) до витрат виробництва (К).
= (Р/К)*100%.
3) норма рентабельності – розрізняють рентабельність (норма рентабельності) продукції (Реп) і рентабельність (норма рентабельності) виробництва (Рев).
Реп = (Р/ собівартість продукції)*100%,
Рев = (Р/ Фо + Оз) / 100%,
де Фо – середньорічна вартість основних виробничих фондів; Оз – оборотні засоби підприємства.
Найбільш загальним показником розвитку продуктивних сил суспільства є виробництво ВВП на душу населення – це ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених в даній країні протягом певного періоду часу, як правило, року на душу населення.
Науково-технічний прогрес (НТП) – це поступовий еволюційний розвиток.
Напрями НТП:
1) загальні: створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій; створення нових і вдосконалення існуючих засобів праці та кінцевої продукції; створення нових і поліпшення якості застосовуваних матеріалів; механізація та автоматизація виробництва;
2) пріоритетні: застосування прогресивних базових технологій; системи машин для легкової та харчової індустрії, багатоопераційні верстати з ЧПУ, робототехнічні роторно-конвеєрні комплекси, гнучкі автоматизовані системи, персональнв комп'ютери; застосування нових синтетичних, композиційних, керамічних, надчистих матеріалів із заданими властивостями; комплексна автоматизація на базі впровадження САПР, ГВС, АСУТП, АСУВ.
Науково-технічна революція (НТР) – це стрибкоподібний розвиток продуктивних сил суспільства. НТР найбільш повно розкривається через її особливості, зокрема:
перетворення науки на безпосередню продуктивну силу;
новий етап суспільного поділу праці, зв’язаний з перетворенням науки на провідну царину економічної і соціальної діяльності, що набирає масового характеру;
прискорення темпів розвитку сучасної науки і техніки;
інтеграція багатьох галузей науки, самої науки з виробництвом;
якісне перетворення всіх елементів процесу виробництва — засобів праці.
12. Основні фактори виробництва, їх класифікація. Економічний потенціал суспільства і рівень його використання в Україні.
Виробництво – це процес створення матеріальних благ. У виробництві продукту людина впливає на об'єкти природи, надає їм форми придатної для задоволення матеріальних потреб. Для нас важливо з'ясувати питання, які фактори беруть участь у виготовленні благ.
Теорія факторів виробництва пов'язана з іменем французького економіста Жана Батіста Сея. Він виділив 3 основних фактори виробництва:
1) земля, чи більш широко - природні ресурси - це дар природи для наших виробничих процесів - земля, яка використовується для обробітку, для зведення будинків, заводів і прокладання доріг; енергетичні ресурси для забезпечення пальним машин і теплом наших помешкань; неенергетичні ресурси, наприклад, мідна і залізна руда чи пісок. Навколишнє середовище - повітря, яким ми дихаємо, і воду, яку п'ємо, - розглядаємо також як природні ресурси;
2) капітал утворюють товари тривалого використання, вироблені для виробництва інших товарів. Сюди відносять верстати, дороги, комп'ютери, молотки, вантажівки, сталеливарні заводи, автомобілі, машини для миття посуду (іншими словами, це матеріальні та фінансові ресурси в системі факторів виробництва). Їх технічний стан постійно вдосконалюється і впливає на загальну результативність виробничого процесу і його ефективну доцільність;
3) праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб, матеріальних і духовних благ, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами .
Сучасні економісти виділяють ще один фактор виробництва, до якого відносять підприємництво (підприємницькі здібності).
4) підприємницькі здібності - особливий вид людського капіталу, який передбачає використання ініціативи, винахідливості та ризику в організації виробництва та являє собою діяльність по координації та комбінуванні всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. І хоча носієм підприємницьких здібностей також виступає людина, їх не можна прирівняти до праці. Далеко не кожен з нас має дар підприємця. Тому підприємництво вважають особливим людським ресурсом, що об'єднує всі інші ресурси в єдиний процес виробництва товарів або послуг.
Слід підкреслити, що виробництво можливе тільки за умови введення у виробничий процес всіх факторів виробництва.
Економічний потенціал - це сукупність передумов, факторів та засобів, здатних забезпечити економічне зростання та підвищення на цій основі рівня і якості життя населення.
Основними складовими економічного потенціалу країни є:
природно-ресурсний потенціал
людський потенціал
науково-технологічний та інформаційний потенціали
фінансовий потенціал.
Виділяють наступні складові ПРП України: земельні; мінерально-сировинні; водні; лісові, в тому числі фауністичні (мисливсько-рибальські); природно-рекреаційні ресурси.
Найбільшим природним багатством України є земельні ресурси. Водночас незбалансована сільськогосподарська діяльність, зокрема надзвичайно високий рівень розораності земель, використання недосконалих технологій, негативний вплив промисловості та транспорту, забруднення радіонуклідами внаслідок Чорнобильської катастрофи формують стійку тенденцію деградації земельних ресурсів.
Мінерально-сировинна база України включає близько 20010 родовищ і проявлень 113 корисних копалин, з яких близько 8 тис. родовищ із 97 видами мінеральної сировини, що мають промислове значення. У вартісному виразі розвідані протягом другої половини XX століття запаси цих родовищ оцінюють у 7,5 трлн. дол. США. Найважливішими завданнями на цьому шляху є забезпечення розвитку геологорозвідувальних робіт, збалансованої реструктуризації розвинених гірничодобувних регіонів та формування нових підходів з використанням новітніх геолого-економічних моделей та комплексного моніторингу надр.
Водні ресурси України становлять 209,8 км3, причому формується в її межах лише 25%, решта - надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії.
Україна належить до малолісних та лісодефіцитних країн. Площа лісів на її території становить 10,8 млн. га, у т.ч. землі, вкриті лісовою рослинністю - 9,4 млн. га із загальним запасом деревини 1,74 млрд. куб. м.
Сприятливі природнокліматичні умови забезпечили Україні потужний рекреаційний потенціал. У багатьох регіонах наявні мінеральні води, лікувальні грязі, інші об'єкти лікувально рекреаційного значення. Ще однією важливою складовою природно-ресурсного потенціалу національної економіки є геополітичний ресурс, тобто географічне розташування перетворює Україну на транзитну державу. Проте значна територія країни внаслідок інтенсивного та нераціонального природокористування характеризується складною екологічною ситуацією: умовно чистих територій залишилося дуже мало, кількість забруднених територій невпинно зростають. Крім того, понад 1% площі України відносять до території екологічного лиха та екологічної катастрофи (тридцяти кілометрова зона Чорнобильської АЕС та причорноморські райони інтенсивного зрошення).
На сучасному етапі розвитку національної економіки Україна значно поступається за рівнем розвитку людського капіталу розвиненим країнам. Це проявляється, перш за все, у низькій якості життя населення. Так, за індексом якості життя Україна у 2008 році посіла 62 місце серед 192 держав світу.
Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється в Україні, не має сучасного науково-технічного забезпечення, що позначається на конкурентоспроможності і рентабельності більшості вітчизняних товарів. Фінансовий стан більшості виробництв не дозволяє їм впроваджувати нові технології, утримувати висококваліфікованих фахівців. За експертними оцінками, через недовикористання сучасних досягнень науки і технології у виробництві Україна втрачає щорічно 10 млрд. доларів США.
У 2006 р. у світі було зафіксовано майже 1 млрд. користувачів Інтернет (15,7% населення Землі). Україна за цією статистикою мала 5,3 млн. користувачів (11,4% населення країни).
Фінансовий потенціал України включає фінансові ресурси суб'єктів господарювання, домогосподарств та кошти державного та місцевих бюджетів.
Вагому частину фінансового потенціалу країни складають кошти державного та місцевих бюджетів, які спрямовуються на виконання соціально-економічних функцій держави у регіонах України.
Таким чином, Україна – це європейська держава, яка надзвичайно багата на потенціали. Але це нас, на жаль, не спасає… Виправити ситуацію в країні ми зможемо лише тоді, коли усвідомимо наслідки допущених нами помилок. Тож давайте спочатку думати, а потім вже робити.
13. Виробничі відносини, їх сутність і структура. Економічні системи суспільства, моделі змішаної економіки. Способи виробництва, критерії їх класифікації.
Праця – це свідома, цілеспрямована діяльність людей, в якій вони змінюють навколишню природу для задоволення своїх потреб. В процесі праці виникає 2 типи відносин: 1) відносини людини до природи або продуктивні сили; 2) відносини людини до людини або виробничі відносини.
Виробничі відносини (ВВ) або економічні відносини – це та взаємодія між людьми, яка виникає у процесі суспільного виробництва.
Політична економія виділяє 3 рівні ВВ:
1) техніко-економічні (визначаються рівнем розвитку і використання техніки);
2) організаційно-економічні (визначаються рівнем організації і формами управління економічними структурами, сегментами і виробничими одиницями);
3) соціально-економічні (охоплюють найбільш широке коло відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ).
Ядром системи виробничих відносин є власність. Власність – це зовнішня сила, яка панує над індивідами і обумовлює задоволення їхніх потреб і розвиток їхніх здібностей. Власність як економічна категорія має юридичні та економічні аспекти. З економічної точки зору власність характеризується видами, суб'єктами та формами
Виділяють 3 види власності:
1) державна;
2) колективна або групова;
3) індивідуальна або особиста.
Будь-який вид закріплюється в законодавстві і виступає в якості суб'єкта власності. Наприклад, колективна власність може бути представлена кооперативами, колгоспами, акціонерними товариствами, різними фондами, асоціаціями тощо.
Розрізняють 2 форми власності:
1) приватна;
2) суспільна.
Приватна власність – це не обов'язково індивідуальна власність. Вона представляє собою форму економічних відносин гноблення особистості.
Суспільна власність – це не будь-яка форма суспільного споживання, а лише та, яка базується на подоланні відчудження між людьми їх індивідуального та групового егоїзму.
Економічні системи суспільства. Якщо за критерії брати рівень розвитку продуктивних сил, то західні економісти виділяють: аграрне суспільство; індустріальне суспільство; інформаційне суспільство.
Якщо за критерії береться характер розвитку системи виробничих відносин, то виділяють:
первісно-общинний лад – проіснував сотні тисяч років. Основний економічний закон полягає в урівнювальному розподілі життєво необхідних засобів існування для всіх членів общини на основі відносин спільної (общинної) власності на засоби існування в умовах застосування примітивних знарядь праці. Продуктивні сили – лук, стріли, палиця-копалка, кам'яні рубила, скребки, сокири, мікроліти прядіння, ткацтво, виготовлення човнів тощо. Системі виробничих відносин характерне поєднання елементів колективної і індивідуальної (особистої власності). Нова первинна економічна одиниця суспільства – індивідуальна сім'я мала свій дім і своє відокремлене гос-во. Причина занепаду – суспільний розподіл праці;
рабовласницький лад. Рабство – це найгрубіша, відкрито насильницька форма примусової праці. Основний економічний закон полягає в присвоєнні рабовласниками додаткового продукту, виробленого працею рабів, на економічній основі відносин приватної власності на засоби виробництва і на рабів. Продуктивні сили – плуг, колесо, садівництво, виноградарство, видобування залізної руди, золота, срібла, виробництво одягу, прикрас, золота, прядіння, ткацтво тощо. Система виробничих відносин характеризувалась провідним місцем приватної власності. Власністю рабовласників були не тільки засоби виробництва, але і люди-раб. Раб вважався «розмовляючим» знаряддям, а не особистістю. Причина занепаду – суперечність між рабовласниками і рабами; розорення селян і ремісників, їх зубожіння;
феодальний лад. Основний економічний закон полягає в присвоєнні феодалами додаткового прибутку у формі земельної ренти на економічній основі відносин приватної власності феодалів на землю. Продуктивні сили – компас, географічні карти, зброя, колісний плуг, особливі форми серпів і кіс, молотильний цеп тощо. Системі виробничих відносин характерні поземельні відносини – монополія великих земельних власників-феодалів на землю. Причина занепаду – розвиток капіталізму, з яким прийшло розвинуте товарне виробництво, а також поява первісного нагромадження капіталу;
капіталізм;
комунізм.
Першим хто здійснив періодизацію розвитку економічних систем суспільства був американець Льуіс Морган. Він виділив 3 епохи:
ДИКУНСТВО – (палеоліт, немає системної праці; джерело існування – полювання);
ВАРВАРСТВО – (зародки обміну, розвиток скотарства, землеробства, зачатків ремісництва);
ЦИВІЛІЗАЦІЯ – (розвиток обміну, поява грошей, держави).
Моделі змішаної економіки. Поняття «змішана економіка» почало розвиватися з 30 рр. 20 ст. в цей час на зміну індивідуальномі капіталізму приходить колективний капіталізм. Змішана економіка (ЗЕ) – це гібрид децентралізованої ринково-управляємої економіки і централізованої планово-управляємої економіки. В залежності від характеру поєднання плану і ринку виділяють наступні варіанти ЗЕ:
1) Ліберальна (американська) модель у своєму класичному вигляді існувала з початку XX ст. аж до кінця 20-х років (економічної кризи 1929 – 1933 рр.). Ця модель була модифікована в ході реалізації «нового курсу» Ф. Д. Рузвельта. Так, ліберальна модель передбачає втручання держави в економіку за залишковим принципом, тобто втручання у ті процеси, які не в змозі врегулювати ринок відповідно до потреб суспільства: соціальні й екологічні аспекти розвитку, сприятливі умови для функціонування всіх форм власності тощо. Державні інвестиції спрямовуються здебільшого у капіталомісткі галузі та такі, що не викликають інтересу у приватного сектора.
2) Неоліберальна (німецька) модель. Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки через кредитно-грошову політику. Специфіка німецької моделі виявляється також в бюджетно-податковій політиці. Отже, в основу німецької моделі покладена концепція саморегулювання ринкової економіки, але з елементами соціального спрямування дій ринку з боку держави, через підтримку умов формування соціального ринкового господарства: конкуренції, економічної безпеки працівникам, зайнятості, вирівнювання доходів населення економічними методами, житлового будівництва, підтримки рівних можливостей для підприємництва, впровадження соціального страхування, забезпечення мінімуму оплати праці.
3) Європейсько-кейнсіанська модель. Криза 1929 – 1933 рр. оголила глибоку невідповідність між реальною дійсністю і пануючою серед економістів думкою про ефективність конкуренції. В цей період в Західній Європі почали широко використовуватись різні форми втручання держави в економіку. В 50-70-х роках отримало розвиток нормативне регулювання в сфері тривалості і умов праці, найму і звільнення. Цьому періоду характерний розвиток різних форм програмування і планування національної економіки. В 70-х роках був здійснений перехід до індикативного планування.
4) Соціал-демократична (шведська) модель характеризується поєднанням приватної власності і ринкової конкуренції з урядовими програмами, спрямованими на рівномірний розподіл прибутку, на підтримку непрацездатних, компенсацію втрат, зв’язаних з нестабільністю ринкової економіки. Економічна політика держави спрямована на такі цілі: підтримка високої і стабільної зайнятості, забезпечення швидкого економічного зростання, вирівнювання доходів, підтримка регіональної економічної рівноваги, досягнення прийнятної стабільності цін, охорона навколишнього середовища, забезпечення роботою, співучасть у виробництві і зростання допомоги країнам, що розвиваються.
5) Японська модель. Особливістю економіки Японії є те, що основою її ринкового господарства є державно-корпоративні структури. Японська модель є кейнсіанською, а її ознаками є те, що: вона будується шляхом успішного поєднання державних і приватних інтересів в основі корпоративного планування; високий рівень керованості економіки досягається за допомогою об’єднань корпорацій і рад; особливу роль в управлінні займають фінансово-банківські установи; держава фінансує всі витрати, пов’язані з новими розробками; на основі корпоративного планування створено потужний апарат державного регулювання економічних суб’єктів усіх сфер діяльності за допомогою економічних, адміністративних та організаційних важелів, рекомендацій посередницьких структур тощо.
Спосіб виробництва – це діалектичне поєднання рівня розвитку продуктивних сил з характером системи виробничих відносин. До індустріальних способів виробництва відносять такі, де: а) головним фактором виробництва є земля; б) панує проста кооперація праці і т.д. Серед доіндустріальних способів виробництва виділяють первісне суспільство, рабство та феодалізм.
14. Власність в системі виробничих відносин, її типи. Приватизація та роздержавлення власності. Реформування відносин власності в Україні та сучасні процеси її перерозподілу.
Виробничі відносини (ВВ) або економічні відносини – це та взаємодія між людьми, яка виникає у процесі суспільного виробництва.
Політична економія виділяє 3 рівні ВВ:
1) техніко-економічні (визначаються рівнем розвитку і використання техніки);
2) організаційно-економічні (визначаються рівнем організації і формами управління економічними структурами, сегментами і виробничими одиницями);
3) соціально-економічні (охоплюють найбільш широке коло відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ).
Ядром системи виробничих відносин є власність. Власність – це зовнішня сила, яка панує над індивідами і обумовлює задоволення їхніх потреб і розвиток їхніх здібностей. Власність як економічна категорія має юридичні та економічні аспекти. З економічної точки зору власність характеризується видами, суб'єктами та формами
Виділяють 3 види власності:
1) державна;
2) колективна або групова;
3) індивідуальна або особиста.
Будь-який вид закріплюється в законодавстві і виступає в якості суб'єкта власності. Наприклад, колективна власність може бути представлена кооперативами, колгоспами, акціонерними товариствами, різними фондами, асоціаціями тощо.
Розрізняють 2 форми власності:
1) приватна;
2) суспільна.
Приватна власність – це не обов'язково індивідуальна власність. Вона представляє собою форму економічних відносин гноблення особистості.
Суспільна власність – це не будь-яка форма суспільного споживання, а лише та, яка базується на подоланні відчудження між людьми їх індивідуального та групового егоїзму.
Головним шляхом перетворення вiдносин власностi стало роздержавлення. Воно є загальносвiтовою тенденцiєю. Роздержавлення – це перетворення державних пiдприємств у такi, що заснованi на iнших (недержавних) формах власностi. Форми роздержавлення: роздержавлення в межах державної власностi, поза межами державної власностi, демонополiзацiя, децентралiзацiя, новi види державної власностi (мунiципальна, комунальна).
Приватизація – перехід об'єктів державної власності в інші види власності. Форми приватизацiї: продаж (аукцiон, конкурс тощо), безплатне передавання, пiльгова приватизацiя.
За останнi роки питома вага державної власностi на Українi iстотно зменшилася, як в основних фондах, так i у валовому суспiльному продуктi. Водночас держава визначила цiлий ряд об'єктiв, якi приватизацiї не пiдлягають. Це унiкальнi природнi об'єкти (лiси, парки, водоймища), вони мають загальнонацiональне значення. Також не приватизується єдина транспортна система, майно органiв управлiння, державної влади i правопорядку, золотий i валютний фонд i т.д. Всенародним надбанням є земля.
У проведеннi приватизацiї беруть участь окремi органи, фiзичнi та юридичнi особи. Державнi органи приватизацiї включають Фонд державного майна України та його регiональнi вiддiлення i представництва. Фонд пiдзвiтний Верховнiй Радi України.
15. Економічні закони суспільства як регулятори виробництва, їх сутність, характер, взаємозв'язок та механізм дії. Економічні інтереси.
Виявлення системних економічних процесів, що обов'язково повторюються, дає уявлення про існуючі економічні закони.
Економічні закони – це стійкі, постійно повторювані зв'язки в системі економічних відносин. Як і закони природи, економічні закони об'єктивні, тобто не залежать від волі і свідомості людей. Вони існують і діють незалежно від того, знають люди про їх існування чи ні. Економічні закони неможливо штучно створити, їх можна тільки пізнавати і на підставі знань про механізм дії законів, свідомо використовувати.
В літературі виділяють чотири типи економічних законів:
Загальні економічні закони властиві всім способам виробництва (наприклад, закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил);
Особливі економічні закони, виражають суть окремих суспільних форм або сфер відтворення і діють в декількох способах виробництва (наприклад, закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон переміни праці, закон економії часу);
Специфічні економічні закони діють у межах одного суспільного або технологічного способу виробництва (найважливішими з них являються основні економічні закони кожного способу виробництва, які формують мету виробництва і економічні основи або умови її здійснення).
Стадійні економічні закони, їх дія обмежена стадією або фазою одного способу виробництва (наприклад, закон монополізації виробництва).
Економічні інтереси – уособлені, тобто усвідомлені економічні потреби людей.
Економічні інтереси можна класифікувати за різними критеріями:
за ознакою суб’єктивності: особисті, колективні і суспільні інтереси.
за ступенем важливості: головні та другорядні.
за часовою ознакою: поточні, перспективні.
за об’єктом інтересів: майнові, фінансові, інтелектуальні, режиму праці та вільного часу.
за ступенем усвідомлення: дійсні та помилкові .
16. Суспільний поділ праці та розвиток форм організації суспільного виробництва. Характеристика натурального та товарного виробництва.
Суспільний поділ праці – об'єктивний процес розчленування окремих видів праці, одночасне співіснування їх у суспільному виробництві.
Поділ праці — це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі.
Однак це визначення буде неповним, якщо не показати деякі особливості цього явища.
По-перше, поділ праці є історичною категорією. Це означає, що він перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний рівень розвитку продуктивних сил.
По-друге, поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами — в межах одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі розвитку суспільства.
По-третє, поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Проте він стає причиною тільки тоді, коли поділ праці відбувається одночасно з відчуженням виробників. А це означає, що виробники, між якими відбувся поділ праці, виступають як відокремлені власники. Обмежуючись певним видом виробничої діяльності, вони для задоволення своїх потреб змушені обмінювати власний продукт на інші продукти. Тільки у такий спосіб вони можуть задовольнити свої потреби. Обмін між різними власниками набуває форми товарообміну.
Суспільний поділ праці має такі етапи:
1) відокремлення скотарства від землеробства;
2) ремісництво – окрема галузь;
3) поява купців і галузі торгівлі;
4) поява менеджерів, науково-технічна революція.
Праця – це свідома, цілеспрямована діяльність людей, в якій вони змінюють навколишню природу для задоволення своїх потреб. В процесі праці виникає 2 типи відносин: 1) відносини людини до природи або продуктивні сили; 2) відносини людини до людини або виробничі відносини.
Продуктивні сили суспільства – це гармонійна взаємодія об'єктивного і суб'єктивного факторів виробництва.
Об'єктивний фактор виробництва – це засоби виробництва. Засоби виробництва – це єдність засобів праці і предметів праці. Предмет праці – це речова або духовна субстанція, на яку діє людина у процесі праці. Серед предметів праці виділяють:
потенційні – це вугілля, руди, що залягають під землею, риба;
сировина – це ті предмети праці, які пройшли первинну обробку (видобуте вугілля, спіймана риба і т.д.);
штучно створені – це різні напівпровідники, пластмаси і т.д.
Засоби праці – це той комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмет праці. Серед них виділяють:
знаряддя праці – це активна частина засобів праці (мотика, сокира, машина і т.д.);
матеріальні умови праці – це пасивна частина, яка забезпечує безперебійне виробництво (земля, виробничі складські будівлі, дороги, трубопроводи і т.д.);
науково-інформаційні умови праці – вони забезпечують необхідний рівень технології виробництва та якість продукту виробництва.
Таким чином, ми розглянули речовий фактор виробництва.
Існування суб'єктивного фактору виробництва обумовлюється тим, що засоби виробництва самі по собі не можуть сприяти здійсненню процесу праці (навіть при повній автоматизації). Для того, щоб надати рух засобам виробництва потрібні люди, які володіють певним виробничим досвідом, знаннями, культурою. Тому в такій якості людина вважається суб'єктивним фактором виробництва.
Виробничі відносини (ВВ) або економічні відносини – це та взаємодія між людьми, яка виникає у процесі суспільного виробництва.
Політична економія виділяє 3 рівні ВВ:
1) техніко-економічні (визначаються рівнем розвитку і використання техніки);
2) організаційно-економічні (визначаються рівнем організації і формами управління економічними структурами, сегментами і виробничими одиницями);
3) соціально-економічні (охоплюють найбільш широке коло відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ).
Ядром системи виробничих відносин є власність. Власність – це зовнішня сила, яка панує над індивідами і обумовлює задоволення їхніх потреб і розвиток їхніх здібностей. Власність як економічна категорія має юридичні та економічні аспекти. З економічної точки зору власність характеризується видами, суб'єктами та формами
Виділяють 3 види власності:
1) державна;
2) колективна або групова;
3) індивідуальна або особиста.
Будь-який вид закріплюється в законодавстві і виступає в якості суб'єкта власності. Наприклад, колективна власність може бути представлена кооперативами, колгоспами, акціонерними товариствами, різними фондами, асоціаціями тощо.
Розрізняють 2 форми власності:
1) приватна;
2) суспільна.
Приватна власність – це не обов'язково індивідуальна власність. Вона представляє собою форму економічних відносин гноблення особистості.
Суспільна власність – це не будь-яка форма суспільного споживання, а лише та, яка базується на подоланні відчудження між людьми їх індивідуального та групового егоїзму
Натуральне виробництво представляє собою такий тип господарювання, коли продукти виготовляються тільки для внутрішньогосподарського споживання, задоволення власних потреб виробника. Основними характеристиками наткрального господарства або виробництва є:
1) замкненість – вона вказує на те, що кожне господарство є самодостатнім і його завданням є самозабезпечення. Тому між господарствами практично не виникає економічних зв'язків. В масштабах країни замкненість приводить до автаркії – ізольованість країни від світового ринку.
2) домінування простої кооперації праці. Кооперація – це така форма праці, коли велика кількість людей планомірно і сумісно бере участь в одному процесі праці. Проста кооперація характеризується відсутністю внутрішньо-виробничого поділупраці. Їй притаманний природний поділ праці (по статі і по віку).
3) універсалізація праці – ручна праця панує і кожний працівник знає всі основні види праці.
4) між виробництвом і споживанням існує прямий економічний зв'язок, обмін майже відсутній, якщо він і є, то епізодичний, люди обмінюються надлишками продукту.
Натуральне господарство є малоефективне, консервативне і забезпечує задоволення тільки мінімальних людських потреб. Нині воно існує в деяких країнах Африки і Азії. До нього людство весь час повертається після різноманітних надзвичайних ситуацій: війни, революції, природні катаклізми і т.д. проявом нат. вир. в Україні є розвиток підсобного господарства.
З розвитком продуктивних сил суспільства на зміну натуральному господарству приходить товарне господарство.
Товарне господарство (виробництво) (ТВ) - це виробництво продуктів не для власного споживання, а для обміну, тобто для задоволення потреб покупця. Розрізняють 2 види ТВ: просте і розвинене.
Просте ТВ характеризується низьким рівнем суспільного поділу праці. Тут тільки незначна кількість продуктів перетворюється на товар.
Розвинене ТВ – всезагальне, продається все, навіть людські почуття. В цей період товаром виступає і робоча сила людини. Власники робочої сили пропонують цей товар, а власники купляють. Розвинене ТВ характеризується розвиненими формами кооперації праці. Сюди відносять мануфактуру і фабрику.
Основною умовою виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці і відповідно економічна відособленість товаровиробника.
17. Товар та його властивості. Двоїстий характер праці, втіленої в товарі. Величина вартості та чинники, що впливають на неї.
Результатом розвитку товарного виробництва є товар, гроші та цінні папери.
Товар є елементною клітиною товарного виробництва. Товар – це продукт праці. Проте, не будь-який продукт праці може бути товаром. Товаром виступають тільки ті продукти праці, які призначені для обміну, тобто для продажу. Виходячи з цього, щоб стати товаром кожен продукт обов'язково має такі 3 властивості: споживна вартість, мінова вартість, вартість.
Споживна вартість (СВ) – це здатність товару задовільняти потреби покупця. СВ іноді визначається як корисність товару. Розрізняють загальну і граничну корисність блага. Загальна корисність є сумою корисностей окремих частин блага. Гранична корисність – це корисність останньої частини блага. Згідно теорії граничної корисності корисність, яку приносить кожна наступна одиниця товару, менша корисності попередньої одиниці товару. Ця залежність виступає як закон спадаючої граничної корисності. Даний закон стверджує, що гранична корисність обернено пропорційна кількості блага, яке споживається. Даючи відповіді на питання про те, яким чином можна оцінити корисність і в яких одиницях, економісти поділились на 2 табори: ординалісти і кардиналісти. Кардиналісти (Дж. Маршалл та інші) для виміру гран. корисності ввели одиницю «ютиль». Ординалісти (Д. Хікс та інші) вважали, що виміряти граничну корисність в абсолютних величинах неможливо. Вони запропонували визначати гран. корисн. виходячи із порядкової корисності, тобто корисності набору одних товарів відносно корисності інших товарів. Для цього вони запропонували 2 інструменти: бюджетні лінії та криві байдужості. Бюджетні лінії – за їх допомогою з'ясовують різні комбінації продуктів, необхідних споживачу при фіксованому доході. Криві байдужості – на основі їх можна визначити всі можливі комбінації споживання двох продуктів харчування для досягнення однакової загальної корисності.
Мінова вартість – це властивість товару обмінюватися на інший товар в певних кількісних співвідношеннях (2 мішка картоплі = 1 кг сала). В міновому співідношенні кожний товар відіграє роль відносної або еквівалентної форми вартості, але в один і той же час даний товар не може виконувати роль одночасно і відносної і еквівалентної форми вартості. Відносна форма вартості – те, що стоїть в рівнянні зліва. Еквівалентна форма вартості – права частина рівняння.
Вартість – це втілена в товарі суспільна праця. І з цього випливає, що люди працюють один на одного і тим самим вступають у виробничі відносини між собою. На величину вартості впливає 3 групи факторів:
1) проста, складна (кваліфікована) праця;
2) продуктивність праці(ПП) – це кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу. Із зростанням ПП вартість одиниці товару зменшується, а вартість всієї виробленої продукції залишається незмінною (бо зі зростанням ПП у кожній одиниці продукції втілюється менша кількість праці);
3) інтенсивність праці(ІП) – це напруженість праці, тобто витрати праці за одиницю часу. Із зростанням ІП вартість одиниці товару не змінюється, а вартість всієї виробленої продукції пропорційно зростає.
Аналіз властивостей товару показує, що в ньому втілена неоднорідна праця. Виходячи з цього політекономія веде мову про двоїстий характер праці, втіленої в товарі. Та праця, яка створює споживну вартість назив. конкретною, а яка створює вартість назив. абстрактною.
Закон вартостей – це загальноекономічний закон, який: 1) передбачає, що між собою обмінюються еквіваленти, тобто продукти, які мають однакову кількість суспільної праці; 2) передбачає, що ціни, по яким товари обмінюються своєю об'єктивною основою мають як вартість так і споживну вартість. Закон вартостей виконує 3 функції: ціноутворюючу, регулюючу та стимулюючу.
Ціноутворююча ф. – якщо обмін не збалансований, то основним ціноутворюючим фактором виступає споживна вартість. Якщо обмін збалансований, то провідним ціноутворюючим фактором стає вартість. Результатом цієї функції є формування ціни рівноваги.
Регулююча функція відхилення ринкових цін від вартості сигналізує виробника про те, в якому напрямі слід змінити розподіл ресурсів між різними галузями.
Стимулююча функція – стимулює конкуренцію, тобто примушує виробників шукати шляхи зниження індивідуальної вартості товару.
18. Теорії вартості: трудова, маржиналістська, неокласична.
Товар - це продукт праці, зроблений для продажу. Товар володіє двома властивостями:
1. споживча  вартість  - здатність товару задовольняти яку-небудь суспільну потребу;
2. вартість.
У економічній науці розроблені наступні концепції вартості товару:
1) Трудова теорія вартості, відповідно до якої вартість є упредметнена у товарі праця, що робить усі товари порівнянними в процесі обміну. Формою прояву вартості є мінова вартість — пропорція, у якій обмінюються товари. Усі товари як споживчі вартості відмінні один від одного, а як вартості – ті самі. Це протиріччя — між споживчою вартістю і вартістю — К.Маркс назвав внутрішнім протиріччям, укладеним у товарі. Подвійність властивостей товару обумовлена двоїстим характером праці, втіленого в товарі. Праця є одночасно конкретною працею й абстрактною працею.
Конкретною працею називається форма праці, що характеризується своєю метою, характером операцій, предметом, коштами і результатами праці. Конкретною працею товаровиробника створюється споживча вартість.
Разом з тим, усім видам праці характерна витрата фізіологічної енергії людини. І це саме те, що робить усі види конкретної праці однаковими. У товарному господарстві для забезпечення еквівалентного обміну виникає необхідність порівнювати різні види конкретної праці шляхом прирівнювання різних товарів.
Абстрактна праця є працею взагалі, що розуміється як витрата енергії чи робочої сили людини для виробництва продукту на продаж. Абстрактна праця створює вартість товару.
У товарному господарстві, заснованому на приватній власності, конкретна праця являє собою форму частки праці. Приватний характер праці означає, що кожен товаровиробник, працюючи на себе і привласнюючи ресурси і продукти праці, сам вирішує, яку продукцію і у якій кількості він буде виготовляти. Одночасно абстрактна праця являє собою форму суспільної праці в товарному господарстві, що означає, що виробник працює на суспільство, створюючи продукт не для себе, а для продажу, тобто, для інших людей. Між приватним і суспільним характером праці існує протиріччя: як приватний власник виробник точно знає, скільки і якої продукції він буде виготовляти; але в той же час, виготовляючи продукт для продажу, він не може точно знати суспільних потреб у ньому, а також того, скільки таких товарів зроблять конкуренти. Це внутрішнє протиріччя товару періодично виявляється в економічних кризах.
Причина роздвоєння праці в товарному господарстві — приватна власність на засоби виробництва, що робить товаровиробників економічно відособленими і викликає необхідність порівняння результатів праці в ході еквівалентного обміну.
2. Маржиналістська (від французького — marginal — граничний). Маржиналізм - школа економічної думки, що використовує граничні величини для дослідження економічних законів і категорій (К.Менгер, У.Джевонс, Л.Вальрас). Маржиналісти вважали, що вартість визначається граничною корисністю блага, тобто, найменшою користю, заради одержання якої ця річ ще може раціональним шляхом уживатися (користь від тієї останньої партії блага, на яку є попит). Кожна наступна партія блага задовольняє усе менш насущну потребу людей, тому її оцінка усе менше.
Є два способи оцінки корисності. Одні вводять умовну одиницю ютіль. Інші економісти думають, що гранична корисність є суб'єктивної, її неможливо вимірити кількісно і вводять порядкову корисність, за допомогою якої можна з'ясувати, зменшити чи збільшити ступінь задоволення споживача, хоча не можна визначити сам цей ступінь задоволення. Роблячи купівлю, споживач порівнює даний варіант з альтернативними варіантами витрати своїх грошей, поки не переконається, що цей варіант принесе не менше корисності, чим інші.
Якби споживач використовував тільки два блага: А та Б, то граничну корисність одиниці блага А треба було оцінювати кількістю одиниць блага Б, від яких він готовий відмовитися заради придбання цієї одиниці блага А. Але тому, що ринок пропонує різноманіття товарів, необхідно визначити, від скількох одиниць інших благ покупець готовий відмовитися заради придбання однієї додаткової одиниці блага А.
3. Неокласична (представники: А.Маршалл, Дж.Хікс, М.Фрідмен). Сутність цієї концепції зводиться до того, що в умовах ринку ціни встановлюються на такому рівні, коли з однієї сторони вони виражають існуючі переваги споживачів і відносну корисність товарів, з іншого боку є відображенням мінімальних витрат на виробництво продукції. Ця теорія вважає, що потреби і витрати доповнюють один одного, і аналізує фактори, що впливають на формування ціни. У короткочасний період ціна залежить від попиту, в основі якого лежить, ціна знижується по мірі насичення потреб, тоді як при подовженні періоду зростає вплив витрат виробництва, а ціна знижується до деякого мінімального рівня.
19. Гроші: виникнення, сутність та функції. Грошовий обіг та його закони.
Гроші – це кров економічної системи. Вони з'єднують між собою всіх економічних суб'єктів. Зруйнувати грошову систему означає знищити сучасне суспільство.
Появі грошей передувала епоха натурального обміну.
Далі на зміну приходить епоха товарних грошей – це гроші, що мають власну, внутрішню вартість. Розвиток товарних грошей пов'язаний з розвитком мінової вартості, яка проходить такі етапи:
1) проста або випадкова форма вартості;
2) повна або розгорнута форма вартості (2 мішка картоплі = 3 сокири або 1 кг сала або 0,5 г золота) – більш-менш стійкі пропорції;
3) загальна або еквівалентна форма вартості (2 мішка картоплі = 3 сокири або 1 кг сала або 0,5 г золота) – виділення товару еквівалента (картопля);
4) грошова форма вартості (0,5 г золота = 3 сокири або 1 кг сала або 2 мішка картоплі).
Гроші – це товар, який набув загальної споживної вартості, а тому став загальним еквівалентом вартості. Отже гроші – це золото, а золото – це гроші. Золото почало опановувати обіг в 17 ст. після відкриття Америки. Під кінець 19 ст. золото майже в цілому світі окрім Китаю, Індії та ще деяких країн Сходу монополізувало роль грошового товару.
Спочатку металеві гроші існували у формі злитку. Цей злиток нерідко поділявся на частини зарубками, щоб в разі потреби можна було відокремити певну частину. Звідси походить назва «рубель» (рублений злиток). У формі 6гранних злитків існували перші гривні. Гривні були київські, новгородські, чернігівські і волгзькі, або татарські. З часом на зміну злитковій системі приходить монетна. Слово «монета» походить від імені богині Юнони Монети (наставниці). Її храм знаходився на капітолії в Римі. В російській і малоросійській мові це слово не існувало аж до часів Петра І. в своєму розвитку монета проходить 2 основні етапи:
1) повноцінна монета. Вона вміщує в собі ту кількість дорогоцінного металу, яка відповідала її номінальній вартості. Будь-яка монета має амерс, ремерс і гурт, або ребро. Повноцінна монета нерідко зникла з обігу.
2) розмінна монета. Вона являє собою відмінність номінальної вартості від реальної (вагової) вартості. Випуск таких монет для держави – це прибуткова справа. Прибуток цей називається сеньйорат, який привласнюється скарбницями, які випускали дану монету.
В окремих країнах в обігу нерідко функціонували срібні і золоті монети. Коперник першим помітив, що більш цінні монети зникли з обігу. Томас Грешем (англійський банкір) сформував цей закон. Зміст закону Коперника-Грешема: погані гроші витісняють з обігу хороші.
З розвитком продуктивних сил суспільства поступово на зміну металевим грошам приходять паперові. Першою країною в якій виникає такий перехід є Китай (супердержава). Проте і в Китаї паперові гроші виникають не відразу. Спочатку існують шкіряні гроші (із шкіри білого оленя). Всі білі олені були власністю імператора. І тільки значно пізніше у 7 ст. н. е. в Китаї з'являються паперові гроші.
Паперові гроші – це знаки вартості повноцінних грошей. В 1107 р. в Китаї друкували банкноти за допомогою декількох кліше, застосовуючи при цьому не менше 6 фарб.
Європа довідалася про паперові гроші лише в 13 ст. Звістку про це привіз венеціанський купець Марко Поло. У 1286 р. він відвідав Пекін і побачив це диво-гроші. У 1690 р. гроші з'являються у США. Європа вводить паперові гроші на початку 18 ст. у Франції з введенням паперових грошей прославився реформатор Джон Ло. У 1720 р. він випустив величезну кількість паперових грошей, після чого був змушений тихо покинути Париж. Тому його часто називають «батьком інфляції». В Росії паперові гроші вводить Катерина ІІ в 1769 р. Ці гроші вводились для фінансування війни з Туреччиною. На перших порах паперові гроші вільно обмінювалися на золото. У 1933 р. вільний обмін паперових грошей на золото в межах країни був заборонений і залишився він лише в міжнародній торгівлі. Відбулося цілковите витіснення золота з сфери грошових відносин. Сталася його демонетизація. Воно перетворилося на високолітрітний товар.
Повноцінні гроші виконують 5 основних функцій:
1) Міри вартості. За допомогою грошей порівнюються вартості різних товарів. Вартість товару, яка виражена у грошах є ціною товару. Щоб порівняти ціни різних товарів необхідно їх звести до одного масштабу. Масштаб цін – це вагова кількість дорогоцінного металу, прийнята в країні за грошову одиницю. З масштабом цін пов'язані девальвація і ревальвація грошових одиниць. Девальвація – це офіційне зменшення, а ревальвація – збільшення золотого вмісту певної грошової одиниці.
2) Засобу обігу. Вона вказує на те, що гроші є посередником при реалізації товарів.
Т1 – Т2 (бартер)
Т1 – Г – Т2
В процесі обігу золоті монети поступово зношуються. Таким чином, сам обіг породжує неповноцінні гроші. Люди це замітили і вирішили замінити золоті гроші паперовими.
3) Платежу. Тут гроші виступають засобом оплати боргового зобов'язання. Це вказує на виникнення кредитних відносин і, відповідно, кредитних грошей. Основними кредитними грошами є вексель (письмове боргове зобов'язання), банкнота (банківський вексель або банківський білет, з'явилася внаслідок розвитку вексельного обіку) та чек (письмове розпорядження власника поточного рахунку в банку про виплату певній особі зазначеної в ньому суми грошей).
4) Засіб утворення скарбів. Гроші можуть покидати обіг, але при цьому зберігати свою вартість. Перетворенню грошей в скарби можуть сприяти: а) виробничі проблеми; б) споживацькі проблеми; в) деякі психічні відхилення окремих людей (Плюшкін).
5) Світових грошей. Спочатку її виконували лише золоті гроші. З другої половини 20 ст. цю функцію виконують національні гроші окремих країн світу (долар США, євро, єна, юань Китаю, фунт-стерлінги Англія). Нині пануюче положення у світовій торгівлі займають США. Їх валюта претендує на роль світових грошей. Проте це ж такі папірці як і українські гривні, але США прагне підвищити свою матеріальну базу під національні гроші. Такою базою нині є нафта. Звідси в 1973 р. виникає «нафтодолар» державні доходи країн-експортерів нафти.
Грошовий обіг (ГО) – це сукупність грошових платежів, які здійснюються в порядку безготівкових і готівкових перерахунків. ГО за будь-яких умов повинен бути регульований. Недостатнє регулювання призводить до платіжної кризи. Регулювання передбачає наявність законів грошового обігу. Загальний вигляд:
Кт = Ц/ О, де
Ц – сума фактично реалізованих товарів під які потрібні реальні гроші;
О – середнє число обертів грошової одиниці.
З урахуванням функції засобу платежу ця формула має вигляд:
Кт = (СЦ – К + П - В)/ О = Ц/ О, де
СЦ – сума товарних цін;
К – товари, продані в кредит;
П – платежі, яким настав термін сплати;
В – сума взаємопогашуваних платежів.
Із врахуванням безготівкових грошей в основі закону грошового обігу лежить рівняння американського економіста Фішера Ірвіна:
М1 * V = P * Q, де
М1 – готівка і безготівкові гроші;
V - швидкість обігу грошей;
Р – ціни товарів та послуг;
Q - обсяг товарі та послуг.
М1 = (P*Q) / V
Підставивши кембріджський коефіцієнт k = 1 / v маємо:
М1 = k * P * Q
Перевищення грошової маси над сумою цін реальних платежів означає інфляцію.
Інфляцію вимірюють за такими показниками:
1) рівень інфляції = індексу цін;
Індекс цін = (ціна ринкового кошика певного року / ціпи ринкового кошика базового року) * 100%.
Ринковий кошик - фіксований набір товарів і послуг, який приймається за масштаб цін для виміру динаміки цін.
Базовий рік - це рік у порівнянні з яким ми хочемо побачити зміну цін.
2) темп інфляції;
Темп інфляції = [ (індекс цін певного року - індекс цін базового року) / індекс цін базового року ] * 100%
Інфляцію поділяють на:
а) "повзучу", коли ціни зростають до 5 % на рік;
б) "галопуючу", коли ціни зростають до 100 % на рік;
в) гіперінфляцію, коли ціни зростають на 1-2 % щоденно.
В літературі розрізняють два типи інфляції.
1) Інфляція попиту. Зовні виглядає як полювання населення з великими грошима за будь-яким товаром, який стає дефіцитом.
2) Інфляція витрат. Може відбуватись навіть в умовах нестачі готівкових грошей у населення. Причиною такої інфляції є штучне накачування виробничих, комерційних витрат і цін у разі природного, політичного, соціально-економічного лиха або величезних фінансових зловживань і спекуляцій.
З'ясування основних причин (внутрішніх і зовнішніх) інфляції показує найбільш важливі шляхи боротьби з нею. Розрізняють такі три методи стабілізації грошового обігу: нуліфікація, ревалоризація і девальвація.
Нуліфікація означає такий різновид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними. Цей метод використовується за наявності супергіперінфляції.
Ревалоризація - повернення попередньої купівельної сили грошовим знакам. Для цього з обігу вилучають зайві гроші. Такий метод застосовують за незначної інфляції.
Девальвація - зниження обмінного курсу (ціни) грошової одиниці однієї країни до грошової одиниці іншої. За своєю сутністю вона протилежна ревальвації.
Дефляція - зменшення грошової маси, вилучення з обігу частини грошових засобів, випущених в період інфляції. Дефляція - процес протилежний інфляції. Вона знаходить своє вираження у "подорожчанні" грошей, зростанні їх купівельної спроможності, підвищенні курсу національної валюти стосовно курсів іноземних валют. Дефляція проводиться здебільшого при підготовці грошової реформи.
20. Перетворення грошей на капітал. Первісне нагромадження капіталу.
Гроші – це результат розвитку товарного виробництва. Вони поступово опановують економіку і все життя. Коли гроші стають всезагальним явищем розвитку суспільства виникає потреба розрізняти:
а) гроші як гроші;
б) гроші як капітал.
Аналіз грошей як грошей характеризується такою схемою: Т1-Г-Т2. Аналіз грошей як капіталу характ. дещо іншою схемою: Г-Т-. Для того, щоб зрозуміти різницю між цими схемами, порівняємо їх. Для цього спочатку з'ясуємо те, що в них є спільного:
одні і тіж елементи (товар і гроші);
одні і тіж фази (купівлі і продажу);
функціонують одні і тіж об'єкти (покупці і продавці).
Відмінне:
обернена послідовність фаз;
в першому випадку гроші полегшують обмін різноманітних товарів, а в 2 випадку гроші – це мета життя певної частини суспільства;
в 1-ому випадку гроші кількісно визначені, а в 2 – кількісно невизначені, їхня величина прямує в безкінечність.
Г-Т- - загальна формула капіталу. Дана схема показує, що капітал – це самозростаюча вартість або вартість, яка приносить додаткову вартість. На перший погляд, загальна формула капіталу начебто суперечить закону вартості так як даний закон передбачає обмін еквівалентів. Згідно з законом вартостей можна записати, що Г=Т, а Т=. З математичної логіки означає, що Г=. З економічної точки зору гроші не повинні дорівнювати , так як = Г+?Г, де Г – початкова кількість грошей. Це і є суперечність загальної формули капіталу.Чому зростає сукупний капітал? Для того, щоб дати відповідь на поставлене питання з урахуванням дії закону вартості, необхідно звернутися до аналізу товару Т, який стоїть між початковим і кінцевим Г. Таким товаром має бути не будь-яке благо, а тільки таке, яке породжує явище додаткової вартості. Цим товаром є специфічний товар – робоча сила (здатність людини до праці).
Первісне нагромадження капіталу – це системний процес нагромадження істотних технологічних, економічних і соціальних змін, які зумовлюють підготовку і розвиток капіталістичних виробничих відносин і крупного машинного виробництва.
К. Маркс під первісним нагромадженням капіталу розумів історичний процес відокремлення виробника від засобів виробництва, зосередження засобів виробництва в руках небагатьох і перетворення їх в капітал. Таким чином, економічною основою первісного нагромадження капіталу явилась диференціація – розорення одних і збагачення інших дрібних товаровиробників міста і села. Історично прискорення розвитку капіталістичних (ринкових) відносин відбулося завдяки «обезземелення» селян. Втративши землю і втративши можливість вести власне господарство, селяни змушені були переселятись у міста і найматись на роботу до підприємців (власників капіталу).В Англії, яка раніше всіх (в ХVI – XVII ст.) стала на шлях капіталізму розвиток ткацького виробництва вимагав розвиток вівчарства як постачальника шерсті, а останнє зумовило перетворення земель у пасовища для овець.
Скорочення землеробства завдяки розвитку вівчарства в значній мірі обмежило потребу в селянській праці незначною кількістю доглядачів – пастухів. Це й було основною причиною того, що значна маса селян, які позбулись власних земель, змушена була шукати роботу у містах. Таке явище дозволило одному із утопістів Томасу Мору в своїй «Утопії» написати: «Вівці поїдають людей».
На місці значної кількості дрібних землевласників на селі з’являється відносно незначна кількість крупних селянських господарств, очолюваних фермерами – власниками капіталу на селі. Одночасно, розвиток промисловості (ткацького виробництва, зокрема) у містах, сприяв появі власників капіталу і у містах.
Cеляни, що втратили свою землю, фактично стали носіями найманої праці. В Україні процес створення розвинутих ринкових відносин здійснюється також завдяки первісному нагромадженню капіталу. Власники капіталу з’являються в процесі роздержавлення та приватизації підприємств, землі та інших об’єктів виробничого та невиробничого призначення; людьми найманої праці стають, насамперед, ті, хто звільняється з роботи з різних причин.
Одночасно, в носіїв найманої праці перетворюються і випускники навчальних закладів, які одержують т. зв. вільні дипломи.
Звичайно, ці процеси відбуваються небезболісно: серед власників капіталу з’являються так звані «олігархи», які зосередили у своїй власності величезний капітал; тоді як переважна маса людей є бідними, або живуть на грані бідності; люди найманої праці ставши безробітними, довгий час не можуть знайти відповідну роботу, втрачають кваліфікацію, вони і їх сім’ї також змушені жити в економічних злиднях.
Однак ці крайності в процесі трансформації економіки згладжуються, поступово, хоча й не так швидко, як хотілося б, розвивається підприємництво, (підприємець – власник капіталу, представник середнього класу), налагоджується виробництво на підприємствах, де раніше воно було зупинене, скорочується безробіття. Тобто, процес становлення власників капіталу і власників робочої сили все більше стає цивілізованим.