1. Виникнення та основні етапи розвитку економічної теорії, складові частини економічної науки.
Зародження економічних знань сягає глибокої давнини, як і виникнення самої економіки, що сталося багатьма тисячоліттями раніше. Формування економіки було необхідною передумовою, підґрунтям виникнення економічної теорії. Як наука, економічна теорія з'явилася на хвилі практичної потреби.
Епоха рабовласництва – Економічні погляди були зосереджені у Вавилоні, в Стародавньому Єгипті. Писемні згадки даного періоду носили здебільшого нормативний характер і відображали натурально-господарські економічні уявлення суб’єктів традиційної економіки. Визначний вплив на розвиток світової економічної думки справили ідеї мислителів Стародавньої Греції – Ксенофонта, Аристотеля, Платона, у працях яких були здійснені перші спроби аналітичного осмислення економічного устрою тогочасного с-ва. Давногрецька концепція економіки полягала у адміністративному мистецтві управління ресурсами для досягнення головної мети – задоволення потреб.
Епоха феодалізму – наукову світоглядну позицію на цьому етапі формували економічна думка в арабських країнах, в зах. Європі (Фома Аквінський) та Київській Русі. економічні погляди цього етапу відображали економічні інтереси основних класів феодального суспільства: інтереси землевласників, які обстоювали феодальну організацію господарства, та закріпаченого селянства, виразники яких обґрунтовували необхідність усунення феодального землеволодіння, розкріпачення селянства та передачі йому землі.
Епоха капіталізму - Як наука, економічна теорія під назвою політична економія з'являється лише 17 ст., у період, коли започаткувався капіталістичний спосіб виробництва. Нові економічні погляди вже відображали економічні інтереси нового суспільного класу — класу буржуазії. Спершу ці погляди були не стільки істинами науки, скільки порадами щодо нагромадження грошей, не стільки аналізом проб лем, скільки певними повчаннями.
Невдовзі до осмислення проблем економічного буття долучилася могутня плеяда вчених, науковими працями яких було сформовано основні школи та напрями в економічному вченні капіталізму: меркантилізм, фізіократизм, класична школа політичної економії, утопічний соціалізм, марксизм та маржиналізм.
Меркантилізм – перша в історії економічної думки школа, яка виникла в Англії, Італії і Франції та інших європеських країних наприкінці 15ст. Меркантилізм вперше ставить питання про джерело багатства нації. Представниками були: В.Стаффорд, Г.Скаруффі, А. Монкретьєн, Т.Мен та інші. Фізіократи – представниками були Ф.Кене, В.Гурне, А.Р.Тюрго. пов'язували походження багатства не зі сферою обігу, а зі сферою виробництва, в чому мали певну надію. Обмеженість виявилася в тому, що тільки хліборобство вони висували як продуктивну сферу, а промисловість вважали «безплідною» галуззю. Класична школа політичної економії – представниками були В.Петті, П.Буагільбер, А.Сміт, Д.Рікардо. обґрунтовували наукову систему основних категорій та законів капіталізму, а джерелом багатства вважали працю у сфері виробництва, незалежно від його галузевих особливостей. Класична школа базувалася на теорії трудової вартості, вважала джерелом доходів експлуатацію найманих робітників, досліджувала механізм відтворення суспільного капіталу. її представники виступали за обмеження втручання держави в економіку, за вільну торгівлю, намагалися пояснити закони, які управляють економічними процесами та явищами, а найважливішою умовою зростання багатства вважали свободу господарської діяльності. Політична економія утопічного соціалізму - Обґрунтовувала необхідність ліквідації експлуатації, економічної та соціальної нерівності, гноблення. Утопісти критикували основи капіталістичної системи, вважали її минущою, сприяли розвитку класової боротьби, віщували риси нового суспільства. Теоретики суспільства майбутнього вважали необхідністю ліквідацію приватної власності, суперечностей між розумовою і фізичною працею, встановлення справедливої соціальної системи. ЇЇ представниками були: Т.Мор, Т.Кампанела, А.Сен-Сімон, Ш.Фур’є, Р. Оуен. Марксизм – виник у 40-60 роках 19 ст. ґрунтується на положеннях класичної політичної економії з позиції робітничого класу. Основним представником даного періоду є К.Маркс. Маржиналізм - Теорія маржиналізму є економічним аналізом переважно з точки зору психології залученого у господарські відносини окремого індивіда. Він керується в основному власними оцінками граничних вигід і граничних витрат від участі чи не участі в економічному процесі. Теорія граничної корисності виникла у 2 половині 19 ст. її творцями є К.Менгер, Ф.Візер, Є.Бем-баверк. Неокласичний напрям – виходить з основного положення про ринок і конкуренцію як про природні умови функціонування і розвитку капіталістичної економіки. Представники його вважають, що ринковий механізм є найефективнішим способом саморегуляції економіки, рівноваги виробництва і споживання, попиту і пропонування. Неокласичний напрям сформований у творах економістів: А.Маршала. Кейнсіанство – цей напрям одержав назву від видатного економіста Дж.Кейнса. Він сформулював макроекономічний аналіз. Це теорія державно-монополістичної економіки. Вона зорієнтована на підтриманні “ефективного” попиту та повної зайнятості за рахунок збільшення витрат держави, обмеженні ЗП, інфляційної та циклічної податкової політики. Інституціоналізм - прихильники даного напряму розглядають економіку як складну систему, в якій взаємодіють економічні, політичні та соціально-психологічні фактори. Об’єктами досліджень є “інститути” - корпорації, профспілки, держава, сім’я, правові установи, різні морально-етичні та психологічні явища.
Поштовх до розподілу економічної науки на певні частини дало вчення і праця Дж.Кейнса “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”. Дана праця значно поглибила знання про економіку на макрорівні. Таму почали розмежовувати мікроекономіку і макроекономіку. В подальшому розвитку економічної теорії вчені запропонували такий поділ економічної науки: політична економія, мікроекономіка і макроекономіка. У другій половині 20ст. почали зростати зв’язки національних економік, Формується єдиний глобальний економічний організм, який функціонує за законами ринкової економіки. Розвиток цих процесів зумовив відокремлення від мікро - та макроекономіки ще однієї частини економічної теорії - міжнародної економіки, яка вивчає закономірності взаємодії національних економік у сфері міжнародного обміну, виробництва і розподілу факторів виробництва на мікро - та макрорівнях. Такий поділ економічної теорії можна вважати досить умовним, тому що всі економічні процеси тісно взаємопов'язані, переплітаються та взаємодіють на різних рівнях господарського життя. Результати господарської діяльності залежать як від об'єктивних умов, так і від суб'єктивних рішень окремих індивідів.
2. Класична політична економія: загальна характеристика, етапи розвитку. Науковий внесок В.Петті, Ф.Кене, А.Сміта, Д.Рікардо в економічну теорію.
Класична школа – основний напрям розвитку економічної теорії XVII – XIX ст. Її засновниками вважаються видатні дослідники – Вільям Петті в Англії та П'єр Буагільбер у Франції. Для класичної школи характерне: 1- остаточне формування політекономії як науки 2- прагнення пізнати об’єктивні економічні закони, що забезпечують саморегуляцію економіки 3- застосування причинно-наслідкового аналізу, дедуктивного та індуктивного методів, методу логічних абстракцій 4- аналіз концентрується на сфері матеріального виробництва 5- джерелом багатства є праця 6- обґрунтування принципу природної рівноваги економічної системи і необхідність максимального обмеження державного втручання в економіку.
Петті Вільям (1623–1687) – видатний англійський економіст і політик, засновник англійської класичної школи. Основні праці – “Трактат про податки і збори” (1662), “Політична арифметика” (1683).У “Трактаті про податки і збори” – практичному творі про методи забезпечення зростання доходів держави – він виклав основи класичної теорії. Петті вважав, що економіці діють природні закони, а встановлювані державою “громадянські закони” повинні узгоджуватись з ними. Основою багатства нації він вважав матеріальне виробництво, а його джерелом – працю. Тому Петті вважають “батьком” теорії трудової вартості. Вартість (“природна ціна”) визначається затратами праці й залежить від її продуктивності в різних галузях. Кене Франсуа (1694–1774) – французький економіст, основоположник школи фізіократів. Основні праці – “Економічна таблиця” (1758), “Природне право” (1765). Світову славу Кене приніс трактат “Економічна таблиця”, в якому представлена перша в історії економічної думки модель суспільного відтворення (господарського кругообігу) – геніальна спроба показати умови макроекономічної рівноваги. Таблиця являє собою графічну ілюстрацію взаємодії трьох основних секторів економіки (фермери, землевласники, промисловці), пов’язаних сіткою натуральних і грошових потоків. Всі фактори, необхідні для виробництва певного блага, застосовуються у фіксованих пропорціях і цінність продукції певного сектору цілком вичерпується його сукупними платежами іншим секторам. В цій праці Кене вперше в науковий оборот введене поняття “відтворення”. Вчення Кене про “чистий продукт” являє собою спробу пошуку джерела багатства. Адам Сміт (1723-1790) видатний англійський економіст, розробив вчення про об’єктивні економічні закони, які забезпечують природну рівновагу і саморегулювання ринкової економіки, розробив теорії вартості і розподілу доходів, визначив економічну природу капіталу, грошей, заробітної плати, прибутку і ренти, розкрив механізм нагромадження і відтворення капіталу, відкрив новий метод дослідження – метод логічних абстракцій, розробив рекомендації стосовно поведінки “економічної людини” і держави. Головна праця А.Сміта – “Дослідження про природу і причини багатства народів” складається з 5 книг. Він вводить поняття “економічної людини”. Створюючи продукт, обмінюючи його на інший або вкладаючи капітал у будь-яку справу, “економічна людина” переслідує власну вигоду. вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри. був прихильником економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя. держава має охороняти власність, забезпечувати нац оборону, забезпеч правосуддя, освіту та встановлювати необтяжливі податки. Державі він надає функцію “нічного сторожа” Був за політику свободи торгівлі(скасування держ регламентації, через мита, збори) і обґрунтував це в теорії абсолютних переваг. В основі вчень Сміта лежить проблема багатства народів, яке створюється працею в процесі виробництва. Воно визначається часткою населення, зайнятого продуктивною працею, та рівнем продуктивності праці. Найважливішим чинником підвищення продуктивності праці є поділ праці та її спеціалізація. Капітал у Сміта виступає головною рушійною силою економічного прогресу. Це запаси продукції, що використовуються у виробництві, створюючи за допомогою праці нові блага, і приносять прибуток. Головним чинником нагромадження капіталу Сміт вважав ощадливість. Д. Рікардо (1772–1823) – англ. Економіст. Осн праця – “Основи політичної економії та оподаткування” послідовник і опонент Сміта. Всю сукупність виробничих відносин він звів до відносин розподілу, які і вважав предметом політичної економії. Рікардо першим в історії економічної науки в основу своєї теоретичної системи свідомо поставив теорію трудової вартості, з позицій якої розглядав всі економічні процеси, закони і категорії. На відміну від Сміта, Рікардо вважав, що вартість розпадається на три частини – заробітної плати, прибутку і ренти, – а Основою формування цін Рікардо вважав витрати. Він розрізняв індивідуальну та “суспільно необхідну” працю, яка і визначає вартість.
Прихильник кількісної теорії грошей, Рікардо вважав, що співвідношення сукупної маси товарів, яка потистоїть всій масі грошей визначає рівень цін і вартість грошей, розробив проект паперево-грош обігу: паперові банкноти вільно міняються на злитки. Рікардо систематизував теорію ренти. Одним з положень теоретичної системи Рікардо є уявлення про те, що економічний розвиток суспільства рано чи пізно повинен загальмуватися через обмеженість природних ресурсів, дію закону спадної родючості землі та падіння норми прибутку, яка є стимулом до інвестування. Рікардо був прихильником концепції економічного лібералізму, яка вимагала невтручання держави у функціонування економіки, свободи підприємництва, свободи торгівлі. вважав, що податки не повинні бути високими,так як зменшення можливостей нагромадження капіталу зрештою призведе до зубожіння населення.
Найвидатніша це його теорії порівняльної переваги: країни мають спеціалізуватися на виробництві тих товарів, які вироблялися з меншими альтернативними витратами в порівнянні одна з одною. Ця теорія доповнила і вдосконалила теорію абсолютних переваг Сміта: країни мають спеціалізуватися на виробництві тих товарів, яких вони можуть виготовити більше.
3. Еволюція класичної школи (Т.Мальтус, Ж.Б.Сей, Дж.С.Мілль, Г.Ч.Кері). економічна теорія К.Маркса: основні ідеї “Капіталу” та їх наукове значення.
Особливості розвитку капіталізму на початку XIX ст. – утвердження машинного способу виробництва, перші кризи надвиробництва. поява надлишкової армії найманої праці (безробіття) та ін. – зумовили помітні зміни у напрямках наукових досліджень, прагнення наступних економістів уточнити певні положення класичної теорії, пристосувавши їх до реалій життя. Поки що не спростовуючи основних принципів класичної доктрини, економісти цієї доби між тим закладали основи нової політичної економії.
Мальтус Томас (1766–1834) – англійський економіст. Основні праці – “Дослід про закон народонаселення” (1798), “Принципи політичної економії” (1820). На відміну від Сміта і Рікардо, Мальтус перш за все досліджує причини не багатства, а злиденності народу. Головну причину зубожіння він вбачав у дії закону народонаселення: випереджаючий темп приросту населення (геометрична прогресія) над темпом приросту життєвих благ (арифметична прогресія) прирікає надлишок населення на голод і вимирання.
Неможливість збільшення виробництва продовольства Мальтус пояснював обмеженістю земельних ресурсів і законом спадної родючості землі. Закон народонаселення в свою чергу зумовлював “залізний закон заробітної плати” – підвищення заробітної плати у довгостроковому періоді викликає надлишкове пропонування праці з боку зростаючого населення, що призводить до зниження заробітної плати, яке неминуче тяжіє до мінімуму засобів існування.
У “Принципах політичної економії” Мальтус дискутував з Рікардо з проблем теорії трудової вартості, концепції витрат виробництва, земельної ренти, прибутку. Він вважав, що прибуток є результатом продажу товару вище його вартості (витрат виробництва). Недостатність сукупного попиту може стати причиною криз, – ідея, яка через століття буде високо оцінена Дж.М. Кейнсом. Антикризовий фактор Мальтус вбачав у розвитку споживання “третіх осіб”. Мальту звертався до проблем макроекономічної рівноваги. Сей Жан Батист (1767–1832) – французький економіст, професор політекономії. Основні праці – “Трактат політичної економії” (1803), “Катехізіс політичної економії” (1817), “Повний курс практичної політичної економії” (1828). Відомий як автор двох теорій, які стали фундаментальними у сучасній мікро- та макроекономіці – теорії “трьох факторів виробництва” та теорії реалізації (“закону ринків Сея”). Сей вважав, що вартість і багатство створюються витратами трьох виробничих факторів – праці, землі і капіталу, які рівноправно беруть участь у процесі виробництва, мають власну продуктивність, створюють відповідну частку продукту і породжують відповідні доходи – заробітну плату, ренту та прибуток. Це трактування стане основою факторного аналізу і методу виробничої функції. Він запроваджує поняття “підприємливість” – талант організовувати виробництво та управляти ним, тобто оптимально поєднувати фактори виробництва. Сей з’ясовує походження доходу підприємця: це винагорода власнику капіталу за ризик (процент) та виконання управлінських функцій (прибуток). Сей застосовує системний аналіз, досліджуючи процес суспільного відтворення за його сьогодні традиційною схемою: виробництво, розподіл, обмін, споживання. Виробництво товарів та послуг породжує доходи, достатні для реалізації виробленого суспільного продукту. Це положення одержало назву закону Сея і стало широко відоме в формулюванні Дж. М. Кейнса: "пропонування створює попит". Воно стало підставою для фундаментального висновку класичної теорії про можливість безкризового розвитку ринкової економіки. Г.Ч.Кері (1793-1879) Засновник ліберально-економічної теорії в США . Представник ліберального оптимізму. Праці: “Гармонії інтересів агрокультури, мануфактури та комерції” (1850) “Основи соціальної науки” (1857) Вартість тлумачив як оцінку людським розумом опору котрий потрібно подолати, щоб отримати бажану річ. Вартість змінюється якщо змінюється опір. Її визначають 2 фактори: природа та праця людини. Теорія гармонії інтересів Кері виходить з того, що суспільний поділ праці потребує єднання всіх членів суспільства і визначальним стає не індивідуальний а загальний суспільний інтерес. Дбаючи про власні цілі підприємці змушені підвищувати умови в-ва і становище робітників і кожен учасник в-ва отримує доход відповідний його внеску. Це стало підставою для соціального оптимізму Кері. Дж.С.Мілль (1806-1873) – анг. Економіст. “Принципи політичної економії”. Задум автора полягав у створенні оновленого варіанту “Багатства народів”. Він прагнув систематизувати всі відомі на той час економічні теорії, узгодити їх підходи. Він вдосконалив методологію аналізу: будь-які теоретичні висновки справедливі лише за певних умов і не мають універсального характеру. Тема вартості, вважав Міль, класиками практично вичерпана, тому основну увагу він приділяє проблемі попиту та пропонування, руху цін. Він зауважив, що на цінність благ впливає не лише к-сть затраченої праці, але й інші чинники. У теорії капіталу Міль висуває тезу про інвестиції як чинник розширення масштабів зайнятості, його вважають одним із попередників інвестиційної теорії циклу. Він є засновником реформізму. Програма реформ Мілля у напрямку “колективного капіталізму” передбачала знищення найманої праці шляхом утворення кооперативної виробничої асоціації, соціалізацію земельної ренти на основі земельного податку, коригування майнової нерівності за рахунок обмеження права успадкування.
Маркс Карл Генріх (1818–1883) – видатний німецький економіст і філософ. Головною працею Маркса, справою всього життя став “Капітал”, над яким він працював близько 40 років.
Центральною проблемою І тому “Капіталу” (“Процес виробництва капіталу”, 1867) є процес виробництва додаткової вартості. У “Капіталі” Маркс фактично завершив класичну теорію трудової вартості й на її основі обґрунтував теорію додаткової вартості. Маркс зробив відкриття, що дві властивості товару – споживна вартість і вартість – пов’язані з двоїстим характером праці виробника, яка одночасно є конкретною і абстрактною. Головною умовою перетворення грошей в капітал є поява на ринку особливого товару “робоча сила” внаслідок відокремлення робітників від засобів виробництва і концентрація засобів виробництва в руках окремих товаровиробників. Цей процес Маркс назвав “первісним нагромадженням капіталу”. Оплативши повністю вартість робочої сили, надлишок вартості капіталіст привласнює у вигляді додаткової вартості.
II том “Капіталу” (“Процес обігу капіталу”, 1885) присвячений аналізу проблем функціонування капіталу. Маркс чітко розмежовує основний і оборотний капітали, з’ясовує особливості обороту змінного капіталу та обороту додаткової вартості за простого й розширеного відтворення. Він розвинув теорію відтворення. У ІІІ томі “Капіталу” (“Процес капіталістичного виробництва, взятий в цілому”, 1894). Маркс аналізує форми, які називає “перетвореними” – перетворення додаткової вартості на прибуток і норми додаткової вартості на норму прибутку, перетворення прибутку на середній прибуток. Це перетворення є одночасно і перетворенням вартості на ціну виробництва. ІV том “Капіталу” (“Теорії додаткової вартості”, 1905-1910) представляє аналіз теорій політичної економії за майже двохсотрічну історію розвитку економічної думки.
4. Маржиналізм: етапи розвитку та теоретичні школи. Формування неокласичної теорії. Науковий внесок А.Маршалла, Дж.Б.Кларка, Л.Вальраса, В.Парето у світову економічну думку.
Маржиналізм – в перекладі граничний, напрям економічної думки 70-90р. 19 ст. Ґрунтується на дослідження граничних величин на різних рівнях економічної системи – фірми, галузі, нац. Економіки. Представлений концепціями австрійської, кембриджської, американської, шведської та математичної шкіл.
Зміна економічної теорії, яка дала підставу для тверджень є маржинальна революція, яка полягала у: 1- провідною проблемою є раціональний розподіл обмежених ресурсів, 2- вивчаються принципи поведінки і прийняття рішень спрямованих на максимізацію цільових функцій, раціональних споживачів і виробників, 3- поширення математичних методів аналізу, 4- політична економія замінюється більш конкретною – економікс. Маржинальна революція була підготовлена дослідниками її попередниками: Й.Тюнен, Ж.Дюпюї, Г.Госсен, А.Курно.
Маржинальна революція пройшла в два етапи. 1-й етап (70-80р. 19ст.) представлений дослідженнями теоретиків австрійської школи граничної корисності. Австрійська школа – (70-80р. 19ст) протиставляє теорії вартості класиків власну суб’єктивно-психологічну теорію, яка пояснювала цінність благ їх корисністю. Представники: К.Менгер, О.Бем-Баверк, Ф.Візер. Лондонська школа – сформувалася у 80-х роках 19ст. Її засновником був Вільям Джевонс- один із фундаторів маржиналізму та математичної школи. Також представником даної школи був Ф. Еджворт.
2-й етап (90р. 19ст.) знаменував становлення неокласичної традиції в економічній теорії. Неокласичний напрям виникає на основі синтезу класичної теорії та маржиналістських концепцій. На перший план виходить аналіз функціональних залежностей ринкової економіки на мікро-рівні. Кембриджська школа – сформувалась у 90р. 19 ст. у Англії. Започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії. Її засновником став А.Маршалл - (1842–1924)“Принципи економікс” (1890) – протягом половини століття була основним підручником з економічної теорії в університетах Європи і Північної Америки. Він запропонував замінити назву науки “політична економія” на “економікс”. Сформулював закони попиту і пропонування, створив теорію рівноважної ціни. Він одним з перших поєднав теорії граничної корисності та витрат виробництва. Запроваджує поняття “еластичність попиту”. Визначним внеском Маршалла в економічну теорію став аналіз фактора часу. Він з’ясував, що у короткостроковому періоді головним регулятором ціни є попит, а у довгостроковому періоді роль основного ціноутворюючого фактора переходить до пропонування і пов’язаних з ним витрат виробництва. Доход підприємця утворюють дві складові: перша є компенсацією витрат підприємницької діяльності, друга виступає у вигляді плати за ризик, пов’язаний з виробництвом на невідомий ринок. У випадку зростання попиту підприємець отримує тимчасовий надлишковий доход (економічний прибуток), який Маршалл назвав квазірентою. Ще одним представником кембриджської школи був А.Пігу. Американська школа – кінець 19ст. у США і стала однією з основоположних у формуванні неокласичної теорії. Засновником був Дж.Б.Кларк - (1847–1938) – американський економіст, Основні праці – “Філософія багатства” (1886), “Розподіл багатства” (1889), “Проблеми монополій” (1901), “Суть економічної теорії” (1907). Кларк сформулював і розвинув теорії граничної і спадної продуктивності капіталу і праці, розробив вчення про статику і динаміку економічної системи. Головним теоретичним досягненням Кларка стала розробка концепції розподілу доходів, що спирається не на принцип витрат, а на принцип результативності виробничих факторів. Увів категорії “граничної продуктивності праці і капіталу”, які стали одними з основоположних в сучасній неокласичній теорії, і сформулював закон спадної граничної продуктивності факторів виробництва. Кларк модифікував теорію факторів виробництва, виділивши четвертий фактор виробництва – підприємницьку діяльність. Він вважав, що підприємець є не тільки власником капіталу, але й організатором виробництва, за що винагороджується нормальним прибутком у ситуації економічної статики. Однак, коли йдеться про динаміку, підприємець стає новатором, що прагне до зменшення витрат виробництва, рухає технічний прогрес, отримуючи за це додатковий прибуток – підприємницький доход. Математична школа – 80р. 19ст.Її представниками були Леон Вальрас- французький економіст. “Елементи чистої політичної економії” 1874. Створив економіко-математичну модель закритої ринкової рівноваги, доведення якої з точки зору математики вважалось нездійсненним. Він досліджував загальну економічну рівновагу симетричних ринків. Саме його вважають засновником сучасного макроекономічного моделювання. Модель Вальраса представляє економіку як взаємодію двох груп економічних суб’єктів – фірм і домогосподарств. З теоретичної концепції Вальраса випливав принцип взаємозалежності і взаємозв’язку основних елементів ринкової економіки, який став вихідним для розуміння взаємозв’язку в-ва, споживання і доходів на макрорівні. Вільфредо Парето – італійський економіст. “Курс політичної економіки” 1898 “Учення політичної економіки” 1906, “Трактад із загальної соціології” 1916. Головний напрям наукових пошуків Парето полягав у спробах створення “чистої” економічної теорії, позбавленої понять цінності та корисності.Він вважав, що економічна теорія повинна вивчати механізм встановлення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для їх задоволення. В моделі Парето застосовується критерій ранжування уподобань конкретного індивіда, тобто виявлення порядкованих величин що характеризує її черговість. Парето досліджує споживчий вибір, використовуючи “криві байдужості” Парето сформував поняття ефективності розподілу ресурсів в економіці, відоме як “оптимум Парето”, розподіл ресурсів є оптимальним, якщо не можна поліпшити становище одного раціонального суб’єкта, не погіршуючи при цьому становища інших. Шведська школа – поч. 20ст. її представниками були закладені основи багатьох нових напрямів у зах. Економічній думці. Представниками даної школи були: К.Вікселль, Г.Кассель.
5. Кейнсіанська революція в економічні теорії та її вплив на реальну економічну політику. Розвиток теорії Дж.М.Кейнса пост кейнсіанцями.
Кейнсіанство – один з провідних напрямів розвитку сучасної наукової думки, основні положення якого були сформульовані в 30-х роках ХХ ст. великим англійським економістом Дж.М. Кейнсом(1883—1946). Вплив кейнсіанства на сучасну економічну думку такий великий, що це вчення вважається кейнсіанською революцією в економіці. Воно стало своєрідною реакцією на велику депресію 1929-1933р. Головна ідея кейнсіанства полягала у тому, що ринкова система не є досконалою і саморегульованою, тому забезпечення повної зайнятості та економічного зростання не можливе лише за умови активного державного втручання. Основні праці Кейнса: “Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей” 1936, “Трактад про гроші” 1930. Мікроекономічному підходу неокласиків Кейнс протиставив макроекономічний підхід, тобто дослідження взаємозв’язків і пропорцій між сукупними величинами – національним доходом, інвестиціями, заощадженнями, споживанням тощо.
Досліджуючи проблему формування ефективного сукупного попиту, Кейнс формулює концепцію мультиплікатора інвестицій – встановлений зв’язок між чистими інвестиціями, споживанням і національним доходом, який став центральною ланкою кейнсіанської теорії. Тривалість і загальний ефект мультиплікаційного процесу, як і сама величина мультиплікатора, залежить від того, в якій пропорції приріст національного доходу буде розподілятись між споживанням і заощадженням. відкриває парадокс ощадливості, згідно з яким зростання заощаджень домогосподарств зрештою призводить до зменшення величини мультиплікатора, скорочення сукупного попиту, зайнятості, національного доходу та наступної стагнації економіки. Основними факторами сукупного попиту Кейнс вважає схильність до споживання, до інвестицій та переваги ліквідності. Величина споживчого попиту визначається граничною схильністю до споживання на динаміку якої впливає “основний психологічний закон”: зі зростанням доходу збільшується і споживання, але меншою мірою ніж зростає дохід, оскільки зростає схильність до заощаджень. Розглядав 2 основні інструменти державного впливу на сукупний попит: 1- фіскальну політику, яку вважав найефективнішою в досягненні економічного зростання, 2- грошово-кредитну політику, через яку можна регулювати % ставку, і стимулювати інвестиції та сукупний попит.
Революційні ідеї Кейнса дали потужний поштовх до розвитку економічної науки в цілому, сформували її сучасне обличчя. Під її впливом нині перебувають всі напрями економічної думки. Кейнсіанські рекомендації широко застосовувались у практиці ринкового регулювання. Завдяки впровадженню цих рекомендацій економіки країн не зазнавали значних коливань ділової активності, всі були переконані що знайдено універсальний засіб – держава здатна ефективно запобігти і протидіяти циклічним спадам.
Неокейнсіанство – модифікований варіант кейнсіанства, що значно більшою мірою відповідав реаліям розвитку економічної системи після 2 Світової війни. У ньому домінують 2 тенданції: американська, представниками якої є Е.Хансен, С.Харріс, О.Домар, та європейська репрезентована передусім дослідженнями ангільких економістів Р.Харрода, Дж. Хікса, Н.Калдора, Ф.Філліпса, які доповнюють вчення Кейнса теорією акселератора і моделями економічного зростання, дослідженнями зв’язку між інфляцією та зайнятістю. Неокейнсіанці роблять спробу визначити чинники і створити моделі економічного зростання.
Посткейнсіанство – її представники виступили з критикою та переглядом кейнсіанської та неокейнсіанської доктрини. У другій половині 60 р. і особливо в 70 р. 20ст. виявилося, що практична реалізація кейнсіанських рекомендацій для державної політики у багатьох країнах не забезпечила повної зайнятості та без кризового розвитку, натомість викликала нові проблеми – інфляцію, стагфляцію, бюджетний дефіцит. Посткейнсіанство сформувалось через злиття двох наукових течій: англійського лівого кейнсіанства (Дж.Робінсон, Н.Калдор, П.Сраффа) і американського монетарного кейнсіанства (Р.Клауер, П.Девідсон, Х.Мінскі та ін.). Їх представн6иків об’єднувала спільна мета – остаточне розвінчання неокласичної неорії, завершення розпочатої Кейнсом “революції” в економічній теорії, створення нового синтезу макро- і мікроекономіки.
Ліві кейнсіанці критикували монополії, висували ряд антимонопольних вимог, наполягали на розв’язанні певних соціальних проблем. Монетарні кейнсіанці надавали великого значення грошово-кредитним інструментам державного регулювання, проте їх теорії циклу та рецепти анти циклічної політики виявилися непридатними за умов стагфляції.
6. Розвиток економічної думки в Україні та формування вітчизняних наукових шкіл. Новаторські теорії М. Тугана-Барановського та Є. Слуцького.
Особливості історичного розвитку позначилися на стані економічної думки України ХІХ ст.: якщо західна економічна наука вирішувала проблеми реального капіталізму, то прогресивна наукова думка Росії та України дискутувала проблеми переходу до капіталізму, головною перешкодою якого було кріпацтво. У 40-х роках ХІХ ст. формуються два напрями суспільно-економічної думки – ліберально-дворянський та революційно-демократичний. До революційно-демократичного напряму відносять суспільних діячів західноукраїнських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка та ін.
Політична економія як самостійна дисципліна починає викладатися в університетах Росії та України (Московському, Казанському, Харківському) у 1803-1804р. що стало поштовхом до створення лекційних курсів та розгліду проблем економічної теорії університетськими науковцями. Професор Харківського університету Т.Степанов розробив один з перших курсів політичної економії, широко і творчо використовуючи надбання світової економічної науки, насамперед теорію Сміта та Рікардо. Прихильником класичної політичної економії був професор Київського університету І. Вернадський. Аналіз економічних шкіл, їх класифікацію Вернадський здійснює за принципом визнання ними вільної конкуренції чи державного втручання. Він заперечував втручання держави в економічне життя, вважав, помилковими ідеї соціалізму, а їх появу пов’язував з процесом зубожіння пролетаріату. Засад класичної політичної економії дотримувався і професор Харківського університету Г. Цехановський. Професор Київського університету М. Зібер був прихильником теорії трудової вартості і популяризатором економічного вчення Маркса, розглядаючи його як розвиток класичної теорії, проте, не поділяв його поглядів на неминучість революційного перетворення суспільства. Відомий учений М.Бунге професор і ректор Київського університету, критично ставився до ідей класичної школи. Він став фундатором Київської психологічної школи, розробив психологічну теорію цінності. Найвідомішими представниками суб’єктивно-психологічного напряму були професори Київського університету Д. Піхно, О.Білімович, які не лише сприйняли ідеї маржиналізму, а й спробували розвинути їх.
Загальновизнаним у світовій економічній науці є внесок Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.
Новаторські праці українських економістів М. Тугана – Барановського та Є. Слуцького стали визначним внеском у розвиток світової економічної науки.
Туган-Барановський Михайло Іванович (1865–1919) – учений-економіст. Основні праці – “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890), “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894). “Соціальні основи кооперації” 1919. У 1 праці здійснено порівняльний аналіз теорій класичної та австрійської шкіл, що стосується поняття цінності. Він доводить, що граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудових вартостях. У 2 праці досліджує закономірності розвитку капіталізму як господарської системи, започатковує власну теорію криз. Заперечував революційне насильство як засіб досягнення соціалізму. Вказував на вади надмірної централізації, що призведуть до обмеження свободи бюрократизації та іншого. У 3 праці досліджує історичну еволюцію кооперативних ідей та кооперацій у різних країнах, формулює щодо цього рід висновків та передбачень. Є автором першого українського підручника з політичної економії.
Слуцький Євген Євгенович (1880–1948) – видатний український економіст-математик світової слави. Основні праці – “До теорії збалансованого бюджету споживача” (1915), “Етюд до проблеми побудови формально-праксеологічних засад економіки” (1926). 1 праця ґрунтується на концепції граничної корисності. Він обґрунтував ординалістську версію поведінки споживача. Цю працю вважають початком економіко-математичних досліджень, проблеми попиту і взаємозв’язку між функціями корисності, попиту, рухом цін та доходу. Рівновагу споживача визначав як стан за якого корисність бюджету має однакову або найбільшу величину серед усіх найбільших до нього станів. Виділяв блага 2 видів: 1- насичуючі (гранична корисність яких спадає зі збільшенням їх кількості), 2- не насичуючі (гранична корисність яких за тих самих умов зростає). Він сформулював закон попиту. Розмежував ефекти заміни та доходу, увів поняття компенсованої зміни ціни, обґрунтував дію обох ефектів для малих змін ціни методом граничного аналізу. Математичний аналіз граничного приросту попиту за зміни ціни увійшов у світову науку як рівняння Слуцького: . Ефекти стали відомі як ефекти Слуцького-Хікса. Вперше поставив питання про необхідність формування особливої науки праксеології, яка розробила принципи раціональної поведінки людей за різних умов.
Використовуючи кардиналістську функцію корисності, Слуцький увів поняття компенсованої зміни ціни й алгебраїчно обґрунтував дію обох ефектів для малих змін ціни методом граничного аналізу. Витончений математичний аналіз граничного приросту попиту за зміни ціни з виділенням ефекту заміни і ефекту доходу увійшов у світову економічну науку у вигляді відомого рівняння(тотожності) Слуцького: .
Досліджені ефекти заміни та доходу (ефект Слуцького – Хікса) стали фундаментальними в мікроекономіці, вони мали не тільки визначне теоретичне, а й практичне значення для подальшої розробки проблем споживчого попиту, визначення уподобань та черговості задоволення потреб, цінової та перехресної еластичності попиту.
7. Теорії та економічна політика неолібералізму: особливості фрайбурської (В.Ойкен), лондонської (Ф.Хайєк), паризької (м.Алле) та чиказької шкіл (М.Фрідмен).
Неолібералізм – напрям сучасної економічної теорії, що обґрунтовує необхідність поєднання принципів вільного підприємництва з обмеженим державним регулюванням економіки. В результаті перегляду ортодоксальних ліберальних позицій у 1930-ті роки виникають різні теоретичні школи економічного неолібералізму.
Фрайбурзька школа (ордолібералізм) – утворилася в кінці 30-х років у Фрайбурзькому університеті й запропонувала дещо інші параметри неоліберальної моделі розвитку: на державу покладається не тільки формування умов успішного розвитку економіки на конкурентних засадах – раціональної правової бази та ідеології соціального партнерства, а й створення розвиненої інфраструктури соціальних гарантій. Ойкен Вальтер (1891–1950) – видатний німецький економіст, засновник і глава фрайбурзької школи. Основні праці – “Основні принципи національної економії” (1940), “Основні принципи економічної політики” (1952).Ойкен вважав, що відомі господарські системи є комбінацією різноманітних господарських форм. Об’єктом дослідження можуть бути лише “ідеальні типи” господарства, яких він виділив два: центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Реальні типи господарств можуть залежати від політики держави, котра визначатиме, в яких дозах змішуватимуться “ідеальні типи”. Теоретична модель Ойкена визначала фундаментальні принципи теорії ладу: принцип індивідуальної свободи; принцип системної економічної політики; принцип сильної держави. У концепції Ойкена ці принципи утворюють структурний каркас ладу ринкового господарства у межах якого економічна політика має враховувати доповнюючи, конституційні, регулюючі і гуманітарні принципи. Ці ідеї було покладено в основу теорії “соціально-ринкового господарства”.
Лондонська школа неолібералізму характеризується найбільшим використанням основних принципів неокласицизму.
Хайєк Фрідріх (1899–1992) – англійський економіст. Основні праці – “Ціни й виробництво” (1929), “Грошова теорія та економічний цикл” (1933), “Дорога до рабства” (1944). Хайєк переконано відстоював принципи неокласичної теорії навіть в період її занепаду, рішуче виступав проти державного втручання в ринкову економіку. В основу доктрини Хайєка покладено ідею “спонтанного порядку”, що ґрунтується на індивідуальній свободі. В основу доктрини Хайєка покладена концепція “спонтанного порядку” що ґрунтується на індивідуальній свободі. Він заперечує бюджетні методи державного втручання що призводять до дефіциту, наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу і пропонує скасувати монополію держави на випуск грошей. Головне завдання держави – охорона “спонтанного порядку”, створення сильної конкурентної економіки. Книга “Дорога до рабства”, в якій Хайєк здійснив критичний аналіз планової (соціалістичної) економічної системи, зробила його знаменитим, стала класикою XX ст. У ній він стверджує, що будь-яке відхилення фундаментального принципу індивідуальної свободи, з якою б благородною метою воно не здійснювалося, в перспективі призводить до диктатури. Навіть помірне одержавлення економіки веде до встановлення тоталітарного ладу. Досвід розвитку країн Заходу 70-80-х рр. реально довів, що нарощування державного втручання в економіку має границі, за якими воно перетворюється на реальну загрозу функціонуванню ринкової системи.
Паризька школа (дирижизм) – виникла у 20-30 рр. і спиралась на теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і представниками альтернативного напряму. Але формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалось за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної регулювальної ролі держави. Неоліберальна модель суспільного розвитку враховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції. Алле Моріс – французький економіст, Основні праці – “У пошуках економічної дисципліни” (1943), “Економіка та процент” (1946), “Податок на капітал і грошова реформа” (1976), “Загальна теорія надлишків” (1981). Економічну модель суспільства Алле зводить до саморегульованої ринкової економіки, але держава у ньому відіграє активну роль. Головна проблематика праць Алле – поєднання економічної ефективності і соціальної справедливості. Його дослідження охоплюють як макро так і мікро рівні економіки. Він заперечує підходи моделі загальної рівновага Вальраса (єдиний ринок з єдиною системою цін) і пропонує теорію “економіки ринків”. Алле сформулював власну версію “золотого правила нагромадження” що забезпечує максимальну продуктивність капіталу та максимізацію доходу на душу населення: максимальний рівень споживання досягається за нульового значення банківської % ставки. Він є прихильником “мобілізаційної моделі” державної політики складовими якої є: формування економічно-незалежного суспільства на основі особливої державної структурної політики, підпорядкування ринкових відносин загальносуспільним інтересам, наслідком якого може стати розбалансування економіки, важелем збалансування є державне індикативне планування, що не суперечить ринковим відносинам, соціальна політика.
Чиказька школа (монетаризм) – течія неолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті як своєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцією державного регулювання. Фрідмен Мілтон – видатний американський економіст, Основні праці – “Нариси позитивної теорії” (1953), “Кількісна теорія грошей” (1956), “Програма монетарної стабілізації” (1959), “Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи” (1970) та ін. Фрідмен розробляє теорію пермаментного доходу. Ця модель будувалася на основі двоперіодного між часового бюджетного обмеження. Він створює монетарну теорію господарського циклу. Доводить, що циклічність економічного розвитку, має грошову природу, тому лише виважена монетарна політика може запобігти як тяжкій депресії, так і “перегріву” економіки. Фрідмен увів поняття “портфелю активів” та вивів рівняння довгострокової рівноваги грошового ринку, згідно якого пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3-5 % на рік. Незалежно від стану кон’юнктури, що забезпечить “природний рівень безробіття”. На відміну від кейнсіанців, які в аналізі залежності між інфляцією та безробіттям посилалися на “криву Філліпса”, Фрідмен доводить, у довгостроковому періоді такої залежності не існує. Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, у довгостроковому періоді економіка повертається до “природного рівня” зайнятості, а інфляція не забезпечує її зростання. Концепцією “природного рівня безробіття” Фрідмін пояснив явище стагфляції.
8. Інституціоналізм: загальна характеристика, етапи розвитку, особливості напрямів (Т.Веблен, Дж.Коммонс, В.Мітчелл). Неоінституціоналізм (Р.Коуз, Дж.Б’юкенен)
Інституціоналізм – широка течія економічної думки, яка сформувалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. у США. Вона ґрунтується на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у ринковій економіці. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру – держава і профспілки, сім’я і традиції, звичаї і мораль, правові акти і етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада тощо. Ранній інституціоналізм або ж критичний що існував в першій четверті хх ст. представлений такими амер вченими як Т.Веблен, Дж.Коммонс, В.Мітчелл.
Веблен –амер економіст, основоположник інст-лізму, засновник соціально-психологічного напряму. Осн праці – “Теорія бездіяльного класу” “Теорія підприємництва” “Інстинкт майстерності і стан промислової техніки” “Інженери і система цін” “Власність відсутнього” Для його поглядів характерне критичне ставлення до існуючих в економічній теорії напрямів, до практики господарського життя. засуджував економічний лібералізм та неокласицизм за відірваність від життя, вважав, що економічна наука не має обмежуватись вивченням цін і ринків, а має досліджувати діяльність людей.
Відома його теза “суверенітет споживача” в якій він розглядав ефективність ринкової економіки, зокрема саме її здатність давати кращі товари споживачу за низькими цінами.при цьому він довів, що споживачі приймають нераціональні рішення так як піддаються різним психологічним тискам. Для ілюстрації він увів термін “показне споживання” – прагнення багатих купувати товари і послуги тільки для того, щоб справити враження на оточуючих. Споживачі середнього класу і бідняки імітують поведінку багатих. За цих умом зниження цін може супроводжуватись скороченням обсягу попиту, закон попиту не виконується. У сучасні мікроекономіці цей феномен одержав назву ефект Веблена. Веблена вважають фундатором технологічного детермінізму-прихильником “технократичної революції”, – переходу влади у виробництві від власників підприємств (“бездіяльного класу”) до інженерно-технічної інтелігенції (“технократів”).
Коммонс Джон –Осн праці – “Правові основи капіталізму” “Інституціональна економікс: її місце в політичній економії” вважав людський розум здатним вирішити будь-які актуальні проблеми розробляє “юридично-мінову” концепцію суспільного розвитку: в його основу він покладає відносини обміну, зображуючи їх як юридичні. Найбільшу увагу приділяє розвитку трьох соціальних інститутів: корпорацій, профспілок і політичних партій. Вихідною економічною категорією виступають “правові угоди” Він вважав, що правові рішення держави здатні забезпечити перехід від фінансової до адміністративної стадії капіталізму. Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає три моменти: конфлікт, взаємодію, розв’язання.
Мітчелл Веслі – Осн праці – “Економічні цикли” (1913), “Лекції про типи економічної теорії” головним завданням науки вважав збір статистичних даних. Внесок В.Мітчелла в інституціональну теорію полягає у з’ясуванні взаємозв’язку економічних та неекономічних чинників (наприклад, впливу грошей на поведінку людей) та дослідженні циклічних коливань. Ним були виділені цикли різної тривалості: “малі” (2-7 років), “великі” (10-15 років). Мітчелл вважав, що циклічний характер капіталістичної економіки спричиняється дією багатьох факторів “системи грошового господарства”. Мітчелл став одним з теоретиків “регульованої ринкової економіки”.
Неоінституціоналізм – сучасний соціально-інституціональний напрям, представлений численними теоріями різноманітного інституційного спрямування, для яких характерні: критичний аналіз ортодоксальних теорій; спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками; прагнення вивчати не стільки функціонування системи, скільки її трансформацію; аналіз економічних відносин з позицій суспільних інституцій; вимоги посилити суспільний контроль над бізнесом; визнання необхідності втручання держави в економіку.
Коуз Рональд Основні праці – “Природа фірми” “Проблема соціальних витрат” “Фірма, ринок і право” Визначення і запровадження в науковий оборот категорії трансакційних витрат (витрат на укладання контрактів, пошук партнерів, інформації про ціни, попит та ін.) Коуз розглядає господарську систему як своєрідно впорядковану систему зв’язків між виробниками та споживачами, координація рішень у котрій може здійснюватись двома способами: спонтанним (стихійним) та ієрархічним. Спонтанний порядок – це ринок, інформацію про стан якого розпорошено, а пошук її потребує значних витрат. У системі ієрархії виробники не шукають інформації, що забезпечує економію витрат Коуз зробив значний внесок й у вивчення проблеми зовнішніх ефектів та визначення прав власності. Він є фундатором теорії трансакційних витрат.
Джеймс Б’юкенен (нар 1919). Основні праці – “Формула згоди” (1962), “Теорія суспільного вибору” (1972), “Свобода, ринок і держава”
В основу теорії суспільного вибору покладено припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, пов’язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідження політичних процесів. Політику Б’юкенен трактує як обмін. Політичний ринок розглядається за аналогією з товарами. Держава – це арена конкуренції людей за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця у власній ієрархії. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає в тім, що на ринку відбувається взаємовигідний обмін, а в політиці – ні.

9. Неокласичне відродження та його вплив на реальну економічну політику. Теорії “економіки пропонування” (А.Лаффер, Р.Манделл), та “раціональних очікувань” (Р.Лукас, Т.Сарджент). Неокласичний синтез (Дж.Хікс, Ф.Модільяні, П.Семюелсон).
Неокласичне відродження – течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках XX ст. на базі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку. Під час затяжної економічної кризи 60-70-х років західні економісти доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку її суб’єктів. Теорія раціональних очікувань. Представники намагаються створити модель, яка формалізує суб’єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань:“Адаптивні очікування” спираються на колишній досвід – знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок, – й визначають пристосувальні реакції фірм та споживачів до економічної ситуації, стратегію їх поведінки. “Раціональні очікування” базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.
Автором розробленої теорії “раціональних очікувань” Р.Лукас- побудував функцію пропонування праці, що включала поточний та очікуваний рівень цін.
Т. Сарджент на основі ідеї “раціональних очікувань” довів неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики. Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Заперечуючи політику державного регулювання, новітні класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби суб’єкти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.
Теорія економіки пропонування. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що сукупний попит породжує відповідне пропонування, прихильники теорії (А. Лаффер, Р. Манделл) висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупного пропонування, саме пропонування є провідною категорією економічних відносин. Будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб’єктів, яка в кінцевому рахунку завжди визначатиметься їхніми можливостями. Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.
Неокласичний синтез – течія економічної думки, яка поєднує положення неокейнсіанських і неоліберальних концепцій. Її засновником вважається Дж. Хікс, який у 30-ті рр., одразу ж після виходу праці Кейнса “Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей”, запропонував ідею синтезу кейнсіанства та неокласичної теорії. У 40–50-х цю ідею розвиває американський економіст Франко Модільяні, але найповніший її виклад дав ?. Семюелсон.. Це течія намагається “примирити” всі економічні вчення, що постали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Її представники є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей, тому основним у їхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства.
Самуельсон схиляється до кейнсіанства, вважаючи, що в реальному житті існує багато проблем, Тому держава приймає на себе врегулювання цих проблем, вона визначає цілі розвитку економіки і використовує свою силу для їх досягнення. Але при цьому Самуельсон не заперечує і важливості ринку: в сучасних умовах тільки ринкова економіка на основі внутрішніх законів саморозвитку здатна ефективно вирішувати основні проблеми економіки.
Хікс-один з перших теоретиків висунув ідею синтезу кейнсіанської і неокласичної моделі у статті «Кейнс і класики». Ввів в науковий оборот поняття «неокласичний синтез», після нього цю теорію розробив далі Модільяні – «Аналіз корисності і функції споживання» «тестування гіпотези заощаджень протягом життєвого циклу» «Гіпотеза заощаджень у процесі життєвого циклу», прагнув удосконалити функцію споживання Кейнса, перший пов’язав споживання і заощадження з життєвим циклом. Вчений створив модель життєвого циклу яка пояснила закономірності утворення особистих заощаджень.

10. Методи економічних досліджень. Об’єктивний та суб’єктивно-психологічний підходи. Функції економічної теорії.
Політична економія як і будь-яка інша наука має свій предмет і прийоми та інструменти досліджень, тобто методи. Метод економічної теорії вміщує в себе як загальні, так і специфічні елементи. Наприклад, в економічній теорії застосовуються такі широко відомі прийоми дослідження, як статистичне спостереження і статистичний аналіз, висування гіпотез і моделювання, аналіз і синтез, індукція і дедукція. Особливістю методу економічної теорії є те, що у самому процесі дослідження неможливо відтворити експеримент, здійснити перевірку гіпотези в лабораторних умовах, застосовуючи прилади, реактиви тощо. Іноді можливе моделювання деяких економічних процесів, але, як правило, предмет цих досліджень стосується галузевих економічних наук.
Економічна теорія - це теоретична наука, тому замість наукових приладів тут застосовується метод наукової абстракції. Абстрагування застосовується для очищення уявлень про стійкі економічні процеси від випадкового, одиничного. Виявлені стійкі економічні зв'язки узагальнюються в наукові поняття, які називаються економічними категоріями. Логічна, послідовна система цих мовних понять (категорій) складає методологію економічної теорії. Інакше кажучи, головним методом пізнання, дослідження в економічній теорії є побудова системи категорій (слів, понять), які виражають суттєві економічні процеси і явища.
При побудові категорій застосовується діалектичний метод пізнання через суперечності сторін явищ, що спостерігаються, вичленовування загального, особливого і одиничного в економічних процесах через рух пізнання від абстрактного до конкретного. Виявлення системних економічних процесів, що обов'язково повторюються, дає уявлення про існуючі економічні закони.
Економічні закони - це стійкі, постійно повторювані зв'язки в системі економічних відносин. Виділяють чотири типи економічних законів:
Загальні економічні закони властиві всім способам виробництва (наприклад, закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил);
Особливі економічні закони, виражають суть окремих суспільних форм або сфер відтворення і діють в декількох способах виробництва (наприклад, закон вартостей, закон попиту і пропозиції, закон переміни праці, закон економії часу);
Специфічні економічні закони діють у межах одного суспільного або технологічного способу виробництва (найважливішими з них являються основні економічні закони кожного способу виробництва, які формують мету виробництва і економічні основи аоо умови її здійснення).
Стадійні економічні закони, їх дія обмежена стадією або фазою одного способу виробництва (наприклад, закон монополізації виробництва).
Так як політична економія знаходиться на перетині природничих та соціальних наук вона формує два напрями розвитку своєї методології. Об’єктивний підхід він ближчий до природознавчих наук, в його основі лежить вивчення реально існуючих матеріальних процесів. Суб’єктивно-психологічний підхід пов’язаний з розвитком таких наук як соціологія і психологія. Даний підхід виходить з того, що в основі економічних процесів лежить не розвиток продуктивних сил с-ва (матеріальних) а психологія, бажання та уявлення людини. На цій основі виник розвиток окремої гілки політичної економії – суб’єктивістської політичної економії. ЇЇ представником є маржиналізм (К.Менгер, Є.Бем-баверк, Візер). До даного напряму розвитку політичної економії є близькі неокласики і кейнсіанці.
Функції економічної теорії - це ті завдання, що розв'язуються у процесі аналізу і вдосконалення реально існуючої економічної системи та її вивчення. Можна виділити три основні функції:
- теоретико-пізнавальну;
- практичну;
- світоглядну;
Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб повніше забезпечити вивчення законів розвитку економічної системи. Знання цих теоретичних проблем створює фундамент на якому базується вивчення багатьох прикладних економічних дисциплін. Проте самі по собі знання з економічної теорії не є самоціллю. Вони необхідні тому, що становлять основу практичної діяльності людей, можуть бути корисними для розв'язання конкретних завдань. Одним із головних таких завдань є вміння ефективно розробляти й втілювати у життя стратегію і тактику діяльності фірми на мікро- та макрорівнях, в умовах певного зовнішнього середовища, особливості якого визначаються світовим господарством.
Розрізняють позитивну та нормативну економічну теорію. Позитивна економічна теорія має справу з тим, що є або може бути. Вона шукає об'єктивні наукові пояснення функціонування економічної системи. Нормативна економічна теорія мас справу з тим, що повинно бути. Вона пропонує рецепти дій, які опираються на суб'єктивні судження. Економічна теорія для суспільства в цілому сприяє: а) розробці принципів, що стають основою економічної політики; б)демократизації суспільства.
Сучасна економічна теорія також не монолітна. Вона об'єднує декілька економічних шкіл і певною мірою ідеологізована, але це не зменшує її практичної функції та не знецінює її суспільного значення,
Важливою є також світоглядна функція економічної теорії- Реалізація цієї функції сприяє формуванню у населення сучасного економічного мислення та економічної культури.
Всі функції економічної теорії взаємопов'язані. Будь-яка з них доповнює і розвиває наступні.
11. Продуктивні сили суспільства: сутність, структура, показники розвитку. Науково-технічний прогрес та науково-технічна революція.
Праця – це свідома, цілеспрямована діяльність людей, в якій вони змінюють навколишню природу для задоволення своїх потреб. В процесі праці виникає 2 типи відносин: 1) відносини людини до природи або продуктивні сили; 2) відносини людини до людини або виробничі відносини.
Продуктивні сили суспільства – це гармонійна взаємодія об'єктивного і суб'єктивного факторів виробництва.
Об'єктивний фактор виробництва – це засоби виробництва. Засоби виробництва – це єдність засобів праці і предметів праці. Предмет праці – це речова або духовна субстанція, на яку діє людина у процесі праці. Серед предметів праці виділяють:
потенційні – це вугілля, руди, що залягають під землею, риба;
сировина – це ті предмети праці, які пройшли первинну обробку (видобуте вугілля, спіймана риба і т.д.);
штучно створені – це різні напівпровідники, пластмаси і т.д.
Засоби праці – це той комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмет праці. Серед них виділяють:
знаряддя праці – це активна частина засобів праці (мотика, сокира, машина і т.д.);
матеріальні умови праці – це пасивна частина, яка забезпечує безперебійне виробництво (земля, виробничі складські будівлі, дороги, трубопроводи і т.д.);
науково-інформаційні умови праці – вони забезпечують необхідний рівень технології виробництва та якість продукту виробництва.
Таким чином, ми розглянули речовий фактор виробництва.
Існування суб'єктивного фактору виробництва обумовлюється тим, що засоби виробництва самі по собі не можуть сприяти здійсненню процесу праці (навіть при повній автоматизації). Для того, щоб надати рух засобам виробництва потрібні люди, які володіють певним виробничим досвідом, знаннями, культурою. Тому в такій якості людина вважається суб'єктивним фактором виробництва.
Показниками розвитку продуктивних сил суспільства є наступні показники ефективності використання виробничих фондів:
1) фондовіддача (Фв = П (вартість річного обсягу продукції)/ Ф (середньорічна балансова вартість виробничих основних фондів));
2) фондомісткість (Фм = Ф/ П);
3) матеріаловіддача (Мв = П (вироблена продукція)/ Ма (витрачені матеріали));
4) матеріаломісткість (Мм = Ма/ П);
5) металомісткість (Метм = М (використаний метал)/ П);
6) енергомісткість (Ем = Е (використана енергія)/ П).
Важливим показником ефективності використання оборотних засобів є їх оборотність, яка визначається за допомогою таких показників як цикл обороту засобів і оборотність грошей.
Цикл обороту засобів – це кількість днів між датою купівлі сировини, матеріалів і датою надходження виручки від продажу готової продукції.
Оборотність грошей – це кількість оборотів, які роблять за рік гроші підприємства. Її визначають за формулою: Оборотність грошей = 360 днів/ Кількість днів між купівлею сировини, матеріалів і датою надходження виручки від продажу готової продукції.
До більш загальних показників відносять:
1) рівень продуктивності праці – визначається такими двома показниками як виробіток і трудомісткість.
Виробіток – це кількість продукції, що вироблена за одиницю робочого часу або на одного середньоспискового працівника. Залежно від того в яких одиницях виражається обсяг продукції розрізняють 2 методи визначення виробітку: в натуральному і вартісному виразі. Виробіток в натуральному виразі = Обсяг продукції в натуральних одиницях/ Затрати праці (ц/ люд-год). Виробіток в вартісному виразі = Обсяг продукції в вартісному виразі/ Затрати праці (грн/ люд-год).
Трудомісткість – це показник, який взаємно обернений до виробітку і визначається в натуральномі виразі. Показує затрати праці на виготовлення одиниці продукції, тобто: Трудомісткість = 1/ Виробіток.
2) норма прибутку () – відношення прибутку (Р) до витрат виробництва (К).
= (Р/К)*100%.
3) норма рентабельності – розрізняють рентабельність (норма рентабельності) продукції (Реп) і рентабельність (норма рентабельності) виробництва (Рев).
Реп = (Р/ собівартість продукції)*100%,
Рев = (Р/ Фо + Оз) / 100%,
де Фо – середньорічна вартість основних виробничих фондів; Оз – оборотні засоби підприємства.
Найбільш загальним показником розвитку продуктивних сил суспільства є виробництво ВВП на душу населення – це ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених в даній країні протягом певного періоду часу, як правило, року на душу населення.
Науково-технічний прогрес (НТП) – це поступовий еволюційний розвиток.
Напрями НТП:
1) загальні: створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій; створення нових і вдосконалення існуючих засобів праці та кінцевої продукції; створення нових і поліпшення якості застосовуваних матеріалів; механізація та автоматизація виробництва;
2) пріоритетні: застосування прогресивних базових технологій; системи машин для легкової та харчової індустрії, багатоопераційні верстати з ЧПУ, робототехнічні роторно-конвеєрні комплекси, гнучкі автоматизовані системи, персональнв комп'ютери; застосування нових синтетичних, композиційних, керамічних, надчистих матеріалів із заданими властивостями; комплексна автоматизація на базі впровадження САПР, ГВС, АСУТП, АСУВ.
Науково-технічна революція (НТР) – це стрибкоподібний розвиток продуктивних сил суспільства. НТР найбільш повно розкривається через її особливості, зокрема:
перетворення науки на безпосередню продуктивну силу;
новий етап суспільного поділу праці, зв’язаний з перетворенням науки на провідну царину економічної і соціальної діяльності, що набирає масового характеру;
прискорення темпів розвитку сучасної науки і техніки;
інтеграція багатьох галузей науки, самої науки з виробництвом;
якісне перетворення всіх елементів процесу виробництва — засобів праці.
12. Основні фактори виробництва, їх класифікація. Економічний потенціал суспільства і рівень його використання в Україні.
Виробництво – це процес створення матеріальних благ. У виробництві продукту людина впливає на об'єкти природи, надає їм форми придатної для задоволення матеріальних потреб. Для нас важливо з'ясувати питання, які фактори беруть участь у виготовленні благ.
Теорія факторів виробництва пов'язана з іменем французького економіста Жана Батіста Сея. Він виділив 3 основних фактори виробництва:
1) земля, чи більш широко - природні ресурси - це дар природи для наших виробничих процесів - земля, яка використовується для обробітку, для зведення будинків, заводів і прокладання доріг; енергетичні ресурси для забезпечення пальним машин і теплом наших помешкань; неенергетичні ресурси, наприклад, мідна і залізна руда чи пісок. Навколишнє середовище - повітря, яким ми дихаємо, і воду, яку п'ємо, - розглядаємо також як природні ресурси;
2) капітал утворюють товари тривалого використання, вироблені для виробництва інших товарів. Сюди відносять верстати, дороги, комп'ютери, молотки, вантажівки, сталеливарні заводи, автомобілі, машини для миття посуду (іншими словами, це матеріальні та фінансові ресурси в системі факторів виробництва). Їх технічний стан постійно вдосконалюється і впливає на загальну результативність виробничого процесу і його ефективну доцільність;
3) праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб, матеріальних і духовних благ, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами .
Сучасні економісти виділяють ще один фактор виробництва, до якого відносять підприємництво (підприємницькі здібності).
4) підприємницькі здібності - особливий вид людського капіталу, який передбачає використання ініціативи, винахідливості та ризику в організації виробництва та являє собою діяльність по координації та комбінуванні всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. І хоча носієм підприємницьких здібностей також виступає людина, їх не можна прирівняти до праці. Далеко не кожен з нас має дар підприємця. Тому підприємництво вважають особливим людським ресурсом, що об'єднує всі інші ресурси в єдиний процес виробництва товарів або послуг.
Слід підкреслити, що виробництво можливе тільки за умови введення у виробничий процес всіх факторів виробництва.
Економічний потенціал - це сукупність передумов, факторів та засобів, здатних забезпечити економічне зростання та підвищення на цій основі рівня і якості життя населення.
Основними складовими економічного потенціалу країни є:
природно-ресурсний потенціал
людський потенціал
науково-технологічний та інформаційний потенціали
фінансовий потенціал.
Виділяють наступні складові ПРП України: земельні; мінерально-сировинні; водні; лісові, в тому числі фауністичні (мисливсько-рибальські); природно-рекреаційні ресурси.
Найбільшим природним багатством України є земельні ресурси. Водночас незбалансована сільськогосподарська діяльність, зокрема надзвичайно високий рівень розораності земель, використання недосконалих технологій, негативний вплив промисловості та транспорту, забруднення радіонуклідами внаслідок Чорнобильської катастрофи формують стійку тенденцію деградації земельних ресурсів.
Мінерально-сировинна база України включає близько 20010 родовищ і проявлень 113 корисних копалин, з яких близько 8 тис. родовищ із 97 видами мінеральної сировини, що мають промислове значення. У вартісному виразі розвідані протягом другої половини XX століття запаси цих родовищ оцінюють у 7,5 трлн. дол. США. Найважливішими завданнями на цьому шляху є забезпечення розвитку геологорозвідувальних робіт, збалансованої реструктуризації розвинених гірничодобувних регіонів та формування нових підходів з використанням новітніх геолого-економічних моделей та комплексного моніторингу надр.
Водні ресурси України становлять 209,8 км3, причому формується в її межах лише 25%, решта - надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії.
Україна належить до малолісних та лісодефіцитних країн. Площа лісів на її території становить 10,8 млн. га, у т.ч. землі, вкриті лісовою рослинністю - 9,4 млн. га із загальним запасом деревини 1,74 млрд. куб. м.
Сприятливі природнокліматичні умови забезпечили Україні потужний рекреаційний потенціал. У багатьох регіонах наявні мінеральні води, лікувальні грязі, інші об'єкти лікувально рекреаційного значення. Ще однією важливою складовою природно-ресурсного потенціалу національної економіки є геополітичний ресурс, тобто географічне розташування перетворює Україну на транзитну державу. Проте значна територія країни внаслідок інтенсивного та нераціонального природокористування характеризується складною екологічною ситуацією: умовно чистих територій залишилося дуже мало, кількість забруднених територій невпинно зростають. Крім того, понад 1% площі України відносять до території екологічного лиха та екологічної катастрофи (тридцяти кілометрова зона Чорнобильської АЕС та причорноморські райони інтенсивного зрошення).
На сучасному етапі розвитку національної економіки Україна значно поступається за рівнем розвитку людського капіталу розвиненим країнам. Це проявляється, перш за все, у низькій якості життя населення. Так, за індексом якості життя Україна у 2008 році посіла 62 місце серед 192 держав світу.
Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється в Україні, не має сучасного науково-технічного забезпечення, що позначається на конкурентоспроможності і рентабельності більшості вітчизняних товарів. Фінансовий стан більшості виробництв не дозволяє їм впроваджувати нові технології, утримувати висококваліфікованих фахівців. За експертними оцінками, через недовикористання сучасних досягнень науки і технології у виробництві Україна втрачає щорічно 10 млрд. доларів США.
У 2006 р. у світі було зафіксовано майже 1 млрд. користувачів Інтернет (15,7% населення Землі). Україна за цією статистикою мала 5,3 млн. користувачів (11,4% населення країни).
Фінансовий потенціал України включає фінансові ресурси суб'єктів господарювання, домогосподарств та кошти державного та місцевих бюджетів.
Вагому частину фінансового потенціалу країни складають кошти державного та місцевих бюджетів, які спрямовуються на виконання соціально-економічних функцій держави у регіонах України.
Таким чином, Україна – це європейська держава, яка надзвичайно багата на потенціали. Але це нас, на жаль, не спасає… Виправити ситуацію в країні ми зможемо лише тоді, коли усвідомимо наслідки допущених нами помилок. Тож давайте спочатку думати, а потім вже робити.
13. Виробничі відносини, їх сутність і структура. Економічні системи суспільства, моделі змішаної економіки. Способи виробництва, критерії їх класифікації.
Праця – це свідома, цілеспрямована діяльність людей, в якій вони змінюють навколишню природу для задоволення своїх потреб. В процесі праці виникає 2 типи відносин: 1) відносини людини до природи або продуктивні сили; 2) відносини людини до людини або виробничі відносини.
Виробничі відносини (ВВ) або економічні відносини – це та взаємодія між людьми, яка виникає у процесі суспільного виробництва.
Політична економія виділяє 3 рівні ВВ:
1) техніко-економічні (визначаються рівнем розвитку і використання техніки);
2) організаційно-економічні (визначаються рівнем організації і формами управління економічними структурами, сегментами і виробничими одиницями);
3) соціально-економічні (охоплюють найбільш широке коло відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ).
Ядром системи виробничих відносин є власність. Власність – це зовнішня сила, яка панує над індивідами і обумовлює задоволення їхніх потреб і розвиток їхніх здібностей. Власність як економічна категорія має юридичні та економічні аспекти. З економічної точки зору власність характеризується видами, суб'єктами та формами
Виділяють 3 види власності:
1) державна;
2) колективна або групова;
3) індивідуальна або особиста.
Будь-який вид закріплюється в законодавстві і виступає в якості суб'єкта власності. Наприклад, колективна власність може бути представлена кооперативами, колгоспами, акціонерними товариствами, різними фондами, асоціаціями тощо.
Розрізняють 2 форми власності:
1) приватна;
2) суспільна.
Приватна власність – це не обов'язково індивідуальна власність. Вона представляє собою форму економічних відносин гноблення особистості.
Суспільна власність – це не будь-яка форма суспільного споживання, а лише та, яка базується на подоланні відчудження між людьми їх індивідуального та групового егоїзму.
Економічні системи суспільства. Якщо за критерії брати рівень розвитку продуктивних сил, то західні економісти виділяють: аграрне суспільство; індустріальне суспільство; інформаційне суспільство.
Якщо за критерії береться характер розвитку системи виробничих відносин, то виділяють:
первісно-общинний лад – проіснував сотні тисяч років. Основний економічний закон полягає в урівнювальному розподілі життєво необхідних засобів існування для всіх членів общини на основі відносин спільної (общинної) власності на засоби існування в умовах застосування примітивних знарядь праці. Продуктивні сили – лук, стріли, палиця-копалка, кам'яні рубила, скребки, сокири, мікроліти прядіння, ткацтво, виготовлення човнів тощо. Системі виробничих відносин характерне поєднання елементів колективної і індивідуальної (особистої власності). Нова первинна економічна одиниця суспільства – індивідуальна сім'я мала свій дім і своє відокремлене гос-во. Причина занепаду – суспільний розподіл праці;
рабовласницький лад. Рабство – це найгрубіша, відкрито насильницька форма примусової праці. Основний економічний закон полягає в присвоєнні рабовласниками додаткового продукту, виробленого працею рабів, на економічній основі відносин приватної власності на засоби виробництва і на рабів. Продуктивні сили – плуг, колесо, садівництво, виноградарство, видобування залізної руди, золота, срібла, виробництво одягу, прикрас, золота, прядіння, ткацтво тощо. Система виробничих відносин характеризувалась провідним місцем приватної власності. Власністю рабовласників були не тільки засоби виробництва, але і люди-раб. Раб вважався «розмовляючим» знаряддям, а не особистістю. Причина занепаду – суперечність між рабовласниками і рабами; розорення селян і ремісників, їх зубожіння;
феодальний лад. Основний економічний закон полягає в присвоєнні феодалами додаткового прибутку у формі земельної ренти на економічній основі відносин приватної власності феодалів на землю. Продуктивні сили – компас, географічні карти, зброя, колісний плуг, особливі форми серпів і кіс, молотильний цеп тощо. Системі виробничих відносин характерні поземельні відносини – монополія великих земельних власників-феодалів на землю. Причина занепаду – розвиток капіталізму, з яким прийшло розвинуте товарне виробництво, а також поява первісного нагромадження капіталу;
капіталізм;
комунізм.
Першим хто здійснив періодизацію розвитку економічних систем суспільства був американець Льуіс Морган. Він виділив 3 епохи:
ДИКУНСТВО – (палеоліт, немає системної праці; джерело існування – полювання);
ВАРВАРСТВО – (зародки обміну, розвиток скотарства, землеробства, зачатків ремісництва);
ЦИВІЛІЗАЦІЯ – (розвиток обміну, поява грошей, держави).
Моделі змішаної економіки. Поняття «змішана економіка» почало розвиватися з 30 рр. 20 ст. в цей час на зміну індивідуальномі капіталізму приходить колективний капіталізм. Змішана економіка (ЗЕ) – це гібрид децентралізованої ринково-управляємої економіки і централізованої планово-управляємої економіки. В залежності від характеру поєднання плану і ринку виділяють наступні варіанти ЗЕ:
1) Ліберальна (американська) модель у своєму класичному вигляді існувала з початку XX ст. аж до кінця 20-х років (економічної кризи 1929 – 1933 рр.). Ця модель була модифікована в ході реалізації «нового курсу» Ф. Д. Рузвельта. Так, ліберальна модель передбачає втручання держави в економіку за залишковим принципом, тобто втручання у ті процеси, які не в змозі врегулювати ринок відповідно до потреб суспільства: соціальні й екологічні аспекти розвитку, сприятливі умови для функціонування всіх форм власності тощо. Державні інвестиції спрямовуються здебільшого у капіталомісткі галузі та такі, що не викликають інтересу у приватного сектора.
2) Неоліберальна (німецька) модель. Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки через кредитно-грошову політику. Специфіка німецької моделі виявляється також в бюджетно-податковій політиці. Отже, в основу німецької моделі покладена концепція саморегулювання ринкової економіки, але з елементами соціального спрямування дій ринку з боку держави, через підтримку умов формування соціального ринкового господарства: конкуренції, економічної безпеки працівникам, зайнятості, вирівнювання доходів населення економічними методами, житлового будівництва, підтримки рівних можливостей для підприємництва, впровадження соціального страхування, забезпечення мінімуму оплати праці.
3) Європейсько-кейнсіанська модель. Криза 1929 – 1933 рр. оголила глибоку невідповідність між реальною дійсністю і пануючою серед економістів думкою про ефективність конкуренції. В цей період в Західній Європі почали широко використовуватись різні форми втручання держави в економіку. В 50-70-х роках отримало розвиток нормативне регулювання в сфері тривалості і умов праці, найму і звільнення. Цьому періоду характерний розвиток різних форм програмування і планування національної економіки. В 70-х роках був здійснений перехід до індикативного планування.
4) Соціал-демократична (шведська) модель характеризується поєднанням приватної власності і ринкової конкуренції з урядовими програмами, спрямованими на рівномірний розподіл прибутку, на підтримку непрацездатних, компенсацію втрат, зв’язаних з нестабільністю ринкової економіки. Економічна політика держави спрямована на такі цілі: підтримка високої і стабільної зайнятості, забезпечення швидкого економічного зростання, вирівнювання доходів, підтримка регіональної економічної рівноваги, досягнення прийнятної стабільності цін, охорона навколишнього середовища, забезпечення роботою, співучасть у виробництві і зростання допомоги країнам, що розвиваються.
5) Японська модель. Особливістю економіки Японії є те, що основою її ринкового господарства є державно-корпоративні структури. Японська модель є кейнсіанською, а її ознаками є те, що: вона будується шляхом успішного поєднання державних і приватних інтересів в основі корпоративного планування; високий рівень керованості економіки досягається за допомогою об’єднань корпорацій і рад; особливу роль в управлінні займають фінансово-банківські установи; держава фінансує всі витрати, пов’язані з новими розробками; на основі корпоративного планування створено потужний апарат державного регулювання економічних суб’єктів усіх сфер діяльності за допомогою економічних, адміністративних та організаційних важелів, рекомендацій посередницьких структур тощо.
Спосіб виробництва – це діалектичне поєднання рівня розвитку продуктивних сил з характером системи виробничих відносин. До індустріальних способів виробництва відносять такі, де: а) головним фактором виробництва є земля; б) панує проста кооперація праці і т.д. Серед доіндустріальних способів виробництва виділяють первісне суспільство, рабство та феодалізм.
14. Власність в системі виробничих відносин, її типи. Приватизація та роздержавлення власності. Реформування відносин власності в Україні та сучасні процеси її перерозподілу.
Виробничі відносини (ВВ) або економічні відносини – це та взаємодія між людьми, яка виникає у процесі суспільного виробництва.
Політична економія виділяє 3 рівні ВВ:
1) техніко-економічні (визначаються рівнем розвитку і використання техніки);
2) організаційно-економічні (визначаються рівнем організації і формами управління економічними структурами, сегментами і виробничими одиницями);
3) соціально-економічні (охоплюють найбільш широке коло відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ).
Ядром системи виробничих відносин є власність. Власність – це зовнішня сила, яка панує над індивідами і обумовлює задоволення їхніх потреб і розвиток їхніх здібностей. Власність як економічна категорія має юридичні та економічні аспекти. З економічної точки зору власність характеризується видами, суб'єктами та формами
Виділяють 3 види власності:
1) державна;
2) колективна або групова;
3) індивідуальна або особиста.
Будь-який вид закріплюється в законодавстві і виступає в якості суб'єкта власності. Наприклад, колективна власність може бути представлена кооперативами, колгоспами, акціонерними товариствами, різними фондами, асоціаціями тощо.
Розрізняють 2 форми власності:
1) приватна;
2) суспільна.
Приватна власність – це не обов'язково індивідуальна власність. Вона представляє собою форму економічних відносин гноблення особистості.
Суспільна власність – це не будь-яка форма суспільного споживання, а лише та, яка базується на подоланні відчудження між людьми їх індивідуального та групового егоїзму.
Головним шляхом перетворення вiдносин власностi стало роздержавлення. Воно є загальносвiтовою тенденцiєю. Роздержавлення – це перетворення державних пiдприємств у такi, що заснованi на iнших (недержавних) формах власностi. Форми роздержавлення: роздержавлення в межах державної власностi, поза межами державної власностi, демонополiзацiя, децентралiзацiя, новi види державної власностi (мунiципальна, комунальна).
Приватизація – перехід об'єктів державної власності в інші види власності. Форми приватизацiї: продаж (аукцiон, конкурс тощо), безплатне передавання, пiльгова приватизацiя.
За останнi роки питома вага державної власностi на Українi iстотно зменшилася, як в основних фондах, так i у валовому суспiльному продуктi. Водночас держава визначила цiлий ряд об'єктiв, якi приватизацiї не пiдлягають. Це унiкальнi природнi об'єкти (лiси, парки, водоймища), вони мають загальнонацiональне значення. Також не приватизується єдина транспортна система, майно органiв управлiння, державної влади i правопорядку, золотий i валютний фонд i т.д. Всенародним надбанням є земля.
У проведеннi приватизацiї беруть участь окремi органи, фiзичнi та юридичнi особи. Державнi органи приватизацiї включають Фонд державного майна України та його регiональнi вiддiлення i представництва. Фонд пiдзвiтний Верховнiй Радi України.
Підприємницька політика держави стосовно процесів роздержавлення та приватизації проводиться з метою проведення ринкових реформ взагалі, становлення приватного сектору економіки та створення конкурентного середовища для розвитку бізнесу зокрема.
Нині для України першочерговим є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.15. Економічні закони суспільства як регулятори виробництва, їх сутність, характер, взаємозв'язок та механізм дії. Економічні інтереси.
Виявлення системних економічних процесів, що обов'язково повторюються, дає уявлення про існуючі економічні закони.
Економічні закони – це стійкі, постійно повторювані зв'язки в системі економічних відносин. Як і закони природи, економічні закони об'єктивні, тобто не залежать від волі і свідомості людей. Вони існують і діють незалежно від того, знають люди про їх існування чи ні. Економічні закони неможливо штучно створити, їх можна тільки пізнавати і на підставі знань про механізм дії законів, свідомо використовувати.
В літературі виділяють чотири типи економічних законів:
Загальні економічні закони властиві всім способам виробництва (наприклад, закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил);
Особливі економічні закони, виражають суть окремих суспільних форм або сфер відтворення і діють в декількох способах виробництва (наприклад, закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон переміни праці, закон економії часу);
Специфічні економічні закони діють у межах одного суспільного або технологічного способу виробництва (найважливішими з них являються основні економічні закони кожного способу виробництва, які формують мету виробництва і економічні основи або умови її здійснення).
Стадійні економічні закони, їх дія обмежена стадією або фазою одного способу виробництва (наприклад, закон монополізації виробництва).
Економічні інтереси – уособлені, тобто усвідомлені економічні потреби людей.
Економічні інтереси можна класифікувати за різними критеріями:
за ознакою суб’єктивності: особисті, колективні і суспільні інтереси.
за ступенем важливості: головні та другорядні.
за часовою ознакою: поточні, перспективні.
за об’єктом інтересів: майнові, фінансові, інтелектуальні, режиму праці та вільного часу.
за ступенем усвідомлення: дійсні та помилкові .
Найбільш дійовим стимулом є особистий інтерес, але він не може існувати в розриві з загальним чи колективним, оскільки виробництво носить колективний характер. Необхідне існування гармонії інтересів, оскільки колективний інтерес реалізується через особистий, загальний – через колективний і особистий. Для суспільства є головними інтереси окремої особи, для особи – інтереси суспільства і колективу.
16. Суспільний поділ праці та розвиток форм організації суспільного виробництва. Характеристика натурального та товарного виробництва.
Суспільний поділ праці – об'єктивний процес розчленування окремих видів праці, одночасне співіснування їх у суспільному виробництві.
Поділ праці — це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі.
Однак це визначення буде неповним, якщо не показати деякі особливості цього явища.
По-перше, поділ праці є історичною категорією. Це означає, що він перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний рівень розвитку продуктивних сил.
По-друге, поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами — в межах одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі розвитку суспільства.
По-третє, поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Проте він стає причиною тільки тоді, коли поділ праці відбувається одночасно з відчуженням виробників. А це означає, що виробники, між якими відбувся поділ праці, виступають як відокремлені власники. Обмежуючись певним видом виробничої діяльності, вони для задоволення своїх потреб змушені обмінювати власний продукт на інші продукти. Тільки у такий спосіб вони можуть задовольнити свої потреби. Обмін між різними власниками набуває форми товарообміну.
Суспільний поділ праці має такі етапи:
1) відокремлення скотарства від землеробства;
2) ремісництво – окрема галузь;
3) поява купців і галузі торгівлі;
4) поява менеджерів, науково-технічна революція.
Праця – це свідома, цілеспрямована діяльність людей, в якій вони змінюють навколишню природу для задоволення своїх потреб. В процесі праці виникає 2 типи відносин: 1) відносини людини до природи або продуктивні сили; 2) відносини людини до людини або виробничі відносини.
Продуктивні сили суспільства – це гармонійна взаємодія об'єктивного і суб'єктивного факторів виробництва.
Об'єктивний фактор виробництва – це засоби виробництва. Засоби виробництва – це єдність засобів праці і предметів праці. Предмет праці – це речова або духовна субстанція, на яку діє людина у процесі праці. Серед предметів праці виділяють:
потенційні – це вугілля, руди, що залягають під землею, риба;
сировина – це ті предмети праці, які пройшли первинну обробку (видобуте вугілля, спіймана риба і т.д.);
штучно створені – це різні напівпровідники, пластмаси і т.д.
Засоби праці – це той комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмет праці. Серед них виділяють:
знаряддя праці – це активна частина засобів праці (мотика, сокира, машина і т.д.);
матеріальні умови праці – це пасивна частина, яка забезпечує безперебійне виробництво (земля, виробничі складські будівлі, дороги, трубопроводи і т.д.);
науково-інформаційні умови праці – вони забезпечують необхідний рівень технології виробництва та якість продукту виробництва.
Таким чином, ми розглянули речовий фактор виробництва.
Існування суб'єктивного фактору виробництва обумовлюється тим, що засоби виробництва самі по собі не можуть сприяти здійсненню процесу праці (навіть при повній автоматизації). Для того, щоб надати рух засобам виробництва потрібні люди, які володіють певним виробничим досвідом, знаннями, культурою. Тому в такій якості людина вважається суб'єктивним фактором виробництва.
Виробничі відносини (ВВ) або економічні відносини – це та взаємодія між людьми, яка виникає у процесі суспільного виробництва.
Політична економія виділяє 3 рівні ВВ:
1) техніко-економічні (визначаються рівнем розвитку і використання техніки);
2) організаційно-економічні (визначаються рівнем організації і формами управління економічними структурами, сегментами і виробничими одиницями);
3) соціально-економічні (охоплюють найбільш широке коло відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ).
Ядром системи виробничих відносин є власність. Власність – це зовнішня сила, яка панує над індивідами і обумовлює задоволення їхніх потреб і розвиток їхніх здібностей. Власність як економічна категорія має юридичні та економічні аспекти. З економічної точки зору власність характеризується видами, суб'єктами та формами
Виділяють 3 види власності:
1) державна;
2) колективна або групова;
3) індивідуальна або особиста.
Будь-який вид закріплюється в законодавстві і виступає в якості суб'єкта власності. Наприклад, колективна власність може бути представлена кооперативами, колгоспами, акціонерними товариствами, різними фондами, асоціаціями тощо.
Розрізняють 2 форми власності:
1) приватна;
2) суспільна.
Приватна власність – це не обов'язково індивідуальна власність. Вона представляє собою форму економічних відносин гноблення особистості.
Суспільна власність – це не будь-яка форма суспільного споживання, а лише та, яка базується на подоланні відчудження між людьми їх індивідуального та групового егоїзму
Натуральне виробництво представляє собою такий тип господарювання, коли продукти виготовляються тільки для внутрішньогосподарського споживання, задоволення власних потреб виробника. Основними характеристиками наткрального господарства або виробництва є:
1) замкненість – вона вказує на те, що кожне господарство є самодостатнім і його завданням є самозабезпечення. Тому між господарствами практично не виникає економічних зв'язків. В масштабах країни замкненість приводить до автаркії – ізольованість країни від світового ринку.
2) домінування простої кооперації праці. Кооперація – це така форма праці, коли велика кількість людей планомірно і сумісно бере участь в одному процесі праці. Проста кооперація характеризується відсутністю внутрішньо-виробничого поділупраці. Їй притаманний природний поділ праці (по статі і по віку).
3) універсалізація праці – ручна праця панує і кожний працівник знає всі основні види праці.
4) між виробництвом і споживанням існує прямий економічний зв'язок, обмін майже відсутній, якщо він і є, то епізодичний, люди обмінюються надлишками продукту.
Натуральне господарство є малоефективне, консервативне і забезпечує задоволення тільки мінімальних людських потреб. Нині воно існує в деяких країнах Африки і Азії. До нього людство весь час повертається після різноманітних надзвичайних ситуацій: війни, революції, природні катаклізми і т.д. проявом нат. вир. в Україні є розвиток підсобного господарства.
З розвитком продуктивних сил суспільства на зміну натуральному господарству приходить товарне господарство.
Товарне господарство (виробництво) (ТВ) - це виробництво продуктів не для власного споживання, а для обміну, тобто для задоволення потреб покупця. Розрізняють 2 види ТВ: просте і розвинене.
Просте ТВ характеризується низьким рівнем суспільного поділу праці. Тут тільки незначна кількість продуктів перетворюється на товар.
Розвинене ТВ – всезагальне, продається все, навіть людські почуття. В цей період товаром виступає і робоча сила людини. Власники робочої сили пропонують цей товар, а власники купляють. Розвинене ТВ характеризується розвиненими формами кооперації праці. Сюди відносять мануфактуру і фабрику.
Основною умовою виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці і відповідно економічна відособленість товаровиробника.
17. Товар та його властивості. Двоїстий характер праці, втіленої в товарі. Величина вартості та чинники, що впливають на неї.
Результатом розвитку товарного виробництва є товар, гроші та цінні папери.
Товар є елементною клітиною товарного виробництва. Товар – це продукт праці. Проте, не будь-який продукт праці може бути товаром. Товаром виступають тільки ті продукти праці, які призначені для обміну, тобто для продажу. Виходячи з цього, щоб стати товаром кожен продукт обов'язково має такі 3 властивості: споживна вартість, мінова вартість, вартість.
Споживна вартість (СВ) – це здатність товару задовільняти потреби покупця. СВ іноді визначається як корисність товару. Розрізняють загальну і граничну корисність блага. Загальна корисність є сумою корисностей окремих частин блага. Гранична корисність – це корисність останньої частини блага. Згідно теорії граничної корисності корисність, яку приносить кожна наступна одиниця товару, менша корисності попередньої одиниці товару. Ця залежність виступає як закон спадаючої граничної корисності. Даний закон стверджує, що гранична корисність обернено пропорційна кількості блага, яке споживається. Даючи відповіді на питання про те, яким чином можна оцінити корисність і в яких одиницях, економісти поділились на 2 табори: ординалісти і кардиналісти. Кардиналісти (Дж. Маршалл та інші) для виміру гран. корисності ввели одиницю «ютиль». Ординалісти (Д. Хікс та інші) вважали, що виміряти граничну корисність в абсолютних величинах неможливо. Вони запропонували визначати гран. корисн. виходячи із порядкової корисності, тобто корисності набору одних товарів відносно корисності інших товарів. Для цього вони запропонували 2 інструменти: бюджетні лінії та криві байдужості. Бюджетні лінії – за їх допомогою з'ясовують різні комбінації продуктів, необхідних споживачу при фіксованому доході. Криві байдужості – на основі їх можна визначити всі можливі комбінації споживання двох продуктів харчування для досягнення однакової загальної корисності.
Мінова вартість – це властивість товару обмінюватися на інший товар в певних кількісних співвідношеннях (2 мішка картоплі = 1 кг сала). В міновому співідношенні кожний товар відіграє роль відносної або еквівалентної форми вартості, але в один і той же час даний товар не може виконувати роль одночасно і відносної і еквівалентної форми вартості. Відносна форма вартості – те, що стоїть в рівнянні зліва. Еквівалентна форма вартості – права частина рівняння.
Вартість – це втілена в товарі суспільна праця. І з цього випливає, що люди працюють один на одного і тим самим вступають у виробничі відносини між собою. На величину вартості впливає 3 групи факторів:
1) проста, складна (кваліфікована) праця;
2) продуктивність праці(ПП) – це кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу. Із зростанням ПП вартість одиниці товару зменшується, а вартість всієї виробленої продукції залишається незмінною (бо зі зростанням ПП у кожній одиниці продукції втілюється менша кількість праці);
3) інтенсивність праці(ІП) – це напруженість праці, тобто витрати праці за одиницю часу. Із зростанням ІП вартість одиниці товару не змінюється, а вартість всієї виробленої продукції пропорційно зростає.
Аналіз властивостей товару показує, що в ньому втілена неоднорідна праця. Виходячи з цього політекономія веде мову про двоїстий характер праці, втіленої в товарі. Та праця, яка створює споживну вартість назив. конкретною, а яка створює вартість назив. абстрактною.
Закон вартостей – це загальноекономічний закон, який: 1) передбачає, що між собою обмінюються еквіваленти, тобто продукти, які мають однакову кількість суспільної праці; 2) передбачає, що ціни, по яким товари обмінюються своєю об'єктивною основою мають як вартість так і споживну вартість. Закон вартостей виконує 3 функції: ціноутворюючу, регулюючу та стимулюючу.
Ціноутворююча ф. – якщо обмін не збалансований, то основним ціноутворюючим фактором виступає споживна вартість. Якщо обмін збалансований, то провідним ціноутворюючим фактором стає вартість. Результатом цієї функції є формування ціни рівноваги.
Регулююча функція відхилення ринкових цін від вартості сигналізує виробника про те, в якому напрямі слід змінити розподіл ресурсів між різними галузями.
Стимулююча функція – стимулює конкуренцію, тобто примушує виробників шукати шляхи зниження індивідуальної вартості товару.
18. Теорії вартості: трудова, маржиналістська, неокласична.
Товар - це продукт праці, зроблений для продажу. Товар володіє двома властивостями: 1. споживча  вартість  - здатність товару задовольняти яку-небудь суспільну потребу; 2. вартість.
У економічній науці розроблені наступні концепції вартості товару:
1) Трудова теорія вартості, відповідно до якої вартість є упредметнена у товарі праця, що робить усі товари порівнянними в процесі обміну. Формою прояву вартості є мінова вартість — пропорція, у якій обмінюються товари. Усі товари як споживчі вартості відмінні один від одного, а як вартості – ті самі. Це протиріччя — між споживчою вартістю і вартістю — К.Маркс назвав внутрішнім протиріччям, укладеним у товарі. Подвійність властивостей товару обумовлена двоїстим характером праці, втіленого в товарі. Праця є одночасно конкретною працею й абстрактною працею.
Конкретною працею називається форма праці, що характеризується своєю метою, характером операцій, предметом, коштами і результатами праці. Конкретною працею товаровиробника створюється споживча вартість.
Разом з тим, усім видам праці характерна витрата фізіологічної енергії людини. І це саме те, що робить усі види конкретної праці однаковими. У товарному господарстві для забезпечення еквівалентного обміну виникає необхідність порівнювати різні види конкретної праці шляхом прирівнювання різних товарів.
Абстрактна праця є працею взагалі, що розуміється як витрата енергії чи робочої сили людини для виробництва продукту на продаж. Абстрактна праця створює вартість товару.
У товарному господарстві, заснованому на приватній власності, конкретна праця являє собою форму частки праці. Приватний характер праці означає, що кожен товаровиробник, працюючи на себе і привласнюючи ресурси і продукти праці, сам вирішує, яку продукцію і у якій кількості він буде виготовляти. Одночасно абстрактна праця являє собою форму суспільної праці в товарному господарстві, що означає, що виробник працює на суспільство, створюючи продукт не для себе, а для продажу, тобто, для інших людей. Між приватним і суспільним характером праці існує протиріччя: як приватний власник виробник точно знає, скільки і якої продукції він буде виготовляти; але в той же час, виготовляючи продукт для продажу, він не може точно знати суспільних потреб у ньому, а також того, скільки таких товарів зроблять конкуренти. Це внутрішнє протиріччя товару періодично виявляється в економічних кризах.
Причина роздвоєння праці в товарному господарстві — приватна власність на засоби виробництва, що робить товаровиробників економічно відособленими і викликає необхідність порівняння результатів праці в ході еквівалентного обміну.
2. Маржиналістська (від французького — marginal — граничний). Маржиналізм - школа економічної думки, що використовує граничні величини для дослідження економічних законів і категорій (К.Менгер, У.Джевонс, Л.Вальрас). Маржиналісти вважали, що вартість визначається граничною корисністю блага, тобто, найменшою користю, заради одержання якої ця річ ще може раціональним шляхом уживатися (користь від тієї останньої партії блага, на яку є попит). Кожна наступна партія блага задовольняє усе менш насущну потребу людей, тому її оцінка усе менше.
Є два способи оцінки корисності. Одні вводять умовну одиницю ютіль. Інші економісти думають, що гранична корисність є суб'єктивної, її неможливо вимірити кількісно і вводять порядкову корисність, за допомогою якої можна з'ясувати, зменшити чи збільшити ступінь задоволення споживача, хоча не можна визначити сам цей ступінь задоволення. Роблячи купівлю, споживач порівнює даний варіант з альтернативними варіантами витрати своїх грошей, поки не переконається, що цей варіант принесе не менше корисності, чим інші.
Якби споживач використовував тільки два блага: А та Б, то граничну корисність одиниці блага А треба було оцінювати кількістю одиниць блага Б, від яких він готовий відмовитися заради придбання цієї одиниці блага А. Але тому, що ринок пропонує різноманіття товарів, необхідно визначити, від скількох одиниць інших благ покупець готовий відмовитися заради придбання однієї додаткової одиниці блага А.
3. Неокласична (представники: А.Маршалл, Дж.Хікс, М.Фрідмен). Сутність цієї концепції зводиться до того, що в умовах ринку ціни встановлюються на такому рівні, коли з однієї сторони вони виражають існуючі переваги споживачів і відносну корисність товарів, з іншого боку є відображенням мінімальних витрат на виробництво продукції. Ця теорія вважає, що потреби і витрати доповнюють один одного, і аналізує фактори, що впливають на формування ціни. У короткочасний період ціна залежить від попиту, в основі якого лежить, ціна знижується по мірі насичення потреб, тоді як при подовженні періоду зростає вплив витрат виробництва, а ціна знижується до деякого мінімального рівня.
19. Гроші: виникнення, сутність та функції. Грошовий обіг та його закони.
Гроші – це кров економічної системи. Вони з'єднують між собою всіх економічних суб'єктів. Зруйнувати грошову систему означає знищити сучасне суспільство.
Появі грошей передувала епоха натурального обміну.
Далі на зміну приходить епоха товарних грошей – це гроші, що мають власну, внутрішню вартість. Розвиток товарних грошей пов'язаний з розвитком мінової вартості, яка проходить такі етапи: 1) проста або випадкова форма вартості; 2) повна або розгорнута форма вартості (2 мішка картоплі = 3 сокири або 1 кг сала або 0,5 г золота) – більш-менш стійкі пропорції; 3) загальна або еквівалентна форма вартості (2 мішка картоплі = 3 сокири або 1 кг сала або 0,5 г золота) – виділення товару еквівалента (картопля); 4) грошова форма вартості (0,5 г золота = 3 сокири або 1 кг сала або 2 мішка картоплі).
Гроші – це товар, який набув загальної споживної вартості, а тому став загальним еквівалентом вартості. Отже гроші – це золото, а золото – це гроші. Золото почало опановувати обіг в 17 ст. після відкриття Америки. Під кінець 19 ст. золото майже в цілому світі окрім Китаю, Індії та ще деяких країн Сходу монополізувало роль грошового товару.
Спочатку металеві гроші існували у формі злитку. Цей злиток нерідко поділявся на частини зарубками, щоб в разі потреби можна було відокремити певну частину. Звідси походить назва «рубель» (рублений злиток). У формі 6гранних злитків існували перші гривні. Гривні були київські, новгородські, чернігівські і волгзькі, або татарські. З часом на зміну злитковій системі приходить монетна. Слово «монета» походить від імені богині Юнони Монети (наставниці). Її храм знаходився на капітолії в Римі. В російській і малоросійській мові це слово не існувало аж до часів Петра І. в своєму розвитку монета проходить 2 основні етапи:
1) повноцінна монета. Вона вміщує в собі ту кількість дорогоцінного металу, яка відповідала її номінальній вартості. Будь-яка монета має амерс, ремерс і гурт, або ребро. Повноцінна монета нерідко зникла з обігу.
2) розмінна монета. Вона являє собою відмінність номінальної вартості від реальної (вагової) вартості. Випуск таких монет для держави – це прибуткова справа. Прибуток цей називається сеньйорат, який привласнюється скарбницями, які випускали дану монету.
В окремих країнах в обігу нерідко функціонували срібні і золоті монети. Коперник першим помітив, що більш цінні монети зникли з обігу. Томас Грешем (англійський банкір) сформував цей закон. Зміст закону Коперника-Грешема: погані гроші витісняють з обігу хороші.
З розвитком продуктивних сил суспільства поступово на зміну металевим грошам приходять паперові. Першою країною в якій виникає такий перехід є Китай (супердержава). Проте і в Китаї паперові гроші виникають не відразу. Спочатку існують шкіряні гроші (із шкіри білого оленя). Всі білі олені були власністю імператора. І тільки значно пізніше у 7 ст. н. е. в Китаї з'являються паперові гроші.
Паперові гроші – це знаки вартості повноцінних грошей. В 1107 р. в Китаї друкували банкноти за допомогою декількох кліше, застосовуючи при цьому не менше 6 фарб.
Європа довідалася про паперові гроші лише в 13 ст. Звістку про це привіз венеціанський купець Марко Поло. У 1286 р. він відвідав Пекін і побачив це диво-гроші. У 1690 р. гроші з'являються у США. Європа вводить паперові гроші на початку 18 ст. у Франції з введенням паперових грошей прославився реформатор Джон Ло. У 1720 р. він випустив величезну кількість паперових грошей, після чого був змушений тихо покинути Париж. Тому його часто називають «батьком інфляції». В Росії паперові гроші вводить Катерина ІІ в 1769 р. Ці гроші вводились для фінансування війни з Туреччиною. На перших порах паперові гроші вільно обмінювалися на золото. У 1933 р. вільний обмін паперових грошей на золото в межах країни був заборонений і залишився він лише в міжнародній торгівлі. Відбулося цілковите витіснення золота з сфери грошових відносин. Сталася його демонетизація. Воно перетворилося на високолітрітний товар.
Повноцінні гроші виконують 5 основних функцій: 1) Міри вартості. За допомогою грошей порівнюються вартості різних товарів. Вартість товару, яка виражена у грошах є ціною товару. Щоб порівняти ціни різних товарів необхідно їх звести до одного масштабу. Масштаб цін – це вагова кількість дорогоцінного металу, прийнята в країні за грошову одиницю. З масштабом цін пов'язані девальвація і ревальвація грошових одиниць. Девальвація – це офіційне зменшення, а ревальвація – збільшення золотого вмісту певної грошової одиниці.
2) Засобу обігу. Вона вказує на те, що гроші є посередником при реалізації товарів. Т1 – Т2 (бартер) Т1 – Г – Т2 В процесі обігу золоті монети поступово зношуються. Таким чином, сам обіг породжує неповноцінні гроші. Люди це замітили і вирішили замінити золоті гроші паперовими. 3) Платежу. Тут гроші виступають засобом оплати боргового зобов'язання. Це вказує на виникнення кредитних відносин і, відповідно, кредитних грошей. Основними кредитними грошами є вексель (письмове боргове зобов'язання), банкнота (банківський вексель або банківський білет, з'явилася внаслідок розвитку вексельного обіку) та чек (письмове розпорядження власника поточного рахунку в банку про виплату певній особі зазначеної в ньому суми грошей). 4) Засіб утворення скарбів. Гроші можуть покидати обіг, але при цьому зберігати свою вартість. Перетворенню грошей в скарби можуть сприяти: а) виробничі проблеми; б) споживацькі проблеми; в) деякі психічні відхилення окремих людей (Плюшкін).
5) Світових грошей. Спочатку її виконували лише золоті гроші. З другої половини 20 ст. цю функцію виконують національні гроші окремих країн світу (долар США, євро, єна, юань Китаю, фунт-стерлінги Англія). Нині пануюче положення у світовій торгівлі займають США. Їх валюта претендує на роль світових грошей. Проте це ж такі папірці як і українські гривні, але США прагне підвищити свою матеріальну базу під національні гроші. Такою базою нині є нафта. Звідси в 1973 р. виникає «нафтодолар» державні доходи країн-експортерів нафти.
Грошовий обіг (ГО) – це сукупність грошових платежів, які здійснюються в порядку безготівкових і готівкових перерахунків. ГО за будь-яких умов повинен бути регульований. Недостатнє регулювання призводить до платіжної кризи. Регулювання передбачає наявність законів грошового обігу. Загальний вигляд: Кт = Ц/ О, де Ц – сума фактично реалізованих товарів під які потрібні реальні гроші; О – середнє число обертів грошової одиниці.
З урахуванням функції засобу платежу ця формула має вигляд: Кт = (СЦ – К + П - В)/ О = Ц/ О, де СЦ – сума товарних цін; К – товари, продані в кредит; П – платежі, яким настав термін сплати; В – сума взаємопогашуваних платежів.
Із врахуванням безготівкових грошей в основі закону грошового обігу лежить рівняння американського економіста Фішера Ірвіна: М1 * V = P * Q, де М1 – готівка і безготівкові гроші;
V - швидкість обігу грошей; Р – ціни товарів та послуг; Q - обсяг товарі та послуг.
М1 = (P*Q) / V
Підставивши кембріджський коефіцієнт k = 1 / v маємо: М1 = k * P * Q
Перевищення грошової маси над сумою цін реальних платежів означає інфляцію.
Інфляцію вимірюють за такими показниками: 1) рівень інфляції = індексу цін; Індекс цін = (ціна ринкового кошика певного року / ціпи ринкового кошика базового року) * 100%.
Ринковий кошик - фіксований набір товарів і послуг, який приймається за масштаб цін для виміру динаміки цін. Базовий рік - це рік у порівнянні з яким ми хочемо побачити зміну цін.
2) темп інфляції; Темп інфляції = [ (індекс цін певного року - індекс цін базового року) / індекс цін базового року ] * 100% Інфляцію поділяють на: а) "повзучу", коли ціни зростають до 5 % на рік; б) "галопуючу", коли ціни зростають до 100 % на рік; в) гіперінфляцію, коли ціни зростають на 1-2 % щоденно.
В літературі розрізняють два типи інфляції. 1) Інфляція попиту. Зовні виглядає як полювання населення з великими грошима за будь-яким товаром, який стає дефіцитом. 2) Інфляція витрат. Може відбуватись навіть в умовах нестачі готівкових грошей у населення. Причиною такої інфляції є штучне накачування виробничих, комерційних витрат і цін у разі природного, політичного, соціально-економічного лиха або величезних фінансових зловживань і спекуляцій.
З'ясування основних причин (внутрішніх і зовнішніх) інфляції показує найбільш важливі шляхи боротьби з нею. Розрізняють такі три методи стабілізації грошового обігу: нуліфікація, ревалоризація і девальвація. Нуліфікація означає такий різновид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними. Цей метод використовується за наявності супергіперінфляції. Ревалоризація - повернення попередньої купівельної сили грошовим знакам. Для цього з обігу вилучають зайві гроші. Такий метод застосовують за незначної інфляції. Девальвація - зниження обмінного курсу (ціни) грошової одиниці однієї країни до грошової одиниці іншої. За своєю сутністю вона протилежна ревальвації. Дефляція - зменшення грошової маси, вилучення з обігу частини грошових засобів, випущених в період інфляції. Дефляція - процес протилежний інфляції. Вона знаходить своє вираження у "подорожчанні" грошей, зростанні їх купівельної спроможності, підвищенні курсу національної валюти стосовно курсів іноземних валют. Дефляція проводиться здебільшого при підготовці грошової реформи.
20. Перетворення грошей на капітал. Первісне нагромадження капіталу.
Гроші – це результат розвитку товарного виробництва. Вони поступово опановують економіку і все життя. Коли гроші стають всезагальним явищем розвитку суспільства виникає потреба розрізняти: а) гроші як гроші; б) гроші як капітал.
Аналіз грошей як грошей характеризується такою схемою: Т1-Г-Т2. Аналіз грошей як капіталу характ. дещо іншою схемою: Г-Т-. Для того, щоб зрозуміти різницю між цими схемами, порівняємо їх. Для цього спочатку з'ясуємо те, що в них є спільного: одні і ті ж елементи (товар і гроші); одні і ті ж фази (купівлі і продажу); функціонують одні і ті ж об'єкти (покупці і продавці). Відмінне: обернена послідовність фаз; в першому випадку гроші полегшують обмін різноманітних товарів, а в 2 випадку гроші – це мета життя певної частини суспільства; в 1-ому випадку гроші кількісно визначені, а в 2 – кількісно невизначені, їхня величина прямує в безкінечність.
Г-Т- - загальна формула капіталу. Дана схема показує, що капітал – це самозростаюча вартість або вартість, яка приносить додаткову вартість. На перший погляд, загальна формула капіталу начебто суперечить закону вартості так як даний закон передбачає обмін еквівалентів. Згідно з законом вартостей можна записати, що Г=Т, а Т=. З математичної логіки означає, що Г=. З економічної точки зору гроші не повинні дорівнювати , так як = Г+?Г, де Г – початкова кількість грошей. Це і є суперечність загальної формули капіталу.Чому зростає сукупний капітал? Для того, щоб дати відповідь на поставлене питання з урахуванням дії закону вартості, необхідно звернутися до аналізу товару Т, який стоїть між початковим і кінцевим Г. Таким товаром має бути не будь-яке благо, а тільки таке, яке породжує явище додаткової вартості. Цим товаром є специфічний товар – робоча сила (здатність людини до праці).
Первісне нагромадження капіталу – це системний процес нагромадження істотних технологічних, економічних і соціальних змін, які зумовлюють підготовку і розвиток капіталістичних виробничих відносин і крупного машинного виробництва.
К. Маркс під первісним нагромадженням капіталу розумів історичний процес відокремлення виробника від засобів виробництва, зосередження засобів виробництва в руках небагатьох і перетворення їх в капітал. Таким чином, економічною основою первісного нагромадження капіталу явилась диференціація – розорення одних і збагачення інших дрібних товаровиробників міста і села. Історично прискорення розвитку капіталістичних (ринкових) відносин відбулося завдяки «обезземелення» селян. Втративши землю і втративши можливість вести власне господарство, селяни змушені були переселятись у міста і найматись на роботу до підприємців (власників капіталу).
В Англії, яка раніше всіх (в ХVI – XVII ст.) стала на шлях капіталізму розвиток ткацького виробництва вимагав розвиток вівчарства як постачальника шерсті, а останнє зумовило перетворення земель у пасовища для овець.
Скорочення землеробства завдяки розвитку вівчарства в значній мірі обмежило потребу в селянській праці незначною кількістю доглядачів – пастухів. Це й було основною причиною того, що значна маса селян, які позбулись власних земель, змушена була шукати роботу у містах. Таке явище дозволило одному із утопістів Томасу Мору в своїй «Утопії» написати: «Вівці поїдають людей».
На місці значної кількості дрібних землевласників на селі з’являється відносно незначна кількість крупних селянських господарств, очолюваних фермерами – власниками капіталу на селі. Одночасно, розвиток промисловості (ткацького виробництва, зокрема) у містах, сприяв появі власників капіталу і у містах.
Cеляни, що втратили свою землю, фактично стали носіями найманої праці. В Україні процес створення розвинутих ринкових відносин здійснюється також завдяки первісному нагромадженню капіталу. Власники капіталу з’являються в процесі роздержавлення та приватизації підприємств, землі та інших об’єктів виробничого та невиробничого призначення; людьми найманої праці стають, насамперед, ті, хто звільняється з роботи з різних причин.
Одночасно, в носіїв найманої праці перетворюються і випускники навчальних закладів, які одержують т. зв. вільні дипломи.
Звичайно, ці процеси відбуваються небезболісно: серед власників капіталу з’являються так звані «олігархи», які зосередили у своїй власності величезний капітал; тоді як переважна маса людей є бідними, або живуть на грані бідності; люди найманої праці ставши безробітними, довгий час не можуть знайти відповідну роботу, втрачають кваліфікацію, вони і їх сім’ї також змушені жити в економічних злиднях.
Особливою формою первісного нагромадження капіталу в Україні є становлення тіньового капіталу і тіньового капіталістичного підприємництва.
Однак ці крайності в процесі трансформації економіки згладжуються, поступово, хоча й не так швидко, як хотілося б, розвивається підприємництво, (підприємець – власник капіталу, представник середнього класу), налагоджується виробництво на підприємствах, де раніше воно було зупинене, скорочується безробіття. Тобто, процес становлення власників капіталу і власників робочої сили все більше стає цивілізованим.