Коло митців котрі, які привертають увагу дослідників, вже більш-менш визначеному, хоча остаточної ясності ут досі не досягнуто. Оскільки в різних національних літературах розквіт імпресіонізму припадає на різний час, то з цим повязано і білльша чи менша інтенсивність його взаємодіїї з іншими стильовими системами, скажімо, натуралізмом, неоромантизмом, символізмом. Основоположниками нового напрямку у європейській літературі перш за все називають братів Е. та Ж. де Гонкурів, чия зріла творчість 60-их років засвідчила утвердження нової, "артистичної" манери письма. Пізніше вплив імпресіоністичної поетики відчутний у Гі де Мопассана, Ж.-К.Гюісманса, М.Пруста, а в поезії - у Ш.Бодлера, П.Варлена, А.Рембо.
Перші серйозні спроби осмислення імпресіонізму були повязані з досвідом французьких художників-імпресіоністів.
Причому в пору цілковитого неприйняття й осміяння нової школи дати теоретичне обгрунтування намагалися і самі митці, як О.Ренуар, П.Сезанн, і їхні нечисленні соратники, зокрема Е.Золя. Хоча відмова від теоретизування, від проголошення декларацій та концепцій була однією із програмних засад імпресіонізму. На початку ХХ ст. Зявляються і перші узагальнюючі роботи. Це книга німецького дослідника Р.Гаманна "Імпресіонізм в житті і мистецтві" (1907 р.), двотомник В.Вайсбаха "Імпресіонізм. Проблема живописув античний і новий період" (1910-1911).
ПОВТОР,
По-друге, як вважає Наливайко, імпресіонізм – одне з тих історико-типологічних утворень, які особливо схильні до взаємосполучень з іншими художніми системами. Одні фахівці мислять імпресіонізм як об’ктивне, міметичне, реалістичне мистецтво; інші – як суб*єктивно-ідеалістичне. Сама ця суперечність підказує, що імпресіонізм навряд чи “вписується” цілком у жодний із зазначених типів творчості, підштовхують шукати інших шляхів вирішення проблеми. Краще харктеризувати характер імпресіонізму як суб*єктивно-сенсуалістичного мистецтва, а не “підтягати” його або до мімесісу або до суб*єктивно-ідеалістичного типу мистецтва.
Добре знано, що імпресіоністи, заперечуючи позитивізм та матеріалізм, покладалися на власне враження-імпресію від реальності. З точки зору психології, враження – суб’єктивніше за відчуття та чуття.Воно є своєрідною комбінацією відчуттів і емоцій, оформлених певним чином. Оформлює їх розум. Отже враження, не є абсолютно незалежною психічною діяльністю.
З іншого боку,воно – об’єктивніше за судження та поняття, які абстрагуються від враження, складають сферу високо розумового буття. Таким чином, категорію враження не можна віднести остаточно ні до об’єктивної ні до раціональної сфери. Вірніше мислити його як почуттево-суб’єктивну психоданість. Художники-імпресіоністи в своїй естетиці наголошували на Миттєвому враженні від реальності, натомість письменники - Імпресіоністи частіше акцентують роль свідомості, власного бачення дійсності. Так пізній Мопассан твердив “Наївно, зрештою, вірити в реальність узагалі, коли кожен з нас має свою власну реальність у своіх думках і своїх органах…, тому існує стільки істин скільки людей на світі, і кожен з нас просто творить свою ілюзію світу”.
Письменники – реалісти відчували різницю між своїм мистецтвом та імпресіонізмом. Реалізм орієнтується на імітацію об’єктивної реальності, романтизм – на вираження ідеалу, що різко протистоїть дійсності, але й обумовлює космос, імпресіонізм прагне відтворити суб’єктивне враження від довкілля.
Звичайно, мистецтво за своєю природою народжує суб’єктивний образ реальності, створений за законами краси (ідеалу). Тож з цієї точки зору, будь-який “ізм” є об’єктивним образом дійсності. Водночас цей образ втілюється згідно з концепцією Мейлаха, Наливайка в трьох основних, іманентних типах творчості – реалістичному (міметичному), романтичному (ідеальному) і класицистичному. Кожний з цих типів творчості відомий людству з давніх давен і упродовж його історико-культурної еволюції проявлявся у своєрідних історико-художніх напрямках. Так міметичний тип втілювався в пластичному мистецтві давньої Греції, в ренесансному реалізмі та просвітницькому, в критичному реалізмі ХІХ сторіччя… Ідеальний – в християнському живописі, барочному мистецтві, романтизмі ХІХ століття, модернізмі нашого сторіччя. А як же бути з імрпесіонізмом? Очевидно, що він далекий від нормативно-класицистичної естетики, але й в інші типи творчості він не вписується – тому-то фахівці і “підтягають” або до міметичного або до суб’єктивно-ідеального мистецтва.
Найчастіше суб*єктивне мислиться як суб*єктивно-ідеалістичне (традиція Берклі), що по суті скасовує реальне як таке, а отже і повнокровне суб*єктивне, котре існує лише поряд і на противагу об*єктивному, хоча й по-своєму приломлює у собі ідеальний абсолют, не збігаючись з ним цілком. З іншого боку, суб*єктивне нерідко тлумачать як приципово адекватну копію реального, лише “забарвлену” індивідуальною емоцією та відчуттям. Проте “суть справи” саме втому, що суб*єктивне не співпадає з об*єктивним, однак, за діалектикою межі, містить об*єтивне і у собі. Таким чином виходить, що суб*єктивне реалізується лише на противагу об*єктивному, певною мірою відзеркалюючи його у собі, та ідеальному, водночас суб*єктивно переломлюючи його. Інакше кажучи, суб*єктивне органічно синтезує, по-філософськи знімає суперечність б*єктивного і ідеального.
Втім, реальна істина та ідеал природньо тяжіють до цілісності, одночасно, суб*єктивне ж як таке з суперечностей, які зростаючи та поглиблюючись, за невмолимою діалектикою зрештою трансформують та конденсують його або в об*єктивне або в ідеальне. Так суб*єктивне знімаючи у собі суперечність об*єктивного та ідеального, саме необхідно еволюціонує в одне із них. Проте ще з Платонових часів філософи ототожнювали суб*єктивізм з агностицизмом, відмлвляючи їм в устремлінні до істини. Англієць Герксллі 1869 року переконливо розмежував ці філософські напрямки, а самі прихильники суб*єктивізму, починаючи з Секста Емпірика, не раз підкреслювали, що не істину вони відкривають, а спростовують Догму, виявляючи її суперечності, які підштовхують дослідника до нових і нових пошуків. Суб*єктивізм за Гегелем можна знайти в будь-якій більш-менш значній філософії, діалекиці, яку однак суб*єктивізм не завжди завершує, проте він становить й одвічний, іманентний тип людського мислення, відомий в історії філософії як пірронізм та неопірронізм. ср19 Найчастіше цей тип мислення “оживає” на зламі епох, коли одна догма одживає своє, а інша ще не народилася. Звідси його синтезуюча і суперечлива природа і характер.
В естетиці та психології суб*єктивізм найповніше проявляється в душевній, сенсуалістичній царині. Фрейд, Тічінер й багато інших психологів – вважали, що почутя самі по собі існують лише “теоретично”, практично ж ми тому і відчуваємо, що усвідомлюємо наші чуття.ср19 Отже наче лейбніціанська монада, складає насичений образ (відчуття, думка, враження,уявлення, емоції), що певною мірою відзеркалює реальне, хоча й суб*єктивно не співпадає з ним; відбиває духовн, але й індивідуально не тотожнє йому. Сенсуалістичний, суб*єктивний тип творчості у взаємодії з міметичним (об*єктивним) та індивідуальним (ідеалістичним) спричиняє тріадичну діалектику художньої еволюції. Так, мімесиз як вказує вже сам термін, базується на органічній суперечності “точної копії” природи та її “імітації”, зняти яку може лише сенсуалістична естетика, що суб*єктивно вбирає в себе реальне. В свою чергу сенсуалістичне мистецтво озвивається від “враження реальності” до “враження серця ”, що, погливлюючись у своїх суперечностях, трансформується у символ, ідеал, тобто ідеальний тип творчості.Ідеал щоб існувати мусить втілюватися у чуттєво-реальному, конкретному образі, створюючи суперечливість ідеального-реального, подальший розвиток якої знімається суб*єктивізмом, що природньо переростає або в об*єктивне, або в ідеальне. Природа сенсуалістично-суб*єктиврого типу творчрсті обумовлює його закономірне проявлення на зламі епох, колиреалістичний тип мислення поступається через сенсуалістичний, романтичному або навпаки.
ПОВТОР
Візмемо ще один суттєвий аспект ролі _________імрпесіонізму в інтерпретації реальності. Після того як наука так рішуче відірвала об*єкт від суб*єкту і витлумачила його екзистенцію як суто матеріальну, одночасно вимагаючи виняткової компетенції у цій сфері, що ж залишалося мистецтву, коли не відійти до сфери суб*єктивності? Якщо мистецтво більше некомпетентне у пізнанні дійсності як всезагальної обов*язкової об*єктивності, то хіба не може воно присвятити себе чисто суб*єктивному сприйняттю і баченню як таким, хіба неможна їх закони і способи буття послідкувати у контексті некоей живописного мистецтва? По суті, це питання, яке задавали собі художники-імпресіоністи, так би мовити витало в повітрі. С
Звідси, предмет не повинен зображатися таким яким його можна осягнути у собі або в певній ідеї,навпаки він повинен бути зображений без жодних міфічних, релігійних, метафізичних або наукових задніх думок – бо він виявляє себе в саме цей плинний момент, в у цій певній перспективі, в певному аспекті і певному