Село Сопів належить до Коломийського району Івано-Франківської області. Розташоване на заході України. Лежить в басейні ріки Дунай, по обидва боки ріки Співки – правої притоки ріки Пруту, що впадає в Дунай.
Центр міста Коломиї, лежить на схід від села, нижче за течією ріки Прут. Західне передмістя відокремлюється від села згаданою рікою. На лівому березі Пруту знаходиться паперова фабрика, пивзавод, трохи далі від ріки – сир завод, хлібокомбінат міста Коломиї.
З Сопова до обласного центру – 67 км, а по прямій (за картою) на північний захід – 45 км.
До столиці України (за картою) 450 км, а по шосе – 640 км.
Через село проходить траса, яка сполучає обласний центр із смт. Печеніжин.
ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА
В історичних джерелах Сопів згадується ще 1389 року (Збірник документів мало польських (західноукраїнських, Вроцлав, 1965-176, частина 6, сторінка 73).
Після цієї дати Сопів згадується ще 1473 року в “Актах міських і сільських з часів Речі Посполитої “Польської” з архіву т.зв. Бернардинського у Львові”. Львів, 1868-1935, т.12, стор. 352 – (польською мовою). В актах за 17443 рік записано, що село Сопів належало тоді галицькому каштеляну Іоану Колі з Делетва... правдоподібно за походженням з дрібного княжого або боярського роду, якого визнали польські власті. Ця згадки наводить в своїй праці відомий польський історик і юрист Пшемисл Домковський.
Цікаву історію. Сопово подає шановний Томенко Олекса, нині покійний, який вів свої записи протягом багатьох років. Як сільський історик, він мав дивний сон, котрий спонукав випитати старих людей, коли повстало село Сопів і його назва, і все те зафіксувати на папері. У цьому сні він зустрічав своїх предків – односельців. Посхулаймо... “Я мав сон. Уздрів великий огонь. Я побіг до вогню. Хати горіли. Люди бігали і виносили що могли. Вони гасять млин і кричать гасити, аби домолоти корець жита, бо не буде що їсти. Потім усі мешканці зібралися на “Поликах”, нижче Щербанюка Миколи. І тут на “Поликах” є їх багато. Є між ними уряд, який назначує кожному зокрема, де має ся будувати. Всім призначено місце тут, де ми тепер жиємо. Я в сні приступаю до їх солтиса (бо так його називали): “Призначіть мені місце на будову”. Він показує мені рукою аж у Коломиї, коло гімназії: “Бо ти ще молодий, мусиш ся учити і написати про нас...”.
У цьому ж сні Олекса Томенко довідується про походження назви “Сопів”, про своїх предків. Йому сказали, де можна знайти підтвердження. Він звертається до пароха села Михайло Романовського. В метриках Олекса Томенко знаходить імена названих йому предків. Так він повірив у сон і виконав волю свої прародичів. Живучи в селі, зайнявся просвітницькою працею, вів записи. “Була списана історія тего всего, що ся дяало в Сопові, але під час другої світової війни мене арештовано, а те – знищено”, - читаємо запис від 2 квітня 1958 року. Як пише Олекса Томенко, “може, з 1000 років тому наше село було на південному заході від теперішнього. Називалося воно в той час Тетерів. Невідомо з яких причин воно згоріло. Ту місцевість називають тепер “Погільці”. Пізніше, може 600 років тому, жили на “Березівках” і “Стриївках”. Село називалося Бакша. Там було до 80 хат. Це село теж згоріло. І на Гришківці, на Погорільцях і коло Ямини, на Березівках і Стриївках, на Липах і коло Тикини дотепер знаходять спалені каміння, черепки. Аж після цього запосіли сучасну територію села”.
Є кілька версій щодо походження назви “Сопів”. За Дмитерком Йосипом, назва села походить від назви річки, що протікає центром села. Вівчарі пасли худобу, грали на сопілки. Річка те вигравала, як сопілка. Тому і назвали Сопілка, а від неї село Сопів.
СВІТОВІ ВІЙНИ
Коли почалася перша світова війна, то Сопів належав Автро-Угоршині. Як пише Томенко Олекса, 1 липня з Коломиї прийшов посланець до сільського уряду і дав наказ про загальну мобілізацію. Всі військові люди повинні були до 24 години відійти на війну. Смертна кара чекала того, хто б відмовився. І зразу ж село почали дзвонити і трубіти на сполох. А 2 липня збиралися люди. Не було жодної родини, з котрої не виправили б на війну сина, чи брата, чи чоловіка. Два дні в селі було чути плачі, зойки. Кожен передбачав, що то його, може, останнє прощання. Ще кілька днів мобілізовані перебували в Коломиї, а через тиждень від’їхали на фронт. На жінок і малих дітей спав подвійний тягар праці. Однак через тиждень після розлуки всі взялися до роботи, допомагали одні одним і так впоралися з роботою. У місяць війни з Коломиї уряди почали втіками на Угорщину і Австрію. А жителі села, дивлячись на урядовців, і собі почали втікати із села в ліси, у поле. Так тривало 3 тижні. А коли почали падати дощі, люди в полі намокли і почали вертатися до хатів. Але страх не покидав людей. Кожен копав собі яму коло хати, ховав там свої речі і пересиджував у ній, бо говорили, що прийдуть москалі - людей ви ріжуть, а хати спалять. Австрійські війська відступили в гори. Прийшли москалі. Люди бачили, що їх не зачіпають, вгамувалися.
Восени 1914 року австрійські війська відсунули москалів, у Вербіжі 2 дні тривав бій. Знову австрійські вояки відступили в гори, але в лютому 1915 року вони наступили на Коломию і посунули москалів за Дністер. По приході австрійських військ всі цивільні з Сопова були змушені копати шанці (рови) навколо Коломиї. А й15 березня почалася друга мобілізація. Всіх чоловіків від 18 до 42 років взяли на фронт. Пішло їх з села до 120 чоловік.
У 1918 році Галичина проголосила ЗУНР (Західно-Українська народна республіка). Але польські окупанти не визнали державу почали війну, котра тривала 2 роки. Багато попівських було в УГА. На пам’ятнику в центрі села 90 прізвищ колишніх січових стрільців, які боролися за волю України:
Василь Бойчук, Юрій Бойчук, Петро Вандич, Микола Дмитренко, Дмитро Катеринчук, Микола Катеринчук, Дмитро Бабій, Гнат Бойчук, Кирило Бойчук, Михайло Бойчук, Іван Бойчук, Іван Бойчук, Федір Бойчук, Юрій Бойчук, Юрій Болейчук, Василь Василик, Микола Василик, Ілля Ворон юк, Йосип Данищук, Василь Дмитренко, Іван Левицький, Іван Стефурак, Терлецький, Федір Федюк, Пилип Федюк, Михайло Юхненко, Матвій Дмитренко, Олекса Дмитренко, Стефан Дмитренко, Іван Довганюк, Стефан Дорундяк, Гаврило Дрібнюк, Іван Дрібнюк, Олекса Дябелко, Михайло Знайда, Микола Катеринчук, Іван Катеринчук, Ілля Катеринчук, Йосип Катеринчук, Петро Катеринчук, Петро Катеринчук, Іван Кушнір, Іван Кушнір, Василь Кушнір, Василь Кушнір, Томко Книщук, Йосип Косілович, Михайло Крамар, Іван Крамар, Михайло Копильців, Яким Клюсак, Ілля Костюк, Микола Олексій, Василь Остап’юк, Дмитро Паландюк, Матвій Пукан, Матвій Пукан, Федір Довганюк, Микола Дробовіцький, Микола Дмитренко, Федір Кушнір, Микола Климович, Василь Левицький, Дмитро Ільків, Яків Свірнюк, Прокіп Свірнюк, Ілля Тихоню, Онуфрій Тихоню, Іван Томенко, Петро Туліка, Василь Федюк, Юрій Федюк, Ілля Федюк, Дмитро Філіп, Іван Філіп, Павло Щербинюк, Брій Ціеюк, Іван Свірнюк, Василь Томенко, Петро Тихонюк, Василь Тихоню, Онуфрій Федюк, Федір Федю, Яків Філіп.
Двадцять четвертого березня 1925 року 120 сопівчан, котрі вернулися з війни, відзначали 10-у річницю мобілізації АН І Світову війну блоагдарственним (подяку вальним) Богослужінням і панахидою за учасників війни, які загинули. У Томенка Олекси організували східку. Місцевий хор взяв участь у святі, купили на пам’ятку образ, дякували Богу за життя. А підсумок тої війни для Сопова такий: всіх було на війні 390 чоловік з 400 хат. З війни вернулося 295 чоловік, 17 із них не дочекалося 10-річниці, бо померли від різних хвороб.
Потім поставили хрест, де записали всіх щасливих поверненців з війни. Щороку в селі відзначали кінець війни. Першого листопада 1938 року відзначили 20-річчя ЗУНР. Ось як описує цю подію Олекса Томенко: “У 20-літню річницю розпаду Австрійської держави зійшлися до церкви 100 чоловік і 30 жінок. Отець Грабовецький відправив службу Божу багодарственну. По службі – велик апанахида за померлих товаришів, бувших жовнярів, котрих у боях загинула ціла сотня, а межи часом ще 75 осіб. По відправі всі пішли до читальні, де зробили складку і спільну забаву. На забаві пригравала мандилінова оркестра, складаючи ся з 8 мандилін. Священик о. Грабовецький враз з женою взяв участь у читальні. Бавилися всі разом до пізньої ночі. Всі з задоволенням пізно вечером, бадьорі на дусі, розійшлися домів з тим, щоб по можливості робити спомини щороку. Порядку сторожило два постерункові. На пам’ятку зроблено знимку з цього свята. В 20-ліття дожило 235 людей, з чого активних було лиш 150, решта – байдужі”.
Наближався трагічний 1939-й рік. Таємний пакт Молотова-Ріббентропа вирішив долю народів, що жили у мирі, а тепер стали на порозі війни. Західна Україна перебувала під другою польською окупацією. Тепер її поділили між двома агресорами – Німеччиною і СРСР. І вже у вересні 1939 року Червона Армія вступила на територію Західної України. Уряд Польщі в паніці тікав за кордон, здебільшого у Румунію, а звідти у Західну Європу.
Жителі Сопова були свідками втечі декількох членів уряду. Двомоторний літак через зіпсуття одного з моторів мусив зробити посадку у місцевості “Гора” у нашому селі. Через кілька хвилин після вимушеної посадки до літака під’їхав автомобіль і забрав пасажирів літака, від’їхавши у напрямку Яблунева. Літак завели і сховали на Зрубі на лану Клецкого, звідки його через кілька днів забрали уже представники радянського влади, яку встановили в Сопові. Літак спровадили на поле біля садиби, де проживає Катеринчук Василь, у тій же місцевості “Гора”. Відтак привезли майстрів, які почали лагодити літак. Ремонт тривав до січня 1940 року, а тоді літак здійнявся у повітря, покружляв над селом і полетів на схід.
Повернемося знову до записів Олекси Томенка: “Друга світова війна зачалася у вересні 1939 року. Гітлер із німцями напав на Польщу. Польща змобілізувала всіх військових людей, котрі пішли її боронити. Однак війна була коротка тривала 17 днів. Польща зістала розбита, забрана німцями. А Галичину німці віддали більшовикам, І ми зістали прилучені до радянської України. Про це сопів чани склали пісню:
“У неділю вранці в десятій годині
Розпалася Польща на дві половини.
Одну половину – взяли славні німці,
Другу половину – червоноармійці.
Ой ти Регли Шмігле, як торбі здається –
Ти втік за границю, увесь світ сміється”.
При радянській Україні перебували не цілих два роки, бо Гітлер напав на Радянський Союз і ми зістали під німцями, через 3 роки, до весни 1944 року, як червона армія робила німців і ми опинилися при радянській Україні. В польок-німецькій війні з Сопова загинуло 5 чоловік і кілька десятків попали до неволі. Під час війни солтисом у селі був Катеринчук Михайло, десятників заставляли забирати газдів з підводами на будівництво аеродрому. Кожен газда мав дати зерна, молока, тютюну, м’яса. За це людям платили німецькими марками. В селі була дисципліна. В той час почали арештовувати людей: єврейську родину – Мельника, Бакая Михайла, Микитка Петра, Котурлаша Миколу.
На другу світову війну пішло з Сопова 520 людей, котрих брали від 1939 року до 1945 року. Не було хати, родини, щоб хтось не пішов. І так: на фронті загинуло 130 людей, з причин війни – 79, разом – 290 осіб. Люди гинули різно. Одні в боях, інші від ран, одних мадяри в селі вистріляли, інших тифом заразили таки наші, одних мордували різним способом, стріляні, вішані, живцем ховані. Нема в селі родини, щоб не мала когось страченого в цій другій світовій війні. Під час війни в селі був фронт, спалено кілька хат, а під час бою – 10 хат, вистріляно кільканадцять жителів. Багато є похованих в нашому селі червоноармійців.
Як підрахував тодішній голова Бойчук Василь, їх поховано 265 чоловік. А також багато було жертв сталінської комуністично-московської репресії. Під час розкопок Дем’янового лазу знайдено останки заарештованих 1939-1941 року попівських людей, які були в “Просвіті”, ОУН – Бойчук Іван і Василя, Довганюка Степана, Дорундяка Михайла, Філіпа Василя. Тепер важко встановити істину, але попівські старожили називають вояків УПА, які були німецьких і світських окупантів і хотіли волі рідній Україні. Це – Томенко Василь, Дорошович Василь з сином Василем, Томенко Іван, Довганюк Дмитро, Курнір Йосип, Паландюк Йосип, Клюсак Петро, Федюк Василь, Федюк Йосип. Є відомості про те, що зв’язковий ОУН була вчителька Попівської школи Ганна Станкевич. Село забезпечувало українських повстанців і підпільників продовольством. У цьому брали участь переважно жінки. Кушнір Параска, яка везла хліб нашим борцям за волю, була застрелена червоними окупантами, у Федюк Марії московські зайди спалили хату. Іні, живі учасники тих подій, не хочуть розповідати про ті героїчні і тривожні події і це свідчить, як глибоко в декого в душі сидить страх, насаджений соціалістичною системою.
У садибі Кушніра, а достеменніше в стодолі, бус хрон, в якому занили 20 січня 1952 року три підпільники ОУН: “Тур” – Шовковий Микола, “Мишка” – Явдошняк Іван, “Пімста” _ Костюк Василь. У 1992 році на цьому місці урочисто відкрито пам’ятник.
ГРОМАДСЬКЕ Й КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНЄ ЖИТТЯ
У 1875 році в Сопові заснували читальню. Про це згадує Олекса Томенко: “Читальня, не моючи власної хати, кульгала. А вся молодь сходилася по корчмах, котрих в той час аж 5 було в селі. А корчмарі – жиди, відраджували молодим хлопцям ходити до читальні. А щодо дівчат, то не було мови, щоби котрась пішла до читальні. Її все село би висміяло і жодна не мала відваги там вступати.
Аж по першій світовій війні зачала вся молодіж ходити в кельню разом. Але верну щодо власної хати. Основателі “Просвітим” неграмотні наймали у господарів кімнат, але зійдуться в неділю або свято, накурять цілу хату і господарі відмовили схід. У просилися у громадського уряду, але там не йшло: бувші урядники зачали в неділю і свята урядувати навмисно. Бо то були люди неграмотні, а ще жиди-орендарі давали такому війтові могорич і він урядував (скликав збори) у неділю. А не маючи де зібратися, молодіж йшла до корчми. А там уже при горівці було ріжно. Тому тодішній виділ “Просвіти” зачав думати-радитися про хату. Але на це треба грошей. Отож отець Харжевський з дяком Михайлом Сметанюком зорганізував церковний хор. Хор ходив колядувати по тодішній панах і гроші складав на хату.
У 1891 році купили стару школу і побудували на зарінку читальню – тут, де тепер склеп. Читальню будували власними силами, а господарі помогли дубиною. Кожний господар старався дати і привезти дуба. Навезли були так, що виділ не зміг змістити у будову, а попродав і на отримані гроші купили споживчих товарів у Коломиї і утворили крамницю, котра жиє донині, лиш в іншій формі. В своїй хаті пішло нове життя. Молоді хлопці зачали ходити до читальні, а корчми зачали пустіти. А ще молодь зачала бойкотувати корчми. До корчми в неділю або свято ніхто не заходив, бо всі, хто лише уздрів кого, що заходив до корчми, кричали: “Ганьба!”. Для цілого села в читальні вже ставало затісно, бо половину будинку займала крамниця. А молодь зачала творити гуртки – хоровий, аматорський, господарський, січовий. Місця вже не ставало. Отже, треба обширної селі і зачали збирати гроші на нову хату. З колядів і преставлень у році 1908 купили стару резиденцію і за одну ніч перевезли на зарінок. Всю роботу робила молодіж і молоді господарі. Однак старшому поколінню не сподобалося і увесь матеріал перевезений відібрали у виділу читальні і побудували дім для канцелярії уряду громадського. Молодь зосталася ошукана без хатию Однак виділ збирав дальше жертви. В 1912 році купив корчму на селі у отця Войнаровського за 500 крон австрійських. Зачали готувати матеріали. Дубину подарували люди Сопова, ялину купували в Княж дворі. Всю роботу зроблено, як мож було. Майстри плачені, а решта помагали, як могли. Тол дійній касир читальні Олексій Іван був щодня при будові від початку до кінця. В році 1913 звезено матеріали, а у 1914 побудовано читальню на 21 метр довгу, а 10 метрів широку... Укрита дахів кою, що було дуже тяжко дістати. Але через робітників фабричних (Федора Свищика), і то лише одну Фіру денно, з Ділятина привезено листівок і обісковано. Привезено глини, соломи до мащення. Але раптом 1.08.1914 року вибухає війна і вся робота заставлена, бо всі пішли на війну. Під час будови був виділ: Томенко Микита – голова, Вороняк Яків – заступник, Олексій Іван – касир, Томенко Дмитро – писар. Комітет будови: Ворон юк Яків, Паландюк Іван, Довганюк Іван. Я, будуви в заступниках виділу, був товчком всієї роботи. Де лише заходила потреба, знаходив послушних людей і кажу, що слухали і все робили. З фірманів найбільше їздив і слухав Андрій Філіп, а з робітників Йосип Ганишевський. Але признаю, що не було одної родини, щоби ся відтягнула від якого датка або роботи при будівлі нашого дому. Під час війни будинок зістав знищений, листівки обірвані, стіни порозбивані, матеріали і дошки розбирані. Дім схилився назад, так, о треба було все направити. Вернувши з такої довгої і великої світової війни, люди були знищені на здоров’ю, 100 людей загинуло. А вернувши зійшлися і по довгій нараді рішили, що конче треба будинок направити і докінчити. Вибрали виділ села, однак громадяни села відказали допомогти. Виділ сам робив, але заледве направив будинок і більше не в силі. Другого року ніхто не хотів бути у виділі. Але з тяжкою енергією скликалося всіх і зроблено. Куповано по вікнові, по дошці, завдано членам читальні роботи клинців до мащення. Обклинцьовано, привезено соломи, глини і самі члени розложили між собою мастити по стіні. Навіть священик для прикладу взяв одну стіну мастити, що і виконав. За прикладом отця Романовського застала читальня обмащена і скінчена у 1925 році. По війні і дівчата стали заходити до читальні. Василь Дебелко оргназував театральний гурток, котрий давав вистави, а увесь дохід ішов до читальні. З цього зроблено підлогу і суфіти. Отже скінчили будову. В 1925 році посвятили новий будинок у 40 років заснування “Просвіти” в Сопові. Дожили до посвячення ще 5 тих основалелей, що виділи добрі плоди своєї роботи”.
У 1935-1936 роках в селі діяли і інші товариства – “Сільський господар” і “Хліборобський вишкіл молоді”, мали практичне спрямування і вчили вести сільське господарство.
Головував Томенко Михайло, навчав агроном з Коломиї Члени товариства ставили досліди над різними сільськогосподарськими культурами. Особливих успіхів досягли у вирощування кормових буряків.
“Жіноча громада”, 2Союз українок” навчали дівчат і жінок вести хатню роботу, гідно поводитися. Досі пам’ятають фестени 1939 року в Сопові. щедрі на ігри, танці, вистави. Це були кращі зразки культурного проведення вільного часу. Керувала цим товариством Софія Свірнюк.
Головною метою товариства “Каменяр” була робота серед молоді, розвиток спорту і освіти. В пам’яті попівських людей залишиться Михайло Томенчук, який був бібліотекарем, Василь Ільків і Василь Супник, які ставили вистави. Пам’ятають музик: Матія Федчука й Івана Тихонюка – скрипалів, Михайла Дорундяка і Василя Кушніра - цимбалістів, а на бубні грав Гавриш Михайло, Останніми троїстими музиками в селі були Михайло Яськів (скрипка), Микола Дорундяк (цимбали), Петро Супник (бубен).
У селі традиційно люблять хорове мистецтво. Свого часу керівниками хору були Олексій Василь, Петро Мельничук, Василь Томенко. Деякий час попівські співаки склали основу народного хору “Гомін Карпат”. Тепер знову виступає попівський хор, який дістав звання народного під орудою Любомира Грабця. Як і колись, діє аматорський гурток, яким керує Євдокія Батринюк. Дбають сучасні мешканці села про відродженням національної самосвідомості. Тому там, де 100 років тому наші предки будували читальню, ставили хрести на згадку, їхні нащадки поставили пам’ятник Тарасовы Шевченку – нашому українському валетові Духа. Зеленої неділі 1990 року мармурове погруддя посвячене й урочисто відкрите. В центрі села постав меморіальний комплекс, куди ще входить пам’ятник воякам УПА, символічна могила січовим стрільцям. Туди записані імена наших дідів і прадідів, які віддали життя за волю України.
За панщини в Сопові школи не було. І лише піп з дяком уміли писати і читати. Писали старослов’янською. Дяк ходив хатами, учив читати і писати. Але не всі були спроможні платити за науку. Аж за Австрії Сопів і Кийданч разом побудували школу на городі Терезових. У цій школі навчав один учитель усіх дітей з двох сіл двічі на день.
У 1894 році в Сопові згадується парохіальна школа, де 20 дітей навчав Володимир Стрілецький. В 1887 році засновується державна школа, в якій навчалося вже 176 дітей, у 1912 в Сопові утворюється чотирикласна українська школа, в якій навчали Юзеф Пушкар, Іванна Вітвицька, Ольга Герасимовічовна, Микола Гринів, Ольга Вітвицька. Пізніше директором школи стає Теодор Бундзяк, за ним – Пушкар Йосип, а далі Микола Гринів, який керував школою до 1951 року. Про нього дещо докладніше, бо залишив про себе найкращі спомини.
Микола Гринів прийшо вна роботу в Попівську школу в 1913 році, а після війни продовжував в ній працювати до 1949 року. Пін Гринів побілив Сопів як своє рідне село. Умів знайти спільну мову з учнями і жителями села. Діти і батьки поважали свого вчителя, він навчав їх садівництва. На шкільнім городі сіяли, доглядали саджанці, вчилися щепити дерева, а закінчивши школу, одержували на пам’ятку молоді деревця, щоб коло кожної хати красувався сад. До жодних партій не належав, але слідкував за тим, щоб оберегти дітей від полонізації. В неділю чи свята любив виходити на містом біля школи, куди приходили газди і обговорювали різні господарські справи.
Узимку сходилися до директора, щоб поговорити, порадитися. Холодної пори, якщо сторож не допалив і в класах було прохолодно, директор школи сам приносив дрова і підкладав у піч.
До учнів ставився лагідно, але був вимогливий, вимагав послуху і знань.
Умів гуртувати людей і завжди знаходив з ними спільну мову. Коли померла сестра його дружини, взяв до себе двоє маленьких дітей, виховав їх, вивчив і забезпечив на майбутнє.
Село згадує директора Гриніва, як доброго батька, що умів вказати правильну стежку, яку треба вибрати в житті.
Тепер у школі навчається 250 учнів, працює 24 вчителів. Із школою пов’язаний розвиток спорту в селі. Це те, чим відрізняється сучасний Сопів від усіх навколишніх сіл. Колектив фізкультури – постійний призер районних спартакіад, учасник фінальних обласних змагань культурно-спортивних комплексів. В селі працювали секції кульової стрільби, легкої атлетики, футболу, ручного м’яча, волейболу і баскетболу. Петро Грабець підготував 50 першорозрядників з різних видів спорту.
Відомими в області стали Лев Тодорів – перший чемпіон області з кульової стрільби. В 1958 році його успіх повторив Борис Бакай - майстре спорту СРСР. Майстрами спорту стали Мирослав Паландюк, Роман Грабець, Ігор Ксенні, Василь Дебелко, який був 1985-86 роках чемпіоном СРСР. З інших видів чемпіонами району і призерами обласних змагань в різні роки були: з настільного тенісу Василь Свірнюк, Микола Довганюк, Іван Довганюк, Оксана Мельничук, Оксана Шевчук з лижних гонок, з біатлону Микола Філіп, Богдан Мельничук, Мирослав Паландюк, Дмитро Дмитренко, Петро Грабець, в легкій атлетиці проявили себе Віктор Панисько, Микола Тихоню, Василь Воло щук, у важкій атлетиці – майстер спорту СРСР Василь Котюк, з шахів – сім’я першорозрядників Бакаїв, з авіа моделювання – Яромир Стефак, з гирьового спорту – Леонід Паландюк. З ініціативи П.П.Грабця в селі обладнано стадіон, збудовано стрілецький тир.
Сільська рада народних депутатів в Сопові затверджена органами управління в березні 1945 року. Голови в секретарі сільради часто змінювали: 1945 рік – голова Андрій Тихонюк, секретар Дмитро Пнівчук, 1947 рік – голова Дмитро Пнівчук, секретар Василь Паландюк, 1949 рік – голова Дмитро Юнак, секретар Василь Паландюк, 1050 рік – голова Дмитро Воронюк, секретар Меланія Олексій, 1952 рік – голова Дмитро Воронюк, секретар Дмитро Котурлаш, 1952 рік – голов аІван Тихонюк, секретар Марія Негрич, 1954 рік – голова Федір Онофрійчук, секретар Марія Негрич, 1955 рік – голова Петро Ганишевський, секретар Марія Негрич, 1956 рік – голова Іван Миронюк, секретар Марія Негрич, 1957 рік – голова Іван Тихонюк, секретар Марія Негрич.
П’ятнадцятого червня 1959 року рішенням облвиконкому Попівська сільська Рада була об’єднана з Нижньовербізькою, з центром у селі Нижній Вербіж. Головою обрали депутата з Нижнього Вербіжа Григорія Онофрійчука, а секретарем – нашу односельчанку Марію Негрич.
Попівська сільська Рада народних депутатів відновлена в жовтні 1990. На цей раз депутати вперше самі вибирали голову виконкому. Ним став Мирослав Пилипів. Він в першу чергу відстоював інтереси села. Провів велику роботу щодо розподілу землі, продовжив роботи щодо газифікації села, розпочав добудову школи, повів боротьбу за чистоту села.
Підтримка різних ідей і пропозицій селян по покращенню громадсько-політичного життя теж лягає на плечі голови. За час роботи відновленої сільради голова проявив зацікавленість у вирішенні різних проблем. Отже, у своєму виборі депутати не помилися.
ГОСОПДАРСВО
у Сопові люди здавна займалися скотарством, землеробством, солеварінням і ремеслами. Працьовиті і дбалі люди досягали завжди значного успіху. ДО приходу радянської влади господарство мало свою вартість. Люди поважали чесну працю на землі. З запровадженням соціалістичної системи приватні селянські госопдасртва знищені. Томенко Олекса, наприклад, залишив свідчення, як його пограбувала комуністична влада. Отож в нього забрали коней, корів, 6 возів, плуги, плужки, марки, борони стодолу (162 м2), 22 морги поля і лісу. Цей же газда здав на державні позички 5.5 тис. рублів за куркульство, а також щороку до 1948 р. здавав 8000 рублів.
Крім Томенка Олекси, були в пошані газди: Микола Федю, Василь Федюк, Василь Паландюк, Василь Бойчук, Микола Дмитренко, які мали приблизно по 50 моргів поля, але 1944 року їх розкуркулили.
Відомими були такі ремісники: бондар Микола Курдибан, ткачі Дмитро Пилипів, Дмитро Дмитренко, Василь Дмитренко, шевці Яків Кушнір, Василь Томенко, стельмахи – сім’я Косілевичів, гончар – Кароль Панковський, байбараки шили Петро Кушнір, Микола Паращук, а постоли – Василь Кушнір.
До 1783 року на Бані була солеварня, звідки попівські люди возили сіль на східну Україні. За даними актів з 1646 над потоком Печеніжина стверджували возному з галицького роду, коли він об’їздив місцевості бань. Водний записав в акти на основі свідчень громади: “Говорять всі, що над тим більшівським потом була баня ще за небіжчика його милостивого пана Степана Потоцького, воєводи росолу опустошилась”. Вислів водного, що існувала баня, ще за часів небіжчика свідчить про її давність. Про це оповідав своїм внукам Михайло Жигалюк. Крім того, в Сопові був горілчаний завод, водяний млин Шлюзира, тартак Барона, кооператив “Господарськогандльовий”, ковальська майстерня, де працювали Кох, Косілевич, Кремар, Струсевич, Чайковський та інші. Через село упродовж 1880-х – 1969 років проходила залізниця Коломия – Слобода Ругнурвська, де також були зайняті наші селяни. Для перевезення ропи до перегінного заводу в Печеніжині і вивозу готової нафти треба було спорудити залізницю зі сполученням Коломия, Сопів, Печеніжин, Рунгури і Слобода Рунгурська. В побудові цієї залізниці брали участь робітники як із Сопова, так із Печеніжина. Залізничні станції відкрили в Сопові, Кийданчі, Печеніжині, Рунгурах і Слободі Рунгурській. Перший поїзд, як довідуємося із запису дирекції державної колії в Станіслав, пішов 1887 року.
Тепер у селі займаються ткацтвом, килимарством, пасічництвом, кушнірством, бондарством, лозоплетінням, в’язанням, кравецтвом, шиють взуття, виготовляють меблі. Є багато будівельників, шоферів, зварювальників і людей інших фахів. Водночас тут уміють і люблять доглядати землю і худобу, якої в селі 350 штук, а також є 20 коней, багато кіз, свиней, домашньої птиці. Зростає добробут селян.
Перший колгосп заснований 1940 року з приходом перших совітів, а потім відновлений наприкінці 1947 року. Першим головою був Ілько Пилипів, а другим – Іван Тихонюк. До 1953 року колгосп носи ім’я Сталіна, до 1959 року – “Правда” і т.д., а з 1973 року – ім.. О.Довбуша. Тепер в селі організована селянська спілка.
ДОБА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Двадцятого березня 1989 року під час концерту, присвяченого Тарасові Шевченкові, з ініціативи Петра Петровича Грабця утворено комітет для організації в Сопові осередку Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Двадцять третього квітня на першому засіданні оргкомітету розподілено обов’язки і визначено делегатів на установчу міськрайонну конференцію ТУМ-у, делегатами якої стали Петро Грабець – голова, Ярослав Бакай – заступник, член осередку – Тарас Тодорів. В товариство ввійшло 36 осіб. Одинадцятого грудня 1989 року правління Коломийського ТУМ-у імені Тараса Шевченка видало свідоцтво про те, що ТУМ с. Сопів є осередком Коломийського міськрайонного товариства. Головними завданнями члени осередку вважали боротьбу за незалежність України, відродження народних традицій та релігійних обрядів, підготовку до виборів у місцеві органи влади, будівництво меморіального комплексу в центрі села. Чотирнадцятого січня 1990 року з ініціативи членів осередку ТУМ-у проведено театралізоване дійство “Свята вечеря”, в якому брав участь церковний хор із священиком о. Михайлом Сенеджуком. Тут вперше винесено на сцен жовто-балкитни1 прапор. У лютому 1990 року під час зустрічі з кандидатами в депутати члени ТУМ-у Тарас Тодорів (організатор), Микола Свірнюк, Іван Клюсак, Дмитро Пилипів, Ігор Лещу, Дмитро Книщук внесли до клубу шість синьо-жовтих прапорів під звуки Запорозького маршу. Шістнадцятого березня 1990 року на загальних зборах осередку ТУМ-у було прийнято рішення біля Попівського будинку культури національний синьо-жовтий прапор. Під звуки стрілецького гімну “Ой, у лузі червона калина” стяг підняв учень Попівської школи Павло Томенко. Дев’ятого травня 1990 року в осередку обговорювали заяву ЦК КПРС, Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів про морально-політичну ситуацію в нашій області. Тоді обрали оргкомітет для підготовки відкриття меморіального комплексу, розподілити обов’язки. Площу для пам’ятників готували Іван Довганюк, Василь Дмитренко, та інші. Замовили пам’ятник Тарасові Шевченкові і хрест для символічної могили січовим стрільцям у скульптура Василя Шеваги з Тлумача. Виготовили пам’ятні вимпели і запрошення з програмою. свята. Кошти для цього зібрала громада села.
У Зелену Неділю 1990 року меморіальний комплекс освятили і урочисто відкрили. Це стало великою подією, на якій були присутні жителі багатьох сіл району. На відкритті виступили Тарас Тодорів, Михайло Мацнула, Лілія Ріпецька, Юрій Тимошенко, Дмитро Гриньків, Марія Томенко. До святкової програми були залучені хорові колективи Сопова, Печеніжина, Воскерсінців і міськрайонного Товариства української мови імені Тараса Шевченка.
