Легенда про Микуличин
Гуляв боярин Микула із своїм військом по горах. Але одного разу забарився Микула. Обступило його військо вороже на високій горі, з усіх боків обступило. Нема де дітися. Та військо Микулене та й сам Микула не мали страху. Заспівали вони тоді патріотичні свої пісні. Їх спів, неначе грум великий, покотився по всіх горах – над Говерлою, над Прутцем, на Прутом. По всіх плаях карпатських. Перестрашилося вороже військо того співу, а їх старший наказав схопити Микулу.
І забряжчали мечі, затріщали кульчиги, і полилася свіжа крівця ворогів. Б’ється, б’ється Микуал, руба ворогів у пень, а кінець краю не видно: багато було воріженьків, та не перестрашився Миколу, вибіг він на гору, що над річкою, став над нею і сміється з ворогів, а та аж зубами скрегочуть. Кинулись на гору до нього, а він усіх їх перебив.
І цю гору стали називати Микулинкою, а село – Микуличин.
Археологічне минуле
В 1960-1980-х роках у долину верхньому Пруту, куди входить і територія Микуличина з присілками, виявлено понад 50 археологічних пам’яток, що дозволяють відтворити історію цієї території за останні 40 тис. років. Найстаріші сліди життя відносяться до 40 тисяч років, коли тут проживали нечисленні представники неандертальської людини, що характеризувалась низьким ростом, зігнутими в ліктях руками та в колінах ногами, відсутністю підборідка, великими надбрівними дугами під похилим до заду чолом.
З кінця палеоліту – початку мезоліту походять чисельні знахідки з урочищ Кливка і Чопа, Царина, Поляна, Жбир. Знахідки представлені довгими призматичними ядрищами, скребками, різцями, наконечниками стріл у вигляді вербових листків.
Населення палеолітичних та мезолітичних часів займалось, насамперед, ловецтвом, харчувалось м’ясом диких звірів, одягалось в шкіри. Жило невеличкими родовими колективами в шабашах дерев’яної конструкції, вкритих шкірами мамонтів. Наступні сліди життя людини у долині верхнього Пруту зафіксовані з часів Київської Русі.
Антифеодальна боротьба
З ХVІІ століття є перші дані про кількість населення Микуичина та всіх його великих присілків. Тоді тут було 86 будинків, у яких проживало 473 особи. У Микуличині та Ямній нараховувалось 3,5 ланів та 60 голів великої рогатої худоби.
Щотижня для магнатів Белзецьких відробляли 1-2 дні пішої чи тягової панщини, часто працювали при обслузі дворів, будівництві замкових укріплень, приймали участь у сімейних війнах феодалів. Антифеодальний рух розпочався стихійно, незалежно від загальнополітичних обставин, в надії на власні сили, що якісно відрізняє його від селянських виступів 1648 р. в околицях Делятина. Цей рух отримав назву опришківства.
Першим ватажком опришків. Що діяли у верхів’ях Пруту, був Нестор, покараний за свою діяльність судом у Селянині в 1681 р. Великого розголосу наробили операції хороброго опришківського ватажка Івана Пискливого. В 1703 році його опришки діяли в Фотинії і Березові, а також у Микуличині, де на подвір’ї вбили зненавидженого отамана Гната і слугу, що інформував шляхту про рухи опришків.
В 1738 році вперше в долині Пруту появились опришки Олекси Довбуша, які напали і пограбували багачів з Чорних Ослав. В 1741 р. цей загін вів кількаденний бій з микуличинцями, що охороняли на рокитській дорозі кутських купців. З обидвох сторін були жертви, а в Микуличині спалено кілька будинків. В перших роках опришківської діяльності Довбуша в його ватазі знаходились і деякі мешканці Микуличина, зокрема брати Яворів ці, Федір Никорак та Іван Кошак. Відтак, до ватаги Довбуша пристав його сестрі нок Павло Орфенюк з Ямної та Василь Баюрак з Дори. Довбушеві побратими мали по селах таких своїх однодумців як Павло та Степан Дроніви з Ямної та дрібні шляхтичі з Ослав, що постачали загін харчами та зброєю.
У Ворохті смолякам вдалось залучити до висліджування опришків найбагатшого у селі Мочерняка, а в Космачі Дзвінчука. В 1745 році Довбуш постановив розправитися з ними. З Ясина, де певний час перебував, він з своїми товаришами Орфенюком та Баюраком подався до сестри в Ямній. Тоді ж Баюрак відвідав своїх рідних у Дорі. Після цього вони верхами повернулись у Ворохту і вбили там Мочерняка, а його господарство спалили. Звідти направились в Космач розправитись з Дзвінчуком, але останній заздалегідь довідався про наміри Довбуша, підготувався його зустріти кулею і убив ватажка опришків. Це сталось вночі з 23 на 24 серпня 1745 року. Після смерті тіло Довбуша пошматували і куски на пострах населенню повісили на колах у Микуличині і Чорному Потоці.
Після смерті Довбуша на деякий час рух опришків припинився. Лише в 1749 р. Семен Баюрак з Дори разом з своїм сином та дорянами Ільком Семеновим і Андрієм Дроботяковим організували загін, до якого пристали один легінь з Микуличина та два легіні з Ямної і вчинили напад на корчмаря у Стоп чатові. Але цей напад був невдалий і Семен з деякими побратимами попались в руки карателів. На цьому4 основні виступи опришків проти феодалів закінчились.
Під Австрійською владою
У 1781 році з 775 мешканців було 763 українці та 12 євреїв, у 1900 – із 4306 жителів – 3429 українців, 268 поляків та 608 євреїв. За даними в Микуличині у 1880 році було 75155 моргів землі, в тому числі: 366 – рілля, 5089 – луки, 25 – городи, 8418 – пасовища, 5322 – полонини, 54279 – ліси. Така площа, не могла забезпечити потреби населення у зернових культурах та городині, тому у горах селяни займались, насамперед, тваринництвом.
Поступове збідніння було викликане ростом населення і підвищенням податків. Якщо в 1886 році сума податків Микуличина з Тата ровом і Ворохтою складала 5206 золотих, то через 10 років ця цифра збільшилась до 8737 злотих, тобто в 1,7 рази. Життя населення у гірських селах було важким.
Початки будівництва шосейної дороги через Микуличин сягають 1825 роки. В ХІХ ст. у Микуличині діяла скляна гута, на якій працювали по 160 днів на рік 22 мужчини, 4 жінки та 6 підлітків і випускали листове скло. В кінці століття припинила свою діяльність.
За даними 1877 роки у Микуличині діяв 1 тартак, де працювали 2 пилорами, 2 річні пили та циркулярка. Щорічно тут перепилювалось 2820 м2 деревини та отримувалось 1700 м3 пиломатеріалів.
В 1848 році селяни отримали довгождане звільнення від панщини і юридично стали рівноправними громадянами Австро-Угорщини. Це викликало в селян велику радість, вони на пам’ять про знесення панщини встановлювали спеціальні пам’ятники, а коли проти цісарської влади виступили мадяри на чолі з Кошутом. Звільнення селян фактично не давало їм свободи і рівноправства, - цьому перешкоджає убогість та неграмотність. В 1880 р. читати і писати вміло лише 3,2% населення.
Населення другої половини ХІХ ст. сильно розпиячилось, тратило свій маєток, не дбало про навчання своїх дітей. По селах діяли малоефективні школи. До 1912 року у краї було 16 читалень з 700 членів, в тому числі і у Микуличині.
Міжвоєнні роки (191901939)
24 травня 1919 року загони польської армії генерала Галлера окупували західне Прикарпаття до верхньої половини Лоєви. Румунські війська погано забезпечувались харчуванням, солдати були вкрай нужденно одітими, тому часто приводили себе в належний вигляд за рахунок місцевого населення.
Важким було життя населення краю в перші післявоєнні роки. Під час війни було знищено багато житлових та господарських споруд. За офіційними матеріалами у Микулиині з присілками в 1921 році проживало 5130 чоловік.
В 1919-1939 роках у Микуличині було одне лісництво. Незайвим буде згадати, що у 1941-1942 роках Микуличинським над лісничим був чоловік відомої української письменниці Ірини Вільде Е.Полотнюк, що був розстріляний німцями.
У 1928 році від Микуличина від’єднали Ворохту і Татарів, а Яремче і Ворохта одержали статус курортів.
Як згадує Шимко-Грецанюк Анна в 30-х роках в Микуличині були лише 3 пияки, які пропили свої “гранта”. Тоді “совєти” нвчили гнати самогонку з ріпи. Коли першим в селі став гнати самогонку М.Сорохманюк з Лоза, то повно людей збіглося подивитись на то “щастя” зі сходу.
Організація державної влади
Це одне з найбільших за територією сіл на Україні. Територія велика, населення 4950 чол., 2115 хат. Сільську раду очолює Яремчук Іван. Нелегко керувати таким великим й оригінальним селом, тому кожному, хто береться за таку клопітку справу, хотілось би побажати успіху.
Депутати сільської ради наділені правом представляти інтереси територіальної громади і примати від її імені рішення.
Микуличинська сільська рада має виконавчий орган.
Виконавчий орган очолює сільський голова.
Суб’єктом місцевого самоврядування є Микуличинська територіальна громада. У законі України “Про місцеве самоврядування і Україні” від 21 травня 1997 р. сказано, що територіальна громада – це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями.
Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансового підтримує місцева самоврядування.
Микуличинське нафтогазове родовище є одним з останніх розвіданих родовищ регіону. У 2001 році одержано зі свердловини Микуличин-22 у передгір’ях Карпат з глибини 2288 м промисловий приплив нафти обсягом більше 20 т за добу. Запаси оцінюють в 29 млн. т нафти.
За віру батьків
Микуличин – конфесійно безконфліктне село. Церковну громаду здавен єднає тут греко-католицьке віровизнання. Але його спіткало важке випробування заборон. Чекісти поінформували Сталіна, що підкорити волелюбну Галичину можна лише, ліквідувавши її церкву.
До віри батьків також повернулась в грудні 1987 року микуличинська громада Ініціатором цього виступив парох села – о.Григорій Чиборак. Він заявив у церкві мирянам, що вони мають право вирішити чи залишатись в підпорядкування Московського патріархату, чи повернутись до віри батьків – УГКЦ. Для цього кожному з них треба було зробити підпис в одному із трьох списків цих конфесій. Більше тисячі підписів було у списку УГКЦ і ні одного за інші конфесії. Так закінчився період атеїстичного гноблення громад нашої Церкви.
З 1927 року, коли з ініціативи митрополита Андрея Шептицького був побудований Станіславською єпархією в Микуличині основний будинок монастиря Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, монахині здійснювали в селі християнську опаку. Вони безкоштовно вели релігійне дошкільне виховання дітей до 8 років.
Діти, які одержали релігійне виховання, ставши дорослими, створили зразкові інтелігентні сім’ї.
Моє село
Микуличин – це своєрідне гуцульське село на Надвірнянщині, яке, крім чарівної карпатської природи славилося здавна гостинність місцевих жителів, безліччю добротних пансіонатів, наявністю телефонного зв’язку зі світом.
Окрасою Микуличина є пам’ятка архітектури – церква Святої Трійці (21868 р.) і дзвіниця, яка побудована значно раніше. Розпис іконостасу виконав видатний український художник, поет і драматург Корнило Устинович (1839-1903). До речі, одного з анатолів автор зобразив у своїй подобі, як пам’ять про себе, що веселило гуцулів.
В 1901 році в Микуличині було відкрито перший український готель. Львівське товариство орендувало в пароха о. Тадея Галайчука віллу поблизу залізничного вокзалу. Вілла мала два поверхи, великий зал - гостинницю і вісім кімнат.
В Микуличині побувало багато видатних особистостей, зокрема український письменник Василь Стефаник, Богдан Лепкий, Іван Франко, викладач Львівської політехніки Тадеуш Об мінський.
Найбільш трагічні події в житті пережила в Микуличині письменниця Ірина Вільде (1907-1982), справжнє прізвище та ім’я – Пеготнюк Дарина Дмитрівна.
Гуцульський одяг
Чоловіча сорочка (туніка) була довгою – до колін, її одягали поверх суконних штанів-крашениць, або вузьких полотняних штанів-поркениць, які підперізували широким поясом.
Петек - короткий верхній одяг з рукавами прямоспинного краю, із вставними клинами по боках, шви якого прикрашались вовняними нитками, переважно червоного і жовтого кольорів. Петеки оздоблювались поширеними мотивами вишивки – зубчиками, зірочками.
З головних уборів значного поширення набув чорний фетровий капелюх – кресаня, дно якого було обведене золотистим галуном, масяжною узорною бляхою або різноколірними шнурочками. Молодь оздоблювала кресаню пір’ям глухаря або павиними перами. Взимку носили шапку-клепаню.
Крім звичайних постолів, побутували ще й закаблучені, які мали кінці передків, загнуті до середини. Жінки носили взимку вовняні шкарпетки-капчурі, на які одягали постоли або чоботи.
Жіночий одяг – незшиті двоплатові запаски яскравих червоних і жовто грачих тонів. Своєрідним обрядовим одягом була гугля. У Микуличині у гуглях ходили княгині.
Вискоими художніми якостями відзначались прикраси гуцулів – персні та обручі стягування хусток на шиї, застібки одягу.
Доповненням до одягу були дерев’яні різьблені і оздоблені металом топірці і кефели.
