ДЕЯКІ АСПЕКТИ СВОБОДИ СЛОВАТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
Гарантоване Конституцією України право наших співвітчизників на свободу слова, на вільне вис-ловлення своїх поглядів і переконань створює міцне підгрунтя для цивілізованого входження українського суспільства до когорти держав з усталеним правовим статусом, які пишаються, насамперед, високим рівнем забезпечення прав і свобод своїх громадян.
Свободу слова як поняття можна розділити на кілька аспектів. По-перше, це свобода публічних висловлювань незалежно від їхнього політичного змісту. По-друге, це гарантії для громадян на без-перешкодне отримання повної та неупередженої інформації. Україна, яка перебуває у процесі роз-будови демократичного суспільства, законодавчо га-рантує і перше, і друге. Однак якщо зі свободою публічних висловлювань у нас більш-менш усе га-разд, то одержання неупередженої інформації зде-більшого залежить від конкретного політика, дер-жавного діяча або власника ЗМІ.
Утім, існує думка, що саме конкретний жур-наліст, а не власник ЗМІ має нести відповідальність за достовірність і правдивість поширеного ним мате-ріалу. Таке перенесення акценту відпові-даль-ності з видання на журналіста сприятиме якості його роботи й ускладнить для власника ЗМІ мож-ливість цензури, яку частково маскують під конт-роль достовірності матеріалу.
Сьогодні часто можна почути й таке: свобода слова обмежується через те, що ЗМІ, як правило, збиткові й не можуть забезпечити себе за рахунок реклами чи передплати. А тому змушені шукати спонсорів. Такий підхід дещо помилковий. По-перше. Результати свідчать: у багатьох випадках немає прямої залежності між фінансовим станом преси й дотриманням принципів свободи преси. По-друге. Надходження коштів від реклами і перед-плати залежить від загального економічного стану країни. І якщо економіка перебуває у кризі, то, зро-зуміло, і грошей на це не дуже й багато. Однак ми, громадяни України, не повинні чекати на реалізацію свого права на інформацію до успішного завер-шення економічних реформ. Сьогодні необхідно робити все, щоб це право було забезпечене. Зокрема, весь пакет законо-давства, який має регу-лювати діяльність ЗМІ в Україні, зокрема, проблеми свободи слова та забез-печення прав громадян у сфері інформаційного суве-ренітету та безпеки України, потребує значного вдо-сконалення з ураху-ванням нових реалій суспільно-економічного роз-вит-ку України й тенденцій розвитку світового ін-формаційного простору. Зокрема, йдеться про те, що інформаційна революція наприкінці ХХ сторіччя сформувала нові реалії, коли вільний обмін думками став складовою сутності й одним з основних чин-ників суспільного розвитку та відповідальності реального стану українського медіа-ринку.
Основним предметом квотування і підтримки ЗМІ має стати чітко визначена інформаційна про-дукція українського змісту, зорієнтована як на внут-рішній, так і на зовнішній ринок.
Гасло "український зміст" - це поняття комп-лексне. Воно значно ширше чинних обмежень за ознакою, мовою та державною незалежністю вироб-ника інформаційних продуктів. Продукція україн-ського змісту повинна мати переважно націо-наль-них авторів і виконавців, вироблятися на території держави з обов'язковим залученням наших інвес-тицій та залишатися власністю українських суб'єктів інформаційної діяльності.
Головною метою регулятивної підтримки україн-ського змісту має стати якісний злам ситуації на національному медіа-ринку, приведення техно-логічного та фінансово-економічного забезпечення до рівня європейських вимог, змістовне наповнення відповідно до нашої ментальності, культури і сис-теми цінностей, гідна репрезентація держави в євро-пейському та світовому інформаційному прос-торі.
На сьогодні день центральною проблемою роз-витку інформаційної сфери є забезпечення пра-ва на вільне отримання й обмін інформацією. Воно потребує не політичних декларацій, а копіткої робо-ти та пошуку відповідних законодавчих механізмів, уне-можливлення тиску на ЗМІ з боку владних структур та фінансових кланів. Завдання складне, але його можна виконати, спираючись на принципи обов'язково судового розгляду всіх конфліктних пи-тань і формування демократичних засад суспільної свідо-мості. Далі. Усі питання розвитку інформаційної сфери тісно пов'язані зі станом національного медіа-ринку, який потребує якісних змін: технологічних, змістових, управлінських. Створення організаційно-правової ба-зи цих змін - нагальне завдання всіх гілок української влади. Крім цього, забезпечення інформаційної безпеки України і захист націо-наль-ного медіа-ринку вимагає перегляду основних прин-ципів регулятивної політики на засадах інфор-ма-ційної відкритості й підтримки власних медіа-ви-робників. Головним об'єк-том такої підтримки має стати український зміст інформпродукції.
Нагальним питанням також є оптимізація струк-тури власності суб'єктів інформдіяльності, як-най-швидший розвиток суспільного сектора, особ-ливо в галузі електронних мас-медіа.
Щодо нашого законодавства в галузі ЗМІ, то воно в основному відповідає загальноприйнятим між-народним правовим стандартам, конвенціям з прав людини. Утім, це ще не гарантує реального захисту інтересів суспільства щодо отримання віль-ної та неупередженої інформації.
Чинне законодавство, наприклад, залишило від-критим легальні шляхи до необмеженої кон-центрації в руках окремих юридичних або фізичних осіб дру-кованих ЗМІ, усіх різновидів електронних ЗМІ. Воно без будь-яких обмежень дозволяє засно-вувати ЗМІ в нашій державі особам без грома-дянства та гро-мадянам інших країн.
Немає реальних важелів для регулювання мовної ситуації. Саме тому російськомовна преса в Україні становить переважну частину загального обсягу друкованих ЗМІ.
Інформаційний простір завдяки нашим зако-нам виявився перенасиченим неукраїнськими інфор-маційними потоками, ідеями і символами інших куль-тур. Результатом цього є намагання витіснити віт-чизняні мас-медіа з внутрішнього ринку і не-здатність їх вийти у світовий інформаційний простір.
У цілому, як засвідчує практика, у нашому ін-формаційному правовому кодексі мають бути такі ск-ладові інформаційної галузі, як законодавство з виробництва і поширення інформації.
Подальшого вирішення вимагає питання еко-номічної свободи ЗМІ, зокрема щодо оподаткування, встановлення прийнятних умов для виробників та розповсюджувачів інформаційної продукції. Це одна з найболючіших проблем усіх ЗМІ, видавничої сфе-ри, в якій функціонують тисячі видавництв і видав-ничих організацій.
Та нині держава не має змоги підтримати фінансово 11 тис. 416 періодичних видань (за ста-ном на 01.01.2001 р.), які зареєстровані в Україні. Мізерна допомога, яку вона спроможна надати згід-но з прийнятим Держбюджетом на 2001 рік, голов-ним чином адресується виданням для дітей.
Сьогодні в Україні 80% газет є приватними, і суспільству не байдуже, на які гроші вони видаються, які політичні цілі переслідують їхні власники. Соціум стурбований й тим, що ці видання відірвані від об'єктивних процесів суспільно-полі-тичного життя, лише одиниці з них користуються послугами Націо-нального інформагентства України, інших джерел, які надають об'єктивну інформацію.
Ситуація погіршується для вітчизняних ЗМІ ще й тим, що зарубіжні ЗМІ мають кращі умови для функціонування в Україні, аніж власно українські. Вони виробляють в Україні свою продукцію й ухи-ляються від сплати мита та податків, проводять демпінгову політику, відбираючи у покупців і перед-платників рекламу. Зокрема, щодня в Україну через прозорі кордони Росії завозяться величезні тиражі російських видань. Внаслідок цього Держ-бюджет недоотримує значні кошти, порушується чин-не законодавство України, ігноруються інтереси націо-нального виробника, а співвідношення україн-сько-мовних і російськомовних видань зміню-ється на користь останніх, тобто наших 20% і 80% - росій-ськомовних.
До речі, в Україні видається 0,4 книжки на одну людину, у Росії - 3,2, у Польщі - 12,5, Ні-меч-чині - 19.
Сьогодні в Києві кількість годин радіо-мов-лення на добу становить 380. І тільки 64 - дер-жав-ною мовою. В Україні зареєстровано періодичних друко-ваних видань українською мовою трохи більше ніж 2,5 тисячі. Решта - близько 8 тисяч - російські або двомовні.
Вихід із ситуації один - створити сприятливу ситуацію в газетному бізнесі для вітчизняних ЗМІ шляхом зняття ПДВ з паперу, поліграфічних та поштових послуг.
Повною мірою це стосується місцевої преси. З одного боку, щодо цих мас-медіа імпонує ідея закону про повне відмежування преси від органів державної влади та органів місцевого само-вря-дування. З іншого, у демократично і економічно нерозвинутих країнах така преса миттєво пере-творюється на залежну від грошових мішків або ж перетворюється на рекламно-еротичні видання з набором сумнівних сенсацій. І тоді стає неможливим виконання ЗМІ таких її головних функцій, як ін-формаційної, просвітницької, культурологічної тощо. Незалежними від місцевих бюджетів ЗМІ можуть стати лише за умов, коли зможуть самоокупуватися й існувати за рахунок надходжень від реклами та передплати. На даному ж етапі необхідно забез-печити невтручання владних структур у творчі про-цеси, пільгове кредитування, інші економічні важелі щодо налагодження вітчиз-няного газетного вироб-ництва.
До цього можна додати ще й таке. На зорі української незалежності потрібно було 12 млн. дол. аби модернізувати Жидачівський целюлозно-папе-ровий комбінат. Цих грошей не знайшлося. Сьогодні щороку українські газети інвестують в економіку сусідніх держав (зокрема, Росії), оплачуючи імпорт паперу, близько 5 млн. дол. Скільки паперових комбінатів можна б було збудувати за цей період! Україна має всі можливості виробляти офсетні плас-тини, плівки, кольорові фарби. Проте ми їх так само імпортуємо…
Подібні проблеми існують і в царині електрон-них ЗМІ. А саме - питання наповнення ефірних про-грам національним продуктом, дотримання кана-лами мовної політики умов ретрансляції, прихованої суб-оренди каналів та ін. Актуальною стає практична неврегульованість статусу іноземних телерадіо-мов-ників, які не є рецензентами в Україні. І тому занадто вільно почувається в українському ефір-ному полі багато закордонних телерадіо-організацій, особливо у мережі кабельного телебачення.
Надто гостро сьогоднішні постала проблема щодо ліцензування телерадіоорганізацій. Адже в 2000 році кінчився термін ліцензій у 78 компаній. У 2001 році він закінчується ще у понад 200 студій. До того ж, майже 200 операторів кабельних телемереж із 300 існуючих ведуть мовлення без визначених законом дозволів.
Щодо цього, то у справі ліцензування насам-перед має бути максимальна прозорість. Проте основна увага має все ж таки надаватися місцевим і дер-жавним телерадіокомпаніям, які становлять 95 % загальної кількості наших електронних мас-медіа. Водночас необхідно зменшувати кількість мало-потужних у творчому і технічному відношеннях те-ле-радіомовників. До речі, подібним шляхом свого часу пішли такі країни, як Італія, Польща, Німеч-чина та ін.
Потребує свого оновлення й законодавча база щодо функціонування електронних мас-медіа. За-кони, що були підписані в перші роки незалежності держави, на жаль, випередили об'єктивні реаль-ності розвитку суспільства. Внаслідок цього ефек-тивність, наприклад, радіомовлення, як одного з провідних державотворчих інструментів була знач-но послаб-лена. Задекларовані засади створення незалежних радіостанцій, які мали сприяти духов-ному та еко-номічному зміцненню нації, правовому, естетичному та іншому вихованню аудиторії, вия-вилися при-марними. Натомість у секторі приватного ефіру маємо не тільки культ споживацької ідеології, а й чужомовну культуру з її деструктивним впливом на масову свідомість слухачів.
Через кабельну мережу вільно, за наші гроші, ігноруючи вимоги роботи державного радіо-мов-лення та TV, у наші оселі входять радіотелевізійні канали сусідньої держави, і цей наступ не при-пиняється.
Значну увагу в колі окреслених проблем ви-кликають дискусії щодо необхідності чи недо-цільності трансформації державного радіомовлення та TV на громадське. Воно співмірне з гро-ма-дянським суспільством, і коли суспільство політично неструк-туризоване, багато партій і рухів (понад 110), громадських і релігійних організацій ще й досі вагаються щодо правильності історичного вибору українського народу, а іноді займають ворожу по-зицію - у таких умовах створювати повноцінне громадське мовлення дуже складно.
Верховною Радою прийнятий Закон "Про сис-тему Суспільного телебачення і радіомовлення України" (18 липня 1997 р.) (Суспільне теле-радіо-мовлення - це телерадіоорганізація зі статусом єди-ної загально-національної неподільної і неприбут-кової системи масової комунікації, яка є об'єктом права власності українського народу і діє згідно з єдиною програмною концепцією. Суспільне TV грунтується на широкому представництві різних верств суспільства, які через своїх представників у Громадській раді забезпечують реалізацію про-грамної концепції та здійснюють конт-роль за фінансово-господарською діяльністю теле-радіо-організації).
Суспільне телерадіомовлення створюється з метою всебічного задоволення потреб суспільства в опе-ративній інформації, забезпечення плюра-ліс-тич-ного характеру мовлення, зважаючи на національні тра-диції, морально-етичні принципи українського народу. При Суспільному телерадіомовленні діють Громадська рада (по одному представнику від політичних партій, що мають депутатів у ВР, від творчих спілок, що зареєстровані Мінюстом, від Президента України, Кабміну, Нацбанку, Генпро-куратури, Нацради з питань TV та радіомовлення, Антимонопольного ко-мітету України, Державного агентства України з авторських і суміжних прав при Кабміні), Квалі-фікаційна рада (громадський орган, що формується із спеціалістів і науковців у галузі телерадіомовлення), Адміністративна рада (постій-ний розпорядчий орган Суспільного телерадіо-мовлення, повноваження і функції якого визнача-ються статутом Суспільного телерадіомовлення).
Суспільне телерадіомовлення фінансується за рахунок абонентської плати за користування теле- і радіоприймачами, державного замовлення, прове-дення кампаній із збирання коштів, видання спеціалізованих газет і журналів, поширення влас-них аудіо- і відеозаписів, продажу власної теле- і радіо-продукції іншим організаціям. Громадська рада Суспільного телерадіомовлення може засновувати громадський фонд для залучення та акумулювання коштів на некомерційній основі. Держзамовлення на програми Суспільного телерадіомовлення не може перевищувати 20 % загального обсягу мовлення. Рекламна діяльність на каналах Суспільного теле-радіомовлення забороняється, за винятком спеці-ально зазначених у програмі комерційних презен-тацій, час трансляції яких не повинен переви-щувати 3% мовлення на добу).
Сьогодні Закон України "Про систему Суспіль-ного телебачення і радіомовлення" не відповідає реаліям з деяких причин. Зокрема, він не передбачає вирі-шення проблем зростання витрат на розвиток TV на радіомовлення, жорсткої конкуренції з боку приват-ного сектора. Не створює він й ін-струментів справ-ж-нього маркетингу суспільного обслуговування, не веде до збільшення інвестицій у виробництво прог-рам, врешті-решт - до зростання продуктивності праці українських журналістів.
Закон, скоріш за все, не вирішить проблеми достатніх джерел фінансування. Адже введення абонплати за користування теле- і радіоприймачами не викличе позитивної реакції в суспільстві, буде сприйняте населенням як відверте здирництво.
Важливим моментом є рекламна діяльність. Згідно із законом, вона забороняється на громад-ському TV. Таким чином, комерційні кампанії, і в першу чергу ті, що поширюють свої програми націо-нальними мережами на більшу частину території України, отри-мають майже весь портфель реклам-них замовлень в Україні. Отже, закон усуває конку-рентів з ринку в особі НТКУ. І це призведе до бан-крутства за-значених компаній з наступним викупо-вуванням їх приватними особами.
Тому роздержавлення ЗМІ повинно бути зба-лансоване у двох фундаментальних аспектах - доступності інформації та забезпечення інфор-маційної безпеки України. До речі, першими против-никами роздержавлення будуть ті журналісти, які сьогодні працюють у державних ЗМІ, бо ніхто з них не захоче втратити стабільну заробітну плату. Сьогодні важливе інше - необхідно подбати про те, щоб економічна незалежність мас-медіа стиму-лювала прагнення представників у мас-медіа до творчої свободи. Необхідно створювати економічні підвалини, за яких видавничий і газетний бізнес в Україні буде прибутковим, вигідним і рентабельним - яким він є в цілому світі.
Наприклад, ані в Польщі, ні в Угорщині чи Німеччині жодної державної газети вже давно немає. Але там спочатку були створені економічні умови для вільного функціонування ЗМІ. За наших ж умов акт, закон, указ про роздержавлення можуть обернутися якраз протилежним негативним яви-щем, коли тисячі газет буде закрито і журналісти втратять роботу. І буде серйозна небезпека, коли роздержавлення у нас перетвориться на олігар-хізацію ЗМІ.