Масонство на Україні менш усього можна назвати українським, — менш усього — бо воно відбивало на собі національні риси української людності. І сталось це не якимсь випадком, а було цілком природним з’явищем. Зрозуміємо його тільки тоді, коли зважимо як походження масонства й ті шляхи, що ними воно заходило на Україну, так і ті верстви людності, серед яких шукало й знаходило воно собі адептів. Зародившись у Західній Європі зі специфічним завданням — створити «всесвітнє братство», масонство, як відомо, взагалі мало клопоталось та мало навіть і зважало на всякі національні одміни тих країв, де пробувало стати твердою ногою, силкуючись скрізь набути універсального характеру. Борючись з національним уже через свою «всесвітню» тенденцію, воно проте скрізь зберігало сліди свого походження (англійське масонство, німецьке розенкрейцерство і т. ін.), навіть серед нових національних обставин. І тим більш у нас, бо на Україну масонство заходило або через Великоросію, або через Польщу, — отже, ще раз пересаджені його форми, окрім первісної основи, зберігали ще й сліди пізнішої осади, які ще не встигли були розпуститись у місцевих обставинах та за слухачів і прихильників. Незважаючи на тенденції «всесвітності», масонство, звичайно, менш усього було універсальним у своєму розповсюдженні. Дослідники російського, напр., масонства справедливо зазначають, що з масонства на російському ґрунті була перша організація інтелігенції, перша спроба останньої створити якусь ідеологію і виявити відповідну до неї практичну роботу. Але сама інтелігенція XVIII і поч. XIX ст. мала яскраво додержану класову фізіономію та вдачу. Народні маси, отой клас рабів-кріпаків, уже через таке своє становище лишались поза межами всяких інтелігентських замірів того часу. Інтелігентами могли тоді бути люди тільки з пансько-шляхетського чи поміщицького стану, і це не минало, звичайно, без сліду у формуванні поглядів їхніх та настроїв. Поодинокі люди ще могли іноді визволитись од поглядів та забобонів свого кола, але в цілому панували його звички й міцно держали в залежності од себе й вільних мулярів, оце типове породження інтелігентських кіл свого часу.
На Україні повинно було це статися навіть більше, ніж де-інде. Наприкінці XVIII ст. тут довершився вже процес покріпачення народних мас, і кріпацьке право, «козацькою нікдись шаблею скасоване», знову зробилось ніби нормальною формою громадського ладу. Та через специфічні місцеві умови кріпацька маса на Україні ще далі стояла од панського стану, ще більш од нього була одгороджена, бо не самими соціальними і економічними різнилась ознаками. Прірву соціальну і економічну між паном та кріпаком ще глибше проорали тут різниці національні, почасти релігійні, і обернули її просто таки в безодню. Під'яремний «хлоп», що робив панщину, не мав тут нічого спільного з паном-поляком або споляченим земляком своїм на правому боці Дніпра, великоросом, або зрусифікованим більш-менш «малоросіянином» на Лівобіччі. Мова, звичаї, побут, часто віра навіть — довершали тут розбрат, соціальними і економічними суперечностями витворений, і з панського стану утворили тут зовсім інший національний тип людності. І коли за наших навіть часів, незважаючи на існування національної української інтелігенції, цей розбрат не зник і не припинився, то що вже говорити про ті часи, сто років тому: обставини, що різнили вищі класи од народу, саме в повному були тоді розквіті. Народні маси і панство на Україні належали тоді не тільки до протилежних класів, до ворожих соціальне таборів, а й до різних національностей, і інтимний, скажу так, доступ до народу інтелігента, все-таки «пана» насамперед, стрівав непереможні перешкоди. Українська вдача національна, що збереглася в чистоті тільки серед народної маси, певна річ, впливала подекуди на настрої отих одірваних од маси вищих класів; але зате й їм тим легше було зберегти в чистоті позичені деінде форми громадського руху, що далі одійшли вони од народу. В такому становищі, як побачимо зараз, опинилося тут і масонство, а через те й було воно — тільки масонством на Україні, але не українським масонством, і почало було набувати трохи національних рис хіба аж останніми часами свого тут існування.
А тим часом мало де по інших сторонах були обставини більш, може, сприятливі тому, щоб у масонські форми влити національний і досить широкий рух громадський. На Україні грунт до цього був досить уже прочищений попередньою історією, і коли б масони, що тут працювали, більш знали історію свого краю й менш одірвані були од місцевого життя та його традицій, то, певне, й сама історія масонства на Україні не була б така вбога на факти справжнього впливу та широкого громадського значення. Якихось сто літ перед масонством уся Україна густо вкрита була організаціями, що навіть з найбільш поверхового та неуважного погляду ніби аж просяться до аналогії з масонством. І найголовніше, що з-поза схожості зовнішньої проступає тут і внутрішнє споріднення, з тією, проте, різницею, що згадані організації справді були позакласовими і всенародними й слугували потребам справжнього демосу.
Українські братства — бо їх я маю на думці — не самою назвою були схожі з масонством і не самим спільним походженням од середньовічних гільдій та цехів і інших таких ремісницьких організацій, з якими й додержували за весь час свого існування найтісніших зв'язків. Були і внутрішні також риси, що дозволяють поруч поставити давні наші братства й пізніше масонство. «До братства, — пише один з новіших дослідників українського минулого, — був доступ людям усіх станів. Могло в ньому брати участь і жіноцтво; тільки на загальні збори братства не пускано жінок. Особа, що мала охоту вступити до братства, спочатку мусила порядки братські спізнати. Коли вона погоджувалась додержувати їх, то її приймано до братства по тому, як дасть призначену присягу. По цьому прийнятого допіру члена записувано до братського реєстру, і новий член повинен був давати до братської скриньки, себто до скарбниці, визначений внесок. Усі братчики під загрозою грошової кари мусили бувати на братських зібраннях. На цих зібраннях балачок не дозволялось. Братчики обмірковували справи, що торкались церкви, духовенства, школи, вчителів; клопотались про догляд за хворими, вбогими та каліками. Кожен член братства мав право голосу, засідання одбувалися у великій таємності, і стороннім людям бувати на них заборонялось... Братчики повинні були допомагати один одному в пригоді, додержувати доброї злагоди між собою, навідуватись до хворих членів братства й проводити до могили померлих. Коли братчик ухилявся од виконання повинностей братських, з нього брали грошову пеню» (1). Дуже легко було б, аби охота, добрати аналогічних наведеним рис із організації «всесвітнього братства» навіть у ритуалі, що в наших братствах був тільки простіший. І ця схожість у завданнях, і навіть у формах організації могла 6 у великій стати пригоді пізніш народженому масонству, коли б воно здужало було та вміло використати зазвичаєну на Україні форму організації і взагалі братські традиції, яких початок сягає тут до XVI ст. Але, ще раз кажу, масонство стояло далеко од мас, і для нього згадані традиції не існували, — більше: воно про них не то не знало, а навіть і не здогадувалось. Принаймні нічим ті традиції не одбилися в історії масонства на Україні.
Виразніше зате позначився зв'язок з другою місцевою течією громадською, що теж попередила на Україні масонство. Ця течія вже не була масова, а виходила од однієї визначної людини, — правда, дуже для старої України характерної. Знаменитий український філософ Сковорода, цей «гражданинъ всемірний», як він сам себе називав, напевне дещо чував про масонство, мандруючи Західною Європою. Сам він до масонства ставився коли не зовсім негативно, то досить байдуже. Принаймні учень Сковороди і перший його біограф Ковалинський таку переказує думку свого вчителя про цікаву нам тепер течію, що її Сковорода ставив урівень з нелюбим йому сектантством: «Я не знаю мартынистов, ни разума, ни ученія ихь; ежели они особничествують вь правилахтъ и обрядахь, чтобы казаться мудрыми, то я не хочу знать ихь; ежели они мудрствують въ простоте сердца, чтобь быть полезными гражданами обществу, то я почитаю ихъ; но ради сего не для чего бы имъ особничествовать. Любовь кь ближнему, — додає своєї звичайної укоханої думки Сковорода, — не имеетъ никакой секты: на ней весь законъ и пророки висять» (2).
Незважаючи на такий досить суворий присуд, у самого Сковороди, безперечно, були риси, що споріднили його з масонством, і не дурно масони були чи не першими в Росії, хто звернув увагу на твори українського філософа; дещо з них уперше надруковано на сторінках «Сіонского Вестника», органа містичної течії в масонстві (3). Цей зв'язок науки Сковороди з масонством зазначено вже і в літературі. «Не був Сковорода масоном, — пише проф. М. Сумцов, — але великою він мірою виріс і виховався в тій атмосфері, що живила і російське масонство, і між ним та масонами є спільні точки у формі великого нахилу до старозавітних книг, містичного тлумачення, байдужності до догматичного боку християнства, щиро аскетичного життя та бажання через моральну науку й моральне життя особисте піднести моральний рівень громади, — а на цьому Сковорода не різнився з кращими російськими масонами, Новиковим, Лопухіним і найбільш з Гамалією» (4). Ще цікавіші з цього погляду громадські переконання і практична робота Сковороди, що ставлять його поруч кращих заступників просвітнього масонства. І от коли ми зважимо, який величезний вплив мали погляди, наука й сама навіть особа Сковороди на сучасне українське громадянство, то, певне, не помилимось, сказавши, що його діяльністю покладена була до певної міри дорога й тим організаціям морального переважмо характеру, що у формі масонських лож незабаром постануть і на українському ґрунті. І тим більше, що серед діячів масонства на Україні таки побачимо і просто учнів Сковороди, і людей, що, безперечно, під його безпосереднім впливом виховались та на його науці свої громадсько-моральні погляди виробили.
IІ
Проте, незважаючи на те, що дорога масонству на Україні була ніби протерта, воно тут і народилось досить пізно, і широко між люди не пішло. Переглядаючи «Хронологический указатель русских лож», надрукований додатком до відомої книги Пипіна «Русское масонство», побачимо, що минули десятки літ, відколи постало масонство в Росії, і аж тоді тільки зайшло воно й на Україну, Першою, про яку натрапляємо на відомості, ложею на Україні була київська ложа «Безсмертия»; заснували її р. 1784 російські офіцери, але без жодного, можна думати, зв'язку з російським масонством, бо підлягала вона безпосередньо Великому Сходові Польському (5). Так само належали до Польського Великого Сходу й інші з відомих нам масонських лож на Україні кінця XVIII ст.: ложа Трех Колонн у Києві, дуже недовговічна; військова ложа Минерви в Кременчуці, що перейшла сюди, певне, з Немирова («находилась прежде в Польше» —- сit!); житомирські ложі Разсеянного Мрака («Des Tenebres Dispersees») та Всходу Житомирского, які заснував «карантинний лекарь украинской провинціи» Францишек Гінч; ложа Совершенной Тайни («Doskonalej Tajemnicy») в Дубні на Волині тощо (6). Видима річ, що початок масонства на Україні був одгуком розквіту масонської організації в Польщі й заснування року 1784 Великого Сходу Польського (7). Але — ще раз зазначимо - якогось інтенсивного поширення масонство на Україні цим разом не мали. Одна німецька газета зробила була р. 1787 підрахунок російським та польським ложам: перших зареєстровано 145, других — 75; з цього досить поважного числа хіба якихось 4—5 лож припадає на Україну (8). Трохи згодом, коли припинив своє існування р. 1794 Великий Схід Польський, масонський рух на Україні, що залежав цілком од польського масонства, завмирає зовсім і поновлюється вже тільки за 20-х рр. Сприяли тому нові політичні обставини в Польщі, а почасти і в Росії взагалі, що викликали до життя силу таємних організацій.
Великий Схід Польський одродився й розпочав знову свою роботу р. 1814 і, як зазначив історик польського громадського руху, одразу ж таки «увійшов у тісні стосунки з ложами, що були на Литві та Русі», себто на Україні (9). Політичне становище Польщі, поділеної натоді між трьома потужними державами і позбавленої колишнього свого устрою й державної незалежності, спрямовує думки всяких таємних товариств до патріотичної мети і завдань, а з них відбудування польської держави завжди стояло на першому місці. До тієї ж мети пристосували свою роботу і масонські ложі, що народилися були в Польщі, а звідти переходили й на Україну. І «Національне масонство» («Wolnomularstwo Narodowe»), що заснував р. 1819 відомий Валсріян Лукасинський, і напівмасонське «Товариство тамплієрів або лицарів церковних» (1819), і од масонства народжене «Патріотичне Товариство» («Тоwarzystwo Patriotyczne», 1821) і «Товариство Справжніх Поляків» («Тоwarzystwo Prawdziwych Polakow», 1822) — усі ці організації, незважаючи на різні форми єднання, одну, власне, поділяли мету: «поновлення Польщі в якомога ширших межах» (10). А як Україна, на польську мірку і на польські погляди того часу, вважалась за неодрубну частку Польщі і в ті «ширші межі» її, безперечно, входила, то робота всіх згаданих таємних товариств польських провадиться і на Україні. Навіть більше — на українському ґрунті ця патріотична польська робота часто бувала навіть далеко інтенсивніша, аніж у справжній Польщі, в тому, мовляв, Королівстві! Бо ж Королівство все-таки мало толі хоч сяку-таку автономію, тим часом як українські губернії, що були, мовляв, «неподільною частиною Речі Посполитої», ніби ще тільки дожидались «визволення» в цілому масштабі. От через це саме польські конспіратори раз у раз обертали погляди свої на Україну, і змагання їхні тут, серед місцевого польського громадянства знаходили велике співчуття й відгуки. Напр., таке от «Товариство лицарів церковних» територіальне було суто українським, бо членами його були люди з Правобічної України», так само й «Патріотичне Товариство», як свідчили його члени, найдужчу прихильність до себе будило саме в українських провінціях (12). Та, працюючи для своєї, навіть спеціальної, суто польської справи, поляки мусили, зрештою, таки зустрітись з місцевим, українським елементом. Коли на поневолений народ, на кріпаків, і могли ще вони дивитись тільки як на кари жовнірів для майбутнього повстання, як на знаряддя, щоб здобути через нього незалежність для Польщі, то українці з поміщицького стану повинні вже були викликати цікавість і як можливі товариші, як матеріал до агітації. А українці — з їхніми ще не до решти розвіяними автономістичними змаганнями, з їхньою, хоч неясно сформульованою, проте все ж помітною нехіттю до московського централізму і з нахилом до національного відродження — були справді з цього погляду товаришами цінними і матеріалом удячним. З другого боку, до того ж таки матеріалу підійшли дуже близько й російські таємні товариства, що вийшли так само з масонства, так само зв'язків з ним не порвали.
В. Семевський означає російське масонство в основних рисах його ідейного змісту як течію аполітичну, що шукала відповіді на прокляті питання життя в індивідуалістично моральній науці, а не в громадській роботі. Щодо цього, то з російського масонства була цілковита протилежність масонству польському, наскрізь убраному, як зазначено вже, в політичні кольори. Але на Україні масонство з російських джерел почало ширитись аж тоді, як воно само до певної міри втратило вже свій первісний характер аполітичності й стало вилучати з себе активніші елементи, які постачали готові кадри для таємних товариств з переважно політичними завданнями. Трохи вплив польського масонства, а найбільше, мабуть, несвідомо засвоєні впливи місцевого українського ґрунту, що давав яскраві приклади соціальних та політичних контрастів, — зробили те, що масонство на Україні, слабеньке й недолуге як таке, чимало заважило саме в історії розвитку громадських ідей. З 1817 року почавши, відомі нам такі масонські ложі на Україні, що працювали здебільшого в союзі Астреї: ложа Евксинського Понта в Одесі, Минерви в Буцневцях на Поділлі, Возвращенной Свободи в Люблині, Соединенных Славян («Les Slaves Reunis») у Києві, Любви к Истине в Полтаві, Озириса к Пламенеющей Звезде в Кам'янці-Подільському і Трех Царств Природи (Друзей природы?) в Одесі. Разом із згаданими попереду вийде щось близько півтора десятка на 187 лож, зареєстрованих у «Хронологическом указателе» Пипі-на, Безперечно, число це дуже мізерне, якщо навіть припустити, що деякі ложі автори «Указателя» оминули (13). Але для нас тепер більше, ніж число лож, симптоматичною може бути та тенденція, яку можна — принаймні в деяких із них — зауважити. З цього погляду надто великого інтересу набирає питання про те, як формуються польське та російське масонство, що зустрілися на українському грунті, яких одмін зазнають вони од місцевих обставин і до яких доводить наслідків оця зустріч обопільне перехрещених впливів у дальшому розвитку громадських настроїв на Україні. Щоб відповісти на це питання, маємо факти надзвичайно цікаві. Масонство на Україні виявляє тенденцію перетворитись в українське масонство і служити завданням українського громадського руху. Надто з цього боку варті уваги дві ложі — полтавська Любви к Истине та київська Соединенных Славян, про які лишилося більш відомостей, ніж про інші, хоча принаймні частину їхніх паперів знищено зі страху перед трусами по грудневому повстанні р. 1825 (14).
ІІІ
Ложу в Полтаві (15) заснував М. І. Новиков, начальник канцелярії «малороссійского» генерал-губернатора кн. Н. Г. Рєпнина, — «умница и декабрист», як атестували Новикова люди, що добре його знали, член союзів «Спасенія» і «Благоденствія». Метою ложі було, як вияснено під час слідства над декабристами, — залучати «дворянство малороссійское» до політичної роботи, а спеціально — готувати членів до «Союза Благоденствія». Контингент членів полтавської ложі надає їй, безперечно, виразного місцевого одтінку, бо саме Лівобережна Україна була тоді центром українського національного відродження, що незадовго до того почалося шляхом літературним. До ложі належав як «витія» (оратор) навіть батько нового українського письменства Іван Котляревський, ідейний годованець і учень Сковороди, а крім того, чимало місцевих діячів (видавець «Енеїди» С. М. Кочубей, Тарновський та інші), між якими особливо визначався переяславський «маршалок» («предводитель дворянства») В. Л. Лукашевич. Людина ця, як зараз побачимо, була з цілком певним і виразним обличчям і з іменням її зв'язувано також певні й виразні настрої. Одчинена 30 квітня р. 1818 ложа в Полтаві проживотіла менш, як рік, бо вже 12 березня р. 1819 її спеціальним царським наказом скасовано. Характерно, що саме полтавська ложа притягає до себе оцю увагу урядових сфер попереду всяких інших загальних заходів проти масонських лож у Росії, роблених аж 1 серпня 1822 року. Характерно теж, що популярному кн. Рєпнину, який мав репутацію ліберала й мало не українського автономіста (16), доводилося оправдуватися з обвинувачень, що попускає й сприяє масонству, і обіцяти, що «пока он будет управлять Малороссіей, в ней не откроется ни одной ложи». Видко, що масонські ложі на Україні чомусь викликали до себе в урядових колах інше ставлення, ніж узагалі масонська організація. До цього нам ще доведеться вернутись.
Згаданий уже Лукашевич був членом і київської ложі Соединенных Славян, належної до Великого Сходу Польського і заснованої 12 березня 1818 р. зі спеціальними, як видко, завданнями політичними й національними. Сама вже її назва й знак — хрест із написом «Jednosc Slowianska», себто слов'янське єднання — ці завдання вже до якоїсь міри показують. «У ложі, — писав про неї В. Семевський, — чимало членів були поляки, росіяни та українці, і сама назва її виявляє охоту до встановлення дружніх стосунків між цими трьома частинами місцевої людності». (17) Але, здається мені, можна тут добачити й завдання ширші, аніж тільки впорядкування лише місцевих стосунків: згадка в назві та девізі про слов'янську єдність показує, що мова, певне, йшла не про самі тільки місцеві справи і стосунки. В такому разі ложу Соединенных Славян треба було б поставити за вихідний пункт того слов'янського федералізму, що так яскраво на київському таки ж ґрунті вже за кілька літ себе виявив у таємному товаристві Соединенных Славян, а найкращого виразу дійшов у Кирило-Мефодіївському братстві в 40-х рр. XIX ст. Зв'язки між ложею Соединенных Славян та пізнішими федеративними організаціями були безперечно, і без великих труднощів їх можна фактично встановити. Але попереду варто спинитись на зв'язках між різними елементами тодішнього громадянства, бо в зв'язках тих вигадливо спліталися між собою стосунки масонських кіл з усякими політичними змаганнями того часу. На жаль, доводиться тут використовувати тільки уривчасті відомості і реставрувати загальну картину на підставі випадком донесених до нас даних.
Уже кілька разів згадував я ім'я полтавського дідича Василя Лукашевича як члена масонських лож і таємних організацій. Постать В. Лукашевича, безперечно, визначна і яскрава, що стоїть ніби в осередку міжнаціональних і міжпартійних стосунків цікавого нам часу. До нього, власне, сходяться всі нитки, що простяглися од польських і російських таємних товариств до місцевих українських кіл. Він, зі свого боку, одбиває ті інтереси, що планували в гурті — може, й не такому вже й малому — «любителів», кажучи тогочасним терміном, української народності. Навіть з того занадто однобічного й уривчастого матеріалу, який маємо про Лукашевича в свідченнях учасників процесу декабристів, вирізняється як сама особа Лукашевича на повен зріст, так і ті змагання, що він собою виявляв, і ті громадські кола, в осередку яких стояла ця характерна постать. «Получив некоторое образование, — читаємо в посвідченні самого Лукашевича перед слідчою комісією в справі декабристів, — вышедши 17-и лет в отставку и живя на свободе в достатке, предавался тому брожению ума, которое без путеводителя в молодих летах свойственно. Я, — каже далі Лукашевич, — ревностно порывался озариться тем светом, который, по мнению моєму, отделял меня от общего класса людей, й все мистическое й таинственное имело в глазах моих несказанную прелесть. Я полагал, что общество, образуя сердце человека, рождает братскую связь и поучает взаимным обязанностям» (18). Ми бачимо тут ідеаліста, що навіть перед миколаївськими жандармами не побоявся говорити про святая святих своїх переконань. З цього вже постає неабияка людина, але ще більш визначна роль Лукашевича виступає з посвідчення інших людей. Привідці декабристів шукали способу притягти його до своєї справи, а потім у своїх свідченнях розказували про неабиякий вплив і вагу Лукашевича в масонських і інших таємних організаціях на Україні. М. Муравйов-Апостол називає його серед «значущих членов Союза Благоденствия». Але, опріч цього союзу, існувало, як можна гадати, ще таємне товариство з самих і з самими українськими завданнями, яке гуртувалося все коло того ж таки Лукашевича, і це кидає сніп світла на його національні переконання. Про таке товариство маємо в посвідченнях декабристів цілу низку дуже цікавих і цінних відомостей. Так, кн. С. Г. Волконський повідомляє, що йому оповідав Хотяїнцев, ніби Лукашевич закликав його пристати до товариства, заснованого на Україні і зв'язаного з польськими таємними товариствами. В українців був нібито «катехизис наподобие употребляемого в масонских ложах». Бестужев-Рюмин підтверджує цю звістку й од себе додає подробиці про місце того українського товариства та його членів, а також і про мету його (бажання поєднати Україну з Польщею). Ще докладніше про «численне» українське товариство переказує Пестель, про мсту його оповідаючи, ніби воно «помышляло о независимости Малороссии и готово было отдаться под покровительство Польши, когда она дастигнет независимости». «Мне сказывали, — додає Постель, — что начальник Малороссийского общества есть Лукашевич» — «дуже розумна людина», на думку Пестеля. Про численне українське товариство згадують також Лорер, С. І. Муравйов-Апостол та й інші декабристи. (19) Зайва річ говорити, що і Лукашевич та інші до слідства притягнуті люди категорично одмовляються од наведених допіру відомостей, що звучали як обвинувачення. На підставі усього зібраного матеріалу слідча комісія дійшла думки, що товариство українське тільки «намеревались образовать из масонских лож» Новиков та Лукашевич і «предположили целью независимость Малороссии, но остановились при попытках и общество не осуществилось». (20) Лукашевичеві вся ця справа зійшла ще досить гладко: після недовгого перебування в Петропавлівській фортеці його заслано під нагляд поліції до власного маєтку Баришполя (на Полтавщині) і заборонено звідти виїздити.
Можна гадати, що слідчу комісію збили з пуття як упертість обвинувачених, яку нам легко зрозуміти й виправдати, так і невиразність свідчень про українське товариство, яка залежала від того, що відомості про нього не з першоджерел доходили, а з других, мовляв, рук, — з переказів. Та, незважаючи на таку невиразність для суду слідчої комісії — судові історії ті свідчення дають матеріалу цілком досить. Можемо сказати напевне, що українське товариство таки існувало, сусідуючи, з одного боку, з масонськими ложами, а з другої з таємними політичними організаціями того часу. Свідченням Лукашевича и інших можна йняти віри тільки в тому, що товариство не закінчило ще своєї організаційної роботи і не встигло широко розгорнути свою діяльність. Сліди ж його маємо як у деяких поодиноких фактах із того часу, так і в загальному настрої політичних гуртків, що працювали тоді на Україні. Щодо перших, то досить згадати тільки діяльність відомого Тимка Падури, абиякого поета, але цікаву своєю особою людину, щоб існування національно-визвольних тенденцій на Україні, до того ж в організованій формі, дістало своє підтвердження. Російські декабристи, як видко, не мали безпосередніх зносин з українським товариством і, що про нього знали, — те знали од поляків. Тим часом серед останніх був і Падура, а саме його впливом дослідники пояснюють, між іншим, українофільський напрям творів Рилєєва. (21) Але Падура, цей типовий агітатор свого часу, не тільки складанням українських віршів захоплювався, а мав і зовсім виразний політичний погляд на речі. Він-бо не тільки намагався зав'язати зносини з Котляревським, вважаючи, очевидно, батька українського письменства за авторитетного заступника українського громадянства й здатного на конспіративні справи (22), а й з чужими людьми, з декабристами, пактував на виразно українському грунті. «В південному відділі декабристів, — як чув од самого Падури К. Михальчук, — на якійсь нараді їхній у Василькові чи в Білій Церкві був Падура й говорив про Україну, вимагаючи в ім'я справедливості визнати право на її автономію. і це викликало величезну сенсацію і нібито спонукало Рилєєва написати свою поему «Войнаровський». (23) В усних переказах про цей епізод Михальчук, як я добре пам'ятаю, оповідав ще категоричніше, конкретніше й колоритніше, з цікавими деталями. Падура, як згадує на підставі оповідань Михальчука один із його слухачів, «пишався тим, що перший прилюдно заявив про права української нації: це було на «слов'янськім з'їзді», улаштованому південними декабристами у Василькові перед 1825 р. Падура був на цьому з'їзді як представник од поляків. Декабристи хотіли, щоб на зборах було якнайбільше представників од різних слов'янських народів і запросили поляків, якогось чеха-винокура, щоб репрезентував чеську націю, розшукали десь серба чи хорвата, — а за інших слов'ян вони й самі гаразд не знали. І от, коли хтось з головних проводирів декабристів — Трубецький чи хтось інший, — одкриваючи збори, сказав, що тут зійшлись усі слов'яни, Падура попросив собі слова. «А знаєте, панове, — звернувся він до присутніх, — ми забули про один великий слов'янський народ!» Усі перезирнулись між собою й задумались, який же то справді народ? «Та про господаря цієї хати, де ми зібралися, забули — про український народ!». І всі згодилися з Падурою, а він заявив себе представником українського народу. (24)
IV
Так просмоктувалось життя в організації, що далеко од нього стояли; так місцевий ґрунт заявляв про себе навіть там, де з традиції, з одчуження, з психіки захожих людей про нього забували, ним нехтували, ним гребували. Надто характерна в цій справі участь Падури: в його особі українське письменство, що саме народилося як нова животворча сила, починає свою визвольну путь, береться до тієї політичної місії, якої вона не була ще й сама свідома і вже, напевне, не здавала собі тоді з неї ще ясно справи. Ідея, що справжній господар цієї землі — то потріпуваний, осміяний, оганьбований мужик-кріпак-хохол, ця ідея, що була написана на прапорі українського письменства, виразно пробивається в згаданому допіру епізоді й до комплексу поплутаних стосунків на Україні вводить ще одну силу — силу українського письменства. Поміж іншими організаціями і масонство на Україні під впливом навіть на віддалі од тієї сили виявляє тенденцію стати українським — не тільки територіальне, а вже й національно-українським.
На Україні масонство, як знаємо, проіснувало дуже недовго, і нового духу подув позначається вже в інших організаціях (25), насамперед у таємному товаристві Соединенных Славян (26) Виросло це товариство з масонських елементів р. 1823-го, але поставило собі вже далеко конкретніші і суто політичні завдання. Правда, ще й це товариство спеціально про Україну не згадує, але вплив місцевого ґрунту в загальнішій формі виявляється поки що в зацікавленні долею слов'янства, що надзвичайно характерно, — федералістичною ідеєю, яку товариство розгорнуло дуже широко і яскраво. Батьківщиною федеративної думки була Україна: тільки тут ця ідея могла народитися і вилитися одразу ж у такі надзвичайно виразні і яскраві форми. «Общество, — писав один із головних його членів, — имело главной целью освобождение всех славянских племен от самовластя, уничтожение существующей между некоторыми из них национальной ненависти и соединение всех обитаемых ими земель федеративним союзом». (27) Одразу ж таки позначилась і боротьба між федералістичними елементами на Україні й тими централістичними, що гуртувалися в т. зв. Южном Обществе, члени якого вже тоді згорда говорили про «повітовий патріотизм». Поєднання Соединенных Славян зі згаданим Южним Обществом було сущим нещастям для розвитку федеративної, а далі й національної української ідеї. Централізм цим разом переміг і затяг федералістичні елементи на Україні в ту фантастичну, мало підготовлену гру, що кінчилась не тільки повним розгромом таємних товариств, а й паузою в громадянському розвитку. «С сего времени, — як згадує цитований допіру літописець початків федералізму на Україні, — Славянский союз существовал только в мыслях и сердцах немногих, которые не могли забыть возвышенной и великой, хотя, может быть, по мнению некоторых, мечтательной идеи федеративного союза славянских народов» (29). Між цими «немногими» були справді цікаві для нас люди, в яких прокльовуються задатки вже й національної — не скажу — свідомості, а симпатії й настроєності. Таким був Петро Борисов, що заснував оте товариство Соединенных Славян, «целью которого было освобождение всех славян в Европе и соединение их в одну федеративную республику». (29) Таким був сам автор цитованих мемуарів Горбачевський, що в одному приватному листі називає себе «малороссом» і оповідає, що батько його «дрожал и эту дрожь передал нам, своим детям, рассказывая о бедствиях своей любезной Малороссии». (30) Таким був юнкер Драгоманов, полтавець, дядько славного українського вченого та публіциста. Хоч як у цих та близьких до них людей забито було памороки всеросійською абстракцією, але вони все ж почували зв'язки з українським ґрунтом, і саме ці зв'язки попервах і виявлялися в тих федералістичних комбінаціях, які вони виставили були супроти безоглядного централізму захожих людей. З інтересу до слов'янства, з федералізму починалася українська ідея, і вже тоді викликала вона й думки про долю України та патріотичні спомини з минулого. «Позвольте мне вам писать, — звертається, напр., до Рилєєва р. 1825 відомий Мик. Маркевич, — как истинный гражданин своего любезного отечества, как добрый малороссиянин. Итак могу ли я хладнокровно читать «Войнаровского» и «Наливайко»? Поймите мою и всех знакомых мне моих соотечественников благодарность... Мы не потеряли еще из виду деяний великих мужей малороссиян, во многих сердцах не уменьшилась прежняя сила чувств и преданности к отчизне. Вы еще найдете живым у нас дух Полуботка». (31) Незабаром ця федералістична ідея в поєднанні з українським національним почуттям виявить себе вже на повен зріст теж на київському ґрунті, в програмі і заходах Кирило-Мефодіївського братства і навіть озветься деякою родинною традицією в політичних концепціях Драгоманова, Між тими першими федералістичними і пізнішим політичним і національно-громадським рухом на Україні, безперечно, можна протягти безпосередні нитки й знайти спільні вузли.
Ці нитки у формі «близкого сходства» зазначив і Драгоманов у своїй передмові до відомого листа Костомарова, надрукованого в Герценовому «Колоколе». Драгоманов переказує, що під час обшуку Костомарова у нього на столі жандарми взяли «Доклад следственной комиссии 30 мая 1826 г.», де були переказані ідеї товариства Соединенных Славян (32). Драгоманов же, характеризуючи духовну атмосферу й перші враження буття, згадує в своїй автобіографії «дядька офіцера», що брав участь у таємному товаристві Соединенных Славян. (33) Отже, зазначені зв'язки фактично можуть бути доведені, хоча вже Драгоманову було видко і ту різницю, яка розмежовувала українських федералістів 20-х рр. від їхніх наступників, що стали вже зовсім на український ґрунт, зв'язалися з ним міцно і свої федералістичні ідеї виводили вже од свого народу, а не од абстрактної за тодішніх часів слов'янщини й слов'янських симпатій. Сама вже постать Лукашевича і участь у політичних конспіраціях таких людей, як Падура, свідчать, що під ті зв'язки, які вже бачив Драгоманов, тепер можуть бути підведені міцніші підстави.
Але вони пояснюють і те, чому масонство на Україні привернуло до себе неласкаву урядову увагу далеко раніш, ніж це сталося в Росії. Масонські ложі на Україні заборонено вже 12 березня 1819 р., тоді як у Польщі черга на заборону прийшла аж 25 вересня 1821 р., а по всій Росії — тільки 1 серпня 1822 р. (34) Були, видко, якісь причини до такого ступенювання в репресивних заходах проти однієї й тієї самої організації. І причини ці полягали саме в тому ґрунті, до якого мусила доторкатись, щоб животіти, навіть така негнучка організація, як масонство. Соціальні й національні різниці, які на Україні були глибші й виразніші, спрямовували тутешнє масонство, навіть проти волі його, в політичне русло і надавали йому певного національного забарвлення. Масонство на Україні, природно, силою речей і обставин, виходило з меж невиразного містицизму й набувало виразно політичних форм, гуртуючись під таємницею форм і перероджуючись у таємні товариства з визвольними завданнями. Разом з тим масонство на Україні виявляє тенденцію принаймні стати українським масонством зі щиро національною метою визволення вже свого народу. Певна річ, що такий напрям, оскільки він виказував себе одразу ж, не міг не вколоти боляче урядових аґентів. Вони відчували небезпеку і заздалегідь дали собі з нею раду своїм звичайним методом. Тим-то останніх етапів своєї еволюції масонство на Україні не дійшло і так-таки й не перетворилося на українське: цю природну еволюцію спинено, і вона пішла іншими шляхами — через відомі вже нам таємні товариства.
Але, навіть спинившись на початку дороги, масонство на Україні свою роль відіграло і повинно бути згадано в розвитку української національної ідеї. Через нього-бо XVIII ст. зі своїми ще свіжими автономістичними традиціями й змаганнями подає руку національно-громадському українському рухові середини XIX ст. Це одне з малих, не кожному видних і не досліджених іще, проте все ж таки неодкидних кілець, що з них складається неперервний ланцюг розросту й розвитку української ідеї в нашому минулому.
