Люблінська та Берестейська унії
Люблінська унія 1569 р.
На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близькедо занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на північномусході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великимвторгненням татар. У 1562—1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі,коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством. Виснажені ве-личезними воєнними витратами й опинившися перед загрозою московського вторг-нення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати,але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичнеціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.
Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конку-рентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, литовські таукраїнські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Але невдоволенапануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючисяздобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали.
Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм проходиву драматичній та гострій боротьбі. Незадоволені перебігом переговорів, магнатиВеликого князівства на чолі з протестантом .іитовським князем КшиштофомРадзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким за-лишили їх. У відповідь на це поляки за підтримки дрібної шляхти на Волині,у Підляіііші та Києві оголосили про приєднання цих земель до Польщі. Цезмусило норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р.була укладена Люблінська унія.
Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного вибор-ного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Велике князівствопевною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарб-ницю та систему судочинства. Та тепер до Польської корони відходили всі україн-ські землі, що раніше належали литовцям.
Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всісвої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало дляних сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литов-цям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурнійцаринах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під вла-ду Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставленопід сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.
Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визнача-тимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні добилася Литва, прав-ління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна йагресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись довійськового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатші укра-їнські землі як головний об'єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалисяінші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це — царство Московське, яке швид-ко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманською імпе-рією. Очевидно, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалеж-ності були малообіцяючими.
Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захистсвоїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в Галичині Дмит-ром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія князів, підтримка україн-цями Свидригайла у 1430-х роках і литовське повстання Глинського у 1508 р. Алечужоземне й насамперед польське панування породило нове явище — культурнуасиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи власніпрагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, україн-ська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси.
Берестейська унія 1596 р.
Із самого моменту розколу в 1054 р. ідея возз'єднання розглядалася як католиць-кою, так і православною церквою. На Україні спроби їх об'єднання почалися щев XIII ст., а після Флорентійського собору, що відбувся у 1439 р., цю ідею мало не бу-ло здійснено. Проте на шляху привабливого за своєю суттю поняття християнськоїєдності лежали століття взаємної підозріливості та недоброзичливості. Православнінайбільш побоювалися, що в разі об'єднання могутня католицька церква намагати-меться підпорядкувати їх собі. Ці побоювання були небезпідставними, бо протягомXVI ст. впевнені у власній зверхності польські католики домагалися унії, сподіваю-чись, що вона неминуче приведе до асиміляції українського православ'я й дальшогопоширення впливу польського католицизму. В 1577 р. великого розголосу набуваргументований трактат Пйотра Скарги «Про єдність Церкви Божої». Водночасєзуїти активно переконували українських магнатів підтримати ідею унії. Навітькнязь Острозький оголосив, що в принципі згоден на унію. А Сигізмунд III.ревний католик, використав увесь свій авторитет для сприяння цій справі. Крім ре-лігійного запалу, до унії його схиляли певні політичні міркування, оскільки вонатісніше зв'язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й віддалила б їх віднебезпечного впливу сусідньої православної Московії.
Як не дивно, безпосередній заклик до укладення унії надходив від православноїсторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, розлюченийбезкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручаннямконстантинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом на таємнійзустрічі православних єпископів у Белзі. Крім Балабана, докладніше вивчити цепитання погодилися ще три єпископи: Кирило Терлецький із Луцька, Дионісій Зби-руйський із Холма та Леонтій Пелчицький із Турова. Згодом до змовників приставІпатій Потій з Володимира. Разом з Терлецьким цей енергійний недавно висвяче-ний феодал і колишній кальвініст став на чолі змови єпископів за укладення унії.
Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність до-лею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована католицькацерква впровадить серед православних жаданий порядок та дисципліну. А ще вонисподівалися, що внаслідок цього зросте престиж єпископів серед духовенства та ми-рян. Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих єпископів,дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будутьбільше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть ігнору-вати при розподілі службових посад. Більше того. єпископи теж мали б вигоду відунії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус, вони стали б членамивпливового Сенату. Спонукувані такими привабливими перспективами, провівшикілька таємних зустрічей з королівськими урядовцями, католицькими єпископамита папським нунцієм, чотири православних єпископи погодилися у червні 1595 р.укласти між своєю церквою та Римом унію. За умов гарантії збереження традиційноїправославної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків братишлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми. На-прикінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до Риму, де папа Клемент VIII проголо-сив офіційне визнання унії.
Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від обурен-ня. Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений не самоюунією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко розповсюдженому відкритомулисті він оголосив чотирьох єпископів «вовками в овечій шкурі», які зрадили своюпаству, й закликав віруючих до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю, якубуло проігноровано, Острозький вступив у антикатолицьку спілку з протестантами,погрожуючи підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та білору-
ських землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких гнівнозасуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї справи єпископи Ба-лабан і Копистенський зреклися своїх колег та оголосили про свою формальнуопозицію унії.
Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликаний церков-ний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія таких величезних зборів духовен-ства. Противників унії представляли два вищезгаданих єпископи, православні ієрар-хи з-за кордону, десятки виборних представників знаті, понад 200 священиків тачисленні миряни. Водночас у таборі її прибічників була жменька католицьких са-новників, королівських урядовців і четверо православних єпископів. Із самого почат-ку стало очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, щопереговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили свої намі-ри укласти її.
Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося змуситиїх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад. Так українське су-спільство розкололося навпіл: з одного боку — православні магнати, більшість духо-венства та народні маси, в той час як з іншого — колишні ієрархи, підтримуванікоролем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувалацерковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося якспроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням,бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська.або греко-католицька. як її згодом стали називати.
Релігійна полеміка. Суперечки навколо Берестейської унії породили небаченузливу полемічних писань. Перший і цілком сподіваний постріл у затятій словеснійвійні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором «На захист Брестської унії»(1597 р.). Осередки православної науки дали на нього негайну відповідь. Того ж ро-ку опублікував польською (а у 1598 р. українською) мовою свій «Апокрисис» острозь-кий шляхтич Марцін Бронєвський, що писав під псевдонімом Христофор Філалет.У цьому полемічному творі викривалося відступництво греко-католицьких єпис-копів, підтверджувалася законність проведеного у Бересті собору православноїцеркви. З типовою для шляхти підозріливістю до вищої влади, перемежованоюз протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув посягання цих єпископів навиключне право приймати рішення щодо життя церкви. Дошкульній сатирі піддавгреко-католиків у своїх памфлетах інший представник острозького гуртка — Клі-рик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., у вогневому натиску православної поле-міки взяв участь і Львів. Не підписаний автором трактат під назвою «Пересторога»зосередився на викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко-католицькимиєпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор —Іпатій Потій. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами єзуїтів, вінопублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» — пристрасну відповідьна полемічний виступ Бронєвського.
Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван Вишен-ський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він десь між 1550та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон. Вишенський був фанатич-ним оборонцем православних традицій. У своїх простих і яскравих прозових творах.таких як «Послання єпископам — відступникам від православ'я» та «Короткослівнавідповідь Пйотру Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він такожкритикує православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінністьїхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становищецеркви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним, хто оплакувавзакріпачення селян і безстрашно викривав їхніх визискувачів. Проти всіх вад україн-
ського суспільства він бачив лише один засіб: цілком відкинути усі нові віяння,включаючи такі «язичницькі хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та іншіганебні спокуси», і повернутися до давньої православної віри.
Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом кіль-кох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів разом узятінаписали всього 20—ЗО творів. Та вони ретельно читалися і палко обговорювалисяпри дворах тих небагатьох магнатів, які ще трималися православ'я, в тісних при-міщеннях братств по всій Україні. Утягнувши суспільство в цю першу для ньогосправжню ідеологічну полеміку, вони сприяли піднесенню рівня його усвідомленнясамого себе і свого місця в навколишньому світі.
Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілихпроблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженістьміж Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. КатолицькаПольща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству.Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусилаукраїнську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурноюспадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, щовеличезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася.Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальнезначення в їхній подальшій історії.
Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками,що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Цепоклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східни-ми та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українськогосуспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворож-неча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.
ПОВСТАННЯ
Повстання 1648 р. стало одним з найбільших катаклізмів української історії.Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на першихетапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Які властиві їй риси спричи-нилися до цього грандіозного вибуху? Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина таЧернігівщина, що стали ареною повстання, були унікальними не лише в Речі Поспо-литій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішимта найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатнийрішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажучи, в новоколонізованій Україніодні з найбільших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепо-кірніших народів.
Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала ролькордону. Власне, присутність «Дикого поля» уможливила виникнення козацтва й да-ла змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації поси-лювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі власними си-лами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови,що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався,хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте із швидким посиленнямобох цих явищ королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив,щоб розв'язати загрозливі протиріччя, що загострювалися на українському погра-ниччі.
 
Напередодні Великого повстання
Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалисяпольські історики XIX ст., «цивілізування» України, вони також були чинникомнестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Ке-руючись принципом «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до на-сильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні,анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжнихземлях змусили поляків визнати, що «на Україні править беззаконня». Схиль-ність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньомуставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосібзаманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян по-винностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали,особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточноїпоразки у 1638 р.
Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по три-чотиридні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різно-
манітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податкуза хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої воло-діння в оренду, згідно з якою орендар отримував собі в прибуток усе, що здатенбув витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставалиєвреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Напри-клад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо 4 тис. орендарів-євреїв,а у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Короні, орендува-лися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені нимигроші за відносно короткий період у два-три роки, вони нещадно визискувалиселян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендарвимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у полеза допомогою магнатських слуг.
Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництвоі продаж горілки та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодноплату за ці високо ціновані продукти. Немає потреби доводити, що все це недодавало євреям-орендарям популярності серед українського населення. За словамианглійського історика Нормана Дейвіса, участь євреїв у жорстокій експлуатаціїселян шляхетсько-єврейською спілкою «була єдиною найвагомішою причиноютієї страшної відплати, що не один раз упаде на них у майбутньому».
Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Специфі-ка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованихміст були слабо захищені від магнатських зазіхань. На Київщині та Брацлавщинів містах проживало близько половини всього населення, що було втроє більше,ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоч вони й мали статус міст, а деякі навіть Магде-бурзьке право, більшість їх являли собою лише форти, зведені для захисту від татарсвоїх мешканців (велика частина яких займалася сільським господарством). На-піваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давалоолігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них виконанняобтяжливих повинностей і сплати податків. Об'єктом утисків і експропріаціїз боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще булаправославною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але «клапани», щоними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшимосвоєнням території збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані землі;водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені елементи,після 1638 р. стало жорстоко придушуватися.
На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть у ЗахіднійУкраїні мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажалиприймати її. Незважаючи на те, як їх класифікували магнати, багато з них вважалисебе людьми вільними. Серед козацтва своєрідним догматом віри було те, що у1582 р. король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі майжезрівнювали їх у правах із шляхтою. Численні міщани зі свого боку доводили, щовони за самим своїм статусом люди вільні й самостійні. По десятиліттях сло-бідського життя важко було переконати селянина втому, що він не сам собі госпо-дар. І не мало значення, наскільки такі погляди узгоджувалися з правом. А головне,більшість населення порубіжжя вважала, що їй законно належить статус вільноголюду, а ця віра значно посилювала готовність боротися з ляхами, як вони називалиполяків. Переслідування православ'я польськими католиками викликало ще більшийгнів українців.
Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивоюрисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно харак-теризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зоруУкраїна відрізнялася, від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували,
що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян таміщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козакиутворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстернихвояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтвау боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу магната-ми в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боро-тися проти неї.Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.