Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї , що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками .
Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людьми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що
в свою чергу впливає на процес постання народної
творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана з звичаями народу .
Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному , а і в його історичному минулому.
Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах . Звичаї , а також мова - це ті найміцніші
елементи ,що об`єднують окремих людей в один народ, в одну націю .Звичаї , як і мова ,виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного
народу .
В усіх народів світу існує повір`я , що той хто
забув звичаї своїх батьків , карається людьми і Богом . Він блукає по світі , як блудний син , і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений для свого народу .
Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись
до України ,як до матері , що вічно страждає питає :
Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась ?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Ми , українці , нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського пері- оду на Україні . Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру , але саме
свою культуру , а не культуру взагалі . У нас на Україні вже була національна культура , і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної , батьківської культури .
Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим ; це була зустріч якщо не рівних , то близьких потугою , але різних характером культур . Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі , поєднання староукраїнської , дохристиянської культур . Але ми до цього вже так звикли , що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське . Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв , і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті , Великодня - без писанки , Святої Тройці - без клечання , навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами» . Всі ми відзначаємо свято Купала , на «Ведіння» закликаємо щастя на майбутній рік , на «Катерини» кличемо долю , а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила , чи вийде заміж цього року ? Нарешті , діти , бавляться весною ,
співають :
«А ми просо сіяли , сіяли ,
Ой , дід-Ладо , сіяли , сіяли ...»
Співають подібне і дівчата , ведучи хоровод :
«Ой , дід , дід і Ладо ...»
Все це - наша дохристиянська культура , наша найстаріша
традиція . Кутя - це символ урожаю , писанка - це символ народження сонця . Зеленим гіллям наші предки охороняли своє
житло від нечистих духів ,що прокидаються (так вони вірили)
разом із воскресінням природи - від русалок , мавок , перелесників…
Купала - це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами . Ладо - це поганський бог кохання
і плодючості .
На час , у який ми тепер святкуємо Різдво Христове , колись ,ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця . Це
був час ворожіння на майбутній рік ; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів , що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році , багатство і добробут у дім господаря , щасливі лови для мисливця , весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжича . Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються , щоб не діяли на шкоду людям і худобі .
Про все це співається в колядках , що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється
і у звичайних обрядах , як ось : дванадцять полін , дванадцять святвечерніх страв , закликання на вечерю мороза , вовка , чорної бурі та злих вітрів , дідух на покутті , сіно на столі .
Всі ці рухи , дії і слова , що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини , віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом , який сповнює її могутньою силою.
