ІНСТИТУЦІЙНЕ СЕРЕДОВИЩЕ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ
1.1. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ
В СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН
Регулювання міжнародних економічних відносин (МЕВ) у сучасних умовах здійснюється на основі міжнародних договорів, рішень міждержавних економічних конференцій, міжнародних звичаїв та рішень міжнародних організацій. Особливість останніх полягає в тому, що вони є одночасно і суб'єктами міжнародних економічних відносин (нарівні з фізичними, юридичними особами та державами), і частиною механізму регулювання цих відносин.
Об'єктивна необхідність у регулюванні зовнішньоекономічних зв'язків між країнами випливає із зростаючої взаємозалежності і взаємозв'язку національних економік і відповідної інтенсифікації розвитку економічних відносин між країнами; неузгодженості національних законодавств різних країн, що потребує створення такого механізму регулювання міжнародних економічних відносин, який би забезпечував збалансовану координацію національних правових режимів.
Механізм регулювання міжнародних економічних відносин має два взаємопов'язані рівні: національний та міжнародний, кожному з яких властива певна система принципів, інституційно-правових структур, інструментів та методів управління (рис. 1.1).
Так, елементами регулювання міжнародних економічних відносин є:
принципи управління як фундаментальні правила, що характеризують певну «ідеологію» підходу до міжнародних відносин в економічній сфері;
інституційно-правові структури як сукупність міжнародних та національних норм, правил, звичаїв та угод, що регламентують здійснення співробітництва;
інструменти та методи управління як сукупність конкретних заходів впливу на окремі процеси, наприклад валютні курси, субсидії, митні тарифи, квоти і ліцензії на експорт та імпорт, система встановлення цін на товари й послуги для міжнародного обміну тощо.

Рис. 1.1. Місце міжнародних організацій у системі регулювання МЕВ
Як зазначалося, регулювання міжнародних економічних відносин здійснюється на двох взаємопов'язаних, але нерівноцінних рівнях: національному та міжнародному.
Національному рівню відповідає система дій держави (уряду), що спрямована на регулювання зовнішньоекономічних відносин і використовує названі вище елементи (принципи, методи, інструменти). На міжнародному рівні здійснюється погоджений вплив двох або більше держав на економічні відносини між країнами взагалі або на окремі форми їх (міжнародну торгівлю, міжнароднуміграцію робочої сили, експорт та імпорт капіталу тощо). Цей рівень механізму регулювання являє собою систему координації зовнішньоекономічних політик кожної з країн та окремих дій, які потребують колективного міжнародного регулювання.
Координація економічних дій — це процес погодження певних параметрів національних економічних політик з метою регулювального впливу на світогосподарські, регіональні чи функціональні зв'язки. Об'єктами координації можуть бути:
цілі (погодження загальних, спільних, конкуруючих, взає-мопідпорядкованих цілей);
інформація (обмін, оприлюднення, зберігання тощо);
інструменти економічної політики;
час, масштаби та форми проведення конкретних заходів, дій.
Залежно від кількості сторін, які беруть у цьому участь, координація міжнародної економічної діяльності може бути двосторонньою або багатосторонньою.
Двостороння (білатеральна1) координація включає угоди та домовленості між двома суб'єктами МЕВ, які досягаються безпосередніми переговорами між партнерами.
Багатостороння координація забезпечує погодження різних аспектів міжнародної економічної діяльності щонайменше трьома суб'єктами з різних країн.
Координація економічної політики залежно від засобів здійснення може бути двох видів: дискретна та інституціональна.
Дискретна координація (або співробітництво типу ай Ьос2) — це узгодження, яке досягається шляхом так званих дискретних (окремих) дій, коли в кожному конкретному випадку держави домовляються самостійно використовувати деякі заходи, інструменти, методи для досягнення належної єдності дій.
Інституціональна координація — це погодження, яке виробляється на підставі визначеного інституту, тобто з використанням встановлених уже законів, правил, норм, звичаїв та практики, організаційних структур. Отже, в поняття «міжнародні інститути» входять дві складові:
організаційні структури, тобто самі міжнародні організації,установи, конференції тощо;
сукупність законів, норм, правил, угод та ін.
При цьому міжнародні організації виступають водночас і як продуценти, і як користувачі сукупності законів та норм.
Об'єктивна необхідність посилення інституціональної координації, тобто розвитку міжнародних організацій, пояснюється сукупністю вагомих чинників, як-от:
зростаюча кількість проблем, що виникають на перетинікількох сфер: валютних відносин і торгівлі, торгівлі та фінансових ринків тощо;
тривалий період узгодження за використання дискретноїкоординації;
велика кількість учасників переговорного процесу, щоускладнює досягнення консенсусу;
залежність учасників переговорів та урядових осіб від тиску виборців і громадської думки в країні;
складність та дорожнеча інформаційного забезпечення взаємодії.
Серед суб'єктів системи регулювання міжнародних економічних відносин найбільш зацікавленими в існуванні міжнародних організацій, установ та конференцій є, зрозуміло, держави (уряди), оскільки, використовуючи досвід та відповідний арсенал методів впливу, міжнародні інститути допомагають різним країнам координувати свої дії на світовій арені. Міжнародні організації необхідні також для нормального існування та динамічного розвитку компаній, які в різних формах беруть участь у міжнародному бізнесі і під час здійснення комерційних операцій натрапляють на внутрішні та міжнародні обмежники (рис. 1.2), які є різними у різних країнах та регіонах.

І — Потоки (товари, послуги, інформація, фінансові й трудові ресурси); II — Внутрішні обмежники (національне середовище фірми);
— Міжнародні обмежники (міжнародне середовище);
— Міжнародні організації.
Рис. 1.2. Місце міжнародних організацій у міжнародному бізнесі