РЕФЕРАТ
на тему:
“Друга світова війна в Україні”
ПЛАН
1. Перебудова державного механізму на початку війни
2. Спроби відновлення української держави
3. Окупаційний режим та рух опору
4. Відновлення радянської влади в Україні
Висновки
Використана література
1. Перебудова державного механізму на початку війни
22 червня 1941 p. фашистська Німеччина, порушивши пакт про ненапад, без оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз. Розпочався новий етап другої світової війни у небачених до цього масштабах і особливої жорстокості. Бойові дії на радянсько-німецькому фронті значно змінили увесь хід цієї війни.
Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкодно захопити Україну. Але прорахунки й упущення Сталіна, державного і партійного керівництва, командування Червоної армії були такими серйозними, що їх не могли компенсувати ні героїзм військових, ні термінові заходи, що вживалися урядом країни для її оборони. На кінець 1941 p. загарбникам вдалося окупувати майже всю Україну, окрім Луганської та східних районів Харківської і Сталінської областей. Після краху кримського фронту і залишення у липні 1942 p. радянськими військами Луганської області на всій території України встановився режим окупації у вигляді лихозвісного "нового порядку".
Ще ніколи за всю свою історію країна не була у такій небезпеці. Для наших народів це була війна проти агресора, по захисту своєї Вітчизни, де вирішувалось питання життя і смерті, тому для нас війна була справедливою, визвольною.
Війна поставила перед Радянською державою і суспільством нові і надзвичайно складні завдання: необхідно було відстояти свободу і незалежність своєї країни, вигнати загарбників з тимчасово окупованих територій, ліквідувати наслідки окупації, допомогти народам Європи у їх боротьбі проти фашизму за свободу і демократію, сприяти створенню у світі таких умов і міжнародних організацій, які б забезпечили можливість недопущення нової світової війни.
Першочергові завдання Радянської держави були сформульовані у постанові ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 23 червня 1941 p. та у директиві ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР партійним і радянським органам прифронтових областей від 29 червня 1941 p., а також у зверненні Президії Верховної Ради, Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У від 6 липня 1941 р. "До українського народу".
Відповідно до поставлених завдань належало у найстисліші строки здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки, всебічно зміцнити збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати ідейно-політичну роботу.
Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощувалось створеною ще до війни адміністративно-командною системою управління радянської держави.
Надзвичайні обставини воєнного часу зумовили введення 22 червня 1941 р. на переважно більшій частині території СРСР, і в тому числі на всій території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевостях — стану облоги. Це був особливий правовий режим, що передбачав розширення повноважень військових властей, а також кола справ, підсудних воєнним трибуналам, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки і зміцнення обороноздатності.
Кризова ситуація на початку війни зумовила створення єдиного воєнно-політичного органу з надзвичайними повноваженнями. Спільною постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Раднаркому СРСР від ЗО червня 1941 p. було утворено Державний Комітет Оборони (ДКО), який зосередив а своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження були зобов'язані безумовно виконувати всі громадяни, радянські, військові і господарські органи, партійні та громадські організації. Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади у партійних і радянських органах, що призвело до подальшого посилення зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях.
Для вивчення і вирішення окремих, найневідкладніших проблем ДКО створював постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії. Органами ДКО на місцях були його уповноважені і міські комітети оборони.
Першим місцевим надзвичайним органом державної влади УРСР став створений у червні 1941 p. штаб оборони Києва, до якого увійшли партійні та радянські керівники області та міста, а також представники військового командування. У серпні 1941 p. під час оборони Одеси були створені міська і районні оперативні групи, також наділені надзвичайними повноваженнями.
Досвід діяльності цих надзвичайних органів влади на місцях став підставою для прийняття постанови ДКО від 22 жовтня 1941 p. про утворення перших міських комітетів оборони. Згодом було прийняте рішення про утворення міських комітетів оборони у Луганську, Сімферополі, Севастополі та Керчі, але розгорнути роботу зміг тільки Севастопольський міський комітет оборони.
Завдання воєнного часу викликали необхідність внесення структурних змін і в систему радянських конституційних органів влади та управління, перебудову їх діяльності. Зміни у державному механізмі УРСР здійснювались у відповідності зі змінами у загальносоюзних органах з урахуванням місцевої специфіки і особливостей.
З настанням війни більшість депутатів Рад всіх рівнів пішли на фронт або були евакуйовані на схід. Тому і без того формальна сесійна робота на початку війни була майже припинена, продовжували свою діяльність тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР.
Надзвичайні обставини першого етапу війни призвели до ще більшої централізації керівництва всіма службами державної безпеки і охорони громадського порядку. Відповідно до Указу "Про воєнний стан" значно розширились обов'язки органів міліції. Низкою наказів, директив НКВС СРСР і
УРСР конкретизовано завдання органів міліції в умовах воєнного часу*. З початку війни структура міліції не зазнала особливих змін, змінилась сама організація роботи, з'явились нові напрямки діяльності, наприклад боротьба з організованим бандитизмом, дезертирами, вилучення зброї у населення. У прифронтових районах всі працівники міліції були переведені на казармений стан.
При наближенні фронту багато представників міліції із зброєю в руках стримували наступ військ противника.
2. Спроби відновлення української держави
У колах української політичної еміграції до початку Великої Вітчизняної війни переважала необгрунтована думка, що у воєнному зіткненні двох держав може з'явитися перспектива відновлення Української Народної Республіки або Української держави часів гетьмана П.Скоропадського.
Найбільш радикальна частина організованої еміграції — організація українських націоналістів (ОУН-Б) під керівництвом С.Бандери на початку 1941 p. встановила контакти з представниками військового керівництва нацистської Німеччини. У квітні було укладено обмежену угоду про співпрацю. Німці погодились підготувати близько 700 бойовиків, які були поділені на два батальйони: "Нахтігаль" і "Роланд" для використання їх на Східному фронті у диверсійно-розвідувальних цілях.
ОУН-М на чолі з А. Мельником напередодні війни створила товариство українських вояків, плануючи зайнятися організацією української армії, а також направила певну кількість перекладачів на службу у німецькі частини.
Проте німецьке політичне керівництво ніколи не розглядало ОУН як надійного союзника у поході на Схід і відводило їй роль допоміжної сили. Цілі нацистського керівництва перебували у повному протиріччі з прагненнями українських націоналістів — скористатися війною між Німеччиною і СРСР і домогтися створення незалежної Української держави.
30 червня 1941 p. німецькі війська захопили Львів. При підтримці батальйону "Нахтігаль" похідна група ОУН С.Бандери зібрала представників українського національного осередку міста і проголосила їх Національним зібранням. Вони прийняли акт відновлення Української держави, а також декрет, яким першого заступника С.Бандери Я.Стецька було призначено головою уряду.
2 липня інформація про події у Львові дійшла до Берліна, реакція якого була вкрай негативною, і вже наступного дня надійшов наказ посадити під домашній арешт деяких українських діячів, зокрема С.Бандеру. 5 липня він був заарештований і депортований з Кракова у Берлін. Цього ж дня розпорядженням німецької окупаційної адміністрації уряд Я.Стецька було розпущено. 15 вересня 1941 p. німецькі репресивні органи провели масові арешти членів ОУН С.Бандери.
Помірковані політичні кола українства, зваживши реакцію нацистів на акт від 30 червня 1941 p., поставились до нього у більшості негативно.
Державний центр УHP, прихильники гетьмана П.Скоропадського, провід мельниківського ОУН не пішли на ризик конфлікту з нацистами, розраховуючи на можливість вирішення українського питання після переможного завершення війни між Німеччиною і СРСР.
Не визнавши акт проголошення Української держави у Львові, нацистське керівництво відверто продемонструвало своє негативне ставлення до ідеї української державності.
Після ліквідації Українського державного правління єдиним українським органом в Західній Україні стала рада сеньйорів, 30 липня 1941 p. переіменована на Українську національну раду на чолі з К.Левицьким та митрополитом А.Шептицьким. Склад ради був багатопартійним, здебільшого з поміркованих представників інтелігенції, священнослужителів. Рада не була потрібна окупаційній адміністрації і тому залишилась офіційно невизнаною.
Спроби митрополита А.Шептицького надсилати депеші, меморандуми до нацистського керівництва завершились примусовим підписанням документа про самоліквідацію Української національної ради.
19 вересня 1941 p. німецькі війська захопили Київ.
У відповідь на дії нацистського уряду, окупаційної адміністрації щодо спроби відновлення української державності, особливо у зв'язку з розгортанням масових репресій проти цивільного населення України, представниками націоналістичного руху були підготовлені меморандуми від 14 січня 1942 р. на ім'я Гітлера* і від 10 січня 1942 р. на ім'я рейхскомісара України Коха, в яких вкотре пропонувалось співробітництво при умові визнання за українцями права на свою державність. Всі ці звернення залишились без відповіді, територія України перетворювалась у колонію з найжорстокі-шим окупаційним режимом.
3. Окупаційний режим та рух опору
Головне завдання німецької влади — це експлуатація ресурсів окупованих районів для потреб німецької промисловості і армії. Наказами та розпорядженнями стосовно повноважень репресивних органів на окупованих територіях їм надавалось право фізичного знищення терористів, опозиціонерів, елементів, ворожих Рейху, особливо комісарів та комуністів, партизанів, саботажників, євреїв, а також масштабні заходи проти цілих місцевостей. Будь-які дії проти вермахту мали жорстоко придушуватися через страти, тоді як дії військових проти цивільного населення не переслідувалися. Поліцейський і юридичний механізм репресій був продуманий і організований ще до нападу на Радянський Союз.
17 липня 1941 p. декретом Гітлера було створено міністерство Рейху для окупованих районів Сходу на чолі з А.Розенбергом. Окупована територія була поділена на рейхскомісаріати, генеральні округи та округи. Декрет поширював на окупованих територіях владу Герінга у економічних питаннях (грабунку), а також владу Гімлера у питаннях безпеки (репресій).
1 серпня 1941 p. з території західноукраїнських земель був створений дистрикт "Галичина" як частина Генерального губернаторства Рейху на чолі з губернатором. Дистрикт поділявся на округи та повіти. Адміністрація на рівні дистрикту і округів була виключно німецькою. Відділення поліції (сіпо) і СД (гестапо) були незалежними від цивільної адміністрації.
20 серпня 1941 p. декретом фюрера був утворений рейхскомі-саріат України. Територія рейхскомісаріату України 28—29 серпня 1941 р. була передана цивільній німецькій окупаційній адміністрації. Очолив рейхскомісаріат Е.Кох з штаб-квартирою у М.Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим, які в свою чергу поділялись на округи і райони, Начальник поліції і СД України підпорядковувався безпосередньо Гімлеру. Поліція громадського порядку складалась частково з місцевого населення і носила назву "допоміжна українська поліція на службі німецького вермахту". У рейхскомісаріаті дислокувався штаб і частини командуючого німецькими окупаційними військами на Україні.
Інші північно-східні території України (Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавались в управління військовій адміністрації, яка створювала оперативні тилові райони з відповідними комендатурами. При командуючих групами армій і арміями перебували команди таємної польової поліції (ГФП).
Вводилася обов'язкова примусова (рабська) праця як для дорослого населення, так і підлітків. За незначні порушення трудової дисципліни встановлювалися такі покарання, як штрафи, ув'язнення у концтабори. Відмова від трудової повинності розглядалася окупаційною владою як злочинний саботаж і часто каралася розстрілом.
Пограбування, терор, насилля, пряме знищення населення України призвели до страшенних наслідків, зафіксованих у матеріалах Нюрнберзького процесу над головними німецькими воєнними злочинцями. За роки тимчасової німецької окупації території України загарбники закатували близько 6 млн. чоловік мирного населення та військовополонених, депортували до Німеччини на примусову працю 2,5 млн. чоловік, спалили сотні міст, тисячі сіл, пограбували та знищили майже все господарство України.
Рух опору на захопленій вермахтом території України розпочався з перших днів становлення окупаційного режиму.
Восени 1941 р. на окупованій території з розрізненої боротьби з загарбниками оточених підрозділів Червоної армії, наспіх сформованих партизанських загонів, організацій радянського підпілля та інших патріотичних формувань почав поступово оформлятися антинацистський фронт боротьби.
Першими на шлях збройної боротьби із загарбниками на окупованій території України стали бійці і командири Червоної армії, партизани і підпільники радянського руху опору. Організаційні основи радянського руху опору були закладені вже в перших державно-партійних документах вищого керівництва СРСР початку війни. 7 липня 1941 p. опубліковано звернення Президії Верховної Ради, Раднаркому та ЦК КП(б)У "До українського народу", в якому сформульовані основні завдання трудящих республіки по організації всенародної боротьби з агресором, у тому числі і на тимчасово окупованій території.
Радянські партизани і підпільники, використовуючи тактику активних бойових дій, рейкової війни, диверсій, саботажу, зробили вагомий внесок у розгром загарбників, ліквідацію окупаційної адміністрації та її прибічників, у визволенні разом з частинами Червоної армії значної кількості міст і сіл України. За деякими даними, у період 1941—1944 pp. на території України діяло понад 3 тис. партійне- радянських підпільних груп та організацій чисельністю майже 100 тис. чоловік. У радянському партизанському русі України діяло 46 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвідувальних груп, в яких нараховувалось майже 500 тис. бійців і командирів.
Після невдалої спроби відновити Українську державу в червні—серпні 1941 p. провід ОУН-Б у вересні 1941 p. прийняв рішення: перебудувати свою організацію, перевести основну частину кадрів на нелегальне становище і нелегальні форми роботи; у відкритий конфлікт з окупаційною владою не вступати; готувати кадри для майбутньої боротьби. І тільки з весни 1942 р. у інформаціях окупаційних властей починають висвітлюватись події, пов'язані з активізацією діяльності українського націоналістичного руху опору, основними течіями якого стали Українська повстанська армія ("Поліська Січ"), бандерівські організації, радикальні елементи мельниківської ОУН.
На рубежі 1943—1944 pp. з наближенням лінії фронту до теренів Західної України відбулися суттєві зміни акцентів у збройній боротьбі ОУН-УПА. Вона спрямовувалась головним чином проти радянського руху опору, а згодом ОУН- УПА розгорнула активну партизансько-підпільну війну у тилу радянських військ проти відновлюваних партійних і радянських органів.
4. Відновлення радянської влади в Україні
Визволення України від нацистських загарбників та її сателітів розпочалось після перемоги у Сталінградській битві наприкінці 1942 p. Битва за визволення України, що тривала довгих двадцять два місяці, складалася з ряду великих військових операцій. На останній її стадії 28 жовтня 1944 p. було завершено визволення Закарпатської України. Вперше за свою багатовікову історію населення Закарпаття отримало змогу об'єднатися з усім українським народом в єдину державу.
Відновлення місцевих органів державної влади — Рад депутатів трудящих Української РСР відбувалось у надзвичайно важких умовах. Значна кількість депутатів місцевих Ряд, службовців державного апарату перебували в лавах Червоної армії, багато їх загинуло на фронтах та окупованій території. В цілому склад депутатів місцевих Рад скоротився в східних областях на 60, а у західних — на 80%. Умови воєнного часу недозволяли проводити нові вибори або довибори депутатів місцевих Рад. Тому на підставі указів Президії Верховної Ради УРСР про відкладення виборів до Ради депутатів трудящих повноваження депутатів, обраних у 1939—1940 pp., було продовжено до кінця війни.
Наприкінці літа 1944 p. Червона армія взяла під свій контроль значну частину території Західної України. Опір окремих підрозділів УПА закінчився їх розпорошенням та зміною загальної військової тактики боротьби, переходом на диверсійно-терористичну боротьбу невеликих підрозділів, глибоку конспірацію. Більшість керівництва УГВР до жовтня 1944 p. загинули в боях або перебували за межами України. Контакти з представниками західних країн були встановлені лише на початку 1945 p.
Обставини не дали змоги УГВР створити місцевий апарат. На місцях продовжував діяти підпільний апарат ОУН-УПА, який в результаті дій радянського державного апарату, військ НКВС, НКВД наприкінці війни зазнав великих людських втрат. Створення УГВР та спроби розбудови його центральних і місцевих органів як органів державної влади в результаті дій радянського державно-правового механізму так і не набули державотворчих форм.
Наприкінці війни серед української політичної еміграції склалися дві основні течії: перша, яку представляла ОУН-Б, домагалася визнання німецьким урядом незалежної Української держави, інші політичні угруповання були готові до співробітництва з Німеччиною проти більшовизму, навіть якщо Німеччина ще не була готова визнати незалежність України.
У лютому 1945 p. німецьке командування в пошуках нових союзників, а особливо додаткових людських ресурсів на фронті, взяло курс на утворення на основі Українського національного комітету (Краківського) так званого загальноукраїнського політичного центру. 12 березня 1945 p. було створено Український національний комітет, до якого увійшли особи, котрі входили до німецької цивільної окупаційної адміністрації на окупованій території України. Того ж дня комітет був визнаний урядом Німеччини. Так був створений маріонетковий уряд, голова якого — водночас й головнокомандуючий української армії одним з перших своїх наказів змінив назву дивізії СС "Галичина" на "Перша українська дивізія", що так і не було сприйнято гітлерівським командуванням.
З падінням Третього рейху припинив своє існування і Український національний комітет, а решта військових формувань здалася англо-американським військам і були інтерновані в Ріміні (Італія).
Висновки
Війна між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною була важливою частиною другої світової війни. Епіцентром цього двобою, ареною особливо жорстокого і кривавого протиборства була Україна.
Для народів Радянського Союзу війна 1941—1945 pp. стала Великою Вітчизняною війною. Великою — за колосальними випробуваннями, що випали на долю кожної людини, кожної сім'ї, кожної нації. Вітчизняною — тому, що кожний громадянин захищав в першу чергу природне право людини жити і працювати на своїй землі, захищав своє особисте право, сім'ю, народ, націю. Український народ, відстоюючи це право, зазнав величезних втрат у збройній боротьбі на фронтах, в русі опору, під час масової загибелі мирного населення. Війна забрала життя більше 8 млн. громадян України*. Мужність і стійкість народів Радянського Союзу врятували людство від нацизму і фашизму, дозволили вистояти і перемогти Радянській державі. У свідомості радянських людей війна з нацистською Німеччиною стала найвищим моментом істини, національної жертовності, тріумфу та єднання.
Велика Вітчизняна війна потребувала глибокої, багатобічної перебудови держави і права України згідно з умовами воєнного стану. Ця перебудова здійснювалась у руслі спільних воєнно-політичних заходів Союзу РСР, спрямованих на розгром ворога.
Воєнний період існування і функціонування військово-політичної системи на чолі з ДКО став важливою фазою розвитку державності СРСР. Відбулося виділення органів оперативно-стратегічного керівництва в досить самостійні, авторитетні і компетентні суб'єкти військово-політичної системи. Вищі військово-політичні кадри в міру зростання професіоналізму позбавилися ілюзій, раболіпствування, страху. Зміцнилось становище військової, а також промислово-управлінської номенклатури, яка почала усвідомлювати свої інтереси у війні. В цілому склався нормативно-правовий простір з різними засобами стимулювання та примусу людей до военно-бойової та трудової діяльності.
Доктринальні пріоритети — комунізм, класова солідарність та ін. — відійшли на другий план як неефективні. У масовому ідеологічному потоці посилилося звучання національних, громадських, суспільних і державних мотивів. Були визнані й залучені до справи оборони країни і руху опору також церква, різні комітети, фонди, народні ініціативи, патріотично настроєне зарубіжжя. На жаль, в країні і в роки війни не припинялися масові незаконні репресії.
Боротьба із зовнішнім агресором в Україні загострювалась боротьбою між прибічниками радянської влади і Української незалежної держави, ідеологами якої виступали українські націоналісти. Проте ідеї ОУН, що містили в собі вузьконаціональні намагання, не були прийняті більшістю українського народу. Спроби створення української державності на засадах націоналізму та ілюзорні намагання націоналістів заручитися підтримкою з боку нацистської Німеччини викликали неприйняття такої політичної акції.
Важливі політичні підсумки Великої Вітчизняної війни для українського народу — міжнародне визнання УРСР як фундатора ООН, возз'єднання всіх українських етнічних земель у складі єдиної держави, що стало можливим завдяки внеску у Перемогу всіх тих, "хто реально боровся з фашизмом, незалежно від кольору їх прапорів".
Використана література:
Історія держави і права України. Частина 2 / За ред. акад. Академії правових наук України А. Й. Рогожина. — К., 1996.
Субтельний О. Історія України. – Л., 2001.