Артур Пігу (1877-1959) – представник кембріджської економічної школи, один з послідовників та учнів А. Маршала. А. Пігу – автор концепції економіки добробуту. Його концепція розглядає соціальний добробут як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут, що трактується як кількість задоволення, котре можна виразити в грошовому еквіваленті. Розвиваючи свою ідею, Пігу стверджував, що „економічні” причини діють на економічний добробут будь-якої країни не прямо, а через створення й використання об’єктивного додаткового економічного добробуту, що його економісти називають національним доходом. Національний дохід так само як економічний добробут, є частиною загального добробуту, що прямо чи опосередковано зв’язується з грошовим вираженням, є тією частиною об’єктивного доходу, що вимірюється грошима.
У книжці „Економічна теорія добробуту” (1924) Пігу розвинув принцип „найбільшого блага для найбільшої кількості людей”. Найвищого рівня добробуту можна досягти більш рівномірним розподілом доходів, хоча це може негативно вплинути на нагромадження капіталу й виробничу енергію.
Виходячи з принципу спадної корисності (який поширюється й на динаміку доходу), що за ним сума задоволення потреб бідних верств населення зростає швидше, ніж зменшується сума задоволення багатих, Пігу запропонував ідею перерозподілення доходів через активну податкову політику держави. [1]
Розробив свою теорію оподаткування та дотацій, в якій основним принципом оподаткування є принцип найменшої сукупної жертви: рівність граничних жертв для всіх членів суспільства, що відповідає прогресивній системі оподаткування. [6] Він обгрунтував необхідність прогресивної системи податків, яка передбачає збільшення ставки оподаткування пропорційно зростанню доходу, а також запровадження значного податку на спадщину. Він проаналізував форми державного втручання в економіку: пряму та опосередковану. Перша передбачає державний контроль над цінами та обсягами випуску продукції, друга – використання податків і субсидій як інструментів регулювання економіки. Пігу вважав, що за умов вільної конкуренції достатньо опосередкованих методів, а з посиленням позицій монополій в економічному житті виникає необхідність прямого втручання держави. [1]
Існування „зовнішніх ефектів” робить ринковий механізм недостатньо ефективним інструментом розподілу ресурсів і обумовлює необхідність втручання держави, який кориктує оптимізацію з допомогою податків, субсидій і т.п. В цілому ринковий механізм може забезпечувати в економіці необхідну рівновагу. Підтвердженням цього є положення про роль реальних касових залишків, яке отримало назву „ефект Пігу”. [2]
„Ефекту Пігу”: якщо в обігу з’являється додаткова кількість грошей і всі ціни пропорційно зростають, готівкові суми, що зберігаються на руках у населення, пропорційно знецінюються. І навпвки: якщо держава зменшить кількість грошей в обігу і всі ціни пропорційно знизяться, то власники готівки стануть пропорційно більш багатими.
Він також аналізує ситуації, за яких діяльність фірми чи споживача спричиняє зовнішні ефекти, і відзначає, що залежно від знаку зовнішніх ефектів суспільні витрати і вигоди можуть бути більшими чи меншими за приватні. Умовою оптимального з точки зору суспільства розподілу ресурсів є рівність граничної суспільної вигоди та граничних суспільних витрат. Якщо гранична суспільна вигода перевищує граничну приватну вигоду, уряд повинен субсидувати виробництво такого товару. У протилежному випадку – обкладати податком економічну діяльність, пов’язану з додатковими суспільними витратами. „Податок (субсидія) Пігу” в сучасній мікроекономіці розглядаються як методи інтерналізації зовнішніх ефектів.
Одним з перших Пігу звернув увагу на проблему врахування позаринкової діяльності при підрахунку національного доходу („одружившись зі своєю кухаркою, чоловік зменшує національний доход”).
Значну увагу він приділяв проблемі зайнятості населення, яку зв’язував з рівнем заробітної плати і реальним попитом на працю. Якщо номінальна зарплата скорочується повільніше, ніж падають ціни, то зростає реальна зарплата, що веде до збільшення сукупного попиту й випуску продукції. Унаслідок цього зростає зайнятість або, як визначає Пігу, національний дохід – загальний обсяг товарів та послуг, що виготовляються в суспільстві протягом року, тобто та частка матеріального доходу суспільства, яка може бути виражена в грошах, – товари та послуги для кінцевого споживання.
Пігу розглядає ще одну з проблем неспроможності ринкового механізму – проблему монополізації. Він вважав, що існування монополій спричиняє зростання цін і скорочення інвестицій, що у майбутньому призведе до скорочення національного доходу. У цьому випадку, як і у випадках перерозподілу доходу та регулювання зовнішніх ефектів, є виправданим помірне державне втручання в економіку. [6]
А. Пігу вніс, по суті, корективу в методологію дослідження грошей по Фішеру, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих суб’єктів на мікрорівні (фірми, компанії, приватні особи), обумовлюючі їх „схильність до ліквідності” – намагання відкладати частину грошей в запас у вигляді банківських внесків або цінних паперів і т.п. Звідси, по Пігу, в тій мірі, в якій буде мати місце ліквідність грошей, буде відбуватись і адекватне коригування цін. [3]