Образ України у творчостi Тараса Шевченка "Я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога, За неї душу погублю!" / Т. Шевченко / Вiн був сином мужика i став володарем у царствi духу. Вiн був крiпаком i став велетнем у царствi людської культури. Вiн був самоуком i вказав новi, свiтлi i вiльнi шляхи професорам i книжним ученим. Найкращий i найцiннiший скарб доля дала йому лише по смертi: невмирущу славу i всерозквiтаючу радiсть, яку в мiльйонiв людських сердець ще наново збуджуватимуть його твори. Образ неньки України - це найсильнiший i найдраматичнiший образ творчостi Тараса Шевченка. Так, у поезiї "Стоїть в селi Суботовi" Україна - i вiчна сирота, i вiйськова мiць, що "ляха задавила", це "домовина", в якiй похована воля українцiв; це та країна, яка "встане i розвiє тьму неволi". Свої щирi синiвськi почуття до України Шевченко висловив епiтетами "моя", "славна", "безталанна", а також словами " стоптана ляхами", "москалями обiдрана". Саме цi слова передають бiль i тривогу серця поета. Цi ж почуття переданi також словами "нене", "мамо", "вдово-сиротино". Україна у Шевченка "плаче, стогне", бо "скрiзь на славнiй Українi людей у ярма запрягли пани лукавi". Але не злиднi найбiльше тривожать поета, а саме те, що "Україна навiки, навiки заснула", йому болить рабство українцiв. Заслання, каземати, вiйськова муштра пригнiчували Шевченка, але не зломили його волi. Ще бiльшою стає його любов до України, ще гнiтючiшим - сум за нею. Особливо часто згадував "свою матiр Україну" поет у неволi. Персонiфiкована Україна ридає у поезiї "Розрита могила": "Степи мої запроданi жидовi, нiмотi". Шевченко засудив царизм за злочини та грабунок чужоземцем колись вiльних українських земель. Надзвичайно хвилює поета доля української мови, якої сам нiколи не вiдрiкався, а оспiвував її мелодiйнiсть, поетичнiсть. Вiн засуджував тих "патрiотiв", якi схилилися перед iноземним: У чужому краю Не шукайте, не найдете Того, що немає I на небi, а не тiльки На чужому полi В своїй хатi своя й правда, I сила, i воля... Образ України у Шевченка - це образи тихого свiту, свiту зорi або свiтання: "Свiте ясний, свiте тихий", "Хатина тиха i весела", "О зоре ясная моя!", "Свiте тихий, раю милий, моя Україно". До цього образу близькi також образи сонця правди та святої волi: "За вас правда, за вас сила i воля святая", "Чи буде правда на землi?" Цi образи проходять через увесь "Кобзар". Образ України у творах Шевченка з'являється не лише тодi, коли автор називає її iм'я, а й тодi, коли у його поезiях з'являються нашi нацiональнi символи: тополя, калина, ясен, верба, барвiнок... Край дороги гне тополю До самого долу. Стан високий, лист широкий Марне зеленiє, Кругом поле, як те море Широке, синiє. Це i є Україна зi своїми зоряними ночами i рожевими свiтанками. I не випадково Шевченко називає її раєм. Це краса, яку треба оберiгати, любити: Садок вишневий коло хати, Хрущi над вишнями гудуть... Плугатарi з плугами йдуть, Спiвають iдучи дiвчата, А матерi вечерять ждуть. I ми з вами мусимо запам'ятати слова поета, де вiн говорить про любов до своєї країни: Свою Україну любiть, Любiть її... Во врем'я люте, В останню тяжкую минуту За неї господа молiть.