Курсова робота з історії економічних вчень Економічні теорії неолібералізму. Концепція «ідеальних типів господарських систем» В. Ойкена Вступ Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством в 30-і рр. як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція і в теоретичних розробках і в практичному застосуванні ґрунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручанню держави в економічні процеси. Якщо кейнсіанство за початкове вважає здійснення заходів активного державного втручання в економіку, то неолібералізм -- щодо пасивного державного регулювання. По кейнсіанським моделям перевага віддається сукупності державних заходів по інвестуванню різних сфер економіки, розширенню об'ємів урядових замовлень, закупівель, посилюванню податкової політики. Їх крайній прояв приводить, як очевидно з економічної історії, до дефіциту державного бюджету і інфляції. Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, що веде роль в економіці приватної власності і недержавних господарських структур, зазначивши роль регулювання економіки державою в його функціях «нічного сторожа» або «спортивного судді». Представники неоліберальної концепції державного регулювання економіки, пам'ятаючи напуття Л. Ерхарда -- «конкуренція скрізь, де можливо, регулювання -- там, де необхідно», -- довели правомірність обмеженої державної участі в економічних процесах і більшого його сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємців як умова усунення не рівноваги в економіці. Вже в 30-і рр. для протидії кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, що обмежують систему вільної конкуренції, у ряді країн були створені неоліберальні центри з вироблення альтернативних мерів державного втручання в економіку, які (заходи) сприяли б відродженню і практичному втіленню ідей економічного лібералізму. Найбільш крупні центри неолібералізму в Германії, США і Англії отримали назву відповідно Фрайбургськой школи (її лідери -- В. Ойкен, В. Репке, А. Рюстов, Л. Ерхард і ін.), школи Чикаго, яку також називають «монетарною школою» (її лідери -- Л. Мізес, М. Фрідмен, А. Шварц і ін.), Лондонської школи (її лідери -- Ф. Хайек, Л. Роббінс і ін.). Видними представниками неоліберальних ідей у Франції з'явилися економісти Ж. Рюефф, М. Алле та інші. Передуючи короткій характеристиці особливостей шкіл неоліберальних ідей різних країн, слід зазначити, що представники неоліберального руху ще в початку 30-х рр. намагалися виробити єдину науково-практичну платформу. Спільні в даному зв'язку принципи неолібералізму були продекларовані в міжнародному масштабі в 1938 р. на конференції в Парижі. Цей форум неолібералів нині називають також «колоквіумом Ліппмана» із-за співзвучності схвалених на конференції принципів неолібералізму з положеннями виданою в тому ж році американським економістом А. Уолтером Ліппманом книги під назвою «Вільне місто». Суть схвалених в Парижі спільних принципів неоліберального руху зводилася до проголошення необхідності державного сприяння в поверненні правил вільній конкуренції і забезпеченні їх виконання всіма господарюючими суб'єктами. Умова пріоритету приватної власності, свободи операції і вільних ринків могло бути переглянуто діями держави лише в екстремальних випадках (війна, стихійне лихо, катастрофа і тому подібне). Розділ 1. Теоретичні витоки та сутність неолібералізму 1.1 Неолібералізм, як напрям економічної теорії Я неодноразово характеризував стан свободи як стан, коли кожний може користуватися своїми знаннями для власних цілей. Ф. фон Хайєк Із середини XX ст. популярною і привабливою стала теорія неолібералізму, яка своїми світоглядними джерелами сягає XVIII ст. Очевидно, цій популярності сприяли історичні обставини, пов'язані, з одного боку, з утвердженням централізовано-директивного господарства, а з іншого - з розвитком соціально-економічної ринкової системи. Концепція економічного лібералізму відкидає централізоване регульоване господарство в будь-яких формах та ідеологічних забарвленнях, вона утверджує соціально-ринкові економічні системи. З моменту виникнення економічний лібералізм перебував у постійному протиборстві з концепцією активного впливу держави на економічне життя. Цю концепцію називали по-різному: "дирижизм" (від франц. diriger - керувати), "етатизм" (від франц. etat - держава; цей термін запровадив швейцарський політик минулого століття Н. Дро), "інтервеціонізм" (від лат. interventio - втручання, термін Л. Мізеса). Боротьба цих концепцій відбувалась по-різному. Якщо в першій половині XIX ст. у науці панував економічний лібералізм, то до кінця століття він суттєво поступився своїми позиціями, а в 30-40-х роках XX ст. ідеї державного регулювання стали чи не загальновизнаними. Світова економічна криза 1929-1933 pp. з великою силою потрясла як розвинуті, так і промислово нерозвинуті країни. Як пише французький історик-економіст П'єр Шоню, криза зачепила "одночасно всі сфери". Насправді світова криза 30-х років "виникла через накладання одна на одну різнопланових причин, які привели до феномена резонансу". Висновок П. Шоню такий: "У 1929-1933 pp. закінчився період "прихованого" розвитку економіки, то був час кінця цілої низки старих і відкриття нових технологічних обріїв, світанку нової цивілізаційної системи. Іншими словами, 1930 рік поклав межу тому типу зростання, який був характерним для XIX ст. і марно намагався поєднувати старі, традиційні засоби використання простору і матерії з інноваційними механізмами". Тому цілком очевидно, що оскільки "сила" неокласичної теорії кінця XIX - початку XX ст. поширювалась переважно на мікроекономічний аналіз, в умовах нетипової кризи, що супроводжувалась загальним безробіттям, став необхідним ще й інший - макроекономічний аналіз, до якого, зокрема, звернувся один з найвидатніших економістів XX ст. Дж. М. Кейнс. У результаті в економічній науці 30-х років маятник колихнувся в зворотному напрямку: стурбованість проблемою структурного ефективного попиту примусила багатьох економістів погодитися з Кейнсом у тому, що "повне домінування рікардіанського підходу протягом 100 років було катастрофою для прогресу економічної науки". Одночасно, починаючи з 30-х років, у галузі "соціальної економії" спостерігається гостра боротьба економістів з приводу питань державного втручання і свободи господарської діяльності, трестування і синдикування, протекціонізму і фритредерства. А нові проблеми наукових досліджень, що виникли у зв'язку з цим, досі не втрачають своєї актуальності, тому що їх основний зміст - це державне регулювання економіки в ринковому господарстві. З того часу беруть свій початок теорії, спрямовані на розв'язання цих проблем. Один з напрямів спирається на вчення Дж. М. Кейнса та його послідовників і заходи державного втручання в економічні процеси, які вони рекомендують, називають кейнсіанськими. Другий напрям обґрунтовує альтернативні кейнсіанству концепції, авторів яких називають неолібералами. Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством у 30-ті роки як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція і в теоретичних розробках, і в практичному застосуванні ґрунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручанню держави в економічні процеси. Неолібералізм виріс з лібералізму кінця XVIII - початку XIX ст., який виступав з гаслом вільного підприємництва. Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізмові, причиною поразки якого стала економічна криза 1929- 1933 рр. Він увібрав у себе основні риси класичного лібералізму, а саме: 1)відстоювання ідей природного порядку і природних прав; 2)підтримка політики вільної торгівлі; 3)заперечення розширення державного регулювання; 4)розвиток автономного місцевого самоврядування і добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади. 1938 р. в Парижі відбулася перша Міжнародна конференція (колоквіум Уолтера Ліпмана), на якій було сформульовано теоретичні засади неолібералізму. Неолібералізм - напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставляться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку. Разом з тим неолібераліі, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції. По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроеконо-мічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макро-економічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанетвом, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інсти-туційного напрямів. По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення. По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії. По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об'єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 р., використавши термін "ліберальний інтервенціонізм", під яким розумів державне "втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку". Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур -- основоположні принципи нового економічного лібералізму. Представники неоліберального руху ще у 30-ті рр. XX ст., намагалися виробити єдину науково-практичну програму, вихідні принципи якої були представлені на міжнародній конференції, що відбулася у Парижі у 1938 р. ("колоквіум Ліппмана", названий так за співзвучність ухвалених на конференції теоретичних принципів і практичних настанов ідеям, висловленим у книзі американського економіста В. Ліппмана "Вільне місто", що була опублікована того ж року). Суть схвалених принципів неолібералізму зводилась до визнання правомірності обмеженого державного втручання в економічні процеси, широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємництва та необхідності підтримання правил вільної конкуренції. Було зазначено, що пріоритет приватної власності, свобода угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війни, стихійні лиха, катастрофи). Аналіз теорій, що були сформульовані неолібералами, треба починати з визначення відмітних засадничих ознак цих теорій. Такою ознакою, є передовсім те, що неоліберали заперечують втручання держави в економічні механізми саморегулювання. Вони вважають, що роль держави полягає у створенні умов для вільної дії цих механізмів, в їхній охороні, а також в участі в перероз поділі суспільних доходів. Але найважливішою з ознак неолібералізму є те, що прихильники цієї течії, виходячи за межі неокласицизму, уважають за можливе свідомо, спираючись на цивілізаційні особливості розвитку суспільств, створювати умови, які забезпечать моделювання бажаного економічного і соціального ладу, тобто вони вбачають завдання економічної науки в моделюванні раціональної економічної та соціальної політики держави. Слід іще раз акцентувати увагу на тому, що саме неоліберали фактично використовують подвійну методологію: для формулювання основ економічного ладу користуються неокласичним методом, але, водночас, уважаючи, що суспільне середовище суттєво впливає на взаємовідносини між економічною і соціальною сферою, застосовують історичний метод для визначення конкретних форм цих взаємовідносин. 1.2 Основні школи неолібералізму У першій третині XX ст. засновано основні школи (рис. 1.1), які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.
Размещено на http://www.allbest.ru/ Рис.1.1 Основні школи неолібералізму Представники цих шкіл неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі. У 30-ті рр. XX ст. з метою протидії засиллю кейнсіанських ідей регулювання економіки в деяких країнах були створені неоліберальні центри, функціями яких стала розробка альтернативних заходів державного втручання в економіку, що сприяли б відродженню і практичному застосуванню ідей економічного лібералізму. Неолібералізм визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку на відміну від кейнсіанського активного державного втручання. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової економічної реальності, а значить, про започаткування нового етапу його розвитку. Англійська (лондонська) школа неолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмежених ресурсів, її очолював Лайонелл Чарльз Роббінс (1898--1984), професор Лондонської школи економіки та один з керівників популярної у фінансових колах газети "Financial Times", який вдало поєднував наукову, викладацьку і практичну діяльність. Саме Л. Роббінсу належить хрестоматійне неокласичне визначення предмета економічної теорії: С людська поведінка як відношення між заданими цілями й обмеженими ресурсами, що мають альтернативні можливості використання. Показово, що це формулювання з'явилося у роботі "Нарис про природу й значення економічної науки" (1932) в період розпалу світової економічної кризи 1929--1933 рр. Методологічна концепція Л. Роббінса одержала назву апріоризму, яку підтримали авторитетні вчені-неоліберали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк та Ф. Найт. Ця концепція виходить з того, що будь-яка наука свої кінцеві теоретичні висновки формулює дедуктивним шляхом, користуючись обмеженим набором фундаментальних положень. Разом з тим підкреслюється, що процес встановлення цих положень у природничих та суспільних науках суттєво відрізняється. Л. Роббінс сформулював основи доктрини апріоризму: "Твердження економічної теорії, як і будь-якої іншої наукової теорії, природним шляхом дедуктивне виводяться з набору постулатів. А головними постулатами є всі передумови, що містять в собі прості й беззаперечні дослідні факти, які стосуються того, як рідкісність благ, що є предметом нашої науки, проявляє себе у реальному світі. Основним постулатом теорії вартості є факт, згідно з яким індивіди можуть ранжирувати свої переваги у певному порядку, і насправді так і чинять. Основний постулат теорії виробництва полягає у тому, що факторів виробництва існує більше ніж один. Головним постулатом теорії динаміки є той факт, що ми не знаємо напевно, які блага стануть рідкісними у майбутньому... Нам не потрібен контрольований експеримент для встановлення їх обґрунтованості: вони настільки вкорінилися у нашому повсякденному досвіді, що достатньо їх просто сформулювати, щоб визнати очевидними". Як бачимо, доктрина апріоризму передбачає використання положень, взятих "на віру", побудову теорії на основі базисних аксіом, отриманих в результаті інтроспективного аналізу, які не потребують емпіричної перевірки. Так само відхилялася ідея емпіричної перевірки одержаних висновків та теорії в цілому. Французька (паризька) школа неолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896--1978), який розробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту та міжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму. Вчений був одним з радників Р. Пуанкаре в період стабілізації франка (1926--1928), фінансовим аташе посольства Франції у Лондоні (1930-1933), займав різні посади у міністерстві фінансів, у 50-ті рр. XX ст. брав участь у розробці теоретичних основ економічної політики Ш. де Голля. Заходи з лібералізації французької економіки та пропагування ліберальних цінностей забезпечили Ж.-Л. Рюефу значний вплив на економічну політику при трьох республіках. Основна праця вченого -- книга "Суспільний порядок" (1945), де він захищав об'єктивно зумовлений соціальний порядок, ринкову цивілізацію, яка проявляється у саморегулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом врівноваження цін та стабільності грошового обігу в умовах вільної конкуренції. Ж.-Л. Рюеф критикував як прихильників соціалізму та марксизму, так і Дж.М. Кейнса, ідеї якого щодо державного регулювання економіки суперечили власним уявленням вченого та стали, на його думку, джерелом багатьох подальших хибних рішень (цікаво, що Ж.-Л. Рюеф іменує Кейнса "чарівником із Кембриджа" за надзвичайну силу переконання й велику кількість учнів та продовжувачів). Було покладено початок формуванню школи французького неолібералізму, до якої належали Е. Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутній Нобелівський лауреат М. Алле Впродовж усієї своєї наукової діяльності М. Алле намагався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, виявити сутнісні фактори економічної системи та механізми її функціонування, займаючись дослідженнями у п'яти взаємопов'язаних галузях. Це -- теорія максимальної ефективності економіки й основ економічного розрахунку; теорія міжчасових процесів і максимальної ефективності інвестицій; теорія невизначеності; теорія грошей, кредиту і грошової динаміки; теорія випадкового й екзогенних фізичних впливів. Використовуючи методи економіко-теоретичного і порівняльно-історичного аналізу, М. Алле доводить, що, по-перше, тільки ринкова, конкурентна організація господарства може бути економічно ефективною і, по-друге, без ефективної роботи економічної системи не може бути реального соціального прогресу. Потрібен пошук соціального компромісу, спрямованого на підтримання мирних і стабільних умов життя у суспільстві, який забезпечується існуванням політичної системи: "це міф, ніби економіка ринків може бути результатом стихійної гри економічних сил і політики laissez faire. Реальність полягає у тому, що економіка ринків невіддільна від інституційних рамок, в яких вона працює". Чиказька школа неолібералізму на чолі з М, Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці суб'єктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму. Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізеса -- Ф. фон Хайека поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб'єктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя. Детальний розгляд ідейних настанов школи представлено у наступних параграфах цієї теми. Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдяки тому, що Ф. фон Хайєк на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона. Німецька школа неолібералізму В. Ойкена -- Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави -- організатора конкурентно-ринкових відносин. Розділ 2. Німецький ордолібералізм та розвиток теорії соціального ринкового господарства "Соціальне ринкове господарство" -- це шлях до економічного гуманізму. В. Репке 2.1 Основні групи німецьких неолібералів У теорії та практиці неолібералізму провідне місце посідає німецький неолібералізм. У тому зв?язку неолібералізм у ФРН заслуговує на особливу увагу для повного втілення цього напряму як в теорії, так і на практиці. Німецька школа неолібералізму виявилась через те особливо впливовою. Сам термін "неолібералізм" уже в повоєнний період став вживатися переважно для позначення західнонімецького різновиду напряму. Тут, починаючи з 1948 р., ці ідеї набули статусу державної доктрини уряду Аденауера-Ергарда. Провідні німецькі теоретики неолібералізму В. Репке, О. Рюстов та інші очолили критику будь-якого вияву монополізму заради свободи та гуманізму. В. Еукен та його наступники у Фрайбурзькому університеті з того ж 1948 р. почали випускати щорічник "Ordo", який відіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Саме слово "Ordo", обране В. Еукеном, перетворилось на збірне поняття, що символізує "природний лад... вільного ринкового господарства". Західнонімецька доктрина неолібералізму під впливом "школи Еукена" стала навіть називатися ордолібералізмом. "Ordo" - девіз, програма, життєве повітря неолібералів, які хочуть присвятити своє життя меті соціального ладу, в якому "всі люди будуть щасливі". Характерною рисою німецького ордолібералізму є те, що він звертає особливу увагу на загальні інституціональні умови, у котрих здійснюється господарська діяльність, і прагне знайти оптимальний варіант таких умов. При цьому під загальними інституціональними умовами, тобто порядком, розуміються правила і норми, що обмежують індивідуальну економічну діяльність. У той час як традиційний лібералізм виходить із того, що вільне ринкове господарство формується саме собою в процесі вільної конкуренції, прихильники ордолібералізму скептично відносяться до такого механізму еволюції і добору. При цьому вони посилаються на досвід економіки Німеччини періоду між двома світовими війнами, коли вона страждала від картелів, злиття фірм, угоди про ціни, різних державних мір, спрямованих проти конкуренції. Тому під сильною державою тут розуміється держава, здатна протистояти впливу об'єднань і організацій і їхніх прагнень. Німеччина в період між двома світовими війнами безпосередньо зіткнулася з гострими соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом центрально-керованої примусової економіки. Після Другої світової війни у переможеній і розколотій на західну і східну зони країні в руїнах перебували міста, де переважна частина промислових об'єктів була зруйнована бомбардуваннями. Саме в результаті перегляду ортодоксальних ліберальних позицій у 30-ті роки XX ст. виникли різні теоретичні школи економічного неолібералізму, який багато в чому є підсумком тривалої ідейної полеміки навколо проблем, породжених системою природного по-рядку і послідовним державним втручанням в економіку. Вирішення цих завдань узяли на себе німецькі неоліберали, які в період між двома світовими війнами безпосередньо зіткнулися з гострими соціальними наслідка-ми саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом централізовано керованої примусової економіки. У Німеччині на початку 30-х років було як мінімум три групи неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з'ясування можливості антитоталітарної і соціальної еволюції системи вільного підприємництва, в теорію і практику соціального ринкового господарства. Його формуванню посприяло існування у Німеччині трьох груп неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у зясування можливості антитоталітарної й соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства. Найстаршу групу німецьких неолібералів очолили В. Репке та О. Рюстов, що з 20-х рр. XX ст. вивчали проблеми суспільного ладу та економічної політики, продовжували теоретичні пошуки під час Другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави. За визначенням В. Репке, економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок та вільну конкуренцію. Друга група сформувалася навколо В. Ойкена та юриста Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті, започаткувавши одноіменну школу. Органічно засвоївши й розвинувши найважливіші положення німецького історичного напряму, в межах якого розроблялися класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи та її основоположних принципів. Третя група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом та їхніми учнями, розробила концепцію соціального ринкового господарства. У генезисі німецького неолібералізму виразно проявилася тенденція до створення систематизованої теорії трансформації тоталітарного ладу з центрально-керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з подальшою його орієнтацією на вирішення соціальних завдань. Було розроблено прагматичну й ідеологічно привабливу концепцію соціального ринкового господарства, позбавлену хиб класичної ліберальної моделі, з надійними соціальними й антимонопольними стабілізаторами. Методологічною основою та найважливішими елементами концепції соціального ринкового господарства стали теорія й політика ладу В. Репке -- А. Рюстова, ідеальні типи господарства та принципи економічної політики В. Ойкена, ідейні настанови та комплекс конкретних економіко-політичних заходів щодо адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем А. Мюллера-Армака -- Л. Ерхарда. У післявоєнний період теорія неолібералізму знайшла прихильників й отримала успішну практичну реалізацію у Західній Німеччині. Лідер фрайбурзької школи В. Ойкен і його послідовники в університеті у 1948 р. почали випускати щорічник "Ордо", який відіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму. "Ордо" -- узагальнююче поняття, яке означає "порядок" економічної системи, "природний устрій" вільного ринкового господарства, саме від нього німецька школа неолібералізму отримала назву ордолібералізму. Філософія ордолібералізму орієнтована на політичну культуру й етичні ідеали, характерні для середніх верств, а саме: повагу до власності, принципи змагальності у суспільному й економічному житті, готовність до ризику, дотримання громадянами моральних і правових норм, чесність, відданість професії, ощадливість, передбачливість, повагу до законів і державної влади -- тобто усього набору загальнолюдських цінностей. неолібералізм ідеальний господарство ринковий Теоретична платформа неолібералів опирається на методологічні підходи неокласичної економічної теорії, а саме: на визнання принципів економічної свободи, саморегульованої економіки та вільної конкуренції, сформульовані Адамом Смітом і застосовувані на початку ХХ ст. Альфредом Маршаллом, Джоном Б. Кларком і Леоном Вальрасом. Виходячи з цього, неолібералізм, перш за все, дотримується таких основних ідеалів класичного лібералізму, як: - пріоритет приватної власності на засоби виробництва, індивідуальної свободи виробника та особистого інтересу людини; - обстоювання природного, конкурентного, порядку розвитку ринкової економіки; - вільний характер ціноутворення, руху робочої сили, капіталу і ресурсів; - політика фритредерства у зовнішній торгівлі; - заперечення прямого державного втручання у господарські процеси. 2.2 В. Ойкен і його концепція «ідеальних типів господарських систем» Після другої світової війни ідеологія неолібералізму знайшла успішне практичне застосування первинно в Західній Німеччині (ФРН). Тут зачинаючи з 1948 р. ці ідеї придбали статус державної доктрини уряду Аденауера -- Ерхарда. Видні німецькі теоретики неолібералізму В. Репке, А. Рюстов та інші очолили критику будь-якого прояву монополізму ради свободи і гуманізму. В. Ойкен і його послідовники у Фрайбургськом університеті з того ж 1948 р. зачали випуск щорічника «Ордо», який зіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Само слово «Ордо», вибране В. Ойкеном, перетворилося на збірне поняття, символізуюче «природних буд вільного ринкового господарства». Західнонімецька доктрина неолібералізму під впливом «школи Ойкена» почала навіть іменуватися «ордолиберализмом». Теоретикам неолібералізму ФРН належить ідея поєднання принципу «свободи ринку» і справедливого розподілу за принципом «соціального вирівнювання». Вперше її концептуально виклав А. Мюллер-Армак в своїй книзі «Господарське управління і ринкове господарство» (1947), в якій також вперше використовував термін «соціальне ринкове господарство». Розробки в цьому напрямі були продовжені В. Репке, Л. Ерхардом, В. Ойкеном і ін. Причому про створення моделі «соціального ринкового господарства» як головне завдання економічної політики країни було заявлено самим канцлером ФРГ К.Аденауером в передмові до книги В. Репке чи «Правильна німецька економічна політика?» (1950). По характеристиці В. Репке «соціальне ринкове господарство» -- це шлях до «економічного гуманізму». У своїй книзі «Гуманне суспільство» він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму персоналізм, концентрації влади -- свободу, централізму -- децентралізм, організації -- мимовільність і так далі. У солідарності з думкою В. Репке, Л. Ерхард на з'їзді християнсько-демократичного союзу (ХДС) в 1957 р. затверджував про початок другого етапу у ФРН «соціального ринкового господарства». Небагато чим пізніше в одній зі своїх публікацій початку 60-х рр. Л. Ерхард підкреслював, що саме «вільне змагання є перш за все основним елементом соціального ринкового господарства». А на черговому партійному з'їзді ХДС в 1965 р. Л. Ерхард заявив про завершення у ФРН програми створення «соціального ринкового господарства», що перетворила цю країну на «оформлене суспільство». Доктрина «сформованого суспільства», на думку Л. Ерхарда і його однодумців, -- це пошук кращого «природного економічного порядку», який можливо досягти через створення «соціального ринкового господарства». У ній категорично заперечуються марксистські ідеї про п'ять форм (типах) суспільного устрою і виробничих стосунків і про антагонізм класів. Вона заснована на положенні В. Ойкена про те, що людському суспільству властиві тільки два типи економіки: «централізована керована» (тоталітаризм) і «цінова економіка» (по іншій термінології -- «вільне, відкрите господарство»), а також на ідеї про поєднання цих типів економіки з переважанням ознак одного з них в конкретних історичних умовах. Вальтер Ойкен (1891--1950) в тій, що своїй витримала дев'ять видань книзі «Підстави національної економії» (1947) здійснив фундаментальне опрацьовування проблематики типології основних форм ринкової організації економіки. В розділі цієї книги «Економічні системи» їм доводиться природне співіснування в одних і тих же суспільствах два ідеальних, як він вважає, типів економіки: ціновою і централізованою керованою. Він пише: «Система «централізованої керованої економіки» характеризується тим, що все повсякденне економічне життя суспільства регулюється планами, витікаючими з одного центру. Якщо ж економіка суспільства складається з двох і біліше за окремі господарства, кожне з яких складає і проводить в життя свої плани, то це -- система "цінової економіки"». Далі В. Ойкен уточнює, що «в історичній реальності» елементи обидві цих систем «в більшості випадків переплітаються» і що система «нецінової економіки... існувала і існує в двох формах: як «проста централізована керована економіка» (відособлене господарство) або як "централізовано-адміністративна економіка"». Причому елементи обох форм нецінової (централізованою керованою) економіки, пише він, «мали місце не лише в деяких країнах і в окремі часи, наприклад, в ієзуїтській общині Парагвая, або в державі інків, або в Росії 40-х років нашого століття. Вони зустрічалися всюди і у всі часи. Інколи вони домінували, інколи лише доповнювали спільну картину, але завжди виступали в з'єднанні з елементами цінової економіки». Разом з тим, по Ойкену, «дві згадані форми реалізуються в трьох формах», кожну з яких він характеризує так: а) «тотальна централізована керована економіка» (обмін взагалі не допускається; виробництво, розподіл і споживання продуктів «до останніх дрібних грошей» здійснюється по вказівках і наказах центрального керівництва); б) «централізована керована економіка з вільним обміном предметами споживання» (обмін здійснюється також за наявності центральної інстанції, що визначає «спосіб використання продуктивних сил, тимчасову структуру виробничого процесу, спосіб розподілу продуктів... Але на відміну від першого варіанту споживачі можуть тут вносити корективи до розподілу предметів споживання, що виділяються, шляхом обміну»); в) «централізована керована економіка з вільним споживчим вибором» (споживчий вибір благ вільний, але, як правило, з тих, які намічає для виробництва «центральна інстанція»). Централізованокероване господарство характеризується високим рівнем централізації управління, заміщенням усіх горизонтальних економічних зв'язків між економічними суб'єктами адміністративною вертикаллю зв'язків центру та підприємств. Планування передбачає визначення обсягів, асортименту та характеристик продуктів, що виробляються з єдиного центру. В. Ойкен вважає, що така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору, тому централізованокерованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит, а сама централізація суперечить природі економіки і поступово руйнує її. Ринкове (мінове) господарство, засноване на принципах індивідуалізму, свободи вибору, конкуренції та приватної власності, є природною основою економічного ладу. Система "мінового господарства" має розгалужену структуру і передбачає, за В. Ойкеном, різні взаємосполучення п'яти базових форм пропозиції та п'яти базових форм попиту (конкуренція, часткова оліго-полія, олігополія, часткова монополія та монополія), які формують 25 відмінних форм ринків. "Так само як з тридцяти з лишком букв може бути складена велика кількість слів різного складу і довжини, так з обмеженої кількості основних чистих господарських форм може утворюватись множина господарських порядків" -- це справедливо й для сполучення "ідеальних типів", і щодо виокремлення форм мінового господарства. Критеріями розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць (ринковий або адміністративний) та процес прийняття економічних рішень (добровільний або примусовий). Іншим критерієм класифікації є особливості генезису економічного ладу, згідно з яким вирізняються "природно зростаючий" і "законодавче встановлений" лад. Перший утворюється еволюційно, у процесі історичного розвитку без прийняття будь-ким усвідомленого рішення. Другий устрій виникає в результаті формулювання й включення його основних принципів до господарського законодавства на підставі свідомих економіко-політичних рішень. Більшість з відомих історії економічних устроїв суспільства належать до "природно зростаючих", тоді як більшість сучасних економічних устроїв, насамперед централізовано-кероване господарство, належать до "законодавче встановлених". Ідею свідомо створюваного конкурентного ринкового устрою В. Ойке-на було практично апробовано в умовах зруйнованого господарства та відсутності будь-якого економічного ладу в післявоєнній Німеччині. Під конкурентним порядком розуміють форму мінового (ринкового) господарства, за якої рамкові умови конкуренції активно створюються державою з метою досягнення максимально можливої інтенсивності конкуренції й одночасного обмеження дії факторів, які викривлюють конкурентні умови. Найважливіше завдання держави полягає у запобіганні й обмеженні економічної монопольної влади. Для реалізації конкурентного устрою ринкового господарства необхідні цілеспрямовані зусилля держави у вигляді економічної політики, яка водночас жорстко регламентує державне втручання в економіку. В ордолібералізмі велика увага приділялася двом типам економічної політики -- політиці ладу (устрою) та політиці процесу. Політика ладу -- це комплекс довгострокових заходів, спрямованих на створення рамкових умов функціонування економіки, їх законодавче та правове оформлення, контроль за їх дотриманням і своєчасне внесення коректив з боку держави. Основна мета політики ладу -- становлення і підтримання конкурентних умов господарювання в усіх сферах економіки. Політика процесу -- це комплекс заходів щодо безпосереднього впливу на господарську діяльність через фінансову стабілізацію, структурні й соціальні зрушення, у тому числі коригування ринкового розподілу доходів і вирішення проблеми добробуту (останнє знайшло втілення в подальшому в розробках теорії соціального ринкового господарства). Неоліберальна модель В. Ойкена представила три наріжні принципи теорії ладу (устрою), які утворюють структурний каркас конкурентного ринкового ладу. Принцип індивідуальної свободи: економічний лад має відповідати ідеа лам свободи й гідності людини, реалізація яких забезпечується існуванням приватної власності та господарської незалежності економічних суб'єктів. Принцип сильної держави: держава не втручається у господарські про цеси, а лише створює необхідні правові умови для їх безперешкодного руху. Економічний лад не є раз і назавжди усталеним: це -- "законодавче встанов лений лад", для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необ хідна сильна держава. Принцип системності в економічній політиці: економічна політика має відповідати концепції економічного розвитку, орієнтуватися на ієрархію політичних цілей, щоб не перетворитися на "політику експериментів" -- намагання долати проблеми, причиною яких є постійне втручання держави. До регулюючих принципів політики конкурентного ладу, які регламентують вплив державних інституцій на умови перебігу й результати господарчих процесів та стимулюють конкуренцію, належать: · антимонопольна політика -- контроль за монополіями з метою при пинення антиконкурентних дій, регулювання діяльності монополій в галу зях, де вони неминучі; · політика перерозподілу доходів -- коригування ринкового механізму розподілу доходів без обмеження прагнення підприємців до інвестування; · соціальна політика -- забезпечення мінімальної заробітної плати, регулювання робочого часу, регламентація праці жінок і дітей; · екологічна політика -- захист природних ресурсів від хижацького ви користання, боротьба із забрудненням навколишнього середовища. В. Ойкен зазначав, що ордоліберали не "винаходять" конкурентний устрій, а відшукують його елементи у конкретній дійсності. Серед обмеженої кількості структурних форм устрою вони вибирають найбільш життєздатні, передусім потужну тенденцію до формування умов досконалої конкуренції. Встановлення устрою, таким чином, здійснюється не всупереч історичному процесу, а навпаки, принципи ладу формуються на основі урахування наявних тенденцій історичного розвитку. Уявлення про модифікацію функцій ринку в сучасних економічних системах, як зазначалося, об'єднують німецький ордолібералізм з англо-амери-канськими школами неолібералізму. Водночас між ними є кілька суттєвих відмінностей, що випливають з особливостей становлення ідей неолібералізму в Німеччині та інших країнах, висвітлення яких знайшло відображення у вітчизняній науковій літературі. Представники англомовного неолібералізму далекі від усвідомлення необхідності втручання держави в економіку з метою підтримання конкурентного ладу та формування інституційних засад економічного розвитку. Саме тому для означення англомовного неолібералізму найчастіше вживаються терміни "неокласичний лібералізм", "економічний нео-консерватизм", "нова класика", а для німецького -- "ордо-лібералізм". Відмінності теоретичних настанов та практичних рекомендацій англо-американського та німецького неолібералізму наведені в табл. 2.1. Таблиця 2.1. Порівняльний аналіз англомовного і німецького неолібералізму
Ознака Англомовний (класичний) неолібералізм Німецький неолібералізм
Ідейні витоки та методологічні основи Традиції абстрактного аналізу класичної та неокласичної шкіл, позаісторичний підхід Емпіричні дослідження та національна економія історичної школи, класифікація стадій економічного розвитку
Об'єкт аналізу Поведінка суб'єктів господарювання, їх адаптація до зміни ринкових умов Закономірності формування та підтримання конкурентної основи ринкового господарства
Джерело розвитку Ринкові чинники саморегуляції Інституційні чинники як базис функціонування економіки
Роль держави "Спостереження" за дією ринкових сил, неокласична концепція "мінімальної держави" Концепція "сильної держави" з використанням заходів свідомого формування конкурентного ладу
Основні напрямки економічної політики Монетарні важелі впливу на економіку (регулювання грошово-кредитної сфери) Активна господарська політика: стабілізаційна, кон'юнктурна, структурна, соціальна, відповідно до теорії ладу
Функції держави в ринковому просторі Природна, спонтанна реакція на погіршення умов конкуренції або економічний спад Постійне, систематичне стимулювання конкуренції та розширення конкурентного простору
Поняття "соціальне ринкове господарство" вперше використав А. Мюллер-Армак у книзі "Управління економікою і ринкове господарство" (1947), він писав, що суть соціального ринкового господарства полягає в поєднанні принципу свободи ринку з принципом соціального вирівнювання. Спершу цей термін було запропоновано для характеристики форм переходу від мілітаризованої, надіндустріальної фашистської економічної систем до мирної, цивільної економіки. Ці заходи розглядалися як тимчасові методи пожвавлення господарського життя та відбудови народного господарства. В подальшому це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію нового еко-номічного ладу для ФРН, послідовно реалізовану в 50-ті рр. XX ст. в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л. Ерхарда. В. Репке визначав соціальне ринкове господарство певним серединним "третім шляхом", що пролягає між капіталізмом і соціалізмом та веде однаковою мірою до свободи й соціальної справедливості. У книзі вченого "Гуманне суспільство" зазначалося, що соціальне ринкове господарство протиставляє колективізму індивідуалізм, концентрації влади -- свободу, центра лізму -- децентралізм, а організації -- стихійно організовану систему. Багато західних учених, як і В. Репке, вважає, що "третій шлях" -- це синтез вільноринкового та соціально-обов'язкового суспільних устроїв. Підкреслимо, що В. Ойкен, "батько" ордолібералізму, не вживав у своїх творах поняття "соціальне ринкове господарство", яке вперше використав А. Мюллер-Армак у 1947 р. Концепція конкурентного ладу ордолібералізму і теорія соціального ринкового господарства мають ідейну спорідненість і спільні риси, передусім щодо визнання пріоритету приватної власності, типологізації економічних систем та претензій відшукати "третій шлях" суспільно-економічного розвитку. Проте теоретики соціального ринкового господарства значно модифікували ідеї фрайбурзької школи у питаннях про соціальну політику і регулювання монополії та конкуренції, пристосувавши їх до конкретних умов розвитку післявоєнної Німеччини. Зміст ордоліберального вчення вичерпується тим, що держава в основному обмежується формуванням економічного ладу, тоді як хід господарського процесу і його регулювання (так звана політика процесу) відбувається спонтанно. Провідні структурні елементи системи соціального ринкового господарства визначено на рис. 2.2. Размещено на http://www.allbest.ru/ Цільовою настановою соціального ринкового господарства є завдання досягти високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічної свободи на основі конкурентного ладу. З цього погляду концепція соціального ринкового господарства є поки що найбільш науково обґрунтованим і доведеним на практиці синтезом лібералізму й державного регулювання в інтересах соціально-економічного прогресу. Мета представників теорії соціального ринкового господарства -- досягнення "синтезу" між гарантованою законом свободою в економічній сфері та зобов'язаннями держави щодо забезпечення соціальної справедливості та захищеності своїх громадян. Для країн, які розпочали проведення незалежної національної економічної політики на принципах демократії та свободи вибору, важливим є критичне переосмислення і врахування теорії і практики німецького ордолібералізму та соціального ринкового господарства, адже нагальною стає необхідність проведення обґрунтованої і потужної державної політики, спрямованої на ринкову трансформацію економічної системи та створення ринкових структур, що саморегулюються. Висновки Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років XX ст., причиною краху якого стала економічна криза 1929--1933 рр. У Німеччині виокремились три групи неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з'ясування можливості антитоталітарноі й соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства. Найстаршу групу німецьких неолібералів очолили В. Репке та А. Рюстов, які приділили особливу увагу питанням теорії економічного ладу та економічної політики, розмежуванню та взаємозв'язку цих понять. Друга групасформувалася навколо В. Ойкена та Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті. Органічно засвоївши й розвинувши найважливіші положення історичної школи в Німеччині, у межах якої чи не вперше в економічній науці розроблялися класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи. Третя група, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом і їх учнями, стала відомою як кельнська школа неолібералізму. В цілому неоліберальні ідеї державного регулювання економіки запанували над кейнсіанськими зачинаючи, приблизно, з 70-х рр., коли для багатьох країн постійними стали наростаючі інфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття. Неоліберали поставили в провину кейнсіанцям (і неокейнсіанцям) масштаби державного сектора економіки, що розрослися, обмеження умов для вільної конкуренції, скорочення інвестицій в найважливіші сфери економіки всупереч «обіцянкам», що «їх (інвестицій) ефект розповсюджується з силою, що мультиплікує, і ще більш посилюється акселератором». Наочним проявом пріоритету неолібералізму над кейнсіанством в 70-80-і рр. є планомірна по відповідних багатолітніх програмах денаціоналізація багатьох галузей господарства, що знаходилися раніше у сфері державної економіки. За останні роки завдяки цьому істотно оздоровилася економіка Великобританії, Франції і інших країн, що мінімізували сферу державного економічного впливу. В цілому неоліберальні ідеї державного регулювання економіки запанували над кейнсіанськими зачинаючи, приблизно, з 70-х рр., коли для багатьох країн постійними стали наростаючі інфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття. Неоліберали поставили в провину кейнсіанцям (і неокейнсіанцям) масштаби державного сектора економіки, що розрослися, обмеження умов для вільної конкуренції, скорочення інвестицій в найважливіші сфери економіки всупереч «обіцянкам», що «їх (інвестицій) ефект розповсюджується з силою, що мультиплікує, і ще більш посилюється акселератором». Наочним проявом пріоритету неолібералізму над кейнсіанством в 70-80-і рр. є планомірна по відповідних багатолітніх програмах денаціоналізація багатьох галузей господарства, що знаходилися раніше у сфері державної економіки. За останні роки завдяки цьому істотно оздоровилася економіка Великобританії, Франції Японії, Східної Німеччини (колишня ГДР), Чилі, Іспанії і інших країн, що мінімізували сферу державного економічного впливу. Список використаної літератури 1. Архипов Б. В., Романова О. Н. История экономических учений : Учеб. пособие. - М. : Союз, 2004. - 195 с. 2. Веріан Х. Р. Мікроекономіка. Проміжний рівень. Сучасний підхід. - М., ЮНІТІ, 2007. 3. Економічна теорія на порозі ХХI століття. Під ред. Ю.М. Осипова і ін. - Спб., 2006. 4. Эклунд К. Эффективная экономика: Шведская модель: Пер. со швед. -- М.: Экономика, 2001. --352 с. 5. Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений: Пер. с фр. М., 2005. С. 362. 6. Базилевича В.Д. Історія економічних учень. Київ: Знання, 2004, 1300 с. 7. Івашина О.Ф., Дулік Т.О., Новікова Л.Ф. Макроекономіка. Дніпропетровськ: ДДФЕІ, 2005, 124 с. 8. Ковальов і.Н. Історія економіки і економічних учень. - Ростов н/Д.: Фенікс, 2006. 9. Ковальчук В. М., Сарай М. І. Історія світової економічної думки. Тернопіль, 2006. С. 76 10. Козак Ю.Г., Ковалевський В.В., Ржепішевський К.І. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях. Київ: Центр навчальної літератури, 2004, 676 с. 11. Корнійчук Л. Я., Татаренко Н. О. Історія економічних вчень : Підручник. - К.: КНЕУ, 2002. - 564 с. 12. Кучерявенко І.А. Макроекономіка: Практикум. Київ: Вікар, 2003, 239 с. 13. Макконнелл К., Брю С. Экономикс: принципы, проблемы и политика: Пер. с англ. -- К.: Хагар-Демос, 2003. -- 785 с.
