Доповідь
Павло Тичина – життя і творчість
Тичина – це шукання й шукання, праця й вимогливість і, нарешті вміння з безконечного типу образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, наймузикальніший...
Олесь Гончар
Він був простий і незвичайний. Скромний і делікатний у поводженні з людьми. Дуже ввічливий і лагідний у розмові. Про нього можна сказати: найніжніший лірик. І це правда. Про нього можна сказати: поет з громовим голосом, один з найбільших революційних співців ХХ століття. І це теж правда, бо і в цьому – єство його поезії. Його ми називаємо: поет-філософ. І це теж правда.
Тичина посідає почесне місце серед титанів українського красного письменства. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Павло Тичина...
Його поезія – це дальший могутній крок вітчизняної та світової поезії як в ідейному, так і в художньому плані.
Про творчість Тичинин захоплено пишуть росіяни і вірмени, французи й англійці, поляки й чехи, болгари й американці, його поетичні відкриття аналізують найвидатніші літературознавці, його твори видаються багатьма мовами світу.
“Яблуневоцвітним генієм України” назвав Павла Тичину його молодший сучасний Олесь Гончар. Ліричний герой П.Тичини прагне відчути всі барви і тони навколишнього світу, він щасливий відчуттям зв’язку з природою, музикою: “Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонці намріяла, душа причастилася кротостітрав”.
Ніжність, замріяність героя Тичини, його залюбленість у красу людини, гармонійність природи водночас наснажені передчуттям соціальних змін, які повинні привести й до національного визволення рідного народу.
Народився Павло Григорович Тичина 27 січня 1891 року в селі Пісках на Чернігівщині. Батько його, Григорій Тимофійович, був сільським дяком та вчителем школи грамоти. Мати, Марія Василівна була ніжна і любляча жінка. Затуркана нуждою та горем. У родині було дев’ятеро дітей. Батькової платні ледве вистачало, щоб не старцювати. Отож і довелося Павлові вже з дитинства йти на свій хліб. Дев’ятирічного хлопчика, що мав гарний голос, віддали в хор при одному з чернігівських монастирів, де малих співаків сяк-так годували, одягали і давали їм притулок. За це діти відробляли своїм талантом – співали під час церковних відправ у монастриі, на похоронах багачів.
Перебуваючи на острові Капрі, М.М.Коцюбинський читає Максиму Горькому вірші молодого поета з Чернігова – Павла Тичини. І Горькому вони подобаються.
Два великих письменники заронили в душу Павла іскру прометеївського вогню, запалили в ньому бажання боротися за краще життя для народу. І молодий Тичина стає учасником боротьби з царськими сатрапами.
Наприкінці 1918 року виходить перша книга Павла Тичини “Сонячні кларнети”, якій судилося стати першим класичним твором молодої української літератури. Це був гімн новому життю, це було прозирання в майбутнє своєї країни й людства.
Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її значенні. “Душа моя сонця намріяла”, - освідчується Тичина і цей образ як наскрізний у поезіях збірки є ключем для розуміння самобутності його стилю.
Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують й інші поезії книжки – “закучерявилися хмари”, “Гаї шумлять” “Десь надходила весна”, “Цвіт в моєму серці”, “Не дивись так привітно”. Вони запам’ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, причому мелодійність органічно єднається з колористикою.
Пейзажно – істинна лірика книжки напрочуд національна в ній повнокровно буяє саме українська природа – жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у весняну квітучу пору, особливо коли йдеться про зародження чи розквіт найсвітліших людських почуттів.
З небагатьох мікро образів вимальовується виразна живописна картина:
“Гаї шумлять – я слухаю,
Хмарки біжать –
Милуюся.
Милуюся – дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело”.
Так написати може тільки поет, обізнаний з таємницями малярства: а Тичина виявив себе і на цей ниві мистецтва. Його поетичні образи позначені метафоричністю й асоціативністю саме в дусі українського художнього мислення.
П.Г.Тичина залишив велику спадщину мистецьку та наукову – поетичні книги, цілі томи перекладів з мов народів Радянського Союзу та зарубіжних країн, статей і досліджень з літературознавства, мовознавства, педагогіки, теорії музики, прекрасні малюнки, картини. Він був тонким фольклористом, збирачем народних пісень.
Але найбільше, що створив Павло Григорович Тичина, - це чарівний сад своєї поезії. Цей сад дзвенить, співає на різні голоси.
Помер Павло Григорович Тичина 16 вересня 1967 року. Весь Київ у печалі й жалобі проводжав великого поета в останню дорогу. На могилі його написано тільки два слова: “Павло Тичина”.
Колись Павло Тичина написав: “Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки”. Справдились пророчі слова митця: його кращі твори, наснажені високими ідеалами Людяності, Добра і Гуманізму, продовжують хвилювати нові покоління читачів.